Цей навчальний посібник автор розглядає як частину загального навчального комплексу, ідея створення якого тісно пов'язана з широкомасштабною перебудовою економіки України Для успішного й швидкого завершення цього процесу необхідна велика кількість фахівців міжнародного рівня У сучасних умовах не можна собі уявити фахівця в економічній сфері, який не володіє відповідною правовою культурою

Правова культура — це високий рівень права в державі, значний розвиток правовідносин і уміння громадянина застосувати у повсякденному житті набуті правові знання

Необхідність фундаментальної підготовки компетентних фахівців очевидна Така підготовка може бути організована в навчальних закладах, які готують висококваліфікованих фахівців у галузі права і економіки Таким вищим навчальним закладом серед інших в Україні є Харківський банківський коледж Він працює у складі навчальне виробничих комплексів, утворених на базі Української академії банківської справи (м Суми) і Харківського державного економічного університету Коледж має денне і заочне відділення, екстернат Розташований за адресою м Харків, проспект Перемоги, 55

Розроблена програма навчання, регулярне стажування викладачів уСША, Німеччині, Великобританії дають змогу досягти поставленої мети — підготувати висококваліфікованих фахівців

Навчальний посібник, який пропонується, спрямований на узагальнення актуальних питань і проблем правового регулювання діяльності банків Його розроблено на основі аналізу законодавства і узагальнення банківської практики

За структурою посібник нетрадиційний, тому що дозволяє самостійно оволодіти знаннями

Автор висловлює щиру подяку директорові Харківського банківського коледжу Л І Ходиревій за підтримку і допомогу в підготовці даного посібника

Методичні вказівки

Навчальний посібник, який Ви тримаєте в руках, відрізняється від тих, до яких Ви звикли. Його слід віднести до нового покоління книг, за допомогою яких можна самостійно оволодіти знаннями.

Для кращого засвоєння матеріалу рекомендуємо звернути увагу

на таке:

— кожний розділ починається вступом, в якому пояснюється необхідність оволодіння саме цими знаннями;

— перелічені на початку розділу цілі навчання орієнтують на використання набутих знань у практичній діяльності;

— матеріал навчального посібника викладений стисло і наочно, виділені основні поняття. Радимо запам'ятати відповідні схеми, таблиці, діаграми, які є своєрідним путівником до основних понять та взаємозв'язків;

— кожний розділ містить висновок, в якому коротко викладений зміст матеріалу;

— контрольні запитання, навчальні тести, наведені в кінці розділу, допоможуть перевірити знання;

— детальний зміст і відповідні посилання на сторінки допоможуть швидко зорієнтуватись у пошуках потрібного матеріалу.

Бажаємо Вам успіху!

Розділ І ВСТУП ДО БАНКІВСЬКОГО ПРАВА

Глава 1 БАНКІВСЬКЕ ПРАВО У СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

1. Історію виникнення та розвитку правового регулювання банківської діяльності.

2. Які відносини регулюються банківським правом України.

З того часу як Україна вступила до етапу радикальних ринкових реформ, на шкалі рейтингу дві професії стійко займають перші сходинки: юрист та економіст. І це, безсумнівно, не випадково, ринкова економіка потребує цілковито нових юристів та економістів, а процес створення ринкової системи фінансово-економічних відносин проходить разом із процесом формування правової держави. Приклад розвинутих країн показує, що фінансово-економічні відносини мають юридичне оформлення, а правові відносини спираються на ринкові структури.

Серед тих сфер, де відбулися особливо великі зміни у зв'язку з економічними реформами, які проводяться в країні, одне із перших місць займає, без сумніву, сфера фінансів та кредиту. Не випадково вона опинилася у центрі громадської уваги. Тут найбільш разючі і ті протиріччя, якими позначено шлях економічних перетворень у незалежній Україні.

В умовах політичної та економічної нестабільності дуже важко створювати посібники з правових дисциплін взагалі і з питань, що стосуються такої «делікатної» сфери, як банківське право, зокрема.

У процесі побудови в нашій країні правової держави і створення ринкової економіки вирішального значення набуває чітке правове регулювання всієї банківської діяльності. Це пояснюється тим, що банки можна назвати кровоносною системою нашої держави.

У цій главіВи дістанете уявлення про банківське право України як галузь права України.

§ 1. Історія виникнення та розвитку правового регулювання банківської діяльності

На думку істориків, ще 2300 років до нашої ери у халдеїв були торгові компанії, які поряд з виконанням своїх безпосередніх функцій видавали також позики. Згадки про перші відокремлені кредитні операції відносяться до VI століття до нашої гри.

Банк як економічно-правове явище відомий з давніх часів. У давнину існували деякі установи, які виконували функції банків. В історичній літературі є вказівки на те, що банки функціонували у Вавилоні, Давній Греції, Єгипті, Римі. Вони виконували різноманітні операції — від комісійних операцій по купівлі, продажу та платежів за рахунок клієнтів до видачі кредитів та виступу в особі поручителя та довіреної особи при здійсненні різноманітних актів та угод. Наприклад, у VIII ст. до нашої ери Вавілонський банк приймав грошові вклади, надавав кредити і навіть, випускав банківські білети «гуду».

У Вавилоні розвивалися лихварство та обмінна справа. Держава намагалася вже тоді юридичне регулювати приватні кредитні відносини та захищати інтереси лихварів. У Греції банківські операції спочатку здійснювалися жрецями. У зв'язку з інтенсивним розвитком торгівлі збільшилася потреба в кредиті, а це сприяло подальшому розвитку цього виду діяльності. Слід зазначити, що разом з приватними банкірами великі банківські операції проводили храми. Найдавніші храми в Греції були своєрідними банками та місцем збереження грошей.

Про характер зовнішньоекономічних зв'язків давньоруської держави, їх масштаби, географію та форми реалізації можна судити з цілого ряду історичних свідчень, до яких належать, насамперед, державні документи, правові акти, договори, грамоти великих князів, літописи. Одним з таких документів, що надійшов до нас, є «Руська правда», перші відомості про яку відносять до часів Ярослава Мудрого (1019—10 54). Дальшого розвитку вона набула в період князювання Володимира Мономаха (1113—1125). «Руська правда» являє собою зведення законів, що характеризують систему майнових відносин і відповідальність за порушення права феодальної власності.

В «Руській правді» зафіксовані терміни, що виражали певні економічні та зовнішньоекономічні відносини того часу (наприклад, «істоє» — позичковий капітал, «раз» — процент, «товар» та інші). Головною формою покарання за різні порушення економічного характеру в Київській Русі виступали грошові штрафи. Згадування про це в «Руській правді» важливе для нас і тому, що тут наводяться види грошей та їх форми, які були значно поширені при здійсненні зовнішньоторгових операцій. Саме слово «деньги» (татарського походження, означає в перекладі «дзвінка монета») увійшло в російську мову не раніше XIII ст. У Київській Русі були в обігу куни або гривни кун. Гривна кун — це злиток срібла в 1/2 фунта, який виступав найбільшою одиницею обміну на давньоруському ринку аж до XIV ст. Гривна кун дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, 50 резанам. Ногати, куни та резани — хутрові грошові одиниці. Одночасно з хутровими грошима в обігу знаходились і металеві гроші інших країн (диргеми, арабські монети VIII-X століття). Власні металеві (срібні) монети в Стародавній Русі почали карбувати при князюванні київського князя Володимира. Розрахунки по торговельних операціях здійснювались і хутром, і металевими грошима, а досить часто двома валютами.

В історичних джерелах не згадується про існування в Запорізькій Січі банківсько-кредитної системи, лихварства, що, як правило, супроводжують товарно-грошовий обмін. З одного боку, це можна пояснити демократизмом всього суспільно-політичного та громадського устрою Січі із суворим напіввоєнним способом життя запоріжців, з іншого — недостатнім розвитком сфери товарно-грошового обміну, переважно натуральним характером їхнього господарства, опосередкуванням вартісної і ^ деякої уречевленої частин вироблюваного і споживаного продукту Московською державою. Це знаходило свій вираз у більш-менш регулярній царській грошовій та хлібній платні запорізьким козакам (щорічно 6—7 тисяч крб. за 1 000 пудів борошна).

У міру зростання міжнародної торгівлі розвивалася обмінна справа. Обмінні контори, які виникали, являли собою установи, що спеціалізувалися на обміні грошей. Чеканка різноманітними феодалами власних монет та швидке їх псування потребували обміну різноманітних валют. Обмін національної валюти на іноземну та навпаки — основна функція таких контор. Обмінні контори були також попередниками банків. Вихідні позиції розвитку банківської справи були визначені в діяльності міняйл в середині століття в Італії. Слово «банк» походить від слова «banca», що означає стіл, на якому середньовічні міняйли розкладали монети в мішках і сосудах.

«Banherii» ~ так називалися уже в XII столітті лихварі у Генуї. Від слова «banca» походить також вираз «банкрот». Коли лихвар зловживав чиюсь довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, — banca rotto.

У середньовіччі центрами банківської справи були італійські та деякі німецькі держави. Італія виступала центром більшості торгових шляхів, які зв'язували Європу з країнами Сходу. До цієї країни надходили грошові податки на утримання церкви (папська десятина). На цьому благодатному ґрунті і з'являється особливий клас лихварів, які поступово розширювали коло своїх операцій від простого обміну грошей до обслуговування торгового та грошового обігу за допомогою безготівкових розрахунків. До цього часу відноситься поява та широке розповсюдження векселів, які є основним засобом здійснення безготівкових платежів.

Банки, які стали попередниками сучасних банківських підприємств, виникли в Італії наприкінці XVI століття, а на початку XVII століття вони були організовані у Німеччині та Нідерландах. Постійно зростаючий торговий обіг, бурхливий розвиток промисловості і т.д. сприяли росту кількості банків в Європі. До кінця XVII століття вони стають невід'ємною частиною національних економік всіх розвинутих країн, зосередивши у своїх руках практично весь грошовий оборот і активно впливаючи на нього.

Історія розвитку банків в Україні має свої особливості.

Так, перші кредитні установи в Україні з'явилися значно пізніше, ніж в Європі, приблизно в середині XVIII століття. Якщо в європейських країнах спочатку стали функціонувати приватні комерційні банки, а тільки потім з'являлись державні, то в Україні процес був оберненим. Організація перших комерційних банків в Україні відноситься до кінця XIX століття.

Таке становище було пов'язане, перш за все, із централізацією влади в Україні, яка відбивалася на всіх аспектах суспільного розвитку. В умовах довготривалого існування кріпосного права нові відносини не могли одержати відповідного розвитку, отже, не було і об'єктивної необхідності створення банківської системи недержавного типу.

Після відміни кріпосного права, внаслідок проведення цілого комплексу економічних реформ в останні десятиліття XIX століття, масштаби ринку товарів та послуг в Україні різко розширилися. Це позитивно відобразилося на розвитку банківської системи.Як відомо, попит породжує пропозицію, і останні роки XIX століття позначені бурхливим розвитком вітчизняної банківської системи.

Як правило, банки створювалися на акціонерній основі, залучаючи капітал із всіх прошарків суспільства. При цьому суттєва увага приділялася стійкості та ліквідності банків. З цією метою банками створювалися значні резервні фонди. Крім того, банки надавали суттєві пільги (як економічного, так і організаційного плану) тим клієнтам, які вносили великі суми грошей.

Серед банківських операцій цього часу особливо популярними були позички під заставу товарів. Причому надавали Їх не тільки комерційні банки, але і відділення Державного банку. Значну увагу банки приділяли обліку векселів функціонуючих підприємців, здійснюючи переоблік у випадку недостачі коштів у Державному банку. Операції з векселями приносили комерційним банкам чималий прибуток. Ріст популярності та курсів акцій банків на цей час був досить значним.

Декретом ВЦІК «Про націоналізацію банків» від 27 грудня 1917 року банківська система була, по суті, ліквідована. Так, відповідно до цього Декрету:

1. Банківська справа оголошувалася державною монополією.

2. Приватні акціонерні банки та банківські контори, які існували в той час, об'єднувалися із Державним банком.

3. Активи і пасиви підприємств, які ліквідовувалися, переймалися Державним банком.

4. Тимчасове управління справами приватних банків передавалося раді Державного банку.

Нова економічна політика дещо пожвавила національну банківську систему, проте комерційні принципи ЇЇ організації були поступово замінені адміністративними, заборонялись вексельні операції, були закриті товарні та фондові біржі. З кінця 20-х років і до 1987 року у країні існувала гіпертрофована банківська система, основним завданням якої був механічний перерозподіл загальнодержавного позикового фонду між різними ланками національної економічної системи на неекономічних принципах.

Банківська система в умовах державної монополії банківської справи являла собою систему державних установ. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР 1936 року І ст. 11 Конституції СРСР 1977 року, банки були виключно власністю держави і знаходилися у повній залежності від органів державної влади. Відсутність банківського законодавства призвела до того, що діяльність банківської системи регулювалась інструкціями і розпорядженнями державних органів та Державного банку, який, по суті, функціонував як «Міністерство банків». Держбанк керував банківською системою в основному адміністративними методами і формально ніс нарівні з Урядом СРСР, Урядами союзних республік, їх центральними та місцевими органами влади відповідальність по зобов'язаннях всіх підлеглих йому кредитних установ.

До 1987 року банківська система включала в себе три банки монополісти: Держбанк, Будбанк та Зовнішторгбанк. Держбанк, будучи емісійним інститутом, в той же час був центром короткострокового кредитування, здійснення касового і розрахункового обслуговування господарства. Поєднання емісійних функцій та функцій по розрахунково-кредитному обслуговуванню клієнтури, монопольне закріплення їх за одним банком перетворювало Держбанк в орган державного управління і контролю.

В умовах адміністративно-командної системи управління економікою кредитні відносини носили формальний характер. Держбанк володів практично необмеженою монополією на кредитні ресурси. На його рахунках автоматично акумулювались всі вільні грошові кошти, створюючи загальнодержавний кредитний фонд.

Розподілялися кошти цього фонду централізовано, відповідно до затверджених кредитних планів. Роль кредитних установ на місцях зводилася, по суті, до розподілу кредитів між конкретними позичальниками відповідно до інструкцій та на цілі, які передбачені планом. Банківські установи несли відповідальність, головним чином, перед вищими органами, а не клієнтами.

Децентралізація управління економікою і перші кроки до ринку потребували змін ролі банківської системи у механізмі управління економікою. Її реорганізація розпочалася в 1987 році. Перший етап банківської реформи ознаменувала Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів від 17 липня 1987 року «Про вдосконалення системи банків у країні та посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки» № 821.

Була створена нова система банків, реорганізовані діючі та утворені спеціалізовані банки, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності, а також найважливіші завдання банків держави. До їх числа були віднесені:

— радикальні вдосконалення кредитного механізму;

— економічне стимулювання досягнення високих кінцевих результатів у діяльності всіх ланок народного господарства;

— забезпечення науково-технічного прогресу;

— впровадження у банківську роботу прогресивних форм кредитування та розрахунків, автоматизованих систем управління банківськими операціями;

— розвиток економічних форм контролю за господарське" фінансовою діяльністю підприємств та організацій.

У постанові спеціально підкреслювалось, що банки повинні всебічно сприяти розвитку ініціативи та господарської підприємливості підприємств та організацій, яким надаються кредити, не допускати дріб'язкового втручання до їх виробничої діяльності.

Але перебудова взагалі та банківська реформа, яка розпочалася, не дали очікуваних результатів. Банки не стали економічним фактором стимулювання науково-технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, розвитку сировиннозберігаючих технологій, зниження собівартості продукції та зацікавленості трудових колективів у підвищенні продуктивності праці, якості товарів, робіт та послуг. Вони не перетворилися в економічний важіль інтенсифікації праці. Проте зміни, які були викликані до життя перебудовою, об'єктивно підвели до розуміння необхідності направлення реформаторських процесів у банківській сфері в русло становлення банківської системи ринкового типу. Найбільше значення для цього мали розвиток кооперативної, індивідуальної трудової діяльності, в цілому підприємництва, розпочатий відхід від принципів монополії держави на банківську діяльність і, як загальний результат, — поява поряд із державою великої кількості нових господарських суб'єктів.

У правовому відношенні особливе значення, як за силою впливу на суспільну думку, так і за наслідками у реальному процесі економічних реформ, мав прийнятий 26 травня 1988 року Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР». Кооперативний банк допускав та заохочував повсюдний розвиток кооперативної форми власності на засоби виробництва та іншу власність (п. 2 ст 1, п. 1 ст. 29), оголошував її недоторканою та охороняв нарівні із державною формою власності (п. 1 ст. 8). Вперше за історію держави після НЕПу на законодавчому рівні були розглянуті межі свободи особистості у сфері трудової діяльності.

Згідно з ст. 23 вищевказаного Закону «союзи (об'єднання) кооперативів мають право створювати госпрозрахункові галузеві або територіальні кооперативні банки». Відповідно до цього Закону, кооперативний банк — кредитна установа, яка на демократичних принципах забезпечує грошовими коштами розвиток кооперативів. Кооперативний банк проводить касово-розрахункове обслуговування, представляє інтереси кооперативів у господарських та фінансових органах. Банк мобілізує вільні грошові кошти кооперативів на договірних умовах. Він може також залучати кошти інших підприємств (організацій), громадян і вдаватися до позичок у спеціалізованих банків держави. Статут кооперативного банку відповідно до цього Закону реєструється у Державному банку.

Певна річ, можливість появи недержавних банків у державі виникла завдяки прийнятому Закону «Про кооперацію в СРСР». Проте цей Закон, як і багато інших законодавчих актів того часу, міг залишитися на папері. Але ряд його положень, особливо про створення кооперативних банків та кооперативів в цілому, був реалізован на практиці, поклавши початок становленню системи недержавних банків у державі та ліквідації монополії держави на банківську діяльність.

Розпочавшись одразу після прийняття вищевказаного Закону, масове створення кооперативних підприємств та організацій прискорило процес формування ринкових відносин, ще сильніше визначило невідповідність існуючої банківської системи ходу економічних перетворень у країні, особливо загостривши потребу у кредитах та посиливши вимоги до вдосконалення кредитного механізму всієї банківської системи.

У державних та кооперативних підприємствах та організаціях, у населення, яке займалося індивідуальною трудовою діяльністю, виник величезний дефіцит готівки, у той час як на рахунках у них були заощаджені значні грошові кошти, які, проте, було дуже важко перетворити у готівку. У зв'язку із цим виникає потреба полегшити підприємцям вирішення даної задачі, яка стала одним із факторів, що обумовили появу перших кооперативних та акціонерних комерційних банків.

Правовою основою виникнення акціонерних комерційних банків стала Постанова Ради Міністрів СРСР від 1 вересня 1988 року «Про затвердження Статуту Держбанку СРСР» № 1061, у якій вперше акціонерні комерційні банки були включені до переліку кредитно-банківських установ держави.

Створення кооперативних та акціонерних комерційних банків було обумовлено також природним бажанням багатьох громадян опанувати нову підприємницьку нішу в економіці країни — банківську діяльність. Крім кооперативів, банки почали створюватися й іншими господарськими суб'єктами, у тому числі і державними підприємствами. В практику стали швидко входити нові форми обслуговування банківських клієнтів. Виник комерційний кредит.

Остання за часом спроба докорінно покращити діяльність державних спеціалізованих банків у рамках існуючої банківської системи була зроблена на початку 1989 року. 31 березня 1989 року було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про переведення державних спеціалізованих банків СРСР на повний господарський розрахунок та самофінансування» № 280. Ставилося завдання створювати госпрозрахункові відносини банків з клієнтами та один із одним на принципах надійного та зацікавленого партнерства.

Постанова вимагала комерціалізації діяльності державних спеціалізованих банків, намагалася змінити їх роль в економіці, надати банкам ролі економічного фактора, який не лише контролює та наглядає за діяльністю клієнтів господарюючих суб'єктів, але і специфічними кредитно-розрахунковими методами активно допомагає вести Їм своє господарство.

У той же час дана постанова дозволяла вищим банківським установам, керівництвам державних спеціалізованих банків за символічну плату отримувати, точніше, забирати у своїх госпрозрахункових ланцюгів кредитні ресурси, мобілізовані ними на місцях. Це знекровлювало їх комерційну діяльність, робило неможливим виконання державними спеціалізованими банками поставлених перед ними завдань. Були також інші причини, які робили необхідним подальший розвиток банківських перетворень у країні.

У міру поглиблення банківської реформи, посилення ринкових відносин, зросту чисельності комерційних банків та підвищення їх ролі у господарстві країни, ставали все більш вірогідними:

— по-перше, недосконалість існуючої в країні державної системи спеціалізованих банків, а отже, необхідність якісного вдосконалення існуючої банківської системи;

— по-друге, необхідність створення спеціалізованого банківського законодавства.

Вирішення цих завдань стало змістом нового етапу банківської реформи в країні, який розпочався із прийняттям Верховною Радою СРСР у грудні 1990 року Закону «Про Державний банк СРСР» та Закону «Про банки та банківську діяльність в СРСР», які з відомих причин не встигли реально вплинути на банківську діяльність в країні.

Після прийняття в 1990 році Декларації про державний суверенітет України постало питання про створення власної банківської системи. Постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 року «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність» власністю України було оголошено: Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку «Укрпромбудбанк», український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР, з Їх мережею обчислювальних центрів, усіма активами і пасивами. Згідно з цією постановою, на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України з його територіальними управліннями.

Кардинальні зміни в банківській системі України та в її правових основах безпосередньо пов'язані із створенням та введенням у дію ряду нормативних актів, таких як: Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про підприємства на Україні», «Про заставу», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», а також цілого ряду інших.

Нові нормативні акти, які регулюють організацію та функціонування банківської системи України, внесли кардинальні зміни не лише до її елементного складу, але і до самих принципів побудови та управління цією системою.

Ліквідація державної монополії на банківську діяльність, скасування, роздержавлення та акціонування державних спеціалізованих банків держави, вихід на арену комерційних банків, а також створення Національного банку України, поява спеціального банківського законодавства призвели до демонтажу жорстко централізованої з вертикальною побудовою системи управління банками і, як наслідок, — до створення дворівневої банківської системи з внутрішньо притаманною Їй можливістю самоврядування.

Проте головним результатом створення спеціального банківського законодавства стали корінні зміни ролі банків у господарстві країни. Банки отримали права, які дозволили їм нарешті приступити до виконання тих завдань, заради яких в 1987 році були реорганізовані діючі та створені нові державні спеціалізовані банки. Ці завдання полягали в покращанні та активізації всієї кредитної та розрахункової діяльності банків та підвищення їх надійності з тим, щоб банки стали зацікавленими партнерами кредитованих ними підприємств, установ та організацій. І хоча сформована банківська система надто погано справлялася із цими завданнями, проте введення в дію спеціального банківського законодавства, сприяло розвитку банківської системи нового типу, а також поглибленню економічної реформи та зміцненню ринкових відносин. Однак по мірі просування цього процесу все сильніше проявляються недоліки, які існують в банківській системі та банківському законодавстві, які є гальмом економічних реформ в Україні.

Випереджуючий розвиток банківської системи України — необхідна умова успішного розвитку економічної реформи в цілому. Тому в даний час стала очевидною необхідність подальшого вдосконалення і банківської системи, і банківського законодавства України.

§ 2. Поняття банківського права та законодавства

В Україні йде глибока економічна реформа, яка направлена на вдосконалення ринкової економіки, створення правової держави та громадянського суспільства, які б спиралися на пріоритет прав та свободу громадян, рівність всіх форм власності, свободу підприємництва. В період радикальних економічних перетворень в Україні спостерігається інтенсивна нормотворча діяльність в області банківських відносин. При цьому проходить формування багатьох основних положень банківського законодавства, що об'єктивно обумовлює потребу у вдосконаленні теоретичної бази банківського права, яке розвивається.

Розкриваючи поняття «банківське право», важливо визначити його місце в системі права України. Розглянемо юридичну сутність поняття «банківське право». Право регулює взаємопов'язані і разом з тим різні суспільні відносини, які являють собою складну систему. Цим обумовлений системний характер самого права. Суспільні відносини спеціалізуються, розділяються, з'являються нові, змінюється вже утворена система відносин. Відповідно виникають нові норми та нові системні взаємозв'язки цих норм. Як відомо, система права — це розділення сукупності правових норм на галузі права та інститути права, залежно від предмета та методу регулювання. У свою чергу, під галуззю права розуміється сукупність відокремлених юридичних норм, які регулюють якісно специфічний вид суспільних відносин. До того ж регулювання таких відносин здійснюється специфічними прийомами та методами.

У правовій системі поряд із основними підрозділами, які відокремлюються за юридичними режимами, що виражені в особливих методах та механізмах регулювання, існують утворення комплексного характеру, такі як банківське право, морське право… Ці утворення є комплексними в тому розумінні, що норми, які входять до них, не пов'язані єдиним методом чи механізмом регулювання… Юридичні норми, які входять до комплексних утворень, залишаються на своїх первинних моментах в головній структурі, в основних галузях і на них поширюються загальні положення відповідних галузей права'.

Отже, правильним буде висновок про наявність багатьох системоутворюючих факторів, які свідчать про існування в системі права України комплексних утворень та появу нових галузей права. Проте наявність багаточисельних зв'язків в системі права не дозволяють її оперативно перебудовувати, навіть при радикальних змінах залишаються релікти попереднього правового стану.

Поява таких нових галузей права, як космічне, екологічне та інших викликає гострі суперечки. Питання про статус банківського права також викликає суперечки в юридичній літературі. Так, цивільно-правова наука традиційно розглядає банківське право як частину цивільного права. Зокрема, така думка була висловлена О.С. Йоффе. Серед цивільних зобов'язань він виділяє групу зобов'язань з кредитування та розрахунків. І.С. Гуревич розглядав банківське право як підгалузь фінансового права, тобто як сукупність родинних інститутів даної галузі права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення банківських операцій, направлених на забезпечення господарської діяльності організацій та обслуговування громадян. Ряд авторів дотримуються точки зору, відповідно до якої банківське право являє собою складову частину господарського права. Наприклад, Л.М. Коган вважає, що відносини, в яких беруть участь банки, є господарсько-правовими. І.А. Танчук розглядає кредитні правовідносини як частину господарського права, включаючи кредитні зобов'язання в групу господарських зобов'язань з передачі майна у володіння, користування, розпорядження на умовах повернення рівноцінного майна. М.М. Агарков з цього приводу писав, що «… в складі господарського права прийнято відрізняти цивільне право і торгове право, які зазвичай розділяють в якості предметів викладання. Банківське право в основному являє собою спеціальний відділ торгового права, який присвячений банкам»'. Така точка зору у відношенні до банківського права характерна для 20—70-х років.

У 90-х роках статус банківського права змінюється, зокрема Г.А. Ухтуєв вважає, що банківське право являє собою комплексний інститут, провідне місце в якому займають норми цивільного та торгового права, які регулюють організацію банківської діяльності та здійснення банківських операцій, майнові відносини, що складаються між банками та клієнтом. На думку Л.Г. Єфимової, банківська діяльність регулюється нормами різних галузей права, головним чином цивільного, фінансового та адміністративного. Г.А. Тосунян, детально аналізуючи дану проблему, приходить до висновку про те, що банківське право являє собою комплексну галузь законодавства, яка поступово переростає в галузь права. П.М.Бірюков та М.В. Карасьова вважають, що банківське право являє собою сукупність правових інститутів та норм, які регламентують більше або менше відособлені відносини, які відрізняються якісною своєрідністю. З точки зору організаційної структури банківське право являє собою досить складне юридичне утворення, яке складається із різних елементів правових інститутів та норм. При цьому вони зазначають, що банківське право носить комплексний характер.

Юридичний словник-довідник за редакцією Ю.С. Шемшученка дає таке поняття банківського права — «сукупність правових норм, які регулюють діяльність банків, їхні взаємовідносини з клієнтами (організаціями і громадянами), яких обслуговує банк».При цьому вказується, що банківське право — комплексний правовий інститут.

Французькі юристи (наприклад, Ж. Стуфле) розглядають банківське право як самостійну галузь права, спираючись на те, що воно має притаманний лише йому специфічний предмет правового регулювання. Американські юристи (наприклад, А. Поллард) вважають, що банківське право — це багатогранний термін. Він охоплює не лише загальні принципи організації і діяльності банків, а й сукупність норм, які регулюють порядок надання фінансових і пов'язаних із ними послуг.

Незважаючи на таке різноманіття визначень банківського права, з нашої точки зору, можна говорити про те, що в умовах радикальних змін грошово-кредитних відносин формується нова галузь права — банківське право. Формування на Україні банківського праваяк галузі права підтверджується нижчевикладеним.

Як відомо, поділ права на галузі визначають два основні критерії: предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання — суспільні відносини, які створюють в силу їх специфіки особливі системи зв'язку між юридичними нормами.Предмет правового регулювання є основою групування правових норм у певну галузь права. Для визначення предмета регулювання та встановлення меж банківського права служать певні критерії, головними ознаками яких є те, що вони регулюють:

— суспільні відносини, що виникають у процесі організації банківської системи;

— суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення банківських операцій, направлених на забезпечення господарювання підприємств, організацій та установ;

— відносини між банківськими установами і фізичними особами.

Будь-яка галузь права характеризується не лише предметом, який належить до неї, але й методом правового регулювання суспільних відносин. Метод правового регулювання — це сукупність способів та прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини. В теоретичному плані можна виділити два методи правового регулювання.

По-перше, диспозитивний метод, який надає самим учасникам регульованих правом суспільних відносин можливість самостійно визначати свою поведінку по відношенню один до одного в межах закону (застосовується головним чином в сфері дії приватного права).

По-друге, імперативний метод, який спирається на використання владних правових наказів, які встановлюють основи та порядок виникнення конкретних прав та обов'язків у суб'єктів правовідносин (застосовується, як правило, в публічному праві). «Такий поділ системи права на право публічне та приватне запропонували ще юристи Древнього Риму. Але вони ж зазначили і відому умовність такого розподілу, тому що більшість «публічних» правових рішень неминуче впливають на особисті інтереси, а останні так або інакше пов'язані із суспільно-соціальними відносинами»'.

Оскільки банківське право є комплексною галуззю права, то й метод правового регулювання можна назвати комплексним. Банківські правовідносини мають багато граней та аспектів. З одного боку, вони підпадають під правове регулювання диспозитивним методом, а з іншого, — імперативним.

Диспозитивне регулювання банківської діяльності знайшло своє відображення в ч. 2 ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», де визначено, що банки «є економічно самостійними і повністю незалежними від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю, а також щодо вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству».

Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій, передбачених ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність», при цьому вони самостійно визначають їх обсяг та вільні у виборі відповідного рішення, а значить, у цьому проявляється реалізація диспозитивного методу регулювання банківської діяльності.

В той же час, відповідно до ст.17 вищевказаного Закону і Положення Національного банку «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій», комерційні банки для здійснення банківських операцій повинні отримати в Національному банку України ліцензію, тобто виникають відносини «влади-підпорядкованості», а отже вони підпадають під правове регулювання імперативним методом. Це пояснюється тим, що тут немає рівноправних відносин, а навпаки, тут виникають відносини, які характеризуються нерівноправністю їх учасників (Національного банку та комерційних банків) і за змістом відношень, і за правовим статусом учасників, і за набором правочинностей та обов'язків. Імперативне регулювання банківської діяльності зумовлюється необхідністю проведення державної грошово-кредитної політики, основні засади якої, відповідно до ст. 100 Конституції України, розробляє та здійснює Рада Національного банку України. У процесі імперативного регулювання банківської діяльності беруть участь:

— Президент України (видає укази);

— Верховна Рада України (приймає закони, постанови);

— Кабінет Міністрів України (приймає постанови);

— Національний банк України (приймає постанови).

Виходячи із вищевикладеного, з нашої точки зору, метод правового регулювання банківського права можна назвати комплексним або змішаним.

Таким чином, якщо предмет правового регулювання дозволяє виявити ту сферу суспільних відносин, на яку впливає банківське право, то метод правового регулювання виступає засобом цього впливу, регулювання, що також характеризує (нарівні з предметом) банківське право як галузь права.

У наш час «виникають нові галузі права — космічне, екологічне, банківське1, інформаційне (комп'ютерне) та деякі інші, які відокремлюються поки що за своїм предметом, а метод регулювання для цих відносин може ще розроблятися, може бути змішаним, або взагалі не мати чіткого змісту»2 .

Теоретично структура банківського права визначається як характеристика внутрішньої будови банківського права. Правові норми, які регулюють банківську діяльність, групуються всередині банківського права у певні правові інститути.Інститут банківського права — це таке угрупування норм права, що регулює конкретний вид однорідних суспільних відносин. Вони об'єктивно існують. Порядок їх розміщення та вивчення всередині галузі права об'єктивно обумовлений самою системою суспільних відносин у сфері банківської діяльності.Як і інші галузі права України, банківське право поділяється на загальну й особливу частини.

До загальної частини банківського права відносять норми, які регулюють загальні принципи банківської системи, правове положення Національного банку та комерційних банків України, порядок створення та припинення діяльності комерційних банків. Особлива частина банківського права включає до свого складу розміщені в певному порядку та логічній послідовності його інститути, зв'язок між якими обумовлений об'єктивно.

Так, до інститутів банківського права належать, наприклад, правові норми, які регулюють розрахунки, кредитні та валютні відносини та інші.

Таким чином, у системі банківського права знайшла відображення об'єктивно існуюча банківська система держави.

Банківське право — зміст банківського законодавства, а останнє є формою вираження банківського права. В наш час досить широко застосовується таке поняття як «банківське законодавство» (наприклад, положення НБУ від 04.02.1998 р. «Про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства»).

Отже, необхідно дати поняття «банківського законодавства», визначити його місце в системі законодавства України та показати структуру банківського законодавства.

Вважаємо за необхідне розпочати наш аналіз із визначення поняття — «система банківського законодавства».

Система банківського законодавства являє собою сукупність законів та підзаконних нормативних актів, тобто сукупність джерел права, форму вираження правових норм. Систематизоване законодавство значною мірою виключає можливість для неправильного або свавільного застосування правових норм, є передумовою для того, щоб всі суб'єкти відносин дотримувалися правових норм.

Отже, виникає питання щодо розуміння терміна «банківське законодавство» та його місця у системі законодавства України.

У період становлення ринкових відносин та інтенсивного розвитку банківської системи України спостерігається широкоспекторна нормотворча діяльність в області банківських відносин. При цьому відбувається формування основних положень банківського законодавства.

Можна дати таке поняття банківського законодавства — сукупність законів та підзаконних нормативних актів, що забезпечують правове регулювання банківських відносин. Воно містить основоположні правові норми, базові положення з основних питань банківської діяльності.

Структура банківського законодавства є будовою і внутрішньою формою організації системи банківських нормативних актів. Банківські нормативні акти залежно від їх юридичної сили перебувають на різних структурних рівнях. Найважливішими нормативними актами є закони. Закон — це нормативно-правовий акт, який приймається вищим представницьким органом держави та має вищу юридичну силу.

Основою банківського законодавства є Конституція України. Поки що якогось єдиного джерела в області банківського права немає. Хоча, з нашої точки зору, подальший розвиток ринкових відносин на Україні вимагає створення Банківського кодексу, який би визначав правове положення суб'єктів банківської системи держави, підстави створення та порядок діяльності комерційних банків, регулював розрахункові та кредитні відносини, а також регулював інші відносини в сфері банківської діяльності.

Сьогодні банківська діяльність регулюється законами України: «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про господарські товариства», «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про цінні папери і фондову біржу»; Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та іншими нормативними актами України.

Закони мають вищу юридичну силу в порівнянні з усіма іншими актами держави. Вища юридична сила законів виражається в тому, що окремі нормативні акти видаються на їх основі та повинні відповідати їм.

Значне місце серед підзаконних актів як джерел банківського права займають Укази Президента, хоча ними можуть бути лише ті укази, які містять норми банківського права, тобто норми, які спрямовані на регулювання банківських відносин. До їх числа належить, наприклад, Указ Президента України від 12.06.1995 р. № 436 «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки».

Норми банківського права містяться також в різних постановах та інших актах, які приймаються Кабінетом Міністрів

України (наприклад, постанова від 17.08.1995 р. № 655 «Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами»). Національним банком України (наприклад, постанова Правління НБУ від 26.03.1998р. № 119«Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України»), в Статутах комерційних банків, локальних нормативних актах комерційних банків.

Таким чином, система банківського законодавства складається об'єктивно внаслідок появи і відбору нормативних актів та шляхом суб'єктивного приєднання їх за певними ознаками до відповідних груп, класів. Основний юридичний спосіб систематизації банківського законодавства — кодифікація (розробка та прийняття Банківського кодексу України).

Банківське законодавство України займає певне, притаманне тільки йому специфічне місце в системі законодавства України та являє собою систему нормативних актів, які містять в собі банківські правові норми.

Отже, система банківського права характеризується певною внутрішньою будовою, специфічним розміщенням його інститутів, у той час як система банківського законодавства відноситься до зовнішніх форм вираження банківського права, при створенні яких беруться принципи найбільшої ефективності впливу норм права на відносини, які регулюються, виходячи із існуючих потреб правозастосовної практики. Найбільша частина банківського законодавства спрямована на регулювання діяльності комерційних банків, Їх взаємовідносин між собою, клієнтами та іншими суб'єктами правовідносин.

Система банківського права досить суттєво впливає на систему банківської юридичної науки та навчальної дисципліни. З нашої точки зору, такій галузі права як банківське право повинна відповідати своя галузь юридичної науки, яка її досліджує. Крім того, кожній галузі права відповідає однойменна навчальна дисципліна, тобто викладання знань про цю галузь в навчальних закладах. Сьогодні банківське право як навчальна дисципліна викладається в ряді вищих закладів освіти України.

Внутрішня система банківської юридичної науки та навчальної дисципліни повинна будуватися із врахуванням внутрішньої системи банківського права. Хоча повної відповідності між системою банківського права та системою однойменної юридичної науки, а також системою навчальної дисципліни немає. Наприклад, у навчальній дисципліні «Банківське право» дається матеріал не лише про структурні підрозділи галузі, яка вивчається, але і про історію розвитку даної галузі, про її предмет, метод регулювання і так далі, тобто якраз ті положення, які висвітлюються в даному навчальному посібнику.

Система банківського законодавства також впливає на систему банківської юридичної науки та систему навчальної дисципліни. Вчені та викладачі не обмежуються вивченням лише даної галузі, але вивчають і пов'язані з нею деякі інші норми, тобто фактично вивчають однойменну галузь законодавства.

Таким чином, система банківського права, законодавства, юридичної науки та навчальної дисципліни мають між собою багато спільного, але не співпадають повністю.Проте система банківського права та законодавства здійснює вирішальний вплив на систему юридичної науки та навчальної дисципліни.

Наведена в даному навчальному посібнику точка зору, на наш погляд, найточніше відображає юридичну сутність банківського права та законодавства, їх місце в системі права та законодавстві України. Правильне рішення цього питання становить не лише великий теоретичний інтерес, але також має чимале практичне значення, оскільки правильне поєднання у законодавстві та правозастосовній практиці способів та прийомів правового регулювання, притаманних банківському праву, стосовно суспільних відносин, врегульованих його нормами, дозволяє створити сприятливі умови для вирішення ряду гострих проблем, які мають місце в сфері банківської діяльності.

Роблячи висновок, можна констатувати, що в умовах формування на Україні ринкових відносин на межі фінансового та цивільного права формується нова галузь права — банківське право.

Банківське право — це галузь права, яка являє собою систему правових норм, що регулюють суспільні відносини в процесі організації та функціонування банківської системи України з метою задоволення потреб громадян та держави.

ПІДСУМОК

Перехід до ринкової економіки потребував нових та більш радикальних перетворень у грошово-кредитній сфері. Назріла необхідність використовувати економічні важелі, притаманні банкам, розробити та реалізувати принципово нові підходи до управління грошовим оборотом країни, які більше відповідають ринковим відносинам. Банківська система стала однією із перших сфер економіки, де реально здійснилася демонополізація.

У цій главі Ви розглянули історію виникнення та розвитку правового регулювання діяльності банків. Вивчення історії походження та функціонування банку, безперечно, має суттєве значення, так як воно наближає нас до розкриття суті банку.

Маємо надію, що після вивчення глави вам стане очевидним об'єкт регулювання банківського права — специфічна група суспільних відносин, предметом яких є банківська діяльність.

Глава 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА БАНКІВСЬКОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

1. Які відносини регулює міжнародне банківське право.

2. Статус банківських систем зарубіжних країн.

Банківські системи різних країн не функціонують ізольовано одна від одної, а навпаки, знаходяться в постійній взаємозалежності, взаємовпливі та взаємодії. Розвиток світової економіки та міжнародних економічних відносин приводить до використання світового досвіду в національних банківських системах. Іноземний капітал проникає у банківський сектор економіки тієї чи іншої держави, відбувається розвиток міжнародного та територіального співробітництва з формування загальних стандартів банківського регулювання, формування транс граничного ринку банківських послуг і т.д.

Це призводить до виникнення специфічної міжнародної правової системи, об'єктом регулювання якої є банківська діяльність. Така правова система отримала назву міжнародного банківського права. Для міжнародного банківського права характерний свій особливий об'єкт регулювання, специфічні суб'єкти та джерела регулювання.

У даній главі розглядаються ці складові інституту міжнародного банківського права.

§ 1. Поняття міжнародного банківського права

Фінансова система країн з розвинутою ринковою економікою включає різні типи фінансових інститутів, які складають її організаційну структуру. Ключовим елементом такої структури, безсумнівно, виступають банки, які виконують функцію фінансового посередника на ринку фінансових послуг, що виражається в акумулюванні тимчасово вільних грошових ресурсів та розміщенні їх від свого імені. Правове регулювання банківської діяльності у різних країнах має суттєві відмінності, обумовлені деякими факторами. По-перше, історичний фактор: різний рівень та характер економічного розвитку вимагав не однакового підходу до питань регулювання банківської діяльності. По-друге, політичний фактор: сприятливий режим банківського регулювання використовувався як інструмент залучення іноземних банків в національну економіку і, як наслідок, збільшення притоку іноземних капіталовкладень. Проте посилювання інтернаціоналізації банківської діяльності та прискорена інтеграція фінансових ринків, як об'єктивні процеси в розвитку міжнародних економічних відносин виявили той факт, що відмінності в правовому регулюванні банківської діяльності можуть привести до серйозних потрясінь ринок фінансових послуг. Держави стали визнавати, що загроза їх фінансовій стабільності витікає не лише із потенціального краху великих банків в самій країни, але і з можливого краху іноземних банків, які функціонують за межами національної юрисдикції (прикладом може бути фінансова криза Росії в серпні 1998 року та її наслідки для України).

Об'єктом регулювання з боку міжнародного банківського права виступають міжнародні банківські правовідносини, предметом яких є банківська діяльність. Потрібно зазначити, що банківські правовідносини не однорідні за своїм характером. Ними можуть бути як внутрішньодержавні відносини, які включають відносини з іноземними банківськими установами (наприклад, створення міжнародної платіжної системи 8\УІРТ), так і міжнародні відносини владного характеру (наприклад, створення міжнародної валютної системи). Така неоднорідність банківських правовідносин визначається, перш за все, специфікою суб'єктів міжнародного банківського права. Це суб'єкти різної юридичної природи, а саме суб'єкти міжнародного права (держави, міжнародні міжурядові організації), так і суб'єкти національного права (юридичні та фізичні особи). Потрібно враховувати, що один і той же суб'єкт банківського права може стати учасником як міжнародно-правових, так і національно-правових відносин.

Неоднорідність суб'єктів міжнародного банківського права, яка тягне за собою виникнення неоднорідних за своєю природою банківських правовідносин, в свою чергу, впливає і на специфіку застосовуваних методів правового регулювання таких правовідносин. Така специфіка виражається у своєрідному поєднанні організаційних та майнових елементів. Суб'єкти майнового банківського права в одних випадках виконують організаційні функції, а в інших безпосередньо є учасниками майнових відносин.

До числа джерел міжнародного банківського права відносяться: міжнародні конвенції, міждержавні договори, міжнародні міжбанківські угоди, нормативно-правові акти міжнародних організацій та інші нормативні акти, які регулюють міжнародну банківську діяльність.

Таким чином, можна стверджувати, що вирішальним фактором, який впливає на розвиток міжнародного співробітництва держав у галузі регулювання банківської діяльності, виступив об'єктивно обумовлений процес її інтернаціоналізації. Традиційна банківська діяльність початку 60-х років, орієнтована на внутрішнє кредитування, в 90-х роках поступилася місцем міжнародному ринку капіталів, в якому великий позичальник може отримати виражений у будь-яких грошових одиницях кредит від необмеженої кількості банків, які функціонують на території багатьох держав. Інтернаціоналізація банківської діяльності вирішально вплинула на розвиток її правового регулювання ще і тому, що держави визнали неможливість ефективного здійснення банківського нагляду в рамках національної юрисдикції без широкого доступу до інформації про діяльність іноземних філій національних банків та їх дочірніх підприємств за кордоном. Такий доступ може бути забезпечений лише шляхом тісного співробітництва між органами банківського нагляду різних держав. Враховуючи вищевикладене, можна стверджувати, що саме міжнародна банківська діяльність обумовила появу відокремленого нормативного комплексу в рамках міжнародного банківського права, мета якого полягає в досягненні міжнародно-узгоджених стандартів банківського регулювання.

Узагальнюючи вищевикладене, можна дати таке визначення міжнародного банківського права — це система норм та принципів, які закріплюють основи співробітництва держав у банківській діяльності.

§ 2. Правовий статус банківських систем зарубіжних країн

Вивчаючи банківську систему будь-якої країни, необхідно враховувати, що її сучасний стан — це результат тривалого розвитку, плід складних юридичних та економічних перетворень, які спираються не лише на суто економічні та юридичні закони та тенденції, а й враховують національні, культурні, моральні традиції народу. Банківська система сьогодні — одна із основних частин економічного механізму кожної розвиненої держави. Навчившись раціонально впливати на національну банківську систему, можна суттєво покращити економічний клімат в суспільстві, що особливо важливо для України кінця XX сторіччя.

Банківські системи у країнах з ринковою економікою організовані далеко не однаково, їх формування відбувалося в різних та своєрідних історичних умовах, в різні періоди розвитку національних економік, а пріоритет цілей їх функціонування неодноразово змінювався. Проте існують і зберігаються певні загальні принципи побудови банківської системи на національному рівні.

До цих принципів, перш за все, відноситься законодавчий розподіл функцій Центрального та всіх інших банків, який знаходить відображення у дворівневій банківській системі. Політика Центрального банку завжди узгоджується з економічною політикою уряду. Другим важливим принципом побудови банківської системи у всіх країнах з ринковою економікою є те, що Центральний банк не бере участь у конкуренції на грошових ринках усередині країни.

Для тієї чи іншої національної економічної системи характерна власна модель банківської системи, яка склалася історично та закріпилася законодавче.

Розглянемо особливості банківських систем зарубіжних країн, при цьому особливу увагу приділимо таким країнам, як США, Японія, Німеччина та Великобританія, які можна назвати класичними з точки зору банківських відношень.

Банківська система США орієнтована, перш за все, на забезпечення власної фінансової стабільності, обмеження всіх видів ризиків, зниження ймовірності банкрутств банків. Це є результатом впливу Великої депресії 30-х років. Наприклад, банкам забороняється надавати кредит одному позичальнику в сумі, яка перевищує 5% його капіталу, а також придбати у власний портфель корпоративні цінні папери та здійснювати посередницькі операції з ними. Посередництвом в сфері операцій з цінними паперами в США займаються спеціалізовані інвестиційні банки.

Звичайно, така примусова спеціалізація дещо обмежує можливість банків у видобуванні прибутків на фінансовому ринку Намагаючись «обійти» подібні обмеження, великі фінансові групи створюють банківські холдінги, основна мета яких — зв'язати в одне операції і на кредитному ринку і на ринку капіталів. Типову американську холдінгову банківську компанію можна відобразити у вигляді такої схеми (рис. 1).

Банківська система США має свої особливості. Так, Центральний банк США значно відрізняється за принципами організації та управління від центральних банків інших провідних країн з ринковою економікою. Федеральна резервна система, створена у 1913 році за спеціальним рішенням Конгресу США, зараз складається з 12 територіальних резервних банків, які функціонують як єдиний центральний банк. Устрій Федеральної резервної системи викладено в такій схемі (рис. 2).

Рис 1

В США банки та виробничі корпорації незалежні один від одного і проводять фінансові операції виключно у власних інтересах. Для цієї моделі банківської системи характерна наявність в країні широко розвинутих ринків цінних паперів, капіталів та інформації. При проведенні кредитної політики банки спираються на репутацію позичальників, ступені ризику вкладення їх доходів. У банків немає «своїх» компаній, вони видають кредити тим, вкладення в які уявляються найбільш економічно доцільними в даний момент часу. В той же час і корпорації мають повну свободу вибору банку.

Рис 2

Що стосується Федеральної резервної системи, то її основне завдання — підтримка стабільності і забезпечення економічного зростання шляхом фінансової стабілізації економіки на підставі використання традиційних інструментів грошово-кредитної полі гики. Це встановлення облікової процентної ставки, норм мінімальних резервів комерційних банків, проведення операцій на відкритому ринку з державними цінними паперами, політика рефінансування комерційних банків тощо.

Керує федеральною резервною системою Рада керівників, яка складається з 7 осіб, що призначаються Президентом США і затверджуються Сенатом Конгресу на 14 років. Один з членів Ради призначається головою на 4 роки.

Проводячи певну політику у сфері грошово-кредитного регулювання, Федеральна резервна система, по суті, здійснює державне регулювання економіки, яка розвивається виключно під впливом попиту та пропозиції, які складаються на ринку матеріальних та фінансових ресурсів. Починаючи з 1978 року, політика Федеральної резервної системи проводиться відповідно до Закону Хемфрі-Хокінса «Про повну зайнятість та збалансоване зростання». Відповідно до цього закону, Федеральна резервна система щорічно до 20 лютого повинна оголошувати про свої цілі щодо збільшення грошової маси в обігу та обсягів кредитування. У лютому та липні кожного року Федеральна резервна система представляє Конгресу США два звіти. Перший з них містить оцінки найважливіших елементів грошово-кредитної політики за попередній рік та їх проекти на поточний рік. Другий дає оцінки макроекономічних показників, включаючи грошові агрегати, за перше півріччя та накреслює попередні цілі щодо збільшення грошової маси на наступний рік. Цим реалізується так звана система «планового моніторингу» економічних процесів на мікрорівні, які, в принципі, мають здійснюватися згідно з економічними завданнями адміністрації Президента та цілями економічного розвитку, висунутими Конгресом США. У цьому — головне завдання Федеральної резервної системи, яке досягається поєднанням її незалежності з підпорядкуванням загальнодержавним цілям економічного розвитку

Банківська система США заснована на розподілі функцій банків. В основі цього розподілу лежить закон 1933 року (Гласса-Стігла), який виявився реакцією на біржовий крах 1929 року Згідно з цим законом, фондовими операціями можуть займатися лише спеціалізовані (інвестиційні) банки, в той час, як комерційні банки пропонують решту банківських послуг. Американська банківська система відрізняється сильними федеральними рисами. Для більшої наочності складемо схему банківської системи США (рис. 3).

Як вже відзначалось, банківська система США є двохрівневою. Функції центрального банку виконує Федеральна Резервна Система, яка складається із 12 федеральних резервних банків. Кожний із них акціонерний, акціонерами є національні комерційні банки. Акціонери банків федерального резерву отримують дивіденди, але ці банки не мають право виплачувати дивіденди, які перевищують 6%. Суму перевищення вони зобов'язані перераховувати у федеральний бюджет.

Діяльність банків регулюється на федеральному рівні та радами і комісіями з банківської діяльності на рівні штатів. На федеральному рівні контроль і нагляд за діяльністю банків розподіляються між трьома установами: Радою керуючих федеральної резервної системи, федеральною корпорацією страхування ' депозитів та Управлінням валютного контролю.

Основною функцією Федеральної корпорації страхування і депозитів (далі — ФКСД) є захист вкладників від втрат у результаті неплатоспроможності банків. Не можна сказати, що у США уряд автоматично візьме на поруки, тобто візьметься підтримувати ліквідність якогось банку як кредитор останньої інстанції. ' Однак цю функцію ще не було випробувано до самого кінця, бо Жоден з великих банків США, таких як Сітібанк, Дж. П. Морган, ще не стояли на межі банкрутства.

Рис З

ФКСД страхує депозити на суму до 100 000 доларів на вкладника — фізичну або юридичну особу — у всіх федеральних банках та більшості банків штатів Однією із найбільш важливих функцій ФКСД є визначення основних направлень дій у випадку банкрутства банку корпорація звичайно робить висновок про неплатоспроможність банку і є офіційною установою, яка призначається для проведення ліквідації неплатоспроможного банку, тобто врегульовує всі фінансові питання Вона також відповідає за пошук партнера для злиття або розподілу залишкових коштів банку та здійснення виплат застрахованим вкладникам

Що стосується третього суб'єкта контролю і нагляду за діяльністю банків ~ управління валютного контролю, то воно видає ліцензії (сертифікати про інкорпорацію), регулює, контролює та здійснює перевірку діяльності комерційних банків, зареєстрованих на загальнонаціональному рівні, а також здійснює поточний контроль за діяльністю банків та визначає показники кредитоспроможності осіб та установ, що позичають гроші

Як було зазначено вище, кожен штат має свої власні ради та комісії з банківської справи Вони мають такі повноваження

— видають ліцензії новим банкам штату,

— здійснюють контроль та перевірки діяльності штатів,

— задовольняють прохання банків, які працюють в межах кордонів штату про відкриття філій, відкриття дочірніх компаній або відкриття відділення,

— встановлюють вимоги щодо ліквідності та мінімального розміру акціонерного капіталу для банків штату

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що в США банки відносяться до найбільш суворо контрольованої сфери підприємницької діяльностіНе багато сфер ділової активності перевіряються так часто і так неухильно органами контролю та регулювання, щоб впевнитися в тому, що операції відбуваються відповідно до діючих законів та інших нормативних актів Практично кожна фаза банківської діяльності підпадає під дію федеральних та місцевих законів Численні нормативні акти можна згрупувати таким чином

— обмеження на право займатися банківською діяльністю

— обмеження на розширення діяльності шляхом створення відділень чи злиття,

— отримання конкурентної боротьби за активи, які приносять прибуток шляхом заборони або обмеження купівлі подібних активів як за об'ємом, так і за складом,

— обмеження здатності банків конкурувати в залученні коштів (заборона виплачувати процент по вкладах до запитання, встановлення граничної величини проценту, який виплачується по термінових та ощадних вкладах),

— встановлення норм обов'язкових резервів по вкладах до запитання та термінових вкладах,

— вимоги відносно банківського капіталу

Банківська система США відрізняється сильними федеральними рисами Комерційні банки можуть набути концесію відповідного федерального штату або федерального уряду На сьогодні, не дивлячись на велику кількість спроб, зрушення на бік створення системи універсальних банків в США так і не відбулося

Розглянемо правове становище банківської системи Японії і Банківську систему Японії очолює Банк Японії Він був заснований у жовтні 1882 року як центральний банк країни 3 моменту створення єдиною серйозною зміною його статусу було і створення в 1942 році керуючого органу — ради з політики, — 'що являє собою найвищий орган для прийняття рішень До членів даної ради входять управляючий банку та представники із [ міністерства фінансів, агентства з економічного планування, при ватного банківського бізнесу та промисловості Державі належить 55% капіталу банків Японії, а 45% — іншим приватним інвесторам, які не мають права голосу

і. Розглянемо структуру банківської системи Японії, схематично вона виглядає так (рис 4)

Функції Банку Японії подібні до функцій центральних банків \ інших країн, назвемо їх

— формування грошово-кредитної політики та забезпечення засобів для її реалізації,

— здійснює емісію грошей,

— банкір уряду

— контрольний орган за діяльністю комерційних банків. Більшість банків у своїй діяльності спираються на можливості Банку Японії у рефінансуванні Одним із основних показників у банківській системі Японії є облікова ставка Банку Японії

Рис. 4

по переказних векселях. Уряд Японії здійснює свою кредитно-грошову політику такими способами:

— коректування облікової ставки банку;

— зміни вимог щодо розмірів резервів банку;

— інтервенції на грошовому ринку;

— встановлення обмежень обсягів кредитування банків. В Японії існує тісний зв'язок банку з виробничою корпорацією. У кожної корпорації є свій банк, який є для неї основним. Як правило, в основі їх взаємовідносин лежать не кредитні, а так звані «неформальні» відносини, які включають такого роду угоди:

— банк може володіти до 5% капіталу компаній, тобто бути акціонером свого клієнта (в США, наприклад, подібні операції заборонені);

— банк має право активно втручатися в управління компанією, призначати свого представника у Раду директорів, аудиторів і т.д. і т.п.;

— банк активно займається інвестиційною діяльністю за дорученням свого клієнта, тобто здійснює операції з цінними паперами, валютою в інтересах корпорації;

— основний (головний) банк корпорації надає їй найбільші кредити і в першочерговому порядку, а якщо не в змозі зробити це самостійно, зобов'язаний залучити до цієї операції інші банки для видачі консолідованої позики;

— у випадку виникнення у корпорації фінансових ускладнень, банк не лише приймає активну участь в їх ліквідації, але і зобов'язаний розробити перспективну програму по недопущенню подібних економічних диспропорцій у майбутньому.

Дана модель характеризується відсутністю будь-яких законодавчих обмежень на максимальний розмір кредиту, який видається одному позичальнику, а також за іншими параметрами діяльності банків, характерних для американської банківської системи.

Структура типового японського основного (головного) банку показана нижче (рис. 5). На відміну від США, в японському банку існує два рівня управління, що має значення при прийнятті рішення про видання позики.

Крім того, в Японії знаходиться декілька великих комерційних банків світу з широкою мережею міжнародних банків-кореспондентів. Банківська система складається з банків, які мають ліцензію на здійснення операцій. Підводячи підсумок, можна сказати, що статус банківської Системи Японії характеризується взаємоінтеграцією банків та підприємств, взаємоволодінням капіталом, а також високим ступенем концентрації капіталу, що обумовлений необхідністю наївності великих банків, які здатні повнокровно обслуговувати функціонування економіки.

' Розглянемо правові положення банківської системи Німеччини.

Рис 5

Банківська система Німеччини будується на основі спеціально розробленої концепції, в межах якої відводиться певне місце Южному виду банків та кожному банку окремо. Для більшої точності складемо схему банківської системи Німеччини (рис. 6). Відповідно до ст.88 Конституції Німеччини, яка почала діяти в 1949 році, на Федерацію був покладений обов'язок створити валютний емісійний банк в якості Федерального банку, і, Таким чином, замінити діюче окупаційне право німецьким правом. Федерація виконала своє законодавче доручення в 1957 році. З прийняттям Закону про Німецький Федеральний банк від 26 Липня 1957 року було ліквідовано двоступеневу побудову системи центральних банків Замість неї був створений єдиний банк — Німецький Федеральний банк (Бундесбанк)

При цьому Центральні банки земель злились із Банком Німецьких земель і потім перетворились на Федеральний банк Центральні банки земель v правовому відношенні втратили свою самостійність і стали в якості головних у прав тінь частиноюФе дерального банку Свою назву Центральний банк землі при цьому вони зберегли При набутті чинності 1 листопада 1992 року

Рис 6

четвертого закону про актуалізацію Закону про Федеральний банк область адміністративної дії центральних банків земель не обов'язково співпадає із територією однієї федеральної землі

Центральні банки землі в цей час продовжують володіти самостійними повноваженнями в адміністративних справах та при проведенні у своїх регіонах угод

Федеральний банк Німеччини здійснює такі функції

— емісійний банк,

— банк банків,

— банк держави,

— управляє валютними резервами

Бундесбанк серед усіх центральних банків має найбільшу незалежність у проведенні грошово-кредитної та емісійної політики За конституцією Німеччини, діяльність Бундесбанку регулюється публічним правом Його статутний фонд належить уряду, якому й перераховується отриманий банком прибуток Проте, згідно із законодавством, банк не зобов'язаний виконувати вказівки Федерального уряду Але він має здійснювати підтримку Федерального уряду щодо проведення загальної економічної політики Для вирішення найважливіших заходів уряд залучає президента Федерального банку В свою чергу, уряд може брати участь в усіх засіданнях центральної ради банку, але не має права голосу Проте уряд може подавати заяви або вимагати, щоб будь-яке рішення цієї ради не набирало чинності протягом ДВОХ ТИЖНІВ

Як і інші центральні банки, Бундесбанк поряд із монопольним правом випуску банкнот зобов’язаний забезпечити стабільність німецької марки Для цього він використовує традиційний для німецьких банків набір інструментів грошово-кредитного регулювання Коли, як і які з них застосовувати, банк вирішує самостійно Банк широко використовує політику обов'язкових мінімальних резервів, облікову політику, операції на відкритому ринку Банк здійснює касове виконання державного бюджету, операції з іноземною валютою та золотом, кредитує уряд і міжнародні організації.

Грошово-кредитну політику визначає вищий орган Бундесбанку — Рада центральних банків До складу входять президент Бундесбанку (голова Ради), віцепрезидент (заступник голови Ради), члени Ради директорів та президенти Центральних банків земель Федеральний принцип побудови Бундесбанку проявляється в тому що до Ради центральних банків входять як призначені центром члени Ради директорів, так і представники регіонів, кандидатури яких висувають уряди земель

Рішення Ради приймаються простою більшістю голосів Рада видає директиви, які відносяться до керівництва та управління банком, розмежовує сфери компетенції інших органів банку, якщо це не передбачено законом «Про Німецький Федеральний банк» Рада центральних банків призначається Президентом Держави за поданням Федерального уряду, а президенти банків земель — за пропозицією Федеральної Ради

Вищим виконавчим органом Бундесбанку є Рада директорів Вона відповідає за операції з державою та її грошовими фондами, з кредитними установами, а також за валютні операції, операції на відкритому ринку До Ради директорів входять президент Бундесбанку, віцепрезидент та інші його члени (до 6 осіб) Головою Ради директорів є президент Бундесбанку Члени Ради директорів призначаються на термін 8 років Президентом держави за пропозицією і за поданням Ради центральних банків

Особливістю німецької банківської системи є універсальність банківських установ незалежно від розмірів банків, різниці у правових формах та відносинах вчасності

У Німеччині домінують універсальні банки, які поєднують комерційні банківські операції з гарантованим розміщенням цінних паперів, які випускалися приватними корпораціями Через універсальні банки проходить значний обіг фондових цінностей, на них концентрується попит та пропозиція на цінні папери Проте в цьому випадку універсальні банки зовсім не замінюють собою традиційну біржу В цьому випадку біржа має не корпоративний (як в США), а публічно-правовий характер, який забезпечує рівний доступ до біржових угод широкому колу підприємців

Універсальні банки, які поєднують комерційну та інвестиційну діяльності, більш стійкі, ніж спеціалізовані, оскільки повністю можуть використовувати переваги широкої диверсифікації своїх операцій Користуючись можливістю оперативного маневрування ресурсами, вони сприяють досягненню ефективної рівноваги на ринку цінних паперів

Клієнтам вигідніше мати справу із одним банком, ніж з де кількома спеціалізованими посередниками Разом з тим, як стверджують деякі західні спеціалісти, перевага універсальних банків приховує в собі небезпеку надмірної концентрації економічної влади у фінансовому секторі, що може викликати ріст ціни капіталу у рамках економічної системи Проте тенденція до відмови від жорсткого розмежування комерційної та інвестиційної банківської діяльності стає все більш виразною

Виходячи із вищевикладеного, доцільно привести структуру типового німецького універсального банку (рис 7)

Наявність у банківській системі універсальних банків зовсім не виключає паралельного функціонування спеціалізованих банків В банківській системі Німеччини нарівні із універсальними банками функціонують іпотечні банки, банки споживчого кредиту, гарантійні банки, банки фінансування житлового будівництва та інші спеціалізовані банківські установи

В основі банківської системи Німеччини лежать неформальні відносини між банками та клієнтами Обсяг кредитів, які надаються одному клієнтові, не обмежується хоча на практиці, як правило, банки намагаються знизити рівень ризику за рахунок переважної видачі консолідованих позик Німецькі банки засновують свою роботу на системі кредитних комітетів У рамках системи необхідно отримати схвалення певної кількості керуючих робітників банку на видання кредиту При цьому рішення

Рис. 7

приймається залежно від обсягу кредиту, стану галузі економіки та конкретного позичальника.

Здійснення контролю за діяльністю комерційних банків у Німеччині має суттєві особливості. Функції нагляду за діяльністю банківської системи здійснює Федеральне відомство з нагляду, яке встановлює жорстке співвідношення між розмірами власного капіталу банків та загальною сумою ліквідності, встановлюється сума виданих кредитів, яка не повинна перевищувати власний капітал банків більш ніж у 18 разів. Нормативне контролюється обсяг та структура ліквідності, до речі, передбачається, що банки: по-перше, повинні мати достатню кількість готівкових коштів або ліквідних активів; по-друге, забезпечувати необхідні касові кошти на перспективу за рахунок відповідної тимчасової структури платежів по зобов'язаннях; по-третє, підтримувати належний рівень диверсифікованості депозитної бази. Якість ліквідності повинна забезпечувати надійність функціонування банківської системи.

В цілому можна констатувати, що Німеччина має, як і більшість розвинутих промислових країн, дуже багатоярусну та високорозвинену банківську систему, в яку входять більше 5000 банків різної величини та спеціалізації. У ході загального економічного, політичного, суспільного та правового розвитку Німеччини ця система стала могутньою галуззю господарства, яка відповідає всім вимогам сучасного індустріального суспільства.

Розглянемо правове положення банківської системи Великобританії.

До 70-х років англійська банківська система характеризувалась розподілом праці між банками, які мають давні традиції. Депозитні банки приймали депозити, видавали кредити та здійснювали розрахунки. Ділові банки займалися фінансуванням міжнародної торгівлі та емісією цінних паперів.

Сьогодні банківська система Великобританії рухається до системи універсальних банків за типом німецької моделі. Для наочності складемо схему банківської системи Великобританії (рис. 8).

У Великобританії Банк англії має жартівливу назву: «Стара леді на Треднидлстріт» (Треднидлстріт — вулиця, на якій розміщується Банк Англії). Практика діяльності Банку Англії відрізняється від методів інших центральних банків. Ці відмінності спричинені історією формування банківської системи Великобританії. Банк Англії був заснований у 1694 році як приватна акціонерна компанія. Це був перший акціонерний комерційний банк, тому з ним традиційно пов'язується початок розвитку банківської системи. У 1946 році Банк Англії був націоналізований, і зараз є центральним банком Великобританії.

Рис 8

В даний час Банк Англії виконує такі функції:

— емісійний банк;

— управляє грошово-кредитною політикою;

— здійснює нагляд.

Закон «Про банківську діяльність» 1979 року дав Банку Англії повноваження видавати ліцензії і контролювати діяльність всіх фінансових установ, які приймають вклади у населення. Зараз Банк Англії має широкі повноваження на отримання інформації, а також має право відкликати ліцензію банку на здійснення банківських операцій.

Крім того, Банк Англії відповідає за здійснення контролю за діяльністю всіх установ, які здійснюють операції на ринку державних облігацій та цінних паперів. Банк втілює в життя грошово-кредитну політику уряду за допомогою двох інструментів:

— вимога щодо збереження певної мінімальної суми резервів безпосередньо впливає на здатність комерційних банків пропонувати позики;

— встановлює мінімальну відсоткову ставку шляхом визначення відсоткової ставки на державні цінні папери.

Ці два інструменти мають значний вплив на банківську систему та грошову політику Великобританії. Більше того, грошово-кредитна політика є зараз основним інструментом економічної політики уряду Великобританії.

Банк Англії є одним з найменш незалежних банків. На його діяльність суттєвий вплив має Казначейство. Воно уповноважене давати центральному банку рекомендації після попередніх консультацій з ним,

Керівництво Банку Англії призначається урядом. Керуючий, його заступник та 16 директорів належать до верхівки англійського фінансового «олімпу» і займають керівні посади у найбільших промислових монополіях, банках та страхових компаніях.

У Великобританії до числа найбільших банків можна віднести: Barclaus Ваnк, National Westminster Bank, Midland Bank та Lloyds Bank. Сьогодні вони працюють як універсальні банки, які, за виключенням пайової участі у промислових підприємствах, надають всі найважливіші види фінансових послуг.

Торговельні банки є інвестиційними банками, які зосереджують свою діяльність на наданні послуг великим компаніям, фінансовим установам, компаніям з управління капіталовкладеннями, пенсійним фондам та державним інвесторам. Вони мають справу як з борговими інструментами, так і з акціонерним капіталом.

Обслуговування державних боргів передбачає управління випуском державних боргових зобов'язань. Послуги, пов'язані із акціонерним капіталом, передбачають управління випуском акцій для корпорацій. Торгівельні банки здійснюють управління випуском акцій, організовують гарантування розміщення випуску цінних паперів емісійним консорціумом цих банків, беруть на себе зобов'язання викупити акції, які не були придбані. Вони також здійснюють контроль за розмірами своїх інвестицій та інвестицій своїх клієнтів, їх ризиковістю, торгуючи фінансовими інструментами. Також вони пропонують консультаційні послуги з фінансових питань корпораціям, забезпечують спеціалізовані поради з таких питань, як отримання фінансування для проведення злиття компаній або придбання однієї компанії іншою та з інших питань.

Що стосується іноземних банків, то в Лондоні їх більше 250. Це більше, ніж у будь-якому іншому фінансовому центрі світу. Надання так званих «гуртових послуг» або обслуговування великих корпорацій —- торгівля різноманітними фінансовими інструментами, — є міжнародним бізнесом. Така торгівля відбувається по всьому світу 24 години на добу. Тому, щоб скористатися такими перевагами, банки намагаються забезпечити активне та постійне здійснення своїх операцій по всьому світу. Коли банк припиняє торгівлю на одному ринку у зв'язку з його закриттям, він повинен скоригувати свої позиції на цьому ринку та розпочати торгівлю на іншому ринку з цих позицій.

До інших фінансових установ, які входять у банківську систему Великобританії, можна віднести:

— установи грошового ринку;

— установи по накопиченню коштів для будівництва;

— установи з приватної оплати кредитів;

— спеціальні установи по довгострокових кредитах. У цілому можна констатувати, що сучасна банківська система Великобританії — це результат тривалого розвитку, плід складних економічних перетворень, які спираються не тільки на економічні закони розвитку, але і на цілий комплекс нормативних актів.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що розвиток міжнародних фінансових ринків, зростання зовнішньої торгівлі, розвиток нових фінансових продуктів, а також утворення Європейського союзу спричинило те, що все більше кредитних установ виходять за межі національних кордонів. Тому все більшу роль набуває не тільки конкуренція з іноземними кредитними установами, але і співробітництво з ними. Виходячи з цього, вивчення правового становища банківських систем інших країн стає особливо актуальним для майбутніх юристів та економістів.

ПІДСУМОК

У цій главі були розглянуті основи міжнародного банківського права. Можна стверджувати, що міжнародне банківське право являє собою комплексну правову систему, яка об'єднує норми різної юридичної природи. Набуті знання про порядок організації та функціонування банківських систем інших країн повинні допомогти майбутнім фахівцям уникнути тих помилок, які мають місце в Україні сьогодні. Результатом використання міжнародного досвіду побудови банківських систем повинна стати ефективна банківська система, яка може адекватно впливати на стабілізацію економіки України.

Розділ II ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ

Глава З ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ ТА КОМЕРЦІЙНИХ БАН КІВ УКРАЇНИ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте;

1. Правову основу діяльності банків України.

2. Правовий статус Національного банку України.

3. Роль Національного банку України у підготовці нормативних актів.

У наш час Україна переживає широкомасштабну економічну кризу. Це не дивує, тому що проведені з початку 90-х років реформи спрямовані на зміну економічного і політичного устрою суспільства. В ринкових умовах потреба суспільства в економічних знаннях росте, бо вони безпосередньо впливають на його подальший розвиток.

Невід'ємним атрибутом існування повноцінного суспільства є відповідним чином організована банківська система. В Україні вона знаходиться в процесі становлення. Намагаючись підвищити економічну ефективність і покращити механізм розподілу ресурсів, парламент і уряд роблять перші кроки в напрямі створення в економіці атмосфери відкритості, конкуренції і ринкової дисципліни. Розширюються масштаби приватизації, створюються нові банки, підприємства. Для того, щоб вижити і досягти успіху, банкіри повинні відкинути бюрократичні традиції і стати підприємцями, які реагують на зміни і пристосовуються до

ринкової економіки.

Держава повинна створити правове, регулятивне і політичне середовище для надійної банківської діяльності. У цій главі будуть розглянуті питання, які стосуються правової основи діяльності банків, а також правовий статус Національного банку України та його роль у підготовці нормативних актів, регулюючих діяльність банківської системи України.

§ 1. Правові основи організації банківської системи України

Банківська система України — один із найважливіших елементів її фінансової системи. Як і вся економіка України, банківська система сьогодні зазнає кардинальних змін, які торкаються структурної і функціональної її частини. Зміни фіксуються банківським законодавством, розробка якого здійснюється на основі міжнародного досвіду, досвіду перших років економічних реформ на Україні, сучасних уявлень про суть та призначення банківських установ.

Економічна природа банків виражається в їх специфічній функції: виконувати на економічному ринку роль особливих фінансових посередників. В такій ролі банки залучають вільні грошові кошти, які звільнюються в процесі господарської діяльності одних суб'єктів — держави, господарюючих структур, фізичних осіб — та надаються на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової направленості на тимчасове користування іншим. Тим самим вони виконують функцію банківського кредитування.

Саме система банків акумулює величезний фонд грошових коштів як в готівковій, так і в безготівковій формі. Таким чином відбувається поступовий перерозподіл капіталу — як міжгалузевий, так і міжрегіональний.

Банк — це установа, функцією якої є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування господарства держави, виконання валютних та інших банківських операцій. Визначення поняття «банк» у законодавстві різних країн містять різний набір сутнісних рис, але практично у всіх обов'язковим є закріплення в тій чи іншій формі як мінімум двох банківських функцій: кредитування та розміщення на банківських рахунках вкладів клієнтів.

Історія становлення та розвитку банківської справи свідчить про те, що сукупність банківських організацій може існувати та існує в трьох формах.

Перша форма була представлена багатьма незалежними одна від одної кредитними організаціями, кожна із яких могла виконувати будь-які із прийнятих на той час банківських операцій, включаючи емісію готівкових коштів. Крім того, були відсутні стійкі взаємозв'язки між цими кредитними організаціями, а їх взаємодія спеціально ніким не координувалася. Звичайно, вони керувалися діючими в країні законами, проте ще не з'явився спеціальний орган, вповноважений державою на управління цією частиною економіки. Такий етап розвитку банківської справи пройшли багато країн світу.

З другою формою ми маємо справу тоді, коли в країні існує лише одна банківська організація, яка має розгалужену мережу філій, яка охоплює всю країну. Саме така форма склалася в СРСР та в ряді соціалістичних країн. У даному випадку мова йде про Держбанк СРСР та державні банки цих країн та Їх філії. Як і в першій формі, банківська справа і в цьому випадку має однорівневу організацію.

Третя форма — це велика кількість банківських організацій, які розпадаються на дві чисельно нерівні частини: на одному боці центральний банк, а на іншому — комерційні банки. Специфічною особливістю цієї форми є те, що центральний банк уповноважений державою на управління всією сукупністю банківських організацій. Так, відповідно Закону України «Про Національний банк України», він проводить єдину державну грошово-кредитну політику, регулює діяльність банківської системи в цілому, організує і здійснює міжбанківські розрахунки. Ці особливості свідчать про те, що у сукупності банківських організацій з'явились ознаки системи та дворівнева форма побудови,

Якщо з цих позицій уважно розглянути банківську систему України, то в ній ми виявляємо зв'язки двох типів:

— між однопорядковими елементами банківської системи;

— між Національним банком та рештою суб'єктів банківської системи.

У першому випадку зв'язок забезпечує відносини координації між вказаними елементами системи, а у другому випадку

— перетворюється у відносини субординації, які, головним чином, і забезпечують цілісність системи.

Виходячи з цього, можна дати таке визначення банківської системи України —законодавче визначена, чітко структурована сукупність банків, що функціонують в економіці країни.

Згідно з діючим Законом України «Про банки і банківську діяльність», банківська система України має дворівневу структуру і схематично виглядає так (рис. 9).

За станом на 1 січня 1998 року в Реєстрі банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ зареєстровано 227 банків. Із них створено у вигляді відкритих акціонерних товариств — 133, закритих акціонерних товариств — 51, державних — 2, банків, створених за участю іноземного капіталу, — 22, у

Рис. 9

тому числі зі 100-процентним іноземним капіталом — 6 банків. У 1997 року в банківську систему влилися 8 комерційних банків, із яких 6 мають у статутному фонді іноземний капітал. За період із 1992 року з Реєстру банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ вилучено 42 банки, з них у 1997 році — 10.

Стан системи комерційних банків України характеризує також те, що на 01.01.1998 р. 63 банки віднесено до категорії проблемних, 23 із них працюють у режимі фінансового оздоровлення, 40 — у стадії ліквідації.

Комерційні банки мають майже 18 філій (мережа Ощадного банку України — близько 15 тисяч установ). Однак комерційні банки мають неоднакову мережу.

Найбільш широке розгалуження відділень і філій, причому по всій території України, — у чотирьох банків: Ощадбанку, АКБ «Україна», «Промінвестбанку» і «Укрсоцбанку».

Комерційні банки суто ринкового типу не мають такої широкої мережі порівняно з тими, що виникли з колишніх державних банків. Лише найбільші з них (наприклад, «Правексбанк», Приватбанк та деякі інші) мають досить розгалужену мережу своїх філій,

Як зазначалося вище, правовим фундаментом банківської діяльності став Закон України «Про банки і банківську діяльність». В цьому нормативному акті визначено основні принципи побудови дворівневої банківської системи України, функції Національного банку України як центрального банку держави, її емісійного центру, банку банків та органу, що здійснює регулювання банківської системи України. Крім того, Закон передбачає правову основу діяльності комерційних банків та захист інтересів клієнтів. Безперечно, в даному законі неможливо було передбачити та охопити всі правовідносини, що виникли у процесі становлення та функціонування банківської системи, тому до нього неодноразово вносились зміни та доповнення. У травні 1999 року прийнятий закон України «Про Національний банк України».

Аналіз діяльності Національного банку з виконання покладених на нього нормативними актами основних цілей, завдань та функцій показує, що він якраз той елемент банківської системи, який безпосередньо і здійснює державне управління нею. При цьому, як буде показано нижче, використовуються переважно економічні методи управління, методи правового регулювання, які покликані створювати сприятливі правові, економічні, організаційні умови для функціонування банківських установ. Більш докладно правовий статус Національного банку України розглядається в наступному параграфі.

Основою банківської системи є комерційні банки. Це установи, що безпосередньо виконують функції кредитно-розрахункового обслуговування юридичних та фізичних осіб на комерційних принципах.

Всі функціонуючі комерційні банки можуть бути класифіковані за кількома ознаками (рис. 10).

Діяльність комерційного банку повинна базуватися на певних правових принципах. Розглянемо їх.

Основоположним правовим принципом роботи комерційного банку єпринцип роботи у межах реально залучених ресурсів. Він означає, що комерційний банк повинен забезпечувати не лише кількісну відповідність між своїми ресурсами та кредитними вкладами, але і досягти відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих ним ресурсів. Перш за все, це відноситься до строків тих та інших. Так, якщо банк залучає кошти, головним чином, на короткі терміни, а вкладає Їх переважно в довгострокові кредити, то його спроможність без затримок розраховуватися за своїми зобов'язаннями (тобто, його ліквідність) опиниться під загрозою. Наявність в активах банку великої кількості позик з підвищеним ризиком вимагає від банку збільшення питомої ваги власних коштів у загальному обсязі його ресурсів.

Жорстка залежність активів банку від характеру його пасивів повинна враховуватися при визначенні економічних нормативів діяльності банків та при регулюванні їх операцій. Можливість здійснення тих чи інших специфічних банківських операцій (наприклад, інвестиційних) детермінована структурою пасивів банку. Тому, розробляючи умови цих операцій та вимоги до банків, які можуть їх здійснювати, необхідно першорядну увагу приділяти джерелам формування відповідних пасивів.

Принцип роботи у межах реально залучених ресурсів, як фундамент комерційної діяльності банку, міняє всі її аспекти:

зростає зацікавленість банку у залученні депозитів, розвивається справжня конкуренція за пасиви, яка звільняє переміщення кредитних ресурсів. В таких умовах повинно відбуватися реаль-

Рис. 10

не переміщення банківського капіталу в більш рентабельні та динамічні галузі.

Працювати в межах реально залучених ресурсів, забезпечуючи при цьому підтримку своєї ліквідності, комерційний банк може лише маючи високий ступінь економічної свободи у поєднанні з повною економічною відповідальністю за результат своєї діяльності. Тому другим важливим правовим принципом, на якому базується діяльність комерційних банків, виступаєпринцип повної економічної самостійності, маючи на увазі і економічну відповідальність банку за результати своєї діяльності. Економічна самостійність передбачає свободу розпорядження власними коштами банку та залученими ресурсами, вільний вибір клієнтів та вкладників, розпорядження доходами, які залишаються після сплати податків.

Наступний принцип роботи комерційного банку —проведення ним самостійної, кредитної, процентної і депозитної політики, орієнтованої на стан ринку фінансових ресурсів. Цей принцип виступає неодмінною умовою реалізації принципу економічної самостійності банку. Щоб нести повну відповідальність за результати, банк повинен бути вільним не тільки у розпорядженні своїми ресурсами, але й у визначенні строків та умов надання позик, проведення різноманітних банківських операцій, відсотків за кредитами, депозитів і т.д.

Взаємовідносини комерційного банку зі своїми клієнтами будуються як звичайні ринкові відносини. В цьому полягає четвертий принцип. Надаючи позики, комерційний банк виходить, перш за все, із корисності розміщення своїх кредитних ресурсів.

Розгляд основних правових принципів, на яких базується діяльність комерційних банків, свідчить про те, що рушійним мотивом їх діяльності є отримання прибутку на основі переміщення капіталу. Комерційні банки володіють самостійністю у діях, які співпадають із вимогами ринку. Вони несуть правову й економічну відповідальність за результати цих дій не лише поточними доходами, але і своїм капіталом. Все це робить комерційні банки повноцінними суб'єктами правових відносин.

Відповідно до чинних нормативних актів, комерційні банки виконують різноманітні функції.

Серед різноманіття функцій, які виконуються комерційними банками, в першу чергу потрібно назвати найважливішу, притаманну виключно кредитним установам, —функцію створення грошей У цьому випадку маємо на увазі здатність банків «створювати та знищувати гроші» Цю функцію виконує вся банківська система в цілому за допомогою політики, яка здійснюється Національним банком через систему комерційних банків

За допомогою видачі кредиту позичальникам банки створюють допоміжний платіжний попит в межах економічної системи Це допомагає уникнути кризи перевиробництва товарів, крім того, розумне збільшення грошової маси за допомогою кредитних процесів не провокує інфляцію

Однією із найважливіших функцій комерційного банку є посередництво у кредиті, яке вони здійснюють шляхом перерозподілу грошових коштів, які тимчасово вивільняються в процесі кругообігу фондів підприємств та грошових доходів фізичних осіб Особливість посередницької функції комерційних банків полягає в тому, що головним критерієм перерозподілу ресурсів виступає прибутковість їх використання позичальником

Значення посередницької функції комерційних банків для успішного розвитку ринкової економіки полягає в тому, що вони своєю діяльністю зменшують ступінь ризику та невизначеності в економічній системі

Наступна важлива функція комерційних банків —стимулювання накопичення господарюючими суб'єктами в рамках економічної системи. Здійснення структурної перебудови економіки повинно спиратися на використання, в першу чергу, внутрішніх накопичень господарства Саме вони, а не іноземні інвестиції, повинні складати основну частину коштів, необхідних для формування економіки

Комерційні банки, виступаючи на фінансовому ринку із попитом на кредитні ресурси, повинні не лише максимально мобілізовувати наявні в економічній системі збереження, але і сформувати достатньо ефективні стимули для накопичення коштів на основі поточного споживання Стимули для накопичення та споживання коштів формуються на основі гнучкої депозитної політики комерційних банків Крім високих відсотків, які виплачуються за вкладами, кредиторам банку потрібні серйозні гарантії надійності розміщення накопичених ресурсів банку

Важливе значення для вкладників має доступність інформації про діяльність комерційних банків та про їх гарантії, які вони можуть дати Вирішуючи питання про використання наявних у нього коштів, кредитор повинен мати достатню інформацію про фінансовий стан банку щоб самому оцінити ризик маибутніх вкладень Завдання банків — створити такі форми залучення коштів, які реально зацікавили б клієнтів в накопиченні ресурсів та сформували у них звичку до збереження, яка визначає інвестиційні можливості ринкової економіки

Наступна функція комерційних банків— посередництво у платежах між окремими самостійними суб'єктами економічної системи Створення системи незалежних комерційних банків призвело до розосередження розрахунків та підвищення у зв'язку із цим їх ризиків, які повинні брати на себе комерційні банки У цих умовах особливо важлива відповідальність банків за своєчасне та повне виконання доручень своїх клієнтів по здійсненню платежів

Сучасний комерційний банк — установа універсального типу, яка виконує різноманітні банківські операції та надає послуги юридичним та фізичним особам

Відповідно до статті 3 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банки можуть виконувати такі операції

— залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів,

— здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування,

— ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів,

— фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів,

— випуск платіжних документів і цінних паперів,

— купівля, продаж і зберігання платіжних доку ментів, цінних

паперів, а також операції з ними,

— видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі,

— придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих

вимог (факторинг),

— придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі в оренду (лізинг),

— купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти готівкою і валюти, що знаходиться на рахунках і вкладах,

— купівля і продаж в Україні і за кордоном монетарних металів,

— залучення і розміщення дорогоцінних металів на рахунки

і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики,

— довірчі операції за дорученням клієнтів,

— надання консультаційних послуг,

— проведення операцій по касовому виконанню державного бюджету за дорученням Національного банку України,

— здійснення інших операцій з дозволу Національного банку України

З правової точки зору, всі види діяльності комерційних банків прийнято розподіляти на три групи

— пасивні операції,

— активні операції,

— послуги.

Пасивні операції — це операції з формування банківських ресурсів Останні складаються із власних коштів банку та залучених коштів

активні операції — це розміщення банками власних та залучених коштів з метою одержання доходу Та забезпечення своєї ліквідності Вони тісно пов'язані з пасивними операціями Розміщуючи кошти в активи, банки постійно слідкують за гим, щоб частина коштів залишалася у вигляді обов'язкових та вільних резервів, щоб тривалість вкладень в активи відповідала тривалості залучення коштів в пасиви Крім того, кредитні операції банків (в активах) призводять до появи додаткових коштів у пасивах Все це вимагає від банків управління активними і пасивними операціями в їх взаємозв'язку як єдиним комплексом банківської діяльності

Крім операцій, пов'язаних з формуванням банківських пасивів і розміщенням коштів в активи, банки займаються багатьма іншими видами діяльності, які об'єднують в окрему групу, що дістала назвубанківських послуг Характерною ознакою банківських послуг є те, що для їх надання банкам не потрібні додаткові ресурси Свою діяльність з надання послуг банки здійснюють, як правило, в процесі виконання звичайних пасивних і активних операцій Єдине, що для цього додатково потрібно, — це високий професійний потенціал працівників банків та високі банківські технологи

Доходи від послуг банки одержують не у вигляді процентів, а у формі комісійних виплат Банківські послуги — надзвичайно доходний, майже безризиковий вид діяльності, тому у західних країнах він швидко розвивається Банки України тільки починають освоювати сферу послуг Зараз широко надаються розрахунково-касові, трастові, консультаційні та інші послуги

Затримка розвитку банківських послуг відбувається як з вини банків, — тому що не всі послуги вони можуть надавати, так і з вини їх клієнтів, які не виявляють зацікавленості ними

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про банки і банківську діяльність», комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування Комерційний банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 10 % власного статутного фонду (це обмеження не поширюється на приміщення, в яких розміщуються підрозділи банку, що виконують операції відповідно до чинного законодавства) Юридичним особам, крім банків, забороняється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України, здійснення таких банківських операцій

— залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів,

— здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування,

— ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів,

— купівля і продаж в Україні і за кордоном монетарних металів.

В умовах розвитку ринкових відносин захист ділової, фінансової, технологічної та іншої інформації від розкрадання, несанкціоноване використання, змінення або знищення набуває особливо важливе значення Для власника такої інформації вона має певну цінність, реальну вартість Тому необхідною умовою нормального функціонування банківської системи України та кожного банку окремо є збереження банківської таємниці

Відповідно до ст. 52 Закону України «Про банки та банківську діяльність», банківською таємницею є — відомості, що становлять інформацію про операції, рахунки та вклади клієнтів і кореспондентів банку

Банки в Україні гарантують таємницю вкладів своїх клієнтів та кореспондентів, а також нерозголошування операцій, які з ними проводятьсяВсі службовці банків зобов'язані зберігати в таємниці операції, які проводяться банком з рахунками його клієнтів і кореспондентів. Довідки про операції з рахунками юридичних осіб та інших організацій видаються самим організаціям, органам державної податкової служби з питань оподаткування, органам Пенсійного фонду України з питань сплати страхових внесків, а також на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ Антимонопольного комітету України, державної контрольне ревізійної служби, арбітражного суду та аудиторським організаціям. Довідки про рахунки і вклади громадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, також судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, податкової міліції у справах, що знаходяться в Їх впровадженні. Довідки про рахунки і вклади у разі смерті їх власника видаються особам, вказаним банку власником рахунка і вкладу в заповідальному розпорядженні, державним нотаріальним конторам у справах спадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним консульським установам.

Відповідно до ст. 57 Закону України «Про Національний банк України», для здійснення своїх функцій Національний банк має право безоплатно одержувати від банків та інших фінансово-кредитних установ інформацію про їх діяльність відповідно до наданої ліцензії та пояснення стосовно втриманої інформації і проведених операцій. Для підготовки банківської та фінансової статистики, аналізу економічної ситуації Національний банк має право отримувати необхідну інформацію від органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання усіх форм власності. Отримана інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Крім того, відповідно до ст. 66 Закону України «Про Національний банк України», службовцям Національного банку забороняється розголошувати інформацію, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома їм у зв'язку з виконанням службових обов'язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законодавством України.

На грошові кошти та інші цінності, що належать юридичним особам та громадянам і знаходяться у банках, може бути накладено арешт або звернено стягнення. Арешт накладається тільки за рішенням судів і постановами слідчих органів або арбітражних судів, а стягнення звертається лише за виконавчими листами, виданими судами за наказами арбітражних судів, та іншими виконавчими документами, а у випадках, передбачених законодавством, — на вимогу державних податкових інспекцій та Державного комітету України по матеріальних резервах і його органів. На грошові кошти та інші цінності іноземних та міжнародних організацій, що знаходяться у банках, може бути накладено арешт або звернено стягнення тільки на підставі рішень судів або арбітражних судів в порядку, встановленому законодавством. Конфіскацію грошових коштів та інших цінностей громадян може бути здійснено на підставі вироку суду, що набрав законної сили, або винесеної відповідно до закону постанови про конфіскацію майна.

Правове положення банків в Україні визначає не лише Закон України «Про банки і банківську діяльність», але й інші нормативні акти, такі як Закон України «Про Національний банк України», Закон України «Про цінні папери і фондову біржу», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», положення Національного банку України «Про кредитування», положення Національного банку України «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій» та інші.

Однак немає нормативних актів, які б регулювали окремі сторони діяльності банків і їхні відносини з клієнтами, наприклад, про страхування вкладів населення, про зрощення банківського і промислового капіталів тощо. Крім того, необхідно забезпечити своєчасний перегляд банківського законодавства (наприклад, у західних країнах це робиться, як правило, раз на 10 — 12 років). Для України, у зв'язку з швидкоплинними змінами умов, це необхідно робити раз на 3 роки,

Розвиток банківської системи в Україні вимагає відповідного банківського законодавства, тому повинні бути прийняті нові нормативні акти, які регламентують діяльність банківської системи, що дасть можливість створити класичну дворівневу банківську систему, яка відповідає вимогам ринкової економіки.

Банківська система, будучи важливою складовою ринкової економіки, справляє великий, багатосторонній вплив на життєдіяльність суспільства в цілому. Вона не лише забезпечує механізм міжгалузевого та міжтериторіального перерозподілу грошового капіталу, але і є ключовою ланкою розрахункового та платіжного механізму господарської системи країни.

§ 2. Правовий статус Національного банку України

Банківська система України очолюється та регулюється Національним банком України, який є головним її елементом.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України» та іншими законами України.

Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю Розмір статутного капіталу становить 10 мільйонів гривень Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а при необхідності ~ Державний бюджет України

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим законом випадках — також за рахунок Державного бюджету України Нащо пальний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання Національний банк не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за Гі межами Національний банк, його установи, філії та представництва мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменування м

Національний банк України не має за мету одержання прибутку Плановані доходи та витрати Національного банку відображаються в кошторисі його доходів і витрат Кошторис доходів та витрат повинен забезпечувати можливість виконання Національним банком його функцій, встановлених Конституцією України та Законом України «Про Національний банк України»

Національний банк за підсумками року у разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету України наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок Державного бюджету України наступного за звітним року

Планування і облік доходів та видатків а також формування фондів та резервів Національне банку здійснюються згідно з положенням, що затверджується Радою Національного банку України

Національний банк України як суб'єкт правовідносин наділений специфічним правом — правом законодавчої ініціативи Дане право закріплене у ст. 93 Конституції України Особливо потрібно звернути увагу на те, що, відповідно до ст. 56 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність

Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України

Використовуючи надане йому законом право, Національний банк України активно займається нормотворчою діяльністю, готуючи інструкції, положення, вказівки та інші документи нормативного характеру, і заповнює ними прогалини в правовому середовищі функціонування банківської системи За час існування Національного банку України прийнято близько 600 документів нормативного характеру На сьогодні чинними є більш як 250

Національний банк України регулює діяльність банківської системи в цілому, організовує і здійснює міжбанківські розрахунки має монопольне право на випуск в обіг грошей, установлює курс грошової одиниці відповідно до валют інших країн, створює та забезпечує діяльність державної скарбниці України

Діяльність Національного банку України спрямована на забезпечення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредитування, фінансування і розрахунків у господарстві

Відповідно до ст. 51 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк підзвітний Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень.

Підзвітність означає:

1) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку Верховною Радою України за поданням Президента України;

2) призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради Національного банку;

3) призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради Національного банку;

4) доповідь Голови Національного банку Верховній Раді України про діяльність Національного банку;

5) надання Президенту України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.

Крім того, відповідно до ст. 52 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів. Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку надають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу.

Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України.

Голова Національного банку або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу.

У засіданнях Правління Національного банку можуть брати участь члени Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу.

Відповідно до чинних нормативних актів України, Національний банк виконує традиційні функції, характерні для банку, який очолює банківську систему держави. Для більшої виразності розглянемо функції Національного банку України схематично (рис. 11):

Рис. 11

Проаналізуємо вищеназвані функції Національного банку України.

Центральний банк. Ця функція реалізується Національним банком України відповідно до:

ст. 99 Конституції України, де передбачено, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією Центрального банку держави — Національного банку України;

ст. 100 Конституції України, де передбачено, що Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням;

п. 11 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших кредитних установах, де міжнародне співробітництво передбачено на рівні центральних банків;

п. 5 ст. 15 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк України встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, а також інших ліцензій у випадках та за процедурою, передбачених законом;

п. 9 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк України веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках,

ст. 2 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк України є центральним банком держави та особливим центральним органом державного управління,

ст. 62 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк України у разі порушення комерційним банком банківського законодавства, проведення ризикових операцій, що загрожує їх платоспроможності та інтересам вкладників і кредиторів, застосовує адекватні допущеному порушенню заходи впливу

Емісійний центр. Ця функція реалізується Національним банком України відповідно до 1 ст. 15 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Правління Національного банку України приймає рішення про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет, ст. 34 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що виключне право введення в обіг (емісія) гривні і розмінної монети, організація їх обігу та вилучення з обігу належить Національному банку, положення про Банкнотну фабрику при Національному банку України, де передбачено, що Банкнотна фабрика є окремим підрозділом Національного банку, який займається вирішенням питань, пов'язаних з виготовленням національної валюти

Орган валютного регулювання та контролю. Ця функція реалізується Національним банком України відповідно до 12 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк України здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями, ст. 44 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання належать

1) видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій,

2) видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю за діяльністю банків та інших установ, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями,

3) встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту,

ст. 46 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк проводить дисконтну та девізну валютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні обмеження Національний банк здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку Національного банку для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов'язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют Національний банк здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом купівлі та продажу іноземної валюти на фінансових ринках,

ст. 47 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що для забезпечення внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової одиниці України Національний банк має золотовалютний резерв,

ст. 11 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», де передбачено, що у сфері валютного регулювання Національний банк здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України, складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України, контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України, визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам, нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики, видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування, визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях,

ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», де передбачено, що у сфері валютного контролю Національний банк здійснює контроль за виконанням правил валютних операцій на території України, забезпечує виконання уповноваженими банками валютного контролю

Орган банківського нагляду. Ця функція реалізується Національним банком України відповідно до

8 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк України здійснює банківський нагляд,

ст. 15 Закону України«Про Національний банк України», де передбачено, що Правління Національного банку приймає рішення про встановлення економічних нормативів для банків,

ст 58 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що з метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків та інших фінансово-кредитних установ Національний банк, відповідно до визначеного ним порядку, встановлює для них обов'язкові економічні нормативи Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайд ерам (пов'язаним особам), наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за відсотковим та валютним ризиком,

ст 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність», де передбачено, що для захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків Національний банк встановлює для всіх комерційних банків обов'язкові економічні нормативи

граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів,

показники ліквідності балансу,

розмір обов'язкових резервів, що розміщуються у Національному банку України

максимальний розмір ризику на одного позичальника

Порядок розрахунку зазначених економічних нормативів визначається Національним банком

Банк банків. Ця функція реалізується Національним банком України відповідно до

ст 7 Закону України«Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк України

1) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування,

2) встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна,

3) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу,

4) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками та фінансово-кредитними установами,

ст 40 Закону України «Про Національний банк України», де передбачено, що Національний банк забезпечує здійснення міжбанювських розрахунків через свої установи, дає дозвіл на проведення міжбанювських розрахунків через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та через їх власні розрахункові системи,

ст 29 Закону України «Про банки і банківську діяльність», де передбачено, що Національний банк надає позички комерційним банкам при нестачі коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань,

положення «Про міжбанківські розрахунки в Україні», де передбачено, що Національний банк, відповідно до покладених на нього функцій, здійснює автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних технологій у банківській справі, до якої нині залучена банківська система України

Відповідно до ст 42 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції

1) надає кредити комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності, за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком,

2) здійснює дисконтні операції з векселями і чеками в порядку, визначеному Національним банком,

3) купує та продає на вторинному ринку цінні папери у порядку, передбаченому законодавством України,

4) відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів

5) купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання,

6) зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінне каміння та інші коштовності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування,

7) розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, виконує операції з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за класіфікащєю міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче категорії А,

8) приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності,

9) видає гарантії і поруки, відповідно до положення, затвердженого Радою Національного банку,

10) веде рахунок Державного казначейства України без оплати і нарахування відсотків,

11) виконує операції по обслуговуванню державного боргу, пов'язанііз розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними,

12) веде особисті рахунки працівників Національного банку,

13) веде рахунки міжнародних організацій,

14) здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, за рішенням суду

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи України, забезпечення захисту інтересів кредиторів, вкладників комерційних банків і згідно зі статтями 7, 15, 44 За кону України «Про Національний банк України» та іншим чинним законодавством, Національний банк України визначив порядок видачі комерційним банкам ліцензій на здійснення банківських операцій

Ліцензування — порядок видачі комерційним банкам, які з часу реєстрації Національним банком України набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству України та нормативним актам Національного банку України та якщо їх діяльність не загрожує інтересам їх клієнтів

Комерційні банки (юридичні особи) мають право здійснювати операції тільки після отримання відповідної ліцензії Національного банку України Операції, зазначені в ліцензії, здійснюються в межах та порядку, що визначені нормативними актами Національного банку України

Філії комерційних банків здійснюють банківські операції згідно з Положенням про філію та лише за умови наявності і в межах дозволу, наданого банком — юридичною особою Такий дозвіл має бути виписаний на бланку комерційного банку, підписаний Головою Правління банку або його заступником і засвідчений печаткою банку

Копія дозволу в триденний строк надається територіальному управлінню Національного банку України за місцем розташування філії та головного банку — юридичної особи

Здійснення банківських операцій без ліцензії Національного банку України тягне за собою відповідальність згідно з вимогами чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України

Операціями банків, що підлягають ліцензуванню, вважаються банківські операції, перелічені в статті 3 Закону України«Про банки і банківську діяльність»

Національний банк України видає банкам ліцензію на здійснення таких банківських операцій

1 Касове обслуговування клієнтів

2 Перевезення грошово-валютних цінностей та інкасація грошових коштів

3. Відповідальне збереження цінностей клієнтів банку

4 Ведення рахунків клієнтів (резидентів) у грошовій одиниці України

5 Ведення рахунків банків-кореспондентів (резидентів) у грошовій одиниці України

6 Проведення операцій з касового виконання Державного бюджету України, в тому числі ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків державних позабюджетних фондів

7 Проведення операцій з касового виконання місцевого бюджету, ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків місцевих позабюджетних фондів

8 Надання та отримання кредитів на міжбанківському ринку

9 Кредитування юридичних і фізичних осіб та фінансовий лізинг

10 Факторинг

11 Вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб

12. Залучення депозитів юридичних осіб.

13. Залучення депозитів фізичних осіб.

14. Емісія цінних паперів.

15. Ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України.

16. Неторговельні операції з валютними цінностями.

17. Ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті.

18. Ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України.

19. Відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними.

20. Відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними.

21. Залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

22. Залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках.

23. Валютні операції на міжнародних ринках.

24. Операції з банківськими металами на валютному ринку України.

25. Операції з банківськими металами на міжнародних ринках.

26. Фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів.

27. Видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі.

28. Купівля, продаж цінних паперів та операції з ними.

29. Управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів.

30. Купівля, продаж державних цінних паперів та операції з ними.

Національний банк України видає новоствореному банку ліцензію на здійснення банківських операцій у разі дотримання ним таких обов'язкових умов (рис. 12).

У разі створення комерційного банку із стовідсотковою участю іноземного капіталу Правління Національного банку України, враховуючи досвід роботи, наявність спеціалістів відповід-

Рис. 12

ної кваліфікації, технічні умови для здійснення банківських операцій, може прийняти рішення щодо видачі такому банку ліцензії на здійснення банківських операцій у національній та іноземній валютах, не враховуючи при цьому вимоги щодо терміну функціонування банку.

Таким же чином може поступити Правління Національного банку у разі створення нового комерційного банку внаслідок реорганізації банку, що мав ліцензію на здійснення певних банківських операцій. Ліцензія на здійснення банківських операцій при цьому видається у межах ліцензії банку, що реорганізувався.

У разі якщо діючий банк бажає отримати ліцензію на розширення своєї діяльності, він повинен, крім вищепереліченого, дотримуватися таких обов'язкових умов (рис. 13).

Комерційний банк для отримання ліцензії на здійснення банківських операцій подає до Національного банку України документи, передбачені положенням Національного банку України від 06.05.98 року «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій». Це такі документи:

клопотання банку про видачу ліцензії на здійснення банківських операцій;

бізнес-план банку на перші три роки його діяльності;

відомості, що підтверджують високий професійний рівень керівників відповідних підрозділів, які повинні відповідати кваліфікаційним вимогам Національного банку України,

відомості про забезпеченість банку необхідним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою та комунікаційними засобами, що відповідають вимогам Національного банку України;

відповідні внутрішні положення банку, що регламентують здійснення ним банківських операцій, а також інші документи.

Банки, що створюються і готові до діяльності, на яку вони бажають отримати ліцензію, разом із документами, які подаються для їх реєстрації, можуть подавати клопотання (з переліком операцій, які банк бажає виконувати відповідно до його бізнес-плану) про отримання ліцензії та передбачені Національним банком України документи.

Комерційний банк звертається з клопотанням щодо отримання або розширення ліцензії на здійснення операцій лише за умови дотримання ним вимог, передбачених у положенні «Про

Рис. 13

порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій».

Відповідно до цього положення Національний банк встановив певний порядок отримання (розширення) ліцензії.

Разом із пакетом документів комерційний банк подає до територіального управління Національного банку України клопотання про надання висновку щодо їх відповідності встановленим вимогам.

При отриманні пакета документів територіальне управління перевіряє його комплектність. У разі відсутності хоча б одного з документів територіальне управління протягом 3 днів із часу отримання документів повинно повернути комерційному банку пакет документів із супровідним листом з обґрунтуванням підстав його повернення.

У двотижневий строк із дня отримання повного пакета документів територіальне управління розглядає його на предмет дотримання банком передбачених Національним банком України вимог, і за результатами розгляду готує висновок щодо можливості видачі (розширення) банку ліцензії на виконання перелічених у клопотанні банківських операцій та готовності банку до їх здійснення.

Територіальне управління Національного банку України на місці перевіряє достовірність інформації, викладеної в поданих документах, та за необхідності проводить співбесіду з керівниками банку.

Висновок територіального управління Національного банку України повинен містити інформацію про дотримання банком вимог, що пред'являються Національним банком України, а також обґрунтовані пропозиції щодо можливості видачі (розширення) ліцензії банку та його готовності до здійснення кожної операції, на яку він бажає отримати ліцензію.

За якість, достовірність викладеної у висновку інформації та її відповідність нормативним актам Національного банку України, своєчасність її підготовки персональну відповідальність несе керівник територіального управління Національного банку України.

Після розгляду пакета документів банку на отримання (розширення) ліцензії територіальне управління Національного банку України разом зі своїм висновком надсилає його поштою до Національного банку України на адресу Департаменту реєстрації та ліцензування банків.

Департамент реєстрації та ліцензування банків Національного банку України розглядає отримані від територіального управління Національного банку України документи комерційного банку разом із висновком територіального управління Національного банку України на предмет їх відповідності чинному законодавству, нормативним актам Національного банку України, вимогам, на підставі яких здійснюється ліцензування.

У разі необхідності подані документи розглядаються іншими департаментами та управліннями Національного банку, які в межах своєї компетенції подають Департаменту реєстрації та ліцензування банків свої висновки щодо діяльності комерційного банку та пропозиції про можливість видачі (розширення) йому ліцензії на здійснення банківських операцій.

Протягом одного місяця з дня отримання Національним банком України клопотання про видачу ліцензії та подання банком усіх документів, необхідних для її отримання, Департамент реєстрації та ліцензування банків готує висновок щодо можливості видачі (розширення) банку ліцензії на здійснення певних операцій (з їх переліком) і подає проект відповідного рішення на розгляд Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України для прийняття остаточного рішення.

Національний банк України приймає рішення про видачу ліцензії на здійснення банківських операцій новоствореним банкам. Територіальне управління Національного банку України приймає рішення про розширення ліцензії на здійснення банківських операцій за умов, визначених Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків.

У разі прийняття рішення Комісією територіального управління Національного банку України про розширення ліцензії на здійснення банківських операцій до Департаменту реєстрації та ліцензування банків надсилається клопотання банку про розширення ліцензії на здійснення банківських операцій, рішення Комісії територіального управління Національного банку України відповідне разом із висновком територіального управління Національного банку України про фінансовий стан банку, дотримання ним вимог чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України, його технічну готовність і забезпеченість кваліфікованими спеціалістами для виконання відповідних операцій, а також обґрунтовані пропозиції щодо доцільності розширення ліцензії на певні банківські операції. Пакет документів банку, на підставі якого Комісією територіального управління Національного банку України було прийнято рішення про розширення ліцензії на здійснення банківських операцій, залишається в територіальному управлінні Національного банку України.

Департамент реєстрації та ліцензування банків, у разі необхідності, за участю інших департаментів та управлінь Національного банку України готує висновок щодо можливості видачі (розширення) ліцензії на здійснення банківських операцій і подає його на розгляд заступнику Голови Правління Національного банку України, який за розподілом обов'язків між членами Правління здійснює загальне керівництво Департаментом реєстрації та ліцензування банків, для прийняття остаточного рішення.

У разі прийняття рішення про видачу (розширення) ліцензії на здійснення банківських операцій Департамент реєстрації та ліцензування банків надсилає територіальному управлінню Національного банку України за місцем розташування комерційного банку відповідним чином оформлену ліцензію із супровідним листом для видачі представнику комерційного банку. Ліцензія на здійснення банківських операцій видається представнику комерційного банку на підставі відповідним чином оформленої довіреності, надання копій платіжних доручень, що підтверджують оплату за видачу (для новостворених банків) або розширення (для діючих банків) ліцензії на здійснення банківських операцій і за бланк ліцензії, а також повернення оригіналу раніше

наданої ліцензії.

Повернутий оригінал раніше наданої ліцензії надсилається територіальним управлінням Національного банку України Департаменту реєстрації та ліцензування банків.

Національний банк України може відмовити банку у видачі ліцензії, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів, а для діючого банку — також аналізу діяльності за період, що передує його зверненню до Національного банку України, встановлено, що надано недостовірну або неповну інформацію, що здійснення операцій може негативно вплинути на діяльність банку, або якщо банк не виконав умов положення «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій». Рішення про відмову у видачі ліцензії повідомляється банку в письмовій формі із зазначенням причин відмови,

Ліцензія на здійснення банківських операцій набуває чинності з часу прийняття Комісією відповідного рішення. У разі прийняття рішення Комісією територіального управління Національного банку України ліцензія на здійснення банківських операцій набуває чинності з часу підписання її заступником Голови Правління Національного банку України.

Ліцензія оформлюється на спеціальному бланку, підписується заступником Голови Правління Національного банку України, який за розподілом обов'язків між членами Правління здійснює загальне керівництво Департаментом реєстрації та ліцензування банків, і засвідчується гербовою печаткою.

Філії комерційних банків мають право здійснювати банківські операції згідно з Положенням про філію та за умови видачі комерційним банком — юридичною особою дозволу на здійснення визначених банківських операцій.

Для наочності складемо таку схему (рис. 14). Філії банку, що виконують операції із залучення іноземної валюти на внутрішньому ринку України, можуть виконувати операції тільки із залучення депозитів юридичних та фізичних осіб.

У разі виявлення в діяльності філії фактів порушень чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України та внутрішніх документів банку, що регламентують здійснення філією банківських операцій, територіальне управління Національного банку України повинно звернутися до банку — юридичної особи з вимогою усунути виявлені недоліки в роботі філії. У разі невиконання філією та банком-юридичною особою у встановлені строки зазначених вимог територіальне управління Національного банку України повинно подати до Національного банку України обґрунтовані пропозиції щодо відкликання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій.

§ 3. Нагляд Національного банку України за діяльністю комерційних банків

Нагляд Національного банку України за діяльністю комерційних банків та їх установ, розміщених на території України, він направлений на забезпечення стабільності банківської системи, захист інтересів клієнтів шляхом зменшення ризиків у діяльності комерційних банків. Суть нагляду визначається повноваженнями, встановленими Законом України «Про Національний банк України».

Так, відповідно до ст. І Закону України «Про Національний банк України», банківський нагляд — система контролю та ак-

Рис. 14

тивних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.

Система нагляду направлена на зменшення кількості внутрішніх та зовнішніх банківських ризиків

Банківські ризики ~ небезпека збитків, які витікають із специфіки банківських операцій, що здійснюються в умовах ринкових відносин Існують зовнішні та внутрішні ризики

Розрізняють такі видизовнішніх ризиків (рис 15)

Рис 15

Кредитний ризик — ймовірність несплати позичальником основного боргу та відсотків, що належать кредитору

Валютний ризик — небезпека валютних втрат, пов'язаних із змінами курсу іноземної валюти по відношенню до національної грошової одиниці при проведенні зовнішньоторгових, кредитних, валютних операцій

Ризик ліквідності — нездатність банку забезпечити безперебійну оплату своїх зобов'язань перед клієнтами

Ризик процентний — небезпека втрат банку внаслідок перевищення відсоткових ставок, що виплачуються по залучених коштах над ставками по наданих позичках

Ризик за цінними паперами — збитки від змін курсу цінних паперів, які знаходяться у портфелі банку

Довнутрішніх ризиків віднесені ризики, пов'язані із людським фактором (кваліфікація персоналу та ділові якості керівників, виконавча дисципліна, якість аудиторської служби та інші), а також оперативно-технічні ризики, які відображають ступінь дієздатності систем, що забезпечують внутрішню роботу банку системи безпеки, бухгалтерського обліку, засобів зв'язку, матеріально технічних засобів і т п.

Розглянемо структуру системи банківського нагляду

Система банківського нагляду скоординована за вертикаллю і функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь Національного банку України Вона має такі рівні (з правом прийняття відповідних рішень і дій у межах своєї компетенції при здійсненні контрольних функцій)

відділ банківського нагляду територіального управління,

Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні,

начальник територіального управління,

відповідні департаменти банківського нагляду Національного банку України,

заступник Голови Правління Національного банку України,

Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України

У разі неможливості прийняття управлінського рішення та вжиття заходів на вищевказаних рівнях системи банківського нагляду відповідні департаменти банківського нагляду на підставі матеріалів, наданих іншими рівнями, готують висновки та подають їх Правлінню Національного банку України для розгляду і прийняття рішення Опрацювання методичних інструментів здійснення банківського нагляду, обговорення принципових проблем, що виникають в діяльності комерційних банків, знаходження напрямів адекватного реагування на таю проблеми проводиться Консультаційною Радою з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України

Система банківського нагляду на рівні відповідних департаментів банківського нагляду Національного банку України складається з департаментів та управління (відповідно до напрямів діяльності), а саме

Департамент реєстрації та ліцензування банків — реєстрація банків і ліцензування банківської діяльності,

Департамент безвиїзного нагляду — економічний аналіз, розроблення нормативів регулювання діяльності банків,

Департамент інспектування банків — інспектування банків,

Департамент з питань роботи з проблемними банками — здійснення нагляду за проблемними банками, які у встановленому порядку отримали сукупний рейтинг «граничний» (4) та «незадовільний» (5),

Управління координації з питань банківського нагляду — координація інформації щодо банківського нагляду

Система банківського нагляду на рівні територіального управління Національного банку України складається з начальника територіального управління, Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні, а також відповідних підрозділів (відділів, секторів) відповідно до таких напрямів діяльності

погодження на відкриття банківських установ та дозволів банківським установам на здійснення банківських операцій, інспектування банків і банківських установ;

обробка економічної інформації;

здійснення нагляду за банками, які у встановленому порядку отримали сукупний рейтинг «сильний» (1), «задовільний» (2) та «посередній» (3).

З метою усунення порушень у діяльності комерційних банків та виправлення їх фінансового стану банківський нагляд усіх рівнів має повноваження застосовувати до банків нижчевикладені заходи впливу.

На рівні відділу банківського нагляду територіального управління на підставі відповідних матеріалів готуються пропозиції щодо вжиття до комерційних банків таких заходів впливу:

проведення з керівництвом банку та банківської установи спільних нарад з обговорення проблемних питань;

надсилання керівництву банку листа із зобов'язаннями;

надсилання банку попередження;

стягнення у безспірному порядку штрафу у розмірі неправомірно отриманого доходу банком або банківською установою;

проведення позапланових тематичних та комплексних інспекцій поточної діяльності банку або банківської установи;

здійснення експертизи наданої банком програми фінансового оздоровлення;

підготовка пропозицій щодо підвищення норми обов'язкових резервів, встановлення або скасування режиму фінансового оздоровлення, відкликання ліцензій та дозволів на здійснення окремих чи усіх банківських операцій, а також щодо припинення діяльності банку чи банківської установи,

У разі подальшого погіршення стану банку або банківської установи відділ банківського нагляду територіального управління надсилає необхідні матеріали і висновки на розгляд Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку України.

На рівні Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні:

проведення з керівництвом банків та банківських установ спільних нарад з обговорення проблемних питань;

надання рекомендацій щодо підвищення банку норми обов'язкових резервів;

внесення пропозицій щодо встановлення або скасування банку режиму фінансового оздоровлення;

внесення пропозицій щодо усунення керівництва банківської установи від управління;

внесення пропозицій щодо відкликання ліцензії на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, а також щодо припинення діяльності банків;

прийняття рішень щодо відкликання дозволів філій на здійснення окремих чи всіх банківських операцій.

На рівні начальника територіального управління:

начальник територіального управління Національного банку України бере участь у процесі реагування з боку банківського нагляду на порушення в діяльності банків, вдаючись до таких

заходів впливу;

безпосередня участь у спільній нараді з керівництвом банківської установи з обговорення проблемних питань;

отримання від керівництва банку листа із зобов'язаннями;

надсилання попередження банку;

накладення штрафних санкцій у розмірі неправомірно одержаного доходу;

видання розпорядження щодо усунення керівництва банківської установи від управління.

На рівні відповідних департаментів банківського нагляду подаються на розгляд заступнику Голови Правління пропозиції щодо вжиття заходів впливу з таких питань:

проведення спільних нарад з членами спостережної ради та виконавчого органу комерційного банку, надання рекомендацій раді банку щодо кадрових змін у складі виконавчого органу;

проведення інспекцій банків;

надання пропозицій на ім'я голови ради банку щодо необхідності усунення керівництва банку від управління;

підготовка матеріалів для винесення на розгляд Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України.

На рівні заступника Голови Правління:

заступник Голови Правління бере участь у процесі реагування з боку банківського нагляду на порушення в діяльності комерційних банків шляхом.

затвердження планів контрольно-інспекційної роботи банківського нагляду;

проведення з керівництвом банків спільних нарад з обговорення проблемних питань у їх діяльності та прийняття рішень, які б зобов'язували виконавчі органи банків усувати виявлені порушення і недоліки,

прийняття рішень про проведення інспекцій комерційних банків та їх установ,

визначення і координації дій департаментів банківського нагляду і відділів банківського нагляду територіальних управлінь

На рівні Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України можливі такі заходи

проведення комплексної оцінки фінансово-економічного стану банківської системи в цілому, визначення тенденцій її розвитку та надання пропозицій Правлінню щодо адекватного реагування,

заслуховування керівників комерційних банків у разі порушення комерційними банками чинного законодавства з метою здійснення аналізу становища, що склалося в банку, і розроблення відповідних заходів щодо усунення негативних наслідків,

прийняття рішень про відкликання у банку ліцензії на здійснення окремих банківських операцій,

підготовка необхідних висновків для Правління Національного банку України про відкликання ліцензії на всі види банківських операцій,

надання комерційним банкам рекомендацій щодо усунення порушень в їх діяльності з питань, які не потребують розгляду на засіданні Правління,

надання пропозицій Правлінню щодо прийняття рішень про застосування санкцій, передбачених чинним законодавством, у разі виявлення фактів порушень

Розглянемо порядок вжиття заходів впливу до комерційних банків

Безпосередньо процес нагляду за діяльністю комерційних банків здійснює територіальне управління Національного банку України, відділ банківського нагляду якого на підставі отриманої інформації та звітності здійснює контроль за фінансовим станом комерційних банків та їх установ і дотриманням банками встановлених економічних нормативів, банківського законодавства та нормативних актів Національного банку України

У разі порушення комерційним банком вимог банківського законодавства територіальне управління вирішує питання з керівництвом комерційного банку про проведення спільної наради з метою обговорення проблем діяльності цього банку При не-визначенні шляхів вирішення зазначених проблем, а також якщо нарада не може бути проведена з будь-яких причин, начальник територіального управління приймає рішення про здійснення інспекції безпосередньо у комерційному банку (установі) У разі виявлення недоліків у роботі банку начальник територіального управління пропонує комерційному банку вжити заходів щодо їх усунення та надати листа із зобов'язанням, а при невиконанні комерційним банком цих зобов'язань — надсилає попередження його керівництву

За підсумками проведеної інспекції, у разі необхідності, начальник територіального управління інформує голову правління комерційного банку про подальші дії територіального управління, в тому числі про надання необхідних матеріалів до відповідних департаментів банківського нагляду Національного банку України Відповідні департаменти банківського нагляду Національного банку України проводять детальний аналіз матеріалів, наданих територіальними управліннями Національного банку України та отриманих з інших джерел, про наявність недоліків і порушень в діяльності комерційного банку та готують для Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків та Правління Національного банку України пропозиції щодо необхідності застосування таких заходів

а) проведення інспекції у комерційному банку та його установах, метою якої є отримання інформації про фінансовий стан банку в цілому, систему його внутрішнього контролю, підтвердження достовірності звітних документів, перевірку законності банківських операцій та ліквідності банку тощо,

б) встановлення та скасування режиму фінансового оздоровлення,

в) усунення керівництва комерційного банку (установи) від управління,

г) призначення тимчасової адміністрації для управління комерційним банком,

д) зупинення дії ліцензій на здійснення окремих або усіх видів банківських операцій,

е) припинення діяльності банку, його реорганізація чи ліквідація,

є) виключення банку з Реєстру банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ у зв'язку з їх реорганізацією чи ліквідацією.

Правління Національного банку України, розглянувши матеріали, надані відповідним департаментом банківського нагляду та Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків, приймає відповідне рішення. Послідовність вжиття того чи іншого заходу впливу не обов'язкова в усіх випадках у зв'язку з тим, що ці заходи мають бути адекватними допущеним порушенням. Рішення про застосування необхідних заходів впливу приймаються на відповідних рівнях системи банківського нагляду та Правлінням Національного банку України.

Основним завданням усіх рівнів системи банківського нагляду Національного банку України щодо вжиття заходів впливу є регулювання діяльності комерційних банків з метою приведення її у відповідність із нормами і вимогами чинного банківського законодавства та нормативних актів Національного банку України, а також з метою забезпечення ліквідності, платоспроможності та стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів.

Національний банк України відповідно до чинних нормативних актів застосовує до комерційних банків такі заходи впливу (рис. 16).

Вибір заходів, які застосовуються до комерційних банків відповідно до банківського законодавства, повинен визначатися найбільш ефективним вирішенням виявлених проблем у діяльності комерційних банків та проводитися з урахуванням:

характеру допущених комерційним банком порушень;

причин, які зумовили виникнення виявлених порушень;

загального фінансового стану комерційного банку;

значимості даного комерційного банку на ринку банківських послуг.

Підставою для застосування Національним банком України і його територіальними управліннями непримусових та примусових заходів впливу можуть бути:

результати здійснених Національним банком України та відповідними рівнями системи банківського нагляду перевірок діяльності комерційних банків чи установ комерційних банків;

матеріали правоохоронних органів, місцевих державних податкових адміністрацій та інших органів, що характеризують дотримання комерційними банками та установами комерційних банків законодавчих актів з питань банківської діяльності;

результати перевірок діяльності комерційних банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до законодавства на здійснення таких перевірок;

інші матеріали, що характеризують діяльність комерційних банків (статистична звітність, щоденні баланси тощо).

Рішення про застосування примусових заходів впливу може бути оскаржено в арбітражному суді. До прийняття відповідного рішення арбітражним судом дія постанови Правління Національного банку України або розпорядження його територіального управління не призупиняється.

Непримусові заходи впливу застосовуються до комерційних банків Національним банком України при незначному рівні підвищеного ризику та глибини проблем у фінансово-кредитній діяльності комерційного банку і носять характер добровільності Їх вирішення й розуміння наявності проблем з боку комерційного банку.

Вони застосовуються до комерційних банків усіма рівнями системи банківського нагляду Національного банку України.

Рис 16

До непримусових заходів впливу належать:

Лист із зобов'язаннями, письмове попередження

Лист із зобов'язаннями може застосовуватись за наявності проблем у діяльності комерційного банку незалежно від його фінансового стану

Лист із зобов'язаннями — це письмове визнання комерційним банком своїх проблем і недоліків у роботі та допущених порушень, який також має містити перелік заходів, що банк зобов'язується вжити для їх вирішення і усунення, із зазначенням конкретних строків виконання цих заходів Крім того, у листі із зобов'язаннями комерційний банк має передбачити періодичність і строки подання до відповідного рівня системи банківського нагляду Національного банку України звітів про поетапне виконання зобов'язань, передбачених листом

Строки виконання листа із зобов'язаннями встановлюються індивідуально, з урахуванням характеру проблем та допущених порушень, а також оцінки відповідного рівня системи банківського нагляду щодо реального строку, необхідного для виконання комерційним банком своїх зобов'язань без загрози погіршення його фінансового стану Лист із зобов'язаннями погоджується Правлінням та Радою комерційного банку, підписується головами Правління та Ради комерційного банку і оформлюється відповідним протоколом

Лист із зобов'язаннями застосовується тоді, коли відповідний рівень системи банківського нагляду вважає що проблеми банку усвідомлюються Правлінням та Радою комерційного банку, що комерційний банк спроможний і буде вживати необхідних заходів для вирішення проблем Відповідний рівень системи банківського нагляду вносить пропозиції про те, які заходи повинен містити лист із зобов'язаннями, що буде найкраще сприятиме вирішенню проблем банку в кожному окремому випадку Лист із зобов'язаннями може прийматися на нараді за участю Національного банку України та Правління і Ради комерційного банку, згідно з якою оформлюється протокол рішення спільного засідання

Лист із зобов'язаннями може включати такі заходи

складання та виконання бізнес-плану або плану з відновлення капіталу банку

розроблення та запровадження положень і механізму щодо поліпшення практики кредитування

зобов'язання щодо проведення зовнішнього аудиту фінансового стану банку,

прийняття рішення про тимчасове обмеження на збільшення активів банку,

прийняття рішення про обмеження розміру позик, які надаються дочірнім компаніям чи інсайдерам банку

прийняття рішення стосовно тимчасового обмеження розміру відсотків, які банк може виплачувати за депозитами, що залучаються,

тимчасове припинення виплати дивідендів,

прийняття рішення про обмеження розміру суми, яку банк може виплачувати своїм працівникам у формі заробітної плати та премій,

інші виправні заходи

Контроль за виконанням листа із зобов'язаннями здійснюється шляхом аналізу звітів комерційного банку, проведення нарад чи перевірок Національний банк України на підставі ретельного аналізу вжитих заходів припиняє дію листа із зобов'язаннями, якщо банк виконав усі зобов'язання або загальний стан банку значно покращився і банк працює стабільно

Дія листа із зобов'язаннями припиняється листом повідомленням відповідного рівня системи банківського нагляду Національного банку України до комерційного банку

Розглянемо наступний вид непримусових заходів впливу — письмове попередження

Якщо банк не виконує свої зобов'язання, або якщо проблеми банку є настільки серйозними, що можуть призвести до підвищення ризику діяльності, втрати платоспроможності та несуть загрозу інтересам вкладників і кредиторів банку, відповідний рівень системи банківського нагляду Національного банку України надсилає до комерційного банку письмове попередження У письмовому попередженні Національний банк України повідомляє комерційному банку про своє занепокоєння станом його справ, вказує на конкретні заходи, яких необхідно вжити комерційному банку для виправлення порушень або розв'язання інших проблем вказує на конкретні коригуючи ди, що має вжити банк для виправлення небезпечної або неправильно) банківської практики конкретних порушень пруденційних правил банківської справи та строки їх усунення

Цим листом Національний банк України також попереджає комерційний банк про можливість застосування примусових заходів у разі недотримання банком вимог письмового попередження Письмове попередження підписується заступником Голови Правління Національного банку України (куратором системи банківського нагляду) на підставі висновків та пропозицій відповідного рівня системи банківського нагляду

У разі якщо письмове попередження складається на підставі матеріалів інспектування, воно надсилається до комерційного банку разом із звітом про інспектування Письмове попередження може вміщувати її ж рекомендації, що й звіт про інспектування, або, залежно від конкретних обставин, у письмовому попередженні може виписуватися вимога щодо застосування більш конкретних заходів, ніж ті, що зазначені у звіті Письмове попередження може надсилатися банку також під час інспектування, якщо відповідний рівень системи банківського нагляду виявить факти, що вимагають невідкладного застосування такого заходу Письмове попередження надсилається Правлінню та Раді комерційного банку, які повинні у 3-денний строк надати Національному банку відповідь У відповіді на письмове попередження комерційний банк зобов'язаний повідомити строк, протягом якого він має виправити проблеми, зазначені у попередженні

Розглянемо наступну форму заходів впливу, що застосовується Національним банком України — примусову

Примусові заходи впливу застосовуються Національним банком України у разі, якщо діяльність комерційних банків та їх установ характеризується високим рівнем ризику, якщо комерційні банки та установи комерційних банків порушують чинне законодавство, економічні нормативи, порядок, строки та технологію виконання банківських операцій, допускають несанкціоновану емісію, не виконують нормативні акти Національного банку, не подають звітність чи подають недостовірну звітність, якщо діяльність їх збиткова і створює становище, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів банку, перешкоджає антимонопольним діям чи праву клієнта вільно вибирати банк, або якщо застосування непримусових заходів впливу є недостатнім для вирішення проблем банку

Розглянемо вид примусових заходів впливу —зупинення дії ліцензії

Дія ліцензії на здійснення банківських операцій (окремих або всіх) зупиняється за поданням відповідних департаментів Національного банку України у разі

виявлення недостовірних даних, на підставі яких була надана ліцензія,

затримки початку проведення діяльності, на яку надана ліцензія, більше ніж на один рік з моменту надання ліцензії,

виникнення становища, яке загрожує інтересам кредиторів та вкладників банку,

виявлення порушень, допущених банком щодо вимог банківського і антимонопольного законодавства та нормативних актів Національного банку України,

порушення економічних нормативів, які встановлені Національним банком України, протягом трьох місяців підряд або шести місяців протягом року,

здійснення операцій, на які не було надано ліцензії,

надання недостовірної інформації та звітності або несвоєчасне їх подання,

невиконання у встановлений термін вимог Національного банку України щодо діяльності банку та умов, на підставі яких була надана ліцензія,

порушення уповноваженими банками або установами уповноважених банків порядку і умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним банком,

відмови купівлі та продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів

Рішення про зупинення дії ліцензії на право здійснення окремих банківських операцій приймається Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України У разі прийняття Комісією рішення про зупинення дії ліцензії на право здійснення окремих банківських операцій комерційний банк повинен в день отримання зазначеного рішення припинити здійснення відповідних операцій та забезпечити виконання зобов'язань банку за банківськими операціями, за якими відкликано ліцензію, перед кредиторами і вкладниками, згідно з договорами, що укладені до дати, з якої припинена дія ліцензії на здійснення окремих банківських операцій. Відповідне територіальне управління Національного банку України зобов'язане забезпечити отримання комерційним банком цього рішення в день його прийняття Комерційному банку необхідно у 3-денний термін повернути до територіального управління Національного банку раніше отриману ліцензію для заміни на ліцензію з іншим переліком операцій

Відповідні рівні системи банківського нагляду Національного банку України зобов'язані вести постійний контроль за дотриманням комерційним банком вимог Національного банку України щодо припинення здійснення операцій, за якими зупинено дію ліцензії У разі, якщо банк не припинив здійснення банківських операцій, на які було зупинено дію ліцензії, Правління Національного банку України може прийняти рішення про зупинення дії ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій Рішення про зупинення дії ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій приймає Правління Національного банку України У разі прийняття рішення про зупинення дії ліцензії на право здійснення всіх видів банківських операцій Правління Національного банку України одночасно приймає рішення про ліквідацію комерційного банку Зазначені рішення оформлюються однією постановою Рішення Правління Національного банку України про зупинення дії ліцензії комерційного банку на право здійснення всіх банківських операцій повідомляється всім банкам України

Перевірки з питань дотримання валютного законодавства проводяться працівниками Департаменту валютного регулювання або уповноваженими працівниками територіальних управлінь, а також всіма рівнями системи банківського нагляду Національного банку України У разі виявлення порушень валютного законодавства підрозділ Національного банку, який здійснює перевірку, має отримати від осіб, що допустили порушення, необхідні письмові пояснення, з урахуванням яких складає акт перевірки та протокол за фактом порушення за встановленою формою і готує доповідну записку та пропозиції щодо зупинення дії ліцензії на право здійснення окремих або всіх операцій з валютними цінностями на ім'я керівника відповідного департаменту Національного банку України Відповідний департамент разом із своїми висновками передає ці матеріали на попередній розгляд заступнику Голови Правління Національного банку України або куратору системи банківського нагляду Національного банку України, який приймає рішення про винесення цих матеріалів на розгляд Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Комісія розглядає це питання на своєму засіданні та приймає рішення про зупинення дії ліцензії у банку на право здійснення окремих операцій з валютними цінностями

Рішення про зупинення дії ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій з валютними цінностями приймає Правління Національного банку України У рішенні обов'язково має зазначатися дата, з якої зупиняється дія ліцензії ліцензія на право здійснення окремих або всіх операцій з валютними цінностями

У разі прийняття рішення про зупинення дії ліцензії на право здійснення окремої або всіх операцій з валютними цінностями комерційний банк зобов'язаний подати до Національного банку України таку інформацію про кредиторську заборгованість — реквізити кредитора, сума, код валюти, балансовий рахунок, на якому обліковується заборгованість, вид заборгованості (протягом 3 робочих днів), перелік відкритих кореспондентських рахунків (наступного дня)

Залежно від прийнятого Правлінням Національного банку рішення щодо зупинення дії ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями (окремих або всіх) комерційний банк зобов'язаний здійснити відповідні заходи

У разі прийняття Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України рішення про зупинення ди ліцензії у комерційного банку на право здійснення однієї або кількох банківських операцій з валютними цінностями, а саме

«Неторговельні операції»,

«Операції з залучення та розміщення валютних коштів на внутрішньому ринку»,

«Операції з залучення та розміщення валютних коштів на міжнародних ринках»,

«Валютні операції на міжнародних грошових ринках»

Комерційний банк повинен у день отримання зазначеного рішення (територіальне управління Національного банку має забезпечити отримання цього рішення у день його прийняття) припинити здійснення відповідних операцій та забезпечити виконання зобов'язань банку за цими операціями перед кредиторами і вкладниками згідно з договорами, що укладені до дати, з якої припинена дія ліцензії на здійснення окремих банківських операцій Банк зобов'язаний у 3-денний строк повернути Національному банку України раніше отриману ліцензію для заміни на ліцензію з іншим переліком операцій

У разі відкликання у банку ліцензії на право здійснення окремої банківської операції, а саме «Неторговельні операції», комерщйнии банк зобов'язаний закрити належні йому пункти обміну іноземних валют і повідомиш про зупинення дії у банку зазначеної ліцензії юридичних осіб, з якими укладено агентські угоди про відкриття пунктів обміну іноземних валют, розірвавши згадані угоди У цьому разі юридичні особи можуть укласти нові угоди з іншими уповноваженими банками

У разі прийняття Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України рішення про зупинення дії ліцензії у комерційного банку на здійснення окремої операції з валютними цінностями, а саме «Встановлення прямих кореспондентських зв'язків з іноземними банками», та про надання ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями, в тому числі операції «Встановлення кореспондентських відносин з іноземними банками (робота через кореспондентські рахунки уповноваженого банку)», комерційний банк зобов'язаний у день отримання зазначеного рішення (територіальне управління Національного банку має забезпечити отримання цього рішення у день його прийняття) припинити здійснення відповідних операцій та у 3-денний строк повернути Національному банку України раніше отриману ліцензію для заміни на ліцензію з іншим переліком операцій, протягом трьох робочих днів повідомити всі банки-кореспонденти про факт зупинення дії зазначеної ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями, одночасно надіслати до іноземних банків-кореспондентів офіційні заяви про закриття кореспондентських рахунків комерційного банку та кореспондентських рахунків, відкритих у комерційному банку, у місячний строк провести роботу щодо закриття рахунків «Ностро» в іноземних банках-кореспондентах та рахунків «Лоро» іноземних банків-кореспондентів і припинити кореспондентські відносини з ними, що обумовлено заміною ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями, протягом трьох робочих днів надіслати розпорядження банкам-нерезидентам про перерахування коштів з їх рахунків та кореспондентських рахунків комерційного банку на єдиний мультивалютний рахунок, відкритий у самостійно обраному уповноваженому банку України Угоду про встановлення кореспондентських відносин з обраним уповноваженим банком надати для узгодження відповідному департаменту Національного банку України у 3-деннии строк з дня отримання рішення про зупинення дії зазначеної ліцензії, протягом п'яти робочих днів повідомити клієнтів банку про факт зупинення дії зазначеної ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями та про необхідність закриття ними рахунків в іноземній валюті, протягом п'яти робочих днів повідомити всім банкам-кореспондентам та клієнтам банку відповідні реквізити визначеного уповноваженого банку

У разі прийняття Правлінням Національного банку рішення про зупинення дії ліцензії на право здійснення всіх операцій з валютними цінностями комерційний банк зобов'язаний здійснити такі заходи у день отримання зазначеного рішення (територіальне управління Національного банку має забезпечити отримання цього рішення у день його прийняття) припинити здійснення відповідних операцій та у 3-деннии строк повернути Національному банку України раніше отриману ліцензію для заміни на ліцензію з іншим переліком операцій, протягом трьох робочих днів повідомити всі банки-кореспонденти про факт зупинення дії зазначеної ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями, одночасно надіслати до банків-кореспондентів офіційні заяви про закриття кореспондентських рахунків в іноземній валюті комерційного банку та кореспондентських рахунків, відкритих у комерційному банку, у місячний строк провести роботу щодо закриття рахунків «Ностро» в банках-кореспондентах та рахунків «Лоро» іноземних банків-кореспондентів і припинити кореспондентські відносини з ними, що обумовлено зупиненням дії ліцензії на право здійснення всіх операцій з валютними цінностями, протягом трьох робочих днів надіслати розпорядження банкам-кореспондентам про перерахування коштів з їх рахунків та кореспондентських рахунків комерційного банку на єдиний мультивалютний рахунок, відкритий у самостійно обраному уповноваженому банку України Угоду про встановлення кореспондентських відносин з обраним уповноваженим банком надати для узгодження відповідному департаменту Національного банку України у 3 денний строк з дня отримання рішення про зупинення дії зазначеної ліцензії, протягом п'яти робочих днів повідомити клієнтів банку про факт зупинення дії ліцензії на право здійснення всіх операцій з валютними цінностями та про необхідність закриття ними рахунків в іноземній валюті, а для нерезидентів -~ про необхідність закриття рахунків також у національній грошовій одиниці України, закрити рахунки клієнтів в іноземній валюті та нерезидентів у національній грошовій одиниці України (поточні, депозитні (вкладні), позичкові тощо), при цьому інкасація валютних коштів має здійснюватись лише для виконання операцій, передбачених цим розділом, при закритті рахунків клієнтів видати їм відповідну довідку для відкриття клієнтами нових рахунків в іншому уповноваженому банку, закрити належні комерційному банку пункти обміну іноземних валют і повідомити про зупинення дії у банку зазначеної ліцензії юридичних осіб, з якими укладено агентські угоди про відкриття пунктів обміну іноземних валют, розірвавши згадані угоди У цьому разі юридичні особи можуть укласти нові угоди з іншими уповноваженими банками, здійснити заходи щодо припинення валютних операцій власними територіальними дирекціями, управліннями, філіями, відділеннями, іншими відокремленими підрозділами тощо з передачею залишків коштів за їх рахунками на баланс уповноваженого банку, припинити надання гарантій, поручительств, інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання в іноземній валюті, припинити нові емісії в іноземній валюті власних цінних паперів (сертифікатів, векселів тощо), пластикових карток, чеків, забезпечити повернення коштів власникам вкладів, депозитів тощо, здійснених в іноземній валюті Зазначені кошти можуть бути повернутіяк у валюті вкладу, внеску, депозиту тощо, так і у грошовій одиниці України за бажанням клієнтів, здійснити заходи щодо погашення простроченої дебіторської заборгованості в іноземній валюті

Розглянемо такий вид примусових заходів впливу —усунення керівництва комерційного банку чи установи комерційного банку від управління

Національний банк України має право усувати керівництво комерційного банку або його установ від управління у тому разі, якщо зазначені в ст 62 Закону України «Про Національний банк України» порушення є прямим наслідком особистих дій керівництва До членів керівництва банку та його філій належать

голова Правління банку,

головний бухгалтер,

начальники і головні бухгалтери філій банку

Пропозиція щодо усунення керівництва комерційного банку від управління подається територіальним управлінням або відповідним рівнем-системи банківського нагляду Національного банку України на розгляд Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків, яка готує відповідний висновок Рішення про усунення керівництва комерційного банку від управління приймається Правлінням Національного банку України та оформлюється відповідною постановою (крім випадків, коли такі рішення прийняті правоохоронними органами, або загальними зборами акціонерів (учасників) комерційного банку, або іншим органом, визначеним статутом комерційного банку)

Територіальне управління, на території якого функціонує комерційний банк чи його установа, передає копію постанови Правлінню або Раді комерційного банку Одночасно територіальне управління Національного банку України дає письмове розпорядження територіальній розрахунковій палаті про заборону прийняття до виконання платіжних документів за підписами керівників, які усунуті з посади, і також повідомляє про це комерційний банк

Наступним видом примусових заходів впливу є —призначення тимчасової адміністрації (адміністратора) для управління комерційним банком або установою комерційного банку.

Підставами для призначення тимчасової адміністрації (адміністратора) банку можуть бути

порушення встановлених економічних нормативів, невиконання нормативних актів Національного банку України та порушення банківського законодавства, неподання або подання недостовірної звітності,

збиткова діяльність,

становище комерційного банку, за якого власних коштів цього банку залишилось менше, ніж вимагається для його функціонування згідно з чинним законодавством,

інші обставини, що створюють реальну загрозу інтересам вкладників та кредиторів (конфліктна ситуація в керівництві банку, усунення керівництва банку від управління та наявність причин і умов, що можуть призвести до втрати платоспроможності банку тощо)

Якщо запропоновані Національним банком України шляхи виходу з кризової ситуації, що склалася в діяльності банку, не будуть реалізовані з боку керівництва комерційного банку, то відповідним департаментом системи банківського нагляду за підсумками перевірок порушується перед Правлінням Національного банку України питання про необхідність призначення тимчасової адміністрації (адміністратора)

Висновок відповідного департаменту системи банківського нагляду щодо призначення тимчасової адміністрації (адміністратора) має містити назву, повні реквізити комерційного банку,

перелік даних, які є підставою для призначення тимчасової адміністрації (адміністратора), та усунення, у разі необхідності, виконавчого органу банку від керівництва

відомості про осіб (особу), що будуть призначені членами тимчасової адміністрації (адміністратором), та особу, що її очолюватиме,

дату і строк призначення,

першочергові дії, спрямовані на виправлення порушень,

матеріали перевірок та інші дані, які засвідчують правомірність та необхідність застосування цього заходу (як додаток)

Висновок відповідного департаменту системи банківського нагляду передається для подальшого розгляду на Правлінні На тонального банку України

Правління Національного банку України приймає рішення про призначення тимчасової адміністрації (адміністратора) комерційного банку, яке оформлюється відповідною постановою Вона вручається керівництву комерційного банку під розписку, за винятком випадків, якщо таке вручення неможливе, для чого керівництво комерційного банку запрошується до Національного банку України або територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок комерційного банку Тимчасова адміністрація (адміністратор) призначається на визначений постановою строк та діє в межах встановлених повноважень

Метою діяльності та головним завданням тимчасової адміністрації (адміністратора) є приведення справ комерційного банку у відповідність до чинного законодавства, відновлення платоспроможності, забезпечення усунення виявлених порушень, причин і умов, які призвели до погіршення фінансового стану, та здійснення інших заходів щодо стабілізації діяльності комерційного банку Тимчасова адміністрація (адміністратор) проводить в установлений Національним банком строк необхідні заходи щодо виконання вказаних завдань

У разі наявності фактів, що свідчать про неправомірність дій з боку керівництва комерційного банку, або інших підстав для негайного призначення тимчасової адміністрації тимчасова адміністрація (адміністратор) призначається без попереднього повідомлення керівництва комерційного банку

Членами тимчасової адміністрації комерційного банку можуть бути особи, що мають економічну або юридичну освіту і досвід роботи, необхідний для виконання функцій тимчасової адміністрації банку Керівником та членами тимчасової адміністрації (адміністратором) не можуть бути особи, які мають відносини з цим комерційним банком як акціонери (засновники), працівники банку чи його кредитори Керівник та члени тимчасової адміністрації (адміністратор), які є службовцями Національного банку України, призначаються наказом Національного банку України за їх згодою із збереженням за ними місця роботи, заробітної плати, премій та інших виплат, передбачених системою оплати праці за основним місцем роботи, на період виконання функцій тимчасової адміністрації Керівник тимчасової адміністрації може бути звільнений від виконання цих обов'язків за власним бажанням або на підставі рішення Національного банку України Особа, яка призначена до складу тимчасової адміністрації (адміністратором), може бути звільнена від виконання цих обов'язків за власною ініціативою Національного банку України

У своїй діяльності тимчасова адміністрація (адміністратор) керується постановою Правління Національного банку про своє призначення установчими документами комерційного банку та чинним законодавством При цьому вона виконує функції виконавчого органу комерційного банку (у разі його усунення від керівництва за вимогами постанови про призначення тимчасової адміністрації)

Тимчасова адміністрація (адміністратор) перевіряє договірну, бухгалтерську, звітну, касову і канцелярську документацію, матеріали Правління та ревізійної комісії щодо справ банку, а також перевіряє в присутності члена Правління комерційного банку касу та інші цінності банку Вона повідомляє відповідному рівню системи банківського нагляду Національного банку про вчинення службовими особами комерційного банку дій, які суперечать статуту банку, постанові Правління Національного банку України про призначення тимчасової адміністрації (адміністратора) та чинному законодавству

Керівник тимчасової адміністрації (адміністратор)

виконує обов'язки керівника комерційного банку,

у разі потреби організовує комплексну перевірку діяльності комерційного банку і звірку фінансової звітності з дійсним станом справ силами тимчасової адміністрації (адміністратора), із залученням зовнішнього аудиту або відповідних структурних підрозділів Національного банку України,

виконує інші функції, визначені Правлінням Національного банку України

Тимчасова адміністрація (адміністратор) щомісяця надає звіт про результати своєї діяльності відповідному рівню системи банківського нагляду Національного банку України Загальна тривалість діяльності тимчасової адміністрації (адміністратора) не може перевищувати дванадцяти місяців В окремих випадках, за рішенням Правління Національного банку України, установлений строк діяльності тимчасової адміністрації (адміністратора) може бути продовжений на три місяці

Діяльність тимчасової адміністрації (адміністратора) припиняється у разі, якщо

Національним банком України прийняте відповідне рішення про дострокове припинення роботи тимчасової адміністрації (адміністратора),

Національний банк України після закінчення строку повноважень тимчасової адміністрації (адміністратора) не прийняв рішення про його продовження,

прийнято рішення відповідного органу про припинення діяльності банку

Ще одним видом примусових заходів впливу єстягнення за рішенням суду (арбітражного суду) штрафу в розмірі неправомірно одержаного доходу.

Національний банк України має право стягувати штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу та застосовувати інші економічні санкції відповідно до чинного законодавства у разі порушення комерційними банками порядку, строків та технології виконання банківських операцій, що встановлені нормативними актами Національного банку України, а саме

порушення законодавства при формуванні власного статутного фонду,

порушення обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, визначених Інструкцією № 10 «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків»,

недозарезервування комерційним банком коштів на його кореспондентському рахунку,

нарахування та стягнення відсотків авансом у момент видачі позики

Штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу може стягуватись і в інших випадках, які мають місце у зв'язку з порушенням суб'єктами банківської діяльності чинного законодавства чи невиконанням нормативних актів Національного банку України та неправомірним одержанням доходів

У разі виявлення порушень законодавства при формуванні власного статутного фонду з банку стягується штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу за весь звітний період Сума штрафу розраховується як розмір фактично одержаного банком доходу у звітному періоді, помноженому на питому вагу незаконно сформованого статутного фонду в загальній сумі кредитних ресурсів

Базою для розрахунку штрафів за порушення економічних нормативів є прибуток, який залишається у розпорядженні комерційного банку після сплати усіх обов'язкових платежів у бюджет, але перед нарахуванням у фонди банку та виплатою дивідендів

Для розрахунку неправомірно одержаного комерційним банком доходу в зв'язку з недорезервуванням коштів на його кореспондентському рахунку територіальні управління Національного банку України використовують дані про суму залучених коштів та залишки на кореспондентських рахунках комерційних банків за відповідний період регулювання (одержані згідно з додатком № 1 Положення про порядок формування банківською системою України обов'язкових резервів, затвердженого постановою

Правління Національного банку України від 26.12.96 р. № 333, з урахуванням змін та доповнень до них) після здійснення детальної перевірки їх достовірності. Сума неправомірно одержаного комерційним банком доходу визначається шляхом множення одноденної суми недозарезервованих банком коштів на розмір плати за діючою обліковою ставкою Національного банку України в розрахунку за один день, помноженому на кількість днів періоду регулювання. За недорезервування комерційним банком коштів на його кореспондентському рахунку штраф стягується за кожний випадок допущеного порушення.

Штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу стягується за кожний випадок допущеного порушення нормативів максимального розміру ризику на одного позичальника (Н9), максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (НП), максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (НІ 2). У цьому разі сума нарахованих штрафів не повинна перевищувати розміру капіталу банку.

Неправомірно одержаний комерційним банком дохід від нарахування та стягнення процентних доходів авансом у момент видачі позики, який підлягає стягненню у вигляді штрафу, вираховується як розмір фактично одержаного доходу від неправомірних дій.

Нарахування штрафу у розмірі неправомірно одержаного доходу здійснюється на підставі акта перевірки чи ревізії або доповідної записки відповідних територіальних управлінь Національного банку України (обов'язково має бути доданий розрахунок штрафу), Відповідні територіальні управління Національного банку України, які мають обґрунтовану інформацію про допущені комерційним банком порушення, готують розпорядження про притягнення до відповідальності та стягнення штрафу у розмірі неправомірно одержаного доходу, яке підписується керівником та головним бухгалтером територіального управління Національного банку України. Стягнення штрафу здійснюється у претензійно-позовному порядку.

Останній вид примусових заходів — ліквідація комерційного банку та виключення його з Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ — буде розглянуто нами у наступній главі.

Комерційний банк може бути переведено у режим фінансового оздоровлення.

Режим фінансового оздоровлення — це система непримусових та примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягу капіталу до необхідного рівня протягом визначеного Національним банком України періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності і усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану, а також наслідків цих порушень.

Переведення комерційного банку у режим фінансового оздоровлення здійснюється відповідно до постанови Правління Національного банку України за наявності підстав, підтверджених висновками відповідних департаментів системи банківського нагляду та відповідного територіального управління Національного банку України. Комерційний банк може бути переведений Правлінням Національного банку України в режим фінансового оздоровлення на строк не більше 12 місяців. За наявності обґрунтованих підстав для успішного завершення виконання програми фінансового оздоровлення цей строк може бути продовжений банку Правлінням Національного банку України ще на 6 місяців.

Підставою для переведення комерційного банку у режим фінансового оздоровлення є віднесення банку до категорії проблемних, відсутність необхідного рівня капіталу, порушення загальновстановлених норм банківського законодавства. Проблемна діяльність комерційного банку визначається на підставі Методичних вказівок про визначення критеріїв діяльності, за якими комерційні банки переводяться до категорії проблемних, затверджених постановою Правління Національного банку України від 09.12.97р. №425.

Про переведення комерційного банку у режим фінансового оздоровлення повідомляються усі рівні системи банківського нагляду, відповідні територіальні управління, а також Емісійно-кредитний департамент Національного банку України.

Постанова Правління Національного банку України про переведення комерційного банку у режим фінансового оздоровлення надсилається керівництву банку. Комерційний банк у 20-денний строк з дня отримання постанови розробляє програму фінансового оздоровлення, яка затверджується Радою та Правлінням комерційного банку, і надсилає її для узгодження відповідному територіальному управлінню Національного банку України. Територіальне управління Національного банку України у 10-денний строк з дня отримання програми проводить її експертизу на предмет ефективності та відповідності вимогам Національного банку України і подає її з висновками відповідному департаменту системи банківського нагляду Національного банку України

Програма фінансового оздоровлення в обов'язковому порядку має містити

аналіз причин, які спричинили погіршення фінансового стану та збиткову діяльність комерційного банку,

конкретні заходи фінансового оздоровлення із зазначенням термінів щодо їх виконання та розрахунок економічного ефекту від впровадження кожного заходу,

прогнозні показники діяльності комерційного банку, які передбачено досягнути після виконання заходів фінансового оздоровлення,

кошторис витрат щоквартально в цілому по банку та з розподілом за філіями

Залежно від підстав, за яких комерційний банк переведений у режим фінансового оздоровлення, банк зобов'язаний передбачити на період дії режиму фінансового оздоровлення заходи, спрямовані на поліпшення його фінансового стану, а саме

зареєструвати в установлений строк оголошений статутний фонд,

сформувати власні кошти у відповідному розмірі,

сформувати резервний фонд та резерв на можливі втрати за позиками комерційних банків у необхідних сумах,

диверсифікувати активи і пасиви в напрямі підвищення їх ліквідності,

ліквідувати збиткові філії,

провести інвентаризацію заборгованості за наданими позиками та нестриманими відсотками за користування позиками за станом на перше число місяця прийняття рішення про переведення банку у режим фінансового оздоровлення. Безнадійні до повернення позики списати з балансу за рахунок страхового резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків У разі недостатності коштів зазначеного резерву банк в установленому порядку покриває збитки від кредитної діяльності за рахунок фондів економічного стимулювання, інших фондів банку або віднесення цієї заборгованості на результати діяльності банку у порядку, передбаченому положенням «Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків», затвердженим постановою Правління Національного банку України від ЗО 09 97 р. № 323,

організувати роботу щодо оголошення банкрутами боржників банку, які припинили повернення позик або сплату відсотків за користування позиками,

здійснити заходи щодо погашення простроченої дебіторської заборгованості та списання дебіторської заборгованості з простроченими строками позовної давності на результати діяльності банку,

здійснити поповнення кореспондентського рахунку для забезпечення проведення розрахунково-касових операцій клієнтів шляхом обов'язкового продажу власної іноземної валюти з дотриманням встановленого Національним банком України ліміту відкритої валютної позиції, повернення валютних інвестицій в Україну, реалізації власних цінних паперів, а також реалізації інших як доходних, так і недоходних активів,

забезпечити першочергове погашення заборгованості за вкладами фізичних осіб, строк дії договорів яких минув,

визначити відповідальних осіб з управління кредитними ризиками за рахунок раціоналізації управління банком у цілому,

провести переоформлення раніше наданих пільгових кредитів за загальними умовами (не нижче ставки Національного банку) Пільговими (збитковими для банку) кредитами вважаються кредити, надані під відсоткову ставку, меншу за середньозважену ставку залучених банком кредитних ресурсів,

вжити заходів щодо створення та подальшого інтенсивного розвитку внутрішнього аудиту,

внести необхідні зміни в систему управління підрозділами центрального апарату банку та його установами, запровадити прогнозування і планування роботи із залучення та розміщення кредитних ресурсів, забезпечити своєчасне доведення планів і лімітів до установ банку,

переорієнтувати діяльність банку на прибуткові види послуг, припинити нарахування та виплату дивідендів акціонерам (учасникам),

припинити нарахування та сплату відсотків за депозитами працівників банку і членів їх родин,

викуп власних акцій в акціонерів банку і здійснення розрахунків у національній валюті та інвестицій проводити через прямі кореспондентські рахунки відповідно до вимог Положення Національного банку України «Про міжбанківські розрахунки в Україні».

У разі переведення комерційного банку у режим фінансового оздоровлення ним проводиться детальний аналіз адміністративно-господарських витрат, складається кошторис витрат та здійснюються обґрунтовані заходи, спрямовані на їх скорочення. Також проводиться аналіз витрат, які фінансуються за рахунок балансового прибутку банку, та вживаються заходи щодо їх скорочення. Кошторис витрат разом з програмою фінансового оздоровлення надсилається до відповідного рівня системи банківського нагляду Національного банку України для затвердження та подальшого контролю.

Комерційному банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення, забороняється:

залучення вкладів фізичних осіб, відкриття нових депозитних рахунків та поповнення діючих;

проведення подальшої емісії цінних паперів та розширення кола фізичних і юридичних осіб — клієнтів банку з обслуговування їх операцій на ринку цінних паперів, у тому числі пов'язаних з веденням рахунків депозитарного обліку;

розміщення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб;

надання гарантій, поручительств та бланкових кредитів, а також надання пільгових кредитів;

проведення нових довірчих операцій (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами) за дорученням клієнтів на період фінансового оздоровлення;

нарахування та сплата відсотків за кредитами, наданими установами одного банку.

При переведенні комерційного банку у режим фінансового оздоровлення Національний банк України:

відкликає у комерційного банку ліцензію на проведення операцій з касового виконання державного бюджету, в тому числі ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків державних позабюджетних фондів;

може відкликати ліцензію на проведення банківських операцій, пов'язаних з випуском цінних паперів та обслуговуванням відповідних операцій клієнтів. У разі відкликання ліцензії на проведення банківських операцій, пов'язаних з випуском цінних паперів, комерційному банку надається право на ведення відповідних рахунків тих клієнтів, з якими вже укладені угоди. Укладення нових угод з клієнтами не допускається.

Крім того, Національний банк за результатами аналізу стану виконання програми фінансового оздоровлення може відкликати ліцензію на право здійснення інших окремих банківських операцій.

Комерційному банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення, за наявності його клопотання та пропозицій територіального управління Національного банку України може бути надана стабілізаційна позика.

Стабілізаційна позика — це позика, яка може надаватись Національним банком України комерційному банку на визначений Правлінням Національного банку України строк для оперативного забезпечення його платоспроможності і ліквідності та підтримки виконання заходів фінансового оздоровлення. Стабілізаційна позика може надаватися тільки за умови її забезпечення заставою високоліквідними активами комерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансове стабільних банків.

Стабілізаційна позика може надаватися комерційним банкам за такими варіантами:

позика надається фінансове стабільному банку за умови цільового використання позики і оформлення договору з Національним банком України про заставу високоліквідних активів (державні цінні папери, банківські метали, власні споруди — після здійснення експертної оцінки вартості останніх) та за плату на рівні облікової ставки Національного банку України з відповідним оформленням договору про переведення боргу банку-боржника, що знаходиться в режимі фінансового оздоровлення (за згодою кредиторів банку-боржника);

позика надається комерційному банку, який звернувся з клопотанням про надання стабілізаційної позики, під заставу високоліквідних активів (державні цінні папери, банківські метали, власні споруди — після здійснення експертної оцінки вартості останніх) та за плату на рівні облікової ставки Національного банку України;

позика надається комерційному банку, який звернувся з клопотанням про надання стабілізаційної позики, під гарантію фінансове стабільного банку або інших юридичних осіб, які, виходячи з їх фінансового стану, достатності власних коштів, можуть забезпечити взяті на себе зобов'язання за плату на рівні облікової ставки Національного банку України.

Рішення про надання стабілізаційної позики комерційному банку приймає Правління Національного банку України на підставі експертної оцінки програми фінансового оздоровлення, здійсненої територіальним управлінням Національного банку України, та пропозицій відповідного департаменту Національного банку України. У рішенні визначаються строки надання позики, порядок її погашення і оплати відсотків за користування позикою. Надання стабілізаційної позики оформлюється кредитною угодою між Національним банком України та комерційним банком, в якій зазначаються строки надання позики, порядок її погашення і сплати відсотків за користування позикою.

Комерційний банк, який працює у режимі фінансового оздоровлення і якому надана стабілізаційна позика, може бути переведений в особливий режим контролю за його діяльністю.

Контроль за виконанням заходів фінансового оздоровлення здійснюється всіма рівнями системи банківського нагляду Національного банку України.

Комерційний банк, який переведений у режим фінансового оздоровлення, подає до системи банківського нагляду Національного банку України додатково встановлену відповідним рівнем системи банківського нагляду звітність про хід виконання програми фінансового оздоровлення. За результатами нагляду щодо виконання комерційним банком програми фінансового оздоровлення територіальні управління Національного банку України щомісяця надають до відповідних департаментів системи банківського нагляду свої висновки та пропозиції щодо подальшої діяльності комерційного банку, який діє у режимі фінансового оздоровлення.

Під час дії режиму фінансового оздоровлення, у разі незадовільного виконання його заходів та виникнення загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами, вкладниками і кредиторами, Правління Національного банку України може прийняти рішення про переведення комерційного банку на особливий режим контролю за його діяльністю в період фінансового оздоровлення. Порядок здійснення та контролю початкових платежів банків, які знаходяться на особливому режимі контролю за їх діяльністю в період фінансового оздоровлення, затверджено постановою Правління Національного банку України від 22.02.96 р. № 43.

У разі встановлення особливого режиму контролю за діяльністю комерційного банку в період фінансового оздоровлення запроваджується проведення всіх початкових платежів від такого банку через відповідальних виконавців територіального управління Національного банку України з використанням спеціального програмного забезпечення «АРМ юридичної особи». Крім того, комерційному банку забороняється безпосередній зв'язок з територіальними розрахунковими палатами для здійснення міжбанківських розрахунків. Зв'язок здійснюється тільки через територіальне управління Національного банку України.

Після закінчення встановленого періоду фінансового оздоровлення комерційного банку територіальне управління Національного банку України зобов'язане надати відповідному департаменту системи банківського нагляду конкретні пропозиції з висновками про подальшу діяльність цього банку.

У разі ефективного виконання заходів, передбачених програмою фінансового оздоровлення, поліпшення фінансового стану та дотримання економічних нормативів діяльності комерційного банку, який діє у режимі фінансового оздоровлення, банк переводиться у загальний режим роботи. Підставою для завершення фінансового оздоровлення комерційного банку є досягнення ним необхідного рівня обсягу капіталу, що має підтверджуватись матеріалами звітності та актами інспекторських перевірок. Рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення і переведення комерційного банку у загальний режим діяльності приймається Правлінням Національного банку України за поданням відповідного департаменту системи банківського нагляду на підставі клопотання відповідного територіального управління Національного банку України (або без наявності такого) та оформлюється відповідною постановою.

У разі якщо програма фінансового оздоровлення не виконана протягом встановленого строку і основні показники діяльності банку не покращились або погіршились, Правління Національного банку України за поданням відповідного департаменту системи банківського нагляду та на підставі висновку територіального управління Національного банку України приймає рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення та про ліквідацію комерційного банку.

Головні цілі банківського регулювання та нагляду — підтримка стабільності банківської системи ринкового типу, захист інтересів вкладників та кредиторів.

ПІДСУМОК

У цій главі нами розглянуто правове положення Національного банку та комерційних банків України. Стабільне, належним чином організоване правове положення банківської системи сприятливо впливає на економічне положення в країні. Реформування банківської системи України, яке продовжується в наш час, — процес складний і тривалий. Знання кожним працівником банку та банківської установи банківського права допоможе йому правильно організувати працю, взаємовідносини з клієнтами банку, а також, можливо, вплине на швидке реформування банківської системи.

Глава 4 ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

1. Правову основу створення комерційних банків.

2. Як зареєструвати комерційний банк.

3. Порядок відкриття банками філій та представництв.

4. В яких випадках проводиться реорганізація та ліквідація банків.

Комерційний банк — це організація, що є юридичною особою, яка з метою отримання прибутку залучає на умовах повернення грошові кошти та інші цінності юридичних та фізичних осіб і розміщує їх від свого імені на умовах повернення, платності та терміновості, а також виконує розрахункові та інші банківські операції.

Основне призначення комерційного банку — здійснювати посередництво в переміщенні грошових коштів від кредиторів до позичальників.

Однак у ринкових умовах цілком закономірним процесом є не лише функціонування комерційних банків, але й їх банкрутство.

У цій главіВи дізнаєтесь про порядок створення, реорганізації та ліквідації комерційних банків.

§ 1. Правова основа створення комерційних банків

Порядок створення комерційних банків регламентується банківським законодавством, законодавчими актами, що визначають організаційно-правові форми підприємств, загальними положеннями про підприємницьку діяльність та іншими нормативними актами. Зокрема, комерційні банки створюються відповідно до законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про Національний банк України».

21 липня 1998 року Правлінням Національного банку України затверджено Положення «Про порядок створення і реєстрацію комерційних банків». У відповідності з цим Положенням, в Україні комерційні банки різних видів і форм власності створюються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю. Для наочності відобразимо це у вигляді схеми (рис. 17).

Рис 17

Дляакціонерних товариств характерно, що власником капіталу виступає саме товариство, тобто банк У банків, функціонуючих як акціонерні товариства, статутний капітал поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, що поширюються серед юридичних осіб та громадян Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах акцій, що їм належать У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю сплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми Банк не відповідає за зобов'язаннями своїх акціонерів

Відповідно до ст 25 Закону України «Про господарські товариства», акціонерні банки можуть бути створені як закриті та відкриті акціонерні товариства

Акціонерні банки, створені як закриті акціонерні товариства,

— це товариства, акції яких розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, передаватися та продаватися на біржі

Акціонерні банки, створені як відкриті акціонерні товариства,

— це товариства, акції яких можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах

Відповідно до ст 25 Закону України «Про господарські товариства», акціонерний банк, створений як закрите акціонерне товариство, може бути реорганізовано у відкритий шляхом реєстрації його акцій v порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу і внесення змін до статуту банку

При створенні акціонерних банків акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних товариствах)

Як було відмічено вище, комерційні банки можуть бути створені у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами Учасники банку несуть відповідальність в межах їх внесків У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не повністю зробили внески, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частки вкладу Учаснику банку, який повністю вніс вклад, видається свідоцтво товариства

Учасник банку може за згодою решти учасників уступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж банку, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам Учасники банку користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді банку або в іншому погодженому між ними розмірі Передача частки (її частини) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу учасником, який й відступає

При передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково Частка учасника товариства банку після повного внесення ним вкладу може бути придбана самим банком. У цьому разі він зобов'язаний передати й іншим учасникам або третім особам у строк, що не перевищує одного року Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму у вищому органі провадяться без урахування частки, придбаної банком

Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційного банку можуть бути українські та іноземні юридичні і фізичні особи, за винятком політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів, рад усіх рівнів, їх виконавчих органів Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків, а також засновниками засновників, акціонерів (учасників) комерційних банків не можуть бути юридичні особи, щодо яких неможливо встановити їх власників та джерела коштів, за рахунок яких такі юридичні особи здійснюють внески або сплачують акції комерційних банків

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність», мінімальний розмір статутного капіталу банку встановлюється у сумі, еквівалентній 1 млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору про створення банку. Заявлений та фактично сплачений розмір статутного капіталу новостворюваного банку на дату його реєстрації повинен бути не меншим, ніж розмір, встановлений для діючих банків Постановою Верховної Ради України від 01.02.96 р. № 25/96-ВР «Про введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Мінімальний розмір статутного капіталу банку за участю іноземних юридичних та фізичних осіб, частка яких становить до 50% відсотків статутного капіталу банку, повинен бути не меншим від суми, еквівалентної 5 млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору. Мінімальний розмір статутного капіталу для банків за участю іноземних юридичних та фізичних осіб, частка яких становить 50 і більше відсотків статутного капіталу банку, повинен бути не меншим від суми, еквівалентної 10 млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору.

Якщо у формуванні статутного капіталу банку беруть участь підприємства з іноземними інвестиціями (спільні підприємства), частка іноземних юридичних та/або фізичних осіб у статутному капіталі перевищує 50% і за умови, що частка таких підприємств у статутному капіталі банку становить 10 і більше відсотків, то мінімальний розмір статутного капіталу такого банку повинен бути не меншим від суми, еквівалентної 3 млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору.

Статутний капітал комерційного банку формується тільки за рахунок власних коштів засновників, акціонерів (учасників) у грошовій формі. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу комерційного банку бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит. Перерозподіл власного капіталу з метою збільшення статутного капіталу допускається тільки шляхом виплати дивідендів акціонерам (учасникам) банку. Щоб не допустити штучного збільшення статутного капіталу, банкам забороняються зустрічні інвестиції в статутні капітали один одного. Частка будь-кого із засновників, акціонерів (учасників) не повинна перевищувати 35% статутного капіталу комерційного банку. Один акціонер (учасник) банку або його довірена особа може прямо або непрямо володіти (управляти) акціями (частками) в цьому банку в межах 35% статутного капіталу банку. Обмеження щодо непрямої участі в статутному капіталі банку не поширюється на іноземного акціонера (учасника). Непрямою вважається участь акціонера (учасника) в статутному капіталі банку, якщо:

цей акціонер (учасник) має частку в статутному капіталі іншого акціонера (учасника) цього ж банку і ця частка становить 10 % і більше;

він володіє 10 і більше відсотками голосів під час прийняття рішень або має змогу на підставі договору чи іншим чином впливати на прийняття рішень цим акціонером (учасником).

Частка акціонера (учасника) в статутному капіталі банку, якою він володіє непрямо, повністю включається в розрахунок частки його участі в статутному капіталі цього банку.

Внесок засновників, акціонерів (учасників) до статутного капіталу комерційного банку здійснюється у грошовій формі в національній валюті України та вільно конвертованій іноземній валюті (для засновників, акціонерів (учасників) банку — нерезидентів України). Перерахування сум з іноземної вільно конвертованої валюти, внесених іноземними засновниками, акціонерами (учасниками), в національну валюту України здійснюється за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на дату підписання установчого договору про створення банку. Кошти можуть перераховуватися тільки з поточних рахунків юридичними особами та фізичними особами — в безготівковій або готівковій формі.

Для формування статутного капіталу до реєстрації комерційного банку в Управлінні Національного банку України по місту Києву і Київській області, Кримському республіканському та обласних управліннях Національного банку України (надалі — територіальні управління Національного банку України) за місцем створення комерційного банку засновникам (учасникам) відкривається тимчасовий рахунок, на який кожний засновник (учасник) за рахунок власних коштів вносить визначену чинним законодавством і установчими документами частку статутного капіталу. Підставою для відкриття тимчасовою рахунку є установчий договір засновників (учасників) банку і заява на відкриття рахунку, яка підписується уповноваженою особою, визначеною засновниками в установчому договорі.

§ 2. Реєстрація комерційних банків

Комерційний банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з часу його реєстрації Національним банком України в Реєстрі банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ.

Для реєстрації комерційного банку, коли на тимчасовому рахунку, відповідно до установчого договору, зібрано кошти в сумі, не меншій ніж передбачено статтями 30, 31, 52 Закону України «Про господарські товариства», орган управління банку (рада або спостережна рада банку) або уповноважена установчими зборами (зборами учасників) особа в двотижневий строк після аудиторської перевірки фінансового стану засновників банку подає до територіального управління Національного банку України за місцем створення банку такі документи:

1) заяву про реєстрацію банку за підписом голови ради (спостережної ради) або уповноваженої особи, яка призначена відповідальною за реєстрацію банку установчими зборами (зборами учасників);

2) установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений їхніми печатками. Підписи фізичних осіб — засновників (учасників) засвідчуються в нотаріальному порядку.

В установчому договорі визначаються:

вид товариства;

мета діяльності;

склад засновників (учасників), їх найменування та місцезнаходження (телефони, платіжні реквізити, паспортні дані фізичних осіб);

особа, уповноважена укладати угоди і діяти від імені засновників (учасників);

розмір, порядок та строки утворення статутного капіталу банку;

відповідальність сторін за виконання взятих на себе зобов'язань;

порядок розподілу прибутків і покриття збитків банку;

порядок ліквідації та реорганізації банку;

3) статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний головою правління банку. Статут банку повинен відповідати вимогам законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства» та інших чинних законодавчих актів. У ньому зазначаються:

повна і скорочена назва банку та його місцезнаходження (поштова адреса);

перелік основних законів, на підставі яких створюється і діє банк;

положення про те, що банк є юридичною особою і набуває цього статусу з часу реєстрації його Національним банком України в Реєстрі банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ;

положення про те, що банк виконує вимоги нормативних актів Національного банку України, користується єдиними правилами бухгалтерського обліку в банках на базі комплексної автоматизації і комп'ютеризації, подає Національному банку України звітність та інформацію у встановлених ним обсягах і формах;

перелік операцій, які здійснюються банком на підставі ліцензії Національного банку України;

розмір, порядок та строки формування статутного капіталу банку із зазначенням переліку засновників (учасників) банку, розміру вкладу і часток кожного, рівень відповідальності за несвоєчасну сплату часток у статутному капіталі банку.

Статут банку, заснованого як акціонерне товариство, повинен містити відомості про:

види акцій, що випускаються;

номінальну вартість акцій;

співвідношення акцій різних видів;

кількість акцій, що купуються засновниками;

наслідки невиконання зобов'язань щодо викупу акцій;

порядок збільшення (зменшення) статутного капіталу;

розмір та порядок утворення резервного фонду;

перелік інших фондів, які утворюються банком;

порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

положення про банківську таємницю;

положення про внутрішній аудит банку;

положення про перевірки банку аудиторською організацією;

положення про органи управління банку, їх структуру, порядок утворення, компетенцію та порядок прийняття ними рішень (загальні збори акціонерів, збори учасників банку, рада банку, правління банку);

положення про органи контролю за діяльністю банку, порядок їх діяльності (ревізійна комісія);

положення про контрольні функції Національного банку України, про перевірки банку іншими державними органами в межах їх компетенції;

порядок реорганізації або ліквідації банку із зазначенням, що в разі ліквідації банку документи ліквідованого банку пере-' даються до територіального управління Національного банку України,

порядок внесення змін і доповнень до статуту банку, інші положення, що не суперечать чинному законодавству України,

4) протокол установчих зборів (зборів учасників), підписаний головою та секретарем зборів, у якому вказується місце і дата проведення зборів, їх правочинність, порядок денний, порядок голосування Протокол повинен містити

рішення про створення банку, прийняття статуту, обрання ради (спостережної ради банку) і ревізійної комісії, призначення голови правління, головного бухгалтера банку і особи, відповідальної за реєстрацію банку в Національному банку України, інші положення відповідно до чинного законодавства України.

Установчі документи (установчий договір статут і протокол установчих зборів) банку погоджуються з органами Антимонопольного комітету України у випадках, передбачених чинним законодавством,

5) економічне обґрунтування і мета створення банку, включаючи розрахунковий балансовий звіт (за формою № 11) і звіт про прибутки та збитки комерційного банку (за формою № 2-КБ) на кінець першого року його діяльності за підписом голови правління і головного бухгалтера банку,

6) висновок аудиторської організації (аудитора), яка має ліцензію Аудиторської палати України, про фінансовий стан та платоспроможність засновників (акціонерів), учасників банку, наявність у них власних коштів у розмірі, який забезпечує виконання їх зобов'язань щодо формування статутного капіталу банку та достовірність балансових даних бухгалтерської і фінансової звітності, наданої на дату перед здійсненням внеску до статутного капіталу, щодо тих засновників (акціонерів), учасників банку,які мають частку в загальному оголошеному статутному капіталі 5 і більше відсотків Достовірність висновків про фінансовий стан засновників (акціонерів), учасників банку, що мають 5 і більше відсотків у статутному капіталі банку, може також перевірятися підрозділами Національного банку України

Фізичні особи подають довідки органів державної податкової служби про наявність доходів, достатніх для внесення коштів, визначених в установчих документах банку, якщо їх розмір перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день сплати коштів,

7) бухгалтерську і фінансову звітність засновників (акціонерів), учасників банку на перше число місяця, в якому здійснюється кожний внесок до статутного капіталу банку, незалежно від розміру їх участі в статутному капіталі банку Для засновників (акціонерів), учасників, які зареєстровані в тому ж місяці, в якому здійснено внесок до статутного капіталу, фінансова і бухгалтерська звітність подається на перше число місяця після сплати внеску,

8) документи про наявність професійно придатних перших керівних осіб банку (голови правління та головного бухгалтера), кандидатури яких відповідають таким вимогам

наявність вищої фінансово-економічної або юридичної освіти — для голови правління, а також вищої економічної або бухгалтерської освіти — для головного бухгалтера,

стаж роботи в фінансово-кредитних установах за відповідним фахом не менше п'яти років, у тому числі на керівних посадах — не менше трьох років,

відсутність письмово підтверджених зауважень та фактів порушень чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України і внутрішніх документів банку за час роботи в банківських установах з боку територіального управління Національного банку України, яке здійснює нагляд за їх діяльністю (на підставі актів перевірок підрозділів банківського нагляду Національного банку України)

Відомості про голову правління, головного бухгалтера банку подаються у вигляді

витягу з трудової книжки та копії диплома про освіту, засвідчених територіальним управлінням Національного банку України за місцезнаходженням банку або в нотаріальному порядку,

трьох рекомендацій від осіб, які працюють у банківській системі, кандидатури яких погоджено Національним банком України та його територіальними управліннями (в тому числі одна — за місцем попередньої роботи, якщо це банківська установа),

анкети, заповненої кандидатом,

інформації територіального управління Національного банку України, що здійснює нагляд за діяльністю банківських установ, у яких працювали зазначені особи, про відсутність у їх роботі зловживань та порушень чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України і внутрішніх документів банку (якщо вони працювали в інших регіонах України).

У кожному конкретному випадку, якщо на керівні посади (голова правління, головний бухгалтер) призначаються іноземні громадяни, рішення про погодження рекомендованої засновниками кандидатури Національним банком України приймається з урахуванням поданих документів (їх копій, засвідчених у встановленому порядку), що підтверджують наявність економічної освіти (не нижче ступеня магістра), стажу роботи на керівних посадах у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років та інформації Центрального банку або іншого органу відповідної держави, який здійснює контроль за діяльністю комерційних банків або комерційного банку, в якому працював цей кандидат, про відсутність у його роботі правопорушень.

Керівниками (голова правління, головний бухгалтер) банку не можуть бути особи, зазначені в статті 23 Закону України «Про господарські товариства».

Крім того, не можуть бути призначені на керівні посади в комерційних банках такі особи:

які не виконали зобов'язань з оплати боргу щодо будь-якого банку або іншої фізичної чи юридичної особи;

незаконні дії яких у минулому призвели до банкрутства або ліквідації банку чи іншої юридичної особи;

які перебувають у родинних зв'язках з членами ради банку (батьки, діти, подружжя);

які притягувалися до кримінальної відповідальності або були звільнені за вимогою Національного банку України;

9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку на рахунок № 64934992701 в Операційному управлінні Національного банку України. МФО 300001. Розмір плати встановлено Постановою Верховної Ради України від 21.12.94 р. № 317/94-ВР «Про внесення змін до Постанови Верховної Ради України від 20.03.91 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

10) копію звіту про проведення відкритої підписки на акції з підтвердженням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про його прийняття і доданням переліку акціонерів банку. У переліку вказується повне найменування акціонера, його місцезнаходження, платіжні реквізити, паспортні дані (для фізичних осіб) та кількість акцій, на які він підписався, їх загальна вартість і частка в статутному капіталі банку;

11) угоду про надання приміщення для розміщення банку за підписом уповноваженої за установчим договором особи або договір оренди приміщення у разі його укладення;

12) установчі документи засновників (акціонерів), учасників банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку);

13) копію свідоцтва про державну реєстрацію засновників (акціонерів, учасників), засвідчену в нотаріальному порядку;

14) копію рішення органів Антимонопольного комітету України про надання згоди на створення відповідного комерційного банку з метою обмеження проявів монополізму окремих банків та сприяння захисту конкуренції у банківській сфері у випадках, передбачених чинним законодавством.

У разі потреби Національний банк України має право вимагати від засновників банку подання додаткових документів, які містять необхідну для прийняття рішення щодо реєстрації комерційного банку інформацію (установчі документи засновників (акціонерів), учасників банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку), довідки державних податкових адміністрацій про подання засновниками банку бухгалтерської та статистичної звітності до державних податкових адміністрацій, а також інформацію про відсутність заборгованості за платежами до бюджету).

Територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням комерційного банку в двотижневий строк з дати отримання від банку повного пакета документів готує висновок про:

загальну оцінку фінансового стану, платоспроможність і репутацію засновників (акціонерів, учасників) банку, наявність власних коштів для внесення до статутного капіталу банку і підтвердження внесення на тимчасовий рахунок банку коштів до статутного капіталу кожним засновником (акціонером, учасником) у передбачених законом розмірах;

наявність приміщення, придатного для розміщення банку та будівництва касового вузла (перевіряється на місці);

професійну придатність і репутацію голови виконавчого органу (правління) і головного бухгалтера банку та погодження їх призначення (якщо заявлений статутний капітал банку становить менше 5 млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору про створення банку);

відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства і нормативних актів Національного банку України.

Пакет цих документів, включаючи статут банку в чотирьох примірниках і висновок територіального управління Національного банку України, подається до Національного банку України.

Документи для реєстрації банку розглядаються Департаментом реєстрації та ліцензування банків, Департаментом безвиїзного нагляду, Юридичним департаментом та, в разі потреби, — іншими департаментами і подаються Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України (далі — Комісія).

Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за участю іноземного капіталу, приймає Правління Національного банку України, а комерційного банку, створеного за участю капіталу, що належить резидентам України, — Комісія.

До розгляду питання про реєстрацію банків на засіданні Правління Національного банку України або на засіданні Комісії кандидати на посади голови правління та головного бухгалтера комерційного банку, заявлений статутний капітал якого становить 5 і більше млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору про створення банку, проходять співбесіду з членами Комісії згідно з анкетою співбесіди. За відсутності осіб, які мають проводити співбесіду, їх заміняють особи, які тимчасово виконують Їх службові обов'язки.

Анкета співбесіди додається до пакета документів із реєстрації банку, результати співбесіди враховуються при розгляді питання про реєстрацію банку.

Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку України (якщо заявлений статутний капітал банку становить менше 5 млн. ЄВРО), а також Комісія Національного банку України (якщо заявлений статутний капітал банку становить 5 і більше млн. ЄВРО) приймає рішення про професійну придатність кандидатів на посади голови правління та головного бухгалтера — з урахуванням загальної оцінки всіх поданих документів та ділових якостей рекомендованого кандидата.

Після прийняття Національним банком України відповідного рішення комерційному банку видається свідоцтво про реєстрацію.

Реєстрація комерційного банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Реєстрі банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ у місячний строк із дня одержання всіх передбачених документів. Рішення про реєстрацію банку доводиться до відома ради (спостережної ради) банку і територіального управління Національного банку України за місцем розташування банку листом за підписом директора Департаменту реєстрації та ліцензування банків з доданням статуту зареєстрованого банку, титульна сторінка якого засвідчена печаткою Національного банку України і підписом заступника Голови Правління. Статут банку прошивається і засвідчується на звороті печаткою Управління справами Національного банку України.

Після реєстрації комерційного банку в територіальному управлінні Національного банку України, за його місцезнаходженням відкривається кореспондентський рахунок, на який із тимчасового рахунку перераховуються зібрані кошти, що утворюють статутний капітал комерційного банку.

Національний банк України у Положенні «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків» передбачив випадки, коли він може відмовити в реєстрації комерційному банку. Відобразимо ці випадки у вигляді схеми (рис. 18).

У разі відмови в реєстрації банку кошти з тимчасового рахунку повертаються засновникам, акціонерам (учасникам) банку за їх заявою у тижневий строк.

Рис. 18

Рішення про відмову в реєстрації комерційного банку може бути оскаржено в судовому порядку

У відповідності з нормативними актами, на території України можуть створюватися банки за участю іноземного капіталу Реєстрація таких банків має особливості Розглянемо їх

Банком за участю іноземного капіталу вважається банк за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, які придбали акції (частки в статутному капіталі) банку як при первинному розміщенні, так і на вторинному ринку

Для реєстрації банку за участю іноземних юридичних осіб, окрім документів, передбачених для реєстрації комерційного банку, засновником якого є українські юридичні особи, подаються такі документи

рішення уповноваженого органу іноземного засновника, акціонера (учасника) про участь у створенні комерційного банку в Україні,

письмова згода контрольного органу країни, резидентом якої є іноземний засновник, акціонер (учасник), на участь у створенні в Україні комерційного банку, якщо це передбачено законодавством країни іноземного засновника, акціонера (учасника),

витяг з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний засновник, акціонер (учасник) офіційно зареєстрований,

копії установчих документів іноземних засновників, акціонерів (учасників),

копії установчих документів засновників, акціонерів (учасників) іноземних засновників, акціонерів (учасників),

висновок іноземного аудитора про фінансовий стан засновників, акціонерів (учасників), підтверджений у встановленому порядку аудиторською фірмою (аудитором) України,

повідомлення керівництва центрального банку іноземної держави або уповноваженого органу про здійснення достатнього контролю за діяльністю своїх банків — засновників (акціонерів), учасників українського банку за участю іноземного капіталу та відповідна згода на участь у створенні банку на території України,

інформація обслуговуючого іноземного банку щодо плато спроможності іноземних засновників (учасників) — не банків Іноземним громадянином подаються такі документи підтвердження банку, в якому він має власний рахунок, про платоспроможність громадянина,

рекомендації не менш як двох іноземних юридичних осіб або громадян із відомою платоспроможністю

Документи подаються мовою оригіналу з перекладами українською мовою, засвідченими в нотаріальному порядку за місцем їх видачі і легалізованими в консульських установах України (якщо інше не передбачено міжнародними угодами)

Комерційний банк у випадку необхідності може внести зміни і доповнення до статуту

Комерційний банк зобов'язаний оперативно, але не пізніше ніж у місячний строк після прийняття загальними зборами акціонерів, зборами учасників (надалі — збори) рішення про внесення змін та доповнень до статуту, подати до Національного банку України для їх реєстрації пакет необхідних документів

Територіальному управлінню Національного банку України за місцезнаходженням комерційного банку подаються

клопотання про реєстрацію змін і доповнень до статуту банку за підписом голови правління банку,

рішення зборів банку (протокол, засвідчений печаткою банку) про збільшення статутного капіталу банку, а також про внесення змін і доповнень до статуту Рішення про збільшення статутного капіталу банку може бути прийняте за умови повної сплати кожним акціонером (учасником) банку своєї частки в попередньо зареєстрованому статутному капіталі банку Банк, створений як відкрите акціонерне товариство, додатково подає рішення зборів банку (протокол, засвідчений печаткою банку) про затвердження результатів відкритої підписки на акції банку,

зміни і доповнення до статуту банку за підписом голови виконавчого органу (правління) банку або уповноваженої особи, засвідчені печаткою банку, в чотирьох примірниках,

перелік двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку, в якому вказуються найменування акціонера (учасника), його місцезнаходження, платіжні реквізити, паспортні дані фізичних осіб та кількість акцій (часток), на які він підписався, їх загальна вартість і частка в статутному капіталі банку,

висновки аудиторської організації про здійснення додаткових внесків до статутного капіталу банку його акціонерами, учасниками або про придбання акцій (часток) на вторинному ринку за рахунок власних коштів акціонерів (учасників) банку — юридичних осіб, які ввійшли до переліку двадцяти найбільших акціонерів (учасників),

довідки органів державної податкової служби про наявність коштів у нових фізичних осіб-акціонерів (учасників) банку, які ввійшли до переліку двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку та які здійснили додаткові внески до статутного капіталу банку, якщо заявлений розмір їх внесків (вартість акцій) перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день сплати коштів. Фізичні особи — акціонери (учасники) банку, які придбали акції (частки) банку на вторинному ринку, подають довідки органів державної податкової служби або інші документи, що підтверджують джерела походження коштів, якщо розмір їх часток (вартість акцій) перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день сплати коштів;

бухгалтерська і фінансова звітність двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку — юридичних осіб, які здійснили додаткові внески до статутного капіталу банку або придбали акції (частки) на вторинному ринку, на перше число місяця, в якому здійснено кожний внесок до статутного капіталу банку. Ті акціонери (учасники), які зареєстровані в тому місяці, в якому здійснено внесок або придбано акції (частки) на вторинному ринку, бухгалтерську і фінансову звітність подають на перше число місяця після сплати внеску;

копії первинних платіжних документів про здійснення кожним із двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку додаткових внесків до статутного капіталу банку (не менше ЗО або 50% додаткових внесків до статутного капіталу або вартості акцій, на які акціонер підписався, відповідно до статей 30, 31, 52 Закону України «Про господарські товариства»);

копія свідоцтва про реєстрацію попереднього випуску акцій, виданого Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, засвідчена в нотаріальному порядку;

засвідчена банком копія звіту про проведення відкритої підписки на акції за встановленими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку вимогами, а також її підтвердження про прийняття цього звіту;

установчі документи нових акціонерів (учасників) банку, а також тих акціонерів (учасників), в установчі документи яких внесено зміни, з переліку двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку);

установчі документи засновників нових акціонерів (учасників) банку, які ввійшли до переліку двадцяти найбільших акціонерів, учасників (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку);

копія свідоцтва про державну реєстрацію нових акціонерів (учасників) банку з переліку двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку, засвідчена в нотаріальному порядку;

копія платіжного документа про внесення плати за реєстрацію змін та доповнень до статуту банку на рахунок № 6493499270 і в Операційному управлінні Національного банку України, МФО 300001. Розмір плати встановлено Постановою Верховної Ради України від 21.12.94 р. № 317/94-ВР «Про внесення змін до Постанови Верховної Ради України від 20.03.91 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Якщо банк змінює область місцезнаходження, то, крім зазначених вище документів, банк також подає до територіального управління за місцем нового розташування такі документи:

статут банку та зміни і доповнення до нього, зареєстровані Національним банком України (копії, засвідчені в нотаріальному порядку);

договір оренди приміщення на строк не менше п'яти років або документ, який засвідчує право власності на приміщення,

яке відповідає встановленим вимогам;

довідку Державної податкової адміністрації про відсутність у

банку заборгованості перед бюджетом;

висновок територіального управління Національного банку України за місцем попереднього розташування про фінансовий стан банку, дотримання ним чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України, відсутність заборгованості за кредитами (відсотками за кредит), отриманими від Національного банку України, та згоду на зміну місцезнаходження банку.

Двадцять найбільших акціонерів (учасників) банку визначаються банком самостійно. З метою виконання вимог статті 22 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у частині складу акціонерів (учасників) банку та розміру їх часток у статутному капіталі банку, а також вимог статті 24 зазначеного вище Закону в частині джерел коштів, що внесені акціонерами (учасниками) до статутного капіталу, банк самостійно здійснює контроль за виконанням вищезазначених вимог усіма акціонерами (учасниками) на підставі їх установчих документів і, за необхідності, Їх засновників, аудиторських висновків, а також бухгалтерської і фінансової звітності акціонерів (учасників) банку. Банк самостійно здійснює контроль за дотриманням вимог статей 16, 33, 38 і 52 Закону України «Про господарські товариства» в частині повноти і строків оплати кожним засновником (акціонером), учасником своєї частки (вартості акцій) у статутному капіталі Підрозділи банківського нагляду Національного банку України здійснюють перевірки дотримання банками вимог чинного законодавства Інформація про результати перевірки в тижневий строк надається Департаменту реєстрації та ліцензування банків Національного банку України

Реєстрація змін і доповнень здійснюється у місячний строк з часу одержання усіх передбачених документів

Територіальні управління Національного банку України приймають рішення про реєстрацію змін та доповнень до статутів банків, визначених Комісією, за винятком змін та доповнень у зв'язку з реорганізацією банку (зміна виду товариства), рішення про реєстрацію яких приймає Національний банк України Національний банк України приймає рішення про реєстрацію змін та доповнень до статутів усіх інших банків

У разі прийняття Національним банком України рішення про реєстрацію змін та доповнень до статуту банку пакет документів і висновок територіального управління Національного банку України про відповідність поданих змін і доповнень вимогам чинного законодавства і нормативних актів Національного банку України, підготовлений у двотижневий строк з часу отримання повного пакета документів, подаються до Національного банку України

Повідомлення про прийняте територіальним управлінням Національного банку України рішення про реєстрацію змін та доповнень до статуту банку надсилається разом з одним примірником змін та доповнень до статуту банку Національному банку України для внесення відповідного запису до Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ Титульна сторінка змін та доповнень до статуту банку засвідчується підписом начальника та гербовою печаткою територіального управління Національного банку України Зміни та доповнення до статуту банку прошиваються та засвідчуються на звороті печаткою загального відділу територіального управління Національного банку України Розглянутий пакет документів разом із висновками залишається в територіальних управліннях Персональну відповідальність за якість розгляду, відповідність вимогам чинного законодавства України змін та доповнень до статутів банків, за якими прийнято рішення про їх реєстрацію, несе начальник територіального управління Національного банку України

Зміни та доповнення до статуту банку набувають чинності після внесення відповідного запису до Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ Запис здійснюється за датою прийняття територіальним управлінням Національного банку України рішення про реєстрацію змін до статуту банку Про здійснення запису щодо реєстрації змін до статуту банку Національний банк України повідомляє банк і територіальне управління Національного банку України листом за підписом директора Департаменту реєстрації та ліцензування банків Якщо рішення про реєстрацію змін та доповнень до статуту банку приймає Національний банк України, він повідомляє про це банк і територіальне управління Національного банку України листом за підписом директора Департаменту реєстрації та ліцензування банків, а також надсилає примірник змін, титульна сторінка якого засвідчена печаткою Національного банку України і підписом заступника Голови Правління Зміни та доповнення до статуту банку прошиваються і засвідчуються на звороті печаткою Управління справами Національного банку України

Про відмову в реєстрації змін та доповнень до статутів територіальні управління Національного банку України або Національний банк України (якщо рішення про реєстрацію змін та доповнень приймається Національним банком України) повідомляють банкам письмово із зазначенням підстав відмови

У разі зміни голови виконавчого органу банку (правління), головного бухгалтера банку в тижневий строк після прийняття рішення про це до територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням банку подається протокол зборів (або іншого компетентного органу банку) про звільнення попередніх голови виконавчого органу банку (правління) або головного бухгалтера, а також протокол зборів (або іншого компетентного органу), на яких призначені нові кандидатури, і відомості про останніх

Пакет цих документів та висновок територіального управління Національного банку України про їх професійну придатність і відповідність визначеним вимогам надсилаються Національному банку України для погодження

У разі зміни керівництва банків, визначених Комісією, кандидати на посади голови правління та головного бухгалтера проходять співбесіду та погодження У решті банків погодження зазначених керівників банків здійснюється комісіями з питань нагляду та регулювання діяльності банків територіальних управлінь Національного банку України в такому ж порядку Розгляд документів, поданих на погодження кандидатів на керівні посади банків, а також їх погодження територіальними управліннями Національного банку України здійснюється в двотижневий строк із часу отримання повного пакета документів Про своє рішення територіальне управління повідомляє Нацюнальний банк України в тижневий строк із наданням витягу з проте колу засідання комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків територіального управління та копії пакета документів, засвідчених територіальним управлінням Національного банку України

Банки зобов'язані в триденний строк електронною поштою або факсом повідомляти територіальне управління Національного банку України та Національний банк України про зміну адреси (з поданням у місячний строк документів, необхідних для внесення змін до статуту банку), номерів телефонів, телетайпа, факсу

§ 3. Порядок відкриття банками філій і представництв

Комерційні банки, зареєстровані Національним банком України, можуть відкривати філії і представництва за погодженням з Національним банком України

Філія банку — банківська установа, яка не є юридичною осо бою, діє від імені головного банку на підставі окремого положення, має свій кореспондентський рахунок і МФО (за самостійної участі банківської установи в системі міжбанківських електронних розрахунків) або працює на єдиному кореспондентському рахунку з головним банком та здійснює банківські операції, передбачені положенням про філію, за умови наявності і в межах дозволу, наданого банком — юридичною особою Керівник філії банку діє на підставі довіреності, виданої головним банком

Представництво банку — установа банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним фінансується Представництво банку не має права здійснювати банківські операції

Розглянемо правовий статус філій та представництв комерційних банків

Філії комерційних банків відкриваються за згодою територіального управління Національного банку України за місце знаходженням головного банку, на підставах, які вказані у положенні Національного банку України «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків» Відобразимо ці підстави схематично (рис 19)

Комерційні банки можуть відкривати філії за таких умов

розмір капіталу банку повинен бути не меншим за встановлений Національним банком України і повинен перевищувати розмір зареєстрованого і фактично сплаченого статутного капіталу,

формування резервного фонду банку повинно здійснюватися відповідно до вимог чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України, статуту банку,

формування резерву на покриття можливих втрат за позиками повинно здійснюватися згідно з вимогами чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України,

формування фонду гарантування вкладів фізичних осіб має здійснюватися відповідно до вимог чинного законодавства України, нормативних актів Національного банку України,

дотримання банком економічних нормативів та мінімальних обов'язкових резервів протягом півріччя, що передує його зверненню до Національного банку України щодо відкриття філії,

стабільна беззбиткова діяльність банку протягом півріччя, що передує його зверненню до територіального управління Національного банку України,

відсутність письмового підтвердження Національного банку України чи територіального управління Національного банку Ук-

Рис 19

раїни порушень банком вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України і внутрішніх документів банку протягом півріччя, що передує зверненню банку до Національного банку України щодо відкриття філії

Згода територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку на відкриття філії надається за дотримання вищезазначених умов, за наявності в банку сплаченого і зареєстрованого статутного капіталу в розмірі 1 млн. ЄВРО — у разі відкриття філії на території області, де розташовано банк, 3 млн. ЄВРО ~ у разі відкриття філії в межах України (за офіційним курсом Національного банку України на 31 березня кожного року), строку роботи не менше 1 року, а також у разі відповідності положення про філію чинному законодавству України, нормативним актам Національного банку України та внутрішнім документам банку, що регламентують діяльність філії

Строк ди згоди територіального управління Національного банку України обмежується трьома місяцями з дати надання

Протягом двох тижнів з дня отримання усіх необхідних документів територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку надає комерційному банку згоду на відкриття філії У разі надання згоди територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку подає територіальному управлінню Національного банку України за місцем розташування філії таю документи

висновок про згоду на відкриття комерційним банком філії в іншій області,

чотири примірники положення про філію Титульна сторінка положення з грифом «Узгоджено» засвідчується підписом начальника і печаткою територіального управління Національного банку України Положення про філію прошивається і засвідчується на звороті печаткою загального відділу територіального управління

Про надання згоди на відкриття філії територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку повідомляє банк листом

Територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку може відмовити комерційному банку в наданні згоди на відкриття філії у разі порушення банком вимог Національного банку України

Комерційний банк після отримання повідомлення територіального управління Національного банку України за своїм місцезнаходженням подає територіальному управлінню Національного банку України за місцезнаходженням філії такі документи

клопотання про відкриття філії,

договір оренди на приміщення, в якому буде розташована філія, на строк не менше 5 років або документальне підтвердження права власності банку на це приміщення (свідоцтво про власність, цивільно-правові угоди, що підтверджують право власності або користування),

інформацію про керівника і головного бухгалтера філії (прізвище, ім'я та по батькові, освіта, стаж роботи в банківській системі, в тому числі на керівних посадах) та анкету, заповнену керівником і головним бухгалтером,

довіреність головного банку, надану керівнику,

дозвіл на здійснення філією певних банківських операцій

У разі відкриття комерційним банком філії на території області, в якій розташований головний банк, документи подаються до територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку, яке приймає рішення про погодження відкриття філії

Територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням філії перевіряє на місці

відповідність приміщення технічним вимогам та готовність касового вузла до проведення банківських операцій, зокрема відповідність касового вузла технічним вимогам, викладеним у Відомчих будівельних нормах «Проектування банків та банківських сховищ», затверджених постановою Правління Національного банку України від 29 08 95 р № 216,

для філії з щоденними обсягами зберігання цінностей понад 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — відповідність організації її охорони вимогам Інструкції з охорони установ банків України підрозділами міліції при органах внутрішніх справ, затвердженої спільним наказом МВС України та Національного банку України від 12 06 91 р № 372 ДСК / 32 дек

Уразі відповідності приміщення банку і касового вузла встановленим вимогам територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням філії протягом двох тижнів із дня отримання всіх необхідних документів погоджує відкриття

136

філії і повідомляє про прийняте рішення комерційний банк, територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку та Національний банк України з надсиланням положення про філію

У повідомленні про погодження відкриття філії вказується повна і скорочена назва філії банку, дані про кореспондентський рахунок (за самостійної участі філії в системі міжбанківських електронних розрахунків), поштова адреса і телефони, прізвища керівника і головного бухгалтера та перелік банківських операцій, які філія може здійснювати згідно з дозволом головного банку

Територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням філії може відмовити комерційному банку в погодженні відкриття філії у разі невідповідності приміщення філії з касовим вузлом встановленим вимогам

Представництво комерційного банку відкривається за погодженням з територіальним управлінням Національного банку України за місцезнаходженням представництва на підставах, які вказані у положенні Національного банку України «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків» Відобразимо ці підстави схематично (рис 20).

Представництву комерційного банку відкривається поточний рахунок у територіальному управлінні Національного банку України, яке здійснює нагляд за його діяльністю

Рішення про погодження відкриття представництва приймається у десятиденний строк із дня отримання територіальним управлінням Національного банку України за місцезнаходженням представництва всіх необхідних документів Про погодження відкриття представництва комерційний банк повідомляють листом Національному банку України, а також територіальному управлінню Національного банку України за місцезнаходженням банку — юридичної особи надсилається положення про представництво і повідомляється назва представництва, відомості про поточний рахунок, поштову адресу і телефони, прізвище керівника представництва

Філія комерційного банку має право здійснювати банківські операції після погодження Гі відкриття територіальним управлінням Національного банку України за місцезнаходженням філії та надання йому дозволу головного банку на здійснення філією певних банківських операцій

Рис 20

Банки зобов'язані в тижневий строк із дня внесення змін і доповнень до положення про філію подати їх для узгодження в територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку Узгодження змін і доповнень до положення про філію здійснюється протягом двох тижнів із дня їх отримання Після узгодження зазначених змін і доповнень територіальне управління надсилає повідомлення та один примірник змін і доповнень до положення на адресу комерційного банку, територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням філії та Національного банку України

У разі зміни керівника, головного бухгалтера філії та дозволу на здійснення філією банківських операцій банки зобов'язані в триденний строк з дня прийняття відповідного рішення надавати інформацію про нового керівника і головного бухгалтера філії та змінений дозвіл (або новий дозвіл) територіальному управлінню Національного банку України за місцезнаходженням головного банку і за місцезнаходженням філії, а також Національному банку України Філії зобов'язані у триденний строк повідомляти територіальне управління Національного банку України за їх місцезнаходженням про зміну поштової адреси, телефонів, телетайпа, факсу Територіальне управління у триденний строк повідомляє про ці зміни територіальне управління Нацю-

кального банку України за місцезнаходженням головного банку та Національний банк України.

Розгляньмо порядок відкриття філій і представництв банків на території інших держав.

Комерційні банки можуть відкривати філії і представництва на території інших держав на підставі згоди територіального управління Національного банку України і наявності ліцензії на здійснення інвестиції за кордон у зв'язку зі створенням філії і представництва на території іншої держави.

Для відкриття філії та представництва на території іншої держави банк подає до територіального управління Національного банку України документи, передбачені у положенні Національного банку України «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків».

Для наочності зобразимо це схематично (рис. 21). У тижневий строк територіальне управління Національного банку України подає Національному банку України пакет вищезазначених документів, а також оформлену відповідним чином згоду на відкриття філії або представництва на території іншої держави.

Згода територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням банку на відкриття філії або представництва на території інших держав надається банку за умови дотримання вимог Національного банку України, наявності зареєстрованого та сплаченого статутного капіталу в розмірі, еквівалентному 5 млн. ЄВРО за офіційним курсом Національного банку України на 31 березня кожного року, а також якщо строк роботи банку становить не менше трьох років.

Документи для відкриття філій та представництв банків на території інших держав розглядає Департамент реєстрації та ліцензування банків. Департамент валютного регулювання, Юридичний департамент і Департамент безвиїзного нагляду Національного банку України.

Дозвіл на відкриття банком філії або представництва на території іншої держави надається у вигляді листа за підписом заступника Голови Правління Національного банку України. Дозвіл є дійсним протягом трьох місяців.

Філія, представництво, що створюються комерційним банком на території іншої держави, реєструються відповідно до вимог законодавства цієї держави.

Рис. 21

Не пізніше одного місяця після реєстрації філії чи представництва контрольним органом держави, на території якої вона створюється, комерційний банк подає до Національного банку України та територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням банку легалізовані в установленому порядку (якщо інше не передбачено міжнародними договорами) документи про реєстрацію філії чи представництва на території іншої держави і положення про філію або представництво або дозвіл контрольного органу держави на здійснення певної банківської діяльності.

Банки зобов'язані в місячний строк надавати Національному банку України інформацію про зміни та доповнення до положення про філію чи представництво, про зміни в керівництві філії або представництва, про зміну місцезнаходження філії чи представництва та зміни в дозволі контрольного органу держави на здійснення певної банківської діяльності.

На території України можуть бути відкриті представництва іноземних банків. Для цього їх необхідно зареєструвати. Розгляньмо порядок реєстрації представництв іноземних банків.

Реєстрація представництв іноземних банків здійснюється Національним банком України. Для реєстрації представництв іноземних банків, відповідно до положення НБУ «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків», необхідно подати передбачені документи

Для наочності зобразимо це схематично (рис 22)

Зазначені документи подаються мовою оригіналу з перекладами, засвідченими в нотаріальному порядку Вони повинні бути засвідчені в нотаріальному порядку за місцем їх видачі та легалізовані в консульських установах України (якщо інше не передбачено міжнародними договорами)

Документи для погодження відкриття представництва розглядаються Департаментом реєстрації та ліцензування банків, Юридичним департаментом (у разі потреби — іншими департаментами) і подаються на розгляд Комісії Рішення про погодження відкриття представництва іноземного банку доводиться до відома банку листом за підписом заступника Голови Правління Національного банку України

Національний банк України може відмовити в погодженні відкриття представництв іноземних банків у разі невідповідності поданих документів встановленим вимогам, недостовірності інформації, а також перевищення представництвом своїх повноважень (комерційна діяльність, виконання банківських операцій)

Рис 22

Для забезпечення діяльності представництво відкриває поточний рахунок в одному з банків Банк, у якому відкрито поточний рахунок представництву, зобов'язаний під час проведення операцій з обслуговування рахунку представництва здійснювати контроль за дотриманням представництвом у своїй діяльності вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України та Положення про представництво Представництво не може здійснювати банківські операції

Представництво іноземного банку повинно в місячний строк повідомляти Національному банку України про всі зміни, що внесені до документів представництва, з клопотанням про їх погодження і необхідним пакетом документів

Крім того, з метою поліпшення обслуговування власних клієнтів і розширення їх кола, банки, в установленому ними порядку, можуть створювати територіальне відокремлені безбалансові відділення на балансі головного банку або його філії в межах однієї області Територіальне відокремлені безбалансові відділення можуть здійснювати банківські операції в межах доз волу, наданого головним банком

У разі створення територіальне відокремлених безбалансових відділень банківські установи зобов'язані здійснити заходи щодо забезпечення складання узагальнених щоденних балансів банківських установ, які включають залишки кас відповідних безбалансових відділень, та проведення повного і своєчасного обліку, періодичного (не рідше одного разу на місяць) перевезення первинних документів аналітичного обліку до установи банку Підкріплення операційної каси, вилучення надлишків готівки, перевезення інших цінностей проводиться за необхідності, залежно від технічного укріплення та організації охорони безбалансового відділення

У тижневий строк після відкриття свого територіальне відокремленого безбалансового відділення комерційні банки зобов'язані повідомити про це територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням такого відділення, а також місцезнаходження (поштову адресу), прізвища керівників, їх телефони і надати свій дозвіл на здійснення відділенням певних банківських операцій та положення про відділення

Про зміни місцезнаходження територіальне відокремленого безбалансовою відділення, керівників, їх телефонів а також про зміни положень про відділення та дозволів на здійснення банківських операцій комерційний банк повідомляє територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням відділення у тижневий строк.

У разі встановлення фактів порушень чи недотримання у своїй діяльності територіальне відокремленим безбалансовим відділенням вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України, внутрішніх документів банку, а також фактів виконання відділенням банківських операцій, на здійснення яких відсутній дозвіл головного банку, територіальне управління Національного банку України надсилає головному банку вимогу про усунення встановлених недоліків чи порушень у діяльності таких відділень та здійснення заходів щодо недопущення їх надалі (зміна керівників тощо) із зазначенням строку виконання і повідомляє про це територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку.

У разі невиконання банком у встановлений строк зазначених вимог територіальне управління Національного банку України звертається до Національного банку України з обґрунтованими пропозиціями щодо відкликання ліцензії на здійснення певних банківських операцій.

§ 4. Припинення діяльності комерційних банків

Припинення діяльності комерційного банку відбувається шляхом реорганізації або ліквідації. Рішення про припинення діяльності комерційного банку приймає, відповідно до ст. 37 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та ст.ст. 15, 62 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк України. При реорганізації має місце припинення діяльності комерційного банку, при цьому його справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку правонаступництва.Реорганізація здійснюється в різних формах, шляхом злиття, приєднання, поділу, відокремлення або перетворення.

Розглянемо ці форми реорганізації комерційних банків.

Злиття має місце тоді, коли два або більше комерційні банки об'єднуються в один новий і при цьому припиняють своє існування.

Приєднання — це форма реорганізації, за якою один комерційний банк включається до складу іншого банку, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднуваний комерційний банк припиняє свою діяльність.

Зворотний процес має місце при поділі та відокремленні,

Поділ означає, що на базі одного комерційного банку виникає два або більше нових, а перший припиняє свою діяльність. При відокремленні немає припинення діяльності комерційного банку. З його складу лише виділяється новий банк, який наділяється правами юридичної особи.

Що стосується такої форми реорганізації комерційних банків, якперетворення, то вона полягає в тому, що на його основі створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника.

При злитті і поділі комерційних банків майно (права і обов'язки) переходять до новостворених юридичних осіб. При приєднанні комерційного банку до іншого комерційного банку його майно (права і обов'язки) переходять до останнього, в день підписання передавального балансу, якщо інше не буде передбачено в законі або постановою про реорганізацію.

Розглянемо таку форму припинення діяльності комерційного банку якліквідація. При ліквідації комерційний банк припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків до інших осіб.

Рішення Національного банку України про примусову ліквідацію комерційного банку може бути прийнято у разі допущення ним порушень, вказаних у ст. 62 Закону України «Про Національний банк України».

Рішення про ліквідацію комерційного банку приймається Правлінням Національного банку України та оформлюється відповідною постановою. Цією постановою також відкликається ліцензія на право здійснення всіх банківських операцій, призначається ліквідатор (ліквідаційна комісія), а також припиняються повноваження Правління (Ради директорів), Ради банку і загальних зборів комерційного банку. Копія постанови про ліквідацію комерційного банку, відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій, призначення ліквідатора (ліквідаційної комісії) надсилається комерційному банку в день її прийняття.

У разі прийняття рішення про ліквідацію комерційного банку та відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій, керівник територіального управління Національного банку України, в якому відкритий кореспондентський рахунок банку, не пізніше наступного дня після прийняття відповідного рішення припиняє усі активні операції за кореспондентськими рахунками як у національній, так і в іноземній валютах. Якщо банк має відкрити кореспондентські рахунки у закордонних банках, ліквідатор (ліквідаційна комісія) на підставі відповідної інформації територіального управління Національного банку України, в якому відкритий кореспондентський рахунок банку, доводить до цих банків рішення про ліквідацію комерційного банку та забезпечує повернення коштів з кореспондентських рахунків на накопичувальний рахунок ліквідатора (ліквідаційної комісії).

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) приступає до виконання обов'язків відразу після прийняття постанови про ліквідацію комерційного банку.

Ліквідатором банку може бути юридична особа, основною діяльністю якої є надання юридичних чи аудиторських послуг. До прийняття постанови Національного банку України про ліквідацію комерційного банку між Національним банком України та ліквідатором укладається договір. У договорі між Національним банком України та ліквідатором визначаються права та обов'язки сторін щодо забезпечення процедури ліквідації комерційного банку. Договір вступає в дію з моменту призначення ліквідатора відповідною постановою Національного банку. Крім того, ліквідація комерційного банку може проводитись ліквідаційною комісією, яка створюється під керівництвом та за участю працівників Національного банку України. У такому разі ліквідатором виступає ліквідаційна комісія, створена Національним банком України. Роботою ліквідаційної комісії керує її Голова, призначений постановою Правління Національного банку України про ліквідацію комерційного банку.

Робота ліквідатора (ліквідаційної комісії) оплачується за рахунок банку, що ліквідується, або інших джерел. Кошторис витрат ліквідатора (ліквідаційної комісії) затверджує орган, який його призначив.

Ліквідатором не може бути така юридична особа:

яка є кредитором або акціонером (учасником) банку, що ліквідується;

яка є стороною у судовій справі за участю банку, що ліквідується.

Юридична особа перед призначенням її ліквідатором зобов'язана надати Національному банку України інформацію про свої ділові інтереси, зокрема щодо:

заборгованості перед банками або володіння майновими правами банків;

невиконання будь-яких зобов'язань по відношенню до будь-якого банку за останні п'ять років;

володіння майном, яке конкурує з нерухомим майном банку, якщо при ліквідації здійснюватиметься оцінка цього майна, володіння та управління ним;

інших інтересів, що можуть зашкодити неупередженому виконанню функцій ліквідатора;

інформацію про відсутність конфлікту інтересів з Національним банком України. Національний банк України перед призначенням ліквідатора зобов'язаний переконатись у відсутності конфлікту інтересів та у здатності юридичної особи діяти неупереджено.

У разі виникнення конфлікту інтересів після призначення ліквідатора, останній зобов'язаний вжити заходів щодо усунення конфлікту інтересів та одночасно повідомити про це Національний банк України, який вирішує питання щодо можливості продовження роботи ліквідатора.

Національний банк України здійснює контроль за діяльністю ліквідатора (ліквідаційної комісії). У разі невідповідності роботи ліквідатора встановленим вимогам законодавства та умовам договору, Національний банк України має право розірвати договір з ліквідатором та призначити нового ліквідатора (ліквідаційну комісію). Ліквідатор (ліквідаційна комісія) не має права:

використовувати або дозволяти використовувати майнові активи банку, що ліквідується, в своїх інтересах або в інтересах третіх осіб;

приймати зобов'язання від імені Національного банку України без його письмового дозволу;

розголошувати службову інформацію, якщо це не пов'язано із виконанням функцій ліквідатора.

Особи, які залучаються до процедури ліквідації, якщо вони є працівниками Національного банку України, звільняються за їх згодою від виконання своїх трудових обов'язків із збереженням за ними місця роботи, заробітної плати та всіх виплат, передбачених системою оплати праці за основним місцем роботи, на весь час їх участі у процедурі ліквідації комерційного банку.

З дня свого призначення ліквідатор (ліквідаційна комісія) має повне та виняткове право управляти та контролювати банк, вживати будь-яких заходів для ефективної ліквідації банку та одержання максимальної виручки від продажу активів банку. При здійсненні заходів щодо проведення ліквідації банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) діє в межах наданих повноважень.

Для більшої наочності зобразимо повноваження ліквідаційної комісії схематично (рис. 23).

Ліквідатору (ліквідаційній комісії) забороняється вчиняти дії, які б свідчили про продовження діяльності банку. Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені кредиторами або засновниками, акціонерами (учасниками) банку в судовому порядку.

Для забезпечення виконання ліквідатором (ліквідаційною комісією) своїх повноважень у територіальному управлінні Національного банку України замість закритого кореспондентського рахунку банку відкривається накопичувальний рахунок № 1207, на який зараховуються кошти банку і надходження на його адресу, та з якого проводяться розрахунки з кредиторами. Відкриття накопичувального рахунку здійснюється на підставі рішення про ліквідацію банку та нотаріально засвідченої картки із зразками підписів уповноважених осіб, залучених до ліквідації, з відбитком печатки банку, що ліквідується. Представник територіального управління Національного банку України, в якому відкритий кореспондентський рахунок комерційного банку, що ліквідується, візує перші примірники розрахункових документів на перерахування коштів з накопичувального рахунку.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний протягом трьох днів після свого призначення опублікувати у двох газетах, що поширюються на усій території України, та двох місцевих газетах інформацію про початок ліквідації банку, а також вивісити цю інформацію у кожному територіальному підрозділі банку із зазначенням дати і місця, де він приступає до управління банком. Оголошення має опубліковуватися у зазначених органах преси раз на тиждень протягом місяця. Ліквідатор (ліквідаційна комісія) також надсилає письмові повідомлення вкладникам банку — фізичним особам, вказуючи розмір вкладу згідно з бухгалтерським обліком банку. Вимоги кредиторів повинні бути заявлені протягом одного місяця від дня першої публікації в офіційному друкованому органі зазначеного оголошення. Після закінчення вказаного строку заяви кредиторів та вкладників банку не приймаються.

Рис. 23

Після закінчення строку, наданого кредиторам для заявлення своїх вимог, ліквідатор (ліквідаційна комісія), у разі наявності пропозицій купити банк в цілому, може звернутися до відповідного департаменту системи банківського нагляду Національного банку України з обґрунтованими пропозиціями щодо проведення реорганізації банку шляхом злиття, приєднання або його продажу. На підставі висновків зазначеного департаменту Правління Національного банку України може прийняти відповідне рішення. На підставі рішення Національного банку України ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить реорганізацію комерційного банку або його продаж.

У разі ліквідації банку шляхом продажу частини або усіх його активів ліквідатор (ліквідаційна комісія) протягом трьох місяців з дня свого призначення здійснює інвентаризацію активів банку. У цей термін ліквідатор (ліквідаційна комісія) має право розірвати договори про надання банку послуг, а також припинити зобов'язання банку щодо оренди (найму) рухомого і нерухомого майна, попередньо повідомивши про це іншу сторону за ЗО днів.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний у двомісячний термін з дати призначення:

припинити трастові зобов'язання банку, повернути власнику усі активи та матеріальні цінності, що перебувають в довірчому управлінні банку, здійснити остаточні розрахунки за трастовими рахунками,

надіслати повідомлення усім клієнтам, які користуються послугами відповідального зберігання, про необхідність вилучити свої цінності протягом місяця

Матеріальні цінності, що перебували на відповідальному зберіганні банку і не були вилучені власниками в зазначений у повідомленні строк, вважаються фондами, на які не можуть претендувати кредитори банку Ці цінності переходять у розпорядження Національного банку України для повернення законним власникам

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) у строк до трьох місяців з дня, зазначеною у повідомленні про ліквідацію, здійснює такі заходи щодо задоволення вимог кредиторів

складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження Національним банком України,

відхиляє вимоги у разі сумніву в їх дійсності,

визначає суму заборгованості кожному кредитору та черговість погашення вимог,

сповіщає кредиторів про акцептування вимог,

щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення про день і місце, де можна ознайомитись з переліком вимог, та про дату подання цього переліку Національному банку України

Після закінчення періоду, протягом якого можна подавати вимоги та проводити роботу щодо визнання або відхилення вимог кредиторів, ліквідатор (ліквідаційна комісія) складає проміжний ліквідаційний баланс, враховуючи результати проведеної інвентаризації активів та майна банку, і подає його до територіального управління Національного банку УкраїниВін повинен містити дані про майно банку, що залишилося, список вимог кредиторів та результати розгляду їх вимог

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний щомісяця письмово повідомляти територіальне управління Національного банку України, в якому відкритий кореспондентський рахунок банку, про результати роботи та надавати необхідні доку менти Така інформація обов'язково повинна містити дані про стягнення дебіторської заборгованості, стан реалізації майна банку та розрахунки з кредиторами Територіальне управління Національного банку України, в свою чергу, зобов'язане щомісяця інформувати відповідний департамент системи банківського нагляду Національного банку України про роботу ліквідатора (ліквідаційної комісії)На вимогу зазначеного департаменту та територіального управління ліквідатор зобов'язаний надати додаткову інформацію

Для задоволення вимог кредиторів ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить роботу щодо продажу майна комерційного банку Рішення про продаж майна приймається ліквідатором (ліквідаційною комісією) і про це оповіщається у засобах масової інформації Оголошення про аукціон має бути опубліковане, принаймні, у двох загальнодержавних та двох місцевих газетах Оголошення має містити назву, опис та іншу необхідну інформацію про майно, місце та час аукціону, що має бути проведений протягом місяця після опублікування оголошення, умови покупки

Якщо відсутні покупці і неможливо реалізувати повністю або частково майно банку, ліквідатор вирішує з кредиторами питання про передачу їм майна в рахунок задоволення претензійних вимог

Вимоги кредиторів до банку, що ліквідується, задовольняються за рахунок коштів банку у такій послідовності:

витрати і винагородження ліквідатора (ліквідаційної комісії), згідно із затвердженим кошторисом та договором з Національним банком України,

витрати Національного банку України, здійснені з метою забезпечення проведення ліквідації,

вимоги кредиторів, забезпечені заставою (сума, що виплачується, не перевищує вартість застави),

зобов'язання перед працівниками банку з оплати праці, невиконані та накопичені до дня призначення ліквідатора (ліквідаційної комісії),

вимоги щодо державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету і вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення, вимоги інших кредиторів,

ВСІ ІНШІ ВИМОГИ

Вимоги кожної із наступних категорій задовольняються тільки після повного задоволення вимог попередньої черги Якщо майна банку виявиться недостатньо для повного задоволення всіх вимог певної черги, наявні копни розподіляються між кредшорами цієї черги пропорційно сумі їх вимог Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними Активи, що залишились після погашення усіх вимог до банку, розподіляються між акціонерами (учасниками) відповідно до кількості належних їм акцій

Вимоги кредиторів не задовольняються в таких випадках майна банку не вистачає для задоволення вимог, вимоги не надійшли протягом встановленого часу, вимоги не визнані ліквідатором (ліквідаційною комісією), не оскаржені кредитором в установленому порядку або, за запереченням кредитора, прийнято рішення про незадоволення його вимоги

Вимоги кредиторів, що надійшли пізніше встановленого часу, можуть бути задоволені, якщо залишились кошти чи майно банку після задоволення вимог кредиторів, вимоги яких надійшли протягом встановленого часу

У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості банку його кредиторам, кошти не підлягають розподілу між акціонерами (учасниками) до вирішення цих спорів.

З дня прийняття рішення про ліквідацію комерційного банку припиняється нарахування пені та відсотків з усіх видів заборгованості банку та штрафів, нарахованих за результатами перевірок, здійснених Національним банком України, місцевими державними податковими адміністраціями тощо, а також за активними та пасивними операціями, у тому числі за депозитами 3 цього дня також припиняється нарахування процентів банками-кореспондентами за міжбанківськими кредитами, наданими ними банку, що ліквідується

Після закінчення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) складає ліквідаційний баланс, який не пізніше 10-ти днів від дня закінчення строку роботи ліквідатора (ліквідаційної комісії) подається разом з матеріалами про його роботу територіальному управлінню Національного банку України для розгляду та затвердження У разі якщо за результатами ліквідації банку є залишки за активами та пасивами балансу, то разом з ліквідаційним балансом надаються розшифровки усіх рахунків

Не пізніше 10 ти днів після завершення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний отримати довідку органів внутрішніх справ щодо знищення печаток та штампів такого банку та надати й до територіального управління Національного банку України У разі втрати (або інше) печаток та штампів комерційного банку, ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний надати пояснювальну записку та копію заяви до органів внутрішніх справ про їх зникнення

Розгляд матеріалів щодо ліквідації або реорганізації комерційного банку (у разі реорганізації обов'язково має бути акт приймання та передачі майна та документів, підписаний банком, що реорганізується, та банком-правонаступником), що готуються територіальним управлінням Національного банку України, затвердження ліквідаційного балансу та закриття накопичувального рахунку здійснює уповноважена Правлінням Національного банку України Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку

Рішення про виключення комерційного банку з Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ приймає Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний передати документи ліквідованого комерційного банку, згідно з вимогами архівних правил, відповідному територіальному управлінню Національного банку України Після приймання документів від ліквідатора (ліквідаційної комісії) територіальне управління Національного банку передає зазначені документи до державного архіву або до архіву Національного банку України

Після виключення комерційного банку з Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ ліквідатор (ліквідаційна комісія) звільняється від будь-яких зобов'язань, пов'язаних з ліквідацією банку Ліквідація комерційного банку вважається завершеною, а банк таким, що припинив свою діяльність, з моменту внесення запису про це до Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ

ПІДСУМОК

У цій главі Ви ознайомилися безпосередньо з порядком створення, реорганізації та ліквідації комерційних банків на Україні Крім цього, дізналися, як відкрити філію та представництво комерційного банку на території України і на території іншої держави

Сподіваємось, що після вивчення цього розділуВи зможете. у разі необхідності, створити свій комерційний банк

Глава 5 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте

Ї Правові засади здійснення готівкових розрахунків

2 Правове регулювання готівкового грошового обігу

3 Яка виникає відповідальність за порушення касової дисципліни

Своєчасна і повна оплата поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, інших боргових обов'язків є однією з головних передумов і ознак ефективного функціонування економіки в цілому і кожного п суб'єкта окремо, тому в усіх державах велика увага приділяється організації грошових розрахунків, утворюються особливі розрахунково-платіжні системи, в центрі яких знаходяться банки як спеціалізовані грошово-кредитні установи

Залежно від форми використання грошових коштів, усі розрахунки поділяються на дві сфери — готівкових розрахунків, що обслуговуються законними грошовими знаками держави, і без готівкових розрахунків, що обслуговуються платіжними засобами у депозитній формі і у формі комерційних боргових зобов'язань

У цій главі буде розглянута правова основа регулювання готівкових розрахунків в Україні

§ 1. Поняття, ознаки та юридична сутність готівкових розрахунків

За останні роки в економіці і банківській системі країни відбулися радикальні зміни, обумовлені досягненням Україною політичної і економічної незалежності та переходом до розбудови соціально-орієнтованої ринкової економіки, що характеризуються, зокрема

формуванням дворівневої банківської системи,

створенням власної грошової системи,

проведенням грошової реформи із запровадженням у готівковий обіг національної грошової одиниці — гривні,

конституційним визначенням основної функції Національного банку України — забезпечення стабільності національної грошової одиниці,

подоланням гіперінфляційних процесів в економіці країни і досягненням фінансової стабілізації на основі виваженого застосування механізмів монетарної політики

Функціонування в нових умовах національної грошової системи, створення якої було започатковано з введенням українського карбованця, вимагає вдосконалення організації готівкового обігу (як складової частини загальної платіжної системи країни), з приведенням його у відповідність до потреб ринкової економіки

Готівка традиційно посідає важливе місце в платіжній системі країни і відіграє значну роль у забезпеченні здійснення населенням готівкових платежів для обслуговування своїх потреб

Оптимізація сфери готівкового обігу та підвищення ефективності здійснення готівкових операцій має важливе значення для досягнення загальної стабілізації національної економіки України Робота з готівкою є одним із головних напрямів діяльності Національного банку України і всієї вітчизняної банківської системи в цілому Правильна політика в галузі готівкових розрахунків — неодмінна передумова оздоровлення грошової системи

Готівкові розрахунки — сукупність платежів, що здійснюються готівкою В ринковій економіці сфера готівкових розрахунків обмежена Навпаки, для кризової економіки характерним є розширення сфери використання готівки, яка обслуговує в основному тіньовий господарський оборот

Механізми здійснення готівкових операцій регулюються певною нормативною базою Основними нормативними актами є Конституція України, Закон України «Про банки і банківську діяльність». Закон України від 06 Об 1996 р «Про застосування електронно-касових апаратів та товарно-касових книг для розрахунків із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», Закон України від 20 05 1999 р. «Про Національний банк України», Інструкція Національного банку України № 1 «З організації емісійно-касової роботи в установах банків України» (затверджено постановою Правління Національного банку України № 129 від 07 07 1994 р. із змінами та доповненнями), Інструкція Національного банку України № 4 «Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України» (затверджено постановою Правління Національного банку України № 149 від 2006 1995 р. в редакції постанови Правління Національного банку України № 335 від 13 10 1997 р. ), «Поря док ведення касових операцій у національній валюті в Україні» (затверджено постановою Правління Національного банку України № 21 від 0202 1995 р. в редакції постанови Правління Національного банку України № 334 від 13 10 1997 р. із змінами та доповненнями), Положення «Про порядок реєстрації та застосування електронно-касових апаратів для розрахунків готівкою у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (затверджено наказом Державної податкової адміністрації України № 343 від 18 09 1997 р ), новий Перелік окремих форм діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, специфіка котрих дозволяє здійснювати розрахунки із споживачами без застосування ЕККА з використанням товарно-касових книг, затверджений наказом Міністерства економіки України від Ї203 1998 р. № 24

Постійний контроль за дотриманням правил ведення готівкових розрахунків дозволить зменшити неконтрольовані масштаби використання готівки підприємствами і організаціями, а отже, і обмежити роль готівкового обігу як засобу обслуговування руху тіньового капіталу, приховування доходів і а ухилення від сплати податків до бюджету

Готівка може бути одержана суб'єктами з власних рахунків в установах банків у межах наявних на них коштів та на цілі, визначені у чеку, без подання обґрунтовуючи документів, розрахунків і пояснень

Підприємства та індивідуальні підприємці мають право здійснювати розрахунки між собою, а також з фізичними особами, як у готівковій, так і у безготівковій формі

Всі готівкові розрахунки підприємств і індивідуальних підприємців між собою (крім підприємств та індивідуальних підприємців, які мають податкову заборгованість), а також з громадянами проводяться як за рахунок коштів, одержаних у касі банку, так і за рахунок виручки, отриманої від реалізації товарів (робіт, послуг), та інших касових надходжень

Для здійснення готівкових розрахунків кожне підприємство повинно мати касу і вести касову книгу за встановленою формою В касі підприємства (організації, установи) залишок готівки на кінець кожного робочого дня не повинен перевищувати ліміту, встановленого йому установою банку протягом першого кварталу року (до встановлення ліміту каси на поточний рік і одержання його клієнтом продовжує діяти ліміт попереднього року)

Готівка, яку суб'єкти господарювання отримують в установах банків, має використовуватися за прямим призначенням, тобто на ті цілі, на які вона отримана Прийом готівки підприємствами при здійсненні розрахунків зі споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг проводиться через зареєстровані електронні контрольно-касові апарати (ЕККА), з обов'язковим отриманням касового чеку, а під час виходу з ладу ЕККА або на період тимчасового відключення електроенергії — товарного чеку

Готівкові розрахунки обслуговують договори купівлі-продажу товарів, як правило, з участю населення, тобто здійснюються між підприємствами і населенням, між окремими громадянами Під час здійснення готівкових розрахунків підприємства (індивідуальні підприємці) — отримувані готівкового платежу зобов'язані надати підприємствам (індивідуальним підприємцям) — платникам обліковий розрахунковий документ (податкову накладну, рахунок-фактури, товарний чек, акт виконаних робіт, наданих послуг тощо), які б підтверджували здійснені платника ми витрати готівки 3 рахунків підприємств готівка видається за чеками, на звороті яких вказується цільове призначення грошей, що будуть одержані

Готівкові розрахунки є важливим напрямком діяльності комерційних банків і Національного банку України Банки організують збір готівки, що вивільняється з господарського обороту, а також видачу суб'єктам господарювання та населенню готівки відповідно до чинного законодавства

Національний банк України очолює касове обслуговування господарства і проводить його через комерційні банки Національний банк України здійснює емісію грошей та регулює сферу емісійно-касових операцій у господарстві України Головна мета діяльності Національного банку України в цій сфері — підтримання стабільності і зміцнення національної грошової системи Національний банк України встановлює для всіх суб'єктів господарювання єдині правила щодо обігу готівки, Гі збереження і раціонального витрачання

Для суб'єктів господарювання встановлено єдиний порядок приймання грошей у каси, їх зберігання, транспортування і видачі, єдині вимоги щодо технічного укріплення і обладнання приміщень кас, оформлення касових документів, ведення касової книги, проведення ревізій каси і контролю за дотриманням касової дисципліни Установи банків повинні постійно контро лювати дотримання всіма суб'єктами господарювання правил ведення касових операцій.

Сам хід ринкових реформ потребує постійного перегляду та вдосконалення чинного законодавства, що регламентує обіг готівки. Чинне законодавство України щодо регулювання використання готівки повинне охоплювати усі сфери її обігу у господарстві держави. Що стосується перспектив скорочення готівкових розрахунків в Україні, то цей процес пов'язаний з макроекономічною стабілізацією господарства держави.

Національний банк, відповідно до ст.ст. 7, 34 Закону України «Про Національний банк України», монопольно здійснює емісію національної валюти України. На нього покладені організація готівково-грошового обігу та регулювання емісійних операцій, пов'язаних з випуском та вилученням грошей з обігу. Емісійна діяльність Національного банку України — операції, пов'язані з випуском і вилученням грошей з обігу. Проблема емісійних операцій і забезпечення найефективнішого їх впливу на розвиток національної економіки є однією з центральних у діяльності Національного банку України.

Для здійснення емісійних операцій, тобто забезпечення грошового обороту білетами і монетою різних номіналів, створюються і використовуються резервні фонди грошових білетів і монет Центрального сховища Національного банку України та запаси готівки у сховищах територіальних управлінь, установ Національного банку України.Резервні фонди — запаси грошових знаків, які використовуються для оновлення готівкової маси в обігу та забезпечення грошового обігу білетами і монетами різних номіналів. Установи Національного банку України зобов'язані вчасно вживати заходи щодо:

поповнення залишків сховищ, якщо в цьому виникає необхідність;

вивезення до центрального сховища Національного банку України надлишків готівки, якщо надлишки грошей постійно накопичуються;

здійснення контролю за тим, щоб у сховищі були грошові білети і монети всіх номіналів, необхідних для готівкового обігу.

Грошові знаки, що знаходяться в резервних фондах Національного банку України та у сховищах територіальних управлінь Національного банку України, є лише потенціальними грошима; вони стають реальними грошима, коли із сховища будуть перераховані в оборотні каси територіальних управлінь Національного банку України і випущені в обіг.

Резервні фонди грошових білетів і монети перебувають у виключному віданні Національного банку України і можуть витрачатися лише на підставі його письмових вказівок про випуск грошей в обіг. Підкріплення запасів готівки у сховищах територіальних управлінь, установ Національного банку України та вивезення надлишків придатних банкнот і монет здійснюється у кожному окремому випадку за письмовим розпорядженням управління організації роботи з готівкою Департаменту готівково-грошового обігу Національного банку України. Відповідні розпорядження підписуються начальником управління організації роботи з готівкою Департаменту готівково-грошового обігу або його заступником.

Випуск грошей в обіг здійснюється через оборотну касу установи Національного банку України.Оборотна каса — структурний підрозділ установи Національного банку України, який виконує операції з касового обслуговування комерційних банків. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про Національний банк України», зношені і пошкоджені грошові знаки України приймаються й обмінюються безоплатно на нові грошові знаки Національним банком та комерційними банками України без обмежень щодо сум та строків такої зміни. Крім того, відповідно до ст. 39 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк, комерційні банки України зобов'язані вилучати фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних ознак платіжності, грошові знаки (банкноти, монети). Національний банк офіційно повідомляє через засоби масової інформації про вилучення з обігу грошових знаків України (банкнот, монет).

Операційні відділи установ Національного банку України самостійно визначають розмір залишку готівки в оборотній касі на кінець операційного дня. Надлишок готівки в кінці дня із оборотної каси зараховується до сховища.

На підставі заявок від комерційних банків про підкріплення операційних кас та на здавання надлишків готівки в оборотну касу, заявки операційного відділу для видачі готівки своїй клієнтурі відділи готівкового обігу і касових операцій установ Національного банку України надають операційному відділу розпорядження на підкріплення операційних кас комерційних банків та видачі готівки клієнтурі операційного відділу, розпорядження на приймання в оборотну касу надлишків готівки від комерційних банків на загальну суму по кожному банку та заявку на перевезення цінностей відділу інкасації.

Підкріплення каси банку — захід, спрямований на придбання готівки в інших банків для забезпечення всіх страхових виплат

Комерційні банки, які мають надлишки готівки, можуть самостійно передавати надлишки готівки своїм установам або іншим комерційним банкам незалежно від місця їх розташування на території України після проведення попередньої оплати н з кореспондентського рахунку з обов'язковим відповідним повідомленням територіальним управлінням Національного банку України у день їх передачі за формою найменування банку-одержувача, дата видачі і сума Передача готівки проводиться після списання відповідної суми з кореспондентського рахунку установи банку одержувача грошей і зарахування її на кореспондентський рахунок установи банк}, що передає гроші Видача готівки установою банку, що передає гроші, одержувачу проводиться за видатковим касовим ордером та довіреністю

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 30 06 1995 р про «Порядок організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку України та комерційними банками», установи Національного банку України при підкріпленні комерційних банків встановлюють плату за касове обслуговування відповідно до тарифів банківських послуг, затверджених постановою Правління Національного банку України від 17 11 1997 р. № 381 «Про внесення змін і доповнень до постанови Правління Національного банку України від 12 05 1997 р № 147 «Про затвердження Переліку і Тарифів банківських послуг, що надаються установами та територіальними управліннями Національного банку України за операціями (послугами), пов'язаними з діяльністю клієнтів і банків-кореспондентів Національного банку України»

Національний банк України здійснює касове обслуговування бюджетних організацій, військових частин і видачу готівки комерційним банкам на виплату пенсій безкоштовно на підставі відповідних розрахунків, одержаних від комерційних банків

У разі постійного здавання комерційними банками надлишків готівки (банки, які мають сальдо операцій з вилучення готівки з обігу) Національний банк України в межах зданих сум видає підкріплення готівкою комерційним банкам безкоштовно Підкріплення комерційних банків розмінною монетою незалежно від суми здійснюється безкоштовно

Територіальні управління Національного банку України проводять і організують конкретну роботу з готівкового обігу в регіоні систематизують показники, що характеризують стан готівкового обігу, вивчають і аналізують його, контролюють хід виконання прогнозів касових оборотів, вивчають територіальне розміщення емісії грошей, шляхи і причини міграції грошової маси, пропорції між грошовими доходами і витратами населення в областях, містах і районах, здійснюють у встановленому порядку регулювання касових ресурсів, маючи на увазі забезпечення вчасних розрахунків готівкою в господарстві держави, прискорення обіговості касових ресурсів, контролюють роботу установ комерційних банків з готівкового обігу Робота з готівкового обігу в територіальних управліннях Національного банку України проводиться відділом готівкового обігу і касових операцій

Таким чином, готівкові розрахункові правовідносини — це урегульовані нормами права відносини, які виникають, змінюються, припиняються між суб'єктами внаслідок емісійно-касової діяльності

§ 2. Правова регламентація готівково-грошового обігу

Національний банк України як єдиний емісійний банк і касовий центр держави організовує та регулює обсяг і структуру готівкової маси в обігу на підставі основних напрямків грошово-кредитної політики й показників економічного і соціального розвитку України

Відповідно до ст. 24 Закону «Про Національний банк України», основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України Щорічно Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на більш тривалий період

Грошово-кредитна політика — сукупність заходів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, які проводить держава з метою регулювання економічного росту, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та збалансування платіжного балансу.

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про Національний банк України», основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу.

Установи банків, відповідно до нормативних актів Національного банку України, здійснюють аналіз і прогнозування готівкового обігу, організують і виконують оперативні функції з реалізації єдиної грошово-кредитної політики на території регіону.

Важливою умовою нормального функціонування господарського механізму, яка необхідна для забезпечення прискорення соціально-економічного розвитку суспільства, є стабільність готівкового обігу на основі збалансування платоспроможного попиту населення з пропозицією товарів та послуг.

Відповідно до цього, доцільно назвати основні завдання установ банків у роботі з готівкового обігу. Для наочності складемо схему (рис. 24).

Національний банк України організує готівковий обіг в країні, який поряд з безготівковими розрахунками є складовою частиною загального грошового обороту і являє собою сукупність платежів, що здійснюється готівкою.

Взагалі, сфера застосування готівкових коштів, які виступають у функції засобів обігу і платежу, в діяльності розвинутих країн з ринковою економікою обмежена. Там основна частина розрахунків і платежів (93-95 відсотка) здійснюється без використання готівки і лише незначна (5-7 відсотків) — готівкою. В загальній грошовій системі України готівковий обіг продовжує відігравати досить значну роль, пов'язану головним чином з обслуговуванням населення у процесі формування і розподілу його грошових доходів.

Економіку України, як і інших постсоціалістичних країн, характеризує висока питома вага готівки у загальній грошовій масі (близько 50 відсотків, порівняно з початком 1992 р. Вона зросла майже у 3,5 рази). Це пояснюється як різким збільшенням в країні кількості суб'єктів господарювання, особливо в сфері торгівлі і надання послуг (і відповідно зростання кількості розрахунків готівкою між ними і населенням), так і кризовими явищами в економіці, загостренням інфляційних процесів у 1992-1995 роках, намаганням ряду суб'єктів господарювання занижати наявні доходи і ухилятися тим самим від сплати податків, певною недовірою населення до банківських установ і безготівкових платежів, породженою знеціненням заощаджень населення, що в цілому і зумовило збільшення готівкових розрахунків суб'єктів господарювання між собою та населенням і відповідно зростання потреби в готівці.

Рис. 24

Питома вага безготівкових перерахувань на вклади у загальній сумі грошових доходів населення знизилася порівняно із 80-ми роками у 2—2,5 рази Обсяги розрахунків чеками за товари та послуги у загальному офіційному обсязі товарообороту становлять лише 0,2%

Існуюча система не стимулює залучення готівки у банківську систему та зберігання заощаджень населення на вкладах

Рух основної маси готівки через каси банку складається, з одного боку, з видач готівкових коштів суб'єктам господарювання для виплати заробітної плати, дивідендів, оплати сільськогосподарських продуктів, закуплених у населення, розрахунків по пенсіях, стипендіях, допомогах, забезпечення інших господарських потреб, з іншого боку, — з надходжень грошової виручки від реалізації продукції, продажу товарів, надання послуг, виконання робіт, податків, зборів і з інших джерел

У зв'язку з тим, що через каси підприємств, установ і організацій проходить переважна маса готівкових коштів, правильна організація їх обороту має особливе господарське значення, безпосередньо впливаючи на розмір грошової маси в обігу, її стабільність, швидкість обігу грошей

З метою регулювання сфери готівково-грошового обігу Національний банк України використовує ліміт залишку готівки в касах підприємств (організацій, установ) Відповідно до чинного «Порядку ведення касових операцій у національній валюті в Україні», усі підприємства та індивідуальні підприємці, які мають рахунки в установах банків, зобов'язані зберігати свої кошти в установах банків

На кінець кожного дня підприємства, організації та установи можуть залишати у своїх касах готівку лише в межах ліміту Інші грошові кошти підприємства мають зберігатися на відповідних рахунках в установах банків Ліміт залишку готівки в касі встановлюється установою банку щорічно протягом першого кварталу У разі звернення протягом року клієнта (або з ініціативи банку) щодо перегляду ліміту каси і поданні ним відповідного документа — заявки-розрахунку, ця заява має бути розглянута банком, і, за умови її обґрунтованості, встановлений раніше ліміт каси переглядається

Ліміт залишку готівки в касі для кожного підприємства (не залежно від того, перебувають чи не перебувають вони на самостійному балансі) встановлюється комерційними банками за місцем відкриття рахунку з огляду на режим та специфіку роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, розміру касових оборотів, встановлених строків і порядку здавання касової виручки (надходжень) та графіка заїзду інкасаторів

Усю готівку понад встановлені ліміти залишку готівки в касі підприємства зобов'язані здавати у порядку і строки, встановлені установою банку для зарахування на їх рахунки У разі якщо ліміт залишку готівки в каси підприємства взагалі не встановлено, вся наявна готівка в його касі на кінець дня має бути здана до банку (незалежно від причин відсутності ліміту каси)

За своїм економічним змістом ліміт каси, тобто залишок грошей, що переходить у касі з дня на день, має відповідати потребам і конкретним умовам фінансово-господарської діяльності підприємства

Для підприємств і організацій, які мають постійну грошову виручку і зобов'язані здавати й в банк щоденно наприкінці робочого дня (при наявності вечірньої каси і інкасації), ліміт залишку готівки в касі встановлюється в розмірах, необхідних для забезпечення нормальної роботи ранком наступного дня, із строком здання виручки наступного дня (у разі відсутності вечірньої каси і інкасації) — в межах середньоденної виручки

Ліміт залишку готівки в касі не встановлюється селянським (фермерським) господарствам, які займаються виключно виробництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції, та індивідуальним підприємцям

Підприємства, виконавчі органи селищних, міських та районних у містах рад мають право зберігати протягом трьох робочих днів понад встановлений ліміт у касах готівку, що одержана у банку для виплати заробітної плати, заохочень, допомог усіх видів, компенсацій, пенсій, стипендій, відряджень, дивідендів (доходу), колективні сільськогосподарські підприємства, підприємства залізничного транспорту та морські порти для проведення таких виплат працівникам віддалених підрозділів, виконавчі органи сільських рад — протягом п'яти робочих днів, включаю чи день отримання готівки в установі банку Після закінченні цього строку суми готівки, що не використані за призначенням, мають бути повернуті в банк не пізніше наступного робочого дня клієнта та банку і в подальшому видаються підприємствам за їх першою вимогою на ті самі цілі

Для встановлення лімітів залишків готівки в касах установи банків одержують заявку-розрахунок від підприємств, організацій і установ за встановленими формами Готівкова виручка від реалізації товарів (робіт, послуг) та інші касові надходження здаються підприємствами в установленому банком порядку. Строки і порядок здавання виручки встановлюються установами банків кожному підприємству за погодженням з його керівником, виходячи з необхідності прискорення обіговості грошей і своєчасного надходження їх до кас банків.

Готівкова виручка підприємств та індивідуальних підприємців може використовуватися ними в необхідних розмірах для забезпечення своєї господарської діяльності (крім виплат, пов'язаних з оплатою праці та виплатою дивідендів (доходу).

Видача готівки під звіт проводиться з кас підприємств за умови повного звіту конкретної підзвітної особи за раніше виданими під звіт сумами. Особи, які одержали готівку під звіт (у т.ч. на відрядження у межах України), зобов'язані подати до бухгалтерії підприємства або централізованої бухгалтерії звіт про витрачені суми. Готівка, що видана під звіт, але через ряд причин не витрачена (частково або у повній сумі), має бути повернена до каси підприємства одночасно з авансовим звітом не пізніше наступного робочого дня після видачі її під звіт (за відрядженнями — не пізніше 3 робочих днів після повернення з відрядження, на закупівлю сільськогосподарської продукції — не пізніше 10 робочих днів з дня видачі її під звіт). Якщо з каси підприємства його працівнику одночасно видана готівка на відрядження та кошти під звіт для вирішення у цьому відрядженні виробничих чи господарських питань (у тому числі і для закупівлі сільськогосподарської продукції) і при цьому строк відрядження перевищує один робочий день з дня видачі її під звіт, то підзвітна особа протягом трьох робочих днів після повернення з відрядження повинна подати до бухгалтерії підприємства одночасно звіт про суму, що була їй видана для вирішення виробничих чи господарських потреб, та авансовий звіт про витрачені кошти безпосередньо на відрядження.

У разі витрачання підприємством, що має податкову заборгованість, готівки як з виручки (касових надходжень), так і з одержаної з кас банків (крім розрахунків за податками і обов'язковими платежами) ці кошти розрахункове включаються до фактичних залишків готівки в касі того дня, коли були здійснені такі витрати, з подальшим порівнянням одержаної суми із затвердженим лімітом каси.

Касові операції оформлюються документами, типові форми яких затверджені наказом Міністерства статистики України від 15.02.1996 р. № 51,і мають застосовуватися без змін на всіх підприємствах, незалежно від Їх відомчої підпорядкованості і форми власності.

Підприємства щоквартально подають до банку касову заявку встановленого зразка про суми надходжень та видачі готівки з поданням також календаря видачі заробітної плати. Прийом, зберігання і витрачання готівки підприємствами здійснюється через касу.Каса — структурний підрозділ суб'єкта господарювання, що виконує касові операції. Касові операції юридичної особи здійснює касир (службова особа, яка безпосередньо виконує касові операції), який, відповідно до укладеного з ним договору про повну матеріальну відповідальність, відповідає за збереження готівки і за можливі втрати у зв'язку з неправильним збереженням цінностей. Каса повинна бути ізольованим спеціально обладнаним приміщенням, яке призначене для приймання видачі і тимчасового зберігання готівки. Керівник суб'єкта господарювання зобов'язаний обладнати касу і забезпечити зберігання грошей у приміщенні каси, а також під час доставки їх з установи банку та здачі в установу банку і несе за це відповідальність відповідно до чинного законодавства.

Касові операції — операції, пов'язані з прийманням, зберіганням, видачею готівки касами банків, підприємств, організацій та установ.

Приймання готівки касою підприємства проводиться за прибутковими касовими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, ним уповноваженою. Про приймання грошей видається квитанція за підписом головного бухгалтера або особи, ним уповноваженої, і касира, завірена печаткою (штампом) касира або відбитком касового апарата.

Видача готівки з кас підприємств проводиться за видатковими касовими ордерами або за належно оформленими платіжними (розрахунково-платіжними) відомостями. Документи на видачу грошей мають бути підписані керівником і головним бухгалтером підприємства або особами, ними уповноваженими. До видаткових ордерів можуть долучатися заявки на видачу грошей, рахунки тощо. У разі, якщо на доданих до видаткових касових ордерів документах є дозвільний напис керівника підприємства, підпис керівника на видаткових касових ордерах не обов'язковий.

У разі видачі окремій особі грошей за видатковим документом, касир повинен вимагати пред'явлення документа, що засвідчує особу одержувача (паспорт, військовий квиток Міністерства оборони України або інші документи, що засвідчують особу), записує його найменування і номер, ким і коли він виданий, і забирає розписку одержувача. Якщо видатковий документ складений на видачу грошей кільком особам, то одержувачі також пред'являють зазначені документи, які засвідчують їх особу, і розписуються у відповідній графі платіжних документів.

Видача грошей особам, яких немає в списковому складі підприємства, проводиться за видатковими касовими ордерами, що виписуються окремо на кожну особу, або за окремою відомістю на підставі укладених договорів.

Видачу грошей касир проводить тільки особі, вказаній у видатковому документі. Якщо видача грошей проводиться за дорученням, оформленим в установленому порядку, в тексті ордера, після прізвища, імені та по батькові одержувача грошей, бухгалтерією вказується прізвище, ім'я та по батькові особи, якій доручено одержання грошей. Якщо видача грошей проводиться за відомістю, перед розпискою в одержанні грошей касир робить надпис: «За дорученням». Доручення залишається в касира і долучаєтьсядо видаткового касового ордера або відомості.

У разі видачі грошей особі, що не має змоги через хворобу або з інших поважних причин підписатися особисто, за її письмовим дорученням за неї може підписатися інша особа, але тільки не працівник бухгалтерії або каси цього підприємства.

Оплата праці, виплата допомог через тимчасову непрацездатність, стипендій і премій проводиться касиром за платіжними (розрахунково-платіжними) відомостями без складання видаткового касового ордера на кожного утримувача. В аналогічному порядку можуть оформлятися і разові видачі грошей на оплату праці (у разі відпустки, хвороби і таке інше), а також видача депонованих сум і грошей під звіт на витрати, пов'язані зі службовими відрядженнями, кільком особам.

Депонування коштів — внесення грошових сум, цінних паперів та інших цінностей на збереження в банк.

Разові видачі грошей на оплату праці окремим особам проводяться, як правило, за видатковими касовими ордерами. Приймання і видача грошей за касовими ордерами може проводитися тільки в день їх складання.

Під час одержання прибуткових касових ордерів або видаткових документів касир зобов'язаний перевірити:

наявність і справжність на документах підпису головного бухгалтера, а на видатковому документі — дозвільного підпису керівника підприємства або осіб, ним уповноважених;

правильність оформлення документів;

наявність перелічених у документах додатків.

У разі недотримання хоча б однієї з перелічених вимог касир повертає документи до бухгалтерії для належного оформлення. Прибуткові касові ордери або видаткові документи одразу ж після одержання або видачі за ними грошей підписуються касиром, а долучені до них документи погашаються штампом або надписом «Оплачено» із зазначенням дати.

Прибуткові касові ордери або видаткові документи до передачі у каси реєструються бухгалтерією в журналі реєстрації прибуткових і видаткових касових документів. Видаткові касові ордери, оформлені на підставі платіжних (розрахунково-платіжних) відомостей на виплату заробітної плати, реєструються після її видачі.

Касові документи можуть бути вилучені у підприємств за постановою слідчих, судових органів, прокуратури, арбітражного суду, рішенням державної контрольно-ревізійної служби та органами державної податкової служби. При цьому на місце вилученого документа підшиваються завірена матеріально відповідальною особою копія вилученого документа, все листування про вилучення документа, протокол вилучення, розписка особи, яка одержала справжній документ, або поштова квитанція про надсилання документа.

Усі надходження і видачі готівки в національній валюті підприємства враховують у касовій книзі, типова форма якої затверджена наказом Міністерства статистики України від 15.02.96 р. .№ 51.

Касова книга — книга встановленої форми, в якій відображаються операції з готівкою. Кожне підприємство, що має касу, веде тільки одну касову книгу, аркуші якої мають бути пронумеровані, прошнуровані і опечатані сургучною або мастичною печаткою. Кількість аркушів у касовій книзі засвідчується підписами керівника і головного бухгалтера цього підприємства. У разі, якщо підприємства — юридичні особи мають відокремлені підрозділи, які здійснюють касові операції з готівкою і розташовані окремо від юридичної особи, то незалежно від того, виділені ці підрозділи на самостійний баланс чи ні, з метою повного врахування здійснюваних касових оборотів вказані підрозділи мають також вести касову книгу, яка оформлюється за взірцем касової книги підприємства і видається цим підрозділам. Записи в касовій книзі ведуться у двох примірниках. При цьому другі примірники аркушів мають бути відривними, що і є звітом касира. Підчистки та невмотивовані виправлення в касовій книзі забороняються.

Щодня в кінці робочого дня, касир підбиває підсумки операцій за день, виводить залишок грошей у касі на наступне число і передає до бухгалтерії як звіт касира другий відривний аркуш (копію записів у касовій книзі за день) з прибутковими касовими ордерами і видатковими документами під розписку в касовій книзі. Контроль за правилами ведення касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства.

Комерційні банки і їх установи здійснюють касові операції і проводять касове обслуговування клієнтів на підставі ліцензії Національного банку України, яку вони повинні отримати у відповідності з положенням Національного банку України «Про порядок видачі банками ліцензії на здійснення банківських операцій».

Для здійснення касового обслуговування клієнтів комерційні банки створюють у своїх установах касовий підрозділ, через який забезпечується виконання необхідних операцій. Касовий підрозділ банку забезпечує видачу, приймання і схоронність грошей. Структурний підрозділ установи комерційного банку, який виконує операції по касовому обслуговуванню їх клієнтів, має назву операційної каси.

Касове обслуговування комерційними банками клієнтів — суб'єктів господарювання здійснюється на підставі договору про розрахунково-касове обслуговування.

Договір про розрахунково-касове обслуговування — згода між клієнтом та банком, спрямована на забезпечення останнім обґрунтованих потреб суб'єктів господарювання в готівці та приймання від них виручки й інших надходжень готівки і рух її між касами.

Касове обслуговування банком підприємств включає певні види операцій. Для наочності відобразимо ці операції у вигляді схеми (рис. 25).

Установа банку забезпечує прийом готівки від підприємства і вчасне зарахування ЇЇ на його рахунок. Банк організовує збір інкасаторами (якщо має ліцензію на здійснення інкасації) грошової виручки підприємства в дні і години, що узгоджені з ним.

Згідно з встановленим графіком, банк видає підприємству готівку на виплату заробітної плати та інші потреби і надає за бажанням клієнта ряд інших послуг, у тому числі: здійснює попередню підготовку грошей за заявками своїх клієнтів; обмінює валюту; створює в окремих випадках каси банку при підприємствах (організаціях) для прийому виручки тощо.

Приймання і перерахування готівки протягом операційного дня здійснюють приходні каси банку. Приймання грошей проводиться за такими документами:

від підприємств, об'єднань, організацій, установ у сплату будь-яких платежів за об’явами на внесення готівки з видачею квитанції. При внесенні фізичними особами грошей до вкладів також за об'явами на внесення готівки або за приходними ордерами. Після цього робиться запис у вкладній книжці;

внески для зарахування на рахунок різноманітних фондів — за об'явами на внесення готівки, на якій, крім підпису відповідального виконавця, повинна бути віза головного бухгалтера (його заступника) або начальника операційного відділу установи банку;

платежі від фізичних осіб — за прибутковими документами;

всі інші надходження грошей, в тому числі і від працівників банку, за приходними касовими ордерами з видачею підписаних касиром копій приходних касових ордерів з відбитком печатки касира.

При внесенні грошей за об'явами на внесення готівки для зарахування на рахунки операційні працівники перевіряють і оформлюють документи відповідно до вказівок по веденню бухгалтерського обліку. Після цього об'ява з квитанцією і ордером передається до каси.

Рис. 25

Касир, що одержав внутрішнім порядком приходні документи, зобов'язаний:

перевірити наявність і тотожність підписів операційних працівників наявним у нього зразкам;

звірити відповідність вказаних в них сум цифрами і літерами;

викликати особу, яка вносить гроші, і прийняти від неї гроші поаркушним перерахуванням.

Якщо клієнт здає гроші до каси банку за кількома приходними документами для зарахування на різні рахунки, касир приймає гроші за кожним документом окремо. Всі прийняті раніше гроші мають зберігатися в шухлядах столу або металевих шафах, сейфах, які повинні залишатися. Робоче місце касира повинно бути обладнане так, щоб клієнт міг спостерігати за прийманням грошей.

Після приймання грошей касир звіряє суму, вказану в приходному документі, з сумою, фактично виявленою при рахуванні. При відповідності сум касир підписує об'яву, квитанцію і ордер до неї, ставить на квитанції печатку і видає її особі, яка внесла гроші. Ордер до об'яви касир надсилає відповідальному працівнику, який веде касовий журнал, а об'яву залишає в себе.

Якщо клієнтом гроші до каси банку не були внесені, приходні документи касир повертає операційним працівникам для з'ясування. Після з'ясування на квитанціях за підписами керівника і головного бухгалтера установи банку або їх заступників вказуються причини, з яких гроші не були внесені. У цих випадках записи в касових журналах викреслюються, приходні документи знищуються.

Касири ведуть щоденні записи прийнятих і зданих грошових сум в окремій книзі обліку прийнятих і виданих грошей (цінностей).

Наприкінці операційного дня на підставі прийнятих документів касир складає довідку касира приходної каси про суму прийнятих грошей та кількість документів, які надійшли до каси, і звіряє суму за довідкою з сумою прийнятих ним грошей.Операційний день — частина робочого дня, яка відведена для приймання і обслуговування клієнтів у банках і виконання банківських операцій по кредитуванню, розрахунках, приймання та видачі готівкових грошей тощо. Довідка підписується касиром, а вказані в ній касові обороти звіряються ним з записами в касових журналах операційних працівників.Касові журнали — журнали для реєстрації прибуткових і видаткових касових операцій установ банків, які використовуються для контролю за цими операціями і складання звіту про касові обороти банків. Звірення оформлюється підписами касира в касових журналах і операційних працівників на довідці касира.

Вся готівка, яка надійшла до закінчення операційного дня, повинна бути оприходувана до оборотної (операційної) каси і зарахована на відповідні рахунки за балансом установи банку в той же робочий день.

Приймання грошей від суб'єктів господарювання та населення після закінчення операційного дня здійснюють вечірні каси. Час роботи цих кас оголошується. Прийняті гроші повинні бути зараховані на відповідні рахунки не пізніше наступного робочого дня. Проводити будь-які видаткові операції, за винятком операцій за вкладами та. з цінними паперами, працівникам вечірніх кас забороняється.

Установи банків, які не мають вечірніх кас, приймають гроші у випадку доставляння їх після операційного дня клієнтами в порядку, встановленому для вечірніх кас.

При здаванні грошей особа, яка здає готівку, заповнює приходний документ на внесення готівки і передає цей документ бухгалтеру-контролеру, який після перевірки передає його до каси. Прийнявши гроші, касир підписує приходні документи, проставляє на них штамп «Вечірня каса» і видає квитанцію за двома підписами (бухгалтера-контролера і касира), завірену печаткою вечірньої каси, закріпленою за касиром. Після закінчення приймання грошей касир і бухгалтер-контролер звіряють суму готівки з даними касового журналу і приходних документів і підписують касовий журнал.

Гроші, що надійшли, приходні видаткові касові документи, касовий журнал і печатка після закінчення операцій вечірньої каси зберігаються в грошовому сховищі (сейфі).

Банк може в окремих випадках створити касу при підприємствах (організаціях). Каса банку при підприємстві (організації) створюється на підставі договору на організацію каси банку при підприємстві і очолюється старшим касиром, який призначається керівником установи банку і здійснює керівництво і контроль за роботою касового апарату. Гроші, що надійшли до кас банків при підприємствах (організаціях), мають бути в той же день доставлені через інкасаторів в установу банку.

Установи комерційних банків України, що мають ліцензію Національного банку України на касове обслуговування клієнтів, приймають від фізичних осіб готівкою платежі до бюджету, платежі до державних цільових фондів, добровільні внески громадян і платежі на користь юридичних осіб (незалежно від форм власності) за реалізовані товари, надані послуги і виконані роботи.

Приймання платежів від фізичних осіб здійснюється приходними касами установ банків або спеціальними касами за прибутковими документами.

Прибуткові документи складаються з двох частин — повідомлення та квитанції і містять обов'язкові реквізити: назву юридичної особи — одержувача платежів, ЗКПО, номер поточного рахунку, назву установи банку, в якому знаходиться рахунок одержувача, номер МФО, прізвище і номер особового рахунку платника (за його наявності), суму та період платежу, інші необхідні дані про платника.

У випадках постійних надходжень платежів від фізичних осіб (квартплата, телефонний зв'язок тощо) між установами комерційних банків та юридичними особами, на користь яких приймаються платежі, можуть бути укладені договори з приймання платежів. У цьому разі плата за операції з платників не утримується, а плата за їх виконання здійснюється юридичною особою — одержувачем коштів — відповідно до умов договору, при цьому додаткове утримання плати за цю операцію не допускається. При укладанні договорів мають бути чітко визначені види платежів, форми прибуткових документів і порядок їх заповнення, умови приймання і терміни зарахування платежів, форма представлення і спосіб передачі прибуткових документів (реєстрів платежів), відповідальність та обов'язки сторін, сума комісійної винагороди, яку сплачують юридичні особи установам банку за здійснення цих операцій. Крім того, установи комерційних банків можуть укладати договори з юридичними особами щодо порядку здійснення операцій у спільно створених системах із приймання та обліку платежів.

Розглянемо порядок виконання операцій видатковими касами банків.

Видача грошей з кас установ банку проводиться:

підприємствам, організаціям, установам — виключно за грошовими чеками встановленої форми;

індивідуальним позичальникам, які одержують позики в банку, вкладникам, пенсіонерам, а також фізичним особам, які одержують готівку з поточного рахунку — за видатковими касовими ордерами і видатковими ордерами. У такому ж порядку оформляється видача грошей на витрати для утримання апарату управління та інші витрати установ банків.

У разі якщо видача пенсії або допомоги проводиться на підставі доручень органу, який призначив пенсію, касовий видатковий ордер не складається і виплата грошей проводиться на підставі цього доручення.

Для здійснення видаткових операцій завідуючий касою видає під звіт касирам необхідну суму грошей під розписку в книзі обліку прийнятих і виданих грошей (цінностей). Касир видаткової каси кожен раз записує в книгу обліку прийнятих і виданих грошей (цінностей) одержані під звіт від завідуючого касою суми, кількість і суму сплачених документів і залишок підзвітних сум, що він здає назад під розписку завідуючому касою.

Грошові чеки та інші документи на одержання готівки представники підприємств, об'єднань, організацій і установ пред'являють операційним працівникам, які після відповідної їх перевірки видають особі, яка одержує гроші, для пред'явлення в касу контрольної марки від грошового чека або відривного талона від видаткового касового ордера. Передача видаткових документів, чека або касового ордера в касу через особу, що отримує гроші, забороняється.

Грошовий чек — письмове розпорядження власника рахунку установі банку, яка обслуговує його, видати готівкою певну суму грошей уповноваженій особі (чекодержателю). Банки приймають до оплати іменні грошові чеки, тобто чеки, які виписані на певну особу. Гроші видаються особі, яка вказана в грошовому чеку, під її розпис на звороті чека. Особа одержувача перевіряється за паспортом або документом, що його заміняє, про що на звороті чека ставиться відмітка (проставляється назва документа, його номер, ким і коли він був виданий). Клієнт банку повинен вказати, з якою метою він одержує гроші. Ніякі виправлення у тексті чека неприпустимі, бо вони роблять чек недійсним.

Одержавши видатковий документ (грошовий чек, касовий ордер), касир зобов'язаний:

перевірити наявність підписів службових осіб банку, які мають право дозволяти видачу грошей і тотожність цих підписів із зразками, щоє;

порівняти суму, проставлену на документі цифрами, з сумою, зазначеною літерами;

перевірити, чи є розписка в одержанні грошей на документі;

перевірити наявність даних про пред'явлення паспорта або іншого документа, який засвідчує особу одержувача грошей, за винятком здійснення валютно-обмінних операцій;

викликати одержувача грошей за номером видаткового документа і запитати про суму грошей, що здержується;

звірити номер контрольної марки або талона в касу з номером на видатковому документі і наклеїти контрольну марку або талон відповідно до чека або ордера;

підготувати суму грошей, співставити суму видачі з сумою, вказаною на чеку, та відбити на обчислювальній машині, видати Їх одержувачу і підписати видатковий документ.

Якщо клієнт банку одержує гроші за кількома видатковими документами з різних рахунків, касир видає гроші за кожним документом окремо.

Установи банку можуть проводити заздалегідь підготовку готівки за заявками клієнтів для видачі їх представникам за рахунок готівки, що знаходиться в оборотних (операційних) касах.

В установах банків замість окремих приходних і видаткових кас можуть бути створені приходо-видаткові каси. Приймання і видача грошей приходо-видатковими касами здійснюється в порядку, встановленому відповідно для приходних і видаткових кас. Після закінчення операційного дня касир приходо-видаткової каси складає зведену довідку про касові обороти, на зворотній стороні якої вказує суму приходу.

З метою своєчасного і повного виконання заявок клієнтів комерційні банки забезпечують необхідні обсяги готівки в операційній касі шляхом залучення готівки з обігу, перерозподілу їх між своїми установами, підкріплення від інших комерційних банків та територіальних управлінь Національного банку України.

Виходячи з вищевикладеного, можна дати таке визначення поняттяготівково-грошового обігу — це відносини, які формуються між суб'єктами: банками, юридичними особами, фізичними особами з приводу організації та здійснення готівкових розрахунків, перевезення, інкасації та ведення касових операцій.

§ 3. Контроль за дотриманням касової дисципліни та відповідальність за її порушення

Дотримання підприємствами і організаціями вимог чинних нормативних актів з питань готівкового обігу та порядку ведення касових операцій забезпечується організацією відповідного контролю. Так, відповідно до Інструкції Національного банку України № 4 «Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України», установи банків не менше ніж один раз на два роки (а у разі виявлених порушень частіше), згідно з рішенням керівника установи банку, перевіряють дотримання касової дисципліни на всіх підприємствах, які вони обслуговують, незалежно від форм власності, і мають право одержувати від них дані про їх касові обороти за джерелами надходжень і напрямами витрачання грошей.

Дотримання вимог законодавчих і нормативних актів з питань готівкового обігу та порядку ведення касових операцій в Україні контролюється також органами державної податкової служби, фінансовими органами, державною контрольно-ревізійною службою, органами Міністерства внутрішніх справ України.

Керівники установ банків при затвердженні планів перевірок дотримання касової дисципліни на підприємствах і з інших питань, з яких установи банків мають право проводити перевірки, визначають також перелік тих підприємств, у яких плануються перевірки дотримання касової дисципліни (при цьому враховується, що перевірки дотримання касової дисципліни в установах і організаціях, які перебувають на державному і місцевих бюджетах, проводяться фінансовими органами).

Відповідно до цих планів, бухгалтери установ банків готують потрібні дані про суми готівки, що здана до кас банку і видана з кас банку, на підприємствах, які підлягають перевірці. До перевірок касової дисципліни залучаються всі економісти установи банку. Працівники, що направляються на перевірку, повинні мати посвідчення на право перевірки, підписане керівником установи банку.

За наявності у підприємства поточних рахунків у різних установах банків перевірку касової дисципліни має здійснювати та установа банку, в якій відкрито основний поточний рахунок такого підприємства, на якому обліковується картотека за несплаченими своєчасно розрахунковими документами підприємства на сплату ним податків і зборів, а також розрахунковими документами щодо безспірного списання такої заборгованості. Інші установи банків, у яких відкриті додаткові поточні рахунки такого підприємства, у разі потреби також можуть проводити перевірки касової дисципліни. При цьому вказані установи банків для повнішого проведення перевірок дотримання касової дисципліни можуть за взаємною домовленістю надавати необхідну інформацію про здійснені конкретним суб'єктом господарювання в періоді, що перевіряється, операції з надходження і видачі готівки з каси відповідної установи банку та про наявність у нього податкової заборгованості (за інформацією установи банку, в якій відкрито основний поточний рахунок).

Перевірка дотримання касової дисципліни здійснюється за даними бухгалтерського обліку організацій (у разі потреби і за первинними грошовими та іншими документами — касовими ордерами, платіжними відомостями, податковими накладними, рахунками-фактурами, товарними і касовими чеками, актами виконаних робіт, наданих послуг тощо) за визначений період — квартал, півріччя, але не менше ніж за три місяці і з виділенням операцій за кожний місяць окремо. Умови зберігання грошей і цінностей, а також наявність готівки безпосередньо в касах на підприємствах установи банків не перевіряють. В окремих випадках установи банків при проведенні перевірок дотримання підприємствами касової дисципліни можуть здійснювати контроль за достатністю в їхніх касах розмінної монети для видачі здачі громадянам.

При перевірці касової дисципліни з'ясовується:

а) наявність встановленого ліміту залишку каси. Понадлімітні залишки готівки в касі підприємства визначаються прямим рахунком за кожний робочий день шляхом порівняння залишку готівки в касі суб'єкта господарювання на кінець дня з встановленим йому (або самостійно визначеним ним) обслуговуючою установою банку лімітом залишку готівки в касі, незалежно від того, здійснювалися в цей день касові обороти (надходження і витрати готівки), чи ні. У разі, якщо підприємству ліміт залишку готівки в касі не встановлений, то вся наявна у його касі на кінець дня готівка є понадлімітною.

Готівка, що видана під звіт, але з якихось причин не витрачена (частково або в повній сумі), має бути повернена до каси підприємства одночасно з авансовим звітом не пізніше наступного робочого дня після видачі її під звіт (за відрядженнями — не пізніше 3 робочих днів після повернення з відрядження, на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вторинної сировини і металобрухту — не пізніше 10 робочих днів з дня видачі її під звіт). Якщо з каси підприємства його працівнику одночасно видана готівка на відрядження та кошти під звіт для вирішення у цьому відрядженні виробничих чи господарських питань (у тому числі і для закупівлі сільськогосподарської продукції та заготівлі вторинної сировини та металобрухту), то підзвітна особа незалежно від строку відрядження протягом трьох робочих днів після повернення з відрядження повинна подати до бухгалтерії підприємства одночасно звіт про суму, що була їй видана для вирішення виробничих (господарських) питань, та авансовий звіт про витрачені кошти безпосередньо на відрядження. Готівка, що видана під звіт (у тому числі і на відрядження), але не витрачена і не повернена до каси підприємства (в повній сумі, що була видана під звіт, або в сумі, яка не підтверджена авансовими звітами), на наступний день після закінчення зазначених вище строків включається розрахункове до суми фактичного залишку готівки в касі на кінець дня. Одержана в результаті розрахункова сума порівнюється зі встановленим лімітом залишку готівки в касі.

У разі витрачання підприємством, що має податкову заборгованість, готівки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці, відповідні кошти розрахункове додаються до фактичних залишків готівки в касі того дня, коли були здійснені такі виплати, з подальшим порівнянням одержаної розрахункової суми із затвердженим лімітом каси;

б) повнота оприбуткування готівки, одержаної з каси банку, відповідність записів касової книги підприємства про суми, одержані з банку і здані в банк, даним банку. У разі розходження між даними банку і записами в касовій книзі з'ясовуються причини цих розходжень. При встановленні зловживань установи банків зобов'язані негайно передати матеріали правоохоронним органам;

в) забезпечення щоденного дотримання встановлених банком лімітів залишків готівки в касі, строків і порядку здавання грошової виручки, своєчасність повернення в банк не витрачених у встановлений строк сум заробітної плати, допомог, стипендій, винагород та інших сум. У разі виявлення порушень з'ясовується, протягом якого часу і яка сума не здавалася до банку і з якої причини, коли і на яку суму мало місце перевищення ліміту каси за період, що перевіряється;

г) правильність витрачання готівки з виручки;

д) правильність ведення касової книги та своєчасність і повнота обліку в ній надходжень і видачі готівки; правильність оформлення касиром касових ордерів.

Результати перевірки оформляються актом із доданням до нього довідки, в якому відображається стан надходжень готівки до кас підприємств, що перевіряються, і п витрачання за період, що перевіряється Акт і довідка підписуються керівником, головним (старшим) бухгалтером підприємства і представником банку В разі відмови підписувати акт, в ньому робиться напис «відмовився» і додається відповідне письмове пояснення

Якщо при перевірці порушень не встановлено, перевіряю чий обмежується заповненням довідки із зазначенням, що перевірка проведена відповідно до вимог Національного банку України

У разі виявлення порушень чи зловживань, відповідні примірники актів перевірок мають бути передані органам державної податкової служби або правоохоронним органам для застосування до порушників відповідних санкцій, передбачених чин ним законодавством

Матеріали про наслідки перевірок дотримання касової дисципліни підприємствами (включаючи акти перевірок, передані податковим органам) і вжиті щодо порушників заходи щоквартально, не пізніше 3-го числа місяця, наступного за звітним кварталом, подаються для узагальнення дирекціям (управлінням) банків

Узагальнені матеріали з наведенням найбільш значних типових фактів порушень дирекції (управління) банків подають своїм центральним банкам, територіальним управлінням Національного банку України щомісячно, не пізніше 7 числа місяця, наступного за звітним періодом, а територіальні управління Національного банку України — Національному банку України не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним кварталом

Відповідно до «Порядку ведення касових операцій у національній валюті України», у строки, встановлені керівником підприємства, але не рідше одного разу на квартал, на кожному підприємстві проводиться раптова ревізія каси з покупюрним перерахуванням усіх грошей і перевіркою інших цінностей, що знаходяться в касі Залишок готівки в касі звіряється з даними обліку по касовій книзі Для проведення ревізії каси наказом керівника підприємства призначається комісія, яка складає акт У разі виявлення ревізією нестачі або лишку цінностей в касі в акті вказується сума нестачі або лишку і обставини їх виникнення

В умовах автоматизованого ведення касової книги слід проводити перевірку правильності роботи програмних засобів оброблення касових документів

Засновники підприємств, вищі організації (у разі їх наявності), а також аудитори (аудиторські фірми) відповідно до укладених угод під час проведення документальних ревізій на всіх підвідомчих підприємствах в обов'язковому порядку проводять ревізію каси і перевіряють дотримання касової дисципліни Під час проведення ревізій особлива увага має приділятися питанню забезпечення схоронності грошей і цінностей

У господарських товариствах, де це передбачено їх статутом, такі ревізії проводяться ревізійними комісіями

Особи, звинувачені в порушенні касової дисципліни, притягуються до відповідальності у встановленому чинним законодавством порядку Відповідальність за дотримання касової дисципліни покладається на керівників підприємств, головних бухгалтерів, керівників фінансових служб і касирів

Зокрема, персональну відповідальність за повну схоронність всіх цінностей у резервних фондах і касах, стан інкасації грошової виручки і перевезення цінностей, здійснення операцій з іноземною валютою і дорогоцінними металами несуть начальники установ Національного банку України, директор Центрального сховища при Національному банку України, а також керівники установ банків — безпосередньо по цих установах

Поряд з керівниками установ банків відповідальність за правильну організацію касової роботи, належне зберігання і повну схоронність всіх цінностей, що знаходяться в установах банків, а також за чітке касове обслуговування підприємств, об'єднань, організацій, установ і населення несуть начальники управлінь касових операцій (завідуючі касами), а за своєчасний збір, перевезення цінностей і забезпечення схоронності при цьому — начальники дільниць (відділів) інкасації або особи, які виконують їх обов'язки

Матеріальна відповідальність, пов'язана із зберіганням резервних фондів (для Центрального сховища) і запасів готівки у сховищах, оборотної операційної каси й інших цінностей, які знаходяться в грошових сховищах, і здійсненням операцій з ними, покладається на завідуючого касою установи банку

Працівники кас несуть повну матеріальну відповідальність за недостачу грошей і цінностей у сформованих ними пачках, корінцях і в іншій упаковці за їх підписами, а також за наявність серед відсортованих і запакованих ними грошей неплатіжних і фальшивих білетів і монет та інші недоліки в роботі, які завдали матеріальної шкоди банку. Інкасатори несуть повну матеріальну відповідальність за схоронність грошей і інших цінностей, прийнятих ними для доставки за призначенням.

Всі працівники установ банків, яким доручена робота з цінностями і здійснення операцій з ними, зобов'язані знати встановлений порядок ведення і обліку емісійно-касових операцій та правила зберігання грошей і цінностей, а також проходити при влаштуванні на роботу і періодично (не рідше одного разу на 12 місяців) медичні огляди, якщо цим працівникам дозволено носіння вогнепальної зброї та її застосування. При виявленні допущених працівниками будь-яких порушень вони не можуть посилатись на незнання вказаного порядку.

Працівникам кас та інкасаторам категорично забороняється:

передовіряти виконання дорученої роботи з цінностями іншим особам, а також виконувати роботу, яка не входить до кола їх обов'язків;

безпосередньо виконувати доручення підприємств, об'єднань, організацій, установ і громадян на одержання або внесення готівки на їх рахунки в банку, а також приймати від них безпосередньо документи на внесення грошей (крім документів по операціях в касах, які застосовують контрольні апарати) або на одержання грошей, минаючи бухгалтерських працівників;

зберігати свої гроші та інші цінності разом з грошима та цінностями банку.

Керівники, головні бухгалтери і завідуючі касами установ банків зобов'язані забезпечити суворе дотримання правил здійснення емісійно-касових операцій, здійснення контролю за своєчасним оприбуткуванням грошей, які надійшли до кас банку, і перерахуванням грошей з оборотних кас понад потреби в запасі готівки у сховищах.

До установ банків і службових осіб, винних у порушенні вимог правил організації емісійно-касової роботи, можуть бути застосовані передбачені відповідними законодавчими актами заходи фінансового і дисциплінарного впливу, а в окремих випадках — і карна відповідальність.

З метою поліпшення стану готівкового обігу, запобігання зловживання під час здійснення операцій з готівкою, приховування доходів в Україні застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу за порушення норм з регулювання обігу готівки.

В основі цих санкцій лежить принцип забезпечення єдиного державного підходу до встановлення економічної відповідальності господарських суб'єктів за порушення касової дисципліни і норм готівкового обігу. Так, відповідно до Указу Президента України від 12.06.1995 р. «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» до порушника застосовуються штрафні санкції. Для наочності складемо таку схему (рис. 26).

Штрафні санкції за порушення норм з регулювання обігу готівки застосовуються до суб'єктів підприємницької діяльності органами державної податкової служби на підставі матеріалів проведених ними перевірок і подань комерційних банків, державної контрольно-ревізійної служби, органів Міністерства внутрішніх справ України, Національного банку України у встановленому законодавством порядку, а стягнуті кошти направляються до державного бюджету.

Крім того, статтею 1642 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено застосування штрафних санкцій до суб'єктів господарювання за порушення ними касової дисципліни у розмірі від 8 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Без належної касової дисципліни неможливе нормальне здійснення готівково-грошового обігу. Тому чинні нормативні акти з питань готівкового обігу та емісійно-касової роботи повинні постійно вдосконалюватися залежно від конкретних економічних умов, які складаються у державі.

Рис 26

Виходячи з вищевикладеного можна дати таке поняттякасової дисципліни — виконання всіма суб'єктами господарювання встановлених чинними нормативними актами правил здійснення операцій з готівкою.

ПІДСУМОК

Грошові розрахунки в Україні здійснюються за допомогою готівки та в безготівковій формі. У цій главі Ви розглянули юридичну сутність готівкових розрахунків в Україні. У теперішній час в Україні готівкові гроші обслуговують переважно сферу особистого споживання, тобто прибутки і витрати населення. Інфляційні чекання, недостатній рівень розвитку банківської системи електронних розрахунків, падіння купівельного попиту переважної частини населення — все це не сприяє розвитку безготівкових розрахунків у сфері особистого споживання.

Перспективи скорочення готівково-грошового обігу в Україні пов'язані із стабілізацією грошового обігу, ринковими перетвореннями в економіці, запровадженням високоефективних банківських технологій у галузі розрахунків.

Сподіваємось, що отримані знання допоможуть Вам у роботі, особливо тим, хто безпосередньо є учасником відносин в сфері готівкових розрахунків.

Глава 6 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БЕЗГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ

Після вивчення цієї главиВи зрозумієте:

7. Правові основи організації безготівкових розрахунків.

2. Яка виникає відповідальність за порушення виконання грошових зобов'язань.

Безготівкові розрахунки в своїй сукупності формують певну систему. Система безготівкових розрахунків є складовою загальної національної грошової системи. В ході становлення ринкових відносин і відповідної трансформації грошової сфери економіки посилюється значення і роль безготівкових розрахунків як важливого самостійного і відособленого об'єкта правових та економічних відносин.

У цій главі буде розглянута правова основа регулювання безготівкових розрахунків.

§ 1. Правові основи організації безготівкових розрахунків

Юридичні особи, їх філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи, та фізичні особи, у тому числі фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, відкривають поточні рахунки, інші рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. У разі відкриття підприємством в установах банків більше одного рахунку, воно визначає один з цих рахунків як основний. Безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів з поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів.

Банки списують кошти з рахунків підприємств тільки за розпорядженнями їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачене законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого можуть здійснюватися лише у випадках уступки вимоги і переводу боргу відповідно до глави 17 Цивільного кодексу України та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Сфера безготівкових розрахунків організаційно поділяється на міжбанківські розрахунки, що обслуговують відношення між банками, і на міжгосподарські розрахунки між клієнтами банку. Правові основи організації безготівкових розрахунків у господарстві України визначені законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про підприємства в Україні», у Постанові Верховної Ради України «Про застосування векселів у господарському обороті», а також у нормативних актах Національного банку України.

У найповнішому вигляді організація безготівкових розрахунків визначена в Інструкції №7 Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України». Вимоги інструкції поширюються на підприємства, організації та установи всіх форм власності, банки та їх установи, підприємців без створення юридичної особи і на фізичні особи та обов'язкова для виконання ними.

Організація безготівкових розрахунків ґрунтується на ряді принципів:

1) підприємствавсіх форм власності повинні зберігати свої грошові кошти у банках на розрахункових рахунках і використовувати їх для міжгосподарських розрахунків шляхом перерахування з рахунку платника на рахунок одержувача;

2) момент проведення платежу повинен максимально наближатися до відвантаження товару;

3) платежі з рахунку підприємства проводяться банком з дозволу власника рахунку і в порядку, встановленому керівником підприємства;

4) господарчі органи мають право вибирати форми розрахунків і спосіб платежу з числа передбачених діючим законодавством;

5) господарчі органи мають право вибирати банк для відкриття свого рахунку.

Переваги безготівкових розрахунків перед готівковими очевидні: прискорюється обіг грошей суб'єктів господарювання, значно скорочуються суспільні витрати обігу, збільшуються можливості держави щодо регулювання грошової сфери тощо.

Відповідно до Інструкції № 7 Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» передбачені певні форми безготівкових розрахунків. Форми безготівкових розрахунків виражають конкретний спосіб існування, внутрішню організацію системи безготівкових розрахунків. Форми безготівкових розрахунків охоплюють сукупність розрахункових документів, порядок їх оформлення, приймання установами банків та відповідний документообіг. Кожна з форм безготівкових розрахунків характеризується своєю структурою, певними ознаками, конкретним механізмом платежу. Доцільність використання тієї чи іншої форми розрахунків визначається конкретним господарським завданням, змістом і методами розв'язання фінансових проблем господарськими суб'єктами.

Відобразимо правові форми безготівкових розрахунків у вигляді схеми (рис. 27).

Рис. 27

Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися за допомогою банківських платіжних карток. Порядок їх використання визначається Національним банком України.

Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) застосовуються у випадках, передбачених чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України.

Кожна форма безготівкового розрахунку встановлюється комплексом правових норм, які регулюють порядок грошових платежів за товар, послуги і неторгові операції між організаціями та підприємствами різних форм власності, між організаціями, громадянами, за допомогою правил і прийомів документообігу. Отже, форма безготівкового розрахунку — це правова форма проведення розрахунків.

Порядок і форма безготівкових розрахунків визначаються у договорі між сторонами.

Розглянемо правові форми безготівкових розрахунків.

Першою формою розрахунків, яку ми розглянемо, є розрахунки із використанням платіжних доручень

Платіжне доручення — розрахунковий документ, який являє собою письмово оформлене доручення клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку.

Розрахунки платіжними дорученнями — одна з найпоширеніших форм безготівкових розрахунків у господарському обороті України. Позитивною рисою розрахунків із застосуванням платіжних доручень є їхній універсальний характер. Доручення широко застосовуються в розрахунках за найрізноманітнішими платежами.

Платіжні доручення приймаються до виконання банками протягом 10 календарних днів з дня виписки. День заповнення доручення не враховується. Платіжні доручення в Україні застосовуються в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру. Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись: за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги); в порядку попередньої оплати; для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, грошові доходи колгоспників тощо) на їх рахунки, відкриті в установах банків; в інших випадках за згодою сторін.

Банки приймають до виконання доручення від платників тільки в межах наявних коштів на їх рахунках, за винятком доручень на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів та державних цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів, пені, штрафів та інших санкцій, передбачених законодавством і застосованих у встановленому порядку за несвоєчасну сплату цих платежів, які приймаються банками незалежно від наявності коштів на цих рахунках.

У разі відсутності коштів на основному рахунку платника такі доручення обліковуються банком на позабалансовому рахунку № 9803.При цьому платник зобов'язаний протягом трьох робочих днів надати доручення на перерахування залишків коштів з інших поточних рахунків на основний рахунок для забезпечення погашення зазначеної заборгованості або погасити її безпосередньо з додаткового рахунку.

У разі недостатності коштів на основному рахунку підприємства для виконання таких доручень здійснюється їх часткова оплата, яка оформлюється меморіальним ордером за підписом відповідального виконавця, завіреним відбитком штампа банку. У разі пропорційного розподілу коштів при сплаті розрахункових документів у межах одного календарного дня їх надходження до банку сума від 1 до 99 копійок не є обов'язковою для розподілу і може залишатися на рахунку після виконання цих документів.

У тому разі, якщо одержувач коштів не має рахунку в установі банку або розрахунки безпосередньо з одержувачем коштів платіжними дорученнями неможливі, підприємство може здійснювати перерахування коштів гарантованими платіжними дорученнями через підприємства зв'язку.

За допомогою гарантованих доручень підприємство може здійснювати без обмеження сумою перекази коштів: на ім'я окремих громадян — кошти, що належать їм особисто (пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відрядження, авторський гонорар і т.п.); підприємствам — на видатки для заготівлі сільськогосподарської продукції у населених пунктах, де немає банків. Гарантоване доручення може бути прийняте до платежу тільки в певній сумі. На суму гарантованого установою банку доручення не може бути накладено арешт і звернено стягнення за претензіями до платника, який виписав доручення.

Розглянемо наступну правову форму безготівкових розрахунків — розрахунки платіжними вимогами-дорученнями.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин: верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг); нижня частина — доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку певну суму одержувачу.

Вимога-доручення заповнюється одержувачем коштів і надсилається безпосередньо платнику. Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника. У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину цього документа і здає в банк, що його обслуговує. Платіжні вимоги-доручення приймаються банками протягом 20 календарних днів з дня виписування. День заповнення платіжної вимоги-доручення не враховується. Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку платника. У разі відмови платника сплатити вимогу-доручення він повідомляє про мотиви відмови безпосередньо одержувачу коштів у порядку і строки, зазначені в договорі.

Наступною правовою формою безготівкових розрахунків є розрахунки чеками.

Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів. При розрахунках чеками виникають правові відносини між трьома суб'єктами. Це: чекодавець — юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його; чекодержатель — підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком; банк-емітент — банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги.

Чекові книжки виготовлюються на спеціальному папері на Банкнотній фабриці Національного банку України за зразком, затвердженим Національним банком України. Із дозволу Національного банку України чекові книжки (розрахункові чеки) можуть бути виготовлені комерційними банками самостійно з дотриманням усіх обов'язкових вимог і мати фірмову позначку банку. Чекові книжки (розрахункові чеки) є бланками суворої звітності. Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами при здійсненні разових операцій, виготовлюються окремими бланками. Їх облік ведеться окремо від чекових книжок. Строк дії чекової книжки — один рік, розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, — три місяці. За погодженням з установою банку строк дії невикористаної чекової книжки може бути продовжений.

Чек включає:

назву «розрахунковий чек»;

назву (для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові чекодавця, дані його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки та номер його рахунку;

назву банку-емітента і його номерМФО;

ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб ~ ідентифікаційні номери;

назву чекодержателя;

доручення чекодавця банку-емітенту сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та літерами;

призначення платежу;

число, місяць та рік складання чека, місце складання чека;

підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи).

Чек, на якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку чекодавця без виконання. Чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателя протягом десяти календарних днів (день виписування чека не враховується). Якщо закінчення строку для пред'явлення чека припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважається наступний за неробочим робочий день,

Чек приймається чекодержателем в оплату безпосередньо від чекодавця, на ім'я якого виписаний документ, що підтверджує отримання ним товарів, виконаних робіт та наданих послуг. Забороняється передавання чекової книжки (розрахункового чека) її власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків чеків і проставлення на них відбитка печатки юридичними особами. За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може бути виписаний на ім'я іншої особи, яка в цьому разі стає власником чека. Видача розрахункових чеків на пред'явника не проводиться,

Обмін чека на готівку і отримання здачі із суми чека готівкою юридичними особами не дозволяється. У разі розрахунків фізичних осіб з підприємствами торгівлі та послуг розрахунковим чеком дозволяється отримання чекодавцем здачі із суми чека готівкою, але не більше двадцяти відсотків від суми чека. Якщо сума здачі більша, ніж 20 відсотків від суми чека, чекодавець має звернутися до установи відповідного банку для переоформлення чека. Невикористаний розрахунковий чек його власник може повернути до банку, що його видав, для зарахування суми на свій рахунок або обміняти чек на готівку.

Розрахунки чеками здійснюються таким чином: покупець на основі заяви отримує в своєму банку чекову книжку, для чого банк-емітент депонує певні грошові кошти (ліміт чекової книжки), а одержавши рахунок постачальника на товар або послуги, виписує і передає постачальникові чек, який він здає в установу банку, яка його обслуговує, при цьому банк зараховує суму, вказану в чеку, на рахунок постачальника. Одночасно ця сума списується з рахунку покупця, на якому вона була депонована.

У разі порушення клієнтом порядку розрахунків чеками банк може позбавити його права користування цією правовою формою безготівкових розрахунків, якщо це передбачено умовами договору на розрахунково-касове обслуговування.

Внаслідок недостатності коштів на рахунках клієнтів і обмеженої платоспроможності більшості комерційних банків розрахунки чеками зараз в Україні не дуже поширені, особливо порівняно із західними країнами, де чек є основною формою безготівкових розрахунків.

Наступною правовою формою безготівкових розрахунків є розрахунки акредитивами.

Акредитив — це форма розрахунків, при якій банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов'язаний:

виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги, а також надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

При розрахунках акредитивами в правові відносини вступають такі суб'єкти:

заявник акредитива — платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива;

банк-емітент — банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнту;

бенефіціар — юридична особа, на користь якої виставлений акредитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо);

виконуючий банк — банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента виконує акредитив.

Залежно від характеру акредитивної операції, що покладена банком-емітентом на виконуючий банк, він може виступати авізуючим або банком-платником. Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

а) покритий — акредитив, при якому для здійснення платежів завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку;

б) непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитиви бувають відзивні та безвідзивні. На кожному акредитиві має бути вказано, чи є він відзивним або безвідзивним. У разі відсутності такої вказівки акредитив вважається без-відзивним.

Відзивний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банку-емітента від гарантування платежів за акредитивом). Усі розпорядження про змінення умов відзивного акредитива заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара. Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива. Виконуючий банк зобов'язаний оплатити документи, які відповідають умовам акредитива, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим банком, до отримання останнім повідомлення про змінення або анулювання акредитива.

Безвідзивний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива, якщо таке передбачено його умовами. Із своїми пропозиціями про змінення умов акредитива бенефіціар має звернутися до заявника акредитива, а заявник, у разі згоди, вносить зміни до акредитива через банк-емітент, який надсилає потрібне повідомлення виконуючому банку.

В іншому (виконуючому) банку за дорученням банку-емітента можуть виконуватися такі акредитиви:

а) депоновані — списанням коштів з аналітичного рахунку «Розрахунки акредитивами» балансових рахунків № 2526, № 2550 № 2552, № 2554, № 2602, № 2622.

б) гарантовані — наданням виконуючому банку права списувати кошти з кореспондентського рахунку банку-емітента, відкритого при встановленні кореспондентських відносин між банками.

Відносини між банком-емітентом і виконуючим банком регулюються кореспондентськими договорами (угодами), в яких передбачається розмір комісійних за авізування та інші витрати, пов'язані з відкриттям і виконанням акредитива, а також відповідальність сторін щодо оплати розрахункових документів згідно з умовами акредитива. Кожний акредитив призначається для розрахунків тільки з одним бенефіціаром і не може бути переадресований,

Банки мають здійснювати контроль за строком дії акредитивів, Усі претензії до бенефіціарів, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку Строк дії акредитива в банку емітенті встановлюється покупцем у межах 15 днів з дня відкриття, не враховуючи нормативний термін проходження документів спецзв'язком між банками Керівник установи банку-емітента має право за поданням заявника акредитива у разі необхідності продовжувати строк дії акредитива на 10 днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції Банк-емітент у свою чергу повідомляє про це виконуючий банк, а останній — бенефіщара Дата, зазначена в акредитиві, є останнім днем для оплати виконуючим банком документів за акредитивом

Акредитивна правова форма безготівкових розрахунків, з одного боку, гарантує своєчасність і повноту платежу постачальникові за відвантажені товари чи надані послуги, а з другого боку, вона сповільнює оборот (рух) грошових коштів, тому що вимагає депонування покупцем певної грошової суми ще до того, як здійснений сам акт купівлі-продажу товарно-матеріальних цінностей Форма розрахунків за акредитивами в умовах України є засобом адаптації системи безготівкових розрахунків до ринкових відносин в умовах кризової економіки Акредитивна форма розрахунків в Україні обмежена і не дає належного ефекту.

Наступною правовою формою безготівкових розрахунків є розрахунки векселями

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя

Порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється Положенням «Про переказний і простий вексель», прийнятим відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10 09 92 р № 528

Здійснення операцій з векселями комерційними банками регулюється «Порядком проведення банком операцій з векселя ми», затвердженим Правлінням Національного банку України від 25 02 93 р.

Правова характеристика векселя буде подана у 9 главі

Наступною правовою формою безготівкових розрахунків є розрахунки платіжними вимогами

Платіжна вимога — це документ котрий містить вимогу одержувача коштів до платника про оплату визначеної суми через банк

Вони приймаються банками протягом 10 календарних днів з дня виписування День заповнення платіжної вимоги не враховується Розрахунки платіжними вимогами застосовуються у разі безспірного стягнення та безакцентного списання коштів При цьому платіжні вимоги подаються стягувачем у банк, в якому він обслуговується, у 3 примірниках із супровідним реєстром у двох примірниках Залежно від конкретного випадку безспірного списання (стягнення) коштів, у рядку «Призначення платежу» платіжної вимоги стягувач має зазначити назву і відповідну статтю закону, якою передбачено безспірне списання (стягнення) коштів, у разі необхідності — вид платежу і період часу, за який здійснюється стягнення, акт, на підставі якого здійснюється стягнення (постанова, рішення, наказ тощо) Якщо зі змісту закону випливає необхідність посилання на інші документи (до говір, митну декларацію, вексель тощо), то в платіжній вимозі мають вказуватися реквізити відповідного документа (назва, дата, номер) Якщо у платіжній вимозі не заповнений рядок «Призначення платежу», то банк повинен повернути Гі без виконання Уразі якщо безспірне стягнення здійснюється згідно зі статтею 8 Арбітражного процесуального кодексу України, то до платіжної вимоги має додаватися відповідь підприємства-боржника (оригінал), а якщо в ній не зазначена сума визнаної претензії, то додається також копія претензії Після списання коштів з рахунку боржника оригінал відповіді підприємства-боржника за лишається в документах дня банку платника Якщо безспірне стягнення коштів здійснюється на підставі виконавчого документа, оригінал (дублікат) якого додається, посилання у розрахунковому документі на законодавчий акт не потрібне

У разі коли платник та одержувач коштів обслуговуються у різних установах банку, то перший і другий примірники платіжної вимоги спецзв'язком надсипаються банком одержувача у банк платника, третій — видається на руки одержувачу коштів У банку платника перший примірник виконує функцію меморіальною документа для списання коштів з рахунку платника, другий — видається платнику з випискою із особового рахунку У разі якщо платник та одержувач коштів обслуговуються в одній установі банку, то перший примірник вимоги залишається в документах дня банку, другий — видається платнику, третій — одержувачу коштів Реєстр подається банку в двох примірниках, перший з яких залишається в документах дня банку, а другий як розписка видається підприємству — одержувачу коштів Відповідальність за обґрунтованість і правильність внесення даних у розрахункові документи у разі безспірною стягнення та безакцептного списання коштів несе стягувач.

Останньою правовою формою безготівкових розрахунків є розрахунки інкасовими дорученнями (розпорядженнями)

Інкасове доручення (розпорядження) — це документ, який складають банки та інші суб'єкти правовідносин у тих випадках, коли їм надане право безспірного (безперечного) стягування коштів

Вони застосовуються при одержанні від боржника платежу за виконавчими або прирівняними до них документами, які подав на інкасо стягувач Інкасові доручення (розпорядження) приймаються банками до виконання протягом десяти календарних днів з дня виписування День заповнення інкасованого доручення (розпорядження) не враховується Залежно від конкретного випадку безспірного списання (стягнення) коштів, у рядку «Призначення платежу» інкасового доручення (розпорядження) вказується назва і відповідна стаття закону, якою передбачено безсгарне списання (стягнення) коштів, у разі необхідності — вид платежу і період часу, за який здійснюється стягнення, акт, на підставі якого здійснюється стягнення (постанова, рішення, наказ тощо) Якщо зі змісту закону випливає необхідність посилання на інші доку менти, то в інкасовому дорученні (розпорядженні) мають вказуватися реквізити відповідного документа (назва, дата, номер) Якщо законом передбачено безспірне стягнення пені, то в розрахунковому документі сума основного боргу і сума пені вказуються окремо Якщо в інкасовому дорученні (розпорядженні) не заповнений рядок «Призначення платежу», то банк повинен повернути його без виконання

Відповідальність за достовірність даних інкасового доручення (розпорядження) на безспірне стягнення коштів покладається на стягувача, який оформив розрахунковий документ та надав до банку, що його обслуговує

Для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій юридичні і фізичні особи відкривають банківські рахунки

Договір банківського рахунку — згода між клієнтом та банком, за якою останній зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (власнику рахунку), кошти, що надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування й видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій за рахунком

Банки відкривають рахунки зареєстрованим в установленому чинним законодавством порядку юридичним особам та фізичним особам ~ суб'єктам підприємницької діяльності (далі — підприємство), філіям, представництвам, відділенням та іншим відокремленим підрозділам підприємств, у тому числі структурним підрозділам, що виділяються у процесі приватизації (далі — відокремлені підрозділи), представництвам юридичних осіб нерезидентів, іноземним інвесторам, фізичним особам на умовах, викладених у інструкції Національного банку України «Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті» та в договорі між установою банку та власником рахунка Рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій відкриваються у будь-яких банках України за вибором клієнта і за згодою цих банків Операції здійснюються на підставі розрахункових документів установлених форм

Клієнти банку можуть відкривати лише один рахунок для формування статутного фонду господарського товариства і один рахунок (в іноземній та/або національній валюті) за кожною угодою сумісної (спільної) діяльності без створення юридичної особи Юридичні особи нерезиденти (крім нерезидентів-інвесторів) можуть відкривати поточні рахунки в національній та іноземній валюті на території України тільки своєму представництву Поточні рахунки в національній валюті представництву юридичної особи-нерезидента відкриваються за наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України

У разі відкриття (закриття) або зміни номерів усіх видів рахунків (крім рахунків фізичних осіб та офіційних представництв), установа банку зобов'язана повідомити про це податковий орган за місцем реєстрації власника рахунку протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або закриття)

Повідомлення про відкриття (закриття) рахунків інвесторів — юридичних осіб-нерезидентів, рахунків для формування статутного фонду господарських товариств, рахунків для ведення сумісної діяльності без створення юридичної особи, рахунків виборчих фондів надсилаються в податковий орган за місцезнаходженням установи банку, в якій відкриваються зазначені рахунки Форма і зміст повідомлення податкових органів про відкриття або закриття рахунків встановлюється центральним податковим органом України Примірник цього повідомлення, що надійшов до установи банку, з відміткою податкового органу про взяття рахунку на облік залишається у справі про відкриття рахунків

Крім цього, повідомлення про відкриття (закриття) чи зміну номера рахунку надсилається також до Національного банку України для включення до зведеного електронного реєстру власників рахунків Порядок і форма повідомлення встановлюється Національним банком України

Про відкриття рахунку відокремленому підрозділу, крім вищезазначених повідомлень, у такий самий строк повідомляється податковий орган за місцем реєстрації підприємства — юридичної особи До отримання повідомлення про взяття рахунків суб'єктів підприємницької діяльності на податковий облік на цих рахунках здійснюються лише операції з зарахування коштів Датою початку операцій за видатками з рахунків суб'єктів підприємницької діяльності в установі банку є дата реєстрації отримання банком зазначеного повідомлення Днем відкриття рахунку вважається дата, зазначена на заяві про відкриття рахунку у розділі «Відмітки банку»

У разі відкриття двох і більше поточних рахунків у національній валюті власник рахунку протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття наступного рахунку визначає один з рахунків у національній валюті як основний, на якому обліковуватиметься заборгованість, що списується (стягується) у безспірному порядку, і повідомляє номер цього рахунку податковому органу, в якому він обліковується як платник податків, за місцем своєї реєстрації, та банкам, в яких відкриті додаткові рахунки в національній валюті, а також рахунки в іноземній валюті Банки, в яких відкриваються додаткові рахунки у національній валюті та рахунки в іноземній валюті, протягом трьох робочих днів, крім повідомлення до податкових органів, повідомляють також установу банку, в якій відкрито основний рахунок, про відкриття таких рахунків (із зазначенням їх номерів)

При зміні (у тому числі у зв'язку із закриттям) основного рахунку суб'єкт підприємницької діяльності, який має податкову заборгованість, зобов'язаний надати в установу банку, де обліковується картотека заборгованості, письмову згоду податкового органу за місцем його реєстрації як платника податків та письмову згоду установи банку, в якому відкривається основ ний рахунок на переведення картотеки заборгованості

Місцезнаходженням власника рахунку вважається адреса вказана у картці із зразками підписів та відбитком печатки, яка має відповідати адресі, вказаній у статуті і свідоцтві про держав ну реєстрацію У разі зміни місцезнаходження власник рахунку протягом трьох днів з дня внесення змін до свідоцтва про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності зобов'язаний надати установі банку нову копію свідоцтва про реєстрацію з внесеними змінами, завірену нотаріально чи органом який його видав

Документи на відкриття, переоформлення банківських рахунків суб'єктів підприємницької діяльності подає у банк особисто керівник чи головний бухгалтер При отриманні документів на відкриття банківського рахунку суб'єктів підприємницької діяльності — юридичної, фізичної особи уповноважений працівник комерційного банку зобов'язаний перевірити повноваження особи, яка подає документи на відкриття рахунку, її паспорт, та зробити v присутності особи, що подає документи, копи перших чотирьох сторінок паспорта керівника чи головного бухгалтера, які мають зберігатися у справі про відкриття рахунку При наданні підроблених (недостовірних) документів з метою відкриття рахунків комерційний банк зобов'язаний негайно повідомити по це органи внутрішніх справ із зазначенням паспортних даних особи, яка подає документи на відкриття банківського рахунку

При отриманні документів на відкриття чи переоформлення банківських рахунків банки зобов'язані здійснити перевірку наданих документів на відповідність їх чинному законодавству, зокрема

1) підписи осіб на заяві про відкриття рахунку мають бути розшифровані з обов'язковим зазначенням прізвища й ініціалів та ідентифіковані з підписами у картці із зразками підписів та відбитком печатки,

2) свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності має відповідати зразкам, передбаченим у додатку 3 (для юридичних осіб) і в додатку 4 (для фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності) до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 05 98 р № 740 Для суб'єктів підприємницької діяльності, які зареєстровані до набуття чинності цією постановою, свідоцтва про державну реєстрацію мають відповідати зразкам, передбаченим у додатках 3 і 4 до Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності та реєстраційний збір за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 04 94 р № 276,

3) посвідчувальні написи нотаріуса на документах вважаються дійсними у разі, якщо вони відповідають формам затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07 02 94 р. № 7/5 «Про затвердження форм реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів в угодах і за свідчувальних документах», зареєстрованих Міністерством юстиції України 02 03 94 р. за № 38/247

В Україні використовуються різноманітні види рахунків Для наочності відобразимо їх у вигляді схеми (рис 28)

Дамо юридичну характеристику названим рахункам

Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм власності, а також їх відокремленим підрозділам для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів банківських операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам (їх відокремленим підрозділам), яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для цільового їх використання

Акумуляційні рахунки відкриваються з метою акумуляції коштів для виїзду на лікування за кордон

Депозитні рахунки підприємствам та їх відокремленим підрозділам відкриваються на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений у договорі строк Кошти на депозитні рахунки перераховуються з поточного рахунку і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок Відсотки за депозитними вкладами перераховуються в такому самому порядку або зараховуються на поповнення депозиту Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється

Рахунки виборчих фондів відкриваються для фінансування передвиборчої агітації кандидатам у депутати, довіреним особам кандидатів у депутати, уповноваженим особам політичних партій чи виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями згідно зі статтею 37 Закону України «Про вибори народних депутатів України»

Кореспондентський рахунок — рахунок, який відкривається комерційному банку (філії) для здійснення розрахунків, що їх виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку на підставі укладеного кореспондентського договору

Розглянемо порядок відкриття рахунків

Для відкриття поточних рахунків та поточних бюджетних рахунків підприємства подають установам банків такі документи

Рис 28

а) заяву на відкриття рахунку встановленого зразка Заява підписується керівником та головним бухгалтером підприємства Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов'язки головного бухгалтера, то заява підписується лише керівником,

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію Бюджетні установи та організації замість свідоцтва про державну реєстрацію подають копію довідки про внесення до державного реєстру звітних статистичних одиниць України, засвідчену нотаріально або органом, що видав відповідну довідку,

в) копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом Установа банку, в якій відкриваються поточні рахунки, ставить відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику статуту (положення), на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підприємства на облік в податковому органі, після чого цей примірник повертається власнику рахунку,

г) копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік,

д) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства на дано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів У картку включається також зразок відбитка печатки, присвоєної підприємству,

е) довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України

Якщо в ній установі банку відкрито поточний рахунок клієнта то поточний бюджетний рахунок відкривається на підставі заяви на відкриття бюджетного рахунку та довідки про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України У разі ненадходження коштів з бюджету протягом року рахунок закривається

При відкритті поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств в установу банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, подаються такі документи

а) заява на відкриття поточного рахунку встановленого зразка Заява підписується керівником та головним бухгалтером відокремленого підрозділу Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, на яку покладено обов'язок з ведення бухгалтерського обліку та звітності, то заяву підписує лише керівник,

б) копія довідки про внесення відокремленого підрозділу до єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, що видав відповідну довідку,

в) копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчена нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію,

г) копія належним чином оформленого положення про відокремлений підрозділ, засвідчена нотаріально чи органом, що ство рив відокремлений підрозділ,

д) картка з відбитком печатки та зразками підписів службових осіб підрозділу, яким згідно з чинним законодавством та відповідними документами підприємства надано право розпорядження рахунком та підписування розрахункових документів Зразки підписів та повноваження службових осіб засвідчуються нотаріально або керівником підприємства юридичної особи, до складу якого входить відокремлений підрозділ,

е) клопотання підприємства або відповідного органу приватизації (щодо структурних підрозділів, які виділяються в процесі приватизації) до банку, в якому відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, про відкриття рахунку із зазначенням місцезнаходження підприємства, його ідентифікаційного номера, номера основного поточного рахунку та банку, в якому він відкритий, а також податкового органу, в якому підприємство стоїть на обліку

ж) довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України

Господарські товариства, договірні об'єднання товарні біржі друковані засоби масової інформації (редакції видавництва) також налають нотаріально засвідчену копію установчого договору Колективні сільськогосподарські підприємства, товариства споживчої кооперації, політичні партії та громадські організації, релігійні організації (релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (міси), духовні навчальні заклади) для відкриття рахунку також подають протокол загальних зборів про створення або копію протоколу (витяг з протоколу), засвідчену нотаріально Профспілкові організації для відкриття поточного рахунку надають в установу банку, крім документів, вказаних в п. п. «а», «д», «е», статут (витяг із статуту) відповідної профспілки, засвідчений нотаріально або вищим профспілковим органом, та витяг з рішення загальних зборів (конференції) профорганізації про обрання профспілкового комітету та голови профспілкового комітету, засвідчений нотаріально або вищим профспілковим органом Орендні підприємства також подають копію договору оренди, засвідчену нотаріально Довірчі товариства для відкриття поточного рахунку в установу банку подають вищезазначені документи та укладають з установою банку договір на відкриття та обслуговування банківського рахунку відповідно до Типового договору на обслуговування комерційним банком довірчого товариства, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 24 12 93 р. № 583 і постановою Правління Національного банку України від 18 02 94 р. № ЗО

Статут для відкриття рахунків в установах банків не надається повними товариствами, командитними товариствами, селянськими (фермерськими) господарствами, підприємцями (без створення юридичної особи), установами та організаціями, які фінансуються з бюджету, та іншими суб'єктами підприємницької діяльності, у яких наявність статуту не передбачена законом

Фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, поточний та інші рахунки відкриваються на їхнє ім'я за умови надання паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу Для відкриття рахунку в установу банку подаються

заява про відкриття поточного рахунку встановленого зразка, підписана суб'єктом підприємницької діяльності,

копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, засвідчена нотаріально або органом що його видав,

довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України картка із зразками підпису, що надається в присутності працівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником або нотаріально.

За довіреністю суб'єкта підприємницької діяльності — фізичної особи, що засвідчена нотаріально, його рахунком можуть розпоряджатися інші особи.

У разі смерті суб'єкта підприємницької діяльності — фізичної особи його права і обов'язки щодо розпорядження коштами на рахунках переходять до його спадкоємців відповідно до чинного законодавства України.

Підприємство, що корпоратизується, в установу банку для відкриття рахунку подає:

заяву;

копію свідоцтва про реєстрацію;

копію рішення відповідного органу про створення відкритого акціонерного товариства;

копію статуту та картку із зразками підписів та відбитком печатки.

Рахунки виборчих фондів відкриваються за заявою кандидатів у депутати, довірених осіб кандидатів у депутати, уповноважених осіб політичних партій або виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями. До заяви додається рішення про їх реєстрацію відповідною виборчою комісією та картка із зразками підписів (незалежно від кількості підписів), засвідчена нотаріально. Якщо картка містить зразок підпису тільки кандидата у депутати, то зразок його підпису може бути наданий у присутності уповноваженого працівника банку та засвідчений цим працівником після надання документів, що засвідчують особу кандидата у депутати, та рішення про його реєстрацію у відповідній виборчій комісії.

Рахунки виборчих фондів закриваються через місяць з дня проведення виборів (повторних виборів). Не використані під час виборчої кампанії кошти виборчих фондів за рішенням Центральної або відповідних окружних виборчих комісій перераховуються до Державного бюджету України. Якщо проводяться повторні вибори кандидата у депутати, він має право розпоряджатися коштами, що залишилися в його власному виборчому фонді, за умови подання рішення відповідної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в народні депутати на повторні вибори.

Для забезпечення таких видів діяльності, як виробнича кооперація, спільне виробництво та інші види сумісної діяльності

(статті 432-434 Цивільного кодексу України), що здійснюються на підставі договорів (контрактів) без утворення юридичної особи, в установах банків відкривається лише один поточний рахунок. При цьому подається:

а) заява про відкриття рахунку, підписана особою, якій на підставі довіреності надано право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком;

б) копія договору про ведення сумісної діяльності, засвідчена нотаріально;

в) копія документа про реєстрацію такого договору (контракту), засвідчена нотаріально або органом, що видав цей документ (подається тільки за договорами з участю іноземних інвесторів);

г) рішення учасників договору про визначення осіб, яким надається право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком, що оформлюється у вигляді довіреності;

д) картка із зразками підписів осіб, які мають право розпоряджатися рахунком, засвідчена нотаріально. У картці із зразками підписів ставиться зразок відбитка печатки учасника договору, якому за довіреністю усіх учасників договору про сумісну діяльність надано право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком.

Відмітка установи банку про відкриття рахунку ставиться на титульній сторінці першого примірника договору (контракту).

При відкритті рахунку для формування статутного фонду господарського товариства подається:

рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком, яке оформлюється у вигляді довіреності, засвідченої нотаріально (якщо засновником є фізична особа);

копія установчого договору, засвідчена нотаріально (якщо засновником є фізична особа);

заява про відкриття рахунку, підписана уповноваженою засновниками особою;

картка із зразком підпису особи, якій засновниками надано право розпорядчого підпису, засвідчена уповноваженим працівником банку,

Кошти з цього рахунку перераховуються тільки на поточний рахунок зареєстрованого в установленому порядку господарського товариства або повертаються засновникам, учасникам.

Відкриття рахунку з метою акумуляції коштів для виїзду на лікування за кордон здійснюється у порядку, передбаченому Положенням про порядок направлення громадян на лікування за кордон, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.12.95 р. № 991 «Про затвердження Положення про порядок направлення громадян на лікування за кордон».

Розглянемо юридичну сутність переоформлення та закриття рахунків.

У разі переоформлення рахунку у зв'язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) подаються такі самі документи, що і для створення підприємства.

У разі проведення перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, викликаної змінами назви, організаційно-правової форми, форми власності, власник рахунку зобов'язаний подати в установу банку заяву, нову копію свідоцтва про державну реєстрацію та зміни до установчих документів, завірені в установленому порядку відповідно до чинного законодавства.

У разі ліквідації підприємства його основний рахунок переоформляється на ім'я ліквідаційної комісії, для чого подається рішення про ліквідацію підприємства і нотаріально засвідчена картка із зразками підписів уповноважених членів ліквідаційної комісії і відбитком печатки підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія зобов'язана вжити всіх заходів з закриття додаткових рахунків.

Поточні рахунки закриваються в установах банку:

на підставі заяви власника рахунку;

на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

на підставі відповідного рішення суду або арбітражного суду про ліквідацію підприємства;

на інших підставах, передбачених чинним законодавством України чи договором між установою банку та власником рахунку.

У разі наявності на рахунку, що закривається, залишків коштів, установа банку на підставі платіжного доручення власника рахунку перераховує такі залишки на інший, відкритий цим підприємством рахунок (основний чи додатковий). У разі наявності у підприємства лише одного (основного) рахунку для його закриття та перерахування залишків коштів необхідно

відкрити додатковий рахунок. У разі закриття основного поточного рахунку, на якому обліковується картотека заборгованості, зазначена картотека передається спецзв'язком до банку, в якому відкрито додатковий рахунок, який клієнт визначає основним. Відмова банку в прийнятті документів, не сплачених в строк, є

неприпустимою.

Операції на рахунках в установах банків можуть бути тимчасово припинені на підставі рішення державних податкових, судових, правоохоронних та інших органів, якщо це передбачено законодавчими актами України. У разі тимчасового припинення операцій на рахунках такі рахунки не закриваються до отримання повідомлення відповідного органу про відміну рішень про припинення операцій на рахунках.

Організація та форми міжбанківських розрахунків регулюються положенням Національного банку України від 08.10.98 року «Про міжбанківські розрахунки в Україні».

Відповідно до цього Положенняміжбанківські розрахунки — система безготівкових розрахунків за грошовими вимогами і зобов'язаннями, що виникають між банківськими установами чи їх клієнтами в процесі їх діяльності.

В Україні міжбанківські розрахунки здійснюються через;

систему електронних платежів Національного банку України;

внутрішньобанківські платіжні системи комерційного банку

(філії);

банки-кореспонденти.

Головну роль в правовій організації міжбанківських розрахунків відіграє система кореспондентських відносин.Кореспондентські відносини — договірні відносини між банківськими установами, метою яких є здійснення платежів, розрахунків та надання інших банківських послуг за дорученням один одного. Банки таким чином стають кореспондентами, тобто одночасно виступають клієнтами один щодо одного. Кореспондентські відносини можуть бути:

безпосередньо між комерційними банками (філіями);

між комерційними банками (філіями) і територіальними управліннями Національного банку України.

Кореспондентські відносини з територіальним управлінням Національного банку встановлюються комерційним банком (філією) шляхом укладення між ними договору на розрахунково-касове обслуговування з відкриттям кореспондентського рахунку. Одночасно з відкриттям кореспондентського рахунку ко-

мерщйному банку (філії) — учаснику системи електронних платежів відкривається технічний рахунок у територіальній розрахунковій палаті, через який здійснюються міжбанківські розрахунки

Кореспондентські відносини між комерційними банками (філіями) встановлюються шляхом відкриття одним комерційним банком (філією) кореспондентського рахунку в іншому комерційному банку (філії) на підставі укладеної кореспондентської угоди на здійснення банківських операцій

Кореспондентські рахунки комерційним банкам (філіям) відкриваються на балансових рахунках, визначених нормативними актами Національного банку

Розглянемо порядок відкриття кореспондентських рахунків комерційним банкам (філіям) у територіальному управлінні Національного банку

Для відкриття кореспондентського рахунку керівник та головний бухгалтер комерційного банку особисто подають територіальному управлінню Національного банку (за своїм місцезнаходженням) такі документи

заяву на відкриття кореспондентського рахунку встановленого зразка Заява підписується керівником та головним бухгалтером комерційного банку,

копію належним чином зареєстрованого статуту, засвідчену реєструючим органом або нотаріально,

копію ліцензії Національного банку на здійснення банківських операцій, засвідчену нотаріально,

копію документа, що підтверджує взяття комерційного банку на податковий облік, засвідчену нотаріально,

копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчену нотаріально або органом, що видав документ,

копію довідки органу державної статистики про включення до Державного реєстру, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку,

картку із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчену нотаріально

Для відкриття кореспондентського рахунку філії, крім вищепереліченого, додатково подають клопотання комерційного банку про відкриття кореспондентського рахунку філії із зазначенням свого місцезнаходження, ідентифікаційного коду, номера кореспондентського рахунку та територіального управління Національного банку, в якому він відкритий, а також податкового органу, в якому комерційний банк стоїть на обліку

Кореспондентський рахунок відкривається на підставі укладеного договору та відповідного напису на заяві на відкриття кореспондентського рахунку керівника територіального управління Національного банку або уповноваженої ним особи

У разі відкриття (закриття) комерційному банку (філії) кореспондентського рахунку територіальне управління Національного банку зобов'язане повідомити про це податковий орган за місцем обліку власника рахунку протягом трьох робочих днів, включаючи день відкриття (закриття) Днем відкриття кореспондентського рахунку комерційного банку (філії) вважається дата, зазначена в заяві на відкриття його рахунку в розділі «Відмітки територіального управління Національного банку України» Днем закриття кореспондентського рахунку комерційного банку (філії) вважається дата виключення цього банку із учасників системи електронних платежів

У разі відкриття (закриття) кореспондентського рахунку філії комерційного банку територіальне управління Національного банку крім вищезазначеного повідомлення, у такий же строк повідомляє податковий орган за місцем обліку комерційного банку-юридичної особи та територіальне управління Національного банку, де обслуговується комерційний банк цієї філії

Форма і зміст повідомлення податкових органів про відкриття (закриття) рахунків встановлюється центральним податковим органом України Копія повідомлення з документальним підтвердженням про його відправлення, а також повідомлення податкового органу про взяття рахунку на облік зберігаються у справі з юридичного оформлення рахунку

Місцезнаходженням власника кореспондентського рахунку вважається адреса, вказана у картці із зразками підписів та відбитком печатки, причому вона має відповідати адресі, вказаній у статуті (положенні) Про зміну місцезнаходження власник кореспондентського рахунку, крім податкового органу, зобов'язаний повідомити у тижневий строк у письмовій формі територіальне управління Національного банку, в якому відкритий його рахунок Невиконання цієї вимоги дає право територіальному управлінню Національного банку порушувати питання перед комерційним банком (філією) про розірвання укладеного між ними договору в порядку, встановленому чинним законодавством

Картка із зразками підписів та відбитком печатки подається удвох примірниках У картку включаються зразки підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства та установчих документів банку надано право розпорядження кореспондентським рахунком та підпису розрахункових документів Право першого підпису належить керівнику банку та уповноваженим ним особам Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним особам Зразки підписів керівника та головного бухгалтера комерційного банку (філії) включаються в картку обов'язково Право першого підпису не може бути надано головному бухгалтеру та іншим особам, які мають право другого підпису Право другого підпису не може бути надано особам, які мають право першого підпису

У разі заміни чи доповнення хоча б одного підпису подається нова картка із зразками підписів усіх осіб, які мають право першого та другого підпису

У разі призначення тимчасово виконуючого обов'язки керівника та/або головного бухгалтера подається тимчасова картка тільки із зразками підписів цих осіб, засвідчена нотаріально У разі тимчасового надання особі права першого чи другого підпису, а також тимчасової заміни однієї з осіб, уповноважених керівником чи головним бухгалтером відповідно, нова картка не скла дається, а додатково подається картка тільки із зразком підпису тимчасово уповноваженої особи із зазначенням строку події та копія відповідного документа (протоколу, наказу тощо), що підтверджує ці повноваження Ця тимчасова картка підписується керівником та головним бухгалтером, засвідчується відбитком печатки і додаткового засвідчення не потребує

У картці із зразками підписів та відбитком печатки вказується номер кореспондентського рахунку, а також ідентифікаційний код власника рахунку, що проставляється на підставі довідки органу державної статистики

Використання печаток, призначених для спеціальних цілей, наприклад, «для пакетів», «для перепусток», не допускається У разі тимчасової відсутності печатки у новоствореного комерційного банку (філії), а також у зв'язку з реорганізацією, зміною найменування чи підпорядкованості, спрацьованістю чи втратою печатки керівник або уповноважена ним особа територіального управління Національною банку на підставі письмового звернення надає власнику кореспондентського рахунку строк для виготовлення нової печатки

У разі переоформлення кореспондентського рахунку у зв'язку з реорганізацією банку (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) подаються такі ж документ, що і при створенні банку Уразі зміни найменування, що не викликане реорганізацією, у тижневий строк подається заява власника кореспондентського рахунку та зміни до установчих документів, оформлені належним чином укладається новий договір У разі внесення до установчих документів змін (доповнень), які не погребують перереєстрації банку, власник рахунку зобов'язаний подати змінені установчі документи протягом трьох робочих днів з дня затвердження цих змін

У разі відкриття рахунку на ім'я ліквідаційної комісії подається рішення уповноваженого органу про ліквідацію банку і засвідчена нотаріально картка із зразками підписів уповноваже них членів ліквідаційної комісії та відбитком печатки банку, що ліквідується

Кореспондентський рахунок комерційного банку закривається на підставі рішення

Національного банку про ліквідацію комерційного банку,

арбітражного суду про ліквідацію комерційного банку чи визнання його банкрутом,

вищого органу управління комерційного банку про реорганізацію чи ліквідацію, на інших підставах, передбачених чинним законодавством

Кореспондентський рахунок філії комерційного банку закривається на підставі рішення вищого органу управління комерційного банку, якому відповідно до чинного законодавства та установчих документів банку надано таке право

Сторона, яка вважає за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилає пропозиції про це другій стороні за договором Зміна чи розірвання договору здійснюється за узгодженням сторін, а у разі недосягнення згоди — в порядку, встановленому чинним законодавством

Справа з юридичного оформлення кореспондентського рахунку комерційного банку (філії) залишається в територіальному управлінні Національного банку

Комерційні банки (філії) можуть встановлювати кореспондентські відносини з іншими комерційними банками (філіями) шляхом відкриття кореспондентських рахунків «Лоро», «Ностро», але тільки після отримання відповідної ліцензії Національного банку

Кореспондентський рахунок «Лоро» відкривається на підставі договору про встановлення кореспондентських відносин, укладеному банками-кореспондентами, умови якого повинні відповідати чинному законодавству та нормативним актам Національного банку

Для відкриття кореспондентського рахунку «Лоро» комерційний банк подає банку кореспонденту такі документи

заяву на відкриття кореспондентського рахунку, підписану керівником та головним бухгалтером комерційного банку, копію статуту комерційного банку, засвідчену нотаріально, копію ліцензії Національного банку на здійснення банківських операцій, засвідчену нотаріально,

картку із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчену нотаріально

Для відкриття кореспондентського рахунку «Лоро» філія комерційного банку подає банку-кореспонденту такі документи

заяву на відкриття кореспондентського рахунку, підписану керівником та головним бухгалтером філії,

копію належним чином оформленого Положення про філію, засвідчену нотаріально чи банком, що створив філію,

копію дозволу комерційного банку на здійснення банківських операцій, засвідчену нотаріально,

картку із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчену нотаріально

При відкритті (закритті) комерційному банку (філії) кореспондентського рахунку «Лоро» банк-кореспондент зобов'язаний повідомити про це територіальне управління Національного банку, в якому відкритий кореспондентський рахунок цього комерційного банку (філії), протягом трьох робочих днів, включаючи день відкриття (закриття) Днем відкриття кореспондентського рахунку «Лоро» вважається дата, зазначена в заяві комерційного банку (філії) на відкриття цього рахунку у розділі «Відмітки банку» Днем закриття кореспондентського рахунку «Лоро» вважається дата перерахування залишку цього рахунку на кореспондентський рахунок комерційного банку (філії), який відкритий у територіальному управлінні Національного банку

У разі відкриття (закриття) кореспондентського рахунку «Лоро» філії комерційного банку, банк кореспондент, крім вищезазначеною повідомлення у такий же строк повідомляє територіальне управління Національного банку, де обслуговується комерційний банк цієї філії Копія повідомлення з документаль

ним підтвердженням про його відсилання зберігається у справі з юридичного оформлення рахунку

При здійсненні розрахунків між банками-кореспондентами обов'язковим є кодування інформації з метою забезпечення її конфіденційності

На підтвердження проведених операцій за кореспондентським рахунком «Лоро» (зарахування, списання коштів) банк-кореспондент надсилає комерційному банку виписку за цим рахунком Банки-кореспонденти зобов'язані забезпечувати ідентичність залишків на рахунках «Лоро» і «Ностро» у своїх балансах Щомісячно у строк та спосіб, визначений за згодою сторін, банки кореспонденти здійснюють звірення залишків коштів на кореспондентських рахунках «Лоро» і «Ностро»

Таким чином,безготівкові розрахункові правовідносини — це урегульовані нормами права відносини, які виникають, змінюються та припиняються між суб'єктами при даній формі грошового обігу

§ 2. Відповідальність за порушення виконання грошових зобов'язань

Відповідно до Інструкції № 7 Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» платники грошових коштів, які не дотримуються встановлених строків платежів, за прострочення платежу згідно із Законом України від 22 11 1996 р «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» сплачують на користь одержувачів пеню у розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не вище подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який стягується пеня

Платники самостійно нараховують пеню за несвоєчасно сплачені ними суми, за правильність нарахування якої несуть відповідальність, і подають банку платіжні доручення на перерахування сум пені, як правило, одночасно із сплатою основного боргу У платіжному дорученні сума пені у разі сплати й разом із сумою основного боргу вказується окремо В рядку «Призначення платежу» поряд із зазначенням виду та суми платежу за основним боргом наводиться розрахунок суми пені та обов'язково робиться посилання на угоду, якою встановлений розмір пені, та на ст. ст. 1 і 3 Закону України від 22 11 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»

У разі якщо пеня сплачується за окремим платіжним дорученням, у рядку «Призначення платежу» має бути вказано «Пеня за прострочення… (вид платежу)», номер, дата і сума, за прострочення якої нарахована пеню, має бути наведено ЇЇ розрахунок, а також зроблено посилання на угоду, якою встановлений розмір пені, та на ст.ст. 1 і 3 вищезазначеного Закону.

Спори між платником і одержувачем коштів, що виникатимуть у зв'язку з несплатою або неправильним нарахуванням платником пені, мають вирішуватись у претензійно-позовному порядку.

У разі затримки банком одержувача зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта понад визначений термін, банк сплачує на користь одержувача коштів пеню у розмірі, що передбачається угодою сторін на проведення розрахунково-касового обслуговування, але не вище подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який стягується пеня. Відповідальність за правильність нарахування пені покладається на банк одержувача грошових коштів.

Банк перераховує за меморіальним ордером, підписаним керівником і головним бухгалтером банку, пеню на рахунок клієнта на підставі розрахунку сум пені; копія ордеру надається клієнтові.

Спори між клієнтом і банком, що виникатимуть у зв'язку з несплатою або неправильним нарахуванням банком пені, мають вирішуватись у претензійно-позовному порядку.

У разі перевищення нормативного терміну проходження платежів обслуговуючим банком відправлення коштів, останній стягує з банку у претензійно-позовному порядку пеню за кожний день затримки. Сума обчислюється відповідно до постанови Верховної Ради України від 25.06.1993 р. «Про норматив обігу платіжних документів в Україні».

Відповідальність за необґрунтованість безспірного стягнення або безакцентного списання коштів, за недостовірність вказаних у розрахункових документах даних, згідно з нормами цивільного законодавства (ст.ст. 203, 440 тощо Цивільного Кодексу України) застосовується у вигляді відшкодування заподіяних безпідставним безспірним стягненням або безакцентним списанням збитків.

Крім того, в договорах, які укладаються між суб'єктами підприємницької діяльності, може бути передбачена також відповідальність у вигляді штрафів за випадки необґрунтованого безспірного стягнення коштів на користь суб'єкта підприємницької діяльності. Згідно із ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 відсотків від списаної суми.

Банк не несе відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа, і всі суперечки, які можуть виникнути з цих питань між підприємствами, мають вирішуватися в претензійно-позовному порядку. Крім того, чинним законодавством і договорами можуть бути передбачені додаткові санкції за окремі порушення виконання грошових зобов'язань.

Відповідно до ст.ст. 149-152 Цивільного процесуального кодексу України; ст.ст. 66, 67 Арбітражного процесуального кодексу України; ст.ст. 29, 126 Кримінально-процесуального Кодексу України для забезпечення цивільного позову суд, арбітражний суд, судді, а також прокурори, слідчі органів прокуратури, внутрішніх справ і служби безпеки України за порушеними кримінальними справами можуть за заявою сторони, що подала позов, або за своєю ініціативою вжити заходів щодо забезпечення позову. Одним із таких заходів є накладення арешту на кошти, що належать юридичній або фізичній особі. Крім того, відповідно до вищезазначених статей Кримінально-процесуального кодексу України арешт може бути накладений на кошти фізичних осіб для забезпечення можливої конфіскації майна.

Залежно від ухвали суду, постанови прокурора, слідчого арешт може бути накладений на всі кошти, що знаходяться на рахунках юридичної (фізичної особи), або на який-небудь конкретний рахунок, на кошти на рахунку в цілому і на конкретно визначену суму.

Заходи щодо здійснення арешту коштів виконуються банками негайно після отримання ухвали суду або постанови прокурора, слідчого про накладення арешту. Якщо ухвала суду або постанова прокурора, слідчого про накладення арешту надійшли до банку після закінчення операційного дня, то заходи щодо здійснення арешту коштів виконуються банками за станом на початок наступного операційного дня. Якщо на кошти юридичних осіб арешт накладає арбітражний суд, то, крім винесеної ухвали, ним повинен бути виданий також наказ. Ухвала суду або постанова прокурора, слідчого надсилається безпосередньо до банку, в якому відкритий рахунок юридичної або фізичної особи. на кошти якої накладений арени.

У разі накладання арешту на кошти на рахунку юридичної або фізичної особи банком припиняється списання коштів за розпорядженням власника рахунку (в тому числі використання коштів на потреби підприємства та виплату заробітної плати і прирівняних до неї платежів), за винятком платежів до бюджету та внесків до державних цільових фондів. При цьому для виконання ухвали суду (постанова прокурора, слідчого), на час накладення арешту, банк відкриває юридичній або фізичній особі на балансовому рахунку № 2909 спеціальний рахунок. Накопичення коштів на спеціальному рахунку, на виконання ухвали суду (постанови прокурора, слідчого), здійснюється в тій же групі черговості, що і оплата розрахункових документів за виконавчими документами судів, згідно з встановленим порядком черговості виконання платежів. Кошти, які накопичуються на спеціальному рахунку, забороняється використовувати до отримання рішення суду про їх стягнення або ухвали суду (постанови прокурора, слідчого) про зняття арешту. Накопичені кошти використовуються виключно для забезпечення позову (конфіскації). Будь-які інші претензії до спеціального рахунку пред'являтися не можуть.

Якщо арешт накладений на рахунок із зазначенням в ухвалі (постанові) конкретної суми, яка є на рахунку, банк цю суму резервує на спеціальному рахунку і продовжує проведення операцій за встановленим порядком.

У разі відсутності або недостатності коштів на рахунку банк перераховує наявну суму коштів на спеціальний рахунок за окремою ознакою, вміщує ухвалу (постанову) до картотеки за позабалансовим рахунком № 9803 та повідомляє суд (прокурора, слідчого) про відсутність або недостатність коштів для прийняття ним відповідного рішення. При цьому у разі надходження коштів на рахунок відповідача здійснюється їх накопичення на спеціальному рахунку до остаточного вирішення цього питання судом або накопичення зазначеної в ухвалі (постанові) суми. Після накопичення на спеціальному рахунку необхідної суми і відсутності інших ухвал (постанов) про накладення арешту банк резервує її на цьому рахунку і відновлює проведення операцій за встановленим порядком.

У разі коли арешт накладений на рахунок у цілому, без зазначення в ухвалі (постанові) конкретної суми, банком здійснюються заходи по забезпеченню арешту, але кошти накопичуються на спеціальному рахунку без обмеження сумою до прийняття судом рішення за позовом або ухвали про скасування арешту.

Після прийняття рішення суду за цивільним позовом (вироку в частині цивільного позову) та при наявності на спеціальному рахунку відповідної суми арештованих коштів банк на підставі виконавчого документа суду та розрахункового документа стягувача перераховує призначену до стягнення суму на рахунок стягувача. У такому ж порядку виконується вирок суду про конфіскацію майна.

Якщо на спеціальному рахунку була накопичена сума менша, ніж в рішенні про стягнення, і присуджена до стягнення сума не перевищує зазначену в ухвалі (постанові), то накопичена сума перераховується повністю на рахунок стягувача, а розрахунковий документ з відміткою про його часткову оплату вміщується в картотеку несплачених документів на позабалансовий рахунок № 9803 в ту ж саму дату, в яку була вміщена ухвала (постанова) про накладення арешту. У разі прийняття судом рішення про стягнення суми меншої, ніж накопичена на спеціальному рахунку, невикористана сума повертається банком на той рахунок, з якого вона була залучена.

Після накладення арешту на кошти на рахунку повернення помилково зарахованих коштів здійснюється власником рахунку позачергово у п'ятиденний термін після зняття арешту, накопичення на спеціальному рахунку зазначеної в ухвалі суми або за письмовим дозволом органу, який наклав арешт.

У разі прийняття судом рішення або ухвали про скасування арешту у зв'язку з відмовою в позові або з інших підстав, банк відновлює проведення операцій в установленому порядку. Кошти, які були накопичені за час накладення арешту на спеціальному рахунку, повертаються банком не пізніше наступного робочого дня після скасування арешту на той рахунок, з якого вони були залучені.

Якщо до банку надійшли декілька ухвал (постанов) про накладення на кошти на рахунку арешту, то вони виконуються банком у календарній черговості їх надходження.

ПІДСУМОК

У цій главі Ви розглянули сутність безготівкових розрахунків. Безготівкові розрахунки обслуговують господарські взаємовідносини підприємств, організацій, установ, об'єднань, фінансово-кредитних органів. Основне місце в цих розрахунках займають платежі за матеріальні цінності та послуги.

Організація безготівкових розрахунків повинна сприяти процесу відтворення, відповідати конкретним вимогам, які обумовлені інтересами розвитку економіки. Головна з них — забезпечувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані послуги, тим самим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках. Крім того, організація розрахунків повинна передбачати створення умов для взаємного контролю постачальника та покупця за дотримання господарчих угод, здійснення банківського контролю за діючими правилами розрахунків.

Сподіваємося, що отримані знання допоможуть Вам у роботі, особливо тим, хто безпосередньо є учасниками вказаних відносин.

Глава 7 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

/. Коли виникають кредитні правовідносини.

2. Яка відповідальність виникає за порушення кредитних правовідносин.

У цій главі буде розглянуто сутність банківського кредитування. Сьогодні в Україні функціонують підприємства, організації і господарські товариства, засновані на різних формах власності. Це створює різнобій і складності в організації кредитних правовідносин між банками, з одного боку, та підприємствами, організаціями і товариствами, з іншого. В умовах ринкової економіки змінився характер кредитного договору. Активну роль стали виконувати обидва його суб'єкти на паритетних засадах, що вимагає зміцнення правового поля діяльності кредитора та

позичальника.

Крім цього, в даній главі ми розглянемо відповідальність суб'єктів у випадку порушення встановлених правил в сфері кредитних правовідносин.

§ І. Поняття та правова основа виникнення кредитних правовідносин

Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України. Вони одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих тимчасово вільних коштів. Комерційні банки, що мають відповідну ліцензію Національного банку України на право проведення операцій з валютними цінностями, можуть виступати в ролі покупця і продавця тимчасово вільних коштів в іноземній валюті. Банківська система, надаючи кредити, організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає його дефіцит.

Кредитні відносини виникають між різними суб'єктами. Найбільш поширені вони між банками з одного боку, і підприємствами — з другого Нині широкого розвитку набувають кредитні відносини між підприємствами та господарськими товариствами, що пов'язано з введенням комерційного кредиту і вексельних розрахунків Кредитні відносини можуть виникнути між банками і державою (наприклад, комерційні банки купують облігації внутрішньої державної позики) Набувають подальшого розвитку кредитні відносини між банками та населенням Населення кредитує банки через вклади в них, купівлю ощадних сертифікатів тощо Водночас банки надають населенню споживчі кредити Кредитні відносини між підприємствами, організаціями з одного боку, та населенням — з другого, набувають важливого значення Відповідно до чинного законодавства кредитуванням громадян можуть займатися не тільки банки, а й інші організації ломбарди, кредитні спілки тощо Крім того, кредитні відносини можуть виникнути між фізичними особами

Правова природа кредитних правовідносин закладена у нормах законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», Положення Національного банку України «Про кредитування», Цивільного кодексу України (ст. ст. 380—385) та інших нормативних актах

Для того щоб виникли кредитні правовідносини, необхідно укласти кредитний договірКредитний договір — згода сторін, на підставі якої кредитодавець зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а позичальник зобов'язується повернути його у строк з відповідною платою за користування

Відповідно до Положення Національного банку України «Про кредитування» існує декілька форм кредиту (рис 29)

Розглянемо ці форми кредиту

Банківський кредит.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм.власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором Основними з них є забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість

Принципзабезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможнісгь позичальника

Принципповернення, строковості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначе

Рис 29

ний у кредитному договорі строк з відповідною платою за користування ним

Цільовий характер використання передбачає спрямування позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним

договором

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів Кредити в іноземній валюті можуть одержувати тільки юридичні особи-резиденти України для проведення діяльності, передбаченої їх статутними

документами

Рішення про надання кредиту позичальникам, незалежно від його розміру, приймається колегіальне (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією і таке інше) більшістю голосів і оформляється протоколом При наданні позичальнику кредиту, розмір якого перевищує 10 % власного капіталу («великі кредити»), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 % власних коштів банків Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку Для захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених Національним банком України економічних нормативів діяльності комерційних банків та вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів

Розглянемо порядок укладення кредитних договорів між банком і суб'єктом господарської діяльності

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником і визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін Кредитні договори укладаються тільки в письмовій формі і не можуть змінюватися в односторонньому порядку, без згоди обох сторін Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої при належності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом Для отримання кредиту позичальник звертається до банку Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви В документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення Якщо рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він подає до банку установчі документи з зазначенням юридичної адреси, завірену банком картку із зразками підписів та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявність заборгованості за позичками Розмір відсоткових ставок та порядок їх оплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів У разі зміни облікової ставки умови договору можуть перепядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та постачальника Для кредитів що надаються в іноземній валюті, необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів Позичальник що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за

контрактами, угодами подає до банку копії цих контрактів і угод та інші документи які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається погашення кредиту Позичальник, що звертається до банку для отриманням кредиту на спорудження об'єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції виробництва товарів народного споживання і таке інше, подає до банку проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторисної документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші необхідні для кредитування документи (контракт з будівельною організацією, техніко-економічне обґрунтування, графіки виконання робіт) Позичальник, що отримує кредит на витрати, які не перекриваються надходженнями протягом календарного року, надає прогнозні розрахунки потреби в короткостроковому кредиті на рік з поквартальною розбивкою

Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути:

забезпеченість власними коштами не менш як на 50 % усіх його видатків,

репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни),

оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на и реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентноздатність на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги експорту),

економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальника наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яку отримав банк при оформленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника

Документи, що зберігаються у цій справі, групуються таким чином

матеріали з надання кредиту (кредитний договір боргові зобов’язання гарантійні листи тощо), фінансово-економічна інформація (бухгалтерські баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани тощо),

матеріали про кредитоспроможність позичальника (довідки, отримані від інших банків, запити, листування, звіти аудиторських фірм тощо)

Забороняється надання кредитів на:

покриття збитків господарської діяльності позичальника,

формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств,

придбання цінних паперів будь-яких підприємств

Видами забезпечення кредиту є неустойка (штрафи, пені), застава, поручительство, гарантія

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням У разі застосування страхування кредитною ризику банк має впевнитись у надійності страховика Сума страхових зобов'язань, які страховик може прийняти на себе, залежить від правового статусу товариства, у формі якого створена страхова організація Для більшої надійності вищезазначених видів забезпечення кредиту може укладатися тристороння угода банк — гарант (поручитель, страхова організація) — позичальник

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом оплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником з поточного (валютного) рахунку Якщо рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та оплата відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальником — платіжною вимогою банку у встановленому чинним законодавством порядку У разі неможливості оплати боргу позичальником, він стягується з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку Кошти для погашення заборгованості в першу чергу направляються для сплати відсотків за користування кредитом, потім — простроченої заборгованості

Сума, що залишається, направляється на погашення основної суми кредиту

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки проводиться банком у виняткових випадках, у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені обставини за умови прийняття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між; позичальником та банком і є невід'ємною частиною кредитного договору Банк контролює виконання позичальником умов кредитного договору, цільове використання кредиту, своєчасне і повне його погашення При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що повинно бути передбачено кредитним договором У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів в межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків (комісій), при відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором

Розглянемо правову основу регулювання міжбанківських кредитів

Надання кредитів комерційними банками на міжбанківському ринку регламентується Законом України «Про банки і банківську діяльність», Цивільним кодексом України, нормативними актами Національного банку України, статутами комерційних банків та кредитними договорами Кредитні відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах, шляхом укладання кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов'язання сторін з належним оформленням справ за міжбанківськими кредитами Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків, порядок відкриття яких передбачений відповідними планами рахунків бухгалтерського обліку банків України Спірні питання за міжбанківськими кредитами вирішуються в порядку, встановленому чинним законодавством України або за взаємною згодою комерційних банків через третейський суд Комерційні банки, як економічно самостійні і незалежні від виконавчих та розпорядчих органів державної влади у своїх рішеннях, пов'язаних із оперативною діяльністю, мають право самостійно встановлювати рівень відсоткової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозицій на міжбанківському ринку та рівні облікової ставки Загальний розмір отримання комерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку Забороняється їх надання та отримання банківськими установами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи Національний банк України, враховуючи фінансовий стан комерційного банку, має право встановлювати інші обмеження загальної суми залучення та надання комерційними банками міжбанківських кредитів

Комерційний кредит

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарчі відносини і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов'язань боржника сплатити кредиторові зазначену суму у визначений термін Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги щодо яких продавцем надається відстрочка платежу У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інші угоди про надання кредиту не укладаються

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

оплати боржником векселя,

передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ),

переоформлення комерційного кредиту на банківський

У разі оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя, погашення такого кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором сторін

Лізинговий кредит

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укла-

данням лізингової угоди Лізинг — це форма майнового кредиту Його об'єктом є різне рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме (будинки, споруди, система телекомунікації та ін. ) майно Суб'єктами лізингу можуть бути лізингодавець (суб'єкт господарювання, що є власником об'єкта лізингу і здає його в оренду), користувач (суб'єкт, що домовляється з лізингодавцем на оренду про набуття права володіння та розпорядження об'єктом лізингу у встановлених лізинговою угодою межах), виробник (підприємство, організація та інші суб'єкти господарювання, які здійснюють виробництво або реалізацію товарно-матеріальних цінностей)

Іпотечний кредит

Іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки, позичальниками — юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об'єктом застави за іншою угодою

Споживчий кредит

Споживчий кредит — кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються, виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт жиглових будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути переданими банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів за винятком обов'язкових платежів, протягом 10 років Строки кредиту встановлюються залежно від цілей об'єкта кредитування, роз

міру позики, платоспроможності позичальника, причому цей строк не повинен перевищувати 10 років з дня його надання. Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунку, переказами через пошту або готівкою.

Бланковий кредит

Комерційний банк може надавати бланковий кредит тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення — тільки під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит

Кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом такими способами:

а) акумулюванням кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;

б) гарантуванням загальної суми кредиту провідним банком або групою банків; кредитування здійснюється в залежності від

потреби в кредиті;

в) зміною гарантованих банками-учасникамиквот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в

консорціумній операції.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національний банк України», до Національного банку України як кредитора останньої інстанції може звернутися комерційний банк або інша кредитна установа для отримання рефінансування у разі вичерпання інших можливостей рефінансування. Національний банк України має право, але не зобов'язаний, надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи.

Таким чином,банківські кредитні правовідносини ~ це урегульовані нормами банківського права відносини між банком і позичальником, в силу яких останній зобов'язується використати наданий йому кредит на зазначені у договорі цілі та повернути його у встановлений термін і відсотками банку.

§ 2. Відповідальність суб'єктів банківського кредитування

Відповідно до Положення Національного банку України «Про кредитування» у кредитних договорах передбачається відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін. У кредитних договорах також передбачається відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням отриманих від Національного банку України кредитних ресурсів у вигляді стягнення з позичальника штрафу в розмірі не менше 25 % розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку, а також відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку, у вигляді стягнення з позичальника штрафу в розмірі до 25 % розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку.

За порушення умов Положення «Про кредитування» до комерційних банків можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені ст. 62 Закону України «Про Національний банк України».

Комерційні банки зобов'язані у кожному випадку неповернення кредиту та нарахованих відсотків за користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення —- порушувати у суді справу про банкрутство.

За невиконання або неналежне виконання кредитних зобов'язань винна особа несе цивільно-правову відповідальність при наявності спільних умов (збитки, противоправність дій винної особи, безпосередній причинний зв'язок між збитками та протиправними діями, вина) за правилам ст.ст. 203—215 ЦК України. У випадку визнання угоди недійсною наступає реституціальна відповідальність.

У тих випадках, коли кредитні зобов'язання були забезпечені, повинні застосовуватись і правила солідарної та субсидіарної відповідальності (ст.ст. 174—176 ЦК України). Поручитель, гарант, страхувальник за невиконання (неналежне виконання) позичальником своїх зобов'язань несуть перед кредитором повну відповідальність за умови його повної платоспроможності і відповідно в частині недостатності у позичальника майна для

відповідальності в повному обсязі. Таким чином, відповідальність цих осіб набуває субсидіарного характеру.

Якщо кредитне зобов'язання було забезпечене одночасно кількома видами, то в такому випадку може виникнути солідарна відповідальність субсидіарного характеру. Якщо предметом забезпечення кредитного зобов'язання було виконання робіт або надання послуг, то в такому випадку при настанні субсидіарної відповідальності поручителя (гаранта, страхувальника) кредитодавець в змозі застосовувати правила ст. 208 ЦК України.

Якщо перераховані особи залучаються до субсидіарної відповідальності в судовому порядку, то вона може бути покладена на них у випадку повної або часткової неплатоспроможності позичальника на день прийняття судом рішення по справі. Якщо на день прийняття судового рішення позичальник буде частково платоспроможний, він разом з поручителем (гарантом, страхувальником) буде нести перед кредитодавцем відповідальність самостійно: перший — загальну, другий — часткову субсидіарну.

Слід відмітити, що під кредитоспроможністю позичальника слід розуміти його здатність в повному обсязі і у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями.

ПІДСУМОК

У цій главі Ви розглянули сутність регулювання банківського кредитування. У період становлення в Україні ринкових відносин, перебудови господарства кредитні правовідносини відіграють важливу роль. Вони сприяють прискоренню роздержавлення власності, допомагають швидшому перерозподілу грошових коштів, що дає можливість здійснити переорієнтацію виробництва й оздоровити економіку держави.

Сподіваємося, що знання, якіВи отримали, допоможутьВам у роботі, особливо тим особам, які безпосередньо є учасниками вказаних відносин.

Глава 8 ПРАВО ЗАСТАВИ

Після вивчення цієї главиВи зрозумієте;

1. Як правильно оформити договір застави.

2. Які існують види застави.

3. Коли припиняється застава.

4. Як здійснюється захист прав сторін у договорі застави.

У цій главі ми розглянемо один із видів забезпечення виконання зобов'язань — заставу. Зобов'язання виконуються сторонами, як правило, належним чином, тобто у встановлений строк у відповідності з чинним законодавством та умовами договору. При допущенні будь-яких порушень передбачені звичайні заходи примусу, що застосовуються у всіх випадках, незалежно від того, були вони заздалегідь передбачені сторонами чи ні. Такою мірою є стягнення збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Але існують й інші міри правового характеру, що стимулюють боржника до виконання зобов'язання належним чином. Ці спеціальні заходи називаються видами забезпечення зобов'язання. У цій главі буде розглянуто лише один з них — застава.

§ 1. Поняття застави як способу забезпечення зобов'язання

У відповідності до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про заставу» застава — це спосіб забезпечення зобов'язань.

Застава майна суб'єкта правовідношення є однією з поширених форм забезпечення повернення банківського кредиту. На підставі застави кредитор (заставодержатель) має право у випадку невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання отримати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону.

Отже, за заставним зобов'язанням кредитору, по-перше, видається майно, яке може бути об'єктом стягнення, по-друге, його вимоги задовольняються за рахунок цього майна в першу чергу, оскільки він має перевагу перед всіма іншими кредиторами. Заставою забезпечуються різні вимоги, і серед них такі, які виникають з кредитного договору, договору купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. З правової точки зору структура права застави має такий вигляд (рис. 30):

Рис. 30

Наведена схема потребує пояснення. По-перше, що являє собою предмет застави. По-друге, чи обов'язковою є передача заставленого майна кредитору. По-третє, який порядок розпорядження позичальником заставленим майном.

Предметом застави може бути як майно, так і майнові права, при цьому майно не повинно бути вилучене з цивільного обігу. Ним може бути майно, яке в майбутньому, тобто після укладення договору застави, стане власністю заставодавця, в тому числі продукція, плоди або доход з них (майбутній врожай, приплід худоби тощо). Предметом застави також можуть бути такі майнові права: на оренду підприємства, будівлі, споруд, кредиторські вимоги, спадкові та інші права.

Не можуть бути предметом застави національні культурні та історичні цінності, що знаходяться у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Також предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена, майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації. Предметом застави не можуть бути вимоги, що мають осо-

бистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Далі нам необхідно розглянути положення про те, чи обов'язкова передача заставленого майна кредитору. Відповідно до чинного законодавства, заставлене майно може знаходитись у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи (банк, нотаріальні органи). Це положення про знаходження заставленого майна повинно бути обумовлене в момент укладення договору застави. Що стосується розпорядження позичальником заставленим майном, то це положення буде розглянуте далі.

§ 2. Зміст і форма договору застави

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про заставу» у договорі застави повинно бути зазначено найменування (прізвище, ім'я, по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання зобов'язання, опис, оцінка та місцезнаходження майна, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди. Якщо предметом договору є майно, то договір охоплює і належність цього майна, якщо інше не передбачено законом або договором. Застава майна може здійснюватися шляхом передачі товаророзпоряджувального документа (коносаменту, складського посвідчення — варіанта тощо) кредитору. Цінні папери передаються безпосередньо заставодержателю або на депозит банку чи нотаріальної контори. У тих випадках, коли майно знаходиться у спільній власності, воно може бути передане в заставу при наявності письмової згоди всіх співвласників. Майно, що знаходиться в спільній частковій власності, може передаватися в заставу за умови виділення з нього частки в натурі.

У договорі застави майнових прав має бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. У цьому випадку заставодавець повинен попередити її про укладення договору застави. При заставі майнових прав їх вартісна оцінка визначається угодою сторін, якщо інше не передбачене чинним законодавством.

Заміна предмета договору застави можлива лише за згодою заставодержателя.

Ризик випадкової загибелі або псування предмета застави несе заставодавець, якщо інше не передбачене законом або договором

Одночасно з укладенням договору застави заставодержатель повинен застрахувати передане в його володіння майно, якщо це передбачено договором чи законом. Коли заставодержатель — ломбард, то страхування є обов'язковим і проводиться заставодавцем за оцінкою, обумовленою сторонами під час прийняття майна під заставу. Якщо заставлене майно залишається у володінні заставодавця, він зобов'язаний застрахувати це майно. У випадку настання страхової ситуації заставодержатель має переважне право задоволення своїх вимог з суми страхового відшкодування.

Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Заставодавцем може бути як сам боржник, за основним зобов'язанням, так і третя особа — майновий поручитель.

Державне підприємство, що володіє майном на праві повного господарського відання, самостійно його заставляє, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних органів, підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності, заставляє своє майно за згодою із засновником цього товариства і в порядку, передбаченому для державних підприємств. З моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства або відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, застава їхнього майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації.

Закон пред'являє певні вимоги до форми договір застави. За загальним правилом, його укладають у звичайній письмовій формі. Застава майна у ломбарді оформляється видачею ломбардного квитка. Однак якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави має бути нотаріально засвідчений. Нотаріальне засвідчення нерухомого майна здійснюється за місцем його знаходження, договори застави транспортних засобів та космічних об'єктів — за місцем їх реєстрації. У цих випадках заставодавці повинні вести книгу записів застави. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору застави і наслідки настають у вигляді двосторонньої реституції.

§ 3. Виникнення права застави та види застави

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, якщо ж договір підлягає нотаріальному засвідченню, то з моменту його посвідчення Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, право застави виникає з моменту передачі йому предмета застави У випадку коли така передача відбулася до укладення договору, ~ з моменту його укладання

Заставодавець за загальним правилом зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачене законом або договоромВін може відчужувати це майно, але лише за згодою заставодержателя і за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, забезпеченого заставою

Згідно з чинним законодавством допускається наступна застава, якщо інше не передбачено законом або попереднім договором застави При наступній заставі вимоги наступного заставодержателя задовольняються з вартості предмета застави після повного забезпечення вимог попередніх заставодержателів Заставодавець повинен повідомити кожного наступного заставодержателя про всі попередні застави даного майна, а також про характер та розмір забезпечених цими заставами зобов'язань При невиконанні цього обов'язку він повинен відшкодувати збитки, що виникли внаслідок цього, у будь-якого заставодержателя

Головне призначення застави полягає в тому, що заставодержатель, згідно з чинним законодавством, має право за рахунок заставленого майна задовольнити свої вимоги у повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи відсотки, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпечених заставою вимог, якщо інше не передбачене договором застави

Право звернення стягнення на предмет застави виникає з моменту невиконання основного зобов'язання (наприклад, якщо борг не повертається в обумовлений строк), якщо інше не передбачене законом або договором При припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи, що є заставодавцем, заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання,

забезпеченого заставоюПри частковому виконанні боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в початковому обсязі

Якщо предмет одного договору застави складають дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернено на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) за вибором заставодержателя Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (право), він зберігає право наступного стягнення на інші речі (права), що складають предмет застави Вимоги наступних заставодержателів задовольняються за рахунок вартості застави після повного забезпечення вимог попереднього заставодержателя

У випадку коли третя особа задовольнила в повному обсязі вимоги заставодержателя, до неї переходить (одночасно з правом вимоги) забезпечена нею застава

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, арбітражного суду, третейського суду, якщо інше не передбачене законом, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого надпису нотаріусів Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду або арбітражного суду

Реалізація заставленого майна, на яке звернене стягнення, здійснюється судовим виконавцем на підставі виконавчого листа суду чи наказу арбітражного суду або виконавчого напису нотаріусів У разі звернення стягнення на майно державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності) реалізація заставленого майна проводиться відповідним органом приватизації

Закладене майно реалізується з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачене договором, а реалізація закладеного майна державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, створених в процесі корпоратизації, усі акції яких знаходяться в державній власності, — виключно з аукціонів (публічних торгів)

Якщо аукціон (публічні торги) оголошено таким що не відбувся, заставодержатель має право за згодою заставодавця залишити заставлене майно у себе за початковою ціною, а якщо заставодавець не дає такої згоди — майно реалізується у встановленому порядку

Реалізація заставлених майнових прав відбувається шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває права вимагати у судовому порядку переводу на нього заставленого права з моменту виникнення права звернення стягнення на предмет застави.

У тих випадках, коли сума, виручена від реалізації заставленого майна, є недостатньою для повного задоволення вимог заставодержателя, він має право, якщо інше не передбачене законом або договором, отримати різницю за рахунок іншого майна боржника в порядку черговості, встановленої законодавством. Якщо сума, виручена від реалізації заставленого майна, перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги заставодержателя, різниця підлягає поверненню заставодавцеві. При реалізації цілісного майнового комплексу державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, всі акції якого знаходяться в державній власності), що є предметом застави, виручена грошова сума, яка перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, різниця зараховується у відповідний бюджет, а у разі, коли покупцем є фізична особа або юридична особа, у майні якої частка державної власності не перевищує 25 відсотків, — до відповідного позабюджетного фонду приватизації.

Заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення на нього стягнення і його реалізацію, виконавши забезпечене заставою зобов'язання (повернути борг або ту його частину, виконання якої прострочено).

Застава зберігає силу в тому випадку, якщо за однією з підстав, передбачених законом, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи. Застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, що виник з забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу.

Згідно з чинним законодавством розрізняютьп'ять видів застави. Для більшої виразності відобразимо види застави схематично (рис. 31).

Рис. 31

Розглянемо ці види застави.

Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про заставу»,іпотека — це застава землі, іншого нерухомого майна (будівель, споруд, квартир, цілісних майнових комплексів, підприємств тощо), що залишаються у володінні і користуванні у заставодавця або третьої особи. Іпотечний заставодержатель має право, якщо інше не передбачено законом або договором, перевіряти документально і фактично наявність, розмір, стан і умови зберігання предмета застави; вимагати від заставодавця належного зберігання предмета застави, а від будь-якої особи припинення посягань на предмет застави. Якщо предмет застави втрачено не з вини заставодержателя і заставодавець його не відновив або за згодою заставодержателя не замінив іншим майном такої ж вартості, то заставодержатель має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання. Іпотечний заставодавець, якщо інше не передбачено договором чи законом, має право:

володіти та користуватися предметом застави відповідно до його призначення; достроково виконати основне зобов'язання, якщо це не суперечить змісту зобов'язання; реалізувати за письмовою згодою заставодержателя предмет застави з переведенням на набувача основного боргу, забезпеченого заставою; передавати за письмовою згодою заставодержателя предмет застави в оренду.

За порушення заставодавцем обов'язків щодо вжиття заходів, необхідних для збереження предмета іпотеки, заставодержатель має право вимагати дострокового виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, звернувши при необхідності стягнення на

предмет іпотеки.

За порушення заставодавцем обов'язків щодо страхування

предмета іпотеки заставодержатель має право вимагати дострокового виконання основного боргу або застрахувати предмет

іпотеки за свій рахунок, але в інтересах заставодавця із стягненням з нього витрат по страхуванню.

Договір про іпотеку повинен бути нотаріально посвідчений. При зміні змісту забезпеченого іпотечного зобов'язання, а також при переході права власності на предмет іпотеки від заставодавця до Іншої особи, проводиться відповідний запис у Книзі запису застав. Порушення вказаної вимоги тягне за собою недійсність вчинених змін.

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про заставу»,застава товарів в обороті або у переробці — це застава, предметом якої можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При заставі товарів в обігу або переробці заставодавець зберігає за собою право володіти, користуватися та розпоряджатися предметом застави. Уразі відчуження заставлених товарів заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами такої чи більшої вартості. При цій заставі вказане майно перестає бути предметом застави з моменту його вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про заставу»,заклад — застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателю. За угодою сторін предмет закладу може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Індивідуально визначена річ може бути залишена у заставодавця з, накладенням знаків, які засвідчують заставу.

Заставодержатель, якщо інше не передбачено договором. зобов'язаний вживати заходи, необхідні для збереження предмета закладу; в передбачених договором випадках отримувати дохід (в інтересах заставодавця), що приносить предмет закладу (наприклад, врожай); якщо допускається користування предметом закладу, регулярно повідомляти про це заставодавцеві; страхувати предмет закладу в інтересах і за рахунок заставодавця;

сплачувати податки і збори за рахунок заставодавця; негайно повідомляти заставодавця про небезпеку загибелі чи пошкодження предмета закладу; негайно повернути предмет закладу після виконання заставодавцем основного зобов'язання; належним чином утримувати предмет закладу, нести відповідальність за нього.

Заставодержатель, якщо це передбачено договором, може користуватися предметом закладу, а отримані доходи направляти на покриття витрат, пов'язаних з утриманням предмета закладу, що виплачуються, або направляти на погашення відсотків за боргом, чи самого боргу.

Якщо виникає загроза загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, той має право вимагати від заставодавця його заміни, а якщо отримає відмову, — достроково звернути стягнення на предмет закладу. Якщо заставодержатель зберігає або використовує предмет закладу неналежним чином, заставодавець у будь-який час має право вимагати припинення закладу або достроково виконати забезпечене закладом зобов'язання.

За втрату або недостачу предмета закладу заставодержатель несе відповідальність у розмірі вартості втраченого майна, а за пошкодження предмета закладу — в розмірі суми, на яку знизилась вартість заставленого майна. Заставодержатель зобов'язаний відшкодувати заставодавцю всі заподіяні втратою, недостачею чи пошкодженням предмета закладу збитки в повному обсязі, якщо це передбачено законом чи договором. Заставодержатель відповідає за втрату, недостачу чи пошкодження предмета закладу, якщо він не доведе, що втрата, недостача чи пошкодження сталися не з його вини.

Наступним видом застави єзастава майнових прав. Відповідно до ст. 49 Закону України «Про заставу» заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги за зобов'язаннями, в яких він є кредитором, так і тих, які можуть виникнути в майбутньому. В цьому випадку в договорі повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця, про що заставодавець зобов'язаний повідомити боржника.

У договорі застави майнових прав, якщо інше не передбачено договором, заставодавець повинен:

виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права;

не здійснювати уступки заставленого права;

не виконувати дій, що тягнуть за собою припинення заставленого права чи зменшення його вартості;

вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб;

надавати заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб та про домагання третіх осіб на це право

Заставодержатель, якщо інше не передбачено договором, має право вимагати в судовому порядку в будь-який час переводу на себе заставленого права, якщо заставодавець порушив свої обов'язки, вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право, у випадку порушення заставодавцем обов'язку самостійно вживати заходи для захисту заставленого права Якщо боржник заставодавця до ви конання ним зобов'язання, забезпеченого заставою, виконає свій обов'язок, все, одержане при цьому заставодавцем, стає предметом застави, про що заставодавець зобов'язаний негайно повідомити заставодержателя. При одержанні від свого боржника в рахунок виконання зобов'язання грошових сум заставодавець зобов'язаний за вимогою заставодержателя перерахувати відповідні суми на рахунок заставодержателя у виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором застави

Відповідно до ст 53 Закону України «Про заставу»,застава цінних паперів (векселів тощо), які можуть передаватися шляхом вчинення передатного надпису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу Цінні папери, які не передаються індосаментом, переходять за угодою сторін За угодою сторін цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса або банку Якщо законом чи договором не передбачено інше, купонні листи на виплату відсотків, дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом застави лише у випадках, якщо вони передані кредитору заставленого зобов'язання У випадку застави цінних паперів на пред'явника діють норми, що передбачені Законом України «Про заставу» для застави товарів в обороті на переробці

§ 4. Припинення застави

Відповідно ст 28 Закону України «Про заставу» право застави припиняється

з припиненням забезпеченого заставою зобов’язання

у разі загибелі заставленого майна,

у разі придбання заставодержателем права власності на заставлене майно,

у разі примусового продажу заставленого майна,

при закінченні терміну дії права, що складає предмет застави

Крім того, відповідно до ст 29 Закону України «Про заставу», у разі відмови кредитора прийняти виконання забезпеченої заставою грошової вимоги відповідна сума вноситься заставодавцем у депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса Якщо внесена в депозит сума повністю покриває борг, застава припиняється

Розглянемо вищеназвані підстави припинення застави В моментвиконання заставодавцем основного зобов'язання

застава припиняється і заставодержатель повинен повернути боржнику заставлене майно При частковому виконанні заставодавцем забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в первісному обсязі Можливе виникнення обов'язків дострокового повернення заставного зобов'язання Так, у разі припинення юридичної особи (заставодавця) заставодержатель одержує право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою

Наступною підставою припинення застави єзагибель заставного майна Якщо загибель предмета застави виникла з вини заставодавця (наприклад, в результаті пожежі загинула худоба), в цьому випадку можлива заміна застави Разом з тим предмет застави повинен бути річчю з родовими ознаками Предмет застави може загинути внаслідок незалежних від учасників заставного зобов'язання причин Ризик випадкової загибелі заставленого майна несе його власник, тобто заставодавець або третя особа, які надали це майно Однак сторони в договорі або закон можуть встановити, що ризик випадкової загибелі несе заставодержатель (наприклад при передачі йому майна в заклад) При цьому зобов'язання, забезпечені припиненою заставою, продовжують існувати Сторони можуть укласти нову угоду про заставу Якщо застава застрахована і настає страховий випадок заставодержатель, незалежно від того, хто є страхувальником,

має переважне право на задоволення своїх вимог з страхового відшкодування

Крім цього, право застави припиняється, якщозаставодержатель придбав право власності на заставлене майно У цьому випадку право на заставу трансформується в право власності, але це не завжди вигідно попередньому заставодержателю при перезаставі, оскільки він повинен як власник задовольнити інших заставодержателів, але при наявності в нього першості вигідніше бути заставодержателем своєї власності і задовольнити свої вимоги в першу чергу

Наступною підставою припинення права застави єпримусовий продаж заставленого майна. Це право виникає з моменту настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, при умові, що інше не передбачене законом або договором Порядок звернення стягнення, а також порядок реалізації заставленого майна був нами розглянутий в попередньому матеріалі Останньою підставою припинення застави єзакінчення терміну дії права, що складає предмет застави, тобто виникає необхідність з боку заставодавця виконати своє зобов'язання перед заставодержателем у зв'язку з закінченням терміну застави

Закон України «Про заставу» передбачає захист прав сторін при заставі шляхом надання їм державних гарантій Якщо після укладення договору застави законодавство встановлює правила, що погіршують стан заставодавця, заставодержателя або одного з них, умови договору зберігають силу на весь строк його дії

У разі прийняття Україною або Автономною Республікою Крим законодавчих актів, які припиняють заставне право або право заставодавця на заставлене майно, збитки, завдані заставодержателю в результаті прийняття цих актів, відшкодовуються йому в повному обсязі Україною або Автономною Республікою Крим Спори про відшкодування збитків вирішуються судом

У разі вжиття державою заходів до примусового вилучення заставленого майна або майнових прав (націоналізація, реквізиція, конфіскація, накладення секвестру, а також інших заходів, аналогічних за своїми наслідками), держава відшкодовує збитки заподіяні заставодержателю внаслідок здійснення цих заходів

У разі припинення права власності на заставлене майно або припинення заставлених майнових прав у зв'язку з рішенням

державного органу або органу місцевого чи територіального самоврядування, не спрямованим безпосередньо на вилучення заставленого майна чи заставлених майнових прав, в тому числі рішенням про вилучення земельної ділянки, на якій розташовано заставлені будинок, інші будівлі, споруди чи багаторічні насадження, збитки, завдані заставодержателю в результаті цього рішення, відшкодовуються заставодержателю в повному обсязі цими органами Спори про відшкодування збитків вирішуються судом, арбітражним судом

Якщо в результаті видання органом державної виконавчої влади чи органом місцевого і територіального самоврядування акта, який не відповідає чинному законодавству, порушуються права заставодержателя або інших осіб щодо володіння, користування та розпорядження предметом застави, такий акт визнається судом або арбітражним судом недійсним Збитки, завдані заставодержателю в результаті видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який ви дав цей акт

Таким чином, ефективність права застави визначається не лише правовою захищеністю інтересу кредитора, якістю предметів застави, але й загальним фінансовим станом позичальника Цей висновок означає, що застава майна позичальника не виключає прийняття до уваги його власної кредитоспроможності

ПІДСУМОК

У цій главі нами розглянуто один із видів забезпечення виконання зобов'язань — заставу Застава — один з найважливіших інструментів ринкової економіки, ефективний і надійний засіб захисту інтересів кредитора Інтерес кредитора до застави проявляється в тому, що у складі майна боржника виділяється певна частина, і якщо в подальшому зобов'язання виявиться по рушеним, предмет застави продається, а з одержаної суми першими, раніше за всіх інших можливих кредиторів і у повному обсязі будуть задоволені вимоги того, чиє зобов’язання забезпечене заставою

У цьому зв'язку прийнято вважати, що на відміну від таких способів забезпечення зобов’язання як неустойка і порука, за яких кредитор у кінцевому рахунку вірить боржнику в зобов'язанні, забезпеченому заставою, кредитор «вірить майну»

Глава 9 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИПУСКУ В ОБІГ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Після вивчення цієї главиВи зрозумієте:

7. Правове положення цінних паперів в Україні.

2. Правову основу випуску в обіг цінних паперів на території України.

3. Порядок реєстрації цінних паперів.

4. Основи для відмови в реєстрації цінних паперів.

5. Яку відповідальність несуть юридичні та фізичні особи за порушення на ринку цінних паперів.

Перехід до ринкових відносин в межах національної економічної системи передбачає різке підвищення ролі цінних паперів, оскільки вони стають реальним об'єктом купівлі-продажу. Ринок цінних паперів являє собою ринок фінансових зобов'язань, як правило, довгострокового характеру, на певний період часу. Випускаючи цінні папери, емітент одержує гроші у користування. Звідси такий важливий відтворюючий аспект фінансового ринку: повинно існувати реальне джерело виплати доходів за цінними паперами. Якщо цінні папери будуть випускати лише для вилучення з обігу «зайвих» грошей і наступного їх направлення на покриття бюджетного дефіциту, то це може призвести до подальшого посилення інфляції.

Серцевиною, ядром національного ринку цінних паперів із самого початку його формування була і сьогодні залишається Українська фондова біржа, утворена й зареєстрована Кабінетом Міністрів України у 1991 році. Розширюється позабіржовий ринок цінних паперів. Нині в Україні працює більше тисячі фінансово-кредитних посередників, які займаються фондовими операціями. Це банки, інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства, торговці цінними паперами. Ось чому знання сутності ринку цінних паперів є однією з умов успішної діяльності банкіра.

У цій главі буде розглянуто юридичну сутність випуску в обіг цінних паперів.

§ 1. Правова характеристика цінних паперів України

Чинне законодавство України надає юридичним особам широкі можливості на випуск цінних паперів і операцій з ними.

В основному правовідносини, що виникають при цьому, носять цивільно-правовий характер. Однак специфіка цих відносин визначає необхідність застосування також банківського правового регулювання в багатьох операціях з цінними паперами. Так, нормами банківського права регулюється порядок випуску і реєстрації цінних паперів на території України, а також значення відносин, які пов'язані з цінними паперами, одним із суб'єктів яких виступають банки.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка Їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату прибутку у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Стаття 3 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» встановлює, що в Україні можуть випускатися і обертатися певні види цінних паперів. Для наочності відобразимо види цінних паперів схематично (рис. 32).

Розгляньмо види цінних паперів і дамо їх правову характеристику.

Акції. Правова характеристика

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Як бачимо, цей закон визначає коло прав акціонера. Одне з цих прав полягає в можливості отримати відповідну частку майна акціонерного товариства лише в одному випадку — при ліквідації. В інших випадках власник акції не може вимагати виділення своєї частки в майновому масиві акціонерного товариства, якщо він захоче вийти із складу акціонерів. Не може також намагатися викупити свою акцію, якщо тільки це не обумовлено статутом акціонерного товариства. Цим членство в акціонерному товаристві відрізняється від членства у товаристві з обмеженою відповідальністю, де у випадку виходу учасника вирішується питання або про виділен-

Рис. 32

ня йому частки в натурі, або про виплату відповідної грошової компенсації. Таким чином, акціонер може продати свої акції на біржі, на позабіржовому ринку цінних паперів, але акціонерне товариство не зобов'язане купувати в нього свою акцію.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» існують такі види акцій: іменні, на пред'явника,

привілейовані та прості.

Іменними є акції, оборот яких, а також деякі додаткові реквізити фіксуються у спеціальній книзі реєстрації акцій, яка ведеться акціонерним товариством. При купівлі будь-ким таких акцій покупцеві слід пересвідчитися в тому, що у книзі реєстрації акції перереєстровані на його ім'я. Без цього новий власник акцій не зможе реалізувати свої права у відношенні акціонерного товариства.

Придбання і відчуження акційна пред'явника не вимагають такої процедури, і для акціонерного товариства пред'явник такої акції має усі права і повноваження акціонера.

Привілейовані акції дають право акціонеру на переважне отримання дивідендів і пріоритетну участь в розділі майна у разі

ліквідації акціонерного товариства. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» (ч. 5 ст. 4) говорить про те, що власники привілейованих акцій не можуть брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інші умови не обумовлені у статуті, тобто закон припускає наявність права голосу у привілейованої акції, а також можливість виплати додаткових грошових сум власникам привілейованих акцій, якщо дивіденди запростими акціями вищі, ніж дивіденди за привілейованими акціями. Однак для реалізації цієї можливості необхідно зробити відповідні застереження у Статуті акціонерного товариства, інших документах.

У вищеназваному законі не вказані інші види акцій, але це не перешкоджає акціонерному товариству випускати будь-які інші види цінних паперів, які б поєднували характеристики вищевказаних видів з врахуванням особливостей того чи іншого акціонерного товариства. Використовуються на нашому ринку й так звані «варанти». Варант — свідоцтво, яке надає його власнику право купівлі цінного папера за встановленою ціною протягом визначеного періоду часу або безстрокове. Інколи таке свідоцтво пропонується разом з цінними паперами як стимул для купівлі.

Привілейовані акції можуть бути випущені на суму. що не перевищує 10% статутного фонду акціонерного товариства (ч. 8 ст. 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»), який в свою чергу не може бути нижчий за 1250 мінімальних зарплат (ч. 4 ст. 24 Закону «Про господарські товариства»).

Розглянемо, які реквізити повинна мати акція, складемо таку схему (рис. 33).

Рішення про випуск акцій приймається засновниками акціонерного товариства або загальними зборами акціонерів акціонерного товариства та оформляється протоколом.

Протокол рішення про випуск акцій повинен обов'язково містити:

фірмове найменування емітента та його місцезнаходження;

розмір статутного фонду або вартість основних і оборотних фондів емітента;

цілі та предмет його діяльності;

найменування контролюючого органу (аудиторської фірми);

перелік службових осіб емітента;

Рис. 33

дані про розміщення раніше випущених в обіг цінних паперів;

мету випуску акцій;

категорії акцій;

кількість іменних акцій та акцій на пред'явника;

кількість привілейованих акцій;

загальну суму емісії і кількість акцій;

номінальну вартість акцій;

кількість учасників голосування;

порядок виплати дивідендів;

строк і порядок передплати акцій та їх оплати;

строк повернення коштів при відмові від випуску акцій;

черговість випуску акцій (при випусках їх різними серіями);

порядок повідомлення про випуск і порядок розміщення акцій;

умови розпорядження акціями;

права власників привілейованих акцій;

переважне право на придбання акцій при новій емісії.

Протокол, крім того, може містити й інші відомості щодо випуску акцій.

Акції акціонерним товариством випускаються у розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства (у разі перетворення його в акціонерне товариство). Додатковий випуск акцій можливий у тому разі, якщо всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю не нижче номінальної. Забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з господарською діяльністю акціонерного товариства.

Відомості, що дають змогу оцінити привабливість акцій

Перш ніж придбати ті чи інші акції, потенційний інвестор повинен вивчити усе, що їх стосується (відомості обов'язково публікуються), і визначити, для чого він їх купує? Якщо бажаючи стати співвласником підприємства, характер діяльності якого дозволяє розраховувати на систематичне отримання нехай не фантастичних, але стабільних дивідендів, слід з'ясувати, яку продукцію випускає емітент, або на сфери вкладення залучених емітентом коштів. Якщо ж інвестор сподівається отримати порівняно швидко прибуток від купівлі-продажу акцій, то слід звернути увагу на те, який орган буде котирувати акції (тобто встановлювати курс купівлі-продажу), чи існує зобов'язання самого емітента купувати свої акції (ще раз відмітимо, що це право, а не обов'язок емітента).

Звичайно, не зайвим буде поцікавитись відомостями про керівництво підприємства-емітента: чи достатньо досвідчені люди залучають кошти інвесторів.

Після придбання акцій інвестору слід періодично цікавитись інформацією про діяльність підприємства-емітента, особливо про котирування його акцій (якщо такі проводяться). Крім того, інвестор (тепер вже як акціонер) повинен бути підготовлений до участі в роботі зборів акціонерів, пам'ятаючи, що саме збори є вищим органом емітента, які мають право вирішувати будь-яке питання.

Облігації. Правова характеристика

Відповідно до ч. 1 ст.10 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» (ч.І ст.10)облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску).

Як бачимо, власник облігації є не власником або співзасновником емітента облігацій, а його кредитором, їх пов'язують боргові відносини. Для емітента позитивний момент при цьому полягає в тому, що власники облігацій не беруть участь в управлінні підприємством-емітентом, а лише отримують вартість облігації і відсотки по ній. У той же час власники облігацій як кредитори підприємства-емітента у випадку ліквідації останнього мають переваги перед акціонерами в задоволенні своїх вимог з майна емітента. Розмір дивідендів за акціями визначається кожного року на зборах акціонерів залежно від результатів господарської діяльності акціонерного товариства, при цьому через нестачу коштів або з інших причин дивіденди можуть зовсім не виплачуватися. Зобов'язання емітента облігацій по виплаті Їх номінальної вартості і відсотків по них не залежать від результатів господарчої діяльності і не можуть бути переглянуті.

Відповідно до ч. З ст.10 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» існують облігації двох видів: внутрішніх республіканських і місцевих позик та підприємств. Вищеназваний закон дозволяє підприємствам всіх форм власності бути емітентом облігацій і, крім того, закон дозволяє також об'єднанням підприємств випускати облігації. Однак, у цій галузі існує значний законодавчий недолік. Так, ч. 2 ст. З Закону України «Про підприємства в Україні» до числа об'єднань підприємств відносить також консорціуми — «тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети». Не існує ніяких законодавчих заборон вказаному тимчасовому об'єднанню випускати облігації зі строком погашення значно більшим, ніж строк, на який створювався сам консорціум. Далі «спільна мета» досягається, консорціум ліквідується, а на вимоги власників облігацій прямо відповідає п.4 цієї ж статті закону:

об'єднання не відповідаєпо зобов'язаннях підприємств, що входять до його складу, а підприємства не відповідають по зобов'язаннях об'єднання, якщо інше не передбачене установчим договором (статутом).

Відповідно до ч. б ст.10 Закону України «Про цінні папери і

фондову біржу» облігації можуть бути іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними (цільовими), що вільно обер-

таються або з обмеженим колом обігу. При цьому відповідно до ч.7 ст.10 вищеназваного закону облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на пред'явника.

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» (ч.8 ст.10 і ч,2 ст.13) не вказує, чи можуть безпроцентні облігації бути лише цільовими, тобто такими, які дають їх власникам право на отримання будь-якого товару чи послуг, або можлива емісія безпроцентних облігацій, що продаються нижче номінальної вартості, а через певний строк емітент їх погашає, тобто викупає у держателів по номіналу. Відповідно до ч. 10 ст.10 вищеназваного закону до облігації може додаватися купонний лист на сплату відсотків. Облігації випускаються з дотриманням режиму публічності, передбаченого для акцій відкритих акціонерних товариств.

Відповідно до ч. 4 ст. ІІ Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»протокол рішення про випуск облігацій підприємств повинен обов'язково містити:

фірмове найменування емітента облігацій та його місцезнаходження;

відомості про статутний фонд, господарську діяльність і службових осіб емітента;

найменування контролюючого органу (аудиторської фірми);

дані про розміщення раніше випущених цінних паперів;

мету випуску і вид облігацій (іменні чи на пред'явника);

загальну суму емісії, кількість і номінальну вартість облігації;

кількість учасників голосування;

порядок випуску облігацій та виплати доходів по них;

строки повернення коштів при відмові від випуску облігацій;

строки продажу відповідних товарів або послуг по цільових облігаціях;

порядок повідомлення про випуск та розміщення облігацій;

порядок оплати облігацій;

крім того, може містити й інші відомості щодо випуску облігації.

Розглянемо, які реквізити повинна мати облігація, складемо таку схему (рис. 34).

У відповідності з ч. б ст.11 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» встановлюються обмеження для випуску облігацій акціонерними товариствами на суму не більше 25 відсотків від суми статутного фонду і лише після повної оплати

усіх випущених акцій. Відповідно до ч.7 ст. ІІ вищезазначеного закону забороняється випускати облігації для формування статутного капіталу емітента, а також покриття збитків емітента.

Відповідно до ч. І ст.12 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» встановлено, що громадянин може придбати облігації лише за рахунок власних коштів, при цьому закон не встановлює критерії і порядок визначення джерел походження

таких коштів.

Відповідно до ст.13 Закону України «Про цінні папери і

фондову біржу» дохід за облігаціями усіх видів виплачується відповідно до умов їх випуску. Дохід за облігаціями цільових позик (безпроцентних облігаціях) не виплачується. Власникові такої облігації надається право на придбання відповідних товарів або послуг, під які випущено позики. За облігаціями підприємств доходи виплачуються за рахунок коштів, що залишаються після розрахунків з бюджетом і сплати інших обов'язкових платежів.

Вищезазначений закон (ч. 5 ст. 13) передбачає, що у випадку невиконання або несвоєчасного виконання емітентом зобов'язань за облігаціями власник може звернутися до суду або ар-

Рис. 34

бітражного суду на предмет примусового стягнення грошових сум,що йому належать.

На світових фінансових ринках особливе положення займають державні (казначейські) облігації, що викликано особливими гарантіями держави (або державного органу) перед власниками облігацій В Україні також зроблені спроби випуску державних облігацій (наприклад, постанова Кабінету Міністрів від 4 січня 1997 р № 2 «Про випуск облігацій внутрішньої державної позики 1997 року), однак, на жаль про особливу їх привабливість не йдеться

Відомості, що дають змогу оцінити привабливість облігацій

При емісії облігацій необхідно дотримуватися режиму публічності, як і при випуску акцій відкритого акціонерного товариства Тому інвестору слід вивчити і проспект емісії облігацій, й інші опубліковані матеріали

Оскільки облігації породжують правові відносини позики, то до їх купівлі слід підходити з критеріями що застосовуються при видачі позики Необхідно оцінити по-перше, ступінь надійності самого позичальника (емітента) — його статутний фонд (він повинен бути сформований), засновників, керівництво Особливо важливе значення має величина фактично сформованого статутного фонду, оскільки у випадку відсутності коштів для виплати по облігаціях їх власники як кредитори мають право вимагати звернення стягнення на майно емітента Тому слід уникати придбання облігацій, загальна сума проспекту емісії яких перевищує сформований статутний фонд емітента

Потім спід з'ясувати цілі позики, тобто куди емітент має намір вкладати зібрані від продажу облігацій кошти Якщо йдеться про реальні комерційні проекти, які зможуть забезпечити надійний прибуток, що достатньо надійно опрацьовані і застраховані, то очевидно, ці облігації становлять певний інтерес

Якщо ж емітентом є нікому не відома фірма, яка має намір вкласти виручені від реалізації кошти в капітальне будівництво (наприклад, в позаміські будинки), під які ще не відведено землю а потім продати (або давати в оренду) побудовані об’єкти то до таких облігацій слід поставитися з обережністю Подібні проекти пов язані з достатньою кількістю важкопрогнозованих ризиків (невиконання будівельниками необхідних робіт у строк відсутність будматеріалів труднощі з одержанням землі, відсут

ність покупців (орендарів) тощо), що ставлять під загрозу здійснення намічених проектів у строк

З особливою обачливістю слід ставитися до тих облігацій, реклама яких вказує на можливість обміну їх на інші цінні папери того ж (або іншого) емітента У такому разі інвестор буде періодично обмінювати одні свої цінні папери на інші що зовсім не гарантує отримання ним реальних грошових сум

Казначейські зобов'язання. Правова характеристика

Відповідно до ч. 1 ст 15 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» казначейські зобов'язання — вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на отримання фінансового доходу

Є такі види казначейських зобов'язань:

довгострокові — від 5 до 10 років,

середньострокові — від 1 до 5 років,

короткострокові — до 1 року

Казначейські зобов'язання поширюються лише серед населення, тобто фізичних осіб Недопущення юридичних осіб до ринку казначейських зобов'язань звужує можливість такого ринку Закон підкреслює умови добровільного розміщення казначейських зобов'язань серед населення, очевидно, для того, щоб показати перевагу цих цінних паперів перед аналогічними цінними паперами, що випускалися на різних етапах радянської епохи. розміщення яких відбувалося на так званій «добровільно-примусовій» основі

Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст 16 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань приймаються Кабінетом Міністрів, а короткострокових — Міністерством фінансів України

Продажна вартість казначейських зобов'язань встановлюється залежно від часу їх придбання Отже, зобов’язання будуть розміщуватися з дисконтом Для емісії казначейських зобов'язань необхідно розробити умови їх випуску які б визначали порядок випуску цих цінних паперів, виплат доходу по них тощо Для довгострокових і середньострокових зобов’язань такі умови розробляє Кабінет Міністрів, для короткострокових — Міністерство фінансів України.

Таким чином, Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» містить лише найбільш загальні характеристики такого виду цінних паперів, як казначейські зобов'язання. Регулювання кожного їх випуску відображається в спеціальному підзаконному акті.

Ощадні сертифікати. Правова характеристика

Відповідно до ч. І ст.18 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»ощадний сертифікат —письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» вводить термін «ощадний сертифікат», не згадуючи «депозитні сертифікати», хоча, враховуючи світову практику, цей вид цінних паперів слід було б називати саме «депозитним сертифікатом». Тому всім інвесторам слід враховувати особливості таких документів, як випущені деякими банками «депозитні сертифікати», які відповідно до українського законодавства не є цінними паперами і не забезпечені засобами захисту, передбаченими для цінних паперів.

Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред'явника.

Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним. Однак було б доцільним встановити певну процедуру передавального напису на іменному сертифікаті для активізації їх ринкового обігу. Адже на сучасному фінансовому ринку сертифікати грають подвійну роль: вони виступають як інвестиційні цінні папери, тобто дозволяють вкласти вільні кошти під відсоток, причому, як правило, на короткий строк і з можливістю дострокової реалізації, та як засіб обігу.

У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» (ч. І ст.20) передбачено, що прибуток по ощадних сертифікатах сплачується за їх пред'явленням до банку-емітента. У випадку дострокової вимоги держателя сертифікату про повернення коштів з депозиту банк сплачує знижений процент, який повинен бути обумовлений для таких випадків. Таким чином, закон прямо передбачає можливість дострокової вимоги держателя сертифіката повернути йому грошові кошти, що були вкладені до бан-

Рис. 35

ку. Однією з причин цього може бути незадоволеність інвестора відсотком, що виплачується по сертифікату, привабливість якого зменшилась з моменту купівлі сертифіката внаслідок інфляції.

Інвестори можуть придбати ощадні сертифікати лише за рахунок власних коштів, однак проконтролювати виконання цих умов досить важко. Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» встановлені обов'язкові реквізити для ощадних сертифікатів. Для наочності складемо таку схему (рис. 35).

Відмітимо, що дуже багато банків надають власникам сертифікатів додаткові послуги. Сертифікати можуть бути прийняті як високоліквідне заставне забезпечення кредитів. Банки також надають послуги по зберіганню сертифікатів. При цьому інвестору видається іменне свідоцтво, яке затверджує правочинність його держателя розпоряджатись сертифікатом і яке може бути відчужене. Таким чином, сертифікат може міняти власників, залишаючись при цьому в банку-емітенті.

Відомості, що дають змогу оцінити привабливість ощадних сертифікатів

Емітувати ощадні сертифікати можуть лише банки. Це значно збільшує надійність цього виду цінних паперів. Оскільки банки

є особливим інститутом фінансового ринку, який досить ретельно контролюється державними органами. Тому використання грошових коштів, залучених від продажу ощадних сертифікатів, також буде проходити під певним контролем.

При купівлі ощадних сертифікатів слід упевнитися, що це саме «ощадний», а не «депозитний» сертифікат, тому що придбання «депозитного» сертифіката породжує правовідносини, які регулюються іншими нормативними документами, а не Законом України «Про цінні папери і фондову біржу». При купівлі ощадних сертифікатів слід добре знати умови використання цих цінних паперів, які визначаються емітентом (банком). До них належать строк, на який грошові кошти залучаються банком, відсоток, що сплачується банком, можливість подовження цього строку. Але особливо уважно необхідно вивчити питання, пов'язане з достроковим поверненням ощадного сертифіката банку.

Необхідно чітко уявляти, коли можна продати ощадний сертифікат банку (деякі емітенти встановлюють норми, за якими здійснити цю операцію можна не раніше, як з настанням певного строку (наприклад, повз 6 місяців після придбання сертифіката інвестором)). Деякі банки встановлюють правила, згідно з якими при достроковому викупі ними сертифікатів інвестор не отримує відсотки, які б належали йому після викупу сертифікатів у встановлені строки. Інколи умови випуску депозитних сертифікатів передбачають виплату штрафу інвестором у випадку дострокового продажу ним сертифікату (інвесторові повертають меншу суму в порівнянні з переданою ним банку в обмін на сертифікат).

Ну і, звичайно ж, купувати ощадні сертифікати краще ті, які випущені великим банком, який працює вже довгий час.

Векселі. Правова характеристика

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»вексель — цінний папір., який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити з настанням строку визначену суму власникові векселя (векселедержателю). В Україні випускаються векселі двох видів — простий та переказний.

Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власнику векселя після вказаного строку визначену суму.

Переказний вексель (тратта) містить письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму у певний строк. Трасат стає боржником за векселем тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис. Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого векселя, є головним вексельним боржником і несе відповідальність за оплату векселя у визначений строк.

Розглянемо, що повинен містити простий вексель (рис. 36). Як було зазначено вище, крім простого векселя, існує переказний вексель, який повинен містити відповідні реквізити

(рис.37).

Документ, у якому відсутній будь-який з реквізитів, не має сили простого або переказного векселя, за винятком таких випадків:

1) вексель, строк платежу за яким не вказано, розглядається як такий, що підлягає оплаті за пред'явленням;

2) при відсутності особливого зазначення місце, позначене поруч з найменуванням платника (місце складання документа

— для простого векселя), вважається місцем платежу і одночасно місцем проживання платника (векселедавця — для простого векселя);

3) вексель, в якому не вказане місце його складання, визнається підписаним у місці, позначеному поруч з найменуванням векселедавця.

Предметом векселя можуть бути тільки гроші. У процесі обігу вексель передається від одного держателя іншому шляхом передавального надпису-індосаменту. Кожний індосант, як і векселедавець, несе відповідальність за акцепт і платіж по векселю. Вексельні зобов'язання платника, векселедавця і індосанта можуть бути додатково гарантовані повністю або за допомогою аваля.

— вексельного поручительства. До оплати вексель повинен бути пред'явлений в місці платежу платнику або третій особі, якій доручено оплатити вексель, — доміциліату. Доміцильований вексель — вексель, який містить застереження про те, що він підлягає оплаті домщиліатом у місці проживання платника або в іншому місці. Таке застереження робиться на векселі векселедавцем. Якщо доміциліат в ньому не вказаний, він може бути названий платником при акцепті. Цей вексель пред'являється до сплати

Рис. 36

Рис 37

доміциліату, який не є відповідальною за векселем особою, а лише своєчасно оплачує вексель за рахунок платника, котрий надав в його розпорядження необхідні кошти. Доміциліатом переважно виступає банк, згодою якого необхідно попередньо заручитися. Від того, який банк буде зазначений як місце платежу (банк платника чи банк одержувача), залежить строк, протягом якого векселедержатель отримає сплачені за цим векселем гроші, а також, хто буде нести видатки за їх попередній або наступний переказ.

Належна оплата векселя у встановлений строк погашає всі вексельні зобов'язання. У випадку відмови від платежу векселедержатель може пред'явити у суді позов до акцептанта (векселедавця простого векселя). Крім того, якщо вексель не акцептовано або не оплачено, він має право вимагати сплати векселя шляхом регресу (зворотної вимоги) від інших відповідальних осіб (векселедавця, індосантів, авалістів), солідарне зобов'язаних перед векселедержателем. Регресний позов може бути пред'явлений до всіх названих осіб разом або до кожного окремо, але тільки у тому випадку, коли відмова від акцепту або платежу була оформлена відповідно до чинного законодавства.

Вексель — це, можливо, найбільш формалізований вид цінних паперів, оскільки основу вексельного законодавства України складає «Положення про переказний та простий вексель», яке було введено в дію Постановою ЦВК і РНК СРСР № 104/1341 від 7 серпня 1937 року. Вказане положення розроблене відповідно до Женевських вексельних конвенцій, до яких СРСР приєднався в 1936 році, і які є дуже старанно розробленими документами. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 17.06.92 р., всі цивільно-правові відносини, що виникають у зв'язку з використанням векселів, підлягають регулюванню у відповідності з цим Положенням.

Відомості, що дають змогу оцінити привабливість векселів

Інвестору, який бажає придбати той чи інший вексель, слід врахувати, що, зважаючи на особливості Женевських конвенцій, особливе значення у вексельних відносинах має характер, а іноді й місце написання тексту на вексельному бланку. Упевнитись в правильності складання може лише кваліфікований спеціаліст, причому це достатньо трудомісткий процес.

Загальні ж критерії, якими слід керуватись інвестору, такі:

по-перше, слід упевнитись, що вексель складено саме на спеціальному вексельному бланку; по-друге, упевнитись у відповідності реквізитів векселедавця і відбитку печатки, що стоїть на векселі; по-третє, в перевідному векселі слід перевірити нерозривність здійснення індосаментів (передатного надпису); і наприкінці, слід оцінити надійність самого платника за векселем. Найперспективнішими слід вважати векселі великих банків, компаній тощо, а не дрібних, нікому не відомих векселедавців.

На фінансовому ринку України векселі мають обмежений обіг, і в наш час не є такими привабливими інструментами, як акції і облігації.

Приватизаційні папери. Правова характеристика

Законом України від 14.10.92 р. були внесені зміни до Закону «Про цінні папери та фондову біржу», а саме, перелік видів цінних паперів був доповнений ще одним видом — «приватизаційні папери».

Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизаційні папери»приватизаційні папери — особливий вид державних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери поділяються на приватизаційні майнові сертифікати, приватизаційні житлові чеки, земельні бони. В Україні приватизаційні папери є виключно іменними цінними паперами. Право на одержання у власність приватизаційних паперів мають громадяни України, які проживають на її території, проживають або тимчасово перебувають за її межами в службових справах у період, визначений Державною програмою приватизації. Кожний громадянин України має право на одержання приватизаційних паперів однакової номінальної вартості. Рішення про випуск приватизаційних паперів приймає Кабінет Міністрів України згідно з Державною програмою приватизації. Приватизаційні папери використовуються шляхом обміну Їх на паї, акції, інші документи, що встановлюють і засвідчують право власності на частку державного майна відповідно до номіналу приватизаційних паперів і супроводжуються погашеннями їх.

Розглянемо, що повинні містити приватизаційні папери (рис. 38).

Від інших видів цінних паперів приватизаційні папери відрізняються тим, що.

Рис. 38

у вільний обіг вони не випускаються;

продаж або відчуження їх іншим способом є недійсним;

дивіденди або відсотки з приватизаційних паперів не нараховуються;

приватизаційні папери не можна використовувати як засіб платежу або застави.

Підсумовуючи вище ви кладе не, відмітимо, що приватизаційні папери — особливий вид державних цінних паперів, оскільки емітентом є держава в особі уповноваженого органу, при цьому емітент не несе ніякої відповідальності за їх використання Приватизаційні папери можуть бути використані лише для обміну на документи, які свідчать про право власності на приватизований об'єкт

Первісний власник їх лише фізичні особи, однак їх отримувачем (покупцем) можуть бути і юридичні особи — посередники. При цьому діють за такою схемою: громадянин — приватизований об'єкт або громадянин — посередник — приватизований об'єкт. Приватизаційні папери — одноразовий платіжний засіб, оскільки після оплати приватизованого об'єкта приватизаційні папери підлягають погашенню і більше не використовуються.

Інвестиційні сертифікати. Правова характеристика

Відповідно до Указу Президента України від 19.02.1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» цінними паперами також визнаються інвестиційні сертифікати. У відповідності до п. 2 розділу 1 Положення «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії»інвестиційний сертифікат — цінний папір, який випускається виключно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає право його власнику на отримання доходу у вигляді дивідендів. Однак, серед цінних паперів, перелік яких поданий у Законі «Про цінні папери і фондову біржу», такого цінного паперу, як інвестиційний сертифікат, немає, тому правовий статус інвестиційного сертифікату як цінного паперу неоднозначний. Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними і на пред'явника.

Розглянемо, що повинен містить інвестиційний сертифікат (рис. 39).

Номінальна вартість одного інвестиційного сертифіката повинна дорівнювати номінальній вартості однієї акції, що належить засновникам.

Для випуску інвестиційних сертифікатів укладається договір з інвестиційним керуючим, аудитором або аудиторською фірмою. а також депозитний договір з депозитарієм, проводиться реєстрація випуску інвестиційних сертифікатів. Публікується інвестиційна декларація та інформація про випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційного фонду.

Інвестиційні сертифікати відкритих фондів можуть бути придбані за кошти учасників, а інвестиційні сертифікати закритих фондів — за кошти учасників та приватизаційні папери.

Кошти, отримані від учасників, відкриті фонди інвестують у цінні папери інших емітентів. Закриті фонди мають право про-

Рис. 39

водити інвестування в цінні папери та придбання нерухомого майна, часток і паїв, що належать державі в майні господарських товариств у процесі приватизації.

Емісія інвестиційних сертифікатів здійснюється після реєстрації їх випуску у фінансовому органі в порядку, визначеному Міністерством фінансів України. Фонди мають право здійснювати загальну емісію на суму, обсяг якої не повинен перевищувати 15-кратного розміру Їх статутних фондів.

Відкриті фонди випускають інвестиційні сертифікати, що не підлягають вільному продажу. Інвестиційні сертифікати пропонуються для розміщення та викуповуються фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни, встановлені інвестиційною декларацією.

Таким чином, власник інвестиційних сертифікатів не володіє корпоративними правами, тобто він не є засновником інвестиційного фонду або компанії і не володіє відповідними правочинностями. Власник інвестиційних сертифікатів має право на одержання дивідендів, які вираховуються з вартості чистих активів.

§ 2. Реєстрація та обіг цінних паперів

Відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку Інші державні органи контролюють діяльність учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень

Розгляньмо порядок реєстрації випуску цінних паперів Емітент має право на випуск облігацій підприємств і акцій з моменту реєстрації цього випуску у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку Якщо подані для реєстрації облігації підприємств і акції пропонуються для відкритого продажу, тобто призначені для розміщення між юридичними особами і громадянами коло яких заздалегідь визначити неможливо, то емітент зобов'язаний подати реєструвальному органу для реєстрації також інформацію про випуск цінних паперів Емітент зобов'язаний подати органу, що реєструє випуск цінних паперів або інформацію про випуск цінних паперів, баланс та довідку про фінансовий стан підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) Порядок реєстрації випуску облігацій підприємств і акцій, а також інформація про їх випуск визначається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку

Реєстрація випуску цінних паперів повинна бути проведена не пізніш, як протягом ЗО днів з моменту подачі заяви з доданням необхідних документів Орган, який реєструє випуск цінних паперів або інформацію про це, зобов'язаний перевіряти відповідність поданих емітентом документів вимогам законодавства України Відмова від реєстрації може мати місце лише в разі порушення встановленого порядку або невідповідності поданих документів вимогам законодавства Якщо реєстрацію ви пуску цінних паперів у встановлений строк не проведено або у ній відмовлено з мотивів, які емітент вважає необґрунтованими, він може звернутися до суду Реєстрація випуску цінних паперів або інформації про їх випуск, що проводиться Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, не може розпадатися як гарантія вартості цих цінних паперів Загальний реєстр випуску цінних паперів ведеться Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку Інформація про випуск акцій, облігації підприємств що пропонуються для відкритого продажу крім реєстрації, підлягає обов'язковому опублікуванню в оргднах преси Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України і офіційному виданні фондової біржі не пізніш як за 10 днів до початку передплати на ці цінні папери Акції, облігації підприємств, що пропонуються для відкритого продажу, допускаються для розміщення не раніш як через ЗО днів після опублікування оголошення про їх випуск У разі виникнення будь яких змін в інформації про випуск акцій, облігацій підприємств, що пропонуються до відкритого продажу, емітент цінних паперів повинен опублікувати інформацію про зміни, що сталися, до закінчення 30-денного строку з дня опублікування інформації. Реєструючий фінансовий орган має право у разі виявлення недостовірних даних в опублікованій інформації про випуск акцій, облігацій підприємств припинити їх розміщення до того часу, поки емітент цих цінних паперів не внесе до неї відповідних ЗМІН

Емітент зобов'язаний не менше одного разу на рік інформувати громадськість про своє господарсько-фінансове становище і результати діяльності (річний звіт) Звіт публікується не пізніше, як протягом дев'яти місяців року, наступного за звітним, і надсилається держателям іменних акцій та реєструючому органу У річному звіті повинні міститися такі дані про емітента:

інформація про результати господарювання за попередній рік,

підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) річний баланс та довідка про фінансовий стан,

основні відомості про додатково випущені цінні папери, обгрунтування змін у персональному складі службових осіб Емітент зобов'язаний протягом двох днів надіслати фондовій біржі і реєструючому органу, а також опублікувати в офіційній газеті фондової біржі інформацію про зміни, що відбулися в його господарській діяльності і впливають на вартість цінних паперів або розмір доходу за ними Відобразимо це у вигляді схеми (рис 40)

Емітент у зв'язку з опублікуванням недостовірних відомостей про нього, які можуть вплинути на вартість цінних паперів або розмір доходу від них, зобов'язаний протягом двох робочих днів вжити заходів щодо спростування цих відомостей

Для того, щоб розібратися у сутності ринку цінних паперів, необхідно з ясувати, що являє собою професійна діяльність в цій сфері Професійна діяльність на ринку цінних паперів — це

Рис. 40

підприємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційному, інформаційному, технічному, консультаційному та іншому обслуговуванню, випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності.

Розгляньмо види професійної діяльності, для чого складемо наступну схему (рис. 41).

Професійна діяльність на ринку цінних паперів, у тому числі посередницька по випуску та обігу цінних паперів, здійснюється юридичними і фізичними особами виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для одержання дозволу на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, а також перелік відомостей, які торговець цінними паперами повинен подавати протягом строку дії цього

Рис. 41

дозволу, визначається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Дозвіл на здійснення всіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути видано торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний фонд у розмірі не менш як 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності щодо цінних паперів не менш як 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Дозвіл на

здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів не може одержати торговець цінними паперами, який безпосередньо або побічне володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 відсотків статутного фонду, в тому числі безпосередньо вартістю понад 5 відсотків статутного фонду іншого торговця. Торговець цінними паперами, який має дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів, не може безпосередньо або побічно володіти майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 відсотків статутного фонду, в тому числі безпосередньо вартістю понад 5 відсотків статутного фонду іншого торговця. Якщо частка юридичної особи, що не має дозволу на здійснення діяльності щодо обігу цінних паперів, або громадянина в статутному фонді кількох торговців цінними паперами перевищує 5 відсотків по кожному торговцю, то ці торговці не можуть здійснювати торгівлю цінними паперами один з одним.

Торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю:

цінними паперами власного випуску;

акціями того емітента, в якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі більше 5 відсотків статутного фонду.

Безпосереднім володінням майна визначається володіння часткою у статутному фонді будь-якого товариства, побічним володінням — володіння часткою у статутному фонді такого товариства, яке є учасником в іншому товаристві.

При прийнятті доручення на купівлю або продаж цінних паперів торговець цінними паперами зобов'язаний надавати особі, за рахунок якої він діє, інформацію про курс цінних паперів. Торговець цінними паперами зобов'язаний подавати фондовій біржі інформацію про всі укладені ним угоди з цінними паперами, в строки і порядку, визначені правилами фондової біржі. Особливості ведення бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами визначає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Міністерством фінансів України та Національним банком України.

§ 3. Відповідальність юридичних та фізичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» Державна комісія з цінних

паперів та фондового ринку має право накладати на юридичних осіб штрафи. Відобразимо це схематично (рис. 42).

Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про накладення штрафів може бути оскаржене в суді. Штрафи, накладені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, стягуються у безспірному порядку, якщо протягом 10 днів рішення про накладення штрафу не оскаржене в судовому порядку. Про накладення штрафів на комерційні банки Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку інформує Національний банк України у триденний термін. Штрафи за порушення юридичними особами правил діяльності на ринку цінних паперів, передбачені Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», накладаються Головою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, членом Комісії чи головою відповідного територіального

Відповідальність юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів

Випуск в обіг та розміщення незареєстрованих цінних паперів

Діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії)

Неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації

Ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів

До 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або до 150% прибутку (надходжень) одержаного е результаті цих дій

До 5 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

До 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

До 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

Рис 42

органу після розгляду матеріалів, які засвідчують факт правопорушення.

Про вчинене правопорушення, за яке на юридичних осіб накладається штраф, уповноваженою особою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, яка це правопорушення виявила, складається акт, який разом з поясненнями керівника, іншої відповідальної посадової особи та документами, що стосуються справи, протягом трьох днів направляються посадовій особі, яка має право накладати штраф. Якщо під час проведення перевірки уповноваженою особою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку проводилось вилучення документів, які підтверджують факт порушення, до акта про правопорушення додаються копії цих документів та копія протоколу про вилучення цих документів. Вилучення документів, які підтверджують факт правопорушення, проводиться на строк до трьох днів з обов'язковим складанням протоколу особою, яка провела вилучення, в якому зазначаються дата його складання, прізвище та посада особи, яка провела вилучення, повний перелік вилучених документів та день, в який ці документи мають бути повернені. Протокол підписує уповноважена особа Комісії, яка провела вилучення. Представнику юридичної особи, документи якої були вилучені, після закінчення перевірки і проведення вилучення документів надається копія протоколу про вилучення.

Посадова особа Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку приймає рішення про накладення штрафу протягом 10 днів після отримання необхідних документів. Рішення про це оформлюється постановою, що надсилається юридичній особі, на яку накладено штраф, та банківській установі, в якій відкрито рахунок цієї юридичної особи.

У разі скоєння адміністративного правопорушення, пов'язаного з діяльністю на ринку цінних паперів, винні особи несуть адміністративну відповідальність. Для більшої виразності складемо схему (рис. 43).

Протоколи про вчинення правопорушень складаються посадовими особами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку у разі виявлення ними відповідних правопорушень. Адміністративні стягнення за правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів, накладаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку або і'і іериторіальни-ми органами. Від імені цих органів право розгля іати справи про

Відповідальність за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів

Здійснення операцій по випуску в обіг або розміщення незареєстрованих цінних паперів

Здійснення операційна ринку цінних паперів без ліцензії

Неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірних відомостей Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку

Ухилення від виконання розпоряджень Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку

від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

від 20 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

від 20 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

Рис. 43

адміністративні правопорушення та накладати стягнення мають Голова Комісії, члени Комісії, голова відповідного територіального органу Комісії. Спори, що виникають у ході застосування санкцій до осіб, винних у здійсненні правопорушення на ринку цінних паперів, вирішуються судом або арбітражним судом.

Крім того, особи несуть кримінальну відповідальність. Відповідно до ст.79 Кримінального кодексу України виготовлення з метою збуту, а також збут підроблених… державних цінних паперів… карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років з конфіскацією майна. Ті ж дії, вчинені за попереднім зговором групою осіб або особою, раніше судимою, за виготовлення або збут підроблених цінних паперів, — караються позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

ПІДСУМОК

У цій главі було розглянуто правове положення ринку цінних паперів України, зокрема, види цінних паперів, порядок реєстрації, підстави для відмови в їх реєстрації. Особливе місце відведено відповідальності юридичних та фізичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів Тепер Ви знаєте, що цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила та їх власником і передбачають, як правило, виплату прибутку у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам Сподіваємося, що, вивчивши цю главу, Ви стали спеціалістами в галузі ринку цінних паперів, а знання його сутності та порядку регулювання з боку держави допоможеВам виконувати професійні обов'язки

Глава 10 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

1. Загальні принципи валютного регулювання,

2. Повноваження державних органів і функції банків в регулюванні валютних операцій.

3. Права і обов'язки суб'єктів валютних операцій.

4. Порядок здійснення валютного контролю.

5. Яка відповідальність настає за порушення валютного законодавства.

Реальність життя така, що сьогодні зовнішньоекономічна діяльність вивчається не лише вченими, бізнесменами, але й банкірами, які пізнають її шляхом «проб та помилок». В умовах розвитку міжнародних відносин кожен повинен знати режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. У цій главі ми розглянемо юридичну сутність валютних операцій.

§ 1. Поняття та юридична сутність валюти

Валютні відносини є важливою частиною системи економічних відносин. Сьогодні практично неможливо уявити міжнародне економічне співробітництво в усіх його напрямках (торгове, виробниче, науково-технічне, інвестиційне тощо) без використання валюти.

Валюта — в широкому розумінні — означає грошову одиницю будь-якої країни (гривня, долар, фунт стерлінгів тощо). Проте нерідко використовується для позначення коштів, виражених в грошових одиницях тільки іноземних держав чи міжнародних кредитних організацій — готівки, вкладів на банківських рахунках, платіжних документів (векселів, чеків тощо), тобто як грошей інших країн. В цьому розумінні поняття «валюта» часто зустрічається в практиці міжнародних економічних відносин. Якраз у цій сфері валютою нерідко називають і кошти в національних грошових одиницях.

У статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», немає однозначного поняття валюти, а подані терміни:

«валюта України», під якою розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

«іноземна валюта», під якою розуміється як власне іноземна валюта, так і монетарні метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або монетарних металах.

Виходячи з цих визначень, об'єктом валютних відносин в Україні є:

валюта України;

платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

іноземна валюта;

платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

монетарні метали.

При визначенні правової природи валюти необхідно дати аналіз понять:

валюта України;

іноземна валюта;

міжнародні колективні валюти.

Перед тим, як розглянути юридичну сутність цих понять, дамо таке поняття валюти. Валюта (англ. Currency ) — грошова одиниця країни, що використовується для вимірювання величини вартості товарів.

Проаналізуємо поняття валюти в трьох значеннях:

1. Грошова одиниця даної країни (національна валюта) (англ. National currency) — гривня України, долар США, фунт стерлінгів Великобританії, марка Німеччини і так далі; виражена в тому чи іншому її виді (золота, срібна, паперова, металева).

2. Грошові знаки іноземних держав (іноземна валюта) (англ. Foreign currency).

3. Спеціальні міжнародні грошові одиниці (міжнародна колективна валюта) (англ. International currency) — СДР, ЄВРО, ЕКЮ, андське песо та інші.

З метою визначення юридичної сутності валюти доцільно розподілити її з певною умовності долею на різні види за принципом приналежності. Для більшої виразності відобразимо це схематично (рис. 44).

Рис. 44

В період металевого обігу в якості валюти використовували золото і срібло. На сучасному етапі в якості валюти застосовують паперові гроші та монети. Відповідно до п.1 ст.1 Декрету Кабінету Міністрів від 19 лютого 1993 року «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» так визначено вперше введене в обіг поняття «валюта України»:

грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах

на території України.

У вищезазначеному Декреті під «іноземною валютою» мається

на увазі:

іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Діяльність валютного ринку заснована, перш за все, на проведенні валютних операцій, пов'язаних з переходом прав власності та інших прав на валютні цінності з використанням як засобу платежу валюти України, іноземної валюти та платіжних документів, виражених у валюті України та іноземній валюті, а також ввозом, переказом і пересиланням на територію України та вивезенням, перевезенням і пересиланням за її межі валютних цінностей. Тому вищезазначений Декрет визначає таке важливе поняття як «валютні цінності» і відносить до нього:

валюту України;

іноземну валюту;

платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

монетарні метали — золото і метали ірідієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.

У відповідності з Законом України від 06.06.1995 р. «Про визначення розміру збитків, заподіяних підприємству, установі, організації розкраданням, зникненням (пошкодженням), недостачею чи втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння і валютних цінностей» та Законом України від 18.10.1997 р. «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» до металів ірідієво-платинової групи можливо віднести — паладій, іридій, осмій, платину, радій, рутеній.

Міжнародна (територіальна) колективна валюта використовується при розрахунках серед членів міжнародних союзів, міжнародних фондів або територіальних союзів. Нині в окремих країнах світової торгівлі в ролі міжнародної валюти використовується СДР, ЄВРО та інші.

Розглянемо спеціальні права запозичення (СДР) (англ. Special drawing rights). СДР — міжнародні платіжні та резервні засоби, які випускаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) і використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та в якості розрахункової одиниці МВФ.

У 1969 роціМВФ, враховуючи зростаючу небезпеку постійного дефіциту міжнародної ліквідності, в силу обмеженості виробництва золота та розширення обсягів світової торгівлі,

прийняв рішення про створення штучної валюти — СДР. СДР були створені як резервна валюта, що призначена для покриття платіжного балансу країни. Протягом перших трьох років дії цієї валюти її було випущено в розмірі 9,5 млрд. доларів.

При необхідності країна може обміняти свою квоту СДР на валюту, вказану Міжнародним валютним фондом, без прийняття на себе будь-яких попередніх умов у сфері економічної політики. Країна повинна додержуватися умов використання близько 70% виділених СДР протягом п'ятирічного періоду. Фактично країна купувала СДР, так як повинна була представити свою власну валюту або валюту іншої країни в обмін на СДР.

Вартість СДР спочатку установлювалася в золотому еквіваленті (одиниця СДР = 0,888671 грамам чистого золота), але з першого червня 1974 року її стали визначати відносно середньозваженої вартості «кошика» 16 валют (долар США — 33%; марка ФРН — 12,5%; фунт стерлінгів — 9%; французький франк — 7,5%; японська єна — 7,5%; канадський долар — 6%; італійська ліра — 6%; нідерландський гульден — 4,5%; бельгійський франк — 3,5%; швейцарський франк — 2,5%; австралійський долар, датська крона, норвезька крона, іспанська песета — по 1,5%; австрійський шилінг та юарівський ренд — по 1%).

На перше липня 1974 року вартість СДР складала 1,2063 долара США. Надалі МВФ ввів практику щоденного встановлення доларової вартості СДР. У теперішній час курс СДР визначається на валютному кошику 5 основними національними валютами (долар США, німецька марка, англійський фунт стерлінгів, французький франк, японська єна). Склад стандартного кошика переглядається МВФ один раз у п'ять років.

Потрібно зазначити, що СДР стали використовувати не тільки як засіб платежу для проведення офіційних операцій між валютними органами, але і певною мірою для комерційних цілей. Так, у 1975 році вперше з'явилися облігації без спеціального забезпечення, депоновані (виражені) в СДР, а починаючи з 1977 року органи Міжнародної асоціації транспортної авіації стали використовувати СДР для сплати проїзду та вантажних тарифів.

СДР виконує ряд функцій світових грошей з регулювання платіжних балансів, поповнення офіційних валютних резервів порівняно вартості національних валют, але не має власної вартості та реального забезпечення. МВФ надає СДР зацікавленим країнам — членам МВФ і країнам, які не є членами МВФ, інтернаціональним та територіальним валютним фондам і банкам.

Після того, як у січні 1970 року були випущені перші СДР, і з врахуванням другого випуску в 1979-1981 роках, в теперішній час їх нараховується 21,3 млрд. Розподіл СДР здійснюється автоматично пропорційно квоті країн у МВФ. Переваги СДР як сукупних зобов'язань країн-членів МВФ дозволяють поступово перетворити Їх в головні активні резервні засоби світової валютної системи. Підвищення ролі СДР виявляється в розширенні їх котувань і по відношенню до національних валют провідних країн світу.

Крім того, потрібно враховувати і вади, що виявилися у процесі застосування СДР. Попри заходи, вживані МВФ, СДР ще не посіла досить вагомого місця в структурі міжнародних валютних резервів. Як засвідчує статистика, обсяг операцій у СДР складає не більше 3% зовнішніх розрахунків країн-членів МВФ. СДР не стала надто привабливою і щодо прив'язки до неї валютних курсів окремих держав. На початок 1990-х років на базі СДР визначали свої курси лише 8 валют, тоді як до долара було прив'язано 36. У цьому випадку вплив паритету СДР на валютні курси країн-членів МВФ відбувається опосередковано через систему взаємозв'язку СДР — долар — національна валюта.

Недоліки СДР є одним із чинників широкого розвитку колективних валют, що функціонують на міжнародних територіальних засадах. Серед таких валют найвагоміше місце до 1999 року посідала європейська валютна одиниця (ЕКЮ), яка значною мірою компенсувала «вузькі місця» СДР.

Першочергові цілі та генезис європейської валютної одиниці були багато в чому відмінні від СДР — резервного активу глобального масштабу, і тільки у 80-ті роки з'явилися достатньо явні признаки того, що перша зможе перевершити другу. Спеціальні права запозичення були задумані та створені для вирішення кардинальних проблем світової валютної системи, тому над особливостями їх статусу ще задовго до встановлення наданих одиниць сперечалися кращі розуми економічної думки середини нашого сторіччя.

13 березня 1979 року учасники Європейської валютної системи вводятьЕКЮ (англ. Europen Currency Unit ), яка являє собою територіальну міжнародну валютну одиницю. Створення ЕКЮ переслідувало мету сприяти інтеграції у валютній сфері, протистояти впливу долара США, а також забезпечити передумови формування єдиного валютного ринку Європейського союзу.

ЕКЮ мало певний валютний курс, який розраховувався на базі валютного «кошику» національних валют країн — учасниць

Європейської валютної системи.

Країнами — учасницями ЄВС є Бельгія, Люксембург, Данія, Німеччина, Італія, Франція, Великобританія, Голландія, Ірландія, Іспанія, Греція та Португалія. Частки вищеназваних країн у «кошику» періодично (один раз на п'ять років) переглядаються. Так, на червень 1994 року вони складали: німецька марка — 32%, французький франк — 20,4%, англійський фунт стерлінгів — 11,2%, нідерландський гульден — 10%, італійська ліра — 8,5%, бельгійський франк — 8,2%, іспанська песета — 4,5%, датська крона — 2,6%, ірландський фунт — 1,1%, португальський ескудо — 0,7%, грецька драхма — 0,5%, люксембурзький франк — 0,3%.

Половина випущених ЕКЮ була забезпечена відрахуваннями від золотих та доларових запасів, а інша — національними валютами країн. ЕКЮ виконувала розрахункові та кредитні функції, використовувалася як база вирівнювання паритетів валют країн-учасниць, регулювала відхилення ринкових валютних курсів.

7 лютого 1992 року 12 країнами в Нідерландах був підписаний Маастрихтський договір, котрий ратифікований і вступив у силу з 1 листопада 1993 року. В січні 1994 року був створений Європейський валютний інститут у Франкфурті-на-Майні (ФРГ), головною метою якого є підготовка до організації Європейської системи центральних банків і до емісії нової міжнародної колективної валюти. У лютому 1995 року на засіданні Європейського союзу в Мадриді була прийнята програма впровадження нової міжнародної колективної валюти, яка дістала назву ЄВРО. Ця програма була розвинена і конкретизована на засіданні Європейського Союзу в Дубліні у грудні 1996 року. Нарешті, у травні 1998 року в Брюсселі були визначені одинадцять західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі і готові з 1 січня 1999 року ввести ЄВРО. Це Австрія, Бельгія, Німеччина, Італія, Ірландія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція. Для цих країн ЄВРО стає державною грошовою одиницею поряд з колишніми валютами. Великобританія, Данія, Швеція мають можливість приєднатись на пізнішому етапі. Греція поки не відповідає критеріям вступу у валютний союз.

З 1 січня 1999 року обмінні валютні курси вищеназваних країн стали фіксованими. Запрацювала міжнародна платіжна система TARGET, яка об'єднує національні системи обробки крупних платежів у реальному масштабі часу Real Tame gross Settlement Systems. ЄВРО стало номіналом облігацій нових урядових позик, одиницею котировок на грошових ринках і валютою, в якій будуть здійснюватись міжбанківські розрахунки. На цей час банки-учасники кореспондентських відношень повинні вибрати банк для клірингових розрахунків у ЄВРО і відкриття ЄВРО-рахунків. Фізичним особам дозволено зберігати ЄВРО на банківських рахунках і здійснювати платежі, однак ні банкомати, ні монети в ЄВРО ще не випущені в обіг. Їх випуск в обіг почнеться не пізніше 1 січня 2002 року.

В цей період в обігу буде паралельно знаходитися Національна валюта та євровалюта. Споживчі ціни будуть визначені у двох валютах, даний період буде тривати 6 місяців, по закінченні яких в обігу буде знаходитися тільки євровалюта.

Крім вищезазначених валют, у повоєнні роки розвивалися колективні валюти окремих територіальних об'єднань (союзів) країн, які стали на шлях незалежного розвитку (наприклад, східноафриканський шилінг, андське песо, арабський розрахунковий динар та інші).

Особливо треба виділити“резервну” (ключову) валюту (англ. reserve currency) — іноземна валюта, в якій Центральні банки інших держав накопичують та зберігають резерви для міжнародних розрахунків за зовнішньоторговими операціями та іноземними інвестиціями.

Спочатку в ролі резервної валюти виступав фунт стерлінгів, який відігравав панівну роль у міжнародних розрахунках. Рішеннями конференції в Бреттон-Вуді поряд з фунтом стерлінгів у якості міжнародної, платіжної і резервної валюти став використовуватися долар США, що зайняв незабаром домінуюче положення в міжнародних розрахунках. До резервної валюти відносяться також марка Німеччини, швейцарський франк, японська єна.

Резервна валюта означає конвертованість відповідної національної валюти, достатню стійкість ЇЇ курсу, сприятливий правовий режим використання цієї валюти в інших країнах та в міжнародному обміні. Країни, валюта яких використовується як резервна, мають певні вигоди при одержанні зовнішніх позичок, імпорті товарів, мають кращі умови для здійснення зовнішньоекономічної експансії. Однак використання національних

валют окремих країн у вигляді резервних, приходить у суперечність з інтернаціоналізацією господарського життя, закономірним посиленням економічної взаємозалежності.Це створює об'єктивні передумови для перетворення в резервну валюту міжнародних колективних валютних одиниць.

Найважливішу частину валютних резервів держави складають централізовані запаси золота та іноземної валюти, резервної позиції країни в Міжнародному валютному фонді. Валютні резерви — складова міжнародних ліквідних засобів, їх розподіл по групах країн характеризується нерівномірно: наприклад, США має валютні резерви на 61,8 мільярдів доларів. До кінця 80-х років валютні резерви країн — членів МВФ склали 0,8 трлн. доларів США, з яких більш як 3/4 припадало на золото та іноземну валюту.

Відповідно до ст. 106 Договору про Європейський союз для проведення загальної валютної політики створюється Європейська система центральних банків, яка складається з Європейського центрального банку й Національних центральних банків.

У зв'язку із створенням Європейського центрального банку згідно зі ст. ЗО його уставу спочатку в нього будуть переведені резерви країн-учасниць загальною вартістю не більше 50 млрд. ЄВРО у валютах країн, які не входять до Європейського союзу. Основну частину цих резервів будуть складати долар США і японська єна, а також золото.

Крім того, валюту можна класифікувати за сферою та режимом застосування, залежно від якого валюта поділяється на вільно конвертовану, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу; вільно конвертовану валюту, яка не використовується широко для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продається на головних валютних ринках світу, та неконвертовану. За цією підставою валюта в Україні поділяється згідно з Постановою Правління Національного банку України від 04.02.98 № 34 «Класифікатор іноземних

валют».

Вільно конвертована валюта, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу — (англ. Hard currency ), — грошові одиниці, які вільно та необмежене обмінюються на інші іноземні валюти та міжнародні платіжні засоби, в будь-якій формі та всіх видах операцій.

У період дії золотого стандарту конвертованою автоматично ставала та валюта, яка могла вільно обмінюватися на золото. Після відміни золотого змісту всіх валют та їх золотих паритетів на початку 70-х років конвертованість розуміється як здатність вільно продаватися та купуватися, обмінюватися за діючим валютним курсом, використовуватися для утворення різноманітного роду фінансових активів.

Міжнародний валютний фонд схвалює і дає згоду на використання валюти тієї чи іншої країни в якості вільно конвертованої. Це означає, що вільно конвертована валюта може бути використана в усіх видах міжнародних банківських та фінансових операцій як резидентами, так і нерезидентами. У цей період 10 валют визнані цілком конвертованими, причому п'яти з них Міжнародний валютний фонд у 1976 р. присвоїв кваліфікацію «вільно використовуваної валюти», підкреслюючи тим самим, як би вищий рівень їх конвертованості. В цю категорію входять:

долар США, німецька марка, фунт стерлінгів Великобританії, японська єна, французький франк. Ці валюти найбільш активно використовуються в міжнародних розрахунках і завжди є в достатній кількості на світовому валютному ринку та накопичуються у валютних резервах країн світу. Режим функціонування вільно конвертованої валюти на практиці означає відсутність будь-яких валютних обмежень.

Ступінь конвертованості валюти знаходиться в прямій залежності від економічного потенціалу країни, масштабів її зовнішньоекономічної діяльності, стійкості внутрішнього грошового обігу, ступеня розвитку національних товарних і грошових ринків та ринків капіталу. Крім того, необхідною умовою підтримки конвертованості є постійна участь центрального банку країни у валютних інтервенціях для утриманності курсу своєї національної валюти по відношенню до долара США чи до певного визначеного «кошика» іноземних валют на оптимальному рівні.

Вільно конвертована валюта, яка не використовується широко для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продається на головних валютних ринках світу (англ. Partially convertible currency ), — національна валюта країн, конвертованість яких у тій чи іншій мірі обмежена для певних власників, а також з окремих видів обмінних операцій. Цей вид валюти обмінюється тільки на деякі іноземні валюти та використовується не в усіх зовнішньоторгових угодах. В цю групу входять валюти більшості

розвинених та країн, що розвиваються. Ступінь конвертованості визначається державою в спеціальних нормативних актах. Нормативним актом встановлюється порядок та перелік іноземних валют, на які може обмінюватися національна валюта, а також кількісний вираз такого обміну, дозволяється купівля-продаж валюти на валютних ринках, зазначається коло суб'єктів таких угод (тобто власні громадяни країни — резиденти чи іноземні громадяни-нерезиденти, або тим та іншим підприємствам, банкам, міжнародним організаціям та ін.). Нормативний акт також регулює коло і міру обмеження валютообмінних операцій, умови і порядок їх здійснення. Передусім це стосується зовнішньоторгових угод, купівлі-продажу валюти, відкриття валютних рахунків і таке інше.

Залежно від об'єму кола осіб і операцій, пов'язаних з використанням валюти, виділяють також поняттязовнішньої конвертованості (обмеженої), що поширюється тільки на іноземних фізичних та юридичних осіб і тільки в поточних (а частіше за все — лише в зовнішньоторгових) розрахунках,

Існує також поняттявнутрішньої конвертованості національної валюти, під яким розуміють можливість для громадян і організацій даної країни — резидентів здійснювати купівлю іноземної валюти за національну і оплачувати зовнішньоторгові угоди без обмежень. Без солідних інвестицій в іноземній валюті, особливо на початковій стадії впровадження, внутрішня конвертованість неможлива. Наприклад, для введення внутрішньої конвертованості польського злотого була надана значна валютна

допомога іноземних держав.

Неконвертована (замкнута) валюта (англ. Inconvertible currency ) — національна валюта, що функціонує в межах однієї країни та не підлягає обміну на інші іноземні валюти. До замкнутих валют відносяться валюти країн, що встановлюють різноманітні обмеження і заборони на купівлю та продаж іноземної валюти, на ввіз і вивіз національної та іноземної валюти, а також застосовують інші спроби валютного регулювання (наприклад валютні коефіцієнти з метою обмеження розрахунків в іноземній валюті). Основні причини валютних обмежень — недостача валюти, тиск зовнішньої заборгованості, важкий стан платіжних балансів. Потрібно зазначити, що в більшості країн-членів Міжнародного валютного фонду розповсюджені деякі валютні обмеження, передусім, пов'язані з міжнародними розрахунками за поточними операціями, а також з рухом інвестиціи Більш широке застосування валютні обмеження дістали в країнах, що вступили у МВФ нещодавно Це в першу чергу, країни Східної Європ�