Конспект: Герої козацької доби в народних думах та історичних піснях

--PAGE_BREAK--Багато кращих синів народу наклали головою, захищаючи незалежність своєї країни. Не випадково так часто в думах і піснях говориться про смерть козака. Трагічно-жахлива картина постає з думи «Федір бсзродний, бездольний». Жорстока, кривава січа, яка щойно відбулася… Поле, всіяне козацькими тілами:
Да й не єдиного тіла козацького молодецького
Живого не встановлено.
Тільки поміждо тим трупом
Федор бездольний,
Посічений да порубаний,
Да й на рани смертельнії не змагає…
Урочисто ховають героя товариші. Висока могила як вічна пам'ять про козацьку славу виростає над ним.
Високогуманними творами народної музи назвав І. Франко думи про Самійла Кішку, про втечу трьох братів з Азова, про Марусю Богуславку. П'ятдесят чотири роки пробув Самійло Кішка у турецькій неволі, але не скорився ворогові. Закований у кайдани, він не здається на підмову потурченого Ляха Бутурлака, який пропонує ціною зради заслужити прихильність паші: «Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати». Розумом і хитрощами перемагає Самійло ворота. Захопивши галеру, козаки повертаються у рідний край.
Дума прославляє стійкість Самійла Кішки, наполегливість у досягненні мети, вірність вітчизні, своєму народові:
Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,
А- буду в землі козацькій голову християнську покладати…
Ваша віра погана,
Земля проклята.
Майже цими словами відповідає турецькому султанові і славнозвісний герой історичної пісні Байда, коли йому доводиться вибирати між царюванням, здобутим зрадою, і смертю. У давніх думах та піснях поняття віри зливається з поняттям батьківщини, народу, що пояснюється умовами часу і особливостями світогляду тодішньої людини. Підтоптати під ноги християнську, віру і прийняти мусульманство (турецьку віру) було рівнозначним зраді свого народу. Та зрештою і слова «татарин», «турок» в українському фольклорі вживаються у значенні загарбник, поневолювач, що пов'язано з турецько-татарськими розбійницькими нападами.
Привабливий образ ніжної і мужньої Марусі Богуславки змальований у однойменній думі. Маруся  вволяє з темниці сімсот козаків, що уже «тридцять літ у неволі пробувають», але сама залишається на чужині. Туга за рідним «веселим краєм» з його «ясними зорями» і «тихими водами», гіркий жаль за змарнованим життям, розпач чуються в її прощальних словах. Вона просить передати батькові, щоб статків-маєтків не збував для викупу її з неволі:.
«… Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
До найулюбленіших народних дум належить «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі». Це емоційно наснажений твір, що хвилює своєю щирістю і людяністю. Розповідаючи про страждання найменшого брата, безжалісно покинутого старшими на вірну загибель, дума засуджує жорстокість, егоїзм, підлість, жадобу до наживи. Смерть старших братів від руки турків-яничар сприймається як заслужена розплата за безсердечність і зраду. Зустрічаються варіанти, за якими гине тільки менший брат, а обидва старші прибувають додому. Середульший в усьому зізнається батькам, і вони проганяють старшого, якому після цього ні в чому не щастить. У думі, записаній від кобзаря. М. Кравченка, найстаршого громадою засуджують до смерті.
Пафосом боротьби проти соціального і національного гноблення відзначаються думи та історичні пісні про визвольну війну 1648—1654 рр. їх герої — народні ватажки Хмельницький, Перебийніс, Богун, козаки, селяни, весь народ, що піднявся на захист своєї свободи і незалежності. Певністю у своїх силах, бадьорістю, оптимізмом віє від цих творів.
Загальнонародне піднесення відбилося у прекрасній пісні «Розлилися круті бережечки», що виникла на початку війни. Поетичні образи цього твору мають глибокий патріотичний зміст. Заклик їхати у Варшаву по червону китайку — це заклик до боротьби проти шляхетського гніту. Червона китайка означає символ козацької слави, тобто слави оборонця рідної землі. Образ же червоної калини що похилилася, асоціюється з образом зажуреної України:
А ми ж тую червону калину, гей, гей, та піднімемо;
А ми ж свою славну Україну, гей, гей, та розвеселимо!
Особливо велику увагу приділяє народна творчість Богданові Хмельницькому, який очолив визвольну війну. Він виступає як мудрий полководець, захисник голоти, «козацький батько». Хмельницький дбає, щоб «козакам козацькі порядки давати», чинить справедливий суд над польсько-шляхетським запроданцем Барабашем (дума «Хмельницький та Барабаш»). На заклик свого ватажка повстанці
На лядські  табори наїжджали,
Лядські табори на три часті розбивали,
Ляхів, мостивих панів, упень рубали.
Народ — гуманіст і великий справедливець — добре знає, які страждання несе з собою війна. Тому не забуває він згадати і про горе вдів та осиротілих дітей нерозважних панів, які хотіли загарбати Україну і поплатилися за це життям:
Над Полонним не чорна хмара вставала,—
Не одна пані ляшка удовою зосталась… («Корсунська перемога»)
Гей, там поле, а на полі цвіти,
Не по однім ляшку заплакали діти. («Чи не той то хміль»)
Високохудожніми творами героїчного епосу є пісні про Байду, Морозенка, Перебийноса, Сірка, Супруна, Палія та ін. В образах цих героїв найбільш повно втілилися народні уявлення про мужність, хоробрість, самовідданість, вірність вітчизні.
Справжнім богатирем виступає у думі «Ой з-за гори високої» Нечай. Не вагаючись, кидається він у бій проти сорокатисячного війська (сорок тисяч — епічне число що означає багато). Історична правдивість подій поєднується тут з типовим для народного епосу  художнім засобом перебільшення:
Ой не встигнув козак Нечай на коника спасти,
Взяв ляхами, як снопами, во два ряди класти…
Повернувся козак Нечай на лівеє плече,—
А вже з ляшків, вражих синів, кров ріками тече.
Повернувся козак Нечай на правую руку,—
Не вискочить Нечаїв кінь із лядського трупу.
Народ пишається подвигами свого героя, милується його відвагою і сумує, коли він гине.
Гинуть у нерівному бою і Морозенко і Супрун. Скільки живого, щирого почуття вкладено в ці твори. Смерть Морозенка оплакує рідна мати, козацьке військо, вся Україна:
Прощай, прощай, та Морозенку, ти найславний козаче,
Ой за тобою, та Морозенку, та вся Україна плаче!
В думах та піснях виявляються дружні почуття українського народу до братнього російського. Особливо яскраво ідея нерозривного союзу українського народу з російським втілена у творах про Палія і Мазепу. В них викривається підступність, лицемірство, безчесність Мазепи, якого народ називає проклятим, зрадливим. Як справжній народний герой возвеличується Палій.
В думах народ висловив гордість за своїх історичних героїв, возвеличив їх до рангу великих, вони виступають справжніми народними героями-визволителями свої Батьківщини.
2.2. Герої-козаки в історичних піснях
Історичні пісні можуть бути визначені як жанр малої епіки. Формуючись спочатку спонтанно в лоні інших жанрів пісенної творчості, історична пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII-XVIII ст. — в епоху козаччини в Україні. Вона відрізняється хронікальністю, тяжіє до уважного стеження за історичними подіями, за долями конкретних героїв. Такою є відома на всіх теренах України, зафіксована у багатьох варіантах пісня про Байду. Прототипом героя був Дмитро Вишневецький, черкаський староста з роду Гедиминовичів, засновник Запорозької Січі. У 1563 р. він здійснив похід у Крим, того ж року був покликаний боярами на господарство в Молдавію, куди вирушив із невеликим загоном козаків. Під Сучавою потрапив у полон до свого супротивника Стефана Томжі, котрий видав його туркам. За свідченням польської хроніки М.Бєльського, за відмову перейти в мусульманство султан Селім ІІ наказав його закатувати, повісивши за ребро. Звеличаний у пісні образ мужнього лицаря Байди став символом героїзму й непохитності, незламності козацької волі.
Інша знаменита пісня періоду Гетьманщини — “Ой на горі та й женці жнуть”. Повна бадьорості й гумору, виконувана в ритмі козацького маршу, вона випромінює силу, якою й справді було сповнене козацтво протягом декількох віків. Можливо, саме тому пісенна пам'ятка другої половини XVII віку є популярною і сьогодні. Той факт, що у пісні поряд опинилися гетьмани Петро Сагайдачний та Петро Дорошенко може видатися історичною недоречністю. Однак це варто оцінювати як цілком припустимий в усній народній поезії, оскільки пісня не відтворює дослівно дійсний похід, а виводить перед нами козаків з їх славними гетьманами так, як вони йшли один по одному в поході історичних подій у споминах українського народу. До тих самих часів козаччини хронологічно належить також славнозвісна пісня “Засвистали козаченьки”, створена на основі історичних подій — перемоги Хмельницького над польським військом під Корсунем і коронним гетьманом М. Потоцьким у травні 1648 р. Вважається, що пісня ґрунтується на побутовій ліричній “Засвіт встали козаченьки в похід полуночі”, авторство якої приписують легендарній піснетворці Марусі Чурай. Нове життя пісня здобула у класичних творах М.Лисенка — опері “Чорноморці” та героїчній опері “Тарас Бульба”.
Вікопомні перемоги військ Б.Хмельницького під Жовтими Водами знайшли відображення у пісні “Чи не той то хміль, що коло тичини в'ється”; перемоги М. Перебийноса та Б. Хмельницького під Пилявцями (1648) — у пісні “Гей, не дивуйте, добрії люди”. Ця пісня виступає значенням емблеми в національно-визвольних рухах в Україні.
Історична дійсність визвольних війн розкривається у цілій галереї пісенних портретів героїв. Найбільш популярною в усній народній творчості є постать Данила Нечая, якого М.Грушевський називає “найбільшою фігурою між козаччиною після гетьмана”. На думку ученого, пісня цікава ще й тим, що “у різних своїх варіантах притягає для теми XVII в. мотиви нашого старого героїчного епосу, гіперболізм богатирського розмаху Нечая; роля його коня, промови до нього звернені — усе це оздоблене в стилю старої богатирської епіки, очевидно ще живої на Україні в тим часі”. Загибель Нечая у більшості народних пісень мотивується тим, що він “загуляв у куми Хмельницької”, що могло бути епічним домислом. В ряді варіантів пісні є натяк на те, що Нечай “споткнувся на хміль”, на непокорі Хмельницькому. Польща вважала Д. Нечая найбільш небезпечним козацьким отаманом після М. Кривоноса. При розгромі війська в с. Красному 1651 р., що на Вінниччині, Нечаєві влаштовано справжню катівню:
Та покотилася Нечаєнкова голова додолу.
Ой устаньмо ж та милії браття, устаньмо, погадаймо,
Ой десь тую Нечаєнкову голову сховаймо.
Ой поховаймо, а милії браття, в церкві у Варвари, —
Зажив, зажив та Нечаєнко козацької слави
Не менш популярною на всій території України була пісня про Морозенка, прототипом якого вважають сподвижника Б.Хмельницького Станіслава Мрозовицького, що загинув у 1649 р. при облозі Збаража.
Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче,
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче
На XVII ст. припало культивування етикету поезії, вдосконалення силабічного вірша у книжній творчості, яка, базуючись на народній основі, не уникнула впливів латино-польської книжності. У братських школах, у Київській академії, створеній у 1632 р., де вчилися діти козацької старшини, духівництва, значне місце відводилося піїтиці, риториці, складанню віршів, музиці. Віршами складалися погребові промови Хмельницькому, Іванові Підкові, народним українським героям XVII ст., які свідчать, з якою пожадливістю в стінах школи ловилося все, що могло цікавити українського патріота в діяльності захисників його Батьківщини й народності.
У численних переказах, піснях, у думі “Вдова Івана Сірка і Сірченки” закарбувався образ знаменитого запорізького кошового отамана Івана Сірка.
Козацькі пісні співалися по всій Україні і найбільше в центральних районах Ліво- і Правобережжя, де розгорталися воєнні дії. Про це свідчить їх лексика, розспівний мелос, типовий для цього регіону. Він виходить за межі традиційної обрядової пісні, наближений до міської лірики, нерідко у маршових темпах. Очевидно сама епоха, козацьке середовище, у якому було немало освічених людей, помітно розширили лексичні та інтонаційно-музичні обрії фольклору. Виконання цих пісень формувало гуртовий спів, який впливав на розвиток інтонаційного діапазону пісень, на їх діалогічність, збагачення драматургійної форми. Так, заспівно-приспівний характер пісень “Ой на горі та женці жнуть” або “Засвистали козаченьки” засвідчують появу нової контрастної драматургії в мелодії. Ряд історичних пісень (про Морозенка, про Саву Чалого, про Нечая, про Хмельницького) любили співати кобзарі, лірники, накладаючи свій карб на музичне відтворення цих сюжетів, трактуючи їх у стилі дум. Поширившись по всій Україні, історичні пісні адаптували риси пісенного стилю тих територіально-мистецьких середовищ, де їх найбільше любили й виконували. Це засвідчують численні варіанти тих же пісень, позначені барвами локальних стилів Подніпров'я, Причорномор'я, Волині, Карпат тощо.
Українська героїчна пісня знайомить нас з багатьма безсмертними постатями захисникiв народу України, яка зазнавала постiйних нападiв ворогів.
   Зажурилась Україна,
Бо нiчим прожити,
Витоптала орда кiньми
Маленькiї дiти,
Котрi молодiї —
У полон забрато;
Як заняли, то й погнали
До пана, до хана.
Та на захист стають козаки, якi обороняють рiдну землю i волю свого народу; серед них — на почесному мiсцi Богдан Хмельницький, котрому присвячено особливо велику кількість пісень. Він оспівується народом як досвідчений полководець, мудрий воєначальник, який не боїться того, що "іде ляхiв сорок тисяч хорошої вроди". Адже за ним «велика потуга» — народ, що довiряє йому:
А я ляхiв не боюся i гадки не маю,
За собою великую потугу я знаю,
Iще й орду за собою веду:
А все, вражi ляхи, на вашу бiду.
Ще дві iсторичнi постаті — Дорошенко та Сагайдачний — герої пiснi «Ой на горі та женці жнуть» (Див. додатки), що змальовує картину козацьких походів початку XVII століття. Коли читаєш цю пісню, переймаєшся гордістю за історичне минуле Батьківщини, за її синiв-героїв, один з яких:
Веде своє вiйсько,
Веде запорiзьке
Хорошенько!
Постать одного iз керiвникiв Коліївщини — Залізняка — оспівана народом у творі «Максим козак Залiзняк». Ця пісня, одна з багатьох, присвячених цьому героєвi, є продовженням народнопоетичної традиції героїчного епосу. У ній образ Залізняка уособлює могутні сили народу, його вільнолюбний характер. Заради визволення свого народу з ярма Максим іде на кривавий двобій i перемагає:
Та вдарили з семи гармат
У середу вранці
Накидали за годину
Панів повні шанці…
Знайомлячись із творами українського героїчного епосу, ми переконуємося, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свідчать i легенди («Як Сірко переміг татар»), i балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси»), i думи, i пiснi, i навіть казки («Яйце-райце», "Іван — мужичий син"). Безперечно, всі вони є не лише джерелом iнформацiї про iсторичнi події, а одним із найважливіших джерел історичної та національної самосвiдомостi народу.

Розділ 3. Героїчний епос Дніпропетровщини
На теперішній час відомо про існування восьми Запорозьких Січей, п’ять з яких, і до того ж головних, стояли на території сучасного Нікопольського району Дніпропетровської області, що свідчить про важливу історичну та культурну спадщину нашої області. 
Доба козацтва, так би мовити це одна з найбільш яскравих сторінок історії України взагалі і історії нашого краю зокрема. Українські козаки, які боролися з численними ворогами за православну віру, за українську народність, за свободу совісті, за людські права, козаки, які не знали у себе розколу та єресі й відзначалися високою релігійністю і були водночас далекі від крайньої нетерпимості, козаки, які створили безліч високохудожніх дум та високоморальних і правдивих історичних пісень, що складають вкупі з наспівом цілі балади, цілі поеми почуттів, козаки, які створили багату історичну літературу, свято оберігали всі дороги заповіти своїх пращурів, виступали носіями високої громадянськості і вражали сучасників і вражають нині нащадків своєю дивовижною далекоглядністю.
Тому при характеристиці народних дум та історичних пісень Дніпропетровщини ми будемо опиратися саме на  історичне становище та історичне минуле нашої славнозвісної області та сусідніх областей.
Для Дніпропетровської області характерними є ті ж пісні що співаються по всій території нашої незалежної України. Зустрічаються, за висловом Колесси, пісні, які хоч і не мають безпосереднього зв’язку з історичними подіями, а проте і виявляють виразні ознаки козацької доби, змальовують козацький побут, козацьких героїв, їх відносин до родини, до милої, до Батьківщини. Значна кількість цих пісень маршово-похідні («Гей, гук, мати, гук», «Віє вітер, віє буйний») або ж позначені епічною широтою («Ой на горі жито», «Ой у полі могила»). Деякі сюжети козацьких пісень мігрували в інші жанри – у споріднені рекрутерські, жовнірські. Зафіксовані вони і серед гаївок: «Їхав козак через міст» виконувалась у веснянковім хороводі з характерною для козаків приспівкою “Гей, гей! У-ха-ха!”.
    продолжение
--PAGE_BREAK--