Лекция: ИСТОРИЯ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ АНТРОПОЛОГИИ

син Володимира, народився близько 980 p., невдовзі після утвердження в Києві його батька. Матір'ю його була князівна Рогнеда, яку Володимир силоміць узяв за дружину, вбивши її батька і братів. Ярослав Мудрий був другим сином Володимира й Рогнеди. Його дитинство пройшло в передмісті Києва — Предславиному, пожалуваному матері. Після прийняття Володимиром християнства Ярослава охрестили під ім'ям Юрія (Георгія). Після досягнення повноліття княжича відправили в далеку Ростовську землю, простори якої треба було підкорити й освоїти. Слов'яни не так давно почали обживати цей край, що майже не визнавав над собою влади Києва. Опинившись тут, Ярослав Мудрий узявся за князівське управління, спираючись на прибулих із ним дружинників. Водночас він навертав у християнство місцеве населення. На початку XI ст. ним було засноване місто Ярославль.

Батько був задоволений князюванням Ярослава на північному сході Русі. Тому, коли 1010 р. в Новгороді помер первісток Володимира Вишеслав, великий князь увірив Ярославові в управління друге за значенням на Русі місто з його великими землями. Правління в Новгороді забезпечило молодому князеві вплив у всьому балтійському басейні і сприяло зміцненню зв'язків зі Скандинавією. Ярослав Мудрий узяв собі за дружину дочку шведського короля Олафа III Скотконунга — Інгігерду.

Згідно з літописами, після смерті Володимира Святополку (за однією із версій1 він був сином навіть не Володимира а Ярополка) вдалося посісти великокнязівський престол. Він навіть пробував принадити киян на свій бік щедрими дарами, але ті, за словами літописця, не відмовляючись від подарунків, зберігали прихильність до Бориса (сина Анни і Володимира). Тоді Святополк послав йому назустріч своїх людей, які підступно розправилися з ним на річці Альті. За схожих обставин під Смоленськом невдовзі був убитий і Гліб. Наступною жертвою став Святослав, який сидів у Древлянській землі й намагався втекти до Угорщини, коли його наздогнали люди Святополка.

Об'єднавши сили Новгородської землі та варягів, Ярослав Мудрий у вересні 1015 р. вирушив на Святополка, який, у свою чергу, покликав на допомогу печенігів. Вирішальна битва відбулася під Любечем, північніше Києва, наприкінці листопада того ж року. Переможений Святополк утік у степ. Проте боротьба зп престол продовжилась. За Святополком стояли кочовики й поляки, а Ярослав Мудрий розраховував на допомогу шведів та Північної Русі, а також на підтримку киян. Протягом 1016-1019рр. велася війна з перемінним успіхом для суперників. Наприкінці липня 1019 р. на річці Альті, на тому самому місці, де три роки тому було вбито Бориса, полки Ярослава заступили дорогу союзникам Святополка (Окаянного) печенігам. У запеклій битві, що тривала весь день, їх було остаточно розбито. Ярослав Мудрий зламав могутність печенігів, які близько ста років загрожували південним рубежам Русі. Святополк, не покладаючись уже ні на степові орди, ні на Болеслава, утік до Чехії, де невдовзі помер.

Проте в боротьбу за владу втрутився молодший рідний брат Ярослава, Мстислав, відправлений свого часу Володимиром правити в далеку Тмутаракань. Він не брав участі у братовбивчих чварах, займаючись зміцненням позицій Русі в Передкавказзі. Славу йому принесла перемога над касозьким (черкеським) князем Редедею.

Восени 1024 р. Мстислав завдав війську Ярослава нищівної поразки під містечком Лиственом неподалік Любеча, але, переконавшись, що кияни не хочуть бачити його великим князем, сам звернувся до Ярослава: "Сиди ти на столі своїм у Києві, оскільки ти є старший брат, а мені нехай буде ця сторона" — Лівобережжя. Ярослав Мудрий відповів не зразу, залишаючись у Новгороді з осені 1024 до весни 1026 p., тоді як у «Києві сиділи мужі Ярославові».

Навесні 1026 р.князі зустрілися на рукаві Десни край місця її впадіння у Дніпро, і в ході переговорів Ярослав Мудрий пристав на пропозицію брата. На Русі утвердилося їхнє спільне правління. Мстислав визнав за Ярославом старшинство і владу над Києвом та Новгородом, а також усіма землями західніше Дніпра, а за собою залишив землі східніше Дніпра з центром у Чернігові, а також Тмутаракань із Білою Вежею.

Суперечок між братами більше не виникало, вони допомагали один одному у війнах. Найзначнішим їхнім успіхом була перемога над Польщею, ослабленою чварами, що почалися по смерті Болеслава Хороброго. В 1031 р. Ярослав Мудрий і Мстислав виступили у похід проти Польщі, й повернули під владу Києва Червенську Русь із містами Перемишль і Холм.З польського полону повернулися захоплені Болеславом київські бояри, які знемагали там понад десять років. Узятих у Польщі полонених Ярослав Мудрий розселив на південних рубежах Київської землі вздовж річки Рось, де в 1032 р. почав створювати нову оборонну лінію. Її ключовими містами-фортецями стали Родня, Корсунь, Богуслав і названий на честь небесного патрона великого князя — св. Юрія — Юр'їв (нині Біла Церква). Ярослав прагнув також зміцнити позиції Русі у Прибалтиці. 1030 р. він переміг чудські племена, предків естонців, і заснував у їхній землі місто-фортецю Юр'їв (нині Тарту). Потім були походи Ярослава на ятвягів, Литву й мазовшан, а його старший син Володимир, який правив Новгородською землею, підкорив угро-фінські племена за Невою і Ладогою.

У 1034 р. раптово помер Мстислав, який нещодавно поховав свого єдиного сина Євстафія. Під владу Ярослава перейшли всі землі на схід від Дніпра з віддаленими колоніями на Дону й Керченській протоці. На кінець 30-х років XI ст. володіння великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги й верхів'їв Північної Двіни, перевершуючи розмірами решту християнських держав. За кількістю населення Русь у Європі поступалася лише Східній (Візантійській) і Західній (Священній Римській) імперіям. Печеніги, які зазнали тяжких поразок від дружин Ярослава під Києвом 1017 р. й на Альті 1019-го, більше не чіпали Русі. Племена Східної Прибалтики, в межах сучасних Литви, Латвії та Естонії, визнавали себе данниками Русі. З Польщею було укладено почесний для Києва мир, а зі скандинавськими країнами, Чехією та Угорщиною Ярослав Мудрий підтримував традиційно дружні стосунки.

Політичним успіхам Русі відповідало й монументальне будівництво, яке здійснював Ярослав Мудрий. У 1037 р. були завершені розпочаті ще князем Володимиром роботи зі створення нового кільця оборонних споруд довкола Києва, який розрісся. Крім валів, ровів та оборонних мурів, вони включали вежі й кілька воріт. Парадними вважалися повернені прямо на південь у бік Константинополя, багато оздоблені Золоті ворота, над якими височіла церква Благовіщення. На цей час було завершено й ансамбль уже давно діючого Софійського соборуз комплексом будівель митрополії поруч. Уздовж центральної вулиці міста (яка приблизно відповідала сучасній Володимирській), між Золотими ворітьми і площею перед Софійським собором, спорудили два величні собори на честь небесних патронів великого князя (Георгіївський) та його дружини (Ірининський), при яких було засновано монастирі. Після 1037 р. неподалік було споруджено ще один великий кам'яний собор, не відмічений у літописах, але виявлений під час археологічних розкопок. Тоді ж було зведено величні храми Святої Софії в Новгороді й Полоцьку за зразком Софії Київської, а також Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

За Ярослава на Русі розвинулося монастирське життя, яке лише зароджувалося за Володимира. Трохи південніше Києва, на високому гористому березі Дніпра преподобний Антоній заснував знаменитий Печерський монастир. При Софії Київській та її митрополичій кафедрі Ярослав Мудрий організував освітній центр, де було створено першу на Русі бібліотеку, яка займалася великою перекладацькою діяльністю. З грецької на старослов'янську мову, зрозумілу всім освіченим людям Русі, перекладали книги не тільки церковного, а й світського змісту. Провідну ідейну та організаційну роль у культурно-просвітницькій роботі відігравав один з найближчих сподвижників Ярослава Іларіон, який раніше уславився своїми творами і промовами. Довкола Ярослава та Іларіона при Софії Київській утворилася своєрідна академія — гурток добре підготовлених книголюбів, зайнятих не лише переписуванням та перекладом старих літературних текстів, а й творенням нових. Тут до 1037 р. було складено перший на Русі літописний звід, який поклав основу наступному давньоруському літописанню.

Ярослав Мудрий любив читати церковні книги і проводити благочестиві бесіди зі священиками й ченцями. Він неодноразово зустрічався з преподобним Антонієм Печерським. Книги князь читав удень і вночі, замовляючи для себе переклади й нові твори. З ім'ям Ярослава пов'язане створення видатної пам'ятки вітчизняного середньовічного права — зводу законів «Руська Правда». За любов до знань і розсудливе, обачне управління державою Ярослава прозвали в народі «Мудрим». Цей почесний епітет невіддільний від його імені.

Всупереч волі візантійської сторони та багатолітній традиції, Ярослав Мудрий посадив на київську митрополичу кафедру не грека з Константинополя, а свого сподвижника Іларіона.

Загострення стосунків із могутньою Візантією, яка прагнула не лише церковно-культурної, а й політичної гегемонії в усьому східному християнському світі, змусило Ярослава приділяти більше уваги державам Центральної та Західної Європи. Ярослав проводив вдалу і виважену політику на міжнародній арені, закріплюючи міжародні договори шлюбом синів та дочок.

— Ізяслава одружився на Гертруді-Олісаві (Єлизавета), дочці польського короля Мешка II

— Святослав був одружений з Одою, дочкою впливового графа Нижньої Саксонії Ліпольда Штаденського, гегемона Північної Німеччини

— Всеволод одружився з Марією — дочкою Візантійського імператора Константна IX Мономаха. Від цього шлюбу в 1053 р. народився Володимир, прозваний Мономахом на честь діда по материнській лінії. Йому судилося відіграти видатну роль в історії Київської Русі.

Ярослава не дарма називали тестем Європи…… Його доньки…

— Анастасія, стала дружиною угорського короля Андрія;

— Єлизавета — короля Норвегії Гаральда III, а після його смерті — датського короля Свена II

— Анна, вийшла заміж за короля Франції Генріха І.

Помер Ярослав Мудрий 20 лютого 1054 р. у своїй резиденції під Києвом — Вишгороді. В останні дні біля нього був улюблений син Всеволод, який перевіз тіло батька до Києва і спільно з братами та онуками покійного поховав його в мармуровому саркофазі в Софійському соборі.

Правління Ярослава Мудрого було одним із блискучих періодів в історії Київської Русі. Ярослав Мудрий, відновивши державну єдність після смут і усобиць перших років по смерті Володимира, зосередився на мирній творчій праці. Саме за Ярослава було закладено ті основи вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архітектурі та історіографії, образотворчому мистецтві й суспільній думці, книжковій освіченості й монастирському житті, продовжували розвиватися у східнослов'янських народів протягом усіх наступних століть. За його князювання культура Русі, прилучена до досягнень християнської цивілізації, розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ став одним із найбагатолюдніших і найкрасивіших міст Європи.

САМОСТІЙНЕ ВИВЧЕННЯ 4.3.Розвиток ремесел та культури Київської Русі (самостійне вивчення)

5. Основні концепції походження українського народу

Важливою науковою проблемою історії як України, так і Росії до цього часу залишається питання історичної та етнічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і проблема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу вченими, простежуються три основні підходи:
1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор«Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу.
Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії Україниі применшувався вклад українського народу в розвиток світової цивілізації.
2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.
3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його полягає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. до н.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у
тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались історики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну
спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст.,
яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюстрованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів

— українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель),

— росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі),

— білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави.

(д.з. підготувати таблицю

«Найголовніші відмінності між основними князівствами Київської Русі»)

6. Причини роздрібненості Русі.

Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами почались суперечки за великокнязівський престол.
Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні:розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії, а також введення Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування. Це був принцип сеньйорату, влади найстаршого з синів. У випадку його смерті до влади приходив старший син. Цей принцип суперечив принципові спадкового престолонаслідування, що загострило міжкнязівські чвари. У1097 р. на князівському зібранні у Любечі принцип сеньйорату було скасовано, однак міжусобну боротьбу він не припинив.
По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Святослав, Всеволод, Ігор і В'ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську. З другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливого, загрозливого характеру.
Подальший суспільний розвиток країни, зокрема піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, обумовлював зміни і в політичній структурі Київської Русі. В другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. В цей час визначились основні рубежі давньоруських земель-князівств. Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодального способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми. Це зумовило порушення державної і територіальної єдності Київської держави. У міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалася.
Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Авторитет і популярність Володимира Мономаха дали змогу посісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політики Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ставились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в справи периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимировича завершився період об'єднування земель навколо єдиного центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Протягом XII ст виникло близько 15 князівств. Найбільш стійкими виявилися ті князівства, де утвердилися свої окремі динстії з роду Рюриковичів.

Ольговичі (руські князі династії Рюриковичів, нащадки Олега Святославича, онука Ярослава Мудрого) – правили у Чернігівській і Сіверській землях

Романовичі (нащадки кн. Романа Мстиславича) Галицько-Волинське князівство

Мономаховичі(нащадки Володимира Мономаха)Суздальське князівство, Москва.

Особливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилеглими до нього землями. Претендентів на київське князівство вабили не стільки багаті володіння великокнязівського дому, скільки перспективи встановлення суверенітету над усією територією Київської держави. Київ постійно переходив із рук-в-руки. Нарешті
Суздальський князь Андрій (Боголюбський) у 1169 р. розуміючи що утримати Київ він не зможе, взяв його штурмом і зруйнував. Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. Це призвело до повстання українського населення у 1173 р. Після другого походу на Київ військо Андрія було розбито. Проте Київ як політичний і культурний центр руських земель вже не відновився. До того ж у 1203 році Київ було знов зруйновано, тепер вже половцями.

7. Утворення самостійних феодальних князівств та занепад Київської Русі-України

З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутараканську та Турово-Пинську землі, Волинь, Галичину. Вони розвивалися як самостійні політичні, економічні та культурні території. Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних пограничних земель Київської держави вживається назва «Україна». В Південно-Західній Русі термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край», «країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкраїна» закріплюється в усній народній творчості, народних думах і піснях XVI—XVII ст. Починаючи з XVI ст., «Україна» стала вживатися також в офіційних документах для окреслення всіх земель, заселених українським народом.
На Київщині з 1139 р. точилася боротьба за київський престол між Ольговичами і Мономаховичами. Часто мінялись князі: за сто років (1146—1246) на київському престолі побувало 47 князів, а титул великого князя став суто номінальним. Через усобиці князів половці знову починають нападати на українські землі.

Наприкінці XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщина, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на півдні з Переяславським, на заході — з Київським князівствами. Чернігівщина зазнала лиха від нападів половців, тому чернігівські князі вели проти них постійно боротьбу. Велика битва з половцями, що відбулася 1185 р. під проводом князя Ігоря Новгород-Сіверського, стала сюжетом відомого епосу «Слово про Ігорів похід». Наприкінці XII ст. Чернігівщину поділено на менші князівства — Чернігівське, Новгород-Сіверське, Путивльське тощо, між ними почалася боротьба, в яку втягувалися раз-у-раз і половці.
Часто Чернігівщина зазіхала на землі Київщини і Переяславщини, північні землі, а Чернігів як політичний і культурний центр суперничав із Києвом. Залишилися славнозвісні мистецько-архітектурні пам'ятки Чернігова: Спаський собор (1036), Успенський собор Єлецького монастиря (середина XII ст.), Борисоглібський собор (1120— 1123)таін.
Наприкінці XI — на початку XII ст. від Києва відокремилися й інші князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутараканська земля,у якій часто правили князі-ізгої і яка вже у XII ст. не входила до складу українських князівств; Турово-Пинська земля усамостійнилася в середині XII ст.
Провідну роль серед українських князівств відігравала Галичина, яка наприкінці XI ст. відокремилася від Києва.
Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними. На жаль, цього не сталося з Руссю, феодальне роздрібнення якої зумовило і прискорило завоювання її татаро-монголами в 1240 р. Нашестя татаро-монгольської орди завершило занепад Київської держави.

8.Боротьба з монголо-татарською навалою ізагибель Київської держави.

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна держава. З 1206 р. господар всієї Монголії Чингісхан здійснював широку завойовницьку політику. Йому підкорились Східний Туркестан, Китай, Західний Туркестан. В 1222 р. монголо-татари на чолі з полководцями Джебе та Субудаєм вдерлися через Кавказ у Причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половцівідступили до Дніпра ізвернулися по допомогу до руських князів. 31 травня 1223 р.відбувся основнийбій на р. Калці. Княжі дружини і полки бились хоробро, проте через неузгодженість дій князів і зраду половців руські війська зазнали поразки. Не наважившись продовжувати похід вглиб Русі, монголи повернули назад.
Монголо-татарська навала застала Давньоруську державу роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Вона була ослаблена усобицями; то був апогей роздрібненості.
Новий похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий (син Джучі), якому дід у спадок заповів всі не завойовані монголами землі. Весною 1239 р. монголо-татари зруйнувавши вользьку Булгарію та північні князівства Русі рушили на Україну.Вони захопили і спалили Переяслав, така ж доля спіткала й Чернігів.Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ, штурм укріплень міста тривав понад 10 тижнів. Останні захисники на чолі з воєводою Дмитром розмістилися в Десятинній церкві і були поховані під руїнами храму.
Звістка про зруйнування Києва поширилася по всій території України. Однак політична роздрібненість і місцеві інтереси навіть у такий складний момент взяли гору: жоден з князів не очолив відсіч ворогу.
Війська Батия, не зустрівши після падіння Києва значного опору, швидко підкорили південно-західні землі Русі. Міста Волині — Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир — були взяті й зруйновані. Після триденної облоги монголо-татари штурмом взяли Галич. На початку 1241 р. вони вдерлися на територію Центральної Європи. Спустошили Чехію, Польщу, Угорщину
У далекій Європі Батия застала звістка про смерть великого хана Удегея, і він, бажаючи взяти участь у боротьбі за звання Великого Хана веснею 1242 року повернув свої орди в Азію.
Проте вибори відбулися без нього, тому у пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду із столицею в місті Сарай.

Руські землі не входили до складу заснованої ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї. Для півнїчно-східних земель Русі (пізніше Великоросії) татарське панування продовжувалось до 1480 р. Для українських земель воно скінчилося в 1362 році, коли литовський князь Ольгерд (Альгердас) спільно з українськими князями розбив монголо-татар на Синіх Водах і поклав кінець монголо-татарському пануванню.

ИСТОРИЯ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ АНТРОПОЛОГИИ

СОДЕРЖАНИЕ

ВВЕДЕНИЕ ………………………………………………………………… 2

ОСНОВНАЯ ЧАСТЬ ……………………………………………………… 3

1. АНТРОПОЛОГИЯ (ИСТОРИЯ ТЕРМИНА) ..……………………………. 4

2. ПРЕДМЕТ АНТРОПОЛОГИИ ………………...……………………… 6

3. СТАНОВЛЕНИЕ АНТРОПОЛОГИИ В РОССИИ ………………… 8

ЗАКЛЮЧЕНИЕ …………………………………………………………… 23

ЛИТЕРАТУРА ……………………………………………………………… 24