Отчет по практике: Міжнародні економічні організації та їх роль в інтернаціоналізації виробництва
--PAGE_BREAK--1.2 ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙПерші міжнародні міжурядові організації як одна зі стабільних форм регулювання міжнародних відносин з’явилися порівняно недавно – y середині ХІХ сторіччя. Однак їх виникненню передував досить тривалий процес розвитку міжнародного спілкування, в ході якого формувалися об’єктивні суспільні потреби у створенні спеціальних міжнародних органів, які б регулювали дедалі більш складні багатосторонні відносини між державами в різних сферах діяльності. Умовно можна відокремити п’ять основних стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:
1. Епоха рабовласницьких держав.
2. Період феодальної роздробленості.
3. Епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій та формування світового ринку.
4. Період між Першою та Другою світовими війнам.
5. Сучасний етап.
Епоха рабовласницьких держав. Ще в ІV – VІ ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних інститутів сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії – це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релігійно-політичними союзами племен та міст зі спільними святилищем, скарбницею, правилами ведення війн.
Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об’єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передусім під час виникнення загpози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі).
Водночас на світовій арені почали з’являтися торговельні союзи. Прикладом такого торговельного об’єднання є один із найвідоміших союзів цього типу – Ганза, що існував з ХІV по ХVІІ ст. До нього входили північнонімецькі міста Любек, Штраль-зунд, Росток, Вісмар, Гамбург та ін. Міста-члени союзу намагалися зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Вони мали власне військо та флот, що дозволяло їм охороняти власні комерційні інтереси і навіть вести війни з іншими державами. Ганзейський союз мав торговельні контори в Новгороді, Пскові, Смоленську, Каунасі, Бергені, Стокгольмі, Брюгге, Лондоні та ін.
Третій етап розвитку характеризується появою цілої низки організацій, яким уже 6ули притаманні риси сучасних міжнародних установ: наявність погоджених цілей, постійного органу, порядку роботи та ін.
Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу, створеного російським царем Олександром І, австрійським імператором Францем І та прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом ІІІ у вересні 1815 р. після падіння імперії Наполеона І.
Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судноплавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814 – 1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1831 р.
Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з середини ХІХ ст. пов’язане з розвитком зв’язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з’являються такі організації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874), Європейська конференція з розкладів пасажирських потягів (1874), Міжнародний телеграфний союз (1875), Міжнародний союз з охорони промислової власності (1883) та ін.
Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою (неспеціалізованою) компетенцією Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського президента Вільсона, Ліга Націй являла собою:
ü міжнародну організацію;
ü асоціацію урядів;
ü метод організації міжнародного життя.
У цей період триває створення функціональних та галузевих організацій; загальна кількість міжнародних організацій збільшилася втричі (табл. 1.1).
--PAGE_BREAK--РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ
2.1 СУТЬ І ГОЛОВНІ ПЕРЕДУМОВИ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
Розвиток продуктивних сил країн неминуче веде їх до виходу на зовнішній ринок, до зростання міжнародних зв’ язків і взаємопереплетення національних економік, сприяє інтернаціоналізації господарського життя. На певному його етапі зближуються національні економічні й політичні структури групи країн, формуються форми взаємодії між ними на основі економічної інтеграції.
Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування всіх структур національних господарств.
Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції:
a) формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;
b) зростає можливість об’єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;
c) основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;
d) інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.
Інтеграція має декілька рівнів:
v взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);
v взаємодія на рівні держав;
v взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;
v інтеграційне угруповання як результат міжнародного об’єднання.
Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки об’єктивних та суб’єктивних передумов, головними із яких є:
/> сучасна НТР, яка об’єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік;
/> соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об’єднанню;
/> близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;
/> досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;
/> цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів.
Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, спільних історичних, культурних та інших умов існування.
2.2 ЕТАПИ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ
У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить ряд етапів:
ü зона вільної торгівлі;
ü митний союз;
ü спільний ринок;
ü економічний союз;
ü повна інтеграція.
Кожний із наступних етапів передбачає ширшу інтеграцію і має свої особливості.
Особливості основних етапів міжнародної економічної інтеграції наведені в табл. 2.1.
Як правило, утворення інтеграційних об’єднань починається з простіших форм. Все залежить від того, які завдання ставлять перед собою країни – учасниці утворюваних інтеграційних об’єднань: відновлення економічного потенціалу; прискорення НТП; укріплення позицій на світовому ринку чи інше.
Таблиця 2.1.
ЕТАПИ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ[7]
Етап
Ліквідація митних бар’єрів у взаємній торгівлі
Єдині тарифи відносно третіх країн
Вільне пересування капіталів, робочої сили
Узгодження економічної політики
Здійснення єдиної економічної політики
Зона вільної торгівлі
+
-
-
-
-
Митний союз
+
+
-
-
-
Спільний ринок
+
+
+
-
-
Економічний союз
+
+
+
+
-
Повна інтеграція
+
+
+
+
+
Найпростішими видами міжнародної економічної інтеграції є зона вільної торгівлі та митний союз.
Угода про вільну торгівлю ґрунтується на міждержавній угоді між країнами-учасницями. Кожен член зони вільної торгівлі (ЗВТ) залишає за собою право на ведення самостійної економічної політики. Сфери співробітництва визначаються угодою про ЗВТ. Для координації діяльності і розгляду розбіжностей у ході вирішення питань технічного характеру, як правило, створюється Секретаріат ЗВТ. Можливе також створення окремого органу (Ради) з наданням йому права прийняття обов’язкових рішень, що стосується питань технічного характеру. Єдиний митний тариф не встановлюється. Кожний член визначає митний збір відповідно до економічних потреб третьої сторони. Необхідною умовою є використання країнами – учасницями ЗВТ єдиної номенклатури опису і кодування товарів.
Митний союз (МС) має єдиний митний кордон. Митниці зберігаються, але діють тільки на зовнішніх кордонах союзу. На території МС діють єдині митні закони і правила щодо ввезення усіх видів товарів у будь-яку з країн – учасниць. В рамках Митного союзу провадиться єдина торгова політика, яка формується усіма країнами – учасницями. Для розробки законів ведення торгівлі усередині союзу та з третіми країнами створюється орган. Між країнами – учасницями МС є вільний доступ до товарів, зроблених у цих країнах, здійснюється вільне просування товарів з однієї країни в іншу, немає митних зборів з товарів. Товари імпортовані з третіх країн на територію МС будь-якою з країн-учасниць, проходять митний контроль у першій країні, куди вони потрапляють. Як правило, країнами – учасницями встановлюється єдиний митний тариф.
2.3 СУЧАСНІ ІНТЕГРАЦІЙНІ УГРУПОВАННЯ КРАЇН
Сьогодні у світі нараховується близько 20 економічних угруповань. Серед них можна виділити: в Західній Європі – Європейський Союз (ЄС) і Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), у Північній Америці – Північно-американську угоду про вільну торгівлю (НАФТА); в Азіатсько — Тихоокеанському регіоні — Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).
Офіційно до 1 листопада 1993 р. провідне інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалась Європейські співтовариства, а неофіційно – Європейське співтовариство, або просто Співтовариство. З 1 листопада 1993р., після набуття чинності Маастрихтських угод офіційна назва цього угруповання – Європейський Союз.
Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн – ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:
§ Європейського об’єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 р., а набула чинності в 1952 р.);
§ Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);
§ Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.).
Розвиток інтеграції в рамках ЄС пройшов всі етапи: від зони вільної торгівлі до економічного і валютного союзу.
В ЄС як рівноправні члени Союзу входять: ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія, Греція, Австрія, Норвегія, Швеція, Фінляндія (останні чотири країни — з 1995 р.) та ін.
Механізм функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яку складають наднаціональні або міждержавні органи та елементи національно-державного регулювання.
Європейський Союз має свої наднаціональні законодавчі та виконавчі органи:
· Рада міністрів – законодавчий орган, на рівні якого приймають рішення щодо реалізації єдиної політики ЄС. Голоси різних країн мають різну вагу залежно від економічної могутності країни і рішення приймаються більшістю.
· Європейська рада – верховний орган, до складу якого входять глави держав і урядів країн – членів ЄС. Його робота проходить у формі нарад або сесій двічі на рік. Європейську раду не треба плутати з Радою Європи, яка не є установою Європейського Союзу, діяльність якої зосереджена здебільшого на співробітництві в галузі освіти та культури.
· Комісія Європейського Союзу – виконавчий орган, який має право подавати на затвердження Ради міністрів проекти законів.
Комісія Європейського Союзу:
a) контролює дотримання митного режиму, стан аграрного ринку, податкову політику тощо;
b) здійснює фінансування зі своїх фондів (соціального, регіонального, аграрного);
c) самостійно веде переговори з третіми країнами;
d) має право розпоряджатися спільним бюджетом;
e) приводить у відповідність до норм ЄС національні законодавства, стандарти і норми.
· Європейський парламент – орган, що контролює діяльність комісії і затверджує бюджет.
· Суд ЄС – вищий судовий орган, який забезпечує виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.
Крім цих органів, існують інші консультативні органи та допоміжні заклади – різні комітети, комісії, підкомісії, фонди регіонального регулювання.
Первинним законодавством і правовою основою ЄС є міждержавні угоди про створення і розширення ЄС та інші угоди про діяльність Союзу. Вони мають однакове тлумачення у всіх країнах–членах Союзу і підпадають під його юрисдикцію.
Законодавчими для всіх країн–членів ЄС, але з різним ступенем обов’язковості, є також регламенти, директиви, рішення, рекомендації та думки.
Регламенти є вищими від національних законів і мають на території країн – членів ЄС силу закону.
Директиви містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн – членів ЄС.
Рішення спрямовані до конкретних адресатів, не є обов’язковими, хоча мають певне юридичне значення.
Рекомендації і думки не мають юридичного значення і не обов’язкові для виконання.
Законодавчі акти Європейського Союзу вищі за національні закони в таких сферах:
/> зовнішньоторговельній;
/> аграрної політики;
/> торгового і цивільного права;
/> податкового права.
Прийняття будь-яких нормативних актів, які суперачать праву ЄС, на території країн-членів не допускається.
Європейський Союз має власний, незалежний від країн-членів, бюджет. Розмір його визначається Радою і Європарламентом, який затверджує бюджет ЄС.
Дохідна частина бюджету ЄС формуєтьсл за paхунок:
а) власних коштів, які складаються із ввізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільгосппродукти в країні, що імпортує, і на зовнішньому ринку;
б) митних податків за загальним митним тарифом; частини податку на додану вартість; інших коштів;
в) внесків країн-членів (1,2-1,3 % ВВП всіх країн).
Кошти бюджету ЄС використовуються (приблизно) на такі потреби, %:
Адміністративно-господарські — 4,5
На проведення політики:
єдиної сільськогосподарської — 66,5
регіональної — 7,5
соціальної — 6,6
енергетичної — 0,3
промислової — 0,1
науково-технічної — 3,5
в галузі інформації та охорони довкілля — 2,1
на компенсаційні виплати країнам — членам ЄС — 8,4
Найбільша частина бюджету ЄС використовується на проведення спільної аграрної політики, основою якої є субсидування внутрішніх та експортних цін. Внаслідок митних бар’єрів на аграрний ринок ЄС практично не надходять товари зі світового аграрного ринку, ціни на якому значно нижчі.
Під час створення ЄС були проголошені його завдання:
¨ поступове усунення обмежень в торгівлі між країнами-учасницями;
¨ введення спільного митного тарифу в торгівлі з третіми країнами;
¨ ліквідація перешкод для вільного переміщення осіб, капіталів та послуг;
¨ загальна політика в галузях транспорту і сільського господарства;
¨ створення валютного союзу;
¨ уніфікація податкових систем;
¨ зближення законодавств країн-учасниць;
¨ розроблення принципів узгодженої економічної політики.
В реалізації проголошених завдань ЄС досягнуті значні успіхи: проводиться єдина торговельна політика стосовно третіх країн, уніфіковані національні фінансові системи і створена Європейська валютна система, сформовано єдиний внутрішній ринок, відмінені обмеження щодо ряду товарів, послуг, капіталів, введені єдині стандарти на багато видів продукції тощо.
Європейський Союз відіграє все більшу роль у світогосподарських процесах. Розширення ЄС є важливою передумовою формування майбутнього Європи. Основні вимоги до країн, що хочуть стати членами ЄС, було визначено на нараді в Копенгагені у 1993 р. Це так звані копенгагенські критерії:
v стабільність інститутів, які гарантують демократію, верховну владу закону, права людини і національних меншин;
v ефективна ринкова економіка, здатність конкурувати з єдиним ринком ЄС;
v здатність виконувати членські обов’язки, серед яких підтримка завдань Європейського валютного союзу.
Існують і так звані Маастріхтські критерії, які висуває ЄС до своїх потенційних членів. Серед них потрібно виділити такі:
— низький рівень інфляції (не більше 3 % на рік);
— помірно стабілізовані обмінні курси валют;
— мінімальний дефіцит державного бюджету (не більше 4 % ВВП);
— прийнятна квота національного боргу.
Всебічна інтеграція в організаційні структури світового господарства, зокрема ЄС, є стратегічною метою зовнішньоекономічної політики України. Розвиток економічної інтеграції України в ЄС відбувається відповідно до угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною, яку підписано 16 червня 1994 р. в Люксембурзі. 30 листопада 1995р. Європарламент ратифікував цю угоду. Україна першою з країн колишнього СРСР підписала таку угоду з ЄС. Основними завданнями Угоди є:
v розвиток міцних політичних стосунків на основі регулярного діалогу з політичних питань;
v сприяння торгівлі, інвестиціям та гармонійним економічним відносинам;
v закладання фундаменту для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, громадського, науково-технічного, культурного співробітництва;
v підтримка зусиль України, спрямованих на зміцнення демократії.
Сьогодні вже визначено основні етапи руху України до Європи: вступ до СОТ; отримання статусу країни з ринковою економікою; створення зони вільної торгівлі з ЄС і отримання статусу його асоційованого члена.
Крім ЄС, в Європі значна роль належить ще одному економічному угрупованню – Європейській асоціації вільної торгівлі. Створена вона в 1960 р. в Стокгольмі з метою полегшення і розширення торгівлі між країнами-членами: Австрією, Францією, Ісландією, Норвегією, Швецією, Швейцарією, Великобританією, Данією, Португалією. Згідно з особливим протоколом право члена Асоціації поширюється і на Ліхтенштейн, який є в митній унії зі Швейцарією.
Відносини між двома інтеграційними угрупованнями, що існують в Європі, постійно розвиваються. До 1977 р. утворилася зона вільної торгівлі промисловими товарами країн ЄС і ЄАВТ, в межах якої ліквідовувались мита і зменшувались нетарифні обмеження взаємної торгівлі. В 1991 р. була підписана угода між ними про створення єдиного європейського простору. Згідно з цією угодою країни — члени ЄАВТ з 1993 р. вводять у своє законодавство правові акти ЄС стосовно вільного переміщення товарів, капіталів, послуг, а також конкурентної політики. Інтеграція ринків аграрної продукції не передбачається, оскільки сільське господарство країн ЄАВТ не змогло б конкурувати з країнами ЄС.
Першим європейським інтеграційним угрупованням, яке об’єднало держави, що досі розвивалися, ґрунтуючись на різних економічних та політичних моделях, стало Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Засноване ЧЕС у 1992 р. на основі Стамбульської декларації і об’єднує 11 країн: Азербайджан, Албанію, Болгарію, Вірменію, Грецію, Грузію, Молдову, Російську Федерацію, Румунію, Туреччину, Україну. Основне завдання Чорноморської інтеграції полягає в створенні режиму вільного пересування товарів, послуг і капіталів з метою розширення виробничої кооперації і спільного підприємництва.
1 березня 1993 р. набула чинності Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю між Польщею, Чехією, Словаччиною та Угорщиною (Вишеградська четвірка), згідно з якою здійснюється політика звільнення від кількісних обмежень і митних кордонів у торгівлі між членами четвірки.
Зміцненню стабільності у Європі за допомогою розширення співробітництва у різних галузях (політичній, економічній, культурній, науковій) сприяє регіональне об’єднання – Центрaльноєвропейська ініціатива (ЦЄІ). Воно об’єднує такі країни-члени: Австрію, Боснію та Герцеговину, Хорватію, Чеську Республіку, Македонію, Угорщину, Італію, Польщу, Словацьку Республіку, Словенію, Албанію, Білорусь, Болгарію, Румунію, Україну. У діяльності робочої групи бере участь німецька земля Баварія. ЦЄІ підтримує різні проекти, які можуть бути поділені на три категорії: інвестиційні проекти та відповідне техніко-економічне обгpунтування; організаційні проекти (навчання, дослідження, інформаційні системи тощо); культурні проекти (фестивалі, семінари, стипендії). Забезпечує Секретаріат проектами ЦЄІ, надісланими керівником програми ЦЄІ, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). ЄС підтримав ідею регіонального співробітництва як один із засобів сприяння країнам Центральної та Східної Європи у їх зусиллях трансформувати свої політичні та економічні структури. ЦЄІ та ЄС мають бажання надалі розвивати конструктивний діалог.
Одним з найбільших економічних угруповань світу є Північно — американський ринок, який утворюють США, Канада та Мексика (понад 360 млн. споживачів у межах Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА)). На державному рівні американо-канадська Угода про вільну торгівлю була укладена в 1988 р., а в 1992 р. до неї приєдналась Мексика. Угода про вільну торгівлю передбачає: поступову ліквідацію тарифних і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі; полегшення умов взаємних капіталовкладень; порядок врегулювання торгових конфліктів між її учасниками. Повноцінний Північноамериканський спільний ринок, за планами організаторів НАФТА, може бути створений до 2010р.
Активізуються інтеграційні процеси і в Південній Америці. У 1991 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай уклали торговий пакт МЕРКОСУР, який набув чинності з 1 січня 1995 р.
Метою його є створення нового потужного регіонального торговельно-економічного блоку, який об’єднує країни з населенням загальною чисельністю понад 200 млн. осіб і сумарним ВВП більш ніж 550 млрд. дол.[8] США. Результатом такого об’єднання є те, що 90 %* взаємної торгівлі країн-членів звільняється від будь-яких тарифних бар’єрів, а щодо імпорту з третіх країн вводиться загальна тарифна структура та митні правила.
МЕРКОСУР прагне до встановлення ділових стосунків з іншими інтеграційними угрупованнями. Так, у 1995 р. МЕРКОСУР підписав з Європейським Союзом Рамкову угоду про розширення співробітництва згідно з якою вже з 2005 р. передбачено створення зони вільної торгівлі між двома регіональними об’єднаннями. Необхідно відзначити позитивні перспективи подальшого розвитку торговельно-економічного співробітництва між Україною і країнами-членами МЕРКОСУР. Вже укладено низку угод з Аргентиною і Бразилією, а продукція підприємств України вже відома на їх ринку. Це сприяє виходу України на ринки інших країн Південної Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, з якими тісно пов’язані південноамериканські країни.
Менш за все розвинені інтеграційні процеси серед країн Африки. У 1989 р. Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко та Туніс утворили Союз Арабського Магрібу, договір, який передбачав організацію економічного співробітництва на рівні регіональної інтеграції. Але широкого співробітництва не вдалося досягти через замкненість національних кордонів.
Економічна відсталість та відсутність міждержавних зв’язків не дають змоги швидко створити на африканському континенті інтеграційні угруповання.
Перспективи розвитку економічної інтеграції у Східній Азії пов’язують передусім зі створенням Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Співтовариство об’єднує Японію, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, більшість країн Східної і Південно-Східної Азії, зокрема країн — членів Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Китай та Океанію. Кожна з країн АСЕАН тісно пов’язана з економікою СІІІА, Японії, Гонконгу, Південної Кореї. Інтеграційні процеси в цьому регіоні найактивніші на мікрорівні на основі діяльності транснаціональних корпорацій.
Для використання нерівномірно розподілених природних та економічних ресурсів, отримання вигод від спеціалізації окремих країн утворюються економічні угруповання у формі торгових блоків (наприклад, Арабський спільний ринок), організацій для створення спільних проектів (наприклад, Комітет по Меконгу), валютних союзів (наприклад, Азіатський кліринговий союз), інвестиційних інститутів (наприклад, Азіатський банк розвитку), товарних асоціацій (наприклад, Міжурядовий союз країн-експортерів міді та країн-експортерів бананів тощо).
продолжение
--PAGE_BREAK--2.4 СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРУВАННЯ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНУ ЕКОНОМІЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ
В Україні за роки незалежності послідовно реалізувалася модель відкритої економіки на основі глобальних якісних перетворень. Тому з впевненістю можна вважати що вже сформовано основи багатоукладної економіки: реформовано відносини власності; значно лібералізовано господарські зв’язки; проведено грошову реформу, подолано гіперінфляцію; практично стабілізовано національну валюту, створено дійові структури ринкової економіки: фінансову, грошову, валютну, митну; майже демонтовано планово-командні засади економіки. Таким чином, основні завдання першого етапу реформ в Україні було виконано, економіка за своєю спрямованістю стала переважно ринковою. Зовнішньоекономічні відносини також пройшли шлях ринкової трансформації, мають цивілізовані демократичні основи і характеризуються відкритістю.
За перше десятиріччя самостійності було прийнято законодавчі акти щодо залучення іноземних інвестицій, активізації зовнішньої торгівлі, створення спеціальних (вільних) економічних зон і розвитку спільного підприємництва. Але вони виявилися недосконалими, що й призвело до «шокової» лібералізації зовнішньоекономічної діяльності та обернулося величезними збитками, бо поза увагою залишилися рекомендації щодо поетапного переходу до відкритої економіки.
Отже, оптимальним для України став такий шлях, в якому органічно поєднувалися внутрішні та зовнішні фактори трансформації економіки, узгоджень з її невпинною глобалізацією.
На сучасному етапі розвитку України вже створено передумови для її економічного зростання, тому першочерговим є завдання запобігання негативним тенденціям, серед яких активізація відтоку капіталів (біля 80% яких шляхом експортно-імпортних операцій), бюрократизація всіх рівнів влади (що гальмує створення ефективного нагляду за зовнішньоекономічними операціями та фінансовими посередниками), вивезення за кордон валютних цінностей, технологій та інформації, підписання фіктивних експортно-імпортних угод.
Цілком конкретні практичні ускладнення для українських виробників-експортерів виникає у зв’язку із втратою відносно сприятливого торговельного статусу, зокрема режиму вільної торгівлі з країнами, які незабаром інтегруються до ЄС: адже з Євросоюзом такого режиму Україна не має, і не дивно, що вимогою до кандидатів на вступ до нього є скасування таких торговельних режимів, які несумісні з існуючими в цьому блоці.
Важливою умовою формування ефективної системи міжнародної економічної діяльності України є визначення регіональних пріоритетів співробітництва з іншими країнами. При цьому очевидно, що особливий інтерес мають становити ті інтеграційні процеси, які локалізуються в географічній близькості від її кордонів.
Отже, інший аспект проблеми – це вибір своєрідних центрів гравітації — тих інтеграційних систем, на які слід орієнтуватися, формуючи власну геоекономічну модель.
Певні міжнародні інтеграційні процеси виявилися, з одного боку, недосяжними для України, а з іншого – навіть такими, що реально ускладнюють її становище. Для ілюстрації сказаного наведемо приклади, які позначилися на інтересах власне України. Формування єдиного європейського ринку супроводжувалось ускладненнями для українських виробників з погляду можливостей потрапити на ринки деяких західноєвропейських країн, що раніше мали нижчі митні ставки та нетарифні бар’єри, ніж ті, якими вони стали в Європі після єдиного ринкового простору. Утворення митного союзу між Росією та Білоруссю також призвело до погіршення умов торгівлі з останньою через те, що вона перейшла на російський, більш закритий стосовно України, режим.
Резюмуючи сказане про участь України в регіональних міжнародних економічних процесах, повноправним учасником яких вона є або прагне стати, можна відзначити, що, на жаль, нашій державі взагалі поки що не вдалося забезпечити собі повноцінну за глибиною спеціалізації й інтегративних контактів, а також за обсягами торговельних відносин участь в міжнародній інтеграції.
2.5 СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСІВ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ: УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА
Економічний розвиток, перспективи міжнародного співробітництва будь-якої держави, зокрема й України, вирішальною мірою залежать від стану та динаміки світового ринку, процесів міжнародної інтеграції на світовому та регіональному рівнях. Звідси базовою категорією у процесі вивчення теоретичних та практичних питань удосконалення механізму міжнародної економічної діяльності України, її сьогоднішніх особливостей та перспектив є інтернаціоналізація.
Інтернаціоналізація — це процес розширення господарської діяльності за межі окремих національних економік у вигляді багатосторонніх коопераційних контактів з метою збільшення продуктивності та підвищення ефективності виробництва. Ключовою рисою такої транснаціоналізації ринкової діяльності є усунення перешкод руху товарів і факторів виробництва з боку урядів, подальша активізація міжнародних організацій, які сприяють лібералізації руху товарів і факторів виробництва.
Зауважимо, що зазначені згадані процеси є багатовимірними за своєю природою, а їхні наслідки для окремих країн є надто неоднозначними. Очевидно, позитивні наслідки – можливість розвивати спеціалізоване виробництво, зниження витрат на утримання контрольно-адміністративних інститутів; передусім митниць і регламентуючих відомств – супроводжуються підвищенням уразливості фінансових систем, небезпекою колапсу ряду галузей національного виробництва, що може призвести до радикального погіршення умов життя, соціально-політичних ускладнень.
Особливо характерними такі небезпеки є для країн, які переживають складні етапи докорінних реформ, створення ефективних ринкових систем, зокрема для України, і саме тому принципового значення набуває оцінка особливостей та основних наслідків інтернаціоналізації економічних систем на сучасному етапі.
Міжнародні економічні відносини як цілісний та заснований на зворотних зв’язках механізм є функціональною системою реалізації господарських інтересів дійових суб’єктів за допомогою специфічних і властивих інтернаціональному рівневі спілкування принципів, інструментів їх досягнення. Зазначеному механізмові властивий динамізм, який, з урахуванням історичних, національних особливостей, зумовлює логіку саморозвитку міжнародної економічної діяльності окремих країн.
На відміну від тих моделей світового економічного розвитку, які існували ще в порівняно недавньому минулому (перша половина XX ст., перші десятиліття після Другої світової війни), міжнародна система господарських відносин, з якою людство ввійшло у третє тисячоліття, відрізняється значно більшою інтегративністю.
Усе більша частина виробленого продукту інтернаціоналізується у вигляді товарного обміну на світових ринках, зростає частка інтернаціоналізованого виробництва. Сказане стосується України, для економіки якої протягом років незалежності характерним є:
v абсолютне та співвідносне зростання інтернаціоналізованої частки виробленого та споживаного продуктів (тобто експорту та імпорту);
v збільшення (хоча і надто повільне) ваги та значення економічних об’єктів, які перебувають у повній або частковій власності іноземців (індикатором цього процесу слугують показники динаміки іноземних інвестицій);
v подальша інтеграція економіки країни в міжнародні валютно-фінансові, кредитні відносини з міжнародними та іноземними суб’єктами – державами, спеціалізованими організаціями, фізичними особами (відповідні відносини регулюються як двосторонніми домовленостями, наприклад з ЄБРР, МВФ, Світовим банком, так і в більш загальних інституційних межах, наприклад на рівні Паризького клубу, коли йдеться про країни-кредитори, а також Лондонського клубу, коли про спільну політику домовляються приватні кредитори);
v зростання переліку питань, які є предметом спільного розв’язання в рамках міжнародних програм соціально-економічного розвитку, а також у рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна, — Міжнародна організація праці, економічні структури ООН, СНД та ін.
Основні прояви інтернаціоналізації можна спостерігати в двох аспектах. 3 погляду окремих країн, а також у глобальному масштабі. У першому випадку можна констатувати тенденцію зростання частки ВВП, яка підлягає інтернаціоналізації. Це пов’язано зі знайомим нам генезисом та подальшим диверсифікованим розвитком феномену відкритої економіки. У другому аспекті можна відзначати формування нової системної цілісності — міжнародного ринку, який є реальною формою існування світового господарства, а також його рушійною силою.
РОЗДІЛ 3. УКРАЇНА І МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
3.1 ЧЛЕНСТВО УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ
Для України входження у світове економічне співтовариство є однією з найважливіших задач. Її реалізація вимагає повнокровної участі держави в міжнародних економічних організаціях.
На сьогоднішній день Україна є членом близько 40 міжнародних організацій. Вона співробітничає з такими важливими організаціями як ООН, ВІВСІ, МВФ, СБРР, ВТО й ін. Участь у них значно розширює її можливості в міжнародному, зокрема, економічному співробітництві. Міжнародні організації покликані сприяти інтеграції у світове господарство, ефективному розвитку економічної науки, культури, освіти.
У світі налічується близько 5 тис. економічних організацій, що відрізняються одна від іншої масштабами діяльності, юридичною природою, характером діяльності, складом учасників, терміном дії. Усі вони в тій чи іншій мірі вносять свій внесок у цілісність світу.
Важливу роль у створенні цієї цілісності грає ООН. Україна була однією з держав – засновниць Організації і стала повноправним членом ООН з дня її заснування.
Органи ООН беруть активну участь у проведенні економічних і соціальних реформ в Україні. Так, Представництво ООН разом із ПРООН (Програма розвитку ООН), ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку) та МТЦ фінансували ряд заходів для сприяння інтеграції України у світову економіку. Проведені «круглі столи» і семінари, присвячені міжнародній торгівлі, торговельному праву та приватизації. ПРООН разом з представництвом Всесвітньої ради кредитних спілок фінансували проект, спрямований на підготовку українців до управління місцевими кредитними спілками. Програма розвитку OOН в Україні має своє представництво, яке ініцювало ряд проектів, спрямованих на розвиток та підтримку системи управління, стале зростання добробуту й захист людини, поліпшення стану довкілля, серед яких такі проекти: Стратегічна ініціатива подолання бідності в Україні; Проект розвитку та інтеграції Криму; Екологічні мережі; Створення регіонального екологічного центру; Підтримка економічних і соціальних реформ в Україні; Підтримка малого та середнього бізнесу в Україні; Професійне навчання для безробітних; Посилення потенціалу Кабінету Міністрів України в управлінні зовнішніми ресурсами; Сприяння співробітництву з іншими країнами; Посилення потенціалу Міністерства закордонних справ України; Підтримка Центрів захисту споживачів і багато інших. Спільно з МОП (Міжнародна організація праці) ПРООН реалізує програми навчання безробітних, з програмою ООН-СНІД веде роботу в галузі запобігання поширенню епідемії СНІДу тощо. Тісно співпрацюють з Україною і інші організації ООН ЮНІДО (ООН з промислового розвитку) сприяє пошукові інвесторів для українських підприємств. ІКАО (Міжнародна організація цивільної авіації) налагодило стосунки з Київським міжнародним університетом цивільної авіації. Представництво ООН в Україні ввело до свого штату радника з питань усталеного розвитку, який допомагає урядовим і неурядовим організаціям у розвиткові програми оздоровлення та захисту навколишнього середовища України. Через Глобальний фонд довкілля в Україні впроваджуються проекти: Менеджмент довкілля в басейні Дунаю та Програма довкілля Чорного моря. Державний комітет України з гідрометеорології увійшов до глобальної телекомунікаційної системи спостереження за погодою (ВМО) для того, щоб мати можливість обміну даними спостережень за кліматом і погодою та обміну прогнозами. Україна бере активну участь у роботі переважної більшості організацій та установ ООН (див. табл. 3.1).
Таблиця 3.1
УЧАСТЬ УКРАЇНИ В ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ[9]
Орган ООН
Участь України
ООН
член ООН з моменту заснування (1945 р.)
Рада Безпеки
Обрана на період 2000 — 2001 рр.
Комітет з питань внесків
Український експерт працював у 1995 – 1997 рр.
Комісія ООН з питань роззброєння
Складається з усіх членів ООН
Комітет з питань з використання космічного простору в мирних цілях
Обрана членом у 1990 р.
Комітет з питань здійснення невід’ємних прав палестинського народу
Член з моменту заснування
Генеральна Асамблея
Представники України обиралися заступниками голови в 1970,1981 та 1991 рр., головою – в 1997 р.
Комітет з питань інформації
Член з моменту заснування (1978 р.)
Спеціальний комітет з питань міжнародного тероризму
Член з моменту заснування (1972 р.)
Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД)
Член Ради з питань торгівлі й розвитку з 1972 р.
Програма розвитку ООН (ПРООН)
Обрана до Ради керуючих у 1995 р.
Фонд ООН допомоги дітям (ЮНІСЕФ)
Обрана до Ради керуючих у 1995 р.
Програма ООН з охорони довкілля (ЮНЕП)
Член Ради в 1981 – 1988, 1990 – 1993 рр.
Консультативний комітет Пограми допомоги ООН у галузі викладання, вивчення, поширення та більш широкого визнання міжнародного права
Була членом до 1995 р.
Конгрес ООН з питань запобігання злочинності та поводження з правопорушниками
Бере участь з 1960 р.
Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР)
Була членом у 1977 – 1979, 1989 – 1991, 1993 – 1995 рр.
Комітет з питань програм і координації
Обиралася на трирічний термін до 31 грудня 1996 р.
Комітет з питань науки і техніки в цілях розвитку
Була членом у 1972 – 1975, 1980 – 1983, 1991 – 1994, 1995 – 1998 рр.
Статистична комісія
Обиралася на чотирирічний термін до 31 грудня 1996 р.
Комісія з наркотичних засобів
Обиралася на чотирирічний термін до 31 грудня 1997 р.
Комісія з питань сталого розвитку
Обиралася на трирічний термін до 31 грудня 1997 р.
Європейська економічна комісія (ЄЕК)
Членом з 1947 р., працює в 15 спеціалізованих органах, експертних групах тощо.
Підкомісія з питань попередження дискримінації і захисту меншин
Український експерт був обраний у 1995 р.
Міжнародний Суд ООН
Член з 1945 р.
Міжнародне агенство з атомної енергії (МАГАТЕ)
Член з 1957 р., обиралася до Ради керуючих у 1990 – 1992, 1993 – 1995, 2000 – 2002 рр.
Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО)
Член з 1985 р., обиралася до Ради промислового розвитку в 1987 – 1991 рр.
Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО)
Член з 1954 р.
Міжнародна організація праці (МОП)
Член з 1954 р., з 1990 р. обиралася членом шести промислових комітетів
Всесвітній поштовий союз (ВПС)
Член з 1947 р., обиралася членом Виконавчої ради на період 1974 – 1979, 1995 – 1999 рр.
Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ)
Член з 1947р., обрана членом Ради на період 1995 – 1999 рр.
Всесвітня метеорологічна організація (ВМО)
Член з 1951 р., включаючи членство в Європейській метеорологічний організації та двох технічних комісіях
Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ)
Член з 1970 р.
Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ)
Член у 1948 – 1949 рр., членство поновлено з 1992 р.
Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО)
Приєдналася до Чизької конвенції і стала членом організації в 1992 р.
Міжнародний валютний фонд (МВФ)
Член з 1992 р.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)
Член з 1992 р.
Міжнародна фінансова корпорація (МФК)
Член з 1993 р.
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ)
Член з 1996 р.
Міжнародна морська організація (ММО)
Член з 1994 р.
3.2 УКРАЇНА І ЄС
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.
На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.
Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань Самміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участю Прем’єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і експертному рівнях.
Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України. Президент України у Посланні до Верховної Ради України у червні 2002 року визначив європейську інтеграцію стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку України на наступне десятиріччя.
Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС. Належна імплементація ПД повинна також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової посиленої угоди з ЄС.
Залишаючись поза межами Євросоюзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснїі і Герцеговині та Республіці Македонія.
Зміцненню правової основи цієї співпраці слугуватиме укладення Угоди про участь України в операціях Європейського Союзу з врегулювання кризових ситуацій, а також про безпекові процедури обміну інформацією, яке очікується ближчим часом.
ЄС визнає також важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промисловотехнологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.
Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. На сьогодні ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України у світі (на 25 країн-членів ЄС припадає ЗЗ% зовнішньоторговельного обороту України). У червні 2004 року відбулося парафування Угоди між Європейським Співтовариством та Кабінетом Міністрів України про торгівлю деякими сталеливарними виробами, підписання якої заплановано восени.
Відповідно до Угоди, квота України на поставки сталевих виробів до країн ЄС на 2004 рік складала 606 тисяч тон. Завершується процес опрацювання ЄСівською стороною питання щодо відповідності економіки України критеріям ринковості в рамках антидемпінгового законодавства ЄС.
Україна та ЄС активно співпрацюють у рамках Робочої групи з питань розгляду заявки України на вступ до СОТ. ЄСівська сторона на постійній основі підтримує Україну як у багатосторонньому, та і двосторонньому переговорному процесах у рамках СОТ. Після підписання у 2003 р. Двостороннього протоколу щодо доступу до ринків товарів та послуг в рамках СОТ сторони розпочали роботу над розробленням та узгодженням проекту Звіту Робочої групи.
Україна активно взаємодіє з ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією, реадмісією, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, здійснює активне реформування прикордонного менеджменту, міграційно-візової політики та відповідної правової бази.
В контексті розширення ЄС Україна прагне не допустити появи нових розподільчих ліній в Європі та виступає за забезпечення недискримінаційного порядку в’їзду до країнчленів ЄС своїх громадян. Робота на цьому напрямі, зокрема, передбачає: перспективне запровадження довгострокових багаторазових віз для громадян України, які на постійній основі беруть участь у економічних, культурних, спортивних, наукових і навчальних обмінах з ЄС; полегшення порядку перетину кордону для громадян України, що мешкають в прикордонних з ЄС районах, а в довгостроковій перспективі — спрощення візового режиму ЄС для всіх категорій українських громадян. В останні роки помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, в тому числі ядерної, сільського господарства та охорони навколишнього середовища. Поступово зростає політична та фінансова допомога Україні з боку ЄС у вирішенні наболілих проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції.
За підтримки ЄС здійснюється також реформування системи управління газотранспортною системою України, проведення технічного аудиту нафтотерміналу «Південний» та техніко-економічного обґрунтування для проекту транспортування каспійської нафти нафтопроводом Одеса –Броди – Гданськ, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості тощо.
Європейський Союз є найбільшим донором України. Починаючи з 1991 року, загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС в рамках програми TACIS, макрофінансової та гуманітарної допомоги, складає понад 1 млрд. євро.
Перспективним напрямом співробітництва України та ЄС є сфера космічних досліджень. Враховуючи той факт, що Україна належить до вісімки держав, які мають значний космічний технічний та технологічний потенціал, 2 вересня 2004 року Європейська Комісія звернулася до Ради Міністрів ЄС з пропозицією розпочати переговори з Україною щодо угоди про співпрацю у створенні Глобальної навігаційної системи (GNSS). Передбачається, що така співпраця буде розвиватися в галузі промисловості, науково-дослідницькій роботі, зокрема, в питаннях стандартизації, в контролі сумісності регіональних систем тощо.
Важливим напрямом розвитку відносин України з ЄС є зовнішньоекономічні зв’язки. У продовж останніх чотирьох років частка взаємної торгівлі з країнами Євросоюзу невпинно зростала з 27,9 (ЄС – 25) у 2000 р. до 33,9% у 2003 р. При цьому експорт товарів зріс з 27,5 % до 34,1 %, а імпорт – з 28,2 % до 33,7 %.
Країни – члени ЄС є найбільшими інвесторами в українську економіку, їх частка в загальній сумі інвестицій станом на 1 січня 2004 р. становила 55 %. Разом з тим, частка Україна в торгівлі самого Союзу продовжує залишатися низькою – лише 0,5% загального обсягу зовнішньоторговельних операцій.
В Україні найвищі упродовж останніх років темпи приросту ВВП на душу населення в Європі. Вони набули стійкої тенденції і переконливо доводять, що можливості зближення з Євросоюзом все ж таки існують.
Своє головне завдання Україна на сьогоднішньому етапі вбачає в утвердженні європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері. У цьому — запорука суспільної стабільності і сталого розвитку нашої держави.
Угода про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною, з одного боку, та Європейськими Співтовариствами та їх країнами-членами, з іншого, була підписана у Люксембурзі 14 липня 1994 року і набула чинності у березні 1998 року.
Основними цілями УПС є розвиток тісних політичних стосунків між Україною та ЄС шляхом постійного діалогу з політичних питань, сприяння розвитку торгівлі та інвестицій, забезпечення підґрунтя для взаємовигідного економічного, соціального фінансового, громадського, науково-технологічного та культурного співробітництва, а також підтримки зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економіки, а також завершення переходу до ринкової економіки.
продолжение
--PAGE_BREAK--