Реферат: Етапи розвитку валюти
Рефератз предмету: “Основи ринкової економіки”
на тему: “Етапи розвитку валюти”
ЗмістВведення …………………………………………………………..…..3-4
Золотомонетнийстандарт …………………………………………. 5-6
Золото-девізнийстандарт ………………………………………… 7-10
Бреттон-вудськавалютна система ………………………….… 11-18
Ямайська валютна система і сучасні валютні проблеми …… 19-21
Європейська валютна система …………………………..……… 22-28
Висновок ……………………………………………………..………… 29
Введення
Закономірності розвитку валютної системи визначаються відтворювальним критерієм і відбивають основні етапи розвитку національного і світового господарства. Даний критерій виявляється в періодичній невідповідності принципів світової валютної системи змінам у структурі світового господарства, а також у розміщеннісил між його основними центрами. У цьомузв'язку періодично виникає криза світової валютної системи. Це вибух валютних протиріч, різке порушення її функціонування виявляющеєся в невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму до змінившихся умов виробництва, світової торгівлі, до співвідношення сил у світі. Дане поняття виниклоз кризою першої світової валютної системи — золотого монометаллизма. Періодичні кризи світової валютної системи займаютьвідповідно тривалий історичний період часу: кризазолотомонетногостандарту продовжувалась біля 10 років (1913-1922 р.). Генуезськоївалютної системи — 8 років (1929-1936 р.), Бреттон-вудської— 10 років (1967- 1976 р.).
При кризі світової валютної системи порушується дія її структурних принципів і різко загострюються валютні протиріччя. У основі періодичності кризи світової валютної системи лежить пристосування її структурних принципів до умов, що змінилися, і співвідношенню сил у світі. Гострі спалахи і драматичні події, пов'язаніз валютною кризою, не можуть довго продовжуватися без загрозивідтворенню. Тому використовуються різноманітні засобидля згладжування гострих форм валютної кризи і проведення реформи світової валютної системи.
Кризасвітової валютної системи веде до зламустароїсистеми і її заміні новій, що забезпечує відносну валютну стабілізацію. Створення нової світової валютної системи проходить три основних етапи:
— становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи: при цьому зберігається її спадкоємний зв'язок із староюсистемою;
— формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи:
— утворенняповноцінно функціонуючої розвиненоїсвітової валютної системи на базі закінченої цілісності й органічного ув'язуванняїї елементів.
Слідом за цим настаєперіод, коли валютно-економічне положенняокремих країн поліпшується, а світова валютна система відповідає у певнихмежахумовам і потребам економіки і функціонуючи відносно ефективно в інтересах провіднихдержав. Так був перший час після створення Парижської, Генуезськоїі Бреттон-вудськоївалютних систем. Локальні валютні кризи уражають окремі країни або групу країн навіть при відносній стабільності світової валютної системи. Наприклад, після другої світової війни періодично спалахували локальні валютні кризи у Франції, Великобританії, Італії й іншихкраїнах.
Розрізняютьсяциклічні валютні кризи як прояв економічної кризи і спеціальні кризи, викликані іншимифакторами: кризою платіжного балансу, надзвичайними подіями і т.д. При золотомустандарті валютні кризи виникали звичайно в періоди війні циклічних економічних криз, але не доходили до гострих форм. Вирівнювання платіжного балансу в тойперіод здійснювалося через стихійниймеханізм золотого стандарту, а коливання валютних курсів були обмежені золотими точками. У зв'язкузі змінами в циклічномурозвитку економіки в XX ст. стираєтьсячітка грань між циклічним і спеціальним валютними кризами.
Існує прямий зв'язок валютної кризи з процесом суспільного відтворення, оскільки причини кризи кореняться в його протиріччях, і існує зворотній зв'язок, що виявляється в соціально-економічних наслідках потрясінь у валютній сфері. Валютні кризи супроводжуються загостренням валютних протиріч, що періодично переростають у валютні війни провіднихкраїн, супроводжуваніборотьбою за валютну гегемонію з метою створення оптимальних умов для збагачення головнихнаціональних підприємств.
Валютні кризи звичайно переплітаються з нестабільністю міжнародних валютних відношень. Порушення їхньої непохитностівиявляється в нестабільності курсу валют, перерозподілізолотовалютних резервів, валютних обмеженнях, погіршенніміжнародноївалютноїліквідності, валютних протиріччях. Але це не означає безупинного зниження курсів валют, посиленнявалютних обмежень і т.д.
Еволюція світової валютної системи визначається розвитком і потребами національної і світової економіки, змінами в розстановцісил у світі. У даній роботі вона буде розглянута саме в зв'язкуз об'єктивними чинниками, що визначили її розвиток.
1. ЗОЛОТОМОНЕТНИЙСТАНДАРТ
Перша світова валютна система стихійно сформувалася в XIX ст. після промислової революції на базі золотого монометаллизмуу формі золотомонетногостандарту. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Парижскійконференції в 1867 р., що визнало золото єдиною формою світових грошей. В умовах, коли золото безпосередньо виконувало усі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні, із тієюлише різницею, що монети, виходячи на світовийринок, скидали, по висловлюваннюК. Маркса, “національні мундири” і приймалися в платежі по вазі.
--PAGE_BREAK--Парижськавалютна система базувалася на такихструктурних принципах:
1. Її основою являвсязолотомонетнийстандарт.
2. Кожна валюта мала золотий зміст(Великобританія — із 1816 р., США — 1837 р., Німеччина— 1875 р., Франція — 1878 р., Росія — із 1895 1897 р.). Відповідно до золотого змістувалют установлювалися їхні золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото. Золото використовувалося як загальновизнані світові гроші.
3. Склався режим вільно змінних курсів валют з облікомринкового попиту і пропозиції, але в межахзолотих точок. Якщо ринковий курс золотих монет відхилявся від паритету, заснованогона їхньомузолотомузмісті, то боржники віддавали перевагу розплачуватися по міжнародних зобов'язаннях золотом, а не іноземними валютами.
Золотий стандарт грав певною мірою роль стихійного регулятора виробництва, зовнішньоекономічних зв'язків, грошового обігу, платіжних балансів, міжнародних розрахунків. Золотомонетнийстандарт був відносно ефективний до першої світової війни, коли діяв ринковий механізм вирівнювання валютного курсу і платіжного балансу. Країни з дефіцитним платіжним балансом вимушенібули проводити дефляціоннуполітику, обмежувати грошову масу в обігупри відливізолота за кордон. Проте Великобританія, незважаючи на хронічнийдефіцит платіжного балансу (1890 1913 р.), не відчувалавідливукапіталу (за рахуноктого, що в тойчас Англія широко поширювала ліквідні короткострокові зобов'язання й іншікраїни віддавали перевагу їх накопичувати. Відомо, що в 1913 році сума зобов'язань більш ніж утроє перевищила золотийзапас Англії). Протягом майже ста років до першої світової війни тільки долар США й австрійський талер були девальвовані: золотий змістфунту стерлінгів і французького франкубув незмінниму 1815-1914 р. Використовуючи головнуроль фунту стерлінгів у міжнародних розрахунках (80% у 1913 р.), Великобританія покривала дефіцит платіжного балансу національною валютою.
Характерно, що й у розпал тріумфу золотомонетногостандарту міжнародні розрахунки здійснювалися в основномуз використанням тратт (перекладних векселів), виписаних у національній валюті, переважно в англійській. Золото відвіку служилолише для оплати пасивногосальдо балансу міжнародних розрахунків країни. З кінця XIX ст. з'явиласятакож тенденція до зменшеннячасткизолота в грошовій масі (у США, Франції, Великобританії з 28% у 1872 р. до 10% у 1913 р.) і в офіційних резервах (із 94% у 1980 р. до 80% у 1913 р.). Розмінні кредитні гроші витискализолото. Регулюючий механізм золотомонетногостандарту переставав діяти при економічних кризах (1825, 1836-1839, 1847, 1857, 1855 р. і ін.). Регулювання валютного курсу шляхом дефляціоннійполітики, зниження цін і збільшення безробіття оберталося проти трудящих, призводячидо соціальної напруженості.
Поступово золотий стандарт (золотомонетний) зжив себе. тому що не відповідав масштабам зрослих господарськихзв'язків і умовам регульованої ринкової економіки. Перша світова війна ознаменувалася кризою світової валютної системи. Золотомонетнийстандарт переставфункціонувати як грошова і валютна система.
Для фінансування військовихвитрат(208 млрд. довоєнних золотих долл.) поряд із податками, позиками, інфляцією використовувалося золото як світові гроші. Були впровадженівалютні обмеження. Валютний курс став примусовимі тому нереальним. З початком війни центральні банки воюючих країн припинили розмін банкнот на золото і збільшили їхню емісію для покриття військовихвитрат. До 1920 р. курс фунту стерлінгів стосовно долара США впав на 1/3, французького франкуй італійської ліри — на 2/3, німецької марки — на 96%. Безпосередньою причиною валютної кризи явиласявійськоваі повоєнна розруха.
2. ЗОЛОТО-ДЕВІЗНИЙСТАНДАРТ.
Після періоду валютного хаосу, що виникнуву результатіпершої світової війни, був установлений золото-девізнийстандарт, заснованийна золоті і головнихвалютах, конвертованих у золото (за пропозицією англійських експертів). Платіжні засобив іноземній валюті, призначенідля міжнародних розрахунків, стали називати девізами. Друга світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутим на Генуезькійміжнародній економічній конференції в 1922 р.
Генуезькавалютна система функціонувала на такихпринципах:
1. Її основою являлисязолото і девізи — іноземні валюти. У тойперіод і грошові системи 30 країн базувалися на золотодевизномустандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватися в якості міжнародних платіжно-резервних засобів. Проте в міжвоєннийперіод статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однієювалютою, а фунт стерлінгів і долар США оспорювали лідерство в цій сфері.
2. Збережено золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватися не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), але і побічно, через іноземні валюти (Німеччинаі ще біля 30 країн).
продолжение--PAGE_BREAK--
3. Відновлено режим вільно коливних валютних курсів.
4. Валютне регулювання здійснювалося у формі активноївалютноїполітики, міжнародних конференцій, нарад.
У 1922-1928 р. наступила відносна валютна стабілізація. Але її неміцністьполягалав такому:
— замість золотомонетногостандарту були введеніурізані форми золотого монометаллизмув грошовій і валютній системах;
— процес стабілізації валют розтягся на ряд років, що створило умови для валютних війн;
— методи валютної стабілізації визначилиїї хиткість. У більшості країн були проведені девальвації, причому в Німеччині, Австрії, Польщі, Угорщини близькі до нуліфікації. Французький франк був девальвованийу 1928 р. на 80%. Тільки у Великобританії в результаті ревальвації в 1925 р. було відновлено довоєнне золоте утриманняфунта стерлінгів;
— стабілізація валют була проведена за допомогою іноземних кредитів. США, Великобританія, Франція використовували важке валютно-економічне становищеряду країн для нав'язування їм обтяжних умов міжурядових позик. Одним з умов позик, наданихНімеччині, Австрії, Польщі й іншимкраїнам, було призначення іноземних експертів, що контролювали їхню валютну політику.
Під впливом закону нерівномірності розвитку в результатіпершої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи в США. Це було обумовлено рядом причин:
— значно вирісвалютно-економічний потенціал США. Нью-Йорк перетворився у світовийфінансовийцентр, збільшився експорт капіталу. США стали головнимторговим партнером більшості країн:
— США перетворилися з боржника в кредитора. Заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд. долл., а вимоги — 2 млрд. долл.; до 1926 р. зовнішній борг США зменшився більш ніж удвічі, а вимоги до іншихкраїн зросли в 6 разів(до 12 млрд.);
— відбувсяперерозподіл офіційних золотих резервів. У 1914-1921 р. чистапритоказолота в США в основномуз Європи склала2,3 млрд. долл.; у 1924 р. 46% золотих запасів капіталістичних країн виявилися зосередженими в США (у 1914 р. — 23%);
— США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетнийстандарт, і курс долара до західноєвропейських валют підвищився на 10-90%.
СполученіШтати розгорнули боротьбу за гегемонію долара, проте домоглися статусу резервної валюти лише після другої світової війни. У міжвоєннийперіод долар і фунт стерлінгів, що знаходилися в станіактивної валютної війни, не одержали загального визнання.
Валютна стабілізація була висаджена світовою кризою в 30-хроках. Головні особливості світової валютної кризи 1929-1936 р. такі:
— циклічний характер: валютна криза переплеласязі світовою економічною і грошово-кредитною кризою;
— структурний характер: принципи світової валютної системи — золотодевизногостандарту — зазнали аварії;
— великатривалість: із 1929 до осені 1936 р.;
— виняткова глибина і гострота: курс ряду валют знизився на 50-84%.
Погоняза золотомсупроводжувалася збільшенням приватноїтезавраціїі перерозподілом офіційних золотих резервів. Міжнародний кредит, особливо довгостроковий, був паралізований у результаті масового банкрутства іноземних боржників, включаючи 25 держав (Німеччина, Австрія, Туреччина й ін.), що припинили зовнішні платежі. Утворилася маса “гарячих” грошей — грошових капіталів, що стихійно переміщаються з одноїкраїни в другув пошукаходержання спекулятивного надприбутку або надійного захистку. Раптовість їхньої притокиі відтоку підсилила нестабільність платіжних балансів, коливань валютних курсів і кризових потрясінь економіки. Валютні протиріччя переросли у валютну війну, проведенуза допомогою валютної інтервенції, валютних стабілізаційних фондів, валютного демпінгу, валютних обмежень і валютних блоків:
— крайня нерівномірність розвитку: кризауражала тоодні, то іншікраїни, причому в різний час і з різноманітною силою.
У період із 1929 по 1930 р. збезцінилисьвалюти аграрних і колоніальних країн, тому що різко скоротився попит на сировинуна світовомуринкуі ціни на нього понизилисьна 50-70%. тобто у більшомуступені, ніжна імпортовані цими країнами товари.
У середині 1931 р. слабкою ланкою у світовій валютній системі виявилися Німеччинай Австрія в зв'язкуз відливоміноземних капіталів, зменшеннямофіційного золотого запасу і банкрутством банків. Німеччинаувела валютні обмеження, припинила платежі по зовнішніх боргах і розмін марки на золото. Фактично в країні був скасований золотий стандарт, а офіційний курс марки був заморожений на рівні 1924 р.
Потім (восени 1931 р.) золотий стандарт був скасований у Великобританії, коли світоваекономічнакризадосягла апогею. Безпосередньою причиною цього послужило погіршення станаплатіжного балансу і зменшенняофіційних золотих резервів країни в зв'язкуз різким скороченням експорту товарів і прибутків від “невидимих” операцій. 21 вересня 1931 р. був припинений розмін фунта стерлінгів на золоті злитки, а курс його знижений на 30,5%. Одночасно була проведена девальвація валют країн Британської співдружності націй (крім Канади) і скандинавськихкраїн, що мали з Великобританією тісні торгові зв'язки. На відміну від Німеччиниу Великобританії з метою підтримки престижу фунта стерлінгів не були впровадженівалютні обмеження. Великобританія виграла від девальвації: за рахунокдевальваційної премії англійські експортеришироко практикували валютнийдемпінг, що викликало валютну війну з Францією і США. У результатізменшилося пасивнесальдо платіжного балансу Великобританії.
продолжение--PAGE_BREAK--
У квітні 1933 р. золотомонетнийстандарт був скасований і в США, коли економічнакризапереростала в депресію особливого роду. Безпосередньою причиною скасування послужило значне і нерівномірне падіння цін. Це викликало масові банкрутства. Банкрутство 10 тис. банків (40% загальноїкількості банків країни) підірвало грошово-кредитну систему США і привелодо скасування розміну доларових банкнот на золоті монети. Для ведення валютної війни з метою підвищення конкурентноздатності національних корпорацій США проводили політикузниження курсу долара шляхом скупки золота. До січня 1934 р. долар знецінився стосовно золота на 40% (у порівнянні з 1929 р.) і був девальвованна 41%, а офіційна ціна золота була підвищена з 20.67 до 35 долл.за тройськуунцію.
Восени 1936 р. в епіцентрі валютної кризи виявилася Франція, що довше іншихкраїн підтримувала золотийстандарт. Світоваекономічнакризаохопила Францію пізніше, і вона посилено обмінювалафунти стерлінгів і долари на золото, незважаючи на невдоволення Великобританії і США. Спираючись на зрослий золотийзапас (83 млрд. франц.фр. у 1932 р. проти 29 млрд. у червні 1929 р.). Франція очолила золотийблок із метою збереженнязолотого стандарту. СхильністьФранції до золота пояснюєтьсяісторичними особливостями її розвитку. Будучи міжнароднимлихварем, французький фінансовий капітал віддавав перевагу твердій золотій валюті. Особливо в цьому були зацікавлені рантьє, число яких у країні було значним.
Економічна криза викликала пасивність платіжного балансу, збільшення дефіциту державного бюджету, відлив золота з країни. Фінансова олігархія свідомо вивозила капітали, щоб підірвати позиції французького франкаі довірудо уряду Народного фронту. Штучне зберіганнязолотого стандарту знижувало конкурентноздатність французьких фірм. У 1929-1936 р. вартість експорту Франції скоротилася в 4 рази при зменшеннісвітового експорту в цілому на 36%. 1 жовтня 1936 р. у Франції був припинений розмін банкнот на золоті злитки, а франк був девальвованийна 25%. Оскільки золотий змістїї валюти не був зафіксований, а до 1937 р., були лише встановлені межіколивань (0,038-0,044 р. чистого золота), з'явилосяпоняття “блукаючий франк”. Незважаючи на девальвацію, французький експорт скорочувався, тому що валютна і торгова війни обмежили можливості валютного демпінгу. Інфляція знижувала конкурентноздатність французьких фірм. Тому падіння курсу франкане було припинено на відміну від фунта стерлінгів і долара.
У результаті кризи Генуезькавалютна система утратила відносну еластичність і стабільність.
3. БРЕТТОН-ВУДСЬКАВАЛЮТНА СИСТЕМА.
Друга світова війна призвеладо поглибленнякризи Генуезькоївалютної системи. Розробкапроекту нової світової валютної системи почалася ще в роки війни (у квітні 1943 р.), тому що країни побоювалися потрясінь, подібних валютній кризі після першої світової війни й у 30-хроках. Англо-американські експерти, що працювали з 1941 р., із самого початкувідкинули ідею повернення до золотого стандарту. Вони прагнулирозробити принципи нової світової валютної системи, здатноїзабезпечити економічнийрісті обмежити негативні соціально-економічні наслідки економічних криз. Прагнення США закріпити пануючеположеннядолара у світовій валютній системі знайшло відбиток у плані Г. Д. Уайта(начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США).
У результаті довгих дискусій по планах Г. Д. Уайтаі Дж. М. Кейнса(Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсианськіідеї міждержавного валютного регулювання були також призначенів основу Бреттон-вудськїсистеми.
На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсе(США) у 1944 р. були встановлені правила організації світової торгівлі, валютних, кредитних і фінансових відношеньі оформлена третя світова валютна система. Прийнятіна конференції статті угоди (Устав МВФ) визначили такіпринципи Бреттон-вудськївалютної системи.
1. Введенозолото-девізнийстандарт, заснованийна золоті і двох резервних валютах — доларіСША і фунтістерлінгів.
2. Бреттон-вудськаугодапередбачала чотири форми використання золота як основи світової валютної системи: а) збережені золоті паритети валют і впровадженаїхня фіксація в МВФ; б) золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб; в) спираючись на свійзрослийвалютно-економічнийпотенціал і золотийзапас, США дорівняли долар до золота, щоб закріпити за ньому статус головної резервної валюти: г) із цією метоюказначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установампо офіційній ціні, встановленійв 1934 р., виходячи з золотого змістусвоєї валюти (35 долл.за 1 тройськуунцію, рівну 31,1035 г).
Передбачалося введеннявзаємної оборотності валют. Валютні обмеження підлягали поступовому скасуванню, і для їхнього введеннябула потрібна згода МВФ.
3. Курсове співвідношення валют і їхняконвертованість стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах. Девальвація понад 10% припускаласялише з дозволу Фонду. Встановлено режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах(( 1% за Статутом МВФ і ( 0,75% по Європейській валютній угоді). Для дотримання межколивань курсів валют центральні банки були зобов'язані проводити валютну інтервенцію в доларах.
продолжение--PAGE_BREAK--
4. Вперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів із метою підтримки нестабільнихвалют, здійснює контроль за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи, забезпечує валютне співробітництво країн.
Під тиском США в рамках Бреттон-вудськоїсистеми затвердився доларовий стандарт — світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар — єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів, переважаючим засобомміжнародних розрахунків, валютою інтервенції і резервних активів. Тим самимСША встановилимонопольну валютну гегемонію, відтиснувши свого давнього конкурента — Великобританію. Фунт стерлінгів, хоча за ним у силу історичної традиції також була закріплена роль резервної валюти, став украй нестабільним. США використовували статус долара як резервної валюти для покриття національною валютою дефіциту свого платіжного балансу. Специфіка доларового стандарту в рамках Бреттон-вудськїсистеми полягалав зберіганнізв'язкудолара з золотом. США з двох шляхівстабілізації валютного курсу — вузькі межійого коливань або конверсія долара в золото — віддали перевагу другому. Тим самимвони поклали на своїх партнерів турботупро підтримку фіксованих курсів їхніх валют до долара шляхом валютноюінтервенції. У результатіпосилився тиск США на валютні ринки.
Засилля США в Бреттон-вудськійсистемі було обумовлено новим розміщеннямсил у світовомугосподарстві. США зосередили в 1949 р. 54,6% капіталістичного промислового виробництва, 33% експорту, майже 75% золотих резервів. Часткакраїн Західної Європи в промисловомувиробництві впала з 38,3% у 1937 р. до 31% у 1948 р., в експорті товарів — із 34,5 до 28 %. Золоті запаси цих країн знизилися з 9 млрд. до 4 млрд. долл., що було в 6 разівменше, ніж у США (24,6 млрд. долл.), і їхні розміри різко коливалися по країнах. Великобританія, обслуговуясвоєю валютою 40% міжнародної торгівлі, володіла лише 4% офіційних золотих резервів капіталістичного світу. Зовнішньоекономічна експансія монополій ФРН сполучилися з ростомзолотих-валютних резервів країни (із 28 млн. долл.у 1951 р. до 2,6 млрд. у 1958 р.).
ЕкономічнаперевагаСША і слабкістьїхніх конкурентів обумовили пануючеположеннядолара, що користувався загальним попитом. Опороюдоларової гегемонії служивтакож “доларовий голод” — гостра недостача доларів, що викликаєтьсядефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках із США, і бракомзолотих-валютних резервів. Він відбивав у концентрованомувидіважке валютно-экопомичнеположеннякраїн Західної Європи і Японії, їхнюзалежність від США, доларову гегемонію.
Дефіцит платіжних балансів, виснаження офіційних золотих-валютних резервів, “доларовий голод” призвелидо посиленнявалютних обмежень у більшості країн, крім США, Канади, Швейцарії. Оборотність валют була обмежена. Ввізі вивіз валюти без дозволуорганів валютного контролю були заборонені. Офіційний валютний курс носив штучний характер. Багато країн Латинської Америки і Західної Європи практикували множинність валютних курсів — диференціацію курсових співвідношень валют по видахоперацій, товарним групам і регіонам.
У зв'язкуз нестійкістюекономіки, кризою платіжних балансів, посиленнямінфляції курси західноєвропейських валют стосовно долара знизилися. Виникнули“курсові перекоси” — невідповідність ринковогой офіційногокурсів, що явилосяпричиною численних девальвацій. Серед них особливе місце займаємасова девальвація валют у 1949 р., що мала ряд особливостей.
1. Це зниження курсів було проявом локальної валютної кризи, що виникли під впливом світової економічної кризи, що у 1948-1949 р. уразив в основномуСША і Канаду і болісно відбився на постраждалоївід війни економіці країн Західної Європи.
2. Девальвація 1949 р. була проведена у відомій міріпід тиском США, що використовували підвищення курсу долара для заохочення експорту своїх капіталів, скупки по дешевшетоварів і підприємств у західноєвропейських країнах і їхніх колоніях. З ревальвацією долара збільшилася доларова заборгованість країн Західної Європи, що підсилило їхню залежність від США. Підвищення курсу долара не відбилося на експорті США, що займалимонопольне положенняна світових ринкаху тойперіод.
3. Курс національних валют був знижений безпосередньо стосовно долара, тому що відповідно до Бреттон-вудськоїугоди були установлені фіксовані валютні курси до американської валюти, а деякі валюти не мали золотих паритетів.
4. Девальвація була проведена в умовах валютних обмежень.
5. Девальвація носила масовийхарактер; вона охопила валюти 37 країн, на часткуяких доводилося60-70% світової капіталістичної торгівлі. У їхньомучислі Великобританія, країни Британської співдружності, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Західна Німеччина, Японія. Тільки США зберегли золотий змістдолара, встановленийпри девальвації в 1934 р., хоча його купівельна спроможність усередині країни знизилася вдвічі в порівнянні з довоєнним періодом.
6. Зниження курсу валют коливалося від 12% — 30,5%.
Знецінення валют викликало подорожчання імпорту і додатковий рістцін.
США використовували принципи Бреттон-вудськоїсистеми (статус долара як резервної валюти, фіксованіпаритети і курси валют, конверсія долара в золото, занижена офіційна ціна золота) для посиленнясвоїх позицій у світі. Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженомукурсі своїх валют із метою заохочення експорту і відновленнязруйнованої економіки. У зв'язкуз цим Бреттон-вудськасистема протягом чверті сторіччясприяло зростусвітової торгівлі і виробництва. Проте повоєнна валютна система не забезпечила рівні права всімїї учасникам і дозволила США впливати на валютну політику країн Західної Європи, Японії й іншихчленів МВФ. Нерівноправний валютний механізм сприяв зміцненню позицій у США у світіна шкоду іншимкраїнам і міжнародному співробітництву. Протиріччя Бреттон-вудськоїсистеми поступово розхитували її.
продолжение--PAGE_BREAK--
Економічні, енергетичні, сировиннийкризи дестабілізували Бреттон-вудськусистему в 60-хроках. Змінаспіввідношення сил на світовій арені підірвало її структурні принципи. З кінця 60-хроків поступово ослаблаекономічна, фінансово-валютна, технологічнаперевагаСША над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічнийпотенціали, стали тіснити американського партнера.
Долар поступово втрачає монопольне положенняу валютних відношеннях. Марка ФРН, швейцарський франк, іншізахідноєвропейські валюти і японська єна суперничають із ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний платіжний і резервний засіб. Якщо часткадолара в офіційних валютних резервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), товідповідно підвищувалася часткамарки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни (із 0 до 3.7%), швейцарського франка(із 1,4 до 4,1%). Зниклаекономічна і валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна для перших повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва виникнувновий центр валютної сили у виглядіЄЕС, що суперничає зі США і Японією.
Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, це призвелодо величезного збільшення їх короткостроковоїзовнішньоїзаборгованості у виглядідоларових накопиченьіноземних банків. “Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у вигляділавини“гарячих” грошей періодично обрушувався тона одну, то на іншукраїну, викликаючи валютні потрясіння і втечувід долара.
З кінця 60-хроків наступив кризис Бреттон-вудськоъвалютної системи. Її структурні принципи, встановленів 1944 р., перестали відповідати умовам виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилася, у світі. Сутність кризи Бреттон-вудськоъсистеми полягаєв протиріччі між інтернаціональним характером МЕОі використанням для їхнього здійснення національних валют, схильних знеціненню.
Причини кризи Бреттон-вудськоъвалютної системи можна уявитиу вигляділанцюжкавзаємообумовлених факторів:
1. Нестійкістьі протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. співпавз уповільненням економічного росту. Світовациклічнакризаохопила економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.
2. Посиленняінфляції негативно впливало на світові ціни і конкурентноздатність фірмзаохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей. Різноманітні темпи інфляції в різних країнах впливали на динамікукурсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для “курсових перекосів”.
3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (особливо Великобританії, США) і активнесальдо інших(ФРН, Японії) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно униз і нагору.
4. Невідповідність принципів Бреттон-вудськоїсистеми співвідношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародномувикористанні схильних знеціненню національних валют — долара і почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя Бреттон-вудськоїсистеми посилювалося в міру ослабленняекономічних позицій США і Великобританії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їхнім статусом резервних валют. У результатібула підірвана стійкістьрезервних валют.
Право власників доларових авуарів обмінюватиїх на золото зайшло в суперечність із можливістю США виконувати це зобов'язання. Їх зовнішня короткострокова заборгованість збільшилася в 8.5 разу за 1949-1971 р., а офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 разу. Слідствомамериканської політики“дефіциту без сліз” явивсяпідрив довіри до долара. Занижена в інтересах США офіційна ціна золота, що служилабазою золотих і валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни. Міждержавне регулювання її виявилося неспроможним. У результатіштучні золоті паритети втратили сенс. Це протиріччя збільшувалося завзятою відмовою США до 1971 р. девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсів валют збільшив “курсові перекоси”. Відповідно до Бреттон-вудськоїугоди центральні банки були вимушеніздійснювати валютну інтервенцію з використанням долара навіть на шкоду національним інтересам. Тим самимСША переклали на іншікраїни турботупро підтримку курсу долара, що загострювало міждержавні протиріччя.
Оскільки Стомившись МВФприпускавлише разові девальвації і ревальвації, то в чеканні їх посилювалися прямування“гарячих” грошей, спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу сильнихвалют. Міждержавне валютне регулювання через МВФ виявилося майже безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.
Принцип американоцентризму, на якомубула заснована Бреттон-вудськасистема, перестав відповідати новому розставляннюсил із виникненням трьох світових центрів: США — Західна Європа — Японія. Використання США статусу долара як резервної валюти для розширеннясвоєї зовнішньоекономічної і військово-політичної експансії, експорту інфляції підсилило міждержавнірозбіжності і суперечило інтересам країн, що розвиваються.
продолжение--PAGE_BREAK--
5. Активізація ринкуєвродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частинадоларів переміщається в іноземні банки, сприяючирозвиткуринкуєвродоларів. Цей колосальний ринокдоларів “без батьківщини” (750 млрд. долл., або 80% обсягу євроринку, у 1981 р. проти 2 млрд. долл.у 1960 р.) зіграв двояку роль у розвитку кризи Бреттон-вудськоїсистеми. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-хроках євродоларові операції, пришвидшуючи стихійне прямування“гарячих” грошей між країнами, загострили валютну кризу.
6. Роль транснаціональних корпорацій, що дезорганізує, (ТНК) у валютній сфері: ТНКмають у своєму розпорядженні гігантські короткострокові активи в різних валютах, що більш ніж удвічі перевищують валютні резерви центральних банків, вислизують від національного контролю й у погоніза прибутками беруть участь у валютній спекуляції, надаючи їй грандіозний розмах. Крім загальнихіснували специфічні причини, властивим окремим етапам розвитку кризи Бреттон-вудськоїсистеми.
Проявикризи Бреттон-вудськоївалютної системи приймали такіформи:
— “валютна лихоманка” — переміщення “гарячих” грошей, масовий продаж хитливих валют у чеканні їхньої девальвації і скупка валют — кандидатів на ревальвацію;
— “золота лихоманка” — утечавід нестабільнихвалют до золота і періодичне підвищення його ціни;
— паніка на фондових біржах і падіння курсів цінних паперів у чеканні зміни курсу валют;
— загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якості;
— масові девальвації і ревальвації валют (офіційні і неофіційні);
— активна валютна інтервенція центральних банків, у тімчислі колективна;
— різкі коливання офіційних золотих-валютних резервів;
— використання іноземних кредитів і запозичень у МВФ для підтримки валют;
— порушення структурних принципів Бреттон-вудськоїсистеми;
— активізація національного і міждержавного валютного регулювання;
— посиленнядвох тенденцій у міжнародних економічних і валютних відношеннях— співробітництва і протиріч, що періодично переростають у торгову і валютну війни.
Валютна криза розвивалася хвилеподібно, вражаючи тоодну, тоіншукраїну в різний час і з різною силою. КризаБреттон-вудськоїсистеми досягла кульмінаційного пункту навесні і влітку 1971 р., коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Кризадолара співпалаіз тривалою депресією в США після економічної кризи 1969-1970 р. Під впливом інфляції купівельна спроможність доларавпала на 2/3 у середині 1971 р. у порівнянні з 1934 р., коли був установлений його золотий паритет. Сукупний дефіцит платіжного балансу по поточних операціях США склав71,7 млрд. долл.за 1949-1971 р. Короткострокова зовнішня заборгованість країни збільшилася з 7,6 млрд. долл.у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 разу офіційний золотий запас, що скоротився за ці періоди з 24,6 млрд. до 10,2 млрд. долл.
Кризаамериканської валюти висловився в масовомупродажі її за золото і стійківалюти, падіннікурсу. Євродолари, що безконтрольно кочують, наводнили валютні ринкиЗахідної Європи і Японії.
Центральні банки цих країн були змушеніскуповувати їх для підтримки курсів своїх валют у встановлених МВФ межах. Кризадолара викликала політичну форму виступів країн (особливо Франції) проти привілею США. який покривали дефіцит платіжного балансу національною валютою. Франція обміняла в казначействі США 3.5 млрд. долл.на золото в 1967-1969 р. З кінця 60-хроків конверсія долара в золото стала фікцією: у 1970 1.50 млрд. доларових авуарів протистояли лише 11 млрд. долл.офіційних золотих резервів.
США прийняли ряд заходів для порятунку Бреттон-вудськоїсистеми в 60-хроках.
1. Притягненнявалютних ресурсів з іншихкраїн. Доларові баланси були частково трансформовані в прямі кредити. Були укладеніугоди про операції “своп” (2,3 млрд. долл. — у 1965 р., 11.3 млрд. долл. — у 1970 р.) між Федеральним резервним банком Нью-Йорка і рядом іноземних центральних банків.
2. Колективний захист долара. Під тиском США центральні банки більшості країн утримувалися від обміну своїх доларових резервів у золото в американськомуказначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у долари всупереч Статуту. Головніцентральні банки створили золотийпул (1962 р.) для підтримки ціни золота, а після його розпаду з 17 березня 1968 р. увели подвійнийринокзолота.
3. Подвоєння капіталу МВФ (до 28 млрд. долл.) і генеральнаугода10 країн-членів Фонду і Швейцарії про позики Фонду(6 млрд. долл.). випускСДРу 1970 р. із метою покриття дефіциту платіжних балансів.
США завзято опиралося проведенню назрілої девальвації долара і наполягали на ревальвації валют своїх торгових партнерів. У травні 1971 р. була здійснена ревальвація швейцарського франкаі австрійського шилінга, впровадженийзмінний курс валют ФРН. Нідерландів, що призвелодо фактичного знецінення долара на 6-8%. Схованадевальвація влаштовувала США, тому що вона не відбивалася настільки пагубно на престижурезервної валюти, як офіційна. Щоб зломити опір торгових суперників. США перейшлидо політики протекціонізму. 15 серпня 1971 р. були оголошенінадзвичайні заходи по порятунку долара: припинений розмін доларів на золото для іноземних центральних банків (“золотеембарго”), впровадженадодаткова 10%-веімпортне мито. США всталина шляхторгової і валютної війни. Наплив доларів в країни Західної Європи і Японії викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів і тим самимспекулятивну атаку їхніх зміцнілих валют на долар. Франція ввела подвійнийвалютнийринокза прикладом Бельгії, де він функціонував із 1952 р. Країни Західної Європи стали відкриті виступати проти привілейованого положеннядолара у світовій валютній системі.
продолжение--PAGE_BREAK--
Пошукивиходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою “групи десятьох”. Була досягнута домовленість по такихпунктах: 1) девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на 8,57% (із 35 до 38 долл.за унцію); 2) ревальвація ряду валют; 3) розширеннямежколивань валютних курсів із (1 до (2,25% від їхніх паритетів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів; 4) скасування 10%-гомита в США. Але США не взяли зобов'язання відновити конвертованість долара в золото і брати участь у валютній інтервенції. Тим самимвони зберегли привілейованийстатус долара, нині матеріально не підкріплений.
Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р. Никсоном3 квітня і затверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищенняціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ і повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Девальваціядолара викликала ланцюгову реакцію: на кінець 1971 р. 96 із 118 країн — членів МВФ установили новийкурс валют до долара, причому курс 50 валют був у різноманітномуступені підвищений.
Вашингтонськаугодатимчасово згладила протиріччя, але не знищило їх. Влітку 1972 р. уведенийзмінний курс фунта стерлінгів, що означало його фактичну девальвацію на 6-8%. Це ускладнило відношенняВеликобританії з ЄЕС оскільки вона порушила угоду країн “Загальногоринку” про звуження межколивань курсів валют до (1,125%. Великобританія була вимушенакомпенсувати збитоквласникам стерлінгових авуарів і ввести доларову, а з квітня 1974 р. – багатовалютну обмовку в якості гарантії збереженняїхньої вартості. Були посилені валютні обмеження, щоб стримати втечу капіталів за кордон. Фунт стерлінгів утратив статус резервної валюти.
У лютому — березні1973 р. валютна криза знову обрушилася на долар. Поштовхомявиласянестійкістьіталійської ліри, що призвелодо введенняв Італії подвійного валютного ринку(із 22 січня 1973 р. по 22 березня 1974 р.) за прикладом Бельгії і Франції. “Золота лихоманка” і підвищення ринкової ціни золота знову оголили слабістьдолара. Проте на відміну від 1971 р. США не вдалося домогтися ревальвації валют країн Західної Європи і Японії. 12 лютого 1973 р. була проведена повторна девальвація долара на 10% і підвищена офіційна ціна золота на 11,1 % (із 38 до 42,22 долл.за унцію). Масовий продаж доларів привівдо тимчасового закриття провіднихвалютних ринків.
Новий консенсус — перехід до плаваючих валютних курсів із березня 1973 р. — виправив “курсові перекоси” і зняв напругу на валютних ринках.
Шість країн “Загальногоринку” скасували зовнішні межіузгодженихколивань курсів своїх валют до долара й іншихвалют. Відкріплення “європейськоївалютноїзмії” від долара призвелодо виникнення своєрідної валютної зони на чолі з маркою ФРН. Це свідчило про формування західноєвропейської зони валютної стабільності в противагу нестабільномудолару, що прискорило розпад Бреттон-вудськоїсистеми.
Підвищення цін на нафту наприкінці 1973 р. привелодо збільшення дефіциту платіжних балансів по поточних операціях промислово розвитихкраїн. Різко впав курс валют країн Західної Європи і Японії. Відбулосятимчасове підвищення курсу долара, тому що США були краще забезпечені енергоресурсами, ніжїхні конкуренти, і проявився, хоча і не відразу, позитивнийвплив двох його девальвацій на платіжнийбаланс країни. Валютна криза переплеласязі світовою економічною кризою в 1974-1975 р., що підсилило коливання курсових співвідношень. Курс долара падав протягом 70-хроків, за винятком короткочасних періодів його підвищення. Укриваючи національною валютою дефіцит поточних операцій платіжного балансу, США сприяли накачуваннюв міжнароднийобігдоларів. У результаті іншікраїни стали “кредиторами поневолі” стосовно США. У XIX ст. подібний валютно-фінансовий метод застосовувала Англія, користуючи привілейованим становищемфунта стерлінгів у міжнародних валютних відношеннях.
Валютнакриза, дезорганізуючи економіку, утруднюючи зовнішню торгівлю, посилюючи нестабільність валют, породжує важкі соціально-економічні наслідки. Це виявляється в збільшенні безробіття, заморожуваннізаробітної плати, ростідорожнечі. Ревальвація супроводжується зменшеннямзайнятості в експортних галузях, а девальвація, подорожуючи імпорт, сприяє ростуцін у країні. Програми валютної стабілізації зводяться в кінцевомурахункудо жорсткої економії за рахунокпрацюючихі орієнтації виробництва на експорт. Відцентровоїтенденції, що відбиває міждержавні розбіжності, протистоїть тенденція до валютного співробітництва.
4. ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І СУЧАСНІ ВАЛЮТНІ ПРОБЛЕМИ
КризаБреттон-вудськоївалютної системи породив достаток проектів валютної реформи: від проектів створення колективної резервної одиниці, випускусвітової валюти, забезпеченоїзолотомі товарами, до поверненнязолотого стандарту. Їхньою теоретичною основою служилинеокейнсианськіі неокласичні концепції. На рубежі60 — 70-хроків проявиласякриза кейнсианьства, на якомубуло засновано валютне регулювання в рамках Бреттон-вудськоїсистеми. У цьомузв'язку активізувалися неокласики. Вони орієнтувалися на підвищення ролі золота в міжнародних валютних відношенняхаж до відновленнязолотогостандарту. Батьківщиною неометаллизмабула Франція в 60-хроках, а основоположником — Ж. Рюефф.
продолжение--PAGE_BREAK--
Прихильникимонетаризмавиступали за ринкове регулювання проти державного втручання, воскрешали ідеї автоматичного саморегулювання платіжного балансу, пропонували ввести режим плаваючих валютних курсів (М. Фридман, Ф. Махлупі ін.). Неокейнсианьцізробили поворот до запереченогораніше ідеї Дж. М. Кейнсапро створення інтернаціональної валюти (ідея якої вперше була проголошена в плані валютної системи Кейнса) типу “банкор” (Р. Триффин, У. Мартін і ін.). США взяли курс на остаточну демонетизацію золота і створення міжнародного ліквідного засобуз метою підтримки позицій долара. Західна Європа, особливо Франція, прагнулаобмежити гегемонію долара і розширити кредити МВФ.
Пошукивиходу з валютної кризи велися довго спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і численних комітетах. “Комітет двадцятьох” МВФ підготував у 1972- -1974 рр. проект реформи світової валютної системи.
Угода(січень 1976 р.) країн-членів МВФ у Кингстоні(Ямайка) і ратифіковане необхідною більшістю країн-членів у квітні 1978 р. другазмінаСтатуту МВФ оформили такіпринципи четвертої світової валютної системи.
1. Введеностандарт СДРзамість золото-девизногостандарту. Угодапро створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (по проектуО. Еммингера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. ПершазмінаСтатуту МВФ, зв'язаназ випускомСДР, ввійшла в силу 28 липня 1969 р.
2. Юридично завершенадемонетизація золота: скасовані його офіційна ціна, золотіпаритети. Припинено розмін доларів на золото. По Ямайській угоді золото не повинно служитиміроювартості і точкоювідліку валютних курсів.
3. Країнам наданеправо вибору будь-якого режиму валютного курсу.
4. МВФ, що зберігся на уламках Бреттон-вудськоїсистеми, покликаний підсилити міждержавне валютне регулювання.
Як завжди зберігається спадкоємний зв'язок нової світової валютної системи з попередньої. Ця закономірність виявляється при зіставленні Ямайськоїі Бреттон-вудськоївалютних систем. За стандартом СДРховаєтьсядоларовий стандарт. Хоча посилюється тенденція до валютного плюралізму, поки відсутня альтернатива доларуяк головномуміжнародному платіжному і резервному засобу; золото юридично демонетизировано, але фактично зберігає роль валютного товару в модифікованій формі; у спадщину від Бреттон-вудськоїсистеми залишився МВФ, що здійснює міждержавне валютне регулювання. За задумом Ямайська валютна система повинна бути більш гнучкою, ніжБреттон-вудська, і більш еластичнопристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Проте деяквалютна система періодично відчуваєкризові потрясіння. Ведуться пошукишляхівїї удосконалювання з метою рішенняосновних валютних проблем.
Результатифункціонування СДРіз 1970 р. свідчать про те, що вони далекі від світових грошей. Більш того, виникнувряд проблем: 1) емісії і розподілу, 2) забезпечення, 3) методу визначення курсу, 4) сфери використання СДР. Характер емісії СДРне еластичнийі не пов'язанийіз реальними потребами міжнародних розрахунків. За рішенням країн-членів при наявності 85% голосів членів Виконавчої радиМВФ випускає заздалегідь установлені суми на визначенийперіод. Перша емісія здійснена в 1970-1972 р. на суму 9,3 млрд. СДР, друга — у 1979- 1981 р. на 12,1 млрд. З загальноїсуми 21,4 млрд. СДРна рахункикраїн-членів зараховано 20,6 млрд., на рахунокМВФ — 0,8 млрд. СДРвикористовуються у формі безготівкових перерахувань шляхом записув бухгалтерських книгах по рахункахкраїн-учасників системи СДР, МВФ і деяких міжнародних організацій.
Оскільки обсяг емісії СДРнезначний, щорічно розвинені країни, за підтримкою ряду промислово розвиненихкраїн, особливо Франції, піднімають питанняпро їхній додатковий випуск,причому виникнулипротиріччя і дискусії в зв'язкуз принципом розподілу випущених СДРміж країнами пропорційно їхньому внескув капітал МВФ. У результатінерівноправності на долюпромислово розвиненихкраїн припадаєпонад 2/3 випущеноїСДР, у томучислі “великоїсімки” — більш половини,
США одержали біля 23%, стільки, скільки країни, що розвиваються, що викликаєневдоволення останніх. Країни, що розвиваються, і деякі розвиненікраїни пропонують увести принцип зв'язку розподілу СДРіз наданнямпомочі, фінансуванням розвитку. З ініціативи Франції це питаннябув піднятий під час обговорення проблем врегулювання зовнішнього боргу країн, що розвиваються. Але іншікраїни не підтримали цю пропозицію. США і ФРН виступають проти додаткової емісії СДР, побоюючись збільшення міжнародної валютної ліквідності і посиленняінфляції.
продолжение--PAGE_BREAK--
Важливою проблемою СДРєїхнє забезпечення, оскільки на відміну від золота вони позбавлені власноївартості. Спочатку одиниця СДРдорівнювалася до 0,888671 р золота, що відповідало золотому утриманнюдолара того періоду. Звідси їхняпочаткованазва“паперовезолото”. Тому умовна вартість СДРзалежала від зміни ціни золота. З 1 липня 1974 р. у зв'язкуз переходом до плаваючих курсів валют було скасовано золоте утриманняСДР, тому що прив'язка до золота утрудняла їхнє використання в розрахунках між центральними банками, оскільки золото оцінювалося по нереальній заниженій офіційній ціні. З 1 липня 1974 р. курс СДРвизначався на основі валютного кошика— средньозваженогокурсу спочатку 16 валют країн, зовнішня торгівля яких складалане менше 1% світової торгівлі. З 1 липня 1978 р. складвалютного кошикабув скоригованийз урахуваннямпосиленнявалют нафтовидобувних країн (ОПЕК). З січня 1981 р. валютний кошикскорочений до 5 валют, щоб спростити формулу розрахунку умовної вартості СДР. У їхньомучислі долар США, марка ФРН, японська єна, французький франк, фунт стерлінгів. Мова йде про валюти країн, що мають найбільшийобсяг експорту товарів і послуг і часткув офіційних резервах країн-членів МВФ. Складі часткавалют у кошикуСДРзмінюються кожні5 років. МВФ щодня визначає вартість СДРу доларах з урахуваннямзміни його змінного курсу. Тим самимпосилився вплив ринкового регулювання курсу СДРна відміну від початкового періоду, коли він фіксувався вольовим рішеннямміждержавної організації МВФ.
Валютний кошикдодав певнустабільність СДРу порівнянні з національними валютами. Але визначення їхнього курсу на базі валютного кошикапризвелодо перетворення СДРу міжнародну рахункову валютну одиницю. Не маючи власної вартості і реального забезпечення, СДРне можуть цілком замінити золото і резервні валюти.
Всупереч задуму, СДРне стали еталоном вартості, головним міжнародним резервним і платіжним засобом. Практика їх використання не відповідає цілям, зареєстрованиму зміненомув 1978 р. УставіМВФ. У липні 1993 р. до СДРбули прикріплені лише 4 валюти проти 15 у 1980 р. СДРв основномузастосовуються в операціях МВФ як коефіцієнт перерахункунаціональних валют, масштаб валютних порівнянь, квоти, кредити, прибутки і витративиражені в цій рахунковій валютній одиниці.
Поза МВФ СДРвикористовуються в обмежених сферах: 1) наприклад, замість франкаПуанкареі франкажерминаляв різних міжнародних конвенціях; 2) на світовомуринкупозичкових капіталів деякіпоточні рахунки, облігації, синдикованікредити виражені в СДР; 3) більш 10 міжнародних організацій одержали право відкриватирахункив СДР; у 80-хроках були зняті обмеження по ним на рахункахпри операціях “своп”, термінових угодах, кредитах, гарантіях, наданнідарунків. Офіційно СДРможуть бути використані банками, підприємствами, приватнимиособами. Тому, хоча і без особливого успіху, на відміну від ЕКЮ розвиваються приватніСДР. РинокприватнихСДРоцінюється приблизно в десяток мільярдів в основномуу формі банківських депозитів, почасти депозитних сертифікатів і міжнародних облігацій.
СДРяк міжнароднийзасібнакопиченнявалютних резервів застосовуються незначно.
У якості міжнародного платіжного засобуСДРвикористовуються в обмеженомуколі міждержавних операцій. Не досягнута головна метаСДР: вони направляються на придбання конвертованої валюти не стільки з метою покриття дефіциту платіжного балансу, скільки для погашення заборгованості країн по кредитах МВФ. Значні суми СДРповертаються у Фонд і інтенсивно накопичуються на його рахунках, переважно на користь промислово розвиненихкраїн з активним платіжним балансом. НакопиченняСДРформально вигідно, тому що вони більш стабільні, ніжнаціональні валюти, і мають міжнародні гарантії. Крім того, МВФ виплачує процентні ставки за збереження (використання) СДРпонад розподіленихкраїнам лімітів.
продолжение--PAGE_BREAK--
5. ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА
Характерна риса сучасності — розвиток регіональної економічної і валютної інтеграції, насамперед у ЗахіднійЄвропі. Причинами розвитку інтеграційних процесів є: 1) інтернаціоналізація господарськогожиття, посиленняміжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, переплетення капіталів; 2) протиборство центрів суперництва на світових ринкахі валютній нестабільності.
Процес зближення, взаємопереплетаннянаціональних економік, спрямованихна утворенняєдиного господарськогокомплексу в рамках угруповань, знайшов вираженняв ЄЕС. Європейське економічне співтовариство — найбільше розвиненерегіональне інтеграційне угрупованнякраїн Західної Європи; функціонує з 1 січня 1958 р. на основі Римського договору, підписаногов березні 1957 р. шістьомакраїнами — ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом. З 1973 р. у ЄЕС увійшли Великобританія, Ірландія, Данія, із 1981 р. — Греція; із 1986 р. — Португалія й Іспанія. Третю і четверту Ломейську конвенцію (1984 і 1989 р.) про асоціацію з ЄЕС країн, що розвиваються, підписали 66 держав Африки, Карибського і Тихоокеанськогобасейнів (АКТ). Крім того, група середземноморськихкраїн (Туреччина, Алжир. Туніс, Марокко, Ліван, Єгипет, Йорданія, Сирія), а також Кіпр і Мальта асоційовані з ЄЕС на основі двосторонніх угод. Створенню “Загальногоринку” передувало утвореннякраїнами ЄЕС інтеграційного угрупованняЄвропейського об'єднання вугілля і стали (ЕОУС) у 1951 р.: Європейське співтовариство по атомній енергії (Євратом) створено одночасно з ЄЕС, Доцентрові тенденції призвелидо створення в 1967 р. угрупованняза назвою Європейські співтовариства, що включає ЄЕС, ЕОУС, Євратом. Вони мають основні спільніоргани і проводять єдину політику.
90-тіроки ознаменувалися новим розширеннямЄС, насамперед за рахуноккраїн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАСТ). З 1994 р. діє Європейський економічний простір ЄС — ЕАСТ; крім того, Австрія, Швеція і Фінляндія завершили переговори про повноправний вступ у ЄС (до них повинна приєднатися Норвегія). На основі Європейських угод асоційованими членами ЄС нині єтакож країна Східної і Центральної Європи — Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія і Румунія. З листопада1993 р. набрало сили Маастрихтськаугодапро утворенняЄвропейської політичної, економічної і валютної спілки(скороченаназваЄвропейськаспілка— ЄС).
Невід'ємним елементом економічної інтеграції євалютна інтеграція — процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму валютного регулювання, створення міждержавних валютно-кредитних і фінансових організацій. Необхідність валютної інтеграції обумовлена такимипричинами. 1) Для посиленнявзаємозалежності національних економік при лібералізації прямуваннятоварів, капіталів, робочої сили потрібно валютна стабілізація. 2) Нестабільність Ямайської світової валютної системи зажадала захистити ЄС від дестабілізуючих зовнішніх факторівшляхом створення зони валютної стабільності. 3) Західна Європа прагнестати світовим центром із єдиною валютою, щоб обмежити вплив долара, на якомузаснована Ямайська валютна система, протистояти конкуренції, що зростає, із боку Японії.
Механізм валютної інтеграції включає сукупність валютно-кредитних методів регулювання, за допомогою яких здійснюються зближення і взаємне пристосування національних господарств і валютних систем. Основними елементами валютної інтеграції є: а) режим спільно плаваючих валютних курсів: б) валютна інтервенція, у томучислі колективна, для підтримки ринкових курсів валют у межахузгодженоговідхиленнявід центрального курсу: в) створення колективної валюти як міжнародного платіжного-резервного засобу: г) спільніфонди взаємного кредитування країн-членів для підтримки курсів валют: д) міжнародні регіональні валютно-кредитні і фінансові організації для валютного і кредитного регулювання.
Валютна сфера на відміну від матеріального виробництва найбільшою мірою тяжіє до інтеграції. Елементи валютної інтеграції в ЗахіднійЄвропі формувалися задовго до створення ЄС. Західноєвропейськоїінтеграції передували угода про багатостороннівалютні компенсації між Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом і приєдналисьдо них із 1947 р. західними окупаційними зонами Німеччини: угоди 1948 і 1949 р. про внутрішньоєвропейскіплатежі і компенсації між 17 державами ОЕСР: Європейськаплатіжнаспілка(ЄПС) — багатостороннійкліринг 1950-1958 р.; уведенняконвертованості валют у 1958 1961 р.
Поступово склалися умови для валютної гармонізації — зближення структур національних валютних систем і методів валютної політики: координації — узгодження цілей валютної політики, зокрема шляхом суміснихконсультацій: уніфікації — проведення єдиноївалютноїполітики. Проте процес справжньої валютної інтеграції починається на стадії створення економічної і валютної спілки, у межахякого забезпечується вільне переміщення товарів, послуг, капіталів, валют на основі рівних умов конкуренції й уніфікації законодавства в цій сфері. Процес інтеграції включає декількаетапів, спрямованихна створення єдиного ринкуі на цій базі економічної і валютної спілки.
продолжение--PAGE_BREAK--
У 1958-1968 р. (“перехідний період”) була утворенамитна спілка. Були скасовані мита й обмеження у взаємній торгівлі, впровадженийєдиний митний тариф на ввізтоварів із третіх країн із метою огородження ЄЕС від іноземної конкуренції. До 1967 р. склався аграрний загальнийринок. Введеноособливий режим регулювання сільськогосподарських цін. Створено аграрний фонд ЄС із метою модернізації сільського господарства і підтримки фермерів від руйнування. Митна спілкадоповнювалася елементами міждержавного узгодження економічної і валютноїполітики. Були зняті багато обмежень для прямуваннякапіталу і робочої сили.
Проте інтеграція в сфері взаємної торгівлі промисловими й аграрними товарами послабила національні системи державного регулювання економіки. Назріла необхідність створення наднаціональних механізмів, що компенсують. У цьомузв'язку країни ЄЕС прийняли в 1971 р. програму поетапного створення економічної і валютної спілкидо 1980 р. При розробціїї проекту зіткнулисяпозиції “монетаристів”, що вважали, що спочатку треба створити валютну спілкуна базі фіксованих валютних курсів, і “економістів”, що пропонували почати з формування економічної спілкиі віддавали перевагу режиму плаваючих валютних курсів. Ця суперечка завершилася компромісним рішеннямглав урядів ЄЕС у 1969 р. у Гаазі про рівнобіжне створення економічної і валютної спілки. Поетапний, прийнятий22 березня 1971 р. Радою міністрів ЄЕС, був розрахований на 10 років.
На першомуетапі (1971-1974 р.) передбачалися звуження границь(до +1,2%, а потім до 0) коливань валютних курсів, уведенняповної взаємної оборотності валют, уніфікація валютної політикина основі її гармонізації і координації, узгодження економічної, фінансовоїі грошово-кредитноїполітики. На другомуетапі (1975-1976 р.) намічалося завершення цих заходів. На третьомуетапі (1977-1979 р.) передбачалося передати наднаціональним органам “Загальногоринку” деякі повноваження, що належали національним урядам, створити європейську валюту з метою автоматичного вирівнювання валютних курсів і цін на базі фіксованих паритетів. Планувалися створення єдиної бюджетної системи, гармонізація діяльності банків і банківського законодавства. Ставилися задачізаснуватизагальнийцентр для рішеннявалютно-фінансових проблем і об'єднати центральні банки ЄЕС по типуФРССША для гармонізації грошово-кредитної і валютноїполітики.
Процес валютної інтеграції в цейперіод розвивався по такихнапрямках: міжурядові консультації з метою координації валютно-економічної політики; спільнеплавання курсів ряду валют ЄЕС у звужених межах(“європейська валютна змія”); валютна інтервенція не тільки в доларах, але й у європейських валютах (із 1972 р.), щоб зменшити залежність ЄС від американської валюти; уведенняєвропейської розрахункової одиниці (ЕРЕ), прирівняноїспочатку до 0,888671 г чистого золота, а з 1975 р. — до кошикавалют ЄЕС; формування системи міждержавних взаємних кредитів із метою покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів і здійснення розрахунків між банками; створення бюджету ЄЕС, що значною мірою використовується для валютно-фінансового регулювання аграрного“Загальногоринку”; установлення до 1967 р. системи “зелених курсів” — фіксованих, але періодично змінюваних в областіціноутворення і розрахунків при торгівлі сільськогосподарськими товарами; ці курси відрізняються від ринкових і центральних курсів валют країн “Загальногоринку”; уведеннясистеми компенсаційних валютних сум — податків і субсидій у формі надвишкиабо знижки до єдиної ціни на аграрні товари, що до введенняЕКЮ встановлювалися в сільськогосподарських розрахункових одиницях, рівних доларуі що перераховуються в національну валюту по “зеленомукурсу”; заснуванняміждержавних валютно-кредитних і фінансових інститутів — Європейськогоінвестиційногобанку(ЄІБ), Європейського фонду розвитку (ЄФР). Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) і ін.
Незважаючи на деякі зрушенняв інтеграційномупроцесі, із 1974 р. план потерпів провал. Це було обумовлено розбіжностями в ЄС, зокрема між національним суверенітетом і спробами наднаціонального регулювання валютно-кредитних відношень, диференціацією економічного розвитку країн-членів, кризами 70-х— початку80-хроків і іншихчинників. Тривалий застій інтеграції в ЄС продовжувався із середини 70-хдо середини 80-хроків.
Режим “європейськоївалютноїзміїв” виявився малоефективним.тому що не був підкріплений координацією валютно-економічної політикикраїн ЄЕС. У результатічасто змінювалися курсові співвідношення з метою зменшенняспекулятивного тиску на окремі валюти. Деякі країни залишали“валютну змію”, щоб не витрачати свої валютні резерви для підтримки курсу валют у вузьких межах. З середини 70-хроків одні країни (ФРН, Нідерланди, Данія. Бельгія, Люксембург і періодично Франція) брали участь у спільномуплаванні валютних курсів.
продолжение--PAGE_BREAK--
Інші(Великобританія, Італія, Ірландія і періодично Франція) віддавали перевагу індивідуальному плаванню своїх валют.
Наприкінці 70-хроків активізувалися пошукишляхівстворення економічної і валютної спілки. У проекті голови Комісії ЄС упор був зроблений на створення європейського органудля емісії колективної валюти і часткового контролю над економікою країн — членів ЄЕС. Ці принципи валютної інтеграції були призначенів основу проекту, запропонованогоФранцією і ФРН у Бременів липні 1978 р. У результатізатяжних і важкихпереговорів 13 березня 1979 р. була створена Європейська валютна система (ЄВС). Її цілітакі: забезпечити досягнення економічної інтеграції; створити зону європейської стабільності з власною валютою в противагу Ямайській валютній системі, заснованоїна доларовомустандарті; захистити “Загальнийринок” від експансії долара.
ЄВС— це міжнародна (регіональна) валютна система — сукупність економічних відношень, пов'язаназ функціонуванням валюти в рамках економічноїінтеграції; державно-правова форма організації валютних відношенькраїн “Загальногоринку” із метою стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів. ЄВС— підсистема світової валютної системи (Ямайської). Особливості західноєвропейського інтеграційного комплексу визначають структурні принципи ЄВС, що відрізняються від Ямайської валютної системи.
1. ЄВСбазується на ЕКЮ — європейській валютній одиниці. Умовна вартість ЕКЮ визначається по методувалютного кошика, що включає валюти всіх12 країн ЄС. Часткавалют у кошикуЕКЮ залежить від питомої ваги країн у сукупномуВНПдержав-членів ЄС, їхньомувзаємномутоварообігу й участі в короткострокових кредитах підтримки. Тому самим вагомим компонентом ЕКЮ — приблизно 1/3 — ємарка ФРН. У вересні 1993 р. відповідно до Маастрихтськогодоговору “абсолютнавага” валют в ЕКЮ заморожена, проте “відноснавага” коливається в залежності від ринкового курсу валют.
2. На відміну від Ямайської валютної системи, що юридично закріпила демонетизацію золота, ЄВСвикористовує його в якості реальних резервних активів. По-перше, емісія ЕКЮ частково забезпечена золотом. По-друге, із цією метоюстворений спільнийзолотий фонд за рахунокоб'єднання 20% офіційних золотих резервів країн ЄВСв ЄФВС. Центральні банки внесли у фонд 2,66 тис. тзолота (у МВФ 3,2 тис. т). ЕКЮ, отриманів обмін на золото, зараховуються в офіційні резерви. По-третє, країни ЄС орієнтуються на ринкову ціну золота для визначення внеску в золотийфонд, а також для регулювання емісії й обсягу резервів в ЕКЮ.
3. Режим валютних курсів заснований на сумісномуплаванні валют у формі “європейськоївалютноїзмії” у встановлених межахвзаємних коливань (+2,25%) від центрального курсу, для деяких країн,зокрема Італії, +6% до кінця 1989 р., потім Іспанії з урахуваннямнестабільності їхнього валютно-економічного становища. З серпня 1993 р. у результаті загострення валютних проблем ЄС рамки коливань розширені до (15%).
4. У ЄВСздійснюється міждержавне регіональне валютне регулювання шляхом надання центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов'язанихіз валютною інтервенцією.
Створення ЄВС— явище закономірне. Ця валютна система виниклана базі західноєвропейськоїінтеграції з метою створення власного валютного центру. Проте, будучи підсистемою світової валютної системи, ЄВСвідчуваєнегативнінаслідки нестабільності останньоїі вплив долара США. Порівняльна характеристика ЕКЮ і СДРдозволяє виявити їхні спільніриси і різниці. Спільніриси полягаютьу природі цих міжнародних рахункових валютних одиниць як прообразу світових кредитних грошей. Будучи жирогрошами, вони не мають матеріальної форми у виглядібанкнот, зараховуються на спеціальні рахункивідповідних країн і використовуються у формі безготівкових перерахувань по ним. Їхня умовна вартість визначається по методувалютного кошика, але з різним набором валют. За збереження на рахункахпонад ліміту емітент виплачує країнам процентні ставки.
Проте єрозходженняЕКЮ і СДР, що визначають переваги перших.
1. На відміну від СДРемісія офіційних ЕКЮ частково забезпечена золотомі доларами за рахункахоб'єднання 20% офіційних резервів країн членів ЄВС. У розпорядження ЄВФСпереведено з центральних банків 2,3 тис. тзолота.
продолжение--PAGE_BREAK--
2. Емісія ЕКЮ більш еластична, ніжСДР. Сума випускуофіційних ЕКЮ не встановлюється заздалегідь, а коректується в залежності від зміни золотих-доларових резервів країн-членів ЄВС. При цьому упущеннямєвплив на емісію коливань ціни золота і курсу долара. Емісія приватних(комерційних) ЕКЮ банками більш відповідає потребам ринку. Її емісійний механізм включає дві операції: “конструювання” ЕКЮ, тобто створення на прохання клієнта депозиту в складі валют, що входять у її кошик; “злам кошика” ЕКЮ, тобто купівля і продаж на євроринці цих валют (або однієїз них за узгодженням банку з позичальником) для виплати депозитів.
3. Обсяг емісії ЕКЮ перевищує випускСДР.
4. Валютний кошикслужитьне стільки для визначення курсу ЕКЮ, скільки для розрахунку паритетної сітки валют, якоїне розташовує жодна іншаміжнародна рахункова валютна одиниця.
З вересня 1987 р. розширені можливості і гарантії внутрішньомаржинальнихінтервенцій. Німецький федеральний банк одержав указівку надавати кредити в марках центральному банкукраїни, курс якої падає, але ще не досяг інтервенційної точки, за умови, якщо це не вплине на стабільність грошового обігу у ФРН. Одночасно збільшений термінкредитів “своп”. Тим самимстворений механізм взаємної підтримки курсів валют, орієнтиром якого являєтьсяЕКЮ.
5. Унікальний режим курсу валют, зокрема до ЕКЮ, заснованийна їхньомуспільномуплаванні (“європейська валютна змія”) із межамивзаємних коливань, що сприяє відноснійстабільності ЕКЮ і валют країн-членів ЄВС.
6. На відміну від СДРЕКЮ використовується не тільки в офіційному, але і приватномусекторах. ЕКЮ служить: базою паритетів і курсів валют ЄЕС; валютною одиницею в спільнихфондах і міжнародних валютно-кредитних і фінансових організаціях; валютою єдиних сільськогосподарських цін; засобомміждержавних розрахунків центральних банків ЄЕС при проведенні валютноїінтервенції; базою багатовалютноїобмовки головним чином по єврокредитам; валютою позик і кредитів. Приватні(комерційні) ЕКЮ використовуються як валюта єврооблигаційнихпозик, синдикованих кредитів, банківських депозитів і кредитів. Більш 500 значнихміжнародних організацій використовують ЕКЮ при наданні кредитів. З 1984 р. ТНКу ЄС публікують прейскуранти, виписують рахунки фактури і здійснюють розрахунки в ЕКЮ. У ЕКЮ відбуваються ф'ючерсні й опціонні угоди, що використовуються для страхування валютного і процентного ризику. Для полегшення розрахунків в ЕКЮ в 1986 р. створений валютний кліринг.
Найбільше реальні досягнення ЄВС: успішнийрозвиток ЕКЮ, що набула ряд рис світової валюти, хоча ще не стала нею в повномузначенні; режим узгодженогоколивання валютних курсів у вузьких межах, відносна стабілізація валют, хоча періодично переглядаються їхні курсові співвідношення; об'єднання 20% офіційних золотих-доларових резервів; розвиток кредитно-фінансового механізму підтримки країн-членів: міждержавнеі частково наднаціональне регулювання економіки. Досягнення ЄВСобумовлені поступальним розвитком західноєвропейської інтеграції.
Проте валютна інтеграція не завершена. У ЄС і ЄВСчимало труднощів, протиріч і невирішених проблем.
Після дворічних дебатівважливою віхою в розвитку валютноїінтеграції в ЄЕС поставЄдиний європейський акт, ухваленийу травні 1987 р. У середині 80-хроків склалися нові умови, посилилися економічна взаємозалежність і міждержавне регулювання. По-перше, сформована розгалужена інституційна-організаційна структура. По-друге, зміни у валютній сфері були органічно ув'язані з завершенням лібералізації прямуваннякапіталів і утвореннямєдиного ринку. Новий етап у розвитку західноєвропейськоїінтеграції — програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора(голова КЄС) у квітні 1989 р.
“План Делора” передбачав: створення загального(інтегрованого) ринку, заохочення конкуренції в ЄС для удосконалювання ринкового механізму щоб уникнути зловживань монопольним положенням, політикою угод, зливань, державних субсидій: структурне вирівнювання відсталих зон і регіонів; координацію економічної, бюджетної, податковоїполітикиз метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів його покриття; заснуваннянаднаціонального Європейського валютного інституту в складі керуючими центральними банками і членів директорату для координації грошової і валютноїполітики; єдину валютну політику, уведенняфіксованих валютних курсів і колективної валюти.
Крім того, поставлена задачаутворенняполітичної спілкиЄС до 2000 р., що зобов'язує країни-члени (всі входять у НАТО, за винятком Ірландії) проводити спільнузовнішню політику і політикув галузібезпеки.
продолжение--PAGE_BREAK--
На основі “плану Делора” до грудня 1991 р. був вироблений Маастрихтськийдоговір про Європейську спілку, що передбачає, зокрема, поетапне формування валютно-економічної спілки.
Договір про Європейський союзпідписаний 12 країнами ЄС у Маастрихті(Нідерланд) у лютому 1992 р., ратифікований і набрав сили з 1 листопада1993 р.
Маастрихтськийдоговір передбачає поетапне просування до економічного і валютного союзу.
Таким чином, узятий курс на оптимальну відповідність між валютною інтеграцією, лібералізацією рухукапіталів і створенням єдиного ринку. З 1 січня 1993 р. створений Європейський економічний простір.
Розвиток валютної інтеграції в ЄС йдепід знаком двох протилежних тенденцій: погоджені дії і протиріччя. Для виробітки розумної поступки застосовуються цивілізовані форми і методи співробітництва, використовуються двосторонні і багатосторонніпереговори. Так, ФРН і Францією створений суміснийфінансово-економічний комітет для узгодження валютної політикиі єдиний підхід у відношеннітретіх країн.
У перспективі створення економічного і валютного союзуможе змінити розміщеннясил у всесвітньомугосподарстві між США, Японією і “новоюЄвропою” на користь ЄС.
Висновок
Як очевидно з усього вищесказаного, світова валютна система з моменту введеннязолотого стандарту в 1867 році зазналадостатньо серйозних змін. Золото було демонетаризованоі в даниймомент грає усе меншу роль у світовомугрошовомуобігу, замінюючисьна валюти різноманітних країн. Причому останні роки усе більше оголюють тенденцію до багатовалютноїсистеми (замість пережитків Бреттон-вудськоїсистеми у виглядієдиної резервної валюти — долара США). Усе більше сучасні замінники світових грошей стають схожими на звичайнівнутрішньодержавні гроші. Проте, як уже відзначалося, СДРще далекі від відповідності вимогам, запропонованим до світових грошей: самі по собі вони поза МВФ практично не використовуються (та й у рамках МВФ в основномув якості засобівперерахунку) і, що головне, їхнє використання приватнимиособамипрактично взагалі не зустрічається. У меншомуступені “страждають” цією хибоюЕКЮ — їхнє використання приватнимиособаминабагато ширше (може бути фізичні особиі не бережуть заощадження в ЕКЮ, але банки вже прийшлидо утриманняавуарів у цій валюті). ЕКЮ ще в багатьох відношенняхперевершуютьСДР, хоча і не позбавлені хиб.
Можна відзначити, що гідності ЕКЮ як міжнаціональної валюти обумовлені принципами, що використовувалися при закладанніоснов ЄВС: нове політичне мислення, подолання ідеології і політики націоналізму і роз'єднаності, що відразу ставить ЕКЮ на порядок ближче до світових грошей. На мійпогляд ідеальноюявляєтьсяситуація, коли взагалі відсутня валюта кожної окремої країни, а в усім господарськомусвітовомупросторівикористовується єдина валюта (ідеалізм, звичайно, але приємний) — тоді ми набуваємо безлічіпереваг: до повної стабільності світової економічної системи, відсутності криз зниження ризику у валютних операціях, що сприяло б більш широкому розвиткуміжнародної торгівлі і поділупраці.
Необхідно визнання, що економічна інтеграція, господарськавзаємозалежність держав вигідніше, чим протекціонізм, роз'єднаністьі автаркія. Характерно, що взаємна торгівля країн ЄЕС збільшилася з 49% загальногообсягу їхньоїторгівлі в 1970 р. до 60% на початку 90-хроків — от приклад дії інтеграції і зростання поділу праці. Необхідні компромісні рішеннядля подолання протиріч (принцип згоди), і реальне делегування частини суверенних прав наднаціональним органам. Проти цього, звісно будуть заперечувати США — адже саме вони за рахунокпереважного повоєнного положенняодержали найбільшівигоди в міжнародній валютній системі і, зрозуміло, не захочуть повною мірою віддавати повноваження міжнародним органам.
Таким чином, можна зробити висновок: сучасна валютна система далеко не ідеальна, але надалі (із зміною світового розставляннясил на користь відносного ослабленняСША) можливі поступка і прихіддо системи, більш задовільної, ніжнині існуюча.