Реферат: Слово о полку Ігоревім. Мова твору

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. М. П. ДРАГОМАНОВА

Студента Юрія

Все багатство давньоруськоїлітературної мови Київської Русі з особливою силою виявляється, звичайно, не вперекладних, а в оригінальних творах давньоруських письменників, прикладом чогоможе бути мова “Слова о полку Ігоревім”.

         “Слово” – твір давньої Київської Русі, вицвітїї культури і, як такий, нерозривно і органічно зв’язаний з українськоюнародною поезією. Проте значення “Слова” куди ширше – воно твір близький ірідний усім слов’янським народним поезіям, зокрема його книжні елементи роблятьйого “своїм” для всіх тих літератур, що користувалися такожцерковнослов’янською мовою. Але багато мовних рис “Слова” та його виразніпоетичні засоби мають яскравий український колорит.

         Дуже важливим у “Слові” є поєднання мовнихтечій традиційної літературно-книжної і другої, що в інших творах маловиявлялась, – народно-поетичної.

         Так, автор “Слова” – високоосвічена людина,яка володіла прекрасними знаннями всіх родовідних князів, їхніх стосунків іїхнього особистого життя – дає дуже багатий на художні засоби, в тому числі йпочерпнуті з народної творчості, твір.

         Фразеологія “Слова” тісно пов’язана знародною поезією. Це ще у 1833 році відзначав М. Максимович. Мову “Слова” вінназивав, як етап “борення” живої мови з книжною болгарською. Мова поеми –українська, з сіверськими діалектичними особливостями.

         Дослідник О. Пипін (1858) писав, що в “Слові”з’єдналася літературна і народна творчість, багатющі засоби якої знав автор.

         Деякі вчені (В. Антонович, О. Огоновський, М.Максимович, П. Куліш, О. Потебня, Ф. Колесса, С. Гординський, В. Бєлінський таін.) визначали подібність “Слова” до українських народних дум. Зокрема рима удумах найчастіше дієслівна, така ж вона і у “Слові”:

                   Той Олег мечемъ крамолу коваше,

                   И стрелы по земли сіяше.

                   Уже нам своих милых чад ни мыслию смыслити,

                   Ни думою сдумати,

                   Ни очима съглядати,

                   А злата и сребра ни мало того потрепати.

         Що ж стосується приналежності мови твору до однієї з східнослов’янських, то щена початку ХХ ст. І. Франко писав: “Темні місця “Слова” та і загалом вся мова“Слова” мають у собі ще одну важну признаку – вказують на українство їх автора,на його повне володіння тодішньою українською мовою, такою, яка жила коли не вустах простолюддя, то в усякім разі, в устах тої вояцької верстви, з якоїпоходив автор.” І в цьому нас переконує сам текст.

         Насамперед неважко помітити лексичніукраїнізми “Слова”: вельми, вергати, година,звычаи, жалощі, могутній, порох (в значенні “пил”), про(прийменник), смага, туга, хула, цвілити, чи (частка), яруга таін.

         Крім того, є деякі архаїчні слова, які нинізустрічаються в українських діалектах. Наприклад, у гуцульському діалекті: паполома,комонь, смага, болонє, шелом, черлений, текти (в знач. “йти”), рци(“кажи”, “мовляв”); у бойківсько-лемківському: чілка, далече; даві (дужерано), обратити, отворити, оступити, вергнути, зронити, узріти, шибати, сяпомолодити, борзий, сриберний, пламень та ін.

         Помітні також фонетичні та морфологічніознаки української мови: готови, осідлани, повити, взліліяни(пор. з рос. ”готовые”, “оседланные» і т. д.), а також дівиця (пор. зрос. “девица” ).Чергування с – ж є також українським явищем: пардус-пардуже(пор. з рос. “пардуше”). Чергування х — с знаходимо в теремі златовръсімь”; г – з: “на березі”; к – ц: “въжестоцімъ“. Ці явища розвинулися саме вукраїнській мові. Українською мовою також збережені закінчення –ови (-єви)в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, хоча властиві взагалідавньоруській літературній мові і, зокрема, мові південноруських пам’яток: красномуРоманови, по Дунаеви.

         Кличний відмінок, притаманний українськіймові: княже, Рюриче, Давыде, Осмомисле Ярославе, господине, Романе,Мстиславе і т. д. В російській мові це явище майже зовсім зникло (виняткомє вислови “ О, Боже! ” і “Чего тебе надобно, старче?”).

         Форми імперфекта 3 особи однини і множини з закінченням–ть теж увійшли до складу української мови (помняшеть). Івзагалі, дієслова в творі в основному закінчуються на–ти: сдумати,потрепати.

         Зустрічається паралельне вживання формзайменників себі і собі, займенник тъи (той), а не “тот”, як у росіян.

Характерне також паралельне вживанняформ -ла-, -ра- і-оло-, -оро-: Владимир – Володимир, глава –голова, младий – молодий, вран – ворон, забрало – забороло, храбрый –хоробрий, преградити –перегородити.

Навіть форма слова ріткозамість рідко вказує на оглушення при вимові, характерне для українців.

Автор “Слова” користується поетичнимиобразами-формулами української усної поезії – це передусім постійні епітети,однакові в поемі і народній поезії: чисте поле, широке поле, синє море, яснесонце, світле сонце, чорна земля, зелена трава, зелене дерево, бистра ріка,камінна гора, студена роса, чорний ворон, сірий вовк, лютий звір, сизий орел,буйний тур, готові коні, осідлані коні, острий меч (шабля), золоте сідло(стремено), тисова кровать, залізні пута, криваві рани, молодий князь, милийбрат, красна дівка. Це тільки ті епітети, що пов’язані з однаковими, що й у“Слові” іменниками, хоч чорна туча (хмара), криваве вино (пиво)або “драгыя оксамиты” (дорогі сукна) мають епітети того самого значення.Або порівняймо тавтології, які є в “Слові” і в народних піснях: мостимостити, думу думати, пісню співати, в труби трубити тощо.

Багато поетичних образів, що є в“Слові”, пізніше розвинулися в українських піснях., замовляннях. Наведемо деякіпорівняння з маловідомих в Україні досліджень. Так, С. Гординський пише, що образ погоні орла (сокола) за лебідкою є досить популярним зачином до багатьохукраїнських народних пісень. Ось одна з них:

                   Ой на морі, на морі синенькім,

                   Там плавала біла лебедонька

                   Із маленькими лебедятами.

                   Де ся взяв сизопірий орел,

                   Став лебедку бити й забивати,

                   Стала лебедка до його промовляти:

                   “Ой не бий мене, сизопірий ороньку,

                   Скажу я тобі всю щируюправдоньку...”

         Чи не цю метафору використав автор “Слова” взачині, де пальці порівняв з десятьма соколами, а струни зі зграйкою лебедів? –“Боянъ же, братіє, не десять соколовъ на стадо лебедій пущаше, нъ своя віщія пръсты на живая струны въскладаше; они же сами княземъславу рокотаху.”

         А ось плач Ярославни можна порівняти зукраїнським замовлянням дівчини, що благає в Сонця для себе краси:

                   Добридень тобі, Сонечко яснеє,

                   Ти святе, ти ясне-прекраснеє.

         Порівняймо зі “Словом”: “Світлое и тресвітлое Сълнце! Всемъ тепло и красно еси!Чему, господине, простре, гарячюю свою лучю на лады воі?”

         Багато дослідників помітили в плачі Ярославнириси, притаманні саме українським голосінням. Про це пише також І. Огієнко. Невиключено, що співець “Слова” чув подібний плач і використав його в поемі. Ценіби похоронне голосіння в поєднанні зі зверненням до сил природи врятуватикоханого чоловіка і його воїнів.

         С. Гординський порівнює заклик до ЯрославаОсмомисла в “Слові” з українським замовлянням, записаним П. Чубинським: “Нічтемна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному, замикаєш тикомори, дворці і хлівці, церкви й монастирі і Києвські престоли. Замкни й моїмворогам губи і губища, щоки і пращоки, щоб вони на мене народжену, хрещену імолитвовану, рабу Божую – зубів і очей не витріщали, гніва в серці не мали, щобусі поважали і в добрих мислях мали.”