Реферат: Анатомія і фізіологія

--PAGE_BREAK--

6. Спинний мозок, топографія, форма, зовнішня будова
Спинний мозок (medulla spinalis) розміщений у хребетному каналі і має вигляд сплющеного спереду назад циліндричного тяжа товщиною з мізинець (близько одного сантиметра) (рис. 1).
<img width=«86» height=«230» src=«ref-1_1395953551-9576.coolpic» v:shapes="_x0000_i1029">

Рис. 1. Спинний мозок:

А — передня поверхня; Б — задня поверхня; 1 — міст; 2 — довгастий мозок; 3 — шийне потовщення; 4 — передня серединна щілина; 5 — поперекове потовщення; 6 — задня серединна борозна; 7 — задня бічна борозна; 8 — мозковий конус; 9 — кінцева нитка.
Довжина його у дорослих дорівнює в середньому біля <metricconverter productid=«45 см» w:st=«on»>45 см, вага — 40-<metricconverter productid=«45 г» w:st=«on»>45 г. Зверху спинний мозок безпосередньо переходить у довгастий (нижній відділ головного мозку) на рівні верхнього краю атланта. У цьому місці відходить перша пара спинномозкових нервів. Внизу він поступово стоншується у вигляді конуса і закінчується на рівні другого поперекового хребця. Від конуса тягнеться кінцева нитка, що є продовженням оболонок спинного мозку. Вона прикріплюється до другого куприкового хребця.

Кінцева нитка та корінці поперекових і крижових нервів, які її оточують, разом становлять утворення, що називається кінським хвостом (за характерним виглядом) (рис. 2). Він знаходиться нижче спинного мозку, а отже заповнює нижню частину хребетного каналу.
<img width=«103» height=«250» src=«ref-1_1395963127-14350.coolpic» v:shapes="_x0000_i1030">

Рис. 2. Нижній кінець спинного мозку і кінський хвіст:

1 — мозковий конус; 2 — кінцева нитка; 3 — нерви, які утворюють кінський хвіст; 4 — тверда мозкова оболонка.
У спинному мозку розрізняють два потовщення: шийне (верхнє) і поперекове (нижнє), у складі яких є скупчення нейронів, що іннервують відповідно верхні і нижні кінцівки. У людини в зв’язку з більш складною діяльністю руки як органу праці шийне потовщення спинного мозку більших розмірів від поперекового.

Вздовж передньої поверхні спинного мозку тягнеться глибока передня серединна щілина, а вздовж задньої — неглибока задня серединна борозна. Вони заглиблюються у спинний мозок і поділяють його вздовж на дві симетричні половини — праву і ліву.

В спинному мозку розрізняють такі ж самі відділи, як і в хребетному стовпі: шийний, грудний, поперековий, крижовий і куприковий, які не співпадають між собою, оскільки спинний мозок у цілому коротший від хребетного стовпа.

Спинний мозок має виражену сегментарну будову. Під сегментом розуміють поперечну ділянку спинного мозку, від якої відходять пара (правий і лівий) спинномозкових нервів (рис. 3). У складі спинного мозку розрізняють 31 сегмент, із них — 8 шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових і 1 куприковий. Від кожного сегменту відходять по 2 передніх (вентральні, трухові) і 2 задніх (дорзальні, чутливі) корінці, які, попарно з’єднуючись між собою справа і зліва від спинного мозку, утворюють спинномозкові нерви. Задні корінці мають потовщення, які називаються спинномозковими (міжхребцевими) вузлами, або спінальними гангліями, що містять скупчення чутливих нейронів.
<img width=«396» height=«120» src=«ref-1_1395977477-25742.coolpic» v:shapes="_x0000_i1031">

Рис. 3. Один сегмент спинного мозку:

1 — спинний мозок; 2 — спинномозковий нерв; 3 — передні корінці; 4 — задні корінці; 5 — спинномозковий вузол; 6 — передні гілки спинномозкових нервів; 7 — задні гілки спинномозкових нервів.
Через задні корінці збудження передається з периферії в спинний мозок, а через передні — від спинного мозку до м’язів та інших органів.

Кожний сегмент спинного мозку за допомогою своєї пари нервів сполучений з певною частиною тіла — іннервує певні скелетні м’язи і ділянки шкіри.



7. Кора півкуль. Особливості будови, функціонування, значення окремих зон кори
Зовнішня будова великих півкуль. Кожна півкуля має три поверхні: опуклу верхньобічну, обернену до склепіння черепа; плоску серединну, або медіальну, якими півкулі звернені одна до другої; і нерівну нижню — базальну, що прилягає до кісток основи черепа. В півкулях розрізняють також три полюси, або кінцеві виступи: передній — лобний, задній — потиличний і висковий. Поверхня півкуль не є рівною і гладенькою, а має на собі численні борозни і закрутки. Борозни мають різну глибину. Ділянки півкуль овальної форми, що розташовані між борознами, називаються закрутками.

Глибокі постійні міжчасткові борозни, або щілини, поділяють півкулі на великі ділянки, що називаються частками, які мають назви такі ж самі як і кістки, до яких вони прилягають: лобну, тім’яну, потиличну і вискову. Крім того, є ще й п’ята найменша частка — острівцева (острівець). Кожна частка має свої борозни і закрутки.

Лобна частка складає передню частину півкулі і відокремлена від розташованої назад від неї тім’яної частки глибокою центральною (роландовою) борозною, яка проходить фронтально по верхньо-латеральній поверхні великого мозку. Лобна частка має чотири закрутки. Найголовніша з них — передня центральна закрутка розміщена спереду центральної борозни. Три інші закрутки верхня, середня і нижня лобні — розміщені горизонтально. На нижній поверхні лобної частки проходить нюхова борозна, в якій знаходиться нюховий тракт (цибулина).

Тім’яна частка займає центральне розташування між лобною (спереду), потиличною (ззаду) частками. В своїй передній частині вона має задню центральну закрутку. Решта тім’яної частки внутрішньотім’яною борозною поділяється на верхню і нижню тім’яні часточки. Нижня має в своєму складі дві закрутки: надкрайову і кутову.

Потилична частка складає задню частину півкулі і відокремлена від розташованої спереду від неї тім’яної частки тім’яно-потиличною борозною, яка особливо добре помітна на медіальній поверхні півкулі. На бічній поверхні частки розміщені три невеликі і непостійні закрутки, поділені неглибокими борознами, а на медіальній поверхні розміщена основна її борозна — шпорна (острогова). Між нею і тім’яно-потиличною є закрутка трикутної форми — клин.

Вискова частка складає нижньобічну частину півкулі і відокремлена від лобної і тім’яної часток бічною (сільвієвою) борозною, яка йде по верхньо-латеральній поверхні півкуль догори і назад. На бічній поверхні розрізняють верхню, середню і нижню вискові закрутки, розмежовані верхньою і середньою висковими борознами, а на нижній поверхні — латеральна і медіальна потилично-вискові закрутки, відокремлені одна від другої колатеральною борозною. Медіальна потилично-вискова закрутка наперед переходить в парагіпокампову закрутку, або закрутку морського коника, передній кінець якої утворює повернутий назад гачок, що є центром нюху. У глибині поряд із закруткою морського коника розміщена зубчаста закрутка.

Острівцева частка розташована в глибині бічної борозни. Вона прикрита іншими частками: лобною, тім’яною і висковою. Острівець добре можна розглянути, якщо дещо відсунути вискову частку. Глибока колова борозна острівця відокремлює його від інших часток півкуль. Поверхня острівця покрита декількома короткими закрутками.

На медіальній поверхні півкуль розрізняють дві великі борозни: борозну мозолистого тіла і поясну борозну, між якими знаходиться поясна закрутка. Остання назад і донизу переходить в закрутку морського коника, яка прилягає до проміжного мозку. Поясна закрутка і закрутка морського коника оточують мозолисте тіло спереду, зверху і ззаду, які об’єднуючись разом утворюють закрутку, що отримала назву склепінчастої. За своїми функціональними особливостями вона належить до нюхового мозку та лімбічної системи.

Нюховий мозок. В півкулях великого мозку прийнято виділяти як самостійну частину нюховий мозок. Ця ділянка півкуль, що пов’язана з нюховими відчуттями, філогенетично є найбільш давньою частиною кінцевого мозку. До неї входять ряд утворень розміщених на медіальній і нижній поверхнях півкуль.

У людини нюховий мозок розвинений відносно слабо і складається з центральної та периферичної частин. До периферичної частини відносяться нюхова цибулина, нюховий тракт, нюховий трикутник. До центральної частини належать передня дірчаста речовина, закрутка морського коника, сам морський коник (гіпокамп), поясна та зубчаста закрутки. Всі компоненти нюхового мозку є різними частинами нюхового аналізатора.

Гіпокамп (в перекладі з грецької означає “морський коник”) — це вигин сірої речовини збоку медіальної стінки нижнього рогу бічного шлуночка. Гіпокамп добре видно в порожнині нижнього рогу у вигляді поздовжнього підвищення, що тягнеться вздовж його дна.

Бічні шлуночки. Бічні шлуночки (правий і лівий) знаходяться кожний у відповідній півкулі і є порожнинами неправильної форми. Їхні стінки утворені речовиною мозку. В кожному бічному шлуночкові розрізняють центральну частину (в тім’яній частці), передній ріг (в лобній частці), задній ріг (в потиличній частці) і нижній ріг (у висковій частці). Бічні шлуночки ізольовані один від одного, але кожний із них сполучається отвором із третім шлуночком.

Внутрішня будова великих півкуль.

В складі великих півкуль є сіра і біла речовина. Сіра речовина зовні півкуль утворює плащову частину, або кору великих півкуль, а в глибині, ближче до основи півкуль — ядра основи, або підкіркові ядра (базальні, центральні вузли чи ганглії).

Підкіркові ядра філогенетично найбільш давня частина великого мозку, яку коротко називають підкіркою. Тут знаходяться підкіркові центри нервової діяльності. Між корою і підкірковими ядрами міститься біла речовина.

Підкіркові ядра парні і містяться в обох півкулях. До них належать: смугасте тіло, огорожа і мигдалеподібне ядро, які розділені прошарками білої речовини, що утворюють внутрішню, зовнішню і крайню капсули.

Смугасте тіло (corpus striatum) із них є найбільшим за розмірами та найважливішим у функціональному відношенні. Це масивне скупчення сірої речовини, яке прилягає до проміжного мозку. В деяких частинах його спостерігається чергування смужок білої і сірої речовини, внаслідок чого на розрізі речовина півкуль тут має смугастий вигляд. Звідси і збереглася давня назва “смугасте тіло”. Смугасте тіло складається із двох частин — хвостового ядра і сочевицеподібного ядра.

Хвостате ядро (nucleus caudatus) має видовжену форму у вигляді коми. Значна частина поверхні його звернена в порожнину бічного шлуночка, утворюючи його латеральну стінку. Передня розширена частина хвостатого ядра, що називається головкою, розміщена вище сочевицеподібного ядра, а його тіло і хвіст розташовані зверху і латеральніше зорового горба.

Сочевицеподібне ядро (nucleus lentiformis) знаходиться зовні і наперед від зорового горба та нижче і латеральніше від хвостатого ядра. Медіально воно відокремлене внутрішньою капсулою від зорового горба і хвостатого ядра, а латерально відмежоване зовнішньою капсулою від огорожі. На поперечному і поздовжньому розрізах кожної півкулі нагадує розріз сочевичного зерна. Воно має клиноподібну форму і звернене верхівкою до серединної площини. Дві смужки білої речовини розділяють сочевицеподібне ядро на три частини: більш темна латеральна частина — шкаралупа, або лушпина (putamen), а дві світліші частини конічної форми, звернені до середини, разом становлять бліду кулю (globus pallidus).

Як вже було відмічено, нервові імпульси від зорових горбів частково передаються на клітини блідої кулі, внаслідок чого тут виникають рухові імпульси, що йдуть уже відцентрово по волокнах білої речовини до ядер мозкового стовбура (в першу чергу до червоного ядра і чорної субстанції), спинного мозку і далі на периферію. Бліда куля приймає участь в здійсненні таких складних автоматичних рухів як ходіння, бігання, лазіння та інші.

Отже, ядра смугастого тіла є найважливішими підкірковими руховими центрами і становлять основну частину, так званої, екстрапірамідної системи, яка регулює звичні рухи людини та м’язовий тонус.

Підкіркові ядра мають відношення не лише до рухових реакцій, але також і до вегетативних функцій. Вони є вищими підкірковими центрами теплорегуляції, вуглеводневого обміну та ін. Імпульси смугастого тіла регулюють і координують діяльність усіх відділів стовбурної частини головного мозку. Функції смугастого тіла в цілому контролює кора великих півкуль.

Огорожа (claustrum) розташована латеральніше від сочевицеподібного ядра між ним і корою острівця у вигляді тонкої вертикальної смужки сірої речовини. Від сочевицеподібного ядра огорожа відокремлена зовнішньою капсулою, а від кори острівця — крайньою. Функції цього ядра остаточно ще не з’ясовані.

Мигдалеподібне ядро (corpus amygdaloideum) розміщене в глибині передньої частини вискової частки під смугастим тілом і є продовженням огорожі. Воно є підкірковим нюховим центром і входить до складу лімбічної системи.
8. Черепні нерви, кількість, склад, ядра, гілки, ділянки іннервації
ЧЕРЕПНІ НЕРВИ складають 12 пар.

Кожна пара має власну назву і порядковий номер, що позначається римською цифрою.

Нюхові нерви – І пара, зоровий нерв – ІІ пара, око руховий нерв – ІІІ

пара, блоковий нерв –IV пара, трійничний нерва – V пара, відвідний нерв – VI пара, лицьовий нерв – VII, присінково-завитковий – VIII, язикоглоточний нерв – IX пара, під’язиковий нерв – XII пара.

З головним мозком зв’язані 12 пар черепно-мозкових нервів, які забезпечують чутливість шкіри обличчя, слизової оболонки очей, порожнини носа, рота, глотки, гортані, а також іннервують м’язи обличчя, очей, язика, глотки, гортані.

Вегетативні волокна черепно-мозкових нервів керують діяльністю слинних і слізних залоз, беруть участь в іннервації дихання. Серцевої діяльності, органів травного тракту. Крім того че6репно-мозкові нерви забезпечують роботу органів чуття, підтримують зв’язок ЦНС з рецепторами нюху, зору, слуху і смаку.

Кожний із черепно-мозкових нервів виконує визначену функцію. Зоровий нерв проводить в головний мозок сигнали від зорових рецепторів ока, які сприймають світло і колір. Слуховий нерв забезпечує передачу в ЦНС світло і колір. Слуховий нерв забезпечує передачу в ЦНС інформації від сприймаючого слухового апарату внутрішнього вуха.

Трійничний нерв, що складається в основному з чутливих нервових волокон, передає інформацію від рецепторів шкіри обличчя, слизові оболонки очей, ротової і носової порожнини, ясен і зубів.

До рухових черепно-мозкових нервів відноситься лицьовий, око руховий, під’язиковий нерви. Лицьовий нерв іннервує м’язи обличчя (мімічні м’язи), окоруховий м’язи, що рухають очні яблука, під’язикові – м’язи язика. Особливе місце серед черепно-мозкових нервів займає блукаючий нерв в складі якого є рухові, чутливі і вегетативні нервові волокна.

Рухові волокна іннервують м’язи глотки гортані, забезпечують акт ковтання і роботу голосових в’язок. Чутливі волокна передають в головний мозок інформацію від рецепторів слизової оболонки глотки і гортані, а також від смакових рецепторів задньої частини язика.

Вегетативні волокна проникають в грудну порожнину грудної клітки. В черевну порожнину, регулюючи процес дихання, серцеву діяльність, органів травного тракту.

Нюхові нерви (n. Olfactorius) складається з чутливих нервових волокон (сукупність тонких нервових ниток – fila olfactoria), які являться центральними відростками нюхових клітин, що залягають в regio olfactoria слизової оболонки носової порожнини, в області верхньої носової раковини (верхній носовий хід) тобто з органа нюху. Нюхові нервові нитки проходять через отвори решітчастої пластинки решітчастої кістки (у верхній стінці носової порожнини) і проникають в порожнину черепа і підходять до другого нейрона в нюховій цибулині. Звідси, тобто з нейронів нюхової цибулини нервові імпульси по нервових волокнах передаються по нюховому тракту і закінчуються нервові волокна в клітинах сірої речовини нюхового тракту, trigonum olfactorium, substantia perforata anterior I septum pellucidum. Більша частина нервових волокон доходить до кори dyrus para hyppocampalis, gouncus де розміщується коковий кінець нюхового аналізатора. По функції – чутливий, не мають чутливого ядра.

Зоровий нерв, n. Opticus; він являється провідником світлових відчуттів і складається з чутливих нервових волокон, які являються відростками гангліозних клітин сітчастої оболонки очного яблука. Нервові волокна вийшовши від задньої периферії очного яблука в орбіту, і покидають орбіту через зоровий канал, проникаючи в порожнину черепа зоровий нерв утворює перехрест з таким самим нервом іншої сторони. Перехрест неповний, перехрещуються лише медіальні волока нерва. Перехрест chiasma opticum розміщується в борозні клиноподібної кістки, поблизу турецького сідла. Продовженням зорового шляху за хіазмою служить зоровий тракт, який йде до підкоркових зорових центрів, — до ядер верхніх горбиків покрівлі середнього мозку, до латеральних колінчастих тіл метала мусу, до подушки таламуса, а від них нервові волокна в складі білої речовини півкуль йдуть в кору, а саме в потиличні долі півкуль великого мозку ( зорова сенсорна зона кори). По функції – чутливий, немає чутливого ядра.

Окоруховий нерв n. Oculomotorius, по функції руховий, і парасимпатичний складається з рухових, соматичних і еферентних парасимпатичних нервових волокон. Має рухове і додатково парасимпатичне ядро. Волокна цього нерва, являються аксонами нейронів, що складають ядра нейронів. Ядра знаходяться на дні водопроводу середнього мозку, в його центральній сірій речовині, на рівні покрівлі середнього мозку. На основі мозку виходить в окоруховій борозні, поблизу соскоподібних тіл, і з порожнини черепа через верхню очну щілину проникає в орбіту і ділиться на дві гілки: верхню і нижню. Рухові соматичні волокна цих гілок іннервують верхній, медіальний, нижній прямі м’язи, нижній косий м’яз, і м’яз, що піднімає верхню повіку; парасимпатичні волокна іннервують м’язи, які звужують зіницю ока і війковий м’яз.

Блоковий нерв (n. Trochlearis) по функції – руховий, м’язовий, складається з нервових волокон, що відходять від рухового ядра, яке розміщене на дні водопроводу мозку (в центральній сірій речовині), в ніжках мозку на рівні нижніх горбиків покрівля середньо мозку. На основі мозку корінці нерва виходять позаду пластинки чотиригорбкового тіла і виходить з порожнини черепа в орбіту, іннервує верхній косий м’яз очного яблука.

Трійничний нерв (n. Trigeminus), по функції – змішаний, складається з чутливих і рухових нервових волокон. Чутливі нервові волокна являється периферичними від ростками нейронів трійничниного вузла, який знаходиться на передній поверхні піраміди скроневої кістки. Чутливі нервові волокна утворюють 3 гілки нерва: перша гілка – очний нерв, друга – верхньощелепний нерв, третя — нижньощелепний нерв. Центральні відростки (аксони) нейронів – трійничного вузла складають чутливий корінець трійничного вузла, що йде в мозок до чутливих ядер. Вони розміщуються в мосту, а саме в сірій речовині ромбоподібної ямки.

Корінці п’ятої пари виходять з мозку в місці переходу моста всередині ніжки мозочка на його передній поверхні.

Oчний нерв (n. Ophthalmicus), перша гілка трійничного нерва, по функції чутлива, і відходить від трійничного вузла, проникає в порожнини черепа через верхню очну щілину в орбіту. Іннервує верхню половину голови, шкіру чола, кон’юнктиву верхньої повіки і оболонки очного яблука, слизову оболонку лобової і клиноподібної пазух і частин решітчастої кістки. Найбільша гілка очного нерва – лобовий нерв.

Верхньощелепний нерв (n. Mnaxillaris), по функції чутливий, проникає з порожнини черепа через круглий отвір в крилопіднебенну ямку. Область іннервації: шкіра середнього відділу обличчя ( верхньої губи, нижньої повіки, виличної кістки, зовнішнього носа), слизова оболонка верхньої губи, верхніх ясен, порожнини носа, піднебіння, верхньощелепна пазуха, верхні зуби.

Нижньощелепний нерв (n. Mandibularis), по функції — змішаний, складається з чутливих і рухових нервових волокон. З порожнини черепна проникає через овальний отвір в підскроневу ямку. Чутливі гілки іннервують шкіру нижньої губи, підборідка, скроневої області, слизову нижньої губи, нижніх ясен, щоки, тіло і кінчики язика, нижні зуби. Рухові гілки іннервують всі жувальні м’язи. Найбільші гілки: язиковий нерв, і нижній альвеолярний.

Відвідний нерв, n. Abducens, по функції руховий, складається з рухових соматичних нервових волокон. Рухове ядро розміщене в мості, с в сірій речовині, на дні ромбоподібної ямки. На основі мозку корінці 6 пари виходять між мостом і пірамідами довгастого мозку. З порожнини черепа нерв виходить через верхню очну щілину в орбіту іннервує латеральний прямий м’яз очного яблука.

Лицьовий (n. Facialis), по функції – змішаний, складається з рухових нервових соматичних волокон, секреторних, парасимпатичних волокон, чутливих смакових волокон. Рухові волокна відходять від ядра лицьового нерва, що знаходиться в мозку, а саме в сірій речовині ромбоподібної ямки. Секреторні парасимпатичні і чутливі смакові волокна входять в склад проміжного нерва, який має парасимпатичне і чутливі ядра в мосту і виходять з мозку разом з лицьовим нервом. Корінці лицьового нерва на основі (поверхні) мозку виходять в мостомозочковому куті (між мостом і довгастим мозком та мозочком) на задньому краї моста. Потім він проникає у внутрішній слуховий прохід (porus acusticus internus) і вступає в лицьовий канал (canalis facialis) скроневої кістки, проходить по внутрішній стінці барабанної порожнини, далі виходить з каналу і через шилососкоподібний отвір виходить з порожнини черепа. По виходу із foramen stylomastoideum лицьовий нерв вступає в товщу привушної слинної залози і розділяється на свої кінцеві гілки. На шляху в однойменному каналі скроневої кістки n. Facialis віддає такі нерви: n. petrosus major великий кам’янистий нерв (секреторний нерв), нерв іде до залоз слизової носа і піднебіння, частина волокон досягає слізну залозу. n. stapedius (м’язовий), іннервує m. stapeddius. chorda tympani (барабанна струна) по функції змішаний, проникає в барабанну порожнину.

Чутлива (смакова) частина йде в складі n.lingualis до слизової оболонки язика, під нижньощелепну і під’язикову слинні залози.

Після виходу із foramen stylomasteideum від n. Facialis відходять такі м’язеві гілки: n. auricularis posterior іннервує мімічні м’язи. ramus digastricus мімічні м’язи.

Отже, м’язові гілки іннервують всі мімічні м’язи – обличчя і частину м’язів шиї.

Присінково-завитковий (n. Vestilocochlearis), по функції чутливий, складається з чутливих нервових волокон, що йдуть від органа слуху і рівноваги. Він складається з двох частин – pars vesstibularis і pars cochlearis, які по свої функціях різні. Присінкова частина являється провідником імпульсів від вестибулярного апарату закладеного в присінку і пів колових каналах лабіринту внутрішнього вуха. Завиткова частина проводить нервові імпульси від органа, що знаходиться в завитці, і який сприймає звукові подразнення. Кожна частина має нервовий вузол із чутливих нейронів, розміщених у піраміді скроневої кістки поблизу внутрішнього вуха, а саме в завитці і вестибулярному апараті: в мішечку, маточці і ампулах пів колових протоків внутрішнього вуха. Обидві частини – одна завиткова, одна пристінкова – від внутрішнього вуха йдуть по внутрішньому слуховому проході в міст мозку, де знаходяться їх ядра, від яких відходять нервові волокна, що на основі мозку виходять в мостомозочковому куті, і далі нервові імпульси йдуть до ядер нижніх горбиків покрівлі середнього мозку, медіальних колінчастих тіл – це підкоркові слухові центри, а звідси нервові імпульси йдуть до верхньої звивини скроневої долі (слухова зона кори) ядра присінкової частини 8 пари черепних нервів зв’язані з мозочком.

Язикоглотковий (n. glossopharingeuus), по функції змішаний, складається з чутливих і смакових волокон, рухових соматичних волокон, секреторних парасимпатичних волокон. Чутливі волокна іннервують слизову оболонку кореня язика, глотки, барабанної порожнини, смакові волокна – смакові сосочки кореня язика. Рухові волокна – шило глотковий м’яз, а секреторні, парасимпатичні волокна – привушну слинну залозу. Ядра знаходяться в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки), корінці на основі мозку виходять із довгастого мозку позаду оливки. З порожнини черепа виходить через яремний отвір, спускається вниз до переду по напрямку до кореня язика і ділиться а гілки, що йдуть до відповідних органів: (язик, глотка, барабанна порожнина, привушна слинна залоза).

Блукаючий (n. vagus) по функції – змішаний, складається з чутливих, рухових соматичних, і парасимпатичних нервових волокон. Чутливі волокна розгалужуються в різних внутрішніх органах. Одна з чутливих гілок — нерв – депресор – закінчується рецепторами в дузі аорти і відіграє важливу роль в регуляції кров’яного тиску. Тонкі чутливі гілки іннервують частину твердої мозкової оболонки головного мозку і невелику ділянку шкіри в зовнішньому слуховому проході. Рухові соматичні волокна іннервують м’язи глотки, м’язи м’якого піднебіння і м’язи гортані.

Парасимпатичні волокна іннервують серцевий м’яз, гладкі см язи і залози всіх внутрішніх органі грудної порожнини і порожнини живота за виключенням сигмоподібної кишки і органів малого тазу. Органи малого тазу не іннервує.

Блукаючий нерв – це найбільший і найдовший нерв з усіх черепно- мозкових нервів. Зона його іннервації простягається від області голови до органів черевної порожнини включно. Через свій довгий шлях одержав назву блукаючого (проходить в області ший, грудної і черевної порожнини).

Ядра знаходяться в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки), корінці 10 пари на основі мозку виходять з довгастого мозку, бокової борозни. З порожнини черепа нерв виходить через яремний отвір, на ший лежить поблизу внутрішньої яремної вени і загальної сонної артерії. В грудній порожнин підходить до стравоходу і разом з ним через діафрагму проникає в черевну порожнину. Блукаючий нерв має такі відділи: головний, шийний, грудний, черевний.

Блукаючий нерв по складу волокон і області іннервації являється головним парасимпатичним нервом.

Додатковий — n. accessoriuus, по функції руховий, складається з рухових волокон, ядра розміщені в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки) і в шийному сегменті спинного мозку. Корінці 11пари на основі мозку виходять з довгастого мозку в задній латеральній борозні. З порожнини черепа виходить через яремний отвір на шию. Зона іннервації іннервує грудиноключичнососкоподібний м’яз і трапеційноподібний м’яз.

Під’язиковий нерв — n. Hypoglossus руховий по функції, тобто являється м’язовим, має рухові волокна, що йдуть до м’язів язика. Єдине соматично – рухове ядро нерва, закладене в довгастому мозку, в сірій речовині ромбоподібної ямки. Корінці 12 пари на основі мозку виходять з довгастого мозку між пірамідами і оливами, з бокової борозни довгастого мозку. З порожнини черепа через однойменний канал(canalis n. Hypoglossi) потиличної кістки, спускається по латеральній1 стороні, а a.carotis interna, проходить під m. digastricus і йде по латеральній поверхні m. hypoglossus і розпадається на кінцеві гілки, які входять в мускулатуру язика. Одна з гілок під’язикового нерва утворює разом з гілками 1-3 шийних нервів так звану шийну петлю. Гілки цієї петлі (за рахунок волокон із шийних спинномозкових нервів) іннервують м’язи ший, що лежать нижче під’язикової кістки.


    продолжение
--PAGE_BREAK--

9. Симпатична частина автономної нервової системи. Симпатичні центри, стовбури сплетення. Особливості впливу на функції організму
До автономної нервової системи відносять відділи головного мозку і нерви з їхніми розгалуженнями, які іннервують переважно внутрішні органи: серце, судини, залози внутрішньої секреції та ін. Автономна нервова система, в свою чергу, поділяється на симпатичну і парасимпатичну (мал. 1)
<img width=«179» height=«179» src=«ref-1_1396003219-26938.coolpic» v:shapes="_x0000_i1032">

Мал. 1. Автономна нервова система (схема):

а — парасимпатичний, б — симпатичний відділи.
Автономна нервова система іннервує весь організм у цілому, всі органи й тканини: залози, непосмуговані м'язи, кровоносні судини, органи чуття, нарешті, головний і спинний мозок, тобто саму центральну нервову систему. Більшість органів іннервується одночасно як симпатичною, так і парасимпатичною нервовою системою, однак вони діють на один і той самий орган протилежно. Наприклад, симпатична нервова система збільшує ритм і силу скорочень серця, звужує судини і підвищує їхній тонус, уповільнює перистальтику кишок; парасимпатична — навпаки, уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, прискорює перистальтику кишок. Загалом симпатична нервова система забезпечує витрачання енергії, а парасимпатична — відновлення її запасів в організмі.

Автономна нервова система не має своїх особливих аферентних, чутливих шляхів. Чутливі імпульси від органів спрямовуються по чутливих волокнах, спільних для вегетативної і соматичної нервової системи. Вищий контроль і регуляцію функцій вегетативної нервової системи, як і соматичної, здійснює кора великого мозку.

Центри автономної нервової системи розміщені в середньому, довгастому й спинному мозку, а периферична частина складається з нервових вузлів і нервових волокон, які іннервують робочий орган. Від тіла нейрона (першого), що міститься в центральній нервовій системі, відходить довгий відросток, який утворює пресинаптичне, або прегангліонарне, волокно. Воно переключається на другий нейрон, тіло якого міститься в периферичному вузлі (ганглії, сплетенні), від тіла цього нейрона відходить постсинаптичне (постгангліонарне) волокно до іннервованого органа.

Симпатична частина автономної нервової системи бере початок у середній частині спинного мозку (останній шийний, грудні і II—III поперекові сегменти), де містяться тіла перших нейронів, відростки яких закінчуються в нервових вузлах двох симпатичних ланцюгів, розміщених по обидва боки і спереду від хребта. В цих ланцюгах містяться тіла інших нейронів, відростки яких безпосередньо іннервують робочі органи. У вузлах перший і другий нейрони з'єднуються за допомогою синапсів.
10. Поняття про аналізатори. Шкіра, будова. Шкіра як рецепторне поле. Види рецепторів шкіри
Аналізатор розглядається як єдина складна й організована динамічна система, до якої входять рецепторний апарат (периферійний відділ аналізатора), аферентні нейрони і провідні шляхи (провідниковий відділ) та ділянки кори півкуль великого мозку (центральний кінець аналізатора).

Периферійний відділ аналізатора представляють органи чуття із закладеними в них рецепторами, за допомогою яких людина пізнає навколишній світ, одержує інформацію про нього. Вони називаються органами зовнішнього чуття, або екстерорецепторами. Розрізняють шість екстерорецепторів: дотику і тиску, гравітації (земного тяжіння), зору, слуху, смаку та нюху. Крім того, є рецептори, що відображають рухи окремих частин тіла і стан внутрішніх органів: м'язово-суглобове чуття, рівновага, відчуття органів. До них належать пріорецептори й інтерорецептори, які сприймають нервові імпульси з внутрішніх органів і судин. їх описано в розділах про опорно-руховий апарат, шкіру.

У центральному відділі аналізатора нервові імпульси набувають нових якостей та відображаються в свідомості у вигляді відчуття. На основі відчуття формуються складніші суб'єктивні образи: сприймання (психічний процес відображення дійсності, який створює суб'єктивний образ об'єктивного світу), уявлення (образ предмета або явища матеріального світу, відтворений у свідомості на основі минулих впливів на органи чуття), мислення (абстрактне, узагальнене пізнання явищ зовнішнього світу, їхньої сутності шляхом аналізу та синтезу, суджень та висновків).

Шкіра складається з трьох шарів:

1. Епідерміс (зовнішній шар)

2. Дерма (власне шкіра – середній)

3. Підшкірна жирова клітковина (внутрішній)

Епідерміс (надшкір’я) 0,07-<metricconverter productid=«2,5 мм» w:st=«on»>2,5 мм – представлений багатошаровим плоским зроговілим епітелієм. Його глибокі шари складаються з клітин, які розмножуються і мають назву росткового епітелію.

Наближаючись до поверхні шкіри, клітини стають плоскими, зроговівають, злущуються і відпадають (зроговілий шар). Саме роговий шар захищає шкіру від механічних, хімічних пошкоджень, проникнення води і мікроорганізмів усередину тіла (мозолі – потовщений роговий шар), забезпечує регенерацію шкіри та очищення шкіри.

В ростковому шарі міститься пігмент меланін, який надає шкірі забарвлення й поглинає ультрафіолетові промені, захищаючи цим організм. Цей шар приймає участь у синтезі вітаміну D.

В епідермісі містяться чутливі нервові закінчення.

Дерма (власне шкіра) – щільна сполучна тканина товщиною <metricconverter productid=«4 мм» w:st=«on»>4 мм. В ній виділяють сосочковий і сітчастий шари.

а) Сосочковий шар складається з пухкої сполучної тканини і утворює сосочки, які впинаються в епідерміс. Відповідно їм на поверхні шкіри утворюється рельєфний малюнок з ліній різної конфігурації. Їхня форма й розташування індивідуальні (дерматогліфіка). Цим широко користуються в криміналістиці та судово-медичній практиці (дактилоскопія). Сполучна тканина цього шару крім клітин містить галогенові і еластичні волокна, які зумовлюють міцність і пружність шкіри. Шар пронизаний кровоносними і лімфатичними судинами, нервовими волокнами і закінченнями. Тут розташовані клітини з пігментом, м’язові клітини. Вони беруть участь у підніманні волосся, у виділенні секретів шкірних залоз, підтримують пружність шкіри. Сосочковий шар здійснює живлення епідермісу, в якому немає кровоносних капілярів.

б) Сітчастий шар – еластичні і колагенові волокна, створюють переплетення. Завдяки своїй еластичності шкіра не перешкоджає рухам людини. У цьому шарі залягають сальні і потові залози, волосяні сумки, рецептори.

Волосяні сумки – утворення, в яких знаходяться корені волосся. Сюди підходять кровоносні судини, нерви і м’язи. М’язи випрямляють волосся, рефлекторно скорочуючись при охолодженні тіла, з’являється „гусяча шкіра”.

Сальні залози розміщені біля коренів волосся, виділяють жир, який змазує волосся і шкіру – попереджуючи тим самим від пересихання, надмірному випаровуванні води і мікроорганізмів. За добу виділяється до 20 гр шкірного сала. Багато сальних залоз є на шкірі обличчя, але тут вони не зв’язані з волосяними мішечками (2 млн).

Рецептори шкіри. Шкіра містить велику кількість рецепторів, що сприймають різні подразнення із зовнішнього середовища. В залежності від характеру подразнень розрізняють больові, температурні (теплові, холодні) і тактильні шкірні рецептори.

В епітелії особливо чутливих ділянок шкіри є так звані чутливі диски (клітини Мерк еля). Температурні рецептори – це кінцеві колби (колби Краузе), вони лежать в глибоких відділах дерми і підшкірному шарі.

До рецепторів дотику відносять чутливі тільця (тільця Матеснара), залягають в сосочках шкіри, до рецепторів тиску – пластинчасті тільця (тільця Фатера – Пучіні)




Фізіологія



1. Автономні рефлекси
Вісцеро-вісцеральнийрефлекс

Вісцеро-вісцеральнийрефлекс включає шляхи, в яких збудження виникає і закінчується у внутрішніх органах. В цьому випадку рефлекторні дуги можуть бути різного рівня. Одні замикаються в інтрамуральних гангліях і забезпечуються метасимпатичною іннервацією, інші — в пара- і превертебральних симпатичних вузлах, нарешті, треті мають спинальний і вищий рівень замикання.

При вісцеро-вісцеральному рефлексі внутрішній орган може відповідати двояко: або гальмуванням, або посиленням функцій.

До таких рефлексів належить класичний рефлекс Гольця: механічне роздратування брижі викликає уповільнення частоти сердечних скорочень. Іншим прикладом служить роздратування рецепторів травного тракту, що супроводиться ослабінням тонусу м'язів, що звужують зіницю. Роздратування каротидною або аортальною рефлексогенних зон спричиняє за собою зміну інтенсивності дихання, рівня кров'яного тиску, частоти сердечних скорочень.

Аксон-рефлекс

Різновидом вісцеро-вісцерального рефлексу є аксон-рефлекс. Це поняття охоплює рефлекторні процеси, що здійснюються по розгалуженнях аксона без участі тіла нервової клітини. Збудження виникає в одній гілці аксона, потім переходить на іншу і по ній прямує до виконавського органу, викликаючи відповідну реакцію. Є і інше пояснення виникненню аксон-рефлексу. Експериментально доведено, що при збудженні безпосередньо рецепторів з рецепторних мембран виділяються біологічно активні речовини типа АТФ і всіляких пептидів, що володіють вазодилататорною дією, які викликають відповідний ефект.

Поняття аксон-рефлексу використовується досить широко. Ним, наприклад, пояснюють механізм виникнення судинної реакції при роздратуванні шкірних больових рецепторів. Аксон-рефлекс удається відтворити навіть після видалення спинного мозку, а також дегенерації симпатичних волокон, що іннервують судинну стінку досліджуваної області.

Вісцеро-соматичнийрефлекс

Вісцеро-соматичнийрефлекс також виникає при роздратуванні внутрішніх органів і на додаток до вісцелярних викликає появу соматичних реакцій. Вони виражаються, наприклад, в зміні поточній активності, скороченні або розслабленні скелетних м'язів.

Прикладом такої реакції може служити гальмування загальної рухової активності організму при роздратуванні чутливих закінчень синокаротидної зони, а також скорочення м'язів черевної стінки або сіпання кінцівок при роздратуванні рецепторів травного тракту.

Вісцеро-сенсорнийрефлекс

Вісцеросенсорний рефлекс здійснюється по тих же дорогах, що і висцеро-соматический, але для його виклику необхідна тривала і сильна дія. Реакція виникає не лише у внутрішніх органах, соматичній м'язовій системі, але на додаток до цього змінюється і соматична чутливість. Зона підвищеного сприйняття зазвичай обмежується ділянкою шкіри, иннервируемымсегментом, до якого поступають імпульси від дратованого вісцелярного органу.

Механізм цього явища заснований на тому, що вісцелярні і шкірні чутливі волокна конвергірують на одних і тих же нейронах спинно-таламічного дороги, в проміжних структурах відбувається втрата специфічності інформації, внаслідок чого ядерні структури центральної нервової системи і кора великого мозку пов'язують виникаюче збудження з роздратуванням певної області шкірної поверхні.

Вісцеро-дермальний рефлекс

Серед рефлексів вісцеро-сенсорного типу особливе значення надається вісцеро-дермальному рефлексу, при якому роздратування внутрішніх органів супроводиться зміною потовиділення, електричного опору (електропровідності) шкіри, зміною шкірній чутливості.

Унаслідок сегментарної організації автономної і соматичної іннервації на обмежених ділянках поверхні тіла, топографія яких різна залежно від того, який орган дратується, при захворюванні внутрішніх органів виникає підвищення тактильної і больової чутливості певних областей шкіри.

Соматовісцеральний рефлекс

Соматовісцеральний рефлекс виявляється тим, що при роздратуванні деяких областей поверхні тіла виникають судинні реакції і зміни функцій певних вісцелярних органів. Як приклад можна привести рефлекс Ашнера — уповільнення пульсу на 4-8 ударів в 1 хв. і зниження артеріального тиску при натисканні на очні яблука.
2. Механізм вдиху. Тиск плевральної порожнини, його зміни при вдиханні
Для того щоб газообмін здійснювався нормально, повітря в легенях має постійно відновлюватися. Це відбувається завдяки дихальним рухам — вдиху і видиху, що постійно і ритмічно змінюють один одного. Під час вдиху і видиху об'єм легенів то збільшується, то зменшується. Легені не мають власних м'язів, тому дихальні рухи відбуваються за допомогою міжреберних м'язів і діафрагми. Оскільки тиск у плевральній порожнині менший, ніж тиск у легенях, легені повторюють форму грудної порожнини, що змінюється внаслідок рухів діафрагми.

У спокійному стані людина робить 16-20 дихальних рухів за хвилину. В альвеоли атмосферне повітря надходить завдяки вдиху, а виходить з них із зміненим складом за допомогою видиху.

 Під час глибокого вдиху водночас скорочуються міжреберні м'язи, діафрагма, а також деякі м'язи грудної клітки і плечового поясу, що піднімають ребра вище, ніж за спокійного вдиху. Під час глибокого видиху розслаблюються зовнішні міжреберні м'язи і діафрагма, скорочуються міжреберні м'язи, крім того, скорочуються м'язи черевної стінки. Завдяки цьому діафрагма ще більше випинається в бік грудної порожнини, об'єм якої зменшується.

 Залежно від переважаючої участі в дихальних рухах міжреберних м'язів або діафрагми розрізняють відповідно грудний і черевний типи дихання.

 Процес дихання відбувається мимовільно. Це забезпечується завдяки нервовій і гуморальній регуляції дихання. За нервову регуляцію дихальних рухів відповідальний дихальний центр, розміщений у довгастому мозкові.

Гуморальна регуляція дихальних рухів тісно поєднана з нервовою. Вона спричинюється впливом певних хімічних речовин крові. Оскільки нервові клітини дихального центру чутливі до вуглекислого газу, який є в крові, вони й регулюють частоту та глибину дихальних рухів, що сприяє вирівнюванню його концентрації. На уроках фізкультури ви виконували певні фізичні вправи і спостерігали, що частота й глибина дихання збільшуються. Це відбувається тому, що під час фізичних навантажень посилюється робота скелетних м'язів, а це прискорює процеси окиснення в їхніх клітинах, а відповідно й збільшення вуглекислого газу в крові. Кров з надлишком вуглекислого газу надходить до дихального центру і спричинює його збудження, яке передається до дихальних м'язів. Людина починає дихати глибше, і це зумовлює виведення надлишку вуглекислого газу.

Одним з параметрів дихання є його глибина, що визначається об'ємом вдихуваного і видихуваного повітря. У спокійному стані до легенів під час вдиху надходить близько <metricconverter productid=«0,5 л» w:st=«on»>0,5 л повітря і стільки ж виходить назовні під час видиху — це дихальний об'єм повітря. Після спокійного вдиху за максимального зусилля можна вдихнути ще близько <metricconverter productid=«1,5 л» w:st=«on»>1,5 л повітря — це додатковий об'єм повітря, а при найглибшому видиху можна видихнути ще <metricconverter productid=«1,5 л» w:st=«on»>1,5 л — це резервний об'єм повітря. Якщо скласти ці показники, то отримаємо життєву ємність легенів (ЖЄЛ). Отже, ЖЄЛ становить дихальний об'єм (<metricconverter productid=«0,5 л» w:st=«on»>0,5 л) + додатковий об'єм (<metricconverter productid=«1,5 л» w:st=«on»>1,5 л) + резервний об'єм (<metricconverter productid=«1,5 л» w:st=«on»>1,5 л) = <metricconverter productid=«3,5 л» w:st=«on»>3,5 л. ЖЄЛ залежить від статі, фізичної тренованості. Її показники коливаються від <metricconverter productid=«3,5 л» w:st=«on»>3,5 л до <metricconverter productid=«4,8 л» w:st=«on»>4,8 л у чоловіків і від <metricconverter productid=«3,0 л» w:st=«on»>3,0 л до <metricconverter productid=«3,5 л» w:st=«on»>3,5 л у жінок. У фізично тренованих осіб життєва ємність легенів може досягати 6,0-<metricconverter productid=«7,0 л» w:st=«on»>7,0 л. Однак і після найглибшого видиху в легенях залишається ще 1000-1200 см3 повітря. Це залишковий об'єм повітря.
3. Травний канал, його функції, секреції, моторика, всмоктування
Система травлення забезпечує фізичну та хімічну обробку їжі та всмоктування отриманих продуктів у внутрішньому середовищі. Процес травлення відбувається послідовно в таких відділах: ротова порожнина, шлунок та кишківник.

Після потрапляння їжі в організм, вона підлягає:

1. Механічній обробці, перемішуванню та подрібненню (за рахунок жування);

2. Хімічній обробці, яка полягає в тому, що під дією ферментів, що виробляються залозами, білки розчеплюються до пептидів, а пептиди до амінокислот, жири розчеплюються до жирних кислот та гліцерину, вуглеводи до моноцукридів.

3. Фізико-хімічній обробці – білки під дією шлункової HClзмінюють свою структуру, що сприяє їх травленню.

4. Всмоктуванню епітелієм травного канала – транспорт продуктів розкладу їжу з травного канала в кров та лімфу.

5. Виведення неперетравлених решток з організму.

Травлення в ротовій порожнині.

Ротова порожнина – початковий відділ травної системи, виконує такі функції:

1. Механічна обробка їжі – подрібнення, перемішування.

2. Зволоження їжі слиною.

3. Хімічна обробка їжі відбувається за участю ферментів слини.

4. Знезараження – знищення мікроорганізмів лізоцимом слини.

5. Аналіз смакових якостей речовин смаковим аналізатором, на підставі аналізу формуються емоції відповідно до складу їжі (солодощі Ùзадоволення, лайно Ùогида) й приймається рішення щодо продовження чи припинення її споживання;

6. Рефлекторне надходження інформації від рецепторів, які розміщуються в даній ділянці до інших органів системи травлення, що буде змінювати їх секреторну та моторну активність – це підготовка органів до перетравлення їжі з вже встановленим складом (багата на білок чи жири), що забезпечує більш ефективне травленя.

7. Всмоктування деяких низькомолекулярних речовин – це використовується для введення деякий лікарських препаратів – валідол.

8. Формування харчової грудки – порція їжі, що готова до ковтання.

Складно-рефлекторна (“цефалічна”) фаза регуляції шлункової секреції.

За головними механізмами регуляції шлункову секрецію поділяють на декілька фаз:

І фаза– складно рефлекторна. Секреція в цій фазі пов’язана з реалізацією умовних рефлексів (на вигляд, запах їжі, думка про якусь смакоту). Другий механізм – безумовні рефлекси, що виникають при подразненні їжею рецепторів ротової порожнини Ùблукаючий нерв Ùвплив на головні та G-клітини.

Особливості секреції в першій фазі (вивчають ці особливості при постановці досліду “уявного годування”):

1. Короткий латентний період (5-8 хвилин). Після початку досліду перша крапля соку з свища з’явиться через 5-8 хвилин. Цей період короткий тому, що секреція викликана нервовими механізмами регуляції.

2. Кількість соку невелика – 20% від всього об’єму, який виділяється під час їди.

3. Склад соку – в соці багато ферментів тому, що блукаючий нерв передає інформацію до головних клітин шлунка. Багато ферментів Ùшвидке переварювання білків їжі.

4. Тривалість секреції невелика – 1-1,5 години тому, що нервові механізми регуляції.

Нейро-гуморальна (“шлункова і кишкова”) фаза регуляції шлункової секреції. Ентеральні стимулятори і інґібітори шлункової секреції.

ІІ фаза– нейрогуморальна. В цій фазі секреція пов’язана з реалізацією нервових та гуморальних механізмів регуляції. Нервові – це рефлекси. Гуморальні – шлунково-кишкові гормони (гастроінтестинальні гормони).

Реалізується цей механізм таким чином: при розтягненні шлунку подразнюються чутливі волокна блукаючого нерва, ця інформація надходить в довгастий мозок, і парасимпатичними волокнами блукаючого нерва назад до шлунку, стимулюючи секрецію – ваго-вагальний рефлекс; в нервовій регуляції також беруть участь інтрамуральні нервові сплетення.

Хімічна стимуляція секреції здійснюється посередництвом гастрину, що виділяється G-клітинами. Гастрин з током крові надходить до парієтальних клітин – стимулює виділення соку з високою концентрацією соляної кислоти. Основні стимулятори секреції гастрину – продукти переварювання білків – пептиди, олігопептиди, амінокислоти – особливо триптофан і фенілаланін, а також кальцій, магній, алклголь та кофеїн.

При надходженні хімусу до дванадцятипалої кишки, здійснюється дуоденогастральний рефлекс – продукти гідролізу поживних речовин, соляна кислота, а також розтягнення дванадцятипалої кишки хімусом викликають підвищення секреції тканинних гормонів – секретину S-клітинами, котрий гальмує шлункову секрецію, і холецистокініну-панкреозиміну І-клітинами, що має подібну дію.

Стимулятори шлункової секреції:

-                     ацетилхолін;

-                     гастрин;

-                     гістамін;

-                     бомбезин;

-                     інсулін;

Блокатори шлункової секреції:

— вагогастрон (виділяється вагусними закінченнями);

— секретин;

— глюкагон — a-клітини pancreas;

— вазоактивний інтестинальний пептид – ВІП – метасимпатична нервова система;

— гастроінгібуючий пептид – ГІП – D-клітини кишково-шлункового тракту;

— нейротензин – N-клітини тонкого кишківника;

— соматостатин — d-клітини pancreas;

— вазопрасин, окситицин;

— простагландини;

— катехоламіни.

    продолжение
--PAGE_BREAK--