Реферат: Механизм активизации трудовой деятельности в рамках рыночной экономики

Київський національний економічний університет

На правах рукопису

Безматерних Віктор Григорович

УДК 331.101.3

МЕХАНІЗМ АКТИВІЗАЦІЇ  ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ  В УМОВАХ  РИНКОВОЇ  ЕКОНОМІКИ

Спеціальність08.01.01 – політична економія

Дисертація наздобуття наукового ступеня кандидата економічних наук

                             Науковийкерівник

                                                          Доктор економічних наук,

                                    професор

                                    БєляєвОлександр Олександрович

                            

                                                                            

Київ –2000р.

ЗМІСТ

ВСТУП… 3

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА МОТИВАЦІЇПРАЦІ… 9

1.1. ПРОБЛЕМА МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ… 10

1.2. ОБ’ЄКТИВНІ ОСНОВИ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ… 35

1.3. КЛАСИФІКАЦІЯ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ… 51

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇДІЯЛЬНОСТІ

           У  ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ… 72

2.1. СТАНОВЛЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ МОТИВАЦІЇ ЯК ФОРМИ ПОДОЛАННЯ

         НАЙМАНОЇ ПРАЦІ… 74

2.2. ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ЗМІНИ 

         СПІВВІДНОШЕННЯ  У СИСТЕМІ ФОРМ ДОХОДУ… 92

2.3. РОЗВИТОК ВИРОБНИЧОЇ ДЕМОКРАТІЇ ЯК НАЙВАЖЛИВІША УМОВА 

         АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ… 107

ВИСНОВКИ… 115

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ… 115

                  

ВСТУП

            Розвитокринкових відносин в Україні передбачає формування нової системи мотивації праці,яка враховує кардинальні зміни відносин власності, економічного статусупрацівників, джерел, рівня, складу і структури їх доходів.

            Процес становленняринкового механізму активізації трудової діяльності в Україні ускладненийбагатьма обставинами. Серед них найперше треба виокремити надзвичайно гострукризу української економіки, що охопила всю систему економічних відносин. Уданий час спостерігається значне зниження усіх макроекономічних показників.Так, за офіційними даними, з 1990 по 2000 роки наша держава втратила майже половину свого промислового тасільськогосподарського потенціалу. Динамічно скорочується виробництво умашинобудуванні, фактично відбувається деіндустріалізація країни, причомувипереджаючими темпами. Загрозливих розмірів досягла диференціація доходів,котра призвела до безпрецедентного за своєю глибиною розшарування суспільства.Величезних масштабів набуло безробіття. Не дивлячись на ознаки депресивноїстабілізації, що намітилася в останні роки, криза поглиблюється, набуваючи характеруповзучого нагнітання кризових процесів у всіх сферах економіки. По сутістворено ситуацію, коли економічні реформи “оплачує” більшість населення, а їївигоди отримують лише небагато хто.

Ринкова трансформація не привела в дію рушійних сил ринку, не затребувалатворчої енергії мас. Усі її досягнення обмежилися найпростішими вінституціональному плані перетвореннями: утвердженням свободи цін, приватноївласності, свободи торгівлі. Вони не подолали кризу (деформацію) трудової етикиі мотивації, а навпаки, посилили її, зорієнтували працівника в основному намайновий переділ,  посередницьку роботу, а не на продуктивну діяльність.Стимулююча роль зарплато-трудового блоку економічних відносин у процесіринкового перетворення зменшилась і має тенденцію до подальшого зниження.

Зростання  інфляції та відсутність регулювання заробітної плати призвелидо значного скорочення реальної заробітної плати. У той час, як цінивнутрішнього ринку України сьогодні на переважаючу більшість товарів вжедосягли світового рівня, ціна робочої сили у 8–10 разів нижча засередньосвітову.

Суттєвою перепоною для становлення дієвого ринкового механізмуактивізації трудової діяльності стало виключення людини із економічних реформ,позбавлення реформи “людського виміру”. Ринкові перетворення не сприялиактивізації трудової діяльності, перетворенню праці в домінуючий факторрозвитку економіки. Навпаки, вони посилили відчуження праці від власності. Уплановій економіці це відчуження було більш-менш однаковим для всіх, завинятком партійної та господарської номенклатури. У ході ринкової трансформаціїпереважаюча більшість населення виявилась поза власністю, перетворилася унайманих працівників. Формально утвердився інститут приватної власності наробочу силу, позбавлений правової основи, який не став основою економічноїсвободи і соціального захисту працівника, гарантом благополуччя життя. В ціломувідбувається характерне для раннього та примітивного капіталізмупідпорядкування праці капіталові, зменшення зарплатоємкості, різке звуженняможливостей для формування середнього класу. Не менш важливим наслідкомринкових перетворень стали низькі зарплатоємкість та доходи населення. Стрімкезменшення цих макроекономічних показників характерізує те, що вигоди ринковихвідносин, які формуються, реалізовуються лише небагатьма, хто збагачується не врезультаті виключних підприємницьких здібностей, трудового внеску у примноженнябагатства, а внаслідок переділу власності та її реалізації.

Здійснювана економічна політика спрямована переважно на фінансову стабілізацію,послаблення бюджетної кризи. Але в ній не приділяється достатньої уваги балансуміж безробіттям та інфляцією, підвищенню зарплатоємкості і посиленнюінституціоналізації ринку праці, специфікації повноважень приватної власності,що утруднює формування дієвого механізму активізації трудової діяльності.

Означені проблеми вимагають теоретичного осмислення. Пряме копіюваннязарубіжного досвіду соціально-трудових відносин неприйнятне для України, якавідрізняється особливою соціально-економічною реальністю. Потрібний грунтовнийаналіз та узагальнення досвіду ринкової трансформації праці, повніше врахуваннясоціально-економічної дійсності, українського менталітету, досвіду попередніхекономічних реформ та закономірностей світового розвитку. Все сказане й визначиловибір теми наукового дослідження.

У вітчизняній економічній літературі накопичено значний досвіддослідження таких наукових проблем, як потреби, економічні інтереси,стимулювання праці, відтворення робочої сили, використання трудових ресурсів,відносини між працею і капіталом. Серйозну базу для дисертаційного дослідженняпроблем праці в умовах ринкової економіки представляють наукові розробкиЛ.Бесчасного, Д.Богіні, І.Буяна, В.Врублевського, А.Гоша, К.Кривенка,В.Кваснюка, В.Корнієнка, І.Лукінова, В.Логвиненка, В.Нестеренка, Ю.Пахомова,А.Рубана, С.Мочерного, П.Томчука, В.Сакади, І.Сороки, В.Черняка, А.Чухна та ін.

Дуже важливими і корисними для автора цього дослідження виявились працііз загальних проблем економічної теорії, методології економічної науки, зпроблем людини в системі економічних відносин в минулому радянських, теперросійських вчених Л.Абалкіна, А.Анчишкіна, В.Автономова, Е.Вільховченко,Л.Гребньова, С.Дзарасова, А.Дадашева, С.Дятлова, Т.Заславської, В, Зотова,В.Кулікова, В.Ковальова, Л.Костіна, А.Левіна, В.Радаєва, С.Шаталіна та інших.

У західній економічній і соціологічній літературі значний вклад удослідження моделі людини, механізму мотивації трудової діяльності внесли такіекономісти, соціологи, психологи, спеціалісти з менеджменту і маркетингу, як:Х.Альберт, І.Браун, Г.Беккер, Дж.К.Гелбрейт, Ф.Герцберг, Дж.Грейсон, П.Друкер,В.Зіберт, Я.Корнаї, Г.Кірхчесснер, Л.Ланг, А.Маслоу, К.Маркс, В.Майєр,Д.Макгрегор, Е.Мейо, К.Л.Макконнелл, А.Розенберг, Г.Саймон, А.Файол, З.Фрейд,В.Шульц, Г.Емерсон, К.Ерроу, К.Еклунд та інші.

Однак багато з аспектів ринкового механізму активізації трудовоїдіяльності залишаються до цих пір мало розробленими. Спостерігається певнафрагментарність, недостатня комплексність у дослідженні приватної власності наробочу силу. До цих пір немає необхідного розуміння у трактовці «ціни праці» і«мінімальної заробітної плати». Треба вести наукові пошуки і розробку проблемінтеграції оплати праці і власності, взаємозалежності доходів працівника і йогоособистого внеску. Не вирішені у повній мірі питання ринкового механізмуактивізації трудової діяльності, співвідношення віддаленої і короткої трудовоїмотивації, ринкової стратегії управління працею. Недостатня розробленість іпрактична значимість проблем ринкового механізму активізації трудовоїдіяльності визначили вибір теми дисертаційного дослідження.

Метою дисертаційного дослідження є обгрунтування ринкового механізмумотивації трудової діяльності і її структури. Досягнення названої метипередбачає вирішення наступних завдань:

-    узагальнити,систематизувати погляди провідних вітчизняних та зарубіжних економістів насоціально-економічну природу мотивації праці та виявити основні закономірностіїх історичної еволюції;

-    дослідитивзаємозв’язок еволюції моделі “економічної людини” та розширення структуритрудової мотивації;

-    показатизв’язок між відносинами власності і економічним статусом працівника на ринкупраці в умовах реформування економіки та розкрити роль і значення власності наробочу силу;

-    проаналізувативзаємозв’язок між доходами працівника і трудовими стимулами;

-    обгрунтуватизарплатоємкість як індикатор зрілості ринкових відносин;

-    визначитиструктуру механізму трудової мотивації і виділити її основні складники;

-    вивчитидосвід країн з розвиненою ринковою економікою в організації та стимулюванніпраці і визначити можливості його використання в Україні.

Теоретичною основою дослідження послужили праці відомих вітчизняних тазарубіжних економістів, соціологів, психологів з питань трудової мотивації,формування і функціонування ринку праці, людського капіталу. У дисертаційномудослідженні використано статистичні збірники Держкомстату України, матеріалигалузевих та академічних науково-дослідних інститутів, дані, що наводились уперіодичній пресі.

Дисертаційне дослідження містить наступні моменти, що характеризують йогоновизну і науково-практичне значення:

-    тутобгрунтовано положення про те, що у сучасних високорозвинутих країнахекономічний розвиток все більше отримує “людський вимір” і домінуючим факторомсуспільного прогресу стає праця людини, її талант і творчість;

-    виділеноетапи ускладнення механізму трудової мотивації, зумовлені змінами економічногоі соціального статусу людини: перший з них пов’язаний з пануванням “економічноїлюдини” і характерними для нього економічними мотивами; другий – зістановленням людського капіталу та посиленням соціальних і інших надекономічнихмотивів поведінки працівника; третій шлях передбачає перетворення особистогорозвитку, самореалізації в пріоритетний мотив економічної поведінки;

-    доведено,що в трансформаційний період, коли попередні економічні структури руйнуються, анові лише тільки виникають, детермінуючим мотивом є надекономічні фактори, якіхарактеризуються більшою інертністю, прийнятністю і стабільністю, та короткімотивації;

-    виділеноосновні складники ринкового механізму активізації трудової діяльності:домінуюча роль власності на робочу силу і перетворення зарплатоємкості віндикатор зрілості ринкових відносин, посилення взаємозв’язку івзаємодоповнення процесів формування доходів за індивідуальною та спільноюпрацею; розвиток виробничої демократії як інструменту возз’єднання праці івласності, праці і управління;

-    сформульованийвисновок про закономірну зміну коротких і віддалених мотивацій на користьостанніх, обумовлену зрілістю економічних відносин, посиленням орієнтації накінцеві результати трудової діяльності, можливістю реалізації особистості упроцесі праці, стабільністю економічного і соціального становища працівників.

Отримані основні положення тависновки можуть бути використаними у викладанні курсу “Основи економічноїтеорії” за темами: “Основи ринкового господарства”, “Формування доходів”.“Підприємництво”, а також при розробці спецкурсів з проблем мотивації праці,власності, активізації трудової діяльності. Виконане дисертаційне дослідженняспрямоване на вирішення наукової проблеми, котра має велике значення дляуспішного проведення економічних реформ в Україні.

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНАПРИРОДА МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ1.1.ПРОБЛЕМА МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

            Для кожної із суспільнихнаук характерне своє уявлення про людину, про ті її властивості, які складаютьголовний інтерес для тієї чи іншої галузі наукового знання. Такийдиференційований підхід до людини дозволяє розширити наше поняття про неї. Втой же час отримані кожною наукою висновки далебі не завжди складуються в єдинукартину, цілісне уявлення. Це у повній мірі стосується і проблеми трудовоїмотивації, яку досліджують представники різних наук.

            Враховуючи різницюпідходів до моделі людини і до трудової мотивації, науковий та практичнийінтерес має короткий екскурс в область економічної людини в науці, включення вйого трактовку все нових додаткових якостей і рис.

Модель людини в економічній науці зазнала змін у ході розвитку самої науки.Деякі елементи цієї моделі піддавались уточненню, інші – відкидались. Поряд зтим у неї включались зовсім нові елементи, роблячи модель більш реалістичною ітакою, що достатньо повно відображає роль і місце людини в економічному життісуспільства.

Не торкаючисьнаукових уявлень про людину до виникнення політичної економії, почнемо з моделілюдини, сформульованої англійськими класиками. Для цієї моделі характернавизначальна роль власного інтересу у мотивації економічної поведінки,направленої на придбання багатства. Економічною основою поєднання господарськоїдіяльності розрізнених егоїстичних інтересів, на думку А.Сміта та йогопослідовників, є обмін, внутрі- та міжгалузева конкуренція, рух капіталу,вирівнювання норми прибутку.

У праці“Дослідження про природу та причини багатства народів” А.Сміт відзначиввластивості людини, що визначають її господарську діяльність1. Це,по-перше, “схильність до обміну одного предмета на інший”. По-друге, власнийінтерес, егоїзм, “однакове у всіх людей постійне і незникаюче прагненняпокращити своє становище”2. Схильність людей до обміну, за Смітом,веде до розподілу праці, а егоїзм спонукає індивіда обирати вид діяльності, уякому він матиме більшу вигоду, що виражається в отриманні грошового доходу”3.

Особливе значенняА.Сміт надавав “невидимій руці” ринку, котра забезпечує результат, не залежнийвід волі та наміру індивіда. Ідея “невидимої руки” полягає у тому, щоекономічна поведінка визначається суспілними умовами, за яких, завдяки вільнійконкуренції і через  приватні інтереси індивідів, ринкова економіка вирішуєнайкращим чином суспільні завдання, приводячи до гармонії індивідуальні йсуспільні інтереси та забезпечуючи магістральні вигоди для всіх і кожного. Причому, на відміну від своїх попередників, Сміт вважає власний інтерес, егоїзмлюдини не руйнівною силою, а здатною творити, порівнюючи механізм впливуособистого інтересу на трудову мотивацію людини з діяльністю імунної системилюдського організму.

Таким чином, заСмітом, власне корисливий інтерес є головним мотивом господарської діяльностілюдини. Він твердо переконаний у тому, що природний потяг людини покращити своєматеріальне становище – це такий могутній стимул, що, коли б йому надатиможливість діяти без перешкод, індивід сам по собі здатний привести суспільстводо добробуту. Більше того, цей стимул здатний також навіть “подолати сотнідосадних перепон, котрими безумство людських законів так часто утруднює йогодіяльність”.1 При цьому Сміт не зводить власнийінтерес людей до отримання грошових доходів, він відзначає, що на вибір занять,окрім заробітку, впливають також приємність та неприємність навчання,постійність чи непостійність занять, більший чи менший престиж в суспільстві,і, нарешті, більша чи менша вірогідність успіху. Окрім того, Сміт розрізняєінтереси представників основних класів сучасного йому суспільства: власниківземлі, найманих робітників і капіталістів.

 За твердженнямА.Сміта, ринкові відносини кращим чином впливають на економічну поведінку тоді,коли приватний інтерес вищий від суспільних інтересів, які представляють собоюсуму інтересів людей, що складають його. Виходячи з цієї трактовки економічнихінтересів, А.Смітом  визначається введене ним тепер знамените поняття“економічна людина”. Суть “економічної людини” полягає в тому, що вона досягаєсвоєї мети, якщо звертається до егоїзму інщих і “зуміє показати їм, що у їхвласних інтересах зробити для неї те, чого вона вимагає від них. Всякий, хтопропонує іншому угоду будь-якого виду, пропонує зробити саме це. Дай мені те,що мені потрібно, і ти отримаєш те, що тобі потрібно, — така суть всякоїподібної пропозиції”.1

У Сміта“економічна людина” має мало спільного з реальними людьми. Вона розглядється якдовершений егоїст, який знає все на світі і зосереджений виключно нанакопиченні все більшого й більшого багатства. Для реалізації таких цілейСмітові знадобилася “невидима рука”, котра незалежно від волі та намірів“економічної людини” скеровує її і інших людей до найкращих результатів, вигодита до більш високих цілей суспільства, ставлячи приватний інтерес понадсуспільним.

Ідеі А.Сміта про“економічну людину” та “невидиму руку” на цілі сторіччя наперед визначили йнаступну економічну політику багатьох держав, і напрямок наукового пошукувеличезної армії вчених-економістів. Вони в значній мірі зберігають сенс й усучасному неолібералізмі.

Відмінногопогляду на природу людської діяльності притримувалася німецька історична школаполітичної економії, котра склала сильну опозицію англійській класичній школі.В Німеччині сформувалась інша, не схожа до англійської, комбінація історичнихта ідеологічних умов. Відстала економіка, наявність напівфеодальніх елементів,слабкий розвиток конкуренції, дрібні держави, сильні стани і цехові структури –все це ніяк не сприяло швидкому й безконфліктному засвоєнню ідей А.Сміта.Реакції відторгнення допомогало й ідейне середовище, характерне для Германіїтого часу.2

Отож,представники німецької історичної школи /Б.Гільдебранд, К.Кніс та інші/розглядали людину як істоту суспільну, як продукт цивілізації та історії. Крімегоїстичних та альтруїстських спонукань людей на їх дії певним чином впливає ісередовище їх проживання. Що ж стосовується окремої людини, то Гільдебрандписав, “що людина як істота суспільна перш за все є продуктом цивілізації таісторії і що її потреби, її освіта і її відношення до речових цінностей таксамо, як і до людей, ніколи не залишаються одними й тими ж, а географічно таісторично безперервно змінюються і розвиваються разом зі всією освіченністюлюдства”.1

До егоїзму англійської класичної школи німецька історична школа додає щедва, значно більш благородних спонукання: “почуття спільності” і “почуттясправедливості”. Історична школа стверждувала, що робітники можуть покращуватисвоє становище не поодинці, а спільно, відстоюючи свої загальні інтереси. Приздійсненні загальної справи у них розвиваються вищі моральні спонуки, виникаєздатність жертвувати своїм часом та випадковими інтересами в ім’я спільногодобра.

Модель економічної людини історичної школи суттєво відрізняється відмоделі людини класичної школи. Якщо “економічна людина” у класиків є хазяїномсвоїх намірів і дій, то людина історичної школи представляє з себе частинународу, підвладну зовнішнім впливам та дії багатьох факторів, що визначають цючастину. Така множинність мотивів, очевидно, не залишала місця для діїоб’єктивних економічних законів. Економічна діяльність, що складала частинуекономічного життя, була обмеженою відповідно до поглядів історичної школизаконами, мораллю даного суспільства. Саме тому К.Маркс “охрестив” праціісторичної школи “могилою політичної економії”.1

Представники історичної школи вважали, що першочергова роль належить неіндивідууму, а суспільству, яке володіє владою над індивідом. М.Вебер та іншіпредставники історичної школи розглядали суспільство як обумовлену соціальнимизакономірностями сукупність автономних індивідів.

Наступний етап у розвитку моделі економічної людини пов’язаний з іменамиК.Маркса та Ф.Енгельса. На формування концепції людини К.Маркса подали великийвплив ідеї Г.Гегеля та Л.Фейєрбаха. У Фейєрбаха людина – не тільки і не стількимислячий суб’єкт, скільки матеріальна істота, що має біологічну природу. Але вцю природу Фейєрбах включив потяг до щастя, яке не досягнути наодинці, безіншої людини, а тому виходить за рамки егоїзму і веде до єднання всьоголюдського роду. У Гегеля людина – це перш за все втілення світового духу, якийтільки через людину – мислячого суб’єкта одержує волю та свідомість. Активнадіяльність людини проглядалась Гегелем насамперед у пізнанні абсолютної ідеї.Чим глибше усвідомлює людина цю логіку, тим вільнішою вона стає. ПоглядиФейєрбаха і Гегеля у переосмисленому вигляді лягли в основу концепції людиниК.Маркса.

У марксистській економічній теорії людина розглядається як суб’єктсуспільного виробництва, як головна продуктивна сила і одночасно – як об’єкт,самоціль суспільного розвитку. К.Маркс досліджує проблему людини не вабстрактно-логічному плані, а головним чином, з позиції реальної участіосновних дійових осіб в суспільному виробництві. На відміну від представниківінших шкіл Маркс доводив, що формування і розвиток як людини, так і людськогосуспільства, відбувається перш за все у процесі виробництва. Саме діяльнасторона, здатність змінювати свою власну природу, а не споживання, у К.Марксавиходить на передній план. Економічний суб’єкт, за Марксом, детермінованийусією системою суспільного виробництва. Розкриваючи сутність природи людини,К.Маркс зводив її до сукупності всіх суспільних відносин. Виходячи з цього,само собою зрозумілим є те, що вдосконалюючи виробничі відносини, можнадобитися економічної активізації людини.

Для методології економічної теорії Маркса було характерним те, що такізбірні поняття, як “капітал”, “людство” наділялися волею та свідомістюсуб’єкта, який включає певну функцію. Одночасно підкреслювалось, що об’єктивніумови капіталістичного суспільства ставлять індивіда в жорстокі рамки, напередвизначаючи його поведінку і дії.

Висунувши економічний детермінізм у якості початкового підходу дорозгляду людини, Маркс, по суті, не цікавився індівідом як мікроланкоюсуспільства. У марксистській політичній економії на першому плані бувмакроекономічний підхід, тобто економічна система в цілому. І коли ж мова йшлапро виробничі відносини, то вони розглядались мовби самі собою, без чистолюдських передумов без самих носіїв цих відносин. Іншими словами, не вистачалосуб’єктивності економічних відносин. Співставно з капіталістом індивідтрактувався як фактор виробництва, переміщення якого повністю залежить відпереміщення капіталу як основного економічного суб’єкта. Особисте споживаннявилучалося з системи економічних відносин, його економічне призначеннязводилось виключно до одного із складових чинників відтворення капіталу.Найманий робітник виступає швидше об’єктом, аніж суб’єктом економічноїдіяльності. Вони не вільні самостійно обирати лінію поведінки і діють, якправило, у тому напрямку, який їм нав’язує капітал.

Враховуючи те, що у наступному викладі ми будемо неодноразово звертатисядо марксового трактування людини, перейдемо до маржиналістської “революції”,котра перемістила економічний аналіз з суспільства безпосередніх виробниківзовсім в іншу площину – у сферу споживчого вибору. У маржиналізмі людинавиступає перш за все споживачем і суб’єктом економічних відносин. В працях маржиналістівлюдина стає раціональним максимізатором корисності, добробуту. В її діях наперший план вже виходить не власний інтерес, а економічний раціоналізм.Властивість “людини оптимізатора” в маржиналістській теорії має виключноважливе значення.

Маржиналістська теорія, відповідно до логіки Дж.Мілля, стверджувала, щокласова політична економія охоплює всю поведінку людини в суспільстві, вонаповністю відкидає всі людські пристрасті та мотиви, крім тих, котрі спрямованіна володіння багатством, на вибір засобів для досягнення цієї мети.1

“Людина — оптимізатор”  в  уявленнях  маржиналістів  уособлює:  суб’єкта,спрямованого  до  найбільшої  корисності  й  прибутку;  людину,  яка  має власну  систему  цінностей  і вподобань, не залежну від зовнішніх впливів середовища;здатну до вибору оптимального варіанту при співставленні цілей і засобів їхдосягнення; передбачення та володіння достатньою інформацією для прийняттябезпомилкового варіанта дій, миттєво реагувати на зміни зовнішніх умов.2Маржиналістський напрямок в економічній теорії зазнав впливу біологічних тафізіологічних факторів на мотивацію людини.

На початку ХХ століття А.Маршаллом була здійснена спроба синтезуватиосновні досягнення класичної, історичної та маржиналістської шкіл політичноїекономії. А.Маршалл намагався наблизити свою модель людини до властивостейреальних агентів виробництва. Він підкреслював: “Економісти мають справу злюдиною як такою, не якоюсь абстрактною чи “економічною людиною”, а з людиноюіз плоті і крові”.1

А.Маршалл спробував поєднати реалістичний опис господарської поведінки забстрактними дедуктивними висновками,  отриманими при допомозіраціонально-максимізаційної моделі людини, однак досягти їх органічного синтезуйому не вдалося. По суті, модель людини у Маршалла залишилась двоякою, щодозволяє давати передбачення людської поведінки в обмеженій області, де діютьгрошові інтереси.

Обмеженій моделі “економічної людини” А.Маршалла була протиставленаконцепція розповсюдження цієї моделі на всю людську діяльність. Цей підхід бересвій початок у Г.Госсена, австрійської школи і отримав продовження уЛ.Роббінса. Для їх переконань характерно те, що не можливо відокремити ринковудіяльність людини від інших форм раціональної дії. Перехід до раціональності“економічної людини” розширив сферу її дії, включаючи всі види господарськоїдіяльності, підпорядкування не раціональному вибору, а традиції, нормам,звичаям. Такий підхід свідчить про те, що при розглядувані економічноїповедінки людини не можна ігнорувати неекономічні мотиви.

Якщо класична політична економія, а далі і К.Маркс, ув’язували логікуекономічної поведінки суб’єктів господарської діяльності з класовоюприналежністю, то маржиналісти підносять до абсолюту суб’єктивно-психологічнийпринцип оцінки поведінки. Маржиналісти досліджують проблеми, які не змінюютьсяз розвитком суспільства і не зачіпають нічиїх класових інтересів. У центрі їхуваги – раціональний розподіл обмежених ресурсів. Вирішення цих питаньпов’язується з приматом обміну і споживання над виробництвом. Абстрактний,позаісторичний аналіз ринкового механізму дозволив маржиналізму зафіксувати рядзагальних закономірностей ціноутворення, конкуренції, поведінки споживачів, якінаділені більшою спільністю і  багато в чому зберігають силу до сьогодні.

У маржиналістській системі всі економічні суб’єкти однорідні,рівноправні. Кожен з них діє виключно у власних інтересах. У відповідності зосновними постулатами маржиналізму взаємодія багатьох вільних економічнихсуб’єктів з їх індивідуальними інтересами формує закони економічного життя. Прицьому найважливішим об’єктом дослідження маржиналістів виступають не самі фактигосподарського життя, а думка економічних суб’єктів з приводу цих фактів.

Маржиналізм відсіює будь-які аспекти соціальної взаємодії, котрі неможуть бути представленими у термінах гедонічного розрахунку, досягаючивисокочистої фракції “максимізації корисностей”, яка у маржиналістівоголошується фундаментальною і нерозчленовуваною субстанцією людськоїмотивації. Завдяки такій абстракції від соціальних відносин представникаммаржиналізму вдається застосувати теорію вибору до найрізноманітніших видівдіяльності, включаючи й ті, які виходять за рамки економічної діяльності.

Особливо слід зупинитися на моделі людської поведінки в макроекономічнійтеорії Дж.Кейнса. У своїй теорії Кейнс відійшов від методологічногоіндивідуалізму, характерного для англійської класичної школи. Він відхиляватомістичний погляд на економіку і розглядав її як органічну єдність. Кейнс непідтримував моделі бездоганного “раціонального максимізатора”,“людини-оптимізатора”, що володіє досконалим передбаченням і повноюінформацією. Реалізуючи більш конкретний, фактичний рівень аналізу, Кейнсприпускав існування нерівнозначних явищ на макрорівні. Він виходив з того, щоекономічні суб’єкти стикаються з неповною інформацією, котра виключаєраціональну максимізацію цільової функції. За Кейнсом, неповна інформаціявикликає вплив очікувань, ілюзій, настроїв та інших психологічних факторів, якіспотворюють логіку раціонального розрахунку. В макроекономічній теорії Кейнсане абсолютизується ринковий механизм і відзначається невідворотність активноїучасті у регулюванні економічного життя держави.

Модель кейнсіанського регулювання на межі 70-х років ХХ століття вкраїнах з розвинутою ринковою економікою витісняється неокласичною, конкретнимвтіленням якої в сучасних умовах виступає монетаризм. Зберігаючи фундаментальніпочатки вільного ринку, монетаризм віддає пріоритет інституціональномурегулюванню грошово-кредитної сфери, ставлячи принципово нові вимоги як досамої економіки, так і до держави як верховного координатора монетаристськоїекономічної політики.

Оцінюючи людину в координатах монетаристської теорії, її націленість тамотиви, необхідно підкреслити, що у відповідності з монетаристською філософією найвищоюціллю виступають гроші. Монетаристському підходові є характерним тип грошовоїлюдини. Для цього підходу вдячним грунтом виступає суспільство, де економічненачало переважає над духовним і моральним началом, бо у такому суспільствігроші перетворюються в універсальну міру значимості людської особистості.Європа з Америкою були підготовлені до монетаризму всією своєю системоюцінностей, починаючи від антропоцентризму та індивідуалізму і закінчуючиреалізмом та лібералізмом.

Монетаристська філософія, якщо вона орієнтована на професійну діяльність,не може викликати перекручень ціннісних орієнтирів. Однак вона здатнатрансформуватися у стиль життя. Монетаристська психологія може утвердитисятоді, коли устремління до задоволення потреб не виходять за рамки чистофізичних потреб. Психологічно монетаристський менталитет виникає і отримуєрозвиток тоді, коли складається комплекс неповноцінних по відношенню довласного інтелектуально-духовного потенціалу. Відомо, коли людина не в змозіреалізувати себе як особистість, коли її творчі та інтелектуальні здібності неможуть отримати відповідної соціальної оцінки, настає частіше всього природнядуховна криза. Якщо особистість не в стані цього усвідомити, то вона рухаєтьсяшляхом пошуку ілюзій самоцінності. Однією з таких ілюзій стає оцінкаособистості в залежності від її оцінки суспільною думкою. У цьому випадкудобрим грунтом стає філософія монетаризму, згідно з якою суспільне визнанняможе стати еквівалентним об’єму накопленого капіталу. Отримувані гроші починаютьсприйматися як суспільна оцінка її особи. На цей аспект монетаризму звертаєтьсяувага тому, що економічні реформи в Україні спираються переважно намонетаристські постулати. Це стало однією з причин появи соціального прошарку,що отримав неформальну назву “нові українці”. Вони виступають носіямивульгарно-монетаристської філософії, котра справляє могутній тиск наукраїнський менталітет, на традиційні моральні підвалини, культуру нашоїкраїни. Для українського менталітету завжди був чужим монетаристський підхід. Унашій країні устремління до духовних основ, духовного потенціалу завждипоєднувались з нівелюванням побутових цінностей. Але жорсткі рамки економічноїнесвободи, відсутність економічних стимулів, низький рівень життя,лібералізація економіки і зовнішньоекономічних зв’язків послужили причиноюідеалізації західних цінностей, однією з основ монетаристського ажіотажу узначної частини людей пострадянського періоду.

Не сам собою монетаризм виступає викривленням ціннісних орієнтирів, айого використання за відсутності необхідних умов і передумов. Монетаризм яксистемно оформлений напрямок економічної політики здатний реалізувати свійпотенціал тільки стосовно до такої економіки, в котрій грошові потокиопосередковують як взаємозв’язки у сфері власне виробництва, так і взаємодії врамках трансакційної сфери, ступінь розвитку якої визначає інституціальниймеханізм монетаристської економічної політики.

Не заперечуючи значимість моделей людини, розроблених соціологами,психологами, біосоціологами, необхідно відзначити їх спільний недолік. Вінзводиться до недооцінки соціально-економічного аспекту праці і робочої сили,перебільшенню методологічного індивідуалізму, ігноруванню відмінностей міжмотивацією найманого робітника і роботодавця, возз’єднання праці і власності.Недоліком розглядуваних напрямків в дослідженні людського фактора була їхобмеженість рамками виробничого процесу і споживання. Питання формуваннялюдського фактора, його роль у перетворенні соціального середовища, зміниекономічної поведінки, викликаної підвищенням рівня зрілостівиробничо-економічного організму, посилення соціалізації та гуманізаціїекономіки не знайшли достатнього відображення у розглядуваних моделях людини іконцепціях трудової мотивації.

Багато  цих  та  інших  соціально-економічних  явищ  тією  чи  іншою мірою  враховані  в  теорії  “людського капіталу”,  формування  якої відбувалося  наприкінці 50-х – на початку 60-х років нинішнього століття.Виникнення концепції людського капіталу стало можливим завдяки публікаціямамериканських економістів Г.Беккера, Т.Шульца, М.Флетчера та інших. Поява цієїтеорії передувала кардинальним змінам місця і ролі людини у розвитку економікита суспільства. У останні десятиріччя перевага в конкурентній боротьбі вже невизначається розмірами країни, багатими природними ресурсами, могутністюфінансового капіталу. Сьогодні економічне зростання, суспільний прогрес вирішуєрівень освіти, обсяг накопичених суспільством знань, професійний таінтелектуальний потенціал людини.

На сучасному етапі продуктивні сили реалізуються і відтворюютьсяпереважно у формі “людського капіталу”. Вкладення в нього виступають в якостікапіталізованого накопичення. Використання цих вкладів визначає зростаннядоходів, розширення виробництва, підвищення їх соціальної віддачі на мікро- тамакрорівні. Тепер “людський капітал” є адекватною формою вираження продуктивнихсил людини і найнадійніший соціальний індикатор розвитку соціально орієнтованоїринкової економіки.

“Людський капітал” представляє собою складне економічне та соціальнеутворення. Це не тільки сукупність навичок, знань, здібностей, духовнастабільність та інтелектуальна мобільність людини, здатність збирати,аналізувати та використовувати все зростаючі потоки інформації, але йреалізація всіх активів “людського капіталу” у процесі трудової діяльності тавкладення у нього. Невід’ємним елементом “людського капіталу” є мотивації, якінеобхідні для того, щоб процес його відтворення здійснювався безперервно і врозширюваних масштабах.

Найважливішими складовими “людського капіталу” є освіта, виробничийдосвід, особисті здібності людини тощо. “Інвестиції в школи, у створення знаньі підвищення майстерності, — писав М.Флетчер, — дорівнюють інвестиціям усільське господарство, в машинобудування і в нове будівництво. Вони служатьзбільшенню виробничого потенціалу економіки і збільшенню темпів економічногозростання… Підвищення освіти пояснює майже половину збільшення продуктивностіпраці”.1 Вивчення вкладу освіти в економічнезростання дозволило теоретикам “людського капіталу” зробити висновок про те, щовнаслідок зміни соціальної природи суспільства під впливом технічного прогресувиникає і розвивається нова страта власників-володарів “людського капіталу”.2

Зростаючий рівень знань призвів до того, що класи стають“квазікорпоративною” формою, оскільки суспільство вже складається не з двохантагоністичних класів пролетаріату і буржуазії, а представляє собою гомогенніпо відношенню до влади групи власників, із яких виокремлюється стратауправлінців, яка визначає економічну роль, розподіляє роботи, зводячи частинусуспільства разом. Головним питанням розвитку суспільства, у якому “зникає”власник у формальному смислі цього слова, постає проблема влади і управління.Так, для прикладу, А.Тоффлер у своїй книзі “Третя хвиля”, аналізуючи технічнузалежність людини у виробничому процесі та важелі управління виробництвом,вважає, що центром системи господарства та її вершиною стали управляючі (їхназивають “інтеграторами”). Вони контролюють суспільне виробництво на різнихрівнях соціальної системи, пом’якшуючи негативні наслідки, що викликані яктехнічним прогресом, так і людським фактором. “Маркс в середині ХІХ століттядумав,- пише Тоффлер,- що будь-який власник інструментів та технологій –“засобів виробництва” – буде контролювати суспільство. Він довів, що у разі,коли роботи взаємозв’язані, робітники можуть руйнувати виробництво і захопитиінструменти своїх господарів. Вони стануть власниками, вони визначатимутьправила. Гра історії обманула його очікування. Через зростаючу залежність виниклавелика система важілевих нових груп – тих, котрі управляють системою таінтегрують її. Як результат, ні власники, ні робітники не прийшли до влади і вкапіталістичних, і в соціалістичних країнах. Це були інтегратори, які прийшлидо вершин”.1

Просування на перший план людського капіталу в системі факторіввиробництва визвало потребу доповнити традиційні показники систем економічногорозвитку показниками, що характеризують рівень людського капіталу, якість життялюдини. Так, нещодавно були запропоновані два інтегральні показники: ООН –індекс гуманітарного розвитку, а Г.Далі і Дж.Коббом – індекс стійкогоекономічного добробуту. Індекс гуманітарного розвитку, величина якогозмінюється від 0 до 1, представляє собою агрегатний показник, що розраховуєтьсяна основі характеристик тривалості життя, рівня знань та рівня оволодінняресурсами. Індекс Далі-Кобба корегується з урахуванням нерівномірності врозподілі благ та послуг і витрат екологічного характеру, пов’язаних знераціональним господарюванням.

На Заході все активніше критикуються різноманітні течії “Економікс”, щоігнорують людину у всьому багатстві притаманних їй властивостей. Так, на думкуанглійського економіста Е.Ф.Шумахера, людська природа повстає проти нелюдськихтехнологічних, організаційних та політичних умов, що сприймаються нею яксковуючі та удушливі. Тому будь-яка організація повинна мати “людськиймасштаб”, тобто визначати розмір колективу, де люди могли б залишатися самимисобою, у іншому разі вона стає антигуманною.

Вирішення проблеми Шумахер бачив у створенні нового образу життя, якийвідповідає потребам людського організму. Зростаючий інтерес до питань способужиття призвів до того, що в 70-ті роки виникла теорія “якості життя”. Вонатвердо закріпилась у концептуальному апараті найвидатніших представниківзахідної теоретичної думки, таких, як Д.Белл, Дж.Гелбрейт, А.Тойнбі та ін.Теорія “якості життя” отримала розповсюдження і в середовищі політичних діячівзахідних країн, стала реалізовуватись у практичній діяльності політичнихпартій.

Теорія “якості життя” оперує достатньо багатим колом проблем, починаючивід ослаблення щільності населення, зниження ступеня забруднення навколишньогосередовища, ліквідації голоду та хвороб, причасністю до морального порядкусуспільної справедливості тощо.

Найбільш повне пояснення питання “якості життя” дав Д.Белл, якийсформулював 12 головних критеріїв (індикаторів), при допомозі яких можнаспіввиміряти “якість життя” різних суспільств. До них належать: охороназдоров’я, розвиток і удосконалення особистості в процесі навчання, праця іякість трудового життя, організація відпочинку та вільного часу, розпорядженнятоварами та послугами, фізичне оточення, особиста безпека, здійсненняправосуддя, можливість участі у суспільному житті і т.п.1

Окрім того, існують так звані міжнародні індикатори “якості життя”. Доних належать, на думку американських соціологів А.Етціоні і У.Екхарта, гармоніялюдини з самою собою та з іншими людьми і природою, моральне і фізичне здоров’ялюдей, відсутність насилля й терору, чесна змагальність і мирне співіснування,антифашизм тощо.

Треба відзначити, що, по-перше, концепція “якості життя” стала однією зперших спроб всебічного аналізу людського суспільства, що опирається на трудовудіяльність. По-друге, вона поряд з приматом трудової діяльності розглядає вякості джерела суспільного розвитку культуру, котра формує спосіб життя іспосіб думки. По-третє, розробка відповідних показників визначення якості життязазнала у своєму розвитку кілька етапів – від екологічних показників, поширениху 70-ті роки, до всіх без винятку аспектів розвитку світового співтовариства –економічних, політичних, соціальних, технологічних, моральних, демографічних таін. По-четверте, формування основних рис концепції “якості життя” у багатьохаспектах було пов’язане з ідеологічним протистоянням капіталістичних тасоціалістичних країн, і, звичайно, частково збагатило науковий аппаратвітчизняної думки в галузі суспільствознавства, особливо в галузі проблем праціі прав людини. Модель “економічної людини” вже до кінця 30-х років багато вчому виявилась неприйнятною перш за все тому, що матеріальна зацікавленість івиключно економічні стимули перестали бути єдиними рушійними факторамипрацюючих. Саме в цей період часу з’являються дослідження, які підкреслюютьнеобхідність по-новому сприймати людину та природу її мотивацій до праці. В нихвиразно прослідковується ідея про визнання важливості для робітників не тількиматеріальних потреб і економічних стимулів, але й соціальних потреб і стимулів,що враховують не тільки здібності людини до праці, але й всю сукупністьвідносин, засвоєних та реалізовуваних нею.

Витоки такого підходу до людського фактору виробництва починаються зетапу виникнення і розвитку масового інтересу до теорії “людських відносин”. В20-30 р.р. вчені із Гарвардського університету Е.Мейо та його послідовникиобгрунтували, що підприємство представляє собою не тільки техніко-технологічну,але й соціальну систему, а робітник є не просто технологічним знаряддям, схожимдо машини, але й найважливішим елементом цієї суспільної системи, успішнефункціонування якого залежить від того, наскільки адекватно задоволенісоціальні та духовні потреби робітника.

Мейо зробив висновок, що вирішуючи питання зростання продуктивностіпраці, не можна не брати до уваги соціальні й духовні потреби робітників. Вінприйшов до думки про необхідність оздоровлення суспільних відносин на основіпідвищення рівня задоволенності працею, розширення спектру відносин, у яківступає робітник. Рішення цього завдання планувалося здійснити шляхом не тількипідвищення ступеня задоволення матеріальних потреб робітників, але й череззростання їх інтересу до своєї роботи, розширення можливості проявити їхсамостійність, творчість в роботі.

Е.Мейо запропонувал добиватися підвищення продуктивності праці позаекономічнимиметодами, використовуючи міжособові відносини в трудовому колективі, створюючидоброзичливий клімат в ньому, формуючи доброзичливе ставлення адміністрації,почуття безпеки за виконувану роботу, забезпечуючи можливість самореалізації тазадоволення в процесі праці.

У 60-х роках ідея “людських відносин” отримала своє подальше поширення наоснові концепції "“трансформації капіталізму у державу загальногоблагополуччя”. “створення народного ладу”. Ці концепції були направлені наактивізацію людського фактора шляхом мобілізації розумових здібностей таособистих можливостей, подолання відчуження праці від капіталу і власності,підвищення ролі і значення інституту приватної власності на робочу силу;демократизацію економічного життя. Концепція “людських відносин” скерована усвоїй сутності на подолання моделі “економічної людини” і розширенняпозаекономічних аспектів її діяльності.

Однак соціальна ефективність системи “людських відносин” у 70-х р.р.починає поступово втрачати свою привабливість як засіб трудової активізації.Вона виявилася безсилою подолати відчуження робітників від капіталу,управління, формувати внутрішнє спонукання до праці. У науці стали активнорозробляти новий напрямок трудової мотивації, шукати шляхи пом’якшенняпротистояння робочих і підприємців шляхом “соціальної солідарності” і“партнерства”. Теоретичними основами розробки подібних підходів стали теоріяД.Макгрегора і “теорія мотиваційної гігієни” Ф.Герцберга.

Макгрегор висунув концепцію двох управлінських моделей – теорії “Х” татеорії “У”. Відповідно до теорії “Х” філософія управління передбачає, щобільшість людей негативно ставиться до праці і при будь-якій можливостістарається уникнути роботи. Природній шлях заставити їх працювати – цематеріальна виногорода. Але вона повинна доповнюватися заходами“позаекономічного” характеру.

Макгрегор запропонував іншу модель – теорію “У”, основану на тому, щопраця є таким самим природним для людини заняттям, як гра чи відпочинок. Робітники володіють достатнімитеоретичними здібностями, перебірливістю, уявою. За певних умов ці якостіможуть бути використані, щоб розвивати закладений у робітниках потенціал тареалізувати такі персональні цілі, як устремління до професійного зростання,саморозвитку, отримання соціального статусу тощо.

Теорія “соціальної гігієни”, створена американським психологомФ.Герцбергом, була покликаною довести, що праця, яка приносить задоволення,сприяє психічному здоров’ю людини, і що існує два види факторів, що впливаютьна поведінку робітника і понижують духовне відчудження. Перший тип факторівхарактеризується тим, що їх відсутність викликає незадоволення робітників. Дотаких факторів належать: демократичний стиль керівництва, статус, чистота вцеху, умови праці, особисте життя тощо. Ці фактори пов’язані із зовнішнімсередовищєм здійснення трудової діяльності. Навпаки, до другої групи факторівналежать досягнення або виконання роботи, визнання чи оцінка праці,перевиконання, праця сама по собі, можливості зростання, відповідальність. Ціфактори пов’язані переважно з працею як такою, як діяльністю, з її змістом.

Герцберг стверджує, що коли робітники отримують можливість управлятисобою, приймати виробничі рішення, несуть відповідальність за результати своєїдіяльності, то вони працюють більш продуктивно. Що ж стосується заробітноїплати, розрядів, контролю, статусу, то вони є лише необхідним фоном для їхактивної трудової діяльності. Виходячи з цього, Герцберг обгрунтовує положенняпро необхідність збагачення праці, котре було сприйняте як один з найважливішихінструментів активізації трудової діяльності.1

Розглядаючи моделі економічної поведінки людини, не можна не торкнутисяінституціоналізму, який, починаючи з 70-х років, набув великого впливу.Інституціоналізм не притримується методологічного індивідуалізму. Він тяжіє дофункціональних відносин. Інституціоналізм на відміну від всіх інших напрямківекономічної теорії відштовхується не від людської природи як данності, анамагається вивчити закономірності її формування та еволюції. Не зупиняючись наранньому інституціоналізмі, відзначимо, що нові інституціоналісти (О.Уільямсон,Д.Нортон та ін.) не відмовляються від неокласичної моделі людини. Вони непротиставляють раціональної максимізації поведінки людини, визначеноїінститутами, а, навпаки, відзначають існування її (людини) максимізацієюкорисності. Так, наприклад, О.Уільямсон пояснює існування різних економічнихінститутів, використовуючи теорію трансакційних витрат.

У сучасній економіці всі дії суб’єктів передумовлені багаточисленимиінститутами, які забезпечують нормативні рамки їх поведінки, придають ринковимвідносинам рівень управління. Сьогодні ринкову економіку можна визначити якінституціональну, бо вона охоплена різного роду інститутами. Одні з нихвиступають в організаційно-правових формах, як акціонерні товариства, банкі,біржі, фірми тощо. Інші представляють собою способи, норми, правила взаємодіїіндивідів. Треті виступають у вигляді неформалізованих правил, звичаїв, звичок,які забезпечують стабільність в системі обмеженої приватної власності. Сьогодніможна визнати, що економіка не може розвиватися без інститутів, норм і правил,котрі встановлюються суспільством і визнаються всіма.

Заслугою нового інституціоналізму є те, що його представники розробилисинтезуючу модель економічної поведінки людини, спираючись на теоріїтрансакційних витрат. Ця теорія описує людську природу такою, як ми її знаємо,використовуючи поняття обмеженої раціональності та опортунізму. При цьомуобмеженість зв’язана з недосконалістю інформації, а опортунізм – знедосконалістю самої людини, нерідко схильної до різних форм нечесності таобману. На думку неоінституціоналістів, така початкова модель людини призводитьдо необхідності використання інститутів, перш за все юридичних, яківстановлюють визначені правила поведінки індивідів у суспільстві, котрізменшують ризик від перевісу тієї чи іншої сторони їх мотивації, або, навпаки,підсилюють його.

Інституціоналізм не зводить етичних норм, звичок, суспільних інститутівдо знаряддя забезпечення особистого інтересу. Визнаючи те, що дотримання чинедотримання людських норм, правил залежить багато в чому від її особистогоінтересу, інституціоналізм між тим підкреслює, що норми, інститути існують івпливають на поведінку людини як самостійний фактор. При цьому етичністьповедінки  залежить від доступності інформації і рівномірності в розподілі.Якщо інформація є неповною, то з’являється можливість обману, опортуністичноїповедінки. В ситуації, в якій індивіди не мають інформації один про одного ізнаходяться у взаємній залежності, результат поведінки кожного з них залежитьвід того: чи притримується він чисто особистого економічного інтересу і нормпорядності поведінки. Звідси робиться висновок, що суспільство, яке прямує донайбільшого добробуту, не може покладатися виключно на рушійну силу особистихінтересів своїх громадян. Воно повинне мати у розпоряджені спеціальніінститути, які заохочують партнерство, консенсус особистих інтересів і таких,що послаблюють однобокість направленості кожного з них.

Таким чином, у західній економічній теорії розвитку можна виділити дваголовних напрямки розвитку моделей людини. Один з них є характерним дляанглійської класичної школи, маржіналізму, неокласичної економічної теорії.Першому напрямку притаманний принцип методологічного індивідуалізму. Головним мотивомекономічної діяльності є власний егоїстичний інтерес, який зводиться до грошейчи корисності. Перша модель виходить з того, що економіка представляє собоюміцну сукупність індивідів і врівноважену систему, в якій індивіди, керуючисьсвоїми інтересами, добиваються найбільшого добробуту.

Для другого напрямку моделей людини характерне більш широке поясненняцільових функцій людини. У них значне місце відведене вільному часу, праці, яксамореалізації, дотриманню традицій, альтруїстичним міркуванням. Іншимисловами, у другому типі моделей цільова функція людини включає в себе не тількиекономічні, але й багато надекономічних, соціокультурних моментів. Ці моделі єхарактерними для історичної школи, кейнсіанства, інституціоналізму, теорії“людських відносин”, “людського капіталу”, “постекономічної людини”.

Ми розглянули переважаючу частину моделей “економічної людини” та їїповедінки. Цей розгляд був не самоціллю, він знадобився для того, щоб визначитипідходи до формування ринкового механізму активізації трудової діяльності.Короткий виклад цих моделей дає можливість зробити висновок про те, що упроцесі становлення ринкової економіки важливо врахувати магістральні напрямкиїї розвитку. Ця тенденція веде до утвердження праці як домінуючого факторасуспільного прогресу, перетворення власності на робочу силу, а точніше –“людський капітал” у соціально-економічний мотор розвитку.

Поряд з цими змінами відбувається посилення ролі соціокультурнихрезультатів економічного прогресу, орієнтації економіки на соціум, служіннясоціальним цілям. Реалізація цієї тенденції передбачає зростання в механизміринкової активізації трудової діяльності позаекономічних факторів, такихпроцесів, як праця на себе, зростання трудового походження доходів,справедливий розподіл, соціальна рівність. Щоб соціалізація економіки неперетворилася у демотивацію трудової діяльності і підприємництва, необхіднозберегти індивідуальну, економічну мотивацію і свободу. Вирішення цієї задачіпередбачає послідовне утвердження інституту приватної власності як основиавтономії людини, звільнення її від підлеглості державі.

У сьогоднішній економіці все більшого значення має посилення таприскорення її гуманізації, орієнтація всіх її структур на інтереси індивідів,на людину. Становлення цивілізованої ринкової економіки неможливе без поворотуїї до людини, без визнання виробника і споживача як суб’єктів реалізаціїекономічних законів, двигунів виробництва, поступового перетворення їх всамоцінність розвитку. Придання економічній діяльності людського обличчя, людськийвимір економіки сприяє, як це виходить із теорії людських відносин, людськогокапіталу, якості способу життя тощо, самодетермінації суб’єктів виробництва,наближенню економічних процесів до моделі громадянського суспільства.

Не можна не звернути уваги на те, що паралельно до становленнясаморегульованого ринку йшов розвиток демократизації економічного життя,розширення спеціфікації і розміщення прав власності, посиленнябагатосуб’єктності відносин власності на речові фактори виробництва, послаблення,а затим і ліквідацію відчудження праці від капіталу. Розгляд різних моделейекономічної поведінки дає нам можливість більш чітко розкрити економічний змістмотиваційного механізму, виділяючи в ньому економічний і доповнюючи йогонадекономічним аспектом. Це складає суть другого підрозділу.

1.2. ОБ’ЄКТИВНІ ОСНОВИ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ

Короткий виклад навіть не всіх концепцій людини дає можливість уточнитиекономічний зміст механізму трудової мотивації, конкретизувати його економічнийаспект. Це тим більше необхідно, бо механізм мотивації постійно збагачується, унього включаються все нові й нові елементи, обгрунтовані іншими науками.

У останні десятиріччя механізм мотивації найбільш активно розроблявсяпсихологами, соціологами, антропологами і представниками інших наук. При цьомумотивація розглядається різними науками неадекватно. Так, у фізіологіїмотивація служить основою для побудови механізму людської поведінки, зумовленоїкомплексом фізіологічних потреб. Психологія підносить мотивацію на вищийп’єдестал, дає аналіз цього явища, виходячи з неповторного характеру,дивовижної людської сутності, її індивідуальності, виділяючи в ній багатосуб’єктивних сторін. У загальносоціологічному плані вона визначається як сила,що спонукає до дії, як акт, що завершує формування мотиву. Наприклад, В.I.Ковальов1визначає мотив як імпульс  чи усвідомлений намір, внутрішню спонуку, якавпливає на поведінку людини. Соціологи, які використовують термін “мотив”,найчастіше пов’язують з ним предметні, зовнішні умови праці робітника, щовизначають моральне задоволення.2

Категорії “трудова мотивація”, “мотив”, які спочатку вивчалися тільки упсихології, у останні роки широко стали використовуватися в соціології та векономіці. Але їх зміст трактується по-різному. Так, ще в 1971 р. Леонтьєв А.Н.відзначав, що праці з проблем мотивації “…майже не піддаються систематизації –до такої міри різняться з значеннями, у яких вживається термін “мотив”… Середмотивів або мотивуючих факторів називаються, наприклад, апетит, потяг,імпульси, звички та навички, бажання, емоції, інтереси, цілі чи такі більшконкретні мотиви як подразнення електричним струмом, відчуття задоволення,честолюбства, заробітна плата, ідеали”.1

Виступаючи внутрішньою спонукою, мотив є процесом складної взаємодії міжхарактеристиками ситуації і діями суб’єкта, результатом взаємодії об’єктивних ісуб’єктивних факторів.

Філософи та соціологи частіше всього розглядають трудову мотивацію утрьох аспектах. Наприклад, С.А.Наумова і Н.А.Шматко виокремлюють в ній такімоменти, як: по-перше результат взаємодії об’єктивних економічних факторів ісуб’єктивних, по-друге, як процес становлення усвідомлених причин трудовоїдіяльності, і, по-третє, як властивість особистості працівника, яка забезпечуєвибірковість свідомого спонукання і регулювання трудової діяльності.2

Розгляд першого аспекту трудової мотивації передбачає дослідженняпроблеми детермінації трудової мотивації. У якості детермінатора виступаєсоціально-економічна реальність, ті відносини, за яких індивіду доводитьсяпрацювти. Саме вони визначають економічний та соціальний статус людини іможливості здійснення її трудової діяльності.

Кожному технологічному типу виробництва відповідають форми відчуження імотивації. Тейлоризм абсолютизував принцип спеціалізації і низведення людини дорівня придатку машини. Ці системи виходили з того, що ставлення робочого допраці у самій суті своїй негативне, а в силу цього, заставити його працюватиможна тільки з допомогою примусу – економічного і дисциплінарного. Економічнийпримус здійснювався шляхом встановлення жорсткої залежності зарплати відмаксимально зафіксованого для виконання обсягу праці.

Наприкінці 20-х років проведені Е.Мейо експерименти в Хоутоні показалиобмеженість тейлоровських і фордовських систем мотивації. Представники теорії“людських відносин” визнали необхідність подолати всі формисоціально-психологічного відчуження працівника у трудовому процесі, пропонуючипатерналістські системи “внутріфірмового корпоратизму”, створені на рівніокремих фірм, мікроколективів, виробничих дільниць.

Саме в цей період часу з’являються дослідження, які підкреслюютьнеобхідність по-новому розглядати природу мотивації людини до праці. У нихвиразно прослідкується ідея визнання важливості для робітників не тількиматеріальних потреб і економічних стимулів, але й соціальних і духовних потреб.

Великий вплив на розвиток теорії мотивації і управлінської практикиздійснила концепція ієрархії потреб А.Маслоу. На його думку, трудова мотиваціявизначається намаганням індивіда задовольнити свої потреби. Після того, якпотреби задоволено, вони більше не визначають поведінку індивіда до того часу,доки не виникають знову. При цьому людські потреби мають відмінну природу, якійвідповідає пріоритет їх задоволення. Задовільнивши основні фізіологічніпотреби, індивід намагається задовольнити потреби більш високого гатунку, і,навпаки, якщо не задоволені базисні потреби, потреби високого порядку невпливають на поведінку, не є мотивуючими.

Маслоу виділив п’ять людських потреб: основні фізіологічні потреби;потреби в безпеці; соціальні потреби; его-потреби; потреби в самовираженні. Всівони складають ієрархію людських потреб по мірі зменшення їх важливості. ЗаМаслоу, потреби більш низького гатунку є домінуючими, доки вони не задоволені.Кожна наступна група потреб стає пріоритетною після насичення потребипопередньої групи.

Звичайно, модель Маслоу є в значній мірі абстрактною. У реальному життіпотреби не стають у строго їєрархічну послідовність, вони взаємодіють, взаємноперетинаються. Індивід, задовольняючи одні потреби, може в значній мірізамінити задоволення інших. І все ж, модель Маслоу має на наш погляд, великуприкладну цінність. Її значення полягає в тому, що індивід мотивований не тим,чим він вже наділений, а тим, до чого він націлений.Для управлінської практики це означає, що необхідно чітко визначати, чискерована використовувана мотивація на задоволення ще не задоволеної потреби ічи є ця потреба актуальною для робітника.

Дещо інший підхід до трудової мотивації розвивається в роботахД.Маклеланда і Дж.Аткінсона та їх послідовників. Згідно з моделлю Аткінсона1, кожен індивід має визначений запас енергії,який може перетворитися у конкретну дію, в трудову активність під впливом йогомотивів і потреб. Хоча більшість потенційних працівників має схожі потреби, однаквони суттєво різняться по готовності діяти під впливом цих мотивів. Якщо мотивє сильним, то “клапан” для виходу внутрішньої енергії “відкривається широко” інаступає активна дія і, навпаки,  якщо мотив слабкий – дії може й не бутивзагалі. Тому, наскільки сильними чи актуальними є той чи інший мотив, залежитьвід конкретної ситуації, в якій перебуває індивід. Кожна конкретна ситуаціяведе до актуалізації певного мотиву. Зміна ситуації визначає змінуактивізуючого моменту. Іншими словами, мотивація індивіда визначаєтьсявідносною силою різних мотивів і ситуаційною характеристикою, котра обумовлює,котрий із потенційних мотивів активізується.

Аткінсон підсумував свою модель у такому вигляді:

           Мотивація, що виникає = М х Е х І,

де:       М – сила потенційного мотиву;

            Е – очікування досягнення мети;

            І – передбачувана цінність її для індивіда.

Ця модель була розроблена, щоб пояснити трудову поведінку, пов’язану зпотребою у досягненні мети, висунутої Маклеландом. Люди з сильною мотивацією додосягнень перевагу віддають складним, нейтральним задачам, шукають персональнувідповідальність. Як правило, такі люди ставлять перед собою помірковані цілі іуникають невиправданого ризику. Вони мають потребу у конкретних доказахвласного успіху, а в протилежному випадку вони не отримують задоволення віддіяльності. Бізнес надає такі докази у вигляді розмірів окладу, премій,прибутку, обсягів продаж тощо. Гроші як такі не є мотивом для індивідів зяскраво вираженою потребою у досягненні, хоча вони можуть спрямовувати зусилляна багатство як символ успіху і суспільного визнання. Люди з сильною мотивацієюдо досягнення добре пристосовані для управлінської діяльності, бізнесу, робіт,які вимагають незвичайних якостей і дають можливість виділитися.

Пізніше на основі моделі Маклеланда було зроблено спробу пояснити трудовуповедінку як реалізацію потреби у владі. Такою мотивацією володіють індивіди,які рвуться до влади і контролю над іншими людьми, до постів, що уможливлюютьцей контроль і т.п. Задоволення вони отримують від володіння і користуваннязасобами впливу на інших. У своїй діяльності вони можуть використовувати владу,яку мають, як конструктивно, так і деструктивно в залежності від зовнішніхумов, а також від інших внутрішніх мотивів.

Індивід, котрий шукає теплих, дружніх стосунків з колегами по роботі, маєсильну мотивацію приєднання. Такі люди працюють значно краще, коли в колективівстановлюються відносини дружби і взаємодопомоги, шукають у колегах перш за вседрузів, а не помічників у праці. Особисті стосунки є визначальними для їхставлення до роботи.

Прикладне значення моделей Аткінсона і Маклеланда складається найперше утому, що вони утверджують необхідність диференційованого підходу до мотиваціїпраці. Завдання у тому, щоб визначити тип, до якого належний працівник івідповідним чином управляти ним.

Роботи Маслоу, Ф.Герцберга, Д.Макгрегора, Дж.Аткінсона, Л.Маклеландастали класичними в західній науці про трудову мотивацію, заклавши базу длямайбутніх досліджень. Сьогодні в науці зберігається два основні підходи допроблеми мотивації. Один з них пов’язаний з теорією підтримки, котра спираєтьсяна положення про те, що поведінка людини визначається зовнішніми факторами(оточуючим середовищем). Найбільшу завершеність цей підхід отримав в теорії“поведінкової видозміни” Б.Скіннера, розробленої ще в 30-ті роки. Увідповідності до цієї теорії поведінка залежить від її наслідків, визначаєтьсязовнішніми по відношенню до індивіда результатами. Стосовно трудової мотиваціїце означає, що якщо результати діяльності є привабливими для працівника, товони сприятимуть активізації праці, а якщо ні, то настане послаблення мотиваціїабо припинення діяльності. Управлінська практика, заснована на теоріїпідтримки, ориєнтована, у першу чергу, на створення систем винагороди і заходівпокарання працівника.

Більш “гуманістичним” є другий напрямок у розробці трудової мотивації.Представники цього напрямку, увібравши багато які ідеї Маслоу, Макгрегора,Маклеланда, стали у 70-80 роки активно вести дослідження когнітивного характеру.Ці дослідження основані на аналізові мислительного та почуттєвого процесівіндивіда.

Найбільш відомою і широко використовуваною когнітивною моделлю мотиваціїє “теорія очікувань”, розроблена В.Врумом.1 За його твердженням,мотивація (сила спонукання до дії) є результатом синтезу цінностей, котрі єпривабливими для індивіда, і його оцінки вірогідності того, що дана діяпризведе до досягнення цих цінностей.

Цінність результату діяльності для працівника пов’язана з його наданнямпереваги одному результату діяльності перед іншим. Врум вважає, що цінністьтого чи іншого результату визначається когнітивно, а, значить, буде суттєвовідрізнятися для різних людей. Що стосується  суб’єктивної  вірогідності результатів,  то,  оскільки  останні  перебувають  поза його контролем, вонамістить значні елементи невизначеності, що коливається в інтервалі від 0 до 1.

Для управлінської практики “теорія очікування” має двояке значення. Зодного боку, вона покликана підвищити в очах працівника позитивну цінністьрезультатів його праці. Коли мова йде про матеріальну винагороду, то збільшитиїї, а якщо її немає, то підвищити цінність нематеріальних результатів. Здругого боку “теорія очікування” направлена на те, щоб збільшити імовірністьбільш тісного зв’язку між результатами праці та її винагородою. Фактично Врум ійого послідовники моделюють поведінку працівника як різновид аналізу“витрати-вигода”. Цей аналіз заснований на тому, що коли вигода достатня, щобвиправдати додаткові затрати праці, тоді працівник затрачує ці зусилля; коли жїї немає чи вона недостатня, тоді праця не буде затрачуватися. Інакше кажучи,трудова мотивація визначається поєднанням ступеня привабливості результату ірозміру зусиль необхідних для його досягнення, співвідношенням цих показників.

Хоча “теорія очікувань” є до теперішнього часу найбільш популярною вакадемічних колах, у прикладному використанні першість належить “теоріїцілепокладання”. Один із авторів цієї теорії Е.Лок висунув дві детермінантитрудової поведінки: цінності та наміру (цілі). Цінності проявляються у індивідачерез емоції, котрі знаходять своє вираження у цілепокладенні. Ціль,активізуючись, керує індивідом, направляючи його поведінку. Однак, не кожнаактуалізована ціль веде до виробничої діяльності, оскільки вона може зіткнутисяз іншими цілями індивіда. На думку Лока, найбільш мотивуючими є цілі, які важкодосягнути, і вони вимагають значних зусиль.

Прихильники “теорії цілепокладання” обгрунтовують висновок про те, щоіснує позитивна залежність між складністю завдання та успіхом його рішення, атакож те, що чітко поставлені цілі ведуть до більш високої продуктивності.Участь самого працівника у процесі постановки завдань, а також своєчасна іоб’єктивна оцінка його діяльності справляють позитивний вплив на продуктивністьпраці і трудову активність.

Другим прикладом когнітивного підходу до мотивації працівника є різніконцепції соціальних порівнянь. Популярна “теорія рівності” виходить з того, щоіндивід порівнює кількість затрачених зусиль та їх результат з такими жпоказниками своїх колег. Якщо працівник відчуває нерівність, виникає мотиваціякоригуючої дії, когнітивний дисонанс. Ця дія може мати різний характер:зменшення чи збільшення власних зусиль,  вимогу більш справедливої винагородидля себе чи зменшення її розмірів для інших тощо. Суть цієї концепції у тому,що багато хто з людей хоче почувати, що їх зусилля оцінені справедливо і що вобмін на цї чи інші нагороди вони трудяться не більше, але й не менше інших.

Існує ще багато різновідів когнітивних теорій мотивації, об’єднанихпошуком детермінант трудової поведінки у внутрішньому світі людини. При всіх їхперерахованих вище достоїнствах, вони мають один дуже серйозний недолік,пов’язаний зі складністю формалізації. Насправді, дуже складно визначитицінність того чи їншого результату трудової діяльності в очах кожногоробітника, набір його індивідуальних цінностей і т.п. Все це стосуєтьсялюдської особистості, її внутрішнього світу, надто складно піддаєтьсякількісним оцінкам.

Враховуючи цю складність, у останні роки робилися спроби теоретичногосинтезу двох напрямків у дослідженні мотивації: когнітивних і підтримання. Врезультаті цього синтезу отримана достатньо громіздка модель трудовоїмотивації, основана на формальному поєднанні відзначених вище моментів.

Не відкидаючи значимості трудових мотивацій, розроблених соціологами,психологами, біосоціологами, все ж необхідно відзначити їх спільний недолік.Він зводиться до недооцінки соціально-економічного аспекту праці і робочоїсили, перебільшення методологічного індивідуалізму, ігнорувань відмінностей міжмотивацією найманого робітника і роботодавця, возз’єднання праці і власності. Зпозиції економічної науки не можна розкрити механізму функціонування мотивівтрудової діяльності поза аналізом стимулів, як об’єктивних умов дій людей, позаекономічними інтересами як моментами виробничих відносин.

Потреби в процесі детермінації діяльності реалізуються через інтереси,котрі відображають потреби інституціоналізованих утворень або індивіда якпредставника подібних утворень. В них представлені потреби, “перепущені” черезпризму виробничих відносин. Мотиви, потреби виражені у більш безпосереднійформі. Мотиви індивідуалізовані, в них відображені в повній мірі власні нахилиі переваги суб’єкта.

Безпосередній поштовх до початку діяльності з реалізації інтересів тамотивів дають стимули. Від їх сили та змісту залежить рівень активності, якапроявляється в економічній діяльності її суб’єктом. Стимули, на відміну відмотивів та інтересів, піддаються кількісному опису, хоча й не завжди. У будь-якомуразі, вони є більш конкретною, помітною формою.

З приводу стимулів англійский економіст А. Маршалл відмітив таке: “Застосування наукових методів та аналізу в економічній науці виникає лише тоді,коли силу спонукальних мотивів людини … стає можливим приблизно виміряти тієюсумою грошей, котру вона готова віддати, аби отримати взамін бажанезадоволення, чи, навпаки, тією сумою, котра необхідна, щоб спонукати їїзатратити визначену кількість утомливої праці”.1  Невсякий економічний стимул можна виразити у визначеній сумі грошей. Стимуломможе бути надання, для прикладу, певного статусу, посади тощо.

Таким чином, виходячи із сказаного вище, можна відзначити, що стимул – цезовнішній (у відношенні до індивіда) процес або об’єкт, спрямований напосилення (послаблення) існуючих мотивів індивіда, підкріплення його потягу додії (до праці). Стимули можуть бути як позитивними, підсилюючими певний потяг,так і негативними, послаблюючими. У якості стимулів можуть виступати предмети,процеси та інші явища суспільного життя, пов’язані з тим чи іншим мотивоміндивіда.

Треба підкреслити, що метою індивіда є відтворення людини як суб’єктавиробничих відносин через задоволення притаманної їй системи економічнихпотреб. Система економічних потреб, у свою чергу, найбезпосереднішим чиномпов’язана з економічними стимулами суб’єкта.

Досліджуючи економічну поведінку людини, потрібно визначити, щорозуміється під економічним статусом. Звичайно, на діяльність людини взагалі ів економічній сфері зокрема впливають не тільки економічні фактори, але й такі,наприклад, як вік, сімейний стан, національна та релігійна приналежність.Причому це позначається і в процесі виробництва, і особливо в процесіспоживання. Однак, неекономічні характеристики соціального статусу впливають наекономічну поведінку опосередковано, у той час, як економічні характеристики –безпосередньо.

Значить, економічний статус індивіда визначається, по-перше, економічнимстановищем людини, її місцем у конкретній економічній структурі, в системівиробничіх відносин; по-друге, системою функціональних станів людини, якіформуються під впливом економічного становища людини чи диктуються економічнимстановищем індивіда.

Місце людини в системі економічних відносин визначається: відносинамивласності; місцем у суспільній організації праці; розміром і способом отриманнядоходів. При цьому визначенні економічного становища провідними є відносинивласності, у рамках якої функціонує суб’єкт.

Логіка економічної дії працівника змінюється в залежності від йогосоціально-економічного становища. Економічний тип працівника, його суспільнестановищє в системі організації виробництва не володіє постійною якістю.Економічна визначеність працівника еволюціонує разом з розвиткомсоціально-економічної системи. Це достатньо виразно прослідкується на становищінайманого працівника. Довгі роки він був абсолютно підпорядкований капіталу інеобхідною умовою реалізації його інтересу були більш вигідні умови продажуробочої сили і заработна плата.

У 70-і роки нашого століття починається активне внесення у механізморганізації виробництва деяких елементів “демократизації” (забезпечення більшоїсвободи для працівника в рамках його робочого місця, доповнення його обов’язківфункціями контролю за якістю випущеної продукції і т. д.). Розширення “поля економічноїдії”, однак, не торкнулося змін у відносинах власності. Тим не менше, найманийробітник був дещо “вдосконалений” внесенням окремих елементів економічнихсвобод для робітника. Він став відноситися до справ виробництва з більшоюактивністю та зацікавленістю. Його інтерес робітника вже не зводится тільки доотримання заробітної плати, але й виражається у намаганні проявити своїздібності у значно більшому обсязі, аніж перше (наприклад, через системуавтономних та напівавтономних груп, гуртків якості). У цьому плані надзвичайноцікавий досвід Японії. Такі вчені, як І.Каару, Т.Коно, Я.Монден, А.Маріто,У.Оучі, Х.Окумура, В.Спандар’ян, Т.Нагая,1  вказують на різніелементи нововведень, що частково змінюють традиційний статус найманогоробітника. У рамках нововведень робочі одержують більшу свободу в планінормування свого робочого часу, контролю над виробничим процесом. Активнопрактикується участь робітників у прибутках (доходах) компаній.

Розширення об’єктивних факторів, які впливають на мотивацію, повинне бутидоповнене суб’єктивними моментами, які також суттєво впливають на неї. Усучасній економіці суб’єктивний фактор відіграє домінуючу роль. По міріпосилення зрілості виробничо-економічного організму, розвиток особистості наздійснення трудової діяльності людини все більш зростаючого впливу справляютьнадекономічні фактори. На здібності та можливості працівника, логіку йогоекономічної поведінки накладуються певні обмеження, зумовлені рівнем йогокультури, світоглядом, сповідуваною ідеологією, моральними та релігійниминормами, ступенем піддатливості емоціям, звичкам, визначенням, строгоіндивідуальним умонастроям. У сучасних умовах дуже є великим фактор трудовоїморалі. Цей компонент вносить значні корективи у поведінку працівника.

До того, що сказано вище про трудові мотивації, слід додати вітчизнянірозробки цієї проблеми. Для них є характерним більш тісний зв’язок потреб,мотивів, інтересів та стимулів з виробничими відносинами. Хоча потреби забагатьма своїми параметрами виходять за рамки економічних відносин, все ж засвоєю обумовленістю та реалізацією вони є вихідним елементом виробничихвідносин, а інтереси виражають направленість здійснення трудової діяльності.Виходячи з цього, мотив виступає формою прояву вже усвідомленої потреби, щоскладається під впливом як зовнішніх умов, котрі забезпечують здійснення праці,так і внутрішніх умов, втілених у сам труд як способі життєдіяльності. Мотивипредставляють собою діалектичну єдність потреб і стимулів, передбачаючи івзаємно заперечуючи одне одного. Потреби-мотиви-інтереси-стимули сплетені уреальному житті в єдине ціле.

Наведений логічний рід – це не теоретичний вимисел, а наукове уявленняпро механізм мотивації праці, яке характеризується складною структурою відносинта форм, тісно взаємопов’язаних і субординованих між собою. Потреби, що нестали внутрішнім спонукальним мотивом і не підкріплені відповідними стимулами,залишаються лише потенційним фактором активізації трудової діяльності. Щобцього не було, треба неухильно розширювати спектр економічних відносин, у яківступає робітник, які він освоює і в процесі трудової діяльності реалізовує.

В умовах планово-розподільчої системи працівник був поставлений уситуацію, коли від нього нічого не залежало: ні збільшення заробітку, ні вибірхарактеру діяльності, ні можливості розпорядитися заробленим. З лібералізацієюекономіки, розвитком ринкових відносин повинна була б розповсюдитись економічнасвобода працівника та його економічна незалежність від держави. Однак, на жаль,ринкове реформування планової економіки не орієнтоване на формуванняефективного механізму активізації трудової діяльності, воно в основномустимулювало активність у сфері розподілу і в якійсь мірі у сфері обміну. Ринокяк інститут ще не став інструментом об’єктивної оцінки трудової діяльностіробітника, дієвим механізмом включення його у відносини виробництва, розподілу,обміну, споживання і реалізації економічних інтересів.

Ланцюг логічного ряду “потреби-мотиви-інтереси-стимули” багато в чомузалежить, якщо не визначається, від подолання відчуження працівників відрезультатів праці і власності на речові фактори виробництва. Причому відчуженнявід речових умов праці і її результатів супроводжується відчуженням від праціяк діяльності. Чим вищий рівень першого відчуження, тим меншу роль відіграютьмотиви, пов’язані з працею як такою і значно більшу вагу мають мотиви,пов’язані з результатами праці.

Концепції “людських відносин”, “людського капіталу”, “соціальногопартнерства”, інституціоналізму, активно розроблювані у останні десятиріччя в країнахз розвинутою економікою та успішно реалізовувані на практиці, служать яскравимпідтвердженням того, що сучасний ринковий механізм трудової мотивації має заоснову все більш посилюваний процес подолання відчуження праці від їїрезультатів та власності, зростанні ролі інтелектуальної власності. Володіннявласністю повністю (інтелектуальна) або частково (на засоби виробництва) долає(також частково чи повністю) відчуження найманого робітника від умов тарезультатів праці, дозволяє йому у більшій степені впливати на зміст праці, науправління нею, забезпечення органічної єдності внутрішніх і зовнішніх мотивівта стимулів до праці.

Мотиви трудової діяльності різноманітні і визначаються різнимиобставинами. Їх стійкість і дієвість забезпечується лише при знятті протирічміж привласненням та відчуженням. Тільки в процесі цього зняття випливає мотивта стимул до праці як внутрішньої потреби, як соціальної цінності. До того жпри всьому різноманітті стимулів існує основоположний, початковий, котрий даєможливість виникненню мотиву до праці як внутрішньому спонуканню, як внутрішнійпотребі. Таким стимулом є власність на робочу силу і власність на засобивиробництва.

1.3. КЛАСИФІКАЦІЯ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ

Попередньо були викладені в загальній формі антропологічні, соціологічні,психологічні та соціокультурні аспекти трудової мотивації, а також визначенімісце і роль останніх у системі виробничих відносин. Однак для того, щобповніше уявити суть та структуру механізму трудової мотивації, дуже важливовизначити типи трудової мотивації, їх співпідлеглість, структуру та тенденціїрозвитку, напрямки ускладнення їх взаємозв’язку.

Вирішення цих та інших питань зв’язане перш за все з класифікацієютрудових мотивацій, яка передбачає різноманітні критерії. Один з них передбачаєрозвиток та ускладнення структури трудової мотивації, обумовлене підвищеннямрівня зрілості виробничо-економічного організму, посиленням соціальноїорієнтованості та гуманізації економіки, зростанням домінуючої ролі праці якджерела соціально-економічного розвитку. В якості другого критерія може бутиприйнята відмінність між мотивами та стимулами, пов’язаними з результатамипраці, з одного боку, і здійсненням праці як необхідним моментомжиттєдіяльності людини, як засобом самоутвердження і самореалізації особистості.Інакше кажучи, мова йде про внутрішні та зовнішні мотиви трудової діяльності.Третій критерій класифікації трудової мотивації пов’язаний з розмежуванням їхна економічні та неекономічні мотивації і тенденціями розвитку кожної з них.Нарешті, певне значення має класифікація трудових мотивацій за їх значимістю укороткотерміновому і довготерміновому періодах, пов’язаності з різнимиаспектами трудової діяльності та степені злободенності потреб. Цей критерійпередбачає виділення коротких та віддалених мотивацій.

Враховуючи складність трудового процесу і багатоманітність трудовихмотивацій, можна передбачити й інші критерії їх класифікації. Однак і ті, щовизначені попередньо, мають важливе значення для управління працею і длявирішення питань активізації трудової діяльності.

Оскільки змінюється зміст і характер праці, так само не може залишатисянезмінним і механізм трудової мотивації. Найбільші зміни у соціально-трудовихвідносинах відбуваються в результаті суттєвих перетворень у технологічній, організаційній,соціально-економічній структурі виробництва. Виходячи з цього, можна вести мовупро різні організаційно-мотиваційні типи чи моделі трудової мотивації. Намвидається можливим виділити чотири моделі, котрі показують з певною часткоюумовності сутність процесу еволюції трудової мотивації.

Треба відзначити, що кожен із пропонованих типів моделей відображає етапу розвитку мотивації працівника, показує основні риси визначеного виду зв’язківміж робітником і роботодавцем. У основу цих моделей покладено певну системуорганізації та стимулювання праці і якісні зміни мотивації робітника,виникнення у нього нових потреб більш високого гатунку, аніж ті, котрівизначали його трудову поведінку раніше. Умовно ці моделі можна назватипередіндустріальною, індустріальною, соціальною або постіндустріальною,постекономічною або творчою.

Виділення вказаних історичних епох не тотожне суспільним формаціям.Однак, це не означає, що між ними немає певних рис подібності. К.Марксрозрізняв архаїчну і економічну суспільні формації, підкреслюючи, що перехідвід однієї до іншої може продовжуватися сторіччями. На цей перехід можнаглянути з позиції постіндустріальної теорії, класиком якої є Д.Белл, якийвиділяв аграрну (передіндустріальну), індустріальну, постіндустріальну стадіїрозвитку серед відмінностей типу взаємовідносин між людиною та природою,характеру мотивації людської діяльності, технічного рівня виробництва та джерелрозвитку виробництва. У рамках постіндустріальної теорії створюються умови дляреального особистого зростання, перетворення індустріальної самореалізації упершочергову мету кожної конкретної людини. Кардинальна зміна характеру і формлюдської діяльності ознаменує наступ постекономічної стадії цивілізації.

З самого початку необхідно підкреслити, що ці типи мотивації з відомоючасткою абстракції вказують на реальний стан речей. Тому не слід шукатиабсолютного співпадання мотиваційних типів з трудовою поведінкою реальнихробітників, які значно багатші пропонованих моделей. Так, само перехід відоднієї моделі до іншої не означає, що одна з них повністю зникне. Навпаки,чимало складових цих моделей використовуються з різною мірою повноти у різніепохи – завдання полягає у тому, щоб визначити: які з них є переважаючими длятого чи іншого періоду.

Передіндустріальний тип мотиваційної поведінки був характерним длябільшості найманих робітників епохи становлення капіталістичного способувиробництва, формування виробничих відносин капіталізму. Для різних країн йогопереважання доводиться на різні історичні періоди в залежності від часуформування індустріального суспільства. Однак, треба відзначити, що й тепер узовсім різних країнах існують підприємства, що організовують працю відповіднимчином.

Найважливішим моментом передіндустріального механізму трудової мотиваціїє продаж робочої сили власнику капіталу. Праця у цей період характеризувалася восновному як важка фізична, вимагала напруження всіх фізичних та моральних силі була дуже непродуктивною.

На формування потреб найманого робітника справляли вплив не весь комплексжиття суспільства, а тільки умови його власного буття і буття найближчихродичів, сусідів і т.п. Для передіндустріального періоду були характернимислабкі соціальні зв’язки, нерозвинутість самого індивіда, значна роль сімейних,національних та релігійних тенденцій. Домінуючим мотивом виступала оплата праціяк форма реалізації власності на робочу силу. Потреби більш високого гатункубули ще не розвинутими, проблеми соціального статусу, участі в групі, а тимбільше самовираження робітників не стали настійними. Мотивація до праці якдіяльності, як засобу самоствердження була зовсім відсутньою. Все зводилосьголовним чином до її результату, до життєвонеобхідних засобів, отримуваним вобмін на робочу силу. Найманого робітника мало цікавило, що відбувається навиробництві. Він був відчуженим від власності на засоби виробництва іпідпорядкованим капіталу. Його самозростання виступало цільовою функцією, аступінь реалізації цієї функції визначав можливості покращення або погіршенняумов продажу робочої сили. Відтворення робочої сили, індивідуальне споживаннябули підпорядковані потребам капіталу і виступали невід’ємним моментомпросування його. За таких економічних умов на перший план виходилипозаекономічні методи спонукання до праці, такі, як насильство, погрозизвільнення тощо. Їх здійснення підтримувалось державою.

Не вдаючись у детальний виклад інших моментів передіндустріальногомеханізму трудової мотивації, підкреслимо, що попередньо позначені моментисприяли формуванню юридично самостійного робітника, знайомого з фабричноюдисципліною, роботою в колективі, виконанням розпоряджень підприємця,засвоєнням певних норм поведінки, котрі забезпечували його виживання в системікапіталістичного виробництва. Все це послужило умовою для становлення типуробітника, трудова мотивація якого стала іншою, аніж у робітникапередіндустріального. Перш за все, зміцніли індустріальні основи багатьохскладників попереднього механізму трудової мотивації. Це, в першу чергу,стосується акту купівлі-продажу робочої сили. Він набув форми рівноправної тадобровільної угоди двох товаровласників – власника засобів виробництва тавласника робочої сили. Посилені самостійність і незалежність робітника. Ставформуватися індустріальний спосіб мислення та бачення світу, урбаністськийспосіб життя. Зріє зовнішній вплив на потреби робітника. Ринкове господарствозруйнувало патріархальну замкнутість, а разом з цим різко розширило оточуючесередовище, у якому формуються потреби найманого робітника. Розвитоккомунікацій та засобів інформації, демократизація та відкритість суспільстварізко збільшили вплив рівня і стилю життя представників неробітничих класів тасоціальних груп на формування потреб найманого робітника. Нищення становихпривілеїв сприяло сприйняттю робітником себе як рівного серед рівних вполітичному та правовому відношенні, а, значить, породжувало відповідніекономічні потреби. Держава, церква, право утвердили повагу до власності,праці, добробуту, родинного процвітання. Усе це суттєво розширило спектрсуспільних умов, що впливають на формування потреб найманого робітника.

Поряд зі зміною попередніх складників механізму трудової мотивації віндустріальну епоху у ньому з’явились зовсім нові елементи. Зі створенняміндустріальної бази економіки формальне підпорядкування праці капіталу перетворилосяу реальне. Тепер найманому робітникові став протидіяти не просто власниккапіталу, а власність, основана на кооперації машин, котра зробила йогопридатком до цих машин, виконавцем грубої волі. В індустріальній системі зрослаінтенсивність праці. На додаток до “батога”, що складав основу системистимулювання у доіндустріальну епоху, з’являються два суттєво нових моменти.Це, по-перше, можливість збільшення доходу робітника, і, по-друге, науковийпідхід до організації праці, орієнтований на зведення її до мінімумусамоуправства робітника, замикання його трудової поведінки у жорсткі рамкидоцільності, що визначається з точки зору організації. Ці та інші моментизнайшли достатньо повне відображення в системі тейлоризму та фордизму.

У передіндустріальному механізмі трудової мотивації можна виокремити двісторони, які є протирічними одна одній. Одна з них пов’язана з відчуженням відпроцесу виробництва, перетворенням робітника у придаток машини, залежністю відчужої волі як при отриманні доходу, так і в самому процесі праці. Інша сторонапередбачає суттєве зростання доходів робітника і на цій основі значнепідвищення рівня та змін стилю життя, заполучення самостійності (фінансової,психологічної), формування стійкого способу життя і розповсюдження трудовоїетики у суспільстві. Неухильна реалізація знову створюваних моментів мотиваціїта посилення їх ролі підготували необхідні умови для становлення нового,постіндустріального типу мотивації.

Постіндустріальний тип мотивації, який характеризується суттєвимзростанням ролі неекономічних мотивів, послабленням значимості продажу робочоїсили. В структурі постіндустріальної системи мотивації поряд з доходами відроботи з’являються такі форми, як соціальне страхування та інші виплати засоціальними програмами, заощадження, доходи від власності (цінні папери,нерухомість, закладні тощо). Разом з тим, робітник має високий освітній рівень(середню чи вищу, спеціальну освіту), веде цивілізований спосіб життя, єдостатньо культурною людиною, користується багатьма речами, має розвинутіінтереси. Праця робітника відзначається наявністю в ній змістових моментів, якіпотребують інтелектуальних зусиль, фізичне навантаження поступається місцемпсихологічному та інтелектуальному.

Разом з тим послаблюється значення потреб у матеріальних благах і наперший план виходять потреби у соціальному статусі, соціальних контактах,соціальній оцінці. Виникнення цих та інших соціальних потреб не могло непозначитися на раніше домінуючих мотиваціях. Це, перш за все, стосується самогоакту найму та безпосереднього процесу праці. Продаючи свою робочу силубезпосередньо тому чи іншому роботодавцеві, робітник у все більшій міріцікавиться внутрішнім соціальним середовищем підприємства, у котрому йомудоведеться працювати, робочим місцем, котре він займатиме, відносною цінністюпідприємства. На цій основі відбувається послаблення відчуження від праці.Праця стає більш значимим засобом задоволення потреб у соціальних контактах,соціальній оцінці тощо. Не менш важливим фактором зміни ставлення робітника допраці є виникнення заінтересованості в успіхах організації, в котрій береучасть робітник. Трудова винагорода починає зі все зростаючою мірою виступатияк засіб соціальної оцінки та соціального статусу. Це одночасно суттєворозширює межі та джерела отримання винагороди. Вона починає залежати не тількивід безпосереднього виконання трудових функцій, передбачених тарифною угодою,але й від участі в управлінні виробництвом, забезпечення більш високих кінцевихрезультатів, власних інвестицій. Завдяки цьому і закономірному посиленнюсоціальної орієнтації виробництва матеріальна винагорода в усе більшій мірівідіграє багатоцільову роль. Вона виступає і як засіб оцінки індивідуальногоробітника з боку організації, і як символ приналежності до певної соціальноїгрупи, і як найважливіше джерело створення необхідної соціальної атмосфери всередині організації, більш тісного поєднання особистих та кооперативнихінтересів. Розширення функцій винагороди за працю мало за основу зростання міриучасті робітників у процесі прийняття рішень, управління виробництвом таорганізації в цілому. Зі зростанням самостійності робітників безпосередньо наробочому місці їм передавались деякі функції по контролю, визначенню швидкостітехнологічного процесу, графіка роботи, вони залучались до роботи повдосконаленню виробництва. Змінюються відношення робітників до роботодавців тадо організації, в якій вони трудяться. У робітника формується почуття єднання зорганізацією. Її потреби та інтереси стають важливим мотивом його трудової діяльності.

Ми лише виділили у найзагальнішому плані основні моментипостіндустріального механізму мотивації. В дійсності він є більш складним тасуперечливим. Але не заглиблюючись у подальшу деталізацію цього механізму, дужеважливо відзначити те нове, що намітилося в ньому.

Одним з важливих моментів цього нового є чітка тенденція до соціалізаціїекономіки. Вона веде до витіснення традиційної економіки, в якій довгі роки,включаючи і постіндустріальну стадію, переважали матеріальні цінності таінтереси, і до поступового перетворення соціокультурних результатівекономічного прогресу із побічних, тих, що відігравали вторинну роль, удомінуючи мотиви. Довгі роки економічне було самостійним, тому що соціальнівідносини були нерозвинутими. Сьогодні в економіці країн із високорозвинутою ісоціально орієнтованою ринковою економікою економічне все більше виявляєтьсячерез соціальне, яке стає все більше самостійним і пріоритетним.

Неділимість економічного та соціального стала характерною дляпостіндустріального механізму мотивації до праці. Вона в сьогоденній економіціпосилюється, взаємодоповнюється, роблячи неможливим подальше існування кожної зних окремо. Такий розвиток суттєвим чином змінює економічний механізммотивації, підвищує роль суб’єктивного начала в цілепокладанні, посилює процесперетворення моралі у потребу, в легітимну форму економічної поведінки. Цейпроцес все більше співвідноситься з інтересами робітника, колективу та різногороду інститутів.

Хоч звернення до подібних тенденцій може видатися упередженим, якабстрагування від реальної соціально-економічної дійсності, все ж невраховувати цього у жодному разі не можна. Справа у тому, що такий розвитокдокорінним чином змінює економічний та соціальний статус людини: стереотипиповедінки, прискорює детейлоризацію праці та розвиток особистості.

Звичайно, процес соціалізації проходить суперечливо, неодномірно. Появанових моментів не відміняє традиційних мотивів і не виключає їх повернення.Сьогодні ще немає підстав для ствердження про наступ посткапіталізму. Швидше завсе можна вести мову про поєднання нового і традиційного, демократизації ісоціалізації економіки, індивідуалізації особистості.

Своєрідним різновидом соціального типу мотивації робітника є творчиймотиваційний тип, що виникає на основі вищих потреб людини у самовираженні,саморозвитку і т.п. Слід підкреслити, що у сучасному високорозвиненомувиробництві можна побачити лише окремі елементи системи організації тастимулювання праці, які відповідають даному типу мотивації, а тому зупинимосяна них дуже коротко.

Потреби індивіда у самовираженні та самовдосконаленні актуалізуються ізумовлюють його трудову поведінку. У такому випадку домінуючим мотивом трудовоїдіяльності стає самовираження у процесі праці, тобто найбільш привабливим дляіндивіда стає сам процес праці як діяльності. Бажання поєднатися зпідприємством обумовлене потребою участі у процесі певної праці. Саме ж по собіпідприємство представляє для робітника цінність перш за все тому, що даєможливість включитися у процес праці. Після того, як це сталося (процес праці),необхідність у зовнішньому впливанні на робітника зникає повністю, оскількисама праця є найбільш бажаним для робітника (індивіда) заняттям у процесікотрого він може задовольняти потреби у самовираженні та розвитку.

Відповідно, проблема стимулювання праці зводиться до створення такихумов, які відповідали б уявленням робітника про творчу працю. Звичайно, подібніуявлення багато в чому залежать від специфічних рис робітника, виду діяльності,яким він займається тощо. Можна вивести найбільш загальні риси такого процесупраці, який може слугувати самореалізації та розвитку людської особистості:самостійність і незалежність у процесі праці, нетривіальність вирішуванихзавдань, різноманітність функцій, дій, ситуацій, постійний поступ вперед зточки зору ускладнення вирішуваних завдань, виконуваних операцій тощо. Насучасному рівні розвитку продуктивних сил суспільства подібною працею можезайматися дуже обмежене коло найманих працівників підприємств: менеджери,провідні вчени, інженери та інші. В цілому для розуміння мотиваційних процесівважлива в даному випадку сама можливість  існування ситуації,  при якій працяяк процес, як      діяльність     виступала б у якості головного мотивутрудової діяльності індивіда.

Коли вести мову про результати роботи з найму осіб з творчим типоммотивації, то вони вкрай суперечливі. З одного боку, така робота можезабезпечувати власнику підприємства колосальні доходи внаслідок непростої,високопродуктивної, але й високоунікальної (дуже рідкісної) праці цихробітників та її результатів. З іншого боку, дуже непросто втримати таку людинуу рамках “найманого робітника”, тому велика ймовірність розторгнення угоди пронайом саме з боку праці, а не капіталу.

Характеризуючи ці відносини з точки зору соціальних функцій їх учасників– найманої праці і капіталу, необхідно відзначити суттєві зміни, які сталися врамках формального незмінного відношення:

1)        виникаєзалежність, причому значна, власника засобів виробництва від найманогоробітника, котрий володіє продуктивною силою більш цінною, аніж та, яканалежить другій стороні (засоби виробництва або грошовий капітал). Фактично,найманий робітник використовує належний іншій особі капітал для задоволеннявласних потреб (у творчій праці);

2)        функціївласника засобів виробництва зводяться до допоміжних, тих, що забезпечуютьзагальні умови функціонування праці найманого робітника;

3)        відносиникупівлі робочої сили власником засобів виробництва певним чином є формальними,їх можна розглядати не більш ніж оренду робітником цих засобів.

            Значить, відбуваєтьсяповне заперечення ролі найманого робітника як залежної, підпорядкованої сторониу куплі-продажу робочої сили, а разом з тим і відкидання самих відносинпраця-капітал.

Коротко викладені попередньомотиваційні принципи, безумовно, представляють собою достатньо узагальнені“зліпки” із реальних процесів. Трудові мотивації та їх поєднання для кожногоокремого робітника набагато складніші. Це пов’язане як з впливом на мотиваціїбагаточисельних факторів, так і з більш складним механізмом формування потребіндивіда, що скеровують його трудову поведінку. У своїй діяльності коженіндивід керується складною структурою мотивації, хоча у кожен даний періодможна констатувати існування переважаючих із них.

Не дивлячись на те, що запропонованімотиваційні типи утворюють еволюційний ряд, в основі котрого лежить просуваннялюдських потреб від примітивних до потреб більш високого порядку, дійснаісторія індустріально розвинутих країн і праці не представляє собою правільноїпослідовності мотиваційних типів і відповідних їм форм організації праці.Швидше, навпаки, у кожен історичний період можна побачити існування всіхмотиваційних типів, характерних для різних категорій робітників. Наприклад, уту епоху, коли у більшості робітників фізичної праці був переважаючиміндустріальний мотиваційний тип, інженери та управлінці капіталістичнихпідприємств володіли в якійсь мірі соціальним типом мотивації, а деякі з них –творчим. Тому правильніше говорити про мотиваційний механізм певних категорійробітників, а точніше превалювання тих чи інших мотивацій у ньому.

Перехід до структури трудовоїмотивації з позиції системного уявлення про людину, зростання значенняцілісності особистості визначило зміни структури мотивації, виокремлення деякихіз них у число першочергових, пов’язаних із задоволенням працею,самоствердженням та саморозвитком. Це зрушення у мотиваційному механізмізумовило необхідність виділення в ньому коротких і далеких мотивацій. Такакласифікація має у своїй основі розмежування потреб на потреби вищого танижчого порядку, задоволення потреб у результатах праці та в розвиткуособистості. Загально визнано, що оціночні показники степені розвинутостіробітника як особистості, його особистісні характеристики передбачають різні“пороги чутливості” у часі. Отож, творчу і соціальну активність неможливооцінити упродовж короткого часу. Їх можна “виміряти” лише за більшдовготривалий проміжок часу, а, значить, мотивація також повинна бутизбільшеною до цього періоду. Віддалена мотивація повинна бути направлена надосягнення виробничіх результатів. Між тим, у даний час основні зусіллястимулювання праці скеровані на коротку мотивацію, на оцінку робітника, якапроводиться за результатами праці.

Використання віддаленої мотиваціївимагає вирішення, у першу чергу, питання про критерій, яке дозволило бирозділити віддалену і коротку мотивацію. Одним із критеріїв є відмінності уформах реалізації мотивації. Короткі орієнтовані, як правило, на зовнішнійконтроль за працею. Навпаки, віддалені мотивації передбачають внутрішнійконтроль. Для віддаленої мотивації є характерним відхід винагороди на другийплан у порівнянні з орієнтацією на результат.1

Порівняльний аналіз короткої івіддаленої мотивації дозволяє виділити три фактори, котрі одночасно і мотивуютьі з допомогою котрих здійснюється віддалена мотивація – це освіта, стаж ікваліфікація виконавця. Стимулювання зростання кваліфікації та освітивідповідає меті управління працею, бо вони є основними факторами підвищенняпродуктивності праці.

Одночасно підприємство зацікавлене ів формуванні постійного контингенту персоналу. Зростаюча ціна робочої сили,вкладення у “людський капітал”, у навчання та кваліфікацію робить надзвичайноневигідним оновлення складу робітників.

Стимулювання освітнього,професійно-кваліфікаційного розвитку працівника із закріпленням його напідприємстві відповідає принципам трудової мотивації. Віддалена мотиваціяконкретно пов’язана з перспективами професійного, кваліфікаційного, освітньогозростання упродовж всього трудового життя на підприємстві. У зростанніпрофесійно-кваліфікаційного, освітнього рівня зацікавлений сам індивід, адже цевідповідає його потребам у самореалізації.

Стратегія трудової мотивації,заснована на мотивації з активним використанням стимулів довготермінової дії,розвиває діяльність, надаючи їй максимальносмислотворний контекст, і з цієїточки зору вона виглядить сьогодні найбільш ефективною та раціональною.Стратегічний рівень трудової мотивації спрямован через віддалену мотивацію нареалізацію життєво осмислених механізмів мотивації. Коротка мотивація здійснюєпідтримуючу, направляючу функцію.

Треба відзначити, що досвід роботи вумовах переходу до ринкової економіки у нашій країні ще не достатньо багатийфактами побудови струнких мотиваційних систем. З цієї точки зору інтереспредставляє звернення до досвіду індустріально розвинених країн з ринковоюекономікою. У західній економічній літературі не склалася теорія віддаленоїмотивації, тим не менше всі теперішні підходи у практичному менеджментібазуються на політиці віддаленої мотивації. У литературі можна зустріти лишезагальні та фрагментальні витяги про це. Приміром, Т.Пітерс та Р.Уотерманприводять у своїй книзі слова Б.Беттельхейма: “Якщо ми сподіваємося жити непросто від момента до момента, а в життєвому усвідомленні нашого існування, тонаша найбільша потреба і найважче досягнення полягає у тому, щоб знайти сенснашого життя”.1 Дж.Шервуд відзначає, що в трудовійдіяльності “…перспектива змушує людину повірити у свою корисність ізначимість”.2

Розвиток віддаленої мотиваціїперсоналу у західних компаніях здійснюється шляхом закріпленя працівників закомпаніями (конкуренція внутрішнього ринку праці): створення широкого спектраморальних стимулів, додаткових виплат і пільг, вироблення філософії компанії(тенденції, ритуали, направлені на виховання гордості); пільговий продаж акцій(розподіл власності); участь у прибутках і в управлінні; все більш широкийоблік стажу. При цьому західний практичний менеджмент відзначається тим, що всіці фактори використовуються системно. Саме їх системність при врахуванністажового фактора дозволяє вести мову про використання віддаленої мотивації якстратегії трудової мотивації у практиці західного менеджменту. Це можнапрослідкувати на прикладі найкрупнішої американської корпорації ІБМ.

Одним з найважливіших принципівкадрової стратегії ІБМ є гарантована пожиттєва зайнятість. Для її реалізаціївикористовується регулярна перепідготовка кадрів; “ядро” постійнихспівробітників, охоплених системою “пожиттєвого” найму; заохочення ініціативи; системаатестацій та співбесід, залежність оплати праці від атестації. В ІБМ оплатапраці визначається двозначним числом, де перша цифра означає тип виконуваноїроботи, а друга – статус (чим вищий він – тим вищий рівень заробітної плати).1Подібну “стратегію залучення” використовують понад 1 тис. американськихкорпорацій, серед котрих такі лідери, як “Дана”, “Кодак”, “Тексас Інструментс”,“Хьюллет-Паккард” та інші.2

Найкрупніший західнонімецький концернБАСФ, не дивлячись на те, що у своєму окрузі є основним роботодавцем, у своїйсоціальній організації приділяє першочергову увагу інтеграції кожного робітникау виробничу систему на довгі роки. Кожен зайнятий на БАСФ у середньому працюєпонад 15 років. Системи стимулювання і розвитку персоналу працюють синхронно. Зодного боку – пільгове забезпечення найдешевшим і добротним житлом (вартістьжитла, котре БАСФ надає своїм працівникам на 100 – 800 марок дешевше, аніж всередньому по ФРН), 300 їдалень з дешевими обідами працюють цілодобово,першокласне медичне обслуговування, висока заробітна платня, плюс щорічна,залежно від стажу, премія (125-175 % від окладу), 40-годинний робочий тижденьта 30-35 денна відпустка з додатковою оплатою 30 марок на день.

Кожний другий працівник єдержателем   акцій рідного підприємства, надаваних їм за зниженою ціною у 2,5раза, тоді як на ринку курс акції у 6-7 разів вищий номінальної вартості.Пенсія на БАСФ вища середньої заробітної плати. На підприємстві проводитьсядоплата за заняття спортом, ранкові спортивні розминки робочих з керівниками,відвідання театру і т.п.1

Дж.Грейсон-молодший та Карло О’Делл,підкреслюючи важливість використання принципів стабільності колективу тагарантії зайнятості, пишуть, що існує у всякому разі щонайменш шість причин,котрі обумовлюють зростання інтересу до них: страх бути звільненим; японськийметод”пожиттєвого найму”; американський досвід; страх перед автоматизацією;плинність робочої сили; невдоволення привілеями у вищого керівництва.2

В управлінні віддаленої мотиваціївеликий досвід накопичений у Япониї. Окрім специфічного, властивого лишеЯпонії, можна виділити і загальне, універсальне, таке, що має значення длябудь-якої країни. До цього загального можна віднести, як це справедливопідкреслює Г.І.Целіщев, інтеграцію інтересів підприємства і працівника, високийступінь залежності стимулів працівника від фірми і від його відданості їй;пріоритет колективних інтересів перед індивідуальними, широке заохоченнякооперації, групових форм праці; баланс інтересів управлінців, персоналу таінвесторів; формування партнерських зв’язків фірмами, що співробітничають,покупцями і постачальниками.3

Дотепер ми вели мову про мотивації дотрудової діяльності і про місце і роль їх у загальній системі потреб, інтересівта стимулів. Але є ще один аспект трудової мотивації, котрий пов’язаний зіснуванням праці як вищої форми життєдіяльності людини, як потреби; як мірилацінності самої людини. Праця як мотив є відображенням духовного начала людини,її потягу до самовираження, проявів.Чим вищій рівень зрілості виробничо-економічногоорганізму, тим більшого значення набуває мотив у самій праці, в праці як формісамовираження. Мотив до праці як джерела винагороди у цьому випадку відіграє недомінуючу роль, він доповнює мотив у самій праці. Співвідношення між нимизмінюється в міру розвитку продуктивних сил, посилення кооперації якпродуктивної сили, кардинальної зміни ролі праці у системі факторіввиробництва.

Не можна не відзначити зміну системимотивації, яка є відображенням розвитку форм людської діяльності. Вища ступіньцього розвитку знаходить своє концентроване вираження у творчості. У творчостіголовним є не речовий результат, а прояв і вдосконалення здатності людини досамовідтворення.1 Творчість – це діяльність людини, щосприймається нею як породження внутрішнього потягу до самореалізації і така, щопередбачає її у якості мети.

Для постекономічної стадіїцивілізації характерний пріоритет надекономічних мотивів, соціокультурнихфакторів. Це накладає свій видбиток на весь механізм трудової мотивації.

Зміна  мотиваційних типів таструктури мотивацій, показана вище, не вичерпує всього багатства цієї проблеми.Тим не менше вона дає можливість зробити певні висновки, яки мають важливезначення для розгляду процесу становлення ринкового механізму активізаціїтрудової діяльності у нашій країні.

Перш за все необхідно відзначити, щомеханізм трудової мотивації не залишається незмінним. Він достатньо активноускладнюється. В його структурі відбувається зміна пріоритетності різного родумотивацій. Однак при всьому різноманітті змін, котрих зазнає механізм трудовоїмотивації, можна визначити своєрідні закономірності цих змін, характерні длявсіх країн, не дивлячись на відмінності їх рівнів соціально-економічногорозвитку. Це, по-перше, розширення економічної свободи і незалежності найманогоробітника, підвищення його відповідальності за свій добробут і свій статус.По-друге, посилення інституціональних основ соціально-трудових відносин,перетворення їх на об’єкт жорсткого державного регулювання. По-третє, виразнопроявляється тенденція зростання залежності розподілу кінцевих результатів відтрудової діяльності, зусиль працівника. Закономірним наслідком цієї тенденції єпослаблення ролі інших джерел доходів, перетворення праці в універсальний засібзабезпечення життєвих благ, економічної незалежності, самоутвердження ісамооцінки.

По-четверте, посилюваний процесперетворення праці в домінуючий фактор змінює роль та співвідношення формвласності. Серед них на перший план висувається і все більшу роль відіграєвласність на робочу силу як форма релізації визначальної ролі праці як гарантаекономічної незалежності працівника. Зі зростанням значимості власності наробочу силу закономірно послаблюється роль інших форм власності і перш за всекапіталу. Вони поступово перетворюються на загальні умови здійснення праці всіхгромадян, здатних до праці.

По-п’яте, зі зростанням ролі праці івласності на робочу силу суттєво розширюються можливості найманого робітника вреалізації власності на речові фактори виробництва, котра стає одним їз джерелформування його особистих доходів (надходжень). На цій основі відбуваєтьсяподолання відчуження працівника від власності і капіталу та послаблення ролінайму робочої сили, а в окремих випадках і їх ліквідація. Закономірнимнаслідком цих та інших процесів є вирівнювання економічного і соціальногостатусу працівника.

По-шосте, внаслідок невпинногорозвитку соціалізації економіки відбувається висування на перший плансоціальних потреб, набуття ними пріоритетної ролі. Посилення соціальноїорієнтованості економіки визначає зростання ролі надекономічних мотивацій тазміну структури складників механізму трудової мотивації.

По-сьоме, закономірними єдемократизація економічного життя, наростання таких мотивів, як збагаченнязмісту праці, розширення соцільно-економічних функцій, застосуванняколективістського духу, солідарності і партнерства.

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА АКТИВІЗАЦІЇТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІУ ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

У першому розділі ми розглянулипогляди на місце і роль людини в економічному житті суспільства і на трудовімотивації. Цей розгляд дав змогу відзначити, що в ході розвитку відбувалосярозширення спектру суспільних відносин, засвоюваних та реалізовуваних людиною,у тому числі, й трудових мотивацій. Викладені попередньо та виокремленінайбільш важливі положення і тенденції є необхідними умовами та передумовамидля конкретизації складників формованого ринкового механізму активізаціїтрудової діяльності.

Всестороннє врахування всього тогонового, що здійснила наука у попередніх десятиріччях з проблем трудовоїмотивації і тих магістральних напрямків розвитку економіки високорозвинутихкраїн, котрі чітко прослідковуються останнім часом, служить відправноютеоретичною базою для виділення економічних відносин та структур, які в своїйсукупністі складають ринковий механізм мотивації. Сучасна соціально-економічнареальність утруднює вирішення цього завдання, тому що багато економічних формта структур знаходяться у стані становлення, а деякі з них взагалі відсутні.Формована модель ринкової економіки в ході проведення економічних реформ вУкраїні виявилася несприйнятливою до багатьох найновіших тенденцій розвиткупромислово розвинених країн зі зрілим ринковим господарством. Це перш за всестосується таких тенденцій, як соціалізація та гуманізація економіки, всебільша її орієнтація на людський вимір, формування доходів не тільки за працею,але й за капіталом, подолання відчуження працівника від праці, її результатівта власності на засоби виробництва, демократизації економічного життя.

В країнах з розвинутою ринковоюекономікою вищеозначені та інші процеси мають неоднаковий перебіг і, щонайголовніше, проходять з різною швидкістю. Однак обов’язковим є те, що вони неігноруються, а в тій чи іншій мірі використовуються при вдосконаленнідіяльності працівників, створенні умов для неухильного зростання їх освітньогоі професійного рівня і більш повної реалізації здібностей кожного з них.

До розгляду формованого ринковогомеханізму трудової мотивації можна було б підійти традиційним шляхом,виокремлюючи, структуруючи трудові мотивації, визначаючи взаємозв’язки міжними. Але такий підхід вимагав би залучення великого літературного тафактичного матеріалу, відхилення уваги на наслідки, а не на конституціюючімоменти ринкового механізму трудової мотивації. Тому ми обрали другий підхід,засередивши зусілля на обгрунтуванні як наявних, так і ще недостатніх основ таланок вказаного механізму, без котрих навряд чи можливо говорити про йогодієвість і відповідність сучасній, зрілій ринковій економіці.

Враховуючи складність та об’ємністьрозглядуваної проблеми, недостатню увагу до основних “каркасів”, ланокринкового механізму трудової мотивації, ми зупинимося, як нам видається заправильне і як це випливає із вищесказаного, на основоположних процесахподолання найманої праці, що визначають коли не найскладніший, то напевнеформуючий механізм. Найважливішими з цих процесів є власність працівника,взаємозв’язок розподілу по праці з колективною працею і власністю на засобивиробництва і демократизація економічного життя.

 2.1. СТАНОВЛЕННЯВНУТРІШНЬОЇ МОТИВАЦІЇ ЯК ФОРМИ ПОДОЛАННЯ НАЙМАНОЇ ПРАЦІ

Зміни, котрі спостерігаються вринковому механізмі трудової мотивації високорозвинутих країн в останнідесятиріччя, найбільш концентрованого виразу отримали в подоланні відчуженняпрацівника від праці, її результатів і від власності на засоби виробництва.Цьому напрямкові не відповідали так звані соціалістичні системи господарюванняі тим більш не є відповідною його вимогам нині формована у нашій країні ринковаекономіка.

До переходу до ринкової економіки,панівною формою власності була державна, котра найчастіше називалася в останніроки загальнонародною. Форми реалізації цієї власності призвели до зникненнячіткого розуміння прав власності, а їх багатоманітність звелася до розподільчихфункцій. Відносини між безпосереднім виробником і колективом, між виробником ідержавою (її органами) виражалися не стільки у відносинах товаристськогоспівробітництва, на що розраховували при створенні нової системи і робилинаголос у пропаганді, скільки у відносинах відчуження робочої сили від засобіввиробництва і привласнення результатів праці виробника, перш за все державою.Трудова угода відображала не рівноправність договірних сторін, а диктат однієїсторони (держави). Умови праці, заробітна плата централізовано визначалисьдержавними органами і підлягали обов’язковому виконанню. Це стосувалося нетільки державних підприємств, але й колгоспів, щоправда, у останніх було більшеможливостей для маневру ресурсами.

У цьому плані ринкова угода,контракт, побудований на класичному принципі “купівлі-продажу”, давав більшепростору поторгуватися на переговорах з приводу продажу робочої сили,заробітної плати, умов праці обом сторонам. І за відомої професіональної таполітичної організації трудящих, єдність їх дій допомогала добитися більшсприятливого клімату для роботи у порівнянні з неорганізованими загонамиробітників.

Сьогодні можна відзначити, що процеспоєднання робочої сили із засобами виробництва у командно-адміністративнійсистемі був більш суперечливішим, аніж в ринковій економіці. Насправді,засвоєння індивідом з дитячих років ідеологічних символів, нібито всі засобивиробництва у нашій країні є загальнонародною власністю, що людина є господаремсвоєї долі, приходило у протиріччя з реаліями життя, особливо у процесівиробництва, де, по суті, працівник трудився за вказівкою згори (віднайближчого начальника до керівників, що знаходяться на висхідній ієрархічноїпіраміди), результати ж праці не належали йому, а також розподілялися згори. Цепротиріччя доповнювалося у сфері розподілу, коли проголощуваний принцип покількості й якості праці фактично здійснювався у формі нееквівалентного обмінутрудового внеску на заробітну плату, котра встановлювалася згори і була нерідконижчою від витрат необхідної праці. Остання не завжди і не у всіхвідшкодовувалася із суспільних фондів споживання.

До цього варто додати, що формальноза Конституцією колишнього СРСР людині було визначено право вільнорозпоряджатися своїми здібностями. Це створювало загальну юридичну передумовустановлення до робочої сили як до особистої (індивідуальної) власності.Щоправда, заперечення власності на робочу силу, товарно-грошових відносин непройшло безслідно для практики, воно породило байдужість до праці, загальмувалотемпи прискорення НТП та підвищення ефективності виробництва. По суті, робочасила залишалась поза економічними відносинами, в котрих вона трудилася. Всебагатство трудових відносин зводилося переважно до відносин з державою. Цеслугувало основою заперечення інституту приватної власності працівника наробочу силу і визнання права держави на цю власність.

З переходом до ринкової економікиофіційно проголошено свободу працівника і визнано його право на робочу силу. Уновій Конституції України (стаття 43) підкреслюється: ”Кожен має право напрацю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільнообирає або на яку вільно погоджується”.1 Це означає, що створеноабо створюються правові умови для вільного розпорядження працівниками своїмиздібностями до праці  включаючи їх продаж.

Для реалізації цього права існує двашляхи. Один з них пов’язаний з перетворенням робочої сили на товар. Другий –передбачає утвердження інституту приватної власності на робочу силу якдомінуючу форму і подолання відчуження працівника від результатів своєї праці,колективної праці і засобів виробництва.

Як вже відзначалося, у тієї моделінародного господарства, котра склалася в колишньому СРСР у 30-ті роки, багатощо було скопійовано іншими країнами, що ставали, як вважалося, на шляхбудівництва соціалізму. Відповідь на питання про форму власності на робочу силузалишалася дискусійною. Існували уявлення про робочу силу як про особисту,суспільну, суспільно-особисту власність і про відсутність власності на робочусилу. Особливо активно стало обговорюватись це питання наприкінці 60-х – напочатку 70-х років, коли розроблялись проблеми розвинутого соціалізму. Недивлячись на велику увагу, яка приділялася проблемі власності на робочу силу уцей період, єдності думок з цього приводу не було. Одні, виходячи ізвизначальної ролі загальнонародного інтересу і одержавлення економіки якневид’ємної властивості економіки розвинутого соціалізму, обгрунтовувалиположення про суспільну власність на робочу силу. В цьому твердженні є значначастка істинного становища індивіда в суспільстві. Він був суцільно залежнимвід держави і, значить, у цьому сенсі рівним зі всіма іншими членамисуспільства. Інші притримувалися позиції особистої власності на робочу силу,посилаючись на відсутність товарного характеру робочої сили і економічноїсвободи. Не вдаючись у деталі інших точок зору, відзначимо, що вони займалипроміжне становище між першими діаметрально протилежними позиціями.

При короткій констатації вказаноїтеоретичної суперечки може видатися, нібито вона має надто віддалене відношеннядо ринкового механізму мотивації. Насправді це не так. З дискусії про власністьна робочу силу можна, виходячи з нинішнього бачення цього питання, зробитикілька висновків, які мають принципове значення для формування мотивацій, щоактивізують трудову діяльність. Перш за все, слід визначити те,  що працівникбув відокремленим від засобів виробництва, які були власністю держави і якимирозпоряджалася номенклатура. По-друге, значна частина результатів працівідчужувалася на користь держави і розподілялася переважно не у відповідності зпрацею. Така практика, що реально складалася безпосередньо у процесівиробництва, “переносилась” у сферу відносин “держава — працівник” і тим самимпослабляла трудову мотивацію.

Темпи зростання суспільних фондівспоживання у порівнянні з фондом розподілу по праці відносно звузили сферутрудових відносин, що складалися між працівником і державою. По-третє, і цеголовне, працівник був позбавлений економічної самостійності і реалізація йоговласного інтересу в цілому залежала від здійснення колективного та суспільного(а точніше – державного) інтересу. Все це і багато що інше, пов’язане з цим, немогло не викликати кризи моралі праці, слабку заінтересованість у результатахпраці. Як наслідок націоналізації, колективізації і тотального одержавленняекономіки склалися трудові відносини, функціонування яких до переходу доринкового господарювання суперечили таким процесам світової економіки, якутвердження пріоритетності індивідуальних інтересів, домінуючої ролі праці таліквідацію відчуження від власності.

При розвинутих відносинахпривласнення в силу певної самостійності,  автономності, обособленості людинивід суспільства, його суспільних осередків власність на робочу силу не можевиступати інакше, ніж індивідуальна. При сучасному трудовому законодавстві,високій культурі населення і глибоких змінах в структурі виробництва,необхідність у привласненні робочої сили з боку власників засобів виробництвапослаблюється і має тенденцію до зникнення. У таких напрямках повиннібудуватися взаємовідносини між власниками засобів виробництва та власникомробочої сили в Україні.

Еволюція приватної власності, щоскладає традиційну основу ринкової економіки, виразилася у перетворенні її урізні види соційованої приватної власності, перш за все акціонерної, а останнімчасом у посиленні її деперсоніфікацїї, інституалізації та кооперації. Так,навіть найбільш розповсюджена із цих форм, акціонерна, не усуває відчуженняпраці від капіталу, і привласнення працівника обмежене його власністю на робочусилу, а не всією працею. Створюваний в акціонерному підприємстві ефект,джерелом якого є колективна продуктивна сила, зусилля сукупного працівника, нерозподіляється між його творцями, за винятком дивіденда на акції.

Треба відзначити, що економічніперетворення в Україні пішли шляхом відродження приватної власності на робочусилу і найманої праці, характерних для приватно-підприємницького типу ринковоїекономіки. Але це відродження відбувається в процесі руйнування попередніх формпоєднання робочої сили із засобами виробництва, заснованими на державнійвласності на них, ліквідації гарантованості праці й захищеності, котрізабезпечувала держава. У процесі ринкового реформування соціалістична формавідчуження на засоби виробництва була змінена приватною таасоційовано-приватною формою, а праця, підпорядкована державі та номенклатурі –на найману працю. По суті, відбувся своєрідний “обмін” влади держави(номенклатури) над працівником на надання цій владі економічної свободи дляпривласнення державної власності небагатьма, що не має під собою ніекономічних, ні правових основ. Така трансформація не могла позначитисяпозитивно на соціальному та економічному статусі працівника, на всьомузарплато-стимулюючому блоці і призвести до іншого результату тому, що в процесіїї здійснення були проігноровани специфіка перетворюваної соціально-економічноїреальності, закономірності загально-світового розвитку, пов’язані з подоланнямнайманої праці, возз’єднанням праці і власності, посиленням взаємозв’язкуекономічних і соціальних відносин, інерційністю багатьох потреб та інтересів,зі складністю і трудністю сприйняття нових цінностей та цільових установок.

Коли мова велася про еволюціюекономічних поглядів на людину, було наголошено, що подальший процессуспільного виробництва все більш неможливий без руйнування традиційної системинайманої праці і поступового витіснення її працею працівника-власника, щоволодіє незрівнянно більш важливою трудовою мотивацією, заінтересованістю утворчій діяльності. Формування працівника-власника служить дієвою формоюрозв’язання протиріч між системою виробничих відносин, заснованих на найманійпраці, відчуженні і сучасним рівнем розвитку продуктивних сил, все більшепов’язаних з науковоємними технологіями, підвищенням освітнього і професійногорівня працівника, всесторонньої реалізації його здібностей, інтелекту тапосилюваної кооперації праці.

Становлення працівника-власникаспрямоване на подолання суперечностей між концентрацією власності на капітал,яка досягла високого рівня, та позбавлення основної маси працівників можливостійого отримати та примножити, подолання виникаючої у зв’язку з цим соціальноїнерівності у суспільстві.

Економічна криза, яка триває вУкраїні, спад виробництва, зростання безробіття – все це об’єктивно призводить дозниження життєвого рівня населення. Матеріальне становище населення України уданий час настільки низьке, що поставило його у число найбідніших країн Європи.

Близько 60 % населення знаходиться заофіційно встановленою межею бідності. Чисельність злидарів (за рівнемсередньодушового грошового доходу) за даними на початок 1997 року склала 11млн.осіб (до злидарів відносяться громадяни з середньодушовим грошовим доходомменше, ніж 22,3 гривні). Разом з тим, приблизно 5 % населення України стають уці важкі для країни роки все багатшими й багатшими. Про це свідчать показникинаступної таблиці1.

Співвідношенняміж доходами більш заможного

Інайбіднішого населення України в 1994-1996 р.р.

(разів) 

За рік По кварталах 1 2 3 4

1994 р.

для 5% населення

10%

20%

      4,1

3,4

5,0

21,5

12,3

8,3

14,4

8,8

5,9

8,2

7,2

5,2

6,5

4,9

3,6

1995 р.

для 5% населення

10%

20%

4,7

4,1

3,3

22,8

10,2

4,5

14,1

8,5

5,9

8,7

7,6

5,2

8,4

4,7

4,7

1996 р.

для 5% населення

10%

20%

7,1

5,6

4,5

20,9

14,0

8,4

23,7

16,1

9,6

26,7

20,1

11,1

18,9

12,1

7,6

”За рік” – розглянуті співвідношенняміж сукупними доходами, “по кварталах” – між грошовими доходами 5, 10 і 20%більш заможного та найбідніших верств населення).

Ці бюджетні дослідження сімейузагальнюються Мінстатистики України і характеризують процес диференціюваннянаселення за рівнем середньодушових сукупних і грошових доходів на місяць.Співвідношення між доходами 5, 10 та 20% більш заможного і найбіднішогонаселення України, яке перебуває, відповідно у верхніх та нижніх інтервалахподілу його за рівнем доходів упродовж 1994-1996 рр. свідчить про те, що бідненаселення стало ще біднішим, а заможне – ще заможнішим.Аналіз грошовых  доходівв країні у 1996-1997р.р. показуе, що близько 24,7 – 28,7% доходів отримали 10% найбагатшого населення. Таку ж частку    доходів мали і 60%   найбіднішого населення1. Прошарок багатих людей в Україні, це восновному, керівники посередницьких фірм, комерційних банків та бірж, особи,які займаються експортно-імпортними операціями. До них також треба причислитизлочинців, корумпованих представників виконавчої влади, главарів організованоїзлочинності, котрі входять у групу населення, яка володіє надвисокими доходами.Основним джерелом первинного накопичення капіталу була не праця, а спекуляція,лихварство, привласнення рентних доходів, що  надходили державі, а такожкримінальна діяльність. Таким чином, суспільство стало швидко розшаровуватисяна відносно невеликий процвітаючий прошарок і основну незаможну масу населення.Зростаюча відмінність у галузі матеріальних благ лише в малій степені залежитьвід особистих зусиль. Відбувається у небачених раніше масштабах збагачення зарахунок збідніння інших.

Подолання негативних явищ і,насамперед, відчуження праці від власності є формою розв’язання протиріч міжзростанням ролі творчого начала у складі праці, його інтелектуалізацією танайманою працею. Окрім того, не можна не враховувати також ту обставину, що усучасній економіці у все більшій мірі продуктивні сили реалізуються у формілюдського капіталу, вкладення у котрий виступає як капіталізоване накопичення.У даний час саме людський капітал, а не його речові форми, є визначальноюформою економічного зростання та ефективності і тому його успішнефункціонування стає можливим за умов, коли інститут власності на робочу силустає домінуючим, коли праця возз’єднується з власністю.

Крім того, як відомо, у зарубіжнихкраїнах проголошено і якоюсь мірою реалізується примат права людини упорівнянні з правами колективу та суспільства. Політичні процеси у розвинутихкраїнах стають усе більше демократичними. Це вступає у протиріччя завторитарною практикою господарського управління, за котрої більша частинапрацівників позбавлена права брати участь у прийнятті економічних рішень. Длярозв’язання цього протиріччя необхідний розвиток виробничої демократії, бо колидемократизація виправдана в управлінні державою, то вона повинна бутиневід’ємним елементом управління підприємством. Становленню та розвитку цьогопроцесу чинить перепони наймана праця.

Ринкові перетворення у сфері трудовихвідносин, які відбулися у ході економічних реформ, на жаль, не враховуютьпозначених вище тенденцій. Навпаки, вони направлені на відродження найманоїпраці у попередній традиційній формі зі всіма притаманними їй негативнимимоментами. При цьому, щоправда, стали можливими два серйозних упущення, якіперешкоджають розвиткові трудової мотивації і людського капіталу. Одне з нихпов’язане з тим, що трудові відносини змінюються і тому слабкоінституціоналізовані, що призводить до постійних порушень трудових угод таігнарування навіть незначної за рівнем ціни робочої сили. Про це переконливосвідчать невиплати заробітної плати, котрі у даний час сягнули величезнихрозмірів. Друге упущення полягає в тому, що інститут приватної власності наробочу силу не став домінуючим, частка реалізації цієї форми власності уваловому національному продукті складає незначну величину і має тенденцію дозменшення.

За роки перебудови і ринковогореформування мало що зроблено для утвердження інституту приватної власності наробочу силу, праці як основного джерела доходів і засобу забезпеченнябільш-менш нормального життєвого стандарту. Здавалося б, заміна попередньоїекономічної системи ринковою створить нові, більш потужні мотиви до активноїпродуктивної праці, розширить можливості для прояву ініціативи та ростудобробуту. Але все виявилось навпаки. Життєвий рівень невпинно знижується. Якщорівень реального споживання більшості мешканців України у доперебудовний періодвідстав від рівня США у 2-3 раза, то тепер цій розрив становить 1000%, тобто у10 разів.1

Реальна заробітна плата як формареалізації інституту приватної власності у більшості громадян, різко знизиласяна тлі швидко зростаючої диференціації доходів. Реформування супроводжувалосьзбільшенням номінальних доходів у десятки і в сотні разів по всіх групахнаселення. Але це зростання відбувалося на тлі зміни всіх макроекономічнихпоказників.

В Україні з 1991 року почався спадпромислового виробництва (5 % падіння). У 1992 році він складав 6 %, у 1993 – 8%, максимального рівня досягнув у 1994 році – 28 %. У 1995-1996 рр. темпипадіння відносно уповільнювалися (12 % у 1995 р., 5 % у 1996 р.), однакзупинити цей процес не вдалось. У 1998 році валовий внутрішній продукт упав на74,2 % до рівня 1990 року.1 У середньому за рік індекс споживчихцін зріс у 1994 р. на 991,2 %, у 1995 – 476,7 %, у 1996 – 180,3 %.2

Грошові доходи населення у % до ВВПУкраїни складали: у 1990 році 65,8 %, у 1991 – 68 %, у 1992 – 47,4 %, у 1993 –42,4 %, у 1994 – 44,8 %, у 1995 – 48,6 %, у 1996 – 48,2 %. Це при тому, щообсяг ВВП знизився за роки реформ більш, ніж наполовину.3

Втрата  державного  регулювання  оплати  праці  призвела  до  скорочення  частки  заробітної  плати  в  доходах  населення.  Якщо  у  1990  році  оплата  праці  складала  у  грошових  доходах  населення  71%,  у  1993 – 56,6 %,  то  в  1997  році  вона  була  рівною  51,1 %.5  Постійне  зменшення  реальної  заробітної  плати,  як  вже  відзначалося,  призвело  до  появи  масових  злиднів.  Тому  що  навіть  одержувачів  середньої  заробітної  плати  можна  причислити  до  категорії  бідняків. Якщо у 1990-му році середнязаробітна плата забезпечувала близько 50 % раціональних норм споживанняпродуктів та послуг, то тепер вона не відшкодовує затрат навіть нафізіологічному рівні виживання. Рівень заробітної плати останнім часомзабезпечує не більше 20 % відтворення робочої сили, вони не відшкодовуютьнавіть прямих затрат праці. У більшості сімей витрати на продовольствовилучають 80 % сукупного доходу.4 У США, для прикладу, навіть біднякивитрачають на харчування близько четверті своїх доходів. “Середні” шведивитрачають на харчування 23 % доходів, японці – 18,4 %, голандці та німці – 15%, американці – 12,3 %.1

Різка диференціація в доходахнаселення, доповнювана неконтрольованим розподілом національного багатства,призвела до безпрецендентного за своєю глибиною розшарування суспільства. Посуті була створена ситуація, коли економічні реформи “оплачувала” більшістьнаселення, а вигоди від неї одержувала значно менша частка населення. Створенестановище стало наслідком багатьох прорахунків проводжуваної реформи. Однак неостанню роль у цьому відіграє ігнорування інституту приватної власності наробочу силу, відсутність спонукальних мотивів до творчої праці. Економічнареформа так і не привела в дію рушійні сили ринку, не затребувала творчоїенергії мас для продуктивної діяльності. Вони переважно обмежилися процесамиперерозподілу попередньо накопиченого багатства, а також новостворюваного, накористь новоявлених власників та примкнулих до них чиновників різного рівня,багаточисельних посередників.

У країнах з розвинутою ринковоюекономікою лише під контролем держави, що представляє інтереси ринку,розподільча система здатна підтримати чесність працівників і якість їх праці наприйнятному рівні, реалізувати на відповідному рівні приватну власність наробочу силу. У нашій країні десятиліттями панувала розподільча система, взявшиверх над обміном,  товарно-грошовими відносинами. У ході реформ рольрозподільчої системи не зменшилась, а як відзначалося вище, навіть зросла вумовах інституціонального безладу. Багаточисельна рать чиновництва таноменклатури отримала необмежені повноваження з розподілу та володіннявласністю, багатством і капіталом. Розподільча система за своєю природою противитьсяринкові, взяла верх над ним, загальмувала його становлення і розвитокспонукальних мотивів, характерних для нього. Вона загальмувала створенняринкових інститутів і законів, які б захистили щойноз’явлюваного підприємця відчиновництва, а найманого працівника від всевладдя адміністрації підприємства,на котрому він трудиться.  Замість інституціонального поля, яке б дозволялореалізувати приватну власність на робочу силу,  економічну свободу працівникауспішно здійснювати трудову діяльність, розподільча система надала чиновниковідозволяючу функцію, яка дала йому можливість на цьому наживатися. Окрім того,вона ввела непомірні податки, спонукаючи підприємців та працівників уникати їхабо зв’язуватися з кримінальними структурами.

Розподільча система при допомозіспецгодівниць, благодатної мережі привілеїв та пільг, безцеремонногорозпорядження коштами, довіреними чиновникам для задоволення потреб найманихпрацівників, перетворила їх у противників ринку. Без передання “влади” відрозподільчої системи до ринку, який регулюється за допомогою ринкових,суспільних і державних інститутів, немає перспектив для розвитку ринковихвідносин, використання вигод і переваг ринкового господарювання в інтересахвсіх працюючих, в активізації їх трудової діяльності.

Суперконцентрований вираз розподільчасистема у процесі ринкового реформування отримала у здійсненій реформаторамиприватизації. Вона вчинила фактично безкоштовну передачу у приватні рукидержавної власності і державних активів. Вона була підкріплена таким фіговимлистком, як “майновий сертифікат”, за допомогою якого народ, нібито сам,добровільно, без примусу “віддав” свою власність у приватні руки. Такаекспропріація загальної власності у власність небагатьох не принесла доходів убюджет, вона лише позбавила більшість населення навіть формальної власності. Посуті, в Україні здійснюється не народна, а мафіозно-номенклатурна приватизація– чисто символічне перетворення працівників у власників (через отриманняприватизаційних майнових сертифікатів), а далі відбувається широкомасштабнерозкрадання державної власності.

Упродовж років ринкового реформуваннявиразно спостерігається тенденція до послаблення трудової мотивації. Основнапричина цього полягає в тому, що економічні реформи не сприйняли послабленню, атим більше подоланню відчуження від праці як діяльності, наближенню працівникадо привласнення. Цього не можна зробити, не наділивши працівника власністю.Причому мова йде не про власність на засоби виробництва. В умовахвисококонцентрованого виробництва це неможливо. Світовий досвід свідчить, що наіндустріальному етапі розвитку суспільства власниками засобів виробництва у їхкласичній приватній формі можуть бути 5-6 % населення, тоді як 80 % і більшепрацюють за наймом.

У країнах з  розвинутою  ринковою економікою,  наприклад,  у  США,  близько 80 % населення складають середнійклас, тобто клас власників. Ця частина населення є власниками і засобіввиробництва, і капіталу в інших формах. І, що особливо варто підкреслити,інтелектуального капіталу. У цих країнах середній клас є основним соціальнимпрошарком суспільства. Володіючи інтелектуальною власністю, середній клас посуті володіє і в багатьох випадках на власний розсуд розпоряджається важливимфактором виробництва, “засобом”, невіддільним від його носія. Іншими словами,інтелектуальна власність, а точніше інтелект, будучи строго індивідуальним, є йнезамінним “засобом виробництва” навіть для тимчасового власника, тобтороботодавця. На цій основі складується й розвивається унікальний процеспривласнення результатів власної праці у формі інтелектуальної власності ітимчасового відчуження (продажу) цієї власності, позбавленого антагонізму уйого класичному розумінні. Відзначаючи це, не можна не підкреслити, щоінтелектуальна власність відчужується від працівника умовно, і це дозволяєговорити про виникнення внутрішньої мотивації до праці у єдності відносинпривласнення та відчуження.

Збільшення у розвинутих країнахчисельності середнього класу, основною власністю котрого є інтелект, свідчитьпро те, що активно йде процес поєднання робочої сили із засобами виробництвачерез володіння інтелектом, або, як прийнято визнавати на Заході,” людськимкапіталом”.

Як і будь-яка інша форма власності,інтелектуальна власність включає в себе функції володіння, розпорядження тавикористання. На відміну від інших об’єктів власності, інтелект можефункціонувати лише у приватній формі. Це зовсім не значить, що він не може бутиоб’єктом колективного використання. Працівник як носій інтелекту, цієїздатності до праці, у першу чергу сам є її власником і лише потім – і товинятково добровільно – може використати її спільно з іншими власниками.

Дещо інший характер носить функціяінтелектуальної власності – розпорядження. Ця функція не обмежується актомпродажу з боку власника. Працівник має право вибору, сам вирішує кому і на якихумовах продати свою інтелектуальну власність. Такого права був позбавленийпрацівник у епоху класичного капіталізму та індустріальної стадії. Право виборувідсутнє у найманого працівника низької кваліфікації. І, навпаки, чим вищаякість інтелектуальної власності, тим вищий рівень її суспільного визнання(матеріального та морального), а відповідно й ширші можливості вибору умовтрудової діяльності.

Нарешті, варто сказати кілько слівпро функції використання інтелекту. Чим унікальніша за своїм змістомінтелектуальна власність, тим раціональніше і повніше вона використовуєтьсятимчасовим власником,  тим у більшій мірі співпадають інтереси власника(працівника) і роботодавця (хазяїна). Працівник, заінтересований у посиленнітворчого наповнення праці, а роботодавець – у створенні умов для творчої праці,для підвищення віддачі від працівника.

Зі зростанням ролі інтелектуальноївласності змінюється характер приватної власності на речові факторивиробництва. Вона все більш втрачає риси індивідуального характеру. Зізростанням усуспільнення виробництва капітал все більш орієнтується навиконання суспільних завдань, задоволення суспільних потреб. І, навпаки, зізбільшенням середнього класу зростає роль інтелектуальної власності, котра всебільш набуває індивідуальних рис. Це означає, що має місце тенденція доподолання найманим працівником-власником відчуження від праці.

У процесі ринкового реформування внашій країні склалася ситуація, коли перестала існувати будь-яка мотиваціяпраці, бо сама праця перестала бути джерелом прийнятного існування. Відсутністьприйнятного чи більш високого, аніж ринкове привласнення, призвело допоглиблення відчуження від праці як діяльності і від її результатів. Це сталосяв результаті перетворення формального відчуження працівника від речовоївласності (суспільної власності на засоби виробництва) у реальне відчуження(формування приватної власності на засоби виробництва).

Мотиви діяльності людини багатозначніі визначаються, як уже зазначалося, найрізноманітнішими обставинами. Однак,стійкий мотив до праці зберігається тоді, коли знімається протиріччя міжпривласненням та відчуженням, коли людина, її здібність до праці фіксується якнайважливіша умова праці та виробництва. Для позначення цього процесу вченіввели спеціальний термін “людський капітал”.

У ході ринкового реформуванняекономіки України роль праці як джерела доходів не тільки не зросла, але йсуттєво скоротилася (про що було сказано попередньо). Зовсім протилежною єтенденція у розвинутих країнах. Там праця перетворилася у домінуюче джерелоособистих доходів населення, найманих працівників. Наприклад, у США частказаробітної плати та іншої платні (жалування) у ВНП виросла з 1900-1909рр. з 55% до 70,8 у 1989-1990 рр. Частка доходів самостійно зайнятих зменшилася за цейже період з 23,7 % до 6,8 %, а від ренти – відповідно з 9 % до 1,1 %.1

Посилення відчуження людини відвласності як привласнення, як це передбачалося в нашій країні, чинить перепониформуванню дієвого ринкового механізму активізації трудової діяльності. Процесформування мотивів трудової діяльності (механізм мотивації праці) не можливийбез відновлення прав власності на робочу силу і поєднання праці із засобамивиробництва через володіння інтелектом, без зняття протиріччя між привласненнямта відчуженням, без перетворення праці у домінуюче джерело привласненнядоходів.

2.2.ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ЗМІНИ СПІВВІДНОШЕННЯ УСИСТЕМІ ФОРМ ДОХОДУ.

Упродовж останнього десятиріччя,мабуть, можна вести мову про те, що приватна власність на робочу силу стаєдомінуючою формою власності. В останні роки зарплатоємкість усе частішерозглядається як важливий показник зрілості ринкових відносин, якіхарактеризують той факт, що вигода ринкового господарювання дістається завдяки широкомуколу безпосередніх виробників.

У країнах з розвинутою ринковоюекономікою працівник усе активніше включається в систему розподілу тієї частинидоходу, котра залишається після виплат заробітної плати. Особистий доходпрацівника формується з двох частин. Одну з них складає заробітна плата якформа реалізації власності на робочу силу. Друга частина – це доход,одержуваний працівником із прибутку підприємства. Це особливо характерно дляпідприємств, що знаходяться в колективній власності.

У нашій країні довгі роки не булопритаманної капіталізмові найманої праці. Отримувана заробітна плата виступалау формі частки продукту, котрий створювався працівником. Другу частку складаливиплати і пільги із суспільних фондів споживання, які не мали безпосередньогозв’язку з трудовим вкладом працівника. У зв’язку з тим, що темпи зростаннясуспільних фондів споживання були вищими темпів зростання фонду оплати праці,намітилася тенденція збільшення частки доходу, не пов’язаного безпосередньо зтрудовим вкладом. Це розглядалось як найбільш характерна риса розвинутогосоціалізму, що наближало його до комунізму, найважливішим принципом якого було“від кожного за здібностями, кожному по потребі”.

Не зупиняючись на інших аспектахрозглядуваної проблеми,  підкреслимо лише те, що праця на себе та винагорода занеї відносно скоротилася, а праця на суспільство та формовані за рахунок неїсуспільні фонди споживання відносно зростали. На таку динаміку були скерованіекономічна політика держави, плановий механізм мотивації праці. Теоретичнообгрунтовувалось і ідеологічно оформлялось, що в системі мотивації зросталароль потреб, моральних стимулів, безпосередньо непов’язаних з трудовим внескомі відповідно з трудовою винагородою.

Нині визнано, що такий механізмтрудової мотивації не сприяв зміцненню трудової дисципліни, а також трудовогопоходження доходів. На жаль, при вибраній моделі ринкового реформування рольпраці як джерела доходів не зростала, а, навпаки, різко зменшувалася. Заостанні роки коефіцієнт заробітної плати, розрахований як її відношення дочистої вартості виробленої продукції, невпинно скорочується. З ринковимиперетвореннями з’явилось нове джерело доходів, пов’язане з власністю на майновебагатство, на фінансові інвестиції. При чому це джерело доходу для окремої категоріїнаселення стало домінуючим і зросло до немислимих розмірів.

Якщо до перебудови і ринковогореформування визнавалась і ідеологічно настирливо пропагувалася трудова основаособистих доходів, то в даний час про це взагалі забуто. Джерело походження доходівне відіграє жодної ролі при характеризуванні добробуту, а іноді їх нетрудовепоходження навіть заохочується державою. Такий підхід не сприяє відновленнюпринципу трудового походження доходів, трудового забезпечення добробуту.

Коли раніше безпосередній працівникперебував під всебічною опікою держави і невелика частка заробітної плати уновостворюваній вартості в якійсь мірі була виправданою, то навряд чи має якесьвідношення при переході до ринку зменшення цієї частки. Зменшення коефіцієнтузарплатоємкості з переходом до інституту приватної власності на робочу силуозначає, що відчуження праці від її результатів із формального перетворилося нареальне і за своїм рівнем значно зросло. Така тенденція посилила стимулиперерозподілу, переділу власності, посередницької діяльності, скоротивши дозагрозливих масштабів зарплатостимулюючий блок, до мінімуму – спонукальнімотиви до продуктивної діяльності.

Щоб запрацював ринковий механізмактивізації трудової діяльності у сфері виробництва, необхідно кардинально змінитистановлення до зарплатостимулюючого блоку, зробити, аби не спочатку, апоступово так, щоб переважаюча частина створюваного працівником продуктудіставалася йому,  тому що лише таким чином подолається відчуження праці іпродукту.

Вирішення цієї важливої задачідоведене наукою і підтверджене на практиці сьогодні у західних країнах. ЩеК.Маркс, даючи характеристику становленню капіталістичного способу виробництва,у сьомому розділі першого тому “Капіталу” відзначав, що цей процес базується наекспропріації власності і перетворенні працівника лише на власника робочоїсили. Підкреслюючи антагонізм взаємовідносин капіталу і праці, він обгрунтувавположення про те, що подоланню цього антагонізму сприятиме утвердженняіндивідуальної власності працівника, заснований на досягнутій при капіталізмікооперації праці. К.Маркс писав: “Капіталістичний спосіб привласнення, що єнаслідком капіталістичного способу виробництва, а, значить, і капіталістичнаприватна власність, є перше заперечення індивідуальної приватної власності,заснованої на власній праці. Але капіталістичне виробництво породжує знеобхідністю природнього процесу своє власне заперечення. Це – запереченнязаперечень. Воно відновлює не приватну власність, а індивідуальну власність наоснові досягнень капіталістичної ери: на основі кооперації і спільноговолодіння землею та виробленими самою працею засобами виробництва”.1

На жаль, у післяжовтневий період ізмарксового положення взяли на озброєння лише думку про те, що концентрований уприватних руках капітал повинен бути ліквідованим шляхом експроприаціїекспропріаторів, а те, що замість нього повинна утвердитися приватна власністьпрацівника на засоби виробництва, які використовуються на основі коопераціїпраці і машин, було повністю проігноровано. У вітчизняній практиціекспропріація експропріаторів завершилася відміною приватної власності накапітал і утвердженням державної власності на засоби виробництва. Вважалося, щопередаючи засоби виробництва державі, можна досягнути справедливого розподілутого, що створене, і подолати відчуження працівника від праці та їїрезультатів. Але, як вже зазначалося, на практиці відбулася концентраціядержавної власності, котрою володів, розпоряджався державний апарат, абезпосередній працівник виявився відстороненим від цієї власності і не зміготримати жодного доходу, окрім заробітної плати, яка по суті була лише платоюза частину праці, так званої праці на себе.

Індивідуальна власність, заснована накооперації праці і спільному володінні землею та виробленими своєю працеюзасобами виробництва, найбільш вдало відображає суть процесу подоланнявідчуження працівника від праці та її результатів. По-перше, вона не поверталадо індивідуальної власності, основаної на власній праці. Визнання такого шляхуза домінуючий означало б руйнацію продуктивних сил суспільства, повернення додрібнотоварного виробництва, перетворення ремісничого і кріпосного господарствана основну форму виробництва. По-друге, індивідуальна власність, заснована, якобразно казав К.Маркс, на досягненнях капіталістичної ери, розв’язувалапротиріччя між подальшим посиленням концентрації власності на капітал іпозбавленням основної маси населення можливості користуватися нею.

Передбачувана Марксом індивідуальнавласність кардинальним чином змінювала характер власності на робочу силу. Вумовах антагонізму між працею і капіталом вона виступала невіддільним моментомвідтворення капіталу, не маючи самопереважаючого характеру. Його кількіснавизначеність повністю зумовлювалась можливістю саморозростання капіталу. До тихпір, доки працівник позбавлений права власності на матеріальні, речові умовивиробництва, власність на робочу силу не може бути визначальною, вона завждибуде похідною від власності на засоби виробництва та фінансових інвестицій.Якщо робоча сила залишається товаром, а праця є найманою, то працівник,віддаючи свою працю роботодавцеві, не може претендувати ні на що, окрімвартості своєї здаваної у найм робочої сили. Однак реалізовувана у праці робочасила доставляє праці більше, ніж її ціна. Це перевищення, яке по Марксувиступає у формі додаткової вартості, відчужується від працівника іприсвоюється власником капіталу. З позиції мотиваційного механізму суть речейпринципово не змінюється у тому випадку, коли вищевказане перевищенняпривласнюється безкоштовно державою. В обох випадках має місце відчуженнячастини результату праці, усічена форма реалізації праці як домінуючого факторавиробництва.

Отож, збереження статусу найманогопрацівника вступає у явне протиріччя зі зрослим рівнем розвитку продуктивнихсил та людського капіталу як найціннішого в епоху НТР. У теперішніх умовахкінцевий результат праці у все більшій мірі залежить від колективноїпродуктивної сили, від кооперації праці. Реалізація принципу справедливості,посилення трудового походження доходів вимагають, щоб власність працівникарозповсюджувалась на результати праці, отримувані в ході спільної діяльності.Вирішення цієї проблеми не може бути обмежене зростанням малого підприємництва,розвитком власності, заснованої на власній праці або праці сім’ї. Воно повиннебути доповнене власністю на спільно використовувані засоби виробництва. Щобпрацівникові насправді стати хазяїном продукту своєї праці, йому не достатньобути лише власником своєї здатності до праці, котра представляє собою лишеможливість праці. Більше того, до тих пір, доки значна частина результатівпраці та засоби виробництва відчужуються від працівника, власність на робочусилу носить похідний характер, можливості її реалізації обмежені і маютьнестійкий характер. Ця власність повинна бути доповнена власністю на продукт,створений понад ціну робочої сили.

Щоб працівник відчув себе господаремвиробництва, зовсім не обов’язково наділяти його засобами виробництва абочасткою їх у загальному обсязі, використовуваних колективно. У висококонцентрованомута усуспільненому виробництві це неможливо і непотрібно. Єдино важливим є подалання прірви міжздатністю до праці і власне працею. Необхідно зробити так, щоб реалізованапраця, втілена в її результатах, а не здібність до праці, виступала основоююридичного права власності для будь-якого працівника. Це одночасно означає, щоусякий закон про власність повинен виходити з праці і трудового принципу якнайпершої основи власності.

З огляду на таке положення вартоуточнити широко розповсюджену думку про рівноправність форм власності. Вонаможе бути тільки у тому випадку, коли кожна з цих форм має своєю основоютрудове походження. Якщо праця фермера або індивідуально-приватного підприємцяє підмурком індивідуальної власності на основі приватної власності на засобивиробництва, то праця робітника крупного підприємства теж повинна мати подібнийпідмурок для індивідуальної власності на продукт праці колективу підприємства.Тільки в цьому випадку діє той самий закон – закон власності на продукт своєїпраці.

Коли виходити з трудової основивласності, возз’єднання праці і власності, то робітники підприємств колективно,спільно реалізуючи свою працю, мають таке ж обгрунтоване право індивідуальноївласності на продукт своєї праці, як і окремий виробник (фермер, ремісник,індивідуально-приватний підприємець) на продукт приватної праці. При цьому, щобутвердити індивідуальну власність на продукт колективної праці, зовсім невимагається повернення до індивідуально-приватного господарства,дрібнотоварного виробництва і відповідних їм форм приватної власності, щопередбачають передачу засобів виробництва кожному окремо. Більше того, подібнідії означали б повернення до того, що вже пройдено розвинутими країнами,ігнорування переваг та досягнень суспільного виробництва, невпинно зростаючоїролі колективної продуктивної сили праці.

Сучасне суспільство не може зробитивсіх громадян приватними власниками засобів виробництва у традиційному їхрозумінні. Досягнутий рівень розвитку продуктивних сил та осуспільненоговиробництва безповоротні. Не руйнуючи цього, працівники можуть і повинні бутивласниками на іншій основі -–основі своєї праці. Подібно до того, як працядрібного виробника є джерелом його продукту і основою його індивідуальноїприватної власності на засоби виробництва та результати праці, так іпрацівникові крупного підприємства його праця повинна слугувати основою його жіндивідуальної власності на продукт праці спільного виробництва. Це стаєможливим лише тоді, коли продукт колективної праці стає помічником розподілу,об’єктом індивідуальної власності кожного працівника.

На приватно-капіталістичних тадержавних підприємствах продукт спільної праці привласнюється працівником наоснові власності на робочу силу. Це привласнення здійснюється за вартістюробочої сили, котра набуває форми заробітної плати. Але ця форма єірраціональною, такою, що створює видимість, нібито працівник отримує продуктсвоєї праці. Насправді він отримує лише частину свого продукту, а друга йогочастина, як правило більша, відчужена від нього або на користь держави, абоприватного власника засобів виробництва.

Отже завдання полягає у тому, щобосуспільненому способу праці відповідав осуспільнений спосіб привласнення їїпродукту. Форма привласнення результатів праці, заснованої на індивідуальній приватнійвласності на засоби виробництва неприйнятна для способу виробництва, якийбазується на колективній праці. Стосовно останнього, спосіб привласненняпродукту повинен основуватися не на вартості робочої сили, бо це суперечитьколективному способу праці, а на споживчій силі праці, котра реалізовується увсьому знову створюваному ефекті. Іншими словами, мова йде про те, що працівникмає всі підстави претендувати не тільки на той обсяг життєвих коштів, котрийдорівнює вартості його робочої сили, але й на додаткову кількість життєвих благта засобів розвитку, котрі раніше відчужувалися від нього.

Головна перевага такого розподілуполягає у тому, що вона ставить усіх працівників незалежно від формгосподарювання у рівне становище, залежне тільки від споживчої сили власноїпраці, створює міцну основу для більш повного розкриття творчих можливостейпраці і власного забезпечення життєвого добробуту. Утвердження такогорозподілу, а, відповідно, статусу власника дозволить робітникові по-перше, якіндивіду отримати доход від приміненої ним індивідуальної праці, враховуваноїза кількістю та якістю; по- друге, як члену виробничого колективу привласнюватичастину колективного доходу, створюваного на основі продуктивного використаннязасобів виробництва, спільного володіння ними та співвимірного з трудовимвкладом; і, по-третє, як члену суспільства привласнювати частину валовогонаціонального продукту, що надається у формі найрізноманітніших виплат і пільг.Такий порядок не ігнорує індивідуального інтересу працівника, а, навпаки,робить його домінуючим, органічно поєднуваним з колективним та спільнимінтересами. Це сприяє розширенню спектру соціально-трудових відносин, засвоєннята реалізація яких служить надійною базою для формування ефективної трудовоїмотивації.

У процесі ринкового реформуванняпредставлялась сприятлива можливість відновити власність працівника або, якназивав К.Маркс, його індивідуальну власність та перейти до формування доходів,переважно виходячи з трудового вкладу. Тим більше, що не треба було винаходити,як мовиться, “велосипеда”. Високу ефективність довела приватно-пайова формавласності, успішно реалізована в Іспанії у кооперативах Мондрагона, напідприємствах з власністю працівників за системою ЕСОП, котра понад 20 роківуспішно застосовується у США і справляє суттєвий вплив на законодавство іншихкраїн, що стали на шлях демократизації власності.

Ці системи є вдалим прикладомподолання відчуження працівника від праці, капіталу та результатів трудовоїдіяльності. Вони успішно вирішують питання зайнятості, стабільності,заінтересованості в індивідуальних і кінцевих результатах та виявилисьвигідними і працівникові, і підприємствам, і державі. Працівник, беручи участьу цій системі, стає співвласником колективно використовуваних засобів,отримуючи не тільки заробітну плату, але й співвідносну з працею частку уприбутках. За таких умов він перестає бути найманим працівником, тому що вінодночасно реалізовує власність на працю і власність на засоби виробництва. Зточки зору підприємства ці системи полегшують можливість отримання позиковихкоштів для розвитку виробництва. Компанїї мають право використовувати коштиінвестиційних рахунків своїх працівників, а також кредити на пільгових умовах.Але найголовніша перевага підприємств з колективно-приватною формою власностіта тих, що використовують систему ЕСОП, полягає у тому, що на них складуєтьсяблаготворний виробничий клімат, атмосфера загальної заінтересованості укінцевих результатах, широкі можливості для реалізації індивідуальнихінтересів.

Діяльність таких підприємств помітнопокращує вирішення соціальних питань. Існування індивідуальних інвестиційнихрахунків та фондів акцій ЕСОП забезпечує працівникам, що звільняються,додаткову компенсацію, частково полегшуючи фінансовий тягар пенсійногозабезпечення та соціального страхування.

Так, приміром, зайнятість укооперативах “Мондрагона” зросла з 1956 року з п’яти осіб до 18 тисяч, котрітрудяться в системі, яка має 87 кооперативів з сумарним річним оборотом у 1,7млрд.доларів.1

Система “Мондрагона” та ЕСОП маютьсуттєві відмінності. Найбільш послідовно поєднується праця з власністю усистемі “Мондрагона”. Для неї є характерною трудова основа виникнення тапримноження частки власності працівника у колективно використовуваних засобахвиробництва, повне подолання відчуження праці від її результатів. Що жстосується системи ЕСОП, то вона є більш суперечливою, ховає в собі можливістьреставрації попереднього відчуження праці від власності, концентрації власностів руках небагатьох.

Спільним для систем є те, що підприємства,які реалізують їх, виявляються більш стійкими, прибутковими, аніж звичайніприватні компанії. Це пов’язано зі зміною економічного і соціального статусупрацівника, подоланням суперечностей найманої праці, возз’єднанням праці івласності.

Якщо розглядати ринкове реформуванняекономіки України через призму системи “Мондрагона” чи ЕСОП, то можнапереконатися, що воно здійснюється в іншому напрямку. Замість марксової ідеїутвердження індивідуальної власності на основі кооперації праці та спільному володіннізасобами виробництва, українські реформатори використали марксову теорію такзваного первинного накопичення капіталу, допустивши кримінальний характерформування відносин власності. Потурання з боку властей криміналізації процесуринкового реформування, активна участь у приватизації недекларованих капіталів,тотальний розгул корупції у всіх ешелонах влади призвели до становленнянеправового простору, що викликало недовіру широких мас до проводжуваного курсуреформ.

Не дивлячись на певні історичні, соціальніта економічні передумови для возз’єднання праці і власності, розвитку власностіпрацівника, прийнята у 1992 році програма приватизації фактично не сприялацьому, а, навпаки, допомагала поглибленню відчуження праці від її результатів івласності. Приватизація, проголосивши забезпечення кожного громадянина часткоювласності, виявилася для більшості населення чисто символічною дією.

Хоча формально програма приватизаціїнадавала трудовим колективам три варіанти пільг, однак її форми і методивступали у протиріччя з проголошуваною метою. По-перше, вона, тобтоприватизація, була жорстко спрямована на створення акціонерних товаристввідкритого типу, у той час як у всьому світі підприємства з власністюпрацівників є акціонерними товариствами закритого типу (АТЗТ). По-друге,пільгі, надані програмою приватизації, насправді створювали серйозні перешкодидля передачі підприємств у власність працівникам. По-третє, програмаприватизації мала серйозні обмеження як за часткою акцій, придбанихпрацівниками підприємств, так і за кількістю передаваного їм акціонерногокапіталу. По-четверте, і це найголовніше, придбання акцій не пов’язувалося зтрудовою участю та з формуванням частки капіталу працівника, що неминучепороджувало концентрацію власності, нерівність у процесі її перерозподілу.

Головний недолік приватизації полягаєу тому, що вона з самого початку не була орієнтованою на підвищеннязаінтересованості працівників працювати краще, на створення стимулів до більшпродуктивної праці. Для цього, як показує світовий досвід, необхідно зруйнуватисистему найманої праці як форми трудових відносин і змінити її працею власника,який володіє незрівнянно вищою мотивацією.

Приватизація за своїми цілями,формами і методами здійснення вступила у явне протиріччя з таким магістральнимнапрямком, як посування від більшої нерівності до більшої рівності. Економічніреформи в Україні, супроводжувані прискореним розшаруванням суспільства набагатих і бідних, сприяли переходу від меншої нерівності до більшої,послабленню державного втручання в економіку, розширенню меж свободиіндивідуума. Формальність загальнонародного характеру засобів виробництва,відчуження праці від її результатів, відсутність почуття господаря ідемократизація виробничого життя, а також невдоволення пересічних громадянпослужили для радянської еліти сприятливим грунтом безбольового проходженняпереділу власності, перерозподільчого процесу, отримання у власність фабрик ізаводів вищими управлінцями. Розширення сфери економічної свободи відбулося зарахунок посилення соціальної нерівності, порушення балансу рівності та свободи,утвердження та розширення відносин “найманої праці-капіталу”.

Українські реформатори взяли наозброєння неоліберальну доктрину, яка зводить роль держави до мінімуму. Але вУкраїні ця “мала” роль стала виконуватися зрослою армією управлінців. Держава,відмовившись від багатьох економічних та соціальних функцій, зосередила своюувагу на розподілі суспільної власності та створенні приватних власників назасоби виробництва без усякого зв’язку з працею її суб’єктів.

В умовах найжорстокішої кризи,хворобливого виживання підприємств, гострота суперечностей між працею такапіталом, що виникає у ході проведення економічних реформ, буде зростати уміру наростання стабілізаційних тенденцій. Справа в тім, що багато негативнихмоментів, пов’язаних зі спадом виробництва, стимулюванням працівників,демократизацією суспільного та економічного життя, інституціональнимзабезпеченням, соціальним розшаруванням населення, а також різким поглибленнямпрірви між багатими і бідними, що чітко проявилася за вiсiм років проведення економічнихреформ, більшою частиною населення “списувалися” на рахунок трансформаційногоперіоду, сприймалися за неминучі втрати ринкового реформування. Ця ілюзіяпосилилася такими “завоюваннями”, як плюралізм думок, свобода слова, економічнасвобода. Однак рано чи пізно ця більшість усвідомить, а практика її у цьомупереконає, що за реформи, за ринок з його перевагами “оплачено” величезнимивтратами, у той час, як небагато хто з реформаторів, номенклатура гігантськизбагатилися у цей трансформаційний період. Виражаючись словами К.Маркса,експропріація експропріаторів, здійснена незначною меншістю над переважаючоюбільшістю, навряд чи надихне останніх на творчу, продуктивну працю. Вона,швидше за все, посилить соціальну напругу, суттєво звузить рамки економічних тасоціальних відносин.

Ринкові реформи, створивши антагонізмміж працею і капіталом, із засобу активізації економічного зростання,підвищення ефективності виробництва, розширення економічної свободи працівникаможуть перетворитися у свою протилежність. Щоб цього не сталося, необхіднопринципово змінити економічний курс. Серцевиною нового курсу повинне статиінституціональне забезпечення “священності” права власності на робочу силу ірозвиток власності працівника. З цією метою необхідно вирішити наступнізавдання. По-перше, надати працівникам, які створили АТЗТ або ТОВ (товариство зобмеженою відповідальністю), переважаюче право викупу акцій своїх підприємствза реальною їх вартістю у розстрочку. По-друге, у зв’язку з важким фінансовимстаном підприємств та держави дозволити працівникам приватизовуванихпідприємств викуповувати на першому етапі в розстрочку обігові кошти зодночасною орендою основних фондів, які залишаються у державній власності, знаступним їх викупом. По-третє, надати працівникам приватизовуваних підприємстваналогічні системі ЕСОП податкові пільги з викупу державного майна, а такожможливості створення інвестиційних рахунків тощо. По-четверте, активнішеформувати підприємства з власністю працівників, для котрих характерні такіознаки, як подолання найманого характеру праці, розподілення прибуткупропорційно до вкладеної праці, наділення працівників часткою власності устатутному капіталі  виключно лише за рахунок прибутку, надання права їмотримати ринкову вартість цієї частки тільки при звільненні з підприємства,можливість участі працівників-співвласників у голосуванні за принципом “одналюдина – один голос”, незалежно від розміру належної їм частки власності.

Вирішення цих завдань дозволитьбагатомільйонній армії працівників скористатися вигодами та перевагами ринку іринкового господарювання у своїх інтересах та підвести під подальші ринковіперетворення міцний, диєвій механізм трудової мотивації.

 2.3. РОЗВИТОКВИРОБНИЧОЇ ДЕМОКРАТІЇ ЯК НАЙВАЖЛИВІША УМОВА  АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Із сказаного попередньо зі всієюочевидністю випливає, що переваги ринкового господарювання найбільш повнорозкриваються не тільки в певному інституціональному та соціокультурномусередовищі, але й в умовах послідовного розвитку виробничого демократизму. Зподоланням найманої праці, утвердженням власності на здібності людини якдомінуючої форми власності, створенням частки власності у колективномувикористанні засобів виробництва, виробнича демократія виконує рольцементувального начала усіх складників механізму активізації трудовоїдіяльності. Про це переконливо свідчить Мондрагонська модель, котра успішнофункціонує в Іспанії, розвиток у США різних нових форм колективної власності,найбільш популярною з яких є так звана “Програма акціонерної власності дляробітників та службовців” (ЕСОП), котра детальніше розглянута попередньо, атакож досвід країн з посиленою соціально-орієнтованою ринковою економікою.

Як відомо, в умовахпланово-розподільчої системи можливості для розвитку виробничої демократії булисуттєво обмеженими. Це було викликане тим, що основні економічні агенти булипозбавлені господарсько-правової самостійності і в своїй економічній діяльностіповністю підпорядкованими командам “зверху”. Вони діяли у відповідності зекономічними рішеннями, що приймалися централізовано. Ініціатива трудовихколективів та окремих працівників допускалася у межах централізовано прийнятихрішень та завдань. Усяка підприємливість поверх цього найчастіше розглядаласяяк неприйнятна, а іноді навіть трактувалася як кримінально покаральна.

Приблизно (найшвидше, для аналогії)така ж ситуація з виробничою демократією складається в умовах ринковоїекономіки, основаної на антагонізмі між працею та капіталом, відчуженні працівід власності на засоби виробництва та її кінцевих результатів. При такійсистемі, на противагу плановому господарству, економічні рішення приймаютьсядецентралізовано, однак вони ініціюються головним чином капіталом, як панівнимсуб’єктом, або ж його представниками. Дії найманого працівника обмежуються утакому випадку рамками вартості товару робоча сила.Все “суспільне”, породженекооперацією праці, осуспільненям виробництва стає властивістю капіталу,відчуженості від праці безпосередніх виробників. За таких умов у кращомувипадку можуть виникнути лише елементи виробничої демократії, для їївсестороннього розвитку відсутні необхідні передумови.

На жаль, доводиться констатувати, щопроводжувані в Україні перетворення і реформа не тількі не сприяють, але йстримують, чинять перепони розвиткові виробничої демократії, без котрої неможна забезпечити механізму активізації трудової діяльності працівниківпідприємства. Щоб це твердження було не голослівним, треба сказати про те, уяких випадках демократія можлива і які суперечності виникають у процесі їїрозвитку. При цьому дуже важливо, аби ці питання розглядалися не самі собою, ав плані розвитку трудової активності.

З самого початку варто підкреслити,що виробнича демократія є необхідною умовою активізації праці людей, вона даєзмогу поряд з іншими моментами сучасної економіки реалізовувати здібності допраці, активніше включитися у більш широкий спектр економічних та соціальнихвідносин. Без розвитку виробничої демократії не можлива демократія в суспільстві,і навпаки.

Історичний досвід, концепціїекономічної людини і трудової мотивації показують, що демократія і трудоваініціатива – це взаємнодоповнюючі, взаємнозбагачуючі процеси. Розвитоквиробничої демократії сприяє послабленню дієвого впливу результатів праці на їїактивність та наростанню значимості самої праці і безпосередньо самоїдіяльності. Окрім цього, виробнича демократія не виключає, але суттєвопослаблює принцип “невидимої руки”, протипоставлення індивідуальних інтересів.На підприємствах, котрі активно розвивають економічну демократію, найменшепокладаються на керовану індивідуальним інтересом діяльність своїх працівниківі все більше повинні мати у розпорядженні спеціальні інститути, котрізаохочують кооперацію, спільне використання засобів виробництва. Крім того,виробнича демократія розширює спектр мотивацій. Вона додає до традиційнихмотивів – оплата праці, добробут, корисність, задоволення потреб – специфічнімотиви діючої особистості: потяг до самореалізації, суперництва, досягнення більшогоконтролю над зовнішніми обставинами, забезпечення душевного комфорту у самомупроцесі трудової діяльності та прийняття економічних рішень.

Виробнича демократія може виконувативказані функції тоді, коли прийняті централізовані економічні рішення є обов’язковимидля всіх членів виробничого колективу і коли ці рішення здійснюються ними жсамими. Невід’ємною передумовою демократичного процесу є принцип рівності, увідповідності з яким учасник цього процесу з огляду на свою компетенцію повиненвизначити, з яких питань колектив (демос) зможе внести найкращі рішення у своїхінтересах; які питання з точки зору членів колективу демос не має компетенціїрозв’язати, турбуючись про себе; умови, на основі яких демос зможе передатиобмежені і, дивлячись за обставинами, такі, що підлягають відкликанню,повноваження іншим особам. Нарешті, демократичний процес передбачає дотриманняелементарного принципу справедливості, що потребує, коли потреби і здібностіучасників цього процесу неоднакові, нерівних паїв чи частин у спільнихрезультатах, а в тих випадках, коли вони однакові, — рівних шансів на отриманнярівних часток.

Реалізація цих вихідних чинниківдемократичного процесу стає можливою у тому випадку, коли право голосарозподілене між учасниками цього процесу рівномірно, коли вони мають рівнуможливість у ході вироблення коллективних рішень висловлювати свої побажання івизначати свій вибір, а також здійснювати контроль.

Якщо підійти до оцінки наявноїситуації в українській економіці, виходячи із начальних передумов і критеріївдемократизації, то, мабуть, можна однозначно відмітити, що реально здійснюванізаходи з ринкового реформування економіки не сприяють їх реалізації, а,значить, становленню виробнічої демократії. Ці заходи в основному зведені долібералізації цін, яка не має для свого здійснення необхіднихсоціально-економічних передумов, і переділу власності, не підкріпленомупідприємницькими здібностями та трудовою діяльністю. Внаслідок цих заходів булазруйнованою державна, інституціональна та ідеологічна основа попередньоїекономічної системи, створений інституціональний вакуум та правовий безлад, вумовах якого виникли сприятливі можливості небаченого збагачення тих, хтоперебував ближче до розпорядження державною власністю та присвоєння державногомайна. Посилення економічної нерівності суперечить невід’ємним принципамекономічної демократії – рівності і справедливості. Не меншого значення має йте, що нерівномірний розподіл власності є перешкодою для демократизації. Унайзагальнішій формі можна сказати, що необмежене право власності на засобивиробництва є закрозою для демократії, а всеохоплюючий розвиток останньої –загрозою для права власності. Вирішення цієї неподоланної суперечності світовапрактика знайшла у диверсифікації відносин приватної власності на засобивиробництва, у посиленні її багатосуб’єктності, у розвитку приватно-пайової,кооперативної форм власності.

Інститут приватної власності назасоби виробництва зазнав глибоких змін. Із природнього права, яким він бувстоліттями, сьогодні колективу надано право за допомогою демократичногопринципу вирішити, яким повинне бути володіння господарським підприємством таконтроль над ним з метою досягнення таких цінностей, як демократія,справедливість, ефективність, стимулювання бажаних якостей людської особистості,а також в інтересах забезпечення права кожного учасника демократичного процесуна мінімальні особисті засоби, необхідні для достойного життя.

Як відомо, ринковій економіці не єхарактерним надмірне втручання в економіку та діяльність підприємства та йогопрацівників. Вона забезпечує економічну свободу працівникам як необхідну умовуекономічної демократії. Але у той же час не може бути необмеженої економічноїсвободи, бо така економічна свобода може призвести до накопичення у приватнихруках переважаючої розумні межі частки економічних ресурсів та багатства. Самеце ми спостерігаємо тепер в Україні. У своєму намаганні наздогнати ЗахідУкраїна прийняла лише зовнішні атрибути західного способу життя, котрі значноюмірою належать учорашньому дню. Показні розкоші “нових українців” шокують нелише переважаючу частину українців, котрі живуть на рівні чи за межою бідності,але й достатньо забезпечених на Заході. Відпочинок за вищим розрядом безпопередньої інтенсивної праці, моментальне збагачення, життя рантьє – головнийстереотип економічної поведінки нових власників і результат ринковихперетворень. На такій основі не можна побудувати цивілізованого ринковогогосподарства.

Сьогодні прийнято як завгоднокритикувати попередню економічну систему, заперечуючи все, що було до їїринкового реформування. Однак не можна не звернути увагу на те, що будівництвотак званого соціалізму здійснювалося багато у чому на величезному народномуентузіазмі. Стрімку відбудову радянської економіки після громадянської таВеликої Вітчізняної вієн навряд чи можна пояснити тільки позаекономічнимпримусом у вигляді загрози репресій. Вона мала в своїй основі також потужнітрудові мотиви, приміром, ліквідація колишної найманої праці, економічноїнерівності, монополії приватної власності на засоби виробництва, прискореннятрудового походження особистих доходів, послаблення ролі (а іноді, на жаль,ігнорування) особистого інтересу і утвердження пріоритету колективного тадержавного (загального) інтересів.

Економічна реформа, відкидаючи економічніструктури попередньої економічної системи, проігнорувала й усе те позитивне, щота внесла у механізм мотивації, у систему контролю за господарською діяльністю,у розвиток економічної демократії.

У ході економічних реформ булапроголошена і якоюсь мірою реалізована теза про плюралізм власності, про їхрівноправність. Насправді різні форми власності, що присутні в українськійекономіці, суттєво відрізняються одна від іншої, перш за все рівнемдемократизації. При проведенні реформи власності помітним було намаганняпередати всю повноту влади на виробництві або адміністрації державних імуніципальних підприємств, або вузькому прошарку чи групі приватних власників.На цій основі виникли жорсткі заходи по обмеженню прав працівників. Вонипозбавлені права створювати ради трудових колективів на випадок, коли власністьзовнішніх акціонерів складає понад 50%. Їм відмовлено у праві вводитиобов’язкові нормативи на представництво працівників в органах управління напідприємствах з різними формами власності. Використовуючи досвід західнихкраїн, що виправдав себе, було б правільніше законодавчо закріпити правопрацівників на участь в управлінні підприємством за принципом “одна людина –один голос”, незалежно від розміру частки в акціонерному капіталі, право на отриманняфінансової інформації про діяльність свого підприємства, створення виробничихрад з реальними правами в управлінні підприємством.

Виробнича демократія як необхіднаумова ініціювання трудової діяльності працівників підприємства більш послідовнорозвивається за таких форм привласнення, як індивідуальне володіння, колиспіввласниками виступають члени підприємства; кооперативне володіння, колиєдиним колективним власником є весь персонал підприємства; державна власність,котра не позбавляє господарсько-правової самостійності підприємств і правапрацівників на безпосередню участь в управлінні ними; суспільна власність, щопередбачає володіння працівниками активами свого підприємства не на правахвласності, а на основі довірливих відносин від імені суспільства, без права їхпродажу та обороту отримуваного таким чином доходу на свою користь.

Не дивлячись на відмінності вказанихформ власності, для них є характерним те спільне, що вони створюють сприятливіможливості для розвитку економічної демократії та розгортання трудовоїактивності кожного працівника.

За останні роки більшість видівнерівності у богатстві та доходах в Україні походить з міжфірмових таміжгалузевих відмінностей у оплаті праці, що є наслідком відсутностіпереливання капіталу і робочої сили, конкурентного середовища в економіці, а,відповідно, рушійних сил ринку. Так, у першому кварталі 1998 рокусередньомісячна заробітна плата складала по країні 158 гривень, при цьому удобувних галузях промисловості та атомній енергетиці – від 300 до 400 гривеньна місяць; у машинобудівних та приладобудівних підприємствах, де переважновикористовується праця висококваліфікованих спеціалістів, середня заробітнаплата складає до 100 гривень на місяць; а в громадському харчуванні середнязарплата ледве перевищує вартісну величину межі малозабезпеченості.1Виникненню нерівності багато в чому сприяла величезна концентрація власності тадуже висока оплата вищих керівників підприємств, рішення котрих найчастішенезалежні від будь-якого дієвого контролю з боку працівників та держави.

Для різних форм власності не можебути зовсім однакових форм і методів розвитку виробничої демократії. Але вкожній з них поряд з іншими механізмами повинен бути забезпеченим демократичнийконтроль над рішеннями, що приймаються, і йому у найбільшій мірі служитьпринцип “одна людина – один голос” і володіння фірмою спільно як єдинимколективом. Такого порядку притримуються кооперативи “Мондрагона” Іспанії. Уних право володіння не розподіляється між окремими працівниками. Таким правомнаділений весь трудовий колектив як єдине ціле. Право окремого працівникавизначається не володінням, а його членством. Інакше кажучи, члени кооперативунаділені повними і рівними правами, однак вони не можуть заявляти претензій начастку в активах чи чистій вартості фірми і розпоряджатися ними на власнийрозсуд. Відчужувана частка акціонерного капіталу у цьому випадку фіксуєтьсяправом кожного члена фірми відкривати інвестиційний рахунок, на котрийзаноситься належна йому частка прибутку.

Достоїнство Мондрагонської моделіполягає також у тому, що вона служить міцною основою для розвиткудемократичного управління територіальною одиницею і демократичного суспільствав цілому. Ця міцність обумовлена ідентичністю рішення одних і тих питань нарізних рівнях господарювання та іпостасі індивіда. У демократичномусуспільстві, у будь-якій демократично керованій територіальній одиниці правогромадянства визначається його членством, і вони є повними і рівними для всіхчленів співтовариства. Але ці права не дають підстави вимагати у своє володінняіндивідуальної частки національного богатства, як і на підприємствах, щознаходяться у кооперативному володінні.

Отож, одним із прикладівдемократичної організації виробництва можна вважати виробничі ради, котріскладають основу трудових відносин у ФРН, де були використані різноманітніфактори, що сприяли зменшенню соціальних витрат при переході до соціальноорієнтованої ринкової економіки.

Економічна свобода, котрусоціально-ринкове господарство надає підприємцям, які працюють по найму, іспоживачам, у більшій мірі стимулює та розкриває індивідуальні бажанняпрацювати, готовність до праці, до проявлення ініціативи, старанності таздібності, аніж інші структури з меншим набором економічних свобод.

Соціальна ринкова економіка входитьорганічною частиною у загальне облаштування ФРН, значною мірою відповідаєособливо ідеї структурного влаштування та структурної дійсності, допомагаєреалізації вимоги вільного розкриття особистості, вимоги соціальної безпеки,соціальної справедливості, соціального миру та правової державності ізабезпечує для державного і громадського порядку широкий і потужний економічнийфундамент.

Виробництво, засноване на найманійпраці, яка поєднується з принципами демократії, використовує механізмнормування прав і обов’язків робітників і роботодавців і їх співучасть вуправлінні виробництвом, сприяють досягненню найвищих результатів.

Виробнича демократія виразилася,поряд з перерахованими моментами, у створенні виробничих рад на підприємствах,що складаються в основному з найманих працівників, котрі виступаютьрівноправними партнерами з роботодавцями. Виробничі ради наділені правами:інформаційним (право одержання будь-якої інформації, що цікавить робітників, ізаперечення з приводу певних рішень); консультативним (всі виробничі питаннявирішуються спільно); право участі в управлінні, а також виступ з ініціативою вінтересах всього виробничого колективу.

На підприємствах, які наділені правомюридичної особи (АТ, ТОВ) із загальним числом працюючих понад 2 тис.осіб,створюються спостережні ради з однакової кількості представників пайовиків іпрацюючих по найму. За допомогою права участі в управлінні підприємствомпрацюючі по найму у відповідних формах отримують можливість на участь не лише вприйнятті рішення, але й в управлінні, що дозволяє їм конкретно при прийняттівиробничих рішень впливати на керівну ланку компанії.

Значить, включення до складуспостережньої ради акціонерних компаній представників працюючих по найму (увідповідності з правом на участь в управлінні підприємством), по суті, є участьу керівництві компанією, яке виходить далеко за межі права виробничих рад научасть в управлінні підприємством. Трудовий колектив, що складається з найманихпрацівників, повністю бере участь у виробничому процесі, створенні всіх умовдля задоволення соціальних потреб працівників.

Виробничі ради, що складаються восновному з найманих працівників, виступають реальною робочою силою навиробництві, повністю контролюють виробничі та управлінські рішення відприйняття до звільнення робітників тощо.

Таким чином, ми розглянули кількаприкладів з виробничої демократії, яка ефективно використовується в країнах зрозвинутою ринковою економікою: система “Мондрагона” (Іспанія), система ЕСОП(США), виробничі ради (ФРН), елементи котрих, на наш погляд, можуть бутивикористаними з урахуванням національних особливостей, трудових традицій вУкраїні при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки.

Забезпечення широкої виробничоїдемократії передбачає використання усього кращого, що накопичене і виправдалосебе у розвинутих країнах. Але не меншого значення має у вирішенні цьогозавдання розвиток демократії в суспільстві, переорієнтація особистості таповедінки людей на те, щоб підпорядковуватися не єдиним цілям, вихідним ізцентру, а єдиним абстрактним правилам-правам і моральним нормам, що є суттєвоюознакою цивілізованості. Дефіцит правосвідомості та духовної автономіїособистості – це наша сумна національна особливість. Звідси, поряд зекономічним смислом наших реформ, їх гуманістичний смисл полягає у подоланнівідчуження людини від влади. Це ж виступає необхідною умовою становленнядемократії в суспільстві.

У демократичних країнах складуваласьта відпрацьовувалась особлива правова та державна система, яка гарантує правокожної людини жити так, як вона вважає за необхідне, до тих пір і доки цим незатискуються точно такі ж права інших. Це значить, що таким шляхом задаєтьсяодин вже виправдалий себе початок: межі права. Право, яке реалізується у форміправових законів, враховуючих специфіку національної культури і традицій,започатковує інституціональні умови та межі для того самого діалога тапогодження інтересів, котрі необхідні демократичному суспільству.

Мінімальною вимогою, умовою існуваннядемократичного суспільства є ліквідація великого розриву в доходах, визнанняпасивно-терпеливого ставлення до інших інтересів. Демократичне суспільство, навідміну від традиційного і тоталітарного, визнає об’єктивну суперечністьінтересів людей та груп, можливість усвідомити та висловити ці інтереси, погодитиїх з інтересами інших через компроміс, який дозволяє пожертвувати частиноюінтересів для досягнення основної мети.

Західне суспільство більшструктуризоване. Наявність певної соціальної структури дозволяє інтересам статиявними, що є необхідною передумовою їх походження. Коли ж ця структуравідсутня, раціональна угода або так звана національна злагода у суспільствінедосяжні, бо суперечності між інтересами людей і груп включають надто великийспектр соціально-психологічних, морально-етичних, матеріальних, політичних,поведінкових, побутових і світоглядних рис, через що вони не підлягаютьраціональному регулюванню.

У ході ринкового регулювання склаласясаме така ситуація. Колапс економічної системи, який наближається, сигналізуєпро те, що країна не може більше існувати в режимі подальшого збагаченняменшості та збіднення більшості, перерозподілу та безпардонного проїданняприродних ресурсів. Подолання цих та інших недоліків можливе лише на шляхусоціальної легітимації та правової легалізації участі якнайбільшої кількостілюдей у прийнятті економічних рішень, перетворення демократії в механізм, щонаправляє устремління суспільства на формування середнього класу. Лише середнійклас може забезпечити не тільки умови для демократії, але й саму демократію, і,значить, стабільність ринку та суспільства.

ВИСНОВКИ

Узагальнюючи виконані в дисертаціїдослідження, можна зробити наступні висновки:

Ринкова трансформаціяпланово-розподільчої системи супроводжується руйнуванням попередніх іформуванням нових економічних відносин та структур. В умовах незавершеностіпроцесу становленя нової соціально-економічної системи дослідження ринковогомеханізму активізації трудової діяльності повинне опиратися на виправданіелементи попередніх соціально-трудових відносин, враховувати новітні тенденціїрозвитку економіки, тип ринкової економіки, що якнайбільше підходитьсоціокультурній дійсності України, моделі людини в економічній науці.

У будь-якій політико-економічнійсистемі модель людини включає в себе перш за все мотиви економічної діяльності,цілепокладання, соціально-економічні засоби здійснення цілей, фізичні,психологічні і розумові можливості людини.

У західній економічній теорії можнавиокремити два основні напрямки розвитку моделі людини. Один з них єхарактерним для англійської класичної школи, маржиналізму, неокласичноїекономічної теорії. Першому напрямку притаманний принцип історичногоіндивідуалізму. Головним мотивом економічної діяльності є власний егоїстичнийінтерес, який зводиться до грошей або корисності. Перша модель виходить з того,що економіка представляє собою міцну сукупність індивідів і врівноваженусистему, в котрій індивіди, керуючись своїми інтересами, добиваютьсянайбільшого добробуту.

Для другого напрямку моделей людини єхарактерним більш широке пояснення цільових функцій людини. У них значне місцевідведено вільному часу, праці як самореалізації, дотриманню традицій,альтруїстичним судженням. Іншими словами, у другому типі моделей цільовафункція людини включає в себе не тільки економічні, але й чималонадекономічних, соціокультурних моментів. Ці моделі характерні для історичноїшколи, кейнсіанства, інституціоналізму, для теорій “людських відносин”,“людського капіталу”, “постекономічної людини”.

У зв’язку з вивченням моделі людини ісучасних тенденцій розвитку ринкової економіки крізь призму механізму трудовоїмотивації в дисертації обгрунтовуються два взаємозв’язаних висновки. Один ізних пов’язаний з ускладненням механізму трудової мотивації, що виражено унаступному: по-перше, у нього в міру наростання зрілості виробничо-економічногоорганізму, поглибленя соціалізації і гуманізації економіки включаються все новій нові мотиви та стимули, які найчастіше носять надекономічний характер, а,по-друге, змінюється пріоритетність складників механізму, невпинно зростаютьроль і значення соціокультурних факторів. Виходячи з цього, в роботіаргументується теза про доцільність виділення трьох етапів ускладненнямеханізму трудової мотивації, пов’язаних з пануванням економічної людини,становленням людського капіталу і постекономічної людини.

Другий висновок полягає у зростанніролі людини в розвитку сучасних соціально-економічних процесів, з перетвореннямпраці у домінуючий фактор суспільного виробництва.

У  сучасній  економіці все більшогозначення набуває посилення та прискорення її гуманізації, орієнтація всіх їїструктур на інтереси індивіда, людини. Становлення цивілізованої ринковоїекономіки неможливе без повороту її до людини, без визнання виробника іспоживача як суб’єктів реалізації економічних законів, рушіїв виробництва,поступового перетворення їх у самоцінність розвитку. Олюднення економічноїдіяльності, людський вимір економіки сприяє, як це слідує з теорії людськихвідносин, людського капіталу, якості життя, самодетермінації суб’єктіввиробництва, приближенню економічних процесів до моделі громадянськогосуспільства.

Відзначено, що механізмактивізації трудової діяльності не залишається незмінним, — він ускладнюється.Це знаходить відображення, по-перше, у розширенні економічної свободи танезалежності найманого працівника, підвищені його відповідальності за власнийдобробут та статус. По-друге, у посиленні інституціональних основсоціально-трудових відносин, перетворенні їх у об’єкт жорсткогобагатосуб’єктного регулювання. По-третє, у зростанні залежності розподілукінцевих результатів від трудової діяльності, зусиль працівника. По-четверте, упосилюваному процесі перетворення праці в домінуючий фактор. Зі зростаннямзначимості власності на робочу силу закономірно послаблюється роль інших формвласності і, перш за все, капіталу. Вони поступово перетворюються у всезагальнізусилля здійснення праці всіх громадян, здатних до праці.

У дисертації відзначається,що в ринковому механізмі трудової мотивації високорозвинених країн найбільшконцентрованого виразу набуло подолання відчуження працівника від праці та їїрезультатів, від власності на засоби виробництва.

Економічні перетворення в Україніпішли шляхом відродження приватної власності на робочу силу і найманої праці,характерних для приватно-підприємницького типу економіки. Реформа не змоглаутвердити інститут приватної власності на робочу силу, перетворити працю уголовне джерело доходів і засіб забезпечення більш-менш нормального життєвогостандарту.

У дисертації обгрунтовується висновокпро те, що доки ринкові перетворення не будуть орієнтованими на змінизарплатостимулюючого блоку, всебічне прискорення інституту приватної власностіна робочу силу у якості домінуючої форми власності, на подолання відчуженняпраці від власності на речові фактори виробництва, неможна очікувати бажанихрезультатів, активізації трудової діяльності.

Становлення працівника-власниканаправлене на подолання протиріччя між сягнулою високого рівня концентрацієювласності на капітал та позбавленням основної маси працівників можливостіотримувати і помножувати засоби капіталу, на послаблення виникаючої у зв’язку зцим соціальної нерівності в суспільстві.

Утвердження статусу власникадозволить, по-перше, робітникові отримувати дохід від застосовуваної ниміндивідуальної праці, що враховується за кількістю і якістю; по-друге, як членувиробничого колективу привласнювати частину колективного доходу, якийстворюється на основі спільного продуктивного використання засобів виробництвата є співвимірним з його трудовим вкладом; по-третє, як члену суспільствапривласнювати частину валового національного продукту, надавану йому у формірізноманітних виплат та пільг.

Такий порядок не ігноруєіндивідуального інтересу працівника, а, навпаки, робить його домінуючим,органічно поєднуваним з колективним та загальним інтересами. Це сприяєрозширенню спектру соціально-трудових відносин.

Прийнята у 1992 році програмаприватизації фактично не сприяла процесові возз’єднання праці і власності,розвиткові власності працівника, навпаки, вона сприяла поглибленю відчуженняпраці від її результатів та власності.

Приватизація, проголосивши формальнезабезпечення кожного громадянина часткою власності, виявилася для більшостінаселення чисто символічною дією.

Головний недолік приватизації полягаєу тому, що вона з самого початку не була орієнтованою на підвищеннязаінтересованості працівника краще працювати, на створення стимулів до більшпродуктивної праці. Для цього, як показує світовий досвід, необхідно зруйнуватисистему найманої праці і замінити її працею власників, які володіютьнезрівнянно більш високою і короткою, і віддаленою мотивацією.

Основою курсу ринкових перетвореньповинне стати інституціональне забезпечення “священості” права власності наробочу силу і розвиток власності працівників. При цьому переваги ринковогогосподарювання найбільш повно розкриваються не тільки у певномуінституціональному і соціокультурному середовищі, але й в умовах послідовногорозвитку виробничої демократії. З подоланням найманої праці, утвердженнямвласності на здібності працівника як домінуючої форми власності виробничадемократія виконує роль цементуючого начала всіх складників механізму трудовоїдіяльності.

Історичний досвід, концепціїекономічної людини і трудової мотивації показують, що демократія і трудоваініціатива – це взаємодоповнювані, взаємозбагачуючі процеси. Розвитоквиробничої демократії сприяє послабленню діяльного впливу результатів праці тазростанню значимості самої праці. Виробнича демократія розширяє спектрмотивації. Вона додає до традиційних мотивів (оплата праці,  добробут,корисність, задоволення потреб) специфічні мотиви діючої особистості: потяг досамореалізації і суперництва, досягнення більшого контролю над зовнішнімиобставинами, забезпечення душевного комфорту у процесі трудової діяльності таприйнятті економічних рішень.

У дисертації робиться висновок, щовиробнича демократія як необхідна умова ініціювання трудової діяльностіпрацівників підприємства більш послідовно розвивається за таких формпривласнення, як індивідуальне володіння, коли співвласниками виступають членипідприємства; кооперативне володіння, коли єдиним колективним власником є весьперсонал підприємства; державна власність, яка не позбавляєгосподарсько-правової самостійності підприємств і права працівників набезпосередню участь в управлінні ними; суспільна власність, яка передбачаєволодіння працівниками активами свого підприємства не на правах власника, а наоснові довірливих відносин від імені суспільства без права їх продажу таобороту отримуваного таким чином доходу на свою користь. Не дивлячись нарозбіжність вказаних форм власності для них  є характерним те спільне, що вони  створюють сприятливі можливості   для розвитку економічної демократії тарозгортання трудової активності кожного працівника.

Для різних форм власності не можебути абсолютно однакових форм та методів розвитку виробничої демократії. Але вкожній із них поряд з іншими механізмами повинен бути забезпеченимдемократичний контроль над рішеннями, які приймаються, і йому в найбільшій міріслужить принцип “одна людина – один голос” і володіння фірмою спільно як єдинимколективом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Абалкин Л.И. Проблемыповышения производительности труда на основе достижения НТР.- М.: Экономика1989г.,247 с.

2.    Абалкин Л.И. Проблемы рыночных отношений в СССР. Правление Всесоюзн.о-ва. «Знание», Всесоюзный центрюридического всеобуча.- М.: Наука, 1991г.,41с.

3.    Агафонов М., Радченко В. Ринковий механізм мотивації допраці у сфері аграрного виробництва.//Економіка України.-1998.-№3.- с.66-73.

4.    Ануфриев Е.А. Социальныйстатус и активность личности: личность как объект и субъект социальных отношений.- М.: Наука, 1984.- 287с.

5.    Анчишкин А.И. Наука – техника– экономика. -М.: Экономика, 1989.- 383с.

6.    Афонин А.С. Основы мотивациитруда: организационно-экономические аспекты: Учебное пособие.-К.: МЗУУП,1994.-298с.

7.    Бессонова О.Е. Раздаточнаяэкономика в ретроспективе.//Общественные науки и современность.-1998-N4.-с.85-101.

8.    Бесчастный Л. Про механізммотивації до наукової і науково-технічної   діяльності в умовах ринкової економіки.//ЕкономікаУкраїни.-1995.-№8.-с.15-22.

9.    Блази Дж. Р., Круз Д.А. Новыесобственники (наемные работники – массовые собственники акционерныхкомпаний)./Пер. с англ. При участии Д.Паниной, Е. Грачевой.- М.: Дело, 1995.-319 с./

10. Богиня Д. Державне регулюванняперехідних процесів.// Економіка України.- 1999.-№5.-    с.5-12.

11. Боровой Я. БАСФ: запас  прочности.//Политическое обозрение. – 1988.-№15.-с. 98-102.

12. Бугуцький О., Бугуцький Ю. Проблемивартості робочої сили в галузях економіки України.//Економіка України.-1999.-№2.-с.50-56.

13. Буторина О.В. Испания: стратегияэкономического подъема. — М.: Наука, 1994.-154с. 

14. Бутко М., Белокур Є. Ринок праці іпроцеси його регіональної трансформації.// Економіка України.-1998.-№4.-с.13-18.

15. Васильчук Ю. Постиндустриальная экономикаи развитие человека. // Мировая экономика и международные отношения. – 1997.-№9.- с. 25-29, №10.-с.18-22.

16. Вєтрова Н. Особливості впливусоціальних чинників на мотивацію праці в нових умовах.//Економіка України.-1994.-№11.-с.93-96.

17. Вильховченко Э.Д. Человек в«инновационной экономике» XX в.-М.:Наука, 1994.-152с.

18. Вильховченко Э.Д. Новое в культуретруда, производства, компании.// Мировая экономика и международные отношения. – 1995.-№3.-с. 29-34.

19. Вильховченко Э.Д. В поискахальтернативной трудовой жизни: зарубежный опыт.//МЭМО.-1995.-№10.-с. 27-32.

20. Вильховченко Э.Д. О посттейлоризме и«человеческом капитале».//МЭМО.-1995.-№11.- с.58-62.

21. Власність і господарський механізм вумовах оновлення економіки/ І. Дімов, С.Б. Мєдвєдєв, С.В. Мочерний, В.Г. Скотний/За ред.С.В. Мочерного.- Львів: Світ, 1993.- 172 с.

22. Вовканич С., Кошелюк Е., Кусий Л., Григоренко Е., Співак П.Інтелектуальна власність і саморозвиток нації.// Економіка України.- 1993.-№8.- с.70-74.

23. Волгин Н.А., Плакся В.И. Доходы изанятость: мотивационный аспект. -М.: Луч, 1994.-263с.

24. Всемирная история экономическоймысли: В 6т./ МГУ им.М.В. Ломоносова/ Под ред. В.Н.Черковца и др.- М.: Мысль,1988-1994.

25. Гальчинський А.С. Складним шляхомреформ: деякі підсумки і перспективи//Економіка України.-1999.-№6.-с.4-12.

26. Геєц В. Ще раз про складовіекономічного підйому в Україні.// Економіка України.-1998.-№11.-с.17-24.№12.-с.4-11.

27. Герцберг Ф., Майер М.У. Побуждение ктруду и производственная мотивация. //Социологические    исследования. – 1991.- №1. – с.122-132.

28. Гильдебранд Б. Политическая экономиянастоящего и будущего./ Пер. с нем. – СПб. – 1916.- с.19

29. Голубев С.Г. Эволюция и перспективыразвития ассоциированных форм собственности.-М.: Луч,1993.-176с.

30. Гош А. Про об’єктивний економічнийустрій постсоціалістичної України//Економіка України –1998.-№6.-с.57-63.

31. Грачев М.В. Управление трудом. — М.:Наука.1990.-276 с.

32. Грачев М.В. Современные тенденцииформирования рынка труда в странах с развитой рыночной экономикой.//Вопросыэкономики.-1991.-№9.- с.56-61.

33. Грачев М.В. Суперкадры: Управлениеперсоналом в международной корпорации.-М.: Дело,1993.-207с.

34. Гребнев Л.С. Философияэкономики:(старые истины и новые мышления).-М.: Луч,1991.-154с.

35. Гуревич М. Економіка в періодпереходу до ринкових відносин.//Економіка України.-1996.-№3.-с.65-72.

36. Гусина В.М. Развитие механизмамотивации трудовой деятельности в условиях перехода к рыночной экономике: Дис…канд. эконом. наук.-К.:1996.-163с.

37. Грейсон -младший ДЖ., Карпо О’Делл. Американский менеджмент напороге ХХI века./Пер. с англ.-М.:Экономика, 1991.- 319с.

38. Дадашев А.З. План,рычаги., стимулы.-М.: Экономика, 1985.-89с.

39. Даль Роберт А. Введение вэкономическую демократию./Пер. с англ..-М.: Наука, 1991.- 124с.

40. Денисов Н. Социальное расслоениеобщества: причины, последствия, меры по ограничению./Экономист.-1997.-№1.-с.73-81.

41. Дзарасов С.С. Рынок: альтернативнаяконцепция перехода.-М.: Знание, 1991.-62с.

42. Долішній М., Козоріз М., Моделідержавного регулювання в ринковій економіці.// ЕкономікаУкраїни.-1999-№6-с.13-22

43. Дмитренко Г. О механизме мотивациитруда.//Экономика – 1991 — №3 – с. 93-96

44. Дятлов С.А. Рабочая сила в системерыночных отношений.-СПб.: изд-во СПбУЭФ, 1992 – 116 с.

45. Дятлов С.А. Основы теориичеловеческого капитала. – СПб.: изд-во СПбУЭФ. – 1994. – 160с.

46. Завадський  I., Червiнська Л., Чинники мотивацiї персоналу в менеджментi.//ЕкономiкаУкраїни.-1999.-№9.-с.53-59.

47. Задорожний Г.В. Собственность и экономическая власть.-Харьков: Основа,1996.-139с.

48. Заклекта О.I., Юрченко В.В. Фiнансовi  аспекти негативних проявiв вiдтворення робочої сили.//Фiнанси  України.-1997.-№1-с.56-62.

49. Заславская  Т.И., Рывкина Р.В.Социология  экономической  жизни: очерки теории-М.: Наука, 1991.-442с.

50. Заяц Т. Територiально-галузеве управлiння  сферою вiдтворення робочої сили  України. //Економiка  України.-1997.-№7.-с.36-42.

51. Збарський  М. Iнтереси-рушiйна  сила  суспiльного  прогресу.//Економiка України.-1999.-№7.-с.58-67

52. Зиненко В.Ю.;  Механизм  включения  работника  в хозяйственную  деятельность. /Социологические проблемы  интенсификации социально-экономического  развития. Сб.тр.вып.7.-М.: ВНИИСИ ,1987.- с.78-80.

53. Зотов  В.В. М Производительность труда  “белых воротничков”./Пер. с  англ.-М.: Прогресс; 1989.-246 с.

54. Иванов Н. Развитие форм собственностина современном  производстве.//МЭиМО.-1992-№3.-с.58-65.

55. Ильин А.И.  Личный факторобщественного  производства   и  проблемы  его  активизации. -М.: Наука,1991-246с.

56. Калина  А.В. Организация  и  оплата труда  в  условиях  рынка  ;  (Аспект  эффективности); Учебно-методическое   пособие /межрегиональн. акад.упр. персоналом.-2-е изд., испр. и доп.- К.: МАУП. — 1997-297 с.

57. Кваша М. Деякі питання мотиваціїпраці в сільськогосподарському виробництві. // Економіка України, 1994-№ 1-с.54-61.

58. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости,процента и денег. // Антология экономической классики.т.2. – М.: «Эконов»-«Ключ». – 1993 — 486 с.

59. Кир’ян Т., Шаповал М. Чому у людей пропала мотивація до праці? // Голос України. – 1998 — №№ 40-41.

60. Кистерский Л. И.   И эксплуатация исотрудничество. // МЭ и МО. – 1993 — №5 –с.68-74.

61. Ковалев В.И. Мотивы поведения идеятельность. – М.: Наука, 1988. – 254 с.

62. Колганов А.И. Коллективнаясобственность, коллективное предпринимательство. – М.: Экономика, 1993. – 154с.

63. Колот А.М. Мотивація, стимулювання іоцінка персоналу: Навч. посібник / Київ Нац. Екон. ун-т – К.: КНЕУ, 1998 – 224 с.

64. Коломойцев В. Чиказька економічнашкола і її уроки для України. //Урядовий кур’єр. – 1998 — №№82-83

65. Коно Т. Стратегия и структураяпонских предприятий / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1987 – 383 с.

66. Костин Л.А. Факторы повышенияэффективности экономики в условиях рынка. – М.: Знание, 1991. – 62 с.

67. Коуз Р. Фирма, рынок и право. – М.:«Дело ЛТД», 1993.-231 с.

68. Кронрод Я.А. Производительная сила иобщественная собственность. – М.: Экономика, 1987. – 192 с.

69. Куликов В.В. Экономические основыдемократизации общества. – М.: Экономика, 1994. – 41с.

70. Ламбарт Х. Социальная рыночнаяэкономика. Германский путь. – М.: «Дело», 1993 – 224 с.

71. Леонтьев А.Н. Потребности, мотивы,эмоции.-М.: Наука,1971.

72. Левин А.И., Яркин А.П. Экономикапотребления: Вопросы теории, управления, прогнозирования. – М.: Наука, 1984. –316 с.

73. Лукінов І.І. Економічні трансформації(на прикінці XX ст.) – К.: Інститутекономіки НАН України, 1997. – 455 с.

74. Макаренко П.Н. Рыночная трансформацияэкономики Украины. – К.: Наукова думка, 1998 – 183 с.

75. Макконнелл К.Р. и Стенли Л. Брю.Экономикс. Принципы, проблемы и политика. – М.: Республика, 1992. – в 2-х томах / Пер. с англ.

76. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. –т. 23 – 907 с.

77. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. –т. 26, ч. 3 – 674 с.

78. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. –т. 46, ч. 2 – 618 с.

79. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд.–т.47.-659 с.  

80. Марцинкевич В. И.  США: человеческий  фактор  и  эффективность  экономики.-М.: Наука, 1991.-239 с.

81. Маршалл  А.   Принципы экономической  науки.  В  3-х  томах. / Пер.  с  англ. -
М.: «Прогресс», 1993.

82. Матрусова Т.Н. Япония: материальноестимулирование в фирмах.-М.: Наука, 1992.-78с.

83. Межуев В.М. Культура как объектпознания ./Философские проблемы культуры.-М.: Наука, 1984.

84. Мерсер Д.   ИБМ: управление в самойпреуспевающей корпорации мира.-
М.: Прогресс, 1991.-452 с.

85. Милль Дж. С. Основы политическойэкономии. В 3-х томах.-М.: Прогресс, 1989.

86. Мильман В.Э. Рабочая мотивация иудовлетворенность трудом.-М.: Экономика, 1985.

87. Монден Я. «Тоета»: методы эффективногоуправления ./Пер. с англ.-
М.: Экономика, 1989.-287 с.

88. Мерито А. Сделано в Японии: историяфирмы «Сони» ./Пер. с англ.-М.: Прогресс, Унверс.-1993.

89. Мотиваційні основи ефективної праці вумовах ринкової трансформації економіки: Зб.наук. пр. (Нац. А. Н. України, Ін-текономіки; [ Редкол. Д.П. Богиня (від.ред.) та ін.].- К.:ІЕ, 1996.-110 с.

90. Мотивація праці в ринковій економіці:проблеми теорії і практики/ Відп. ред.

90.Богиня.-К.:ІЕ НАНУ, 1997.-10д.п.

91. Мочерний С. В.е Проблеми людини в економічній теорії.//ЕкономікаУкраїни.-1999.-№1.-с.72-80.

92. Мочерний С. В., ПллотніковО.Економічна безпека в контексті державного суверенітету України.//ЕкономікаУкраїни.-1998.- №5.-с.4-11.

93. Наумова С.А.О подходах к построениюфилософско- социологических моделей трудовой мотивации. Ключевые вопросысоциологии труда.-М.: Наука, 1988.-128 с.

94. Окумара Х. Корпоративный капитализм вЯпонии.М.: Наука, 1993.-125 с.

95. Осовий Г. Актуальні питаннярегулювання ринку праці.// Економіка України.- 1998.-№9.-с.33-41.

96. Ониси Хироси. Российский путь вкапитализм и японский путь в посткоммунизм./Пер. с япон.-М.: Наука,1994.-86с.

97. Отчуждение труда: история исовременность. / Я. И. Кузьминов, Э.С.Набибулина, В.В.Радаев, Т.П. Субботина;рук. авт. колл. Я. И. Кузьминов.-М.: Экономика, 1989.-287 с.

98. Палкін Ю. І. Соціально-економічнасправедливість в умовах ринку.//Економіка України.-1997.-№10.-с. 22-28.

99. Петраков Н.Я. Демократизацияхозяйственного механизма. – М.: Экономика, 1988.-  279 с.

100.    ПитерсТ., Уотерман Р.В. В поисках эффективного управления (опыт лучших компаний):(пер. с англ.) – М.: Прогресс, 1996 – 418 с.

101.    ПокританА. Ринкова трансформація і проблема пріоритетів в економіці України. //Економіка України – 1997 — №12 – с.18-27.

102.    ПономаренкоВ., Довбня С., Клименко И. Мотивация труда на предприятиях рыночной экономики.// Бизнес-информ. – 1998 — №13/14 – с.118-121.

103.    ПотемкинА. Приватизация и собственность работников. // Вопросы экономики. – 1996 — №8 –с.109-116.

104.    РадаевВ.В. Экономические интересы при социализме. – М.: Экономика. – 1971 – 72 с.

105.    РжаницинаЛ.С. Доходы: уровень, дифференциация, гарантии. –
М.: Профиздат, 1991 – 158 с.

106.    РжаницинаЛ.С. Цена рабочей силы в условиях рынка. – М.: Профиздат, 1993. – 109 с.

107.    РимашевскаяН.М., Римашевский А.А. Равенство и справедливость. –
М.: Финансы и статистика, 1991 – 159 с.

108.    РибалкінВ., Мамічева Л. Акціонерна власність – внутрішня підвалина[N2]  формування і функіонуваннясоціального ринкового господарства. // Економіка України. – 1998 — №2 –с.45-52.

109.    Ринковітрансформації у перехідній економіці. / Відп. ред. О.М. Алімов. –
К.: Інститут економіки НАНУ, 1997 – 10,5 д.п.[N3]

110.    СаханьІ.Я. Соціальні видатки мають бути реальними. // Урядовий кур’єр. – 1998 — №№119-120, 25 червня.[N4]

111.    СекретарюкЦ.Ц. Рынок труда в переходный период. – М.: Экономика, 1997 – 122 с.

112.    СемикинаМ.В. Мотивация трудовой деятельности в сфере материального производства:Автореф. диссертации канд. экон. наук: 08.09.03 /Кировоградский институт с/хмашиностроения. – Кировоград: 1996 – 35 с.

113.    Серова Е.Особенности экономического поведения коллективного предприятия. // Вопросыэкономики. – 1996 — №11 – с.113-119.

114.    СиандарянВ. Деловая Япония. – М.: Наука, 1991 –59 с.

115.    Сидорова.Ж.Изменение сруктуры доходов населения и ее оптимизация. // Экономист, 1996 — №9– с.21-28.

116.    СиммонсД., Мэрс У. Как стать собственником. Американский опыт участия работников всобственности и управлении. / Пер. с англ. – М.: Аргументы и факты, 1993 – 85с.

117.    Скляр Ю.Приватизация: хотели как лучше. // Бизнес-информ, 1997 — №3 –
с.38-42.

118.    Смит А.Исследование о природе и причинах богатства народов. / Антология экономическойклассики. – М.: «Эконов», «Ключ», 1993 – 475 с.

119.    СоколикМ. Оцінка бідності в Україні в 1995-1996 рр. // Економіка України, 1998 — №1 –с.64-73.

120.    СоколикМ. Грошові доходи і витрати населення України. // Економіка України, 1999 — №3– с.21-30.

121.    СорокаИ.В. Мотивация труда и предпринимательства в условиях социального рыночногохозяйства: проблемы  взаимообусловленности: Диссертация доктора экон. наук. –К.: Киевский национальный экономический университет, 1996–407 с.

122.    Статистичний щорічник  України  за  1997  рік.  –  К.:  “Українська енциклопедія”, 1999.

123.    Субъекты рыночной  экономики  в  «малой»  приватизации.  /  Под  ред. Бабаева Л.В. – М.:Экономика, 1994. – 84 с.

124.    Супян В.Экономическая демократия в американских компаниях. // Проблемы теории ипрактики управления. – 1995 — №4 – с.18-22.

125.    Сычев Ю.О рабочей собственности и рабочем контроле: институциональный подход к«самоуправляющим» фирмам. // Российский экономический журнал. – 1994 — №3 –с.64-69.

126.    Тейлор Т.Принципы научной организации труда. – СПб. – 1912[N5] .

127.    Україна уцифрах у 1997 році: Корот. стат. довід. / Держ. ком. статистики України – К.:Наукова думка. – 1998 – 182 с.

128.    УсенкоЯ.Б. Особливості приватизації різних груп об’єктів на етапі завершення сертифікатної приватизації. / Укр. Будинокекон. та наук.-техн. знань тов-ва «Знання» України. – К.: Т-во «Знання»України. – 1996 – 21 с.

129.    Файоль А.Общее и промышленное управление. / Пер. с фр. – М.: Журнал «Контроллинг» – 1992– 111с.

130.    Хандруев А.А.  Гегель  и  политическая  экономия.  –  М.:  Экономика – 1990. – 125 с.

131.    ХлыновВ.Н. Японские «секреты[N6] » управления персоналом. –М.: Изд. фирма «Востлит.[N7] » — 1995. – 107 с.

132.    ЦелищевГ.И. Управление по «японски» за пределами Японии. – М.: ПМЭМО – 1991 – 51 с.

133.    ЧервінськаЛ.П. Мотивація персоналу в менеджменті: стан, проблеми, напрями розвитку. – К.:Підприємство “Правда Ярославичів” – 1997. – 203 с.

134.    ЧеревкоГ., Лукаш В. Людський аспект соціально-економічної ефективності. // ЕкономікаУкраїни – 1998 — №3 – с.47-53.

135.    ЧижоваВ.І. Приватизація в Україні: підсумки і проблеми (теоретичні, методологічні тарегіональні). За ред. С.І. Дорогунцова; НАН України, Рада по вивч. продуктив.сил України. – К., 1998 – 277 с.

136.    ШаталинС.С. Мотивация экономической деятельности. — М., 1980, вып.11.

137.     ШаталинС.С.Социальные ресурсы и социальная политика. – М., 1990.

138.    ШматкоН.А. Человек в системе производства: мотивационная сфера труда и производственныхотношений. / Философия человека: диалог с традицией и перспективы. – М., 1988.

139.    Шмелев Н.Экономика и общество. // Вопросы экономики, 1996, №1.

140.    ШумпетерЙ. Теория экономического развития. Пер. с нем. А.С. Автономов и др. Общ. ред.А.Г. Милейковского. – М.: Прогресс, 1989 – 445 с.

141.    Эрхард Л.Благосостояние для всех: Репринт. воспроизведение: Пер. с нем. / Авт. предисловияБ.Б. Багоряцкий, В.Г. Гребенников. – М.: Начала-Пресс, 1991 – 332 с.

142.    AtkinsonJ.W. An introduction to motivation. Princeton, 1964.

143.    BellD. The Cultural Contradictions of Capitalism. – L., 1976

144.    FletckerM. Economic and Social Problems. – New Jercy, L., 1979.

145.    TofflerA. The Third Wave. – N.Y., 1980.

146.    VictorVroom. Work and motivation, N.Y., 1964.