Реферат: Роль власності у соціально-економічних процесах

1. Вступ.

Українаяк суверенна держава почала самостійно формувати власну економічну політику зчасу проголошення своєї незалежності. Визначення основних напрямів цієїполітики базується на принципах демократії, свободи підприємництва івідкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Розбудоваефективної національної економіки розглядається як гарантія незалежностідержави і виходить із всебічного осмислення шляхів економічного розвитку, якідесятиліттями нав’язувалися Україні у складі жорстко централізованої системигосподарювання колишнього Союзу РСР.

Перед Україноюстоять невідкладні завдання вжиття комплексу заходів, спрямованих назабезпечення переходу від адміністративно-командної системи управління до саморегульованої ринкової економіки. Серед найважливіших із цих завдань є: перехідвід монополії державної власності до багатоманітності форм власності і видівгосподарювання, що здійснюватиметься шляхом приватизації та роздержавлення;стабілізація фінансової та кредитно-грошової системи; гнучка цінова політика,спрямована на поступову лібералізацію цін; структурна перебудова економіки іконверсія; розвиток конкурентних ринків і антимонопольні заходи; інвестиційнаперебудова в напрямку децентралізації, зменшення питомої ваги державних інвестиційта розширення ринкових джерел капіталовкладень, регулювання заробітної плати тазахист найуразливіших верств населення.

На передодні ХХІ ст. наша країна почала перехід доринкової економіки, ринкового господарського механізму. Багато економічних проблемнам доводиться вирішувати вперше. Прощаючись з адміністративно-командноюсистемою в економіці і господарстві, ми тим самим лише створюємо передумови дляринкового господарства, становлення якого не може відбуватися відразу.Відомо, що зародження ринкових відносин почалося ще при розкладанніпервіснообщинного ладу. Але свого розквіту товарно-грошові відносини досяглипри капіталізмі. Звичайно, нам не треба повторювати всі етапи і перипетії,якими багата історія ринку. Ми можемо скористатися досвідом інших держав. Алескладність задачі полягає в тому, що дотепер ніхто у світі не переводив наринкові рейки настільки величезний господарський комплекс, яким є нашаекономіка. Немає історичних аналогів цьому процесу. Але є гнучко реагуючий навимоги часу ринковий механізм сучасного західного суспільства.

Необхідно підкреслити, що не існує економічної системи безслабостей і недоліків.

Складно однозначно визначити якийвплив на економіку України зробить ринкова система. Багато економістів Україниі закордонних країн дають різні прогнози і вбачають різні тенденції подальшогорозвитку нашої країни. Але одне очевидно: неможливо повернутися назад до чистокомандної економіки. Головне — знайти вірні шляхи в просуванні до економічногопрогресу, виробити науково обґрунтовану концепцію економічного розвитку України.

Власність відноситься до числанайбільш важливих і складних проблем економіки й економічної теорії. Історіяекономічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде,як правило, до перерозподілу об'єктів і прав власності.

Суспільна думка завжди приділялабільшу увагу проблемі власності. Спеціальні звертання до неї містяться вісторичній, філософській і художній літературі. Багата традиція і матеріалнакопичені в юридичній літературі, у рамках якої склався ряд напрямків увивченні прав власності. Економічна наука також завжди приділяла особливу увагуцій проблемі. І, проте, ця проблема залишається дискусійною і недостатньорозробленою.

2.    Ставлення до власності у світіісторичної діалектики.

Власність як економічні відносиниформуються ще на зорі становлення людського суспільства. Кожному типуцивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єктвласності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутийрівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів ірезультатів виробництва.

Для первісних форм власностіхарактерно те, що права власності ще не сформувалися і, відповідно, не булоінститутів і механізмів їхнього розподілу і перерозподілу. Отже, і не було умовдля утворення економічної влади й економічної залежності. Рівні права на умовижиття, працю і результат були відмінною рисою первісного присвоєння. Хоча можнаназвати об'єктом власності природне середовище – землю, тваринний і рослиннийсвіт, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення –первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власностіаграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивностісуспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людинина відокремлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобувиробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомийанглійський економіст ХІХ століття Дж. С. Мілль писав: “Оскільки основоположнийпринцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, щостворене їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принципнеможливо застосувати до того, що не є продуктом праці – до оброблюваноїсубстанції землі”. Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіхлюдей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дариприроди вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилось місця.Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю. Тому “держава може виступати уролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримуютьсвої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору”[1].

На ранніх ступенях розвитку людськогосуспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л.Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем уварварських племен.

Проте в історичних межах аграрноїцивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних таінших умовах виробництва сформувалися три локальні цивілізації – азіатська,антична і германська, яким була притаманна специфіка щодовласності на землю.

В умовах азіатськоїцивілізації зберігалась суспільна (племенна чи общинна) власність на землю. В античнійцивілізації панівною була приватна власність на землю. У германськійцивілізації дістала розвитку змішана форма власності – власником землівиступали одночасно община (сім'я) та голова сім'ї. Зазначена диференціація вподальшому зумовила її специфіку різноманітних локальних форм аграрноїцивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічноїструктури.

На монополізації різних об'єктіввласності тримаються всі найважливіші форми позаекономічного й економічногопримусу до праці. Так, при античному способі виробництва позаекономічний примусбув заснований на праві власності на раба — безпосереднього виробника; в умовахазіатського способу виробництва — на праві власності на землю; у періодфеодалізму — на праві власності на особистість і землю одночасно. Економічнийпримус до праці виходить із власності на умови виробництва чи із власності накапітал.

Звільнення від особистої залежностіпривело, з одного боку, до юридичної рівноправності всіх громадян, а з іншогобоку, до нового типу відносин: економічної влади одних і економічної залежностіінших. Якщо виходити з прийнятої класифікації за формаційним критерієм, то цимивластивостями володіє капіталістична система. При рівному розподіліцивільних прав тут відбувається нерівний розподіл і концентрація прав власності.

Досвід будівництва соціалізмубув спробою зрівняти людей не тільки в правах і волях, але й у правах власностіна умови і результати виробництва.

Маються проміжні форми власності, щоприпускають перерозподіл прав власності з метою обмеження економічної владиодних і звільнення від економічної залежності інших. Прикладом може служитиучасть працівників у керуванні, розподілі доходу, контролі й ін.

У розвинутій системі економічнихвідносин власність відображає самі глибинні зв'язки і взаємозалежності,сутність економічного буття.

Власність як об'єктивне відношення,що пронизує весь суспільний пристрій, здавна залучала мислителів. Представникирізних цивілізацій викладали свої погляди на природу власності і її роль урозвитку суспільства.

Платон на основі ідеалівдавньогрецького світу створив навчання про ідеальну державу, у якому всігромадяни спільно володіють умовами виробництва. Докази переваги спільноївласності побудовані ним на основі навчання про моральність. Моральність єусвідомлення єдності, сутності і духовності, вона сама по собі загальна: діятив дусі єднання — морально. Приватна власність ставить інтерес особистості вищезагального інтересу, кожний хоче володіти власністю тільки для себе. Томуприватна власність аморальна. Лише одному шару громадян не дозволяє філософволодіти власністю — політикам.

Цивілізація Древнього Риму мала іншіідеали. Тут вперше особистість виділилася зі своєї спільності, сталопереборюватися почуття роду, що перешкоджає розвитку індивідуальності. В основістоїцизму закладена ідея особистості й індивідуальної відповідальності.Перевагу віддавали вже приватній власності.

Ідеали Риму одержали розвиток уромано-германській цивілізації. Реформація викликала в Західному світі змінуморальних цінностей у ставленні до життя, природи і світобудови. Під впливомпротестантської етики, налаштованої на егоїстичний індивідуалізм особистості,виникли представлення про людину економічну, теорія цивільного суспільства ікласової держави, вчення про приватну власність як природне право, а поняття«свобода особи» зведено до поняття «людина, що володіє власністю».

На думку найбільших теоретиківсоціалізму К. Маркса і Ф. Энгельса, необхідно розрізняти матеріальні йідеологічні відносини власності. Як матеріальне відношення власність — цевиробничі відносини, узяті в їхній цілісності. Як економічна категорія власністьявляє собою суспільні відносини безпосередньо виробництва і невіддільні від нихсуспільні відносини розподілу, обміну (обігу) і споживання.

Як ідеологічне відношення власність укласовому суспільстві є, на думку Маркса, юридичне вираження виробничихвідносин. Як юридична категорія, власність являє собою відносини володіння,користування і розпорядження об'єктом власності, що відображають суспільнівідносини виробництва, розподілу, обміну і споживання і права, що закріплюютьсяв нормах.

2.1.Вплив розвитку знарядь праці на диференціацію власності.

У період розвитку індустріальноїцивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючимоб'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення іпередусім їхня найреволючійніша частина – знаряддя праці. Концентраціяіндустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею і власністю,відокремлення робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання.Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, щоперетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства.Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною векономічній системі.

Тільки зпоявою таких засобів праці, як робоча худоба, земля і металеві знаряддя праці,починається розпад первісних громад на сімейні виробничі одиниці, починаєтьсяісторія формування індивідуальностей, що усвідомлюють себе такими.

Велика приватна власність на засоби виробництва має неменше історичне і логічне виправдання, ніж власність на робочу силу і їїфізичного носія, найнятого працівника.

Ефективність металевих знарядь праці, землі, працівника і робочої худобиобумовила можливість прискореного розвитку індустріальних здібностей фізичногоносія робочої сили і у плані збільшення обсягів зроблених матеріальних благ, ів плані прискорення удосконалення самого устаткування і засобів праці. У цьомускладався наступний момент об'єктивної мрії, спрямованості першого протиріччя врозвитку процесу праці, процесі споживання індивідуальної робочої сили і їїприватному об'єднанні з предметами і коштами праці.

Навряд чи можна сумніватися в тім, що першопричина змін у засобах праці,поділі праці й у характері процесу праці полягає в постійному технічномуудосконаленні й усе більшій спеціалізації засобів праці приватного застосування,приватного характеру в зв'язку з природними потребами людей робити і матипродукції більше, кращої якості, з меншими витратами.

Звичайно,початковий етап перетворення локальних простих кооперацій у складні коопераціїпраці ще не супроводжуються великими змінами в характері приватної власності.Переважно це обмежується розширенням масштабу праці і застосуванням індивідуальнихприватних капіталів, а також формування акціонерного капіталу (в епоху машиннихзасобів виробництва).

Масове застосування цих виняткововисоковиробничих, «скорострільних» і дуже дорогих засобіввиробництва, що управляються комп’ютерами, призвело вже не тільки до розширеннялокальної складної кооперації праці в рамках фірми. Їхнє ефективне застосуваннястало можливим у рамках міжфірмової подетальної і технологічної спеціалізаціївиробничих процесів і відповідної кооперації праці.

Якщо в США в рамках такої власності сьогодні створюється 90 % усього ВНП,то ні розширення колективної (пайовий) власності робітників, ні подвоєнняпідприємницької приватної власності, ні ріст кількості «партнерськихфірм», що знаходяться у власності двох чи більше осіб, зовсім не єперспективою відносин власності розвитих капіталістичних країн. Усіперераховані некорпоративні форми власності є всього лише сучасною об'єктивноюпотребою природного (конкурентного) відбору способів найбільш ефективного об'єднаннябезпосередніх виробників із засобами виробництва.

Тобто, у всій сукупності зазначених сучасних змін у характері засобіввиробництва, поділу праці і процесу праці, а також і обумовленої ними змініісторичних типів і форм власності, праці і розподілу, виразно виявляєтьсяпочаток другого протиріччя в історії відносин власності, початокступенестрибкоподібного самоспростування капіталістичної приватної власності.

Що ж до інформації як фактора самоспростуванняприватнокапіталістичного присвоєння варто помітити, що вона є єдиною «нематеріальноюсубстанцією», що по природі своєї передбачає суспільну форму відносинвласності. Це, останнє, стосується усього величезного світу духовних благ,якої-небудь духовної події (наукового відкриття, технічного винаходу,літературного твору, художнього образа й ін.). Але тільки в загальномутоварному світі усі вони здобувають приватної форми власності і відповідноформи товарів особливого роду, ціна яких визначається не витратами виробництва,а всього лише співвідношенням попиту та пропозиції.

3.    Власність як економічна категорія.

Власність належить до числа такихпонять, навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі розумилюдства. Однак боротьбою в теоретичному плані справа не обмежується. Соціальніпотрясіння, від яких часом струшується увесь світ, одною з головних своїхпричин мають, у кінцевому рахунку, спроби змінити сформовані відносинивласності, затвердити новий лад цих відносин. В одних випадках ці спроби приводилидо успіху, в інших терпіли крах. Бувало, що суспільство дійсно переходило нановий, більш високий ступінь свого розвитку. Але траплялося, що в результаті ламаннявідносин власності суспільство виявлялося відкинутим далеко назад і попадало втрясовину, з якої не знало, як вибратися.

У найпершомунаближенні власність можна визначити як ставлення індивіда чи колективу доприналежній йому речі як до своєї. Власність ґрунтується на розрізненні мого ітвого. Довільний тип і будь-яка форма власності, наскільки б високим у тому чиіншому конкретному випадку не був рівень усуспільнення чи, що те ж саме, рівеньколективізації власності, можуть існувати лише за умови, що хтось відноситьсядо умов і продуктів виробництва як до своїх, а хтось – як до чужих. Без цьоговзагалі немає власності. З цього погляду будь-яка форма власності є приватною,якою би ідеологічною мішурою, що переслідує цілком прозаїчні цілі, це неприкривалося.

З елементарноговизначення власності, що наведено вище, випливає, що власність — це ставленнялюдини до речей. До цього, однак, зміст власності не зводиться. Оскількивласність немислима без того, щоб інші особи, що не є власниками даної речі,відносилися до неї як до чужого, власність означає ставлення між людьми зприводу речей. На одному полюсі цього ставлення виступає власник, щовідноситься до речі як до своєї, на іншому — не власники, тобто всі третіособи, що зобов'язані відноситися до неї як до чужого. Це значить, що третіособи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, іна волю власника, що втілена в цій речі. Власності властивий вольовий зміст,оскільки саме суверенна воля власника визначає буття приналежної йому речі.

Власність – це суспільні відносини.Без ставлення інших осіб до приналежної власнику речі як до чужого не були б івідносини до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільнихвідносин розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власникнеобхідно вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну іспоживання матеріальних благ.

Отже, власність — це суспільні відносини, яким властиві матеріальний субстрат і вольовий зміст.Власність – це майнове ставлення, причому в ряді майнових відносин воназаймає чільне місце. Цього, однак, для характеристики власності недостатньо.Необхідно показати, у яких конкретних формах можуть виражатися вольові активласника в ставленні приналежної йому речі. Зрозуміло, мова не йде про те, щобвибудувати в ряд перелік таких актів. Це і неможливо, тому що в принципівласник може робити по відношенню до своєї речі усе, що не заборонено закономабо не суперечить соціальній природі власності. Воля власника в ставленніприналежної йому речі виражається у володінні, користуванні і розпорядженнінею. До них, у кінцевому рахунку, зводяться конкретні акти власника в ставленніречі.

Привласнення – це економічний процес,спосіб перетворення предметів, явищ, природи і суспільства, їхніх кориснихвластивостей та реальні умови життєдіяльності економічний суб'єктів. Складовимипривласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.Володіння характеризує необмежену в часі належність об'єкта власностіпевному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Розпорядження– здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам права прийняттяпланових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єктавласності. Користування (використання) – процес виробничого застосуванняі споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за йогодопомогою благ.

Слід зауважити,що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником ікористувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача.Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе якволодар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи правволодаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння,розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.

З урахуваннямсказаного конкретизуємо дане раніше визначення власності. Власність – цеставлення особи до приналежної йому речі як до своєї, котре виражається уволодінні, користуванні і розпорядженні нею, а також в усуненні утручання всіхтретіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку простирається владавласника.

Об’єктамивласності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ,робоча сила та результати її діяльності – предмети матеріальної та духовноїкультури, цінні папери, гроші тощо.

Карл Менгерзазначав, що власність, як економічна категорія є не довільним винаходом, аєдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою,тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогузробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами ікількістю благ, які є у розпорядженні людського суспільства, власність на нихвзагалі втратить своє економічне значення[2].

Парною категорієюпривласнення є відчуження.

Відчуження – процес перетвореннядіяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатівфункціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власностіоб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власникомзавжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Актпривласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуженняйого для іншого суб'єкта.

У соціально-економічній літературі, у томучислі і юридичній, широко поширене визначення власності як присвоєння індивідомчи колективом засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогоювизначеної суспільної форми чи як самої суспільної форми, за допомогою якоївідбувається присвоєння. Визначення власності за допомогою категорії присвоєннязвертається до робіт К. Маркса, у яких категорії власності і присвоєння дійснопогоджуються один з одним. Особливо рельєфно цей зв'язок просліджується увступі “До критики політичної економії”. Такий підхід до визначення власності впринципі можливий. Варто, однак, враховувати, що поняття “присвоєння” маєпотребу в конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриттязмісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття “присвоєння”дослідники, у тому числі і К. Маркс, вкладали різний зміст. З цього поглядуволодіння, користування і розпорядження, як більш конкретні економічні категорії,мають безсумнівні переваги в порівнянні з гранично абстрактною категорієюприсвоєння. Коефіцієнт корисної дії зазначених категорій у визначенні власностінезмірно вище, ніж категорії присвоєння.

Власність в економічному розумінні єісторично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вонавизначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системоюоб’єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктамигосподарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, щохарактеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутністьвласності розкривається і реалізується в площині взаємодії “людина-людина”.

Для аналізу економічного змісту власностіважливе значення має розуміння взаємозв’язку і розмежування відносин власностіта економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюють, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними,системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвиткукомплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але невідбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По друге, власність характеризує діалектикувзаємозв’язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічноїсутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність – більшмістка категорія, ніж система економічних відносин.

Власність як економічнакатегорія властива людському суспільству протягом усієї його історії, за винятком,мабуть, тих початкових етапів, коли людина ще не виділилась з природи ізадовольняла свої потреби за допомогою таких більш простих способів присвоєння,як володіння і користування. Зрозуміло, протягом багатовікової історії людствавласність перетерплювала істотні зміни, обумовлені, головним чином, розвиткомпродуктивних сил, іноді досить бурхливим, як, наприклад, це мало місце в періодпромислової революції чи має місце зараз в епоху науково-технічної революції.

Прийняторозрізняти первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький ікапіталістичний типи власності. Донедавна в якості особливого виділяли такожсоціалістичний тип власності, для чого, очевидно, достатніх основ не було. В жоднійіз країн світу, що входили в соціалістичну співдружність, соціалізм насправдіпобудований не був. Безпосередні виробники в цих країнах як і ранішепіддавалися експлуатації, возз'єднання засобів виробництва з працівникамивиробництва в дійсності не відбулося. Той тип власності, що в умовахтоталітарного режиму (іноді неприкритого, але в ряді випадків завуальованого) уцих країнах затвердився, вигадливо сполучив у собі характерні риси, властивітипам власності, як попередніх епох, так і нині існуючих.

Визнаннявласності особливою й у той же час історично мінливою економічною категорієюпри всіх розходженнях у підходах до неї є пануючим як у політико-економічній,так і в юридичній науці. На цей рахунок існує і інша думка, представленаголовним чином у працях економіста В. П. Шкредова. Він вважає, що мова про власністьможе йти тільки як про категорію правової науки. Підставою для настількикатегоричного висновку для автора послужило те, що власність виражається у всійсистемі виробничих відносин, а тому і вичленовування її як самостійноїекономічної категорії, нібито, неможливо. Прояв власності у всій системівиробничих відносин не викликає сумнівів. Однак саме тому виправданевичленовування власності з цієї системи. Тільки йдучи таким шляхом, можнарозкрити сутність власності. У противному випадку ми ризикуємо підмінитисутність власності зовнішніми формами її прояву.

3.1.    Форми,види і типи власності.

Поширеною єструктура власності за її типами, формами і видами.

Тип власностівизначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність їїхарактеру, поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності –це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлюєвідповідний спосіб та механізм поєднання робітника і засобів виробництва.

Вид власностіхарактеризується конкретним способом привласнення благ та методамигосподарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітнимиформами власності, її змішаними різновидами.

Сьогодні длякраїн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності формвласності та господарювання як основи формування адміністративно-командноїсистеми на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особливароль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформаціїмонопольно-державної власності.

Слід розмежуватиформу власності і форму господарювання. Форма господарювання – один з методівреалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів,способів, впливу економічного суб’єкта на навколишнє середовище з метою йогоперетворення і отримання доходу. Одна і та ж форма власності може реалізуватисячерез різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонуєі реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння,партнерство, корпорація. Сьогодні з’явились нові можливості реалізаціїприватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна іта ж сама форма господарювання може реалізовуватися різними формами власності.Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Сучасна системавласності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури,багатоманітністю форм власності і господарювання.

Кожний новий,більш високий за своїм змістом ступінь у розвитку власності має розглядатися зпозиції якісної зміни у способі взаємодії людини з природою та привласненнязасобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особистості. З цихсаме позицій слід аналізувати розвиток функціональних форм власності. Кожнафункціональна форма власності має оцінюватися залежно від того, що містить їїструктура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивностіпраці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу інтересамїї всебічного розвитку.

Кожнафункціональна форма власності має відображати передусім рівень зрілостісуспільного поділу праці, бути адекватною структурі і ступеню складності їїсуспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Формавласності має визначатися специфікою суспільної продуктивної сили праці якоб’єкта індивідуальної власності людини. У процесі формоутворення власностібудь-які “забігання” вперед (як і відставання) порівняно з досягнутим рівнемпродуктивності суспільної праці негативно впливають на розвиток останньої і, врешті-решт, гальмують соціально-економічний прогрес.

Водночасположення про об’єктивну зумовленість процесу формоутворення власності рівнем іхарактером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинноабсолютизуватися. Економічні явища і процеси мають багатовимірну структуру.Такими самими є й причинно-наслідкові зв’язки, що визначають логіку їхрозвитку.

Утворювані формивласності реалізують себе не в чистому вигляді. Кожна з них неодмінно несе всобі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.

Кожна формавласності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначенихмежах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона маєбути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власностінеодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил.Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі приватної.

Слід звернутиувагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах.Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуютьсярізними кількісними і якісними параметрами, сферами функціонування, цільовоюспрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм власності, що означаєдіяльність суб’єктів в однаковій системі прав, обов’язків і відповідальності.Однак на практиці цей принцип також не завжди реалізується. Наприклад, державасистемою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу. І обмежує за певних умовдіяльність монополістичної власності.

Власність в дії –це процес її реалізації в економічній і соціальній сферах, життєдіяльностісуспільства в цілому.

На рис. 1приведені основні типи, форми та види власності в економічній системі.

Рис.1

Тип Суспільна Приватна Змішана Форма Державна Колективна Індивідуально-трудова З найманою працею Вид Загальнодержавна Муніципальна (комунальна) Кооперативна Акціонерна Партнерська Власність громадських організацій Власність релігійних і культових організацій Одноособова Сімейна Індивідуальна з застосуванням найманої сили Монополістична Корпоративна Державно-колективна Державно-приватна Приватно-колективна Спільна з залученням іноземного капіталу /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> />

Форми власностіявляють собою різні комбінації ознак. Дамо ознаки деяких форм власності.

1. Індивідуальнавласність. Ця форма концентрує в одному суб'єкті всі перераховані ознаки: праця,управління, розпорядження доходом і майном. У сучасній економіці сюди можутьбути прилічені ті, кого прийняте називати некорпорируваними власниками. ВУкраїні до цієї форми можуть бути віднесені: селяни, що ведуть своє відособленегосподарство; окремі торговці (включаючи «човників»); лікарі, щопрактикують приватно, адвокати і всі ті, у кому зосереджені праця, управління,розпорядження доходом і майном.

Як показує світовийдосвід, чільне місце займає приватна власність.

2. Приватнавласність.Приватна власність реалізується через найбільш повну взаємопов’язану системуекономічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Коузом, А.Алчіаном та ін.) на початку 60-х років нашого століття[3]:

Øправоволодіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

Øправокористування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

Øправоуправління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використанняблаг;

Øправо надоход, тобто право володіння результатами від використання благ;

Øпаросуверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;

Øправо набезпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди збокузовнішнього середовища;

Øправо напередачу благ у спадок;

Øправо набезстроковість володіння благом;

Øзаборонана використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

Øправо навідповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплатуборгу;

Øправо назалишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, щозабезпечують поновлення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав зурахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можутьбути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної формивласності.

Приватна власністьблизька по змісту з індивідуальною в тому смислі, що основні правомочностісконцентровані в одній фізичній особі чи юридичній особі. Алеприватна власність, як особлива форма, відрізняється від індивідуальної тим, щоознаки (правомочності) тут можуть розділятися і персоніфікуватися в різнихсуб'єктах. Трудяться одні, а розпоряджаються доходом і майном інші. Становищеостанніх визначається економічною владою, а становище перших — економічноюзалежністю. У проміжному становищі знаходиться керуючий (менеджер), оскільки,як відзначалося вище, керуючі беруть участь у виконанні функцій зарозпорядженням. Якщо приватна особа, будучи власником умов виробництва, незастосовує працю найманих робітників, то таку власність варто визначити якіндивідуальну (чи приватно-трудову).

3. Державнавласність. Ця форма є панівною формою власності в Україні. Від попередніх форм вонавідрізняється тим, що абсолютні права власності знаходяться не вокремих приватних осіб і їхніх об'єднань, а в державного інститутупублічної, політичної й економічної влади. Держава є верховним розпорядникоммайна (умовами виробництва). Керують виробництвом призначені державою керівники(менеджери). Особливість власності державних підприємств полягає в тому, щоїхнє майно не поділяється на частки і не персоніфікується в окремих учасникахекономічного процесу, і в цьому смислі вона унітарна.

Власність наосновні фактори (кошти) виробництва одержує тут вищу форму анонімності,оскільки суб'єктом розпорядження майном підприємств виступають федеральні державніоргани.

Розвиток процесівусуспільнення в індустріальному виробництві веде до наростання процесуанонімності власності й у спеціальних органах різного рівня. Паралельновідбувається наростаюча соціалізація економіки. Тому деякі риси державної власностіяк об'єктивно необхідної форми знаходять свою актуальність у вже доступній дляогляду перспективі. В області екології й інших національно значимих сферах вониздобувають практичну значимість і інституціональний механізм реалізаціїекологічних, соціальних і інших програм.

Державнавласність реалізується ще в одному напрямку. Володіючи економічною (і політичною)владою, вона директивно привласнює частину доходів суб'єктів економічногопроцесу (через податки, акцизи, мита і т.д.) і перерозподіляє їх.

У економічнорозвинених країнах державна власність зазнає змін. Вона все більшевикористовується у загальнонаціональних інтересах.

4.Муніципальна власність. Поряд з державною муніципальна власність є різновидомпублічної власності. Верховним розпорядником майна муніципальних підприємств єоргани місцевої влади (міські, районні й ін.). Управління муніципальнимипідприємствами здійснюється або безпосередньо муніципальними органами, абочерез призначених керівників (чи менеджерів). Створений доход може розподілятисямуніципальними органами, керівниками чи самостійно за участю трудовихколективів.

5.Кооперативна власність. В основі цієї форми лежить об'єднання індивідуальнихвласників. Але це не арифметичнасума індивідуальних власників, аїхня функціонуюча єдність. Кожний у кооперативі бере участь своєю працею імайном, має рівні права в управлінні і розподілі доходу. Кооперативна власністьможе бути частковою, де визначені частки кожного учасника в майнікооперативу, чи безчастковою, тобто без виділення і персоніфікаціїчасткою майна кожного учасника.

У невеликих порозмірах кооперативах не створюються особливі органи управління. У великихкооперативах створюються спеціальні органи управління і виділяються спеціальнілюди для управління справами кооперативу. У цьому випадку кількісний рістпороджує якісні особливості, оскільки учасники кооперативу делегують особливиморганам і модулям одне з найважливіших прав власності — управління і навітьчастково функції розпорядження. Тому необхіднопомітити, що протиріччяміж функціями і суб'єктами розпорядження і управління можливі в кооперативнійформі, оскільки відбувається делегування функції управління особливим органом іучасником. По змісту до кооперативної власності дужеблизькіпідприємства, що одержали назви «робочої власності», що утвориться врезультаті викупу працівниками підприємств у приватних власників.

6. Корпоративнаформа.Поступово в процесіекономічного розвитку домінуючого значення набула корпоративна форма власностіяк колективно-приватна. Корпорації – акціонерні підприємства.

Особливістькорпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає(через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собіприватна власність, – підприємницький інтерес, ініціативу, націленість нанакопичення особистого, а звідси – й суспільного багатства, право безстроковогоуспадкування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманнакласичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурікорпорацій, як юридичний інститут володіння, приватна власність забезпечує себеекономічно: вона реалізується через більш зрілі – колективні – формиорганізації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези пропозитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративноїформи власності є і такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулюватикапітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більшдемократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральнафункція корпорації.

Корпорація не єзастиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги набуваєякісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про переданняпевної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, щовходять до корпорацій.

Сутність заходів,про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпораціїскуповують частину своїх акцій і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштівякого формуються акції працівників цієї компанії.

7. Акціонерна власність.У зв'язку із широким поширеннямакціонерної власності в сучасній ринковій і перехідній економіці необхіднобільш детально розглянути природу й особливості цієї форми. Тутоб'єктом власності є не засоби виробництва, а лише цінніпапери, які їх представляють. Ці папери дають безумовне право на частину доходуй умовне право на участь в управлінні. Але самі по собі ці папери не даютьніякого права на розпорядження навіть тією часткою майна, що відповідаєномінальній чи ринковій ціні цінного папера. По-друге, номінальне право научасть в управлінні може перетворитися в реальну можливість тільки для тих, хтосконцентрував у своїх руках контрольний пакет. З цього погляду акціонерна формає видом анонімності власності, що створює великі можливості для концентрації економічноївлади у частини (як правило меншої) учасників. Акціонерна форма має особливостів порівнянні з приватною власністю. Одна особливість полягає в тому, що одніприватні власники (власники контрольного пакета акцій) одержують можливістьрозпоряджатися не тільки чужою працею і доходом, але і чужою власністю іншихучасників. У цьому смислі акціонерна власність — своєрідна формамультиплікативної приватної власності. При цьому величина мультиплікатора єобернено пропорційною до частки, що утворює контрольний пакет акцій.

Іншою особливістю акціонерної форми єїї асоціативність чи узагальненість ознак форми власності.

Акціонерна власність — це власністьбагатьох фізичних (і юридичних) осіб на єдиний процес присвоєння з нерівномірнорозподіленими правами. Одні фізичні особи мають право на користування майном(засобами виробництва) і на доход у формі зарплати. Інші фізичні і юридичніособи мають право тільки на доход (володіння привілейованими акціями). Третімають право на доход і участь в управлінні. Окремі учасники акціонерного товариствачи їхня група можуть сконцентрувати реальні права, що дають економічну владу(через контрольний пакет). Разом з тим всі учасники акціонерного товариства такчи інакше поступаються правами управління спеціальному органу і спеціальнимлюдям, що у великих компаніях, особливо з розпиленим пакетом акцій, приводитьдо відокремлення функції управління і концентрації приватної економічної владив руках менеджерів. Акціонерна власність по своєму змісту не укладається вкласичні рамки приватної власності. Вона має реальні риси асоційованоївласності багатьох учасників з делегуванням деяких прав і утворенням структур,що концентрують ці делеговані права.

Отже, акціонернавласність має наступні основні особливості. По-перше, по складу учасників(власників) вона є змішаною і комбінований одночасно. Її учасниками можуть бутисамі різні юридичні особи (включаючи державу й іноземних учасників). По-друге,акціонерні товариства створюють ефект мультиплікативного розпорядження чужиммайном і чужими активами, причому на добровільній основі. Власники контрольногопакета акцій розпоряджаються реальним майном учасників товариства, що неволодіють контрольним пакетом. По-третє, акціонерна власність породжує ознакиперехідної форми. По своєму змісту вона сполучає риси приватної і суспільноївласності.

8. Змішаніформи.Сучасна економіка характеризується динамізмом, різноманіттям змін економічнихвідносин, форм і інститутів. Стосовно до власності відбувається дифузія різнихформ і відносин власності, у результаті чого ускладнюється внутрішній зміст окремихформ. Усередині окремих форм з'єднуються риси різних форм власності.Наприклад, усередині державних підприємств можуть утворитися структуриприватнопідприємницького і кооперативного характеру, і в рамках державнихпідприємств утворяться риси різних форм власності. У перехідній економіціУкраїни цей процес торкнувся всіх сфер. Наприклад, різні медичні центри вдержавних медичних установах функціонують на приватних чи кооперативнихпочатках. Аналогічні структури маються й у державних вищих навчальних закладах.Чи, наприклад, колгоспи і радгоспи перетворені в акціонерні товариства, але продовжуютьфункціонувати на кооперативних початках, знову об'єднавши виділені працівникампаї.

Особливимнапрямком утворення змішаних форм власності є соціалізація окремих форм: участьпрацівників у управлінні виробництвом і розподілом доходу; участь державних іприватних підприємств у забезпеченні працівників житлом, медичнимобслуговуванням змінює соціальну сферу різних форм власності.

Не слідототожнювати змішані форми власності зі змішаною економікою. Форма власності —це характеристика складної внутрішньої структури окремої форми власності. Тут урамках окремої форми сполучаються різні типи головних правомочностей по праці,управлінню, доходу.

3.2. Економічна теорія праввласності.

У сучаснійекономічній теорії одержав розвиток цілий напрямок економічного аналізу,іменований неоінституціоналізмом… Одною з найбільш відомих теорій цьогонапрямку є економічна теорія прав власності.

У витоків теоріїправ власності стояли два відомих американських економісти – Р. Коуз, лауреатнобелівської премії 1991 р., почесний професор Чикагського університету, і А.Алчіан, професор Лос-анжелеського університету. Надалі в розробці і використанніцієї теорії брали активну участь Й. Барцель, Г. Демєєц, Д. Норт, Р. Понзер іін.

Своєрідністьпідходу автора цієї, за їхніми словами, «універсальної мета-теорії» дотрактування власності і її використанню в якості методологічної і загальнотеоретичноїоснови економічного аналізу полягає в наступному.

По-перше, у своїхдослідженнях вони оперують не звичним для нас поняттям «власності», авикористовують термін «право власності». Не ресурс сам по собі є власністю, а«пучок чи частка прав по використанню ресурсу – от що складає власність»[4].

Повний «пучокправ» складається в наступних одинадцятьох елементах, що вже згадувалися впопередніх пунктах:

Øправоволодіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

Øправокористування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

Øправоуправління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використанняблаг;

Øправо надоход, тобто право володіння результатами від використання благ;

Øпаросуверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;

Øправо набезпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди збокузовнішнього середовища;

Øправо напередачу благ у спадок;

Øправо набезстроковість володіння благом;

Øзаборонана використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

Øправо навідповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплатуборгу;

Øправо назалишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, щозабезпечують поновлення порушених повноважень.

Результативністьвласності залежить від реалізації прав власності.

Право власності –це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальніекономічні процеси.

Забезпеченнягарантій прав власності і створення умов їх ефективного забезпечення єфундаментом економічної політики держави. Визначення і розмежування праввласності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарськихсуб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності.

Права власностірозуміють як санкціоновані суспільством (законами держави, адміністративнимирозпорядженнями, традиціями, звичаями і т.д.) поведінкові відносини між людьми,що виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Цівідносини представляють норми поводження з приводу благ, яких будь-яка особаповинна дотримуватися у своїх взаємодіях з іншими людьми чи платити витратичерез їхнє недотримання. Інакше кажучи, права власності є не що інше, яквизначені «правила гри», прийняті в суспільстві. «Права власності – це праваконтролювати використання визначених ресурсів і розподіляти виникаючі при цьомувитрати і вигоди. Саме права власності – чи те, що на думку людей, євідповідними правилами гри, – визначають, яким саме чином у суспільствіздійснюються процеси пропозиції та попиту»[5]

Друга відміннариса теорії прав власності полягає в тому, що феномен власності виводиться вній із проблеми відносної рідкості, чи обмеженості ресурсів: «без якої-небудьпередумови рідкостей безглуздо говорити про власність»[6].

Правда, такийпідхід не є відкриттям вище названих авторів; уперше він був обґрунтований ще в1871 р. австрійським економістом К. Менгером у книзі «Підстави політичноїекономії». Власність, писав К. Менгер, своєю кінцевою підставою має існуванняблаг, кількість яких менше в порівнянні з потребами в них. Тому інститутвласності є єдино можливим інститутом розв’язання проблем «нерозмірності міжпотребою і доступним розпорядженням кількістю благ»[7].

Таканевідповідність веде до того, що центральним моментом відносин власності стаєїхній характер. Відносини власності – це система виключень з доступу доматеріальних і нематеріальних ресурсів. Відсутність виключень з доступу доресурсів (тобто вільний доступ до них) означає, що вони – нічиї, що вони неналежать нікому чи, що те ж саме – усім. Такі ресурси не складають об'єктавласності. З приводу їхнього використання між людьми не виникають економічні,ринкові відносини.

З погляду авторівтеорії прав власності, виключити інших з вільного доступу до ресурсів означаєспецифікувати права власності на них.[8]

Зміст і цільспецифікації полягає в тому, щоб створити умови для придбання прав власностітими, хто цінує їх вище, хто здатний витягти з них більшу користь.

«Якщо права наздійснення визначених дій можуть бути куплені і продані, – пише Р. Коуз, – їхзрештою здобувають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробництва чирозваги. У цьому процесі права будуть придбані, підрозділені і скомбінованітаким чином, щоб діяльність, що допускається ними, приносила доход, що маєнайвищу ринкову цінність»[9].

Таким чином,основна задача специфікації, тобто чіткої визначеності прав власності, полягаєв зміні поведінки суб'єктів, що хазяюють, таким чином, щоб вони приймалинайбільш ефективні рішення. Адже тільки на власника падають у кінцевому рахункувсі позитивні і негативні результати здійснюваної ним діяльності. Тому вінвиявляється зацікавленим у максимально повному їхньому обліку при прийняттірішень. Чим краще визначені права власності, тим сильніше стимул у суб'єкта, щохазяює, враховувати ті вигоди чи ті збитки, які його рішення приносять іншійособі. Саме тому в процесі обміну прав власності на ті чи інші блага будутьпередані тому економічному агенту, для кого вони являють найвищу цінність. Тимсамим забезпечується ефективний розподіл ресурсів, оскільки в ході обміну вонипереміщаються від менш продуктивного до більш продуктивного використання, відосіб, які цінують їх менше – до осіб, що цінують їх більше.

4. Власність в аспекті Аграрнихвідносин. Еволюція власності на землю.

Аграрні відносинив багатьох країнах Європи в ХІХ ст. – на початку ХХ ст. характеризувалисяпануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х роках ХІХ ст. 250землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції у 1815 р. уруках 0,6 % власників знаходилось 42,3 % землі, а в 1918 в руках 16 %землевласників було 71,2 % землі. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. на 13 %поміщицьких і фермерських господарств припадало 71,4 % сільськогосподарськихугідь.

Значногопоширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії удругій половині ХІХ ст. фермери, орендуючи землю у лендлордів, наймали близько1 млн. чоловік, а напередодні першої світової війни у цій країні налічувалосяпонад 500 000 ферм, причому найкрупнішим з них належала третина всіх оброблюванихземель. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. 3 млн. господарств мали менш ніж по 2 Газемлі. Основна частина власників цієї землі перетворилася на наймитів ізнаділом і орендарів. У Франції наприкінці ХІХ ст. була поширена дольщина, заякою земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти,а значна частина їх ставала лише номінальними власниками землі.

У США панівноюформою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку ХХ ст. тутналічувалися 5,8 млн. ферм, що виникли в основному в наслідок купівлі землі удержави і великих землевласників та оренди. З них 35 % були орендовані, 23 % –віддані в заставу страховим компаніям, а 42 % – приватні. Із загальноїкількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичнігосподарства. У них було зайнято близько 60 % сільськогосподарськихпрацівників, які виробляли понад 5 % усієї продукції. Середня проща великоїферми у 1910 році дорівнювала 2000 Га землі, малої – 1,5 Га.

В Україні упершій половині ХІХ ст. в сільському господарстві панувала панщинна система.Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5десятин на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятин уХерсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9десятин. В той же час для забезпечення потреб сім’ї та сплати податків требабуло не менш ніж 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селянУкраїні не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукатидодаткові заробітки.

Після скасуваннякріпосного права в Галичині у 1848 р. в селян залишилося менше землі, ніж булодо реформи. В Східній Україні в наслідок реформи в 1861 р. (скасуваннякріпацтва) у 9 губерніях України селяни отримали 45,7 % землі, за поміщикамизалишилося 46,6 %, церкві та державі належало 7,7 % землі. В цілому з 48,1 млн.Га земельного фонду надільне землекористування селян в Україні зменшилось на27,6 %, а 9,2 % ревізьких душ залишилися без наділів.

За рахуноккупівлі і оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рр.зросло у 6,6 рази. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землістановила 915 млн. десятин. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала.Так, у Східній Україні в 60 роки ХІХ століття десятина землі коштувала близько20 крб., а на початку ХХ століття – до 190 крб.

В наслідокстолипінської реформи протягом 1905 – 1915 рр. 48 % селян на правобережжізакріпили землю в індивідуальну власність, на лівобережжі – 16,5 %, на півдні –42 %, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906 – 1912 рр. в Сибір і наДалекий Схід виїхали близько 1-го млн. осіб з України, але значна частина з нихповернулася. Загалом у цих районах царської Росії проживало близько 2 млн.українців.

4.1. Розвиток власності наземлю у ХХ столітті.

Розвиток аграрнихвідносин у капіталістичних країнах у ХІХ столітті відбувався шляхом створеннякрупних капіталістичних форм, колективних господарств, скорочення чисельностіфермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так. У СШАкількість фермерських господарств з початку ХХ ст. до середини 90-х рр.скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає всередньому 180 Га землі. Близько 60 % ферм господарюють власними силами,наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляютьменше 9 % сільськогосподарської продукції. У той же час 300 тис. крупнихкапіталістичних господарств (13,8 %) виробляли в середині 90-х рр. понад 70 %сільськогосподарської продукції, наймали близько 80 % робочої сили. На кожну зцих капіталістичних ферм припадало в середньому 1400 Га землі.

Водночас у СШАналічується близько 5000 кооперативів, які переробляють і реалізують до 30 %фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств,переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

У країнахЗахідної Європи розміри фермерського господарства значно менші. Так, у Данії,середня за розмірами ферма має 32 Га землі, в Німеччині – 18 Га, у Бельгії – 15Га, у Франції – 14 Га, в Італії – 6 Га, у Греції – 4 Га. Але типовим для цихкраїн є те, що основну масу сільськогосподарської продукції виробляють крупнікапіталістичні ферми. Крім того, існування більшості фермерських господарствможливе лише тому, Що частка різних державних субсидій, які одержує безпосереднійфермер, становить в країнах ЄЕС 50 %, у США – 35 %, в Японії – 75 %. Без такоїдопомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Так, за підрахункаминімецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 Га, а длястворення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до1 млн.

Значногопоширення у розвинутих країнах світу набула оренда – тимчасове наданняземлі за плату капіталісту-орендатору або селянину-працівникові, який не наймаєробочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії– близько 40 %, в США 45 % фермерів орендують землю у державі чи приватнихосіб. Мінімальний строк оренди у Франції становить 25 років. Крім того, землю воренду не дають у тому випадку, якщо орендар до моменту припинення оренди недосягне пенсійного віку, якщо він володіє необхідними знаннями для веденняаграрного виробництва та ін. В Англії орендар повинен бути віком до 40 років,мати добре здоров’я, відповідні знання і досвід роботи на землі, необхіднийкапітал, отриманий від праці на фермі протягом останніх п’яти років.

Різновидом орендиє сімейна оренда, за якою голова сім’ї передає свою ділянку землі воренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей видоренди припадає 15 – 20 % усієї землі.

Особливістьаграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об’єднання сімейних ферму сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпораціїоб’єдналися близько 90 % сімейних ферм, а 95 % корпорацій об’єднують до 10-иферм.

4.2. Аграрні реформи.

Аграрні реформи –це процес зміни економічних відносин, і на сам перед відносин власності усільському господарстві. Оскільки складовими частинами економічних відносин єтехніко-економічні відносини та відносини економічної власності, матеріальноюосновою аграрної реформи повинні бути насамперед зміни у технологічному способівиробництва: впровадження нової техніки, культура землеробства, нові формиорганізації виробництва і праці тощо.

Аграрні реформивключають також перетворення економічної та юридичної власності на селі,наслідком яких є зміни соціальної структури. Зміни економічної власностіпередбачає насамперед зміну суб’єктів власності, тобто роздержавлення іприватизацію земельної власності, створення реального плюралізму формвласності, в т. ч. відродження приватної власності. Щодо колгоспно-радгоспноїсистеми, то аграрна реформа передбачає паювання землі та основних засобіввиробництва, створення агрофірм, добровільних селянських спілок та ін.

В Україні метааграрної реформи на землю, формування дбайливого господаря, використаннядержавної, колективної та приватної форм власності. Водночас помилковою єорієнтація на переважання приватної власності на землю як основу аграрнихперетворень.

Аграрні реформи усфері економічної власності – це передусім реформа ціноутворення,оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупностівідносин власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Аграрні реформи усфері юридичної власності означають зміни у землеволодінні, землекористуванні іземлерозпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сферіпередбачається:

Øвизнанняправа власності на землю і майно кожного члена колективногосільськогосподарського підприємства;

Øможливістьформування з розпайованих підприємств приватної власності на майно;

Øутвердженняправа розпорядження землями, переданими у колективну власність, та наданняземельних ділянок членам колективу, що побажали вийти з колективногосільськогосподарського підприємства;

Øспрощенняпроцедури передачі земельних ділянок у колективну власність та постійнекористування.

У країнахЦентральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюються шляхом заснуванняакціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств, державних акціонернихтовариств, створення індивідуальних фермерських господарств, кооперативних таінших.

Переважаючоюформою власності у процесі таких перетворень є колективна. Так, в Естонії у1991 р. на основі колгоспів та радгоспів було створено 406 акціонернихкомпаній, 2 тис. сімейних ферм, більш як 129 тис. присадибних господарств.

Кооперативи,засновані на приватній власності їх членів на землю (а також на інші засобивиробництва), не слід відносити до приватної форми власності. Це початковаформа колективної власності, у якій поєднані приватні та колективні елементипри переважанні останніх.

5.Висновок

Отже, узагальнивши дану роботу увисновку треба написати:

Суспільна думка завжди приділялавелику увагу проблемі власності. Спеціальні звертання до неї можна знайти вісторичній, філософській і художній літературі. Багата традиція і матеріалнакопичені в юридичній літературі, у рамках якої склався ряд напрямків увивченні прав власності.

Власність належить до числа такихпонять, навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі розумилюдства.

Розрізняють соціальні, політичні,морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності.

Структура власності, як і будь-якоїскладної системи, багатобарвна і різноманітна. Зміни у формах та сутностівласності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічнихвідносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не простозаперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власностівзагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншимсистемоутворюючим структурам.

Власність як економічні відносинипочала формуватися ще на зорі становлення людського суспільства. Намонополізації різних об'єктів власності тримаються всі найважливіші формипозаекономічного й економічного примусу до праці.

У соціально-економічній літературі, утому числі і юридичної, широко поширене визначення власності як присвоєнняіндивідом чи колективом коштів і продуктів виробництва усередині і за допомогоювизначеної суспільної чи форми як самої суспільної форми, за допомогою якоївідбувається присвоєння.

У своїй роботі яспробувала узагальнити весь зібраний мною матеріал, але в процесі розглядуданої теми, у мене виникла величезна кількість питань, на які я у швидкомумайбутньому сподіваюся знайти відповідь.


Список використаноїлітератури

1.        Г. Н.Климко, В.П. Несторенко Основи економічної теорії. Політ-економічний аспект.Вища школа – Знання. К. – 1997.

2.        М. Н.Чепурина, Е. А. Киселева Курсэкономической теории. Аса. Киров – 1994.

3.        Дзюбик,Ривак Основи економічної теорії. К. – 1994.

4.        С. В.Мочерний Основи економічних знань. Феміна. К. – 1996.

5.        Экономическаятеория: учебник для вузов. СПб.Питер. 1997.

6.        Маркс К., ЭнгельсФ. Соч. 2-е издание т.21.

7.        С. В. Мочерний Основи економічної теорії. Тернополь 1993.

еще рефераты
Еще работы по экономической теории