Реферат: Історія виникнення та розвитку регіональної економіки як науки

Тема: Історія виникнення тарозвитку регіональної економіки як науки

1. Генетичні коренірегіональної економіки

Формуванню наукирегіональної економіки передував тривалий етап вивчення проблем регіональногорозвитку іншими науками, насамперед соціально-економічною географією тарозміщенням продуктивних сил.

В 50-х рокахвідбувається значна диференціація економічної науки і остаточно виділиласянаука регіональна економіка, спостерігаються інтегративні процеси з іншиминауками (екологією, соціологією тощо), застосовуються нові парадигми(моделювання, системний аналіз тощо), збагачується методичний апарат(математичні методи, ГІС-технології), спостерігається зростання інтересу дорегіональних досліджень (комплексного вивчення окремих регіонів як у серединікраїни, так і на міждержавному рівні), іде процес гуманізації та соціологізації(вивчається спосіб життя, поведінка, несприятливі процеси у економіці тасуспільстві в цілому). Важливе місце займають дослідження англо-американськихвчених (Вільям Бунге, Ричард Чарлі, Пітер Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д. Гаріс,Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін.) На межі регіональної економіки та СЕГпрацював американський учений Волтер Ізард (Айзард) – виходець із Білорусі. Укнизі “Методи регіональної науки. Просторова економія.” він широко використовуєсучасний математичний апарат для моделювання розміщення національної економікиі окремих її елементів з урахуванням міжгалузевих, міжрегіональних, міжнароднихзв’язків.

По суті мало невся радянська соціально-економічна географія була регіоналістично-економічна ітериторіально-комплексна за спрямуванням. У 60-70-х роках на економічнурегіоналістику заявили свої права економісти (Н. Нєкрасов – “Регіональнаекономіка”). Регіональна економіка стала досліджувати економічними методами іпідходами традиційні в радянській географії економічні райони і ТВК.

В результаті інтеграційних процесів між науками, у першій половині50-х років на Заході сформувалася наука «регіоналістика». Її засновником бувамериканський еконо­міст Уолтер Ізард (Айзард), який очолював кафедрусоціальної регіональної науки в Пенсильванському університеті. Завдяки йому в1954 р. була утворена Асоціація регіональної науки з цент­ром у Філадельфії. Їїпоява спричинила потребу в регіональному підході до економічного розвитку.Поняття «регіональна наука» ширше, ніж «регіональнаекономіка». Регіональна наука вивчає простори, регіони, локації та їхнісистеми. Регіональна наука є в основному синтезом багатьох тради­ційних наук. Вміру її становлення постало питання про підго­товку спеціального ученого —«регіоналіста».

На регіональній основі будується більшість глобальних моде­лей(«Людство на роздоріжжі», «Світова модель ООН» тощо). М.Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію виживання в різ­ному, але збалансованомурозвитку регіонів. Модель майбутньо­го світової економіки підготовлена групоюекспертів ООН на чолі з В. Леонтьєвим (США).

У 1956 р. була опублікована книга У. Ізарда «Розміщення іпросторова економіка», основна ідея якої полягала в зміцненні просторовоїй регіональної основи окремих спеціальних дисцип­лін за допомогою розробкибільш адекватної загальної теорії роз­міщення і просторової економіки,пов'язаної з теорією вироб­ництва, ціноутворення і торгівлі. Автор акцентувавувагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підприємств.

У 1961 р. було опубліковано другу його книгу «Методи регіо­нальногоаналізу: вступ до науки про регіони». її завдання поля­гало в доповненнітеорії прикладними методами регіонального аналізу і в розробці методики їхоцінки за допомогою методів основних параметрів просторової економіки.Регіональна наука концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв'яз­ківпоза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне місце маєналежати районним і міжрайонним структурам і функ­ціям. Кількісні методивикористовуються для вивчення просто­рових взаємозв'язків, а не причиннихзалежностей. Практичним виразом регіональної науки є регіональна економіка,наслідком розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також аналізагломераційного ефекту у розселенні.

У 50—60-х роках в Європі набула широкого поширення кон­цепція«полюсів зростання», розроблена французьким економістом Ф. Перру. Найого думку, великі фірми (підприємства), що здатні сприймати і генеруватинововведення, утворюють полюси зростання, які домінують в економічномупросторі. В цій кон­цепції поєднуються чинник нерівномірності поляризованого ро­звиткута ідея генерування і запроваджування нововведень.

Практично поняття «полюси зростання» включало конгло­мератідей та концепцій. Його зміст трансформувався із засобу опису економічногорозвитку в абстрактному економічному про­сторі до розв'язання конкретнихзавдань вибору центрів кон­центрації капіталовкладень та інших організаційнихзаходів. На­прикінці 70-х років ця концепція вийшла з наукового обігу черезнерозв'язність регіональних проблем.

Т. Хегерстранд створив географічну концепцію дифузії но­вовведень— технічних, економічних, соціальних і культурних. Дифузія охоплює поширенняінформації і здатність сприймати інновації.

Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера «Ро­зміщеннягосподарської діяльності» (1948), яку слід вважати піо­нерною в справітеоретичного аналізу впливу держави на розмі­щення продуктивних сил; тутзастосовувався макроекономічний підхід до реалій процесу розміщення. У 1971 р.цей учений видав основоположну працю «Вступ до регіональноїекономіки».

В цілому регіональна наука відобразила успіхи американсь­кихекономістів у розробці методів дослідження внутрішньогалу­зевих і міжгалузевихзв'язків, в застосуванні математичних мето­дів до кількісного аналізу. Ще у1958 р. була опублікована книга американського економіста В. Леонтьєва«Дослідження структу­ри американської економіки», яку вважаютьзначним досягнен­ням у розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків іміжгалу­зевого балансу за схемою витрати — випуск. З ім'ям Леонтьєва пов'язанаера американської емпіричної економічної науки.

У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга«Загальна соціальна і регіональна теорія», в якій був зроблений кроку наближенні регіональної теорії до соціології, аналізу багаторайонноїсоціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві опублікував книгу«Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку», в якій наприкладі Кінгстонської затоки обґрунтував новий спосіб розрахунку економічних іекологічних зв'язків.

З середини 70-х років на Заході формується ідея розвиткурегіональної теорії знизу за принципом: «Мислити глобально — діятилокально».

Необхідність територіальної організації суспільства зумовилапоширення ще  у повоєнний час регіонального планування. Ще на по­чатку 80-хроків у США діяли програми регіонального розвитку окремих районів (р. Теннессі,Аппалачів). В основі розробки цих програм лежала концепція Г. Одума прорегіонально збалансова­ну економіку. В Україні сформувалася відома на весь світшкола районного планування Данила Богорада.

За останні десятиріччя основною формою зарубіжної регіо­нальноїполітики стало регіональне програмування, що має еле­менти перспективності таорієнтованості в сфері розміщення про­дуктивних сил. В центрі уваги такихпрограм перебувають слаборозвинуті, депресивні чи нові райони.

Регіональне програмування повинно сприяти локальному ре­гіональномурозвитку. Однак невисока ефективність у створенні нових робочих місць івідсутність критеріїв цієї ефективності зу­мовила припинення фінансуваннярегіональних програм. Голов­ними завданнями нової концепції була спробапротистояння все­могутності великих центрів, де концентруються влада, фінансовіресурси, люди і де приймаються рішення великої політики.

Транснаціональні корпорації переводять за кордон старі тра­диційнігалузі, що втратили конкурентоспроможність, брудні та трудомісткі ланки новихвиробництв і галузей тощо. Однак сут­тєвого підвищення ефективності розміщенняпродуктивних сил розвинуті країни не добились.

У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Фран­ції, ФРНта ін.) активно розроблялись прикладні аспекти рай­онування на локальному рівнів сукупності з міським і районним плануванням.

Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий досвідрегіонального розвитку і планування під егідою ООН, є Женева і Нагоя.

2. Класичні теорії та концепції регіонального розвитку

 

2.1.Теорії економічного районування

Відміни в характері способу життя,функціонування та розвиток господарства в межах однієї країни обумовилипроблему її розчленування, поділу, що дістала в науковій літературі назвурайонування.

Районоутворення –це формування і розвиток районів, як інтегральних, виробничо-територіальнихсистем (коли йдеться про економічне районування) або суспільно-територіальнихсистем (коли йдеться про соціально-економічне районування).

Районування – цепроцес поділу території на відносно цілісні частини району. Районування єприкладом ситематизації.

Районологія – ценаукове пізнання процесів районоутворення і районування.

Існує 3 підходидо виділення районів

-         районіснує реально і завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити межііснування (Алаєв, Саушкін, Поповкін);

-         районвважають лише розумовою конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкуватиінформацію в територіальному відношенні. Кількість сіток районуванняобмежується кількістю дослідників і кожне районування має зміст лише вконкретному дослідженні;

-         районіснує реально, але точно визначити лише його ядро, яке є фокусом району, можутьбути віднесені виходячи з різних методик районування. (Шаблій)

Економічний район– це територіальна підсистема національного комплексу, яка має спеціалізаціюзагальнодержавного значення. В основі економічного району лежить територіальнийподіл і територіальна інтеграція праці. Економічний район завжди єтериторіально цілісним.

За Алаєвимекономічний район характеризується комплексністю, спеціалізацією, керованістю.

Комплекснийекономiчний i соцiальний розвиток — це процес, спрямований на рацiональне використаннямiсцевих природних i трудових ресурсiв, ефективний розвиток економiчногопотенцiалу певної територiї при науково-обгрунтованiй спецiалiзацiї їїгосподарства i, одночасно, на розвиток соцiальної iнфраструктури, сфери послугдля населення, виробництво товарiв народного споживання, забезпечення охоронинавколишнього середовища. Крiм того, комплексний економiчний i соцiальнийрозвиток  спрямований на досягнення найбiльшої економiчної i соцiальноїефективностi, передбачаючи водночас пiдвищення продуктивностi суспiльної працi,виробництво продукцiї з найменшими затратами, пiдвищення життєвого рiвнянаселення. Разом з цим, необхiднiсть забезпечення оптимального поєднання галузевогоi територiального управлiння економiкою, з метою всебiчного розвиткупродуктивних сил i посилення територiального аспекту, не означає повногозадоволення потреб суспiльства за рахунок внутрiшнiх резервiв, що суперечило бтериторiальному подiлу працi i вело б до перетворення окремих територiй взамкнутi системи.

Сьогодні великийрайон слід розглядати як відносно керовану (антарктичну)демососоціоеконоічну систему.  Ряд з трьох категорій повертається взворотному напрямку: не спеціалізація – комплексність – керованість, акерованість — комплексність – спеціалізація. В ринковому суспільствітериторіальна спеціалізація стане наслідком комплексного розвитку, а не йогоосновою.

Традиційнотрактована спеціалізація, як участь регіону у міжрайонному поділі праці, звужуєдіяльнісну диверсифікацію, яка є суттєвим засобом повноцінного функціонування,а часом і виживання регіону. Навіть економічно вигідна, але надмірнаспеціалізація призводить до монополізму спеціалізованих районів. У структурікожної системи ядром є не галузі спеціалізації, а населення з його проблемами.

Тепер, коли наперше місце у суспільному життя вийшла людина з її потребами, а економіка сталаголовним засобом реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчатисоціально-економічні райони з наголосом на соціальному факторі. Тут значнимпроривом вперед є визначення подане О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуютьсяпоняття “соціально-економічний район”, “антропогеографічний район”,суспільно-географічний район” – це великий регіон України, територія якоготісно пов’язана з найбільшим населеним пунктом – демографічним, урбаністичним,соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішніфункції і геопросторову організацію.

При районуванніслід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностейрайонотворення і водночас є основою методів членування території.

М.І. Долішній,М.М. Паламарчук та О.М. Паламарчук (1997) виділяють наступні принциписоціально-економічного районування:

— змістовність соціально-економічного районування– соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсьознакою ( дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю,спільністю життєдіяльності.

Як характернурису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто ціліпідприємства працюють на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться замежі регіону. Таким чином зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевоїробочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що вмежах району існують більш інтенсивні зв’язки, ніж поза ними, зараз певноюмірою треба переглянути.

З наведеногопринципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можназдійснити тільки за допомогою узагальнення кількісних показників, тутобов’язково повинні бути і якісні неформальні моменти, структурне наповненнявиділених таксонів.

– перспективний аналізрайонування– визначається часова властивість мереж районування. Задопомогою районування треба вирішувати і прогнозувати соціально-економічнізавдання. Районування може реконструктуювати минуле, відбивати станреґіоналізації соціально-економічної диференціації.

Принцип висуваєвимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часовустійкість, відбивати довготривалі процеси.

– проблемність районування –націленість його на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонахУкраїни. Разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічніпроблеми.

— відповідність соціально-економічногорайонування і адміністративно-територіального устрою України –незбалансованість окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньоїсоціально-економічної розбалансованості.

Серед іншихпринципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1)зміцнення територіальної єдності держави; 2) врахування історико-географічнихособливостей українських земель, національно та етнічного складу населення; 3)посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості длякомплексного та економічного і соціального розвитку території; ;4) збереженняєдності локальних систем розселення; вибір найбільших центрів, які станутьядрами районів

Кожен районформується під впливом певних факторів (див. фактори РПС).

2.2. Теорії територіальногокомплексування і системоформування

 

Основою формування економічного району є територіальнісоціально-економічні системи – це таке просторове поєднання населення,соціальної, економічної, екологічної сфер, у якому на основі їх взаємозв’язку,збалансованості та взаємо доповнення створюються оптимальні умови дляжиттєдіяльності суспільства.

Термiн«соцiально-економiчний територiальний комплекс» означаєвзаємоузгодженi ланки суспiльного виробництва на певнiй територiї (С.Я.Ниммик,1969). Тобто СЕК — це iсторично сформованi, взаємопов'язанi i взаємообумовленiна певнiй економiчнiй територiї галузi виробничої i соціальної сфер, якiвiдзначаються спiльнiстю проблем розвитку, функцiональною структурою, цiлiснiстю,вiдносною автономнiстю i своєю часткою в суспiльною територiальному подiлiпрацi (Hиммик С.Я., 1981). Соцiально-економiчний територiальний комплексУ.I.Мересте визначає як територiальну єднiсть  суспiльного виробництва в цiломуна певнiй суспiльно-iсторичнiй основi.

Стрижнем територіальної соціально-економічної системиє територіально-виробничий комплекс (ТВК).

ТВК – це поєднання підприємств (і установ), для якоготериторіальна спільність компонентів – фактор додаткового підвищенняекономічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв’язків(особливо зв’язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б)скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видівмісцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створенняоптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування іуправління з територіальним плануванням і управлінням.

Передумовамирозвитку ТВК є:

/> природно-ресурсний потенціал території;

/> соціально-демографічні умови;

/> техніко-економічні умови.

Компонентнаструктура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів(підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональнихвідношеннях і зв’язках між ними.

ЕлементиТВК – це поєднання підприємств що пов’язані техніко-економічними зв’язками(цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод ілісгоспи).

Всігалузі ТВК за функціональною роллю поділяються:

— галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділіпраці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами. Це такзвана вивізна спеціалізація. Існує думка, що галузі, які виробляють продукцію увеликому обсязі і зосереджують у собі велику кількість праці та капіталу, є тежгалузями спеціалізації. Для них підходить термін головні галузі;

— допоміжні галузі забезпечують напівфабрикатами, виробничими послугами,головними засобами, в тому числі будівництвом галузі першої групи;

— обслуговуючі галузі забезпечують населення регіону, а також суспільненевиробниче споживання продуктами і послугами.

Цейподіл досить умовний, оскільки ті ж обслуговуючі галузі можуть давати дешевупродукцію (послуги) для поза районного споживання, отже, можуть бути галузямиспеціалізації. Наприклад, туризм.

Щеодин підхід до функціонально-компонентної структури – підхід ієрархіїрозшарування. Він передбачає виділення інфраструктури і ультраструктури, рольяких у функціонуванні комплексів різна.

Інфраструктура(“нижня” частина структури територіально-господарського комплексу) – цепоєднання діючих споруд, будинків, інженерних комунікаційних мереж і систем,які прямо не належать до виробництва, але необхідні для виробництваматеріальних благ (виробнича інфраструктура – транспорт, зв’язок, мережі водо-і енергопостачання, будівельні організації та ін.) і забезпечення повсякденноїжиттєдіяльності населення (соціальна інфраструктура – заклади побутовогообслуговування, освіти, охорони здоров’я, культури тощо). Часто в поняттяінфраструктури включають галузевий зміст: це допоміжні й обслуговуючі галузі(а, отже, не лише заклади чи комунікації, але й цілі галузеві системи)загального призначення.

“Ультраструктура”(“верхня” частина структури) – це поєднання галузей, галузевих і міжгалузевихкомплексів, які безпосередньо належать до виробництва матеріальних благ та інформаційногопродукту. Виробництво інформаційного продукту дуже важливе в періодінформатизації суспільства, й особливо виробничої сфери.

Длявивчення ТВК і розробки їх типології ефективний  є метод енерговиробничихциклів (ЕВЦ). Поняття „енерговиробничий цикл” було введено М.М. Колосовським у1947р. Ним же було виділено 8 ЕВЦ.

ЕВЦ –це економіко-технологічний ланцюжок виробництва від видобутку сировини і паливадо виробництва кінцевих видів продукції. Схема ЕВЦ нагадує гроно винограду(див. приклад лісовиробничого ЕВЦ на рисунку).

         Насучасному етапі, виходячи із новітніх напрямків розвитку технологій, векономічній географії виділяють наступні ЕВЦ:

1.       Пірометалургійний цикл чорних металів. Поширений в районахконцентрації кам’яного вугілля, руд чорних металів. Включає такі технологічністадії як: видобуток і збагачення сировини, коксування вугілля, металургійнийланцюг (чавун – сталь – прокат), та ін.

2.       Пірометалургійний цикл кольорових металів. Головною метоюцього циклу є вилучення з руди кольорових металів супутніх компонентів, та їхвикористання.

3.       Нафтоенергохімічний цикл. Поширений в районахвидобутку та переробки нафти. Включає переробку нафтопродуктів, а також хіміюорганічного синтезу, основну хімію, що базується на використаннінафтопродуктів.

4.       Лісоенергохімічний. Включає заготівлю і обробку деревини,целюлозно-картонне, лісохімічне виробництво та ін.

5.       Гідроенергопромисловий цикл. Поширений в районах ззначними запасами гідроенергоресурсів. Включає ГЕС та енергомісткі виробництва(електрометалургія, електрохімія (фосфор, хлор, фтор) та ін.

6.       Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл. Поширений врайонах з аридним кліматом. Включає виробництво будівельних матеріалів длягідротехнічних споруд.

7.       Індустріально-аграрні цикли. Сільське господарство,разом із галузями переробки сільськогосподарської продукції.

8.       Інші цикли переробної індустрії (гірничохімічний, машинбудівний,атомно-енергопромисловий та ін.).

2.3Інформаційно-технологічніенерго-виробничі циклиУчасть нових інформаційно-спрямованихгалузей в ЕВЦ поки що не визначена, оскільки концепція ЕВЦ спирається на старіуявлення та теоретичні підходи. Зокрема, в традиційних підходах дуже жорсткорегламентуються уявлення про матеріальне і нематеріальне виробництво. Галузевенаповнення традиційних ЕВЦ складають лише галузі матеріального виробництва. Втой же час інтенсивними темпами розвиваються галузі, що виробляють інформацію.Може настав час погодитись з тим, що інформація також матеріальна? З такихпозицій нові ЕВЦ по виробленню інформації будуються на зовсім нових теоретичнихзасадах. Найголовніша їх ознака формування – виключення матеріало-, енерго- тасередовищемістких виробництв із територіального поєднання галузей. Роль іншихгалузей також докорінно міняється. Машинобудування. хімічна промисловість,металургія, будівництво з «районоутворюючих», «базових» галузей перетворюютьсяна обслуговуючі. Завдяки мережі Інтернет немає потреби говорити про економію,яка виникає внаслідок поєднання окремих стадій ЕВЦ в межах однієї території. Швидше,економія зростатиме при наявності окремих ланок інформаційно-технологічноїфірми за кордоном завдяки більшому врахуванню місцевих умов (дешевої робочоїсили, низьких цін на матеріали тощо). На вході та виході таких ЕВЦ замістьзвичайної сировини та енергії стоїть інтелектомістка продукція (комп’ютери,програми, зразки техніки нового дизайно та ін), тобто уречевлена інформація. Вконкретному випадку з «Силіконовою долиною»  ланками такоготехнологічно-інформаційного ЕВЦ можуть бути: -         науково-інформаційна інфраструктура – редакції наукових часописів, реферативніжурнали, поліграфічна промисловість, в межах і за допомогою яких здійснюєтьсякастинг наукових кадрів у всіх країнах світу. Просторово відірвані від«Силіконової долини»; -         менеджмент персоналу – структури, які здійснюють процес адаптації новихробітників (контракти, працевлаштування, мовна підготовка та ін.) працюють як уСША, так і в інших країнах; -         обслуговування – (служби дозвілля, соціальна інфраструктура) працюютьбезпосередньо на місці; -         допоміжні галузі – будівельна індустрія (будівництво виробничихкорпусів та житла); машинобудування (виготовлення корпусів для оргтехніки,електронних плат та ін.); хімія полімерів (виготовлення штучних кристалів,оплітки електричного дроту, оптоволоконних кабулів, деталей для оргтехніки таін.); «мала металургія» (виплавка невеликих партій сталі, кольорових і особливорідкоземельних металів) – працюють на довізних матеріалах в безпосереднійблизькості, але виненсені за межі технологічної зони, щоб не псувати навколишнєсередовище; -         енергетичне забезпечення – «власні» вітряки та геліостанції, щопрацюють поруч на тихоокеанському узбережжі; -         науково-інженерний корпус – найголовніша ланка ЕВЦ – носії інтелекту абоживі люди із своїми потребами, смаками, навіть примхами; -         служба безпеки – забезпечує зберігання інформації від промисловогошпіонажу.

ТВКможе бути районно галузевим або міжгалузевим. Міжгалузеві територіальнікомплекси мають такі типи зв’язків:

/> послідовна або часткова переробка перехідного типу сировини;

/> по виробництву повністю або частково взаємозамінної продукції(ПЕК, Транспортний комплекс);

/> по розв’язані в процесі функціонування певної територіальноїпроблеми (економічної, соціальної, екологічної, продовольчої, проблемизайнятості і тд.)

Основніформи організації виробництва. Для ТВК характерні наступні форми організаціївиробництва: концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування.

Концентрація – зосередженнязасобів виробництва, предметів виробництва і робочої сили, випуску продукції навеликих підприємствах. Причинами концентрації можуть виступати:

/> Необхідність поєднання всіх стадій технологічного процесу, що даєкомплексно використовувати сировину і матеріали.

/> Об’єднання взаємопов’язаних спеціалізованих виробництв, що даєможливість комплексно виготовляти кінцевий продукт.

/> Забезпечення циклу „наука à технічнірозробки à інвестиції à виробництво à збут à споживання”.

/> Масовість випуску продукції, стабільний асортимент, що скорочуєвитрати на одиницю продукції, що дає змогу здешевити продукцію.

Концентраціямає найбільші переваги в таких галузях як енергетика, нафтохімія, металургія,машинобудування, військова промисловість.

         Недолікиконцентрації:

/> великі підприємства мають громіздку структуру управління;

/> низька мобільність на ринку (важко перепрофілюватися);

/> великі підприємства неефективні в легкій і харчовій промисловості;

/> розукрупнення великих підприємств необхідне з метою подоланнямонополізму.

Спеціалізація – переважаючевиробництво певної продукції на одному підприємстві. Спеціалізація буває:предметна, подетальна, технологічна чи стадійна. Найпоширенішою є предметнаспеціалізація. Підприємства одного циклу можуть тяжіти до різних факторів:первинної переробки сировини – до сировини, кінцевого продукту – до споживача.

Комбінування– об’єднання на одному підприємстві кількох економічно ітехнологічно пов’язаних підприємств різних галузей (металургійний та хімічнийкомбінат). Розрізняють наступні форми комбінування:

1. На поєднанніпослідовних стадій обробки сировини.

2. На комплекснійпереробці сировини.

3. На використаннівідходів.

Кооперування– становлення тісних виробничих зв’язків між окремими підприємствамидля виробництва певного виду продукції (між автомобільним заводом іпідприємствами по виробництво окремих комплектуючих і деталей).

Спеціалізаціяі кооперування викликають необхідність певних стандартів.

Стандартизація– встановлення норм і вимог до розмірів, форм, якості виробів інапівфабрикатів, які закріплюються у певних документах (стандартах). Форми стандартизації– типізація і уніфікація.

Типізація– доцільне скорочення номенклатури виробів і їх типів.

Уніфікація– усунення зайвої різноманітності матеріалів, процесів, деталей.

2.4 Таксономіяекономічних районів

-         головнийекономічний район-генеральна основа територіальної організації ПС. Значна чивелика за S частина країни, що виділяється загосподарською спеціалізацією, характерними особливостями структури виробництва,має умови. Специфічне положення, як правило об’єднує декілька областей;

-         обласнийекономічний район;

-         низовийекономічний район- адміністративний район в області;

-         економічнийвузол: великі міста з зонами іх безпосереднього впливу, які включаютьпідприємства різних галузей, що розташовані на різній території, мають міжсобою економічні, виробничі зв’язки.

З областей, які входять у ЕР, виділяється одна центральна,декілька периферійних областей. Центральні області зосереджують найбільшучастку ресурсного, економічного, соціального потенціалу.

У деяких районах виділяють міжобласні райони абосоціально-економічні підрайони.

У багатьох випадках області стають основою таких формтериторіальної організації суспільства як соціально-економічні вузли,соціально-економічні кущі.

Вузол – це блок промислових підприємств, що мають між собою виробничі зв’язки.або порівняно невелика компактна територія разом з населенням, населенимипунктами, комунікаціями, рекреаційною, продовольчою зоною та усієюпромисловістю. Вузол організовується одним (рідше двома-трьома) великимипоселеннями, до якого масово мігрує з навколишніх населених пункті робоча сила.Рівне з околицями – вузол.

Кущ– порівняно невелике поселення, яке виконує торгово-розподільчу,господарсько-організаційну, рідше виробничо-концентруючу функцію стосовноблизьких поселень. Дубно з по ближніми поселеннями – кущ.

Інколи вживають поняття центр (зосередження в одномупоселенні виробництв різних галузей) та пункт (зосередження в одномупоселенні підприємства однієї галузі).

Така ієрархічна послідовність форм геопросторової організаціїсуспільства характерна для України: район-підрайон-область-вузол-кущ-поселення.Поселення – це первинна основа районоформування. Чим вищий таксономічний ранграйону, тим більша комплексність галузевої структури господарства, різноманітнаспеціалізація, більш розгалужені економічні зв’язки, проте менш вираженатериторіально-економічна єдність. І навпаки.

Справжнім ЕР в системі регіональної структури України єобласть. Саме тут є присутні і яскраво виражені всі ознаки економічного району.Йому властива спільність таких ознак: географічне середовище (умови розвитку),економічний чинник (причини розвитку), адміністративний поділ (умовиуправління). 

Важливим ємікрорайонування, одним із видів якого є внутрішньо обласне районування. Вонозумовлене такими соціальними та економічними процесами як урбанізація,зростання територіальної концентрації виробництва, формування територіальнихсистем господарства внаслідок інтеграції виробництва.

Комплекснийпідхід до внутрішньо обласного районування забезпечується за таких умов:

-         врахуваннівідмінностей у спеціалізації господарства у середині області та виявленні їхсталості і господарської доцільності;

-         виявленнірайоноутворювального значення міст, промислових вузлів та інших центрів, щорозвиваються разом із зростанням територіальної концентрації галузей,спеціалізації внутрішньо обласного економічного району і визначають його місцев ієрархії районів вищого рангу;

-         аналізітранспортно-економічних зв’язків, їх інтенсивності й конфігурації, щовідображають характер територіальної організації господарства навколопромислових вузлів і центрів на базі певних галузей спеціалізації;

-         врахуванняймовірності будь-яких великих новобудов у районі, експлуатації відкритих джерелприродних ресурсів та формуванні різних локальних територіально-виробничихкомплексів з оцінкою можливого їх впливу на економіку району;

-         врахуванніособливостей окремих частин області та району з надмірною заселеністю,заболоченістю, гористістю та іншими компонентами природного середовища, якіпомітно впливають на спеціалізацію господарства.

З найважливішихпередумов внутрішньо обласного районування є спеціалізація окремих частинобласті на випуску певних видів продукції, комплексність розвитку, наявністьядра із спеціалізацією у межах великого економічного району. Для внутрішньообласного району є характерними спільність умов і процесів розвиткугосподарства та його взаємодія з природним середовищем. Ця спільність визначаєнасамперед ресурсний потенціал території і подібність соціально-економічних таприродних умов використання його компонентів.

Іншимиформами просторової організації господарства за визначенням В. Ковалеськго єнауково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технічназона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька),науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структурадля впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформуваласянавколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконовадолина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнятопонад 200 тисяч чоловік.

Науково-технологічніпарки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічногоуніверситету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, щозаймаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”,Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету(включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадженнядосягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються увиробництво нові розробки, а також проживає населення.

3.Сучасні теорії та концепції регіонального розвитку

3.1.Теорія «полюсів зростання» та «полюсів розвитку»

Теорію «полюсів» зростання (англ. poles of growth) розробивфранцузький економічт Ф. Перро на початку 50-х років ХХ ст. Пізніше у 80-хроках вона була удосконалена і розширена у працях Віллера і Мюллера і отрималаназву теорії «полюсів розвитку». Її положення розкриті також у праці Н. Ванговаі Л. Кляссена «Регоінальна політика. Європейський підхіод» з урахуваннямзахідноєвропейських реалій.

Перро класифікував галузі виробництва за тенденціями їхрозвитку і за цією ознакою виділив три групи галузей:

1. Галузі, що розвиваються повільно чи деградують, зтенденцією постйного зниження їх питомої частки в структурі економіки країни.

2. Галузі з високими темпами розвитку, як, однак, несправляють суттєвого впливу на розвиток інших галузей економіки держави.

3. Галузі, які не тільки швидко зростають, але йспричинають розвиток інших галузей, сприяють загальному індустріальномурозвиткові країни.Цю останню групу галузей Перо називав профілюючими, чидинамічними, галузями. Там, де отримують розвиток динамічні галузі, виникає і«полюс росту».

В основі теорії «полюсів зростання» лежить положення проте, що великі підприєжмства відіграють фундаментальну роль у розвиткгосподарства міст і довколишніх територій. Будучи пунктом прискореногорозвитку. такі підприємства разом із поселеннями їх локалізації називаютьполюсами зростання. У працях Перро зазаначається що таке підприємство повиннообов’язково бути промилосвим. Пізніше розглядали можливу рольпідприємства-урухомлювача у сфері послуг, рекреації, транспорту тощо. Підприємство,що створеює полюс зростання повинно відповідати таким вимогам:

— мати великі розміри, щоб моти безпосередньо чиопосередковано впливати на госпоарство території;

— належати до галузі, яка розвивається динамічно;

— мати багатосторонній та інтенсивний зв’язок з іншимигалузями для того, щоб велика кількість урухомлюючих ефектів могла бутипереданою до них.

За допомогою цих зв’язків підприємство-урухомлювач впливаєна інвестиції (капіталовкладення) в інших підприємствах (закладах), інспіруєнововведення, перетворює галузеву і територіальну структуру свого регіону чисусідніх територій. (рис. 5).Велике підприємство-урухомлювач може бутипов’язаним з іншими підприємствами (закладами) технологічним збутом готовоїпродукції, кадрами. Галузі і підприємства, діяльність яких пожвавлюється,можуть належати до банківської сфери, підготовки кадрів, проектування, охорониздоров’я та ін.

«Концепція центрів росту у минулі десять років пройшли циклбуму та занепаду, — писав Г.Річардсон. – Декілька років тому центри ростурозглядалися як панацея для розв’язання регіональних проблем як у розвинених,так і країнах, що розвиваються, … в останні декілька років спостерігається явнавтрата ілюзій стосовно цієї концепції як оперативного засобу регіональногопланування». В цілому теорія поляризованого розвитку не виправдала покладенихна неї надій.

3.2.Теорія «дифузії нововведень»

Теорію поширення інновацій розробив у післявоєнний періодшведський географ Т. Хегерстранд (1953 р.). Найкраще теорія виявляється  уконцепції просторової дифузії інформації на основі міжлюдських контактіів.Доведено, що навіть економіко-технологічні процеси (наприклад, поширення новогосопосбу обробітку сільськогосподарських земель) є демосоціальним і можутьописуватися і прогнозуватися концепцією дифузії інформації, зокрема інформаціїу сфері нововведень (інновацій). А щодо поширення нових форм книговидавництва,освіти, нових ліків чи нових форм телекомунікацій, то у цьому випадку теоріядифузії нововведень виявляється мало не у чистому вигляді. Проблеми поширенняінформації вивчали Т. Гегерстранд (1953), Р. Доманський (1982), Б. Еккель, П.Гаггет (1972), Й. Лобода (1973), Р. Мірса (1974), Р. Морілл (1970), П. Тойн(1974)

Для пояснення механізму дифузії інформації беретьсяспрощений приклад. Припускається, що простір, у якому поишрюється інформація, єоднорідним. Процес дифузії інформації уявляють як послідовність інтервалів часуоднакової довжини. Окремі інтервали називають генераціями. У кожній генераціїкожна особа перекаже відому їй інфомрацію іншій особі. Процедура продовжується доти, поки кожна особа у просторі отримає інформацію. Цим дифузія інформаціїзакінчується. Якщо відобразити на рисунку кількість осіб, які отрималиінфомрацію в окремих генераціях (рис. 6), то помітимо, що ці числа на початкузростають повільно.

/>

З часом їх зростання збільшується, а наприкінцізменшується. Що ж стосується просторових вимірів дифузії інформації, тоспочатку вона найбільше поширена біля центру простору. Далі біля цього центрувона зменшується, але зростає зі збільшенням відстані від початкового джерела.Наприкінці зростання передачі інформації в усіх частинах простору є більш-меншрівномірне. Однак реальність складніша, тому що простір є неоднорідний (наньому трапляються бар’єри), населення розміщене нерівномірно на території,інофрмація поширюється не лише шляхом особистих контактів та ін. З урахуваннямцих особливостей встановлено, що інформація швидше доходить до великих міст,навіть якщо вони розташовані на більшій відстані від джерела. Інформація упросторі поширюється хвилеподібно і на неї має вплив наявність бар’єрів.Завдяки бар’єрам інформація запізнюється у поширенні та засвоєнні інформації,має різний темп дифузії у різних напрямках.

3.3.Стратегія сталого розвитку

На сучасномуетапі у зв’язку із гуманізацією, соціологізацією, екологізацією науки РПС тарегіональної економіки популярними є концепції меж розвитку та сталогорозвитку. Їх модифікацією є вчення про альтернативну цивілізацію.

В сучасному світііснує два типи проблем – проблеми відносин людини з природою і проблемивідносин людини з іншими людьми, тобто проблеми суспільства.

Людинавикористовує природу нераціонально, а головне – небезпечно для себе. Якщоекономіка буде так розвиватися далі, людина стикнеться з рядом проблем.Трагедія людства полягає не у тому, що воно не знає, що йому робити, а в тому,що воно не хоче цього робити. Воно вважає, що для правильних вчинків ще ненаступив час, як говорив економічний “прагматик” Дж. М. Кейнс. Він писав: “Коливсі будуть забезпечені, суспільство знову почне цінувати цілі вище, ніж засоби,і надавати перевагу доброму перед корисним. Але не спішіть! Для всього цьогочас ще не настав. Принаймні, ще 100 років ми повинні внушити собі та іншим, щопогане – добре, і добре – погано. Тому що погане – вигідне, а добре – ні.Жадібність, вигода і завбачливість ще деякий час повинні залишатися нашимибогами. Тільки вони можуть вивести нас на денне світло із тунелю економічноїнеобхідності”.

ЗасновникРимського клубу Печчен так розумів проблему: “Справжня проблема людського видуна даному етапі його еволюції полягає в тому, що він виявився нездатним вкультурному відношенні йти в ногу і повністю пристосовуватися до тих змін, яківін сам вніс в цей світ”.

Нова цивілізаціяповинна стати низькоенергетиною,  високостійкою, екологічно чистою, повністюдемілітаризованою і гуманною. Таким чином повинна бути створена економіка,основана на нових принципах (альтернативна економіка).

В умовах такоїекономіки у процесі праці надається можливість досягти таких цілей:

-         датиособистості можливість використовувати і розвивати свої здібності;

-         дозволитьперебороти егоцентризм, об’єднавшись з іншими людьми для спільної діяльності,і виробити товари та послуги, необхідні для існування.

Авториальтернативної економіки стверджують, що економічний розвиток підвласний діїморальних імперативів, благих намірів, здорового глузду. Вони впевнені, щоринковий механізм може адекватно реагувати на дефіцит природи, якщо підприємецьбуде нести відповідальність за нанесений природі збиток.

Першим крокомповинна стати відмова від ідеї індустріалізму, промислового росту як передумовичи мети розвитку. Необхідно забути ідею достатку, оскільки потреби не можутьбути задоволені ніколи у системі, яка орієнтована на ріст, тому що потребизростають швидше, ніж продуктивні сили. Іншими словами, необхідно відмовитисявід росту виробництва. Але різні країни знаходяться на різних рівнях. Є дваваріанти розвитку: застосувати принцип лише до розвинутих країн, анизькорозвинутим надати можливості досягти їх рівень, або загальмувати розвитоквсіх країн одночасно. Спеціалісти по альтернативній економіці вважають, щокращим є другий шлях. Необхідністю є добровільне спрощення потреб, почуттясоціальної відповідальності. Людство повинно бути здатим передбачити результатисвоїх дій, вміти оцінити стан довкілля, знати ту межу, яка відділяє можливістьрозвитку цивілізації від її згасання.

Відмовитися відросту виробництва можна двома шляхами. Перший – перейти на натуральнегосподарство – нереальний. Другий – суміщати альтернативну економіку ізіснуючим виробництвом. Однак у цьому випадку виникають проблеми власності.

Основний принципальтернативної економіки повинен полягати в тому, що вона у першу чергунамагається задовольнити нематеріальні потреби людини, вона дає можливістьлюдям гарно робити свої справи за винагороду чи безплатно, буде спонукатинамагання опиратися на власні сили, вона буде розглядати здоров’я як складовубагатства, берегти ресурси і довкілля. Це цитата із програми англійських“зелених”. Ідеї альтернативної економіки викладені в доповіді Римського клубу “Межіросту”, в маніфесті англійських екологів “Проект виживання”, в книзі Е.Шумахера“Мале – це прекрасно”.

Концепцію альтернативної економіки значно розвинула концеація сталого(стабільного) розвитку, яка була затверджена у 1992 році і Ріо-де-Жанейро на ІІконференції ООН з довкілля та розвитку.

Стратегіясталого розвитку направлена на забезпечення збалансованого рішення завдань, збереженнясприятливого довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволенняпотреб теперішнього і майбутніх поколінь.

Необхідністьпереходу до стратегії сталого розвитку обумовлена тими умовами, в якихопинилося суспільство. За останні 100 років відбулися кардинальні зміни.Чисельність населення збільшилася в 3,1 раза. Валовий світовий продукт зріс у350 разів. Обсяг споживання прісної води збільшився в 11 разів. Площа орнихземель зросла в 2 рази. Приріст площі  пустель становить 156 млн. га. Площазелених насаджень зменшилася на 7,5 млн км2 ( з них 2 було втраченоза останні десятиліття). Чисельність видів рослин і тварин скоротилося на однуп’яту частину. 

Людськацивілізація споживає до 40% чистої первинної продукції біосфери. Лише 10%використовується на споживання, а решат 30% просто руйнується. Природниймеханізм кругообігу речовин порушений.

Принесеніприродою жертви не вирішили соціальні проблеми людства. Говорять про зростаючуеколого-соціальну кризу. Вийти з неї можна лише шляхом кардинального переглядууявлень в економічній. соціальній, екологічній і морально-етичній сфері. Ціуявлення повинні бути строго узгоджені із об’єктивними законами розвиткубіосфери і з усіми витікаючи ми  звідси обмеженнями і заборонами.

Заразсформувалося три ареали дестабілізації довкілля. Це Північноамериканський (США,Канада, Мексика), Європейський, Південно-Східно-Азіатський ареали. Із нихпоступає основна маса забрудників. По одній третій дають перші два ареали, однушосту – останній. На противагу цим ареалам – є ареали сабіізації довкілля. Цетериторії із суцільних масивів з непорушеними чи слабо порушеними екосистемами.Такими стабілізаційними ареалами є північні ареали Канади та північні іазіатські Росії, Амазонія, Австралія. Стратегія сталого розвитку повинназабезпечити цілеспрямовану самоорієнтаці суспільства в екологічній, соціальній та економічній сферах. Показниками сталого розвитку повинні бути економічнаефективність, екологічна безпека та соціальна справедливість.

Базисом стратегії талого розвитку повинне стати створеннятакої економіки в глобальному масштабі, яка не виходила б за межі господарськоїємності екосистеми, ємності біосфери. Для досягнення сталого розвитку економікаповинна бути змінена так, щоб досягти оптимальних обсягів виробництва примінімальних затратах ресурсів. Необхідно кардинально змінити поведінковістереотипи. Кінцева мета сталого розвитку суспільства полягає не тільки в тому,щоб зберегти біосферу і забезпечити її здатність компенсувати антропогенніпорушення. але і в забезпеченні зростання якості життя і підвищенні духовногопотенціалу людини.

Сталого розвиткуможна досягти тільки в глобальному масштабі. Проте шляхи і темпи переходу досталого розвитку в кожній країні свої. Вони різні не лише у різних  країнах, аі у різних регіонах однієї країни. Стратегія сталого розвитку країнирозробляється і здійснюється поетапно. На першому етапі необхідно подолатиекономічну і структурну кризу. Необхідно покращити екологічну ситуацію унайбільш неблагополучних регіонах. Це закладено у державних програмах розвитку.

Будь-які принципи в економіці, екології,соціології повинні бути підтверджені кількісними показниками (критеріями). Всегосподарство, вся природа і людство становлять єдину систему взаємопов’язанихелементів і описується набором параметрів. Низкою міжнародних організацій булозапропоновано показники сталого розвитку для різних масштабів: глобального,національного, регіонального, локального, галузевого і навіть для окремихнаселених пунктів та підприємств. Сталий розвиток може бути описаний як наборомпоказників, так і єдиним інтегральним показником. Такі показники, як чисельність населення,обсяг ВВП, ресурсо- та енергоємність внутрішньої продукції, зміна структуригосподарства, середня тривалість життя населення, рівень доходу населення, станздоров’я населення, рівень освіти і професійної підготовки, площа непорушенихтериторій, викиди і накопичення полютантів в природних середовищах; наявністьздорового  середовища проживання населення є основними. Вони характеризуютьдинаміку переходу до сталого розвитку. Як узагальнений показник пропонуєтьсявикористовувати «індекс людського розвитку» (ІЛР).