Реферат: Предмет і метод економічної теорії

Предмет і метод економічної теорії

Зміст

Тема 1. Предмет і метод економічної теорії

1. Історичні етапи розвитку економічної думки

2. Предмет економічної теорії

3. Методи економічних досліджень

4. Економічні закони, принципи і економічні категорії

5. Функції економічної теорії

Тема 2. Економічні потреби і виробничі можливостісуспільства

1. Суть і класифікація економічнихпотреб. Закон зростання потреб

2. Процес виробництва. Виробничі можливості суспільства

3. Основні фактори виробництва

Тема 3. Економічна система суспільства

1. Сутність та типи економічних систем

2. Виробничі відносини, їх сутність та види

3. Власність, її сутність та місцев економічній системі

Тема 4. Форми організації суспільного виробництва

1. Суть і риси натурального господарства

2. Товарна форма організації суспільного виробництва

3. Товар і його властивості

4. Величина вартості товару. Закон вартості і його функції

5. Теоретичні концепції вартості товару

Тема 5. Гроші

1. Історичніетапи розвитку грошових відносин

2. Суть і функції грошей.

3. Грошовий обіг та його закони

4. Грошова система, її структура та типи

Тема 6. Ринок: суть, функції та умови формування

1. Суть і функції ринку

2. Структура ринку. Класифікація видів ринку

3. Інфраструктура ринку

4. Попит і пропозиція. Ринковарівновага

5. Конкуренція та її місце в ринковій економіці

6. Монополізм, його суть і форми прояву. Антимонопольнаполітика держави

7. Функції держави в ринковій економіці

Тема 7. Підприємство і підприємництво

1. Суть підприємництва та умови його існування

2. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки

3. Організаційно правові форми підприємницької діяльності

4. Акціонерне товариство, як форма організацій бізнесу.Акції, їх суть і види

5. Малі підприємства і їх місце та роль в економіці

Тема 8. Витрати та результати діяльності підприємства

1. Кругообіг та обіг капіталу підприємства

2. Капітал підприємства та його структура

3. Витрати суспільства та підприємства

4. Форми доходу підприємства. Валовий дохід підприємства та його розподіл

Тема 9. Основи теорії відтворення

1. Суть, основні риси та типивідтворення

2. Економічне зростання, його суть та фактори

3. Економічний цикл і його фази

4. Малі, середні та довгі цикли

5. Антициклічні заходи держави

Тема 10. Відтворення і зайнятість трудових ресурсів

1. Відтворення робочої сили

2. Ринок робочої сили, як форма регулювання відтвореннятрудових ресурсів

3. Безробіття, його суть, причини і форми

Тема 11. Фінансово-кредитна система в ринковій економіці

1. Фінансова система країни та її структура

2. Податки та податкова система

3. Державний бюджет та бюджетнаполітика

4. Кредит, як форма функціонування грошових фондів

Тема 12. Тенденції розвитку світового господарства

1. Виникнення, суть і основні тенденції розвитку світовогогосподарства

2. Форми міжнародного співробітництва

3. Міжнародні економічні організації

Тема 13. Міжнародна фінансова система

1. Міжнародна валютна система і її еволюція

2. Валютний ринок та валютний курс

3. Фінансування міжнародних економічних зв`язків

Тема 1.Предмет і метод економічної теорії1. Історичніетапи розвитку економічної думки

З моментувиникнення людства господарська, економічна діяльність стала невід’ємноюскладовою його життя. Від правильного раціонального ведення господарства частозалежало виживання не лише окремої людини, а й цілих народів і держав. Томулюдей цікавило: яким чином влаштована економіка, як правильно вестигосподарство, як надбати, зберегти та примножити багатство? Елементиекономічних знань з’явились ще в стародавні часи. Особливого розквітуекономічна думка досягла в античному світі у вченнях Ксенофонта, Платона, Аристотеля.Однак економічні вчення не виділялись в самостійну науку, а були складовоючастиною релігійних, філософських та інших вчень. Поштовхом для виникненняекономічної теорії як самостійної науки стало зародження і розвиток капіталізму.Вона зароджується в середні віки й пройшла такі основні етапи розвитку.

Етап 1. Меркантилізм(XV — XVII ст.). Поширення меркантилізму пов’язане з розвитком торгівлі йвиникненням торгового капіталу, а також зміцненням та зростанням ролієвропейських держав. Це знайшло відображення в особливостях поглядівмеркантилістів. Однією з головних проблем для меркантилістів було примноженнябагатства держави, нації. Багатство ж ототожнювалось з грошима, золотом. Чимбільше золота в країні — тим вона багатша. Оскільки притік золота в країнудавав експорт, то меркантилісти вважали, що багатство створюється у сферіторгівлі. Звідси й назва течії (від італійського mercante — торговець, купець).Задля примноження багатства держави, меркантилісти виступали за державнерегулювання економіки, перед усім через політику протекціонізму — обмеженняімпорту, заборона вивозу грошей. Основні представники меркантилізму: У. Стаффорд,Т. Мен, Г. Скаруффі, А. Монкретьєн, І. Посошков. Меркантилісти здійсниливагомий вклад у розвиток економічної науки: вони розвинули ідею грошового іторгового балансу, номіналістичну та металістичну теорію грошей, ідею державноїекономічної політики. Французький меркантиліст А. Монкретьєн у 1615 р. давназву економічній науці — політична економія.

Етап 2. Класичнаполітекономія (XVII — XIX ст.). Даний етап пов’язаний із розвитком капіталізмуу сфері виробництва. Він представлений школою фізіократів у Франції (Ф. Кене, А.Тюрго) і класичною школою в Англії (У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо). Заслугоюпредставників класичної політекономії стало перенесення аналізу у сферувиробництва. Вони вважали, що багатство створюється не в сфері торгівлі, а увиробництві. Однак фізіократи продуктивним вважали лише сільське господарство. Наїх думку лише сільське господарство створює новий продукт, а отже, примножуєбагатство суспільства. Промисловість лише видозмінює його форму тому єнепродуктивною. На відміну від фізіократів, представники класичноїполітекономії продуктивним вважали будь яке виробництво, яксільськогосподарське, так і промислове й виступали за сприяння його розвитку. Умовирозвитку виробництва й збільшення багатства народів класики вбачали у розвиткуекономічної свободи, лібералізації ринків й відмові від державного втручання векономічну діяльність. Тому виступали з критикою меркантилізму. Представникикласичної школи намагались виявити об’єктивні закони економічного розвитку,заклали основу наукового методу економічної науки, перед усім,абстрактно-теоретичного, сформулювали основний теоретичний і понятійний апаратте заклали основні напрямки розвитку економічної науки.

Етап 3. Охоплює (XIX- XX ст.). Зрілий капіталізм та його протиріччя викликали появу двох основнихнапрямків розвитку економічної науки: прагматичного і пролетарського. Прагматичнаекономічна теорія — основну увагу зосереджує на проблемах найбільш ефективноговикористання обмежених ресурсів, обмежується описом функціональних зв’язків, непроникаючи в глибинну сутність економічних явищ. З 30-х років ХІХ ст. вонастала домінуючим напрямком. Засновники: Т. Мальтус, Дж. Мілль, Ж.Б. Сей. Доцього напрямку належать А. Маршалл, Дж.М. Кейнс, Ф. Хайєк, П. Самуельсон. Головназаслуга даного напрямку — це розробка теорії ринку, дослідження механізмів йогофункціонування, а також механізмів здійснення державної економічної політики. Пролетарськаполітекономія. Основоположники — К. Маркс, Ф. Енгельс. Основний об’єкт вивчення- економічні відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва. Увагузосереджено на протиріччях капіталістичного способу виробництва й зробленовисновок про невідворотний перехід до соціалізму. Даний напрямок суттєвовплинув на суспільно-політичний розвиток держав, трансформацію їхсоціально-економічних систем.

Етап 4. Сучаснийетап. Відбувається зближення двох напрямків, основане на поєднанні позитивнихсторін прагматичної (аналіз функціональних зв’язків) і марксистськоїполітекономії (вивчення соціальних проблем). Тут представлені такі основнінапрямки:

економічнийлібералізм. Не визнають необхідності державного втручання в економіку;

економічнийдирижизм. Обґрунтовують необхідність системного регулювання економіки;

інституціоналізм. Вважаютьрушійними силами економічного прогресу позаекономічні фактори (психологія,право й т.п.);

марксизм;

неолібералізм. Обґрунтовуютьнеобхідність поєднання державного регулювання й принципів вільної конкуренції;

кейнсіанство. Обґрунтовуютьнеобхідність державного регулювання процесів відтворення;

неокласицизм. Допускаютьчасткове втручання держави в економіку, але лише з метою забезпечення свободидій ринкових сил;

монетаризм. Ценайбільш впливова течія неокласицизму, яка віддає перевагу регулюванню сферигрошового обігу.

2. Предметекономічної теорії

З огляду нарізноманітність і багатогранність економічної діяльності людини, різноманітнимиі багатогранними є проблеми, які досліджуються економічною наукою, а також іаспекти їх розгляду. Тому в економічній науці немає одного загальноприйнятоговизначення предмета дослідження. Для різних шкіл і напрямків економічної наукихарактерне своє розуміння предмета. Економічна теорія виникає як наука пробагатство. Природа багатств народів та фактори, що на нього впливають булипредметом дослідження для меркантилістів і класичної політекономії. Предметомекономічної теорії можна також вважати економічні закони, яким підпорядкованийрозвиток економіки. Таке аспект дослідження характерний і для класичноїполітекономії і для марксизму. Марксистська економічна теорії вважає предметомдослідження виробничі відносини, які виникають між людьми у процесі виробництва.Деякі школи (інституціоналізм) предметом дослідження роблять різноманітніінститути, що визначають економічну поведінку людей та функціонування економіки.Предметом економічної теорії є і поведінка економічних суб’єктів у тих чи іншихумовах, а також принципи, на яких ґрунтується прийняття рішень економічнимисуб’єктами по найбільш ефективному використанню обмежених ресурсів. Такийаспект характерний для основних течій сучасної західної економічної теорії. Очевидно,що з розвитком економіки, буде розвиватись і предмет економічної теорії,з’являтимуться все нові й нові його визначення.

3. Методиекономічних досліджень

Під методомекономічної теорії розуміють сукупність прийомів і способів, за допомогою якихздійснюється дослідження економічних явищ та процесів. Метод економічної теоріївключає різні елементи й об’єднує як загальнонаукові принципи і методи так іспецифічні.

Найбільш загальнимнауковим принципом є принцип діалектики. Він передбачає дослідження усіхекономічних явищ і процесів у взаємозв’язку і взаємозалежності. Цей принципреалізується через такі основні методи.

Метод науковоїабстракції. Він означає відмежування від усього випадкового, несуттєвого, проникненняв сутність економічних явищ і процесів.

Метод системногоаналізу. Полягає у виявленні координації і підпорядкування економічнихкатегорій і законів, які б відображали об’єктивну структуру суспільногоорганізму.

Метод аналізу ісинтезу. У процесі аналізу йде розчленовування об’єкта на складові, дослідженняокремих частин. Завдяки цьому здійснюється перехід від видимого, конкретного доабстрактного. У процесі синтезу знання про частини узагальнюються, зводяться вєдине ціле.

Методи індукції тадедукції. Індукція — метод пізнання від окремого до загального. Дедукція — відзагального до одиничного.

Економіко-математичніі статистичні методи. Полягають у визначенні кількісних параметрів процесів, щодосліджуються.

Метод економічногомоделювання. Він полягає у формальному описі економічних процесів і явищ, якийдозволяє абстрактно відображати реальне економічне життя.

Метод логічного йісторичного аналізу. Суть його у тому, що економіка досліджується в конкретнихісторичних умовах, при цьому відкидаються випадкові явища й виявляєтьсязагальна логіка економічного розвитку.

Метод економічногоексперименту. Він полягає у штучному відтворенні економічних явищ і процесів зметою їх дослідження і подальшого впровадження у практику.

Суспільна практика.Це завершальна ланка методу економічної теорії. Практика дозволяє виявитиістинність або помилковість вироблених теоретичних абстракцій.

4. Економічнізакони, принципи і економічні категорії

Досліджуваніекономічною теорією економічні процеси і явища дістають відображення в системіекономічних категорій і законів.

Економічнакатегорія — узагальнене теоретичне поняття яке відображає суттєві характерніриси та властивості економічних явищ і процесів. Наприклад, товар, гроші,вартість, ринок, попит і пропозиція та ін.

Економічні закони — це об’єктивні, суттєві, стійкі, такі, що постійно повторюютьсяпричинно-наслідкові зв’язки та взаємозалежності між економічними явищами іпроцесами. Економічні закони є об’єктивними, тобто існують незалежно від усвідомленняїх людиною. Проте, на відміну від законів природи, реалізовуються вони лишечерез діяльність людей. Тому вони являються законами суспільних дій людей і єформою прояву економічних відносин. Людина не може змінити економічні закони,проте їх знання дозволяє більш ефективно здійснювати економічну діяльність,уникати небажаних її наслідків, покращувати її суспільні результати.

Економічні законимають історичний характер, тобто розвиваються разом з історичним розвиткомсуспільства. В своїй сукупності вони утворюють систему економічних законів. Вонавключає в себе всезагальні, загальні і специфічні економічні закони.

Всезагальніекономічні закони властиві любому типу економічної системи й відображаютьзагальні основи економічного розвитку. (закон економії робочого часу, законзростання потреб). Ці закони діють на усьому періоді існування економічноїдіяльності.

Загальні — діють вмежах кількох економічних систем, які характеризуються спільними економічнимиумовами. (Наприклад, закони товарного виробництва, закони грошового обігу).

Специфічні — діютьлише в межах однієї економічної системи. Стосовно цих законів в економічнійнауці немає єдиної точки зору. Прикладом їх вважають основний економічний законспособу виробництва, наприклад, закон максимізації прибутку для капіталізмувільної конкуренції, або закон стабілізації фінансового положення для сучасногокапіталізму.

5. Функціїекономічної теорії

Економічна теоріяє фундаментальною економічною наукою, яка утворює базу для розвитку суспільноїтеорії та практики. Тому вона виконує ряд важливих функцій.

Пізнавальнафункція. Економічна теорія досліджує сутність економічних явищ і процесів,відкриває закони, яким підпорядкована економічна діяльність. Завдяки ційфункції економічна теорія озброює людство необхідними знаннями у сферіекономіки.

Методологічнафункція. Суть цієї функції зводиться до того, що економічна теорія єтеоретико-методологічною базою для усіх економічних наук. Саме вона здійснюєопрацювання методів та засобів наукового дослідження, розробляє понятійний татеоретичний апарат, необхідний усім економічним наукам.

Світогляднафункція полягає у тому, що економічна теорія формує певний стиль мислення,впливає на сприйняття, розуміння, оцінку економічних процесів, а отже, визначаєсвітогляд людей.

Практична функціяполягає в розробці рекомендацій щодо підвищення ефективності економічноїдіяльності, застосування принципів раціонального господарювання і управліннявиробництвом, обґрунтуванні економічної політики держави.

Прогностичнафункція. Ця функція в економічній літературі виділяється відносно недавно йпов’язана з особливостями функціонування сучасної економіки й зростаннямважливості прогнозування економічного розвитку. Суть ї полягає у тому, щоекономічна теорії розробляє наукові та методологічні основи передбаченняперспектив соціально-економічного розвитку у майбутньому.

З огляду на те, щоекономічна теорія, з одного боку, вивчає об’єктивну економічну дійсність, а зіншого — впливає на економічну поведінку людей, прийнято виділяти позитивну інормативну економічну теорію.

Позитивнаекономічна теорія — відображає економічні явища такими, якими вони є вдійсності, не вдаючись до етичних оцінок. До позитивної теорії відноситьсяпізнання об’єктивних економічних законів.

Нормативнаекономічна теорія — вивчає, як можна змінити економіку відповідно вимогамсуспільства, існуючим моральним критеріям, поняттям соціальної справедливостіДо сфери нормативної теорії відноситься економічна політика.

Економічна теоріяє теоретичною і методологічною базою для системи економічних наук, а також ідля ряду суспільно-політичних наук. до наук, з якими тісно пов’язана економічнатеорія можна віднести:

галузевіекономічні науки (економіка промисловості, сільського господарства,промисловості, будівництва та ін);

міжгалузевіекономічні науки (економічна географія, демографія, економікаприродокористування та ін);

функціональніекономічні науки (фінанси, кредит, маркетинг, менеджмент та ін);

інформаційно-аналітичні(статистика, аналіз господарської діяльності);

історико-економічнінауки (історія, економічна історія, історія економічної думки);

соціально-політичнінауки (філософія, соціологія, психологія, право);

природничі науки (математика).

Ці наукивикористовують теоретичний апарат, категорії, закони відкриті економічноютеорією. Водночас, економічна теорія в, свою чергу, опирається на розробки тапрактичний досвід накопичений цими науками. Таким чином для економічної теоріїхарактерним є широкий та міждисциплінарний підхід як у методологічному апаратітак і у виборі об’єктів дослідження.

Тема 2.Економічні потреби і виробничі можливості суспільства1. Сутьі класифікація економічних потреб. Закон зростання потреб

Потреба — це станнезадоволеності життєвих запитів людини, який стимулює її до діяльності позадоволенню цих запитів. Таким чином, потреби відображають внутрішніспонукальні мотиви людської діяльності. Різні види потреб задовольняються черезрізні види діяльності. Ті, задоволення яких потребує виробничої діяльності,називають економічними потребами.

Економічні потребикласифікують за різними критеріями.

За характеромвиникнення потреби поділяють на:

первинні (базові).Вони виникають з виникненням людини і пов’язані з самим її існуванням (потребау їжі, житлі, одязі);

вторинні (похідні).Вони є набутком суспільно-історичного розвитку людства (потреба у кориснійсмачній їжі, комфортному житлі, тощо).

За способамизадоволення потреби поділяють на:

матеріальні (потребив матеріальних благах);

нематеріальні (потребив духовних благах).

За важливістю дляспоживача потреби поділяють на:

першочергові. Ценайбільш нагальні потреби, які є головним мотивом людської діяльності;

другорядні. Цепотреби, задоволення яких можна відкласти або на певний період знехтувати ними.

За участю увідтворювальному процесі потреби поділяють на:

виробничі. Цепотреби пов’язані з організацією і здійсненням виробництва (потреби у засобахвиробництва);

невиробничі. Цепотреби пов’язані з особистим споживанням.

За суб’єктамипрояву і рівнем реалізації потереби поділяють на:

особисті (виникають,розвиваються і реалізуються на рівні окремого індивіда);

колективні,групові (потреби які виникають для колективу або групи людей як однієїцілісності);

суспільні (потреби,які обумовлені функціонуванням і розвитком суспільства у цілому).

Потреби пов’язаніміж собою у певній ієрархії, системі підпорядкування. Суть ієрархічного зв’язкуполягає у тому, що, в міру задоволення потреб нижчого рівня, актуалізуютьсяпотреби вищого рівня. І навпаки, якщо потреби нижчого рівня задовольняють не вповній мірі, вони можуть знову стати більш актуальними у порівнянні з потребамивищого рівня.

Існують різніпідходи до класифікації ієрархії потреб. Одним з найбільш відомих є підхідамериканського соціолога Абрахама Маслоу, так звана піраміда Маслоу. Маслоувиділяє п’ять груп потреб, розташовуючи їх в певній ієрархії, починаючи знайнижчого рівня — фізіологічні потреби, й закінчуючи потребами найвищого рівня- потреби самореалізації.

/>

                                                                         Потреби у творчості,

                                                                              самореалізації

                                                         Потреби

                                                 у повазі, визнанні  

Піраміда потреб А.Маслоу

Потреби підпадаютьпід дію закону зростання потреб. Суть його полягає у тому, що в мірузадоволення одних потреб виникають нові і конкретизуються старі потреби. Законзростання потреб є всезагальним економічним законом. Він діє у відношенні до суспільствав цілому, проте може не проявлятись щодо окремого індивіда.

Потреби маютьісторичний характер, являють собою продукт історії та залежать великою міроювід культурного рівня країни. Вони органічно пов’язані з умовами існуваннясуспільства соціальних груп та окремих людей. Потреби динамічні. Вонитрансформуються під впливом суспільного прогресу, в цілому і, зокрема, підвпливом перетворень у виробництві, інтенсивності обміну інформацією тавдосконалення самої людини. Багатство та різноманітність потреб є критеріємрівня соціально-економічного розвитку країни.

Економічні потребиє об’єктивними і не залежать від нашої свідомості. Але будучи усвідомленими,вони перетворюються на економічні інтереси. Економічний інтерес — це реальний,обумовлений відносинами власності і принципом економічної вигоди мотив і стимулдо економічних дій по задоволенню потреби. Він виникає коли потребаперетворюється в конкретну мету. Економічні інтереси не тотожні потребам. По-перше,вони відображаються у поставлених цілях і діях. По-друге, економічний інтересзавжди відображає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. По-третє,вони відображають взаємодію і відносини між людьми. По-четверте, економічніінтереси є матеріальними.

Економічніінтереси поєднують людей. Це причина й умова взаємодії економічних суб’єктів. Зіншого боку, економічні інтереси різних суб’єктів знаходяться в постійнихпротиріччях. Механізм узгодження інтересів визначається суттю існуючоїекономічної системи.

Економічні потребиі інтереси є рушійною силою економічного розвитку. Потреби впливають навиробництво, визначають його спрямованість і стимулюють його розвиток. Потребивиступають як мета, а виробництво як засіб досягнення мети. У той же час, самевиробництво впливає на потреби: створює нові, перетворює їх із одиничних умасові. Виробники, використовуючи рекламу і інші засоби активно формують новіпотреби, забезпечуючи попит на свою продукцію у майбутньому. В такому разівиробництво виступає як мета, а потреби як засіб реалізації мети.

2. Процесвиробництва. Виробничі можливості суспільства

В основі розвиткувиробництва лежить протиріччя між потребами і можливостями виробництва. Потребисуспільства (індивідів і інститутів) безмежні. Можливості виробництва позадоволенню потреб — обмежені. Ця обмеженість обмовлена обмеженістю ресурсів.

Обмеженістьресурсів полягає у тому, що наявних у розпорядженні суспільства ресурсівнедостатньо для задоволення усіх його потреб. Обмеженість ресурсів розрізняютьабсолютну (обмежена загальна кількість) і відносну (можливість використовуватив даний момент і в даний час).

Протиріччя міжбезмежними потребами й обмеженими можливостями виробництва вирішуються шляхомвибору товарів та послуг, які необхідно виготовити, й тих, від яких в певнихумовах необхідно відмовитися.

Цю проблему виборуілюструє графік межі виробничих можливостей. Якщо допустити, що всі наявніресурси суспільство може пустити на виробництво двох товарів А та В, то графікмає такий вигляд:

                            А

/>

                                                                                  

                                                                               В       

Межа виробничихможливостей

Кожна точка накривій показує максимально можливу кількість товарів А та В, яку може виробитиекономіка. Для суспільства доступна будь яка точка, що знаходиться нижче кривоївиробничих можливостей. Проте недоступна жодна точка поза нею. Знаходячись накривій виробничих можливостей економіка працює на повну потужність. Томузбільшити виробництво товару А можливо лише вилучивши частину ресурсів звиробництва товару В.

Виробничийпотенціал — представляє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторіввиробництва, з урахуванням їх обсягів, структури, технічного рівня й якості. Вінхарактеризує максимально можливі обсяги виробництва національної економіки.

Виробництво — цепроцес взаємодії людини з природою, у ході якого людина видозмінює речовинуприроди, пристосовуючи її до задоволення своїх потреб. Виробництво — це процесстворення благ необхідних для задоволення різноманітних потреб людей. Людиприймають участь у виробництві не поодинці, а колективно, спільно, томувиробництво завжди виступає як суспільне. Результатом суспільного виробництва єсуспільний продукт, який створюється у виробництві, проходить крізь стадіїрозподілу, обміну і закінчує свій шлях у споживанні. Виробництво, розподіл,обмін і споживання утворюють чотири фази суспільного виробництва.

Між виробництвомта споживанням існує складний, діалектичний взаємозв’язок. За всієї важливостівиробництва, воно має сенс лише тоді, коли слугує споживанню. Споживанняутворює мету і водночас мотив виробництва, наперед визначає обсяг, структуру таякість суспільного продукту.

Розподіл та обмінопосередковують зв’язок міх виробництвом та споживанням, утворюючи своєрідниймеханізм їхньої взаємодії, розв’язання суперечностей, що між ними виникають.

Усі ці фази (виробництво,розподіл, обмін та споживання) не існують самі по собі, ізольовано одне відіншої, а утворюють єдиний цілісний процес суспільного виробництва, поєднанніміж собою прямими та зворотними зв’язками.

Виробництво єсвоєрідним пунктом, де виникає, створюється сам продукт і звідки починаєтьсяйого рух. У процесі виробництва людина пристосовує речовини і сили природи длязадоволення своїх потреб. Соціальні сили і характер виробництва залежить відтипу і форми власності на засоби виробництва, визначають соціальні сили іхарактер усіх інших фаз.

Розподіл часткововходить до виробництва у вигляді розподілу засобів виробництва і, відповідно,членів суспільства по сферах і галузях виробництва, економічних регіонах,підприємствах. Водночас розподіл утворює особливу фазу суспільного виробництваде встановлюється частка різних класів, соціальних груп та осіб у виробленомупродукті. Принципи, відносно до яких здійснюється розподіл, як і йогоорганізації є потужним стимулом впливу на виробництво.

Обмінопосередковує зв’язки між виробництвом і розподілом з одного боку, іспоживанням з іншого. Він, як і розмір, здійснюється і у виробництві (обміндіяльністю і здібностями) і поза нього, де виконує самостійну функцію в руховіпродукту.

Обмін продуктівпокликаний надати кожному учасникові виробництва, кожній його ланці певні благау відповідності до частки, встановленої розподілом.

Споживання єзаключною фазою суспільного виробництва, де реалізується споживча вартістьвиробленого продукту. Споживання буває двох видів: особисте та виробниче.

Суспільневиробництво має певну структуру, його можна розділити на матеріальне інематеріальне. Матеріальне виробництво включає виробництво матеріальногопродукту (промисловість сільське господарство, будівництво) і наданняматеріальних послуг (вантажний транспорт). Нематеріальне — створює духовніцінності і надає нематеріальні послуги (охорона здоров’я, освіта, наука та ін).

3. Основніфактори виробництва

Для виготовленняпродукту виробництво використовує ресурси. Виробничі ресурси включають у себеприродні, трудові, матеріальні, фінансові, інформаційні та ін. ресурси. Виробничіресурси поділяють на відтворювальні, частково відтворювальні і невідтворювальні.У свою чергу відтворювальні поділяють на природно і штучно відтворювальні.

Усі ресурси, щозадіяні у виробництві, називаються його факторами.

Фактори без якізадіяні обов’язково у будь якому процесі виробництва, без яких виробництвонеможливе називають основними факторами виробництва. Сучасна економічна наукавиділяє такі основні фактори виробництва:

праця — фізична іінтелектуальна діяльність людини у процесі виробництва;

земля — сукупністьприродних умов виробництва, простір, клімат, природні багатства й т.п.;

капітал — сукупністьусіх матеріальних факторів виробництва, створених людиною засобів виробництва;

підприємницькийталант — здатність підприємців організовувати ефективне функціонування факторіввиробництва.

У марксистськійекономічній науці використовується інша класифікація факторів виробництва. Тетвиділяється три основних фактори:

робоча сила — сукупністьфізичних і духовних властивостей людини, її здатність до праці;

предмети праці — те,на що спрямована праця людини, що складає матеріальну основу продукту (сировина,матеріали, електроенергія і т.п.);

засоби праці — те,за допомогою чого людина впливає на предмет праці. Вони включають знаряддяпраці (машини, механізми, інструмент) і умови праці (будинку, трубопроводи,земля як умова виробництва і т.п.).

Предмети і засобипраці в сукупності виступають як засоби виробництва. Засоби виробництва іробоча сила в сукупності утворюють продуктивні сили суспільства. Людина — цеголовна продуктивна сила.

Виробництво це немеханічне поєднання робочої сили, засобів і предметів праці, а складна системавзаємодії через технологію та організацію виробництва. З розвитком суспільноговиробництва змінюється як вигляд його факторів, так і характер їх взаємодії. Зростаєзначення енергії, інформації, виробничої та соціальної інфраструктури, якіможна виділити у самостійні фактори виробництва. Особливої ваги набуває знаннята вміння, кваліфікація людини. Тому вчені ведуть мову про людський капітал. Вумовах екологічної кризи й вичерпання природних ресурсів вводиться поняттяприродного капіталу.

Тема 3.Економічна система суспільства1. Сутність та типи економічних систем

Економіка потребує певної організації, яка залежить від етапу історичногорозвитку, національних особливостей, тощо, тобто потребує певної системи.

Серед економістів немає єдиного тлумачення поняття економічної системи. Зазвичайпід економічною системою прийнято розуміти сукупність механізмів і інститутіврозвитку і функціонування національного виробництва. Економічна система — цеособливим образом упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачамиматеріальних благ і послуг. Економічна система — це спосіб організаціїнаціональної економіки.

Той або інший історичний або функціональний тип економічної системивизначає характер і природу соціально-політичної системи суспільства в цілому. Доосновних задач функціонування економічної системи відносяться:

формування і забезпечення роботоздатності економіки;

координація усіх видів економічної діяльності;

реалізація соціальних цілей.

На розвиток економічної системи впливають ряд факторів:

існуюча в країні система прийняття господарських рішень;

структура власності;

механізми забезпечення інформацією і координацією;

механізми постановки цілей і спонукання людей до праці.

Структура економічної системи. Економічна система містить у собі триосновних ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства,систему економічних відносин і механізм господарювання.

Класифікація економічних систем. Сучасний світ характеризується наявністюнайрізноманітніших економічних систем, кожна з яких сформувалася в процесітривалого історичного розвитку. Існують різні підходи до класифікаціїекономічних систем.

Формаційний підхід. Цей підхід характерний для марксизму. У ньомувиділяються суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька,феодальна, капіталістична і комуністична.

Суспільно-економічна формація — це історичний тип суспільства, щорозвивається на основі визначеного способу виробництва.

Спосіб виробництва — це сукупність продуктивних сил і виробничихвідносин, рівень розвитку яких визначає перехід від однієї формації до іншої,більш прогресивної.

Цивілізаційний підхід припускає вивчення світової історії як єдиногопланетарного цілого з поступовою зміною цивілізацій. У рамках цього підходувиділяють:

аграрну цивілізацію;

перехідне суспільство (ХVI — XVIII ст);

індустріальне суспільство (ХІХ — ХХ ст);

постіндустріальне суспільство (к. ХХ — поч. ХХІ ст);

За способом організації господарської діяльності виділяють такі типиекономічних систем: традиційна економіка. У ній практика використання ресурсіввизначається традиціями і звичаями; планова економіка. Координація іспрямування економічної діяльності здійснюється за допомогою централізованогопланування, керування і контролю; ринкова економіка. Заснована натоварно-грошових відносинах, приватній власності і конкуренції; змішана економіка.Поєднує ринкову організацію з державним регулюванням економіки; перехіднаекономіка. Це економіка, що знаходиться в процесі переходу від однієїекономічної системи до іншої.

2. Виробничівідносини, їх сутність та види

Виробничі відносини — відносини, що виникають між людьми в процесівиробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ.

Виробничі відносини включають у себе: соціально-економічні; організаційно-економічніта техніко-економічні відносини.

Соціально-економічні — відносини, обумовлені суспільним устроєм. Соціально-економічнівідносини виникають між людьми з приводу умов виробництва і визначаютьсявласністю на фактори виробництва. Основою соціально-економічних відносин євідносини власності.

Організаційно-економічні — це відносини, які виникають з приводуорганізації і управління виробництвом. Організаційно-економічні відносинискладаються з приводу того, як організовані виробництво, розподіл і обмінвиготовленого продукту. У їхній основі лежить поділ праці, спеціалізація ікооперація, концентрація виробництва (укрупнення фірм) і його централізація (об’єднаннявиробництв).

Техніко-економічні відносини — це відносини між людьми з приводустворення та використання засобів виробництва. Вони відображають технології виробництва.

Система виробничих відносин утворює економічний лад суспільства на даномуетапі його існування. Виробничі відносини нерозривно пов’язані з продуктивнимисилами. Функціонування продуктивних сил відбувається у формі певних виробничихвідносин. Розвиток продуктивних сил приводить до того, що вони переростаютьстарі виробничі відносини і вимагають їхньої заміни на нові, які здатнізабезпечити подальший розвиток виробництва. У цьому полягає суть законувідповідності виробничих відносин рівневі розвитку продуктивних сил.

3. Власність,її сутність та місце в економічній системі

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи євідносини власності. Структурна складність відносин власності виявляється убагатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні,політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності. Однакнайважливішими є економічне та юридичне розуміння власності, які не слід ніототожнювати, ні протиставляти.

Власність як соціально-економічна категорія — це система економічнихвідносин між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва. Вонавизначається ступенем розвитку продуктивних сил. Економічна сутність власностірозкривається і реалізується в площині взаємодії „людина-людина”.

Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини,свідомі, вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласненняблаг, що закріплюються системою відповідних прав власності. Власність уюридичному розумінні відображає відношення „людина-річ”.

Економічні відносини власності — первинні. Правові самі по собі з’явитисьі існувати не можуть. Вони лише закріплюють реально існуючі або потенційноможливі економічні відносини.

Власність відіграє важливу роль в житті суспільства. Власність:

є ядром системи економічних відносин;

визначає належність факторів виробництва економічним суб’єктам, а такожспособи поєднання цих факторів;

визначає систему розподілу суспільного продукту і доходів в суспільстві;

визначає соціальну структуру суспільства;

визначає політичний устрій суспільства;

формує систему мотивації до економічної діяльності;

формує систему економічної відповідальності за результати діяльності.

Відносини власності утворюють складну систему, яка, в економічномурозумінні, складається з трьох видів відносин:

відносини з приводу привласнення об’єктів власності;

відносини з приводу економічних форм реалізації об’єктів власності (отриманнявід них доходу);

відносини з приводу господарського використання об’єктів власності.

Власність передбачає реалізацію цілого комплексу прав власності. Сучаснанаука говорить про наявність цілого пучка прав власності. Серед них виділяютьтри основних рівні прав: володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує закріплену в правових актах належність об’єктавласності певному суб’єкту.

Розпорядження — здійснюване власником або делеговане ним іншимекономічним суб’єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводуфункціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування (використання) — процес виробничого застосування іспоживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створення за йогодопомогою благ.

Суб'єкти власності — це носії і учасники відносин власності. Суб’єктамивласності можуть виступати окремі люди, групи людей, держава. Відповідно досуб’єктів власність можна розрізняти індивідуальну, колективну та державну.

Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний татваринний світ, робоча сила та результати її діяльності — предмети матеріальноїта духовної культури, цінні папери, гроші, інформація, авторські права тощо.

Визначальною є власність на засоби і фактори виробництва. Саме власністьна засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносинвласності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатіввиробництва, доходів господарської діяльності. В сучасній економіці особливоїваги набуває власність на інформацію. Кваліфікований робітник є власникомінформації.

4. Типи, форми і видивласності

Система власності є досить складною з точки зору її організації і форміснування. Тому власність класифікують за типами, формами і видами.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування,сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Робітник можебути сам власником засобів виробництва або бути позбавленим них. В такому разівін може або примусово поєднуватись з засобами виробництва (раби, кріпаки), абопоєднуватись шляхом найму через ринок праці.

Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарчихзв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника ззасобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ таметодами господарювання.

В економічній науці немає єдиного підходу і критеріїв для класифікаціїтипів, форм і видів власності. Тим більше, що у ході суспільно-економічногорозвитку сама система власності постійно розвивається і змінюється. Сучаснаекономічна система характеризується багатоманітними формами власності, їїзмішаними різновидами. У цілому структуру власності можна представити такимчином.

Типи власності:

суспільна;

приватна;

змішана.

Форми власності:

державна (суспільна);

колективна (суспільна);

приватна індивідуально-трудова;

приватна з найманою працею;

змішана.

Види власності.

Види державної власності:

загальнодержавна;

муніципальна (комунальна).

Види колективної власності:

кооперативна;

акціонерна;

партнерська;

громадських організацій;

релігійних і культових організацій.

Види індивідуально-трудової:

одноосібна;

сімейна.

Види приватної з найманою працею:

індивідуальна з найманою працею;

монополістична;

корпоративна.

Види змішаної власності:

державно-колективна;

державно-приватна;

приватно-колективна;

з іноземним капіталом;

інші.

Сучасна система власності характеризується ускладненням структури,багатоманітністю форм власності і господарювання.

Для сучасної економіки характерна багатоманітність форм власності. Основоюринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах багатоманітності формвласності різновидів приватної власності.

Причини багатоманітності форм власності:

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільненнявиробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв’язанимипроцесами концентрації та диференціації. Це зумовлює перебудову структуривиробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриваєможливість для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності, щоне може не урізноманітнювати як суб’єктів так і форм власності.

По-третє, в різних галузях різні форми власності мають не однаковуефективність.

По-четверте, в суспільстві існують різноманітні інтересі, які можнареалізувати через різні форми власності.

Для сучасної економіки характерний також розвиток акціонерної формивласності, що супроводжується розпорошенням прав власності серед широких верствнаселення. Вирішального значення починає набувати право розпорядження.

Тема 4.Форми організації суспільного виробництва1. Сутьі риси натурального господарства

При усійрізноманітності способів організації економіки, виділяють усього дві основнихформи організації суспільного виробництва: натуральне і товарне господарство.

Натуральнегосподарство — це історично перший тип господарства, при якому продуктвиготовляється для задоволення власних потреб, а не для продажу. Натуральнегосподарство характеризується такими особливостями:

замкненість. Господарськаодиниця виготовляє усі необхідні види продукції, які споживаються всередині її,фактично знаходиться на повному самозабезпечення. Відносини між окремимигосподарськими одиницями відсутні або розвинені дуже слабко;

безпосереднійзв’язок між виробництвом і споживанням, який не опосередковується обміном черезринок;

консерватизм тастійкість. Для натурального господарства характерні традиційність форм іметодів виробництва, постійний характер продукції, господарських зв’язків,рутинний характер техніки, повільні темпи розвитку;

слабо розвинутийподіл праці. Поділ праці існує всередині господарської одиниці. За її межамиспеціалізація відсутня;

головна метавиробництва — споживча вартість. Як наслідок — обсяги виробництва обмеженіможливостями споживання.

В найбільш чистомувигляді натуральне виробництво існувало лише у первісних народів. Панівним вонозалишалось і при рабовласництві та феодалізмі. Зберігається воно й зараз,особливо в слаборозвинених країнах, а також у домашніх господарствах.

2. Товарнаформа організації суспільного виробництва

Товарневиробництво розвивається як протилежність натуральному. Це такий типвиробництва, при якому продукт виготовляється не для власного споживання, а дляпродажу і набуває форми товару. Товарне виробництво характеризується такимирисами:

відкритість длязовнішніх зв’язків. Кожна господарська одиниця виготовляє свою продукцію дляобміну, а отже вступає у відносини з іншими одиницями;

зв’язок міжвиробництвом і споживанням опосередковується через ринок. Це обумовлюєстихійність виробництва, можливість економічних криз;

висока ступіньрозвитку поділу праці та спеціалізації;

головна метавиробництва — мінова вартість, нажива. Це знімає обмеження з обсягіввиробництва, стимулює підвищення продуктивності праці й ефективностівиробництва;

сприйнятливість донововведень, прогресивність. Конкуренція й бажання збільшити доходи стимулюєпошук нових технологій, впровадження нових продуктів і видів виробництва;

різноманітністьформ господарювання.

Товарневиробництво зароджується ще в надрах первісного ладу. Особливий поштовх до йогорозвитку дав другий крупний суспільний поділ праці: відділення ремесла відземлеробства, який відбувся у 2 тисячолітті до н. е. Панівним же воно стає лишез розвитком капіталізму і його проникненням у сферу виробництва.

Умовою виникненнятоварного виробництва являється поділ праці. Саме спеціалізація на окремихвидах діяльності створює умови для виникнення обміну. Проте сам по собі обмінпраці не породжує неодмінно товарне виробництво. Поділ праці може існувати і вмежах окремої господарської одиниці при натуральному виробництві.

Причиноювиникнення товарного виробництва є економічне відособлення виробників. Коливиробник спеціалізується лише на виробництві окремого продукту і ведевідособлене самостійне господарство, він вимушений обмінювати свій продукт напродукти інших виробників. Економічне відособлення пов’язане з розвиткомінституту власності, перед усім приватної.

В своєму розвиткутоварне виробництво пройшло два етапи:

просте товарневиробництво, засноване на особистій праці власника засобів виробництва. Цедрібнотоварне виробництво;

капіталістичне аборозвинене товарне виробництво, засноване на використанні найманої праці. Длянього характерний не лише розвиток ринку споживчої продукції, а й наявністьринків факторів виробництва: праці, землі і капіталу.

3. Товарі його властивості

Основноюкатегорією товарного виробництва є товар.

Товар — це економічнеблаго, яке є об’єктом купівлі-продажу. Усі блага поділяють на економічні івільні. Вільні — блага кількість яких перевищує потребу в них. Економічні — кількість яких менша ніж потреба в них. Це означає, що на усіх їх не вистачає вдостатній кількості, а отже вони набувають вартісної оцінки. Щоб стати товаромблаго повинно відповідати двом умовам:

воно повинно бутиобмеженим у кількості. Лише коли блага на всіх не вистачає, отримати їх можнаобмінявши на інше;

воно повинно бутиоб’єктом власності. Якщо по відношенню до блага неможливо, з тих чи іншихпричин, реалізувати права власності їх або неможливо, або немає сенсукупувати-продавати. (неможливість реалізувати права власності може бутиобумовлена або неможливістю обмежити для інших доступ до блага, або економічновисокими витратами захисту прав власності, що робить недоцільною його купівлю.

З огляду наостанню умову, не усі товари мають стовідсотково ознаки товарності. Виділять„чисті приватні” товари та „суспільні” товари. „чисті приватні” товари — товарипо відношенню до яких можна реалізувати повністю усі права власності. Доступ доних можна отримати лише шляхом купівлі. Виробництво і споживання таких товарівуспішно регулюється ринком а ціни на них адекватно відображають їх дійснуцінність. „Суспільні товари” мають такі ознаки: неділимість, неконкурентністьспоживання (тобто неможливо регулювати обсяги споживання даного товарусуб’єктами у залежності від того, скільки вони заплатили); невиключеність ізспоживанні (тобто, незалежно від того, заплатив суб’єкт за товар і скількизаплатив, його неможливо відділити від споживання цього товару). Виробництво таспоживання „суспільних товарів" не регулюється ринком тому це регулюваннязазвичай здійснює держава. Однак є небезпека неадекватності цін на ці товари їхдійсній цінності. Таких товарів досить багато, наприклад послуги правоохороннихорганів, діяльність уряду і т.п. багато товарів мають ознаки частково„суспільних", а частково „приватних” товарів.

Щоб стати товаромблаго повинно бути наділеним двома властивостями: споживчою вартістю и міновоювартістю.

Споживча вартість — це здатність товару задовольняти певні потреби людини. За способами споживанняабо використання людьми товари поділяють на три основних види:

предметиспоживання — це товари, які задовольняють безпосередньо потреби людей;

засоби виробництва- це блага, які задовольняють потреби людей опосередковано, через використанняїх для виробництва предметів споживання;

послуги — особливаспоживча вартість, яка не має речової форми.

Споживча вартість — категорія вічна, однак при товарному виробництві вона набуває суспільногохарактеру.

Мінова вартість — здатність товару обмінюватись на інші товари у певних пропорціях. Міновавартість, що виражена в грошах, називається ціною товару.

В основі міновоївартості лежить внутрішня властивість товару — вартість.

Товарирозрізняються як споживчі вартості, але в них є спільна риса — вони є продуктомпраці. Навіть якщо мова йде про продукти природи, перетворення їх на товарпотребує витрат праці, тому опосередковується працею.

Праця, яка втіленав товарі має двоїстий характер: з однієї сторони її можна розглядати якконкретну працю, з іншої — як абстрактну.

Конкретна праця — це набір конкретних операцій, праця в її корисній формі. Конкретна працястворює споживчу вартість.

Абстрактна праця — праця як витати фізичної та духовної енергії людини. Саме в такому розумінніпраця дозволяє порівнювати товари. Абстрактна праця створює вартість товару.

4. Величинавартості товару. Закон вартості і його функції

Величина вартостітовару визначається кількістю робочого часу, витраченого на його виробництво. Однакіндивідуальні витрати у різних виробників відрізняються. Тому вартість товарувизначається суспільно-необхідними витратами праці. Це середні витрати праці,які необхідні для виробництва товару при суспільно-нормальних умовахвиробництва, при середньому рівні умілості й інтенсивності праці.

Величина вартостізалежить не лише від маси витраченої праці, але й від її складності та продуктивності.Складна (кваліфікована) праця в одиницю часу створює вартість більшу, чимпроста.

Фактори, яківпливають на величину вартості.

Інтенсивністьпраці — це напруженість праці. Вона збільшує кількість й загальну вартістьвиготовленої продукції, але вартість одиниці продукції залишається незмінною.

Продуктивністьпраці — збільшує кількість виготовленої продукції, але загальна вартістьпродукції залишається незмінною. При цьому ціна одиниці продукції зменшується.

Товарневиробництво підпорядковане дії закону вартості. Закон вартості — закон, якийрегулює розвиток товарного виробництва на основі обміну товарів у відповідностідо втіленої в них абстрактної суспільно необхідної праці.

Закон вартостівиконує такі функції:

стихійно регулюєвиробництво товарів та послуг, а також розподіляє ресурси між галузями.

стимулює розвитокпродуктивних сил, підвищення продуктивності праці й зниження витрат виробництва.

спричиняєдиференціацію виробників, забезпечує розвиток виробників, які мають витратинижчі ніж нормальні й усуває виробників з витратами вищими ніж нормальні.

5. Теоретичніконцепції вартості товару

В економічнійнауці немає єдиної точки зору стосовно визначення вартості товару. Існуютьрізні теорії вартості, які або зводять вартість товару напряму чиопосередковано до витрат праці (трудова теорія вартості, теорія витратвиробництва), або шукають інші альтернативні джерела вартості (теорія трьохфакторів виробництва, теорія граничної корисності, неокласична теорія вартості).

Трудова теоріявартості. Це одна з перших концепцій вартості, основи якої були закладеніпредставниками класичної політекономії В. Петі, А. Смітом, Д. Рікардо. У ційтеорії вартість товару визначається витратами праці на його виробництво. Всітовари являються результатами праці, тому праця є тим спільним, що дозволяєпорівнювати усі товари. Найбільшого розвитку трудова теорія вартості набула впрацях К. Маркса, який усунув протиріччя що були у представників класичноїшколи, доповнив її вченням про двоїстий характер праці й теорією додатковоївартості.

Теорія витратвиробництва. Ця концепція розвивається на початку ХІХ століття (Дж. Миль, Дж. Мак-Куллох).Поширення її пов’язане з розвитком крупного машинного виробництва, у якомунаряду з працею робітника використовуються машини. Відповідно до цієїконцепції, вартість товару зводиться до витрат виробництва, тобто витрат назасоби виробництва й оплату праці. Виходячи з цього ціни товарів визначаютьсяцінами на елементи витрат.

Теорія трьохфакторів виробництва. Виникнення цієї теорії приходиться на першу половину ХІХст. й пов’язане з іменами французьких економістів Ж.Б. Сея й Ф. Бастіа. На їхдумку, у створенні вартості приймає участь не лише праця, а й інші факторивиробництва: капітал і земля. Кожний з факторів створює відповідну частинувартості: праця — заробітну плату, земля — ренту, а капітал — процент. Томувартість товару являє собою вартість використання трьох факторів виробництва — праці, землі і капіталу й дорівнює сумі заробітної плати, ренти і проценту.

Теорія граничноїкорисності. Ця теорія набуває широкого поширення у другій половині ХІХ ст. Особливоповно вона розвинена в працях представників австрійської школи: К. Менгера, Ф. Візера,Э. Бем-Баверка. У цій концепції вартість визначається не витратами на виробництво,а суб’єктивними оцінками покупців. У свою чергу суб’єктивна цінність товарузалежить від двох факторів: від наявного запасу даного блага (рідкості) і відміри насичення потреби у ньому. Таким чином, вартість товару визначається непросто його корисністю, а граничною корисністю. Гранична корисність — це тедодаткове задоволення, яке приносить споживання іще однієї, додаткової одиницітовару. Цінність товару визначається граничною корисністю останньої (граничної)одиниці товару. Із збільшенням кількості товару його гранична корисність, азначить і його цінність знижується.

Неокласична теорія.Ця теорія розроблена представниками неокласичного напрямку (А. Маршалл) йнабула найбільшого поширення у сучасній західній економічній науці. Прихильникицієї теорії вважають, що не існує ніякої внутрішньої властивості товару — вартості. Існує лише зовнішня властивість — ціна, яку товари отримують на ринкув процесі обміну. Ціна товару визначається чотирма факторами: корисністю,попитом, пропозицією і витратами виробництва.

Тема 5.Гроші1. Історичні етапи розвиткугрошових відносин

Гроші — це одне з найвеличніших досягнень людства. Їх виникненняпов’язують з 7-8 тис. до н. е., коли у древніх племен з’явився обмін однихпродуктів на інші. Історично як засіб полегшення обміну використовувалиськаміння, худоба, шматки металів чи інші предмети, які отримали загальневизнання у продавців та покупців як засіб обміну. Тобто все, що визнавалосуспільство в якості обігу, — це і були гроші.

Згодом роль грошей починають виконувати дорогоцінні метали завдяки своїмвластивостям:

рідкісність — забезпечувала високу і стабільну ціну;

портативність — невелика кількість втілює велику вартість;

однорідність — однакові за вагою шматки металу мають однакову вартість;

подільність — під час поділу не втрачають своєї цінності;

стійкість до впливів зовнішнього середовища — не підлягають корозіїпсуванню, тощо;

ковкість — легкість чеканки монет.

В економічній науці виділяються дві основні концепції походження грошей:

Раціоналістична концепція — виходить з того, що гроші виникли якрезультат певної раціональної угоди між людьми, через необхідність виділенняспеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу. Раціоналістичнуконцепцію започаткував ще Аристотель.

Еволюційна концепція — виникнення грошей є результатом розвиткутоварно-грошових відносин, в процесі якого із загальної товарної масивиділяється один товар, найбільш придатний для виконання функціональної ролігрошового товару. Засновниками цієї концепції стали основоположники класичноїполітекономії А. Сміт і Д. Рікардо, а розвинена вона була К. Марксом.

Процес виникнення грошей відображається у розвитку історичних формвартості. Ці форми демонструють те, що використовувалось у процесі розвиткутоварних відносин в ролі еквіваленту товарообміну. Виділяють такі чотири формивартості.

Проста, випадкова або одинична: x товару А = y товару В. Обмін носитьодиничний характер, роль еквіваленту виконують випадкові товари.

Повна або розгорнута форма вартості: x товару А = y товару В, або = z товаруС, або = q товару D, або = n товару E. Еквівалентами в обміні є численнітовари, мінові пропорції мають регулярний характер.

Загальна форма вартості: х товару А, y товару В, z товару С, q товару D…= n товару Е. Безлічі товарів відповідає один товар — загальній еквівалент.

Грошова форма вартості: х товару А, y товару В, z товару С, q товару D, nтовару Е = гроші. Роль загального еквіваленту виконує особливий товар — гроші.

У процесі розвитку товарообміну гроші постійно еволюціонували. На першихетапах роль грошей виконували певні споживчі продукти, які мали важливезначення для населення тієї чи іншої країни. (Наприклад, в античних народівхудоба, у Київській Русі хутра). Це були товарні гроші. Вони наряду з тим, щовикористовувались як гроші, завжди могли використані як споживчий товар запрямим призначенням.

Згодом виникають металеві гроші. Вони використовуються спочатку у виглядізливків, а потім починають чеканити монету. Перші монети з’являються в VII ст. дон.е. у Лідії (територія сучасної Турції).

Значно пізніше виникають паперові гроші — це такі гроші, які заміщують вобігу певну кількість повноцінних грошей. Уперше паперові гроші винайшликитайці. Їх почали друкувати у 812 році н. е. У XV — XVIII ст. гроші,виготовлені з паперу, появились у Європі й згодом стали основним замінникомповноцінних грошей.

Для сучасної економіки характерні кредитні гроші. Це такі гроші, якіявляють собою боргові зобов’язання суб’єктів економіки і завдяки цьомувиконують роль знаків вартості в обігу. Першою формою таких грошей став вексель.Згодом виникають банкноти — боргові зобов’язання (векселі) банків. Сучаснігроші — це боргові зобов’язання центрального банку.

Сучасні гроші існують переважно в безготівковому вигляді як електроннізаписи на рахунках. Говорять про появу електронних грошей. Носіями можуть бутипластикові картки. розрахунки можуть здійснюватись через Інтернет, мобільнийзв’язок і т.п.

2. Суть і функції грошей.

Гроші — це товар особливого роду, який виконує роль загальногоеквіваленту. Суть грошей розкривається через їх функції. У вітчизнянійекономічній теорії виділяють п’ять функцій грошей: міри вартості, засобу обігу,засобу платежу, засобу нагромадження, світових грошей. Західна економічна наукана сучасному етапі виділяє всього три функції: міри вартості, засобу обігу,засобу нагромадження.

Гроші як міра вартості. Суть цієї функції полягає у тому, що в грошахвимірюються вартість інших товарів. Для виконання цієї функції не потрібнанаявність реальних грошей, а використовується уявні. З цією функцією пов’язанетаке явище як масштаб цін. Під масштабом цін історично розумілась певнакількість дорогоцінного металу, яка відповідала грошовій одиниці. Проте усучасній економіці, де грошова одиниця не прив’язується до золота чи срібла,масштаб цін відображає купівельну спроможність грошової одиниці, кількістьтоварів, яку можна на неї придбати.

Гроші як засіб обігу. У цій функції гроші відіграють роль тимчасовогопосередника при обміні товарів. Для виконання цієї функції гроші обов’язковоповинні бути в наявності. Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.

Функція засобу платежу відображає особливості кредитного господарства: купівлі-продажутоварів у кредит з відстрочкою оплати (платежу). Тобто, покупці сплачують грошіза придбані товари лише тоді, коли настає строк платежу.

Функція засобу нагромадження. У цій функції гроші вилучаються з товарногообігу нагромаджуються на банківських рахунках. Такі заощадження є об’єктивноюпотребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засібнагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в іншихструктурних ланках народного господарства.

Світові гроші у функціональному плані відображають вихідтоварно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельноїспроможності грошових одиниць різних країн відбувається на міжнародних валютнихринках. При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняннінаціональних грошей — валютний курс.

3. Грошовий обіг та його закони

Грошовий обіг — це рух грошей в готівковій та безготівковій формах, якийобслуговує усі розрахунки в економіці.

Грошовий обіг підпорядкований певним законам. Одним за найважливіших єзакон, який визначає кількість грошей, необхідну для обігу.

Закон грошового обігу виражає залежність між кількістю грошей в обігу,масою товарів, які обертаються, рівнем їх цін та швидкістю обороту грошей. Відповіднодо класичного підходу кількість грошей, необхідних для обігу, визначається заформулою:

/>,

де КГ — кількість грошей, необхідних для обігу; СЦ — сума цін товарів; К- сума цін товарів, які продані у кредит; П — сума платежів за борговимизобов’язаннями, ВП — сума платежів, які взаємно погашаються; Ш — середнякількість оборотів однієї грошової одиниці.

Сучасна західна економічна теорія при визначення кількості грошей,необхідних для обігу, у якості базового використовує рівняння Фішера:

/>,

де M — кількість грошей в обігу; V — швидкість обігу грошей, P — Середнійрівень цін; Q — кількість товарів та послуг на ринку.

Відповідно до цього рівняння, кількість грошей, необхідних для обігу,визначається за формулою:

/>.

Важливим у розрахунку кількості грошей є визначення показника і складугрошової маси. Грошова маса — кількісний показник грошей. Вона складається зкількох грошових агрегатів:

М0 — готівка в обороті;

М1 — М0 + засоби на поточних рахунках;

М2 — М1 + засоби на строкових рахунках;

М3 — М2 + крупні вклади (ощадні сертифікати);

L = М3 + високоліквідні цінні папери.

При цьому грошова маса в обороті характеризується величиною грошовогоагрегату М2.

Закони грошового обігу визначають кількість грошей, необхідних длянормального товарного обігу. Якщо вони порушуються, відбувається порушеннястабільності цін. Якщо грошей у обігу менше ніж потрібно то виникне платіжнакриза, якщо ж більше потреби — інфляція.

4. Грошова система, її структура та типи

Грошова система — форма організації грошового обігу, яка історичносклалась в країні і закріплена в державному законодавстві. Елементами грошовоїсистеми є:

грошова одиниця та її складові;

масштаб цін — вагова кількість грошового металу, яка прийнята за грошовуодиницю (існує в грошових системах, заснованих на металевому обігу);

емісійна система — механізм випуску грошей у обіг та установи, які йогоздійснюють;

види грошових знаків;

інститути грошової системи.

Історично склалось кілька основних типів грошових систем.

Металева грошова система. У цій системі в якості грошей використовуютьсядорогоцінні метали. За грошовою одиницею закріплюється певна кількістьгрошового металу. Металева грошова система існувала у вигляді біме6талевої імонометалевої.

Біметалева грошова система — в якості грошей використовувались дваблагородних метал: золото і срібло (XVI-XIX ст).

Монометалева грошова система — в якості грошей використовується лише одинметал, у більшості випадків золото.

Різновиди золотого монометалізму:

Золотомонетний стандарт — випускались в обіг золоті монети (з 1821р. доПершої світової війни);

Золотозливковий стандарт — стабільність грошової одиниці забезпечуєтьсязолотом в зливках, монети з золота не карбуються);

Золотодевізний стандарт — золотом забезпечувались лише деякі валюти (девізи),інші ж держави прирівнювали свою грошову одиницю до цих валют.

Після кризи 1929-1933 рр. Вільний розмін банкнот на золото було припинено.Виникає нова грошова система: паперово-кредитна.

Паперово-кредитна грошова система. Її характеризують:

повний вихід з обігу золота (демонетизація золота);

грошова одиниця немає золотого вмісту;

поширення кредитних грошей. Кредитними називаються гроші, рух якихздійснюється шляхом перерахунків у кредитних установах;

розширення безготівкового обороту;

емісія грошей державою для збільшення грошової маси.

Така система характерна для сучасної економіки.

5. Інфляція, її причини та соціально-економічні наслідки.

Інфляція — знецінення грошей, яке супроводжується підвищенням загальногорівня цін. Інфляція це перевищення грошового попиту над пропозицією.

Інфляцію вимірюють за допомогою індексів цін. Індекс цін характеризуєрівень інфляції. Також розраховують темпи інфляції. Його розраховують як темпзростання індексу цін:

/>,

де It — індекс цін у поточному періоді;

It — 1 — індекс цін у попередньому періоді.

Сучасна наука трактує інфляцію як багатофакторне явище, яке породжуютьсяцілим рядом причин. Основні причини інфляції:

Збільшення грошових доходів населення, яке не супроводжується відповіднимзростанням обсягів виробництва.

Зростання непродуктивних видатків держави і дефіцит державного бюджету.

Зростання витрат виробництва (збільшення цін на енергоносії, підвищенняподатків і т.п.).

Монополізм. Монополії, використовуючи свою владу над ринком, схильні допідвищення цін.

Інфляційні очікування. Намагаючись захистити себе від очікуваноїінфляції, виробники схильні збільшувати свої ціни, а в цілому це буде викликатизростання загального рівня цін.

Класифікація інфляції. Розрізняють такі види інфляції:

За формами прояву:

відкрита (проявляється в відкритому зростанні цін);

прихована (існує, коли ціни регулюються державою, проявляється взростанні товарного дефіциту, накопиченні заборгованості в розрахунках,погіршенні якості товарів).

За темпами зростання цін:

помірна (до 10% на рік);

галопуюча (зростання цін вимірюється сотнями процентів на рік);

гіперінфляція — (понад 50% за місяць).

За розбіжностями росту цін по різним товарним групам:

збалансована (ціни на всі товари зростають пропорційно);

незбалансована (ціни на різні товари зростають непропорційно).

По прогнозованості інфляції:

очікувана;

неочікувана.

Залежно від причин та механізмів інфляції, її поділяють на такі типи:

Інфляція попиту — виникає коли сукупний грошовий попит населення зростаєпорівняно з сукупною пропозицією, а тому ціни підвищуються щоб врівноважитипопит і пропозицію;

Інфляція пропозиції (інфляція витрат) — виникає внаслідок зростаннявитрат виробництва, що зменшує сукупну пропозицію порівняно з сукупним попитом.Тому для урівноваження попиту і пропозиції ціни зростають.

Інфляція справляєнеоднозначний вплив на економіку. Незначна, помірна інфляція може стимулюватиекономічний розвиток. В умовах зростання цін, накопичувати доходи в грошовійформі стає невигідним, тому зростають споживчі витрати та інвестиції увиробництво. Відбувається розширення сукупного попиту, що й стимулює зростаннявиробництва. Незначна інфляція розглядається навіть як бажана. Вважається, щопри темпах зростання цін до 10% на рік, інфляція не є небезпечною, оскількизалишається під контролем держави.

Проте галопуючаінфляція, а тим більше гіперінфляція приносить негативні наслідки, здійснюєруйнівний вплив на економіку.

Інфляція призводитьдо знецінення грошових заощаджень населення. Внаслідок цього знижуєтьсяжиттєвий рівень населення, зменшується споживання товарів та послуг,скорочується споживчий попит.

Інфляціяпризводить до знецінення основних та оборотних засобів підприємств, що викликаєпадіння інвестицій і скорочення обсягів виробництва.

Інфляція неоднаково впливає на різні майнові групи населення. В більшій мірі страждаютьвід неї люди з фіксованими доходами, які не можуть змінювати величину своїхномінальних доходів слідом за ростом цін. Як правило це люди з низькимидоходами: студенти, пенсіонери, працівники бюджетної сфери. Багатші люди вменшій мірі страждають від інфляції, оскільки вони можуть захистити себе,утворюючи товарні запаси, інвестуючи в різноманітні активи. Тому інфляціявикликає перерозподіл майна і доходів громадян, соціальне розшаруваннясуспільства.

Інфляція спотворюєціни, що робить неможливим прогнозування їх динаміки і збільшує інвестиційніризики. Тому стають невигідними інвестиції в галузі з великими термінамиокупності, а це приводить до спотворення галузевих пропорцій економіки.

Інфляція викликаєпадіння обсягів виробництва та зростання безробіття.

Головна небезпекаінфляції полягає в тому, що вона може вийти з під контролю, оскільки в їїмеханізмі закладено тенденцію до прискорення темпів інфляції. Тому державаповинна здійснювати антиінфляційне регулювання.

Тема 6.Ринок: суть, функції та умови формування1. Сутьі функції ринку

Ринок є складним,полісистемним утворенням, його можна розглядати в різних аспектах. Саме тому векономічній літературі мають місце різні визначення ринку. Кожне визначеннярозкриває певний аспект ринку. Під ринком можна розуміти місце, дезустрічаються продавці і покупці товарів. З цієї очки зору ринок завжди маєпевну територіальну прив’язку. Можна говорити про ринок міста, регіону,віртуальний ринок в мережі Інтернет тощо.

Ринок являє собоюмеханізм, який зводить разом продавців і покупців окремих товарів й дає першимможливість продати свій товар, а останнім купити необхідний їм товар. З цієїточки зору ринок має певну форму організації (аукціон, біржа, магазин й т.д.).

Основнимінструментом ринку є угода. Тому ринок можна розглядати як сукупність діловихоперацій, які здійснюються в певній сфері економіки або у певному місці. З цієїточки зору ринок характеризується наявністю угод купівлі-продажу. При їхвідсутності говорять про відсутність ринку. Якщо їх кількість велика говорятьпро розвинений ринок. Збільшення угод свідчить про розвиток, зростання ринку й т.п.

Проте цівизначення характеризують лише окремі сторони цього складного економічногоявища. У загальному розумінні ринок є формою організації економіки, якавідповідає певному механізму координації і регулювання економічної діяльності,відповідає певному соціальному устрою суспільства. Тому можна дати найбільшузагальнене визначення ринку. Ринок — це система економічних відносин міжсуб’єктами господарювання, яка основана на обміні товарами та послугами зацінами, що складаються у результаті взаємодії попиту і пропозиції в умовахконкуренції.

Ринок як механізмфункціонування економіки виконує ряд важливих функцій, серед яких можнавиділити наступні.

Регулююча функція.Ринок регулює виробництво й споживання тих чи інших товарів, визначаєструктурні пропорції виробництва, забезпечує розподіл і перерозподіл ресурсів увідповідності з попитом. Найважливіше значення при цьому відіграють ціни, атакож конкуренція, яка впливає на рівень витрат виробництва товарів та послуг.

Функціяціноутворення. Ринок встановлює ціни, які віддзеркалюють суспільно-необхіднівитрати виробництва, співвідношення між попитом та пропозицією, зміну потребспоживачів, моди, смаків тощо.

Стимулююча функція.Ринок спонукає виробників до зниження витрат виробництва, підвищення йогоефективності на основі впровадження досягнень НТП, покращення якості продукції.

Інформаційнафункція. Основним джерелом інформації для виробників і споживачів в умовахринку є ціна. Через неї ринок інформує про стан економіки, тенденції їїрозвитку, зміну попиту на товари. Ціни інформують про те, що вигідно вироблятичи купувати і в якій кількості.

Алокаційна функція.Ринок забезпечує найефективніше розміщення і використання ресурсів. Завдякигнучким цінам ресурси будуть спрямовані на виробництво найбільш необхіднихсуспільству товарів.

Контролюючафункція. Ринок визначає значимість виробленого продукту і витраченої на йоговиробництво праці. Виконання ринком цієї функції забезпечує вплив споживачів навиробництво, оскільки саме вони визначають на ринку, наскільки необхіднийсуспільству вироблений продукт.

Оздоровча функція.Завдяки дії ринкових механізмів (конкуренції, цін) ринок очищає економіку віднеефективних виробників, які погано працюють, виготовляють неякісний продукт, використовуютьзастарілі технології й т.п. І навпаки, ринок підтримує ефективно працюючихвиробників.

Комунікативнафункція. Ринок встановлює зв’язки між економічними суб’єктами, забезпечуєумови, за яких економічно відокремлені товаровиробники знаходять один одного іздійснюють обмін результатами своєї діяльності.

Ринковий механізммає певні особливості функціонування:

усі зв’язки міжекономічними суб’єктами встановлюються по горизонталі. Формою таких зв’язків єугода, у якій учасники витупають рівноправними партнерами. Тому ринокзабезпечує рівність прав і економічну свободу;

всі пропорції векономіці встановлюються через вільне ціноутворення. В умовах вільних цін ринокзавжди є збалансованим. Вільне ціноутворення забезпечує швидку реакціювиробництва на зміну економічної ситуації;

оскільки в основіринкового механізму лежить взаємодія попиту і пропозиції, він починає діятипісля того як товари виготовлені і поставлені на ринок. Ця особливість ринкупороджує можливість прийняття неправильних рішень та кризових явищ. Подоланняцього недоліку здійснюється через розвиток прогнозування та планування.

Основнимипараметрами ринку є попит, пропозиція, ринкова ціна та конкуренція. Дляефективного функціонування ринку потрібні певні умови. Серед них можна виділититакі:

наявністьрозвиненого конкурентного середовища у якому б кожен із суб’єктів ринку не мавможливості впивати на ціну. Саме за таких умов ціни товарів будуть найбільшадекватними й забезпечувати ефективне виконання ринком усіх його функцій;

чітке визначенняправ власності. В умовах невизначеності прав власності ціни або неадекватновідображають попит і пропозицію, або їх взагалі неможливо встановити;

забезпеченнявільного і рівного доступу усіх суб’єктів ринку до ринкової інформації. Саме затаких умов забезпечуються рівні можливості у конкурентній боротьбі, ціни будутьнайбільш адекватними, а рішення економічних суб’єктів найбільш ефективними;

наявність ринковоїінфраструктури. Саме вона забезпечує роботу передаточного механізму ринку.

2. Структураринку. Класифікація видів ринку

Ринок має складнуструктуру, яка включає різні види ринків. Види ринків класифікують за такимикритеріями:

економічне призначення об’єктів ринкових відносин;

ступінь зрілості ринкових відносин;

умови, в яких діють економічні суб’єкти;

відповідність певних ринків чинному законодавству;

територіальна ознака;

спосіб формування.

За економічним призначенням об’єктів ринкових відносин виділяють таківиди ринків.

Ринок предметів споживання і послуг. На цьому ринку відбуваєтьсякупівля-продаж споживчих товарів та послуг. Він відіграє провідну роль,оскільки спрямований на задоволення фізіологічних та соціальних потреб людини. Вінбезпосередньо відображує виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів.

Ринок засобів виробництва. Цей ринок спрямований на задоволеннявиробничих потреб. Його суб’єктами є фізичні та юридичні особи, що займаютьсявиробничою діяльністю. Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична іфізична особа мають можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва. Реальнийринок неможливий без розвиненої торгівлі засобами виробництва.

Ринок нерухомості. На цьому ринку здійснюється купівля-продаж об’єктівнерухомості (земельні ділянки, об’єкти, що на них збудовані, у тому числі йжитлові будинки, природні об’єкти), а також прав на їх господарськевикористання. Суб’єктами цього сегменту ринку є фізичні та юридичні особи, якіможуть купувати об’єкти нерухомості як для особистого (квартира чи будинок),так і для виробничого споживання (земля для сільськогосподарської діяльності,приміщення для офісу тощо).

Ринок науково-технічних розробок та інформації включає науково-технічнупродукцію, технічні засоби інформації, інформативні системи. Цей ринокзабезпечує економіку новітніми технологіями, провідними досягненнями науки ітехніки, забезпечуючи економічний розвиток й зростання добробуту населення.

Фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок) — це специфічна сфераекономічних відносин, де відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. цейринок включає: кредитний ринок, ринок цінних паперів. Цей ринок являє гнучкиймеханізм мобілізації та перерозподілу вільних коштів для забезпеченняфінансування витрат підприємств і організацій.

Валютний ринок. Це такий специфічний ринок, де предметом купівлі-продажує різні національні валюти. Його функціонування зумовлено розвиткомзовнішньоекономічних відносин між різними країнами і необхідністю взаємнихрозрахунків.

Ринок праці (робочої сили). Це одна з найважливіших ланок у розвиненійринковій системі, яка забезпечує перерозподіл робочої сили між галузямиекономіки, формує структуру робочої сили.

За ступенем розвитку ринкових відносин розрізняють такі види ринків.

Розвинений ринок. Ціна на такому ринку формується під впливом попиту іпропозиції. Поряд з цим держава здійснює контроль за деякими цінами, встановлюємінімальну заробітну плату, а отже, є регулятором ринкових відносин. Характернимирисами розвиненого ринку є наявність різноманітних бірж, банків, страховихкомпаній, аудиторських і брокерських фірм та інших інституцій ринковоїінфраструктури.

Ринок, що формується. Це ринок, що перебуває у стадії становлення. Длянього характерні наявність елементів неринкових відносин (натуральний обмін,надмірне втручання держави у господарське життя), відсутність розвиненоїадекватної ринку правової бази, антиринкова психологія багатьох верствнаселення.

За умовами, в яких діють економічні суб’єкти виділяють такі види ринків.

Ринок вільної конкуренції. Такий ринок представлений великою кількістюпродавців та покупців, які не можуть диктувати ціни і діють в рівних умовах. Доступна такий ринок відкритий для усіх бажаючих.

Ринок недосконалої конкуренції. Такий ринок характеризується доситьвеликою кількістю продавців, продукція яких має відмінності. Завдяки диференціаціїпродукції, продавці мають певну владу над ціною і можуть диктувати свої умовипокупцям. Але завжди існує загроза втрати споживача. Тому на цьому ринкузберігається конкурентна боротьба.

Монополізований ринок. Такий ринок характеризується пануванням одного абокількох продавців, які можуть диктувати ціни та умови продажу товарів небоячись втратити своїх покупців.

Регульований ринок. Це ринок, на якому держава законодавчо обмежуєекономічну свободу економічних суб’єктів з метою захисту конкуренції,стабілізації соціально-економічного становища, досягнення інших політичнихцілей.

За відповідністю до чинного законодавства виділяють:

легальний (офіційний). Це ринок дозволений законом. Суб’єкти такого ринкудіють в межах законодавства і сплачують податки;

нелегальний (тіньовий) ринок. Тіньовий ринок є продовженням тіньовоїекономіки, що являє собою несанкціоновану господарську діяльність.

За територіальною ознакою виділяють:

місцевий ринок. Це ринок, розташований у певному місці (на певнійтериторії), де здійснюється купівля-продаж різноманітних товарів і послуг;

регіональний. Це ринок певного регіону, який поєднує ринки кількохнаселених пунктів, районів, областей;

національний (внутрішній). Це ринок конкретної країни, який інтегрує усобі усі ринки. Акти купівлі-продажу на внутрішньому ринку здійснюються унаціональній валюті;

світовий ринок. Це сукупність національних ринків, пов’язаних між собоюстійкими товарно-грошовими відносинами. Він ґрунтується на міжнародному поділіпраці.

За способом формування виділяють:

організованийринок;

стихійний ринок.

3. Інфраструктураринку

Інфраструктураринку — це сукупність різних установ та інститутів, підприємств та організацій,які забезпечують нормальне функціонування ринку. Інфраструктура — сукупність галузей і підприємств, зайнятихобслуговуванням виробничої та невиробничої сфер економіки (транспорт, зв’язок,складське господарство, освіта тощо). Розрізняють виробничу, соціальну іринкову (сфери обігу) інфраструктуру.

Інфраструктура ринку — це система підприємств і організацій, якізабезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.

Функції ринкової інфраструктури:

правове та економічне консультування підприємців та захист їх інтересів;

забезпечення фінансової підтримки, кредитування, страхування тощо;

сприяє матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукціїпідприємств;

регулює рух робочої сили;

створює необхідні умови для ділових контактів підприємців;

підвищує оперативність та ефективність роботи суб’єктів ринку;

здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування.

Ринкова інфраструктура включає у себе такі основні елементи.

Організаційно-технічна інфраструктура — товарні біржі та аукціони,торговельні доми, холдингові і брокерські компанії, інформаційні центри іярмарки, пункти прокату та лізингу, державні інспекції, транспортні комунікаціїта засоби зв’язку.

Фінансово-кредитна інфраструктура — банки, фондові і валютні біржі,страхові та інвестиційні компанії, фонди громадських організацій.

Науково-дослідна та інформаційна інфраструктура — наукові інститути, щовивчають ринкові проблеми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторськіорганізації, спеціальні навчальні заклади.

Державно-регулятивна інфраструктура — державні установи, які здійснюютьліцензування, патентування, митна служба, податкові органи й т.п.

4. Попиті пропозиція. Ринкова рівновага

Попит — такількість продукції, яку покупці бажають і можуть купити за визначеною ціноюпротягом певного періоду часу. Попит характеризує платоспроможну потребу втоварі. Попит — це функція, яка показує залежність між ціною товару (P) такількістю товару (Q), яку бажають купити покупці за цією ціною. Формальнофункцію попиту можна виразити так:

/>.

Попит підлягає діїзакону попиту. Закон попиту визначає обернену залежність між ціною та величиноюпопиту: підвищення ціни товару зменшує величину попиту на нього і навпаки.

/>Цю залежністьдемонструє крива попиту.

                                        Р

                                                    D1      D2

                                                                                     Q

Крива попиту

На попит впливаютьцінові та нецінові фактори.

Цінові фактори. Доних відноситься поперед усім ціна товару. Цінові фактори викликають рух покривій попиту.

Нецінові фактори. Ціфактори викликають зміщення кривої попиту вверх-вправо при збільшенні попиту івниз-вліво при зменшенні. До нецінових факторів належать: зміна доходівспоживачів; зміна цін на інші товари; зміна смаків і уподобань споживачів; змінаочікувань споживачів; сезонні коливання попиту; зміна кількості споживачів і т.п.

Пропозиція — такількість продукції, яку продавці можуть і готові поставити на ринок завизначеною ціною протягом певного періоду часу. Пропозиція — це функція, якапоказує залежність між ціною товару та кількістю товару, яка пропонується наринку за цією ціною. Формально функцію пропозиції можна виразити так:

/>.

Пропозиціяпідлягає дії закону пропозиції. Закон пропозиції визначає пряму залежність міжціною та величиною пропозиції: підвищення ціни товару збільшує його пропозиціюна ринку і навпаки.

/>Цю залежністьдемонструє крива пропозиції.

                                        Р

                                                                                S1       S2

                                                                                     Q

Крива пропозиції

На пропозиціютакож впливають цінові та нецінові фактори.

Цінові фактори. Змінаціни викликає зміну величини пропозиції. Графічно це відповідає руху уздовжкривої пропозиції.

Нецінові фактори. Вонивикликають зміщення кривої пропозиції вниз-вправо при збільшенні пропозиції івверх-вліво при зменшенні. До нецінових факторів належать: ціни на ресурси івеличина витрат виробництва; податки та дотації держави; науково-технічнийпрогрес; очікування продавців; сезонні фактори, кількість продавців на ринку і т.п.

Міра реакціївеличини попиту чи пропозиції на зміну ціни характеризує їх еластичність. Длярізних товарів вона може бути різною.

Еластичність попиту- процентна зміна величини попиту, яка викликана процентною зміною ціни. Еластичністьпопиту характеризується коефіцієнтом еластичності. Коефіцієнт еластичностіпопиту (ЕD) — це відношення відсоткової зміни величини попиту довідсоткової зміни ціни. Коефіцієнт еластичності попиту розраховується заформулою:

/>.

Якщо одиничназміна ціни викликає більшу ніж одинична зміну величини попиту, то попитназивають еластичним.

Якщо одиничназміна ціни викликає меншу ніж одинична зміну величини попиту, то попитназивають нееластичним.

Якщо одиничназміна ціни викликає таку ж одиничну зміну величини попиту, то попит називаютьодинично еластичним.

Різні товари маютьрізну еластичність попиту. Попит на товари першої необхідності (наприклад,продукти харчування) слабко реагує на зміну ціни, тобто є нееластичним. У тойже час, попит на предмети розкоші може бути дуже еластичним.

Еластичністьпопиту впливає на виручку продавця. Якщо попит еластичний, то зменшення цінизбільшує виторг продавця. Це відбувається тому, що обсяги продаж зростають убільшій мірі ніж зменшується ціна. І навпаки, збільшення ціни зменшує виторгпродавця. Якщо попит нееластичний, то зменшення ціни зменшить виторг продавця,а збільшення ціни — збільшить його виручку. Отже, при еластичному попитіпродавцю вигідно зменшувати ціну, а при нееластичному — збільшувати.

Еластичністьпропозиції — це процентна зміна величини пропозиції, яка викликана процентною зміноюціни. Еластичність пропозиції характеризується коефіцієнтом еластичності. Коефіцієнтеластичності пропозиції (ЕS) — це відношення відсоткової змінивеличини пропозиції до відсоткової зміни ціни. Коефіцієнт еластичностіпропозиції розраховується за формулою:

/>.

Якщо одиничназміна ціни викликає більшу ніж одинична зміну величини пропозиції, топропозицію називають еластичною.

Якщо одиничназміна ціни викликає меншу ніж одинична зміну величини пропозиції, то пропозиціюназивають нееластичною.

Якщо одиничназміна ціни викликає таку ж одиничну зміну величини пропозиції, то пропозиціюназивають одинично еластичною.

В результатівзаємодії попиту та пропозиції утворюється ринкова ціна. Вона відповідає точціперетину кривих попиту та пропозиції. В точці перетину кривих попиту іпропозиції ринок досягає рівноваги. Кількість товару, яку бажають купити зацієї ціни покупці співпадає з кількістю товару, яку за цією ціною бажаютьпродати продавці. Отже немає ніяких спонукальних мотивів для того, щоб покупціі продавці змінили свою поведінку. Ситуація коли попит і пропозиція на ринкуспівпадають називається станом ринкової рівноваги. Ціна, при якій величинипопиту та пропозиції співпадають називається ціною рівноваги. При рівноважнійціні немає ні дефіциту, ні надлишку товару на ринку.

/>

                                                                     S

                                             надлишок

                       P1       

                       PE

                       P2

                                                 дефіцит

                                                                                              Q

Досягнення ринкової рівноваги

В ринковомумеханізмі діють сили, які повертають у разі відхилення ринкову ціну дорівноважного значення, відновлюючи відповідність між попитом і пропозицією.

Якщо ціна станевище рівноважної, наприклад, підніметься до рівня Р1, то на ринкуутворюється надлишок товару. Надлишкові запаси примусять продавців знижуватиціну. Це буде відбуватися до тих пір, поки надлишок не ліквідується, тобторинок не досягне стану рівноваги.

Якщо цінавстановиться нижче рівноважної (Р2 < РЕ), покупцізахочуть купити більшу кількість дешевого товару. Проте продавці захочутьпродати меншу кількість товару за низькою ціною. Утвориться дефіцит товару. конкуренціяміж покупцями змусить їх пропонувати вищу ціну. Вслід за підвищенням ціни будезбільшуватись і кількість запропонованого на ринку товару. Так буде триватидоти, поки ринок не досягне рівноваги.

Аналогічно будедіяти механізм відновлення рівноваги і в разі зміщення кривих попиту чипропозиції. Ринкова рівновага буде встановлюватись в новій точці перетинукривих попиту і пропозиції.

5. Конкуренціята її місце в ринковій економіці

Вважливимелементом механізму ринкового саморегулювання і одночасно конкретною формоюфункціонування ринку є конкуренція.

Конкуренція — цесуперництво між суб’єктами ринку за кращі умови господарювання. Конкуренціяведеться за кращі умови продажу продукції, вигідну позицію на ринку, кращіумови залучення капіталу, за джерела сировини, за досягнення технічногопрогресу, за кращі трудові ресурси й т.п.

Конкурентна боротьбавідбувається на ринку не лише між продавцями, а й між покупцями. З цієї точкизору виділяють такі види конкуренції:

конкуренціяпродавців. Ведеться між продавцями за більш вигідні умови виробництва, кращупозицію на ринку, смаки і переваги виробників;

конкуренціяпокупців. Покупці борються за можливість купити більш якісний товар за нижчоюціною. Така конкуренція існує, коли попит перевищує пропозицію;

конкуренція міжпродавцями і покупцями. Ведеться між продавцями і покупцями за умови укладенняі здійснення угод купівлі-продажу.

Конкуренціяохоплює не лише представників однієї галузі. З цієї точки зору конкуренціюподіляють на внутрішньогалузеву і міжгалузеву.

Внутрішньогалузеваконкуренція — це суперництво між підприємцями, які реалізують однаковий продуктабо продукт-замінник. Мета такої конкуренція — переманити покупця. У результатітакої конкуренції встановлюються єдина ринкова ціна на товар.

Міжгалузеваконкуренція — це суперництво між підприємцями за кращі сфери вкладення капіталу.Це змагання між підприємцями, що вклали капітали в різні галузі за більш високунорму прибутку. Результатом цієї конкуренції є перелив капіталів тавирівнювання норм прибутку.

Відповідно дорежиму конкурентної боротьби виділяють такі типи конкуренції:

досконала конкуренція.При такій конкуренції створюються рівні умови для усіх учасників;

недосконалаконкуренція. При такій конкуренції є певні обмеження конкурентного режиму.

У залежності відтого. який тип конкуренції переважає на ринку, виділяють чотири основних типи ринковихструктур: ринок досконалої конкуренції; ринок монополістичної конкуренції; риноколігополістичної конкуренції та ринок чистої монополії. На рику чистоїмонополії конкуренція відсутня взагалі. По методах конкурентної боротьбирозрізняють цінову, нецінову, сумлінну і несумлінну конкуренцію.

Цінова конкуренція- маневрування цінами з метою вигідного використання ринкової кон'юнктури. Цеможе бути зниження ціни, використання монопольне високої ціни, ціни престижу,психологічної ціни і т.п.

Нецінова конкуренціябазується на технологічних перевагах, підвищенні якості, ефективних методахзбуту, реклами і т.п.

Сумліннаконкуренція — суперництво, при якому дотримуються правові й етичні нормивзаємин.

Несумлінна — включаєпромислове шпигунство, підкуп співробітників, неправдива реклама, тиск черездержавні органи контролю, погрози фізичної розправи і т.п.

Ринок досконалоїконкуренції. Виникає за умови існування великої кількості дрібних продавців,які продають ідентичну продукцію. Частка кожного на ринку настільки мала, щовін не в змозі вплинути на ринкову ціну. Не існує жодних бар’єрів для появинових фірм на ринку та виходу з нього. Цілком відкритий і вільний доступучасників ринку до усієї ринкової інформації.

Ринокмонополістичної конкуренції. Його характеризує: велика кількість дрібних фірм,що випускають диференційовану продукцію; фірми мають певний контроль над ціною,але у вузьких межах; відсутні бар’єри для входу в галузь і виходу з неї; єпевні обмеження на доступ до інформації.

Ринок олігополістичноїконкуренції. Його характеризують: невелика кількість фірм на ринку, серед якихє і великі; продукція фірм може бути як однорідною так і диференційованою; існуєконтроль фірм над ціною; існують бар’єри для входу в галузь і виходу з неї; існуютьобмеження на доступ до інформації.

Чиста монополія. Натакому ринку існує лише одна фірма в галузі, що випускає продукцію, яка не маєблизьких замінників; фірма має повний контроль над ціною; існують нездоланнібар’єри для входу в галузь.

За методамиконкурентної боротьби розрізняють цінову, нецінову, сумлінну і несумлінну (нечесну)конкуренцію.

Цінова конкуренція- маневрування цінами з метою вигідного використання ринкової кон’юнктури. Цеможе бути зниження ціни, використання монопольно високої ціни, ціни престижу, психологічноїціни і т.п. Переваги такої конкуренції вому, що вона являє собою найбільш простий та доступний метод конкурентноїборотьби. Проте застосування його обмежене величиною витрат фірми. Ціноваконкуренція дестабілізує ринкові ціни й може викликати цінові війни. Наслідкомтаких війн є втрата доходів від продаж та розорення дрібних фірм. Тому частофірми намагаються не вдаватись до цього методу, а в ряді випадків ціноваконкуренція забороняється й законодавством (використання демпінгу).

Нецінова конкуренція базується на технологічних перевагах, підвищенніякості, ефективних методах збуту, й т.п. Основними методами неціновоїконкуренції є реклама, покращення якості та диференціація продукту відповіднодо специфічних запитів споживача, післяпродажне обслуговування, збільшеннягарантійних термінів експлуатації, виробництво екологічно чистої продукції,формування позитивного іміджу фірми, стимулювання продаж та ін. Методинецінової конкуренції стають все більш різноманітними. Перевагами такоїконкуренції є те, що вона не викликає дестабілізацію цін й доступна за умоввисокої собівартості продукції. Недоліки — вона викликає подорожчанняпродукції, збільшення додаткових витрат, які не пов’язані з виробництвом.

Сумліннаконкуренція — суперництво, при якому конкуренти дотримуються правових і етичнихнорми поведінки.

Несумліннаконкуренція ведеться методами, які суперечать правовим і етичним нормам. До неївідносять використання та підробку чужихтоварних знаків, продаж товарів за цінами нижчими ніж ринкові, промисловийшпіонаж, підкуп співробітників, неправдиву рекламу, поширення неправдивоїінформації, що підриває імідж конкурента, тиск на конкурентів через державніконтролюючі органи, загрози фізичної розправи й т.п. За використання методівнедобросовісної конкуренції встановлюється відповідальність відповідно до нормнаціонального законодавства або міжнародного права.

Конкуренція уцілому має позитивні наслідки: підвищення ефективності виробництва, зменшеннявартості та підвищення якості товарів, більш повне врахування і задоволенняпотреб споживача, розвиток технічного прогресу. Проте конкуренція можеспричиняти й негативні наслідки: збільшення непродуктивних витрат на рекламу,використання нечесних методів конкуренції, здійснення тиску на споживача.

6. Монополізм,його суть і форми прояву. Антимонопольна політика держави

Монополізм — ситуаціяна ринку, коли один економічний суб’єкт може диктувати свої умови іншим. Цейдиктат може відноситись до встановлення монопольної ціни, умов укладення угоди,обсягів закупок тощо. Монополізм виникає коли на ринку не існує конкурентів. Буквальнослово монополія означає один продавець (від грецьких слів mono — один і poleo — продаю).

Розрізняють:

монополію продавця- монополія. На ринку існує один продавець;

монополію покупця — монопсонію. На ринку існує один покупець, який може диктувати свої умовипродавцям.

Монопсонія також єдосить поширеним явищем. Наприклад крупні трейдери можуть виступати якмонопольні покупці для сільськогосподарських підприємств, фірми виступають якмонопольні покупці робочої сили, держава виступає монопольним покупцем деякихвидів товарів.

Іноді на ринкуможна спостерігати таке явище як білатеральна монополія. Це ситуація, коли наринку існує один продавець і один покупець. такі ситуації існують венергетичній галузі, комунальному господарстві.

Монополія можемати різні форми прояву. Це може бути панування на ринку окремого підприємства.Така монополія існує, коли на ринку існує лише один продавець товару. При цьомурозміри підприємства не мають значення. Навіть дрібне підприємство може бутимонополістом на певному ринку. У цьому розумінні монопольне положення завждиобмежується певною територією.

Монополізм можепроявлятись у формі монопольної змови формально на ринку працює кількапродавців, проте вони укладають угоду про проведення єдиної збутової політики,цін, обсягів виробництва. Фактично це рівносильне пануванню на ринку одногопродавця.

Монополія єпродукт розвитку ринку. Досить часто фірми досягають монопольного положеннявнаслідок конкуренції і перемоги у конкурентній боротьбі. Монопольне становищеможе досягатись при створенні певних ринкових умов. До умов існування монополійможна віднести такі:

відсутністьдосконалих замінників для продукції монополіста. Завдяки цьому покупець не можевідмовитись від споживання продукції монополіста що забезпечує монополістуможливість диктувати свої умови;

високі бар’єри длявходу в галузь. Завдяки цьому у монополіста не можуть з’явитись потужніконкуренти. Бар’єри можуть бути пов’язані з високими капітальними витратами вгалузі; наявністю захищених авторських прав (патенти, ліцензії) тощо;

власність наджерела сировини. Контроль над джерелами сировини робить неможливим появу угалузі нових фірм;

економія намасштабі, яка досягається при монопольному випуску. Завдяки ефекту масштабу,монополіст досягає мінімальних витрат на виробництво одиниці продукції. Будьяка нова фірма в галузі буде мати менші масштаби, а отже — більшу собівартістьодиниці продукції, тобто економічно буде неефективною і неконкурентноздатною;

державний захистмонопольного становища. Іноді держава з тих чи інших причин надає правовиробництва продукції лише одній фірмі, гарантуючи їй монопольне становище. Наприклад,виробництво грошових знаків.

З точки зорузахищеності монопольного становища розрізняють такі види монополій:

закрита монополія.Монопольне положення фірми захищене у державних правових актах (законах,патентах, ліцензіях);

відкрита монополія.У такому випадку монопольне положення фірми не захищене від конкурентів. Натаких ринках фірмі важко тривалий час зберігати панування на ринку.

У залежності відпричин, які викликали появу монополії, розрізняють види монополій:

природна монополія.Природними вважають ті, в яких мінімальні середні витрати досягають тільки колиодна фірма обслуговує весь ринок. Тут з природних причин не може бутиконкуренції. Природні монополії існують в галузях з яскраво вираженим ефектоммасштабу: енергетика, зв’язок, комунальне господарство. До природних такожможна віднести монополії, що пов’язані з володінням унікальними природнимиресурсами;

монополія, що єнаслідком науково-технічного прогресу. Внаслідок впровадження у виробництвотехнічних новшеств, нових продуктів фірма може стати монополістом. Такамонополія не може бути тривалою, оскільки конкуренти намагаються наслідуватимонополіста;

монополія якнаслідок концентрації виробництва. Така монополія виникає у результатіоб’єднання фірм на ринку або поглинання однією фірмою своїх конкурентів;

адміністративнамонополія. Така монополія пов’язана з діяльністю державних органів влади, їхправом приймати нормативні правові акти, а отже диктувати умови на ринку.

Монополізм якявище спричиняє неоднозначний вплив на економіку. Він може мати як негативнітак і позитивні наслідки.

Негативні наслідкимонополізму:

в умовах пануваннямонополій пропозиція товарів менша, а ціни вищі ніж в умовах конкуренції;

монопольнепанування на ринку не стимулює до покращення якості продукції, зменшення витратвиробництва;

для збереженнясвого монопольного становища монополії схильні перешкоджати поширенню досягненьнауково-технічного прогресу;

монополії схильніздійснювати тиск на державні органи влади, утворювати лобі в урядовихструктурах, впливати на економічну політику для досягнення своїх галузевихінтересів;

монополізм порушуєпринцип рівності умов економічної діяльності, перешкоджає виникненню і розвиткунових фірм.

Позитивні наслідкимонополій:

завдяки ефектуекономії на масштабі монополії дозволяють підвищити ефективність виробництва;

завдяки потужним фінансовимресурсам монополії мають більше можливостей для впровадження нових технологій,здійснення науково-технічних розробок;

для покращеннясвого іміджу і оптимізації оподаткування монополії здійснюють фінансуваннясуспільно-гуманітарних проектів.

Враховуючинегативні наслідки монополізму, держава проводить антимонопольну політику. Воназдійснюється за такими напрямками:

недопущеннямонополізації ринків. Контроль за злиттям та поглинанням компаній, які можутьпривести до монопольного положення на ринку. В разі необхідності застосовуєтьсяпримусовий поділ компанії монополіста;

недопущенняантиконкурентних змов;

державнерегулювання монополій. Воно проводиться у випадках, коли монопольне становищеліквідувати неможливо або недоцільно (наприклад, природні монополії). Такерегулювання може полягати у встановленні граничних цін або граничних нормрентабельності; накладенні штрафів за зловживання монопольним становищем; націоналізаціяпідприємства-монополіста.

Не допуститирозвитку монополізму та його негативних наслідків можна також шляхом захистуринкових механізмів та підтримки конкурентного середовища. При забезпеченніекономічного лібералізму сам ринок усуває деякі види монополій (наприклад,монополія, що є наслідком впровадження нового продукту, використання новоїтехнології);

В Україні, як і вусіх ринкових країнах, створені правові основи для здійснення антимонопольногорегулювання. Основне місце серед них посідає Закон України “Про захистекономічної конкуренції" (від 11 січня 2001 року). В ньому визначеніправові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеженнямонополізму в господарській діяльності.

7. Функціїдержави в ринковій економіці

З моменту своговиникнення держава є суб’єктом економічної системи. Проте роль і функціїдержави у тій чи іншій системі відрізняються. В умовах ринку держава, якправило, не втручається в господарські процеси. Проблеми виробництвавідносяться до сфери діяльності недержавного сектору. Однак сам ринковиймеханізм також має недоліки і є недосконалим. Тому для сучасної економікихарактерна змішана економічна система, яка поєднує ринковий механізм здержавним регулюванням економіки.

Економічні функціїдержави пов’язані з випадками неефективності ринку, до яких можна віднести такі.

Ринок розвиваєтьсяциклічно, для нього характерна стихійність, яка може викликати кризові явища. Томуфункцією держави є забезпечення економічної стабільності та здійсненняантициклічного регулювання економіки.

Ринок немаємеханізмів захисту від монополії. Тому держава повинна здійснювати захистконкуренції та антимонопольну політику.

Ринок не здатензабезпечувати економіку достатньою кількістю грошей. Це може викликати платіжнікризи, гальмування економічного розвитку. Тому держава повинна контролюватигрошовий обіг здійснюючи грошово-кредитну політику.

Ринок не регулюєвиробництво та споживання суспільних благ. Тому держава виступає як виробникабо замовник суспільних благ, здійснює їх розподіл та регулює споживання.

Ринок не регулюєзовнішні ефекти. Це випадки, коли економічна діяльність одних суб’єктів можезменшувати або підвищувати добробут суб’єктів, які не приймають участі в угоді.Наприклад, шкідливі викиди промислових підприємств зменшують добробут людей,які проживають поряд, викликають у них додаткові витрати на лікування,прибирання, ремонт тощо. Навпаки, такі види діяльності як охорона здоров’я,освіта, комунальне господарство пов’язані з позитивними зовнішніми ефектами. Виробництвотоварів з негативними зовнішніми ефектами в умовах ринку буде надмірним, а зпозитивними — недостатнім, поки держава не надасть підтримку. Тому державаповинна здійснювати регулювання зовнішніх ефектів.

Ринок не здатензабезпечити правильну структуру економіки. В умовах ринку розвиваються тігалузі які забезпечують оптимальне поєднання прибутковості і інвестиційногоризику. Держава повинна підтримувати галузі, які є низько прибутковими, алезабезпечують загальну цілісність та працездатність економіки; наукомісткігалузі, які пов’язані з високими інвестиційними ризиками; галузі якізабезпечують економічну незалежність, лідерство на світовій арені танаціональний престиж. Таким чином, важливою функцією держави є проведенняструктурної політики.

Ринок не гарантуєзбалансований регіональний розвиток економіки. Це може викликати економічніпротиріччя між регіонами, соціальні проблеми. Тому задача держави — забезпечитиправильні регіональні пропорції економіки.

Для ринкухарактерна соціальна нерівність. Певні категорії людей в умовах ринкупозбавлені доходів, або їх доходи недостатні для підтримання споживання наприйнятному і достойному рівні. Крім того існують соціальні ризики: безробіття,втрата працездатності тощо. Тому функція держави — здійснення соціальногозахисту населення на основі перерозподілу доходів.

Ринок не забезпечуєзбалансованого природокористування. Тому держава повинна проводити екологічнерегулювання, здійснювати природоохоронну діяльність.

Ринок не гарантуєзбалансованість зовнішньоекономічних відносин. Тому функцією держави єрегулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Нарешті, ринокпотребує певної інституційної оформленості. Саме державі під силу встановитизагальні правила економічної діяльності, слідкувати за їх виконанням,гарантувати права економічних суб’єктів. Без чого неможливе функціонуванняекономіки. Держава є суб’єктом міжнародних відносин. Саме вона може укладатиміжнародні угоди, створюючи тим самим умови для виходу національних економічнихсуб’єктів на міжнародні ринки.

Випадкинеефективності ринку є об’єктивною причиною існування державного регулюванняекономіки.

Державнерегулювання економіки — це сукупність функцій держави, пов’язаних з економічноюі соціальною діяльністю та покликаних забезпечити умови функціонування ринковоїекономічної системи. Державне регулювання поєднує форми і методи впливу державина хід соціально-економічного розвитку, на досягнення цілей державноїекономічної політики, а також сукупність знань і теоретичних концепцій такогорегулювання.

Методи державногорегулювання поділяють на:

правові — законодавчі та інші правові акти, які регламентують економічну діяльність,міжнародні угоди та ін.;

адміністративні — методи прямого адміністративного регулювання, які обмежують волю поведінкигосподарюючих суб’єктів: нормативи, стандарти, ліцензії, квоти, штрафи і т.п.;

економічні — вонивпливають на економічну мотивацію, не обмежуючи при цьому свободу вибору: методиподатково-бюджетної та грошово-кредитної політики, амортизаційна політика та ін.;

пропагандистські — вплив на поведінку економічних суб’єктів через засоби масової інформації,пропагандистські заходи та ін.

За характером діїметоди державного регулювання поділяють на методи прямого й непрямого впливу.

Пряме регулюванняздійснюється шляхом законодавчих актів та, заснованих на них, дій виконавчоївлади. Пряме втручання виражається у тому, що держава надає кредити, виступаєвласником підприємств, приймає законодавчі акти.

Непрямерегулювання опирається на використання різних фінансових (бюджетно-податковихта кредитно-грошових) важелів, за допомогою яких уряд має можливість з певноюмірою ефективності впливати на поведінку приватних фірм, підприємств.

Тема 7.Підприємство і підприємництво1. Сутьпідприємництва та умови його існування

Підприємництво єодним з обов’язкових компонентів ринку, без якого він не може існувати. Протепідприємництво виникло набагато раніше ринку й існувало у різних економічнихсистемах. Підприємництво є явищем історичним. Його зміст та види змінювалисьразом з розвитком економіки. Першими видами підприємництва були торгівля,військові походи, географічні експедиції. Лише з розвитком капіталізму іформуванням ринкової економіки підприємництво починає проникати у виробничудіяльність.

Підприємництво єскладним суспільно-економічним явищем, яке можна розглядати у різних аспектах:

як економічнукатегорію;

як типгосподарської діяльності;

як типекономічного мислення.

Як економічнакатегорія підприємництво відображає систему економічних відносин між суб’єктамигосподарювання, які пов’язані з пошуками різноманітних комбінацій ресурсів,здатних забезпечити комерційний успіх та максимізацію прибутку.

Вперше в науковийоборот термін „підприємництво" ввів французький банкір XVIII століттяірландець за походженням Ричард Кантільон (1680 [?] — 1734). Підприємці, найого думку, це клас людей, які отримують нефіксовані (невизначені) доходи. Цеті, „хто дає визначену ціну в місці покупки, з тим щоби потім перепродати заневизначеною ціною". Таким чином, Кантільон виділив характерні рисипідприємництва: це діяльність, яка спрямована на отримання доходу і пов’язана зризиком.

Наступний крок вусвідомленні підприємництва зробив Адам Сміт. Він визначав підприємця яквласника, що самостійно веде господарську діяльність заради комерційного успіху.На його думку, підприємець переслідуючи свої інтереси сприяє задоволеннюсуспільних потреб. Сміт показав, що підприємництво характеризуєтьсясамостійністю, ініціативністю і сприяє суспільному благу.

Французькийекономіст Жан-Батист Сей (1767 — 1832) називає підприємцем людину, яка здатнавміло комбінувати ресурси, організовувати діяльність людей в рамкахгосподарської одиниці. Таким чином підкреслюється організаційна сторонапідприємницької діяльності.

Німецькийекономіст і соціолог Вернер Зомбарт (1863 — 1941) розглядав підприємництво яксоціально-психологічний феномен, в основі якого лежить устремління до„завоювання собі світу". В матеріальній сфері це завоювання зводиться дозбільшення грошової суми. У розумінні Зомбарта підприємець витупає якзавойовник, багатий на ідеї, який може організувати людей, підкорити їх своїйволі, заставити їх працювати заради реалізації своїх цілей.

Проте найбільшзначний вклад у розробку теорії підприємництва зробив австро0американськийекономіст Йозеф Шумпетер (1883 — 1050). Він розмежовує поняття підприємець такапіталіст (власник). На думку Шумпетера підприємництво не складає професію чистійкий суспільний клас. Функція підприємництва не закріплюється навічно заякимись певним носієм. Підприємництво за Шумпетером пов’язане насамперед зноваторством. Саме новаторська функція відрізняє підприємця від капіталіста. Прицьому він може й не бути власником, а отже не обов’язково приймає на себе ризик.Новаторство також відрізняє підприємця від традиційного менеджера. Новаторствопідприємців полягає у пошуку нових комбінацій, основними серед яких є:

1) виробництвонових благ;

2) застосуваннянових способів виробництва і комерційного використання уже існуючих благ;

3) освоєння новихринків збуту;

4) освоєння новихджерел сировини;

5) зміна галузевоїструктури. Завдяки новаторству підприємництво виступає основним факторомекономічного розвитку.

Підприємництвоявляє собою специфічний тип економічної діяльності. У цьому розумінніпідприємництво — це самостійна, ініціативна, здійснювана на власний ризикдіяльність, яка спрямована на одержання прибутку.

Ознакамипідприємницької діяльності є: самостійність; ініціативність; господарськийризик; відповідальність за результати діяльності; активний пошук новихкомбінацій.

Виділяють такіфункції підприємництва:

ресурсна — самепідприємці відшукують та мобілізують ресурси для господарської діяльності;

організаторська — саме підприємці створюють господарські одиниці, комбінують ресурси таорганізовують їх ефективне функціонування;

творча — вонаполягає у постійному пошуку нових варіантів виробництва, комбінації ресурсівтощо.

Суб’єктамипідприємницької діяльності можуть бути:

приватні особи;

група фізичних абоюридичних осіб (різного роду асоціації, господарські товариства, кооперативи);

держава в особівідповідних органів.

Закон обмежуєможливість займатись підприємницькою діяльністю для деяких категорій населення.Заборонено займатись підприємництвом:

військовослужбовцям;

службовцямпрокуратури, державної безпеки, МВС, суду, державного арбітражу, державногонотаріату, митниці;

представникаморганів державної влади та управління;

громадянам, щомають непогашену судимість за економічні злочини.

Об’єктамипідприємництва є сукупність певних видів діяльності. виділяють такі видипідприємницької діяльності:

виробнича;

фінансова;

торговельна;

інноваційна;

посередницька;

страхова.

Підприємницькадіяльність — це складна форма господарювання, яка будується за певнимипринципами та обмеженнями.

Принципипідприємницької діяльності:

вільний ісамостійний вибір видів діяльності;

самостійнезалучення до підприємницької діяльності на добровільних засадах майна іншихгромадян;

вільний доступ довикористання усіх не заборонених законом ресурсів;

вільний найомробочої сили;

самостійнеприйняття господарських рішень;

самостійневстановлення ціни в межах закону;

самоокупність тасамофінансування;

отримання прибутку;

економічнавідповідальність за результати діяльності;

вільний вихід наміжнародний ринок;

дотриманнязаконності.

Для розвиткупідприємницької діяльності потрібні певні умови. Виділяють чотири групи умовпідприємницької діяльності.

Правові умови. Вониполягають у створенні необхідної правової бази для підприємницької діяльностій, насамперед, у гарантії прав власності.

Економічніполягають у забезпеченні економічних умов підприємництва: захисті конкуренції йобмеженні монополізму; розвитку ринкової інфраструктури.

Політичні умовивключають в себе, насамперед, забезпечення політичної стабільності іпрогнозованості політики держави.

Психологічні умови.Вони передбачають формування позитивного суспільного відношення допідприємництва, розвиток культури підприємництва, підприємницької психологіїтощо. Психологічні умови особливо важливі у перехідних постсоціалістичнихекономіках.

2. Підприємствояк суб’єкт ринкової економіки

Підприємницькадіяльність здійснюється у певних організаційних формах й потребує створенняпевних організаційних структур. Основною організаційною структурою дляздійснення підприємницької діяльності є підприємство.

Підприємство — цеосновна ланка економіки. Саме з підприємств складаються галузі і усе народнегосподарство. На підприємствах здійснюється виробництво суспільного продукту.

Підприємство єпервинною ланкою суспільного поділу праці. У цьому розумінні — це колективлюдей поєднаних поділом і кооперацією праці. Саме у підприємстві переплітаютьсяіснуючі і з’являються нові економічні інтереси.

Підприємствохарактеризується самостійністю й економічною відокремленістю. Основоюсамостійності підприємства є наявність власного майна та завершеного циклувиробництва. Підприємство являє собою технологічно єдиний комплекс засобіввиробництва, пристосований для випуску готової продукції.

Підприємство — цесамостійно господарюючий суб’єкт з правами юридичної особи, який здійснюєвиробничу, комерційну або науково-дослідницьку діяльність з метою отриманнядоходу.

У складіпідприємства не може бути інших юридичних осіб.

Ознакамипідприємства є наявність: власного балансу; розрахункового рахунку у банку; власноїпечатки; товарного знаку; юридичної адреси та ін.

Підприємствовиконує такі функції:

економічна — виробництво товарів і послуг;

відтворювальна — інвестування капіталу на розвиток виробництва, його оновлення та розширення;

соціальна — задоволення потреб суспільства, забезпечення доходами учасників підприємства.

Підприємства можнакласифікувати за різними ознаками.

За формоювласності підприємства бувають:

приватні — діютьна основі приватної власності громадян або суб’єктів господарювання (юридичнихосіб);

колективні;

комунальні — діютьна основі власності територіальних громад;

державні;

підприємствазасновані на змішаній власності.

За формоюорганізації підприємства бувають:

індивідуальні (одноосібневолодіння);

товариства (партнерства);

корпорації.

Товариство — формаорганізації підприємницької діяльності, що ґрунтується на поєднанні капіталівкількома громадянам або юридичними особами. Товариства бувають таких видів:

повне товариство — партнери несуть повну і солідарну відповідальність усім своїм особистим майном;

товариство зобмеженою відповідальністю — партнери несуть відповідальність лише в межахсвоїх внесків у статутний капітал і не несуть власним майном. Статутний капіталтаких товариств не може бути меншим 100 мінімальних заробітних плат;

товариство здодатковою відповідальністю — партнери несуть відповідальність в межах своїхвнесків у статутний капітал, але додатково встановлюється відповідальністьпевним відсотком власного майна;

змішане (командитне)товариство — у ньому частина партнерів несе повну відповідальність, а частинаобмежену.

Корпорація (акціонернетовариство) — підприємство капітал якого створюється шляхом підписки на акції. Акціонеринесуть обмежену відповідальність в межах свого внеску в статутний капітал. Законвстановлює мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства. ВУкраїні він не може бути меншим 1250 мінімальних заробітних плат.

За розміромпідприємства поділяють на: малі, середні та великі. Головними критеріямивизначення розміру підприємств є кількість зайнятих та обсяги валового доходу. Увідповідності до Господарського кодексу України, здійснюється такий поділпідприємств:

малі підприємства — підприємства, на яких чисельність працюючих не перевищує 50 чоловік, а річнийваловий дохід не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро;

великіпідприємства — підприємства, на яких чисельність працюючих перевищує 1000чоловік, а річний валовий дохід перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро;

середніпідприємства — усі інші, які не відносяться до малих і великих.

За сфероюдіяльності підприємства розрізняють: посередницькі, виробничі, комерційні,фінансові та інші.

Різноманітністьформ підприємств створює можливості конкурентної боротьби між ними іприбуткового вкладення капіталу. Крім того підприємства можуть утворювати різнівиди об’єднань. Економічна конкуренція допомагає встановити, які формипідприємств є найбільш життєздатними та ефективними в умовах ринку.

3. Організаційноправові форми підприємницької діяльності

Підприємницькадіяльність може здійснюватись у різних формах, кожна з яких дозволяєзабезпечити певні масштаби економічної діяльності, якомога повніше реалізуватиінтереси підприємця. Форми підприємницької діяльності відрізняються яккількістю осіб залучених до неї так і їх правовим статусом. Підприємницькадіяльність може здійснюватись як одноосібно так і шляхом об’єднання кількохосіб. Вона може здійснюватись як без створення так і зі створенням юридичноїособи. Основною класифікацією форм підприємницької діяльності є класифікація заорганізаційно-правовими формами.

Організаційноправова форма показує: механізм створення капіталу суб’єкта підприємництва; механізмуправління; механізм розподілу прибутку; механізм відповідальності зарезультати економічної діяльності; механізм ліквідації або реорганізаціїсуб’єкта підприємництва.

Заорганізаційно-правовими формами можна виділити такі форми підприємництва.

Індивідуальнеодноосібне підприємництво без створення юридичної особи. Таке підприємництвозасноване на особистій власності й особистій праці підприємця, протепідприємець може використовувати й найману працю. Перевагами такої форми є: простапроцедура створення, не потребує значного капіталу; одноосібне управління йповний контроль засновника над бізнесом; весь дохід повністю належить власнику;можливість використовувати спрощену систему оподаткування (фіксований абоєдиний податок). Недоліками є: капітал приватного підприємця формується зарахунок його приватного майна; основним джерелом фінансування розвитку є лишевласний прибуток; можливість залучати до фінансування кредити обмеженакількістю майна, яке підприємець може надати у заставу; повна відповідальністьза результати діяльності особистим майном.

Приватнепідприємство — це юридична особа, заснована на власності окремого громадянина. Перевагамитакої форми є: не потребує значного капіталу; 100% капіталу належить засновникщо забезпечує йому повний контроль над бізнесом й одноосібне право на прибуток;відповідальність за результати діяльності лише майном підприємства юридичноїособи й не поширюється на особисте майно засновника; можливість використовуватиспрощену систему оподаткування (фіксований або єдиний податок). Недоліками є: капіталпідприємства формується лише за рахунок приватного майна засновника; основнимджерелом фінансування розвитку є власний прибуток; можливість залучати дофінансування кредити обмежена майном підприємства, яке воно може надати узаставу.

Одноосібніпідприємства мають дуже обмежені можливості для фінансування свого розвитку. Томуз метою розширення масштабів бізнесу підприємці можуть об’єднувати своїкапітали, утворюючи господарські товариства.

Господарськетовариство — це підприємства, створені на засадах договору юридичних абофізичних осіб шляхом об’єднання їхнього майна і підприємницької діяльності зметою отримання прибутку. Господарські товариства бувають: повними; з обмеженоювідповідальністю; з додатковою відповідальністю; командитні; акціонерні.

Повне товариство — договірне товариство, капітал якого утворено шляхом внесення паїв двох абобільше осіб, які несуть повну і солідарну відповідальність за зобов’язаннятовариства всім своїм майном. Участь партнерів в управлінні і розподіліприбутку визначається їх часткою в капіталі товариства та установчимидокументами. Перевагами такої форми є: відносно проста процедура створення; непотребує значного капіталу, закон не обмежує його мінімального розміру; можливістьвикористовувати спрощену систему оподаткування. Недоліками є: обмеженіможливості залучення зовнішніх джерел фінансування бізнесу, основним джереломзалишається власний прибуток; повна відповідальність власників за результатидіяльності товариства своїм особистим майном.

Товариство зобмеженою відповідальністю — спілка, яка має статутний фонд, поділений начастини, розмір яких визначається засновницькими документами. Учасникитовариства несуть відповідальність за зобов’язаннями в межах їхніх вкладів устатутний фонд. Закон обмежує мінімальний розмір статутного фонду. В Українівін не може бути меншим 100 мінімальних заробітних плат. Перевагами такої формиє: відповідальність учасників за результати діяльності обмежена лише майномтовариства й не поширюється на особисте майно засновника; більш високакредитоспроможність дозволяє залучати зовнішні джерела фінансування; законтакож дозволяє товариствам з обмеженою відповідальністю залучати фінансовіресурси шляхом випуску облігацій. Недоліками є: труднощі з оцінкою вартості йповерненням частки учасника при бажанні його вийти зі складу товариства; необхідністьвносити зміни в реєстраційні документи при зміні складу учасників товариства. Товариствоз додатковою відповідальністю — спілка, статутній фонд якої поділений начастини, розмір яких визначено засновницькими документами. Учасники такоготовариства відповідають за його борги своїми внесками у статутний фонд, а занестачу цих коштів — додатково власним майном відповідно до внеску кожного зпевним коефіцієнтом. Командитне товариство — спілка, яка разом з одним абокількома учасниками, що несуть повну відповідальність за зобов’язаннятовариства всім своїм майном, включає також одного або кількох учасників, якінесуть обмежену відповідальність лише вкладом у майно товариства. Повніпартнери мають право управління, а їх дохід залежить від результатів діяльностітовариства. Партнери з обмеженою відповідальністю приймають участь лишекапіталом, не мають права управління й отримують фіксований дохід відповідно довеличини свого паю.

Акціонернетовариство — товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількістьакцій рівної номінальної вартості. Капітал акціонерного товариства утворюється шляхоморганізації підписки і продажу акцій. Кожен акціонер є співвласником товаристваі має право на участь в управління й отриманні частини прибутку акціонерноготовариства пропорційно свої частці акцій в загальному акціонерному капіталі. Посвоїй суті акціонерне товариство є товариством з обмеженою відповідальністю вякому кожен акціонер несе відповідальність за зобов’язаннями товариства лише вмежах свого внеску в акціонерний капітал. Закон обмежує мінімальний розмірстатутного капіталу акціонерного товариства. В Україні він не може бути меншимніж 1250 мінімальних заробітних плат. Перевагами такої форми є: обмеженавідповідальність учасників за результати діяльності товариства; високакредитоспроможність дозволяє широко залучати зовнішні джерела фінансування якза рахунок кредитів та випуску облігацій, так і за рахунок додаткової емісіїакцій; не виникає труднощів з оцінкою вартості частки учасника, оскільки вонавизначається ринковою вартістю акцій; при бажанні його вийти зі складутовариства достатньо продати свій пакет акцій. Недоліками є: продаж акцій навідкритому ринку може породжувати спекуляції ними, що збільшує ризикінвестування в акції і може зменшити можливості товариств залучати додатковікапітали через випуск акцій. Цей недолік часто усувають засновуючи акціонернітовариства закритого типу. акції таких товариств продаються лише середвизначеного кола акціонерів й не продаються вільно на відкритому ринку.

4. Акціонернетовариство, як форма організацій бізнесу. Акції, їх суть і види

Найрозвиненішоюформою господарського товариства є акціонерні товариства, на долю яких вкраїнах з ринковою економікою припадає 30-40 відсотків виробничих фондів.

Акціонернітовариства діляться на два види:

відкритого типу,акції якого можуть вільно розповсюджуватися шляхом відкритої передплати абокупівлі-продажу на біржах. Акціонер такого товариства може вільно вийти з йогоскладу, продавши свій пакет акцій будь кому. Також будь хто може статиакціонером купивши пакет акцій на ринку. Такі товариства мають широкіможливості залучати капітали через продаж акцій. Недоліком такого товариства єможливість втрати контролю над товариством в разі, якщо хтось перекупитьконтрольний пакет акцій.

закритого типу,акції якого розповсюджуються тільки поміж його засновниками. Акціонер такоготовариства не може продати свій пакет акцій без згоди інших акціонерів. Такожбудь хто не може стати акціонером без згоди засновників, оскільки акції такоготовариства не продаються на відкритому ринку. Такі товариства мають вужчі, упорівнянні з відкритими товариствами, можливості залучати капітали через продажакцій, проте тут немає загрози втратити контроль над товариством.

Акція — це ціннийпапір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутномуфонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товариствіта право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержаннячастини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь в розподілі майна вразі ліквідації акціонерного товариства.

Акції можуть бутипростими та привілейованими; іменними та на пред’явника.

Прості акції даютьправо участі в управлінні акціонерним товариством. Вищим органом управлінняакціонерного товариства є загальні збори акціонерів. Голосування здійснюється зрозрахунку: одна акція — один голос. Право контролю дає контрольний пакет акцій.Теоретично контрольним пакетом вважають 50% + 1 акція. Проте на практиці іменші пакети акцій дозволяють впливати на прийняття рішень. Дивіденди попростих акціях не гарантуються, а залежать від результатів діяльностітовариства та рішення акціонерів.

Привілейованіакції надають акціонерам певні привілеї: у купівлі акцій нової емісії; гарантуютьпевний розмір дивіденду; першочерговому у порівнянні з простими акціонерамиповернені внесків при ліквідації товариства та ін. Досить часто за привілеївласників привілейованих акцій позбавляють права голосу.

Іменні акції — акції з вказаним іменем власника. Такі акції не може привласнити інша особа. Протеїх купівля-продаж потребує відповідного юридичного оформлення, а значитьдодаткових витрат та більшого часу.

Акції напред’явника — без вказаного імені власника. Такі акції більш ліквідні, оскількикупівля-продаж не потребує додаткових витрат на юридичне оформлення, робиться лишевідповідний запис в реєстрі акціонерів. Проте вони не захищені від привласненняіншою особою.

За формами випускуакції можуть бути готівковими та безготівковими. В сучасній економіціпереважають безготівкові. Вони існують у вигляді записів у реєстрах. На рукиакціонеру видається лише сертифікат акцій, у якому вказується якою кількістюакцій і на яку суму він володіє. В Україні усі акції випускаються убезготівковій формі.

Акція приноситьвласнику дохід у двох формах: у формі дивіденду; у формі зростання курсової (ринкової)ціни акції.

Дивіденд — частинаприбутку акціонерного товариства, яка виплачується власнику акції. Дивідендможе встановлюватись або у вигляді абсолютної суми, або у вигляді відсотку відномінальної ціни акції.

Зростання курсовоїціни акції — дохід, який має вигляд перевищення поточної ринкової ціни акціїнад ціною, за яку акціонер придбав її.

Акції мають: номінальнуціну; підписну ціну і ринкову (курсову) ціну.

Номінальна ціна — ціна, яка вказана в акції при її випуску. Вона вказує яку частку в акціонерномукапіталі займає одна акція. Номінальна ціна має значення лише для визначеннячастки кожного акціонера в загальному капіталі акціонерного товариства.

Підписна ціна — ціна за якою акціонерне товариство продає акції при їх первинному випуску. Цяціна визначає дійсний обсяг капіталу, який залучає товариство через випускакцій.

Ринкова (курсова) цінаакцій — ціна за якою акції купуються-продаються на вторинному ринку. Ринковаціна не впливає на розмір капіталу акціонерного товариства, але впливає напривабливість його акцій для інвесторів, а отже визначає можливості залученнятовариством у майбутньому додаткових капіталів через випуск акцій.

Курсова ціназвичайних акцій безпосередньо залежить від прибутку акціонерного товариства: чимвін більше, тим вища їх ціна. Другим фактором, що впливає на курсову ціну, єнорма позичкового процента: якщо він більший, то нижча ціна і навпаки. Ринковаціна акцій визначається за формулою:

/>.

5. Маліпідприємства і їх місце та роль в економіці

Малі підприємства займають особливе положення в економіці, тому їмприділяється велика увага з боку держави.

Малі підприємства заповнюють ті ніші ринку, які не вигідні крупномубізнесу, а отже роблять більш досконалою і органічною структуру економіки. Цеможуть бути ніші пов’язані з виконаннями разових замовлень, робіт з невеликимиобсягами, врахуванням особливих індивідуальних запитів споживача. Тому малийбізнес сприяє більш повному задоволенню потреб споживачів.

Малі підприємства надають економіці більшої гнучкості і мобільності,оскільки схильні більш чуттєво ніж великі підприємства реагувати на зміни упопиті, а також реструктуризація та перебудова на малих підприємствах потребуєзначно менше часу і зусиль ніж на великих.

Малі підприємства створюють конкурентне середовище, а отже запобігаютьмонополізації економіки.

Малі підприємства конкуруючи з крупними вимушені постійно вдаватись доінновацій, а отже вони фактором науково-технічного прогресу в економіці.

Малі підприємства сприяють зайнятості й зменшенню безробіття, аджевартість робочого місця на малому підприємстві значно нижча ніж на великому.

Малі підприємства сприяють розвитку духу підприємництва й більш повноїреалізації багатогранних економічних інтересів населення.

Хоча малі підприємства відіграють дуже важливу роль в економіці, вонизнаходяться у більш жорстких умовах функціонування ніж великі. Вони мають меншіможливості для залучення фінансових ресурсів, крім того не можуть витримуватиконкуренції з боку великих. Саме тому в розвинених країнах держави здійснюютьпідтримку малого бізнесу. Ця підтримка здійснюється через надання фінансовоїдопомоги та фінансових пільг, організацію матеріально-технічного таінформаційного забезпечення.

З огляду на особливий статус малих підприємств, виникає необхідністькритеріїв малого підприємства. Найбільш поширеними критеріями виділення малихпідприємств є кількість зайнятих та обсяги обороту.

У відповідності доГосподарського кодексу України малими вважаються підприємства, на якихчисельність працюючих не перевищує 50 чоловік, а річний валовий дохід неперевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро;

Тема 8.Витрати та результати діяльності підприємства1. Кругообігта обіг капіталу підприємства

Для того, щобздійснювати виробничу діяльність, підприємству потрібен капітал, який вонопускає в оборот. Капітал повинен бути впостійному русі. Рух капіталу характеризується його кругооборотом.

Кругооборот капіталу — це рух вартості факторів виробництва через сферивиробництва і обігу, в результаті чого вона проходить три стадії й послідовноприймає виробничу, грошову і товарну форми.

/> />                                                    РС

/>                              Г —  Т                 … В … Т′ — Г′ ,        

                                                    ЗВ

де Г — первиннийавансований капітал в грошовій формі,

Т — товар,

РС — робоча сила,

ЗВ — засобивиробництва,

В — процесвиробництва товарів та послуг,

Т′ — виробленийпродукт (його вартість перевищує Т, Т′ = Т + ∆Т),

Г′ — зрісшийпервинний авансований капітал. (Г′ = Г + ∆Г).

Стадіїкругообороту:

Г — Т — на ційстадії купуються засоби виробництва, наймається робоча сила, формуються умовивиробництва;

… В… — на ційстадії здійснюється виробництво товарів і послуг;

Т′ — Г′- на цій стадії відбувається реалізація товарів і послуг і одержання прибутку.

У процесікругообороту капітал приймає три функціональні форми: грошову, продуктивну ітоварну.

Кругооборот,розглянутий як безупинно поновлюваний процес, називається оборотом капіталу.

Протягом одногокругообороту фірмі повертається лише частина початково авансованої вартості; протягомодного обороту фірмі повертається вся початково авансована вартість.

Час обороту — цеперіод, протягом якого ресурси, пройшовши сфери виробництва і обігу,повертаються до вихідної (грошової) форми.

Час оборотурозпадається на час виробництва і час обігу.

Швидкість оборотувимірюється кількістю оборотів ресурсів, яку вони здійснюють протягом року:

/>,

де n — кількістьоборотів у рік,

O — прийнятаодиниця часу (рік),

t — час оборотуданих ресурсів.

2. Капіталпідприємства та його структура

У відповідності доспособу переносу вартості використовуваного виробничого капіталу на вартістьствореного товару капітал ділиться на дві групи: основний і оборотний.

Основний капітал — капітал, який функціонує протягом тривалого часу, не втрачає своєї натуральноїформи і переносить свою вартість на вартість продукції частинами. До основногокапіталу відносяться будівлі, споруди, машини, устаткування, інструмент іінвентар (крім малоцінного й такого, що швидко зношується).

Оборотний капітал- капітал, який функціонує протягом одного виробничого циклу і цілкомпереносить свою вартість на продукт.д.о нього відносяться сировина, матеріали,незавершене виробництво, малоцінні й такі, що швидко зношуються інструменти таінвентар, а також капітал, використовуваний для найму робочої сили.

Процес переносувартості основного капіталу протягом терміну його служби на вартістьвиготовленого продукту й акумулювання її в амортизаційному фонді називаєтьсяамортизацією.

Амортизаційнийфонд призначений для відновлення елементів основного капіталу, що вибув звиробничого процесу внаслідок фізичного і морального зношення.

Фізичне зношенняосновного капіталу — це втрата ним споживчої вартості, матеріальне зношення впроцесі використання або під впливом зовнішніх факторів (корозія, температура іт.п.).

Моральне зношення- це втрата вартості основного капіталу з двох причин:

створенняаналогічних, але більш дешевих засобів праці;

випуск більшпродуктивних засобів праці за тією ж ціною.

3. Витратисуспільства та підприємства

У своїй діяльностіпідприємства використовують різноманітні ресурси. Більшість ресурсів купуєтьсяна ринку і має вартісну форму. Витрати ресурсів на виробництво продукції, якінабувають вартісної форми, називаються витратами виробництва.

Існує два підходиу розгляді витрат виробництва.

1) З точки зорувсього суспільного виробництва їх поділяють на:

Витратисуспільства. Вони характеризують, у що обходиться виробництво продукціїсуспільству в цілому. З позицій суспільства до витрат належать витрати, яківиражені у вартості кінцевої продукції.

витратипідприємства. Вони показують, у що обходиться виробництво продукціїпідприємству.

На рівні підприємстваіснує одночасно також два підходи до визначення витрат виробництва:

бухгалтерський — важливий в господарській практиці. Саме бухгалтерські витрати законодавчозакріплені в законах про податки на прибуток підприємств;

економічний — важливий для економічних досліджень, аналізу інвестиційних проектів. В йогооснові лежить теза про обмеженість ресурсів й альтернативних варіантах їхвикористання.

В економічномупідході витрати розглядаються як альтернативні витрати, тобто альтернативнавартість ресурсів при найбільш доцільному альтернативному варіанті їхвикористання.

Економічні витрати- це витрати, які підприємство повинно здійснити, або ті доходи, якіпідприємство повинно забезпечити постачальникам ресурсів для того, щобвідволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.

Економічні витратиподіляють на явні і неявні.

Явні (зовнішні) представляютьсобою плату постачальникам ресурсів (праці, сировини, енергії, придбанняобладнання й т.п.). Вони відображаються на балансі підприємства, тому їхназивають бухгалтерськими. В бухгалтерській звітності їм відповідає поняттясобівартості.

Неявні (внутрішні)- це неоплачені витрати на власний та самостійно використовуваний ресурс. Вонине враховуються як витрати в бухгалтерській звітності й представляють собоюнедоотримані доходи через відмову використовувати власні ресурси за межамифірми. До неявних відносять й нормальний підприємницький прибуток.

В короткостроковихперіодах витрати поділяють на постійні та змінні.

Постійні (FC) — витрати, величина яких не залежить від змін обсягів випуску (орендна плата,адміністративні видатки, амортизація).

Змінні (VC) — витрати, величина яких змінюється в залежності від змін обсягів продукції (витратина сировину, енергію, оплату праці робітників й т.п.).

В економічномуаналізі розраховують такі показники витрат:

Валові (TC) — цевсі витрати (постійні та змінні) в сукупності. TC = FC + VC.

Середні (AC) — величина витрат, яка приходиться на одиницю продукції. AC = TC / Q.

Граничні (MC) — додаткові витрати на виробництво додаткової одиниці обсягу продукції. MC = ∆TC/ ∆Q.

В економіцівикористання ресурсів підлягає дії закону спадної продуктивності ресурсів. Відповіднодо нього, віддача від кожної додаткової одиниці ресурсу буде зменшуватися, якщовеличина витрат цього фактора збільшується, а інші фактори залишаютьсянезмінними.

Собівартість — грошовий вираз витрат підприємства на виробництво продукції. Вона відображаєвитрати сировини і матеріалів, амортизаційні відрахування, оплата праці,відрахування на соціальне страхування, плата за кредит та ін.

4. Формидоходу підприємства. Валовий дохід підприємства та його розподіл

Результатомдіяльності підприємства є його дохід. Валовий дохід — це загальна сума доходувід усіх видів діяльності підприємства. Частина валового доходу підприємства завирахуванням усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність є прибуткомпідприємства. Прибуток підприємства є основним джерелом розвитку підприємства,науково-технічного вдосконалення його матеріально-технічної бази, усіх формінвестування, джерелом сплати податків.

Основна доляприбутку підприємства — прибуток від реалізації (ПР), який залежить від обсягувиробництва, собівартості продукції і ціни. Прибуток від іншої реалізації (Пір)- це перевищення доходів продукції непромислового виробництва (робіт, послуг),відпущених на сторону, від реалізації матеріалі, засобів праці, нематеріальнихактивів (винаходів товарних знаків, промислових зразків, ноу-хау, програмногозабезпечення, банків даних) над видатками по них.

Прибуток відпозареалізаційних операцій (Ппр) — різниця між доходами і видатками по цихопераціях. Ці операції, не пов’язані із збутом продукції: пайова участь успільних підприємствах, розміщення на депозитних рахунках в банках тимчасововільних коштів, надходження, штрафів, боргів, пені.

Балансовийприбуток (Пб<sub/>= Пр<sub/>± Пір<sub/>± Ппр) є базоюоподаткування, податком на прибуток підприємства. Чистий прибуток, щозалишається після сплати податку використовується на соціально-економічні ціліпідприємства: розвиток підприємства, соціально-культурну сферу, матеріальнезаохочення виробників, формування ресурсного фонду, виплати в благодійні фонди.Використання прибутку визначається статутними документами підприємства ізалежить від його форми власності і організаційно-правової форми. Наакціонерному підприємстві розподіл прибутку визначається зборами акціонерів іпередбачає виплату дивідендів власникам акцій.

Прибуток єабсолютним показником ефективності діяльності підприємства, який залежить відвеличини авансованого капіталу. Відносним показником є рентабельність, який взагальному виді розраховується як відношення прибутку до витрат, тобто є нормоюприбутку. Розрізняють показники рентабельності, які використовуються для оцінкиефективності використовуваних у виробництві авансованих ресурсів (капіталу) іпоточних витрат, і показники, на основі яких визначають доходність іефективність використання майна підприємства.

Ефективністьвиробничо-господарської діяльності підприємства відображає показник рентабельностівиробництва (балансової рентабельності Rб),<sub/>розраховується яквідношення балансового прибутку до середньої за період вартості капіталу (основнихфондів і оборотних засобів):

/>

Рентабельністьсукупних активів (Ra) характеризує ефективність використання всього майнапідприємства і визначається відношенням балансового прибутку до середньої сумиактивів балансу підприємства:

/>.

Рентабельністьвласного (акціонерного) капіталу (Rв) характеризує ефективність вкладеного впідприємство власного капіталу і є нормою прибутку на власний капітал:

/>.

Ефективність втратна виробництво і збут продукції характеризує показних рентабельності продукції(Rпр), який визначається відношенням прибутку від реалізації до повноїсобівартості реалізованої продукції:

/>.

Тема 9.Основи теорії відтворення1. Суть,основні риси та типи відтворення

Відтворення — це процес суспільного виробництва, який розглядається якбезперервний процес у постійному відновленні.

Суспільне економічне відтворення основане на органічній єдності всіхчастин, що його утворюють і передбачає відтворення усіх елементів економічноїсистеми:

виробництва, розподілу, обміну, споживання;

домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всьоговиробництва;

продуктивних сил, складових його частин і економічних відносин;

суспільного виробництва і суспільного споживання.

Економічне відтворення суспільства включає в себе такі найважливішімоменти:

1) відтворення суспільного продукту та його конкретних форм;

2) відтворення людського ресурсу як особистісного фактора виробництва тайого зайнятості;

3) відтворення основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобіввиробництва, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;

4) відтворення національного багатства;

5) відтворення споживання;

6) відтворення економічних відносин. У складі економічних відносинвідтворюються різноманітні форми власності, відносини розподілу,товарно-грошові відносини.

Види економічного відтворення.

Просте відтворення — це відновлення процесу суспільного виробництва зроку в рік у незмінних масштабах. Просте відтворення передбачає, що прибуток таінші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, а повністюспоживаються домогосподарствами. Просте суспільне відтворення було типовим длядокапіталістичних економічних формацій.

Розширене відтворення економіки — це відтворення суспільного виробництвав зростаючих розмірах. У цьому разі частина прибутку та інших доходівпідприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у виробництво зметою розширення його межі виробничих можливостей.

2. Економічне зростання, його суть та фактори

Розширеному відтворенню відповідає таке явище як економічне зростання. Підекономічним зростанням розуміють збільшення кількості, товарів і послуг, якіпродукує національна економіка. Графічно економічне зростання зображаютьпереміщенням кривої виробничих можливостей вправо. Економічне зростаннявимірюють двома способами. По-перше, темпами зростання реального ВВП за певнийпроміжок часу — здебільшого за рік. По-друге, темпами зростання реального ВВПнадушу населення за той самий період.

Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшенняобсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життяв країні. Економіка, що зростає, спроможна повніше задовольняти потреби людей іефективніше розв'язувати соціально-економічні проблеми. Збільшення заробітків уході економічного зростання створює можливості сім'ям і окремим особамотримувати додаткові матеріальні блага і послуги без відмови від споживанняінших життєвих благ. Економічне зростання дає можливість країні боротися збідністю та забрудненням довкілля. Економічне зростання створює можливості дляскорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічнезростання полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Воно дає змогунації зберігати державну незалежність.

Фактори економічного зростання. Економічне зростання будь-якої країнивизначають чотири групи факторів:

1) фактори пропозиції;

2) фактор попиту;

3) фактор ефективності;

4) соціокультурні, інституційні та інші фактори.

Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання. Їхє чотири:

1) кількість та якість природних ресурсів;

2) кількість та якість трудових ресурсів;

3) обсяг капіталу країни;

4) технологія.

Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів,ураховуючи і технологічний потенціал, дає змогу національній економіцівиробляти більший обсяг продукції.

Природні ресурси — це землі, корисні копалини, енергоносії, водніресурси, клімат. Проте важливо не лише багатство ресурсів, а їх раціональне іефективне використання. Трудові ресурси — пропозиція робочої сили, їїкваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці — становлять найважливішийфактор економічного розвитку. Тут також важливе ефективне використання трудовихресурсів, низький рівень безробіття. Капітал сукупність засобів виробництва. Тутважливо не лише оновлювати, а й нарощувати основний капітал через інвестування.Технологія, яка охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторськірозробки, менеджмент та підприємництво.

Стабільне економічне зростання передбачає не лише повне використанняресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності).Іншими словами, країна має використовувати ресурси найекономніше (виробничаефективність) і виробляти з них найцінніші для суспільства товари і послуги (розподільнаефективність).

Існує низка інших факторі в, які впливають на економічне зростання. Цепередовсім соціокультурні та інституційні чинники. До них належать: сприятливасоціальна, культурна і політична атмосфера, позитивне ставлення до праці. Втривалому періоді економічне зростання залежить від політичної організаціїсуспільства.

Типи економічного зростання.

Екстенсивний тип економічного зростання — це нарощування виробництва товаріві послуг на основі збільшення кількості факторів за попереднього рівнятехнології. Інакше кажучи, обсяг продукції зростає за рахунок збільшеннячисельності робочої сили, обсягу інвестицій, використовуванихсільськогосподарських угідь та інших ресурсні. При цьому продуктивність працізалишається незмінною.

Інтенсивний тип економічного зростання — це збільшення виробництватоварів послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів — підвищеннякваліфікації працівників, поліпшення використання реального капіталу,застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організаціїгосподарської діяльності тощо. За цього типу зростання продуктивність праціпідвищується.

3. Економічнийцикл і його фази

Циклічність — це специфічна форма функціонування ринкової економіки. Виділяютьтри підходи до визначення причин циклічності:

1) пояснення циклів зовнішніми (екзогенними) факторами. Це явища, яківідбуваються за межами економічної системи (зміна чисельності населення, винаходи,інновації, війни. тощо);

2) пояснення внутрішніми (ендогенними) факторами. Це явища, яківідбуваються всередині економічної системи (споживання, інвестиції, діяльністьуряду і т.п.).

3) пояснення синтезом внутрішніх і зовнішніх причин.

У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цикли, щосправляють найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. У зв'язкуз цим середні цикли не без підстав називають базисними або відтворювальними. Циклхарактеризується періодичними піднесеннями й падіннями ділової активності. Основноювластивістю циклу є коливання темпів зростання ВВП в часі.

Фази циклу. Економічні цикли середньої тривалості, як правило, містятьчотири фази, що йдуть у своєму розвитку одна за одною (див. Рис):

криза (1);

депресія (2);

пожвавлення (3);

піднесення (4).

/>

ВВП

                       1        2       3      4

                                                                     час

Криза (рецесія) характеризується: перевиробництвом з наступним падіннямобсягів виробництва; падінням товарних цін; зростанням безробіття; падіннямрівня життя населення; зростанням взаємних неплатежів; ростом процентних ставок.

Депресія (застій, стагнація) характеризується стабілізацією виробництва,але на низькому рівні; високий рівень безробіття; рух капіталу нежвавий,відсутні нові інвестиції.

Пожвавлення — початок оновлення основного капіталу; активізаціяінвестицій та сукупного попиту; підвищення рівня виробництва; зменшеннябезробіття; зростання товарних цін.

Піднесення (експансія) — масове оновлення й розширення основногокапіталу4стрімке зростання прибутків й цін; обсяги виробництва перевищують максимальні вминулому циклі.

Визначальними у цих фазах є криза і піднесення. Тому дехто з вченихрозглядає структуру економічного циклу як двохфазову: рецесія й експансія.

Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є криза. Зодного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу: скорочення виробництва,масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальнізавоювання трудящих і демократію, неминучу політичну напруженість. З іншогобоку вона відіграє конструктивну функцію. прискорюючи відмирання застарілихекономічних систем, вона є водночас найважливішою ланкою, яка розчищає шлях длянового витка розвитку — прискорення технічного і технологічного оновленнявиробництва, структурної перебудови економіки, підвищення ділової активності.

Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінами структуриекономічного циклу і змісту його окремих фаз. Щ зміни пов'язані передусім звпливом на відтворювальні процеси досягнень науково-технічного прогресу, активнимвпровадженням у виробництво ресурсозберігаючих технологій, зростанням часткигалузей, які виробляють товари широкого вжитку, а також сфери послуг, що меншепіддаються циклічним коливанням.

На зміст циклічності дуже відчутий вплив має інтернаціоналізаціявідтворювальної структури, так само як і масштабне застосування в системіуправління економікою новітніх засобів інформатики. Це природно, розширюєможливості здійснення як на макрорівні, так і на рівнях окремих корпораційефективної антициклічної політики. Як наслідок цього в повоєнному розвиткуекономіки відбулися загальне скорочення тривалості фаз економічного циклу табільш швидке досягнення стану структурної рівноваги.

4. Малі,середні та довгі цикли

Циклічність являє собою відхилення економіки від стану рівноваги, якеможе бути представлено в трьох видах:

Відхилення ринкового попиту від пропозиції товарів та послуг. Такевідхилення може бути короткостроковим та довгостроковим;

Відхилення, яке пов’язане зі зміною попиту на обладнання, споруди і т.п.;воно долається протягом 8 — 12 років шляхом переливу капіталів;

Відхилення, яке пов’язане з переходом від одного технологічного способувиробництва до іншого. Рубежі між ними відмежовують крупні етапи цивілізації.

Відповідно до цього розрізняють такі основні види циклів.

Короткочасні, або короткі (3-4 роки). В їх основі лежить необхідністьоновлення товару, або коливання попиту на гроші Малі циклипов’язані з відновленням рівноваги на споживчому ринку. Вони регулюютьсябезпосередньо на підприємстві з допомогою проведення маркетингових досліджень,стратегічного планування.

Середні (7-11 років). Середні цикли виникають врезультаті міжгалузевої конкуренції. Їх матеріальною основою є необхідністьоновлення основного капіталу. Для впливу на них використовуються методидержавного централізованого регулювання.

Великі економічні цикли (40-60 років). Поряд змалими і середніми циклами існують більш тривалі економічні цикли, названі„довгими хвилями”. М.Д. Кондратов виділив дві з половиною „довгі хвилі": перша- з початку 90-х років 18 ст. до 1844-1851 рр.; друга — до 1896 р; третя — з1896 р. по 1920 р. Ці цикли називають„довгими хвилями Кондратьєва" від імені російського вченого, який їхописав. „Довгі хвилі" складаються з висхідної фази „великогопіднесення", що триває 20-25 років та низхідної фази — „великого спаду",які пов’язані з великими науково-технічними відкриттями і їх широкимзастосуванням в промисловості. Матеріальною основою таких циклів є змінабазових технологій та поколінь машин (стрибок у лінії технічного прогресу),оновлення об’єктів інфраструктури.

Іноді виділяють також циклічні коливання вікових трендів.

В економічнійтеорії виділяють також цикли Кітчина тривалістю3-5 років, Джугляра — 7-11років, Кузнєца — 15-20 років і т.д.

5. Антициклічнізаходи держави

Антициклічнерегулювання — це система господарсько-політичних заходів, які здійснюютьсядержавою з метою пом’якшення циклічних коливань суспільного виробництва ізменшення соціальних та економічних збитків, які вони спричиняють.

Існуютьрізноманітні погляди на причини виникнення циклічних коливань, і різні підходидо їх регулювання. Проте концепції регулювання найбільш наближені до двохосновних — неокейнсіанської та неокласичної. Перша пропонує управляти сукупноюпропозицією, друга сукупним попитом. В залежності від початкових умов таорієнтирів прихильники того чи іншого напрямку по-різному вирішують питаннязгладжування циклічних коливань, по-різному оперують інструментами, державногорегулювання, котрі можна використовувати для цих цілей. Так, прихильникикейнсіанських рецептів більшу увагу надають бюджетній, податковій політиці (фіскальній).Неокласичні теорії базуються на проблемах грошей та кредиту (монетарнійполітиці).

Серед інструментівмакроекономічного регулювання виділяють фіскальне та монетарне. Фіскальнерегулювання передбачає скорочення витрат державного бюджету, збільшення податковихставок в періоди, що погрожують перевиробництвом та додаткові витратидержбюджету, зменшення податкових ставок, коли виникає погроза недовиробництва.Тим самим здійснюється вплив на стан ділової активності в країні.

Монетарнерегулювання означає вплив на ринкову економіку з допомогою механізму зміниоблікових ставок, норм обов’язкових банківських резервів, операцій з ціннимипаперами.

Поряд зінструментами фіскальної та монетарної політики використовують інструментицінової, антиінфляційної, зовнішньоекономічної політики, що сприяютьстабілізації економіки та попередженню економічних криз. Адже, якщо в 19 ст. антициклічне регулювання обмежувалось лише антикризовою політикою, то в 20 ст.д.ержававпливає на всі фази циклу, щоб попередити виникнення криз.

В фазі спаду всізаходи держави повинні бути направлені на стимулювання ділової активності. Дляпопередження „перегрівання" економіки і пов’язаних з ним негативнихнаслідків в господарській діяльності державі слід проводити політикустримування. Податково-бюджетна політика цього періоду характеризуєтьсяпідвищенням податкових ставок, скороченням державних видатків, обмеженнями вгалузі проведення амортизаційної політики. Вказані фіскальні заходи приводятьдо зниження купівельної спроможності, тобто і до скорочення попиту, щоприводить в кінцевому результаті до зниження ділової активності. Вкредитно-грошовому регулюванні проводиться політика „дорогих грошей”: підвищенняпроцентних ставок по кредитах, скорочення кредитних ресурсів банків.

В Україні для виходуіз кризи були використані, перш за все, інструменти монетарної політики, якідали позитивні наслідки — стабілізували фінансову систему, національну валюту,сприяли зростанню ділової активності. Впровадження нової системи оподаткуваннядоходів населення сприяє зростанню попиту, що стимулює національного виробника.Продумана зовнішньоекономічна політика захищає виробництво від іноземнихконкурентів. Змінюються позиції української економіки на світовому ринку,сформувалась стійка тенденція до збільшення українського експорту. Це сприяєекономічному зростанню, що спостерігається з 2000 року.

Тема 10.Відтворення і зайнятість трудових ресурсів1. Відтворенняробочої сили

Людський фактор єголовною продуктивною силою суспільства. Тому у відтворенні продуктивних силнасамперед слід виділяти відтворення особистого фактора — людини праці іпідприємця. Продуктивна сила людини праці характеризується її робочою силою,тобто здатністю до праці.

У будь-якій суспільно-економічнійформації робоча сила має дві характеристики:

кількісну (кількістьносіїв здатності до праці);

якісну (станфізичного розвитку і здоров¢я людини, рівень освіти, кваліфікації, співвідношення цих показниківдля різних професійних груп населення).

Процес відтворенняробочої сили — це, по-перше, виробництво робочої сили, тобто підтримання івідновлення фізичних і розумовихздібностей людей до праці, у т. ч. зміну працівників, які вибувають з процесувиробництва (причому ця заміна відбувається, як правило, в розширених масштабах),по-друге, розподіл робочої сили в галузях, підрозділах і сферах народногогосподарства і, по-третє, споживання робочої сили, тобто її використання впроцесі виробництва.

Щоб працяздійснювалася як продуктивний процес, робоча сила повинна реально включатися доскладу продуктивних сил, тобто бути зайнятою у процесі виробництва

Відтворенняробочої сили перш за все передбачає забезпечення працездатного населення роботою,їх зайнятість.

Зайнятість — цедіяльність громадян, пов¢язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їмдохід у грошовій або іншій формі

Повна зайнятістьозначає використання всіх придатних для цього трудових ресурсів і характеризуєтьсядостатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобтозабезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатен працювати.

Повна зайнятість єосновою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Колитрудові, а разом з ними й інші ресурси використовуються повністю, економікакраїни перебуває на межі своїх виробничих можливостей.

Однак дляефективного функціонування економіки потрібно, щоб працівники використовувалисьв найбільш необхідних виробництвах, з найбільшою віддачею. Тобто необхіднараціональна зайнятість. Якщо на виробництві надмірна кількість працівників,економіка втрачає свою ефективність. Тому сучасна економіка не може забезпечити100% зайнятість.

Під повноюзайнятістю розуміється ситуація, коли роботу мають всі хто може і бажаєпрацювати. Вона відповідає природному рівню зайнятості.

Якщо економіка маєнедостатньо робочих місць для бажаючих працювати, то формується неповназайнятість: певна кількість робочої сили вимушено залишається без роботи.

Не всі придатнідля зайнятості трудові ресурси мають бажання займатися тим чи іншим родомекономічної діяльності, яка приносить дохід. Тому наука виділяє таку категорію,економічно активне населення — це населення, яке протягом певного періодузабезпечує пропонування робочої сили для виробництва товарів і послуг. Доекономічно активних належать зайняті та безробітні.

Для характеристикизайнятості населення країни у віці від 16 років поділяють на три групи:

А) зайняті — целюди, що виконують оплачувану роботу і ті, що мають робочі місця, але тимчасовоне працюють через хворобу, відпустку.

Б) безробітні — целюди, які не мають роботи, але активно її шукають.

В) ті, що неналежать до робочої сили, це частина дорослого населення, яка зайнята вдомашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідностіабо в зв’язку з навчанням, чи просто не хоче працювати й не шукає роботу.

Зайняті йбезробітні утворюють сукупну робочу силу.

Повнота іраціональність у комплексі визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуванийнею оптимальний соціально-економічний результат у певний час і за конкретнихумов.

Особливостівідтворення робочої сили на сучасному етапі. Однією з принципових особливостейвідтворення людського ресурсу в розвинутих країнах є значне розповсюдженняпідприємницької діяльності. Близько 80% зайнятих у західних країнах у тій чиіншій формі виступають власниками сімейної справи, дрібних, малих, середніх івеликих підприємств, власниками акцій корпорацій.

Для сучасноговідтворення робочої сили характерним є високий рівень кваліфікації, що дозволяєзайматися підприємницькою діяльністю представникам практично всіх професій.

Елементамивідтворення робочої сили в сучасних умовах є:

дошкільне, шкільневиховання і навчання, середня спеціальна, вища і наукова освіта (приблизно 80-90%за рахунок держави, приватного капіталу і громадських організацій);

заробітна плата,яка відповідає рівню освіти і кваліфікації, як правило, вище прожиткового рівня;

субсидуванняпочаткової підготовки і перепідготовки робочої сили (у середньому на 90% зарахунок держави);

допомоги побезробіттю і різні види соціальної допомоги (на 75-80% за рахунок держави);

пенсійнезабезпечення, в основному вище прожиткового мінімуму (на 90-100% за рахунокдержави і приватного капіталу);

фінансування навідновлення і зміцнення здоров'я і культурний розвиток (на 70-80% за рахунокдержави, приватного капіталу і громадських організацій).

Отже, можназробити висновок, що розширене відтворення сукупної робочої сили суспільства — цезростання її чисельності в органічному зв'язку з підвищенням рівнякваліфікації, зростанням продуктивності праці, тривалості трудового стажу тадобробуту населення.

2. Ринокробочої сили, як форма регулювання відтворення трудових ресурсів

Ринок праці (робочої сили) — це специфічний ринок, на якому об’єктомкупівлі-продажу виступає один з основних факторів виробництва -праця (робочасила). Попит на працю пред’являють підприємства, фірми, а пропозицію формуєнаселення. Ринок є однією з найважливіших ланок у розвиненій ринковій системі йозначає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили завласним бажанням і вибором на засадах трудового найму. Такий вибір визначаєтьсясуспільними потребами та індивідуальними можливостями, і тому заробітна платапрацівників залежить від вартості робочої сили, попиту та пропозиції на неї.

Об'єктом купівлі-продажу робоча сила стає за умов існування, з одногобоку, вільного вибору професії або виду діяльності, що передбачає вільнепереміщення людини в межах країни і за її межами, придбання будинку, квартириабо оренди її на певний час, а з іншого боку, — вільного вибору між зайнятістюі незайнятістю в суспільному виробництві. Інакше кажучи, не тільки людина, яказдатна до праці, може це робити чи не робити, а й той, хто наймає робочу силу,також має право на вибір. А це означає, що невіддільним атрибутом ринку праці єбезробіття — надзвичайно складна економічна і соціальна проблема для будь-якоїкраїни.

На ринку праці дієзакон попиту і пропонування робочої сили, який впливає на заробітну плату. Заробітнаплата представляє собою ціну робочої сили й утворюється як результат взаємодіїпопиту і пропозиції на ринку праці. Величина заробітної плати відображаєпотребу в даному виді праці й забезпечує перелив робочої сили між галузямиекономіки, між регіонами, а також стимулює освоєння нових професій,перекваліфікацію.

На ринку працівідбувається досить жорсткий відбір найбільш здібних, підприємливих. Слабих інездібних ринок праці не сприймає. Разом з тим він стимулює висококваліфікованупрацю, високу дисципліну, сприяє створенню жорсткого взаємозв'язку між внескомкожного (граничною продуктивністю праці) і оплатою праці.

Міжнародний досвідсвідчить, що ринок праці не може існувати поза конкурентною, основаною наприватній власності економікою і демократичних суспільних інститутів. Національнийринок праці охоплює все суспільне відтворення — через нього кожна галузь ікожне підприємство одержують необхідну їм кількість кадрів не тільки заданогопрофесіонально-кваліфікаційного складу, але й певних культурних і етичнихвластивостей, адекватних вимогам цивілізованої і демократичної економіки.

На ринкуреалізується можливість:

вільного виборупрофесії, галузі, місця діяльності, що стимулюється пріоритетними пропозиціями(рівень оплати праці, можливості реалізації творчих задумів і т.д.);

наймання ізвільнення за дотримання норм трудового законодавства, що захищає інтересилюдей з точки зору гарантій праці, його оплати;

незалежної і разомз тим економічно заохочуваної міграції трудових ресурсів між регіонами,галузями і професійно-кваліфікаційними групами, котра звичайно сприяєпокращенню умов життя і трудової діяльності;

вільного рухузаробітної плати та інших доходів при збереженні пріоритету освіти, дотриманняустановленого законом гарантованого мінімуму заробітної плати, що забезпечуєпрожитковий мінімум, і регулювання верхньої межі доходів через податковусистему, засновану на прогресивній шкалі.

3. Безробіття,його суть, причини і форми

Безробіття — цестан, коли людина немає оплачуваної роботи та здійснює ї пошук. Безробіття єоднією з основних проблем економіки, оскільки впливає як на рівень життя людей,так і на обсяги виробництва. Найчастіше рівень зайнятості в економіціхарактеризують за допомогою показника рівня безробіття.

Рівень безробіття — відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили.

/>

де Б — безробітні,З — зайняті, Б′ — рівень безробіття.

Рівень зайнятості — відношення зайнятих до дорослого населення, виражене в процентах.

Види безробіття.

Фрикційнебезробіття — пов’язане зі зміною населенням місця роботи або місця проживання. Відповідно,певний час люди знаходяться без роботи й здійснюють її пошук. Таке безробіттяіснує завжди.

Структурнебезробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит на неї незбігаються. Це є наслідком структурних змін в економіці, внаслідок яких попитна деякі професії зменшується. Це безробіття також неминуче.

Циклічнебезробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка супроводжуєтьсяпадінням попиту на робочу силу. в фазі піднесення воно відсутнє.

Циклічнебезробіття вважається вимушеним, а фрикційне й структурне — природним. Ситуація,коли відсутнє циклічне безробіття відповідає повній зайнятості. Рівеньбезробіття за повної зайнятості називають природною нормою безробіття.

Природний рівеньбезробіття — рівень безробіття, при якому чисельність безробітних відповідаєкількості вільних робочих місць і існує повна зайнятість.

За формами проявубезробіття може бути відкритим і прихованим.

Прихованебезробіття полягає втому, що спеціалісти виконують роботу, яка потребуєнабагато меншої кваліфікації, чим та, яку вони мають, або коли до виконанняроботи залучено більше працівників ніж необхідно.

Тема 11.Фінансово-кредитна система в ринковій економіці1. Фінансовасистема країни та її структура

Фінанси — цесукупність економічних відносин, які виникають у процесі формування, розподілута використання грошових фондів й пов’язані з обігом грошових коштів. Частофінанси ототожнюють з грошима. Проте фінанси — це не гроші, а насампередекономічні відносини. Фінанси відображають процес руху грошей в готівковій ібезготівковій формах, рух всіх інвестиційних цінностей, що замінюють в певниймомент часу грошові кошти (цінні папери, дорогоцінні метали, об’єкти вкладеннякапіталу). Вони виконують дві основні функції: економічну (сприяютьперерозподілу національного доходу, стимулюють чи стримують виробника,забезпечують безперервність виробничого процесу) та функцію контролю.

Фінансова система — це сукупність взаємопов’язаних ланок, кожна з яких є носієм певних фінансовихвідносин та перебуває у певному зв’язку з іншими ланками системи. Фінансовусистему можна представити як сукупність, з одного боку, певних сфер фінансовихвідносин, з іншого — різних інститутів, що забезпечують функціонування цих сфері процес управління ними.

Структурафінансової системи. Відповідно до суб’єктів виділяють чотири основних елементифінансової системи, кожен з яких вирізняється наявністю власної фінансовоїбази, функціональним призначенням та цілями діяльності:

державні фінанси — основний елемент структури фінансової системи. Його складовими є державнийбюджет, місцеві бюджети, державні цільові позабюджетні фонди, державний кредит.Державні фінанси є основою для виконання державою своїх функцій та здійсненнядержавного регулювання соціально-економічного розвитку, проведення економічноїполітики.

фінансипідприємств, установ, організацій — це сукупність фінансових відносин на рівніконкретних суб’єктів господарювання (юридичних осіб). До них відносять фінансиприбуткових, неприбуткових. Вони є основою не лише для власного функціонуванняпідприємств та організацій, а й в цілому для соціально-економічного розвиткукраїни, оскільки є джерелом податкових надходжень до бюджетів та джереломособистих доходів населення.

фінансидомогосподарств (домогосподарств) — це економічні відносини пов’язані зформуванням, розподілом та використанням грошових фондів, створених з особистихдоходів населенням. Вони забезпечують споживання населення, є джерелом длязаощаджень і, в кінцевому рахунку, для інвестицій.

фінанси страхування- це сукупність особливих перерозподільних відносин, що виникають з приводуформування цільових фондів страхування за рахунок грошових внесків. Ці фондипризначені для відшкодування можливих матеріальних втрат внаслідокнепередбачених подій. Фінанси страхування включають сукупність цільовихспеціалізованих фондів загальнообов’язкового страхування, страхових компаній,товариств взаємного страхування.

Фінансова політика- це сукупність заходів держави з мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілуй використання з метою досягнення певних економічних, соціальних і міжнароднихцілей, підпорядкованих реалізації інтересів суспільства. Фінансова політика маєзабезпечувати нормальне функціонування фінансової системи держави й на ційоснові — ефективніше виконання державою соціальних, економічних, екологічних,оборонних та інших функцій.

Основна метафінансової політики — збільшити обсяг фінансових ресурсів на основіекономічного розвитку, нарощування державних фінансів, необхідних для повнішогозадоволення потреб суспільства.

Відповідно дочасового простору, на який орієнтована фінансова політика, її поділяють на: поточнута перспективну.

Поточна фінансоваполітика пов’язана з оперативним регулюванням ланок фінансової системи, їхзбалансуванням і підтримкою рівноваги між ними.

Перспективнафінансова політика розрахована на тривалий період. Вона має забезпечувативиконання стратегічних масштабних завдань, які потребують великих витрат часута капіталу.

За напрямкамифінансової політики виділяють політику: економічного розвитку, стабілізації,обмеження ділової активності.

Політикаекономічного розвитку — система фінансових заходів, спрямованих на збільшенняфактичного обсягу валового національного продукту та підвищення рівнязайнятості населення.

Політика стабілізації- система фінансових заходів, спрямована на утримання обсягу випуску продуктуна досягнутому в країні рівні.

Політика обмеженняділової активності — система стримувальних фінансових заходів, спрямованих назниження темпів зростання реального обсягу ВВП порівняно з досягнутими. Урядзастосовує таку політику в періоди піднесення, щоб запобігти кризіперевиробництва.

Фінансова політикає складовою частиною економічної політики й повинна бути ув’язаної з іншимивидами політики: кон’юнктурною, структурною, політикою конкуренції, соціальноюта ін. Основними інструментами фінансової політики є: державні видатки, податкиі платежі, податкові та інші фінансові пільги, інструменти впливу на грошовумасу, кредитне регулювання та ін.

2. Податкита податкова система

Податки — цевстановлені законодавством обов’язкові, безумовні платежі, які сплачуютьсяфізичними та юридичними особами в державний та місцеві бюджети у встановленомурозмірі та у встановлені строки. Податки та платежі є основним джерелом доходівдержави та місцевих органів влади.

Податки виконуютьтакі функції:

фіскальна. Задопомогою податків держава наповнює свій бюджет.

регулююча. Змінюючиставки оподаткування, збільшуючи або зменшуючи податкове навантаження державаможе регулювати сукупний попит і пропозицію з метою досягнення економічноїрівноваги.

стимулююча. Вводячиабо відміняючи податки, надаючи податкові пільги держава може стимулюватирозвиток одних і стримувати розвиток інших, небажаних для суспільства видівекономічної діяльності.

Податки поділяютьна прямі та непрямі. Прямі податки стягуються безпосередньо з індивідів та фірм(прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств). Непрямі — цеподатки, що встановлюються на товари та послуги і входять в їх ціну (податок надодану вартість, акцизи, мито).

В залежності відставок податки поділяють на: пропорційні, коли ставка оподаткування незмінна йне залежить від величини доходу; прогресивні, коли ставки оподаткуваннязростають зі збільшенням доходу; регресивні, коли податкова ставка зізбільшенням доходу знижується.

В залежності відоргану, який справляє податки та платежі, їх поділяють на загальнодержавні тамісцеві. В залежності на які цілі використовуються надходження від податків, їхподіляють на: загальні, які надходять до загального фонду бюджету й за ними невстановлюються конкретні цілі використання (ПДВ, податок на прибуток) таспеціальні, надходження від яких можуть бути використані лише на встановленіцілі (екологічні податки, платежі в пенсійний фонд, на соціальне страхування).

Податки і платежіє одним з головних інструментів державного регулювання економіки. Вони єскладовою фіскальної політики держави. Для подолання економічних спадів,підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівнязайнятості використовують стимулюючу фіскальну політику. В рамках цієї політикизастосовують зменшення податків. З метою запобігання кризам надвиробництва,зниження рівня інфляції використовують стримувальну фіскальну політику. В їїрамках податки та платежі підвищують. Податки та платежі можутьвикористовуватись і як метод структурної політики. Зменшення ставокоподаткування, надання податкових пільг або звільнення від оподаткуванняокремих галузей чи суб’єктів економіки може сприяти їх прискореному розвитку,забезпечувати стабілізацію їх фінансового стану. Збільшення податків, введеннядодаткових податків та платежів по відношенню до окремих видів діяльностідозволяє стримувати їх розвиток або скорочувати обсяги їх діяльності. За допомогоюподатків можна впливати на потоки експорту та імпорту, врівноважуючи платіжнийбаланс, захищати внутрішній ринок та підвищувати конкурентоспроможністьвітчизняних товарів на світовому ринку.

Сукупністьподатків і обов’язкових платежів в бюджети та державні цільові фонди, якісправляються в установленому законодавством порядку; принципи, форми і методиїх встановлення, зміни, сплати, контролю утворюють податкову систему.

Податки є основнимджерелом формування бюджету.

3. Державнийбюджет та бюджетна політика

Державний бюджет (англ.budget — сумка) — головний фінансовий план держави. По своїй суті він єбалансом доходів і видатків держави, який приймається на фінансовий рік. Державнийбюджет приймається як Закон, тому є обов’язковим для виконання. Основу доходівдержавного бюджету складають податки. Податки забезпечують до 90% доходівдержави. Крім податків, держава отримує доходи від сплати державного мита,митних зборів, плати за ліцензії, рентних платежів, від підприємств державноївласності, надходжень від розміщення тимчасово вільних державних коштів. Структуравидатків державного бюджету визначається роллю та функціями держави векономіці, поточною економічною ситуацією та завданнями соціально-економічногорозвитку. Однак, в цілому виділяють такі основні напрямки видатків державногобюджету: видатки на оборону; на утримання державного апарату; фінансуваннябюджетного сектору економіки; соціальні видатки; фінансування розвиткуекономіки; обслуговування державного боргу.

Державний бюджетвідображає сукупність фінансових відносин, які виникають з приводуперерозподілу національного доходу з метою утворення та використанняцентралізованого фонду грошових засобів призначеного для фінансуванняекономічного розвитку, соціально-культурних заходів, потреб державної оборони іуправління. Таким чином, державний бюджет є одним з основних інструментівдержавного регулювання економки. Зменшуючи податки та збільшуючи видатки ізбюджету, держава може проводити стимулювання економічного розвитку, азбільшуючи податки та зменшуючи видатки, навпаки — стримувати розвитокекономіки. За допомогою бюджету держава перерозподіляє національний продукт,спрямовуючи кошти на найбільш пріоритетні завдання, здійснює структурнуполітику, вирішує соціальні проблеми, вирішує екологічні проблеми та ін.

В ході регулюванняекономіки за допомогою державного бюджету, обов’язково виникає невідповідністьміж доходами і видатками бюджету. Перевищення видатків над доходами означаєвиникнення дефіциту державного бюджету. Дефіцит означає, що держава вкладає врозвиток економіки коштів більше ніж отримує. Тому дефіцит бюджетувикористовують як метод стимулювання економіки. Покриття дефіциту бюджетуможливе за рахунок державних позик (внутрішніх та зовнішніх) або емісії грошей.Державні позики приводять до виникнення державного боргу. Тому витрати бюджетуповинні бути інвестиційними, тобто такими, які дадуть зростання виробництва йнаціонального доходу та дозволять повернути борги, які виникають у держави якнаслідок дефіциту. Допустимою межею дефіциту бюджету вважають 3% від обсягуВВП, а межею державного боргу — 60% ВВП.

Бюджетна системаУкраїни складається з державного бюджету України, бюджетів Автономної РеспублікиКрим, областей, міст Києва і Севастополя. Державний бюджет складається ізстатей доходів і статей видатків. Доходи формуються, як уже відмічалось впопередньому питанні, з податків, державних позик, доходів відзовнішньоекономічної діяльності, доходів від приватизації державного майна тощо.Видатки бюджету використовуються на фінансування народного господарства даноїтериторії, невиробничої сфери, фундаментальних наукових досліджень,забезпечення обороноздатності країни, утримання органів державної влади, наобслуговування зовнішнього боргу держави.

4. Кредит,як форма функціонування грошових фондів

Кредит — форма руху позичкового капіталу, що надається в позику. Кредит — це система економічних відносин, які виникають з приводу використанняпозичкових коштів.

Функції кредиту:

Акумулює й мобілізує тимчасово вільний грошовий капітал;

Перерозподіляє грошовий капітал та концентрує його на найбільш важливихта прибуткових галузях;

Підвищує ефективність використання капіталу, оскільки прискорює його обігта підвищує відповідальність за використання позичкових коштів;

Сприяє скороченню витрат обігу, оскільки прискорює реалізацію товарів;

Прискорює концентрацію і централізацію капіталу, дозволяє підприємствуінвестувати коштів більше ніж воно заробляє;

Є інструментом регулювання економіки. Використовуючи кредитну політику,впливаючи на процентні ставки, держава може прискорювати або стримуватиекономічний розвиток.

Принципи кредиту:

Принцип повернення. Після використання позичкові кошти повинні бутиповерненими власнику;

Строковості. Кредит надається на певний строк, після якого він повиненбути поверненим;

Платності. За користування кредитом потрібно платити. Плата закористування кредитом — процент;

Матеріального забезпечення. Кредит надається під заставу майна, ціннихпаперів, гарантію інших суб’єктів тощо;

Цільового використання. Кредит надається на певні цілі й не може бутивикористаним на інші.

Форми кредиту:

Комерційний — продаж товарів у борг одним підприємством іншому;

Банківський — надається банками;

Споживчий — надається населенню на купівлю споживчих товарів;

Іпотечний — надається під заставу нерухомості;

Державний — в ролі позичальника виступає держава;

Міжнародний — кредит надаються між державами або міжнародними кредитнимиорганізаціями.

В залежності від строку, на який надають кредит, виділяють:

Короткостроковий кредит — до одного року. Береться на поповненняоборотних засобів;

Середньостроковий кредит — від 1-го до 5 років. Береться на поповненняосновних засобів;

Довгостроковий — понад 5 років. Такі кредити якправило беруться для довгострокових інвестицій.

Плата за кредит — процент. Величина проценту залежить від строку кредиту, суми кредиту, умовкредиту, міри ризику, забезпечення, а також співвідношення між попитом іпропозицією на кредитному ринку.

Банки і банківськасистема.

Сукупністькредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування ікредитно-фінансових інститутів (установ, організацій) утворюють кредитнусистему. Основними кредиторами виступають банки, котрі в Україні утворюютьдворівневу банківську систему. Перший рівень представлений Національним банкомУкраїни (НБУ), другий — комерційними та іншими банками. Центральні банкиздійснюють випуск державних цінних паперів, реєструють комерційні банки,регулюють грошову масу в обігу, зберігають золото-валютні запаси країни. Вониздійснюють також грошово-кредитне регулювання економіки, контроль за діяльністюкредитних установ.

Центральні банкивикористовують в основному три основних інструменти впливу на грошово-кредитнуполітику. Це облікова ставка відсотку, що регулює ставку надання кредитівкомерційними банками своїм кредиторам; норма резервування, що впливає накількість грошової маси в банках; операції з цінними паперами.

Комерційні банкиподіляють на універсальні та спеціалізовані (іпотечні, інвестиційні, галузеві).Функції. що виконують комерційні банки різноманітні: розрахунково-касовеобслуговування підприємств, кредитування фізичних та юридичних осіб, залученнякоштів у вигляді депозитних вкладів, видача кредитів, валютні операції,лізингові тощо. Комерційні банки є головними „нервовими” центрами кредитноїсистеми. Сучасний комерційний банк — це кредитно-фінансовий закладуніверсального характеру. Він не тільки приймає вклади населення тапідприємств, але й видає кредити, виконує фінансове обслуговування клієнтів.

операціїкомерційного банку поділяються на пасивні та активні. Пасивні пов’язані іззалученням коштів, активні — з їх розміщенням. Крім того. Банки можутьвиконувати посередницькі операції за дорученням клієнтів на комісійній основі ідовірчими операціями (управління майном, цінними паперами).

Важливе місце всучасній ринковій економіці займають спеціалізовані кредитно-фінансовіінститути, такі як, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди,інвестиційні банки, іпотечні банки, кредитні спілки. Акумулюючи тимчасововільні кошти ці інститути активно приймають участь в нагромадженні таефективному розміщенні капіталу.

Тема 12.Тенденції розвитку світового господарства1. Виникнення,суть і основні тенденції розвитку світового господарства

Світовегосподарство — сукупність національних господарств, поєднаних в єдину системуна основі міжнародного поділу та кооперації праці. Світове господарство охоплюєкомплекс економічних відносин, що склалися між країнами. Воно поєднує усіміжнародні торгово-економічні, фінансові й науково-технічні зв’язки.

В основі розвиткусвітового господарства лежить міжнародний поділ праці. Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн на виготовленні тих чи інших видів продуктів зметою обміну ними. Він зумовлений: нерівномірним розподілом ресурсів міжкраїнами; відмінностями в природно-кліматичних умовах та географічномурозташуванні; відмінностями в забезпеченості трудовими ресурсами та їх рівнемкваліфікації; відмінностями в науково-технічних досягненнях; історичнимиумовами

Міжнароднеспівробітництво зароджується ще в сиву давнину. Першою формою економічнихвідносин була міжнародна торгівля яка стала визначальним фактором розвиткусвітового господарства. В XVI ст. вона сягнула таких масштабів, щоперетворилась на світову. Промисловий переворот та індустріалізація в ХІХ ст. прискорилирозвиток не лише міжнародної торгівлі а й національних економік, посилилиміжнародний поділ праці. В цей період великої ваги набувають нові формиекономічного співробітництва: вивіз капіталу; міжнародна міграція робочої сили;міжнародні валютні відносини. Таким чином, в кінці ХІХ ст. сформувалось світовегосподарство.

Етапи розвиткусвітового господарства.

1 етап — останнятретина ХІХ століття — початок 20-х років ХХ ст. цей етап характеризуєтьсязавершенням територіального поділу світу й початковими формуванням об’єднаноїринкової світової економіки на підприємницьких засадах. Світове господарствопредставлене двома типами країн: економічно розвиненими та колоніальнозалежними і слабко розвиненими країнами. Для цього етапу характерне переважанняринкових між розвиненими, неекономічних відносин між розвиненими та їхколоніями та практично відсутність відносин між слабко розвиненими країнами.

2 етап — початок20-х рр. ХХ ст. — початок 90-х рр. ХХ ст.д.ля цього етапу характерний розпадсвітової підприємницької економіки, розкол світового господарства на два табориу відповідності до ідеологічних принципів: капіталістичний і соціалістичний. світовегосподарство представлене економічно розвиненими країнами з ринковоюекономікою, промислово розвиненими країнами з адміністративно командноюекономікою та країнами, що розвиваються. На цьому етапі відбувається розпадколоніальної системи, зростання економічних зв’язків між розвиненими і слабкорозвиненими країнами, посилення економічної нерівності між країнами, виникненняміжнародних економічних інститутів та інтеграційних формувань.

3 етап — з початку90-х рр. ХХ ст. Для нього характерна відмова від ідеологічних принципів поділусвіту та перехід до становлення цілісної світової економіки на ринкових засадах.Світове господарство представлене: країнами з розвиненою ринковою економікою; країнамиринкової економіки, що розвиваються та країнами з перехідною економікою. Дляданого етапу характерне посилення нерівномірності економічного розвитку,глобалізація економічних процесів, набуття продуктивними силамизагальносвітового характеру.

Структурасвітового господарства.

Промисловорозвинені країни: займають панівне положення в світовому господарстві. До нихналежать близько 30держав. Їх відрізняє інтенсивний тип розвитку економіки,високий рівень розвитку продуктивних сил. Ці країни зосереджують переважнучастку економічного й науково-технічного потенціалу світу. Господарськийрозвиток країн Заходу, їх внутрішньоекономічна і зовнішньоекономічна політикавизначають основні напрямки науково-технічних зрушень та структурної перебудовив світовому господарстві, стан світового ринку.

Країни, щорозвиваються: Більшість держав цієї групи утворились в результатінаціонально-визвольної війни, розпаду колоніальної системи. Особливість полягаєу тому, що, наряду з індустріальними, існують доіндустріальні типи продуктивнихсил — багатоукладність соціально-економічної структури. Слабкий розвиток івідсталість країн обумовлює низький рівень розвитку продуктивних сил. Існуєзовнішньоекономічна орієнтація на промислово розвинені країни — аграрно-сировиннаспеціалізація продуктивних сил. На ринках цих країн панують транснаціональні компаніїрозвинених країн. Країни переживають часте загострення соціальної обстановки.

Країни перехідноготипу: колишні країни соціалістичного табору, котрі здійснюють перехід доринкової економіки. Це країни, котрі мають розвинений промисловий потенціал, кваліфіковануробочу силу. Характерне поєднання елементів командної економіки і ринку,диспропорцій економічного розвитку, загострення соціальних проблем, пов’язанихз проходженням первісного нагромадження капіталу. Багато країн Східної Європивже зараз успішно інтегруються в світове господарство в якості повноціннихпартнерів розвинених країн.

Міжнародний поділпраці.

Міжнародний поділпраці — спеціалізація деяких держав на виробництві певних видів продукції длязадоволення потреб світового ринку.

Основа міжнародногоподілу праці — природні, географічні та економічні виробничі відмінності міжнаціональними господарствами окремих країн.

На домашиннійстадії виробництва провідними були природнокліматичні відмінності. Основнаформа міжнародних економічних відносин — обмін продуктами.

На машинній — диференціація виробництва. Основна форма — міжгалузева, внутрішньогалузеваспеціалізація й міжнародна кооперація праці. Світогосподарські зв’язкипереміщуються з сфери обігу в сферу виробництва. Створюється основа для рухукапіталів.

Сучасний етапхарактеризується наростанням залежності економік, пов’язаної з переходом нанову технологічну базу, пануванням інформаційних технологій.

Форми міжнародногоподілу праці:

загальний: поділпраці за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство й т.п.);

частковий: спеціалізаціяокремих галузей виробництва, видів готової продукції;

одиничний: спеціалізаціярізних країн на випуску окремих вузлів, деталей, на технологічних стадіяхвиробництва.

Інтернаціоналізаціявиробництва привела до виникнення світових ринків продукції, капіталів, робочоїсили. Панівне положення на цих ринках займають транснаціональні корпорації (ТНК)- крупні компанії, які діють в міжнародному масштабі й контролюють суттєвучастку світового промислового виробництва й торгівлі. Розрізняють два типи ТНК:

національнікомпанії, які мають значні зарубіжні активи (вкладення);

міжфірмові союзи,які об’єднують приватні капітали різних держав.

2. Формиміжнародного співробітництва

Основною формоюміжнародного співробітництва є міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля — цеобмін товарами та послугами між державами. В якості покупців та продавціввиступають окремі особи, приватні, акціонерні підприємства та державніструктури. Масштаби та форми участі країни в міжнародній торгівлі, впливостанньої на національну економіку залежать віл рівня економічного розвитку таглибини інтеграції країни м систему міжнародного поділу праці.

Причиниміжнародної торгівлі. Міжнародна торгівля обумовлена:

обмеженістю абовідсутністю ресурсів в національні економіці;

обмеженістювнутрішніх ринків збуту;

національнимивідмінностями в рівнях витрат виробництва;

нерівномірнимдоступом до технологій й т.п.

Завдяки цимвідмінностям стає вигідною спеціалізація країн на виробництві певних товарів,витрати виробництва яких у країні менші порівняно зі світовими. Міжнароднаторгівля базується на принципі “порівняльних переваг”, який був сформульованийД. Рікардо ще у 1817 році. Відповідно до нього країна повинна виробляти лише тітовари, в виробництві яких вона має порівняльні переваги. А інші повинназакуповувати за кордоном. В результаті такої спеціалізації стає ефективнішим якнаціональне, так і світове виробництво. Тому міжнародна торгівля євзаємовигідною.

Показниками, якіхарактеризують міжнародну торгівлю є:

обсяги експорту таімпорту;

обсяги експорту таімпорту на душу населення (в розвинених країнах вони складають 3 — 5 тис. дол);

експортнийпотенціал — обсяг продукції, який країна може продати на зовнішньому ринку безшкоди для внутрішнього споживання;

співвідношеннячастки країни в світовому виробництві товарів з її часткою в світовій торгівліцими товарами. Цей показник характеризує конкурентноздатність національнихтоварів;

структура експорту.Для розвинених країн характерна машинно-технологічна спрямованість, а дляслабко розвинених — сировинна спрямованість експорту;

структура імпорту.Вона характеризує залежність країни від світової економіки.

Міжнароднаторгівля хоча є вигідною, може справляти й негативний вплив на національнуекономіку. Тому держава здійснює регулювання зовнішньої торгівлі. Існує дварежими зовнішньоторгової політики: протекціонізм (держава обмежує зовнішнюторгівлю з метою захистити внутрішній національний ринок) та фрітредерство (політикавільної торгівлі).

Вивіз капіталу таміжнародний кредит.

Іншою формоюміжнародного економічного співробітництва є вивіз капіталу. Вивіз капіталу — вилучення частини капіталу з національного обігу і включення його в виробничийпроцес або обіг в інших країнах в товарній або грошовій формах з метоюотримання прибутку.

Причини вивозукапіталу:

надлишок капіталуна національних ринках;

бажанняпідприємців використати різницю в рівнях витрат виробництва в різних країнах;

пошук доступу доджерел сировини;

бажання наблизитивиробництво до ринків збуту;

пошук більшкваліфікованої робочої сили, розвиненої ринкової інфраструктури;

бажання обійтибільш жорстке національне законодавство.

Умови розвиткуміграції капіталів — лібералізація та інтернаціоналізація економічних зв’язків.Мета вивозу капіталу — отримання більш високої норми прибутку за рахунокпереваг, пов’язаних з використанням інтернаціональних факторів виробництва.

Капітал вивозитьсяв двох формах: підприємницький та позичковий. Вивіз підприємницького капіталуздійснюється шляхом будівництва за кордоном підприємств, купівлею пакетівакцій, відкриттям філій та дочірніх компаній. Вивіз підприємницького капіталуздійснюється в формі прямих (дають право управління або контролю надпідприємством) та портфельних (не дають права контролю) інвестицій. Вивізпозичкового капіталу здійснюється через надання міжнародних позик, кредитів,банківські депозити та кошти на рахунках іноземних фінансових інститутів.

В залежності відформ власності розрізняють вивіз приватного, державного та капіталу міжнароднихфінансових компаній та організацій.

3. Міжнародніекономічні організації

Основніінтеграційні угрупування. Провідне місце серед них займає Європейський Союз (1968)- найбільш висока ступінь інтеграції у вигляді економічного і валютного союзу. Організаціяекономічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Всесвітня торгова організація — ВТО (колишня ГАТТ), Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ),Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) та ін.

Всесвітня ТорговаОрганізація почала діяти з 1 січня 1995 року на основі Генеральної угоди проторгівлю та тарифи (ГАТТ), яка протягом 1948-1994 років виконувала функції ВТО.Правові норми, які лежать в основі ВТО визначають умови, на яких здійснюєтьсясвітова торгівля товарами та послугами. Функції ВТО — організація виконаннявсіх домовленостей в рамках ГАТТ.

Міжнароднийвалютний фонд — міжнародна організація, призначена для регулюваннявалютно-кредитних відносин між державами-членами та надання їм фінансовоїдопомоги при валютних ускладненнях, які викликані дефіцитом платіжного балансу,шляхом надання коротко — та середньострокових кредитів в іноземній валюті. МВФбуло створено на міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США)в 1944 р. почав функціонувати МВФ з 1947 р. МВФ встановлює загальні правилавалютної політики та регламентує співпрацю в галузі валютних відносин.

Світовий банк. Основусвітового банку становить Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР),який було створено разом з МВФ на Бреттон-Вудській конференції в 1944 р. метоюдіяльності МБРР є сприяння структурній перебудові та розвитку економікикраїн-членів через надання довгострокових кредитів. Крім МБРР в групу Світовогобанку входять Міжнародна фінансова корпорація (1956), Міжнародна асоціаціярозвитку (1960), багатостороннє агентство по гарантуванню інвестицій (1988),Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (1966).

Європейський банкреконструкції і розвитку (ЄБРР) створений в Парижі у 1990 р. для сприянняреформам в Центральній та Східній Європі в зв’язку з переходом країн цьогорегіону до ринкової економіки. Мета ЄБРР стимулювати та прискорити залученнякапіталів в галузі інфраструктури країн Центральної та Східної Європи.

Тема 13.Міжнародна фінансова система1. Міжнароднавалютна система і її еволюція

Міжнародна валютнасистема, яка склалась в ХІХ ст., в своєму розвитку пройшла три основних етапи: етапзолотого стандарту, етап золото-паперового стандарту і етап паперово-валютногостандарту.

Система золотогостандарту склалась на початку ХІХ ст. і існувала до початку 2-ї світової війни.Її основні принципи:

а) Функціонуваннязолота в якості світових грошей;

б) Фіксаціязолотого вмісту національних валют;

в) Їх безпосередняконвертованість в золото;

г) Наявністьфіксованого валютного курсу. Різновидами цієї системи були: золотомонетний,золото злитковий і золотодевізний стандарти. (Девіза-платіжне доручення, якевиписане в іноземній валюті і має бути сплаченим за кордоном)

Системазолото-паперового стандарту була впроваджена в 1944 р. в м. Бреттон-Вудсі, дебув заснований Міжнародний валютний фонд — міжурядова організація при ООН. Вонабазувалась на таких принципах:

а) Основнимінструментом міжнародних розрахунків оголошувалось золото і прирівняні до ньогорезервні валюти — долар США і англійський фунт стерлінгів;

б) Учасникидоговору повинні були виразити свої валютні паритети, установити свій валютнийкурс по долару;

в) Міждержавнерегулювання валютно-фінансових відносин здійснювалось через МВФ;

г) Заборонавільного продажу золота. Операції з ним дозволялись тільки центральним банкамна основі фіксованої ціни на нього — 35 дол. за 1 тр. Унцію (31.1 гр).

Системапаперово-валютного стандарту була установлена в 1979 р. на конференціїкраїн-членів МВФ в м. Кінгстоні (Ямайка). Характерними ознаками цієї системи є:

а) Повнадемонетизація золота в сфері валютних відносин;

б) Головнимрезервним активом і міжнародним засобом розрахунків та платежів установлюваласяінтернаціональна розрахункова грошова одиниця СДР (спеціальні права запозичення);

в) Впровадженнясистеми плаваючих валют, при якій валютні курси коливаються під впливомринкових сил.

Ямайська валютнасистема, яка діє в нинішній час, розвивається за принципом полі центризму. Зодного боку, вона підпорядкована централізованим регулюючим діям МВФ, а здругого, має досить розгалужену мережу регіональних валютних структур. Однією зних є введена в 1979р. Європейська валютна система, в межах якої була створенаміжнародна кредитно-розрахункова одиниця ЄКЮ, на основі якої в процесієвропейської економічної інтеграції була створена і введена в дію 31 січня 1999р. єдина європейська валюта — євро.

Всі розглянуті впопередній темі форми міжнародних економічних відносин мають вартісне вираженняі опосередковуються грошовими відносинами, які в межах всесвітньогогосподарства складають ще одну форму валютно-фінансових відносин.

Міжнародні валютнівідносини — це сукупність економічних відносин, які складаються прифункціонуванні валюти в світовому господарстві і обслуговують взаємний обмінрезультатами діяльності національних господарств. Їх об’єктивну основускладають міжнародна торгівля, рух капіталів та послуг. Складовими частинамивалютної системи є:

а) Визначенняосновних міжнародних валютних засобів;

б) Режим валютнихпаритетів та курсів;

в) Уніфікаціяосновних форм міжнародних розрахунків;

г) Статусміждержавних інститутів, що регулюють валютні відносини;

д) Режимміжнародних валютних ринків.

Носієм міжнароднихвалютних відносин є світовий грошовий товар. В цій ролі в різні часи виступализолото, кредитні гроші, міжнародні і колективні валюти. Сукупність всіхплатіжних інструментів, які використовуються в міжнародних розрахунках, зветьсяміжнародною ліквідністю.

2. Валютнийринок та валютний курс

Оскільки жодна національнаекономіка не може існувати як замкнута система, неминуче виникаютьміжнаціональні економічні зв’язки: міжнародна торгівля, вивіз капіталу. Цевикликає необхідність використовувати національні грошові одиниці в міжнароднихрозрахунках, внаслідок чого виникає специфічна система відносин пов’язаних зобміном грошової одиниці однієї країни на грошову одиницю іншої, тобто системавалютних відносин. У ролі об’єктів цих відносин виступають валюти як грошовіодиниці окремих країн. Валютні відносини здійснюються на національному іміжнаціональному рівні.

Здатність однієївалюти обмінюватися на інші валюти називається конвертованістю. Розрізняють двіформи конвертованості:

1. Вільно, абоцілком конвертована валюта — це національна валюта тих країн, у зонах якихвідсутні обмеження на оборот валюти.

2. Частковоконвертована валюта — це валюта тих країн, у яких допускається лише зовнішняконвертованість валюти, й зберігаються обмеження по відношенню до визначеногокола міжнародних операцій.

Валютний ринок — системасоціально-економічних і організаційних відносин купівлі-продажу різнихіноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті. Це особлива сфераекономічних відносин, яка пов’язана зі здійсненням операцій з іноземною валютоюі платіжними документами (чеками, векселями, переказами та акредитивами віноземній валюті). Суб’єктами валютного ринку є:

а) фірми,організації і окремі особи;

б) комерційнібанки і установи, які обслуговують зовнішні зв’язки;

в) державніцентральні банки та казначейства;

г) транснаціональнібанківські установи.

В процесіздійснення суб’єктами валютного ринку операцій формуються валютні курси. Валютнийкурс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиницііншої країни. Він встановлюється шляхом котирування валют на ринку. При цьомувстановлюється курс продавця іноземної валюти і курс її покупця. Основоювизначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різнихвалют, їх паритет. А поточний курс валют формується під безпосереднім впливомпопиту і пропозиції на валютному ринку. Попит на іноземну валюту визначаєтьсяпотребами імпорту або обсягами вкладень національного капіталу за кордоном. Пропозиціяіноземної валюти формується надходженнями від експорту й обсягами вкладеньіноземного капіталу всередині країни.

Валютний паритет — співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютнийкурс і валютний паритет є сполучною ланкою між національними валютнимисистемами.

3. Фінансуванняміжнародних економічних зв`язків

Платіжний баланс — це статистичний звіт, у якому в систематизованій формі наводяться сумарні даніпро зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу завизначений період. Платіжний баланс — це систематизований запис усіхміжнародних операцій країни за певний проміжок часу. Він відображаєспіввідношення між розміром всіх грошових сум, які отримані даною країною відінших країн за визначений період і сумою всіх грошових платежів, які булизроблені нею за той же час.

Платіжний балансмає таку структуру:

І. Баланс поточнихоперацій:

баланс послуг;

торговельнийбаланс;

баланстрансфертних платежів.

ІІ. Баланс рухукапіталу:

баланс за рахункамидовгострокових капіталовкладень;

баланс зарахунками короткострокових капіталовкладень;

баланс офіційнихрезервів.

ІІІ. Статистичнірозбіжності.

IV. Підсумковийбаланс.

Співвідношенняприбуткової і видаткової частин платіжного балансу свідчить про те, яким є йогосальдо. Воно може бути активним, коли доходи даної країни перевищують їївидатки, або пасивним, якщо видаткова частина балансу перевищує його прибутковучастину. В першому випадку виникає профіцит платіжного балансу, в другому — дефіцит.

Активність чипасивність платіжного балансу є важливим показником зовнішньоекономічного, втому числі валютного стану цієї країни. Пасивність платіжного балансу можепризвести до знецінення її валюти, а при активному платіжному балансіскладаються умови для її укріплення і підвищення її міжнародного авторитету. Активнийплатіжний баланс здійснює стимулюючий вплив на економіку оскільки розширюєсукупні видатки, проте викликає інфляцію. Пасивний баланс має антиінфляційнудію, проте стримує економічний розвиток.