Реферат: Державне регулювання підприємницької діяльності

Міністерство освіти і науки України

Реферат

з основ бізнесу

«Державне регулюванняпідприємницької діяльності»

Львів — 2009

Зміст

1. Суть та необхідність державного регулювання

2. Механізм державного регулювання підприємництва

3. Інституціональні засади державної підтримкипідприємництва

4. Фінансові важелі державної підприємницькоїполітики. Економічні функції податків

5. Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу нарозвиток підприємництва

6. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

7. Державна підтримка розвитку бізнесу в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вивчення законів вільної гри економічних сил- у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії — призвело до визнаннянеобхідності… регулювання цієї гри суспільною владою.(Михайло Туган-Барановський)

Людина сьогодні уже не виходить з тих міркувань,що «найкраще регулює та держава, яка найменше регулює… Конституційні повноваженняцентральних і місцевих органів влади почали тлумачитися широко та використовуватисядля „наведення порядку“ в економічній системі. (Пол Самуельсон).

 

1. Суть та необхідність державного регулювання

Про систему ринкових відносин В. Черчілль сказав:»Вона безперечно має багато вад, проте нічого кращого людство ще не придумало".Можемо констатувати, що ця теза залишається актуальною і на сьогодні. Що ж тодіробити з цими численними недоліками, які в економічній літературі визначаються як«зона недосяжності ринку»? Безперечно, вирішувати ці проблеми повиннадержава, до того ж не порушуючи при цьому базових принципів ринкових відносин.

Для визначення оптимального ступеня державноговтручання у підприємницьку діяльність в умовах ринку, потрібно проаналізувати принципигосподарювання у цій економічній системі, з'ясувати основні переваги та недолікицієї діяльності, а також про місце в ній державного регулювання.

У ринковій економіці рішення про виробництво, споживання,економію, інвестиції, пропозиції робочої сили та фонду вільного часу приймаютьсяне державою, а окремими підприємствами, кожна юридична особа може у дозволених межахпочинати самостійні дії, одночасно відповідаючи за їх позитивні або негативні наслідки.

державне регулювання підприємницький україна

Як дійові особи виступають підприємства, акціонернітовариства, окремі підприємці, держава. Мета кожної дійової особи ринку — отриматимаксимальний прибуток або досягти соціального ефекту, який для власника є ціноюза надання продукції чи послуг та взяттям на себе ризику.

Узгодженість між окремими дійовими особами на окремихринках здійснюється у ринковому господарстві децентралізовано, без втручання з бокудержави. Стимулюючим фактором є змагання та конкуренція. Тільки завдяки цьому підприємствазмушені вести постійний пошук найкращих рішень щодо виробництва та реалізації продукціїабо надання послуг (пошук нових продуктів, нових технологій, більш низьких витрат,джерел підвищення якості сервісу), самостійно відповідати за свій фінансовий стан,запобігати неплатоспроможності, знаходити інвесторів, які можуть реалізовувати їхніінвестиційні плани. При цьому їм приходять на допомогу розвинені ринки позичковихкапіталів (банки), котрих немає в такій формі у плановій системі. Підприємства,яким не вдається забезпечити органічної взаємодії з усіма дійовими особами розгалуженоїринкової інфраструктури на довгий час втрачають ринок.

Проте ринкові господарства все ж не можуть обійтисябез держави. У всіх західних ринкових системах держава виконує в економічному життіважливу роль. Дискутуються тільки масштаби втручання державив економіку. Так, класики економічної теорії (А. Сміт, Д. Рікардо) вважали, що ринковаекономіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичноїекономіки 1929-1933 рр. ознаменувала кінець «ери» вільного підприємництва,показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.

Необхідність державного регулювання ринкової економікитеоретично обґрунтував англійський економіст Дж.М. Кейнс в книзі «Загальнатеорія зайнятості, процента і грошей» (1946). Дана теорія набула застосуванняна практиці в економіці США (в 50-ті роки) і принесла певні позитивні результатиу господарській діяльності. В подальшому теорія державного регулювання Кейнса ляглав основу економічної політики майже всіх розвинутих капіталістичних країн.

Державне регулювання ринкової економіки — це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямогоінвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктіві окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічноїполітики.

Необхідність державного регулювання ринкового механізмуобумовлюється негативними наслідками, які можуть мати місце та повинні бути попередженимиабо обмеженими.

Зокрема ринкові притаманні такі недоліки:

- він не сприяє збереженню невідтворюваних природних ресурсів;не має економічного механізму захисту навколишнього середовища; не може регулювативикористання ресурсів, що належать всьому людству та що мають загальносвітову цінність;

- він ігнорує потенційно негативні соціальні наслідкирішень, що приймаються; не стимулює виробництво товарів та послуг колективного використання(дороги, комунікації, транспорт та інше);

- сприяє виникненню масового безробіття та майнової нерівностісеред непрацездатного населення;

- не забезпечує перерозподілу доходів між багатими табідними верствами населення, дотримання відповідного рівня добробуту громадян і,особливо, працевлаштування населення;

- не забезпечує фундаментальних досліджень в науці, розвиткуосвіти, культури, безкоштовної охорони здоров'я;

- не забезпечує виробництва соціально-необхідних товарівза низькими цінами;

- він схильний до нестабільного розвитку з притаманнимйому загостренням соціальної напруженості у суспільстві та розвитком інфляційнихпроцесів.

У цьому контексті можна виділити основні функції,які мають здійснюватись державою в умовах ринкових відносин:

* Розробка і впровадження правових основ господарюваннядозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталийхарактер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи,як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.

* Визначення цілей і пріоритетів макроекономічногорозвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначаєпотрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарськінаслідки цих дій.

* Реалізація соціальних цінностей, яка проявляєтьсяв тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконаннязаконів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановленнямінімуму та меж монопольних цін.

* Регулювання економічної діяльності спрямованена вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуютьсябюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

* Захист конкуренції як основного механізму регулюванняринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавствоі контролює його реалізацію.

* Перерозподіл доходів спрямований на усуненнянадмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метоюдержава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомог тапенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринковихцін тощо.

* Фінансування суспільних благ і послуг, які єнеподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів,музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.

* Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютногоринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішнюторгівлю і вивезення капіталу.

* Стабілізація економіки — важлива функція держави,яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогоюпроведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбуз інфляцією і безробіттям.

Держава може виконувати свої функції впливу наекономіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури,освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічнихрегуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктіві окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики).За допомогою правових регуляторів держава встановлює «правила гри» наринку, а через систему економічних регуляторів-цілеспрямовано «настроює»ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активністьу раціональних рамках.

Про необхідність державного регулювання економікиговорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві завсіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку цевтручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю, що випливає з цьогофакту, вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утриманнядержавної машини: апарату чиновників, державної влади, армії, поліції, судів таін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства,яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов'язки усіх членів суспільства.Зазначені суто утриманські інтереси держави визначали її обмежену, пасивну рольу регулюванні економіки.

За цих умов активну роль відіграв ринковий механізм.Ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, автоматично і досить оперативнопристосовувала розрізнені дії господарських суб'єктів, що постійно змінювалася,регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність.Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальнихпроцесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринковогомеханізму. В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівновагиміж сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виниклаоб'єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки.

Разом з тим слід зазначити, що державне регулюванняекономіки не є «чарівною паличкою», яка автоматично усуває недоліки ринковогомеханізму. Дуже багато залежить від ступеня, форм і методів втручання держави векономіку, їх відповідності умовам конкретної країни. Світовий досвід показує, щоу застосуванні державного регулювання ринкової економіки не існує світових стандартів,а сліпе копіювання чужого досвіду може завдати тільки шкоди.

2. Механізм державного регулювання підприємництва

Паралельно з процесами становлення підприємницькогосектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Економічнийзміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програмнауково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншогосприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватисьцентральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або черезприватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.

На жаль, можливість регіоналізації втілення такихпрограм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, немає потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, єкорумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функціїпідтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині).

Проте, така практика є досить поширеною в усьомусвіті. За державою залишатиметься формування тих невід'ємних елементів соціально-економічногопростору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:

нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

інституціональних засад розвитку бізнесу;

функціональних (цільових) форм державного регулювання.

Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва — формування чинного законодавства України стосовнопідприємницької діяльності та його вдосконалення.

Базою цього забезпечення є законодавчі та іншінормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового,адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства. Нормативнерегулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основнихзасобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль зацим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшогомає індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державоюграничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств.

Основними видами адміністративного регулювання,що використовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікаціята стандартизація.

Право на здійснення підприємницької діяльностіпідприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльністьвизнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства.

В Україні діє протягом останніх років типова схемареєстрації новоствореного підприємства.

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницькихструктур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницькоїдіяльності потребують спеціального ліцензування. До них відносять: здійснення юридичноїпрактики, страхова, аудиторська діяльність, виготовлення ліків, діяльність, пов’язанаіз наданням туристичних послуг та інша.

Під стандартизацією розуміють встановлення й застосуванняєдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Сертифікація тастандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамкахпідприємницької політики і. на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців.Вся робота з стандартизації в Україні регламентується Декретом Кабінету Міністрівта комплексом стандартів державної системи стандартизації, перші стандарти якоговведені в дію 01.10.93р.

Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічнудіяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управлінняякістю зокрема стає сертифікація продукції Кожний вид товарів, який підприємствохоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто матидокумент, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнароднихстандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційноїдіяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовомуринку у 3-4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.

Організаційною основою сертифікації продукованихпідприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливішихвидів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення.

Протягом останніх років почали формуватися й міжнароднісистеми сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітетіз сертифікації — СЕРТИКО. що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено:

правила та порядок здійснення сертифікації продукції;

критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

умови вступу до міжнародної системи сертифікації(наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованоїпродукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва;

функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністювипробувальних центрів і якістю продукції).

На початку 1993 року Україна стала членом ІСО таМіжнародної електротехнічної комісії — ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншимикраїнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органівтехнічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад 12000міжнародних стандартів.

В Україні створено Державний комітет стандартизаціїта сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національноїсистеми сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національногоспоживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучаснихринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС.

 

3. Інституціональні засади державної підтримкипідприємництва

На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементомдержавної підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, маєстати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін «дерегулювання підприємництва»з'явився в Україні на початку 1998 р. після Указу Президента України «Про усуненняобмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності», де вперше роз'яснювалосяце поняття.

Дерегулювання підприємництва — це сукупність заходів,спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність,усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод дляїї розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктівпідприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягаютьліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких іншихдозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролюза діяльністю суб'єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів;спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортнихоперацій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулюванняпідприємництва.

Організаційна структура державної підтримки підприємництваперебуває поки що в стадії формування.

Також в Україні створено значну кількість громадськихорганізацій, які мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців(1989 p.). Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництваУкраїни (1990 p.). Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємцівУкраїни (1990 p.). Українська Спілка промисловців та підприємців (1992 p.). Асоціаціясприяння розвитку приватного підприємництва в Україні "Єдність" (1994р.): регіональні асоціації підприємців у Придніпров'ї, на Тернопільщині, у Вінницькійта Львівській областях. Гільдія підприємців Києва. Міжнародна спілка українськихпідприємців. Міжрегіональний форум підприємців (1996-1997 pp.). Інноваційна палатаУкраїни (2000 р.) та ін.

Організація ефективної підтримки підприємництваобов'язково потребує формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентомринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числій малого.

В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властивіхаотичність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв'язків між різнимиїї учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним.Фактично її формування теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участьі держава, і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктураринку — це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій,установ та об'єднань), які обслуговують інтереси суб'єктів підприємницької діяльності,забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищенню її ефективності.До складу інфраструктури ринку входять:

Фінансово-кредитна інфраструктура (банки, фондовіта валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійніустанови, кредитні спілки, фонди громадських об'єднань)

Організаційно-технічна інфраструктура (товарнібіржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації).Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв'язків(асоціації, торгові палати), інші — є спеціальними державними органами (служби контролюза стандартами та цінами, податкові інспекції тощо).

Інформаційно-аналітична інфраструктура (інформаційні,консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори. аудиторські організації)

Інформаційне і кадрове, науково-методичне забезпеченняпідприємництва (мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньомуінтегруються в єдину інформаційну систему.

Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчогота інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) формита методи, які умовно можна розділити на такі складові:

- матеріально-технічна підтримка;

- науково-технічна (інноваційна) підтримка;

- фінансово-інвестиційна підтримка;

- податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу;

- зовнішньоекономічне регулювання та захист національнихпідприємств;

- екологічне регулювання бізнесу.

Конкурентна (антимонопольна) політика держави спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення.Основою конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представленеЗаконами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісноїконкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), «Про Антимонопольнийкомітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції»(1996р.), та інші нормативно-правові акти.

Визначальною ознакою підприємця-монополіста є йогомонопольне, тобто домінуюче становище, яке забезпечує йому можливість одноосібнеабо разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.

Момент, коли виникає монопольне становище підприємцівна ринку всіх видів товарів (послуг) у межах певної території, визначає Антимонопольнийкомітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певномуринку (понад 35 %). Підприємство, що має монопольне становище на ринку, називаєтьсямонопольним утворенням, а його діяльність — монопольною діяльністю. Ринок у визначенихтериторіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення абоіснує бар'єр для вступу інших суб'єктів господарювання на нього, вважається монополізованимринком.

Суб'єктами антимонопольної політики в Україні єдержавні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції.Ними є: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, Антимонопольний комітет,Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчоївлади; керівництво й трудові колективи підприємств і покупці.

Для реалізації конкурентної політики, контролюза використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітетУкраїни та його територіальні управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів,запровадження граничних нормативів рентабельності;

декларування зміни цін;

установлення стандартів і показників якості длятоварів і послуг;

квотування обсягів виробництва товарів (послуг);

використання державних замовлень;

розподіл ринків;

тарифне регулювання імпорту та експорту товарівта ін.

Інститут банкрутства є невід'ємною складовою державної підприємницької політики та інструментомцивільно-правової відповідальності за неефективну організацію роботи підприємницькихструктур. В Україні нормативно-правове регулювання процесу банкрутства ґрунтуєтьсяна Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність»,«Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексіУкраїни. Суб'єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державніпідприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторамиабо перед бюджетом. Однак неспроможний суб'єкт господарювання на цьому етапі щене є банкрутом. Він визнається таким тільки за рішенням арбітражного суду. До прийняттятакого рішення йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедурусанації (систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству).

Умовами санації можуть бути: випуск нових акційабо облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитіві надання урядових субсидій; зменшення процентів за облігаціями, випущеними підприємством,та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову;ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна формивласності підприємства; структурна перебудова виробництва; зміна ринків збуту; змінасировинної бази; інші заходи.

4. Фінансові важелі державної підприємницькоїполітики. Економічні функції податків

Податок встановлюється тільки державою і є тількиїї атрибутом. Встановлення податку в законі держави є формою прояву державного суверенітету.Індивідуальність податку проявляється у тому, що при його стягненні держава берена себе обов'язки надання кожному платнику визначеного еквівалента, який дорівнюватимерозміру його платежу.

Податки є частиною загальної фінансової системияк держави в цілому, так і окремих її суб'єктів. Крім того, вони виступають однієюз категорій ринкової економіки.

Податки існують у сфері виробничих відносин, оскількиє вилученням частини виробленого продукту (в грошовій формі) в дохід держави. Алеподатки — це нестійка категорія. Вони постійно змінюються.

Сутність податків, як економічної категорії, проявляєтьсячерез ті функції, які вони виконують. Виділяють основні головні функції податків:

фіскальна функція (її сутність полягає в забезпеченнінадходження коштів до державного бюджету. За її допомогою відбувається формуванняфінансових ресурсів держави, призначених для покриття витрат, пов'язаних із виконаннямдержавою своїх функцій — економічних, соціальних, оборонних, охорони здоров'я, екологічнихтощо).

регулююча функція (її сутність полягає в перерозподілівартості валового національного продукту між державою та платниками податків. Податкипри цьому утворюють особливі механізми, які забезпечують баланс особистих і загальнодержавнихінтересів).

Ефективність застосування податків залежить відїх прогресивності, можливості отримання будь-яких пільг і загального зменшення вмежах чинного законодавства. За допомогою податкових пільг держава має змогу регулюватикон'юнктуру загальнодержавного ринку товарів і послуг. Встановлення податкових пільгдає можливість підприємству збільшити свої доходи, прибуток, знизити витрати таціну виробу, збільшити реалізацію продукції. І навпаки, збільшення розмірів сплаченихподатків призводить до підвищення ціни та зменшення обсягів виробництва.

Держава встановлює ставки оподаткування і диференціюєїх відповідно до чинної системи та особливостей розвитку економіки. Диференціаціяпроводиться залежно від виду підприємства та форми його власності, напряму діяльності,обсягів виробництва або надання послуг, важливості його для споживачів або держави,а також від часу діяльності суб'єкта оподаткування тощо.

соціальна функція (її виконання суттєво впливаєна добробут громадян та справедливий розподіл коштів державного бюджету між усімаверствами населення.

Податки відповідають на запитання «для чого?».А в цьому разі на перший план виходить запитання «для кого?». Податкивстановлюються для утримання державних структур і для забезпечення виконання нимифункцій управління, оборони, соціальної, економічної та ін. Вони не мають ні елементівконкретного цільового обміну, ні конкретного призначення. Так. при відрахуваннікоштів па обов'язкове пенсійне страхування платник знає. що. коли він досягне пенсійноговіку, вони підуть на виплату пенсій. Це стосується і обов'язкових платежів на страхуванняна випадок безробіття, виплат — в інноваційний фонд та інших відрахувань та платежів.Коли сплачується податок (наприклад, на прибуток, прибутковий податок з громадян,податок на додану вартість тощо), то платник не знає, на що будуть витрачені цікошти: на освіту, охорону здоров'я, на утримання збройних сил тощо. Ці кошти акумулюютьсяв державному бюджеті, а потім розподіляються Верховною Радою України при його затвердженні.Тому податок — це не тільки юридична, а й економічна категорія. При стягненні таотриманні податку відбувається перерозподіл частини засобів власності усього суспільства.Отже, податки виступають і як форма перерозподілу національного доходу.

На даний час існує кілька аспектів недосконалостісистеми оподаткування в Україні, а саме:

податкова система відзначається нестабільністю.Це стосується як видів податків, баз оподаткування, податкових ставок, так і методикиобчислення й термінів та порядку їх введення у дію. Закони про податки часто приймаютьпоспіхом, без належного обґрунтування і розрахунків. Це призводить до внесення зміні доповнень у щойно прийняті закони, порушує один із головних принципів формуванняподаткової системи — її стабільність.

податкова система не стимулює суб'єкти господарюваннянакопичувати фінансовий капітал та його інвестувати;

значна частина доходів держави, сформованих зарахунок податків, покривається непрямими податками. По-іншому оподатковується нелише прибуток або доход, а й витрати суб'єкті господарювання;

податкова система не створює умов для зменшеннятоварообмінних (бартерних) операцій;

наявність розбіжностей, сумнівних тлумачень окремихтермінів, положень, визначених у законах і підзаконних актах;

високий рівень оподаткування

5. Фінансово-інвестиційні важелі державноговпливу на розвиток підприємництва

Зміцнення фінансової бази державної підтримки підприємництваможе здійснюватися за рахунок чотирьох головних джерел:

цільових коштів із бюджетів відповідного рівня(не менше 5% дохідної частини відповідного бюджету);

фінансової діяльності регіональних фондів підтримкипідприємництва, зокрема малого (доходи від надання кредитів, а також доходи відвипуску та розміщення цінних паперів, у тому числі регіональних позик);

пайової участі державних органів фінансової підтримкипідприємництва у фінансуванні регіональних програм та інвестиційних проектів;

іноземної допомоги, яка може здійснюватися у різнихформах.

Основними формами та методами державної фінансово-інвестиційноїпідтримки прямого впливу на розвиток підприємництва є:

застосування дотацій, субсидій, субвенцій;

державні й місцеві замовлення;

надання позик і гарантій державними та регіональнимиорганами;

сприяння розвитку фінансово-промислових груп;

фінансова підтримка загальнодержавних фондів тарегіональних фінансових інститутів.

Фінансова підтримка в різних її формах має надаватисяна засаді селективної структурної і фінансової політики. Перевагу матимуть суб'єктигосподарювання, які працюють у пріоритетних напрямках економіки, зайняті випускомекспортної або імпортозамінної продукції; агропромислові утворення нового типу;інноваційні підприємства та підприємства, які створюють нові робочі місця.

Особливе місце серед фінансових важелів належитьдержавному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Насампереддержавний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічнихпрограмах, і є значно вигіднішим аніж приватні кредити для підприємницьких структурі за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і затермінами та порядком їх повернення. Проте, недоліком характерним для України залишаєтьсяте, що фінансове кредитування як і інші форми державної підтримки не є прозорими.Не завжди, підприємства, що насправді потребують фінансової допомоги, її отримують,а відбувається фінансування підприємств владних органів структури.

У світовій практиці державного кредитування підприємництвавикористовуються такі основні форми позик:

позики, що повертаються у разі успіху і надаютьсяяк допомога на впровадження інновацій;

пільгові позики, коли держава як активний посередникміж підприємством та фінансовою установою бере на себе значну частину виплати процентів,полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських кредитів;

позики, що видаються на створення підприємстваабо на започаткування бізнесу, фізичним та юридичним особам, котрі вперше розпочинаютьпідприємницьку діяльність;

позики цільового спрямування на виконання підприємницькихпроектів;

позики на закупівлю необхідного обладнання та устаткування;

позики лізингового характеру тощо.

Поряд із державним кредитуванням підприємництваіснує ще одна форма його підтримки державою — надання гарантій.

Деякі державні органи стають гарантами приватнихфірм, тобто ручаються за них на певну суму коштів. На цю суму фірми й можуть отриматикредит у комерційних банків.

Для стимулювання підприємництва в Україні необхідновнести суттєві зміни в порядок надання державних кредитів та гарантій, розширитиформи кредитування, забезпечити їх доступність використати зарубіжний досвід.

Відтак основними заходами держави у сфері фінансово-кредитноїпідтримки мають стати:

надання допомоги підприємцям у формі стартовогокапіталу;

лібералізація процедур надання позик;

стимулювання комерційних банків, інших кредитнихустанов і організацій щодо фінансування підприємництва;

запровадження системи гарантованих цільових позикпід підприємницькі проекти. Позики можуть видавати місцеві комерційні банки підгарантію існуючих і створюваних фондів підтримки бізнесу.

Отже, податки і механізм фінансового регулюванняпідприємництва відіграють свою певну роль у державному регулюванні підприємницькоїдіяльності.

6. Державне регулювання зовнішньоекономічноїдіяльності

Перехід до ринку потребує формування відкритоїдля зовнішнього світу господарської системи. Для досягнення цієї мети необхіднікардинальні зміни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, спрямованої на інтегруванняв світове господарство та розвиток взаємовигідного співробітництва. Монополія державина зовнішньоекономічну діяльність ліквідована Нині усі господарюючі суб'єкти можутьбути учас­никами зовнішньоекономічної діяльності, якщо це передбачається їх статутомта засновницьким договором.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємницькихструктур здійснюється на основі положень, викладених у Законі Ук­раїни „Про зовнішньоекономічнудіяльність", є основоположними для всіх суб'єктів бізнесу і повинні враховуватисяпри організації цього виду діяльності. Тому суб'єкти господарської діяльності України,в то­му числі й іноземні, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуютьсяпевними принципами:

1. Принцип суверенітету народу України на здійсненнязовнішньо­економічної діяльності:

виняткове право народу України самостійно і незалежноздійсню­вати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законамиУкраїни;

зобов'язання України неухильно виконувати всі угодита зобов'я­зання України у сфері міжнародних економічних відносин.

2. Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва:

право суб'єктів зовнішньоекономічної діяльностідобровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки;

право суб'єктів зовнішньоекономічної діяльностіздійснювати її у будь-яких формах, не заборонених законами України;

обов'язкове додержання при здійсненні зовнішньоекономічноїді­яльності порядку, встановленого законами України;

виняткове право власності суб'єктів зовнішньоекономічноїдіяльно­сті на отримані результати цієї діяльності.

3. Принцип юридичної рівноправності та недискримінації:

рівність перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічноїдіяльності, незалежно від форм власності;

заборона будь-яких (крім передбачених цим Законом)дій держави, результатом яких є обмеження прав та дискримінація суб'єктів зов­нішньоекономічноїдіяльності, а також іноземних суб'єктів господар­ської діяльності за формами власності,місцями розташування та ін­шими ознаками;

недопустиме обмеження діяльності з боку будь-якихсуб'єктів, крім випадків, передбачених цим Законом.

4. Принцип верховенства закону:

регулювання зовнішньоекономічної діяльності тількизаконами України;

заборона використання підзаконних актів та актівуправління місцевих органів, які в будь-якій формі створюються для суб'єктів зовніш­ньоекономічноїдіяльності менш сприятливі умови, ніж встановлено законами України.

5. Принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічноїдіяльності полягає в тому, що Україна як держава забезпечує захист інтересів усіхсуб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за її межами і згідно з нормами міжнародногоправа.

6. Принцип еквівалентності обміну полягає в недопустимостідемпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємницькихструктур, суб'єктів бізнесу провадиться з метою забезпечення зба­лансованості економікита рівноваги внутрішнього ринку; стимулю­вання структурних змін в економіці, в томучислі зовнішньоекономіч­них зв'язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;створення най­більш сприятливих умов для залучення економіки України у систему світовогоподілу праці та її наближення до ринкових структур розви­нених зарубіжних країн.Воно здійснюється:

державою, в особі її органів, та в межах їх компетенцїї;

недержавними органами управління економікою (товарними,фондовими, валютними біржами; торговими палатами; асоціаціями; спілками та іншимиорганізаціями координаційного типу), які діють на основі засновницьких документів;

суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на основівідповідних координаційних договорів, які укладаються між ними.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності відбуваєтьсятільки на основі законів України, актів тарифного та нетарифного регулюван­ня, яківидаються державними органами у межах їх компетенції, еко­номічних заходів оперативногорегулювання (валютно-фінансового, кредитного та ін.), а також рішень недержавнихорганів управління економікою та угод між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльностіу межах законів та у випадках, якщо вони не суперечать законам.

Іншим державним та недержавним органам забороняєтьсязайма­тися регулюванням зовнішньоекономічної діяльності.

Для регулювання господарської діяльності іноземнихпідприємців, суб'єктів бізнесу встановлюються такі правові режими:

національний режим, який означає, що іноземні суб'єктигосподар­ської діяльності мають такі права і обов'язки, як і місцеві підприємці;

режим найбільшого сприяння надається іноземнимсуб'єктам під­приємницької діяльності на основі взаємних угод і застосовується усфері зовнішньої торгівлі;

спеціальний режим, який застосовується на територіяхспеціаль­них економічних зон, а також митних союзів, до яких входить Україна, тау випадках встановлення спеціального режиму згідно з міжнарод­ними угодами.

До органів державного регулювання зовнішньоекономічноїдіяль­ності в Україні належать: Верховна Рада (вищий орган), Кабінет Міні­стрів,Національний банк, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі, державнеуправління митного контролю (виконавчі органи).

Держава самостійно формує систему та структурурегулювання зовнішньоекономічної діяльності, яка повинна забезпечити:

захист економічних інтересів держави та законнихінтересів усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

створення однакових можливостей для суб'єктів зовнішньоеконо­мічноїдіяльності у розвитку всіх видів бізнесу, незалежно від форм власності, а такожусі напрями використання доходів і вкладання ін­вестицій;

заохочення конкуренції та ліквідацію монополізмуу сфері зовніш­ньоекономічної діяльності.

Держава та її органи не мають права втручатисяу зовнішньоеко­номічну діяльність суб'єктів бізнесу, за винятком випадків, колитаке втручання здійснюється згідно з чинним законодавством.

7. Державна підтримка розвитку бізнесув Україні

Проблема державного регулювання підприємництвадосить гостро стоїть на даному етапі економічного розвитку України. Необхідно визначитиоптимальний ступінь державного втручання у підприємницьку діяльність з тим, щобз одного боку забезпечити ефективне функціонування приватного сектора економікита отримання ним високих прибутків, а з іншого — створити передумови для збалансованогоросту економіки країні загалом та підвищення рівня добробуту громадян.

Надмірна лібералізація державного контролю на початку90-х років призвела до доволі негативних наслідків. Основна частина національногобагатства була сконцентрована в руках визначеного кола осіб близьких до державнихструктур, при цьому доступ до засобів виробництва решти громадян був закритий. Цепризвело до надмірного збагачення вузького сегменту населення на фоні стагнаціїнаціональної економіки та значного погіршення рівня життя населення.

Сучасні економічні реалії, бажання України інтегруватисяу світову економічну та політичну спільноту потребують переосмислення основних принципівведення бізнесу і ролі держави у цьому процесі.

Не зайвим буде і використати досвід різних країнсвіту, які домоглися певних успіхів у цьому питанні, таких як США, Японія, країниЄЕС, Китай та ін. До того ж застосовувати його до нашої економічної системи необхідноз врахуванням національних особливостей України.

Регуляторне навантаження на український бізнесзалишається величезним. І це особливо небажано у період кризи. Адже малі та середніпідприємства разом з приватними підприємцями є найбільш вразливими до впливу економічнихнегараздів та недосконалого регулювання. Тож якщо країна хоче допомогти бізнесупережити кризу, спрощення умов для ведення бізнесу має стати пріоритетом у державнійполітиці.

У дослідженні IFC "Інвестиційний клімат вУкраїні: яким його бачить бізнес" 2009 року підрахована загальна вартість дотриманнявимог регуляторних процедур для бізнесу України. Так, проходження перевірок, отриманнядозволів та на процедури технічного регулювання (обов’язкова сертифікація та де-фактообов’язкова стандартизація) коштувала українському бізнесу близько 8,2 млрд грн.у 2008 році. Цієї суми достатньо, щоб оплатити роботу 275 тисяч працівників протягомроку.

Дані дослідження свідчать, що з 2006 року (часупопереднього дослідження) не відбулося кардинальних зрушень у кожному з розглянутихінструментів державного регулювання — дозвільній системі, системі державного контролюта системі технічного регулювання.

Бізнес в Україні сьогодні потребує допомоги і підтримки,щоб стати провідним сектором економіки.

Висновок

Державне регулювання підприємництва є напрямомдержавної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарськихвідносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншимиорганами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічнонедоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльністьсуб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності,що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією тазаконами України. Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність,тому результати її здійснення залежать від держави.

Основними принципами державної політики є створеннясприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема забезпечення системності такомплексності механізмів державного регулювання розвитку підприємництва, цілеспрямованостіта адресності підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентраціїресурсів для їхньої реалізації, рівноправного доступу суб'єктів підприємництва усіхформ власності до фінансових, матеріальних, природних, інформаційних та інших ресурсів.

Органи державного управління будують свої відносиниз підприємцями, використовуючи податкову та фінансово-кредитну політику (включаючивстановлення ставок податків і процентів по державних кредитах, податкових пільг,цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічнихсанкцій); державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні,екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальніреспубліканські регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок длядержавних потреб.

Втручання державних органів у господарську діяльністьпідприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством Україниправ державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців. Не допускаєтьсяприйняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктівпідприємницької діяльності однією з форм власності щодо суб'єктів підприємницькоїдіяльності інших форм власності.

Державне регулювання підприємницької діяльностіподіляється на пряме та непряме. Під прямим регулюванням розуміється безпосереднійвплив держави на суб'єктів господарювання шляхом дачі розпоряджень, встановленняквот, тарифів, які і необхідними для виконання. Під непрямим регулюванням варторозуміти вплив на об'єкт керування через створення певної ситуації, у результатічого буде досягнуте таке положення керованого, котре необхідно для держави. Як непрямерегулювання можна навести приклад надання дотацій якому-небудь підприємству абогалузі.

Основні засоби, які використовує держава для регулюванняпідприємницької діяльності, є: державна реєстрація; ліцензування, патентування,квотування; сертифікація та стандартизація; регулювання цін і тарифів; податковерегулювання (надання податкових пільг); надання дотацій, компенсацій; застосуваннянормативів та лімітів; матеріально-технічна підтримка підприємців: інформаційне,кадрове та науково — методичне забезпечення підприємців.

Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчіта інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового,податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства,основним з яких Господарський Кодекс України. Центральним органом, який забезпечуєформування та реалізацію державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва,є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головнезавдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагальненняпрактики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності, опрацюванняпропозицій, спрямованих на вдосконалення його. Крім того, комітет сприяє розвитковімалого підприємництва, системи консультативної та інформаційної підтримки його іготує пропозиції щодо впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитноїпідтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує системупідготовки та перепідготовки кадрів тощо. В Україні створено значну кількість громадськихорганізацій, які мають на меті сприяння підприємництву.

Держава і підприємництво вступають у відносини,в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в підприємництві,оскільки ринкова система забезпечує її матеріальними ресурсами, послугами і товарами,фінансовою підтримкою державних програм і т.п.

У свою чергу, підприємництво має потребу в державі,оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності,її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільноїекономічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційнийзахист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, щозабезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвогорівня.

Список використаної літератури

1. Григорук А.А., Палюх М.С.,. Литвин Л.М., ЛітвіноваТ.Д. «Основи економічної теорії».

2. Дідківська Л.І. Головко Л.С. Опорний конспект лекційз курсу «Державне регулювання економіки». — К.: КДТЕУ. 2000.

3. Павлішенко І.Б., Босик О.В. — Львівська КА «Державнерегулювання підприємства в Україні. Напрямки та результати»: Науковий вісник,2007, вип.17.1

4. Чистов C.M., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. та ін.«Державне регулювання економіки»: Навч. посібник / — К.: КНЕУ. 2000.- 316 с.

5. www.vlasnasprava. info