Реферат: Філософія неотомізму

Філософія неотомізму

Теологізаціяокремих шкіл сучасної філософії й естетики Заходу зумовлена значним впливом наїхніх представників неотомізму — офіційної доктрини католицької церкви. Томізм,який спирався на вчення монаха-домініканця Фоми Аквінського (1225—1274),бувособливо популярним і впливовим в епоху середньовіччя. Під тискомматеріалістичної філософії XVII—XVIIIстоліть,наукових досягнень цього періоду він поступово втратив свою популярність.Відродження томізму почалося в другій половині XIXстоліття, а в 1879 році модернізована форма його — неотомізм — проголошуєтьсяофіційною філософією католицької церкви, підтримується Ватиканом. Слідзазначити, що ані томізм, ані неотомізм не є цілісним ученням, а об'єднує різнітечії й школи. Можна стверджувати, що найпослідовніше ідеї Фоми Аквінськогорозвивають представники «ортодоксального» томізму. Водночас навколо ідеїнеотомізму об'єднується чимало дослідників, які намагаються «осучаснити»філософію середньовіччя, розкрити її психологічний, антропологічний потенціал.Простежуються тенденції зближення неотомізму з іншими філософськими напрямами;феноменологією, психоаналізом, екзистенціалізмом. Незважаючи на внутрішнірозбіжності й суперечності, неотомізм має і єдині принципи. Універсальногозначення неотомізм надає принципові аналогії буття, який поєднує «дві головніідеї: 1) основою і джерелом усього сущого є буття бога; 2) все суще є реальнимі істинним тією мірою, якою воно відображає буття бога». Дослідники неотомізмуслушно зауважують, що принцип аналогії є формою релігійно-ідеалістичноїметафізики і, маючи універсальне значення, «поширюється на всі сферифілософської рефлексії: онтологію, гносеологію, етику, естетику, антропологію,натурфілософію, логіку, аксіологію». Щодо естетики, то, як відомо, однією зіспецифічних граней багатьох напрямів сучасної західної естетики й мистецтва єстворення «ілюзорної дійсності», свідоме привнесення у творчість «новогомістицизму». Неотомізм виявляє цю тенденцію найпослідовніше. Зв'язок західноїфілософії з релігією відбувається сьогодні в кількох напрямах. Це передусімтеологізація сучасних філософсько-естетичних концепцій. Так, Е. Фромм вважає занеобхідне створити нову релігію — для інтелігенції. Інтелектуальний розвитокінтелігенції, на думку вченого, обов'язково веде до нігілізму. Виникаєсвоєрідна залежність: чим вищим є інтелект, ширшим коло інтересів людини, тимактивніше формуються її нігілістичні уявлення. Відомий американський естетик Т.Манро стверджує, що деякі художні методи й принципи мистецтва, зокрема натуралізм,не тільки органічно співіснують з релігійною свідомістю, а й стимулюються нею.Натхнення митця Манро оцінює як «промінь світла з потойбічного світу», атворчий процес, на його думку, не піддається раціональному аналізові.Аналогічні висловлювання трапляються в працях Дж. Сантаяни, П. Фульк'є, Г. Марселята ін.

Первиннимнеотомісти вважають «божественне», «чисте» буття. Матеріальний світпроголошується вторинним, похідним. Бог визнається першопричиною буття йпершоосновою всіх світоглядних настанов людини. Неотомістська естетикабазується на ідеї підкорення мистецтва, митця служінню Богові, церкві.Мистецтво перетворюється на ілюстратора теологічних доктрин, обмежується певнимканоном.

Неотомістськаестетика, як і інші естетичні концепції, спирається на ширше за проблематикоюфілософське бачення світу, ніж доктрина неотомізму. Серед філософських ідей,які вплинули на формування неотомістської естетики, слід виділити ідею про акті потенції, що лежать в основі онтології неотомізму. Згідно з цією ідеєю процесивиникнення тих чи інших речей або явищ трактуються як актуалізація потенцій.Хоч потенція розглядається в неотомізмі як чисто абстрактна можливість, протесама постановка питання відкриває новий ракурс дослідження проблем творчихпотенцій особи, зокрема у сфері мистецької діяльності. Плідною для такогодослідження є і загальнофілософська концепція особистості, атрибутами якої внеотомізмі виступають свобода, самосвідомість, здатність до реалізації вдуховному акті, творчість і самотворчість. і хоч ці атрибути особистостідістають своє ціннісне підтвердження лише у співвідношенні з Богом,неотомістська естетика все ж таки має можливість дати власну інтерпретацію цимпоняттям і специфіці їхнього функціонування, принаймні у сфері створення ісприймання релігійного мистецтва.

Кожентвір релігійного мистецтва є втіленням у художніх образах божественної ідеї, амитець для неотомістів — провісник Бога.Слід зазначити, що проблеми релігійного мистецтва та його місця в культурі XXстоліттястали об'єктом теоретичного аналізу навіть в офіційних документах різнихрелігійних конфесій. Так, в енцикліці папи Пія XII«Медіатор ідеї» (1947) зафіксовано, що сучасному мистецтву «слід надати свободуу відповідному й благоговійному служінні церкві та священним ритуалам за умови,що вони збережуть рівновагу між стилями, не схиляючись ані до надтореалістичного, ані до зайвого символізму». Така позиція зумовила значноактивнішу, ніж у школах інших теоретичних орієнтацій, розробку проблеми видівмистецтва в неотомістській естетиці. Особливу увагу приділяють неотомістирозвиткові музики, зокрема проблемам літургійної музичної культури. Післяприйняття на II Ватиканськомусоборі (1962-1965) «Конституції святої літургії» почався процес модернізаціїмови богослужіння — заміни «священної латини» на доступніші мовні форми, а це,безперечно, демократизувало літургічну дію. Наголошуючи на ролі й значеннімузики, представники неотомістської естетики розробляють шляхи використаннятрадиційною релігійною музикою властивих певним регіонам національних ритмів,мелодій, музичних інструментів. Такі «запозичення» заохочуються передусім умісіонерській діяльності за умови, що «вони не суперечитимуть сутностірелігійної ідеї, прославленню Бога и почуттям віруючих».

Важливоюідеєю томізму й неотомізму є пошуки шляхів гармонізації науки та віри: завданняфілософії — підвести розум до ідеї Бога, а доказ реальності Бога — це вже сфератеології. Природа є дороговказом на шляху до небесного, божественного. У цьомуконтексті більшість представників неотомізму розробляють проблему прекрасного,наголошуючи на ній як на провідній в естетичній науці. Звичайно, об'єктивнаоцінка місця тієї чи іншої проблеми в структурі науки —питаннянадто важливе. Проте не менш важливим є розуміння проблеми та її інтерпретація,яку пропонує той чи інший напрям сучасної естетичної науки. Що ж до неотомізму,то його прихильники осмислюють прекрасне через поєднання абсолютної й відносноїкраси, при цьому носієм абсолютної, «вічної» краси проголошується Бог.

Найбільшпослідовно й повно естетична проблематика неотомістів представлена в працяхфранцузького теоретика Жака Марітена(1882—1973),зокремав його книзі «Відповідальність митця», яка була написана наприкінці 50-х роківі спиралася на дослідження вченого 20-х років («Мистецтво і схоластика» та«Межі мистецтва»). Ж. Марітен іронічно ставиться до людини взагалі, вважаючи їїтвариною, яка «живиться трансцендентним». На противагу звичайній людині митець,на думку теоретика, керується вищими уявленнями й оперує поняттями краси, гармонії,опановує творчу потенцію, яка є індивідуальною здібністю людини й перебуває«всередині цілісного людського субстрату». Марітен вводить поняття «диктаткраси» і вважає, що митець, підкоряючись диктатові краси, осмислює її і втілюєв людські форми: «Згідно з Арістотелем і Фомою Аквинським, мистецтво є певноюпотенцією практичного інтелекту, саме тією його потенцією, яка пов'язана зістворенням тих предметів, котрі повинні бути створеними». Мистецтво, на думкуЖ. Марітена, є складовою частиною естетики й вимагає передусім розуміння йогосоціального та психологічного значення. Така позиція логічно привела теоретикадо критики теорії «мистецтва для мистецтва». Аналізуючи творчість Есхіла,Данте, Шекспіра та інших видатних митців, Ж. Марітен аргументовано показує, щоїх завжди цікавили долі людства, що теорія мистецтва має всіляко посилюватиінтерес митця до життя конкретної людини: не повинно бути ніякої стіни міжмораллю мистецтва і «внутрішнім світом, бажанням і любов'ю, які живуть улюдській істоті». Особливу увагу Ж. Марітен приділяє значенню та функціяммистецтва. При цьому він не відокремлює мистецтво від митця, а намагаєтьсяпов'язати конкретний твір, «незалежно від специфіки виду мистецтва», з творчимпроцесом митця. Це, в принципі, теоретично плідний шлях —саметакий підхід багато в чому й викликає інтерес до позиції відомого неотоміста.Визначаючи суть мистецтва, Марітен підкреслює, що він має на увазі «мистецтвовсередині митця, всередині душі й творчого динамізму митця, тобто певнуприватну енергію, вітальну здібність, яку ми, без сумніву, повинні розглядати,відокремивши її природу від усього стороннього, але яка існує всередині людиниі яку людина використовує для створення хорошого твору».

Ж.Марітен розглядає мистецтво як своєрідну єдність процесу «творення» і процесу«дії» — впливу конкретних творів на людину. Саме процес «дії» можна, на думкувченого, співвіднести зі сферою моралі, що дає змогу визначити надзвичайноскладні, іноді суперечливі процеси взаємоіснування та взаємодії мистецтва й моралі,митця, який є творцем конкретних творів, і митця — звичайної людини, адже«гріхи людини можуть послужити сюжетом або матеріалом для твору мистецтва, амистецтво здатне надати їм естетичної краси». Розвиваючи цю думку, Ж. Марітенпише: «… Мистецтво має користь з усього, навіть із гріха. Воно діє, якналежало б одному з Богів: воно не думає ні про що, крім своєї слави. Якщомитця осуджують, картині на це наплювати, аби тільки вогонь, на якому йогоспалюють, пішов би на випал прекрасного вітража».Слід зазначити, що, аналізуючи мистецтво як специфічний видтворчої діяльності, Жак Марітен приділяє велику увагу й конкретному митцеві,намагаючись якомога повніше й об'єктивніше відтворити його творчий процес. Ж. Марітенз великою повагою ставився до французького живописця ЖоржаРуо (1871—1958), якого вважав одним з найяскравішихрелігійних митців XXстоліття.У статті 1952 року, присвяченій творчості Ж. Руо, Ж. Марітен намагавсяпоєднати, так би мовити, «світський» мистецтвознавчий аналіз із виявленням«релігійного» аспекту картин митця. Серед творів видатного французькогоживописця справді є чимало картин, які інтерпретують релігійні сюжети:«Розп'яття» (1918), «Христос і двоє учнів» (1935),«Кладовище» (1930) тощо. Та й багато висловлювань ЖоржаРуо пройняті релігійним почуттям, як-от: «Я вірю устраждання, воно справді в мені. Це єдине моє надбання». Для Ж. Марітенатворчість Ж. Руо є приводом для своєрідної ідентифікації особи митця з йогокартинами. Він писав: «Справедливо казати про картини Руо, як і про картиниінших великих митців сучасності, що кожна з них — ідеограмасамого митця. Але кожна з них також є ідеограмою таємниці речей — якогосьвнутрішнього аспекту й значення, схопленого в реальності світу, чиї форми тапрояви перед тим, як бути трансформованими, прискіпливо досліджуються митцем,надзвичайно уважним до наймиттєвіших знаків, нюансів». Як і представникипсихоаналізу, Ж. Марітен звертає особливу увагу на дитинство митця, зокрема наумови його народження — Руо народився ульоху під час бомбардування німцями Парижа в 1871 році.Витоки його релігійності слід шукати, на думку теоретика, саме у фактізбереження його життя в таких незвичайних умовах. З перших кроків життя,несвідомо, формувалося майбутнє світобачення митця, його «трансфігуративний реалізм»,якому, за висловом Ж. Марітена, «властива сила відвертості й поетичногодинамізму живопису», митець постійно залишається на землі й водночас живе івірою, і духовністю. Серед робіт естетиків-неотомістів доволі популярнідослідження Е. Жільсон. Цій авторці властиве тяжіння до постановки й вирішенняскладних теоретичних проблем: співвідношення естетики і теології, природахудожньої творчості, специфіка форми в різних видах мистецтва та ін. Е. Жільсонвиводить естетику з теології, але водночас визнає плідну роль мистецтва вутвердженні релігійного світосприймання. Намагаючись узагальнити своє розуміннятаких складних феноменів, як творчість, естетика, мистецтво, Е. Жільсон пише:«Питання було: якою мірою істинним є твердження, що термін «творчість» означаєпочаткову дію митців і особливо живописців? Відповідь така: оскільки терміновийі прямий ефект подібної дії є причина буття чогось, або, простіше кажучи,оскільки ефект подібної дії є причина буття нового «суттєвого». Тут зновупорівняння з теологією може допомогти зовсім не тому,що ми намагаємося будь-яким шляхом вивести естетику з теології, але скорішетому, що в деяких питаннях теологія обґрунтовує свої висновки на досвіді митцівтакою ж мірою, як і на природі мистецтва». Як приклад саме такої взаємодії Е. Жільсоннаводить «Тімей» Платона. Аналізуючиспецифіку неотомістської естетики, слід ураховувати, що не лише окремітеоретики — прихильники релігійних поглядів, а й католицька церква в ціломуприділяє значну увагу проблемам мистецтва. При цьому можна простежити динамікузмін у ставленні до конкретного виду мистецтва чи творчості конкретного митця.Показовим у цьому плані є ставлення Ватикану до кіномистецтва. Дослідники цієїпроблеми показують, що розвиток кіномистецтва в Італії на початку XXстоліття натрапив на непримиренне протиборство католицької церкви, представникиякої вважали аморальними деякі фільми. З метою впливу на кінопроцес церквапочала формувати незалежні від держави релігійні кінематографічні організації,а в 1928 році було створено Міжнародний католицький кіноцентр. Усвідомлюючиідеологічне значення кіно, релігійно зорієнтовані митці поступово опанувалипрактично всі релігійні, релігійно-історичні теми, що привело до формуваннякіножанру «релігійний фільм».

Переоцінкаставлення церкви до «світського» кіномистецтва намічається після IIВатиканського собору, який проголосив оновлення католицизму, лібералізацію йогостосунків з мистецтвом, пом'якшив вимоги церковної цензури. Слід підкреслити,що як практична діяльність католицької церкви в першій половині XXстоліття, так і популярність ідей неотомізму серед частини європейськоїінтелігенції зумовили надзвичайно зацікавлене, небайдуже ставлення митців дорелігійної тематики. Наведемо конкретні приклади. Так, Жан Кокто (1889—1963)— визначний французький письменник, театральний діяч,один з фундаторів європейського модернізму — певнийчас перебував під безпосереднім впливом ідей Ж. Марітена. Приблизно з 1923рокуКокто визнає цього теоретика своїм духовним наставником і повертається до католицизму—вірисвого дитинства. Певний час Ж. Кокто осуджує атеїстичні переконання значноїчастини європейських модерністів і збирається присвятити свою творчість Богу.Між Кокто й Марітеном виникає листування, насичене теоретичними роздумами пророль і місце мистецтва у формуванні релігійної свідомості. Цікаво, що самеМа-рітен у листі «Відповідь Жану Кокто» закликав письменника до більшрозважливої позиції й висловив думку про автономність мистецтва, про інтересБога до мистецтва як такого, а не тільки до творів релігійного чи католицькогозмісту. Релігійними мотивами пройнята творчість французького письменника йхудожника Макса Жакоба (1876—1944). Єврейпоходженням, він прийняв католицтво й одним з перших серед французькихмодерністів почав шукати шляхи примирення ортодоксальних релігій з мистецтвомнових форм, обстоювати право митця відтворювати релігійну тематику в поезії,живопису без обов'язкового наслідування канону. Близькою до позиції Жакоба булапозиція ШарляДюбо(1882—1939)— відомого французького критика, есеїста, громадськогодіяча. Протягом 1946—1955 років він видає «Щоденники», які є яскравимдокументом поширення релігійних ідей, релігійної психології середнайосвіченішої частини інтелігенції. Саме в «Щоденниках», які Ш. Дюбо вважав«головною працею життя», почала формуватися ідея релігії для інтелектуалів, якадістане теоретичний розвиток у 70-ті роки, зокрема в роботах Е. Фромма. Середпослідовних прихильників релігійного мистецтва як способу вираженнярелігійно-містичних пошуків митця неотомісти часто називають лауреатаНобелівської премії (1928) відому норвезьку письменницю Сігрід Унсет(1882—1949). Витоки релігійної духовності вона вбачала в світосприйманнісередньовіччя, а пізніше прийняла католицтво, визнавши «надісторичний» характерцієї гілки християнства. Релігійною екзальтацією пройняті ліричні віршіГертруди Ле Форт (1876—1971) — відомої німецької поетеси й романістки. Найширшевизнання дістали «Гімни Церкві», створені нею 1924 року. Час від часу об'єктомтеоретичних дискусій стає творча спадщина Жоржа Дюамеля (1884—1966) —французького письменника й громадського діяча, автора циклу романів «Життя іпригоди Салавена», — який у 10—20-ті роки обґрунтовував ідею «релігійногомістичного колективізму». У наведених намиприкладах здебільшого фігурують представники нового мистецтва перших десятилітьXX століття, які бралиактивну участь у формуванні авангардних, модерністських художніх напрямів іпоєднували нетрадиційні мистецькі принципи з традиційною релігією. Такатенденція простежується й сьогодні. Досить аргументованою є думка відомогодослідника зв'язку мистецтва з релігіями світу Є.Г. Яковлєва, який вважає, що«врешті-решт крайні течії модернізму близькі до ідеології світових релігій.Вони близькі до них тому, що в заплутаних ірраціональних формах проповідуютьзагалом релігійну ідею плинності, нікчемності земного буття, утверджуючивічність ірраціональних, надреальних цінностей. Різниця тут лише в тому, щоякщо світові релігії обіцяють людині блаженство на тому світі — в раю, то цітечії не можуть дати йому навіть цієї ілюзії, і тому їхні містика й відчай щебільш безпросвітні». Намагання представників модерністського мистецтва активнорозробляти релігійну тематику гостро поставило питання про можливістьруйнування традиційного канону в таких, зокрема, видах мистецтва, як музика,живопис, архітектура. Сьогодні є чимало прикладів, коли митці, незалежно відвимог і традицій церкви, сміливо експериментують із художньо-образною,стилістичною будовою творів, тематичний зміст яких безпосередньо пов'язанийсаме з релігійними міфами. Прикладом цього може виступати сюрреалізм, зокремарелігійні картини Сальвадора Далі, який «продовжує традиції середньовічногомістично-екзальтованого натуралізму», але це формальне продовження, аджерелігійні сюжети інтерпретуються художніми засобами сюрреалізму. Чимало увагиприділяють неотомісти (Ж. Марітен, Дж. Коук, Е. Жільсон) проблемаметико-естетичного виховання, які, цілком логічно для цього напряму,розглядаються і вирішуються у світлі ідеї «християнізації» сучасної культури.Ця ідея набуває великого суспільного резонансу, адже кінець XXстоліття із властивими йому численними трагічними катаклізмами, війнами,хворобами, почуттям страху й безперспективності людського існуванняознаменований сплеском популярності релігійних ідей. Крайніми проявами цьогофеномена є релігійний фанатизм, а також поява авантюристів, які оголошують себе«новими пророками», «месіями», претендуючи на символи ХристачиДіви Марії. Один із напрямів «християнізації» культури полягає в художнійрозробці біблійних сюжетів. Слід ураховувати, що мистецтво в різні періодисвого розвитку використовувало міф про Диявола (символ зла) і Бога (символдобра). Ці символи мають транскультурне значення. Досить згадати твори Гете«Фауст», Ф. Достоєвського «Брати Карамазови», А. Франса «Повстання ангелів», Л.Андреева «Щоденник Сатани», М. Булгакова «Майстер і Маргарита», фільми П.-П. Пазоліні«Євангеліє від Матфея», М. Скорсезе «Остання спокуса Христа», щоб упевнитися,що використання релігійних символів добра і зла відкриває можливість ставитизагальнолюдські етичні проблеми. Планетарна значущість релігійних символів даєзмогу подолати обмеженість конкретно-історичних, соціальних реалій чинаціональних уявлень, створити узагальнені образи жертовності, милосердя,розкрити загальнолюдський зміст добра і зла. Водночас слід мати на увазі, щонайрізноманітніші модифікації релігійних ідей у сучасному мистецтві лишепідкреслюють специфічний стан неотомізму як естетичної теорії. Склавшись напідґрунті ортодоксального середньовічного мислення, неотомізм не може нерахуватися з вимогами XXстоліття і штучно обминати такі важливі проблеми, як співвідношення релігії йдуховності — поняття значно ширшого, ніж його релігійний аспект, — канону йреальної динаміки часу, взаємовпливу релігій в умовах активного спілкуванняпредставників різних культурних регіонів світу та ін. Чи здатен неотомізмнакреслити реальні шляхи розв'язання цих складних проблем? На нашу думку,питання поки що залишається відкритим.

Література

1.ГригулевичИ.Р. Современноепапствоисоциальный вопрос // Аргументы. 1982. М., 1982.

2.ГуревичА.Я.Свободаи несвобода в общественном сознании Раннего Средневековья // Гуревич А.Я. Средневековыймир: культура безмолвствующего большинства. — М.,1990.

3.ДолговК.М.Диалектикаи схоластика. — М., 1983.

4.ЖильсонЭ. Живопис і реальність // Західноєвропейська естетика XX століття.- К., 1991.

5.МаритенЖ. Короткий нарис про існування й існуючому // Проблема людини в західнійфілософії. — К., 1980.

6.МаритенЖ. Відповідальність художника // Самосвідомість європейської культури XXстоліття. — К., 1991.

7.МаритенЖ.Работыпо культурологии и истории мысли. — М.,1990.