Реферат: Вчення І. Канта про пізнання та мораль

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХВІДНОСИН

ІМВ

Кафедра філософії

РЕФЕРАТ

На тему:

Вчення І. Канта про пізнання та мораль. І. Кант “Критика чистого розуму” Виконав: Рощенко Е.В.…кафедри

Київ

Зміст:

1. Вступ - 3

2. Формування І. Канта як філософа.Факти з біографії, що передували розвитку філософських поглядів И. Канта.Період, що передує написанню “ Критики чистогорозуму” - 4

3. “Критика чистого розуму” — головна філософська праця І. Канта — 10

4. Висновки - 22

5. Постскриптум -23

6. Списоклітератури - 25

1. Вступ

Знайомство з філософією І. Канта взагалі можнавизнати не тільки гарним початком вивчення філософії, але і неабиякою школоюдля розвитку самостійного мислення. Фактично всі різновиди сучасної філософії,так чи інакше, мають першоджерелом вчення І. Канта, його ідеї піддалисяосучасненню, змінам, але продовжують жити. Канта прийнято називатиосновоположником німецької класичної філософії. Дійсно, майже усі видикласичного і сучасного філософствування, у тій чи іншій мірі, звертаються дотворчості цього мислителя. Його праці поклали початок знаменної традиції вєвропейському духовному розвитку. Суть її полягає в тому, що кожен подальшийкрок уперед розглядається як переосмислення накопиченого теоретичногобагатства, що дбайливо зберігається, але не перетворюється у фетиш.

Ідеї Канта піддалися трансформації, алепродовжують жити. Особливо актуальні вони на даному етапі розвитку людськогосуспільства — у період гуманізації всіх галузей знання, у тому числі іфілософії.

Канта порівнюють із Сократом, томущо філософія його людяна. Сократ уперше звів філософію з небес, затвердив на землі, відвернувся від космосу і зайнявся людиною. Для Канта проблема людинистоїть на першому місці, він не забуває і про всесвіт, але головне для ньоголюдина. Кант міркував про закони буття і свідомості з однією тільки метою: щоблюдина стала людяніше. Щоб не заважали її свідомості утопії й ілюзії.

Читати і розуміти Канта важко, алезрозуміла думка радує і возвишає. У Канта серйозність викладу завжди пов'язаназ труднощами проблеми, з тим, що найчастіше йому першому довелося до цієїпроблеми доторкнутися.

2. Формування І. Канта як філософа. Факти з біографії, що передували розвитку філософських поглядів И. Канта. Період,що передує написанню “Критики чистого розуму”

Іммануіл Кант народився 22 квітня 1724року в родині лимаря.

Він ріс на окраїні міста серед дрібногоремісничого і торгового люду. У родині він був четвертою дитиною і невідрізнявся особливо міцним здоров'ям. За порадою пастора Франца Альберта Шульца, що відвідував в числі своїх парафіян і родину Канта,восьмирічного Іммануіла віддали в «колегію Фрідріха», державнуакадемію, директором якої був призначений сам Шульц. Тут майбутній філософ провів вісім років. Він учився на латинському факультеті. Головнимипредметами були латинь і богослов'я. Звідси Кант виніс любов до римськоїпоезії й антипатію до зовнішніх проявів релігійного культу. Батьки хотілибачити у своєму сині пастора, але Кант, захоплений уроками викладачаГейденрейха, мріяв присвятити себе древній словесності.

Восени 1740 року Кант вступає доуніверситету, де учиться, скоріше за все, на медичному факультеті (точних свідоцтвне збереглося). Гімназичне захоплення філологією поступилося місцем інтересу дофізики і філософії.

Новим своїм інтересом він бувзобов'язаний людині, що більше, ніж Франц Шульц і Гейденрейх, вплинула найого духовний розвиток. Це був професор Мартін Кнутцен. Якби не його раннясмерть, німецька філософія, можливо, мала б у числі корифеїв і це ім'я. Зараз,однак, Мартін Кнутцен відомий тільки як учитель Канта. Від нього Кант упершепочув ім'я Ньютона. Не без впливу Кнутцена, не без допомоги його книг, начетвертому році університетського навчання Кант прийнявся за самостійний твірпо фізиці.

Робота просувалася повільно. Позначалася не тільки відсутність навичок і недолік знань, але і нестатки, у яких перебував Кант.

Першу свою роботу Кант писав три роки — з1743 по 1746 рік. Називалася вона «Думки про істинну оцінку живихсил». Ця робота являла собою спробу виступити арбітром у суперечцікартезіанців і лейбніціанців про вимір кінетичної енергії. Створюючи цю роботу,Кант, по — видимому, не знав, що вже в 1743 році Даламбер дав універсальнерішення проблеми, виразивши його формулою F=mV2/2. Кант, сам того не відаючи,лише повторив рішення Даламбера. Однак робота містила ряд оригінальнихумопобудов, у тому числі міркування про зв'язок тривимірності простору і законувсесвітнього тяжіння. «Думки ...» друкувалися з 1746 по 1749 рік.Після виходу книги у світ, Кант посилає по екземпляру швейцарському вченому іпоету Альбрехту Галлеру і математику Ейлеру в Петербург, однак, відповіді наці поштові відправлення він не одержав. Можливо, причиною тому послуживописаний вище промах молодого вченого. Незважаючи на те, що перша робота непринесла Канту популярності й поступається, по масштабу більш пізнім йогопрацям, вже в цій роботі проявилася характерна риса всієї його філософії — поєднання безкомпромісного прагнення до істини зі схильністю до розумнихкомпромісів, коли в наявності дві крайні точки зору.

В університеті Кант провів сім років. У1747 році, не захистивши магістерської дисертації, він залишає рідне місто. Вінстає домашнім вчителем і вчить у селі дітей. У цей період Кант написав рукописпо астрономії «Космогонія, або спроба пояснити походження світобудови,утворення небесних тіл і причини їхнього руху загальними законами розвиткуматерії відповідно до теорії Ньютона». Стаття була написана на конкурснутему, запропоновану Прусською академією наук, але молодий учений не наваживсявзяти участь у конкурсі. Стаття була опублікована тільки 1754 році після поверненняКанта в Кенігсберг. Трохи пізніше, наприкінці літа 1754 року, Кант публікуєдругу статтю, присвячену також питанням космогонії — «Питання про те, чистаріє Земля з фізичної точки зору». Ці дві статті були мовби прелюдією докосмогонічного трактату, що був незабаром написаний. Його остаточна назва була- «Загальна природна історія і теорія неба, або спроба витлумачитипобудову і механістичне походження усієї світобудови, виходячи з принципівНьютона». Трактат вийшов анонімно в 1755 році, і незабаром в одному звидань з'явилася схвальна рецензія. Робота являє собою своєрідну спробусполучити допитливість натураліста зі звичними з дитинства догматами церкви.Приступаючи до викладу космогонічної системи, Кант заклопотаний одним: якпогодити її з вірою в бога. Філософ переконаний, що протиріччя між йогогіпотезою і традиційним релігійними (християнським) віруванням немає. Однак,очевидно деяка подібність його поглядів з ідеями древніх матеріалістів –Демокріта та Епікура. Як і ці філософи, Кант думав, що первісним станом природибуло загальне розсіювання первинної речовини, атомів. Він показав, як підвпливом чисто механістичних причин з первісного хаосу матеріальних часток моглаутворитися наша сонячна система. Таким чином, філософ заперечував за богом роль«зодчого всесвіту», хоча він бачив в ньому усе-таки творця тієїпервісно розсіяної речовини, з якої (за законами механіки) виникла нинішнясвітобудова. Проблемою, що Кант не зміг вирішити природно науковим шляхом, булапроблема виникнення органічної природи. Філософ визнавав що, законів механікинедостатньо для розуміння сутності життя. Природно, що виникнення живої природивін пояснював також існуванням і діяльністю бога.

У XVII столітті натуралісти (у тому числіНьютон і Галілей) були переконані в божественному походженні небеснихсвітил. Кант, хоча і відмежувався від древніх матеріалістів, але фактично(слідом за Декартом) поширив принципи природничонаукового матеріалізму накосмогонію. Дайте мені матерію, і я побудую з її світ, тобто дайте меніматерію, і я покажу вам, як з неї повинний виникнути світ. У цій фразі основний зміст книги. Кант дійсно показав, як під впливом чистомеханічних причин з первісного хаосу матеріальних часток могла утворитися нашасонячна система.

Незадовго до того, як йомувиповнився 31 рік, 7 квітня 1755 року, Кант подає на філософський факультетмагістерську дисертацію «Про вогонь». Це написаний на 12 аркушахлатинський рукопис. Магістерська дисертація не захищалася, її призначення — одержати допуск до іспиту. Дисертація була прийнята, і через чотири тижні Канттримав усний іспит. На кінець 12 липня — заключний урочистий акт зведення внауковий ступінь, промоція.

Природничонаукові матерії по колишньомудомінують у духовному світі Канта. Але поряд з ними з'являється і щось нове — інтерес до філософії. Першою власне філософською роботою Канта була йогодисертація «Нове висвітлення перших принципів метафізичного пізнання». У ній Кант досліджує встановлений Лейбніцем принципдостатнього основання. Він проводить відмінності між підставою буття предмета іосновання його пізнання, реальним і логічним основанням. У цих міркуванняхКанта міститься зародок майбутнього дуалізму: світ реальних речей і світ нашихзнань не тотожні. Принцип достатньої підстави філософ співвідносить зповодженням людини. Так, у цій дисертації вперше виникає проблема волі, що умайбутньому перетвориться в лейтмотив усієї творчості Канта. Він вважає, щоідея визначального основання не суперечить волі. Він розуміє волю як свідомудетермінізацію вчинку, як прилучення до волі мотивів розуму. Надалі, розвиваючицю ідею, філософ прийде до висновку, що людина не може покладатися тільки насвої потяги, тому що усі вони жорстко детерміновані природою, і чинити відповіднодо них — значить залишатися твариною. У цілому в цій дисертації Кант відстоюєлейбніціансько — вольфіанську точку зору. Хоча в деяких істотних деталях,наприклад при вирішенні проблеми взаємин душі і тіла, йому ближче ідеї Ньютона.Що стосується гармонії буття і його загальної спрямованості до блага, то вінпоки в цьому не сумнівається.

Перед зимовим семестром 1762 року Кант, як і раніш, випустив брошуру — запрошення до лекцій. У попередніх трактувалисяприродничонаукові проблеми, але цього разу був узятий філософський сюжет.Брошура називалася «Помилкове мудрування в чотирьох фігурахсилогізму» і містила першу спробу критики формальної логіки, що служилаопорою вольфіанству.

До логіки Кант висуває вимогу простежитиутворення понять. Останні виникають із суджень. Кант говорив, що судженняможливі, завдяки здатності перетворювати почуттєві представлення впредмет думки. Відповідь його знаменна: вона свідчить про перше, неяснепрагнення Канта створити теорію пізнання. До цього він схилявся перед дедукцією, був переконаний, що можливості виведення одних понять з іншихбезмежні, тепер він задумується над тим, як у філософію ввести досвіднізнання.

Увагу Канта привертає проблема єдності іборотьби протилежностей. Вихідний пункт міркувань — установлене ще вгабілітаційній дисертації розходження між логічним і реальним основанням.Справедливе для логіки може бути неістинним для реальної дійсності. Логічнапротилежність полягає в тому, що відносно однієї і тієї ж речі одночаснояке-небудь висловлення чи затверджується чи заперечується. Логіка забороняєвважати обидва вислови щирими. Щодо тіла не можна одночасно стверджувати, щовоно рухається і спочиває: одне скасовує інше, у результаті виходить ніщо.

Інша справа — реальна протилежність, що полягає в протинаправленості сил. Тут також одне скасовує інше, однакнаслідком буде не ніщо, а щось реальне, дійсне.

Дві рівні сили можуть діяти на тіло впротилежних напрямках, наслідком буде спокій тіла, що також є чимосьреальноіснуючим.

Кант також говорить про бога. Ні навласному, ні на чужому досвіді ми не можемо переконатися в його існуванні. Нам залишається покластися на розум: тільки система міркувань приводить до висновку, що є на світі якась вища, абсолютна і необхідна істота. (Своїрозуміння по даному питанню Кант виклав у трактаті "Єдино можлива підстава для доказу буття бога"). Робота вийшла наприкінці 1762 року,принесла автору першу літературну популярність. Кант стверджував, що мораль ірелігія — різні речі. Мораль скоріше загальний людський, ніж божественний, суд. Звичайно, страшний бог без моралі, але таке буває. Може і моральобходиться без релігії. Є моральні народи, що не пізнали бога. Суспільствоповинне терпимо відноситься до атеїстів, якщо вони поводяться морально.

На думку Канта, наука в сучасному йомусуспільстві заражена двома хворобами. Ім'я однієї — вузькість обрію,однобокість мислення, ім'я іншої — відсутність гідної мети. Наука має потребув «верховному філософському нагляді». Перед собою Кант ставить задачу подолання пороків сучасної йому науки. Якщо існує наука, дійснопотрібна людині, то це та, котрої я учу, — а саме: належним чином зайнятизазначене людині місце у світі, і з якої можна навчитися тому, яким требабути, щоб бути людиною. Цінність заняття визначена моральною орієнтацією; танаука, якій Кант себе хоче присвятити — наука людей. Відтепер у філософськихпошуках Канта центральна тема — проблема людини. Усе питання в тім, що ждійсно потрібно людині, як їй допомогти.

Взагалі, творчість Канта можна розділити надва періоди – докритичний (до 1770р), що характеризується в більшій міріматеріалістичним світоглядом і ознаменовавшийся створенням “небулярноїкосмогонічної гіпотези”; з 1770р – критичний період, у роботах цього періодуКант доводить неможливість побудувати систему умоглядної філософії допопереднього дослідження форм пізнання і границь наших пізнавальних здібностей.

У період до 1772 р Кант публікує ще кілька робіт:«Мрії духовидця, пояснені мріями метафізики», есе, присвяченедіяльності Іммануіла Сведенборга, шведського філософа і математика, що,прославився своїми роботами по механіці, гірській справі, мінералогії, а настарість оголосив себе ясновидцем, якому сам бог доручив заснувати нову церкву.«Мрії ...» примітні тим, що на одну дошку з «духовидцями»Кант ставить і прихильників спекулятивної метафізики. Метафізики теж марять, ісвої ідеї приймають за справжній порядок речей. Він сміється не тільки над візіонерством,але і над умоглядними спекуляціями, він призиває людей науки покладатися тількина досвід, що представляє собою «альфу й омегу пізнання». Такимчином, Кант прощається з вольфіанскою метафізикою, прихильником якої він бувраніше У праці «Про форму і принципи чуттєво сприйманого іінтелігібельного світу» у Канта фіксуємо новий «переворот» упоглядах. На зміну емпіричній, що доходила до скептицизму позиції, прийшовсвоєрідний дуалізм у поглядах. Канта вже не хвилює питання, як дані органівпочуттів зв'язані з інтелектом, — він розвів у різні сторони ці два видидуховної діяльності. Джерела всіх представлень людини або чуттєвість, аборозсудок і розум. Перші дають причини пізнань, що виражають відношення предметадо особливих властивостей суб'єкта, що пізнає. Другі відносяться до самихпредметів. Чуттєвість, у Канта, має справу з явищами, феноменами;интелігібельний, тобто розумоосяжний предмет він називає ноуменом. Світ,розглянутий як феномен, існує в часі і просторі. Але час і простір не є щось самепо собі існуюче, це всього лише суб'єктивні умови, споконвічно властивілюдському розуму для координації між собою чуттєво сприйманих предметів. Уноуменальному світі, тобто в сфері предметів самих по собі, часу і просторунемає. Це твердження явно суперечить позиції Лейбніца і Вольфа, що визнавалисправжню реальність тривалості і протяжності.

Ще недавно Кант призивав метафізикуспиратися винятково на досвід, тепер у нього інша турбота — застерегти її відпереоцінки досвіду; принципи почуттєвого пізнання не повинні виходити за своїрамки і стосуватися сфери розуму.

3. “Критика чистого розуму” — головнафілософська праця І. Канта

Датою народження “Критики чистого розуму”прийнято вважати дату написання Кантом листа своєму другу Маркові Герцу (21лютого1772 року). Первісна його назва — «Границі чуттєвості і розуму», алевже в первісному варіанті тексту виникає вислів «критика чистогорозуму». Майбутня книга, на думку Канта, повинна дати ключ до таємницівсієї метафізики.

У березні 1781 року Кант написав«Критику чистого розуму». У свій час Бекон виступив із критикоюсхоластичного розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми йукорінені забобони, перевіряти в досвіді всі положення, що претендують на істинність. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.

Передмова до «Критики чистогорозуму» починається цитатою з Френсіса Бекона. Бекон виступав із критикоюсхоластичного розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми йукорінені забобони, і все, що претендує на істинність, перевіряти на досвіді.Кант бачив себе продовжувачем цього починання.

Так починається передмова. Кант бачить своюзадачу в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічногоі, отже, помилкового підходу до проблеми пізнання — догматизм і скептицизм. Одночасно це подолання Вольфа. Тому що Вольфові належав поділусіх філософських напрямків на скептиків і догматиків. Перші перебувають усумніві щодо природи речей, другі на цей рахунок дотримуються чіткого(догматичного погляду).

Кант пропонує третій шлях — єдино здоровий, найого думку, — шлях критики. Причому мова йде не про критику філософськихсистем, а про критику самого розуму, взятого в чистому вигляді, тобто незалежновід якого б то не було досвіду. Філософ має намір вивчити інструмент пізнання,перш ніж пустити його в справу. Чи дозрів розум для самокритики? Кант маєтвердий намір це дослідити.

Кант не сумнівається у своєчасності свогопочинання. На частку людського розуму випала дивна доля: його беруть в облогупитання, від яких він не може ухилитися, тому що вони нав'язані йому йоговласною природою; але в той же час він не може відповісти на них, тому що вониперевершують його можливості. У таке утруднення розум попадає не зі своєї вини. Він починає з основоположень, виведених з досвіду, але, піднімаючись довершин пізнання, незабаром помічає, що перед ним виникають все нові питання,відповідь на які він не може дати. І розум змушений удатися до новихосновоположень, що, хоча і здаються очевидними, але виходять за межі досвіду.І отут його підстерігають протиріччя, що свідчать про те, що десь у самій основі сховані помилки, знайти які досвідним шляхом неможливо.

Усяке знання, по Канту, починаєтьсяз досвіду, але не обмежується їм, частина наших знань породжується самою пізнавальною здатністю, носить, по вираженню Канта, апріорний (додосвідний)характер. Емпіричне знання одиничне, а тому випадкове; апріорне — всезагальне інеобхідне.

Апріорізм Канта відрізняється від ідеалістичного навчання про вроджені ідеї. По-перше, по Канту, додосвіднітільки форми знання, зміст цілком походить з досвіду. По-друге, самідодосвідні форми не є уродженими, а мають свою історію. Реальний змісткантівського апріорізму полягає в тому, що людина, що приступає до пізнання, має у своєму розпорядженні визначені, сформовані до нього форми пізнання.Наука володіє ними тим більше. Якщо подивитися на знання з погляду йогоспоконвічного походження, то весь його обсяг, в остаточному підсумку, узятий з досвіду людини, що постійно розширюється, інша справа, що порядз безпосереднім досвідом, є досвід непрямий, засвоєний. Так сьогодні мидивимося на проблеми, поставлені Кантом.

Далі Кант установлює розходження між аналітичними і синтетичними судженнями. Перші носять характер, що пояснює, а другі розширюють наші знання. Судження — усі тіла протяжні — аналітичне,тому що поняття тіла вже містять у собі властивості довжини. Судження — учора йшов дощ — синтетичне тому що поняття минулого дня не зв'язано з дощовоюпогодою.

Усі досвідні, емпіричні судженнясинтетичні — це очевидно. Але от питання: як можливі апріорні (додосвідні )синтетичні судження? Це головне питання «Критики чистого розуму». Утім, що вони існують, Кант не сумнівався, інакше наукові знання не були бобов'язковими для усіх, по його глибокому переконанню, усі математичні судження апріорні і синтетичні. Проблема полягає в тому, щоб пояснити їхнєпоходження. Це відноситься і до природознавства. Природничі науки існують ірозвиваються, дають нове, обов'язкове для всіх знання.

Що стосується філософії, (Кант називавїї метафізикою) то про свою область знання мислитель судить обережно. Требаще перевірити, чи є вона наукою, чи дає вона нове знання, чи спирається вона назагальні, обов'язкові для всі принципи.

У результаті головне питання«Критики» — як можливо чисте, позадосвідне знання — розпадається натри. Як можлива математика? Як можливе природознавство? Як можливаметафізика як наука? Звідси три розділи основної частини «Критикичистого розуму» — трансцендентальна естетика, аналітика, діалектика.

Трансцендентальною Кант називає своюфілософію тому, що вона вивчає перехід у систему знань, точніше — конструювання нашою пізнавальною здатністю умов досвіду. Трансцендентальне Кантпротиставляє трансцендентному, котре залишається за межами можливого досвіду,по ту сторону пізнання.

Досвідні дані, що надходять ззовні, недають нам адекватного знання про навколишній світ. Апріорні форми забезпечують загальність знання, але не роблять його копією речі. Те, чимріч є для нас (феномен) і те, що вона представляє сама по собі (ноумен), має принципове розходження: «Наблюдение и анализ явлений проникают внутрьприроды, и

не известно, как далеко со временемпродвинемся в этом»1.

Границі досвіду постійно розширюються.Але скільки б не збільшувалися наші знання, ці границі не можуть зникнути, якне може зникнути обрій, скільки б ми не йшли вперед.

Пізнання не знає межі. Вірити в наукупотрібно, але переоцінювати її можливостей не варто. Проти необґрунтованихпретензій науки, догматичного забобону про її всесилля, і спрямований реальнийзміст вчення Канта про речі самі по собі. При невірному тлумаченні воно можеспантеличити, при правильному - відкрити шлях істиний.

Що є істина? Для філософа це неминучепитання. Кант не іде від нього, хоча і гається з відповіддю. “Умение ставитьразумные вопросы — необходимый признак ума. Если вопрос сам по себе лишенсмысла, то кроме стыда для вопрошающего, он имеет еще и тот недостаток, чтопобуждает к нелепому ответу и создает смешное зрелище.”1

Питання про істину мучить Канта, але вінрозуміє неможливість однозначної відповіді на це питання. Можна, звичайно, сказати, що істина є відповідність знання предмету, і він неодноразово цеговорить, але він знає, що слова ці являють собою тавтологію. Правильно сформульоване питання про істину звучить так: як знайти загальний критерій,істиний для всякого знання? Відповідь Канта — загальна ознака істини не можебути дана.

Кант відкинув загальний критерій істини тільки щодо змісту знань. Що стосується їхньої форми, такий критерійвін знає: не суперечливість міркувань. Це серйозна поправка до негативної відповіді на питання про істину, що зруйнувала побудову догматиків. Теперзавдання полягає в тім, щоб уникнути скептичних побудов. Кант розуміє, щозаборона протиріччя являє собою тільки негативні критерії істини, але, керуючись ним, усе-таки можна звести міцні конструкції науки.

Ми зараз знаємо, що наука володіє і«позитивним» критерієм істини, це практика. Практика підтвердилаістинність неевклідової геометрії, але інша практика встановлює істинністьаксіом Евкліда. Істина — це процес усе більш глибокого збагнення світу, руху від незнання до знання, від неповного знання до більш повного, руху, що неможе припинитися, тому що світ невичерпний. Гегель, що вперше сформулював цюідею, впав у протиріччя із самим собою, уявивши, що можливо повний збігпредмета і думки — абсолютне знання. Кант був обачніше: його трансцендентнаріч «сама по собі» служить нагадуванням, що межі пізнанню немає і неможе бути.

І ще про одну важливу обставину - є сфери, де наука неспроможна. Така, наприклад, сфера поведінки людини, їїсвободи, точніше, сваволі. Художня література до і після Канта показала, щолюдина робить не тільки «не по науці», але часом всуперечелементарній логіці. Кант не заперечував емпіричної реальності простору ічасу, зауважуючи, що навчання про ідеальність простору і часу є разом з тимнавчання про довершеність реальності того й іншого у відношенні органівпочуттів. Кант ніколи не відрікався від своєї гіпотези, де в реальномупросторі йдуть реальні процеси розпаду й утворення світів. Кант не приймавідею кінця світу, «коли часу більше не буде». У «Критицічистого розуму» його займає теоретико-пізнавальна проблема: відкілявзялися наші уявлення про тривалість і довжину? Він упевнений, що з досвіду їхне можна витягти, вони апріорні, а, отже, загальні і необхідні. Тільки томуможлива наука про величини — математика. Але апріорне не значить уроджене. Якже виникли уявлення про час і простір? Далі Кант пояснить: вони створені уявою.

Погляд Канта на простір і час був певноюмірою реакцією на механічні уявлення про абсолютну тривалість і незв'язаному знею порожнім умістищі речей. Кант розглядає час і простір у взаємномузв'язку, але зв'язок цей реалізується лише в суб'єкті, що пізнає. Позалюдиною, у світі речей самих по собі можливі інші види існування іпослідовності.

Тепер про синтез знання. Категорії,логічні форми — основа синтезу знання. У Канта категорії апріорні. Відповіднодо чотирьох різних видів суджень виникає в Канта наступна таблиця категорій:

Категорії кількості Єдність. Безліч.Всеповнота.

Категорії якості Реальність.Заперечення. Обмеження.

Категорії відношення

Субстанція. Причина. Спілкування.

Категорії модальності

Можливість. Буття. Необхідність.

Звертає на себе увагу потрійний розподілкожної групи категорій. Тут проглядається майбутня гегелівська тріада — теза,антитезис, синтез. Згодом, у «Критиці здатності судження», Кантпояснить свою думку: «Деякі вважали ризикованим те, що мої розподіли вчистій філософії майже завжди бувають тричленними. Але це залежить відприроди речей ... Розподіл повинен бути трихотомією згідно тому, що взагаліпотрібно для синтетичної єдності, а саме:

1) умова;

2) обумовлене;

3) поняття, що виникає із з'єднанняобумовленого з його умовою.»

Категорії — це гранично загальніпоняття, так би мовити кістяк пізнання. Тільки тому, що вони існують, уКанта можливе «чисте» природознавство… Кожна категорія дає довільніпоняття меншої спільності. Категорія причинності, наприклад, доповнюєтьсяпоняттями сили, дії, страждання; категорія спілкування — поняттями присутності,протидії і т.д. Кант говорить, що при бажанні він міг би представити у всійповноті родовідне дерево чистого розуму, але він не робить цього, щоб невідволікатися; його задача викласти не повноту системи, а повноту її принципів.

Основна риса філософії Канта — примиренняматеріалізму з ідеалізмом, компроміс між тим та іншим, сполучення в однійсистемі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Визнаючи єдинимджерелом наших знань досвід, відчуття, Кант направляє свою філософію полінії сенсуалізму, а через нього і матеріалізму. Визнаючи апріорність простору,часу, причинності і т.д., Кант звертається до ідей активності свідомості.

Вчення Канта про активність свідомостідопомогло підняти завісу над одним із самих загадкових процесів – утвореннямпонять. Великі уми до кантівської епохи заходили в тупик, намагаючисьвирішити цю проблему.

Сенсуалісти наполягали на індукції, досвіді на віданні і на деякі загальні ознаки і принципи.

Раціоналісти йшли другим шляхом — вонивбачали строгу, незалежну від людини відповідність між порядком ідей і порядкомречей. Мислення вони вважали деяким «духовним автоматом» (Спіноза),що штампує істину, працюючи по заздалегідь заданій,

передвстановленій (вираження Лейбніца)програмі. Пояснення було ґрунтовним, але мало ваду: не могло відповісти назапитання, відкіля беруться помилки. Показова спроба Декарта вибратися з цього протиріччя. Корінь омани він бачить у вільній волі — чим менш людинзатемнює світло божественної істини, тим більше він застрахований від помилок;пасивність — гарантія правильності знань.

Кант, подібно Копернику, пориває зпопередньою традицією. Він бачить у людському інтелекті заздалегідь зведенуконструкцію — категорії, але це ще не саме наукове знання, це тільки йогоможливість, таку ж можливість являють собою і досвідні дані — свого родуцеглини, які потрібно укласти в комірки конструкції. Щоб виріс будинок,потрібен активнийучасник будівництва, і Кант називає його ім'я — продуктивнауява.

До Канта уява вважалася приналежністюпоетів.

Сухий педант із Кенігсберга побачивпоетичний початок у науці, в акті утворення понять.

Діалектика, по Канту, — логікавидимості. Справа в тім, що розум має здатність створювати ілюзії, прийматиудаване за дійсне. Задача критики — внести ясність. Тому, кантівськадіалектика починається з уточнення поняття «видимість». Це не галюцинація. Видимість - це ілюзія, якої «ніяк не можнауникнути». Нам здається, що сонце рухається по небозводу, це бачатьусі, але справжнім явищем природи, що визначає зміну дня і ночі, служитьобертання Землі навколо своєї осі; явище і видимість — різні поняття. Крімемпіричної, може бути логічна видимість, що виникає з порушення логічнихправил. В обох цих випадках легко усунути помилку. Сутужніше справа обстоїть ізтрансцендентальною, філософською видимістю, коли висловлюються судження проречі, що лежать за межами можливого досвіду. Наприклад, судження — мир повинниймати початок у часі.

Труднощі розуму зв'язані з тим, що вінмає справу не з науковими поняттями (сфера розуму), а з ідеями. Ідеї – цетаке поняття, для якого в спогляданні не може бути даний адекватнийпредмет. Розум безпосередньо спрямований не на досвід, а на розум,підготовляючи йому поле для діяльності. Розум виробляє основоположення,загальні принципи, що розум і здатність суджень застосовують до окремихвипадків. Розум виконує направляючу функцію в пізнанні, він направляє розум довизначеної мети, ставить задачі перед ним. Розум очищає і систематизує знання.

Можливість сполучення емпіричного ітрансцендентного, необхідності і волі, цікава для осмислення філософії Канта.Ця можливість виявляється в кантівському розумінні розуму. Кант, як відомо,розрізняє емпіричний і чистий розум. Свою другу “Критику...” Кант, на відмінувід “Критики чистого розуму”, назвав “Критикою практичного розуму”, оскількиоднією з її головних задач було дослідження можливості і дійсності поряд земпіричним розумом, існування якого не підлягає сумніву, чистого практичногорозуму, що здатний самовизначатися безвідносно до чуттєвих обставин.

Але не слід думати, що відповідно доКанта, людина володіє двома розумами, емпіричним і чистим. Той самий людськийрозум виступає в двох іпостасях: емпіричній й розумоосяжній. І в цій останнійформі, тобто як чистий розум, він є “річ у собі”, що існує й у повсякденномужитті людини, оскільки вона діє розумно. Тому зрозуміло чому Кант вважає, щозрештою ми маємо справу з тим самим розумом, що повинний мати розходження лишев застосуванні.

Як же конкретно відбувається вільна дія, щоініціюється чистим розумом, що хоча і характерний для живого індивіду, існуєпоза часом і простором, з чого випливає, що тут немає місця причинно-наслідковомувідношенню, що припускає відношення в часі між “колись” і “після”. Чистий розумініціює вільні дії не як безпосередня, найближча причина (таке має місце лише вемпіричному казуальному ряді), а як визначений “напрям думок”, духовний склад особистості,її моральна орієнтація. Чистий розум, тобто розум, вільний від почуттєвихспонукань, егоїстичних пристрастей, упереджень, виявляється суспільноюсвідомістю, суспільним розумом. У понятті чистого розуму переборюєтьсяпротиставлення особистого суспільному, тобто особисте, природа якого соціальна,піднімається до рівня, обумовленого власною природою. Таке узвишшя не є,звичайно, усуненням особистого в прагненні до щастя, мова йде лише пропідпорядкування особистих прагнень моральному закону.

Невірно вважати, що Кант дискримінуєрозум. При правильній дисципліні цей орган мислення може послужити великуслужбу. Саме завдяки розуму теорія переходить у практику, ідеї регулюють нетільки наше пізнання, але і нашу поведінку. З того, що людина ніколи не будедіяти адекватно чистій ідеї чесноти, зовсім не випливає, начебто вонахимера. Усяке судження про моральне достоїнство можливо тільки за допомогоютакої ідеї.

Багато уваги Кант приділив терміну«віра». По Канту існують три види віри. Прагматичною він називаєвіру людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку.

Віру в загальні положення Кант називаєдоктриальною. Він готовий тримати парі на усе своє майно, що хоча б на одній звидимих нами планет є мешканці. Це приклад доктриальної віри. Сюди ж Кантвідносить і вчення про бога і його буття. Доктриальна віра містить у собівсе-таки щось не тверде: нерідко утруднення, що зустрічаються при міркуваннях, відокремлюють нас від неї, хоча ми постійно до неї повертаємося.

Зовсім інший характер носить моральнавіра, де питання про істинність суджень навіть не встає. Цю віру нічого не можепохитнути, тому що були б відкинуті моральні принципи, від яких не можнавідмовитися, не ставши у власних очах гідним презирства. Вірити в бога тутозначає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.

Отже, висунувши тезу — знання вище віри,Кант постачає її антитезою-застереженням — яку не можна зіставляти зі знанням іяке реалізується в поведінці.

«Критика чистого розуму»завершується програмою на майбутнє. Ні про які нові «критики» Кантне помислює. Критична робота закінчена. Наступна робота з викладу позитивнихпочатків метафізики.

Термін «метафізика» згодом сформулює Гегель, він позначить ним зашкарубле мислення, що робитьпомилкові світоглядні висновки з принципів формальної логіки; живе філософствування Гегель називає діалектикою. Для Канта справа обстоїть зовсімінакше: діалектика — це ілюзорна логіка, метафізика — світова мудрість. Прометафізику Кант відзивається дуже високо. Це для нього «завершення всієїкультури розуму людини», ті, хто розчарувався в метафізиці, рано чи пізноповернутися до неї.

Кант пророкує нове народження метафізикипо зовсім невідомому дотепер плану. На останніх сторінках «Критикичистого розуму» знаходиться план відродження філософії, що оригінальністю не відрізняється. За задумом Канта, уся система метафізикиповинна складатися з чотирьох частин — онтології, фізіології, космології і теології.Онтологія — навчання про загальні принципи буття; фізіологія — навчання проприроду, що розпадається на фізику і психологію, космологія — наука про світ уцілому; теологія - наука про бога.

У 1783 р з метою популяризації, поясненняосновних положень “Критики чистого розуму” И. Кант видає працю “Пролегомени довсякої майбутньої метафізики, що може з'явитися в якості науки”, однак більшвдало питання популяризації “Критики чистого розуму” вирішила праця пастораШульца “Пояснюючі виклади “Критики чистого розуму””.

У 1788 р видається праця “Критика практичногорозуму”, де філософ прагне показати єдність практичного і теоретичного розуму.У 1790 р видається “Критика здатності судження”, де викладається останнячастина філософської системи И. Канта, яку він називає телеологія – вчення продоцільність. Для нього телеологія – принцип розгляду предмета, у першу чергуживого організму, де все доцільно, тобто кожна частина необхідним чиномпов'язана з іншою.

У період з 1795 по 1798 рік Кант написав:«До вічного миру», «Про орган душі», «Метафізикавдач», «Оповіщення про швидке підписання договору про вічний мир уфілософії», «Про мниме право брехати з людинолюбства»,«Спор факультетів».

Завершивши «Метафізикою вдач»побудову філософської системи, Кант відчув потребу викласти своє вчення в більшконцентрованому вигляді. Так з'явилася «Антропологія» (1798) — остання робота, видана самим автором. Тут підводиться підсумок міркуванням пролюдину і взагалі усім філософським міркуванням. Це завершення шляху, і одночаснопочаток. Структура цієї праці збігається з загальною системою кантівськоїфілософії. Головна частина книги розпадається на три розділи відповідно дотрьох здібностей душі: пізнання, почуття задоволення і здатність бажання. Самеці три особливості визначили зміст трьох «Критик ...». У«Антропології» ідеї критичної філософії безпосередньо співвіднесенізі світом людини, його переживаннями, устремліннями, переконаннями. Отриманийрезультат схематично виглядає так:

Здатності душі

Пізнавальні здібності

Апріорні принципи

Застосування їх до:

Пізнавальна здатність

Розсудок

Закономірність

Природи

Почуття задоволення і невдоволення(оцінна здатність психіки)

Здатність судження

Доцільність Мистецтва

Здатність бажання(вольова здатністьпсихіки)

Розум

Кінцева мета

Свободи

На схемі філософська система Кантапредставлена в її остаточному вигляді. Здатності судження відведене проміжнемісце між розсудком і розумом, і сам мислитель недвозначно говорить прокритику здатності судження як про засіб, що пов’язує обидві частини філософії водне ціле. Кант прийшов до своєрідного подолання дуалізму науки і моральностішляхом апеляції до художніх потенцій людини.

Формула філософської системи Канта — істина,добро і краса, взяті в їхній єдності, замкнуті на людині, його культурнійтворчості, яку направляє художня інтуїція.

4. Висновки

Кант фактично не відповів на запитання, задане на початку «Критики чистого розуму», - як можлива метафізика в якості науки. Своєю трансцендентальною діалектикою він зруйнував усі догматичні побудови в цій сфері, але далі декларуваннянеобхідності нової наукової філософії не пішов.

Трансцендентальна позиція Канта визначає йогорозуміння природи людини. Традиційний філософський погляд на людську природумістив в собі уявлення про споконвічно існуючу і в принципі незміннувизначеність. Докантівскі філософи допускали можливість ушкодження,перекручення людської природи, ставили в цьому зв'язку задачу її відновлення вприродній, споконвічній цілісності. Ніхто з попередників Канта не зв'язувавпоняття природи людини з її волею, свободою.

Природа людини в Канта — її свобода. Свобода зпогляду етики не сваволя, не просто логічна конструкція, при якій з даноїпричини можуть на рівних правах виникати різні дії. Моральна свобода особискладається в усвідомленні і виконанні боргу перед самим собою й іншими людьми,коли вільна воля і воля, підпорядкована моральним законам, — це одне і теж.Реальністю ж свободи Кант прямо називає здатність самочинно починати ряд подій.Саме тому людина і тільки людина – мета сама по собі, і ніколи – засіб длябудь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі.

Кант рішуче переглядає погляди своїхпопередників на природу людини. Для нього вона зовсім не є споконвічно дана й упринципі незмінна сутність. Кант пише, що під природою людини він має на увазітільки суб'єктивне основання застосування її волі взагалі, яке передує всякійдії, сприйманій нашими почуттями. Цілком очевидно, що це нова концепціялюдської природи, радикально відмінна від природи всіх інших живих істот,органічно пов'язана з кантівським розумінням волі як практичного розуму,завдяки якому особистість сама формує себе.

5. Постскриптум

Життя Канта — це насамперед написані нимкниги, самі хвилюючі події в ній — думки. У Канта немає іншої біографії крімісторії його вчення. Усі, хто знав його, говорили, що це була товариська, чуйналюдина. Він багато працював і любив свою працю, але знав не тільки її. Він уміврозважатися, відпочивати, сполучаючи вченість зі світським лиском. Кант не бувзатворником, людиною не від світу цього. По природі він був товариський, однакне шукав слави, не домагався влади, розмірений й одноманітний плин зовнішньогожиття філософа пояснюється тим, що в нього рано виник всепоглинаючий життєвийінтерес — філософія, і цьому інтересу він зумів підкорити усе своє існування.Жити для нього значило працювати, у праці він знаходив головну радість. Здитинства майбутній філософ відрізнявся слабким здоров'ям, йому пророкуваликоротке життя, але він прожив довгі, багаті творчою працею роки. Цього віндомігся силою своєї волі.

Слово далеко не завжди спричиняє справу.Повчати легше, ніж наслідувати повчанням. В історії філософії багато прикладіврозбіжності проповіді і поведінки, але Кант — мораліст і Кант — людина — одне ітеж. Звичайно, він не завжди і не в усьому керувався категоричним імперативом.Але все таки, потрібно відзначити, загалом, його поведінка відповідала томуідеалу внутрішньо вільної особистості, який він створив у своїх працях.

Була мета в житті, був усвідомлений борг,була здатність керувати своїми бажаннями і пристрастями. Природа наділяє людинутемпераментом, характер він виробляє сам. Іммануіл Кант зробив самого себе й уцьому відношенні він унікальний.

Список використаної літератури:

1. Кант И. Критика чистого разума. Соч. в 6-тит. М., 1963-1966 г.г.

2. Асмус В.Ф. Философия И.Канта. М.,1957 г.

3. Карапетян А. «Критический анализ философии Канта». 2 изд., М.,1962 г.

4. «Краткий очерк историифилософии». 4 изд., М.,1981 г.

6. Асмус В.Ф. Избр. филос. труды. М., 1971 г.

7. Асмус В.Ф. Иммануил Кант. М., 1973г.

8. Гулыга А.В. И. Кант. – 2-е издание.- М., 1981г.

9. Фролов И.Т. Философский словарь. 4-еиздание.- М., 1981 г.

10. Бичко І.В. Філософія. Курс лекцій. – Київ,1994 р.

еще рефераты

Еще работы по философии