Реферат: Філософія Нового часу

РЕФЕРАТ

на тему: ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Зміст

1. Загальнахарактеристика

2. Онтологія

3. Гносеологія

4. Проблема людини, суспільства, держави

Література

1. Загальна характеристика

Новийчас характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відмінувід Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньоне підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрямзусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбупроти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів булиспрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії відвпливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньоїфілософської думки, зокрема вчення Демокрита і Епікура, «теорія двохістин» та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була їїорієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючифілософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфікасуспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки,будучи викликаною дожиття об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуваєвідносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.

Важкопереоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема,досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їхрезультатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великимиприрододослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякіприрододослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив нафілософію здійснювала механіка, яка була на той час зразкомекспериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл,включаючи й небесні тіла.

Уновий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в аристотелівськомуїї розумінні, тобто визнавалася «першою філософією», умоглядноюнаукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почаладоповнюватися природничо-науковим змістом. Завдяки цьому вона досягла значних успіхіву сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителіврозглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдністьумоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і туініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичномукомпоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання1.І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, якіабсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мисленнявід чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва,державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії,мистецтва, моралі.

Виникнувшив Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Монтеск'є, К.-А.Гельвецій, Вольтер, П.А. Гольбах). У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництвапоширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.

2. Онтологія

Онтологічніконцепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичноюонтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози іфранцузьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістичнаонтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца тасуб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякіспільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи інавіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичнийхарактер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції – духовну, яку він наділяв атрибутоммислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність.Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби,крім Бога, і то лише для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжністьатрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділявноміналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природусвідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнававіснування атомів.

Декарт,Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнаннянадчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку зданими тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики таінших природничих наук.

Надумку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути – протяжність і мислення. Ця субстанціяє причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальнуєдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога.Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова «Бог», називаючицим терміном матеріальну субстанцію, природу.

Воснові онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади – найрізноманітніші неподільні духовнісубстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального),доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані.Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основномунеорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. Донайвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні домислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що віннаблизився до розв'язання матерії і руху.

Найвищогорозвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціяхмеханістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягненьнаукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом напозиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякідіалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітностівсього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що дієбудь-яким чином на органи чуття людини.

Авторамисуб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійськийфілософ Дж. Берклі і шотландський – Д. Юм.

Деїсти, зокремадеїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології конечностісвіту, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції ідоцільності.

3. Гносеологія

філософ онтологічний раціоналізм емпіризм знання

Особливогозначення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способівйого досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями – раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм(у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірногознання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правиламлогічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізмуможе бути творчість Б. Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство якеталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж.Локк – матеріалісти; Д. Юм, Дж. Берклі – ідеалісти).

Раціоналізм(від латинського– розумний) – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання.Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму.

Якцілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під впливомуспіхів математики і природознавства. На відміну від середньовічної схоластики ірелігійного догматизму, раціоналісти XVII-XVIII століть (Р. Декарт, Б. Спіноза,Н. Мальбранш, Г.В. Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку –нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючибезумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства йматематики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного,всезагального і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягаєтьсязавдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності.Так, до вихідного положення сенсуалізму «немає нічого в розумінні, чогораніше не було б в чуттях» Лейбніц додав: «крім самого розуму»,тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадковівластивості речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розумвідіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Абсолютизаціяролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів доідеалістичних висновків, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнаннявроджених ідей (Декарт),властивостеймислення, незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культрозуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття Емпіризм (від грецького – досвід) – напрям у теорії пізнання, згідно зяким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього.На противагу раціоналізмові емпірики зводять раціональну пізнавальну діяльністьдо різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді.Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.

Надумку Ф. Бекона, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображаєоб'єктивно існуючі речі.

Емпіризмнаштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихіднихкомпонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Цітруднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їхпоряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивнимузагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвихданих як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обґрунтуватиіндукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі ідеалістинового часу, зокрема Дж. Берклі і Д. Юм.

Відношенняміж емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякіраціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякіемпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст Р.Декарт не ігнорувавдосвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав першорядне значенняматематичних знань. Раціоналіст Г.В. Лейбніц погоджувався навіть з тим, щоувесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвої діяльності (правда, прицьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючоговпливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризмута сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючипоняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи ненайпереконливіше обґрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо небуло б опосередковане діяльністю органів чуття.

4. Проблема людини, суспільства,держави

Важливемісце у філософії Нового часу посідала проблема людини. Абсолютизаціямеханічної форми руху матерії призвела до ототожнення деякими тогочаснимимислителями людини з машиною. Так, Ламетрі розглядав людський організм якмашину, що самостійно заводиться, подібно до годинникового механізму. На йогодумку, людина відрізняється від тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, йбільшою кількістю розуму, бо потреби тіла – «мірило розуму». Духовнадіяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. Гоббс іДе Руатеж намагалися пояснити всі прояви тілесної і духовної діяльності людиничисто механістично.

Надумку Декарта, тварина – це тільки машина, а людина лише вдеяких ситуаціях діє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілеснудіяльність треба пояснювати матеріальною субстанцією. Визнаючи лише однусубстанцію, яка має своїми атрибутами протяжність і мислення, Спіноза пояснювавсуттєву діяльність людини як духовно-тілесну. Проте вищі функції людського духувін вважав цілковито незалежними від тілесних умов.

Узв'язку із значними досягненнями природознавства (Г. Гарвей відкрив кровообіг, а Р. Декарт – рефлекторну дугу й безумовно-рефлекторнудіяльність тварин і людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватисяглибше і більш науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тілане втратила актуальності. Правда, в цю епоху вона формулювалась яквзаємовідношення тіла й духу людини. Зустрічаючись із великими труднощами прирозв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового часу нерідко зверталися і до ідеїБога. Так, М. Мальбранш та інші окказіоналісти пояснювали єдність тілесних ідуховних дій людини безпосереднім втручанням духовної божественної першопричинив кожному випадку її (людини) життєдіяльності. Цікаве, хоч і містифіковане,розв'язання проблеми взаємодії тіла і духу людини запропонував Г.В. Лейбніц усвоїй монадології. З релігійних позицій аналізував названу проблему Дж. Берклі.Він визнавав реально існуючими тільки конкретні сприйняття ("ідеї") ідуші («духи»), їх носії. Щоб не залишитися на позиціях соліпсизму,Дж. Берклі зрештою перейшов із суб'єктивно-ідеалістичної позиції наоб'єктивно-ідеалістичну, навіть відверто релігійну, визнаючи єдину духовнусубстанцію – Бога.

Важкопереоцінити геніальну догадку Б.Франкліна про те, що людина – це тварина, яка виготовляє знаряддяпраці.

Якіснихзмін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливопереконливо проявилось у філософії Декарта, якийвважав розум найвищим авторитетом в оцінці будь-яких поглядів, та у філософіїПросвітництва.

Прозміну ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщокласичне християнство орієнтувало людей перш за все на сферу духовного життя,зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне,практичне, «земне» буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Такерозуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етико-гуманістичноїпроблематики.

Уфілософії Нового часу формуються дві тенденції, які проявились у принципах, зодного боку, утилітаризму, а з другого – Просвітництва. Згідно з останнім, тільки викорінення неуцтва і поширенняосвіти можуть привести до справжньої моральної досконалості людини. На подібнихзасадах ґрунтувалася більшість соціально-філософських і політичних концепцій,спроби пояснити основні підвалини суспільства, виходячи з уявлень пророзумність, природність цих підвалин.

Вісторії філософії суспільство тривалий час розглядалось як сукупність людськихіндивідів, які об'єднуються для задоволення «соціальних інстинктів» (Аристотель).Мислителі Нового часу розглядали суспільство як об'єднання індивідів дляконтролю над своїми діями (Гоббс, Руссо), об'єднання, яке ґрунтується наконвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів. Заперечуючи теологічнепояснення історичного процесу, прибічники теорії суспільного договоруутверджували раціоналістичні концепції природи суспільства. Проте ці концепції фундувалисяна поза історичних уявленнях про незмінну сутність людини, нерозуміннізакономірного процесу розвитку людства. Спроба ж поширити принцип детермінізму(всезагальної причинної зумовленості явищ) на пояснення суспільних явищ недавало можливості збагнути секрети людського буття, його специфічноїупорядкованості. Тому мислителі, навіть явно схильні до матеріалізму (зокремаДж. Толанд і Т. Гоббс), іноді змушені були звертатися до гіпотези про існуваннянадприродної сили – Бога. Немало філософів Нового часу вважали «природнурелігію» («релігію розуму», «релігію почуттів», яківиводились із «людської природи», не потребували авторитетуодкровення і догми) соціальним регулятором історичного процесу.

Треба зазначити,що деякі філософи Нового часу, а саме французькі матеріалісти XVIII століття, насамперед Гельвецій,визнавали закономірний характер історичного процесу, процес, зв'язок міжрізними епохами людської історії.

Значнемісце у філософії цієї епохи займала проблема держави, про що свідчить концепція«суспільного договору». Родоначальником тогочасного варіанта«суспільного договору» був голландський юрист і соціолог Гроцій (Гуроде Гроот). Згідно з" його концепцією держава виникла в результаті угодиміж людьми, які змушені були перейти від незабезпеченого захистом природногостану до стану фомадянського. У своєму розвитку ця теорія одержувала різніінтерпретації: від консервативно-охоронної (Гоббс) до революційно-демократичної(Руссо). В різних варіантах ідею«суспільного договору» розвивали Гоббс, Локк, Спіноза, Руссо та інші тогочасні мислителі. У книзі«Про суспільний договір» Руссо не тільки критикував інститути феодальної держави і права, а йзаперечував усю систему феодалізму в цілому, закликав до заміни існуючого ладу.Він вважав, що оскільки держава виникає на основі договору, то фомадяни маютьправо розірвати цей договір у випадку зловживання владою.

Щодоформ правління державою, то тут філософи Нового часу дотримувалися різнихпоглядів. Так, Бекон був прибічником абсолютної монархії. До подібної точкизору схилявся і Гоббс. Локк виступав за конституційну парламентарну монархію, аДідро, будучи рішучим супротивником деспотичної форми управління, висловлювавсяза конституційну монархію і навіть був схильним до ідеї республіканської формиуправління, хоч і сумнівався в тому, що ця форма придатна для великих держав.

Література

1. Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978.

2. Бэкон Ф. Сочинения. – Т. 1-2. – М., 1971.

3. Быховский Б.Э. Джордж Беркли. – М., 1970.

4. Гельвеции К.А. Сочинения. – Т. 1-2. – М., 1973.

5. Гоббс Т. Сочинения. – Т. 1-2. – М., 1991.

6. Гольбах П. Избранные произведения. – Т. 1-2. –М., 1966.

7. Декарт Р. Избранные философские произведения.Т. 1-2. − М., 1991.

8. Дидро Д. Избранные философские произведения. –М., 1941.

9. История диалектикиXIV-XVIII веков. – М., 1974.

10. Кузанский Н. Сочинения. – Т. 1-2. – М., 1979.

11. Кузнецов В.Н. Французский материализм XVIII века. – М., 1981.