Реферат: Податкова система України

--PAGE_BREAK--   Законодавства багатьох держав не розмежовують податки, збори, мито, а податкову систему визначають як сукупність податків і зборів.
   Природно, в податку, мита, збору наявна низка загальних рис[4]. До них належать:
1)  обов'язковість сплати податків і зборів у відповідні бюд­жети й фонди;
2)  чітке надходження в бюджети та фонди, за якими їх за­кріплено;
3) вилучення їх на основі законодавчо закріпленої форми й порядку надходження;
4)  примусовий характер вилучення;
5)  здійснення контролю єдиними податковими органами;
6)  без еквівалентний характер платежів.
Однак, незважаючи на схожість цих механізмів, вони мають чіткі розбіжності.
Мито і збір відрізняються від податків:
а)  за значенням. Податкові платежі забезпечують до 80% надходжень у дохідну частину бюджету; інші види відрахувань, відповідно, менше;
б)  за метою. Мета податків — задоволення потреб держа­ви; мета мита, зборів — задоволення певних потреб чи витрат установ;
в)  за обставинами. Податки становлять безумовні платежі; мито, збір виплачують у зв'язку з послугою, яку надано плат­никові державною установою, що реалізує державно-владні повноваження;
г)  за характером обов'язку. Сплату податку пов'язано з чітко вираженим обов'язком платника; миту, збору притаманна пев­на добровільність його дій, і їх не регулюють іноді відносинами імперативного характеру;
д)  за періодичністю. Збори, платежі, мито часто мають ра­зовий характер і їхню сплату здійснюють без визначеної систе­ми; податки характеризуються певною періодичністю;
Відмінності за періодичністю включають два підходи:
—   періодичність сплати (збори, мито — одноразова сплата, податки — певна періодична сплата);
—  періодичність дій (збори, мито безпосередньо залежать від кількості дій, що породжують зобов'язання зі сплати, подат­ки — чітко не пов'язано з періодичністю дій, наприклад, пері­одичність сплати податку з власників транспортних засобів не пов'язано з характером використання транспортного засобу);
є) відносини відплатності притаманні миту, зборам (на відміну від податків).
Таким чином, на відміну від загальних податкових платежів, збори й мито мають індивідуальний характер і їм завжди влас­тива спеціальна мета й спеціальні інтереси[5].
Раніше основним критерієм розмежування мита й збору було надходження коштів: якщо до бюджету — мито, якщо на ко­ристь організації — збір. У сучасних умовах акценти трохи змістилися:
—   збір — платіж за володіння особливим правом;
—  мито — плата за здійснення на користь платників юри­дично значущих дій.
Усю сукупність обов'язкових платежів податкового ха­рактеру може бути класифіковано за декількома підстава­ми. Виділимо найважливіші:
1. Залежно від компетенції органу, що вводить дію подат­кового платежу на відповідній території:
а)  загальнодержавні — податки й збори, які встановлює Верховна Рада України, вводять у дію виключно закони, діють на всій території держави;
б)  місцеві — податки й збори, перелік яких установлює Верховна Рада України, вводять у дію нормативні правові акти представницьких органів місцевого самоврядування, діють на території відповідних територіальних утворень.
   Принцип компетенції органу, що встановлює податок, ле­жить в основі класифікації податків і зборів. Статті 13 — 14 Закону України «Про систему оподаткування» закріплюють загальнодержавні й місцеві їхні різновиди. Потрібно врахову­вати, що кожну з цих статей конкретизовано в декількох зако­нах і підзаконних актах, які стосуються окремих податкових відрахувань (детальніше на їхній характеристиці зупинимося у відповідних розділах). Щодо зазначених статей є слушним одне зауваження. Вони включають закритий перелік податків і зборів. Мабуть, доцільно виділити в цьому переліку кілька підпунктів, розбивши його на дві частини. Перша повинна охоплювати тільки податки, в другу увійдуть різновиди зборів. Іншими словами, така класифікація дозволить розділити різні за характером, методами обчислення й способами сплати платежі до бюджету і відрахування, що мають порівняно недавню історію, цільовий характер, принципово відмінний від нецільових, традиційних, що мають багатовікову практику податків.
2. Залежно від каналу надходження.Відповідно до бюджет­ної системи України податкові платежі надходять у бюджети різних рівнів, на основі чого можна розділити їх на закріплені й регулюючі.
Специфіку розподілу податків на закріплені й регулюючі визначено змістом бюджетної системи України. Відповідно до ст. 2 Бюджетного кодексу України вона становить сукупність Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
Закріплені податки безпосередньо й цілком надходять у кон­кретний бюджет чи позабюджетний фонд. Серед закріплених податків виділяють податки, що надходять у Державний бюд­жет, у місцевий бюджет. Регулюючі (різнорівневі) податки над­ходять одночасно до бюджетів різних рівнів у пропорціях, що відповідають бюджетному законодавству. Суми відрахувань за такими податками зараховують безпосередньо в Державний бюджет і бюджети інших рівнів, визначають під час затвер­дження кожного бюджету.
Можна дещо деталізувати цю групу податків, диференцію­вавши їх на групи:
а)  державні — податки, що цілком надходять до Держав­ного бюджету;
б)   місцеві — податки, що цілком надходять до місцевого бюджету;
в)   пропорційні — податки, які розподіляють між бюджета­ми в певній пропорції.
3. Залежно від платника:
А.  Податки з юридичних осіб (податок на прибуток і т.д.).
Б. Податки з фізичних осіб (податок на доходи фізичних осіб тощо).
В. Змішані — податки, що допускають як платника і юри­дичних, і фізичних осіб (податок з власників транспортних засобів, земельні податки і т.д.). До того ж змішані податки можна розділити на:
а) податки, які визначають наявністю певних матеріальних благ (транспортні засоби, ділянка землі);
б) податки, які визначають діяльністю платників (податок на додану вартість, акцизний збір).
4. Залежно від форми оподаткування:
А. Прямі (прибутково-майнові) — податки, які справляють у процесі придбання й акумуляції матеріальних благ, визнача­ють за розміром об'єкта оподаткування, включають у ціну то­вару й сплачують виробник або власник. Прямі податки, відпо­відно, підрозділяють на:
а) особисті — податки, які сплачує платник податків за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку), вра­ховують платоспроможність платника;
б)   реальні (англ. геаі — майно) — податки, які сплачують із майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній дохід[6].
Б. Непрямі (на споживання) — податки, які справляють у процесі витрати матеріальних благ, визначають за розміром споживання, включають у вигляді надбавки до ціни реалізації товару й сплачує споживач. При непрямому оподаткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), який виступає посередником між державою та споживачем товару (робіт, послуг). Останній же являє собою платника реального. Саме критерії! збігу юридичного й фактичного платника є од­ним із основних під час розмежування податків на прямі та непрямі. При прямому оподаткуванні — юридичний і фактич­ний платники збігаються, при непрямому — ні.
Ще одну важливу обставину слід враховувати під час розме­жування прямих і непрямих податків — їхню участь в утво­ренні ціни. Якщо прямі податки закладають у ціну на стадії виробництва (у виробника), то непрямі — тільки на стадії реа­лізації і як надбавку до ціни виробництва товару[7]. 5. Залежно від способу справляння:
А. Часткові (кількісні) — встановлюють розмір податку для кожного платника окремо, враховують майновий стан платника та його можливості сплати. Загальну величину податку форму­ють як суму платежів окремих платників.
Б. Розкладкові (репатріаційні) — податки, що нарахову­ють на цілу корпорацію платників, які самостійно здійснюють між собою остаточний розподіл податкового тягаря. Історично, це перша форма справляння податків, що пройшла кілька етапів: перший — встановлення загальної суми потреби держави в до­ходах; другий — розподіл цієї суми між територіальними одини­цями; третій — розподіл її між платниками. В Росії у 1885 році було встановлено додатковий розкладковий збір, який справля­ли з промислових і торгових підприємств. Загальну його суму законодавчо визначали за губерніями, в губерніях — за повіта­ми, де вже згідно з прибутковістю розподіляли між торговими й промисловими підприємствами.
6.   Залежно від характеру використання:
А. Загального призначення — податки, які використовують на загальні цілі, без конкретизації заходів чи витрат, на які їх витрачають (фактично це й є дійсно податки).
Б. Цільові податки — податки, які зараховують у позабюд­жетні цільові фонди та які призначено для цільового викорис­тання. Фактично, однією з основних ознак податків є нецільо­вий характер, однак, подібні платежі мають низку позитивних моментів: психологічний; ув'язування витрат і доходів від виз­начених видів діяльності; певної незалежності конкретного дер­жавного органу[8].
7.   Залежно від періодичності справляння:
А. Разові — податки, які справляють один раз протягом визначеного часу (найчастіше — податкового періоду) при здійсненні певних дій (податок із власників транспортних за­собів; податок із майна, що переходить у порядку спадкування чи дарування). Переважно цей різновид податків має характер зборів.
Б. Систематичні (регулярні) — податки, які справляють регулярно, через певні проміжки часу й протягом усього пе­ріоду володіння чи діяльності платника (щомісячно, поквар­тально).

Правовий механізм податку та його елементи
Правове регулювання обов'язкових податкових платежів визначають як особливостями компетенції органів державної влади й управління щодо їхнього встановлення, зміни й скасу­вання, так і чітким закріпленням усіх елементів, що прита­манні податку як цільному механізму. Законодавчі акти щодо окремих податків і зборів різняться відносно стабільною, тра­диційною структурою. її складовими частинами виступають елементи правового механізму податку чи збору.
Система елементів правового механізму податкускладаєть­ся з обов'язкових і факультативних елементів. Обов'язкові еле­менти включають дві групи:
1. Основні елементивизначають фундаментальні, сутнісні характеристики податку, що формують основне уявлення про зміст податкового механізму. Відсутність будь-якого з основ­них елементів правового механізму податку не дозволяє одно­значно визначити тип цього платежу й робить податковий ме­ханізм невизначеним.
До основних елементів правового механізму податку й збору належать:
а)   платник податку чи збору;
б)   об'єкт оподаткування;
в)   ставка податку чи збору.
2.   Додаткові елементиправового механізму податку дета­лізують специфіку конкретного платежу, створюють заверше­ну й повну систему податкового механізму. Слід враховувати, що додаткові елементи так само обов'язкові, як і основні, й не мають факультативного характеру. Цільний правовий механізм податку можливий тільки як сукупність основних і додаткових елементів, і відсутність хоча б одного з додаткових елементів не дозволить законодавчо закріпити окремий податок чи збір (наприклад, неможливо уявити податок, що незрозуміло куди надходить: у який вид бюджету, в бюджет чи цільовий фонд?). Сукупність додаткових елементів правового механізму податку досить різноманітна (залежно від ступеня деталізації податко­вого механізму). Однак ця сукупність складається з двох підгруп:
—  додаткові елементи правового механізму податку, що де­талізують основні чи пов'язані з ними (предмет, база, одиниця оподаткування — категорії, що безпосередньо залежать від об'єк­та оподаткування);
—  додаткові елементи правового механізму податку, що ма­ють самостійне значення (податкові пільги, методи, терміни й способи сплати податку; бюджет чи фонд, куди надходять по­даткові платежі).
Таким чином, до додаткових елементів правового механізму податку належать:
1)   податкові пільги;
2)   предмет, база, одиниця оподаткування;
3)   джерело сплати податку;
4)   методи, терміни й способи сплати податку;
5)   особливості податкового режиму;
6)  бюджет чи фонд надходження податку (збору);
7)   особливості податкової звітності.
Хотілося б зазначити, що й основні, й додаткові елементи мають обов'язковий характер, без якого неможливе закріплен­ня відповідного податкового механізму. Додатковість елемента відзначає не його необов'язковість, а особливості регулювання (можливість делегування компетенції тощо). Хіба можна собі уявити податок, що нікуди не надходить, — навряд чи. Тому ще раз хотілося б наголосити на обов'язковості додаткових еле­ментів правового механізму податку.
Інакше обстоїть справа з факультативними елементами. В окремих випадках специфіка податку вимагає виділення в його механізмі особливих елементів, притаманних виключно цьому податку. Наприклад, ведення спеціальних кадастрів за майно­вими податками; специфічних реєстрів; бандерольний спосіб сплати тощо. Подібні елементи й складають групу факульта­тивних, що можуть бути наявні в податковому механізмі, а мо­жуть і не використовуватися.
                                    
Непрямі податки
  ПОДАТОК НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ
Податком на додану вартість (далі — ПДВ) є непрямий податок, який включають у ціну товару й становить частину приросту вартості, створюваної на всіх стадіях виробництва, надання послуг або після митного оформлення, й внесений до Державного бюджету. Механізм податку на додану вартість закріплено Законом України «Про податок на додану вартість» в редакції від 3 квітня 1997 року[9].
Платник податку — особа, зобов'язана здійснювати утри­мання й внесення в бюджет податку, який сплачує покупець чи особа, що ввозить (пересилає) товари на митну територію Ук­раїни.
Платника ПДВ можна визначити як певну систему суб'єктів, а саме:
1)   особа, обсяг оподатковуваних податком операцій із про­дажу товарів (робіт, послуг) якої протягом будь-якого періоду за останні дванадцять календарних місяців перевищував 3600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
2)   особа, що ввозить (пересилає) товари на митну терито­рію України чи отримує від нерезидента роботи (послуги) для їхнього використання або споживання на митній території Ук­раїни;
3)   особа, яка здійснює на митній території України підприєм­ницьку діяльність із торгівлі за готівкові кошти, незалежно від обсягів продажу, за винятком фізичних осіб, які здійснюють торгівлю на умовах сплати ринкового збору;
4)  особа, яка на митній території України надає послуги, пов'язані з транзитом пасажирів або вантажів через митну те­риторію України;
5)  особа, відповідальна за внесення податку до бюджету за об'єктами оподаткування на залізничному транспорті;
6)  особа, яка надає послуги зв'язку й здійснює консолідова­ний облік доходів і витрат, пов'язаних із наданням таких по­слуг і отриманих (понесених) іншими особами, що перебува­ють у підпорядкуванні цієї особи.
Об'єктом оподаткування є операції платників податків з продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України; ввезення (пересилання) товарів на митну територію України й отримання робіт (послуг), наданих нерезидентами для їхнього використання чи споживання на митній території України; ви­везення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їхнього споживан­ня за межами митної території України.
Базу оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) визначають за їхньою договірною (контрактною) вар­тістю, визначеною за вільними або регульованими цінами (та­рифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком ПДВ, який включають у ціну товарів (робіт, послуг) відповідно до законів України з питань оподаткування. До складу договірної (контрактної) вартості включають будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, переданих платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю осо­бу, в зв'язку з компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) таким платником податку.
Закріплення в нормативному акті ставки 20% припускає й ставку 16,67%. Однак йдеться про одну ставку, яку використо­вують на різних стадіях нарахування податку. Перша з них є основною й поширюється на обороти, обчислені за цінами, які не містять ПДВ. Якщо ж використовують ціни й тарифи, що містять ПДВ, то застосовують іншу ставку — 16,67%, що є похідною від ставки 20%.
   Об'єкти оподаткування, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, і операцій, до яких застосовують нульову ставку, обкладають податком за ставкою 20%. Податок складає 20% бази оподаткування, його додають до ціни товарів (робіт, послуг).
    продолжение
--PAGE_BREAK--   Нульову ставку застосовують до експортованих товарів (робіт, послуг); до товарів і послуг, передбачених для офіцій­ного використання іноземними дипломатичними й прирівняни­ми до них представництвами тощо; до робіт, пов'язаних із ліквідацією Чорнобильської катастрофи.
Механізм звільнення від ПДВ передбачає:
А. Звільнення товарів (робіт, послуг) із правом відраху­вання сум податку, які сплачено постачальником. У цьому ви­падку весь податок із використаних на виготовлення сировини, матеріалів, комплектуючих, паливо тощо приймають або в змен­шення сум податку, які обчислено щодо власної реалізації, або відшкодовують податкові інспекції на основі представлених розрахунків. Раніше внесені суми податку, включені до ціни товару, який поставляють, зараховують на сплату майбутніх платежів чи відшкодовують із бюджету за рахунок загальних надходжень податкові інспекції при наданні підприємствами відповідних підтверджень.
Б. Звільнення від податку без надання права відрахування сплаченого постачальниками податку. Разом з тим суми подат­ку стають фактором витрат виробництва (робіт, послуг). При такому способі від податку звільняють усі товари (роботи, по­слуги) за визначеним переліком. Усі перераховані в ньому то­вари і т. п. звільняють без права відрахування вхідного подат­ку, тобто податку, сплаченого своїм постачальникам за товар­но-матеріальні ресурси, що здобувають. Наприклад, до ціни виробів медичного призначення увійде ПДВ матеріалів, які використовують під час виготовлення цих виробів.
Сплату податку провадять не пізніше двадцятого числа міся­ця, наступного за звітним періодом.
   Суми податку на додану вартість зараховують до Держав­ного бюджету й використовують, насамперед, для бюджетного відшкодування ПДВ і формування бюджетних сум, які спря­мовують як субвенції місцевим бюджетам.
Податковий кредит — сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду. Да­тою виникнення права платника податку на податковий кредит вважають:
1)   дату здійснення першої з подій:
або дату списання коштів із банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дату виписки відпо­відного рахунку (товарного чека) — в разі розрахунків із ви­користанням кредитних, дебетових карток чи комерційних чеків;
або дату отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг);
2)   для операцій із ввезення (пересилання) товарів (ро­біт, послуг) — дату сплати податку відповідно до податкового обов'язку;
3)   датою виникнення права орендаря (лізингоотримувача) на збільшення податкового кредиту для операцій фінансової оренди (лізингу) є дата фактичного отримання об'єкта фінан­сового лізингу таким орендарем;
4) датою виникнення права замовника на податковий кре­дит з контрактів, які визначено як довгострокові відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», є дата збільшення валових витрат довгострокового контракту.
АКЦИЗНИЙ ЗБІР
Одним із видів непрямих податків є акцизи. В сучасних податкових законодавствах вони зазвичай займають наступне місце після податку на додану вартість (чи податків, що його заміняють) і за значенням, і за обсягами надходжень до бюд­жету. Однак, податкові системи XIX століття включали акцизи як основний канал забезпечення непрямого оподаткування, й нерідко термін «акциз» застосовували як синонім до всієї сис­теми непрямих податків.
   Механізм акцизного збору закріплено Декретом Кабінету Міністрів «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 року[10]. Дина­міка змін нормативних актів щодо акцизного збору багато в чому повторює зміни актів стосовно ПДВ: прийняття перших Законів України в грудні 1991 року, потім Декретів у грудні 1992 року й нових Законів України в 1995—1996 роках. Щоп­равда, принципові зміни щодо акцизного збору в минулому пе­реважно пов'язано з коригуванням рівня ставок (у цьому ви­падку не йдеться про регулювання платників, об'єктів і нара­хування акцизного збору).
   Першою статтею нормативного акта зазвичай закріплено поняття акцизного збору як непрямого податку на окремі това­ри (продукцію), визначені законом як підакцизні, що включа­ють до ціни цих товарів (продукції). Перелік підакцизних то­варів і розміри ставок затверджує Верховна Рада України.
Платників акцизного збору законодавство України поділяє на три категорії:
1. За підакцизними товарами й продукцією вітчизняного ви­робництва — суб'єкти підприємницької діяльності, підприємства та організації, включаючи підприємства з іноземними інвестиці­ями, філії, відділення й інші відокремлені підрозділи, що їх ви­робляють. До цієї категорії платників належать і виробники підак­цизних товарів із давальницької сировини, під якою розуміють сировину, матеріали, продукцію, передані їхнім власником без оплати іншим підприємствам для подальшої переробки (цей аспект дуже важливий, тому що досить багато підакцизних то­варів пов'язано з давальницькою сировиною, наприклад, група лікеро-горілчаних виробів і продукти харчування).
2. За ввезеними на територію України товарами — суб'єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари (продукцію). Редакція ст. 2 вищевказаного Декрету розкри­ває поняття платника вдаліше, ніж попередній варіант ст. 2 Закону України від 18 грудня 1991 року, де платника визначе­но в загальній формі як суб'єкта підприємницької діяльності, який реалізує на території України підакцизні товари.
3. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без гро­мадянства, які ввозять (пересилають) предмети (товари) на митну територію України.
Якщо Закон України «Про акцизний збір» від 18 грудня 1991 року в якості об'єкта оподаткування виділяв оборот від реалі­зації на внутрішньому ринку як виготовлених в Україні, так і ввезених на її територію підакцизних товарів (ст. 3), то Декрет Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 року детальніше регулює цей бік акцизного збору й виді­ляє три основних підходи до визначення об'єкта оподатку­вання:
1.  Обороти від реалізації вироблених на території України підакцизних товарів, що ґрунтуються на вартості використаної підакцизної продукції, виходячи з фактичної собівартості й суми акцизів за встановленими ставками. Під час реалізації підак­цизних товарів і продукції, виготовлених із давальницької си­ровини, їхню вартість визначають відповідно до ринкових цін, що склалися на такі ж або аналогічні товари й продукцію в цьому регіоні за звітний період. При використанні як даваль­ницької сировини підакцизних товарів, за якими вже було спла­чено акциз, суму акцизу, що підлягає сплаті за готовими това­рами, зменшують на суму раніше сплаченого акцизу.
2. Обороти з реалізації товарів (продукції) для власного виробництва. Сюди належить як продукція, яку використову­ють підприємства для виробництва іншої продукції (тобто внут­рішньозаводський оборот), так і продукція для передачі своїм працівникам.
3. Вартість товарів (продукції), які імпортують на митну територію України. Неодмінним доповненням до нормативних актів, що регу­люють механізм акцизного збору, є додаток, що містить пе­релік товарів (продукції), які розглянуто законодавцем як підак­цизні, й закріплює рівень ставок цього збору. Подібний перелік безпосередньо пов'язано з декількома статтями вищевказаного Декрету. Насамперед, звичайно, зі ст. 4, що визначає ставкиакцизного збору, де виділено тільки загальні підходи до нара­хування акцизного збору, а конкретизовано за окремими това­рами їх уже в зазначеному переліку. Досить тісно пов'язано це доповнення і з переліком пільг. Рівень ставок акцизного збору дуже різноманітний: від 10% до 300%. Причому, якщо згідно з Постановою Кабінету Міністрів «Про перелік товарів (про­дукції), на які встановлюється акцизний збір, та ставки цього збору» від 26 грудня 1992 року[11] ставки акцизного збору коли­валися від 10 до 85%, то з появою в якості об'єкта оподаткуван­ня митної вартості імпортних товарів у постанові Верховної Ради України «Про перелік товарів (продукції), на які вста­новлюється акцизний збір, і ставки цього збору» від 4 лютого 1994 року[12] ставки акцизного збору збільшилися до 250 — 300%. Використання ставок такого рівня (150 — 200 — 250 — 300%) по­розумівається тим, що в цьому випадку розрахунок йде за імпор­тними товарами у відсотках до митної вартості з урахуванням митної вартості й мита.
Кількість пільг за акцизним збором невелика. Декретом Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» закріплено такі види звільнення від акцизного збору:
1.   Під час реалізації підакцизних товарів на експорт.
2.   Під час реалізації легкових автомобілів:
а) спеціального призначення (міліція, швидка медична до­помога) за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів Ук­раїни;
б)  спеціального призначення для інвалідів, оплату вартості яких провадять органи соціального забезпечення.
3. Акцизний збір не справляють під час вивезення з митної території України підакцизної продукції, набутої інвестором у власність на умовах угоди про розподіл продукції.
Обчислювати акцизний збір можуть за ставками в процен­тах до обороту з продажу й у твердих сумах із одиниці реалізо­ваного товару, а також одночасно за ставками у процентах до обороту з продажу в твердих сумах із одиниці реалізованого товару (продукції). В першому випадку акцизний збір розра­ховують:
—  з товарів, що вироблені на митній території України, — виходячи з їх вартості, за встановленими виробником макси­мальними роздрібними цінами на товари, які він виробляє, без. податку на додану вартість та акцизного збору;
—  з товарів, що імпортують на митну територію України, — виходячи з їх вартості, за встановленими імпортером макси­мальними роздрібними цінами на товари, які він імпортує, без податку на додану вартість і акцизного збору (але не менше митної вартості таких товарів з урахуванням сум ввізного мита без податку на додану вартість та акцизного збору).
Суми акцизного збору з ввезених на територію України товарів зараховують до Державного бюджету, а з товарів, ви­роблених в Україні, — до місцевого бюджету за місцем їхнього виробництва й Державного бюджету в співвідношеннях, вста­новлених Верховною Радою України.
У 1996 році в Україні з'явилися акцизні марки. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про акцизний збір на алкогольні напої і тютюнові вироби» від 15 вересня 1995 року[13] марка акцизного збору — це спеціальний знак, яким маркірують алкогольні напої і тютюнові вироби, його наявність на цих товарах стверджує сплату акцизного збору. Відповідно до Указу Президента Ук­раїни «Про введення марок акцизного збору на алкогольні напої і тютюнові вироби» від 18 вересня 1995 року[14] реалізацію на території України імпортних алкогольних напоїв і тютюнових виробів без наявності марок акцизного збору заборонено. У випадку їхньої відсутності товари підлягають конфіскації чи знищенню.
Прибуткові податки
ПОДАТОК НА ПРИБУТОК
Податок на прибуток є класичним варіантом прямого подат­ку. З 1 січня 1995 року основним видом прямого податку, що справляють із юридичних осіб в Україні, став податок на при­буток, який було введено Законом України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року. Попереднім трьом рокам притаманні коливання законодавця від оподатку­вання доходів до оподаткування прибутку.
   Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 року[15] трохи зміщено акценти під час визначення платни­ка. Залишаючи в цілому підходи Закону України від 28 грудня 1994 року, наскрізним критерієм розмежування платників за­конодавець закладає критерії резидентства. Розподіл на рези­дентів і нерезидентів проходить через суб'єктів підприємниць­кої діяльності, бюджетних, громадських та інших підприємств, установ і організацій. Це ж стосується постійних представництв. Виділяють і низку специфічних платників: управління заліз­ниці, установи пенітенціарної системи тощо.
Платниками податку є:
— з числа резидентів — суб'єкти підприємницької діяль­ності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи й організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами. Резиден­ти — юридичні особи й суб'єкти підприємницької діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, пред­ставництва і т. п.), які створено й здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням на її території. Дипломатичні представництва, консульські уста­нови та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають дипломатичні привілеї та імунітет, а також філії і представництва підприємств і організацій України за кордо­ном, що не здійснюють підприємницької діяльності;
—   з числа нерезидентів — фізичні чи юридичні особи, ство­рені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерелом їхнього походження з України, за винятком установ і організацій, що мають дипломатичний статус або іму­нітет згідно з міжнародними договорами України або законом. Нерезиденти — юридичні особи й суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, пред­ставництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які створено й здійснюють свою діяльність відповідно до зако­нодавства іншої держави. Розташовані на території України дипломатичні представництва, консульські установи й інші офіційні представництва іноземних держав, міжнародні органі­зації та їхні представництва, що мають дипломатичні привілеї та імунітет, а також представництва інших іноземних органі­зацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності відповідно до законодавства України;
— філії, відділення та інші відокремлені підрозділи плат­ників податку, що не мають статусу юридичної особи, розташо­вані на території іншої, ніж такий платник податку, територі­альної громади.
Деяким спрощенням у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» можна розглядати ст. З, що закріплює об'єкт оподаткування— це прибуток, який визначають шля­хом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат і суму амортизаційних відра­хувань. Щоправда, спрощенням це здається тільки на перший погляд, оскільки ст. 4 визначає, що законодавець розуміє під валовим доходом загальну суму доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні та за її межами. Ця ж стаття регулює склад валового доходу й винятки з нього.
Чинна редакція Закону використовує як основну категорію під час визначення об'єкта оподаткування поняття валового доходу. Валовий дохід— це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній чи немате­ріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, у виключній (морський) економічній зоні, так і за її межами.
Прибуток підприємств в Україні обкладають за ставкою25%, яку можна виділити як базову. Українське законодавство підроз­діляє нерезидентів на тих, що не здійснюють підприємницьку діяльність на території України, й тих, які цю діяльність здійсню­ють через постійні представництва. В ст. 13 вказаного Закону зазначено ставки податків на доходи нерезидентів. У нерези­дентів (які не здійснюють діяльність в Україні через постійні представництва) з доходів, отриманих із джерел на території України, резидент (який виплачує ці доходи) утримує податок і перераховує до бюджету.
   Доходи таких нерезидентів обкладають за наступними став­ками:
від фрахту — 6%;
від страхування або перестрахування ризику, залежно від рейтингу фінансової надійності — 0% або 15%;
від надання рекламних послуг — 20%;
   Від оподаткування звільнено доходи неприбуткових органі­зацій, отримані у вигляді: коштів або майна, що надходять бе­зоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; пасивних доходів; коштів або май­на, що надходять таким неприбутковим організаціям як ком­пенсація вартості отриманих державних послуг; дотацій або субсидій, отриманих із державного або місцевого бюджетів, державних цільових фондів або в межах благодійної, у тому числі гуманітарної чи технічної допомоги.
   У разі, якщо доходи неприбуткових організацій, отримані протягом звітного (податкового) року, на кінець першого квар­талу наступного за звітним року перевищують 25% від загаль­них валових доходів, отриманих протягом такого звітного (по­даткового) року, то така неприбуткова організація зобов'язана сплатити податок із нерозподіленої суми прибутку за ставкою 30% до суми такого перевищення.
    продолжение
--PAGE_BREAK--   Також звільнено від оподаткування прибуток підприємств, які засновано всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, і майно яких є їхньою власністю, отримане від про­дажу товарів (робіт, послуг), крім прибутку, отриманого від грального бізнесу, де протягом попереднього звітного (подат­кового) періоду кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, складає не менше 50% загальної кількості працюючих і фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25% від суми витрат на оплату праці, що входять до складу валових витрат. Перелік всеукраїнських громадських організацій інвалідів, на підприємства яких поширено цю пільгу, затверд­жує Кабінет Міністрів України.
   Звільнено від оподаткування прибуток підприємств, отри­маний від продажу на митній території України спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва, спрямо­ваний на збільшення обсягів виробництва й зменшення роздріб­них цін на такі продукти.
   Платники податку самостійно визначають суму податку, що підлягає сплаті, в податковій декларації, розраховану наростаю­чим підсумком з урахуванням від'ємного значення об'єкта опо­даткування минулих податкових періодів у разі його наявності, яку вони подають до податкового органу за звітний період, про­тягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) періоду. За звітні квартал, півріччя та три квартали платники податку подають спрощену деклара­цію, а за результатами звітного року — повну. Форми декла­рацій із цього податку встановлює центральний податковий орган за узгодженням із комітетом Верховної Ради України, що відпо­відає за проведення податкової політики.
Податок сплачують протягом 10 календарних днів, наступ­них за останнім граничним терміном подання податкової декла­рації. Суми податку на прибуток зараховують до бюджетів тери­торіальних громад за місцезнаходженням платника податку.
ПОДАТОК ІЗ ДОХОДІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ
Найважливішим видом податків із фізичних осіб, який при­таманний будь-якій податковій системі, є прибутковий податок. До 2004 року його справляння в Україні регулював Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з гро­мадян» від 26 грудня 1992 року. З 1 січня 2004 року сплату цього обов'язкового платежу здійснюють на підставі Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року[16], який суттєво змінив механізм його справляння.
   Платниками податку(суб'єктами оподаткування) згідно з вищевказаним Законом є фізичні особи — громадяни України, особи без громадянства та громадяни іноземної держави —
1) резиденти, які отримують як доходи з джерелом їхнього походження з території України, так і іноземні доходи та
2)  нерезиденти, які отримують доходи з джерелом їхнього по­ходження з території України. Резидентом є фізична особа, яка має місце проживання в Україні. У разі якщо фізична осо­ба має місце проживання також у іноземній державі, її вважа­ють резидентом, якщо така особа має місце постійного прожи­вання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також у іноземній державі, її вважають резидентом, якщо має тісніші особисті чи економічні зв'язки (центр життєвих інте­ресів) в Україні.
   Не є платником податку нерезидент, який отримує доходи з джерелом їхнього походження з території України й має дипломатичні привілеї та імунітет, установлені на умовах взає­мності міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, щодо доходів, отримува­них ним безпосередньо від здійснення такої дипломатичної чи прирівняної до неї таким міжнародним договором іншої діяль­ності.
   Об'єкт оподаткуваннятісно пов'язано з категорією плат­ників податку, тому що обов'язки платника податків виника­ють за наявності в нього об'єкта оподаткування й за підстава­ми, встановленими законодавчими актами. Об'єктом оподатку­вання податком на доходи фізичних осіб є доходи (загальний місячний оподатковуваний дохід, чистий річний оподатковува­ний дохід, загальний річний оподатковуваний дохід) чи їхня частина (є суми, які не включають у оподатковуваний подат­ком дохід), а також отримання доходу (частіше це зустрічаєть­ся в суб'єктів підприємницької діяльності), пов'язане з несен­ням витрат. Об'єктом оподаткування, в цьому випадку, буде різниця валових доходів і понесених витрат, які було пов'яза­но з одержанням таких доходів. Об'єкт оподаткування охоп­лює всі види доходів, отриманих із різних джерел і в різних формах, незалежно від виду діяльності. В разі нарахування доходів у будь-яких негрошових формах об'єкт оподаткування визначають як вартість такого нарахування, визначену за звичайними цінами, помножену на коефіцієнт, який розраховують за встановленою формулою.
У Законі встановлено декілька ставок податку з доходів фізичних осіб:
1)15 (13)% від об'єкта оподаткування, яка є базовою ставкою;
2)  5% від об'єкта оподаткування, нарахованого податковим агентом як: процент на депозит (вклад) у банк чи небанківську фінансову установу відповідно до закону (крім страховиків); процентний або дисконтний дохід за ощадним (депозитним) сер­тифікатом, яка є пониженою;
3)  30% від об'єкта оподаткування, нарахованого як виграш чи приз (крім у державну лотерею в грошовому виразі), або будь-яких інших доходів, нарахованих на користь нерезидентів — фізичних осіб, яка є підвищеною.
Звернемо увагу, що в Декреті Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок із громадян» ставки прибуткового податку закріплювалися дещо інакше, а саме визначалася про­порція росту ставки податку від 10 до 50% залежно від розміру місячного сукупного оподатковуваного доходу в мінімальних місячних заробітних платах. Саме таким чином закріплювала­ся одна з найбільш традиційних податкових пільг — встанов­лення неоподатковуваного мінімуму. Тверду ставку — 20 % — застосовували щодо доходів, отриманих громадянами не за місцем основної роботи, в тому числі за сумісництвом, за ви­конання разових чи інших робіт, здійснюваних на підставі договорів підряду та інших договорів цивільно-правового харак­теру, а також доходів фізичних осіб — суб'єктів підприємниць­кої діяльності, що одержують доходи від здійснення підпри­ємницької діяльності й поряд із цим мають основне місце ро­боти.
Платники цього податку мають відповідні пільги. По-пер­ше, ст. 4 Закону встановлено суми виплат, які не належать до оподатковуваного доходу, наприклад: сума державної адрес­ної допомоги, житлових та інших субсидій або дотацій, компен­сацій, винагород і страхових виплат; сума доходів, отриманих платником податку від розміщення ним коштів у цінні папери, емітовані Міністерством фінансів України, виграші в держав­ну лотерею; сума збору на державне пенсійне страхування та внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування платника податку, які вносять на рахунок його працедавці тощо. По-друге, платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги, розмір якої визначають виходячи з мінімальної заробітної плати. По-третє, платник податку має право на податковий кредит, який становить суму (вартість) витрат, понесених платником подат­ку — резидентом у зв'язку з придбанням товарів (робіт, по­слуг) у резидентів — фізичних або юридичних осіб протягом звітного року (крім витрат на сплату податку на додану вартість і акцизного збору), на суму яких дозволено зменшення суми його загального річного оподатковуваного доходу. Також слід зазначити, що застосування пільг пов'язано з певними обме­женнями.
   Обчислення податку протягом року провадять відповідно до суми загального оподатковуваного доходу, що складається з суми загальних місячних оподатковуваних доходів, а також іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного року. Суму місячного оподатковуваного доходу фізичних осіб, що мають право на отримання соціальної пільги згідно зі ст. 6 вка­заного Закону, зменшують на розмір цих пільг. У випадку, якщо платник має право на отримання декількох пільг, йому надають тільки одну, яка має найбільший розмір.
   Нарахування, утримання й сплату податку провадять по­датковий агент, яким є юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ) або фізична особа чи нерези­дент або його представництво, які незалежно від їхнього орга­нізаційно-правового статусу та способу оподаткування інши­ми податками зобов'язані нараховувати, утримувати та спла­чувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік і подавати податкову звітність податковим органам. Податковим агентом, зокрема, є фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка використо­вує найману працю інших фізичних осіб, щодо виплати заро­бітної плати (інших виплат і винагород) таким іншим фізич­ним особам.
Податок, утриманий із доходів резидентів, підлягає зараху­ванню до бюджету згідно з нормами Бюджетного кодексу України, а з доходів нерезидентів — підлягає зарахуванню до бюджету територіальної громади за місцем справляння такого податку.

Податки на майно
ПОДАТОК НА ЗЕМЛЮ
Справляння податку на землю регулює Земельний кодекс України, Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року, низка постанов Кабінету Міністрів України тощо[17].
Плату за землю в Україні справляють у вигляді земельного податку чи орендної плати, залежно від якості й місцезнаход­ження земельної ділянки, відповідно до грошової оцінки землі. Розмір земельного податку визначено з розрахунку на рік і встановлено у вигляді платежів за одиницю земельної площі. Проте розмір податку не залежить від результатів господарсь­кої діяльності власників чи користувачів ділянок.
Платниками податку виступають власники землі й земле­користувачі, за винятком орендарів та інвесторів — учасників угоди про розподіл продукції.
Об'єктом плати є земельна ділянка, яка перебуває у влас­ності, користуванні (в тому числі й на умовах оренди). Залеж­но від розмірів земельних ділянок і їхнього виробничого при­значення, виділено групи земель сільськогосподарського при­значення (розділ 2 Закону України «Про плату за землю») та землі несільськогосподарського призначення. Одиницею нара­хування податку, щодо якого використовують законодавчо за­кріплені ставки, є один гектар орних земель, сіножаті, пасо­вищ, багаторічних насаджень.
Ставки земельного податку на земельні ділянки (за винят­ком сільськогосподарських угідь) диференціюють і затверджу­ють відповідні сільські, селищні, міські ради, виходячи із се­редніх ставок податку, функціонального використання й місце-розташування земельної ділянки, але не більш ніж у два рази вище середніх ставок податку з урахуванням коефіцієнтів, вста­новлених вищевказаним Законом.
Законодавством передбачено збільшені ставки податку на землю у випадках:
1)   нецільового використання;
2)   перевищення норм відведення.
Для звільнення майна від оподаткування використовують два принципи: об'єктний і видовий. У першому випадку звільня­ють від оподаткування окремі, конкретні об'єкти. В другому — деякі види майна, що належить будь-яким юридичним особам, а також усе майно, що перебуває у власності визначених кате­горій юридичних осіб. Пільги на цей вид податку можна згру­пувати так:
—  виключення майна з оподатковуваного;
—  зменшення вартості оподатковуваного майна;
—  зменшення податкової ставки.
Пільги щодо цього податку дозволяють виділити три групи звільнень:
1) визначені види земельних ділянок (заповідники, заказ­ники, сортоділянки тощо);
2) закріплені законодавством установи (заклади культури, науки, освіти, фізичної культури й спорту, благодійні фонди тощо). В зв'язку з численними запитами щодо переліку подіб­них установ, які звільнено від земельного податку, Державна податкова адміністрація України опублікувала роз'яснення «Про перелік навчальних закладів, установ культури, науки, охоро­ни здоров'я, соціального забезпечення» від 16 лютого 1994 року, де вказано, що під час розв'язання таких питань слід керувати­ся Загальним класифікатором галузей народного господарства Міністерства статистики України[18];
3)   фізичні особи (інваліди І і II групи, учасники Великої Вітчизняної війни, громадяни, що постраждали від Чорнобиль­ської катастрофи тощо).
Підставою для нарахування земельного податку є дані Дер­жавного земельного кадастру.
Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку щороку станом на 1 січня й до 1 лютого подають дані до відповідної державної податкової інспекції. Нарахування земельного податку громадянам проводять державні податкові інспекції, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про сплату податку.
Орендну плату за земельні ділянки та земельний податок платники сплачують за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, протягом ЗО календар­них днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця.
Платежі за землю зараховують на спеціальні бюджетні ра­хунки бюджетів сільської, селищної, міської Ради, на території яких знаходяться земельні ділянки, при цьому 30% коштів від земельного податку надалі розподіляють на цілі, визначені ст. 22 Закону України «Про плату за землю». Розподіл коштів зале­жить від якості земель (середньої і кращої) з урахуванням їхньо­го місцерозташування.
Кошти від плати за землю використовують:
1)  на фінансування заходів щодо раціонального викорис­тання й охорони земель, підвищення родючості ґрунту;
2) на ведення Державного земельного кадастру, землевпо­рядження, моніторингу земель. Державний земельний кадастр містить систему потрібних зведень і документів про правовий режим земель; їхній розподіл серед власників землі та землеко­ристувачів, у тому числі орендарів, за категоріями земель; про якісну характеристику народногосподарської цінності земель;
3) для економічного стимулювання власників землі й земле­користувачів, на поліпшення якості земель, підвищення родю­чості ґрунту та продуктивності земель лісового фонду.

ПОДАТОК ІЗ ВЛАСНИКІВ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ ТА ІНШИХ САМОХІДНИХ МАШИН І МЕХАНІЗМІВ
Протягом багатьох десятиріч громадяни — власники транс­портних засобів — сплачували місцевий збір. Із прийняттям у 1981 році Положення про місцеві податки збір було замінено місцевим податком, і до оподаткування було притягнуто як на­селення міст, так і сільське населення. З 1988 року податок розповсюдився й на транспортні засоби підприємств. В Україні податок із власників транспортних засобів справляють на ос­нові Закону України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів» від 11 грудня 1991 року (зі змінами й доповненнями). 18 лютого 1997 року було прийнято Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів»[19].
Платниками податку є юридичні й фізичні особи (як ук­раїнські, так і іноземні або особи без громадянства), що мають власні транспортні засоби, зареєстровані в Україні, які і є об'єк­тами оподаткування, До платників податку належать також власники моторних човнів, мотосаней тощо, що перераховують кошти до місцевих бюджетів за місцем перебування власників транспортних засобів. До кола платників не належать філії та інші відокремлені підрозділи юридичних осіб. Тому розрахо­вувати й вносити до бюджету податок із власників транспорт­них засобів мають саме юридичні особи. Особливістю нової редакції Закону є висока міра деталізації об'єктів оподаткування: вперше в податковому законодавстві (не з огляду на акцизний збір і митні збори) об'єкти оподатку­вання закріплено чотиризначним кодом відповідно до Гармоні­зованої системи опису й кодування товарів, що значно спрощує роботу з цим податком, оскільки розділом другим рекомендацій про порядок обліку платників, нарахування податку з влас­ників транспортних засобів і інших самохідних машин і ме­ханізмів подано докладну характеристику кожного виду транс­портного засобу.
Ставки податку встановлено в гривні за 100 см3 об'єму циліндрів двигуна з розрахунку на 1 кВт (для транспортних засобів з електродвигунами) або з розрахунку на <metricconverter productid=«100 см» w:st=«on»>100 см дов­жини (для катерів і яхт).
   Порівняно традиційну систему пільг може бути розділено на дві групи. Перша включає платників, яких цілком звільнено від сплати податку. Сюди належать підприємства автомобіль­ного транспорту загального користування, державні бюджетні установи й організації, інваліди, що мають мотоколяски чи ав­томобілі з ручним керуванням тощо. Інша включає платників, для яких ставку податку зменшено на 50% (пожежні машини, машини швидкої допомоги тощо). Закон надає право місцевим органам державної влади звільняти цілком чи частково від сплати податку окремих платників, за наявності вагомих причин. Законом України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів» передбачено такі пільги щодо цього податку.
    продолжение
--PAGE_BREAK--1. Цілком звільнено від сплати податку підприємства ав­томобільного транспорту загального користування — щодо транспортних засобів, зайнятих на перевезенні пасажирів, на які в установленому законом порядку визначено тарифи опла­ти проїзду. Така пільга була й раніше, але при її застосуванні потрібно мати на увазі, що передавання таких транспортних засобів в оренду (якщо навіть їх буде використано орендарем для перевезення пасажирів і за тими ж тарифами) розгляда­ють як нецільове використання транспорту, тобто орендода­вець втрачає право на пільгу, що підтверджує лист Державної податкової адміністрації України № 17-114-4 від 28 жовтня 1996 року.
2. Навчальні заклади, які цілком фінансують із бюджетів щодо навчальних транспортних засобів, за умови використан­ня їх за призначенням.
3. Особи, зазначені в пп. 1 і 2 ст. 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслі­док Чорнобильської катастрофи», статтях 4 — 11 Закону Ук­раїни «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту»[20], статтях 6 і 8 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці й інших громадян похило­го віку в Україні»3, можуть користуватися пільгою на один легковий автомобіль із обсягом циліндрів двигуна до 2500 см3, а інваліди І і II груп незалежно від обсягу циліндрів, чи на один мотоцикл із обсягом циліндрів до 650 см3, чи на один моторний човен чи катер (крім спортивного) з довжиною кор­пусу до <metricconverter productid=«7,5 м» w:st=«on»>7,5 м.
4. Особи, зазначені в пп. З і 4 ст. 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслі­док Чорнобильської катастрофи» — на один легковий автомобіль із обсягом циліндрів двигуна до 2500 см3 чи один мотоцикл з обсягом циліндрів до 650 см3, чи на один моторний човен чи катер (крім спортивного) з довжиною корпусу до <metricconverter productid=«7,5 м» w:st=«on»>7,5 м, до їхнього відселення й протягом трьох років після переселення з зони гарантованого добровільного відселення та зони посиле­ного радіоекологічного контролю.
5. Зниження податку на 50% — із сільськогосподарських підприємств-товаровиробників тракторів колісних, автобусів і спеціальних автомобілів для перевезення людей із кількістю місць не менше десяти (спеціалізацію підприємства визначають за статутом чи загальним класифікатором галузей господарства Міністерства статистики України). Подібну ж пільгу передба­чено для громадян, у власності яких перебувають легкові авто­мобілі (код 87.03), зроблені в країнах СНД і поставлені на облік в Україні до 1990 року включно.
   Строки сплати податку практично прив'язано до вчасного здійснення технічного огляду транспортного засобу. Сплачу­ють податок щорічно, але не пізніше першого півріччя перед реєстрацією, перереєстрацією чи щорічним технічним огля­дом. Обчислення податку здійснюють відповідно до сумарної потужності транспортного засобу з урахуванням його різно­виду й ставки.
Суми, що надходять за рахунок цього податку, розподіля­ють у співвідношенні: 85% — використовують на фінансуван­ня ресурсів, пов'язаних із будівництвом, реконструкцією, ре­монтом і утриманням автомобільних доріг загального корис­тування, а також сільських доріг; 15% — надходять до бюджетів місцевого самоврядування на ремонт і утримання вулиць у населених пунктах, що перебувають у комунальній власності, автомобільних доріг і доріг загального користування держав­ного значення. Підприємства сплачують податок щокварталу рівними частинами відповідно до розрахунку суми податку за рік, а громадяни можуть його сплачувати щорічно чи один раз на два роки, але не пізніше першого півріччя року, в якому здійснено технічний огляд. Суму податку розраховують на основі чинних ставок. За викрадений транспортний засіб по­даток не сплачують за умови, що факт крадіжки підтвердже­но документами компетентного органу, що порушив криміналь­ну справу.
 
Податок на промисел
Сплату податку на промисел здійснюють в Україні відповід­но до Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 року[21].
Платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства (далі громадяни) як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця прожи­вання в Україні, якщо їх не зареєстровано як суб'єктів підпри­ємництва, і якщо вони здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів протягом календарного року, продаж виготов­леної, переробленої чи купованої продукції, речей, товарів.
Об'єктом оподаткування є сумарна вартість товарів за ринковими цінами, яку громадянин зазначає в декларації, що подає до державної районної (міської) податкової інспекції за місцем проживання, а громадянин, що не має постійного місця проживання в Україні,— за місцем реалізації товару.
Податок на промисел сплачують у вигляді придбання одно­разового патенту на торгівлю, вартість якого визначають на підставі вказаної платником сумарної вартості товарів і ставки податку. Сума податку за невикористаним патентом повернен­ню не підлягає.
Залежно від особливостей платників податку на промисел, є два методи придбання одноразового патенту:
а)  за місцем проживання платника (в тому випадку, якщо громадянин має прописку);
б) за місцем здійснення торгової діяльності (в тому випад­ку, якщо громадянин не має прописки).
Придбання патенту здійснюють на основі поданої декларації, у якій вказують: прізвище, ім'я, по батькові платника; адресу проживання; найменування й вартість товару; кількість днів; кількість товару; вартість одиниці товару; сумарну вартість то­вару. Декларацію, на підставі якої визначають об'єкт оподат­кування, подають у податкову інспекцію за місцем проживання громадянина України або до податкового органу за місцем реа­лізації товару (якщо громадянин не має постійного місця про­живання). В декларації, окрім загальних даних про громадянина, вказують перелік товарів, які передбачають реалізувати, та їхню вартість.
Ставку податку на промисел встановлено в розмірі 10% від зазначеної у декларації вартості товару, що підлягає реалі­зації протягом трьох днів, але не менше розміру однієї мінімаль­ної заробітної плати. У випадку збільшення терміну продажу товарів до семи днів ставку податку збільшують до 20%. Таким чином, ставка для визначення вартості одноразового патенту під час здійснення торгової діяльності з урахуванням податку на промисел складає:
1)  10 % — у випадку придбання одноразового патенту на З дні;
2)  20 % — у випадку придбання одноразового патенту на 7 днів.
   За допомогою пільг створюють умови для активізації інвес­тиційних процесів, насамперед у пріоритетних сферах матері­ального виробництва, що відповідає основним напрямам струк­турної перебудови за конкретними програмами й проектами збільшення випуску та здешевлення необхідних товарів.
Декрет передбачає своєрідну пільгу: не декларують і не об­кладають податком реалізацію продукції, виробленої у особис­тому підсобному господарстві, як у сирому вигляді, так і у виг­ляді первинної переробки. Особливим є те, що цю пільгу не виділено ні окремою статтею, ні окремим пунктом, а включено до ст. 2 «Об'єкт оподаткування».
Ще однією з пільг, закріплених Декретом, є надання права фізичним особам, без реєстрації суб'єктами підприємницької діяльності й без придбання одноразового патенту, здійснювати продаж ними особистих автотранспортних засобів. Цю пільгу застосовують у випадку здійснення такого продажу не більше одного разу на рік.
Консолідовані податки
єдиний податок
   Особливості застосування спрощеної системи оподаткуван­ня, обліку й звітності закріплено Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 28 червня 1999 р. (далі —Указ)[22]. На сплату єдиного податку може перейти платник, що здійснює будь-які види підприємницької діяльності, під якою розуміють безпосередню, самостійну, систематичну, на влас­ний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, надання послуг із метою отримання прибутку, яку здійсню­ють фізичні та юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законо­давством.
Відповідно до ст. 1 Указу спрощену систему оподаткуван­ня, обліку й звітності вводять для суб'єктів малого підприєм­ництва: фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяль­ність без створення юридичної особи, та юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційної форми й форми власності.
Перейти на спрощену систему оподаткування можуть підпри­ємства, на яких працює до 50 чоловік і розмір виручки від реалізації яких складає до 1 млн. грн. на рік. Зарахувати себе до платників єдиного податку можуть також фізичні особи — підприємці, які мають не більше 10 найманих робітників і обо­рот до 500 тис. грн. на рік.
В Указі розкрито поняття «виручка від реалізації». Такою вважають суму, фактично отриману суб'єктом підприємниць­кої діяльності на розрахунковий рахунок або/та в касу за здійснення операцій із продажу продукції (товарів, робіт, по­слуг), і прибуток від реалізації основних фондів.
Конкретні ставки єдиного податку встановлено Указом тільки для юридичних осіб, а саме:
6% — у разі сплати податку на додану вартість відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість»;
10% — у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
   Для фізичних осіб — платників єдиного податку ставки вста­новлюють місцеві ради за місцем їхньої державної реєстрації, залежно від виду діяльності в межах від 20 до 200 грн. на місяць.
   Суб'єкта малого підприємництва, який сплачує єдиний по­даток, звільняють від сплати податків і зборів, вичерпний пе­релік яких закріплено Указом.

ЄДИНИЙ (ФІКСОВАНИЙ) ПОДАТОК
З СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРОВИРОБНИКІВ
На початку 1998 року в Україні з'явився специфічний пода­ток — єдиний (фіксований) податок з сільськогосподарських товаровиробників, який закріплено Законом України від 17 груд­ня 1998 року «Про фіксований сільськогосподарський податок». Цей Закон визначає механізм справляння єдиного (фіксовано­го) податку, який сплачують сільськогосподарські товаровироб­ники в грошовій формі.
Загальнодержавний єдиний (фіксований) податок є сукуп­ністю податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів, а саме:
податку на прибуток підприємств;
плати (податку) за землю;
податку з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів;
комунального податку;
збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету;
збору на обов'язкове соціальне страхування;
збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України;
збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;
плати за придбання торгового патенту на здійснення торгівельної діяльності;
збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо використання води для потреб сільського господарства).
Платниками єдиного податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, які здій­снюють діяльність із виробництва, переробки та збуту сіль­ськогосподарської продукції (колективні й державні сільсько­господарські підприємства, акціонерні товариства, агрофірми, селянські (фермерські) господарства та інші виробники сільськогосподарської продукції (далі — підприємства), в яких сума, отримана від реалізації сільськогосподарської продукції влас­ного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу підприєм­ства.
Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди, а також земель водного фонду, які використо­вують рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства для розведення, вирощування й вилову риби у внутрішніх водой­мах (озерах, ставках і водосховищах).
Ставку єдиного податку встановлюють за галузями в гро­шовій формі з кожного гектара угідь із диференціацією його відповідно до бонитетної оцінки ґрунтів у середньому по райо­ну з урахуванням коефіцієнта родючості гектара оранки кож­ного господарства.
Сплату єдиного податку провадять щомісяця протягом ЗО ка­лендарних днів, наступних за останнім календарним днем звітно­го періоду в розмірі третини суми податку, визначеної на кож­ний квартал від річної суми податку.
Мито
МИТО
Мито — вид митного платежу, що справляють із товарів, які переміщують через митний кордон держави (ввезених, ви­везених або слідуючих транзитом). Поряд із чисто фіскальною мито виконує як стимулюючу, так і захисну функції. Захисна функція мита припускає формування бар'єрів, що перешкод­жають проникненню на територію держави товарів, більш конкурентоздатних стосовно національних, або в яких держава не зацікавлена.
   Платниками мита є особи, які ввозять (вивозять) чи пере­міщують товари через митний кордон держави. Специфікою платника є те, що ним може бути як власник товару, так і упов­новажена особа (декларант). На відміну від податкового регу­лювання, тут можлива передача обов'язку щодо сплати митних платежів іншій особі, яка не має відношення до товару. За ха­рактеристикою платника мито поділяють на:
а)   те, що сплачують юридичні особи;
б) те, що сплачують фізичні особи. В цьому випадку досить значно різняться ставки мита залежно від мети використання ввезеного товару: для особистого користування (ставки віднос­но невеликі) чи виробничого (рівень ставок вищий).
   Об'єкт мита становить митну вартість переміщуваних то­варів, щодо яких повинні нараховувати мито. Митну вартість перераховують у національну валюту за курсом Національного банку України, що діє на день подачі митної декларації.
Ставки мита єдині на всій території. Це, однак, не виключає їхнього різноманіття[23]:
а)  адвалорна — ставка, яку нараховують у відсотках до митної вартості товарів, які обкладено митом;
б)   специфічна — ставка, яку нараховують у встановленому розмірі на одиницю виміру ввезеного товару (кілограм, метр тощо). Вона припускає специфічну характеристику товару, тоді як адвалорна припускає знеособлений предмет обкладання;
в) комбінована (змішана) — ставка, що поєднує обидва ці види митного обкладення. Змішані мита використовують як доповнення до специфічних або за їх недостатньої ефективності. Застосовують, наприклад, у Австралії. У США при обкладанні імпорту годинників митну ставку встановлюють як залежно від ціни, так і від кількості каменів у годиннику;
г) сезонні — ставки, за допомогою яких можливо оператив­не реагування на ввезення й вивезення з території держави се­зонних товарів. Здебільшого термін їхнього введення не може перевищувати шести місяців;
д)   особливі — являють собою ставки, що реалізують за­хисні функції мита.
Механізм застосування пільг щодо сплати мита досить різно­манітний і включає:
1)  звільнення від сплати мита визначених категорій плат­ників;
2)   зменшення ставок мита;
3)   повернення раніше сплачених сум мита;
4)   звільнення від мита певних предметів.
Порядок сплати й ставки мита визначає Єдиний митний та­риф України. Митний тариф становить собою систему ставок мита, які застосовують до товарів, що переміщують через мит­ний кордон.
ДЕРЖАВНЕ МИТО
Державне мито становить плату, яку справляють за здій­снення юридично значущих дій у інтересах юридичних і фізич­них осіб уповноваженими на це компетентними органами й ви­дачу їм відповідних документів, що мають правове значення. Особливості застосування механізму державного мита регулює Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 року[24].
Платниками державного мита виступають юридичні й фізич­ні особи, які звертаються до відповідних органів і в інтересах яких останні здійснюють юридично значущі дії і видають доку­менти, що підтверджують це. Об'єктом оподаткування висту­пають певні дії, з яких справляють державне мито (з позовних заяв, касаційних скарг, вчинення нотаріальних дій, реєстрації актів громадянського стану, оформлення документів на право виїзду за кордон і запрошення в Україну осіб із інших країн, видачі паспортів, прописки тощо).
Державне мито справляють:
1)   із позовних заяв, заяв із переддоговірних спорів, заяв (скарг) у справах окремого провадження й скарг на рішення, прийняті щодо релігійних організацій, із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій документів;
2)   із позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банк­рутство, які подають до господарських судів, і апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про їхній перегляд за нововиявленими обставинами;
    продолжение
--PAGE_BREAK--3)  за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальни­ми конторами й виконавчими комітетами, а також за видачу Дублікатів нотаріально засвідчених документів; ключній (морській) економічній зоні, родовищах, які було за­здалегідь оцінено і за згодою зацікавлених надрокористувачів передано їм для промислового освоєння.
Розмір відрахувань залежить від виду мінеральної сирови­ни (природний газ, тверде пальне, торф, чорні метали, кольо­рові метали, рідкі метали тощо). Одиницю виміру для міне­ральної сировини визначають у відсотках від вартості добутої мінеральної сировини за цінами її реалізації без урахування плати за користування надрами під час видобутку корисних копалин, рентної плати й податку на додану вартість. Є два види розрахунку:
—   розрахунок відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету (за добутими корис­ними копалинами, частину яких реалізують у не перероблено­му, а частину в переробленому вигляді);
—   розрахунок відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету (під час видобутку водних ресурсів).
Від сплати відрахувань за геологорозвідувальні роботи звільнено власників землі, землекористувачів, що здійснюють у встановленому порядку видобуток корисних копалин місце­вого значення для власних потреб (тобто без реалізації добутої мінеральної сировини або продукції її переробки) чи надра, що використовують для господарських і побутових потреб, на на­даних їм у власність чи користування земельних ділянках.
Збір за виконані геологорозвідувальні роботи не справля­ють при видобутку:
1) раніше погашених запасів корисних копалин, які від­несено в процесі розробки родовищ до категорії втрачених у надрах;
2) вуглеводневої сировини з нерентабельних свердловин з метою недопущення вибухонебезпечних газопроявів у населе­них пунктах нафтогазопромислових районів;
3) підземних вод, що не використовують у господарстві, видобуток яких є технологічно змушеним, у зв'язку з видобут­ком інших корисних копалин у обсягах, погоджених із відпо­відними органами Державного гірського нагляду, Державного геологічного контролю й охорони навколишнього природного середовища;
4)   копалин, що здійснюють для усунення забруднення надр;
5) копалин для усунення їхньої шкідливої дії (засолення, заболочування, забруднення тощо).
Вартість добутої мінеральної сировини визначають виходя­чи з обсягів видобутку й ціни одиниці реалізованої мінеральної сировини за відповідний період.
ЗБІР ЗА СПЕЦІАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ
РЕСУРСІВ
Специфіка збору за спеціальне використання природних ресурсів полягає в тому, що його назва відбиває смислове на­вантаження платежу, але не дає його визначення. До збору за використання природних ресурсів належать:
1)   плата за спеціальне використання лісових ресурсів;
2)   плата за спеціальне використання водних ресурсів;
3) плата за спеціальне використання надр. Справляння плати за спеціальне використання природних ресурсів здійснюють відповідно до статей 89 — 91 Лісового ко­дексу України. Використання лісових ресурсів підрозділяють на спеціальне й загальне. Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюють тільки на території земельних ділянок, наданих у користування. Такими користувачами можуть бути один або кілька тимчасових лісокористувачів у тому випадку, якщо використовують кілька лісових ресурсів. Дозволено здійснювати такі види спеціального використання лісових ре­сурсів: заготівлю деревини під час порубки головним користу­вачем; заготівлю живиці; заготівлю другорядних лісових мате­ріалів (луб, кора й інше); побічне лісове використання.
Розмір плати за спеціальне використання лісових ресурсів встановлюють відповідно до лімітів їхнього використання, такс на лісову продукцію та послуги з урахуванням якості й доступ­ності. Такси й порядок справляння таких платежів встановлює Кабінет Міністрів України. У випадку застосування конкурс­них умов реалізації лісових ресурсів плату встановлюють не нижче чинних такс. Розмір орендної плати встановлюють за згодою сторін у договорі оренди, але не нижче встановлених такс на лісові ресурси.
Платежі за спеціальне використання лісових ресурсів дер­жавного значення зараховують у розмірі 80% до Держбюдже­ту, 20% — до бюджету областей. Плату за спеціальне викорис­тання лісових ресурсів місцевого значення зараховують до бюд­жетів місцевого самоврядування. Ці платежі спрямовують на виконання робіт із відновлення лісів, проведення лісогосподарсь­ких заходів і утримання лісів у належному санітарному стані.
Відповідно до Водного кодексу України плату за спеціаль­не водовикористання справляють із метою забезпечення раціо­нального використання й охорони вод, відновлення водних ре­сурсів. Сюди ж включають плату за забір води з водних об'єктів і за скидання в них забруднюючих речовин. До спеціального використання водних ресурсів належить використання водних ресурсів для задоволення водою виробничих і сільськогоспо­дарських потреб і потреб населення. Його здійснюють за допо­могою спеціальних пристроїв або установок чи без їхнього зас­тосування, що впливає на якісні та кількісні показники стану водних ресурсів. Плату встановлено за спеціальне використан­ня водних ресурсів загальнодержавного й місцевого значення.
Платниками платежів за спеціальне використання водних ресурсів є суб'єкти підприємницької діяльності — водокорис­тувачі, незалежно від форм власності, які є юридичними особа­ми, що включають підприємства гідроенергетики й водного транс­порту, підприємства з іноземними інвестиціями, їхні філії, пред­ставництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не є юридичними особами, але мають окремий баланс, поточний і розрахунковий рахунки в банку. Плату за спеціальне викорис­тання водних ресурсів вносять також господарські виробничі підрозділи, що не мають юридичного статусу, й підвідомчі негоспрозрахункові організації. У деяких випадках фізичні осо­би зобов'язані платити за спеціальне використання води.
Об'єктом обчислення плати за спеціальне використання водних ресурсів є обсяг води, яку водоспоживачі використову­ють для власних потреб, незалежно від того, надходить ця вода безпосередньо з водогосподарчих систем (поверхневих чи підзем­них джерел) чи від інших водокористувачів, або від підприємств комунального господарства. Підприємства, що використовують на потреби охолодження устаткування оборотну систему водо­постачання, плату до бюджетів вносять тільки за воду, яку відби­рають із водогосподарчих систем і використовують для попов­нення оборотної системи.
Розмір плати за забір води з водних об'єктів визначають на основі нормативів оплати фактичного забору води й установле­них лімітів на забір води. Розмір плати за скидання забрудню­ючих речовин у водні об'єкти визначають на основі нормативів оплати фактичного скидання забруднюючих речовин і встанов­лених лімітів скидання. Нормативи платежів і порядок їхнього справляння регулює Інструкція про порядок обчислення й сплати платежів за спеціальне використання водних ресурсів і Закон України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» від 25 червня 1991 року.
Плату за спеціальне використання прісних водних ресурсів не справляють:
а)  за воду, яку відпускають платники збору за спеціальне використання прісних водних ресурсів іншим водокористувачам;
б)   за використання підземних вод, що є сировиною в техно­логічному процесі, для витягу компонентів, які знаходяться в них;
в) за використання підземних вод, що витягають із надр разом з видобутком корисних копалин, а також забір яких до­помагає усувати небезпечні дії вод у господарській діяльності (забруднення, підтоплення, засоленість, заболоченість, зрушення тощо).
Плату за спеціальне використання надр під час видобут­ку корисних копалин введено на підставі Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», Кодексу України про надра й Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження базових нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин» від 19 січня 1998 року.
Платниками збору за спеціальне використання надр під час видобутку корисних копалин є суб'єкти підприємницької діяльності (незалежно від форм власності), в тому числі підпри­ємства з іноземними інвестиціями, які здійснюють видобуток корисних копалин.
Об'єктом справляння плати за спеціальне використання надр під час видобутку корисних копалин є обсяг фактично погашених у надрах балансових і забалансових запасів корис­них копалин, який визначають як суму обсягів добутих корис­них копалин і фактичних втрат у надрах під час їхнього видо­бутку. Але є втрати, що не підлягають урахуванню під час ви­значення розміру платежів за використання надр при видобутку корисних копалин.
Розмір плати за використання надр для видобутку корис­них копалин надрокористувачі визначають самостійно: для ву­гілля кам'яного, вугілля бурого, металевих корисних копалин, нерудної сировини для металургії, гірничо-хімічної, гірничо­рудної галузей і будівельної сировини — відповідно до обсягів погашених у надрах балансових і забалансових запасів корис­них копалин і нормативів плати та одиниці погашення в надрах запасів корисних копалин; для нафти, конденсату, газу при­родного, підземних вод, мінеральних брудів і мулу — відпові­дно до обсягів добутих корисних копалин і нормативів плати за одиницю добутих корисних копалин; для урану, сировини юве­лірної, ювелірно-виробничої, виробничої і для лицювальних матеріалів — відповідно до вартості мінеральної чи сировини продукції його первинної обробки та нормативів плати. У ви­падку встановлення лімітів плату за використання надр для видобутку корисних копалин обчислюють з їхнім урахуванням.
Від сплати збору звільнено землевласників, землекористу­вачів, що добувають корисні копалини без подальшої їхньої реалізації (тобто для власних потреб). Пільги передбачено при використанні надр для господарських і побутових потреб, якщо земельні ділянки перебувають у власності або в користуванні суб'єктів, які добувають корисні копалини. Знижку за вико­ристання надр застосовують до платежів за користування над­рами й можуть надавати користувачу надр, що здійснює видо­буток:
— дефіцитних корисних копалин при низькій економічній ефективності розробки покладів, об'єктивно обумовленої і не
пов'язаної з порушенням умов раціонального використання розвіданих запасів;
— корисних копалин із запасів, що залишилися, зниженої якості, крім випадків погіршення якості запасів корисних ко­палин у результаті вибіркового відпрацьовування родовищ.
Платежі за користування надрами спрямовують до Держав­ного бюджету, бюджетів Автономної Республіки Крим, облас­тей, міст Києва й Севастополя в такому співвідношенні:
1)  за видобуток корисних копалин загальнодержавного зна­чення: до Державного бюджету — 40%, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя — 60%;
2)  за видобуток корисних копалин місцевого значення та за користування надрами з метою, не пов'язаною з видобутком корисних копалин: до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя — 100%;
3)  за пошук і розвідку родовищ корисних копалин: до Дер­жавного бюджету — 80%, до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя — 20%;
4)  за користування надрами континентального шельфу й у межах виключної (морської) економічної зони: до Державного бюджету — 100%.
ЗБІР ЗА ЗАБРУДНЕННЯ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО
СЕРЕДОВИЩА
Відносини в сфері охорони навколишнього середовища ре­гулює Закон України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища», а за окремими видами використання при­родних ресурсів — земельне, водне, лісове законодавство, за­конодавство про надра, про охорону атмосферного повітря тощо.
Зазначений збір є загальнодержавним збором, що визначе­но ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Підприємства, установи, організації, що забруднюють навко­лишнє середовище, підлягають державному обліку й зобов'я­зані безкоштовно надавати інформацію установам, які здій­снюють охорону навколишнього природного середовища, про обсяги викидів, скидів забруднюючих речовин, використання природних ресурсів, виконання завдань щодо охорони навколишнього природного середовища та іншу інформацію в поряд­ку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Збір за забруднення навколишнього природного середови­ща розраховують на підставі лімітів викидів і скидів забрудню­ючих речовин і розміщення відходів промислового, сільсько­господарського, будівельного й іншого виробництва. Порядок встановлення нормативів збору затверджує Кабінет Міністрів України. В 1999 році було розроблено Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища від 1 березня 1999 року. Документом встановлено диференційований підхід щодо встановлення лімітів для різних видів забруднення навколишнього середовища. За понадлімітні обсяги викидів і скидів, розміщення відходів збір обчислюють у п'ятикратному розмірі. Якщо в платників збору відсутній за­тверджений ліміт викидів, скидів, розміщення відходів, то збір стягують як за понадлімітні викиди й скиди, розміщення відходів відповідно до їхніх обсягів. Попередній розрахунок збору, що підлягає сплаті, подають до податкової інспекції до 1 червня поточного року на наступний рік.
Сплату збору провадять протягом 10 календарних днів, на­ступних за останнім днем граничного терміну подання розра­хунку збору, за місцем податкової реєстрації. Остаточний річний розрахунок збору платники подають до податкової інспекції за місцем податкової реєстрації платника протягом 40 календар­них днів, наступних за останнім календарним днем звітного року.
ЗБІР НА ОБОВ'ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ ПЕНСІЙНЕ
СТРАХУВАННЯ
Цей збір сплачують відповідно до Закону України від 26 черв­ня 1997 року «Про збір на обов'язкове державне пенсійне стра­хування».
Платниками збору на обов'язкове державне пенсійне стра­хування є:
1) суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їхні об'єднання, бюджетні, громадські та інші уста­нови й організації, об'єднання громадян і інші юридичні особи, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих робітників;
2)  філії, відділення та інші відокремлені підрозділи плат­ників податку, що не мають статусу юридичної особи, розташо­вані на території іншої, ніж платник зборів, територіальної гро­мади;
3) фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, а також адвокати, їхні помічники, приватні нотаріуси, інші особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності й займаються діяль­ністю, пов'язаною з отриманням доходу;
4)  фізичні особи, які працюють на умовах трудового дого­вору (контракту), та фізичні особи, які виконують роботи (по­слуги) згідно з цивільно-правовими договорами, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами твор­чих спілок тощо.
Під час визначення об'єкта збору до Пенсійного фонду на­явний певний взаємозв'язок податку з доходу фізичних осіб і пенсійного збору, тобто, якщо не існує об'єкта оподаткування відповідно до Закону України «Про податок з доходів фізич­них осіб» від 22 травня 2003 року, — немає й пенсійного збору.
Об'єктом оподаткування є:
1)  для суб'єктів підприємницької діяльності — фактичні витрати на оплату праці робітників, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохо­чувальних і компенсаційних виплат при обчисленні середньо­місячної заробітної плати для призначення пенсій, затверджу­ваних Кабінетом Міністрів України, а також винагороди, що виплачують громадянам за виконання робіт (послуг) за угода­ми цивільно-правового характеру;
2)  для платників збору — фізичних осіб і фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності — сума оподатковувано­го доходу (прибутку), яку обчислюють у порядку, визначено­му Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України;
3)  для фізичних осіб, що працюють на умовах трудового договору, — сукупний оподатковуваний дохід, обчислений відпо­відно до законодавства України. Ставки збору, що надходять до Пенсійного фонду, встанов­лено в таких розмірах:
1) із фізичних осіб, що працюють на умовах трудового до­говору (контракту), й з фізичних осіб, що виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, збір до Пенсійного фонду встановлено в розмірі 1% від сукупного опо­датковуваного доходу, якщо такий дохід не перевищує 150 грн., і 2% — якщо такий дохід перевищує 150 грн.;
2)   з юридичних і фізичних осіб, що здійснюють операції з купівлі-продажу валюти за гривні, збір у Пенсійний фонд справляють із суми операцій з купівлі-продажу валюти в роз­мірі 1%;
    продолжение
--PAGE_BREAK--3) із суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю ювелірними виробами із золота (крім обручок, глад­ко-шліфованих і з алмазною обробкою), платини й дорогоцін­них каменів, збір до Пенсійного фонду справляють у розмірі 5% від вартості реалізованих ювелірних виробів;
4) з юридичних і фізичних осіб, що відчужують легкові автомобілі (крім тих, якими забезпечують інвалідів і тих, що переходять у власність за спадщиною), збір до Пенсійного фонду справляють у розмірі 3% від вартості легкового автомобіля.
Для суб'єктів підприємницької діяльності, що використову­ють найману працю, ставка збору складає 32% від суми оподат­ковуваного доходу. Згідно з роз'ясненнями Пенсійного фонду України № 04/3278 від 11 грудня 1997 року, під час розрахун­ку суми оподатковуваного доходу цих суб'єктів у складі витрат враховують суму заробітної плати й прирівняних до неї виплат найманих працівників.
Згідно з п. 2 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування за окремими видами господарських опе­рацій, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 року1, з урахуванням змін і доповнень (далі — Порядок), платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування при здійсненні операцій із придбання іно­земної валюти є юридичні та фізичні особи, що купують валю­ту. Ставку цього збору встановлено в розмірі 1% від суми, ви­траченої на купівлю валюти.
ЗБІР НА РОЗВИТОК ВИНОГРАДАРСТВА, САДІВНИЦТВА Й
ХМЕЛЯРСТВА
Зазначений обов'язковий платіж введено Законом України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмеляр­ства» від 9 квітня 1999 року. За один день до вступу Закону в дію Кабінет Міністрів прийняв постанову «Про затвердження Порядку справляння збору і використання коштів на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» від 29 червня 1999 ро­ку № 1170 і сам Порядок; наказом ДПАУ «Порядок заповнен­ня і подання звіту про суму нарахованого збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» від 28 березня 2002 року було затверджено форми звіту.
Платниками збору є суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності й підпорядкування, які реалізу­ють у оптово-роздрібній торговельній мережі алкогольні напої та пиво. Збір сплачують підприємства торгівлі.
1.   Суб'єкти роздрібної торгівлі платять збір від реалізації алкогольної продукції чи пива, що надійшли безпосередньо від виробника.
2.   У випадку надходження алкогольної продукції і пива в роздрібну мережу з оптової торгівельної мережі збір платить оптовик. Потрібно, щоб у товарно-транспортних і платіжних документах суму збору було зазначено окремим рядком.
Об'єктом оподатковування є виручка від реалізації алко­гольних напоїв і пива.
Ставка збору складає 1% від об'єкта оподаткування. Об­числення суми платежу платник здійснює самостійно й відоб­ражає у відповідному звіті, який подає в податкові органи що­місяця протягом 20 днів, наступних за останнім календарним днем звітного періоду.
Збір сплачують щомісяця протягом 10 днів, наступних за граничним терміном подання звіту. Збір нараховують на всю суму виручки, включаючи ПДВ.
Цей збір зараховують на спеціальні рахунки Державного казначейства України. 30% цих коштів використовують на роз-
виток виноградарства, садівництва й хмелярства. Розпорядни­ками цих коштів є місцеві органи виконавчої влади. Централь­ний орган виконавчої влади, що здійснює державну політику в сфері виноградарства, садівництва й хмелярства, розпоряджаєть­ся 70% коштів від збору. Суми збору, що надходять на спеці­альний рахунок Державного казначейства України, розподіля­ють у співвідношенні: 70% — на розвиток виноградарства, 30% — на розвиток садівництва й хмелярства.
ЄДИНИЙ ЗБІР, ЩО СПРАВЛЯЮТЬ У ПУНКТАХ ПРОПУСКУ
ЧЕРЕЗ ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН УКРАЇНИ
Зазначений платіж є загальнодержавним збором, що визна­чено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Його сплату провадять на підставі Закону України «Про єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кор­дон України» від 4 листопада 1999 року. Порядок справляння єдиного збору визначає Кабінет Міністрів України.
Єдиний збір встановлено щодо транспортних засобів вітчиз­няних та іноземних власників, які перетинають державний кор­дон України, справляють за здійснення в пунктах пропуску через державний кордон України відповідно до законодавства України митного при транзиті вантажів і транспортних засобів, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного й екологічного контролю вантажів і транспортних засобів; за проїзд транспортних засобів автомобільними дорогами України та за проїзд автомобільних транспортних засобів з перевищенням установлених розмірів загальної маси, осьових навантажень і (або) габаритних параметрів.
Отже, єдиний збір складається з:
1)  плати за здійснення передбачених вищевказаним Зако­ном видів контролю вантажу й транспортного засобу;
2)   плати за проїзд транспортного засобу автомобільними дорогами;
3) додаткової плати за проїзд автомобільного транспортного засобу з перевищенням встановлених загальної маси, осьових навантажень і (або) габаритних параметрів.
Платниками єдиного збору можуть бути такі суб'єкти:
1)  власник транспортного засобу й вантажу;
2)  перевізник вантажу;
3) інша особа, вповноважена власником або перевізником. Законодавством також передбачено випадки, коли єдиний збір не справляють. Ними є: 1) перетинання державного кор­дону авіаційними й водними транспортними засобами, заліз­ничними вагонами без вантажу, залізничними пасажирськими вагонами, легковими автомобілями; 2) транзит вантажу, що не підлягає пропуску через митний кордон, і який перевантажу­ють на інший транспортний засіб у зоні митного контролю пун­кту пропуску, який є одночасно пунктом ввезення й вивезення цього вантажу; 3) в'їзду та виїзду транспортного засобу в ме­жах одного пункту пропуску через державний кордон без пере­тинання митного кордону; 4) переміщення товарів трубопро­відним транспортом і лініями електропередачі. Окрім цього, єдиний збір не справляють із транспортних засобів, якими перевозять вантажі гуманітарної допомоги, якщо товаросу­провідні документи оформлено на отримувачів гуманітарної до­помоги в Україні, яких внесено до Єдиного реєстру таких отри­мувачів.
Ставки збору залежать від виду транспортного засобу, міст­кості або загальної маси транспортного засобу з вантажем, ре­жиму переміщення й встановлені в євро. Але цей платіж спла­чують у національній валюті України за офіційним (обмінним) курсом Національного банку України на день сплати цього збо­ру. Єдиний збір не може перевищувати вартість витрат, пов'я­заних із здійсненням митного під час транзиту вантажів і транс­портних засобів, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного й екологічного контролю вантажів і транспорт­них засобів, і витрат, пов'язаних із відновленням автомобіль­них доріг.
Єдиний збір справляють одноразово, залежно від режиму переміщення (ввезення, транзит), за єдиним платіжним доку­ментом, форму й порядок заповнення якого затверджує Держмитслужба.
Єдиний збір у повному обсязі перераховують до Державно­го бюджету України.
ЗБІР ЗА ВИКОРИСТАННЯ РАДІОЧАСТОТНОГО РЕСУРСУ
УКРАЇНИ
Збір за використання радіочастотного ресурсу є загально­державним збором, що передбачено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Його справляння здійснюють на підставі Закону України «Про радіочастотний ресурс України» від 1 червня 2000 року. Справляння цього збору має на меті формування джерела коштів на фінансування заходів щодо ефективного використання радіочастотного ресурсу в Україні.
Платниками є користувачі радіочастотного ресурсу, а саме — юридичні або фізичні особи, діяльність яких пов'язано з викори­станням радіоелектронних засобів та/чи радіовипромінювальних пристроїв.
Об'єкт оподаткування — 1 МГц смуги радіочастот.
Ставки збору за використання радіочастотного ресурсу вста­новлює Кабінет Міністрів України не частіше одного разу на рік у гривнях окремо для кожного регіону України (Автоном­ної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя) й залежать від виду радіозв'язку та діапазону радіочастот.
Збір сплачують з дати фактичного використання радіочас­тотного ресурсу України щомісяця до 15 числа кожного поточ­ного місяця. Суму платежу розраховують платники самостійно, відповідно до розмірів встановлених ставок і ширини смуги радіочастот, визначеної в ліцензії на використання радіочас­тотного ресурсу України.
Кошти, що надходять від користувачів радіочастотного ре­сурсу України у вигляді зборів, зараховують до Державного бюджету України.
 
ЗБОРИ ДО ФОНДУ ГАРАНТУВАННЯ ВКЛАДІВ ФІЗИЧНИХ
ОСІБ
Цей платіж є загальнодержавним збором, що визначено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Його сплату провадять на підставі Закону України «Про Фонд гарантуван­ня вкладів фізичних осіб» від 20 вересня 2001 року.
Платникам збору є учасники Фонду гарантування вкладів фізичних осіб — банки — юридичні особи, які зареєстровано в Державному реєстрі банків, що веде Національний банк Украї­ни, та мають банківську ліцензію на право здійснювати бан­ківську діяльність. Окрім того, такі суб'єкти повинні викону­вати встановлені Національним банком України економічні нор­мативи щодо достатності капіталу й платоспроможності та можуть виконувати свої зобов'язання перед вкладниками.
Законодавством виокремлено такі види збору до Фонду га­рантування вкладів фізичних осіб: початковий, регулярний, спеціальний. Початковий збір встановлено в розмірі 1% за­реєстрованого статутного капіталу банку. Його сплачують бан-ки-учасники протягом ЗО календарних днів із дня отримання банківської ліцензії на здійснення банківської діяльності.
Регулярний збір встановлено в розмірі 0,25% загальної суми вкладів, включаючи нараховані за вкладами відсотки, за ста­ном на 31 грудня року, що передує поточному, та ЗО червня поточного року. Отже, нарахування регулярного збору здійсню­ють банки-учасники двічі на рік. Сплату його здійснюють щок­вартально рівними частками до 15 числа місяця, наступного за звітним періодом.
Спеціальний збір встановлюють у разі, якщо поточні до­ходи Фонду є недостатніми для виконання ним у повному об­сязі своїх зобов'язань щодо обслуговування й погашення за­лучених кредитів, спрямованих на відшкодування коштів вкладникам банків-учасників Фонду. Рішення про встанов­лення спеціального збору приймає адміністративна рада Фон­ду за погодженням із Національним банком України. Внесен­ня спеціального збору банками-учасниками проводять у стро­ки й згідно з умовами, що також встановлює адміністративна рада Фонду. Законодавством встановлено тільки загальний розмір спеціальних зборів, які мають сплатити банки-учасни­ки протягом року — він не повинен перевищувати розмір щорічного регулярного збору.
ГАСТРОЛЬНИЙ ЗБІР
Цей загальнодержавний збір встановлено Законом України «Про гастрольні заходи в Україні» від 10 липня 2003 року. Платниками збору за проведення гастрольних заходів на території України є організатори гастрольних заходів, за винят­ком організаторів благодійних гастрольних заходів.
Об'єктом оподаткування є виручка від реалізації квитків на гастрольний захід.
Ставку збору встановлено в розмірі 3% об'єкта оподатку­вання.
Платники цього збору протягом 10 календарних днів після дати проведення гастрольного заходу подають до органу дер­жавної податкової служби за місцем його проведення розраху­нок збору за формою, встановленою центральним податковим органом. Збір сплачують одним платіжним дорученням протя­гом двадцяти календарних днів, наступних за датою проведен­ня гастрольного заходу, якою вважають дату його фактичного завершення. Надходження від збору розподіляють так: 30% нарахованих сум залишають на спеціальних рахунках управлінь Державно­го казначейства в Автономній Республіці Крим і в областях і використовують на підтримку гастрольних заходів у зазначе­них регіонах; 70% перераховують на спеціальний рахунок Дер­жавного казначейства України й використовують на підтримку гастрольних заходів вітчизняних гастролерів на загальнодер­жавному рівні.
ПЛАТА ЗА ТОРГОВИЙ ПАТЕНТ
З 1998 року в Україні почали з'являтися альтернативні фор­ми оподаткування, до яких належать: здійснення підприємниць­кої діяльності з придбанням спеціального патенту1 та спрощена система оподаткування, обліку й звітності суб'єктів малого підприємництва. Обидва способи передбачають можливість доб­ровільного обрання. Стосовно фіксованого сільськогосподарсь­кого податку, то він, хоч і передбачає спрощене оподаткуван­ня, але його застосовують не за вибором платника. Іншими сло­вами, він не є альтернативним.
Визначення платників щодо сплати за патенти наведено в п. 1.2 ст. 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 року: суб'єктами правовідносин, що підлягають регулюванню за цим Зако­ном, є юридичні особи й суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи, — резиденти й нерези­денти, а також їхні відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва й ін.), які займаються підприємницькою діяль­ністю, передбаченою ч. 1 ст. 1 Закону.
Відповідно до наведеного визначення, є три групи платників:
—  юридичні особи, незалежно від організаційно-правової форми господарювання й форми власності;
—   громадяни-підприємці;
—  відокремлені підрозділи (філії, відділення тощо), проте ні місце їхнього розташування, ні наявність окремого банків­ського рахунку чи відокремленого балансу в цьому випадку зна­чення не мають.
Обов'язковою умовою, за якої перераховані категорії рези­дентів і нерезидентів класифікують як суб'єктів патентування, є здійснення ними кожного з видів діяльності, яка підлягає патентуванню.
Об'єкт патентування містить у собі чотири укрупнених види підприємницької діяльності.
1.  Торговельна діяльність за готівкові кошти й по кредит­ним карткам на території України. Слід звернути увагу, що об'єктом патентування є не тільки роздрібна торгівля, а вся торгова діяльність, під якою відповідно до Порядку заняття торговою діяльністю і правилами торгового обслуговування населення, які затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року[25], розуміють роздрібну й оптову торгівлю, а також діяльність у торгово-виробничій сфері (гро­мадське харчування).
2.  Діяльність із надання побутових послуг.
Об'єктом регулювання згідно зі ст. З Закону про патенту­вання є діяльність із надання побутових послуг, під якими ро­зуміють «діяльність, пов'язану з наданням платних послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівкові кошти, а також із використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки».
3.   Діяльність із обміну готівкових валютних цінностей (вклю­чаючи операції з готівковими платіжними засобами, виражени­ми в іноземній валюті, та з кредитними картками).
Під торгівлею готівковими валютними цінностями слід ро­зуміти продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених у іноземній валюті (в тому числі дорожніх, банківських і персональних чеків), а також операції з дебетування кредитних (дебетових) карток у обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валюті України, а також у обмін на іншу іноземну валюту.
4. Діяльність із надання послуг у сфері грального бізнесу. Варто відзначити, що в Законі про патентування (п. 5.2 ст. 5) застосовано спеціальне (яке використовують тільки в цілях цього Закону) визначення грального бізнесу: під гральним бізнесом слід розуміти діяльність, пов'язану з влаштуванням казино, інших гральних місць (будинків), гральних автоматів із гро­шовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) і розиграшів із видачею грошових виграшів у го­тівковій або майновій формі.
Наведений перелік об'єктів оподаткування є вичерпним, і ніякі інші види діяльності патентуванню не підлягають.
Оплату провадять щомісяця, до 15 числа місяця, який пере­дує звітному. Під час придбання патенту вносять одноразову плату в розмірі вартості торгового патенту за один місяць (остан­ній місяць дії патенту). У випадку, якщо торговий патент набу­вають не з початку місяця, розмір плати за перший місяць виз­начають пропорційно кількості календарних днів із дня при­дбання торгового патенту до кінця місяця. При придбанні патенту після 15 числа місяця одночасно оплачують вартість торгового патенту за наступний звітний місяць.
Місцеві податки й збори
До певного часу в Україні не було чіткої законодавчої ви­значеності щодо місцевих податків і зборів. Етапним став 1993рік, коли було прийнято Декрет Кабінету Міністрів Ук­раїни «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 року.
    продолжение
--PAGE_BREAK--