Реферат: Романо-германская правовая семья

План:

Вступ

1.        Поняттята етапи становлення романо-германської правової системи

2.        Структураправа у державах романо-германської правової сім’ї

3.        Форми(джерела) права у державах романо-германської правової сім’ї

4.        Загальнахарактеристика систем права окремих держав, що належать до романо-германськоїправової сім’ї

Висновки

Тема цієї роботивибрана тому, що право і держава нерозривно взаємо­пов’язані, але кожна країнабудує свою правову систему, беручи до уваги свої індивідуальні особливостіісторичного розвитку. Тому сучасні пра­вові системи різних держав відрізняютьсяодна від одної, і мають свої характерні риси.

Дисципліна теоріїдержави та права приділяє значну увагу вивченню правових систем світу. Це не євипадковим, оскільки саме правові сис­теми є основою правової культури. Без їхвивчення залишаться незро­зумілими минуле, сучасний стан та подальшіперспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права усвітовому масштабі.

Таким чином,актуальність теми даного дослідження (романо-германська правова система) непотребує спеціальних підкріплень. До того ж, на су­часному етапі, в зв’язку зпроцесами глобалізації, що охопили різні сфери життя суспільства, в томурахунку і правову, знову постає за­вдання провести порівняльну оцінку різнихправових систем, вибрати з них найкраще, відкинути застарілі та недемократичніположення і норми, щоб на основі синтезу кращих елементів різних правовихсистем ство­рити універсальну правову систему, яка буде найбільш оптимальноюдля всіх країн.

Актуальність цієїтеми, ще й в тому, що Україна, як країна однієї правової системи, переходить віншу правову систему. Зараз здійснюється рефо­рма права в Україні, і вивченняособливостей правових основ інших країн дуже важливо на цей момент, так як цедопоможе проаналізувати українське законодавство, дозволить використатипозитивні моменти і уникнути негативних наслідків.

Не зважаючи наце, дана тема є вкрай складною, оскільки потребує до­слідження базових засадрізних галузей права більшості сучасних євро­пейських країн. Причому, длянайбільш повного висвітлення даної теми потрібно не просто зробити констатаціюнаявного стану романо-герман­ської правової системи (як це досить часторобиться), а подивитись на цю тему ширше – в її історичній ретроспективі, томуя і приділила особ­ливу увагу в своїй роботі саме цьому аспекту. Лише такийпідхід (на стиці кількох наук) дозволить об’єктивно висвітлити дану тему. Дотого ж, на сучасному етапі розвитку наукової сфери найбільш перспективними і ак­туальнимив ній визнано саме дослідження, що ведуться на стиці кількох наук.

Об’єктомдослідження є романо-германська правова система. Причому вона досліджується взв’язку з іншими правовими системами світу, на основі порівняльної оцінки низкисвоїх структурних елементів.

Предметомдослідження є наявна і науково вивчена інформація про роз­виток та сучаснийстан романо-германської правової системи; дані, що констатують вплив даноїправової системи на стан моралі, правосвідо­мості та правопорядку європейськогосуспільства; наукові прогностичні оцінки подальших перспектив континентальноїправової системи.

На сучасномуетапі дана тема виглядає, на перший погляд, добре дослі­дженою. Її вивчали РенеДавид, К. Цвайгерт, Г. Кьотц, А. Саїдов та інші. Але, на жаль, більшістьдослідників цієї теми належали до закордонної історіографії. А в Україні цютему об’єктивно вивчали лише у дореволю­ційний період (М.Владимирський-Буданов, Б. Кістяківський та інші). Але в радянській періодвітчизняній історіографії, при розгляді даної теми, бракувало неупередженості(давався взнаки ідеологічний чинник – ро­мано-германська правова системапереважала у політично ворожих капі­талістичних країнах).

Моєю метою єдослідити витоки, розвиток та сучасний стан романо-германської правової системиз урахуван­ням загальних тенденцій у розвитку права в світі на сучасному етапі.У відповідності до поставленої мети було визначено наступні завдання:

— дослідити витоки та історію формування романо-германської правовоїсистеми;

— виявити причини, що обумовили сучасний стан континентальної право­воїсистеми шляхом короткого огляду історичного розвитку даної право­вої системи;

— встановити зв’язки романо-германської правової системи з іншими пра­вовимисистемами світу;

— дослідити структурні особливості романо-германської системи права;

Методологічноюбазою курсової роботи є хронологічний, об’єктивний, структурно-системний,дедуктивний, індуктивний та порівняльний методи.

Хронологічнірамки дослідження охоплюють період від моменту заро­дження романо-германськоїправової системи (середина І тис. н.е.) і до початку XXI ст.

Географічні рамкидослідження – сукупність європейських країн (як епохи середньовіччя, так іНового та Новітнього часу), в яких панувала романо-германська правова система.

1. Поняття та етапистановлення романо-германської правової системи.

Романо-германськаправова система сформувалася в континентальній Європі, тут і зараз її головнийцентр, незважаючи на те, що внаслідок експансії і рецепції численнінеєвропейські країни приєдналися до цієї системи або запозичили в неї окреміелементи.

До романо-германськоїродини відносяться правові системи, що виникли спочатку в континентальнійЄвропі на основі давньоримського права, а також канонічних і місцевих правовихзвичаїв. Вони як би продовжують римське право, є результатом його еволюції іпристосування до нових умов. Пануюча роль у таких системах належить законові йу першу чергу кодексові.

Історіявиникнення і розвитку континентальної правової системи досить тривала. Вонасклалася на основі вивчення римського права в італійських, французьких і німецькихуніверситетах, що створили в XII-XVI ст. на базі Зводу законів Юстиніаназагальну для багатьох європейських країн юридичну науку. Головна роль належалаБолонському університетові в Італії. Кодификація Юстиніана була викладенадохідливо і просто, на мові, якою користувалися і церковники, і вчені, — налатині. Римське право було створено однією із самих могутніх цивілізаційстародавності, що простирала свої границі практично на всю Західну Європу, атакож Близькі Схід, країни Африки. Саме тому, на мій погляд, римське правозумовило такий значний вплив на формування поглядів щодо права у Європі.

Формуванняспочатку ідеї, а згодом і самої романо-германської системи права (вже назаконодавчому рівні) можна поділити на певні історичні етапи:

1) період простогоправа;

2) періодформування загального права університетів;

3) періодзаконодавчого права.

На першому етапіелементи, що започаткували створення романо-германської системи права, малихарактер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїмизаконами. Але з прийняттям варварами християнства спосіб життя населення почавпоступово змінюватись. На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї,притаманні певним територіям. Існують деякі документи, за допомогою яких мимаємо змогу прослідкувати стан як римського права, так і права варварів. До нихналежать компіляції Юстиніана (Кодекс, Дигести, Інституції, опубліковані з 529по 534 р. та доповнені серією новел) у Візантії, Молитовник Аларіха (506р.) уФранції та на Іберійському півострові представляють римське право.

Разом з тим,більшість германських племен починаючи з VI ст. також вже мали свої закони(„закони варварів”), процес створення яких продовжувався до XII ст. Але ці„закони” регулювали дуже незначну частину суспільних відносин, що перешкоджаєнам повно дослідити за ними стан права цього періоду. Римські ж компіляції,навіть в спрощеному виданні Аларіха скоро виявились занадто складними, і,згодом були модифіковані для більш простого застосування їх на практицінаселенням. Право вчених, що ми знаходимо в цих компіляціях, було модифікованоі замінене на практиці вульгарним правом, що і застосовувалося спонтаннонаселенням. Ніхто не прагнув письмово зафіксувати норми цього права, що малилише місцеве значення. Нове право мало усну форму, а спроби вождівсистематизувати та зробити єдиний звіт норм для підданих латинського тагерманського походження виявились невдалими і більше не повторювались. Та йсенсу уточнювати та фіксувати ці норми не було, тому що у вирішенні судовихсправ пріоритет мали позаправові засоби – „судження Боже”, „присяги сторін”,„процедура очищення”, „судове випробування”, „сваволя місцевої влади”.

В період ранньогосередньовіччя суспільство повернулось до примітивного стану правової культури.Право ще існувало, про що свідчить наявність інститутів, що були покликані йогостворювати, та панування права вже не було. Сам ідеал суспільства, заснованогона праві було відкинуто, натомість основою християнського суспільства сталобратерство і милосердя. Святий Павло в своєму першому „Посланні до коринфян”радив віруючим підкоритися посередництву пасторів чи своїх святих братів, а незвертатися в суди. Святий Августин захищав той же тезис. За німецькою приказкоюXVI ст.: „Юристи – погані християни”. Хоча її застосовували переважно дороманістів, приказка все одно відноситься до всіх юристів: саме право вважалосьпоганою річчю”[17, 32].

Створенняромано-германської системи права пов’язано з відродженням, що почалося в XII –XIII ст. на Заході Європи, переважно в юридичній сфері.

Ідеалсуспільства, заснованого на братерстві та милосерді було відкинуто. Церквастала більш чітко розмежовувати світське суспільство і суспільство віруючих,створила в цей період приватне канонічне право. В XIII ст. релігію і мораль вжеперестали змішувати з громадянським порядком і правом. За правом знову буловизнано його важливу роль і автономію, які віднині стали характерними рисамизахідної думки і цивілізації.

Наступним етапомрозвитку романо-германської системи права став період формування загальногоправа університетів, що були головним джерелом розповсюдження нових ідей.

Датою, коли знаукового погляду з'явилася романо-германська система права, вважається XIIIстоліття.  Процес, що одержав назву «рецепція римського права»,спочатку мав чисто доктринальні форми і сугубо наукове значення: римське правобезпосереднє не застосовувалося, вивчалися його понятійний фонд, досить розвитаструктура, внутрішня логіка, юридична техніка.
  В університетах не викладали «практичне право», а учили методові,що дозволяв створювати справедливі по змісту норми, найбільше відповідні мораліі ті, що забезпечують нормальне життя суспільства. В університетах праворозглядали як модель соціальної організації. Його вивчення не було акцентованона судовому розгляді або виконанні винесених рішень; воно залишало остороньпроцесуальні процедури, докази, способи виконання. Університетська науказвернена до права у взаємозв'язку з філософією, теологією і релігією, вонавказує суддям, як вирішувати справи на основі справедливості, пропонує правила,яким добропорядні громадяни повинні випливати у своєму соціальному поводженні.Право, як і мораль, — це належне, а не суще. Жоден європейський університет неміг, таким чином, узяти як основу викладання позитивне (місцеве або регіональне)право, тому що в очах університету воно не виражало справедливості і, отже, небуло правом.

Але навідміну від недосконалих місцевих звичаїв існувало право, придатне для вивченняі яке захоплювало усіх — і професорів, і студентів. Це було римське право.

Римське праводовгий час піддавалось критиці з боку Церкви. Вважалось, що воно створеноязичницьким світом, а отже є плодом цивілізації, яка не знала Христа, що в йогооснові лежить філософія, яка суперечить поглядам Євангелія, святих отців Церквиі християнства. Але Фома Аквінський на початку XIII ст. поклав край ційкритиці. Його праці, що базувались на працях Аристотеля, доводили, щодохристиянська філософія, яка базувалась на розумі, значною мірою відповідалаБожественному закону і сприяла „вигнанню чортів” з римського права[17,35]. Зцими працями зникла остання перешкода на шляху відродження римського права.Отже, було покладено початок його вивченню та впровадженню в практику.

До XIX ст.римське право викладалося у всіх університетах континентальної Європи. Воноскладало основу освіти, в той час як національне право стало другорядним.Феномен відродження викладання римського права вийшов за рамки Болонськогоуніверситету з одного боку, та за межі XII – XIII ст. – з іншого.

Рецепціяримського права привела до того, що ще в епоху феодалізму правові системиєвропейських країн — їхня правова доктрина, юридична техніка — придбаливизначену подібність.

Поступово основнінорми римського права починають сприйматися законодавцем. В умовах панування уфеодальній Європі натурального господарства, відсутності товарного виробництваі ринку не було нестатку в такого роду нормах. Однак із розвиткомкапіталістичних відносин і товарного обміну ретельно розроблене римське право,розраховане на суспільство, де панує приватна власність, усе більшевикористовувалося буржуазією, яка тоді тільки зароджувалась. 

Поглибленевивчення римського права обумовило те, що виникли різні правові школи, які маливідмінні погляди на значення рецепції римського права для практичногозастосування. Велику роль в „очищенні”, переробці і пристосуванні римськогоправа до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів.

Зішколою постглоссаторов у XIV столітті пов'язана нова тенденція: римське правобуло очищено і піддане обробці. Таким чином, воно було підготовлено для зовсімнового подальшого розвитку (торговельне право, міжнародне приватне право) і втой же час систематизовано. Таке право, пристосоване юристами до нестатківнового суспільства і викладалося в університетах, усе більш і більш відходитьвід права Юстиніана. Воно стає систематизованим правом, заснованим на розумі іпризначеним у силу цього для загального застосування.

Турботапро повагу до римського права уступає в університетах місце прагненнюустановити і викласти принципи права, що є у всіх відносинах вираженнямраціональних засад. Нова школа, іменована доктриною природного права,поширюється в університетах у XVII і XVIII століттях. Ця школа на відміну відпостглосаторів відмовилася від схоластичного методу, прагнула, наслідуючиточним наукам, бачити в праві логічну аксіоматичну систему. Вона відходить відідеї природного порядку речей, заснованого на волі Бога, ставить у центрбудь-якого суспільного ладу людину, підкреслюючи невід'ємні «природні права».

Школаприродного права домоглася яскравого успіху в двох напрямках. Насамперед, вонапоклала кінець неуважності юристів до сфери публічного права. (Римське правоформулювало розходження між публічним і часткою правом, але лише для того, щобзалишити публічне право осторонь). Питання публічного права стали займатиюристів зі значним успіхом в області карного права, із середнім — в областіадміністративного права і з досить посереднім — в області конституційногоправа. Проте, після XVIII століття склалось публічне право, що по всіхпараметрах близьке до традиційного приватного права.

Другимнапрямком, де проявився успіх школи природного права, стала кодификація, щовиникла як природне завершення концепції систематизації, що лежить у її основі,і всієї багатовікової творчості університетів.

Основи системинаціонального права країн континентальної Європи були закладені в буржуазнуепоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, асуспільна свідомість віддала перевагу керуванню результатами систематизації правовихнорм.

Кодифікація – цетехніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершитибагатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосукомпіляцій Юстиніана, право, що відповідає інтересам суспільства. Це право іповинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичнимархаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважалипрактиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватнихкомпіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лишечасткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування немогли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щобкодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку,кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путамминулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку –нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку,потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має впливна інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновитидіючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції вперіод Революції і особливо в епоху Наполеона).

Ціллю кодифікаціїповинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, щовідповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна булапоставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізмXIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як новевикладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватногозвичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву„національного духу” – це відбивало загальний настрій розвиткузахідноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була некодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а такожпозиція, яку зайняли університети після кодифікації.

Кодифікація івесь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчогопозитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонутиідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більшеміж неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіхєвропейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена,але перестало асоціюватися зі справедливістю. Подібна зміна позиції проявиласяу кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси,навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, вякості зразків для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси іншихкраїн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, яківходять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймаєдоктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись,таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалюватиправо.

В даний час цякриза знаходиться на стадії вирішення. Кодекси застаріли, і це послабилозаконодавчий позитивізм XIX ст. Ми все більш відкрито визнаємо провідну рольдоктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист невважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сферікримінального права, де діє принцип „немає злочину, якщо він не передбаченийзаконом”, все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації повизначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право узначну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існуваннячисленних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавствапримушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється ітлумачиться право в інших країнах.

Таким чином,„юридичний націоналізм” відступає, і можна вважати, що криза, викликанаєвропейськими кодифікаціями XIX і XX ст., мала тимчасовий характер.

Відродження ідеїприродного права, яке відбувається в наш час на практиці є відродженням ідеїєдиного права, відновленням усвідомлення того, що право не слід розуміти якдещо ідентичне закону і те, що має в силу цього національний характер.

Основи системнаціонального права у Європі були закладені ще у буржуазну епоху, але йшли ціпроцеси по-різному. Саме тому національне право кожної країни має своїособливості, незважаючи на те, що всі вони належать до романо-германськоїправової системи.

На ці національніособливості мали вплив багато факторів, серед яких, мабуть, найважливішими булиісторичний та політичний. Але навіть у різних умовах становлення систем деякіетапи мали спільні риси.

Йшов процесвнутрішньодержавної уніфікації права. Наприклад, у Франції треба було подолатипротиріччя між звичаями різних провінцій. Ці протиріччя не змогла подолати„кодифікація кутюмов”, між ними досит довго залишалися відмінності, достворення у 1804р Цивільного кодексу. Вольтер, з приводу відсутності єдиногоуніфікованого французького права, глузуючи писав, що „зміна законів відбуваєтьсяна кожній поштовій станції зі зміною коней”. Основним же фактором, що заважавпроводити уніфікацію законодавства у Німеччині була територіальнароздробленість країни.

Отже, становленняромано-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи зепохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступовезлиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мавтривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час ізавершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів,які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

Розглянутаеволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себеромано-германська система права. Ця система – величне творіння європейськоїнауки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, словник і методи,орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Університети не мали своєю метоюстворення позитивного права, вони не створювали обов’язкові норми для суддів іюристів-практиків у всіх країнах. Вони намагалися, спираючись на римськітексти, знайти найсправедливіші норми, що б відповідали новому суспільномупорядку.

Романо-германськасистема права об’єднала народи Європи, незважаючи на існуючі між нимивідмінності, без яких Європа не була б тим, чим вона є, і такою, якою ми хочемоїї бачити.

2.       Структураправа у державах романо-германської правової сім’ї.

У всіх країнах,що належать до романо-германської пра­вової сім'ї, визнається диференціація правана публічне і приватне. Цей поділ має майже загальний характер і є важливоюхарактеристикою правових систем країн романо-германської правової сім'ї.Сутність його полягає у тому, що до публічного права відносять ті галузі іінститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави івідносини індивіда з державою, а до приватного — галузі й інститути, щорегулюють взаємовідносини індивідів. До цього слід додати, що повагу до праванабагато простіше прищепити приватним особам, ніж державі, яка сама є носіємвлади.

Поділ права напублічне і приватне протягом тривалого часу розглядався у рамках вчення, щотрактувало його як «природний порядок», домінантний по відношенню додер­жави. Стверджувалось, що прерогатива створення і забез­печення функціонуванняпублічного права належить дер­жаві, а приватного — юридичним інституціям ізакладам громадянського суспільства. Саме тому юристи, які у Римі здебільшогоне належали до державних структур, концент­рували увагу на приватному праві.Загальновідомо, що у Римі не було конституційного, адміністративного і навітьповноцінного кримінального права.

Вже пізнішеюристи, що займалися проблемами науки управління, поступово почали вивчатистворені англосак­сонською правовою сім'єю норми публічного права. Цей процеспосилився після визнання у більшості країн Західної Європи доктрини, за якоївизнавалося існування невід'ємних прав людини. Ось тоді і виникла необхідністьреалізувати на практиці те, що до цього часу було ли­ше ідеалом, а самедержаву, у якій є виборні вищі представницькі органи, дієві виконавчі інезалежні судові органи.

Безумовно, своюспецифіку у формування публічного права привніс принцип поділу влад, згідно зяким влада не може бути безмежною, безконтрольною, всепоглинаючою. Але юристиромано-германської правової сім'ї схиляються до того, що зазначений принцип ізагалом публічне право можуть діяти тільки за умови високого рівнягромадянської свідомості. Реалізація цього права можлива лише за умови, щосуспільна думка вимагає від керівників і адміністрації їх підпорядкуваннядисципліні і контролю.

Незважаючи на те,що головні принципи публічного права у країнах романо-германської правовоїсім'ї були відпрацьовані лише у XIX—XX ст., воно має велику схо­жість щодоправових систем цих країн. По-перше, це обу­мовлено загальністю політичної іфілософської думки різних країн. Так, публічне право усього Європейськогоконтиненту у своєму розвитку зазнало значного впливу державницьких ідей Ш.Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Єдині для усіх європейських країн основи сучасногокриміналь­ного права закладено Беккаріа. По-друге, єдиний порядок формуваннякорпусу юристів, що дістали освіту на основі вивчення цивільного права,обумовив те, що останнє було взяте як модель для подальшої розробки всіх іншихгалу­зей права.

До тогож,формування публічного права мало гостру потребу у збагаченні досвідом іншихкраїн. Конституційне право країн романо-германської правової сім'ї є прикладомтого, як юридична наука у цій сфері набула інтерна­ціональних ознак. Що жстосується адміністративного пра­ва, то воно вважається витвором Державної радиФранції. Після цього розпочався інтенсивний процес його запровад­ження іншимиєвропейськими державами. Але саме Фран­ція найбільше сприяла ідеї самостійностіадміністративного права щодо приватного.

Водночас найістотніші відмінностінаціональних право­вих систем країн романо-германської правової сім'ї прогля­даютьсясаме у сфері адміністративного права. Це пояс­нюється тісним зв'язком цієїгалузі права із структурою органів державного управління, яка є різною уконкретних країнах. Адміністративне право більш, ніж інші галузі пра­ва,залежить від політичних і соціальних процесів, які; відбуваються усуспільстві. Воно регулює дуже великий діапазон суспільних відносин. Аджеісторично виникнувши як «поліцейське право» з метою забезпеченнясуспільного порядку, воно поступово поширило свій вплив майже на усі сферидержавного управління. Адміністративне право загалом не кодифіковане. Навіть україні класичної ко­дифікації — Франції, адміністративне право ніколи належ­нимчином не кодифікувалось. А створені вже кодекси являють собою зібраннязаконодавчих та інших норматив­них актів, до компетенції яких входить лишеобмежена частина відносин, що регулюються адміністративним правом.

На відміну відінших галузей права, навіть публічного, адміністративне право значною міроюсформоване судовою практикою. У ФРН, Австрії, Бельгії, Італії та Швейцаріїіснують особливі судові системи адміністративної юстиції, яким підвідомчі усіспори адміністративно-правового харак­теру. Водночас загальновідомо, що чимістотніша роль су­дової практики як джерела права, тим більші правові від­мінності,бо судова практика великою мірою схильна до впливу на неї умов, які постійнозмінюються.

Схожістьприватного права країн романс-германської правової сім'ї пояснюється тими жпричинами. Немає сум­ніву, що кожному національному праву властива певнаоригінальність, яка виявляється у наявності притаманних тільки йому інститутів.Але у сфері приватного права особливо чітко проглядається теоретичнаодноманітність право­вих систем країн романс-германської правової сім'ї. Цепояснюється тим, що в основу формування приватного права покладено римськеправо. До того ж, у відносинах, регламентація яких грунтується на канонічномуправі, та­кож існує певна єдність, у всякому разі, коли йдеться про правовісистеми християнських держав.

Публічне право,як і приватне, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї диференціюєтьсяна одні й ті самі основні галузі: конституційне право, адміністративне право, міжнароднепублічне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право тощо. Та ждиференціація спостерігається і на більш низькому рівні правових інсти­тутів іпонять, у зв'язку з чим у більшості випадків не виникає труднощів щодорозуміння головних дефініцій у правових системах країн — представницьромано-германської правової сім'ї. Отже, хто обізнаний хоч з однією з цихправових систем, здатний розуміти й інші. При цьому не треба пристосовуватисядо іншої форми правового мислен­ня, якщо національна правова система непозбавлена де­яких особливостей.

У всіх країнахромано-германської правової сім'ї правову норму оцінюють і аналізують однаково,її розуміють як загальне, формально-визначене правило поведінки. Згідно здоктриною, що склалася у романо-германській правовій Сім'ї, правова норма неповинна створюватися суддями.

Вона з'являєтьсяпізніше у результаті теоретичних роз­думів, що грунтуються на вивченні практикиі принципах справедливості, моральності, врахування політичних інте­ресів тагармонії правової системи з усіма іншими соціаль­ними системами. Правова норманіби позбавляється хао­тичності, безсистемності практики. З неї усувають випад­ковіелементи і цим спрощують розуміння самого права. Така норма дозволяє суспільнійдумці, законодавцю більш ефективно втручатися у соціальне життя і навіть органі­зовуватисуспільство на досягнення якихось цілей. Така роль права відповідає традиції,згідно з якою воно розгля­дається як модель соціальної організації.

Саме таке розуміння правової норми єосновою ко­дифікації. Адже не можна створити справжнього кодексу, якщо вважатинормою права рішення, винесене судом по певній справі. Кодекс уромано-германській правовій сім'ї не вирішує конкретних питань лише на основіпрактики. Його завдання — дати загальні, систематизовані правила, на підставіяких суб'єкти можуть визначити, у який спосіб повинні бути вирішені ті чи іншіпитання. Правова норма романс-германської правової сім'ї є чимось середнім міжконкретним правилом поведінки і загальними принципами права. Майстерністьюриста вбачається у вмінні віднайти норму і сформулювати її з урахуваннямзазначеної рівно­ваги. Тому норми права не повинні бути надто загальни­ми, бо уцьому випадку вони перестають бути провідними вказівками до дії, але водночасвони мають бути настільки узагальненими, щоб регулювати відповідний типвідносин, а не застосовуватися лише до конкретної ситуації.

Намагаючись забезпечити єдністьрозуміння і реалізації норм права, деякі законодавчі і судові органи у країнахроманс-германської правової сім'ї роз'яснюють і деталі­зують норми,сформульовані загальним чином, тобто тлу­мачать їх. Це приводить до того, щонорма, створена законодавцем, розглядається як ядро, навколо якого існу­ютьпохідні правові норми. Тому у країнах романо-германської правової сім'ї існуютьоргани, які стежать за від­повідністю похідних норм первинним.

Отже, право у країнахромано-германської правової сім'ї складається не тільки з правових норм,сформульованих законодавцем, а й включає норми, що створюються у результаті їхтлумачення. Враховуючи, що тлумаченням норм права здебільшого займаються судовіоргани, деякі західні юристи стверджують, що система романо-германсь­кого праваможе трансформуватись і таким чином набли­зитись до загального права.

3.       Форми(джерела) права у державах романо-германської правової сім’ї.

Видані органамизаконодавчої влади, а також іншими уповноваженими органами норми права, якіюристам нале­жить тлумачити і застосовувати для винесення рішення у кожномуконкретному випадку, складають у країнах рома­но-германської правової сім'їпевну ієрархічну систему. Верхній щабель цієї системи належить конституції абож конституційним законам. У всіх країнах романо-германської правової сім'ї єписані конституції, за нормами яких визнається найвища юридична сила.Конституції прийма­ються і змінюються в особливому порядку.

В інших країнахнайвища сила конституцій виражається у встановленні контролю надконституційністю інших за­конів, при цьому органи цього контролю і його способиможуть бути найрізноманітнішими. Так, рішення Консти­туційного суду ФРН — цеджерело права, що стоїть нарівні з законом. Його тлумачення законів обов'язковедля усіх органів, включаючи й суд. Якщо у звичайного суду при розглядіконкретної справи виникає сумнів щодо конституційності норми, яку належитьзастосувати, він призупиняє розгляд справи, звертається із запитом до Кон­ституційногосуду, а потім вирішує справу згідно з виснов­ком Конституційного суду. Інакшевирішується аналогічна процедура у Франції. Конституційна рада, що існує у ційкраїні, має більш обмежену компетенцію, їй надано право попереднього контролюза конституційністю законопроек­тів, що поки не набули чинності, тому вона неможе впливати на процес застосування вже чинних законів та інших нормативнихактів.

За значущістюконституційним законам можуть дорів­нювати тільки норми міжнародного права. Нажаль, кон­ституції більшості країн, що належать до романо-германсь­кої правовоїсім'ї, наголошують на принципі, згідно з яким сила міжнародних договорівпревалює над силою внут­рішніх законів, не на домінуванні норм міжнародного пра­вау цілому. Проте практично усі вони стверджують, що саме міжнародні договорибезпосередньо породжують для громадян цих країн права та обов'язки.

Деякі закониназиваються кодексами. Початкове значен­ня цього слова — збірник, звід законів.Але нині термін «кодекс» використовується для назви систематизованихнорм права, що відносяться до якоїсь певної галузі. При цьому сучасні кодексивключають як законодавчі, так і підзаконні акти. А деякі з них охоплюють норми,що належать до двох чи більше галузей права, але регулюють відносини уконкретній сфері господарства чи культури. Починаючи з 50-х років чинностінабули кілька десятків таких кодексів, які за своєю правовою природою є актами,що консолідують чинне законодавство.

Крім законів,право країн романо-германської правової сім'ї включає багато норм, що видаютьсяне парламентом, а іншими державними органами. Йдеться про регламенти, декрети,адміністративні циркуляри, які видаються вико­навчими органами влади.

Особливеположення у системі джерел романо-германсь­кої правової сім'ї займає звичай.Закон як писаний норма­тивно-правовий акт у деяких випадках для правильногорозуміння вимагає доповнення і з'ясування звичаю, на основі якого законбазується. Крім того, навіть деякі по­няття, категорії, що використовуються уюриспруденції, потребують пояснення з точки зору звичаю. Звідси стає зрозуміло,що звичай може діяти не тільки як доповнення до закону, але й нарівні з ним.Проте роль звичаю у країнах романо-германської правової сім'ї дуже обмежена. Уцілому, за винятком Італії, він втратив характер са­мостійного джерела права.

Суперечливою єдумка щодо питання про судову прак­тику як джерела романо-германського права.Проте аналіз реальної дійсності дозволяє зробити висновок про судову практикуяк допоміжне джерело права. Свідченням тому є велика кількість судовихзбірників і довідників, а також значення і роль касаційного прецеденту уформуванні пра­ва. Касаційний суд є найвищою судовою інстанцією. Тому у цихкраїнах судове рішення, що грунтується на аналогії чи загальних принципах, якщовоно підтверджене Каса­ційним судом, може сприйматися іншими судами при вирі­шенніподібних справ як фактичний прецедент. Постанови, приміром, французькогоКасаційного суду і Державної ра­ди впливають на право різних франкомовнихкраїн. Це положення стосується й інших європейських і неєвропейських країн, щоналежать до романо-германської правової сім'ї.

Отже, враховуючипрагнення юристів усіх цих країн спиратися у своїх рішеннях на закон, можнаговорити про судовий прецедент лише як про деякий виняток, що не порушуєосновоположного принципу верховенства закону. Адже у цих країнах суддя ніколине перетвориться на законодавця, а між нормами, які відпрацьовані судовоюпрактикою, і тими, що встановлені законодавцем, є дві важливі розбіжності.

Перша пов'язанаіз роллю тих чи інших країн у системі права романо-германської правової сім'ї.Судова практика діє в рамках, встановлених для права законодавцем, івстановлення цих рамок передбачено діяльністю самого за­конодавця. Значенняправа, що створюється судовою прак­тикою, вже в силу цього обмежене, іце положення прямо протилежне тому, що існує у країнах англосаксонського права.

Правова норма —друга відмінність — створена судовою практикою і не має того авторитету, якийнадається зако­нодавчим нормам, її можна у будь-який час відкинути чи помінятипри розгляді нової справи.

Протягомтривалого часу доктрина була головним дже­релом права в романо-германськійправовій сім'ї. Головним чином вона була відпрацьована в університетах у XIII—XIX ст. Лише нещодавно, з перемогою ідей демократії і запровадженнямкодифікації, первинність доктрини була замінена домінуванням закону. Особливопомітна роль док­трини при розгляді права не тільки як сукупності норм права, ай як складного механізму регулювання суспільних відносин, що, до речі, властивесаме юридичній науці країн, які належать до романс-германської правової сім'ї.Ось тоді її роль виявляється якраз у тому, що доктрина створює понятійно-категоріальнийапарат, яким користується і законодавець. Вона розробляє методи, за допомогоюяких вивчають право, застосовують і тлумачать його. Законодавець здебільшоговідображує лише тенденції, вста­новлені доктриною, і сприймає пропозиції, щонею підготовлені.

Як ужезазначалося, доктрина широко використовується і у правозастосовчій діяльності,зокрема при тлумаченні законів. Адже в юриспруденції континентальної Європи всебільше і більше особи чи законодавчі органи прагнуть до незалежного характерупроцесу тлумачення, заперечення того, що тлумаченням передбачено лишевизначення гра­матичного і логічного змісту окремих термінів або намірівзаконодавця. Коментарі, що видаються у Франції, Німеч­чині та інших країнахромано-германської правової сім'ї, набувають доктринального виду, а підручникивсе частіше сповнені прикладів судової практики.

Довготривалийвплив школи природного права зумовив те, що у романо-германській правовій сім'їшироко викори­стовують деякі загальні принципи, які юристи можуть знайти у самомузаконі, а у разі необхідності — поза законом. Ці принципи свідчать пропідпорядкування права ідеї справедливості у вигляді, як остання розумілася увідповідну епоху і певний момент. Ці принципи розкрива­ють характер не тількизаконодавства, а й права, що створене юристами. Сам законодавець своїмавторитетом підсилює деякі з цих положень. Так, ст. 2 швейцарського Цивільногокодексу встановлює, що здійснення якогось права забороняється, якщо воно явноперевищує межі, встановлені доброю совістю чи добрими звичаями або жсоціальними чи економічними цілями права. Конституція ФРН 1949 p. скасувала всізакони, що суперечили принци­пу рівноправності чоловіків і жінок.

Для концепціїцієї системи характерним є те, що юри­сти не схильні погоджуватися з вирішеннямтого чи іншого питання, яке у соціальному аспекті здається їм несправед­ливим.Діючи на основі принципів права, вони функ­ціонують ніби на підставіделегованих їм повноважень. Здійснюючи пошук права разом, кожний у своїй сферіі з використанням своїх методів, юристи цієї правової системи прагнуть дозагального ідеалу — досягти такого рішення, яке б відповідало загальномупочуттю справедливості на основі консенсусу різних інтересів. Отже, з-поміжважли­вих джерел права країн романо-германської правової сім'ї слід виділитизагальні принципи, що містяться у законо­давстві і випливають з нього.

Відтак, теоріяджерел права всіх країн романо-германсь­кої правової сім'ї відображуєтрадиційну для них кон­цепцію, згідно з якою право не створюється апріорнимшляхом і не міститься тільки у законодавчих нормах. Пошук права — це завданнякожного юриста, яке повинно виконуватися кожним у своїй сфері і з використаннямсвоїх методів. При цьому слід керуватися єдиним ідеа­лом — прагненням досягти укожному питанні рішення, що відповідало б загальному почуттю справедливості.

4.       Загальнахарактеристика систем права окремих держав, що належать до романо-германськоїправової сім’ї.

Франція

Французьке право, з одногобоку, і германське — з другого, й були тією моделлю, згідно з якоюромано-германська правова сім'я поділяється на дві групи: романську (до якоїналежать Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург. Португалія) ігерманську (до якої належать ФРН, Австрія, Швейцарія та деякі інші країни).

Головні ознакисучасної правової системи Франції сфор­мувалися у період Великої французькоїреволюції 1789— 1794 pp. і перші десятиліття по тому, особливо за часівправління Наполеона. Найважливішими документами того часу були Декларація правлюдини і громадянина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р… Цивільний процесуальнийко­декс 1806 р… Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-проце­суальний кодекс1803 р., Кримінальний кодекс 1810 р.

Більшістьназваних актів, за винятком двох процесуаль­них кодексів, зберігають і до нинісвою юридичну силу. Проте у сучасній системі джерел права центральне місцезаймають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини ігромадянина 1789 р., а також преамбула до Конституції 1946 р., яка міститьрозгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян. Серед зако­нодавчихактів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють закони,які доповнюють положен­ня Конституції. Звичайні закони — це акти парламенту, щостосуються окремих галузей права або їх інститутів. До числа звичайних законівналежать і кодекси, які відпо­відають традиційній наполеонівській схемізаконодавства: кримінальний, цивільний тощо, зміни у які вносяться шля­хомвидання законів.

Чинна Конституція1958 р. передбачає широкі можли­вості правового регулювання суспільних відносиншляхом видання актів виконавчою владою — урядом, міністер­ствами іуповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко окреслюєперелік галузей правово­го регулювання, що знаходяться у винятковій компетенціїзаконодавчої влади, а всі правові питання, що не входять у сферу законодавства,регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є ордонанси —акти, що приймаються урядом з дозволу парламенту і згідно з вис­новкомДержавної ради у сферах, які регулюються законо­давством. Важливе місце усистемі нормативних актів зай­мають урядові декрети, що підписуютьсяпрезидентом, а також ті, які видаються тільки президентом.

Бельгія

Правова системаБельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної Бельгійськоїдержави (1830 р.) основу її законодавства склали п'ять французь­ких кодексів:Цивільний, Торговий, Кримінальний, Ци­вільний процесуальний,Кримінально-процесуальний. Уст вони мали вирішальний вплив на розвитокбельгійського права, а Цивільний кодекс є чинним і нині. Щоправда, призбереженій загальній структурі, текст його зазнав Істотних змін. Торговийкодекс Бельгії, прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний — у 1878 р., змо­менту їх прийняття і по нині включають запозичені роз­діли з аналогічнихкодексів Франції. І як продовження у 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, якийрегулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процеду­рудіяльності.

Трудові відносиниу Бельгії визначаються Пактом про соціальну солідарність, укладеним міжпредставниками профспілок і підприємців у 1944 р. Це країна розвинутої системисоціального забезпечення, охорони природи, подат­кової справи. До речі,податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове і деякі іншігалузі права систе­матизовані у кодекси у вигляді консолідованих актів.

Іспанія

Основа сучасноїправової системи Іспанії закладалася у XIX ст. Після звільнення країни відфранцузької окупації (1808—1814) протягом кількох десятиліть приймалися ко­дексизаконів з окремих галузей права. Вплив права Фран­ції, історія власногозаконодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканськихкраїн, які були іспанськими колоніями, й складають основу правової системи цієїкраїни.

ІспанськаКонституція 1978 р. передбачає прийняття за­конів не тільки Генеральнимикортесами, а й автономними областями, які можуть видавати законодавчі акти з пи­тань,що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно допроцедури делегованого зако­нодавства на підставі принципів і декретів,передбачених загальнодержавним законом.

В Іспанії діютьцивільний і торговий кодекси. Регулю­вання трудових, екологічних, профспілковихвідносин здій­снюється окремими органічними законами. Публічне правопредставлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого дієкримінальний кодекс редакції 1983 p., кримі­нально-процесуальним правом, якесконцентроване у За­коні про кримінальне судочинство 1882 p., і законодавст­вомпро владу.

Італія

Основи правовоїсистеми сучасної Італії склалися у XIX ст., коли була створена єдина Італійськадержава. Істотний вплив на її формування мали кодекси напо­леонівської Франції,власна законодавча база і авторитет головних постулатів римського права.

У 1856 р. вІталії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний іКримінально-процесуальний ко­декси. Згідно з превалюючою тоді французькоюмоделлю системи законодавства готувалось видання і загальноіталійськогокримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної каривін був прийнятий ли­ше у 1889 р.

Післявстановлення в Італії фашистської диктатури на­ведені кодекси зазнали змін ідоповнень. Так, натомість самостійних Цивільного і Торговельного кодексів у1942 р. був створений єдиний Цивільний, згідно з яким врегульо­ваним ставало іпитання торгового права. Крах фашистсь­кої диктатури привів до вилучення іззазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відо­бражалифашистську ідеологію.

У системі чинногозаконодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускаєпоряд з видан­ням законів, що безпосередньо приймаються парламентом, виданняактів уряду, які мають силу закону.

Люксембург

Сучасна правовасистема Великого Герцогства Люксем­бург в основному склалася після створеннясамостійної держави (1815 р.). На розвиткові права і судової системи йогоістотно позначилася французька, бельгійська і нідер­ландська окупаціяЛюксембургу. Після створення самостій­ного герцогства у Люксембурзі дієЦивільний кодекс Напо­леона та інші кодекси. Лише з часом деякі з них булизамінені національними законодавчими актами, проте і ос­танні загаломорієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини у Люксембурзірегламентуються не тільки законодавчими актами, що приймаються парламен­том,але й постановами, які видаються Великим герцогом у порядку делегованогозаконодавства.

Португалія

Правова системаПортугалії складалася протягом бага­тьох століть. У XIX ст. була здійсненакодифікація голов­них галузей права. На сьогодні у Португалії діють Цивільнийкодекс (1966 р.), Торговий кодекс (1888 р.), Торгово-процесуальний кодекс (1905р.), Цивільно-проце­суальний кодекс (1936 р.), Нотаріальний кодекс (1935 р.),Кримінальний кодекс (1982 р.). Кримінально-процесуаль­ний кодекс (1929 р.).

Важливим етапом урозвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р.,оскільки вона внесла демократичні зміни практично в усі галузі права або жбезпосередньо сформулювала найважливіші норми. Відповідно до її положень вищимзаконодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду у порядку деле­гованогозаконодавства право приймати декрети — закони з певного кола питань. Яксвідчить досвід, саме цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвиткузаконодавст­ва Португалії.

Німеччина

Основи правовоїсистеми ФРН були закладені після об'єднання у 1867 р. германських держав уПівнічно-Германський Союз, що згодом (у 1871 р.) став Германською імперією. Ізстворенням Північно-германського Союзу бу­ли прийняті Торгове уложення (1866р.), Кримінальне уложення (1871 р.), Цивільно-процесуальне іКримінально-процесуальне уложення, Закон про судоустрій (1877 р.), Цивільнеуложення (1896 р.). Більшість із цих законодав­чих актів, зазнавши деяких зміні доповнень, є чинними і нині.

У 1990 р.відбулося об'єднання Німеччини шляхом приєднання НДР до ФРН, а тому системаджерел герман­ського права знає декілька видів внутрішніх нормативнихдоговорів. Головне місце у системі чинного законодавства ФРН займає КонституціяФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається преамбулою, якою передбаченоосновні права громадян, детально обґрунтовуються питання взаємовідносинфедерації і 16 земель — суб'єктів феде­рації, а також визначається системаорганів влади, уп­равління і судочинства. Поряд із законодавчими актамиважливим джерелом права визнаються постанови, які приймаються на підставізаконів федеральним урядом, фе­деральними міністрами та урядами земель.

На думкунімецьких юристів, чинне законодавство ФРН можна систематизувати у дев'ятьголовних галузей: 1) дер­жавне і конституційне право; 2) управління; 3)правосуд­дя; 4) цивільне і кримінальне; 5) оборона; 6) фінанси; 7) господарськеправо; 8) трудове право, соціальне забез­печення; 9) зв'язок, шляхи сполучення,транспорт.

Основи сучасногоправа Австрії були закладені у XVIII ст. в період централізації державноївлади. З того часу розпочалася підготовка першого австрійського Цивіль­ногокодексу. У 1811 p. було прийнято Загальне цивільне уложения, яке вважаєтьсяодним з перших цивільних європейських кодексів. Протягом часу він зазнавав зміні доповнень, найважливішими з яких є закон про оренду, про земельну власність,про право власності. Як головне джерело торгового права в країнівикористовується Герман­ське торгове уложення 1897 р., що набрало чинності у1938 р. Трудові, екологічні відносини, а також проблеми соціальногозабезпечення регулюються окремими норма­тивними актами. У країні діють новийКримінальний ко­декс 1974 р. і Кримінально-процесуальний кодекс 1975 р.

Швейцарія

Створенняуніфікованої правової системи Швейцарії роз­почалося у 1874 р., з моментуприйняття Конституції і внесення до її тексту поправок, якими передбачалосяпередання до сфери регулювання федеральних властей основ­них питань цивільногоі кримінального права. Після того, у 1912 р., було прийнято єдиний Цивільнийкодекс, у 1936 р. — уніфікований Зобов'язальний кодекс, а з 1942 р. набравчинності Кримінальний кодекс. Інші питання життєдіяльності Швейцарської державиврегульовані на рівні окремих законів чи підзаконних нормативних актів.

Скандинавські країни

Об'єднанняправових систем скандинавських країн в одну групу (підтип) обумовленоспільністю їх генези і сучасного роз­витку. Регіонами поширенняпівнічноєвропейського права є Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія.Географічне вони близькі до країн романо-германського типу правової системи.Проте, на відміну від нього, ця група правових систем не зазна­ла глибокоговпливу римського права. Вона зазнала його лише частково — так само, як і впливуторгових звичаїв міст-держав німецького узбережжя Балтики за часівсередньовіччя. Вплив римського права на скандинавські країни бувопосередкованим — через континентальне право. У дусі цього праванормативно-правовий акт (закон) визнано головним джерелом права. Водно­час зцим істотну увагу приділено судовій практиці, поширеній у країнах загальногоправа, і визнано роль судового прецеденту. Інші властивості загального права(правило прецеденту, техніка судових доказів, пріоритет процесуального праванад матеріаль­ним правом і т.ін.) не знайшли підґрунтя для свого зростання.

Особливістюсистеми права в країнах Північної Європи є загальна тенденція до схожості зконтинентально-європейськи­ми системами.

Система праваподілена на дві підсистеми:

• приватну —сімейне, зобов'язальне, комерційне, повітря­не, міжнародне приватне право,право власності та ін.;

• публічна —конституційне, адміністративне, криміналь­но-судове, податкове, економічнеправо та ін.

Провадитьсякодифікація нормативно-правового матеріалу. Ступінь кодифікації галузей права ускандинавських країнах не є однаковим. Так, у Норвегії кодифіковане лишекриміналь­не право. Перший Кримінальний кодекс було прийнято у 1842 p. ЧиннийКримінальний кодекс було прийнято у 1902 р. за проек­том норвезькогокриміналіста Гьотца — прихильника соціоло­гічної школи кримінального права. УДанії також кодифіковані лише деякі галузі права, головним чином кримінальнеправо (Кримінальний кодекс 1930 p.). Правда, в автономній Гренлан­дії, якатривалий час не має писаних кримінальних законів і тю­рем, проведено спеціальнукодифікацію у цій галузі (Цивільний процесуальний кодекс, Датський кримінальнийкодекс для Гренландії 1930 p… Кримінальний кодекс 1954 p.). Відмінною рисоюкримінальних кодексів, як Датського для Гренландії, так і Грен­ландського, єзастосування кримінального закону за аналогією.

Кодекси, якправило, містять конкретні правові норми. На відміну від кодексівконтинентальних країн романської гру­пи, законодавчі акти скандинавських країнабо не мають загаль­них частин, або вони невеликі (наприклад, Загальна частинаГренландського кодексу має усього 10 параграфів). Це підкрес­лює її великублизькість до германської групи правових систем.

Латиноамериканські країни.

Схожість правовихсистем держав Латинської Америки обу­мовлена спільністю історичних шляхів їхвиникнення і подаль­шого розвитку під впливом континентального права, єдністю вструктурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерелаправа — нормативно-правового акта і прин­ципів регулювання суспільних відносин,однаковим сприйнят­тям американського конституційного права. Все це дозволяє ви­ділитилатиноамериканське право як окрему групу змішаного типу правової системи.

Країни ЛатинськоїАмерики (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.) певний час були колоніямиФранції, Іспанії, Порту­галії, тому в своєму історичному розвитку зазнализначного впли­ву їх правових систем. На цей час правові системи латиноаме­риканськихкраїн близькі до романської групи континентально­го права. Проте їх не можнавписати в романо-германський тип правової системи, оскільки конституційне правоцих країн фор­мувалося під сильним впливом американського права. Демок­ратичнаКонституція США стала відправною точкою конститу­ційного розвитку країнЛатинської Америки.

Таким чином,латиноамериканське право поєднало в собі дві моделі права — романо-германську(в галузі приватного права) і англо-американську (в галузі публічного права).

Основні рисиправових систем країн Латинської Америки

Правові системикраїн Латинської Америки запозичили у романо-германського типу правової системитаке:

1) основнеджерело права — нормативно-правовий акт;

2) поділ права нагалузі: цивільне, кримінальне та ін.;

3) кодифікаціюгалузей права.

Отже, дуалізмлатиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного права(насамперед конституційного) за основу взято американську систему, а у сферіприватного права (цивільного та ін.) — романську

Латиноамериканськіправові системи прагнуть до інтеграції одна з одною. Провідна роль у цьомупроцесі належить Брази­лії, яка бореться за створення Латиноамериканськоїспівдруж­ності націй.

Висновки

Роблячи загальніпідсумки досліджуваної теми, можемо констатувати, що її вивчення має тривалуісторію. Історіографія теми представлена численними працями закордонних тавітчизняних дослідників. Проте у нас в радянський період вона булазаполітизованою, що позбавляло її дослідження об’єктивності. Правда, останнімчасом цей недолік долається. Активно залучаються праці закордонних юристів. Алевести розмови про завершений характер розробки даної теми є передчасним. Вонибудуть тривати, оскільки еволюціонує і сама романо-германська правова система.

Дослідивши витокромано-германської правової системи, ми прийшли до висновку, що її становленняпройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя вконтинентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права іварварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на всесередньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. післяприйняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасноїромано-германської правової системи.

Шлях еволюціїромано-германської правової системи значною мірою визначався змінами у правовійсистемі Франції, яка виступала своєрідним законодавцем правової культури середкраїн романо-германської правової системи. Це знайшло своє відображення узаконодавстві різних країн цієї правової системи, яке створювалися за зразкомфранцузьких кодексів. Певною мірою подібну до Франції роль у розвиткуромано-германської правової системи відігравала також Німеччина.

Взагалі,розглядаючи поняття правової системи узагальнено, можна констатувати, що вонаявляє собою сукупність особливостей всіх державно-правових явищ, що властивіпевній групі держав. Ці особливості сформувались історично під впливомрізноманітних політичних, соціальних та економічних чинників і мають своїмнаслідком сучасний стан права в цих країнах.

Романо-германськасистема права не є однорідною і в свою чергу може бути умовно поділена накілька правових підсистем, кожна з яких є по-своєму оригінальною. Та не слідпереоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливоякщо розглядати ці підсистеми в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити проромано-германську сім’ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можутьбути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права.Таким чином, романо-германська правова система на сьогодні є доконаним фактом ідомінує у більшості країн континентальної Європи, а також у ряді їх колишніхколоній та країнах, що здійснили рецепцію римського права (наприклад Японія).

Дослідившиструктурні особливості романо-германської системи права, можна зробитивисновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерелвиконують допоміжну роль і доповнюють його. Таким чином романо-германськасистема права має універсальний характер, порівняно з іншими правовимисистемами.

Окрімромано-германської (континентальної) правової системи існують також і інші, зякими, окрім спільних ознак, досліджувана нами правова система має і певнівідмінності. Це зумовлює своєрідність і неповторність кожної з них, але разом зтим свідчить і про спільні закономірності їх розвитку та певнувзаємопов’язаність. Це повною мірою стосується і України, яка розвивала своюправову культуру в контексті континентальної правової системи, але при цьомумала і власні особливості. Але оскільки кожна з європейських країн також маєсвої відмінності у різних аспектах культури (в тому рахунку і правової), алепри цьому тяжіють до євроінтеграції як до універсального способу співіснуванняспоріднених етнокультурних спільнот (що ніяким чином не спричиняє втратувласної ідентичності); то і Україна також має всі підстави для євроінтеграції,але це не призведе (як вважають окремі українські політики) до втрати власноїідентичності.

Перелік використаноїлітератури:

1.        Бойцова В.В.,Бойцова Л.В. – Панорама современных правовых систем. Юридический мир №8, 2002г, с.33-49

2.        ГлинянийВ. История государства иправа зарубежных стран. Харьков – 2003, ч.1

3.        ЗадорожнийЮ.А. – Вплив римського права на формування романо-германської правової сімї.Часопис Київського університету права 2006/4. с 37-42.

4.        Корчевна Л. Українське право іромано-германська традиція. Право України 2004, №5, с. 19-22.

5.        Лазарев В.В.Общая теория права и государства. Москва – 2001.

6.        Луць Л.А. – Сучасні правові системисвіту. Львів -2003

7.        МарченкоМ.Н. – Особенностисудебного прецедента в системе романо-германского  права. Государство и право2006, № 8, с. 22-28

8.        Новицкий И.Б. –Римское право. Москва – 2002

9.        РенеДавид – основныеправовые системы современности (электронный вариант)

10.     Решетников Ф.М.Правовые системы стран мира. Москва 1993.

11.     Саидов А.Х.Введение в основные правовые системы современности. Ташкент 1998.

12.     СкакунО.Ф. – Теорія держави і права. Харків – 2001

13.     Сухарев А.Я. –Энциклопедический справочник – правовые системы стран мира. Москва — 2001

14.     Третьякова Т.А,Губенко М.Н. Историягосударства и правазарубежных стран. Киев – 1999