Реферат: Суб’єктивна сторона порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності

Суб’єктивна сторона порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності

Ознака протиправності діяння для порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, полягає в тому, що спеціальними законами, встановлюються певні правила й норми, які винна особа порушує, незаконно використовуючи об’єкти права інтелектуальної власності.

Протиправність адміністративного проступку нерозривно пов’язана з наступною ознакою – винністю, яка характеризує адміністративне правопорушення у сфері інтелектуальної власності стосовно суб’єкта як вираз його волі й розуму.

Ознака караність означає, що адміністративним правопорушенням у сфері інтелектуальної власності може бути тільки таке діяння, за яке в КУпАП передбачено адміністративне стягнення.

За загальним правилом, підставою для настання адміністративної відповідальності є вчинення адміністративного правопорушення – протиправного винного діяння. Якщо протиправність є формально-правовою ознакою, яка не викликає ускладнень під час кваліфікації, то проблема визначення вини суб'єкта завжди становила інтерес як для науковців, так і для практиків.

Однією з ознак суб’єктивної сторони будь-якого правопорушення є вина. Кодекс України про адміністративні правопорушення не дає офіційного поняття вини, а визначає її у статтях 10 та 11 КУпАП через форми: умисел та необережність. Поняття вини дає наука адміністративного права. Вина – це психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.

Практичне значення з’ясування вини у правопорушеннях, передбачених ст. 51–2 КУпАП, полягає в необхідності доказування умисного заподіяння шкоди праву на об’єкти права інтелектуальної власності.

Аналіз диспозиції статті ст. 51–2 КУпАП, дозволяє дійти висновку про наявність умисного порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності, що завдало матеріальної шкоди у певному розмірі.

Відповідно до ст. 10 КУпАП, умисел може бути прямим (особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання) або непрямим (особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання) [9]. Отже, винна особа при порушенні прав на об’єкт права інтелектуальної власності усвідомлювала, що незаконно використовує об’єкти права інтелектуальної власності, привласнює авторство на такі об’єкти або по-іншому умисно порушує права на об’єкти права інтелектуальної власності, передбачала можливість завдавання матеріальної шкоди і бажала або допускала ці наслідки.

Вольовий зміст умислу з’ясовується через ставлення суб’єкта до суспільно небезпечного діяння, вчинюваного ним. Інтелектуальний момент прямого умислу передбачає усвідомлення суб’єктом фактичного змісту вчинюваних ним дій, тобто усвідомлення суспільної небезпеки. Особа повинна усвідомлювати окрім фактичних результатів свого діяння, і те, що ним порушується чуже суб’єктивне право и те, що це порушення не має під собою законних підстав. Усвідомлення суспільної небезпеки означає, що особа оцінює своє діяння як суспільно небезпечне. Воно вміщує уявлення суб’єкта про характер права інтелектуальної власності, на яке спрямоване посягання, зміст дій, за допомогою яких порушується це право тощо.

Передбачення настання суспільнонебезпечних наслідків означає уявлення винної особи, хоча б у загальних рисах, про ту шкоду, якої буде завдано його діяннями [3, с. 94]. Наприклад, при виготовленні контрафактної друкованої продукції винна особа може точно не знати, кому і в якому конкретно розмірі завдає шкоди.

Якщо необхідність лише умислу стосовно діяння беззаперечна, то до наслідків цього правопорушення суб’єкт може ставитися необережно.

У теорії кримінального права вважається, що «злочини з подвійною формою вини вважаються умисними, якщо у визначеному законом складі злочину передбачено вину особи щодо вчиненого нею діяння та його «прямих» наслідків – лише у формі умислу, а щодо похідних (вторинних) наслідків – як у формі умислу, так і необережності» [16, c. 146]. Отже, за аналогією з кримінальним правом можна стверджувати, що, зважаючи на передбачення в диспозиції ст. 51–2 КУпАП умисної форми вини щодо діяння (порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності) та його наслідків (завдання матеріальної шкоди), загалом розглядуване правопорушення слід вважати таким, що вчиняється умисно.

Оскільки в попередньому підпункті вже порушено питання про визнання юридичної особи суб’єктом адміністративної відповідальності та обґрунтовано необхідність законодавчого врегулювання цієї проблеми, то проведення аналізу вини юридичної особи в межах цього пункту є обов’язковим.

На сьогодні концепція винності юридичної особи залишається однозначно невирішеною, оскільки серед науковців немає одностайності щодо її розуміння.

Одні вчені пропонують визначати вину юридичної особи за протиправними наслідками її діяльності [17, с. 307–308]. Більшість схиляються докомплексного розуміння вини юридичної особи, що поєднує об’єктивний і суб’єктивний підходи[15]. О.С. Літошенко, підтримуючи іншу позицію щодо визначення вини юридичної особи, зазначає, що «вина юридичної особи постає як психічне ставлення осіб, котрі перебувають у безпосередніх організаційно-правових відносинах з нею, причетних до протиправних діянь, виражених в актах юридичної особи, що завдали шкоди суспільним відносинам у сфері порядку управління» [18, с. 26]. В.О. Продаєвич, як і Д.М. Лук’янець, вважає, що, «виходячи з поняття юридичної особи, запропонованого Цивільним кодексом України, для розв’язання питання про те, чи є дії юридичної особи винними, необхідно встановити: є вони наслідком дії чи бездіяльності фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Протиправні дії юридичної особи можна вважати винними, якщо вони є наслідком дій чи бездіяльності фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи. Дії людей усередині юридичної особи, не будучи протиправними, можуть призводити до протиправних діянь юридичної особи. З іншого боку, протиправні дії фізичних осіб, які стали причиною протиправних дій юридичної особи, в більшості випадків є самостійними правопорушеннями і передбачають відповідальність саме цих осіб» [17, с. 101].

Кодекс Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення містить положення про те, що юридична особа визнається винною у вчиненні адміністративного правопорушення, якщо буде встановлено, що цією юридичною особою не дотримано норми (правила), за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність, або означеною особою не були вжиті всі заходи щодо їх дотримання [7].

Частиною 2 статті 36 Кодексу про адміністративні правопорушення республіки Казахстан встановлено, що юридична особа підлягає адміністративній відповідальності, якщо передбачене Особливою частиною цього розділу діяння було вчинене санкціоновано, схвалене органом чи особою, що здійснює функції управління юридичною особою [12].

Концепція вини в об’єктивному сенсі передбачає винність юридичної особи безпосередньо в її протиправній поведінці, тобто за основу береться об’єктивна сторона правопорушення, і юридична особа визнається винною, виходячи з її фактичних дій (бездіяльності). На основі такої концепції закріплено вину юридичної особи в Кодексі Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення.

На пріоритеті об’єктивного аспекту в діяльності юридичної особи засноване поняття вини в цивільному праві. За такого розгляду вина юридичної особи визначається як комплекс негативних елементів, які характеризуються дезорганізацією діяльності юридичної особи, невжиттям необхідних заходів для належного виконання покладених на неї обов’язків, для запобігання правопорушенням та усунення їх причин [10, с. 13].

За такого підходу винність, по суті, зводиться до протиправності, суб’єктивна сторона протиправного діяння набуває об’єктивного змісту. Юридична особа несе відповідальність за сам факт вчинення адміністративного правопорушення (за винятком випадків, коли правопорушення сталося внаслідок впливу непереборної сили), тобто в разі притягнення до відповідальності вказаних осіб доказування суб’єктивної сторони не потрібне.

Таким чином, розгляд вини юридичної особи з об’єктивного боку дозволяє дійти висновку про те, що вина юридичної особи пов’язана ні з чим іншим, як із виходом її за межі відведеної праводієздатності або неналежним розпорядженням нею. У адміністративному праві неналежне розпорядження юридичною особою своєю праводієздатністю може розумітися як вина лише за умови оцінки цієї обставини з боку державного органу, що накладає адміністративне стягнення. В цьому випадку вина юридичної особи аналогічна до звичайної протиправності.

Концепція вини в суб’єктивному сенсі, коли винність організації визначається на основі винності її уповноважених представників (посадовців, працівників), має більшість прихильників [6].

Розгляд вини юридичної особи як елементу суб’єктивної сторони складу правопорушення за допомогою суб’єктивного підходу дозволяє визначити вину юридичної особи через вину її колективу, вірніше, тієї його частини, яка, будучи носієм домінуючої волі, призвела до вчинення адміністративного правопорушення. Носії домінуючої в колективі волі – посадовці, винність яких є підґрунтям для визнання організації винною і притягнення до адміністративної відповідальності.

На нашу думку, вибір підходу до вини (у суб’єктивному або об’єктивному сенсі) на сьогодні здебільшого залежить від специфіки взаємовідносин, оскільки специфіка деяких публічно-правових правовідносин в ряді випадків може обумовити неможливість притягнення до відповідальності при розумінні вини в суб’єктивному аспекті.

За обох підходів поняття форм провини (необережність у формі недбалості або самовпевненості, прямий або непрямий умисел) мають другорядне значення і наукою адміністративного права в принципі не розглядаються.

Виходить, що при визначенні вини юридичної особи необхідно враховувати безліч обставин, до яких наприклад можна віднести такі:

– наявність у винних діях посадових осіб й інших співробітників юридичної особи ознак складу правопорушення;

– спосіб формування «волі» юридичної особи, спрямований на вчинення правопорушення;

– виявлення безпосереднього носія регулятивного публічно-правового обов’язку, в результаті невиконання якого було вчинене правопорушення;

– дії представника юридичної особи в інтересах юридичної особи чи на шкоду їм тощо.

Намагатися сформулювати універсальне визначення вини фізичних і юридичних осіб досить важко. Природа вини цих суб’єктів різна, що обумовлено абсолютно різними способами формування, виразу і прояву їх інтелектуально-вольових характеристик. Крім того, визначення вини організації залежно від вини її посадовців або представників може викликати труднощі під час доведення на практиці:

– необхідно встановити працівників, діяння яких утворюють склад адміністративного правопорушення організації загалом;

– з’ясувати, чи діяли вони в межах належних повноважень, довести їх винність, а якщо представником організації постає інша юридична особа, процедура доведення ускладнюється вдвічі.

Юридична особа є цілком реальним утворенням, що не обмежується ні своїми учасниками, ні, тим більше, працівниками, які в цій якості не мають ніяких прав на її майно і ні за яких обставин не відповідають за її боргами.

Юридична особа є об’єднанням людей для реалізації певних спільних цілей. Проте, як справедливо зазначають І. А. Біpюков, Ю.О. Заіка, В.М. Співак «результатом такої інтеграції є абсолютно новий суб’єкт права, самостійний фактично і юридично, тобто наділений власними характеристиками, що не обмежуються характеристиками складових його компонентів. Цей суб’єкт може виявляти власну волю і діяти винне, незалежно від винності або невинуватості окремих його працівників» [18 с. 154].

У західній літературі, наприклад, можна знайти немало досліджень, у яких констатується, що часто, надто у сфері економічних і екологічних порушень, неможливо встановити конкретну особу, що вчинила правопорушення, оскільки керівництво підприємства легко перекладає провину з одного працівника на іншого. Встановити ж, чи входило до кола обов’язків цієї особи виконання тих або інших конкретних дій, часто взагалі не можливо [2, с. 59].

Крім того, у зв’язку з розподілом праці усередині організації в окремого її члена може навіть не виникати усвідомлення неправомірності своїх дій, оскільки вона сама собою не утворює повного складу правопорушення.

Отже, для притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності необхідні визначені законом умови. Юридична особа може підлягати адміністративній відповідальності за протиправне винне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, якщо вона:

– винна в невиконанні або неналежному виконанні вимог спеціальних законів, що встановлюють обов'язок або заборону на провадження певної діяльності з об’єктами права інтелектуальної власності;

– винна в провадженні діяльності, забороненої зазначеними законами, здійсненні незаконних операцій, невиконанні умов авторських договорів або інших зобов’язань тощо;

– правопорушення вчинено умисно та існує причиновий зв’язок між діянням і шкідливими наслідками, що настали.

Деякі вчені пропонують визначати вину юридичної особи за вчинене правопорушення залежно від психічного ставлення працівників такого суб’єкта до діяння і наслідків [3, с. 102]. Вони вважають, що ціла організація ні за яких обставин не може бути винною, а її діяльність вольовою. Воля – це здатність свідомо здійснювати свої задуми, тобто ця категорія є суб’єктивною, властивою тільки окремій особі. Нами не виключається існування колективної волі. Вона може бути вираженою на загальних зборах трудового колективу, на зборах акціонерів, на засіданні колегіального органу управління тощо. Але неможливо уявити, як така колективна воля реалізується у вчиненні адміністративного правопорушення.

Вина – це психічне ставлення особи до вчиненого протиправного діяння. Для того, щоб установити вину колективу людей (юридичної особи), необхідно визначити щодо кожного члена колективу, припускаючи їх осудність, що він активно чи пасивно брав участь у вчиненні діяння умисно або через необережність. Практично це зробити неможливо. Встановлюється вина конкретної фізичної особи, яка за вчинене адміністративне правопорушення несе адміністративну відповідальність. Не виключається вина у вчиненні цього правопорушення й інших осіб як співучасників, але в жодному випадку не всього колективу юридичної особи.

А. Шестобітов і В.Є. Овчаров вважають, що юридична особа відповідає за все, що перебуває у причино-наслідковому зв’язку з її діяльністю. У спричиненні адміністративним правопорушенням шкоди, у наявності причинового зв’язку між дією або бездіяльністю юридичної особи й настанням шкоди саме полягає протиправність діяння, що призвела до адміністративної відповідальності цього суб’єкта [18, с. 102]. Якщо погодитися, що адміністративна відповідальність юридичної особи є наслідком всього, що перебуває у причино-наслідковому зв’язку з її діяльністю, тобто за діяння, вчинені її працівниками в процесі трудової діяльності, необхідно відмовитися від подвійного суб’єкту відповідальності: фізичної особи, винної у вчиненні адміністративного правопорушення; і юридичної особи, у трудових відносинах з якою перебуває ця фізична особа. Відповідальність повинен нести хтось один.

У зв’язку із зазначеним в окремій статті Загальної частини КУпАП необхідно було би передбачити, що юридичні особи несуть адміністративну відповідальність за правопорушення, вчинені винне їх працівниками в процесі трудової (службової) діяльності. Працівник юридичної особи, який вчинив адміністративне правопорушення, зобов’язаний відшкодувати збитки, які ним було завдано юридичній особі.

У наукових колах пропонується також інший варіант. Фізична особа юридичної особи, яка вчинила правопорушення в процесі трудової (службової) діяльності, несе адміністративну відповідальність за конкретною статтею Особливої частини, а юридична особа відшкодовує завдану вчиненим правопорушенням матеріальну шкоду [5, с. 53].

Хотілося б вказати, що гранична стриманість при законодавчому регулюванні інституту вини юридичних осіб пояснюється, з одного боку, недостатньою розробленістю його в доктрині адміністративного права, а з іншого – бажанням не приймати поспішних рішень з надзвичайно непростого питання.

Правопорушення, вчинювані з умислом, до яких належать порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, характеризуються мотивом і метою дій винної особи.

Слід зауважити, що мотив та мету при порушенні прав на об’єкт права інтелектуальної власності в диспозиції ст. 51–2 КУпАП законодавцем не передбачено, а отже вони не є обов’язковими ознаками цього правопорушення і не впливають на кваліфікацію. Вважаємо доцільним підтримати думку, що порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності може вчиниться з різних мотивів: отримання прибутку, призначення на посаду, заради слави тощо. Наприклад, плагіат може бути здійсненим з метою вступу до творчої спілки, захисту дисертації тощо [9, с. 98]. Деякими вченими пропонувалося визнавати метою правопорушень у сфері інтелектуальної власності користь [7, с. 141. Матеріали проаналізованих справ також свідчать про пріоритетність корисливих мотивів зазначених правопорушень. Наведемо приклад корисливої спрямованості правопорушень, передбачених ст. 51–2 КУпАП. Безплатний обмін неліцензійними комп’ютерними програмами не можна назвати безкорисним, оскільки придбано послугу (використання можливостей комп’ютерної програми), яка в нормальних економічних відносинах є платною, а винна особа користується нею, не вносячи ніякої плати, частина якої повинна йти правовласникові. Саме тому корисливість полягає вже в тому, що особа шляхом використання об’єкта права інтелектуальної власності звільняє себе від будь-яких витрат. Отже, доходимо висновку про те, що в більшості випадків порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності вчиняються з корисливих мотивів.

Мета адміністративного правопорушення в більшості випадків збігається з його мотивами, хоча іноді набуває самостійного значення. Мета правопорушення як остаточний результат, до якого прагне порушник, вчиняючи діяння передбачене ст. 51–2 КУпАП, – це нажива, незаконне збагачення, суспільне визнання тощо. Ми вважаємо, що не впливаючи на кваліфікацію у випадку порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, мета повинна враховуватися під час призначення стягнення.

Адміністративне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності можна визначити як суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дію або бездіяльність) фізичної або юридичної особи, що порушує закріплені в законах або інших нормативно-правових актах права на результати інтелектуальної діяльності й прирівняні до них об’єкти, за що ст. 51–2 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність.

Ознака суспільної небезпечності надзвичайно важлива для характеристики адміністративних правопорушень у сфері інтелектуальної власності, оскільки їх вчинення спричиняє не тільки порушення встановлених правил, але і прав та законних інтересів необмеженого кола осіб – як правовласників, так і споживачів.

Останніми роками, у зв’язку з триваючою адміністративною реформою та необхідністю прийняття нового Кодексу України про адміністративні правопорушення вельми актуальною і потребуючою додаткового наукового дослідження є проблема адміністративної відповідальності юридичних осіб, яка на сьогодні вважається дискусійною.

Дискусійність цього питання пов’язана з сутністю юридичної особи як правової фікції, що виявляється, зокрема, у відсутності в неї волі та психічного ставлення до вчиненого протиправного діяння.

Тлумачення юридичної особи в адміністративному праві ще не вироблено, тому для з’ясування цього терміна необхідно звернутися до цивільного законодавства (ст. 80 ЦК України), яким визначено, що юридична особа, в першу чергу, – це організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку [3].

У законодавстві не розкривається сутність поняття «організація». У науці адміністративного права організацію розуміють якколектив людей в організаційній єдності, юридично оформлений і призначений для виконання відповідних завдань соціально-культурного, господарського або іншого характеру. Кожна організація має свою структуру з органом або системою органів управління. Тим часом не кожна така організація вважається юридичною особою. Для того, щоб організація могла набути статусу юридичної особи, необхідна наявність таких рис:

– мати відокремлене майно;

– нести самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном;

– виступати в цивільному обігу й суді від власного імені;

– мати самостійний баланс і кошторис [11, с. 176].

Відповідно до Господарського кодексу України, юридична особа вважається створеною (правоздатною) з моменту її державної реєстрації [2].

Названа ознака має важливе значення для визначення юридичної особи як суб’єкта адміністративної відповідальності, оскільки до державної реєстрації організація не є юридичною особою і, природно, не може розглядатися як суб’єкт адміністративної відповідальності.

Крім того, для притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності необхідною умовою є факт адміністративного правопорушення. За загальним правилом, суб’єкт правопорушення і суб’єкт відповідальності збігається, тобто є однією й тією ж особою. Постає питання: чи в змозі юридична особа як організація, колектив людей, нерідко численний, вчинити таке правопорушення? Однозначної відповіді в науковій літературі не існує.

Адміністративна відповідальність юридичної особи буде мати місце тільки в тому випадку, коли правопорушення має під собою вину, що тягне за собою державний осуд правопорушника.

У нашому випадку протиправні діяння дестабілізують наявні суспільні відносини у сфері інтелектуальної власності, вони порушують суб’єктивні права правовласників та завдають їм збитків, саме тому вони є суспільно небезпечними.

Встановлення такої ознаки адміністративного проступку, як винність, викликає певні сумніви та дискусії в юридичній літературі. Проблемі визначення вини юридичної особи присвячено багато праць сучасних адміністративістів [6]. Наприклад, В.О. Продаєвич зазначає, що винність як ознака адміністративного проступку притаманна і протиправним діянням юридичної особи, але зі своїм специфічним змістом [3, с. 100]. Аналізу поглядів винності юридичної особи буде присвячено наступний пункт дисертаційного дослідження, саме тому, не розглядаючи цього питання, зазначимо, що повністю погоджуємося з думкою Д.М. Лук’янця, який пише: «стосовно аргументу відсутності вини юридичних осіб існують достатньо переконливі доводи. Виходячи з поняття юридичної особи, запропонованого в Цивільному кодексі України, для розв’язання питання про те, чи є дії юридичної особи винними, необхідно встановити: вони є наслідком дії чи бездіяльності фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Протиправні дії юридичної особи можна вважати винними, якщо вони є наслідком дій чи бездіяльності фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи. Дії людей усередині юридичної особи, не будучи протиправними, можуть спричиняти протиправні діяння юридичної особи. З іншого боку, протиправні дії фізичних осіб, які стали передумовою протиправних дій юридичної особи, в більшості випадків є самостійними правопорушеннями і тягнуть відповідальність саме цих осіб (ст. 166–1 КУпАП)» [4, с. 9].

Слід зауважити, що, аналізуючи характер правопорушення, передбаченого ст. 51–2 КУпАП, вчиненого фізичною особою юридичної особи, можна стверджувати, що воно є матеріальним, тобто цим проступком завдається шкода інтелектуальним правам із метою отримання матеріальної вигоди для юридичної особи.

Отримання матеріальної вигоди юридичною особою від вчиненого адміністративного правопорушення її працівником є, на наш погляд, однією з найважливіших підстав для визнання юридичної особи суб’єктом адміністративної відповідальності.

Розглянемо ще один приклад на користь визнання адміністративної відповідальності юридичної особи за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності. Так, покарання лише виконавців не завжди досягає результату, оскільки накладений штраф відшкодовується нерідко з коштів юридичної особи. Розміри штрафів, які накладаються за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності на фізичних осіб юридичної особи, не надто значні (від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), і відшкодувати їх із коштів організації легше, оскільки передбачувана вигода, наприклад, від незаконного використання знака для товарів та послуг, нерідко в багато разів перевищує накладений штраф.

Таким чином, адміністративна відповідальність юридичної особи за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, передусім, обумовлена так званими об’єктивними умовами: відсутністю можливості обрати інші шляхи (засоби) впливу на фізичних осіб, щоб перешкоджати вчиненню ними адміністративних правопорушень у сфері діяльності юридичної особи.

Між іншим, притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності в деяких випадках негативно впливає на матеріальні інтереси колективу організації. Це один із негативних наслідків притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб.

У науковій літературі з адміністративно-деліктного права, а також серед практичних працівників існує думка про можливість (припустимість) притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності навіть за відсутності адміністративного правопорушення, а в разі наявності лише факту протиправності за так званим об’єктивним поставленням [5, с. 52]. Вважаємо, що така думка є помилковою та не відповідає принципам юридичної відповідальності (у тому числі адміністративної) її завданням та меті. Такий підхід може призвести до свавілля в галузі адміністративної відповідальності, грубого порушення прав і законних інтересів юридичних осіб.

Література

протиправність правопорушення адміністративний відповідальність

1. Адміністративна відповідальність: [зб. законодавства України про адм. відповідальність] / [упоряд.: Е.Ф. Демський, В.І. Махно]. – К.: Магістр, 2005. – 400 с.

2. Овчарова Е.В. Административная ответственность юридических лиц: автореф. дис. на соискание науч. степени кандид. юрид. наук: спец. 12.00.14 «Административное право, финансовое право, информационное право» / Е.В. Овчарова. – М., 2001. – 19 с.

3. Біpюков І. А. Цивільне пpавоУкpаїни: загальна частина: [навч. посіб. для студентів спец. вузів] / І. А. Біpюков, Ю.О. Заіка, В.М. Співак. – К.: Hаук. думка, 2000. – 304 с.

4. Коваленко Д. Правовая природа института административной ответственности юридических лиц / Д. Коваленко, М. Марушко // Юстыцыя Беларусі. – 2005. – №9. – С. 58–61.

5. Шестобитов А. Юридическое лицо как субъект административной ответственности / А. Шестобитов // Юрист. – 2001. – №2. – С. 101–104.

6. Овчаров В.Е. Материально-правовые проблемы административной ответственности юридических лиц / В.Е. Овчаров // Государство и право. – 1998. – №7. – С. 14–19.

7. Трунцевский Ю., Морозов А. Уголовно-правовая характеристика лиц, нарушающих авторские и смежные права / Ю. Трунцевский, А. Морозов // Интеллектуальная собственность. Авторское право и смежные права. – 2005. – №10. – С. 30–39.

8. Колпаков В.К. Адміністративне право України: [підручник] / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.

9. Салищева Н.Г. Гражданин и административная юрисдикция в СССР / Н.Г. Салищева. – М.: Наука, 1970. – 164 с.

10. Васильев А.С. Административное право Украины: Общая часть: [учебное пособие] / А.С. Васильев. – Х.: Одиссей, 2001. – 288 с.

11. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 15 квітня 2008 року: [відповідає офіц. текстові]. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2008. – 200 с.

12. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року №565 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №4. – Ст. 20.

13. Застосування судами законодавства у справах про адміністративні правопорушення у сфері інтелектуальної власності (статті 512, 1649 КпАП): узагальнення судової практики // Вісник Верховного суду України. – 2006. – №4 (68). – С. 24–32.

14. Бельский К.С. К вопросу об определении понятия административной ответственности / К.С. Бельский // Административное право и административный процесс: актуальные проблемы: сборник статей. – М.: Юристъ, 2004. – С. 180–183.

15. БахрахД. Н. Административная ответственность по российскому законодательству: [краткий учебный курс] / Д.Н. Бахрах, Э.Н. Ренов – М.: Норма, 2004. – 304 с.

16. Зайцева И.Л. Возбуждение дела об административном нарушении авторских и смежных прав / И.Л. Зайцева // Административное право и процесс. – 2005. – №2. – С. 21–23.

17. Шилов Ю.А. Административная ответственность юридических лиц (процессуальный аспект): автореф. дис. на соискание научной степени канд. юрид. наук: 12.00.14 «Административное право, финансовое право, информационное право» / Ю.А. Шилов. – М., 2002. – 29 с.

18. Телегин А.С. Производство об административным правонарушениях в органах внутренних дел / А.С. Телегин. – М.: ВЮЗШ, 1991. – 53 с.

19. Решетняк Ю. Вопросы правового обеспечения административного задержания лиц, занимающихся распространением контрафактной продукции / Ю. Решетняк // Интеллектуальная собственность. Авторское право и смежные права. – 2006. – №12. – С. 37–41.