Реферат: Стародавні Афіни та Спарта

--PAGE_BREAK--У 18 років, тобто в рік свого цивільного повноліття, юнак мав   право вступити у володіння родовим маєтком. У цей же час він надходив  на військову службу.
У 20 років – у рік політичного повноліття – молода людина робилася  повноправним громадянином. Він брав участь у народних зборах, де вже користувався правом голосу.
У 30 років громадянин мав право надійти в сенат.
У 60 років він залишав військову службу і міг відпочивати.
Бажаючи підняти промисловість країни, Солон усіляко заохочував заняття торгівлею і ремеслами. По одному із солонових  законів, батько, що не навчив сина ремеслу, не мав права вимагати, щоб син містив і годував його в старості, і  ареопаг, що стежив  за заняттями громадян, повинний був карати дозвільних; таким чином, про Афіни можна сказати, що вони звели працю в закон.
Реформи Солона з'явилися важливим етапом  в утворенні держави в Афінах, і їхні результати можна порівняти з політичною революцією.
Компромісний  характер реформ перешкодив дозволові гострих протиріч. Реформи викликали невдоволення родової аристократії і не задовольнили цілком демос. Боротьба між ними продовжувалася і привела до встановлення тиранії Писістрата, а потім його синів (560- 527 р. до н.е.), що закріпили успіхи   демосу в боротьбі з аристократією й усталили політичний лад, створений Солоном. Писістрат полегшив положення дрібних землевласників, надавши їм кредит. Великий розмах будівництва суспільних споруджень давав засобу існування бідноті.
Однак ці заходи вимагали всі зростаючих коштів, поповнення яких покладалося на багатих  афінян, що викликало їхнє невдоволення. За підтримкою  Спарти, опасавшейся посилення Афін, тиранія була скинута. Спираючи на бідноту, багата торгово-реміснича верхівка афінських рабовласників,  очолена Клисфеном, вигнала спартиатов  і закріпила свою перемогу новими реформами. Реформи Клисфена,  проведені в 509  році до н.е., ліквідували в Афінах останні залишки родового  ладу. Вони знищили старий розподіл населення на чотири племена.
Аттика була розділена на десять  територіальних фил, кожна з яких уключала три, що знаходяться в різних місцях території — міську, прибережну і  землеробську. Вони поділялися у свою чергу на деми. Така структура фил підривала політичні позиції земельної аристократії, тому що на перших двох територіях переважали торгово-ремісничі шари  рабовласників. Селянство було звільнено від впливу древніх родових традицій, на яких ґрунтувався авторитет знаті, доступ до участі в політичній позиції одержали і ті, хто не входив у місцеву племінну організацію. На зміну кровнородинному прийшов територіальний принцип розподілу населення.
Клисфен скасував Раду чотирьохсот і на основі знову створеної територіальної організації населення  заснував Раду п'ятисот, що формувалася з представників 10 філ по 50 чол. від кожної. Рада керувала політичним життям Афін у період між скликаннями народних зборів і здійснював виконання його рішень. Був створений ще один орган – колегія десяти стратегів, що також комплектувалася з урахуванням територіальної організації населення: по одному представнику від кожної філи. Спочатку стратеги мали лише військові функції, але пізніше вони відтіснили на другий план архонтів і стали вищими посадовими особами Афінської держави.
З метою запобігти спроби аристократії реставрувати старі порядки при Клисфені в практику народних зборів була введена особлива процедура, що одержала назву остракізму. Щорічно відбувались народні збори, що визначали голосуванням, немає чи серед співгромадян таких осіб, що є небезпечними для держави. Якщо такі особи називалися, збори скликались удруге, і кожен його учасник писав на остраконі (глиняному черепку) ім'я того, хто, на його думку, був небезпечний. Засуджений більшістю голосів віддалявся за межі Аттики терміном на 10 років. Остракізм, спрямований спочатку проти родової аристократії, використовувався згодом у політичній боротьбі між різними угрупованнями, що існували в афінському суспільстві.
Реформи Клисфена завершили тривалий процес становлення держави в Давніх Афінах.
Державний апарат Афін складався з наступних органів влади: Народних зборів, Ради п'ятисот, гелиэи, колегії стратегів і колегії архонтів.
Народні збори (экклесия) були головним — суверенним і законодавчим — органом афінської держави. Право участі в його роботі мали всі повноправні афінські чоловіки, що досягли двадцятилітнього віку, незалежно від їхнього майнового положення і роду занять.
Повноваження Народних зборів були досить широкими: вони охоплювали практично всі сторони життя Афінського поліса. Тут приймали закони, вирішували питання війни  і світу, обирали посадових осіб, заслуховували звіти магістратів по закінченні термінів їхніх повноважень, вирішували питання постачання міста продовольством, обговорювали і затверджували державний бюджет, здійснювали контроль за вихованням юнаків.  У компетенцію народних зборів входив і такий надзвичайний захід як остракізм. Специфічне значення мали права Народних зборів по охороні основних законів. З цією метою була заснована спеціальна колегія для охорони законів (номофілаків), що одержувала свої повноваження безпосередньо від Народних зборів. Це був спеціальний орган “хоронителів законів”, що спостерігав за строгим виконанням афінських законів всіма органами держави.
Крім того, будь-який член Народних зборів міг виступати в экклесії з надзвичайними заявами про державні  злочини, у тому числі з письмовими скаргами проти осіб, які внесли у народні збори пропозиції, що порушують суспільні закони. Інститут “скарги на противозаконність” оберігав непорушність основних законів від спроб зміни або обмеження їх на шкоду правам народу шляхом законодавчих актів. У Народних зборах був установлений досить демократичний порядок роботи. Виступити перед співгромадянами міг будь-який його учасник. Однак, оратор повинний був дотримувати деяких правил, що, зокрема, забороняли повторюватися, ображати свого опонента, говорити не по суті справи і т.п.
Экклесія збиралася досить часто: кожна пританія, за повідомленнями Аристотеля,  скликала 4 Народні збори, тобто — приблизно 1 раз у 8-9 днів. Нерідко збиралися і позачергові збори. На одному — головному з цих зборів, як зауважує Аристотель, вирішувалося, вважає народ політикові влади правильної чи ні.
Головував на Народних зборах голова пританів.
Наприкінці V століття до н.е. за відвідування Народних зборов прості громадяни Афін  стали одержувати плату: спочатку в розмірі обола, а потім — трьох оболів. Це уможливило участь у Народних зборах широких мас населення, у тому числі — незаможного.
Важливу роль у системі державних органів грав і Раду 500 (булэ). Будучи одним з основних інститутів афінської демократії, Рад був робочим органом Народних зборів, наділеними правом законодавчої ініціативи. Обирався він за допомогою жереба з числа повноправних громадян, що досягли тридцятирічного віку, по 50 чоловік від кожної з 10 філ — територіальних округів поліса.
У компетенцію Ради входила підготовка й обговорення всіх справ, які необхідно було вирішити на Народних зборах. Він давав попередній висновок по обговорюваних питаннях, без якого народ не міг винести постанови.
Крім того, Рада стежила за дотриманням рішень Народних зборів, контролював діяльність усіх посадових осіб, заслуховував їхні звіти. Важливою функцією Ради була організація будівництва флоту.
Рада 500 робив також перевірку (докимассію) дев'яти архонтів і кандидатів у члени Ради на наступний рік, вів спостереження за всіма суспільними будівлями, відав виконанням суспільних і державних справ. Рада мала право залучати до суду посадових осіб, насамперед, винних у неправильній витраті державних засобів. Вироки Ради могли бути оскаржені в гелиэе.
Повсякденними справами афінської держави керувала безпосередньо одна десята частина Ради — тобто одна філа. Чергування і термін чергування десятої частини Ради (філы) називалося однієї пританіей. “Обов'язку прітанов, — як пише про це Аристотель, — виконують кожна з філ по черзі. Перші чотири — по 36 днів кожна, а наступні шість — по 35 днів кожна.” В обов'язку пританів входило збирати Рада і народ: Рада — щодня, а Народні збори — 4 рази в кожну пританію.
Притани шляхом жеребкування щодня обирали зі свого середовища голови, що потім очолював і роботу Народних зборів. Засідання Ради відбувалися щодня, крім неслужбових днів.
Термін повноважень членів Ради — 1 рік, після закінчення якого вони повинні були відзвітувати перед народом. Склад Ради обновлявся щорічно, причому повторне обрання дозволялося лише через кілька років і тільки 1 раз. Членам Ради виплачувалася платня в розмірі 5-6 оболів.
У системі державних органів Афін V в. до н.е. зберігався й ареопаг, у який входили представники афінської аристократії шляхом кооптації на довічний термін. Ареопаг спостерігав за станом суспільних вдач і виступав як судову інстанцію по справах про убивства, підпали, тілесних ушкодженнях, порушеннях релігійних розпоряджень.
Функції виконавчої влади в Афінах виконували дві колегії: стратегів і архонтів.
Колегія десяти стратегів обиралася шляхом відкритого голосування підняттям рук з числа найбільш багатих і впливових громадян Афін. Вона здійснювала верховне керівництво і командування всіма збройними силами поліса. Відповідно, чим вище в той або інший період було значення афінської армії і флоту, тим більша вага в суспільстві мала і колегія стратегів.
По афінських законах, усіх десять стратегів мали рівні права і мали однакові обов'язки. У реальності ж установився неписаний звичай, відповідно до якого один зі стратегів займав чільні позиції — і не тільки в колегії, але і у всій державі.
У веденні колегії архонтів знаходилися справи релігійні, сімейні і питання моральності. Дев'ять архонтів (шість фесмофетов, архонт-эпоним, базилевс і полемарх), а також їхній секретар обиралися за допомогою жереба по одному від кожної філи. Після цієї процедури всі дев'ять архонтів піддавалися докимассии в Раді п'ятисот. Остаточне твердження в посаді архонти одержували в геліэе, де проходило голосування шляхом подачі камінчиків.
Під керівництвом колегії архонтів діяв вищий судовий орган — гелиэя, що крім чисто судових функцій виконувала ще і функції законотворчості. Гелиэя складалася з 6 тисяч чоловік, що щорічно обиралися архонтами з числа повноправних громадян не молодше 30 років по 600 чоловік від кожної філи.
Як судовий орган геліэя розбирала частки справи афінських громадян, усі державні справи, суперечки між союзниками Афін і найбільш істотні справи громадян союзних держав.
Як уже відзначалося, функції геліэї виходили далеко за межі чисто судових розглядів. Величезна політична вага цьому органові додавало насамперед його участь в охороні конституції і законодавства.  
Крім геліэї в Афінах діяло ще кілька судових органів: ареопаг, 4 колегії эфетов, суд диэтетов, колегія 40. 
Таким чином, за свідченням  Аристотеля, практично всі посади, “вхідні в коло звичайного керування”, в Афінах були виборними. Кандидати на них обиралися по жеребі, за винятком посад військових, а також “скарбника військових сум, завідувача видовищним фондом і попечителя водопроводів”, яких обирали “підняттям рук”.
Широка участь громадян у керуванні державою досягалося шляхом збільшення числа колегій, їхньої змінюваності і підзвітності Раді 500 і Народним зборам, а також шляхом включення до складу гелиэї представників усіх категорій афінського громадянства.
Невдоволення існуючим ладом, яке довго накопичувалося, прорвалося назовні у вигляді так званої Кілонової смути в 30-х роках VII ст.
Першою серйозною поступкою евпатрідів було видання писаних законів – законів Драконта. У 621 р. одному з архонтів – Драконту – було доручено переглянути і записати чинне звичаєве право, що він і виконав. Так виниклі Драконтові закони.
Закони Драконта, згідно з переказами, відзначалися надзвичайною жорстокістю (“Драконові закони”), що свідчить про грубість і жорстокість цієї епохи. Страта здійснювалася навіть за такі злочини, як ледарство, крадіжка овочів. “Закони Драконта написані не чорнилом, а кровю”, — так характеризували ці закони самі греки.Розповідали, що коли запитали самого законодавця, чому він майже за всі злочини призначає страту, Драконт, ніби-то, відповів, що незначні проступки, на його думку, заслуговують цього покарання, для значних же він міг придумати більшого. Особливою лютою була кара за порушення прав приватної власності – крадіжки, підпали, вбивство та інші цивільні правопорушення.
Проте, при всій жорстокості, технічній недосконалості і примітивності правосвідомості закони Драконта мали велике історичне значення – як перемога рабовласницького демократичного полісу над елементами родового ладу, хоча б тому, що деякі статті були спрямовані проти кровної помсти. Писане право вносило певний порядок у майнові і ділові відносини.
У законах Драконта крім страти були встановленні й інші міри покарання: штраф, обчислюваний биками, безчестя, вигнання.
Злочини. Велике місце в каральній політиці Афін займали державні злочини: державна зрада, обман народу, образа богів, внесення протизаконних пропозицій у народні збори й ін.
Зрада. У це поняття включається замах на існуючий лад, коли дії винного створювали серйозну небезпеку для держави та державного ладу. Це було підставою для обвинувачення в державній зраді (ейсангелії). Звичайним покаранням була страта.У ряді випадків поняття зради зливалося з поняттям “обман народу”. “Обман народу”, який виявився, наприклад, у “нечесній” поведінці оратора в Народних зборах. Так, Мальтіад після невдалого походу на Парос піддався обвинуваченню в обмані народу і був присуджений до сплати значного штрафу.
Неправдивий донос по справах про політичні злочини давав підставу притягти донощика до суду за обвинуваченням у сіковантії.
Злочиин проти сімї переслідувалися в одних випадках у порядку приватного обвинувачення, а в інших – у порядку обвинувачення, що має державний інтерес. Злочином вважалося погане поводження дітей із батьками, опікуна – із сиротами, батьків – з дітьми, спадкоємцями. Зрада дружини давала чоловікові право убивати винну на місці. Якщо ж чоловік не учиняв розправи, проти винної могла бути порушена кримінальна справа судом. Проте, якщо обвинувачення вважалося безпідставним і чоловік затримував людину невинну, то можливе було зустрічне обвинувачення з приводу необґрунтованого притягнення до відповідальності.          Злочином проти особи, крім убивства, вважалося нанесення ударів, лайка, обмова, образа тощо. Навмисне нанесення ран звичайно каралося вигнанням із конфіскаціею майна.
         При крадіжках покарання було різним, в залежності від того, чи був злодій захоплений на місті крадіжки, чи ні. Якщо був захоплений – його можна було схопити і піддати ув’язненню, якщо вночі – можна було вбити. Подібні положення встановлювали закони XII таблиць у Римі.
         Покарання в Афінах були такі: при найбільш серйозних злочинах (державних та ін.) призначалася смертна кара, причому засудженому надавалося право прийняти отруту. Іноді пропонували на вибір меч чи вірьовку, у деяких випадках злочинців продавали в рабство. Так поступали з професійними злочинцями. Звичайним покаранням вільних були штрафи і конфіскації (рабів – тілесні покарання), позбавлення волі застосовувалося лише як запобіжний захід із метою попередження втечі. Широко застосовувалося в якості покарання безчестя – атимія, що полягала в позбавленні деяких політичних прав і супроводжувалося конфіскацією майна. Іноді атипія означала повне позбавлення прав, у тому числі права звертатися зі скаргою в судові органи.
         В Афінах було кілька судових органів. Найстародавнішим із них був Ареопаг, який розглядав справи про навмисне вбивство. Для розгляду кримінальних справ існувала Колегія одинадцяти – їй підсудні були справи розбійників, нічних злодіїв, кишенькових злодіїв, викрадачів громадян тощо.
         Геліея була першою інстанцією з найважливіших судових справ і апеляційною інстанцією по справах, вирішених іншими судовими інстанціями.
         Справи виникали за заявою потерпілого або його законного представника, чи за заявою будь-якого повноправного громадянина, незалежно від того, були порушені його особисті інтереси, чи ні.
         Перший процес можна було припинити, не доводячи справи до кінця. Другий процес, який розпочався, належало довести до постанови або рішення під загрозою штрафу в 1000 драхм. Якщо громадянин вигравав процес, він нічого не отримував. Процес за заявою потерпілого починався з внесення судового мита. Правда, при деяких процесах заявник одержував частину конфіскованого майна (якщо особа не сплатила податки, мита, порушувала правила хлібної торгівлі і т. п). Ці вигоди спонукали окремих афінян спеціально займатися доносами. Їх називали сикофантами (професійний донощик чи шпигун).
    продолжение
--PAGE_BREAK--         Виклик обвинувачу вального або відповідача в суд проводився не органами держави, а самим обвинувачем (позивачем).
         Сторони пред’являли всі необхідні в справі документи: показання свідків, давали клятви. Жінки і діти (неповнолітні) не могли давати показання. Характерним для Афін було те, що раби не допускались в якості свідків, але допитувалися, як правило, під катуванням (биття батогами, підвішування, заливання носа оцтом).
У VII-VI ст. до н.е. у грецьких містах-державах ще збереглася найдавніша форма суду — суд у народних зборах. В Афінах народні суди (дикастерии) зберегли до V в. древню назву – “гелиея фесмофетов”. Геліея — давня назва народних зборів у грецьких містах-державах. Відбувається воно від слова геліос — сонце, тому що народні збори відбувалися тільки вдень і закінчувалися з заходом сонця. Будучи зібрано архонтом під його головуванням, воно називалося «геліэей архонта» і займалося політичними справами; скликане басилєем під його головуванням, воно називалося «телиэей басилея» і займалося релігійними справами; скликане під головуванням полемарха, воно називалося «геліэей полемарха» і займалося військовими справами, нарешті, «геліэея фесмофетов» під головуванням фесмофетов займалася судовими справами. Геліэя в часи Солона втратила яке би те ні було реальне значення тому, що її витиснула «экклесия». Солон, описуючи положення, що було до нього, протиставляє «демосові» — городянам, що брали участь у народних зборах, «бідняків». Очевидно в часи Солона фактично скликалися для обговорення державних питань тільки один вид народного собрания-экклесия, у якому найбідніша частина громадян не могла брати участь.
«Геліэя фесмофетов» з повновладного народного судилища перетворилася тепер у просте оточення, у людей, що є присутнім на суді шести фесмофетов.
Цей присутній на суді фесмофетов народ не приймай ніякої участі в розгляді діли і винесенні вироку. Суд діяли архонти-фесмофети. Вони не були зв'язані народним схваленням, однак, як можна думати, нерідко змушені були вважатися з ним. Компетенція геліэї фесмофетов з часом усе більш і більш звужується. Її діяльність у VI в. до н.е. тісно зв'язана з найбільш демократичної з мір, проведених Солоному, із установленим «правом апеляцій на рішення аристократичних посадових осіб у цю останню загальнонародну установу — геліэю фесмофетов. До розбору апеляцій на рішення посадових осіб, імовірно, і вводилися з реформи Солона всієї її функції.
Місто Спарта було засноване в Х ст. до н.е. на лівому березі р. Еврот. Сусіди називали його Лакедемон. В архаїчну епоху, до початку VII ст. до н.е., спартанська община перебувала в стадії військової демократії й розвивалась, як й інші дорійські племінні утворення. В кожній із трьох її філ були свій базилей, народні збори, рада старійшин.
Держава Спарта займала територію, що знаходилася на півдні півострова Пелопоннес, але поступово спартанці захопили всю Ла-коніку. Корінне населення, ахейці, опинилися під владою спартан­ців. Верхівка місцевих жителів злилася з родовою знаттю спар­танців, увійшла до общини переможців. Завоювання Лаконії су­проводжувалося масовим пограбуванням корінного населення.
Поява приватної власності на землю і рабів сприяла процесу класоутворення. Поділ жителів за родами, філами поступово за­мінявся на територіальний. Утворилося п'ять областей. Спартан­ські села із центрів родових общин перетворювалися на дрібні адміністративні центри. Розбагатіла знать із спартанців і ахейців, здобуваючи все нове майно у вигляді землі, худоби, грошей, пере­творювалась у панівний стан. Розвиток товарно-грошових відно­син створив грунт для закабалення й експлуатації общинників. Процес класоутворення і формування держави тут протікав так само, як і в Афінах до реформ Солона. Однак ситуація ускладню­валась аграрним перенаселенням. У VII ст. до н.е. нестача родю­чих земель стала відчуватися особливо помітно.
Почалася війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. В результаті першої та другої мессенських війн під владою Спарти опинилася дуже велика територія з багато чисельним населенням: 200 тис. рабів-ілотів; 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавлених політичних прав); 10 тис. спартитів (чоловіків-воїнів).
Розбагатіла спартанська знать стала ігнорувати колишні зви­чаї й традиції, її самоправність набула широких масштабів. Де­мос та аристократія відокремились і протистояли один одному. Спартанська община була на межі розвалу, легендарний Лікург охарактеризував її як «хворе тіло, вражене всілякими хворобами».
Спартанці в Мессенії уярмили населення, більшість якого на­лежало до дорійців. Переможці й переможені говорили одною мо­вою, мали одну релігію. Перебуваючи в меншості, в оточенні численного населення, яке ненавиділо поневолювачів, спартан­ці жили в постійному страху, майже ніколи не знімали військові обладунки, не розлучалися зі зброєю. Наслідками військових успі­хів здебільшого користувалася знать. У VII ст. до н.е., аби від­вернути невдоволення простих спартанців, вона пішла на прове­дення в державі серії радикальних перетворень. Правителі Спар­ти кілька разів зверталися за допомогою й порадою до Лікурга, який обіймав посаду царевого опікуна. Він був особисто знайо­мий з Гомером, мав славу неперевершеного державного діяча й організатора.
Формально вищим органом державної влади вважалися народ­ні збори (апелла), які приймали закони й обирали посадових осіб. Однак після реформ Лікурга вони перестали самостійно розроб­ляти закони і навіть втратили право законодавчої ініціативи. Ви­ступати на зборах могли лише вищі посадові особи — царі, ефори, геронти. Рядовим громадянам це заборонялося. Апелла могла прийняти або відхилити пропонований їй законопроект. Резуль­тати голосування визначали призначені «обліковці» на слух. Цей спосіб підрахунку голосів ще античні автори вважали, примітив­ним. Якщо збори приймали неправильне рішення з точки зору ца­рів і геронтів, їх дозволялося розпустити, а рішення відмінити. Прийняті зборами закони не дозволялося обнародувати.
Таким чином, народні збори у Спарті протягом декількох сто­літь відігравали пасивну роль. Однак включення Спарти в бороть­бу за першість серед грецьких держав мало своїм наслідком ожив­лення апелли. Наприкінці IV ст. до н.е. всі важливі рішення ста­ли прийматися лише народними зборами.
Важливе місце в системі державних закладів посідала рада старійшин (герусія). Цей релікт родового суспільства в інших по­лісах був скасований за непотрібністю ще в стародавні часи. До складу герусії довічно обиралися народними зборами громадяни не молодше 60-ти років з числа глав знатних сімей. До герусії входили два царі і 28 геронтів. Вони попередньо обговорювали проекти законів і рішень. Герусія була головним судом за дер­жавними справами і тяжкими кримінальними злочинами. За її вимогою і наполяганням могли бути скинуті царі. Геронти нікому не підкорялися і ні перед ким не звітувалися.
Найбільша влада зосереджувалася в руках ефорів. Вони скла­дали колегію із 5 чоловік, яка щороку обиралася народними збо­рами за рекомендацією герусії. Ефором міг стати будь-який спар­танець. Ім'ям першого ефора називався рік. Колегія ефорів фактично володіла вищою владою в країні, аж до права суду над царями і членами ради старійшин, відала всіма питаннями внут­рішньої і зовнішньої політики, скарбницею. Практично вони були не підзвітні навіть геронтам. Ефори стежили 'за вихованням під­ростаючого покоління в агелах, спостерігали за поведінкою, мо­ральністю спартанців у побуті, під час сиссітій, в гімназіях, були присутніми на військових заняттях. Вони мали своїх інформато­рів. їм підпорядковувалися гар мости, в їхньому розпорядженні пе­ребували озброєні піші й кіннотні загони, а також особливий кор­пус із трьохсот вершників. Державні чиновники називалися ага-турами.
Арістотель відзначав, що через бідність ефори піддавалися підкупу. Вони підтримували інтриги і розлади між царями, у ви­падку відсутності в царя чоловічого потомства самі підшукували йому нову дружину. Один раз на вісім років ефори робили астро­логічні розрахунки і якщо розміщення зірок здавалося їм неспри­ятливим, це було приводом для них добиватися усунення неба­жаних їм царів.
Ефори головували на засіданнях ради старійшин, особливо у тих випадках, коли герусія виконувала роль верховного суду. Во­ни могли притягнути до суду геронтів, царів, накласти на них штраф, до їхніх повноважень входив розгляд скарг і позовів з майнових спорів громадян. Ефори захопили владу в Спарті не відразу, спочатку як контрольний орган вони повинні були спо­стерігати за діями царів, обмежувати їхній вплив на державні справи і лише з часом відтіснили на другий план царів і раду ста­рійшин.
Наявність у Спарті не одного, а двох царів було результатом об'єднання верхівки ахійської та дорійської знаті. Царський титул передавався у спадок по чоловічій лінії. Царі мали великі маєтки. Вони брали участь у спільних трапезах спартанців. Раз у дев'ять років вони проходили релігійні випробування.
У мирний час царі виконували функції жерців. Вони розгляда­ли судові справи з питань шлюбно-сімейного права, спадщини, всиновлення. Під час військових походів, коли царі оголошувалися командуючими, їхня влада була абсолютною. Однак і тут ефори спостерігали за їхніми діями, керували поділом військової пожи­ви. За прорахунки в командуванні чи інші упущення ефори могли притягнути царя до судової відповідальності. Щомісяця царі да­вали клятву ефорам і геронтам дотримуватися законів і звичаїв країни. Спарта була закритою державою. Купцям заборонялося за­возити до неї свої товари. Приїзд посла супроводжувався складни­ми попередніми узгодженнями.
За формою організації влади, суспільним ладом Спарта посі­дає особливе місце серед давньогрецьких полісів. Низький рівень техніки, вкрай відстала економіка, обтяжена пережитками родо­вого ладу, постійний страх перед можливим повстанням ілотів обумовили створення системи закладів та інститутів, покликаних зберегти, зміцнити корпус повноправних спартанців. Знамените «спартанське виховання» являло собою могутній засіб обробки гро­мадської думки, що позначилося на всьому життєвому устрої спартанців, вплинуло на їхню культуру і психологію. Воно доповнюва­лося свідомим ізоляціонізмом і насаджуваною ксенофобією.
За зовнішніми ознаками Спарта — монархія, оскільки на чолі держави стояли два царі. Та  влада фактично належала ефорам і раді старійшин, то Спартанська держава була різнови­дом античної олігархії.
Закостеніла, архаїчна влада Спарти, її відсталий політичний лад мали своїм наслідком економічний і культурний занепад. В іс­торії Спарти не було знаменитих учених, скульпторів, письменни­ків. Прославилися лише полководці.        
Кожна нова військова перемога Спарти ослаблювала її, приумножувала кількість вдів і сиріт. Знаменитий історик Фукідід (460—400 рр. до н.е.), який відвідав Спарту в останній чверті V ст. до н.е., виніс сумне враження. На фоні розкоші й величі афінського зодчества віку Перікла Спарта здалася невиразним провінційним селищем.
Тривалий час у Спарті діяв звичай. Закони закріплювали безправне становище ілотів і майно спартіатів. Відомі закони Лікурга, які були спрямовані проти деспотії. Відповідно до цих законів, будинок повинен бути побудований скромно. У будинку ніхто не міг прикрашати своє житло ліжком на срібних ніжках і з розкішним покривалом. Заборонялися золоті та срібні монети. Гроші наказувалося чеканити з великих і важких монет, щоб утруднити їх накопичення. На думку законодавців, ці міри повинні були відбити  у людей охоту краси, грабувати і забарювати. Гроші, придбані нечесним шляхом, не можна було сховати.
Норми кримінального права вказували лише на ті діяння, вчинення яких було караним. У якості покарання застосовувалась страта (скинення в провал зі скелі, задушення), антимія – позбавлення прав за боягузтво на війні тих, хто втік з поля бою, або здалися в полон, вигнання, грошові штрафи.
Судові функції виконували ефори, Герусія або Рада старійшин з кримінальних справ і державних злочинів. На війні в якості суддів виступали царі.
Основним джерелом права Спарти був звичай. Про закони народних зборів мало що відомо, хоча такі, цілком ймовірно, до VI в. до н.е. ще застосовувалися. Яких-небудь кодексів до нас не дійшло. Про ті або інші норми цивільного і карного права ми довідаємося з творів грецьких істориків Геродота, Фукидида, Плутарха й ін. Узагалі ж у силу відсталого характеру спартанської економіки правова система Спарти була розвита значно менше, ніж в Афінах.
Усією сукупністю цивільних і політичних прав користувалася порівняно нечисленна група спартанців (спартиатов), що жили в місті Спарта. Юридично спартанці вважалися рівними один одному. Не тільки самі спартанці, але й іноземці іменували Спарту «громадою рівних». «Рівність» спартанців порозумівається необхідністю триматися постійно в бойовій готовності, військовим табором перед особою рабів і залежних периэков. Характерною рисою суспільного ладу були спільні трапези (сисситии), участь у які було обов'язковим і було показником приналежності до спартанського громадянства. Лише ті особи, що брали участь у спільних обідах, вважалися повноправними громадянами.
Збереження сисситій мало на меті підтримати і зберегти військову дисципліну. Сподівалися, що «воїн не залишить свого товариша по столі». За словами Плутарха, спочатку спартанці були до обіду збройними, тому що Ликург побажав улаштувати так, щоб вони в будь-який момент могли виконати наказу, що віддаються їм. Кількість повноправних громадян, унаслідок їхнього збідніння, усе більш зменшувалося. Процес швидкого і неухильного скорочення числа повноправних спартанців відбивав, природно, і на чисельному складі спартанського війська.
У Спарті в VI-V вв. до н.е. не існувало приватної власності на землю в тім виді, у якому вона існувала при розвитій античній власності. Юридично верховним власником усієї землі вважалася держава. Земля належала всьому класові вільних рабовладельцев-сп артиатов.
Окремим громадянам з моменту їхнього народження держава надавала земельні ділянки, що оброблялися плотами. Падел (клер) вважався сімейним, і його єдність підтримувалася тим, що після смерті власника він переходив але спадщині старшому братові. Молодші ж залишалися на ділянці н продовжували господарювати. Купівля-продаж землі, так само як і дарування, вважалися незаконними. Однак з часом наділи стали дробитися, почалася концентрація землі в руках у деяких.
Родина і шлюб у Спарті носили па собі риси архаїчності. Хоча в класовому суспільстві існує моногамна форма шлюбу, але в Спарті удержався (у виді пережитку групового шлюбу) т.зв. «парний шлюб». У Спарті сама держава регулювала шлюбні відносини. З метою одержання гарного потомства займалися навіть підбором подружніх пар. Кожен спартанець по досягненні визначеного віку зобов'язаний був женитися. Органи державної влади карали не тільки за безшлюбність, але і за пізніше вступ у шлюб і за дурний шлюб. Крім того, приймалися міри і проти бездітних шлюбів.
Отже, одна з держав Стародавньої Греції – Афіни – являла собою зразок рабовласницької демократії. Друга – Спарта – одна з найвідсталіших, яка зберегла значні пережитки первіснообщинного ладу. Спарта являла собою своєрідну рабовласницьку аристократію. Водночас це наймогутніші з грецьких міст-держав, які помітно вплинули на розвиток як інших грецьких держав, так і народів. Культура Стародавньої Греції для європейської цивілізації мала неоцінне значення. Ф.Єнгельс вказував, що універсальна обдарованість і досягнення маленького народу забезпечили йому в історії розвитку людства місце, на яке не можна претендувати жоден інший народ.
Джерела повідомляють, що Лікург вивчав закони крітських царів у частині державного устрою. За легендою, переконавши на­род, царів і геронтів прийняти його закони, він зморив себе го­лодом.
Реформи, які за традицією приписують Лікургу, відносяться до першої половини VII ст. до н.е. За короткий час Лікург врятував народ від заколотів і безладдя. Насправді, за чотири століття до Пелопоннеської війни у Спарті не було політичних потрясінь. Дріб­ні інтриги між царськими сім'ями не беруться до уваги.
Іноземців у Спарті вражав громадський спокій і безпека, беззаперечне підкорення молодших старшим, небагатослівність і за­конослухняність спартанців, потайність і засекреченість у держав­них справах. Вони дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових занять і атлетичних вправ, їхній байдужості до наук і мистецтва. Правителі прагнули повністю ізолювати державу, своїх співгромадян від спілкування з іншими полісами і народами. Торговельні стосунки з іншими країнами були заборонені ще в VI ст. до н.е. Під загрозою смерті спартанцям заборонялося з особистих потреб виїжджати за межі своєї держави. Виїзд за кор­дон дозволявся лише воєначальникам, послам і проксенам.
Є така думка, що приписувані Лікургу античною традицією реформи насправді є тривалий процес перебудови суспільної си­стеми дорійців. Саме ж «Лікургове законодавство»,— продукт ко­лективної творчості кількох або навіть багатьох реформаторів. Основною метою здійснюваних перетворень було згуртувати ко­лектив громадян в критичній обстановці після другої Мессенської війни.
Реформи Лікурга — це комплекс перетворень соціально-еконо­мічного і правового характеру, в результаті яких ненависна де­мосу знать формально зникла, ніби розчинилася в масі спартан­ських громадян. Усі спартанці, які призивалися в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). В Лаконіці і Мессенії їх налічувалося близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним, потомственним володінням, а оскільки земля була власністю дер­жави, то його не можна було продати, подарувати, оформити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджувалась «община рівних». Ді­лянки обробляли ілоти, обов'язком яких було утримувати спартан­ця та його сім'ю.
Становище ілотів можна розглядати як специфічний різновид античного рабства. Особливість правового становища ілота в то­му, що він не був відокремлений від засобів виробництва, само­стійно вів господарство, користувався своєю худобою та ін­вентарем, половина зібраного ним урожаю залишалася в його розпорядженні. Однак спартанці мали над ілотами абсолютну владу.
Багато вчених відносять їх до категорії рабів. Спартанці не втру­чалися в господарські справи своїх ілотів, але останні відповіда­ли життям за несвоєчасну сплату натурального оброку чи податі. Ілотів не можна було відпускати на свободу, продавати за межі держави. Вони вважалися общинно-державною власністю. Це еко­номічно і юридичне зміцнювало «общину рівних», завершувало трансформацію поліса з общини в рабовласницьку державу зі свої­ми специфічними особливостями. Життєвий уклад демоса, його традиції, звичаї стали законом.
Ділянки землі отримали й періеки — ремісники, крамарі. Та­ких наділів налічувалося близько ЗО тис. Періеки були вільними, але не мали політичних прав. Вони сплачували податки, податі, а під час війни залучалися для служби в допоміжних частинах.
Повноправні спартанці вважалися рівними між собою, їхній образ життя від народження до смерті жорстко регламентувався. Немовля після народження оглядала спеціальна комісія. Якщо воно мало явні фізичні вади, було інвалідом, то підлягало негай­ному вмертвінню.
Із 7 років хлопчики виховувалися в гімназіях, під наглядом наставників-педагогів. Вони утримувалися в суворих умовах, аби з них виросли витривалі воїни, які вміють беззастережно підкоря­тися. Діти спали на невкритому сухому очеретинку, ходили босі, купалися в холодних струмках. Вночі юнаки влаштовували засід­ки на дорогах і «полювали» на ілотів. Так їх привчали до войов­ничості й жорстокості. Дівчата ж регулярно займалися гімнастич­ними вправами, щоб стати здоровими матерями.
Навчанню грамоті та іншим наукам не надавалося великого значення. Разом з дітьми спартанців в агелах виховувалися вихід­ці з нижчих верств суспільства, зокрема мофаки — діти від змі­шаних шлюбів (між спартанцем та ілоткою). Головна мета навчан­ня й виховання — підготовка майбутнього воїна. Досягнувши 14-літ-нього віку, підлітки піддавалися випробуванням (агонам) — жор­стокому побиттю перед алтарем Артеміди.
Спільне виховання хлопчиків із дівчатками мало своїм резуль­татом ранні шлюби. Наречений, дотримуючись давніх звичаїв, крав наречену. Втім, це робилося за взаємною згодою своїх та її бать­ків. Заховавши наречену в своїх знайомих, майбутній чоловік таєм­но відвідував її, пострижену і вдягнену в чоловічий одяг. Коли він знімав з неї пояс — символ цнотливості, наречена ставала його дружиною, але вступала в будинок чоловіка після ве­сілля. Наречені приносили жертви Зевсу та його дружині. Посаг нареченій не належав. При укладенні шлюбу, окрім волі батьків, враховувалась і думка посадових осіб.
З 20 до 60-ти років спартанець вважався військовозобов'язаним і повинен був систематично, майже щоденно вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До ЗО років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватися порад свого опікуна, наставника.
Спартанці носили однаковий одяг, користувалися однаковим домашнім начинням, дотримували стандартну, загальноприйняту форму бороди та вус. До ЗО років спартанець повинен був одружи­тися, інакше він щорічно під час релігійного свята підлягав побит­тю з боку жінок. Тим, хто мав трьох, чотирьох синів, виявлялась особлива повага, їм надавалися різні пільги.
Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високим. Вони не знали багатьох турбот по господарству, ілоти доставляли їм продукти, дітей виховувала держава. Чоловіки часто гинули у вій­нах. Дружини і вдови зі знатних сімей мали значне матеріальне забезпечення. В їхніх руках в IV ст. до н.е. зосередилось близько двох п'ятих, а в III ст. до н.е. — більше половини багатств Спарти.
Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сис-сітіями), під час яких прості громадяни і. царі їли за спільним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожний вносив щомісячно натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався «таким, що опустився», і позбавлявся по­літичних прав. Будь-яка розкіш засуджувалася. Свій дім спарта­нець міг будувати лише за допомогою сокири, пилки і молотка.
Таким чином, повноправним громадянином Спарти вважався той, хто мав наділ землі з прикріпленими до неї ілотами, постій­но брав участь в сиссітіях і в роботі народних зборів. Він пови­нен був знати напам'ять найважливіші закони (ретри) і бездо­ганно виконувати їх. Боягузство в бою, невнесення коштів на спіль­ні трапези, непослушність посадовим особам призводили, як пра­вило, до позбавлення громадянського стану.
Регламентувалося не лише громадське, а й особисте життя. Військова справа була основним заняттям громадян, їм заборо­нялося займатися ремеслом й торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою періеків. Ввезення до Спарти чужоземних виробів було заборонено. Золота і срібна монети були вилучені, замість них в обігу перебувала монета у вигляді залізних пру­тів — оболів. Було запроваджено заборону на предмети розкоші. Серед громадян панувала груба зрівнялівка і суворий взаємний контроль. Контакти із зовнішнім світом практично виключалися.
Поліс надавав матеріальну підтримку малозабезпеченим грома­дянам, аби вони могли брати участь в громадських справах.
Громадська думка багатство громадян засуджувала. Виняток робився в тих випадках, коли заможний спартанець утримував за свій кошт верхогонних коней і брав участь у кінних змаганнях.
Лише згуртування цивільної общини в єдиний військовий ко­лектив забезпечувало спартанцям панування над переважаючою їх масою, уярмленого і залежного населення. Надавши ілотам гос­подарську самостійність, спартанці безжально клали край будь-яким їхнім спробам до визволення. В період військових дій ілоти залучалися як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпримітивнішу зброю, через що вони несли невиправдано великі втра­ти під час сутичок з добре озброєним противником. У 426 р. до н.е. в критичний для спартанців момент Пелопоннеської війни полководець Брасид набрав з ілотів двотисячний загін і завдав поразки афінському війську.
Ілоти не раз повставали проти своїх гнобителів. У 465 р. до н.е. Спарта змушена була просити сусідів, у тому числі афінський уряд, надіслати війська для придушення повстання ілотів. Під час Пелопоннеської війни велика маса мессенських ілотів приєднала­ся до афінян. Однак після укладання Нікеєвого миру в 421 р. до н.е. афінський уряд кинув їх на призволяще, фактично віддав­ши на розправу спартанцям.
Правовий статус періеків у Спарті багато в чому був схожим на той, що мали афінські метеки. Політичними правами вони не користувалися, займалися торгівлею, ремеслом. Регулярні побит­тя і вбивства, так звані криптії, яким піддавалися ілоти, на пе­ріеків не поширювалися. Високо цінувалися ремісники, оскільки армія потребувала зброю, обладунки. Вони користувалися деяки­ми пільгами. Цим можна пояснити втечу в 411 р. до н.е. із Аттики в Спарту відразу понад 20 тис. рабів, переважно ремісників. У V ст. до н.е. Спарта мала найчисельніше в Елладі військо, до­свідчених полководців, прекрасно підготовлених гоплітів.
За працею і поведінкою періеків постійно спостерігали спар­танські начальники — гармости (начальники селищ). Під час вій­ни періеки несли службу як легкоозброєні воїни. Ті, хто відзна­чився в бою, заохочувалися. Наприклад, ілоти, зараховані в гоп-літи і які відзначилися в бою, отримували свободу, їх називали неодамодами. За наявності вільної державної землі вони могли отримати земельний наділ…
Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матері­альних і людських ресурсів, що врешті-решт стало причиною швидкого занепаду спартанської «общини рівних».
У другій половині V ст. до н.е. Спарта, спираючись на свою військову могутність, вела боротьбу за гегемонію в Елладі. В Пе­лопоннеській війні вона перемогла свого дуже сильного противни­ка — Афіни. Останні прийняли всі умови, продиктовані Спартою, в тому числі скасували режим демократії і встановили олігархію на зразок Спарти. Спарта отримала велику контрибуцію. Однак Пелопоннеська війна різко погіршила її становище. Багато спар­танців загинуло. Країна була виснажена. Населення підвладних Спарті полісів проявляло зневагу до переможців.
Для Спарти перемога в Пелопоннеській війні означала кінець самоізоляції, почалося її втягування в загально грецькі товарно-грошові відносини. Знову в обігу з'явилися золоті й срібні моне­ти. За словами письменника і філософа Плутарха (бл. 46 — бл. 127 рр. до н.е.), в цей період усі спартанці були охоплені праг­ненням до збагачення, ніби потягом до чогось почесного і велико­го. Особливо збагачувалися воєначальники.
За законом ефора Епідатея (близько 400 р. до н.е.), спартан­ці змогли продавати й заповідати свої клери, тобто установився принцип приватної власності на землю. Кількість тих, хто опус­тився, втратив землю, майно (гіпомейонів), зростала, а кількість співтрапезників у сиссітіях зменшувалася. Почався занепад спар­танської «общини рівних», її політична й суспільна структура не витримала натиску товарно-грошових відносин. У 480 р. до н.е. повноправних спартанців-воїнів налічувалося 8 тис., у 418 р. до н.е.- 4 тис., а до кінця IV ст. до н.е. їх залишилося менше одної тисячі. Більшість спартанців загинула, їхні наділи стали об'єктом купівлі-продажу. Спарта втратила свою самостійність, потрапила під владу персів, потім македонців, а з 146 р. до н.е.- Риму.
Афіни і Спарта мали велике значення в історії, хоча кожна з цих держав залишила відбиток  по-своєму: якщо афінська демократія була для свого часу прогресивним явищем, тому що вона уможливила високий розвиток, розквіт грецької культури (філософії, мистецтва, літератури і т.д.), то Спарта в області культури не дала нічого, гідного згадування. Вона в усьому себе виявляла як державу реакційний і відстале, як оплот консервативної рабовласницької аристократії. У стародавності Спарта славилася тільки чудовим для своєї епохи військом так найжорстокішим терором у відношенні рабів-ілотів, яких вона намагалася тримати у вічному страху.
Література:
 
1.Хрестоматия по истории Древней Греции. — М., 1964.
2.Шевченко О.О. “Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів.” К.: Вентурі, 1997р.
3.Український Радянський Енциклопедичний Словник. В трьох томах. Видання друге. –К.,1987.
4.Федоров К.Г.  “Історія держави і прав