Реферат: Міжнародне право, Баймуратов

Міністерство освіти та науки України Одеська національна юридична академія

М.О. Баймуратов

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Підручник Видання третє

Харків

«Одіссей»

2002


/>ББК 67.9 Б2

Рекомендований до друку рішенням вченої ради Одеської національної юридичної академії (Протокол № 3 від 15 червня 2001 року).

Рецензенти:

ЇМ. Пахомов, доктор юридичних наук, професор,

академік Української академії наук національного

прогресу, Заслужений діяч науки і техніки України;

РЛ. Калюжний, доктор юридичних наук, професор.

Баймуратов М.О.

Б2Міжнародне право.

672 о.

ISBN966-633-137-3

У підручнику, відповідно до програми курсу між­народного публічного права, освітлюються основні принципи, галузі й інститути сучасного міжна­родного публічного права, розглядаються основні напрямки розвитку міжнародного права, аналізуєть­ся договірна практика України та її національне законодавство на предмет відповідності нормам міжнародного права і договірних зобов'язань дер­жави.

Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних академій, вузів, факультетів і училищ, а також для всіх, хто цікавиться міжнародним правом і зов­нішньою політикою.

© Баймуратов М.О., 2002 © ТОВ «Одіссей», підготовка до друку, оформлення, 2002

Світлій пам'яті

моїх рідних батька і матері,

ПРИСВЯЧУЮ

Передмова

Входження України в якості рівноправного партне­ра у світове співтовариство держав, об'єктивно підви­щило інтерес до міжнародної проблематики і насампе­ред до міжнародного права як універсального інстру­менту організації міждержавного діалогу і єдиного між­народного нормативно-правового масиву, у рамках якого можливі становлення, розвиток і вдосконалювання різ­них форм колективного співробітництва держав і на­родів із метою досягнення загального миру і взаєморо­зуміння, що лежать в основі існування людської циві­лізації.

Вже в Декларації про державний суверенітет Укра­їни від 16 липня 1990 року було закріплено, що Украї­на як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосере, -ні відносини з іншими державами, укладає з ними дог^ • вори, обмінюється дипломатичними, консульськими, тор­говими представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефек­тивного забезпечення національних інтересів Респуб­ліки в політичній, економічній, екологічній, інформа­ційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Закріплення такої багатогранної системи міжнарод­ного співробітництва та її подальша успішна реаліза­ція свідчать про вагомі наміри Української держави виступати в якості рівноправного учасника міжнарод­ного спілкування, активно сприяти зміцненню загаль­ного миру і міжнародної безпеки, приймати особисту

/>участь у загальноєвропейському процесі та європей­ських структурах.

Водночас міжнародне право, дотримання і повага його норм є важливим не тільки для держави, але і для її громадян, які через призму його основних положень можуть судити не тільки про виконання державою узя­тих нею міжнародних зобов'язань у відношенні інших держав і всього світового співтовариства, а, отже, про цивілізованість своєї держави, але і достатньо точно і повно оцінювати відношення держави до самої себе.

Сьогодні стало модним і навіть необхідним з кож­ного потрібного і непотрібного приводу посилатися на міжнародне право з позицій відповідності або невідпо­відності йому національного законодавства, дій органів держави і її посадових осіб. Проте такі посилання на загальновизнані принципи і норми міжнародного пра­ва носять здебільшого дуже загальний, абстрактний характер, без указівки на якийсь конкретний документ, його статтю або параграф. Нам представляється це три­вожним симптомом, тому що ця позиція є свідченням низької правової культури не тільки державних служ­бовців, але і широких верств населення. Це перетворює міжнародне право в якийсь символ, а іноді і жупел, спу­стошує його раціональний зміст, знижує соціальну й ін­дивідуальну значимість і необхідність.

Міжнародне право є не тільки вагомим елементом правової культури особистості, але і цілком необхід­ною частиною загальнолюдської культури. Його знан­ня допомагає людині більш впевнено орієнтуватися в складних хитросплетіннях політичних подій, що відбу­ваються на міжнародній арені, аналізувати позиції окре­мих держав з найбільш важливих проблем міждержав­них відносин, співвідносити міжнародні події з подія­ми, що відбуваються всередині своєї держави, робити достовірні висновки й узагальнення.

Особливої значимості набуває знання міжнародного права для молоді, студентів, особливо студентів-право-знавців. Без знання його основних галузей, інститутів і термінологічного апарату дуже складно пізнати гли-

бинні процеси й особливості становлення, розвитку і функціонування правової системи своєї держави й ін­ших країн, що знаходяться в процесі загальносвітового розвитку.

Нарешті, знання міжнародного права є своєрідною «пе­репусткою у майбутнє». Посилення європейської інте­грації держав та їхніх об'єднань, тенденції до стирання державних кордонів, поява єдиного громадянства і єди­ної валюти свідчать про якісно нову перспективу роз­витку людської цивілізації в третьому тисячолітті, при якому Земля перетвориться в єдину сім'ю народів — в основі її існування буде лежати міжнародне право.

Виходячи з цих позицій і побудований цей підруч­ник, у якому в узагальненій формі, іноді досить лапідарно, висвітлюються основні галузі сучасного міжнародного публічного права. Підручник написаний за зразком видань, прийнятим в державах Західної Європи. Він може слугувати не тільки для формування в читача основних опорних знань про міжнародне право, але й у якості довідкового видання з цієї специфічної системи права і послужити відправною точкою для більш глибокого її пізнання.

Автор буде щиро вдячний усім, хто висловить йому свої зауваження і висуне пропозиції у відношенні по­дальшої роботи з удосконалення цього підручника.

/>

--PAGE_BREAK--ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття і визначення міжнародного права

Міжнародне право виникло внаслідок реальних сус­пільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку пер­вісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші зви­чаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщин­ного ладу, до становлення державності. Поява ж між­народного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами станов­лення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практи­ки. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (група­ми, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змі­нюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значимість міжнародного пра­ва як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.

Міжнародне право це система юридичних прин­ципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що ви­никають у результаті угод між державами й іншими

суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значимості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського спів­товариства і світового об'єднання держав, воно має різ­номанітні трактування, що даються як ученими-міжна-родниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова думала, що між­народне право — це сукупність юридичних норм, дого­вірних і звичаєих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппенгейм бачив у між­народному праві сукупність звичаєво-правових і дого­вірних норм, визнаних цивілізованими державами, юри­дично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов вважає, що міжнародне право — це особлива правова, система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж.Тускоз визначає між­народне право як сукупність юридичних норм та ін­ститутів, що регулюють відносини в міжнародному спів­товаристві з метою встановлення в ньому миру, справе­дливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжна­родними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому говорилося: «Міжнародне право регу­лює відносини між незалежними державами».

Таким чином, можливо запропонувати узагальнюю­че трактування міжнародного права, відповідно до кот­рого міжнародне право — сукупність норм, що виника­ють у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і ком­промісів, із метою підтримки міжнародного правопо­рядку й організації усіх форм спілкування між держа­вами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права:

/>міжнародне право — це сукупність юридичних
норм і принципів;

ці норми створюються шляхом фіксованої (дого­
вір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єк­
тами міжнародного права;

ці норми признаються суб'єктами міжнародного
права в якості юридично обов'язкових;

реалізація норм міжнародного права забезпечу­
ється примусом, форми, характер і межі якого визнача­
ються в міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої пра­вової системи зі своїми галузями й інститутами. Та­ким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внут­рішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнарод­на доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.

В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основопо­ложник цього напрямку німецький учений XIXсторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єд­ності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи пра­ва. При цьому прихильники цих концепцій розходять­ся тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німе­цька юридична література другої половини XIX— по­чатку XXв.). Так, один із видатних представників цьо­го напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Між­народне право юридично є правом лише тоді, коли воно

    продолжение

--PAGE_BREAK--8

є державним правом». А його колега А. Лассон стверд­жував, що «держава лишає за собою свободу вирішува­ти, дотримуватися міжнародного права або ні, в залеж­ності від того, чи диктується це її інтересами».

Обгрунтування позиції прихильників іншого різно­виду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XXв. X. Кельзена, у повоєнні роки, професора Каліфор­нійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція по цьому питанню грунтува­лася на таких посилках:

міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи
самостійними правовими системами, знаходяться в по­
стійній взаємодії, що опосередковується волею держав-
учасниць міжнародного спілкування;

оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповід­
ні об'єктивній реальності існування суверенних держав,
не можна заперечувати можливого переважного зна­
чення тієї або іншої системи права в процесі їхньої
тісної взаємодії;

якщо вплив норм внутрішньодержавного права
на міжнародне можна назвати первинним, тому що ко­
жна держава, що бере участь у створенні міжнародного
права, виходить із характеру і можливостей свого вну­
трішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих
норм вона не може не визнавати принципу переважно­
го значення норм міжнародного права. Цей принцип
одержав чітке вираження в статті 27 Віденської кон­
венції про право міжнародних договорів 1969 року, від­
повідно до якої учасник договору «не може посилатися
на положення свого внутрішнього права в якості ви­
правдання для невиконання ним договору».

9

/>Таким чином, хоч і з досить туманними застережен­нями, признавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. В даний час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закрі­плення в поточному законодавстві України (див., напри­клад, частина 2 статті 17 Закону України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на ста­новлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віден­ський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прий­няття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропа­ганди війни призвело до того, що в статті 20 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права, при­йнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'яв­илася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права й обо­в'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Орга­ни державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародно­го права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньо­державному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержав­ного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплемента­цією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому значенні трансформація, на думку Р.А. Мюл-лерсона, являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нор­мативних актів (законів, актів ратифікації і публікації

10

міжнародних договорів, адміністративних постанов, роз­поряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використан­ня нею своєї міжнародної правомочності». Таким чи­ном, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає І.І. Лукашук, мова йде про імплементацію між­народної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуаль­ною.

При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею між­народно-правових норм є частиною національного пра­ва країни.

При індивідуальній трансформації необхідно в кож­ному випадку вводити міжнародні норми в національ­не право країни спеціальним актом.

У деяких країнах, наприклад у Великобританії, у від­ношенні звичаєвого міжнародного права застосовуєть­ся загальна трансформація, а у відношенні договорів — індивідуальна. В Україні у відношенні міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховної Радою України видається спеціальний за­кон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декіль­ка засобів трансформації:

а)пряму рецепцію — коли норма міжнародного пра­
ва без зміни запозичується національним законодавст­
вом — має місце в Україні (див., наприклад, статтю 9
Конституції України). Нерідко цей засіб іменується ін­
корпорацією, тобто включенням;

б)бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного
права не запозичується, але на неї робиться відповідне
посилання (див., наприклад, статтю 18 Конституції Укра­
їни);

в)власне трансформацію — коли норма міжнарод­
ного права змінюється шляхом створення словесної на­
ціональної транскрипції (перекладається на іншу мову)

    продолжение

--PAGE_BREAK--11

/>/>і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних

змін.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних

відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжна­родне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних дер­жав і міжнародних суб'єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукуп­ність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальни­ми, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому значенні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

—зміцнення різнопланового співробітництва між

державами;

розширення міжнародних відносин;

забезпечення миру;

зростання ролі науково-технічного прогресу;

посилення глобальної тенденції інтернаціоналі­
зації господарського життя і зміцнення світової систе­
ми господарських зв'язків;

зростання ролі міжнародних організацій, у тому
числі і неурядових, і їхньої кількості;

виникнення якісно нових міжнародних проблем
(глобальні проблеми виживання людської цивілізації);


актуалізація глобальних проблем виживання люд­
ської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання
ядерній війні, роззброювання);

підвищення регулятивної, інтегруючої і коорди­
наційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відноси­ни на порозі IIIтисячоліття стають усе більш універсаль­ними, різноманітними, всеобіймаючими, рівнообов'язко-вими для всіх суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

міждержавні відносини (між державами, між дер­
жавами і націями, що борються за незалежність); між­
державні відносини недержавного характеру (наприклад,
відносини між державами і міжнародними організаці­
ями, а також державоподібними суб'єктами; між між­
народними організаціями; між державами, міжнарод­
ними організаціями, з одного боку, і фізичними і юри­
дичними особами — з іншого; між фізичними і юриди­
чними особами);

внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті,
у внутрішню компетенцію держави, але включені в сфе­
ру міжнародно-правового регулювання (питання оборо­
ни і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої
допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правови­ми відносинами в результаті угод (укладання догово­рів або усних угод) між державами й іншими суб'єкта­ми міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Дипломатією називають сукупність прийомів і ме­тодів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а)реалізується зовнішньополітична програма конк­
ретної держави;

б)реалізуються статутні задачі й функції міжнарод­
ної організації;

в)реалізуються на практиці норми міжнародного
права.

2. Особливості міжнародного права

Міжнародне право відрізняється від всіх інших пра­вових систем предметом і методами правового регу­лювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання розпоряд­жень міжнародно-правових норм.

12

13

Предметом регулювання міжнародного права є по­літичні, економічні й інші відносини між державами, що різні за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією і населенням і між іншими суб'єк­тами міжнародного права.

Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компе-тенціїкожної конкретної держави, так і її територіаль­них меж.

Має відмінності і метод правового регулювання, вико­ристовуваний у міжнародному публічному праві. В ос­новному тут використовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, обумовле­ний насамперед їхнім суб'єктним складом, і такий, що полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, що містяться в нормах міжнародного права.

Особливість суб'єктів міжнародного права виявля­ється насамперед у передвстановленості їх персоніфі­кованого (названого, пойменованого) переліку, що є ос­таточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт — це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного пра­ва — це носій міжнародних прав і обов'язків.

Суб'єктами міжнародного права є:

а)держави;

б)нації і народи, що борються за своє національне
визволення (більш детально — ті, що борються за сво­
боду, незалежність і створення власної державності);

в)міжнародні організації;

г)державоподібні суб'єкти.

Серед самих суб'єктів міжнародного публічного права головне і визначальне місце належить суверенним дер­жавам, що виступають у якості основних суб'єктів між­народного права. Саме від їхньої діяльності на міжна­родній арені залежать стабільне існування і функціо­нування всієї міжнародної системи в цілому, збережен­ня сформованої системи міжнародних відносин і ефек­тивність самого міжнародного права. Адже тільки дер­жави, діючи в рамках міжнародно-правових норм, воло-

діють реальною силою і можливостями із забезпечення миру і міжнародної безпеки, у тому числі і з примусо­вого забезпечення дотримання і виконання всіма су­б'єктами міжнародного права своїх зобов'язань.

Більш докладно характеристики й особливості су­б'єктів міжнародного права будуть розглянуті нижче.

Особливість об'єктів міжнародного права полягає в тому, що до них належить усе те, із приводу чого держа­ви й інші суб'єкти міжнародного права вступають у правовідносини між собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Таким чином, у коло об'єктів міжнародного права входять конкретні матеріальні і нематеріальні блага, що не належать винятково до внутрішньої компетен­ції держави і можуть виходити за межі державної те­риторії. Причому слід мати на увазі, що тільки держа­ви вправі вступати в будь-які правовідносини (визна­чати будь-який об'єкт взаємовідносин), котрі вони вва­жають необхідними і вигідними для себе. Єдиним об­меженням для держав у цьому смислі може бути пря­ма заборона якогось об'єкта міжнародним правом (на­приклад, не можуть бути об'єктом продажу жінки і діти, вирішення спорів між державами за допомогою оголошення війни і т.д.).

У якості об'єктів міжнародно-правових відносин мо­жуть виступати:

територія і міжнародний простір;

дії;

стримування від дій.

Територія виступає в якості об'єкта міжнародно-пра­вових відносин дуже часто, особливо після закінчення війн, наприклад у мирних договорах. Дії можуть бути об'єктом у найрізноманітніших правовідносинах, на­приклад у пактах про взаємодопомогу і союзні догово­ри. Стримування від дій також є об'єктом міжнарод­но-правових відносин, наприклад у пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони і звичаї війни.

Слід, проте, мати на увазі, що об'єкт міжнародно-пра­вових відносин, коли він виражається в дії або стри-

    продолжение
--PAGE_BREAK--14

15

/>/>Міжнародна система включає не тільки зазначені суб'єкти, але і відносини між ними (міжнародні відно­сини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, між­народної ввічливості, міжнародні порядки), а також вза­ємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Основна своірідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціону­ють насамперед як самостійні системи — суверенні дер­жави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані виступає як інтегральний компонент міжнародної системи, при­чому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато. Насамперед, існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єк­тів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних між­народних систем різного характеру, зокрема система європейських-економічних співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної систе­ми визначаються також науково-технічним прогресом (НТР).

НТР впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

як безпосередньо, розширяючи сферу відносин між
державами і, отже, сферу міжнародної системи і міжна­
родного права (наприклад, поява міжнародного косміч­
ного, міжнародного екологічного права);

так і через відповідні соціальні процеси, що вона
викликає, і які, у цілому, ведуть до росту прогресивних
сил у світі.

У сучасний період розвитку НТР, завдяки володінню людством ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення, загостренню світової екологічної кризи, упер-

    продолжение

--PAGE_BREAK--18

ше виникає ряд глобальних проблем, від розв'язання яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світо­вого термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енер­гетичні проблеми й інші. У процесі визначення і розв'я­зання цих' проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу роль інтегративного і координаційного характеру.

4. Основні риси сучасного міжнародного права

У сучасний період викликає дискусії час виникнен­ня сучасного міжнародного права. Радянська школа міжнародного права вела відлік із моменту Великої Жовтневої соціалістичної революції. Представники західної школи міжнародного права думають, що су­часне міжнародне право бере свій початок із часу за­кінчення Першої світової війни і підписання системи Версальских договорів у 1919 році. Існує і третя точка зору. її представники думають, що такий відлік необ­хідно вести з моменту створення в 1945 році ООН.

Незважаючи на різноманітні підходи до вирішення цього питання, переважна кількість вчених-міжнарод-ників сходяться на тому, що основними рисами сучас­ного міжнародного права є:

—визнання політичних змін останніх років у світі,
що носять «приголомшуючий» характер: зникнення
глобального протистояння двох соціально-політичних
систем (соціалістичної і капіталістичної), зникнення
наддержав і поява тільки однієї наддержави — США, і
модифікація міжнародно-правового регулювання зі
сформованих реалій;

—сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємови­
гідному співробітництву держав, розв'язанню глобаль­
них проблем виживання людської цивілізації;

19

/>/>зростання інтеграції між народами і державами у
всіх регіонах світу, створення загальних ринків і мит­
них просторів (наприклад, Європейський Союз);

усвідомлення державами й об'єднання їхніх зу­
силь у вирішенні таких глобальних проблем сучаснос­
ті, як загроза термоядерної катастрофи, загальної еко­
логічної кризи, проблем економічного порядку в краї­
нах, що розвиваються;

подолання класового підходу в міжнародному
праві;

подолання конфронтації, зміна політики стосовно
третіх країн — держави оцінюються як рівноправні су­
веренні суб'єкти міжнародної політики;

перехід від невизначеності в міжнародному праві
до визначеності міжнародно-правових норм — відно­
сини між державами закріплюються в міжнародних
договорах, положення яких містять чітко визначені вза­
ємні зобов'язання сторін (наприклад, гарантії США і
Росії із роззброювання України);

—взаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаєм­
ному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного
права, друге — у створенні ефективного механізму від­
повідальності для держав-порушниць міжнародного
права.

5. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право

Міжнародні відносини не обмежуються тільки між­державними, міжвладними контактами основних суб'єк­тів міжнародного права. Відбуваються постійні конта­кти між фізичними і юридичними особами різноманіт­них держав, на рівні міжнародних неурядових органі­зацій, вони регулюються або національним правом від­повідної держави, або нормами міжнародного приват­ного права.

Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжна­родного публічного і міжнародного приватного права:

20

—і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжна­
родні відносини;

у загальних початках: спостерігається перелом­
лення основних принципів міжнародного публічного
права в доктрині міжнародного приватного права;

і в міжнародному публічному праві й у міжнарод­
ному приватному праві завжди є визнання правосуб'єкт-
ності іншої держави;

міжнародні договори з питань міжнародного приват­ного права не можуть суперечити принципам міжна­родного публічного права, у такий спосіб установлю­ються загальні цілі створення правових умов для між­народного співробітництва в різних галузях.

Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер («ускладнені» іноземним елементом), не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права.

Слід також мати на увазі, що міжнародні угоди, що регулюють цивільно-правові відносини (договори в сфері міжнародного приватного права), у багатьох випадках включаються у розвиток міжнародних міждержавних

договорів.

Розмежування між міжнародним публічним і між­народним приватним правом можливо провести на різних підставах:

за суб'єктами: у міжнародному публічному праві
суб'єктами є держави, нації і народності, що борються
за незалежність, міжнародні організації, а в міжнарод­
ному приватному праві — фізичні і юридичні особи;

за предметом правового регулювання: у якості
таких у міжнародному публічному праві виступають
міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному
приватному праві — це міжнародні приватно-правові
відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

за джерелами: у міжнародному публічному пра­
ві — це міжнародний договір, міжнародний порядок
та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло

    продолжение

--PAGE_BREAK--21

значно ширше — це національне законодавство, міжна­родні договори, торговельні порядки та ін. ;

—за методом правового регулювання: у міжнарод­
ному публічному праві — це узгодження воль держав;
у міжнародному приватному праві — це подолання ко­
лізій (зіткнення законів);

за видами відповідальності: у міжнародному пуб­
лічному праві наступає міжнародно-правова відповідаль­
ність, а в міжнародному приватному праві — цивільно-
правова;

і, нарешті, за сферою дії: у міжнародному публіч­
ному праві цю сферу можна визначити як глобальну
(вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнарод­
ного публічного права), а в міжнародному приватному
праві вона має національні межі (у кожній державі є
своє міжнародне приватне право).

6. Галузі й інститути міжнародного права

Система міжнародного права — це об'єктивно існу­юча цілісність внутрішньо взаємозалежних елементів:

загальновизнаних принципів;

норм міжнародного права (договірних і звичай­
но-правових);

рішень і рекомендаційних резолюцій міжнарод­
них організацій;

рішень міжнародних судових органів;

а також інститутів міжнародного права.

Існують такі інститути міжнародного права, як ін­ститут міжнародного визнання, інститут правонаступ-ництва стосовно договорів, інститут міжнародної відпо­відальності й інші.

Всі ці елементи системи в різних сполученнях скла­дають галузі міжнародного права. Такі, як галузь мор­ського права, галузь дипломатичного права, галузь пра­ва міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь являє собою самостійну систему, але кожна може вважатися і підсистемою в рамках ціліс­ної, єдиної системи міжнародного права.

Література:

Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История междуна­
родного права. — М., 1990.

Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударствен­
ного и международного права. — К., 1981.

Василенко В.А. Основы теории международного
права. — К., 1988.

Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие,
предмет и система международного права /Ю.А. Бас­
кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

Реализация международно-правовых норм во
внутреннем праве /Отв. ред. В.Н. Денисов, В.И. Евин-
тов. — К., 1982.

Тункин Г.И. Право и сила в международной сис­
теме. — М., 1983.

Тускоз Ж. Міжнародне право. — К., 1998.

Черниченко СВ. Теория международного права.
В 2-х томах. Т. 2: Старые и новые теоретические
проблемы. — М., 1999.

Розділ 2

НОРМИ І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття норми міжнародного права

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнарод­ного права розуміється правило поводження, що при­знається державами й іншими суб'єктами міжнародно­го права в якості юридично обов'язкового.

Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжна­родного права поділяються на дві групи: норми звича­євого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгод­ження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основ­них авторів міждержавної системи, цю теорію для стис-

24

лості звичайно називають теорією узгодження воль дер­жав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єк­тами міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступ­ні посилання:

процес створення норм міжнародного права є про­
цесом узгодження воль держав. Його результатом є
угода щодо конкретного правила поведінки і визнання
його в якості юридично обов'язкового;

зміст волі держави складає його міжнародно-пра­
вова позиція, тобто позиція держави з усіх питань між­
народного права, що знаходить своє вираження не тіль­
ки в його заявах, але й у практичних діях на міжнарод­
ній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і мі­стить у собі:

а)загальне ставлення держави до міжнародного права,
його прогресивного розвитку і дотримання принципів і

норм;

б)уявлення про характер міжнародного права і його
соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільст­
ва і держави;

в)принципи і норми, що держава виробила в процесі
своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впроваджен­
ня яких у міжнародне право вона виступає;

г)розуміння принципів і норм чинного міжнарод­
ного права і т.д.

Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер:

— конкретний зміст волі держави визначається во­лею пануючого в ній класу, що визначена всією сукуп­ністю умов існування цієї держави (серед цих умов най­важливіше значення має конституційний устрій дер­жави — його суспільно-економічні, політична системи, співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створен­ня норм міжнародного права виступає як воля держа­ви в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держа-

/>ви визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу;

співвідношення і відповідність волі держави з во­
лею народу залежить від класового характеру кожної
держави і ступеня розвитку демократії в ньому;

у процесі створення норм сучасного міжнародно­
го права на міжнародній арені зіштовхуються волі дер­
жав або однакових за своєю класовою природою або
різноманітних;

у процесі створення норм міжнародного права
держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єк­
ти, тому їхні волі юридично рівноправні.

Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в кон­тексті національних інтересів кожної конкретної дер­жави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-пра­вових норм створюється в два етапи:

узгодження воль суб'єктів міжнародного права
щодо правила поведінки;

надання суб'єктами міжнародного права згоди
на юридичну обов'язковість узгоджених правил пове­
дінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжна­родний договір набирає сили з моменту його підписан­ня — тоді підписання договору означає остаточне узгод­ження тексту договору (правил(а) поведінки) і одноча­сно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то мож­на говорити про реалізацію лише першого етапу ство­рення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих ім­перативних норм (норми), включає три етапи.

    продолжение

--PAGE_BREAK--26

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імператив­ність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої непри­пустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить та­кий же характер». Таким чином, можна зробити ви­сновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прий­няті норми повинні їм відповідати і не можуть їм

суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі

наступні етапи:

1)узгодження волі суб'єктів міжнародного права

щодо правила поводження;

узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьо­
му правилу поводження вищої юридичної чинності в
конкретній правовій системі;

надання суб'єктами міжнародного права згоди на
юридичну обов'язковість узгодженого правила пове­
дінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучас­ного міжнародного права, надаючи йому внутрішній вза­ємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим без­посередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні прин­ципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

2. Структура норм міжнародного права

Структура норм міжнародного права має свої від­мінності. Якщо в загальній теорії права визнано, що правові норми мають тричленну структуру (гіпотезу,

27

/>/>диспозицію, санкцію), то специфіка норм міжнародно­го права полягає в тому, що вони складаються звичайно з двох елементів — гіпотези і диспозиції.

Гіпотеза норми міжнародного права містить опис умов, при наявності яких застосовується правило пове­дінки. Наприклад, відповідно до статті 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною визнається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, застосовним до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше.

Диспозиція міжнародно-правової норми вказує на саме правило поведінки (права й обов'язки) суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, наприклад, стаття 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року встановлює, що особи, які стверджують, що яке-небудь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, порушено і вичерпані усі внут­рішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть пред­ставити в Комітет з прав людини ООН письмову заяву про це (диспозиція).

У деяких випадках міжнародні норми можуть скла­датися лише з однієї диспозиції. Так, наприклад, стат­тя 3 Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею від­повідного документа.

Відсутність санкції в більшості міжнародно-право­вих норм пояснюється тим, що міри відповідальності і санкції в міжнародному праві відділені від самих пра­вил поведінки, тому що держави й інші суб'єкти між­народного права самостійно вибирають примусові за­ходи з арсеналу таких заходів, що допускаються між­народним правом стосовно правопорушників. Як еле­мент міжнародної норми санкція зустрічається в нор­мах, застосовуваних до правовідносин приватного хара­ктеру (у міжнародному приватному праві). Наприклад, стаття 4 Конвенції ООН про морське перевезення ван­тажів 1978 року встановлює відповідальність перевіз­ника за вантаж.

28

3. Види міжнародно-правових норм

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем в системі міжнародного пра­ва:

цілі — розуміються як цілі, що реалізуються в рам­ках нормативної системи міжнародного права. Голов­ною соціально-політичною метою міжнародної норма­тивної системи є підтримка існуючої системи міжнарод­них відносин;

принципи — під ними розуміють загальні, імператив­ні принципи міжнародного права, що встановлюють основи міжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва. Це соціально обумовлені, узагальне­ні норми, ідеї, що відбивають характерні риси норматив­ної системи і її головного змісту. З урахуванням зна­чення виконуваних функцій вони користуються вищим авторитетом;

норми — це загальнообов'язкові правила поведін­ки, що виникли в результаті угоди держав та інших суб'єктів міжнародного права, реалізація яких забезпе­чується примусовими заходами міжнародно-правового характеру. У свою чергу, в залежності від обсягу змісту і значення, норми діляться на два види:

а)основні — регулюючі найважливіші суспільні
відносини між суб'єктами міжнародного права;

б)підпорядковані — які конкретизують і допов­
нюють основні норми.

Підпорядковані норми, у свою чергу, діляться на два

види:

піднорми основних норм — наприклад, застосування норми про територіальну юрисдикцію до індивідів, до власності і кораблів у просторах, що знаходяться під винятковою юрисдикцією територіального суверена;

вторинні норми — вони не містяться ні в якій кон­кретній нормі, а є продуктом взаємодії двох або біль­шого числа норм (дипломатичний імунітет).

    продолжение

--PAGE_BREAK--29

/>

/>II. За способом створення і формою існування (за джерелами):

договірні — норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних дого­ворах;

звичаєві — норми, що виникли в результаті кілька­разового і тривалого застосування суб'єктами міжна­родного права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах.

277. За сферою дії:

а)універсальні — регулюючі відносини між усі­
ма державами-членами світового співтовариства (на­
приклад, норми, що містяться в Статуті Організації
Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року);

б)партикулярні, що у свою чергу, діляться на:
регіональні — закріплені в угодах між державами

визначених географічних регіонів (наприклад, норми, що містяться в Заключному акті Наради з безпеки і спів­робітництва в Європі /НБСЄ, нині — О (Організація) БСЄ/ від 1 серпня 1975 року);

субрегіональні (локальні) — ті, що містяться в уго­дах, котрі укладаються групою держав усередині гео­графічного регіону (наприклад, в рамках зони Чорно­морського економічного співробітництва /ЧЕС/).

IV.За юридичною силою:

імперативні — до них належать основні принципи міжнародного права (Juscogens);

диспозитивні — під ними розуміються такі норми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні торкатися права і законні інтереси третіх держав. До диспозитивних норм належить ос­новна маса універсальних і партикулярних норм.

V.За змістом правил поведінки:

матеріальні — містять у собі права й обов'язки сто­рін (суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод;

процесуальні — це норми, що регламентують діяль­ність таких міжнародних правозастосовних органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН. Сюди ж можна

ЗО

віднести норми, що визначають співвідношення норма­тивних приписань, їхню дію в часі і просторі, порядок здійснення, правила тлумачення, реалізацію відповідаль­ності, застосування примусових заходів і т.д.

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-право­вого регулювання:

регулятивні — ці норми представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій; охоронні — вони виконують функцію захисту міжна­родного правопорядку від порушень, установлюють за­ходи відповідальності і санкції стосовно порушників.

В останні роки в міжнародному праві одержав до­сить широке поширення термін «міжнародне м'яке право». Щодо його застосування не тільки немає єднос­ті думок, але найчастіше саме застосування цього по­няття зазнає критики.

Проте, на думку 1.1. Лукашука, це не заважає його широкому використанню в міжнародній доктрині для позначення двох різноманітних напрямків. У першім випадку мова йде про особливий вид міжнародно-пра­вових норм, що, на відміну від «твердого права», не по­роджують чітких прав і обов'язків, а дають лише загаль­ну установку, котрій проте суб'єкти зобов'язані сліду­вати. Для таких норм характерні слова і вирази типу «домагатися», «прагнути», «приймати необхідних захо­дів» і т.п. Слід зазначити, що такого роду постанови усе частіше зустрічаються в політичних договорах і за сво­єю юридичною чинністю признаються багатьма юрис­тами в якості міжнародно-правових норм.

У іншому аспекті термін «м'яке право» застосову­ється для позначення і закріплення неправових між­народних норм, що містяться в неправових актах, резо­люціях міжнародних органів і організацій, у спільних заявах, комюніке. Норми, закріплені в таких докумен­тах (наприклад, документах ОБСЄ), є не правовими, а морально-політичними. Водночас такі норми «м'якого права», взаємодіючи з нормами міжнародного права, виконують те, що з тих або інших причин не можуть зробити останні. Вони відіграють роль передвісника

/>«твердого права», забезпечуючи попереднє, доправове регулювання, обкочуючи на практиці нові правила по­ведінки суб'єктів міжнародного права, які ще мають зайняти своє місце в масиві міжнародно-правових норм. Тому слід зазначити значну роль міжнародних норм «м'якого права» особливо в діяльності міжнародних органів і організацій, котрі з їхньою допомогою здійс­нюють правове регулювання, що виходить за рамки їх­ньої компетенції, тим самим розширюючи межі пра­вового регулювання міжнародних відносин і впливаю­чи на прогресивний розвиток міжнародного права.

У багатьох наукових і публіцистичних роботах до­сить часто вживається стосовно різноманітних галузей міжнародного права термін «міжнародне законодавст­во». Представляється, що його використання є некорект­ним не тільки з позицій загальної теорії права, що розу­міє під законодавством систему нормативно-правових актів певної держави, але і з позицій сутності самого міжнародного права — у такому випадку не можна буде вести мову про держави як суверенні суб'єкти міжнарод­ного права, що здійснюють територіальне верховенство. Водночас, здається, буде виправданим застосування такого терміна до міжнародно-правових норм, що містяться в міжнародних договорах, які регулюють права і свободи людини, тому що такі договори підписані практично всіма державами світового співтовариства. До всіх інших груп міжнародно-правових норм, що регулюють найважливіші аспекти взаємовідносин держав у рамках багатосторон­ніх міжнародних договорів, можна застосувати термін «міжнародно-правові стандарти».

    продолжение
--PAGE_BREAK--4. Джерела міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значен­нях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матері­альні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формаль-

ні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Норми міжнародного права, як і інші юридичні нор­ми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в яко­му-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

Джерелом міжнародного права прийнято вважати фо­рму вираження міжнародно-правової норми.

Слід мати на увазі, що жодний із документів міжна­родного права не містить вичерпного переліку його дже­рела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучас­ного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнарод­ного права належать:

а)міжнародні конвенції як загальні, так і спеціа­
льні, що встановлюють правила, точно визнані дер­
жавами, що сперечаються;

б)міжнародний звичай як доказ загальної прак­
тики, визнаної в якості правової норми;

в)загальні принципи права, визнані цивілізова­
ними націями;

г)судові рішення і доктрини, найбільш кваліфі­
кованих фахівців із публічного права різних націй у
якості допоміжного засобу для визначення право­
вих норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допо­міжні.

5. Договір і звичай — основні джерела міжнародного права

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значи-

32

33

/>мості, поширеності й інтенсивного застосування, висту­пають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір ро­зуміється як міжнародна угода, укладена між держава­ми в писемній формі і регульована міжнародним пра­вом, незалежно від того, чи міститься така угода в одно­му документі, у двох або декількох пов'язаних між со­бою документах, а також незалежно від його конкрет­ного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

процес створення договірної норми в хронологіч­
ному плані коротше процесу створення звичаєвих
норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права
при створенні договірної норми мають більш вираже­
ний характер;

процедура укладання, виконання і денонсації до­
говорів детально розроблена і закріплена в кодифіко­
ваних міжнародно-правових актах (Віденська конвен­
ція про право міжнародних договорів 1969 року і Ві­
денська конвенція про право договорів між державами
і міжнародними організаціями або між міжнародними
організаціями 1986 року);

договірна форма надає більше можливостей для
узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Міжнародний порядок — це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом три­валого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів між­народного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової прак­тики.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже ва­жливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних від­носинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним

чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжна­родне право «є переважно право неписане, у юридично­му смислі цього слова». В умовах відсутності договір­них норм з найважливіших питань взаємовідносин дер­жав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжна­родному праві роль міжнародного порядку значно зни­зилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульсько­му праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнарод­ного звичаєвого права як і раніше регулюють найваж­ливіші питання міжнародних відносин.

Становить інтерес проблема співвідношення міжна­родного договору і звичаю.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що харак­теризують їх як джерела однієї правової системи:

договір і звичай утворюються в результаті взаєм­
них дій держав або інших суб'єктів міжнародного пра­
ва і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів,
що їх створюють;

обидва джерела містять правила поведінки, що
носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі су­
б'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держаї ч
або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не мож^
довільно відмовитися від виконання узятих на себе зо­
бов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують
дотримання одного з основних принципів сучасного між­
народного права — «pacta sunt servanda», закріпленого
в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвен­
ції про право договорів 1969 року й інших документів.
У своїй практиці держави повинні суворо додержувати
цього принципу і виходити з того, що всі правомірно
діючі норми незалежно від форми їхнього вираження
повинні точно виконуватися;

недотримання або порушення як договіру, так і
звичаю веде до однакових правових наслідків: до при­
пинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про

    продолжение

--PAGE_BREAK--34

35

/>задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична при­рода компенсаційних вимог однакова: вони виплива­ють із факту порушення існуючої в тій або іншій фор­мі норми міжнародного права;

—обидва джерела підпорядковані дії загальних
принципів права, на базі яких вирішується питання про
їх правомірність і, відповідно, право на існування;

—спільність договору і звичаю виражається в наяв­
ності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір­
них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис­
ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од­
них держав існують у договірній формі, а для інших —
у формі міжнародних порядків. Таке положення має
місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями
якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь
у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно-
правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право­
вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували
Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра­
їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року.
Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в
якості договірних норм, а для України до указаного
терміну — у якості міжнародного звичая. За рахунок
таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор­
мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто­
совують міжнародне право.

Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звича­євих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або де­кларацій міжнародних організацій, наприклад Генераль­ної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самови­значення народів і націй йшли шляхом створення зви­чаєвої норми, основою якої став текст Декларації про

надання незалежності колоніальним країнам і наро­дам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві роз­ходження:

ці розходження кореняться в засобах створення
договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з
активних дій держав (або інших суб'єктів), направле­
них на досягнення саме такого результату, як писана
норма. Звичай може виникнути не тільки з активних,
але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад
відсутності заперечень проти практики держави або ряду
держав;

договір має чітко виражений у часі процес ство­
рення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року
з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня
1958 року і створила в цей період чотири документи.
Момент вступу договірної норми в силу також визна­
чений у часі. Таким чином, писана норма характеризу­
ється наявністю тимчасового показника, із якого почи­
нається існування даного джерела. Відкриті для підпи­
сання в результаті роботи згаданої конференції конвен­
ції набрали сили: Конвенція про територіальне море і
прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про
відкрите море — 30 вересня 1962 року, Конвенція про
континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.д.
Писані норми набирають сили або відразу після підпи­
сання, або після здання державі-депозитарію (храните­
лю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або
документів про приєднання. Моментом вступу доку­
мента в силу вважається час здання останньої з необ­
хідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатко­
вий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про
рятування космонавтів, повернення космонавтів і по­
вернення об'єктів, запущених у космічний простір, від
22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого
документа; Пакти про права людини 1966 року набра­
ли сили після здання 35 документа і т.д.

Як правило, процес становлення звичаю просліджу-ється з трудом, час його формування може бути зазначе-

36

37

/>ний лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює за­стосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;

факт існування конкретного договору, тобто писа­
ної норми, може бути підтверджений посиланням на
текст документа. Доказом же існування звичаєвої нор­
ми слугує винятково практика держав або, у крайньому
випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, напри­
клад використання переваг, що витікають з існування
звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство
якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свід­
чать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів ви­
конання і дотримання даного звичаю, а також така своє­
рідна форма доказу, як відсутність протесту проти пев­
них дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу
можна посилатися на міжнародно-правовий звичай уста­
новлення ліміту територіального моря від 3 до 12 мор­
ських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 дер­
жав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив
насамперед той факт, що цей звичай був включений у
національне законодавство цих держав про встановлен­
ня й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз,
що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Поло­
женні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня
1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3);

явне розходження договору і звичаю виявляється
при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхід­
ність для договору писемної форми обумовлює наяв­
ність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, фо­
рмулювань, певної компактності, що дає можливість його
промульгації. Перераховані якості писаної норми за­
безпечують її швидке відшукування і застосування, на
відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами;

писана норма підлягає тлумаченню у випадку ви­
никнення неясностей або ускладнень при її застосу­
ванні; у випадку незгоди з якимись окремими поло­
женнями такої норми держава має можливість висло­
вити свою особливу позицію шляхом заяви застере­
ження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її части-

ни. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвен­ції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та ін. Робить застереження до між­народних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писем­ній формі;

писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу
для цього періоду розвитку міжнародного права пере­
вагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за прак­
тикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді
випадків сама створює практику, установлюючи прави­
ла обов'язкової поведінки держави в нових галузях
співробітництва або вносячи зміни в попередні норми.
Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл
ще не склалася, але основні принципи, яким вона повин­
на бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті дер­
жавами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору
про принципи діяльності держав з дослідження і вико­
ристання космічного простору, Місяця и небесних тіл
1967 року;

тільки з писаною нормою пов'язаний такий про­
гресивний інститут сучасного міжнародного права, як
кодифікація. Договір як правова форма є й основним
інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт,
незалежно від того, кодифікується договірне або звича­
єве право. В даний час роботи з кодифікації охопили
практично всі основні галузі й інститути міжнародного
права, включаючи загальні принципи, тобто найважли­
віші керівні норми сучасного міжнародного права. Ус­
пішно завершені роботи з кодификації морського, кон­
сульського, дипломатичного права, йде робота з кодифі­
кації основних норм про відповідальність держав.

Перераховані розходження свідчать на користь до­говору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, ці-

    продолжение

--PAGE_BREAK--38

39

/>лям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху.

Незважаючи на перераховані переваги договірної фор­ми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше пра­вомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел.

6. Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного пра­ва, належать правотворчі рішення міжнародних органі­зацій (встановлюють і формулюють правило поведін­ки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обо­в'язкові для виконання їхніми членами; судові рішен­ня (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрн-бергського і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхні­ми органами та ін. ); доктрини «найбільш кваліфіко­ваних фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжна­родного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжна­родні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така

40

впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресле­ної поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім грома­дянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумов­лена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами між­народного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додер­жання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

7. Кодифікація міжнародного права

Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнародно-правових норм, здійснюва­на суб'єктами міжнародного права.

Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації відносяться до періоду бур­жуазних революцій. Вважається, що першим, хто ви­ступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англій­ський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».

Кодифікація припускає не тільки приведення в єди­ну систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їхнє формулювання, відбиток у договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:

41

/>

/>


а)установлення точного змісту і чіткого форму­
лювання вже існуючих і діючих (звичаєвих або до­
говірних) принципів і норм міжнародного права в
певній сфері відносин між державами (галузі між­
народного права);

б)зміни або перегляду застарілих норм;

в)розробки нових принципів і норм з урахуван­
ням науково-технічного прогресу, актуальних потреб
міжнародних відносин, особливо в контексті вирішен­
ня глобальних проблем людської цивілізації;

г)закріплення в узгодженому вигляді всіх цих
принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому
акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів
(у конвенціях, деклараціях і резолюціях конферен­
цій).

У науковій літературі з міжнародного права доте­пер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу послужили кількаразові спроби неофіційної або докт-ринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаці­ями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асо­ціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжна­родна практика свідчить про те, що кодифікація між­народного права є складним політико-правовим про­цесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виетупає в якості міждержавної діяльності. Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер.

Офіційна кодифікація міжнародного права реалізу­ється у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єд­наних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує досліджен­ня і робить рекомендації з метою: а)… заохочення про­гресивного розвитку міжнародного права і його коди-

    продолжение

--PAGE_BREAK--42

фікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазна­чити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний роз­виток міжнародного права» є складовими, взаємозалеж­ними й такими, що взаємопроникають, елементами єди­ного кодифікаційного процесу.

Практичною діяльністю з кодифікації міжнародно­го права в рамках ООН займається Комісія міжнарод­ного права (повне найменування — Комісія з прогресив­ного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконт­рольна. Комісія заснована резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнарод-ника, «які користуються визнаним авторитетом у га­лузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. У задачу Комісії входить заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. По­ложення про Комісію передбачає, що весь процес її діяль­ності повинний бути підпорядкований задачі досягнен­ня таких результатів, що були б прийнятні для заціка­влених держав.

Хоча Комісія займається переважно питаннями між­народного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається під­готовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На по­чатку роботи вона звертається до урядів держав-членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судо­вих рішень, договорів, дипломатичного листування та інших документів, необхідних для глибокого і доклад­ного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому міс­тяться проекти статей або конвенцій разом із поясню­вальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ направляється урядам від імені Комісії з проханням представити з приводу нього свої заува­ження. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів

43

/>при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомен­дується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення. Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульсь­кого права, міжнародного права в період збройних кон­фліктів.

Література:

Василенко В.А. Основы теории международного
права. — Киев, 1988.

Левин Д.Б. Актуальные проблемы теории между­
народного права. — М., 1974.

Лукашук И.И. Нормы международного права. —
М., 1997.

Лукин П.И. Источники международного права. —
М., 1960.

Минасян Н.М. Источники современного между­
народного права. — Ростов-на-Дону, 1960.

Мовчан А.П. Кодификация и прогрессивное раз­
витие международного права. — М., 1982.

Черниченко СВ. Международное право: современ­
ные теоретические проблемы. — М., 1993.

Розділ З

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

1. Юридична природа основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що вини­кають як результат суспільної практики; юридично за­кріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і прак­тику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Принципи міжнародного публічного права викону­ють одночасно дві функції:

сприяють стабілізації всього комплексу міжнарод­
них відносин, обмежуючи їх певними нормативними ра­
мками;

закріплюють усе нове, що з'являється в практиці
суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних від­
носин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються друж­ніх відносин і співробітництва між державами відпові­дно до Статуту ООН, прийнятій на XXVсесії Генераль-

/>/>/>ної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учас-ниці будуть керуватися у взаємних відносинах.

До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи:

принцип суверенної рівності держав;

принцип незастосування сили або загрози силою;

принцип територіальної цілісності держав;

принцип непорушності державних кордонів;

принцип мирного вирішення міжнародних спорів;

принцип невтручання у внутрішні справи;

принцип загальної поваги прав людини;

принцип самовизначення народів і націй;

принцип співробітництва;

принцип сумлінного виконання міжнародних зо­
бов'язань.

Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права:

вони є універсальними нормами міжнародного пра­
ва, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість;

вони мають обов'язковий характер для всіх без
винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами
ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;

вони мають першість стосовно всіх інших норм
системи міжнародного права;

вони, як виняток із загальних правил дії міжна­
родно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє
їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виник­
ла раніше самого принципу, аж до її скасування і неви­
знання пов'язаних із нею наслідків;

тільки діяння, що порушують принципи міжна­
родного права, розглядаються в якості міжнародних зло­
чинів;

ці принципи можуть виступати правовою осно­
вою для регулювання міждержавних відносин при від­
сутності прямого регулювання.

Звертає на себе увагу тенденція зростання кількості основних принципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що знайшли свою детальну регламентацію в Декларації принципів міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпуючим. Представляється, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації став­лять на порядок денний необхідність міжнародно-пра­вового визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав свого юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в між­державних відносинах принцип загального і повного роззброювання під ефективним міжнародним контро­лем, що не одержав свого закріплення в кодифікацій­них актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається.

При тлумаченні і застосуванні принципів міжна­родного публічного права необхідно враховувати, що усі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розгля­датися в контексті всіх інших принципів.

Стаття 18 Конституції України закріплює, що «зовні­шньополітична діяльність України спрямована на забез­печення її національних інтересів і безпеки шляхом під­тримки мирного і взаємовигідного співробітництва з чле­нами міжнародного співтовариства на основі загально­визнаних принципів і норм міжнародного права».

    продолжение
--PAGE_BREAK--2. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учас­ників системи, тобто їхнє право в межах власної терито­рії здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось утручання з боку інших держав, а також

/>/>/>самостійно проводити свою зовнішню політику. Під­тримку міжнародного правопорядку може бути забез­печено лише при повній повазі юридичної рівності учас­ників.

Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їхня поступова демократизація призвели до розширення змі­сту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві він із найбільшою повнотою відби­тий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між дер­жавами відповідно до Статуту ООН 1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Ві­денської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних органі­зацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнарод­них організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнарод­ного права 1970 року поняття суверенної рівності вклю­чає такі елементи:

а)держави юридично рівні;

б)кожна держава користується правами, власти­
вими повному суверенітету;

в)кожна держава зобов'язана шанувати правосу-
б'єктність інших держав;

г)територіальна цілісність і політична незалеж­
ність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і роз­вивати свої політичні, соціальні, економічні і куль­турні системи;

д)кожна держава зобов'язана виконувати цілком
і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у
злагоді з іншими державами.

48

Основне призначення принципу суверенної рівно­сті — забезпечити юридично рівну участь у міжнарод­них відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого ха­рактеру. Оскільки держави є рівноправними учасниця­ми міжнародного спілкування, усі вони мають принци­пово однакові права й обов'язки.

В даний час держави часто передають на користь утворюваних ними міжнародних організацій частину своїх повноважень, що раніше вважалися невід'ємни­ми атрибутами державного суверенітету. Відбуваєть­ся це з різних причин, у тому числі в зв'язку зі зрос­танням числа глобальних проблем, розширенням сфер міжнародного співробітництва і, відповідно, збільшен­ням кількості об'єктів міжнародного правового регу­лювання. Проте це не означає применшення принци­пу суверенної рівності в міждержавних відносинах. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суве­ренних прав — право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контро­лю за діяльністю міжнародних організацій.

3. Принцип незастосування сили або погрози силою

Демократизація міжнародних відносин із неминучі­стю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного пра­ва в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписано­му в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироб­лений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.

Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Орга­нізації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжна-

49

родних відносинах від погрози силою або її застосуван­ня як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єдна­них Націй».

Згодом наведена формула Статуту була конкрети­зована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. У їхньому числі: Декларація про принципи між­народного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших до­кументів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

заборона окупації території іншої держави з по­
рушенням норм міжнародного права;

заборона актів репресалій, пов'язаних із застосу­
ванням сили;

надання державою своєї території іншій державі,
що використовує її для здійснення агресії проти тре­
тьої держави;

організація, підбурювання, надання допомоги або
участь в актах громадянської війни або терористичних
актах в іншій державі;

організація або заохочення організації збройних
банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторг­
нення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід та­кож вважати насильницькі дії у відношенні міжнарод­них демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду по­ртів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Статут ООН передбачає (глава VII«Дії у відношенні погрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: із метою самооборони (стаття 51) і за рішенням Ради

    продолжение

--PAGE_BREAK--50

Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії (стаття 42).

Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тім випадку, якщо станеться зброй­ний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі прийняття останньою заходів еко­номічного або політичного порядку. У подібних ситуа­ціях, або навіть якщо в наявності загроза нападу, краї­на може вдатися до відповідних заходів лише при до­триманні принципу домірності.

4. Принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав затвер­дився з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і терито­ріальної недоторканності.

Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільше повне формулювання принципу територіаль­ної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цого вони будуть утримувати­ся від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципа­ми Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти тери­торіальної цілісності, політичної незалежності або єд­ності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації, або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбан­ня за допомогою таких заходів або загрози їх здійснен­ня. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законною».

51

/>/>Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використан­ня сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недотор­канності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територі­ального суверена є порушенням не тільки недоторкан­ності кордонів, але і недоторканності державної тери­торії, оскільки саме вона використовується для транзи­ту. Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторкана територія в ці­лому, то недоторкані і її компоненти, тобто природні ресурси в їхньому природному вигляді. Тому їхня роз­робка іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням терито­ріальної недоторканності.

Значення принципу територіальної цілісності дер­жав дуже велике з погляду стабільності в міждержав­них відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.

5. Принцип непорушності

(недоторканності) державних кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) держав­них кордонів є логічним продовженням принципу те­риторіальної цілісності держав і складає одну з найва­жливіших основ безпеки, насамперед, європейських дер­жав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Дру­гої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключ­ному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кор­дони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і

тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Тому визнання цього принципу означає також і від­мову від яких-небудь територіальних домагань.

Держави-учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно-правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна ану­лювати.

Відповідно до статті 2 Конституції України «тери­торія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кор­дону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон), або такий порядок установлюється за згодою заінтересованих держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушно­сті кордонів можна звести до трьох елементів:

визнання існуючих кордонів у якості юридично
встановлених відповідно до міжнародного права;

відмова від будь-яких територіальних домагань
на даний момент або в майбутньому;

відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кор­
дони.

    продолжение
--PAGE_BREAK--6. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покли­каний забезпечити мирне співіснування держав, відно-

/>/>ситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовари­ства. Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжна­родні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справед­ливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнарод­них спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звер­татися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юриди­чний обов'язок держав використовувати такі засоби:

принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх між­
народних актах, що викладають принципи міжнарод­
ного права. Йому спеціально присвячений ряд резолю­
цій Генеральної асамблеї ООК, серед яких можна виді­
лити Манільську декларацію про мирне вирішення між­
народних спорів 1982 року;

першим багатостороннім актом, що встановив обо­
в'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги На­
цій, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний
викликати розірвання, на третейський або судовий роз­
гляд або на розгляд Ради Ліги;

більш повна формула цього принципу втілена в
Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у
якому сторони визнали, що врегулювання або вирішен­
ня всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між
ними, якого б характеру або якого б походження вони
не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мир­
них засобах;

відповідно до Статуту ООН Декларація про прин­
ципи міжнародного права 1970 року сформулювала
принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої
міжнародні спори з іншими державами мирними засо­
бами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнарод­
ний мир і безпеку і справедливість».

З приведеного формулювання принципу мирного ви­рішення міжнародних спорів видно, що принцип ста-

вить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в супе­речці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосу­ються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетен­цію будь-якої держави (принцип невтручання).

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного вико­нання зобов'язань з міжнародного права. Відзначаєть­ся і самостійне значення принципу сумлінності. Дер­жави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уни­кати виникнення спорів, повинні прагнути до якнай­швидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтручання — мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслю­ється зв'язок із принципом незастосування сили.

7. Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнаро­дних документах: Декларації про принципи міжнарод­ного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгоро-дження їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно по­в'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві прин­ципу права народів і націй на самовизначення сфера

/>/>дії принципу невтручання у внутрішні справи розши­рилася: він поширюється не тільки на суверенні дер­жави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи озна­чає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Органі­зація не має права «на втручання в справи, що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави».

Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбу­ваються в межах території держави, можуть кваліфі­куватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятко­во до внутрішньої компетенції останньої. Так, напри­клад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони за­грожують міжнародному миру і безпеці, такі події пе­рестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об'єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрі­шньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зо­бов'язання держави, у тому числі і їхні зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно під­ходити до вирішення цього питання.

    продолжение

--PAGE_BREAK--8. Принцип поваги прав людини

У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважли­віших актів, до яких відносяться: Загальна декларація

56

прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один — про цивільні і політичні права, ін­ший — про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дис­кримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дис­кримінації у відношенні жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін.

Затвердження в міжнародному праві принципу по­ваги прав людини вносить зміни в саму концепцію су­часного міжнародного права.

Відношення держави до свого населення стає об'єк­том уваги міжнародного співтовариства. Держави бе­руть на себе зобов'язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв'язку внутрішнього і міжнародного життя держав. У статті 3 Конституції України закріплено, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед-людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини — немаловажне свід­чення ступеня цивілізованості як цього права, так і са­мого міжнародного співтовариства.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов'язки своїх громадян. Про­те реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнародний контроль у цій га­лузі не суперечить принципу невтручання, У Докумен­ті Московської наради Конференції з людського вимі­ру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, оскі­льки дотримання цих прав і свобод складає одну з ос­нов міжнародного порядку». Відповідні зобов'язання

57

представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави.

На відміну від інших принципів міжнародного пра­ва, принцип поваги прав людини займає центральне ста­новище й у національному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі ос­новні положення принципу поваги прав людини:

визнання гідності, властивої всім членам людсь­
кої родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є осно­
вою свободи, справедливості і загального миру;

кожна держава зобов'язана сприяти шляхом
спільних і самостійних дій загальній повазі і дотри­
манню прав людини й основних свобод відповідно до
Статуту ООН;

права людини повинні охоронятися владою зако­
ну, що забезпечить національний мир і правопорядок,
людина не буде змушена вдаватися в якості останнього
засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім,
хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і
свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різ­
ниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі,
мови, релігії, політичних або інших переконань, націо­
нального або соціального походження, станового або
іншого становища;

кожна людина несе обов'язки стосовно інших лю­
дей і того суспільства і держави, до яких вона нале­
жить;

держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші
заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визна­
них прав людини;

держава зобов'язана гарантувати будь-якій осо­
бі, права якої порушені, ефективні засоби правового
захисту;

держава зобов'язана забезпечити право людини
знати свої права і поступати відповідно до них.

58

9. Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з прин­ципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправністі та самовизначення наро­дів і націй у якості обов'язкової норми сучасного між­народного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рів­ноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправністі і самовизначення на­родів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історич­ний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій еконо­мічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна дер­жава зобов'язана шанувати це право відповідно до Ста­туту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім від­носинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати та­кий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про прин­ципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійс­нення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом

    продолжение
--PAGE_BREAK--59

/>/>права на самовизначення є не тільки залежні, але і су­веренні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжна­родно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправністі і самовизначен­ня народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут та­кож підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своє­му опорі таким діям народи вправі просити й одержу­вати підтримку відповідно до Статуту ООН.

Принцип самовизначення народів — це право наро­дів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній ці­лісності і політичній єдності суверенних держав. З ін­шого боку, якщо народ створить орган, що його офіцій­но представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні про­цесу самовизначення, можуть розглядатися як принци­пи невтручання і суверенної рівності держав, що пору­шуються.

Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій вну­трішньополітичний статус, але і свою зовнішньополі­тичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регі­ональних проблем.

60

Міжнародні пакти про права людини 1966 року під­твердили зв'язок самовизначення з правами людини, за­кріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стат­тя 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення одержали розвиток у Декларації Ге­неральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних мен­шин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для роз­витку цієї самобутності.

10. Принцип міжнародного співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалеж­но від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і без­пеки є основним положенням у системі норм, що міс­тяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформу­льована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробіт­ництва був зафіксований у статутах багатьох міжнарод­них організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

61

/>/>З прийняттям Статуту ООН принцип співробітниц­тва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язко­вих для дотримання відповідно до сучасного міжнарод­ного права. Так, відповідно до Статуту держави зобо­в'язані здійснювати міжнародне співробітництво у ви­рішенні міжнародних проблем економічного, соціаль­ного, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги зале­жать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ре­сурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових до­кументів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, зви­чайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витіка­ють із загальновизнаних принципів і норм міжнарод­ного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

підтримка миру і безпеки;

загальна повага прав людини;

здійснення міжнародних відносин в економіч­
ній, соціальній, культурній, технічній і торговій галу­
зях відповідно до принципів суверенної рівності і не­
втручання;

співробітництво з ООН і вживання заходів, перед­
бачених її Статутом;

сприяння економічному зростанню у всьому світі.

    продолжение

--PAGE_BREAK--11. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобо­в'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і ба­гатосторонніх міжнародних угодах.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єк­тів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН ство­рити умови, при яких можуть дотримуватися справед­ливість і повага до зобов'язань, що витікають із догово­рів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єд­наних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Розвиток міжнародного права підтверджує універсаль­ний характер принципу, що розглядається. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів 1968 року кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинний ними сумлінно викону­ватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправ­дання для невиконання ним договору.

Сфера дії розглянутого принципу помітно розшири­лася в останні роки, що одержало відбиток у формулю­ваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнарод­ного права 1970 року кожна держава зобов'язана сум­лінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповід­но до Статуту ООН, зобов'язання, що витікають із за­гальновизнаних норм і принципів міжнародного пра­ва, а також зобов'язання, що витікають із міжнародних договорів, діючих відповідно до загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права.

62

63

/>


У Декларації підкреслюється необхідність сумлін­ного дотримання насамперед тих зобов'язань, що охоп­люються поняттям «загальновизнані принципи і нор­ми міжнародного права» або випливають із них.

У Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року держави-учасниці погодилися сумлінно викону­вати свої зобов'язання з міжнародного права: як ті зо­бов'язання, що випливають із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є.

Зобов'язання «з міжнародного права», безумовно, шир­ше зобов'язань, «що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

У різних правових і соціально-культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосереднім чи­ном відбивається на дотриманні державами прийня­тих зобов'язань. Концепція сумлінності одержала за­кріплення у великій кількості міжнародних договорів, резолюціях Генеральної асамблеї ООН, у деклараціях держав і т.д.

Юридичний зміст сумлінності слід виводити з текс­ту Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів, головним чином, розділів «Застосування догово­рів» (статті 28-30) і «Тлумачення договорів» (статті 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобо­в'язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це зна­чить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправність

Будь-який нерівноправний міжнародний договір на­самперед порушує суверенітет держави і як такий по­рушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'я­зання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизна­чення народів.

64

Література:

Каламкарян Р.А. Принцип добросовестности в
современном международном праве. — М., 1991

Карташкин В.А. Права человека в международ­
ном и внутригосударственном праве. — М 1995

Корецкий В.М. «Общие принципы права» в
международном праве. — К., 1957.

Купчишин A.M., Рулько Е.Т. Характерные черты
и система принципов современного международного
права. — К., 1979.

Мовчан А.П. Современный правопорядок. — М.,
ху у о.

6 Талалаев А.Н. Право международных договоров. — М., 1985. — Т.2.

7.Фельдман Д.И. Система международного права. — Казань, 1983.

/>    продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ 4

СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права — це носій певних між­народних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряд­жень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) пра­вовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжна­родних відносин, що можуть бути носіями суб'єктив­них юридичних прав і обов'язків.

Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнарод­ного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать:

певна зовнішня відособленість;

персоніфікація (можливість виступати в міжнарод­них відносинах у вигляді єдиної особи);

здатність виробляти, виражати і реалізовувати авто­номну волю;

брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права — це такі особи, які набули властивостей суб'єк-

та в силу того, що їхня поведінка підпадає під дію норм міжнародного права, установлена такими нормами. Ін­шими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єк­тів міжнародного права.

Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздат­ність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнарод­ного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з момен­ту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, — із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації — із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснуван­ня в силу; фізичні особи — при настанні ситуацій, чіт­ко обговорених у відповідних міжнародних договорах.

У поняття дієздатності входить самостійне здійснен­ня суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'яз­ків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсю-дження ядерної зброї 1968 року, до котрого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна, сторони, що мають ядерну зброю, зобов'язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої будь-кому, а також контроль за такою зброєю або вибуховий и пристроями ані прямо, ані побічно, таким же способе і як і засобом не допомагати, не заохочувати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим засо­бом ядерної зброї або інших ядерних вибухових при­строїв. Кожна з держав-учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові при­строї, а також контроль над такою зброєю або вибухо­вими пристроями ані прямо, ані опосередковано; не ро­бити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, так як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв.

66

67

/>/>Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до статті 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, держава прапо­ра відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, зако­нів і правил прибережної держави, що стосуються про­ходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність (право— і дієздат­ність) є основною ознакою суб'єкта міжнародного пуб­лічного права. Вона виявляється, як правило, у наявно­сті прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і до­говірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права:

право виступати на міжнародній арені від свого імені;

право вступати у відносини з іншими суб'єктами між­народного права;

право брати участь у створенні норм міжнародного права;

«підпадаємість» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права;

визнання суб'єкта міжнародного права в якості та­кого іншими суб'єктами міжнародного права та ін.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галу­зеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузе­ва правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єк­там міжнародного права.

Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб і psofacto(у силу факту свого існування) виступа­ти в якості суб'єкта міжнародного права. Такою право-суб'єктністю володіють тільки суверенні держави і на­ції, що борються за національне визволення.

Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єк­тів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосу-б'єктністю володіють міжнародні міжурядові організа­ції (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що сто­суються освіти, науки і культури, в інтересах забезпе­чення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Ста­туті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті.

Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рам­ках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній док­трині міжнародного права точки зору фізичні особи (ін­дивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус.

Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передба­чених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механіз­ми у захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і в такий спо­сіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'яз­ків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнарод­ної правосуб'єктності.

Відповідно до Європейської конвенції про права лю­дини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, що гарантуються Конвенцією, може оскаржити в Європейський суд з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав

    продолжение

--PAGE_BREAK--68

69

/>у своїй власній країні — учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи передано більше 30 тисяч скарг в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і статтею 55 Конституції України для осіб, які знаходяться на її на території.

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у За­гальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній кон­венції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що інди­віди стають учасниками міжнародних відносин, урегу­льованих нормами права, тобто, в певному значенні, су­б'єктами міжнародного права. Це ж відноситься і до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як ін­дивідів, так і МНУО, обмежується лише правозастосов-чою сферою, у той час як функцією міжнародної право-творчості на міжнародній арені володіють тільки загаль­новизнані суб'єкти міжнародного права.

Таким чином, можна погодитися з думкою Я.А. Уша­кова, який думає, що суб'єкти міжнародного права по­винні мати здатність самостійно брати участь в урегу­льованих міжнародним правом міжнародних відноси­нах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або зобов'язаними міжнарод­ним правом особами.

2. Види суб'єктів міжнародного права

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) — держави, нації і народності, що

борються за своє національне визволення і створення

власної національної держави.

їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони при­знаються носіями міжнародних прав і обов'язків.

Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони не­минуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає мож­ливість їхньої самостійної участі в міжнародних відно­синах;

похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові органі­зації, специфічні державоподібні утворення (раніше — це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час — Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздат­ності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів ■— держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних від­носинах від власного імені.

3. Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжна­родного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, насе­лення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наяв­ність над ними якогось іншого суб'єкта політичної вла­ди і робить їх юридично рівними між собою при взає­мовідносинах на міжнародній арені.

70

71

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрі­шнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а)територіальна цілісність, котра означає, що
ніхто не вправі змінити територію держави без зго­
ди на те її вищих органів державної влади або її
народу;

б)територіальне верховенство, що означає, що на
території держави діють закони тільки тієї держави;

в)нероздільність державної влади, що включає ви­
знання всіма гілками влади верховенства законодав­
чої влади, що формує систему органів держави і
визначає їхні повноваження;

г)незалежність державної влади як усередині
країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так
і зовні, на міжнародній арені від інших держав і між­
народних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в су­веренітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжна­родної правосуб'єктності.

    продолжение

--PAGE_BREAK--4. Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а)визначеної території;

б)населення, на ній проживаючого;

в)організації публічної влади.
Територіально-організаційна структура держави

може бути різноманітною. Розрізняють прості і склад­ні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія уні­тарної держави підрозділяється на адміністративно-те­риторіальні одиниці, що не мають політичної самостій­ності і тому не можуть від свого імені виступати на

міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосу-б'єктність його частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як єдине утворення виступає як єдиний су­б'єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб'єктність.

Більшість з існуючих у даний час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декіль­кох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю (деякими суверенни­ми властивостями).

До історичних форм складних держав належать:

особиста унія — об'єднання двох або декількох дер­жав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єк­том міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. Держави, що входять до складу осо­бистої унії, користуються правом вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії мо­жуть слугувати: польсько-литовська унія 1386-1669 років; англо-ганноверська унія 1714-1838 років; нідер-ландо-люксембурзька 1815-1890 років.

реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними орга­нами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом міжнародного права при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. Прикладами реальної унії можуть служити шведсько-норвезька унія 1814-1905 років; австро-угор-ська з 1867 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види склад­них держав:

федерація (від француз, federation— об'єднання, союз) — це союзна держава, яка має постійні загально­союзні органи влади й управління, складається з дер­жавних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародного права.


72

73

/>Федерація має такі ознаки:

територія федерації складається з територій її су­б'єктів;

верховна законодавча, виконавча і судова влада на­лежить федеральним державним органам;

компетенція між суб'єктами федерації і самою фе­дерацією розмежовується союзною Конституцією;

суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи;

вищий законодавчий (представницький) орган феде­рації має двопалатну структуру (є палата, що представ­ляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представ­ляє інтереси населення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають фе­деративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є су­б'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-тери­торіальний поділ, володіють певною самостійністю. Вод­ночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнарод­ного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова:

вони не мають суверенітету;

не мають право сецесії — право одностороннього ви­ходу з федерації;

юридично позбавлені права самостійної участі в між­народних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять у федера­цію, можуть мати більший або менший ступінь право-суб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації воло­діють певною Міжнародною правосуб'єктністю, що при­пускає їхню участь у міжнародних економічних, куль­турних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відно­шенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розви­вається в таких основних напрямках: укладання між­народних угод; відкриття представництв в інших дер-

    продолжение

--PAGE_BREAK--74

жавах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро— і субреґіонального характеру (на­приклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів фе­дерації залежить від виду федерації. Розрізняють: те­риторіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

державні утворення, що складають даний вид фе­
дерації, не є суверенними утвореннями;

суб'єкти такої федерації позбавлені конституці­
єю права прямого представництва в міжнародних від­
носинах;

установлена заборона одностороннього виходу зі
спілки;

управління збройними силами здійснюється фе­
деральними органами.

Територіальними федераціями є СІЛА, Мексика, ФРН. Національна федерація, на відміну від територіаль­ної, характеризується наступними ознаками:

її суб'єкти є національно-державними утворення­
ми;

суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до
принципу добровільності;

гарантованість суверенітету великих і малих на­
цій;

формування вищих органів державної влади в пев­
ній частині з представників суб'єктів федерації;

—закріплення в конституції або інших документах
(наприклад, договорах про поділ компетенції між феде­
рацією та її суб'єктами і т.д.) права суб'єктів федера­
ції на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком
політичної;

—затвердження права націй на самовизначення.
До національних федерацій можна віднести Росій­
ську Федерацію,Індію.

У даний час у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності їхніх суб'єктів коливається від володіння правом укла­дати міжнародні договори або угоди з дуже обмежено-

75

/>/>/>го кола питань з аналогічними або нижчестоящими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв'язки міжнародного, регіона­льного, субрегіонального характеру) під контролем фе­деральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН), до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність. Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене наступне правило: «Держави-члени феде­ративного союзу можуть мати правоздатність уклада­ти міжнародні договори, якщо така правоздатність до­пускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому виді не було прийнято Віденською конференцією з права між­народних договорів 1968-1969 років, воно залишаєть­ся єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання.

Історії відомі дві федерації — Союз РСР і Соціалі­стична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універ­сальній організації, але на практиці в значній мірі но­сила формально-юридичний характер.

Конфедерація (лат. — confoederatio— спілка, об'єд­нання) — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав но­сить тимчасовий характер, створюється для розв'язан­ня яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з дер-жав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права і новий єдиний суб'єкт міжнарод­ного права у виді конфедерації не утвориться.

Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації:

— конфедерація утворюється на основі відповіднихміжнародних договорів;

76

суб'єкти конфедерації мають право сецесії — пра­
во безумовного і вільного виходу зі складу конфедера­
ції в будь-який час;

суверенітет у конфедерації належить державам,
що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної
влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів
конфедерації;

у предмет ведення конфедерації входить невели­
ке коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовніш­
ньої політики, формування єдиної системи безпеки, єди­
ної армії і т.п.), крім яких суб'єкти конфедерації збе­
рігають повну самостійність;

у конфедерацію входять не всі органи державної
влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тіль­
ки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в
основі створення такого союзу (міністерства оборони,
міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед
таких органів ніколи немає органів судової влади;

постійно діючі органи конфедерації позбавлені
владних повноважень і приймають рішення на погод­
жувальній основі;

парламент конфедерації формується представниць­
кими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'я­
зують свої делегації точно слідувати виданим їм ін­
струкціям і вказівкам;

суб'єктам конфедерації належить право нуліфі­
кації — право відмови у визнанні або відмови в засто­
суванні актів союзної влади. Причому за таку відмову
правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

на відміну від федерації: бюджет конфедерації форт
мується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у
конфедерації, як правило, відсутня єдина система гро­
шового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянс­
тва; військові формування конфедерації набираються
її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне
підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфеде­рація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на

    продолжение

--PAGE_BREAK--77

думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утво­рення, що володіє ознаками конфедерації, — Європейсь­кий Союз, у котрому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Правда, після під­писання 17 червня 1997 року Амстердамського дого­вору, Європейський Союз, як уявляється, вступив у ста­дію створення федеративної держави.

У історичній ретроспективі в різний час конфедераці­ями були: США — із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швейцарія — із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, і Сенегамбія, в яку із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

З часової характеристики конфедерацій, які існува­ли, видно, що такий союз носить дуже нестійкий харак­тер. На практиці він функціонує як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої феде­рації або до утворення унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму розвитку пройшли США, Нідер­ланди, Швейцарія, що і зараз офіційно називається кон­федерацією, хоча практично вже давно стала федера­цією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала в якості перехідної стадії до об'єднання двох корейських держав створити конфеде­рацію.

5. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосу­б'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті прин­ципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріп-

78

лений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової прак­тики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релі­гійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично гово­римо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на

самовизначення.

Нація — це історична спільність людей, які мешка­ють на певній території і володіють єдністю політич­них, економічних, соціально-культурних укладів жит­тя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єд­ності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.

Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають вла­сної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держа­ви або у формі добровільного входження до складу яко­їсь держави.

У Декларації про надання незалежності колоніаль­ним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асам-

79

/>/>/>блеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею уста­новлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положен­ня знайшли своє розширювальне тлумачення. У доку­менті говориться: «Всі народи мають право вільно ви­значати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культур­ний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин слугу­ють головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бо-реться, безпосередньо виникають із принципу самови­значення. У їх числі виділяються права:

вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;

направляти офіційних представників для ведення

переговорів із державами і для їхньої участі в роботі

міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

брати участь у створенні міжнародно-правових норм

і самостійно реалізовувати чинні норми;

застосовувати в будь-якій формі опір проти метро­полії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від ін­ших націй і народностей, що борються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і ство­рення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну право-суб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських дер­жав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і

    продолжение

--PAGE_BREAK--80

співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкрет­них міжнародних відносинах, нація, що бореться, набу­ває додаткових прав і захисту.

Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування;

повинна мати політичний центр або організацію, ви­знану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

повинна бути визнана певним чином міжнародни­ми структурами.

Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за во­лодіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самови­значення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за наці­ональне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного пра­ва з боку інших держав; права такої нації охороняють­ся міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

6. Правосуб'єктність міжнародних організацій

Не всі міжнародні організації є суб'єктами міжнарод­ного права. До таких відносять тільки ММУО, створю­вані первинними суб'єктами міжнародного права.

81

ММУО — стабільна форма міжнародних відносин між її членами — суверенними державами, що має узгодже­ні учасниками цілі, компетенцію діяльності і свої орга­ни, а також специфічні інституції (статут, процедуру, членство, порядок роботи і прийняття рішень і т.д.). Значення міжнародних організацій цієї категорії ви­значається насамперед офіційною участю в них держав і урядів, а також важливістю задач, що покликані вирі­шувати ММУО.

МНУО, загальне число яких перевищило 4 тисячі (у їхнє число входять, наприклад, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація споріднених і об'єдна­них міст, Міжнародний союз місцевих влад, AmnestyInternationalта ін.), засновуються, як правило, юридич­ними і фізичними особами (групами осіб) і є організаці­ями міжнародної громадськості, суспільними об'єднан­нями «з іноземним елементом». Статути таких органі­зацій не є міжнародними договорами. Але вони мають спеціальну правосуб'єктність у силу того, що їм даєть­ся консультативний міжнародно-правовий статус при міжнародних міжурядових організаціях. Так, наприклад, Міжпарламентський союз має статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР).

Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «Заходи щодо консультацій із неурядовим органі­заціями», прийнятій в 1968 році на 44-й сесії ЕКОСОР. Прийняттю резолюції сприяло положення, закріплене в статті 71 Статуту ООН, відповідно до котрого «ЕКОСОР уповноважений проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавле­ними в питаннях, що входять у його компетенцію. Такі заходи можуть бути встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку потреби — із національни­ми організаціями після консультації з зацікавленими членами організації».

Проте, незважаючи на такі можливості, МНУО не вправі створювати норми міжнародного права і, отже, не можуть мати всі елементи міжнародної правосуб'єкт-ності, що ніколи не буде виявлятися в повному обсязі і

ніколи не буде рівною з правосуб'єктністю не тільки держав, але й інших загальновизнаних суб'єктів між­народного права.

Розрізняють міжнародні організації універсального характеру (наприклад, ООН), регіональні (наприклад, Рада Європи, Європейський Союз) і субрегіональні (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва).

З основних напрямків діяльності можна виділити політичні, економічні, соціальні, військові, гуманітарні, наукові, спортивні, туристичні й інші міжнародні орга­нізації.

Міжнародні міжурядові організації належать до ка­тегорії вторинних суб'єктів міжнародного права. Вони створюються державами, що є не тільки їхніми фунда­торами, але згодом стають членами цих організацій.

Особливостями ММУО є те, що вони завжди створю­ються на основі міжурядової угоди. У той час як МНУО створюються з ініціативи міжнародної громадськості. Крім того, ММУО на відміну від держав не мають суве­ренітету і своєї території. Міжнародна правосуб'єкт­ність ММУО обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов'язками, що даються їм державами-фу-ндаторами і фіксуються в установчих документах. Та­ким чином, правосуб'єктність ММУО носить функціо­нальний характер, тобто вона обмежена їхніми статут­ними цілями і задачами. Спеціальна правоздатність ММУО полягає також і в тому, що вони не можуть ви­ступати стороною в суперечці, аналізованій Міжнарод­ним Судом ООН (такою стороною може бути тільки держава).

У відношенні установчих документів ММУО діє Ві­денська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Статут ММУО визначає цілі її створення, передбачає наявність певної організаційної структури (системи органів), установлює компетенцію статутних органів і посадових осіб організації, організаційно-пра­вові форми її діяльності. Наявність постійних органів ММУО забезпечує автономність її волі, що виявляється

/>у виступі ММУО на міжнародній арені від власного імені, а не від імені держав, що створили й беруть участь у її діяльності. Це дає можливість підтверджувати, що ММУО володіє своєю власною волею, відмінною від волі держав-учасниць.

Міжнародну організацію, крім зазначених ознак, від­різняє: постійний або регулярний характер її діяльно­сті; використання в якості основного методу діяльності багатосторонніх переговорів і обговорення проблем; прий­няття рішень по спеціальній процедурі шляхом голо­сування або консенсусом, а також вид цих рішень, що дуже часто носять рекомендаційний характер.

Україна приймає активну участь у діяльності між­народних організацій, перебуваючи учасником понад 130 ММУО.

Основними правами ММУО є наступні:

право брати участь у створенні міжнародно-право­вих норм;

право органів організації користуватися певними влад­ними повноваженнями, у тому числі право на прийнят­тя рішень, обов'язкових для виконання;

право користуватися привілеями й імунітетами, на­даними як організації, так і її співробітникам;

право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з державами, що не беруть участь у даній організації.

    продолжение

--PAGE_BREAK--7. Обмеження міжнародної

правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб'єктів міжнародного права на­лежить до суб'єктів з обмеженою міжнародною право-суб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відно­шення васалітету, колоніальні території, території до­мініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, тери-

торії, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі ста­тусом, (subjudice) і «нічийна земля» (terranullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризува­лися або відсутністю або істотним обмеженням суве­ренітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XXсторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Ве­ликобританією і численними індійськими князівства­ми ще в XIXсторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного пік­лування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах пред­ставляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки пев­ної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.

Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії — країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрис­дикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної мен­шості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при роз­селенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Поль­щі першої чверті XXсторіччя при направленні демобі­лізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.

/>/>Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тіль­ки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Най­більш відомі приклади колоніальних територій — Ма­као (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Пор­тугалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сян­ган) — колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесе­ної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжна­родному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метропо­лії. Близькі колоніям за своїми правовими характери­стиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.

Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, еко­номічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) по­чинаючи з кінця XVсторіччя і досягло свого апогею до початку XXсторіччя, коли велика частина світу вияви­лася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрім­ким зростанням національно-визвольного руху, що роз­горнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XXсторіччя десятки колишніх колоній ста­ли незалежними і суверенними державами. У I960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і наро-

86

дам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що одер­жала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою США, Великобританії, Франції, Нідерлан­дів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають пра­ва, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метропо-лій, що дає всі підстави говорити про припинення існу­вання колоніалізму в його класичному виді.

У залежності від ступеня самоврядності колонії ді­лилися на групи:

самоврядні колонії (домініони);

колонії, що користуються самоврядуванням у питан­нях внутрішньої політики;

колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;

протекторати;

підмандатні території.

Домініони — це території, на яких складається про­тистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формуєть­ся. У результаті формування націй і розвитку національ­ної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого роз­ширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі — реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму терито­рії на статус домініону, потім на режим опіки або суве­ренної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

    продолжение

--PAGE_BREAK--87

/>/>Статус домініону мали самоврядні території Британ­ської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Півден­но-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) — це дого­вірні відносини між двома державами (сильною і слаб­кою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно дого­вору більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зо­бов'язання, обговорені договором. Недотримання дого­вору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустріч­них зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно котрих мет­рополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом між­народного права була держава-протектор, а не держа­ва, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зо­бов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протектора­ту еволюціонував убік одностороннього абсолютного вла­дарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васаль­ними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протек­торат Росії). У XIXстолітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння терито­рією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випад­ково Африканська конвенція 1885 року з'єднала по-

няття протекторату на африканській території з оку­пацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм право­вим статусом беруть свій початок від режиму протек­торату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом при­значення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям.

Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й От-томанська імперія, що потерпіли поразку в Першій сві­товій війні. Мандати були встановлені угодами між со­юзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні те­риторії були розділені на три категорії, що відрізняли­ся ступенем колоніальної залежності від держав-ман-датаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій на­лежали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», зна­ходилися в мандатарія в адміністративному управлін­ні під умовою певних зобов'язань у відношенні місце­вого населення (наприклад, у непритягненні його до вій­ськової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Аф­риці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді таін.

При наявності мандата категорії «С» мандатарію, че­рез «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану тери­торію до складу своєї території як «нероздільну части­ну». До таких територій відійшли колишні тихоокеан­ські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою.

89

/>Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював ман­датарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на між­народній арені їх у повному обсязі представляли ман­датарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави… суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуаль­ними угодами і для спостереження за цими терито­ріями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75). Така система опіки ООН поширюва­лася на території трьох категорій, що могли бути вклю­чені в неї угодами про опіку:

території, що знаходилися на той момент під
мандатом;

території, що могли бути відірвані від ворожих
держав у результаті Другої світової війни;

території, добровільно включені в систему опі­
ки державами, відповідальними за їхнє управління.
Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла

бути застосована і до підопічних територій, тому що при­зупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною зада­чею керуючої держави є формування суверенітету. Вста­новлення опіки може припускати лише окремі елемен­ти суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі прин­ципу суверенної рівності» (стаття 78).

Спостереження за управлінням підопічними терито­ріями покладено на діючу під керівництвом Генераль­ної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIIIСтатуту ООН).

Наприкінці другої половини XXстоліття з початко­вих 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'­єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські остро­ви), що знаходилася під опікою СІЛА з 1945 року, зна­ходиться на завершальному етапі виходу з-під міжна­родного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту на­род Палау вибрав статус держави, що вільно приєдна­лася до СІЛА. Таким чином, своїм правом на самови­значення скористалися всі підопічні території. В да­ний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна кон­ституювалася в 1960 році в незалежну державу Каме­рун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права.

Території, що не самоврядовуються, відповідно до ра­дянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація у відношенні народів, що не самоврядову­ються, що була включена главою XIу Статут ООН, за­кріпила відповідальність членів Організацій за управ­ління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту дер­жави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священ­ний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки… і з цією ме­тою… допомагати їм у прогресивному розвитку їх віль­них політичних інститутів у відповідності зі специфі-

    продолжение
--PAGE_BREAK--90

91

/>/>чними обставинами, властивими кожній території та її народам… ».

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнаро­дної правосуб'єктності, та їх на міжнародній арені пред­ставляє керуюча держава. У першому списку, складе­ному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобритані­єю, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходили­ся під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної пра­восуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Грен­ландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто односто­роннім розсудом керуючої держави (наприклад, Грен­ландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправ­ною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Дат­ського королівства»).

До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівсь­кої коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій одержали ту або іншу форму самоврядуван­ня. До 1995 року збереглося 17 територій, що не само­врядовуються. Серед них Західна Сахара, що управля­лася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Схід­ний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформу­вала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

У режимі територій, що не самоврядовуються, зали­шилися і знаходяться під управлінням: США — Аме­риканське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Ве­ликобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінсь­кі острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвін-

ські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим територій із статусом, що не ви­значився (subjudice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terranullis). Ста­тус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним воло­дінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terranullis) ви­значається тим, що:

а)такі території вільні для загального користуван­
ня й експлуатації усіма:

б)збереженням правового захисту світового співтова­
риства за особами, на них проживаючих. Відсутність су­
веренітету якої-небудь держави перешкодою тому не є.
До Паризької конференції 1920 року нічийною терито­
рією були острови Шпіцберген, що підтверджувала уго­
да між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За ко­
лективним договором від 9 лютого 1920 року, учасни­
ками якого виступили Великобританія, Данія, Італія,
Нідерланди, Норвегія, СІЛА, Франція, Швеція і Японія,
за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверені­
тет Норвегії (до Другої світової війни до договору при­
єдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверені­
тет Норвегії над островами був визнаний повним і аб­
солютним, але за учасниками договору були закріплені
права в сферах мореплавання, рибальства, полювання і
гірського промислу; громадянам держав-учасниць до­
говору гарантувалася свобода виробничої і комерцій­
ної діяльності на умовах повної рівноправністі.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про прин­ципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів сві­товим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і від-

92

    продолжение

--PAGE_BREAK--93

мінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою діє­здатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародно­го права здійснювати встановлені права й обов'язки.

До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протектора­том суміжних держав, і Мальтійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжна­родно-правовий статус, їхня правоздатність визначала­ся відповідними міжнародними договорами. Так, відпо­відно до Віденського трактату 1815 року «вільним, не­залежним і цілком нейтралізованим» містом був про­голошений Краків (1815-1846 роки), Версальський мир­ний договір 1919 року наділив статусом «вільної дер­жави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Іта­лією 1947 року передбачав створення «Вільної терито­рії Трієст», що так і не була створена, і її частини ввій­шли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипло­матичної історії свідчать про такі характерні риси їх­ньої міжнародної правосуб'єктності:


вільні міста були похідними суб'єктами між­
народного права, оскільки їхній статус визначався
групою держав і фіксувався в укладеному цими
державами договорі;

реалізація міжнародних прав і обов'язків була
опосередкована участю в цій діяльності держав-«фу­
ндаторів» або міжнародної організації (Краків
знаходився «під заступництвом» трьох держав — Росії,
Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист»
Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здій­
снювалося Польщею; статус Трієста повинний був за­
безпечуватися Радою Безпеки ООН);

демілітаризація і нейтралізація вільного міста
розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-
правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося
зведення військових споруд, створення військових баз,
розміщення іноземних військових частин, залучення
вільного міста у військові союзи.

Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією ставав спе­цифічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовували­ся на території колишньої НДР) були об'єднані в особ­ливе і самостійне політичне утворення зі своїми орга­нами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Бер­ліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Захід­ного Берліна була передана частина повноважень, на­приклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних пи­тань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у між­народних зносинах. Інтереси населення Західного Бер­ліна в міжнародних відносинах представлялися і захи­щалися консульськими посадовими особами ФРН. Піс-



94

95

ля об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та іде­ологічним центром римсько-католицької церкви. Іс­торично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папсь­кої області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував папі Стефану IIРим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини сто­лиці Італії — Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Лате-рно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 км. км. У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне насе­лення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Гла­ва держави — Папа Римський, котрому належить за­конодавча і судова влада. Виконавча влада належить уря­ду — Римській курії, у яку входять Державний секре­таріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністратив­не управління територією здійснює губернатор, при­значуваний папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається до­вічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа.

Правове положення Ватикана визначене Латерансь-кими угодами, підписаними між Італією і Святим пре­столом (так дотепер іменується в міжнародних догово­рах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашист­ського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади

    продолжение


--PAGE_BREAK--І

потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-пра­вовий статус держави «Місто Ватикан» визначений у такий спосіб: для забезпечення абсолютної і явної не­залежності Святому престолу, що гарантує явний суве­ренітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Свя­того престолу його повну власність, виняткову й абсо­лютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде приймати участі в «світському суперництві між іншими державами… за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закли­ком до миротворчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан користуєть­ся визначеними суверенними правами: має свою тери­торію, законодавство, громадянство (громадянами /під­даними/ Ватикана є біля 700 чоловік), квазівійськові сили (роту швейцарських гвардійців) і т.д.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті у бік зниження формального втручання церкви в полі­тичні та цивільні справи Італії (так, відповідно до ново­введень, католицизм уже не признається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базується на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і біля 5 млн. в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духівництво (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн. свя­щеників), біля 2 тис. чернечих орденів, найбільш великими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францискан­ців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців.

Ватикан активно бере участь у міжнародних відно­синах, засновує в інших державах постійні представни-

96

97



цтва (представництво Ватикана є й в Україні), очолюва­ні папськими послами (нунціями або інтернунціями), активно бере участь у діяльності міжнародних органі­зацій, є членом ряду з них (МАГАТЕ, МСЕ, Всесвітній поштовий союз та ін.)> або виступає при них у якості постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бо­нус», що вступила у силу 1 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви у справах церкви (конкордати — Італійський конкордат /Латеранські угоди/, Польський конкордат та ін.). так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що про­ходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра— це держава, що відносить себе до найбільш ранніх європейських демократій, що розташована на пі­вденному заході Європи між Францією й Іспанією. Пер­ші літописні згадки про Андорру належать до 805 року.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна назва держави — Принци­пат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення іс­панського епіскопа Урхельского (Іспанія) і французь­кого графа де Фуа (Франція) над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. В даний час від імені Іспанії правління Андорри здійснює епіскоп міста Сео-де Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, що автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля На­варри, що згодом став королем Франції Генріхом IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі ма­ють рівні повноваження. Згідно статті 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публіч­ною владою та її інститутами і стримуванням їхньої діяльності». До 1993 року, знаходячись під подвійним


протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошо­ву данину Франції в розмірі 960 франків і єпископу Урхельському — 460 песет, а також останньому данина в натурі — 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади фран­цузького й іспанського вікаріїв — представників пре­зидента Франції і епіскопа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загаль­не виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на рефе­рендумі, Андорра є суверенним парламентським кня­зівством, а фактично республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим го­лосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (поло­вина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найваж­ливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) між­народних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів і включає міністра зов­нішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що за­безпечують охорону суспільного порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повний сувере­нітет, є членом ООН, відповідно до підписаного Фран­цією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представ­ляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако — держава, розташована в пів­денній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточе­но із суші територією Франції і фактично знаходиться під протекторатом цієї держави. Саме князівство, те­риторія якого усього 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, що злилися: Монако, Монте-Карло і Кон-даміна. Столиця князівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (біля 10 % населення країни), населення всієї країни складає біля ЗО тис. чоловік, із

котрих біля 6 тис. корінні жителі країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є фран­цузька мова, тут поширені також монегаська, італій­ська, англійська мови.

В історичній ретроспективі Монако знаходилося під фактичним і юридичним протекторатом багатьох дер­жав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений фра-нко-монегаський договір, за яким признавалася політич­на незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави — князя Монако — була октра-рована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-мо-негаському договорі від 17 липня 1918 року, знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако за­хист його незалежності і суверенітету і гарантує недо­торканність його території», а його міжнародні відно­сини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Мало того, відповід­но до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Мона­ко (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою дер­жави є представник княжої династії Гримальді, що здій­снює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які оби­раються на 5 років шляхом загального, прямого і таєм­ного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо ж виявиться, що престол не зайнятий «через відсут­ність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — ввійде в її склад на пра­вах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «су­веренною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Франці­єю». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино — держава, розташована в північно-схід­ній частині Апеннінського півострова, в оточенні терито-


рії Італії, що має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість із санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та США.

Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Єв­ропі, заснована в 801 році, хоча перше нагадування про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в доку­ментах Xстоліття. Функції глави держави й уряду (Дер­жавний конгрес) виконують 2 рівноправних капітана-регента, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) із числа своїх членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. У Державний конгрес входять 10 міністрів, що одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами в 1906 році). З 1862 року Сан-Марино знахо­диться під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору сувере­нітет республіки носить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (має ходіння італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить у нумізматичних цілях власну мо­нету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і вин­ний спирт, організовувати на своїй території радіо— те­лестанції, ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в роз­мірі 9 млрд. лір. Сан-Марино перебуває в митному і по­штовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

При проведенні зовнішньої політики Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участь у військових і економічних угрупо­ваннях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європей­ського співробітництва в рамках СБСЄ-ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Ма­рино вступило в ООН.

Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суве­ренним утворенням. Його виникненню передувало створення в XIIстолітті в Палестині духовно-лицарського

100

101

/>ордена іоаннітів (госпитальєрів). Початковою резиден­цією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIIIстоліття іоан­ніти пішли зі Сходу і переїхали на остров Мальта, де з 1530 до 1798 роки функціонував створений ними Маль­тійський орден. З 1834 року після занепаду лицарсько­го острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.

Офіційною метою ордена є добродійність, він підтри­мує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Маль­тійського ордена є правовою фікцією.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Література:

Баймуратов М.А. Проблема международной пра­
восубъектности органов местного самоуправления Укра­
ины. — Одесса, 1996.

Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие,
предмет и система международного права /Ю.А. Бас-
кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

Мартыненко А.П. Права народов в современном
международном праве. — К., 1993.

Морозов Г.И. Международные организации: не­
которые вопросы теории.— М., 1974.

Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,
1970.

Тункин Г.И. Международная правосубъектность
(некоторые вопросы теории). — М., 1971.

Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенден­
ции развития международной правосубъектности. —
Казань, 1974.

Черкес М.Е. Международное право: Учебное по­
собие. — Одесса, 1998.

Черниченко СВ. Теория международного права.
В 2 т. Т.1. Современные теоретические проблемы. —
М., 1999.

10.Шаповал В. Державний лад країн світу. — К.,
1999.

Розділ 5

ВИЗНАННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття визнання

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мар­тене, міжнародне право «не може визнати, що дане сус­пільство існує, якщо воно не визнано державним зако­ном, або прийняти його за самостійний політичний ме­ханізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він/у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання — це односторонній добровільний акт дер­жави, у якому вона:

а)прямо чи побічно заявляє або про те, що розгля­
дає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і
має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б)про те, що вважає владу, що затвердилася не
конституційним шляхом у державі або на частині
її території, достатньо ефективною, щоб виступати в
міждержавних відносинах у якості представника цієї
держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держа-

102

103

ва погоджується з відповідними змінами в міжнарод­ному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктно-сті. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на вста­новлення між державою, що визнає, і державою, що ви­знається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці озна­чає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього ба­жання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утво­рення на колишній залежній території в результаті де­колонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і біль­ше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежно­сті, при соціальних революціях, а також при нелегітим-них засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтер­венції іншої держави — наприклад, «Турецької Респу­бліки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не ре­гламентується міжнародним правом. Воно здійснюєть­ся звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, ад­ресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на ос­нові акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманіт­них норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх на-

ступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюють­ся після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

конститутивна;

декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнан­ня надає дестинатору (адресату) відповідну конститую-ючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти су­б'єкта міжнародного права в міждержавних відноси­нах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному:

по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

по-друге, як показує практика, держави можуть існу­вати і вступати в ті або інші контакти з іншими держа­вами, а уряди, що прийшли до влади неконституцій­ним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжна­родного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Дру­гої світової війни, її прихильниками були Л. Оппен-гейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого по­ширення набула декларативна теорія, якої зараз при­тримується значна кількість вчених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не на­дає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить деклара­тивний (явочний) характер і спрямоване на встанов­лення стабільних, постійних міжнародних правовідно­син між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої дер­жави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «дер­жава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

105

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в між­народно-правових документах: стаття 9 Статуту Органі­зації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного жит­тя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом між­народного права такі утворення, що об'єктивно не мо­жуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), ви­знання набуває конститутивного або, точніше, квазіконс-титутивного характеру, надаючи видимість набуття яко­сті, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних про­цесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного спів­товариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли су­б'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнарод­ного співтовариства, це не може виключити його із сі­м'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних ор­ганізаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрід­не колективне визнання. Практика цієї міжнародної уні­версальної організації з даного питання дуже різнома­нітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єги­пет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Араб­ській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості но­вого члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із

106

Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифі­кований і його утворює, головним чином, група звичай­них міжнародно-правових норм, що регулюють усі ста­дії визнання нових держав і урядів, включаючи юриди­чні наслідки визнання. Інститут визнання носить ком­плексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі нор­ми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2. Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнан­ня:

de facto;

de jure;

ad hoc.

Визнання defacto— це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життє­здатні. Воно може спричинити встановлення консуль­ських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання defactoє практичне визнання, що включає в себе економі­чні і культурні контакти, при відсутності повних кон­тактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої від­булося визнання defacto, вступає в міжнародні відноси­ни як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав defactoТимчасовий уряд Алжирської Республіки.

107

/>/>Як правило, через якийсь час визнання defactoтранс­формується у визнання dejure.

Визнання dejureповне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання dejureздатне спри­чинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кор­доном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди всту­пають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але вод­ночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випад­ку говорять про визнання adhocданій ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (США і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких ви­падках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

3. Види визнання

Види визнання розрізняють у залежності від дести-наторів визнання. Можна виділити традиційні види ви­знання (держав і урядів) і попередні або проміжні (ви­знання націй, сторони, що повстала або воює, організа­ції опору й урядів в еміграції /вигнанні/).

108

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держа­ва, що виникла в результаті революції, війни, об'єднан­ня або поділу держав і т.д. Основним критерієм ви­знання в даному випадку виступає незалежність визна­ної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встанови­лася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що вста­новився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній дер­жаві або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, вста­новлюють режим апартеїду, або вони створені в пору­шення принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання без­посередньо адресується йому.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в держа­ві. Історії міжнародного права відомі спеціальні докт­рини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктри­на Товара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Ес­тради), що сформувалися на початку XXстоліття в практиці держав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальва­дору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного переворо­ту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в кон­ституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністер­ства закордонних справ Мексики про визнання держав

109

/>від 27 вересня 1930 року, у якому закріплене положен­ня про те, що уряд Мексики інструктував своїх дипло­матичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мексика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «… створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить пози­тивну або негативну оцінку з питання про закономір­ність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнан­ня уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держа­ви вправі вирішувати питання про уряд і форму прав­ління і що повага суверенних прав є головним принци­пом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а)уряд здійснює дійсний контроль над більшою
частиною країни й ефективне керівництво нею;

б)у процесі приходу до влади нового уряду не

були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тим­часовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання defactoнового уряду виражається різно­манітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене

110

значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання defactoуряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його су­дової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання dejureнового уряду витікає або з визначе­ної заяви, або з позитивного факту, що однозначно по­казує наявність наміру надати це визнання (конклюдент-ні дії). При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання dejureнового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така прак­тика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити неза­конний характер фашистської окупації ряду європей­ських країн і позбавлення їхньої державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знай­шли захисток в інших країнах, або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комі­тет національного визволення, що очолювався генера­лом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:

а)тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б)наявності підпорядкованих такому уряду вій­
ськових формувань, що борються за визволення сво­
єї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з
чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною
Армією; армія Крайова Рада народова (у польського
уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що
воювала разом із Червоною Армією (у Люблинсько-
го уряду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман»,
що боролася разом із Червоною Армією, і військові
формування в Північній Африці у французького

УРЯДУ).

111

/>Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втра­чає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнан­ня учасника міжнародно-правових відносин, що регу­люються законами і звичаями війни і виникають у зв'яз­ку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися зако­нів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фа­ктично трансформувалося в міжнародно-правовий ін­ститут визнання органів і організацій національно-ви­звольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї дер­жави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемокра­тичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньо­державних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять по­всталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сто­рони в громадянській війні полягає в тому, що в остан-

112

ньому випадку такий статус виникає у внутрішньодер­жавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що припускає менший об­сяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учас­никам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захистку, а держава, що дала захисток, зобов'я­зана їх розглядати як комбатантів (учасників військо­вих дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотри­муватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання в якості повсталої сторони в сучасній між­народно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

Література:

Баскин Ю.А., Фельдман Д.И. История междуна­
родного права. — М., 1990.

Признание в современном международном праве
/Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

113

/>Розділ 6

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види міжнародного правонаступництва

Під міжнародним правонаступництвом розумієть­ся перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжна­родного права (правопопередника) до іншого (право­наступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Правонаступництво вважається одним із найдавні­ших інститутів міжнародного права. Гуго Гроцій у своє­му трактаті «Про право війни і миру» увів поняття повного правонаступництва. Емерік де Ваттель у книзі «Право народів» відзначав, що держава-правонаступни-ця зобов'язана виплачувати борги іншим державам.

Правонаступництво виникає:

при розпаді федерації;

при інших територіальних змінах (розпаді дер­
жави на дві і більше держави, злитті держав або вход­
женні території однієї держави до складу іншої);

при соціальних революціях;


при розпаді колоніальної системи.
Об'єктами правонаступництва можуть бути:

територія;

договори;


державна власність;

державні архіви;

державні борги;

членство в міжнародних організаціях.
Існують такі види правонаступництва:


повне універсальне — коли до правонаступни­
ка переходять усі права й обов'язки правопопередника
(наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

неповне (часткове) — коли до правонаступника
переходить частина прав і обов'язків або тільки права
чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим право­
наступником СРСР з питаннь ядерної зброї);

відсутність правонаступництва (tabularasa—
чиста дошка) — коли новий суб'єкт міжнародного права
відмовляється від усіх прав і обов'язків правопоперед­
ника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями
по міжнародних договорах (після поділу англійським
урядом у 1947 року Індії на 2 домініона — Індійський
Союз і Пакистан — Індія оголосила про прийняття на
себе всіх боргів, що належать території Пакистану, хоча
обговорила можливість наступних регресних вимог до
Пакистану).

Зважаючи на те, що основними суб'єктами міжнаро­дного права є держави, у міжнародному праві мова йде насамперед про їхнє правонаступництво. В даний час основні питання правонаступництва держав урегульо­вані в двох універсальних договорах: Віденській кон­венції про правонаступництво держав стосовно дого­ворів від 23 серпня 1978 року /далі: Віденська кон­венція 1978 року/ (Україна приєдналася до даної кон­венції 17 вересня 1992 року) і Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року /далі: Віденська конвенція 1983 року/ (Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року). Ці конвенції поки що не набрали чинності, тому їхні норми застосовуються в якості міжнародних звичаїв.

114

115

/>    продолжение


--PAGE_BREAK--2. Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів

Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступ­ництво тільки стосовно договорів, що укладені в писем­ній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступниц­тва стосовно договорів:

а)у разі створення в результаті деколонізації нової
незалежної держави діє принцип tabularasa(«чистої
дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укла­
деними колишніми державами-метрополіями;

б)нова незалежна держава не зобов'язана збері­
гати який-небудь договір або ставати його учасни­
ком тільки тому, що в момент правонаступництва
цей договір був чинним у відношенні території —
об'єкта правонаступництва;

в)нова держава може стати учасницею будь-яко­
го багатостороннього договору, що був у силі для те­
риторії правонаступництва, шляхом повідомлення
про правонаступництво. Якщо до моменту правона­
ступництва держава-попередниця підписала договір
з умовою ратифікації, прийняття або затвердження,
правонаступник може стати учасником договору,
ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його
(крім випадків несумісності участі правонаступни­
ка з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною те­риторії іншої держави, стосовно цієї території:

а)договори держави-попередниці втрачають силу;

б)договори держави-правонаступниці набувають
сили, крім випадків, коли застосування цих догово­
рів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.
Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від­
ношенні території — об'єкта правонаступництва вва­
жається чинним і для держави-правонаступниці, якщо
нова держава домовилася про це з контрагентом або це
випливає з її поводження.

116

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до право­наступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують зна­ходитися в силі для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться пись­мові повідомлення депозитарію договору і/або його уча­сникам.

3. Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів

Віденською конвенцією 1983 року встановлені пра­вила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність — це майно, а також права й інтереси, що на момент правона­ступництва належали відповідно до внутрішнього пра­ва держави-попередниці, цій державі.

Державні архіви являють собою сукупність доку­ментів будь-яких давнини і роду, зроблених або набу­тих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва від­повідно до її внутрішнього права, і такі, що зберіга­ються під її контролем у якості архівів для різнома­нітних цілей.

Під державним боргом розуміється будь-яке фінан­сове зобов'язання держави стосовно іншої держави, між­народної організації або будь-якого іншого суб'єкта між­народного права, що виникло відповідно до міжнарод­ного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступ-ництві регулюється угодами між державою-попередни­цею і державою-спадкоємницею. При відсутності та­ких угод діють наступні правила:

а) При передачі частини території держави іншій

державі до правонаступника переходять:

117

/>усе нерухоме майно, що знаходиться на відпо­
відній території, а також рухоме майно, пов'язане з
діяльністю держави на даній території;

частина архівів, що стосується відповідної те­
риторії і необхідна для її нормального управління;

державний борг (у справедливій долі).

б)При створенні нової незалежної держави на
території держави-попередниці до держави-правона-
ступниці переходять:

нерухоме майно, що знаходиться на її терито­
рії, а також нерухомість, що належить державі-попе-
редниці і знаходиться за кордоном. До правонаступ­
ника переходить також рухоме майно, що знаходиться
на території держави-попередниці;

архіви, що належать її території, а також час­
тина інших архівів, необхідних для нормального
управління.

Державні борги до правонаступника не переходять.

в)При об'єднанні декількох держав в одну до пра­
вонаступника переходять: уся власність держав-по-
передників, їхні архіви і борги.

г)При відділенні частини території від держави
до правонаступника переходять:

нерухоме майно, що знаходиться на даній те­
риторії, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і
частина іншого рухомого майна (у справедливій долі);

частина архівів, що стосується даної території,
а також інші архіви, необхідні для управління нею;

державний борг (у справедливій долі).

д)При поділі держави, коли частини території
утворюють дві або декілька держав-правонаступниць,
до правонаступників переходять:

нерухоме майно, що знаходиться на їх терито­
рії, а також рухома власність, що належить їй;

частина архівів, що стосується даної території,
а також інші архіви, що мають безпосереднє відно­
шення до неї;

державний борг (у справедливій долі).

    продолжение
--PAGE_BREAK--4. Правонаступництво України

в зв'язку з припиненням існування СРСР

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з най­важливіших наслідків припинення існування Радянсь­кого Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначи­ла правонаступництво в тих випадках, коли в силу між­народного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укла­дання відповідних міжнародних угод.

Одностороннім волевиявленням установлена безпе­рервність держави України, її територіальне наступни­цтво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існу­вання України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищого представниць­кого органа, що має виключне право виступати від імені всього народу — Верховної Ради УРСР, на основі вер­ховенства Конституції.Тут же проголошувалися вста­новлення українського громадянства, територіальне вер­ховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.

У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золо­тому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки.

Подальший розвиток ця тенденція одержала в Зако­ні України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступниц­тво». Відповідно до цього Закону:

з моменту проголошення незалежності України
вищим органом державної влади в Україні була її Вер­
ховна Рада;

до прийняття нової Конституції України діяла
Конституція УРСР;

закони й інші акти УРСР діяли на території Укра­
їни за умови, якщо вони не суперечили законам Укра-

118

119

/>їни, прийнятим після проголошення незалежності України;

органи держави, сформовані на основі Конститу­
ції УРСР, діяли до створення органів держави на осно­
ві Конституції України;

державним кордоном України був її державний
кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;

Україна підтверджувала свої зобов'язання по між­
народних договорах, що були ратифіковані УРСР до про­
голошення незалежності України, і проголошувала себе
правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР,
що не суперечать Конституції України й інтересам Ре­
спубліки;

Україна не несла відповідальності по кредитних до­
говорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року
без згоди України;

усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на мо­
мент проголошення незалежності України на її тери­
торії, ставали громадянами України.

При укладанні міжнародних договорів з різноманіт­них аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів.

Угода про створення Співдружності Незалежних Дер­жав від 21 грудня 1991 року містить гарантії держав-учасниць СНД з виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР. Так, рі­шеннями 1992 року про участь держав-учасниць СНД у Договорі між СРСР і США про ліквідацію їхніх ра­кет середньої і меншої дальності 1987 року, у Договорі між СРСР і США про обмеження систем протиракет­ної оборони 1972 року держави-правонаступниці СРСР, у тому числі й Україна, підтвердили свою участь у цих договорах стосовно їхніх територій і з урахуванням їхніх національних інтересів.

Кожна з держав СНД, у тому числі й Україна, пого­дившись із тим, щоб членство СРСР в ООН було продов­жено Російською Федерацією, самостійно вступали (крім

120

України і Білорусії) в ООН, ставали учасницями різних міжнародних договорів.

Для рішення проблем правонаступництва і на осно­ві Меморандуму про порозуміння з питання правона­ступництва у відношенні договорів колишнього СРСР, що представляють взаємний інтерес 1992 року, Радою глав держав СНД 20 березня 1992 року була створена комісія з правонаступництва у відношенні договорів, що представляють взаємний інтерес, державної власно­сті, боргів і активів колишнього Союзу РСР, у рамках якої було підготовлено значне число угод між держа­вами колишнього СРСР (наприклад, Договір про право-наступництво стосовно колишнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 року, Угода глав держав-учасниць СНД про власність колишнього Союзу РСР 1991 року, Угода про розподіл усієї власності колиш­нього Союзу РСР за кордоном 1992 року, Декларація глав держав-учасниць СНД про міжнародні зобов'язан­ня в галузі прав людини й основних свобод 1993 року та ін.). Україна є учасницею більшості з цих договорів.

Так, 6 липня 1992 року між Україною, Вірменією, Бі­лорусією, Казахстаном, Киргизією, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбеки­станом була підписана Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, що знаходилася у володінні, ко­ристуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Під вла­сністю, зокрема, розумілася: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за рубежем і прибуток від їхньої експлуатації; власність СРСР і прибуток від дія­льності юридичних осіб, що знаходилися під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт із міжнародних угод СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках — від 0,70 (для Туркменістану) до 61,34 (для Російської Федерації). Україна одержала 16,37 %. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії склала 4,77 % і цією угодою не розглядалася.

121

/>У цей же день 1992 року між тими ж суб'єктами за участю України була підписана Угода про правонаступ-ництво стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголо­шення цілісності архівних фондів колишньої Російсь­кої імперії і Союзу РСР. Угодою передбачався перехід під юрисдикцію держав-учасниць СНД державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди ма­ють право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території й у різний час виявилися за їхніми межа­ми. Крім того, передбачена можливість використання державами-учасницями на основі укладання спеціаль­них двосторонніх угод архівів, що знаходяться в розпо­рядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій.

У 1992-1994 роках були укладені двосторонні уго­ди між Україною, з одного боку, і Азербайджаном, Вір­менією, Грузією, Казахстаном, Молдавією, Російською Фе­дерацією, Таджикистаном, Узбекистаном — з іншого, про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу й активів колишнього Союзу     продолжение

--PAGE_BREAK--РСР.

Література:

Аваков М.М. Правопреемство освободившихся
государств. — М., 1983.

Признание в современном международном праве
/Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

Суверенітет України і міжнародне право /Відп.
ред. В.Ц. Денисов, B.I. Євінтов. — К., 1995.

Тункин Г.И. Международная правосубъектность
(некоторые вопросы теории). — М., 1971.

Черкес М.Е. Международное право: Учебное по­
собие. — Одесса, 1998.

Черниченко СВ. Теория международного права.
В 2 т. — Т.1. Современные теоретические проблемы. —
М., 1999.

122

Розділ 7

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І САНКЦІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності

Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжна­родного права для них наступає відповідальність. Отже, можливо стверджувати, що відповідальність суб'єктів міжнародного права є необхідною умовою й елементом визнання їх саме в якості таких суб'єктів.

Міжнародно-правова відповідальність — це юридич­ний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати на­слідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнарод­ного права невиконанням або неналежним виконан­ням розпоряджень міжнародного права.

Невиконання або неналежне виконання міжнарод­но-правових розпоряджень виявляється в тому, що дер-жава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподія­ла шкоду іншій державі.

Зміст правовідносин міжнародно-правової відповіда­льності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі пра­вопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відпо­відальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідаль-

123

/>ності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Слід мати на увазі, що на практиці поведінка су­б'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій яко­сті. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причо­му дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідаль­ності не несе, хоча ця особа займає певну державну по­саду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатич­ний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій дер­жаві, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава від­повідальності не несе.

Підставами міжнародно-правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави між­народно-правової відповідальності:

юридичні;

фактичні;

процесуальні.

Під юридичними підставами розуміють міжнарод­но-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публіч­ного права, відповідно до яких те або інше діяння вва­жається міжнародним правопорушенням. Слід врахо­вувати, що при міжнародному правопорушенні пору­шується не сама норма міжнародного права, а зобов'я­зання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік

джерел юридичних основ відповідальності є більш ши­роким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є:

міжнародний договір;

міжнародний порядок;

рішення міжнародних судів і арбітражів;

резолюції міжнародних організацій (наприклад,
статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну
відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень
Ради Безпеки ООН);

    продолжение
--PAGE_BREAK--

односторонні міжнародно-правові зобов'язання
держав, що встановлюють юридично обов'язкові прави­
ла поведінки тільки для держави, що взяла такі зобо­
в'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.).

Фактичною підставою міжнародно-правової відпо­відальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання.

Під процесуальними підставами міжнародної від­повідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єк­тів до відповідальності. В одних випадках такий про­цесуальний порядок детально регламентований і закріп­лений у міжнародно-правових актах, в інших — його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність є найстарі­шим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнарод­них нормах.

Незважаючи на це, питання відповідальності в між­народному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання від­повідальності держав, у випадку заподіяння шкоди осо­бистості або майну держави. Але її підсумки виявили­ся безрезультатними, тому що в ході конференції між

124

125

/>/>/>державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асам­блеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рам­ках ООН багатосторонню конвенцію про відповідаль­ність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії.

Тому Комісією був призначений інший спеціальний доповідач — італійський професор Р. Аго, який діяв більш успішно. Протягом 1969-1980 років їм було по­дано 8 доповідей, що пізніше були покладені Комісією в основу частини 1 Проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 року комісія працює над частинами 2 і 3 проек­ту статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповіда­льності» і «Здійснення міжнародної відповідальності та врегулювання спорів».

Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в по­передньому порядку статей:

усяке протиправне міжнародне діяння держави
спричиняє міжнародно-правову відповідальність дер­
жави;

діяння держави може бути кваліфіковане як між­
народно-правове лише на підставі міжнародного права;

порушення державою міжнародного зобов'язан­
ня в наявності лише в тому випадку, коли поводження
або діяння цієї держави не відповідають тому, що ви­
магає від нього зазначене зобов'язання, поза залежніс­
тю від того, чи носить воно звичайний або договірний
характер.

Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відповідальність держав постало встановлення двох видів відповідальності держав:

а) за правомірні дії — що включає обов'язок від­шкодувати матеріальний збиток, заподіяний у резуль­таті дій, що не порушують норми міжнародного пра­ва, причому тільки в тому випадку, якщо таке від-

шкодування передбачається спеціальним міжнарод­ним договором (абсолютна відповідальність);

б) за неправомірні дії — що включає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, за­подіяну іншому суб'єкту, у результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання. У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнарод­ної відповідальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що проводилася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році.

Міжнародно-правова відповідальність признається одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, тобто практично виступає основою загального між­народного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді най­важливіших міжнародних документів основного хара­ктеру, зокрема в Декларації про принципи міжнарод­ного права, що стосуються дружніх відносин між дер­жавами, від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, що агресивна війна є злочином проти миру, що спричиняє відповідальність з міжнародного права. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року також містить положен­ня, що згадують про міжнародну відповідальність дер­жав. Деякі питання про відповідальність держав одер­жали свою кодифікацію. Вони були врегульовані уго­дами, частіше всього двосторонніми або багатосторонні­ми на регіональному рівні.

2. Поняття міжнародного правопорушення

Міжнародне правопорушення являє собою складне пра­вове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнаро­дного правопорушення розглядається міжнародно-про­типравне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у

126

127

/>якому є ознаки (елементи) складу міжнародного право­порушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі

основні ознаки:

міжнародна суспільна небезпека;

протиправність;

причинно-слідчий зв'язок між протиправним ді­
янням і шкідливими наслідками, що наступили;

карність.

Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завда­ти шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються між­народним правом.

Протиправність правопорушення обумовлена пору­шенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються пра­ва інших суб'єктів.

Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою озна­кою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'я­сувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне пра­вопорушення. Якщо це не вдасться з'ясувати або вияв­ляється інша причина, відповідальність даного суб'єк­та не наступає.

Карність є правовим наслідком, закономірним ре­зультатом правопорушення. Признаючи певні діяння правопорушеннями, суб'єкти міжнародного права вста­новлюють можливість притягнення правопорушника до міжнародно-правової відповідальності.

У міжнародному правопорушенні, подібно внутріш­ньодержавному, виділяється склад міжнародного пра­вопорушення, що являє собою сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, на підставі яких порушники залу­чаються до відповідальності. Проте слід враховувати, що елементи складу міжнародного правопорушення не завжди ідентичні таким елементам у внутрішньодер­жавному праві.

До складу міжнародного правопорушення входять: — об'єкт міжнародного правопорушення — це ті бла­га матеріального або нематеріального характеру, на які

зазіхає міжнародне правопорушення (міжнародний пра­вопорядок, система міжнародних відносин, що склала­ся, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнарод­ний правопорядок, установлені міжнародними зобов'я­заннями);

об'єктивна сторона міжнародного правопорушен­
ня — вона виявляється у вигляді діяння суб'єкта між­
народних відносин, який порушує міжнародно-правові
зобов'язання, що спричиняє міжнародно-правову відпо­
відальність. Як і у внутрішньодержавному праві діян­
ня міжнародно-протиправного характеру може виража­
тися зовні у формі як дії (активне поведінка правопо­
рушника), так і у формі бездіяльності (невиконання
суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію);

суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже
відзначалося, можуть виступати тільки держави. Деякі
автори відносять до числа суб'єктів міжнародного пра­
вопорушення інших суб'єктів міжнародного права,
зокрема міжнародні організації або інші підприємства,
організації і навіть окремих індивідів, що вчинили між­
народно-протиправні діяння. На цій підставі вони роз­
ширюють коло міжнародних правопорушень, про що
більш докладно буде говоритися нижче.

Вважається, що при вчиненні міжнародного право­порушення зазначеними суб'єктами, за винятком між­народних організацій, в остаточному підсумку відпові­дальність усе ж буде нести держава:

а) держава буде нести міжнародну відповідаль­ність за дії свого законодавчого органу у разі прийн­яття останнім закону або іншого нормативного акту, що йде врозріз із міжнародними зобов'язаннями да­ної держави (наприклад, при обнародуванні законо­давчого акту про одностороннє обмеження прав іно­земців, що знаходяться на території цієї держави), або неприйняття закону або іншого нормативного акту, необхідного для виконання її міжнародного зобов'язання (міжнародна відповідальність у цьому випадку наступить тільки у разі, якщо це заподіяло моральну або матеріальну шкоду);

129

/>б)держава найбільш часто несе міжнародну від­
повідальність за діяння своїх виконавчих органів (мі­
ністерств і відомств, армійських і поліцейських під­
розділів, прикордонних і спеціальних служб, навіть
за дії органів нижчої ланки виконавчої влади);

в)міжнародна відповідальність держави може
мати місце і внаслідок порушення її міжнародних
зобов'язань діяннями органів судової влади. Звісно
ж, питання відповідальності держави за дію своїх
судових органів є дуже складним, адже загальновідо­
мо, що невід'ємною рисою суверенної і демократич­
ної держави є повага незалежності і самостійності
судової влади. Але не слід забувати і те, що, незважа­
ючи на свою незалежність від інших гілок єдиної
державної влади і підпорядкування тільки закону,
суди є органами держави, тому їхнє поводження роз­
глядається в міжнародній практиці як поводження
самої держави;

г)держава несе міжнародну відповідальність за
протиправне поведінку її адміністративно-територі­
альних одиниць і організацій, уповноважених вико­
нувати державно-владні функції (мається на увазі
діяння її посадових осіб). Причому держава не може
ухилитися від відповідальності, посилаючись на ті
обставині, що відповідно до внутрішнього законодав­
ства ці дії не слід було чинити або слід було вчини­
ти іншим чином. Недарма в статті 27 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969
року закріплене положення, відповідно до котрого
держава «не може посилатися на положення свого
внутрішнього права в якості виправдання для неви­
конання нею договору»;

д)держава несе міжнародно-правову відповідаль­
ність, якщо її фізична особа, що не володіє офіцій­
ним державним статусом, своїми діями зазіхає на
права й інтереси іншої держави, що охороняються
міжнародним правом, — за незабезпечення захисту
цих прав та інтересів (замах на честь і гідність, жит­
тя і здоров'я представників іноземної держави, на честь

і гідність іноземної держави, образа її прапора і герба, напад на її дипломатичне представництво та ін.). Тут слід мати на увазі, що відповідальність держави наступає не за самі дії фізичних осіб, а за невиконан­ня своїх зобов'язань із забезпечення прав і закон­них інтересів іноземної держави на своїй території, що стало можливим у результаті бездіяльності державних органів та їхніх посадових осіб, поклика­них захищати ці права й інтереси. У відношенні відповідальності міжнародних органі­зацій, зокрема міжнародних міжурядових організацій, слід зазначити, що доктрина і практика міжнародного права виходять із того, що міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права є і суб'єктами міжнарод­но-правової відповідальності. Проте в силу того, що міжнародні організації є досить молодим суб'єктом міжнародного права, проблема їх міжнародно-правової відповідальності знаходиться в стадії розробки.

Водночас у доктрині складається думка, що міжна­родна відповідальність міжнародної організації грун­тується на її правосуб'єктності і безпосередньо випли­ває з неї. Ця відповідальність носить специфічний ха­рактер, її обсяг і межі неоднакові, тому що вони зале­жать від обсягу правосуб'єктності і природи міжнарод­них організацій.

Відповідальність міжнародної організації може ви­никнути у разі порушення її органами і посадовими особами як статутних положень організації (внутріш­нього права організації), так і загальних норм міжна­родного права. Не знімається питання про відповідаль­ність міжнародної організації і при порушенні нею (її органами) норм внутрішньодержавного права.

В даний час у ряді міжнародних договорів містяться певні положення про відповідальність міжнародних ор­ганізацій. Так, наприклад, стаття 57 Статуту ООН пе­редбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях (економічній, соціальній, культу­ри і т.д.). У відповідності зі статтями Vі XIIКонвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну

130

131

/>космічними об'єктами, 1972 року, міжнародна органі­зація, що здійснює або організує запуск космічного об'­єкта, відповідає за будь-яку заподіяну цим об'єктом шкоду. При цьому несуть відповідальність і держави, що беруть участь у такій організації, — суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у від­ношенні правопорушника до вчиненого ним діяння і його наслідків і виявляється у формі провини. Проте в міжнародній доктрині у відношенні провини єдина думка відсутня. Слід зазначити, що й у міжнародній практиці і доктрині склалася думка, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна.

Водночас деякі вчені думають, що суб'єктивна сторо­на міжнародного правопорушення може виражатися як у формі наміру, так і у формі необережності. Але між­народна доктрина, як правило, не використовує розпо­діл наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевненість. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто викорис­товують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більш того, деякі склади міжнародних злочинів сконс­труйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обо­в'язковий елемент складу правопорушення в них від­сутня. Мова йде про так звану «відповідальність неза­лежно від провини», зокрема про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (на­приклад, зброєю масового знищення, повітряними си­лами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).

    продолжение


--PAGE_BREAK--3. Види міжнародних правопорушень

У доктрині і практиці міжнародного права міжна­родні правопорушення не мали чіткого розподілу на види або групи на різних підставах, хоча деякі спроби їхнього виділення починалися. Так, наприклад, у Де­кларації глав союзних держав від 24 травня 1915 року, прийнятій з ініціативи Росії в зв'язку з геноцидом вір-

менів у турецькій Османській Імперії, це діяння квалі­фікувалося як «злочин проти людства і цивілізації». До другої половини XXсторіччя міжнародна доктрина починає підрозділяти міжнародно-протиправні діяння держав на злочини і правопорушення. За проектом Комісії міжнародного права до міжнародних злочинів належать такі міжнародно-протиправні діяння, які по­рушують міжнародні зобов'язання, що є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнарод­ним співтовариством у цілому (наприклад, агресія, апа­ртеїд, геноцид, рабство, расизм, найманство та ін.).

Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнародний злочин» одержало шляхом закріплен­ня в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу, що є невід'ємною частиною Угоди між СРСР, СІЛА, Велико­британією і Францією про судове переслідування і по­карання головних військових злочинців європейських країн осі від 8 серпня 1945 року. У ньому міститься перелік міжнародних злочинів, за вчинення яких пе­редбачається міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що, діючи в інтересах європейських кра­їн осі індивідуально або в якості членів організації, вчи­нили ці злочини.

Подальший розвиток поняття «міжнародний злочин» одержало у статті І Конвенції про попередження зло­чину геноциду і покарання за нього 1948 року; статті І Конвенції про незастосування терміну давнини до вій­ськових злочинів і злочинів проти людства 1968 року; статті І Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року; статті 5 Визначення аг­ресії, затвердженому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. У цей же історичний період намічається тенденція до визнання в якості між­народного злочину застосування державою першою ядерної зброї.

Всі інші протиправні діяння Комісія міжнародного права запропонувала вважати міжнародними правопо­рушеннями.

132

133

/>/>Комісія висловила також попередню думку про нас­лідки зазначеного розподілу міжнародно-правових ді­янь: у разі злочинів суб'єктом пред'явлення претензії до правопорушника може виступати будь-яка держава або група держав, а у випадку правопорушення— тіль­ки безпосередньо постраждала держава.

Претензія може бути пред'явлена державі у вигля­ді зобов'язання провини або відповідно до термінології Комісії міжнародного права — «у вигляді присвоєння державі поведінки, що представляє собою порушення міжнародного зобов'язання, коли в наявності є основні ознаки міжнародного правопорушення».

Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий роз­поділ міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнарод­них правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:

Міжнародні злочини;

Злочини міжнародного характеру;

Інші міжнародні правопорушення (міжнародні
делікти).

Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб'єктами їх вчинен­ня, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності.

Міжнародні злочини це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпе­чення життєво важливих інтересів міжнародного спів­товариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:

здійснюються державами, посадовими особами дер­
жав, що використовують механізм держави в злочин­
них цілях, а також рядовими виконавцями;

здійснюються в безпосередньому зв'язку із дер­
жавою;

зазіхають на міжнародний мир і безпеку,

загрожують основам міжнародного правопорядку;

—спричиняють відповідальність держави як суб'єкта
міжнародного права і персональну кримінальну відпо­
відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод­
ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо­
нальної) юрисдикції.

Під злочином міжнародного характеру розуміють ді­яння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізич­них і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користу­ються міжнародним захистом; підробка грошових зна­ків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.

Злочини міжнародного характеру:

торкаються інтересів двох або декількох держав,
юридичних осіб і/або громадян;

здійснюються окремими фізичними особами поза
зв'язком із політикою держави;

—спричиняють персональну відповідальність пра­
вопорушників у рамках національної юрисдикції.

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи. Таким же чином їх визна­чала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення, і т.д.

Міжнародні делікти:

не носять характеру злочинів і не мають суспіль­
ної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжна­
родного характеру;

можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами
міжнародних правовідносин, що порушують положен­
ня розпоряджень міжнародно-правових норм;

спричиняють відповідальність суб'єктів, що може
виражатися у формі самообмежень, які випливають у
результаті офіційного визнання протиправності пове­
дінки суб'єкта.

134

135

/>    продолжение

--PAGE_BREAK--4. Види і форми відповідальності

Існує два види міжнародно-правової відповідально­сті держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і не­матеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі.

Політична відповідальність, як правило, супровод­жується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю.

Найбільш поширеними формами політичної відпо­відальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинен­ня членства або виключення із міжнародної організа­ції), декларативні рішення.

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної від­повідальності припускає обов'язок держави-правопоруш-ниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідно­сті іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшко­дувати шкоду, заподіяну правопорушенням):

офіційне вираження жалю або співчуття;

приношення вибачень;

приношення запевнень у тому, що подібні акції
не повторяться в майбутньому;

карне покарання винних осіб;

видання нормативного акту з визнанням своєї
провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в
майбутньому;

посилання спеціальної делегації в ображену
державу;

вшанування постраждало! держави шляхом
підняття прапора постраждало! держави в столиці
держави-деліквента, або віддання їй честі військовим
формуванням з артилерійським салютом або вико-

136

нанням її державного гімну, або сполученням того

й іншого і т.п.

Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація — це такий вид політичної відповідаль­ності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом рестора­цій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат.

Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фа­шистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася знач­ної частини своєї території, але на частині, що залиши­лася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці.

Декларативні рішення виражаються у формі рішен­ня міжнародного судового органу або організації, що ви­знають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням. Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і по­кликана покласти на винну державу обов'язок загла­дити цей збиток, заподіяний правопорушенням.

Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції.

Під репараціями (від лат. reparatioвідновлен­ня) — розуміють відшкодування державою-поруш-ницею заподіяної нею шкоди.

Історично свій початок репарації беруть від інститу­ту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному

137

праві з глибокої давнини і до кінця XIXсторіччя і носили характер данини. У їхню основу було покладе­не «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною дер­жавою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відверто­го грабежу населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені статті 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте і під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробці Вер­сальского мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, замінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені су­часним міжнародним правом. Фактично, на зміну кон­трибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідаль­ності держав, застосовувані в даний час.

Якщо при сплаті контрибуцій, що носили неправо­мірний характер, нанесений збиток ніяким чином з ними не зв'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають право­мірний характер, потрібно, щоб збиток, заподіяний по­терпілій державі, був доведений.

При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін.

Реституція являє собою відшкодування правопоруш­ником матеріального збитку в натурі (повернення не­правомірно захопленого майна: того ж самого — конк­ретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткуван­ня заводів та ін.).

Різновидом реституції виступає субституція — за­міна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

138

    продолжение

--PAGE_BREAK--5. Обставини, що виключають відповідальність держав

Відповідно до загальних принципів міжнародної від­повідальності держав усяке міжнародно-правове діян­ня держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в на­явності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому правильно слід оціни­ти позицію, що склалася в доктрині міжнародного пра­ва, відповідно до якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти, поки міжнародне зобо­в'язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі вико­нанню державою своїх зобов'язань, у тому числі з вико­нання їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави, через те, що тут відсутнє про­типравне діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, ви­значатися нормами міжнародного права. У цьому від­ношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключа­ють відповідальність держав. До таких обставин на­лежать:

згода держави;

відповідні заходи у відношенні міжнародно-про­
типравного діяння;

форс-мажор і непередбачений випадок;

лихо;

стан необхідності;

самооборона.

У відношенні обставини, що носить найменування «згода держави», стаття 29 Проекту говорить:

«Правомірним способом дана згода держави на вчи­нення іншою державою певного діяння, що не відпові-

139

/>/>/>/>дає зобов'язанню останньої у відношенні першої дер­жави, виключає протиправність цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». Наприклад, введення іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушен­ня суверенітету держави, а найчастіше, як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здій­снена на прохання або за згодою держави (прикладом тут може слугувати введення індійських військ на те­риторію Шрі-Ланки в 1987 році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).

Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між управочиненим і зобов'язаним суб'єк­тами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному ви­падку.

Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:

згода держави повинна бути міжнародно-право­
мірною;

згода повинна бути ясно вираженою, а не такою,
що припускається;

згода повинна передувати вчиненню дії;

діяння, на вчинення якого отримана згода, повин­
но відбуватися в межах узгоджених його умов, що сто­
суються місця, часу, засобів і інших обставин діяльнос­
ті зобов'язаної держави.

Проте міжнародне право пред'являє певні вимоги і до управочиненої держави, що дає згоду:

управочинена держава вправі давати згоду на ді­
яльність іншої держави тільки в межах своєї території,
а також стосовно до своїх суверенних прав і юрисдик­
ції, що діють в межах недержавної території (континен­
тальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите
море і т.д.);

згода управочиненої держави не може бути дана
на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам
міжнародного права (наприклад, згода на використан-

ня своєї території для вчинення агресії у відношенні третьої держави). Під відповідними заходами стосов­но міжнародно-протиправного діяння, що виключають відповідальність держави, стаття ЗО Проекту розуміє дії держави, викликані протиправними діями іншої дер­жави. Таким чином, дії держави стосовно держави-пра-вопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сто­рони. Мова, таким чином, йде про закономірні «відпо­відні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступ­ному розділі цієї глави. Такі заходи можуть бути за­стосовані не тільки потерпілою державою, але також за її дорученням компетентною міжнародною організаці­єю (ООН, відповідною регіональною організацією).

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо дія­льність держави була викликана форс-мажором (непе­реборною силою) або непередбаченим випадком (непе­редбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і ви­значеної різниці між ними. Стосовно цих подій перед­бачається, що вони не дозволили державі діяти належ­ним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поводження не відпо­відає цьому зобов'язанню.

При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (зе­млетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т.д.) або діяльністю людей. В умовах таких ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'­єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам свого міжнародного зобов'язання, або встано­вити, що дана її поведінка не відповідає необхідному. Слід зазначити, що форс-мажор як підстава для звіль­нення від відповідальності передбачений, наприклад, у статті 18 Конвенції ООН з морського права 1982 року. Ситуація крайнього лиха (стаття 32 Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком,

/>








/>/>вона передбачає виключення протиправності діяння дер­жави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану дер­жаву, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей. Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха, тобто дії орга­ну або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які піддаються надзвичайній не­безпеці.

Найбільш яскравим прикладом зазначеної ситуа­ції є дії капітана морського судна, яке терпить лихо, з укриття від шторму в іноземному порту, що чиняться без відповідного на це дозволу. У цьому випадку фор­мально має місце порушення меж іншої держави, проте ці дії відбулися в силу виняткових обставин.

Лихо як обставина, що виключає відповідальність дер­жави, передбачено, наприклад, у статті 98 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід, проте, мати на увазі, що держава усе ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла виникненню си­туації крайнього лиха або якщо її поведінка, про яку йде мова, могла викликати більш тяжке лихо. Напри­клад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух у порту іншої держави, де він намага­ється укритися і провести необхідний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності.

Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави. Правова регламентація такої ситуа­ції в пункті 1 зазначеної статті виглядає таким чином: «Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобо­в'язанню, за винятком тих випадків, коли:

142

а)це діяння було єдиним засобом захисту суттє­
вого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої

загрози і

б)це діяння не завдало серйозної шкоди суттєво­
му інтересу держави, у відношенні якого існує зазна­
чена обставина».

Слід мати на увазі, що посилання держави на край­ню необхідність правомірні лише при наявності ряду одночасно діючих умов:

абсолютно винятковий характер ситуації, на яку
посилається держава;

неминучість характеру небезпеки, що загрожує
життєво важливим інтересам держави і його насе­
лення:

неможливість усунути таку небезпеку іншими

засобами;

—в обов'язковому порядку тимчасовий характер
дії, обмежений рамками періоду небезпеки.

Пункт 2 статті 33 Проекту містить вказівку на ви­падки, коли держава не може посилатися на стан необ­хідності, а саме:

міжнародне зобов'язання виникає з імператив­
ної норми загального міжнародного права;

міжнародне зобов'язання встановлене догово­
ром, що прямо або побічно виключає таку можливість;

держава, про яку йде мова, сприяла виникненню
стану необхідності.

З огляду на той факт, що дуже серйозні утруднення виникають на практиці при визначенні того, чи є недо­тримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого інтересу, здається, що цін­ність правової регламентації цієї ситуації, що представ­ляє собою обставину, яка виключає міжнародно-правову відповідальність держав, полягає саме у визначенні ви­падків неприпустимості посилань на стан необхідності.

Міжнародно-правова відповідальність держави виклю­чається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з ме­тою самооборони від агресії, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою.

143

/>/>Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», говорить «Протиправність діяння держави, що не відповідає між­народному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прий­нятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй ».

Згаданий в цій статті законний захід самооборони держави, відповідно до Статуту ООН, відповідає умовам його статті 51. Такими умовами є:

—наявність збройного нападу на державу іншої
держави, що створює винятково серйозну і явну
загрозу її територіальній цілісності і політичній
незалежності, як це випливає з коментарю Комісії
міжнародного права;

самооборона здійснюється доти, поки Рада Без­
пеки ООН не прийме заходів, необхідних для
підтримки міжнародного миру і безпеки;

Раді Безпеки повинно бути негайно повідомлено
про вжиті заходи самооборони;

—такі заходи не торкаються повноважень і від­
повідальності Ради Безпеки в справі підтримки або
відновлення міжнародного миру і безпеки.
Таким чином, самооборона розглядається як припу­
стимий захід захисту територіальної цілісності та по­
літичної незалежності держави, що піддалася збройно­
му нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена
Статутом ООН система колективної міжнародної без­
пеки. Більш докладне освітлення самооборони як од­
ного з видів міжнародних санкцій буде дано нижче.

    продолжение

--PAGE_BREAK--6. Санкції в міжнародному праві

Загальновизнано, що кожна держава має право охо­роняти свої інтереси всіма припустимими міжнарод­ним правом засобами, у тому числі заходами примусо­вого характеру. Однією з форм примусу в міжнародно­му праві є міжнародно-правові санкції.

144

У історичній ретроспективі санкції спочатку застосо­вувалися в порядку самодопомоги. Але в міру станов­лення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій, у першу чергу, була викликана ство­ренням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконуючих їх ненале­жним чином. Таким чином, виступаючи в якості елеме­нта правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові за­ходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

припинення правопорушення;

відновлення порушених прав;

забезпечення відповідальності правопорушни­
ка.

Слід зазначити такі особливості застосування санк­цій:

застосовуються тільки санкції, дозволені між­
народним правом;

вони не можуть нести превентивний (попере­
джувальний) характер, тому що їхньою метою є захист
і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжна­
родного права;

— міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на пра­вопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпа­даючі за формою з такими, санкціями не є. У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостійну природу санкцій. Багато вчених вважа-

145

/>ють їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід прислухатися і до противників такої позиції, що висувають свої вагомі аргументи. Вони думають, що санкції є індивідуальними і колективними примусови­ми заходами, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності і відрізняються від неї такими рисами:

санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих),
що застосовуються до правопорушника, у той час як
відповідальність може виступати у формі самообме­
жень правопорушника;

санкції, як правило, передують реалізації заходів
відповідальності і виступають у якості своєрідної
передумови її виникнення: адже метою санкцій є при­
пинення міжнародного правопорушення, відновлення
порушених прав і забезпечення здійснення відпові­
дальності;

санкції застосовуються в процесуальному по­
рядку, відмінному від порядку здійснення міжнарод­
но-правової відповідальності;

санкції є правом потерпілого і виражаються
тільки у формах, властивих цим правомочностям.
Тому їхнє застосування не залежить від волі
правопорушника;

підставою застосування санкцій є відмова при­
пинити неправомірні дії і виконати законні вимоги
потерпілого (потерпілих). Санкції розрізняють на
різних підставах.

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

індивідуальні — коли санкції застосовуються
однією потерпілою державою;

колективні — коли примусові заходи застосо­
вуються двома і більше потерпілими суб'єктами між­
народного права. Вважається загальновизнаним, що
характером міжнародно-правових санкцій володіють
саме колективні заходи, що передбачаються главою
VIIСтатуту ООН у разі виникнення загрози миру,
порушення миру або акту агресії.

У залежності від суб'єктів здійснення санкцій роз­різняють:

санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

санкції, здійснювані за допомогою міжнародних
організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення ди­пломатичних чи консульських відносин, самооборона.

Реторсії — це застосовувані у відповідь на правопо­рушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямо­вані на обмеження інтересів іншої держави, що охоро­няються міжнародним правом. Слід, проте, враховува­ти, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на не­дружній акт, під яким розуміють несправедливе, упе­реджене, але правомірне з погляду міжнародного права поводження іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика включає багато форм ретор-сій, застосовуваних до держави-порушника:

підвищення мит на товари з цієї держави;

уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з
даною державою;

встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї
держави;

підвищення податкових платежів;

націоналізація власності держави-порушника, її
підприємств і громадян;

так звані політичні реторсії: всілякі обмеження,
установлювані для дипломатів і громадян цієї держа­
ви (обмеження пересування територією держави пере­
бування, обмеження в правах громадян держави-поруш­
ника), а також заходи, що свідчать про незадовільний
стан міждержавних відносин (відкликання дипломатич­
ного представника з держави-порушника; оголошення
співробітників дипломатичного представництва цієї
держави personanongrata; скасування запланованих
державних візитів керівників і т.д.).

Репресалії — це відповідні примусові заходи, спря­мовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

/>/>У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

ембарго — заборона продавати товари, майно і
технології на територію держави-порушника;

бойкот — заборона купувати і ввозити на тери­
торію товари і майно, що походить з даної держави;

заморожування авуарів (внесків) держави-
порушника в банках, розташованих на своїй території;

вилучення своїх внесків із банків держави-
порушника.

Серед форм репресалій виділяються так звані полі­тичні форми репресалій: денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушником; не­визнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, породжені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушника).

Слід звернути увагу на те, що невизнання має декіль­ка основних форм:

—відмова держави визнавати юридичну чинність
договорів і угод, укладених у результаті неправомірно­
го застосування сили, або таких, що суперечать загаль­
новизнаним принципам міжнародного права;

відмова визнавати протиправний режим, що при­
йшов до влади в даній державі;

відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли
в результаті неправомірних дій влади держави-поруш­
ника (наприклад, невизнання територіальних змін, що
відбулися в результаті агресії), та ін.

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид са­нкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупи­ненні або припиненні нею дипломатичних і/або кон­сульських зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автома­тичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знахо­дить вираження в застосуванні до правопорушника

148

збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відпо­відь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види само­оборони:

—необхідна оборона, що являє собою відбиття ак­
тів застосування збройних сил, що не є актом агресії
(наприклад, примусові заходи у відношенні
повітряних і морських суден, що вторглись на
територію держави);

—самооборона від агресії — це відбиття акту
агресії за допомогою збройної сили, застосовуване
відповідно до зобов'язань держав з міжнародного
права і, насамперед, за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

—при необхідній обороні дії правопорушника не
носять систематичного характеру, має місце епізоди­
чний характер правопорушення, що не має за мету
розв'язання війни. Тому відповідні заходи носять «ра­
зовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту
застосування збройної сили;

— при самообороні від агресії між потерпілою державою й агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються високим ступе­нем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнарод­ну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушника до відповідальності. До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнарод­них організацій, належать: призупинення прав і приві­леїв, що випливають із членства в міжнародній органі­зації; виключення порушника з міжнародного спілку­вання; колективні збройні заходи для підтримки між­народного миру і безпеки. Призупинення прав і приві­леїв, що випливають із членства в міжнародній органі­зації, частіше усього здійснюється в таких формах:

—позбавлення права голосу держав, що не вико­
нують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у
1999 році Україна поряд із деякими іншими держава­
ми була позбавлена права голосу в Генеральній

149

/>Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'я­зань перед цією міжнародною універсальною організацією);

позбавлення права представництва в організації
(відмова в обранні в органи організації, відмова в за­
прошенні на конференції, що проводяться в її рамках
і т.д.);

позбавлення права на одержання допомоги, що
надається в рамках цієї організації;

тимчасове призупинення членства в міжнарод­
ній організації;

—виключення з членів міжнародної організації.
Виключення порушника з міжнародного спілкуван­
ня виражається в більш широкому спектрі заходів, що
застосовуються до нього вже за рамками міжнародної
організації, але по її рекомендації. Таке виключення може
бути виражене в повному або частковому розірванні еко­
номічних, політичних, військових і інших відносин, розір­
ванні дипломатичних і консульських відносин, припи­
ненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнарод­ному праві є винятковим заходом, застосовуваним тіль­ки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнарод­ному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовува­тися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжна­родна практика застосування колективних заходів по­казує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного зброй­ного конфлікту або збройного конфлікту неміжнарод-ного характеру.

Можливість застосування колективних збройних за­ходів передбачена статутними документами цілого ряду міжнародних організацій і, насамперед, ООН, Організа­ції американських держав (ОАД), Ліги арабських дер­жав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

150

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосо­вуватися в двох формах:

окремими державами від імені і за спеціаль­
ними повноваженнями ООН;

спеціально утворюваними збройними силами
ООН.

Література:

Аречага Э. Современное международное право. —
М., 1983.

Бирюков П.Н. Международное право. — М., 1998.

Василенко В. А. Ответственность государств за
международные правонарушения. — Киев, 1976.

Василенко В. А. Международно-правовые санк­
ции. — Киев, 1982.

Гусейнов Л.Г. Международная ответственность го­
сударств за нарушения прав человека. — Киев, 2000.

Колосов Ю.М. Ответственность государств в
международном праве. — М., 1979.

Курис П.М. Международные правонарушения и
ответственность государств. — Вильнюс, 1973.

Мазов В.А. Ответственность в международном
праве. — М., 1979.

Ушаков Н.А. Основания международной ответ­
ственности государств. — М., 1983.

151

/>ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

    продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ 8

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

1. Кодифікація права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів є галуззю загального міжнародного права і являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єк­тів міжнародного права з приводу укладання, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.

Об'єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найваж­ливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому значенні слова, що давно зайняв міцні позиції провідного й основного джерела міжна­родного права. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного право­порядку. У цьому відношенні дуже показовою є думка німецького вченого Г. Крегера, який писав, що міжна­родне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому недарма зростання договірного характеру міжна­родного права є однією з основних рис сучасного міжна­родного права. Це пояснюється тим, що практично немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.

152

Договірна форма відносин між державами має древ­ню історію. Першим таким договором прийнято вва­жати союзницький договір, укладений між фараоном Єгипту Рамзесом IIі царем хетом Хаттусилем при­близно в 1270 році до нашої ери.

Становленню системи договірних відносин на між­народній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав у XVIII-XIXсторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, у порівнянні з іншими засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й укладати в достатньо короткий термін, на норми, що у них містяться, можна було легко посилатися, тому що без зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими.

Першим кодифікованим актом в галузі права між­народних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку між­народного права кодифікація права міжнародних дого­ворів стала однією з її головних задач.

Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XXсторіччя в рамках міжнародного співтоварис­тва, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила про­ект статей про право міжнародних договорів, і на скли­каній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року.

153

/>Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона під­писала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів ста­тей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між між­народними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звича­єві норми в галузі права міжнародних договорів. Зок­рема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що сто­суються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових докумен­тів, що конкретизують і деталізують положення Віден­ських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічно­го примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конферен­ції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секре­таріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування

міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'я­зковій реєстрації підлягають усі договори і міжнарод­ні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укла­дені до вступу в силу Статуту ООН і не включені

    продолжение
--PAGE_BREAK--в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозво­ляють із достатнім ступенем ефективності регламен­тувати порядок укладання, виконання, зміни і припи­нення дії міжнародних договорів.

2. Поняття міжнародного договору

У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжна­родними організаціями 1986 року: міжнародний дого­вір означає міжнародну угоду, укладену державами й ін­шими суб'єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі еле­менти цього найважливішого і ключового змістовного поняття Конвенцій:

його суб'єктів (учасників);

угоду між ними;

специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від
інших міжнародних угод;

—регулювання такої угоди міжнародним правом.
Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за

Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» ужитий у всій Кон-

154

155

/>венції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжна­родні договори. Навпаки, застереження, зроблене в статті З Конвенції, підтверджує таку можливість:

«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й ін­шими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнарод­них угод не в писемній формі, не торкається:

а)юридичної чинності таких угод;

б)застосування до них будь-яких норм, викладе­
них у даній Конвенції, під дію яких вони потрапили
б у силу міжнародного права, незалежно від даної
Конвенції;

в)застосування даної Конвенції до відносин дер­
жав між собою в рамках міжнародних угод, учас­
никами яких є також інші суб'єкти міжнародного
права».

Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає пи­тання про розширення кола суб'єктів права міжнарод­них договорів, але і практично аналогічним способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання, вико­нання і припинення дії міжнародних договорів.

З визначення витікає, що учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986 ро­ків повинні бути як мінімум два суб'єкти міжнародно­го права. Двостороння угода, у котрій тільки один з учасників є суб'єктом міжнародного права, а інший — юридичною або фізичною особою, не вважається між­народним договором. Такі договори, як, наприклад, до­говори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знаходяться в різних держа­вах, не підпадають під регулювання зазначених Віден­ських конвенцій. У відношенні них діють інші міжна­родно-правові акти.

Хоча у визначенні говориться про договори в писем­ній формі і не говориться про договори в усній формі,

156

держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії по­ложень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Інши­ми словами, міжнародний договір — це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнарод­ного права, укладена з питань, що мають для них загаль­ний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідноси­ни шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбива­ють юридичну сутність міжнародного договору, його по­годжувальну природу. На відміну від інших держав­них актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжна­родного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгод­женими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгодже­ні волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сут­ність будь-якого міжнародного договору. У противно­му разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.

У праві міжнародних договорів у відношенні тих са­мих суб'єктів застосовуються різні найменування, що свід­чать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у перего­ворах» означає державу, що брала участь в упорядкуван­ні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовля­ється» — означає державу, що погодилася на обов'язко­вість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що по­годилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір знаходиться в силі; «третя держава» — означає державу, що не є учасницею договору.

У міжнародно-правовій літературі та договірній прак­тиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору,

157

вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше за­стосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вжива­ється стосовно до суб'єкта міжнародного права взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних догово­рах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники назива­ються сторонами, що домовляються. У той же час вва­жають, що держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сфо­рмульований.

    продолжение

--PAGE_BREAK--3. Види міжнародних договорів

Поняття «договір» у Віденських конвенціях вжива­ється як родове поняття, що охоплює усі види міжнарод­них договорів.

Міжнародні договори класифікуються на різних під­ставах:

/. За кількістю учасників:

1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення в якості самостійного виду міжна­родного договору деякі автори пояснюють наявніс­тю процесу одностороннього волевиявлення суб'єк­та міжнародного права, що, правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта. До таких одно­сторонніх юридичних актів належать:

Нотифікація — повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава, котра нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад відшкодувати збиток, виве­сти війська);

158

Визнання — може мати форму як нотифікації,
так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закрі­
плення державної волі, що перетворює фактичне ста­
новище в юридичне (наприклад, визнання dejure);

Протест — є дією зворотною визнанню. Його
сутність складається в невизнанні законності чого-
небудь (наприклад, невизнанні окупації одною дер­
жавою частини території іншої держави). Протест
повинен завжди походити від компетентного органу
протестуючої держави, як правило, її спеціалізова­
ного органу зовнішніх зносин (міністерства закор­
донних справ);

Відмова — це акт, що викликає наслідки тіль­
ки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній
практиці склався звичай, відповідно до якого можна
відмовитися від прав, але не можна відмовитися від
обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх
прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, не­
обхідних для виконання юридичного зобов'язання
перед партнерами за згодою. Але можна відмовити­
ся від прав і обов'язків при оголошенні знов утворе­
ною державою відсутності правонаступництва (tabula
rasa) від держави-правопопередниці. Правда, тут не
можна відмовитися від зобов'язань, що випливають
із укладених правопопередником міжнародних до­
говорів (так зване «правонаступництво придбаних
прав»). Для відмови потрібно явне і певним чином
виражене зовні волевиявлення держави — тут без­
діяльність є недостатньою.

двосторонні договори, у яких беруть участь два
суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіа­
ції: з одного боку, участь однієї держави, а з іншого
боку — декількох;

багатосторонні договори, у яких беруть участь
три і більше суб'єкти;

Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома держава­ми, але з питань, що становлять інтерес для більшос­ті держав-членів світового співтовариства. На Віден-

159

/>ській конференції 1968-1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатосторон­нього договору як такого, що пов'язаний із питання­ми, котрі представляють загальний інтерес для між­народної спільності держав. Крім того, нею було за­пропоновано сформулювати ще одне доповнення щодо таких договорів: «Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх договорах у відповідно­сті із принципом суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочатку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особли­вий характер об'єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання при­єднатися й інші держави. Але договір наділив поча­ткових учасників особливими правами: договір на­бирає сили за умови його ратифікації всіма початко­вими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення. II. За сферою і силою дії:

1)універсальні договори — у них беруть участь
практично всі держави-члени світового співтоварис­
тва (наприклад, Статут ООН);

регіональні договори — у них беруть участь дер­
жави певного географічного регіону, на який поши­
рюється дія цього договору (наприклад, учасниками
Європейської конвенції про громадянство 1997 року
є європейські держави-члени Ради Європи);

субрегіональні договори — у них беруть участь
держави всередині певного географічного регіону (на­
приклад, договори про створення Єврорегіонів);
LZ7. За ступенем відкритості:

1) відкриті договори — у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держа­ва. Такі договори, як підкреслюється у Віденській

160

декларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»;

2) закриті договори — у них коло учасників за­здалегідь визначене.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

IV.У залежності від суб'єкта, що укладає договір:

міждержавні договори (укладаються від імені
держави);

міжурядові договори (укладаються від імені

уряду);

міжвідомчі договори (від імені органів виконав­
чої влади держави — його міністерств і відомств).

V.У залежності від форми договору:

договір у писемній формі — більшість міжнарод­них договорів у даний час укладається в такій формі;

договір в усній формі — так звана «джентльменсь­ка угода», зустрічається досить рідко. її прикладом може служити джентльменська угода про правила про­цедури IIIКонференції ООН з морського права, за­тверджена Генеральною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року.

VI.У залежності від об'єкта міжнародно-правового
регулювання:

договори політичні;

угоди з правових питань;

угоди з прикордонних питань;

угоди з економічних питань;

угоди з питань транспорту і зв'язку;

угоди з питань охорони здоров'я;

угоди з питань війни.

Слід зазначити, що така об'єктна класифікація, яка на практиці не має юридичного значення, застосовува­лася ще МЗС СРСР у діючих Збірниках, що публікува­лися ним, котрі укладаються СРСР з іноземними дер­жавами.

У міжнародному праві існують вимоги, які пред'яв­ляються до міжнародних договорів, що укладаються:

наявність правоздатного суб'єкта;

наявність відповідного об'єкта угоди;

161

/>наявність вільного волевиявлення сторін. На­
приклад, до 1917 року в міжнародному праві існу­
вав принцип: «хоча я укладаю міжнародний договір
під тиском, але я його бажаю», тобто переможена аг­
ресором сторона одержувала нав'язаний договір, який
потрібно було підписувати і виконувати. В даний час
такий примус може послужити підставою для ви­
знання договору недійсним;

дотримання установленої форми.

При укладанні міжнародних договорів форма між­народного договору грає важливу роль і має конститу­йоване значення для його справжньості.

Форма міжнародних договорів містить у собі:

мову міжнародного договору. В історичному аспе­кті найбільш поширеними мовами міжнародного до­говору були спочатку латинська, а потім французька. В даний час укладання двосторонніх договорів здійс­нюється мовами договірних сторін, у договорі робиться позначка про те, що тексти договорів мають рівну юри­дичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із мов недостатньо розвинена термінологічна база, двосторон­ні угоди можуть укладатися трьома мовами.

Оформлення багатосторонніх договорів відбувається
однією або декількома мовами. На інші мови роблять­
ся офіційні переклади, що завіряються депозитарієм
договору і потім передаються учасникам договору. Іноді
такі переклади не робляться. Так, наприклад, ряд дого­
ворів, укладених у рамках Співдружності Незалежних
Держав, був оформлений однією мовою — російською.
При укладанні міжнародного договору в рамках між­
народних організацій або міжнародних конференцій ви­
користовуються офіційні або робочі мови цих міжна­
родних структур./

Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в голов­них органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (протоколи, рі­шення, заключні акти і т.п.).

Робочі мови — це мови, використовувані для обгово­рення питань у робочому допоміжному Органі конфе-

162

ренції або організації чи при розробці тексту докумен­тів у них. Так, наприклад, укладання договорів у рам­ках ООН відбувається англійською, іспанською, китай­ською, російською і французькою мовами — п'ятьма робочими мовами цієї організації (її Генеральної Асам­блеї, комітетів і підкомітетів), що одночасно є й офіційни­ми мовами. На Нараді з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, результатом якої стало прийняття Заключного акта — важливого міжнародного докумен­та договірного характеру, офіційними були шість мов — англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька;

структуру міжнародного договору. Структура
міжнародного права у Віденських конвенціях не рег­
ламентована. Міжнародні договори, як правило, скла­
даються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладан­
ня даного договору, сторони договору, загальновизнані
принципи міжнародного права, на базі яких укладаєть­
ся договір та ін.); основної (центральної) частини (вона
включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сто­
рін за договором, умови і засоби виконання договірних
зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюють­
ся умови вступу договору в силу, термін його дії, поря­
док припинення дії, порядок продовження терміну дії і
т.п.). Іноді договори супроводжуються додатками у
яких містяться норми, що пояснюють основний текл1,
правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д.
Слід мати на увазі, що всі частини договору мають од­
накову юридичну чинність і застосовуються з ураху­
ванням кожної із них.

Договір може ділитися на статті, параграфи; догово­ри великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді вико­ристовують нумерацію і найменування розділів одно­часно;

найменування міжнародного договору. Відповід­
но до Віденських конвенцій, що використовують, до речі,
тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридич­
ної різниці між договорами в залежності від їхнього

163

/>/>/>

/>


найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживан­ня на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.

Існують такі найменування міжнародних договорів:

трактат — багатосторонній міжнародний дого­
вір, що установлює взаємовідносини між його учасника­
ми з яких-небудь політичних питань (наприклад, Бер­
лінський трактат 1878 року. Він був укладений держа-
вами-учасницями Берлінського конгресу — Австро-Угор­
щиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Туреччи­
ною і Францією і підтвердив незалежність Чорногорії,
Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія
стала незалежною державою, а Південна Болгарія зали­
шилася під владою турецького султана, отримавши ста­
тус адміністративної автономії; Австро-Угорщина оку­
пувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли устя
Дунаю, фортеці Каре, Ардаган, Батум з округами);

договір — найбільш поширене найменування різ­
номанітних угод між державами з політичних, еконо­
мічних, культурних, соціальних та інших питань;

пакт — двостороння або багатостороння угода
між державами, що укладають з якої-небудь однієї ва­
жливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про не­
напад, Міжнародний пакт про громадянські та політич­
ні права і т.п.);

угода — це міждержавний договір, що підпису­
ється зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає
ратифікації;

конвенція — міжнародна угода, що укладається в
якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про
режим використання морських вод, з екологічних пи­
тань, в галузі охорони прав людини і т.п.); .

декларація — одностороння заява однієї або
декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка
зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад,
Декларація прав людини 1948 p.);

конкордат — міжнародний договір, однією зі сто­
рін якого виступає Ватикан, що укладається папською

164

державою з державами, де національною релігією є ка­толицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським пре­столом (Італійський конкордат, Польський конкордат);

картель — угода, що частіше всього укладається
з питань обміну військовополоненими або видачі зло­
чинців;

«модус вівенді» («засіб існування») — угода тим­
часового характеру, що згодом повинна бути замінена
іншою, постійною угодою;

обмін нотами або пам'ятними записками — но­
сить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти
нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має
досить широке поширення — із 4838 договорів, укладе­
них державами й опублікованих Лігою Націй за 1920-
1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обмі­
ну нотами. З 1000 перших угод, зареєстрованих у Сек­
ретаріаті ООН, 280 відносилося до категорії оформле­
них у порядку обміну нотами;

комюніке — найчастіше цей документ містить у
собі офіційне повідомлення міжнародного характеру
(про початок, хід або завершення сесій міжнародних
організацій або їх органів, про хід поточних військових
дій і т.д.) і міжнародним договором не є. Інтерес в
аналізованому аспекті представляє спільне комюніке, що
має характер офіційного повідомлення за підсумками
міжнародних переговорів. У такому повідомленні по­
ряд з інформаційним матеріалом містяться указівки
на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнаро­
дного життя, заяви про їхні наміри, оцінки. Крім того, у
такому документі можуть бути зафіксовані зобов'язан­
ня сторін про відповідний характер і спосіб їхніх дій і
поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих
частинах комюніке може носити міжнародно-правовий
характер і мати міжнародно-правове значення, тобто
виступати в якості міжнародного двостороннього або
багатостороннього договору;

акт — це позначення міжнародного зобов'язан­ня або односторонньої заяви урочистого і декларатив-

165

/>/>/>/>

/>


ного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);

меморандум — дипломатичний документ відпо­
відної держави, у яому докладно фіксується фактична
сторона міжнародного питання. Меморандум є формою
односторонньої заяви держави і відрізняється від де­
кларації тим, що торкає менше важливих проблем. Ме­
морандум може бути 2 видів: а) як додаток до особис­
тої або вербальної ноти з метою скорочення її тексту
або більш докладного викладу питання, що торкається
в ній; б) як самостійний документ, що передається осо­
бисто або пересилається з кур'єром. У першому випад­
ку меморандум друкується на папері без герба, на ньо­
му не ставиться номер, печатка, місце і дата відправлен­
ня, не вказується адреса. Меморандум, що є самостій­
ним документом, друкується на нотному бланку з ука­
зівкою місця і дати відправлення, проте печатка і но­
мер не ставляться;

протокол — офіційний документ допоміжного ха­
рактеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюєть­
ся міжнародний договір. Протокол може бути допов­
ненням до основного договору або мати самостійний
характер, але в цьому випадку він буде пов'язаний із
виконанням раніше укладеного договору (наприклад,
Протокол про закінчення виведення радянських військ
із Чехословаччини від 9 листопада 1991 року). Іноді
протоколом може іменуватися угода, що має важливе
міжнародне і політичне значення і, отже, така, яка но­
сить самостійний характер (наприклад, Женевський
протокол про заборону застосування на війні задушли­
вих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологіч­
них засобів 1925 року).

    продолжение


--PAGE_BREAK--4. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів

Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав.

166

Укладання конкретного договору може бути й обо­в'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкрет­ного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити актив­ні переговори про обмеження стратегічних наступаль­них озброєнь» (ст. XI).

Саме укладання міжнародного договору — це склад­ний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми між­народного права, формуванні угоди між державами. Вод­ночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводя­чи її до чисто технічного процесу безвідносно до форму­вання угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцмо-ріс у Комісії міжнародного права ООН під час обгово­рення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погоди­лися з таким формальним підходом.

Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного дого­вору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, під­писання договору, ратифікація й інші засоби виражен­ня згоди на обов'язковість договору, такі, як затверджен­ня, прийняття, приєднання, обмін документами, що утво­рюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів».

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лу-кашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11):

167

/>перша стадія — прийняття тексту. Текст при­
ймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у
його впорядкуванні, а для багатостороннього догово­
ру — більшістю в дві третини учасників конференції.
Прийняття тексту не накладає на учасників юридич­
них зобов'язань;

друга стадія — встановлення автентичності те­
ксту, що здійснюється шляхом підписання або пара­
фування тексту договору або заключного акту конфе­
ренції, що містить цей текст;

третя стадія — згода на обов'язковість договору,
що може бути виражена підписанням, ратифікацією, при­
йняттям, затвердженням або приєднанням у залежно­
сті від порядку, передбаченого в самому договорі.

Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій:

призначення уповноважених для ведення перего­
ворів;

пред'явлення і перевірка повноважень;

узгодження тексту договору;

обговорення і прийняття тексту договору;

аутентифікація (парафування) договору;

підписання договору;

заява застережень;

ратифікація договору;

обмін і депонування ратифікаційних грамот;

промульгація (опублікування) договору;

реєстрація договору в ООН.

У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язко­во, щоб укладання кожного договору проходило всі на­звані стадії. Це залежить від форми договору і від до­мовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикла­дом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрід­ним, спрощеним засобом укладання міжнародного

договору, при якому угода оформляється шляхом обмі­ну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, не­зважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність та­ких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Ві­денської конвенції).

Питання про стадії укладання міжнародного дого­вору тісно пов'язане із правом на участь держав в укла­данні міжнародного договору. Право на участь поши­рюється на всі перераховані стадії. Воно існує незалеж­но від визнання держави або його уряду іншими учас­никами. Виняток полягає у випадку, коли ООН оголо­шує незаконним режим, встановлений у країні з пору­шенням права народів і націй на самовизначення і який представляє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх до­говорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але для того щоб дого­вори могли запроваджуватися в життя, сторони повин­ні визнавати одна одну, принаймні, у тому обсязі, що необхідний для здійснення договірних постанов. З при­пиненням договору таке визнання анулюється. Спіль­на участь у багатосторонньому договорі не означає офі­ційного взаємного визнання. У практиці застосовува­лися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застереження ро­билися, наприклад, арабськими державами у відношен­ні Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосто­ронніх договорів. У такому випадку договір між відпо­відними державами не діє.

Наявність дипломатичних або консульських відно­син не служить необхідною умовою для участі в будь-

168

169

/>/>якій із стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.

Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укла­данні договорів, визначення відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулю­ються внутрішньодержавним правом держав, насампе­ред їхніми конституціями. У міжнародних організацій цей порядок визначається їхніми статутами.

Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації по­винен мати на це відповідні повноваження. Певні поса­дові особи в силу своїх функцій вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (exofficio). До них належать:

глави держав;

глави урядів;

міністри закордонних справ.

Віденські конвенції (статті 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє державу, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу, без пред'явлення повноважень. Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між дер­жавою і країною, що представляється, у якій він акре­дитований. Проте для підписання договору йому необ­хідні спеціальні повноваження.

Отже, у переважній більшості випадків органи дер­жави, укладаючи міжнародні договори, діють через спе­ціально на це уповноважених осіб. Для цього їм вида­ються особливі документи, що називаються повноважен­нями. У повноваженнях засвідчується право на веден­ня переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження мо-

жуть видаватися не на всі стадії укладання договору, а, наприклад, тільки на ведення переговорів без права під­писання договору. Повноваження на ведення перегово­рів самі по собі не дають права на підписання договору. Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержав­ного права. Компетентний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процедури Віден­ської конференції ООН з права договорів установлюва­лося, що повноваження представникам держав повин­ні бути видані главою держави, главою уряду або міні­стром закордонних справ.

Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представ­ляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Пред­ставники держав при міжнародній організації або при однім із її органів можуть без повноважень приймати текст договору в цій організації або органі (стаття 7 Віденської конвенції 1986 року).

Повноваження повинні пред'являтися на початку пе­реговорів. У них указуються: прізвище, ім'я і по бать­кові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі вказується те коло питань, у відношенні яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті або інші дії (на­приклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у роботі конференцій і т.д.). Окре­мого повноваження на парафування не видається. Воно охоплюється повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях повинно відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.

У випадку, коли делегація уповноважена вести пере­говори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях указується: «… на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».

170

171

У тих випадках, коли підписання угоди супроводжу­ється застереженням, воно повинно бути включене в текст повноважень.

Якщо під час підписання того або іншого міжнарод­ного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання докуме­нтів про наступне продовження дії даного міжнародно­го договору в повноваження представника держави впи­сується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.

Коло осіб, які не потребують повноважень і вважа­ються такими, що представляють свою державу exofficio, відповідно до статті 7 Віденських конвенцій має роз­ширене тлумачення. Так, у нього входять:

    продолжение
--PAGE_BREAK--

а)глави держав, глави урядів і міністри закор­
донних справ — із метою вчинення всіх актів, що
належать до укладання договору;

б)глави дипломатичних представництв — із ме­
тою прийняття тексту договору між державою, що
акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;

в)представники, уповноважені державами пред­
ставляти їх на міжнародній конференції або в якій-
небудь міжнародній організації, або однім із її орга­
нів, — із метою прийняття тексту договору на
такій конференції, у такій організації або в такому
органі.

Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повно­важення на підписання договору. Проте у випадку осо­бливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників договору також мо­жуть наділятися повноваженнями на підписання дого­вору від імені держави. Прикладом може слугувати підписання главами урядів восьми соціалістичних дер­жав Варшавського договору про дружбу, співробітниц­тво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той же час багато важливих міжнародних угод, укладених в період другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повнова­жень, exofficio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Пот-

172

сдамські угоди. На їхню справжність це ніяк не впли­нуло.

Держави самі за своїм розсудом визначають упов­новажених і склад делегацій на переговорах. Як пра­вило, повноваження видаються тільки своїм громадя­нам. Але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американсь­кого генерала Д. Эйзенхауера підписати від імені Ра­дянського уряду умови капітуляції Італії. У свою чер­гу, радянський представник був уповноважений уряда­ми США й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.

При укладанні двосторонніх договорів учасники об­мінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні багатосторонніх договорів повноважен­ня здаються в секретаріат конференції або організації і ним перевіряються або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правила­ми процедури конференцій. Комітет подає на затверд­ження конференції свою доповідь, у якій констатуєть­ся справжність (або недійсність) повноважень представ­ників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преам­булі таких Міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні дія­ти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений осо­бою, на те уповноваженою, або з порушенням повнова­жень, не породжує для держав ніяких правових нас­лідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках можуть видаватися тимчасові повноважен­ня, направлені телеграмою, при цьому наприкінці те­леграми вказується, що «справжні повноваження бу­дуть подані додатково».

Від повноважень необхідно відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делега-

173

/>/>ції з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і звичайно до відома інших учасників він офі­ційно не доводиться. Тому договір, укладений у пору­шення інструкцій, не втрачає своєї юридичної дійсності і значення.

У статті 47 Віденської конвенції про право міжна­родних договорів говориться про інструкції: «Якщо пра­вомочність представника на вираження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного договору обумов­лено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилати­ся як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держави, що приймали участь в переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

Вироблення узгодженого тексту договору є першою обов'язковою стадією в процесі укладання міжнародно­го договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.

Сучасне міжнародне право встановлює певні принци­пи, що повинні дотримуватися під час переговорів з укла­дання міжнародних договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них належать:

принцип рівноправністі сторін;

неприпустимість дискримінації в запрошенні за­
інтересованих учасників;

неприпустимість диктату і втручання у внутріш­
ні справи.

Якщо договір готується в обстановці нерівноправ­ності, неповаги суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом буде неминуче носити нерівноправний харак­тер. Держава вправі відмовитися від переговорів у та­ких умовах.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору: а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багатосторонніх, договорів);

    продолжение
--PAGE_BREAK--

174

б)міжнародні конференції;

в)міжнародні організації (при підготовці багато­
сторонніх договорів).

Як правило, текст договору складається одним із цих засобів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.

Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипломатичні представництва держав, що домовляють­ся. Через них ведуться попередні переговори, обмін дум­ками по основних пунктах проекту майбутнього дого­вору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вес­тися за допомогою посилання спеціальних делегацій

(місій).

Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій про­ект договору. У ході переговорів вони поступово, у ре­зультаті врахування взаємних інтересів, погоджують­ся. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародно­го договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладе­ний, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.

Підготовці проектів важливих міжнародних догово­рів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акту НБСЄ, між його май­бутніми учасниками в березні 1975 року були проведе­ні консультації. Попередня домовленість може фіксу­ватися в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'я­зання сторін укласти на його основі якийсь інший до­говір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну лис­тами між главами урядів або держав.

Другою важливою формою переговорів з укладання міжнародного договору є міжнародні конференції пов-

175

/>/>поважних представників держав. Особливість цієї фор­ми полягає в тому, що їй передує попередня організацій­на підготовка, а процес укладання договору підпоряд­кований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.

Зазвичай міжнародними конференціями називають­ся форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів на­зиваються просто переговорами.

Сучасна міжнародна практика виробила і таку фор­му міжнародних конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заінтересовних держав (напри­клад, у рамках НБСЄ (нині: ОБСЄ), зони Чорноморсько­го економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).

Усе більше поширення в міжнародній практиці одер­жує розробка текстів багатосторонніх договорів у міжна­родних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема ор­ганами ООН. Так, проект договору про принципи діяль­ності держав у космічному просторі, спочатку розробля­вся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу, конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримі­нації пакти про права людини — Комісією з прав людини, угоди, що кодифікують міжнародне право, — Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародн права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, що пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті в якості Міжнародних конвенцій, серед них: чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року та ін.

Значну роботу з підготовки міжнародних конвен­цій у даний час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо велика кількість конвенцій підготовлена і прийнята Міжнародною організацією

176

праці (МОП) — більше 130 конвенцій. Серед них: кон­венції про заборону примусової праці, заборону дискри­мінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці підлітків та ін. Ряд кон­венцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єдна­них Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (В003), Між­народної морської організації (ММО) та ін.

Прийняття тексту міжнародного договору виража­ється в особливій процедурі голосування, за допомогою котрої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.

Двосторонні угоди і договори з невеликим числом держав приймаються одноголосно всіма державами, що беруть участь у переговорах. Так, наприклад, був при­йнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одноголосності застосовувався в усіх випадках.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Пізніше в зв'язку з появою великого числа держав тексти міжнародних договорів на широких міжнарод­них конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила процедури не передба­чали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).

Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській кон­ференції 1958 року з морського права, Віденських кон­ференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консульського права і права договорів. Але тоді рішен­ня будь-якої більшості були не обов'язкові для незгод­ної з ними меншості.

В останні роки при прийнятті тексту договору був використаний принцип консенсусу — прийняття текс­ту договору без голосування на основі загальної згоди учасників форуму. Консенсус постав більш конструк-

177

/>/>/>тивним засобом досягнення угод по самих складних питаннях міжнародного життя і, отже, більш надійним шляхом забезпечення їхнього ефективного здійснення і виконання.

Консенсус припускає прийняття рішень усіма дер­жавами на основі добровільних поступок, поваги суве­ренітету один одного, рівності і взаємного визнання ін­тересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рі­шень механічною більшістю голосів на конференції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення компромісу роз­блокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.

На конференціях прийняття тексту договору прохо­дить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному ко­мітеті, а потім на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті, приймається окре­мо, і тільки наприкінці конференції приймається дого­вір у цілому.

Правила процедури визначають і форму голосуван­ня. Зазвичай воно провадиться підняттям рук або вста­ванням. У важливих випадках застосовується так зва­не поіменне голосування за алфавітом назв держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, ко­тра визначається головою за жеребом. Результати та­кого голосування по окремій статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.

Прийняття тексту договору, складеного в міжнарод­ній організації, відбувається відповідно до правил голо­сування, застосовуваним у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій пря­мо встановлюють процедуру прийняття розроблюваль-них ними договорів. Так, відповідно до статті 19 Стату­ту МОП, конвенції про працю приймаються двома тре­тинами голосів присутніх на конференції делегатів.

Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвен­цій передбачена в статутах ЮНЕСКО (стаття IV), ВООЗ (стаття 19) та ін.

У статутах же інших міжнародних організацій нічо­го не говориться про прийняття текстів розроблюваль-них ними міжнародних договорів і про процедуру та­кого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї й інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття тек­стів договорів, розроблених у цих органах. Відповідно до сформованої в Генеральній Асамблеї ООН практики, ці договори приймаються відповідно до процедури го­лосування, передбаченої для постанов з важливих пи­тань, тобто більшістю в дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні (стаття 18 Статуту Організа­ції Об'єднаних Націй).

Текст міжнародного договору на Генеральній Асам­блеї приймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого дого­вору.

Після того як текст договору в результаті перегово­рів узгоджений і прийнятий, стає необхідним якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноважених. Процедура, за допомогою котрої прийнятий текст договору об'явля­ється остаточним, називається встановленням автенти­чності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжна­родного договору, тому що всякий уряд, перед тим, як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний текстуальний зміст.

Процедура встановлення автентичності тексту визна­чається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (стаття 10 Віденської кон­венції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжна­родного договору не виділялася окремо. Причина по­лягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових засобів укладання міжнародних до-

говорів, зокрема в органах і в рамках міжнародних ор­ганізацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення ав­тентичності його тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими.

В даний час застосовуються такі форми встановлен­ня автентичності тексту міжнародних договорів:

парафування;

включення тексту договору в заключний акт між­

    продолжение
--PAGE_BREAK--народної конференції, на якій він був прийнятий;

.— включення тексту договору в резолюцію міжна­родної організації;

— інша узгоджена процедура.

Крім того, якщо після прийняття тексту міжнарод­ного договору має місце його підписання, у тому числі підписання adreferendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встанов­лення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору наче б то минає стадію встановлення автентичності тексту.

Парафування — це встановлення автентичності те­ксту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може нале­жати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спе­ціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька — бути доказом ос­таточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений на­віть за згодою між уповноваженими. Парафування до­зволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. У цьому акті полягає його основне значення. Але парафування, проте, не за-

міняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання між­народного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день під­писання, а не день парафування.

Слід мати на увазі, що парафування зазвичай засто­совується при укладанні двосторонніх договорів.

В останні роки часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. У відно­шенні багатосторонніх договорів воно нерідко приймає форму резолюції якогось органу міжнародної органі­зації або підписання тексту компетентним представ­ником організації. Наприклад, у Міжнародній органі­зації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, під­писуються головою і генеральним директором МОП (стаття 19 Статуту МОП). У цьому випадку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).

На міжнародних конференціях тексти прийнятих до­говорів часто включаються в заключні акти конферен­цій у якості додатків, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акту не означає підписання перерахованих у ньому договорів, для чого потрібно спеціальний підпис. Підписання заключного акту означає лише встановлення автентичності прий­нятого конференцією тексту міжнародного договору.

Представники держав, що ведуть переговори, займа­ються в ході їх тільки упорядкуванням тексту догово­ру, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу — процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість наступає в результаті висловлення від­повідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завер­шальною стадією його укладання.


/>Відповідно до статті 11 Віденської конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору може бути виражена:

підписанням договору;

обміном документами, що утворюють договір;

ратифікацією договору, його прийняттям, затверд­
женням, приєднанням до нього або будь-яким іншим
способом, про який умовилися.

Згода держави на обов'язковість для неї договору може належати до частини договору, якщо це дозволе­но договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори передбачають таку мож­ливість. Тоді допустима часткова ратифікація, затвер­дження, приєднання і т.д.

Що стосується підписання, то деякі юристи оспорю­ють можливість підписання тільки окремих частин договору. Віденська конвенція 1969 року в статті 17 не робить якихось застережень на цей рахунок. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'яз­ковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір допускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при вираженні згоди ясно зазна­чено, до якого з цих положень ця згода належить. Мож­ливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирі­шення міжнародних спорів, але ця практика не одер­жала широкого поширення.

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав Г.І. Тункін, донедавна підпи­сання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте за останні десятиліття з'явилися до­говори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвен­ції, прийняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифікуються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стаді­єю укладання договору, і, може бути, тому датою укла­дання договорів вважається день їхнього підписання.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу

182

тенденцію до того, що все більше число міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не передбачають їх­ньої ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випад­ках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підпи­сання або ратифікація остаточною згодою на обов'яз­ковість договору, слід вважати, що таким є підписання. На Віденській конференції 1968 року презумпція ра­тифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифікації або затвердженню, то під­писання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цім випадку підпи­сання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

воно надає право державі, що підписала договір,
учинити ратифікацію, затвердження і т.д.;

воно ставить за обов'язок державі утриматися
від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети,
доти, поки держава не висловить ясно свого наміру
не ставати учасницею цього договору.

Ще в 1926 році в справі про Верхню Сілезії Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо до­говір підлягає ратифікації, то зловживання державою, що підписала договір, своїми правами протягом пері­оду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.

В даний час обов'язок держав утримуватися після під­писання договору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській кон­венції про право міжнародних договорів 1969 року (стат­тя 18) і в договірній практиці.

Відповідно до статті 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виража­ється шляхом підписання договору представником дер­жави, якщо:

а)договір передбачає, що підписання має таку
силу;

б)іншим чином встановлена домовленість дер­
жав, котрі беруть участь у переговорах, про те, що
підписання повинно мати таку силу;

183

/>/>/>в) намір держави додати підписанню таку силу витікає з повноважень її представника або було ви­ражено під час переговорів.

Якщо ж договір уже набрав сили (або вступає вна­слідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною державою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародно­го договору може бути:

остаточним;

неостаточним;

умовним (ad referendum).

Підписання adreferendumробиться представником за умови, що воно потребує наступного затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання adreferendumє саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.

Головна різниця між підписанням adreferendumі парафуванням полягає у такому:

у той час як підписання" adreferendumє засо­
бом вираження згоди держави на обов'язковість для
неї договору, парафування як загальне правило об­
межується встановленням автентичності тексту до­
говору і не може бути перетворене в остаточне під­
писання простим підтвердженням;

у той час як підтвердження підписання ad
referendumмає зворотну силу, тобто робить державу
стороною, що підписала договір, із моменту підпи­
сання adreferendum, підписання, здійснене після па­
рафування, зворотної сили не має;

розходження є і за формою: adreferendumне
здійснюється постановкою тільки ініціалів, як пара­
фування. Тому на підписання ad referendum також
потрібні повноваження.

Підписання adreferendum, якщо воно підтверджу­ється державою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється на основі принципу альтерната (чергу­вання). Відповідно до нього, у екземплярі двосторон­нього договору, призначеного для даної держави, що домовляється, найменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору на мові даної держави поміщаються на першому місці. Для під­писів першим місцем вважається місце під текстом із лівої сторони (у тексті арабською мовою — із правої) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, — верх­нє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, підписи ставляться в зворотному по­рядку.

Альтернат є своєрідним вираженням принципу су­веренної рівності всіх держав.

Під час підписання багатостороннього договору на­йменування держав і підписи уповноважених ставлять­ся один під іншим у порядку латинського, російсько­го або іншого алфавіту (вибір алфавіту роблять самі учас­ники).

Місце підписання договору визначається угодою сто­рін. Міжнародний договір може підписуватися одночас­но в одному місці всіма державами, що взяли участь у переговорах, але може бути відкритий для підписання до певного терміну в різних місцях. Форма різночасно­го підписання багатосторонніх договорів стає переваж­ною в сучасній договірній практиці.

Багатосторонні договори все частіше у своїх заключ­них статтях передбачають їхнє відкриття для підписан­ня протягом певного терміну. Так, у Віденській конвен­ції про право міжнародних договорів (стаття 8) гово­риться, що «дійсна конвенція відкрита для підписання… до ЗО листопада 1969 року у Федеральному міністерстві закордонних справ Австрійської Республіки, а після цієї дати і до ЗО квітня 1970 року — у центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку». У перший день, відкритий для підписання, 23 травня 1969 року, цю конвенцію підписало усього біля третини держав, що брали участь в переговорах.

184

185

/>/>Якщо багатосторонній договір складений у декіль­кох примірниках і кожний має свого депозитарія, то для участі в договорі достатньо, щоб держава підписала будь-який із цих примірників.

Процес підписання міжнародного договору, навіть якщо він приймався на міжнародній конференції, не регулюється правилами її процедури. Це самостійна стадія укладання договору, що регулюється викладени­ми вище правилами міжнародного права і заключних статей самого договору, що підписується. Необхідно також відзначити, що підпис вважається дійсним, якщо уповноважений його поставив у відповідності зі своїми повноваженнями і якщо ці повноваження були дійсни­ми. У противному випадку таке підписання недійсне.

Ратифікація (від латинського ratumfacere— роби­ти остаточним) — це схвалення тексту міжнародного договору вищим органом державної влади.

Поняття ратифікації має внутрішньодержавний і міжнародний аспекти.

У внутрішньодержавному аспекті ратифікація яв­ляє собою регульований національним правом процес завердження міжнародних договорів вищими органа­ми держави (див. статтю 9 Конституції України).

Під ратифікацією в міжнародному аспекті розумі­ється акт вищих органів держави, що виражає остаточ­не схвалення договору і згоду на його обов'язковість. Саме в такому плані ратифікація визначається Віден­ськими конвенціями і тому іменується «міжнародним актом» (стаття 44 Віденської конвенції 1969 року).

Ратифікація матеріально втілюється в двох різно­манітних актах:

а)міжнародному — шляхом прийняття ратифі­
каційної грамоти;

б)внутрішньодержавному — шляхом прийнят­
тя національного нормативного акту (закону, указу
і т.п.).

Ці акти відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній.

Слід мати на увазі, що ратифікація не є обов'язковою стадією укладання міжнародного договору. Законодав­ство кожної держави встановлює, які договори підляга­ють обов'язковій ратифікації і якому органу держави надане право здійснення ратифікації.

У Комісії міжнародного права положення статті 12 початкового проекту статей про право договорів про те, що «у принципі міжнародний договір потребує ратифі­кації», зустріло серйозну критику більшості і не ввійш­ло в остаточний проект. Не одержало воно підтримки і на Віденській конференції з права договорів. Проте в тих випадках, коли міжнародний договір підлягає ра­тифікації, ця стадія є дуже важливою в процесі укла­дання договору. Оскільки ратифікація дається вищи­ми органами держави, вона є вищою і найбільш автори­тетною формою виразу її згоди на обов'язковість між­народного договору.

У відповідності зі статтею 14 Віденських конвенцій: «Згода держави на обов'язковість для неї договору ви­ражається ратифікацією, якщо:

договір передбачає, що така згода виражається

    продолжение
--PAGE_BREAK--ратифікацією;

іншим чином встановлено, що держави, які бе­
руть участь у переговорах, домовилися про необхід­
ність ратифікації;

представник держави підписав договір під умо­
вою ратифікації; або

d)намір держави підписати договір за умови ра­
тифікації випливає з повноважень її представника
або було виражено під час переговорів».
Відображаючи сучасну практику, Віденські конвен­
ції поряд із ратифікацією в якості міжнародних актів,
що виражають згоду держави на обов'язковість для неї
договору, свідчать також про «прийняття* і «затверд­
ження» (статті 2 і 11). У практиці ці терміни використо­
вуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів
затвердження договору, або для позначення затверджен­
ня в спрощеній у порівнянні з ратифікацією формі.

186

187

/>/>У Законі колишнього СРСР «Про порядок укладан­ня, виконання і денонсації міжнародних договорів» у статті 17 говорилося про затвердження (прийняття) міжнародних договорів СРСР, що не підлягають рати­фікації. У такому ж значенні трактується це поняття в Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року. Проте стаття 7 цього Закону містить інверсійний механізм ратифікації. У ній за­значені міжнародні договори України, що підлягають обов'язковій ратифікації: а) політичні (про дружбу, вза­ємну допомогу і співробітництво, про нейтралітет), за­гальноекономічні (про економічне і науково-технічне співробітництво), з фінансових питань, із питань пози­ки та кредиту, територіальні; б) що стосуються прав і свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь у міждержавних союзах та інших міждер­жавних об'єднаннях (організаціях) колективної безпе­ки; ґ) про військову допомогу і з питання направлення контингенту Збройних Сил України в іншу країну або допуску збройних сил закордонних держав на терито­рію України; д) про історичну або культурну спадщину народу України; є) виконання яких обумовлює зміну чинних або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним договором.

Слід зазначити, що необхідність збереження інсти­туту ратифікації визначається не тільки юридичними, але і політичними міркуваннями. Ратифікація дає мож­ливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжнародного договору, проконтролювати дії, сво­їх уповноважених, а також підготувати суспільну дум­ку. Іноді додатковий аналіз підписаного договору при­зводить до відмови держави від його ратифікації. Від­мова від ратифікації не вважається порушенням міжна­родного права.

За згодою сторін міжнародний договір ратифікуєть­ся або з усіма додатками, або без них, про що вказується в ратифікаційній грамоті.

Структура ратифікаційної грамоти складається з трьох частин:

вступної частини — у ній вказується дата рати­
фікації, її місце, орган, що здійснює ратифікацію,-укла­
дачі грамоти;

основної частини — у ній міститься повний текст
міжнародного договору;

заключної частини, що власне і містить зобов'я­
зання неухильно, у повному обсязі, чесно і сумлінно ви­
конувати умови договору.

Вступ договору в силу залежить від декількох обста­вин. Міжнародний договір, що не підлягає ратифікації, набирає сили відразу ж після його підписання. При укла­данні двосторонніх договорів, що підлягають ратифіка­ції, — результатом такої дії є підготування ратифіка­ційної грамоти, що підписує глава парламенту за скріп­ленням (підписом) міністра закордонних справ — дого­вір набирає сили після обміну контрагентами ратифі­каційними грамотами. При ратифікації багатосторон­нього міжнародного договору ратифікаційні грамоти здаються на збереження депозитарію.

Депозитарієм називається хранитель ратифікацій­них грамот держав-учасниць багатостороннього дого­вору. Ним може бути держава, на території якої відбу­валися переговори або підписання договору, або одна з держав-учасниць договору. Депозитарієм може бути одна або декілька держав, а також міжнародна органі­зація або головна виконавча посадова особа такої орга­нізації. Депозитарій договору може бути зазначений у самому договорі.

До функцій депозитарію належать:

прийняття і збереження першотвору міжнарод­
ного договору, ратифікаційних грамот, документів про
застереження;

одержання будь-яких підписів під договором;

інформування учасників договору про хід його
ратифікації і про вступ його в силу, якщо в договорі
цей механізм передбачений;

одержання і збереження актів, нотифікацій і по­
відомлень;

188

189

/>/>виготовлення при необхідності копій договору;

ратифікаційних грамот, додатків до договору і т.д.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Приєднання до міжнародного договору є однією з форм

виразу згоди держави на обов'язковість для неї міжна­родного договору. Існує декілька тлумачень такого при­єднання: деякі вчені думають, що приєднання до міжна­родного договору є приєднання держави до певної час­тини міжнародного договору; інші вважають, що приєд­нання можливо лише до договору, що вже набрав сили, тобто держава, що приєднується, була відсутня серед по­чаткових учасників, які підписали договір; новітня до­говірна практика свідчить, що право на приєднання іс­нує незалежно від вступу договору в силу.

Вступ (приветуплення) у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно вказується поря­док приєднання і держав, що можуть приєднатися.

Будь-який з учасників договору має право на засте­реження.

Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомо­гою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави.

Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що воно змінює положення договору у відносинах між державами й іншими учасниками договору, що зробили його. Застереження одного учасника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення проти застереження якогось учасни­ка договору, висунуте іншим його учасником, перешкод­жає вступу договору в силу між цими державами, якщо про це заявить держава, що заперечує.

Застереження зустрічаються тільки в багатосторон­ньому договорі. Право на застереження є суверенним правом кожної держави.

Віденська конвенція 1969 року передбачає, проте, перелік винятків, коли застереження може бути зроблено:

а)якщо договір прямо не забороняє застережен­
ня;

б)якщо міжнародний договір підлягає ратифіка­
ції, то застереження, зроблене під час підписання,
повинно бути відтворено в ратифікаційній грамоті;

в)якщо договір укладений між обмеженим чис­
лом учасників або якщо з об'єкта і цілей міжнарод­
ного договору слідує, що він повинний застосовува­
тися між учасниками лише в цілому, то застережен­
ня до нього потребує прийняття всіма учасниками
міжнародного договору, проте у випадках заперечен­
ня проти застереження деяких учасників, воно не є
перешкодою для участі в ньому держави, що зроби­
ла застереження.

У міжнародній практиці склалися підстави, що виті­кають із Віденських конвенцій, коли застереження зроб­лено бути не може:

дане застереження прямо заборонено договором;

застереження не входить у число допустимих за
договором;

застереження несумісне з об'єктом і цілями до­
говору.

Слід мати на увазі, що якщо договір не передбачає інше, застереження може бути зняте державою, що його зробило, у будь-який час.

Міжнародний договір підлягає реєстрації й опублі­куванню. Для цього, відповідно до статті 102 Статуту ООН, він направляється в Секретаріат ООН, що здійс­нює міжнародну реєстрацію договорів. Договори, не за­реєстровані в ООН, не втрачають юридичної чинності, проте держава не вправі посилатися на них в органах системи ООН. Секретаріат ООН організує публікацію зареєстрованих договорів. Неопубліковані міжнародні договори не признаються органами міжнародного пра­восуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і поси­латися на них сторони в суперечці не вправі.

Дотримання міжнародних договорів базується на найдавнішому принципі «Pacta sunt servanda» — до­говори мають бути дотримані. Цей принцип у результаті

190

191

/>свого багатовікового застосування, спочатку в сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержав­них відносин і став одним з основних принципів сучас­ного міжнародного права. Стаття 26 Віденської конвен­ції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сум­лінно виконуватися».

Таким чином, міжнародні договори повинні викону­ватися:

а) неухильно — тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди вхо­дять зобов'язання учасника договору:

    продолжение
--PAGE_BREAK--

виконувати його безвідмовно, при цьому він не
вправі посилатися на положення свого внутрішньо­
го права в якості виправдання для невиконання їм
договору (див. статтю 27 Віденської конвенції 1969
року);

не відмовлятися в односторонньому порядку
від виконання міжнародного договору або робити
зміну (ревізію) міжнародного договору;

держава-учасниця договору не вправі уклада­
ти договори, що суперечать зобов'язанням, раніше
прийнятим по інших договорах;

б) сумлінно — тобто виконувати договір точно, у відношенні його об'єкта, мети, змісту, термінів, якос­ті, місця виконання (див. статті 18, 26 Віденської конвенції 1969 року).

Крім того, слід враховувати, що розірвання дипло­матичних або консульських відносин між державами не може бути основою для звільнення від обов'язків міжнародного договору.

Застосування міжнародних договорів містить у собі такі поняття:

а)зворотну силу міжнародних договорів;

б)територіальну сферу його дії;

в)конкуренцію міжнародних договорів та інші
питання.

Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладеного договору не мають зворотної сили й обо-

в язкові для кожного учасника у відношенні всієї його території, якщо не обговорене інше..

Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам догово­ру за взаємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до вступу договору в силу.

По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держа-, ви-учасниці. Міжнародному праву відомі договори, що належать до території, котра не є державною територі­єю учасників (наприклад, договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.).

Дія договору в часі припускає хронологічні межі його дії.

Зазвичай міжнародний договір діє:

а)до закінчення зазначеного в ньому терміна (зви­
чайно договори укладаються на досить тривалі тер­
міни — десять або двадцять років);

б)до настання певних подій, зазначених у догово­
рі, досягнення яких є метою договору.

За терміном дії міжнародні договори розрізняють у такий спосіб:

1.Міжнародний договір, укладений на певний строк
(терміновий міжнародний договір):

а)умовно-визначений договір, тобто договір, укла­
дений на певний строк, — у договорі встановлюється
термін його дії. Проте тут одночасно є специфіка:
якщо після закінчення терміну такого міжнародно­
го договору сторони не зроблять ніяких заяв, то до­
говір продовжує діяти. До таких договорів належать,
наприклад, двосторонні договори України з Грузією,
України з Литвою про правову допомогу і правові
відносини у цивільних і кримінальних справах, укла­
дені на п'ятилітній термін у 1995 році;

б)міжнародний договір із невизначеним термі­
ном, тобто договір, у якому строк його дії не зазначе­
ний, і він діє доти, поки одна зі сторін не заявить про
його денонсацію.

2.Безстроковий міжнародний договір, що у силу свого

192

193

характеру не може мати певного терміну (наприклад, догорір про мир).

3. Особливі за строками міжнародні договори, тобто такі договори, у котрих спочатку термін їхньої дії не встановлюється з указівкою того, що такий строк буде встановлений у майбутньому.

До закінчення терміну дії договір може бути продов­жений (пролонгований).

Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжна­родного договору, що заснований на домовленості його учасників або закладається в самий текст міжнародно­го договору. Продовження терміну дії договору відбу­вається автоматично (на 5-10 років при наявності вка­зівки про це в самому договорі) — автоматична про­лонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (при відсутності заперечень учасників договору).

Віденські конвенції передбачають підстави припи­нення дії міжнародного договору:

До прямих підстав належать ті обставини, коли
є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у
цьому випадку дія договору припиняється в цілому
з указівкою причин (наприклад, Варшавський дого­
вір 1949 року);

До непрямих належать ті обставини, коли заці­
кавлена сторона здійснює своє право вважати договір
таким, що втратив дію.

Спільними підставами припинення дії договору є:

згода сторін для заміни міжнародного договору
на новий договір;

закінчення терміну дії міжнародного договору;

припинення дії міжнародного договору в зв'язку
з досягненням цілей, поставлених у договорі;

денонсація міжнародного договору;

припинення існування одного із суб'єктів міжна­
родного договору;

неможливість виконання договору;

—застереження про обставини, що змінилися, — так
звані регулятивні умови (наприклад, міжнародний до­
говір був розрахований на мирний час, але почалася
війна);

—невиконання договору однією зі сторін.
До умов недійсності договору відносять:
абсолютну недійсність (незначність) договору і від­
носну недійсність (оспоримість) договору.

Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-учасниць, від того, оголосили вони його недійс­ним або ні. Такий договір із самого початку його укла­дання (adinitio) є недійсним.

Віденська конвенція 1969 року перераховує такі під­стави, що дозволяють вважати договір недійсним:

якщо укладання договору явилося результа­
том загрози силою або її застосування в порушення
принципів міжнародного права;

якщо в момент укладання договір суперечить
основним принципам міжнародного права.

У Віденській конвенції також указуються такі під­стави, на які може посилатися сторона, що оспорює дій­сність договору:

якщо держава уклала договір під впливом об­
лудних дій іншої держави, що приймала участь в
переговорах (стаття 49);

якщо згода держави на обов'язковість для і я
договору була виражена в результаті прямого або
непрямого підкупу її представника іншою державою,
що приймала участь в переговорах (стаття 50);

якщо згода держави на обов'язковість для неї
договору була виражена в результаті примусу її пред­
ставника діями або загрозами, спрямованими проти
нього (стаття 51);

якщо під час підписання договору була допу­
щена помилка, котра стосується факту або ситуації,
що, по припущенню держави, яка заявила, існували
при укладанні договору і являли собою суттєву ос­
нову для її згоди на обов'язковість для неї договору
(стаття 48);


194

195

/>/>/>5) якщо було допущене порушення положення внутрішнього права, що стосується компетенції укла­дати договори, за умови, що порушення було явним, об'єктивно очевидним для будь-якої держави (стат­тя 46).

Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше ніж за згодою всіх його учасників із метою пристосування договору до нових обставин або поліп­шення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Ан­тарктику 1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд до­говору.

Денонсація — це правомірне припинення дії міжна­родного договору на умовах, передбачених у самому до­говорі. Приблизне формулювання механізму денонса­ції, що закріплюється в договорі, може бути приблизно наступним: «Цей договір буде діяти протягом десяти років із моменту вступу в силу. Договір буде залиша­тися в силі на наступні п'ятилітні періоди, якщо одна з Договірних Сторін не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій До­говірній Стороні про свій намір його денонсувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї зі сторін про припинення дії між­народного договору відповідно до умов, передбачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оскаржена. Характерними ознаками денон­сації є:

суворо визначений порядок, закріплений у дого­
ворі;

своєчасне, встановлене договором попередження;

хронологічні рамки (термін), у межах яких одна
зі сторін може заявити попередження;

вказівка на термін після зробленого попереджен­
ня, коли договір припинить свою дію.

Міжнародному праву відомо анулювання міжнарод­ного договору. Анулюванням називається оголошення

196

однією зі сторін про свою відмову виконувати укладе­ний нею договір. Як правило, така одностороння відмо­ва міжнародним правом не допускається, вважається дією неправомірною. Проте якщо друга сторона в дого­ворі зумисне і систематично порушує договір, не вико­нує свої обов'язки за договором, він може бути анульо­ваний. У такому випадку при належному мотивуванні й обгрунтуванні, анулювання не буде являтися проти­правним.

Тлумачення договору — це встановлення справж­нього смислу й змісту договору на підставі з'ясову­вання дійсної узгодженої волі і намірів сторін у мо­мент укладання договору, що дається або самими сто­ронами, або уповноваженими ними на те органами й особами з метою найбільш повного і точного виконан­ня умов договору.

У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення договорів:

офіційне (юридично обов'язкове для сторін);

доктринальне (для учасників договору не має обо­
в'язкового значення).

Доктринальне тлумачення можуть давати авторитет­ні вчені, дипломати, державні діячі, висловлюючи свою особисту думку з якого-небудь питання.

Офіційне тлумачення підрозділяється на:

1)автентичне — яке дається учасникам догово­
ру й обов'язкове для них у якості результату взаєм­
ної згоди сторін;

2)судове (казуальне),— яке дається на прохання
сторін судовими або арбітражними органами. Воно
обов'язкове тільки для учасників договору і тільки у
даній суперечці, на розгляд якої сторони дали згоду.
Відомі й інші засоби тлумачення договорів: грама­
тичне, логічне, систематичне й історичне.

197

/>    продолжение


--PAGE_BREAK--5. Законодавство України про міжнародні договори

У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти:

Конституція України від 28 червня 1996 року;

Закон України від 22 грудня 1993 року «Про між­
народні договори»;

Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;

—Постанова Кабінету Міністрів України від 17 чер­
вня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про
порядок укладання, виконання і денонсації міжнарод­
них договорів України міжвідомчого характеру» та ін.

Прийняття Конституції України 1996 року стало ва­жливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодержавний, але і міжнародний аспект.

Одним з суттєвих аргументів, що підтверджують та­кий міжнародний аспект, стала конституційна регла­ментація міжнародних договорів України, що визначає її правове поводження на міжнародній арені.

У статті 9 Конституції України закріплено, що чин­ні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національ­ного законодавства України.

Тут же міститься положення про те, що укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливо тільки після внесення відповідних змін у Конституцію України.

Якщо ці положення можна назвати статутарними, то інші статті Конституції України містять у собі поло­ження, що, швидше за все, мають процесуальний харак­тер. Так, стаття 26 Конституції містить вказівку на те, що права, свободи, а також обов'язки іноземців і апатри­дів, що знаходяться в Україні на законних підставах, можуть бути обмежені міжнародними договорами України; стаття 32 Конституції закріплює повноважен­ня Верховної Ради України на надання у встановлений термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів

198

України і денонсацію міжнародних договорів України; у статті 106 Конституції закріплені права Президента України на ведення переговорів і укладання міжнарод­них договорів України. Нарешті, у статті 151 Конститу­ції України закріплені права Конституційного Суду України на надання висновку про відповідність Консти­туції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться у Верхов­ну Раду України для дачі згоди на їхню обов'язковість.

Слід зазначити, що, виходячи з конституційних по­ложень, міжнародні договори однозначно є частиною на­ціонального законодавства України. Це витікає і з За­кону України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжна­родних договорів на території України», відповідно до якого укладені і належним чином ратифіковані Укра­їною міжнародні договори складають невід'ємну час­тину національного законодавства України і застосову­ються в порядку, передбаченому для норм національ­ного законодавства.

Проте з зазначених положень не можна зробити ви­сновок про те, чи володіють норми міжнародного дого­вору (тобто по суті норми міжнародного права) пріори­тетом стосовно норм національного законодавства. Закладений у Конституції і Законі механізм їхньої імплементації (трансформація у формі прямої рецеп­ції) включає їх у національне законодавство та нівелює їхню пріоритетність.

Слід мати на увазі, що в поточному законодавстві України укладений інший механізм імплементації. На­приклад, у Законі України «Про «внесення змін і допов­нень у Закон України «Про плату за землю» від 19 вере­сня 1996 року, і інших закріплене положення про те, що якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що визначені дійсним Законом, то засто­совуються правила міжнародного договору.

У профільному Законі України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» одночасно містять­ся обидва механізми імплементації. У його статті 17 закріплено, що:

199

/>—укладені і належним чином ратифіковані між­
народні договори України складають невід'ємну части­
ну національного законодавства України і застосову­
ються в порядку, передбаченому для національного за­
конодавства;

—якщо міжнародним договором України, укладан­
ня якого відбулося у формі закону, встановлені інші
правила, ніж ті, що передбачені законодавством Украї­
ни, то застосовуються правила міжнародного договору
України.

Таким чином, у наявності колізія, що потребує роз'­яснення Конституційного Суду України. Необхідно роз­в'язати питання про допустимість пріоритету міжна­родного договору над внутрішньодержавним (національ­ним) законом або про допустимість пріоритету норм міжнародного права над нормою внутрішньодержавно­го права.

У блок національного законодавства, що регламентує порядок укладання, виконання і денонсації міжнарод­них договорів України, входить Закон України «Про міжнародні договори України», прийнятий Верховною Радою України 22 грудня 1993 року. Саме в цьому за­конодавчому акті, у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, докладно розроблені і закріплені по­ложення профільного характеру, що характеризують сприйняття Україною норм права міжнародних дого­ворів, а також національні особливості такого сприй­няття.

Відповідно до Преамбули Закон України від 22 груд­ня 1993 року «Про міжнародні договори України» уста­новлює порядок укладання, виконання і денонсації між­народних договорів України з метою належного забез­печення національних інтересів, здійснення цілей, за­вдань і принципів зовнішньої політики України, закріп­лених у Конституції України. Він застосовується до всіх міжнародних договорів України — міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їхньої форми і на-

    продолжение
--PAGE_BREAK--

200

йменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами, інші форми і найменування міжнародних договорів).

У цьому законі поняття «укладання міжнародного договору України» застосовується в розширювальному і багатоаспектному смислі й охоплює ведення перегово­рів із метою підготування тексту міжнародного догово­ру, прийняття тексту міжнародного договору або вста­новлення його автентичності і вираження згоди на обо­в'язковість міжнародного договору для України.

Відмінною рисою даного нормативно-правового акта, що підтверджує його профільний характер, є системна класифікація міжнародних договорів України, дана в статті 2 Закону. Відповідно до неї міжнародні догово­ри України укладаються з іноземними державами і міжнародними організаціями від імені:

а)України;

б)Уряду;

в)міністерств і інших центральних органів дер­
жавної виконавчої влади.

Від імені України укладаються міжнародні дого­вори:

а)політичні, територіальні, мирні;

б)що стосуються прав і свобод людини;

в)про громадянство;

г)про участь України в міждержавних спілках та
інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), си­
стемах колективної безпеки;

д)про військову допомогу і щодо направлення кон­
тингенту Збройних Сил України в іншу країну або
допуску збройних сил іноземних держав на терито­
рію України;

є) про використання території і природних ресур­сів України;

ж) яким за згодою Сторін надається міждержав­ний характер.

Від імені Уряду укладаються міжнародні договори з економічних, торгових, науково-технічних та інших пи­тань, що стосуються його компетенції.

201

/>Від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України укладаються між­народні договори з питань, що стосуються їхньої ком­петенції.

Процесуальні стадії укладання міжнародних дого­ворів України в основному не відрізняються від анало­гічних стадій, що випливають із Віденської конвенції 1969 року, але мають свою національну специфіку.

Так, пропозиції з укладання міжнародних догово­рів України представляються Уряду України Міністер­ством закордонних справ України (МЗС України). Інші міністерства і центральні органи державної виконав­чої влади представляють Уряду України пропозиції з укладання міжнародних договорів України разом із Міністерством закордонних справ України або за узгод­женням із ним.

Порядок представлення пропозицій про укладання мі­ністерствами й іншими центральними органами держа­вної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідо­мчого характеру визначається Урядом України… У таких пропозиціях обґрунтовується необхідність укладання міжнародного договору, визначаються можливі політичні, правові, матеріальні та фінансові наслідки його укладання, вказуються суб'єкти виконання між­народного договору, пропонується склад делегації або представник України для ведення переговорів, прий­няття тексту міжнародного договору або встановлення його автентичності. До них додається проект міжнарод­ного договору й у разі потреби проект рекомендації делегації або представника України.

Уряд України розглядає внесені пропозиції і не піз­ніше ніж у десятиденний термін представляє їх разом із відповідними висновками Президенту України, а по договорах, укладених від імені Уряду України, приймає рішення про укладання такого договору Україною.

Пропозиції з укладання міжнародних договорів України, що встановлюють інші правила, ніж ті, що мі­стяться у законодавстві України, представляються в Уряд України за згодою з Міністерством юстиції Украї­ни (стаття 3 Закону України від 22 грудня 1993 року).

202

У відповідності зі статтею 4 Закону від 22 грудня 1993 року рішення про проведення переговорів і про підпи­сання міжнародних договорів України приймаються:

стосовно договорів, що укладаються від імені Укра­
їни, — Президентом України;

стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
України, — Урядом України;

стосовно договорів, що укладаються від імені мі­
ністерств та інших центральних органів державної ви­
конавчої влади України, — у порядку, встановленому
Урядом України.

В Україні є свої відмінності в сфері визначення і надання повноважень на укладання міжнародного до­говору (стаття 5 Закону від 22 грудня 1993 року).

Так, ведення переговорів про підготування тексту міжнародного договору, прийняття його тексту або вста­новлення його автентичності та підписання міжнарод­ного договору України здійснюється лише уповнова­женими на те особами.

Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести перего­вори і підписувати міжнародні договори України без спе­ціальних повноважень у силу займаної посади.

Глава дипломатичного представництва України в іно­земній державі або глава представництва України при міжнародній організації мають право вести без спеціаль­них повноважень переговори про укладання міжнаро­дного договору України відповідно з державою пере­бування або в рамках відповідної міжнародної органі­зації.

Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України даються:

стосовно договорів, що укладаються від імені Укра­
їни, — Президентом України;

стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
України, — Урядом України або з його доручення —

МЗС України;

—стосовно договорів міжвідомчого характеру —
відповідним міністерством або іншим центральним

203

органом державної виконавчої влади разом із МЗС України.

Делегація або представник України, наділені повно­важеннями відповідно до дійсного Закону, зобов'язані вести переговори або здійснювати інші дії згідно нада­них їм повноважень і з урахуванням рекомендацій МЗС України. Ці суб'єкти, за узгодженням із МЗС України, представляють Президенту України або Уряду Украї­ни звіт про виконання даних їм рекомендацій. Звіт повинен містити висновки про наступні дії України щодо укладання міжнародного договору.

Ратифікація міжнародного договору, на особливос­тях якої ми зупинялися, також здійснюється на основі цього профільного закону.

У ньому ж регламентований порядок затвердження міжнародних договорів України, що не потребують ра­тифікації.

Він здійснюється:

стосовно договорів, що укладаються від імені Укра­
їни, — Президентом України. Рішення Президента
України про затвердження міжнародного договору Укра­
їни приймається у формі указу;

стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
України, — Урядом України. Рішення Уряду України
про затвердження міжнародного договору України при­
ймається у формі постанови;

—затвердження міжнародних договорів України
міжвідомчого характеру провадиться в порядку, визна­
чуваному Урядом України (ст. 9 Закону від 22 грудня
1993 року).

Рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їхнє прийняття приймаються:

стосовно договорів, що потребують ратифікації, —
Верховної Радою України у формі законів;

стосовно договорів, що не потребують ратифікації,
і приєднання до яких або прийняття яких провадиться
від імені України, — Президентом України у формі
указу;

204

— стосовно договорів, що не підлягають ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені Уряду України, — Урядом України у формі

постанови.

Рішення про приєднання до міжнародних договорів міжвідомчого характеру або їхнього прийняття прийма­ються в порядку, визначуваному Урядом України.

У разі, коли міжнародний договір набирає сили з мо­менту його підписання, згода на обов'язковий характер його положень виражається у формі підписання між­народного договору уповноваженою на це особою.

Профільний характер Закону України 1993 року «Про міжнародні договори України» підтверджує і де­тальну регламентацію основних положень з виконання міжнародних договорів України, що включають у себе дотримання і забезпечення їх виконання, загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів Украї­ни і заходи, що приймаються у разі порушення міжна­родного договору України іншими його учасниками.

У відповідності зі статтею 12 Закону 1993 року між­народні договори України підлягають неухильному до­триманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно принципу сумлінного дотримання між­народних договорів Україна виступає за те, щоб і інші учасники двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів, у яких бере участь Україна, точно виконува­ли свої зобов'язання, що випливають із цих договорів. Президент України й Уряд України вживають захо­дів із забезпечення виконання міжнародних договорів України (стаття 13).

У статті 14 Закону закріплено, що міністерства й інші центральні органи державної і виконавчої влади Укра­їни, Уряд Автономної Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких належать питання, що ре­гулюються міжнародними договорами України, забез­печують виконання зобов'язань, узятих за міжнарод­ними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, що випливають із таких договорів

205

для Української Сторони, і за виконанням іншими учас­никами міжнародних договорів і зобов'язань.

Ці органи, а також підприємства, установи й органі­зації зобов'язані надавати Міністерству закордонних справ України інформацію, що стосується виконання міжнародних договорів України.

Загальний нагляд за виконанням міжнародних до­говорів України здійснює МЗС України. За вимогою органів, що застосовують міжнародні договори України, МЗС України повинний надати офіційну інформацію щодо питань, що виникають у зв'язку з виконанням міжнародного договору України. У разі неналежного виконання зобов'язань, узятих на себе за міжнародни­ми договорами Українською Стороною, МЗС України інформує про це Президента України або Уряд України для прийняття необхідних заходів (стаття 15).

У разі порушення зобов'язань за міжнародним до­говором України іншими його учасниками МЗС Укра­їни, інші центральні органи державної виконавчої вла­ди України, Уряд Автономної Республіки Крим за уз­годженням із МЗС України представляють Президен­ту України або Уряду України пропозиції про прий­няття необхідних заходів відповідно до норм міжнаро­дного права. У разі суттєвого порушення міжнародного договору України іншими його учасниками, а також в інших випадках, передбачених нормами міжнародного права, такий договір може бути денонсований у поряд­ку, встановленому даним Законом (стаття 16).

На відміну від Віденської конвенції 1969 року, За­кон України 1993 року містить відмінні положення по опублікуванню міжнародних договорів України, що мають національні особливості. Але з питання реєстра­ції міжнародних договорів України положення цих двох документів збігається (стаття 80 Віденської конвенції і 21 Закону України     продолжение


--PAGE_BREAK--1993 року).

Договори, що вступили в силу для України, — рати­фіковані договори і договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснено на підставі рішень

206

відповідно Верховної Ради України або Президента України, договори, що вступили в силу з моменту під­писання їх Президентом України, публікуються в «Ві­домостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради України «Голос України» й у «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Договори, що вступили в силу для України, міжна­родні договори, що не потребують ратифікації, затверд­ження, прийняття або приєднання відповідно Верхов­ної Радою України або Президентом України, а також договори, прийняття або приєднання до яких було здійс­нено на підставі рішень Уряду України, публікуються в «Зібранні постанов Уряду України» і в газеті Уряду України. В даний час міжнародні договори України публікуються в «Офіційному віснику України».

Порядок опублікування міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, що вступили в силу, визначається Урядом України.

Якщо міжнародний договір України має автентич­ний текст державною мовою України, — публікується автентичний текст на державній мові України. У випа­дку, коли міжнародний договір України не має автентич­ного тексту на державній мові України, — публікуєть­ся один з автентичних текстів іноземною мовою, а також офіційний переклад на державну мову України, здійс­нений МЗС України.

Реєстрація міжнародних договорів, що вступили в силу для України, здійснюється МЗС України в Секре­таріаті Організації Об'єднаних Націй і у відповідних органах інших міжнародних організацій.

Оригінали текстів міжнародних договорів України зберігаються в МЗС України. Порядок збереження між­народних договорів України міжвідомчого характеру визначається Урядом України.

У Законі України 1993 року докладно розроблений механізм денонсації міжнародних договорів України. Пропозиції про денонсацію міжнародних договорів України представляються МЗС України, іншими мініс­терствами і відомствами Уряду України відповідно до

207

/>порядку, установленого для внесення пропозицій про укладання міжнародного договору. Уряд України вно­сить відповідні пропозиції Президенту України або Верховній Раді України.

Денонсація міжнародних договорів України здійс­нюється законом України, указом Президента Украї­ни, постановою Уряду України. Денонсація міжнарод­них договорів України, ратифікованих Верховною Ра­дою України, договорів, прийняття або приєднання до яких було здійснено на підставі рішень Верховної Ради України, здійснюється Верховною Радою України у формі закону.

Слід зазначити, що Верховна Рада України, у відпо­відності зі своїми повноваженнями, на практиці здійс­нює денонсацію міжнародних договорів. Так, 14 жовтня 1998 року парламент України прийняв Закон України «Про денонсацію Гарантійної угоди (Проект розвитку енергоринку України) між Україною і Європейським банком реконструкції та розвитку».

Територіальні міжнародні договори України й інші міжнародні договори України денонсуються законом України, що приймається двома третинами голосів на­родних депутатів від фактичної кількості народних депутатів України, повноваження яких визнані і не припинені достроково у встановленому законом по­рядку.

Денонсація міжнародних договорів України, що укла­дені Президентом України, котрі не потребують рати­фікації, прийняття або приєднання Верховної Радою України, провадиться Президентом України у формі указу. Денонсація міжнародних договорів, укладених Урядом України і не потребуючих ратифікації, прийн­яття або приєднання Верховної Радою України, прова­диться Урядом України. Денонсація міжнародних до­говорів України міжвідомчого характеру провадиться в порядку, обумовленому Урядом України.

Верховна Рада України протягом тридцяти днів по­винна бути проінформована про укладання і припинення

208

міжнародних договорів України, стосовно котрих рати­фікація або денонсація не передбачені.

Література:

Венская конвенция о праве международных дого­
воров. Комментарий. — М., 1997.

Евинтов В.И. Многоязычные договоры в совре­
менном международном праве. — К., 1981.

Лукашук И.И. Стороны в международных дого­
ворах. — М., 1966.

Талалаев А.Н. Международные договоры в совре­
менном мире.— М., 1973.

Талалаев А.Н. Право международных договоров.
Общие вопросы. — М., 1980.

Талалаев А.Н. Право международных договоров.
Действие и применение договоров. — М., 1985.

Тиунов О.И. Принцип соблюдения договоров в
международном праве. — Пермь, 1976.

Ульянова Н.Н. Общие многосторонние договоры в
современных международных отношениях. — К., 1981.

Черкес М.Е. Международное право: Учебное по­
собие. — Одесса, 1998.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ 9

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1. Історичні аспекти створення міжнародних організацій

Сучасні міжнародні відносини характеризуються по­стійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-право­вого регулювання. Однією з таких порівняно нових ор­ганізаційно-правових форм міждержавного співробіт­ництва є міжнародні організації.

Міжнародні організації є основною інституціональ-ною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спіл­кування.

Хоча в сучасному своєму розумінні міжнародні ор­ганізації як правовий феномен виникли наприкінці XIX— початку XXстоліть, коли потреби світового роз­витку обумовили необхідність створення постійно дію­чих колективних міждержавних органів, в історії люд­ської цивілізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Так, у Древній Гре­ції в VIстолітті до нашої ери були створені перші по­стійні міжнародні об'єднання — симмакїї й амфіктіо-нії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи пле­мен (громад) і міст із загальними святилищем, казною,

210

правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедемин-ська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фер-мопільська амфіктіонія, у яку входили 12 громад Серед­ньої Греції і Фессалії.

Ці об'єднання стали прообразами майбутніх між­народних організацій. Недарма Ф.Ф. Мартене у своїй праці «Сучасне міжнародне право цивілізованих наро­дів» підкреслював, що «хоча ці союзи і були викликані спеціально релігійними цілями, але справляли свою дію взагалі на зносини між грецькими державами: подібно іншим соціальним чинникам, вони зближували наро­ди і пом'якшували їхню замкнутість».

Досвід розвитку перших міждержавних міжнарод­них організацій пов'язаний із створенням у XIVсто­літті Ганзейського союзу — торгового і політичного союзу північно-німецьких міст на чолі з містом Любе­ком, що формально проіснувало до 1669 року. Союз здій­снював посередницьку торгівлю між Західною, Північ­ною і Східною Європою, йому належала торгова гегемо­нія в Північній Європі. Завдяки широким торговим і політичним зв'язкам, постійному поширенню кількос­ті членів союзу, у число яких входило і російське місто Новгород, Ганзейський союз справив значний вплив на соціальний розвиток німецьких земель і до XVIстоліт­тя вивів із стану середньовічного варварства всю Північ­ну Німеччину.

Виникнення міжнародних організацій у XIXстолітті стало відображенням і результатом становлення об'єк­тивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства. Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні ор­ганізації наділяються власною компетенцією і повнова­женнями. Створені в 1865 році Всесвітній телеграфний союз і в 1874 році Всесвітній поштовий союз стали пер­шими універсальними міжнародними організаціями, що мають постійну структуру. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці.

Першою міжнародною організацією, що мала яскра­во виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй,

211

/>/>створена в 1919 році відповідно до положень Версаль-ської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року.

Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною ко­місією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що заверши­ли Першу світову війну 1914-1918 років. Спочатку ста­тут організації був підписаний 44 державами, у тому числі 31 державою, що приймала участь у війні на сто­роні Антанти або приєдналася до неї (Австралією, Бель­гією, Болівією, Бразилією, Великобританією, Гаїті, Гон­дурасом, Грецією, Індією, Італією, Канадою, Китаєм, Ку­бою, Ліберією, Нікарагуа, Новою Зеландією, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сіамом, США, Еквадором, Югославією, Південно-Африканським Сою­зом, Чехословаччиною, Уругваєм, Францією, Хіджазом /у 1916-1925 роках — формально незалежне королів­ство, із 1925 року входить у Саудівську Аравію/, Японі­єю), і 13 державами, що дотримувалися нейтралітету в ході війни (Аргентиною, Венесуелою, Данією, Іраном, Іс­панією, Колумбією, Нідерландами, Норвегією, Парагва­єм, Сальвадором, Чилі, Швецією, Швейцарією). Хоча комісію з вироблення статуту Ліги Націй очолював пре­зидент США В. Вільсон, згодом США його не ратифі­кували і не ввійшли в число членів цієї організації.

Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розвиток співробітництва між народами та гаран­тія їхнього миру і безпеки». Основними органами орга­нізації були: Асамблея (у її роботі брали участь усі члени Ліги Націй; сесії Асамблеї проходили щорічно у вересні), Рада Ліги Націй (спочатку складалася з 4 по­стійних членів — представників Великобританії, Італії, Франції та Японії і 4 непостійних членів; згодом склад і число членів Ради змінювалися) і постійний секрета­ріат на чолі з Генеральним секретарем. Всі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедурних питань, повинні були прийматися одноголосно.

212

Ліга Націй визнавала, що усяка війна «цікавить Лігу в цілому», і остання повинна вживати всіх заходів для збереження миру. За вимогою будь-якого члена Ліги На­цій негайно скликалася Рада. У разі виникнення конф­лікту між членами Ліги Націй вони повинні були підда­тися його розглядові або третейським судом, або Радою. У разі, якщо якийсь член Ліги вдавався до війни всу­переч прийнятим на себе зобов'язанням, то інші члени організації зобов'язувалися негайно порвати з ним уся­кі торгові і фінансові відносини, а Рада повинна була запропонувати різним заінтересованим урядам виста­вити той або інший контингент військ, призначених для підтримки поваги до зобов'язань Ліги Націй.

При Лізі Націй на правах автономних організацій були створені Постійна палата міжнародного правосуд­дя, Міжнародна організація праці й інші організації. Основні органи Ліги Націй розташовувалися в Женеві (Швейцарія).

У перші роки свого існування Ліга Націй була од­ним із центрів організації боротьби проти Радянської держави, що, проте, активно брала участь у конференці­ях, які проходили під егідою цієї організації, і нарадах з роззброювання, вносячи пропозиції, спрямовані на ре­альне розв'язання цієї найважливішої міжнародної проблеми.

Під прикриттям Ліги Націй на початку 20-х років XXсторіччя був зроблений у формі роздачі мандатів поділ колоній між державами-переможцями. Ліга На­цій робила численні спроби згладити гострі протиріч­чя між головними її учасниками на основі антирадян-ської змови. У 1926 році членом Ліги Націй стала Ні­меччина. У 1931 році Японія, будучи членом Ліги На­цій, напала на Китай, але реальної протидії з боку Ліги Націй агресор не побачив — усе обмежилося лише її «рекомендаціями». У 1933 року Німеччина і Японія вийшли з цієї організації, щоб одержати повну свободу дій для підготовки нової війни.

У середині 30-х років, у зв'язку з наростанням вій­ськової загрози з боку фашистських режимів Німеччи-

213

/>/>ни, Італії та мілітаристської Японії, ЗО держав-членів Ліги Націй, з ініціативи французької дипломатії, звер­нулися до СРСР із пропозицією про вступ у цю органі­зацію. 18 вересня 1934 року СРСР вступив у Лігу На­цій і зайняв постійне Місце в її Раді, незважаючи на те, що проти його прийняття голосували Нідерланди, Пор­тугалія і Швейцарія. Вступаючи в Лігу Націй, СРСР розраховував, що в умовах виходу з організації най­більш агресивних держав йому вдасться хоч до деякої міри зашкодити розв'язанню війни. При цьому Радян­ський уряд попередив усіх учасників організації, що він не приймає на себе відповідальність за їхні поперед­ні рішення і договори, укладені без участі СРСР.

Найважливішими питаннями, що обговорювалися у Лізі Націй із 1934 до 1939 років, були: італійська аг­ресія проти Ефіопії (1935-1936 роки); порушення Ні­меччиною Версальського (1919 рік) і Локарнського (1925 рік) договорів у зв'язку з ремілітаризацією нею Рейнської зони в 1936 року; італо-німецька інтервен­ція в Іспанії (1936-1939 роки); захоплення Німеччи­ною Австрії (1938 рік) і інші. У ці роки позиція захід­них держав, що прагнули направити фашистську агре­сію проти СРСР, визначила безпомічність Ліги Націй, що не зуміла провести жодного ефективного заходу проти держав-агресорів.

Водночас і сам СРСР не був прикладом дотриман­ня своїх міжнародних зобов'язань. За розв'язану ним у 1939-1940 роках війну з Фінляндією він 14 грудня 1939 року рішенням Ради був виключений із Ліги Націй. З цього часу діяльність цієї організації фактич­но припинилася, формально ж Ліга Націй припинила своє існування в квітні 1946 року відповідно до рішен­ня спеціально скликаної Асамблеї.

Хоча Ліга Націй не змогла справитися зі своїм ос­новним статутним завданням, пов'язаним насамперед із запобіганням Другій світовій війні і з мирним вре­гулюванням міжнародних конфліктів, вона зіграла свою історичну роль, котра полягає в тому, що ця організація стала прообразом міжнародної універсальної організа-

214

ції світового співтовариства — Організації Об'єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2. Поняття і види міжнародних організацій

Міжнародна організація — це об'єднання держав від­повідно до міжнародного права і на основі міжнародно­го договору для здійснення співробітництва в політич­ній, економічній, культурній, науково-технічній, право­вій та інших галузях, що має необхідну для цього систе­му органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'яз­ків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації:

членство трьох і більше держав.

При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних задач;

повага суверенітету держав-членів організації і
невтручання у внутрішні справи.

Ця ознака є основною функціональною ознакою між­народної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні пра­ва і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнарод­ного права незалежно від розміру своєї території, кіль­кості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статут­них положень;

створення відповідно до міжнародного права.

215

/>

/>Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що устано­вчий документ організації повинен відповідати загаль­новизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам juscogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність су­перечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;

заснування на основі міжнародного договору.

Зазвичай, міжнародні організації створюються на ос­нові міжнародного договору (конвенції, угоди, протоко­лу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як су­б'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Про­те в останні роки повноправними учасниками міжна­родних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним чле­ном багатьох міжнародних рибальських організацій;

здійснення співробітництва в конкретних галу­
зях діяльності.

Міжнародні організації створюються для координа­ції зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), на­уково-технічній (Європейська організація ядерних до­сліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвит­ку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжна­родна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галу­зях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практич­но в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами між­народного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у яко­сті органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

216

наявність відповідної організаційної структури
(постійні органи і штаб-квартира).

Ця ознака, що характеризує інституціональну будо­ву міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний харак­тер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На прак­тиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові ор­ганізації мають штаб-квартири, членів в особі суверен­них держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом органі­зації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконав­чих органів виступають ради. Адміністративний апа­рат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постій­ні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

наявність прав і обов'язків організації. Особливі­
стю компетенції міжнародної організації є те, що її права
й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-
нів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-
членів не може почати дій, що торкаються інтересів
своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в
загальній формі закріплюються в її установчому акті,
резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між
організаціями. Ці документи встановлюють і закріп­
люють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер
діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути
нею реалізовані. Держави також вправі заборонити
організації почати ті або інші дії, і організація не може
перевищити свої повноваження;

самостійні міжнародні права й обов'язки органі­

    продолжение
--PAGE_BREAK--зації.

Незважаючи на те, що міжнародна організація наді­ляється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, від­мінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації

/>автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї держа­вами-членами;

установлення порядку прийняття рішень і їх­
ньої юридичної чинності.

Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціаль­но розробленій процедурі. Кожна з міжнародних між­урядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:

міжнародні міжурядові організації (ММУО)
організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме
їм держави делегують певну частину своїх суверен­
них прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих ор­
ганізацій залишається обмеженою, тому що вони ді­
ють у рамках тільки тих повноважень, що передали
їм держави;

міжнародні неурядові організації (МНУО) — ор­
ганізації, утворювані міжнародною громадськістю з
метою встановлення міжнародного співробітництва з ак­
туальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декіль­кох підставах:

За предметом діяльності — політичні, економіч­
ні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань
охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.

За колом учасників:


універсальні — їхніми членами є практично всі
держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних
Націй);

регіональні — їхніми членами є держави певного
географічного регіону світу (наприклад, Організація Аме­
риканських держав);

—субрегіональні — їхніми членами є групи держав
усередині географічного регіону (наприклад, Організа­
ція Чорноморського економічного співробітництва);

—міжрегіональні — у їхній роботі беруть участь
держави різних географічних регіонів світу (наприклад,
Організація з безпеки і співробітництва в Європі, чле­
нами якої є як європейські держави, так і держави Се­
редньої Азії).

3.За порядком приймання нових членів:

відкриті — відповідно до статутних документів
їхнім членом може бути будь-яка держава;

закриті — конкретні учасники цих організацій і
їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних
документах таких міжнародних організацій.

4.За сферами діяльності:

організації з загальною компетенцією — вони
вправі розглядати будь-яке питання міжнародного
життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);

організації зі спеціальною компетенцією — коло
аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їх­
ніх статутних документах і стосується певної сфери між­
народного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).

5.За цілям і принципам діяльності:

правомірні — вони створюються відповідно до між­
народного права;

протиправні — вони створюються з порушенням
загальновизнаних норм міжнародного права з цілями,
що суперечать інтересам міжнародного миру і міжна­
родної безпеки.

У МНУО можна виділити певні ознаки міжнарод­них організацій (створення відповідно до міжнародно­го права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, на­самперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО діляться на такі групи:

політичні, ідеологічні, соціально-економічні, проф­
спілкові організації;

жіночі організації, а також організації з охорони
родини і дитинства;

218

219

/>Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що устано­вчий документ організації повинен відповідати загаль­новизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам juscogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність су­перечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;

заснування на основі міжнародного договору.

Зазвичай, міжнародні організації створюються на ос­нові міжнародного договору (конвенції, угоди, протоко­лу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як су­б'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Про­те в останні роки повноправними учасниками міжна­родних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним чле­ном багатьох міжнародних рибальських організацій;

здійснення співробітництва в конкретних галу­
зях діяльності.

Міжнародні організації створюються для координа­ції зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), на­уково-технічній (Європейська організація ядерних до­сліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвит­ку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжна­родна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галу­зях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практич­но в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами між­народного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у яко­сті органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

216

наявність відповідної організаційної структури
(постійні органи і штаб-квартира).

Ця ознака, що характеризує інституціональну будо­ву міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний харак­тер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На прак­тиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові ор­ганізації мають штаб-квартири, членів в особі суверен­них держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом органі­зації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконав­чих органів виступають ради. Адміністративний апа­рат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постій­ні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

наявність прав і обов'язків організації. Особливі­
стю компетенції міжнародної організації є те, що її права
й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-
нів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-
членів не може почати дій, що торкаються інтересів
своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в
загальній формі закріплюються в її установчому акті,
резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між
організаціями. Ці документи встановлюють і закріп­
люють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер
діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути
нею реалізовані. Держави також вправі заборонити
організації почати ті або інші дії, і організація не може
перевищити свої повноваження;

самостійні міжнародні права й обов'язки органі­
зації.

Незважаючи на те, що міжнародна організація наді­ляється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, від­мінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації

217

/>автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї держа­вами-членами;

установлення порядку прийняття рішень і їх­
ньої юридичної чинності.

Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціаль­но розробленій процедурі. Кожна з міжнародних між­урядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:

міжнародні міжурядові організації (ММУО)
організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме
їм держави делегують певну частину своїх суверен­
них прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих ор­
ганізацій залишається обмеженою, тому що вони ді­
ють у рамках тільки тих повноважень, що передали
їм держави;

міжнародні неурядові організації (МНУО) — ор­
ганізації, утворювані міжнародною громадськістю з
метою встановлення міжнародного співробітництва з ак­
туальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декіль­кох підставах;

За предметом діяльності — політичні, економіч­
ні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань
охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.

За колом учасників:

універсальні — їхніми членами є практично всі
держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних
Націй);

регіональні — їхніми членами є держави певного
географічного регіону світу (наприклад, Організація Аме­
риканських держав);

218

—субрегіональні — їхніми членами є групи держав
усередині географічного регіону (наприклад, Організа­
ція Чорноморського економічного співробітництва);

— міжрегіональні — у їхній роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, чле­нами якої є як європейські держави, так і держави Се­редньої Азії).

3.За порядком приймання нових членів:

відкриті — відповідно до статутних документів
їхнім членом може бути будь-яка держава;

закриті — конкретні учасники цих організацій і
їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних
документах таких міжнародних організацій.

4.За сферами діяльності:

організації з загальною компетенцією — вони
вправі розглядати будь-яке питання міжнародного
життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);

організації зі спеціальною компетенцією — коло
аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їх­
ніх статутних документах і стосується певної сфери між­
народного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).

5.За цілям і принципам діяльності:

правомірні — вони створюються відповідно до між­
народного права;

протиправні — вони створюються з порушенням
загальновизнаних норм міжнародного права з цілями,
що суперечать інтересам міжнародного миру і міжна­
родної безпеки.

У МНУО можна виділити певні ознаки міжнарод­них організацій (створення відповідно до міжнародно­го права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, на­самперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО діляться на такі групи:

—політичні, ідеологічні, соціально-економічні, проф­
спілкові організації;

—жіночі організації, а також організації з охорони
родини і дитинства;

219

/>/>/>молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвіт­
ні організації;

організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення;

організації місцевих (регіональних) влад. Слід, про­
те, мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є
тільки ММУО. Таким чином, міжнародна міжурядова
організація — це добровільне об'єднання суверенних
держав або міжнародних організацій, створене на осно­
ві міждержавного договору або резолюції міжнародної
організації загальної компетенції для координації ді­
яльності держав у конкретній галузі співробітництва,
що має відповідну систему головних і допоміжних ор­
ганів, що володіє автономною волею, відмінною від воль
її членів.

Особлива значимість діяльності міжнародних орга­нізацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільш складних питань міжнародних відносин викликали не­обхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі — права міжнародних організацій. Норми пра­ва міжнародних організацій — є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій — од­нією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є установчі документи міжнародних організацій. Сюди ж входять Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відноси­нах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організація­ми або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організа­цій та ін.

Проте, незважаючи на те, що міжнародні організації, що є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності воль держав, що беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правове становище, діяльність організації,

220

взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

    продолжение

--PAGE_BREAK--3. Правосуб'єктність міжнародних організацій

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжна­родних організацій актуалізується в зв'язку з постій­ним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними струк­турами, у рамках яких держави в колективному поряд­ку вирішують найбільш важливі питання міжнародно­го життя.

Проте міжнародна організація не може розглядати­ся як проста сума держав-членів або як їх колектив­ний уповноважений, виступаючий від імені усіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація по­винна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її чле­нів. Тільки при такій передумові, як відзначав В. Мо-равецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс.

На думку багатьох учених-міжнародників, правосу­б'єктність міжнародної організації включає такі чоти­ри елементи:

а)правоздатність, тобто здатність мати права й
обов'язки;

б)дієздатність, тобто здатність організації своїми
діями здійснювати права й обов'язки;

в)здатність брати участь у процесі міжнародної
правотворчості;

1г) здатність нести юридичну відповідальність за

свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організа­ція володіє тільки властивим їй обсягом правосуб'єкт­ності, межі якої визначені насамперед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті,

221

/>/>/>що передбачені в її статуті й інших документах (на­приклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).

Як уявляється, до найбільш важливих критеріїв пра-восуб'єктності міжнародних організацій можна віднес­ти такі:

1.Визнання якості міжнародної особистості з боку
суб'єктів міжнародного права.

Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'я­зуються шанувати права й обов'язки відповідної між­урядової організації, їхню компетенцію, коло повнова­жень, наділяти організацію та її співробітників приві­леями й імунітетами і т.д. Крім того, відповідно до уста­новчого акту всі міжурядові організації є юридичними особами: держави-члени наділяють їх правами й обо­в'язками в такому обсязі, у якому це необхідно для виконання їхніх функцій.

Про визнання за ММУО якості міжнародної особис­тості з боку інших ММУО свідчить ряд фактів:

участь ряду ММУО більш високого рангу в роботі
інших ММУО (наприклад, Європейський Союз є членом
багатьох ММУО);

укладання ММУО між собою угод загального (на­
приклад, про співробітництво) або конкретного харак­
теру (про виконання окремих заходів). Право на укла­
дання таких міжнародних договорів передбачено стат­
тею 6 Віденської конвенції про право договорів між
державами і міжнародними організаціями або між між­
народними організаціями від 21 березня 1986 року.

2.Наявність відособлених прав і обов'язків.

Сенс цього критерію правосуб'єктності ММУО означає їхню специфічну особливість: ММУО мають такі права й обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків дер­жав і можуть бути здійснені тільки на міжнародному рівні. Наприклад, у Статуті ЮНЕСКО перераховані такі обов'язки організації: а) сприяння зближенню і взаєм­ному розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів інформації; б) заохочення розвитку

222

народної освіти і поширення культури; в) допомога у збереженні, збільшенні і поширенні знань.

3.Право на вільне виконання своїх функцій.
Сутність даного критерію полягає в тому, що кожна

ММУО має свій установчий акт (у формі статутів, конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями), правила процедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй сукупності складають внутрішнє право організації.

Вільне і самостійне виконання ММУО своїх функ­цій містить у собі такі чинники:

при виконанні своїх функцій ММУО виходять із
компетенції, що розуміється, тобто вони вправі надава­
ти їй розширювальне тлумачення;

при виконанні своїх функцій ММУО вправі всту­
пати у певні правовідносини з державами, що не є їхні­
ми членами. Наприклад, ООН забезпечує, щоб держави,
що не є її членами, діяли відповідно до принципів, ви­
кладених в статті 2 Статуту, оскільки це може вияви­
тися необхідним для підтримання міжнародного миру
і безпеки;

ММУО самостійно реалізують розпорядження
норм, що складають їх внутрішнє право;

ММУО вправі створювати будь-які допоміжні ор­
гани, що необхідні для виконання функцій організації;

ММУО вправі самостійно приймати правила про­
цедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад,
організація має право вимагати у свого члена пояснен­
ня, якщо він не виконує рекомендації з проблем її діяль­
ності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого
члена, що має заборгованість по внесках.

4.Право на укладання договорів.

Таке право, як відзначалося раніше, належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктно­сті — однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнарод­ного права.

Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повнова­жень ММУО вправі укладати угоди публічно-правово-

223

/>/>/>го, приватно-правового або змішаного характеру. Пра­вом на укладання міжнародного договору володіє кож­на міжнародна організація, що випливає з положень Віденської конвенції про право договорів між держа­вами та міжнародними організаціями або між міжна­родними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що міжнародна організація має таку правоздат­ність укладати договори, що необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей.

5. Участь у створенні норм міжнародного права. Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удо­сконалювання, зміну або скасування.

Правотворча діяльність МНУО володіє рядом особ­ливостей: по-перше, будь-яка норма, що міститься в прий­нятих міжнародною організацією рекомендаціях, пра­вилах і проектах договорів, повинна бути визнана дер­жавою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави.

Слід мати на увазі, що правотворчість ММУО має свої межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної органі­зації індивідуальний, то обсяг, види і напрямки її пра­вотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжна­родній організації в сфері правотворчості, можна ви­явити тільки на основі детального аналізу її установ­чого акту.

У міжнародній доктрині щодо основ для правотвор-чого процесу міжнародної організації є дві позиції. Одні автори думають, що міжнародна організація вправі роз­робляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, якщо про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотвор-чий потенціал міжнародної організації повинний базу­ватися на її установчому акті. Таким чином, якщо між­народна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися

224

ними. Так, К. Скубишевський думає, що для того, щоб організація могла схвалювати норми права інші, ніж норми внутрішнього права, вона повинна мати для цього явні повноваження, що містяться в її статуті або в іншо­му договорі, укладеному державами-членами.

Водночас аналіз правотворчої практики міжнарод­них організацій показує, що позиція першої групи ав­торів носить більш прагматичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про правомочність їх схвалювати норми міжнародного права. Але вони, проте, приймають активну участь на всіх стадіях правотворчого процесу.

Слід особливо підкреслити, що правотворча діяль­ність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком погоджуватися з ці­лями такої організації.

Крім цього, справедливою є думка щодо того, що пра­вотворчість міжнародної організації правомірна тіль­ки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресив­ний розвиток міжнародного права. Це випливає з поло­жень преамбули і статей 1 і 13 Статуту ООН. Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності між­народної організації є і те, що вироблювані в такий спо­сіб норми повинні відповідати загальновизнаним нор­мам і принципам міжнародного права.

Звідси для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак:

правотворчість міжнародної організації правомір­
на тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на
прогресивний розвиток міжнародного права;

правотворчість в повному обсязі властива тільки
тим міжнародним організаціям, що мають міжнарод­
ну правосуб'єктність;

міжнародні організації мають тільки такі обсяг і
напрямки правотворчості, як це передбачено в їх уста­
новчих актах.

6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-

225

/>якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших — національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації. Так, наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей (ст. 105 Статуту).

7. Право на забезпечення виконання норм міжнарод­ного права.

Наявність такого права в ММУО, в основі якого ле­жать повноваження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний харак­тер організацій стосовно держав-членів і є однією з ва­жливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже відзначалося, основними засобами є інститути міжнарод­ного контролю і відповідальності, включаючи застосу­вання санкцій.

Контрольні функції ММУО здійснюються в основ­ному двома засобами:

1.Шляхом надання доповідей державами-чле­
нами.

2.За допомогою спостереження й обстеження кон­
трольованого об'єкта або ситуації на місці.
Надання доповідей державами-членами є найбільш

поширеною формою контролю. Наприклад, Статут ЮНЕСКО зобов'язує кожну державу-члена подавати Організації в ті терміни й у тій формі, що визначає Ге­неральна конференція, доповіді, що містять відомості про закони, положення і статистичні дані, що стосують­ся його установ і діяльності в галузі освіти, науки і культури, а також про виконання рекомендацій і кон­венцій Генеральної конференції (ст. VIII).

Міжнародно-правові санкції, що можуть застосову­ватися міжнародними організаціями, більшість авторів підрозділяють на дві групи:

а) санкції, здійснення котрих припустимо всіма

міжнародними організаціями;

226

б) санкції, право на застосування яких мають тіль­ки певні організації. До санкцій першої групи, зокрема, належать:

призупинення членства в організації;

виключення з організації;

відмова в членстві;

виключення із міжнародного спілкування по пев­
них питаннях співробітництва.

Застосування санкцій, віднесених до другої групи, за­лежить від цілей, виконуваних даною організацією. На­приклад, Рада Безпеки ООН із метою підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, відповідно до статті 42 Статуту ООН, управі застосовувати приму­сові дії повітряними, морськими або сухопутними си­лами. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.

Слід мати на увазі, що ММУО надане право прийма­ти особисту участь у розв'язанні спорів, що виникають у них з іншими суб'єктами міжнародного права — дер­жавами й іншими ММУО. При розв'язанні спорів вони вправі вдатися до тих же мирних засобів розв'язання спорів, які звичайно використовують первинні суб'єк­ти міжнародного права — суверенні держави.

8. Міжнародно-правова відповідальність.

Виступаючи на міжнародній арені як самостійні утво­рення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відпо­відальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за про­типравні дії своїх посадових осіб. Відповідальність ор­ганізацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріаль­ну відповідальність.

Політична відповідальність організації може насту­пити у разі порушення нею своїх функцій, невиконан­ня угод, укладених з іншими організаціями та держа­вами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів між­народного права.

227

/>


Матеріальна відповідальність ММУО може виник­нути у разі порушення законних прав своїх співробіт­ників, експертів, перебору грошових сум і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї дер­жави, на території якої розміщаються їхні штаб-квар­тири, за протиправні дії, наприклад за необгрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

    продолжение

--PAGE_BREAK--4. Організація Об'єднаних Націй: історія створення, правовий статус, головні органи

Створення Організації Об'єднаних Націй. Першим кроком до створення ООН стала союзницька деклара­ція, підписана в Лондоні 12 червня 1941 року, у якій союзники зобов'язалися «працювати разом, з іншими вільними народами, як у війні, так і в мирі».

14 серпня 1941 року президентом Сполучених Шта­тів Америки Франкліном Делано Рузвельтом і пре­м'єр-міністром Сполученого Королівства Великобрита­нії та Північної Ірландії (далі: Сполучене Королівст­во) Уїнстоном Черчіллем був підписаний документ, у якому вони запропонували звід принципів міжнарод­ного співробітництва в підтримці миру і безпеки. До­кумент, підписаний під час зустрічі «десь на морі», відо­мий як Атлантична хартія.

1 січня 1942 року представниками 26 союзних дер­жав, що воювали проти країн «осі», була підписана Де­кларація Об'єднаних Націй, у якій вони заявили про підтримку Атлантичної хартії. У цьому документі впер­ше була офіційно використана назва «Об'єднані Нації», запропонована президентом Рузвельтом.

У декларації, підписаній в Москві ЗО жовтня 1943 ро­ку в ході спеціальної конференції (Московська конфе­ренція), уряди Радянського Союзу, Сполученого Коро­лівства, Сполучених Штатів Америки і Китаю заклика­ли до якнайшвидшого створення міжнародної органі­зації для підтримки миру і безпеки.

Ця мета була знову підтверджена на зустрічі кері­вників Сполучених Штатів Америки, СРСР і Сполуче-

228

ного Королівства на зустрічі в Тегерані 1 грудня 1943 року (Тегеранська конференція).

Перші контури ООН були окреслені на конференції в особняку, відомому за назвою «Думбартон-Окс», у Ва­шингтоні. На двох серіях засідань, що проходили з 21 вересня до 7 жовтня 1944 року, Сполучені Штати Аме­рики, Сполучене Королівство, СРСР і Китай домовили­ся про цілі, структури і функції цієї організації.

11 лютого 1945 року після зустрічей у Ялті (Ялтин­ська конференція) Рузвельт, Черчілль і Сталін заявили про свою рішучість заснувати «загальну міжнародну організацію для підтримки миру і безпеки».

25 квітня 1945 року делегати від 50 країн зібралися в Сан-Франциско на Нараду Об'єднаних Націй із питань міжнародних організацій (Конференція в Сан-Францис­ко). Делегати підготували Статут із 19 глав і 111 статей, що був одноголосно прийнятий 25 червня 1945 року., Наступного дня делегати підписали його в будинку Ме­моріалу ветеранів війни.

24 жовтня 1945 року Статут ООН ратифікований п'ятьма постійними членами Ради Безпеки, більшістю інших держав, що підписали його, і набрав сили. Таким чином, Організація Об'єднаних Націй була створена, а 24 жовтня стало днем ООН.

З початку 1946 року починають створюватися й ак­тивно діяти основні органи ООН:

10 січня 1946 року в Центральному залі Вестмінс-терського палацу в Лондоні відкривається перша Гене­ральна Асамблея, на якій було представлено 51 держа­ву; 17 січня 1946 року у Вестмінстерському палаці вперше збирається Рада Безпеки і приймає свої прави­ла процедури;

24 січня 1946 року Генеральна Асамблея приймає першу резолюцію. її головні теми: мирне використан­ня атомної енергії та ліквідація атомної й інших видів зброї масового знищення;

1 лютого 1946 року Трюгве Чи (Норвегія) стає пер­шим Генеральним Секретарем ООН;

229

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея приймає Загальну декларацію прав людини;

24 жовтня 1949 року закладений перший камінь те­перішнього будинку Центральних установ ООН у Нью-Йорку.

Організація Об'єднаних Націй і її органи п'ять ра­зів удостоювалися Нобелевської премії миру:

1954 рік: Управління Верховного комісара Органі­зації Об'єднаних Націй у справах біженців (УВКБ ООН) за допомогу біженцям у Європі;

1965 рік: Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ) за допомогу в порятунку життя дітей у всьому світі;

1969 рік: Міжнародна організація праці (МОП) за досягнуті успіхи у встановленні норм, що захищають права працюючих і забезпечують їх безпеку;

1981 рік: Управління Верховного комісара ООН у справах біженців за допомогу біженцям в Азії;

1988 рік: сили Організації Об'єднаних Націй з під­тримки миру за миротворчі операції.

Крім того, Нобелевської премії миру в зв'язку з ді­яльністю ООН були визнані гідними:

1945 рік: Кордел Халл, колишній державний секре­тар Сполучених Штатів Америки, за керівну роль у ство­ренні ООН;

    продолжение
--PAGE_BREAK--

рік: лорд Джон Бойд Орр, Великобританія, пер­
ший генеральний директор Продовольчої та сільсько­
господарської організації (ФАО);

рік: Ральф Бунче, Сполучені Штати Америки,
посередник ООН у Палестині, за керівну роль в укла­
данні угод про перемир'я, підписаних у 1949 році Ізра­
їлем, Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією;

1957 рік: Лестер Пірсон, колишній державний сек­ретар Канади, голова Генеральної Асамблеї, за роботу на благо справи миру протягом усього життя і за керів­ну роль у зусиллях ООН із врегулювання кризи навко­ло Суецького каналу;

1961 рік: Даг Хаммаршельд, Швеція, Генеральний Се­кретар ООН, за допомогу у врегулюванні кризи в Конго;

230

1974 рік: Шон Макбрайд, Ірландія, Комісар ООН по Намібії.

Завдання, цілі і принципи ООН знайшли своє закрі­плення в Статуті організації, підписаному 26 червня 1945 р. у Сан-Франциско.

Преамбула до Статуту Організації Об'єднаних На­цій містить таке:

«Ми, народи об'єднаних націй, сповнені рішучості

врятувати прийдешні покоління від лихоліть вій­
ни, що двічі в нашому житті принесла людству невимов­
не горе,і

знову затвердити віру в основні права людини, у
гідність і цінність людської особистості, у рівноправ­
ність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і ма­
лих націй, і

створити умови, при яких можуть дотримуватися
справедливість і повага до зобов'язань, що випливають
із договорів та інших джерел міжнародного права, і

сприяти соціальному прогресу та поліпшенню умов
життя при більшій свободі, і в цих цілях — виявляти
толератність і жити разом, у мирі один з одним, як доб­
рі сусіди, і

об'єднати наші сили для підтримки міжнародно­
го миру і безпеки, і

забезпечити прийняттям принципів і встановлен­
ням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інак­
ше, ніж у спільних інтересах, і

використовувати міжнародний апарат для спри­
яння економічному і соціальному прогресу всіх наро­
дів, вирішили об'єднати наші зусилля для досягнення
цих цілей.

Відповідно до цього наші відповідні уряди через пред­ставників, які зібралися в місті Сан-Франциско, що пред'явили свої повноваження, знайдені в належній фор­мі, погодилися прийняти дійсний Статут Організації Об'єднаних Націй і дійсним засновують міжнародну організацію за назвою «Об'єднані Нації».

У статті 2 Статуту ООН закріплені демократичні принципи цієї організації:

231

/>суверенна рівність членів ООН;

сумлінне виконання ними зобов'язань за Стату­
том ООН;

розв'язання міжнародних спорів тільки мирними
засобами;

відмова від погрози силою або її застосування в
будь-яких цілях, несумісних із Статутом ООН;

обов'язок членів ООН надавати їй усемірну допо­
могу в усіх діях, що здійснюються відповідно до Стату­
ту, і утримуватися від допомоги державам, проти яких
ООН приймає примусові заходи;

забезпечення Організацією Об'єднаних Націй та­
кого положення, щоб держави, що не входять в ООН, у
разі потреби діяли відповідно до її Статуту;

невтручання ООН у внутрішні справи держав.

Членство в ООН. Членами ООН можуть бути миро­любні держави, що приймуть на себе зобов'язання, кот­рі містяться в Статуті, і які, на думку ООН, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Початковими членами ООН була 51 держава.

Прийом нових членів в ООН провадиться за рекомен­дацією Ради Безпеки Генеральною Асамблеєю більшіс­тю в 2/3 голосів. У тому ж порядку провадиться виключення з ООН держав, що систематично порушу­ють Статут, і призупинення здійснення прав і привіле­їв, що випливають із членства в ООН, стосовно держав, проти яких ООН уживає заходів превентивного або при­мусового характеру.

Головні органи ООН. Статут ООН до числа головних органів відносить Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з опіки, Міжнарод­ний Суд і Секретаріат.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Генеральна Асамблея — сесійний орган ООН — скла­дається з представників усіх держав-членів. В даний час членами ООН за станом на 1 травня 2000 року є 188 дер­жав світу (у вересні 1999 року в члени ООН прийняті острівні держави Кирибаті, Науру і Тонга).

Генеральна Асамблея має право обговорювати будь-які питання, що входять у компетенцію ООН. Вона упо-

232

вноважена розглядати загальні принципи міжнародно­го співробітництва в справі підтримки миру і безпеки, включаючи проблему роззброювання. Проте будь-яке питання, по котрому необхідно почати дії, до і після його обговорення Генеральною Асамблеєю повинно бути пе­редане Раді Безпеки, тому що вона є єдиним органом ООН, уповноваженим приймати рішення щодо таких дій. Чергові сесії Генеральної Асамблеї проводяться 1 раз у рік. В міру необхідності можуть проводитися та­кож спеціальні сесії Генеральної Асамблеї, що склика­ються Генеральним секретарем за вимогою Ради Без­пеки або більшості членів ООН. На сесіях кожний член ООН може бути представлений делегацією, що склада­ється не більш ніж із п'яти делегатів і п'яти заступни­ків, кожна делегація має один голос.

На кожній черговій сесії створюється сім головних комітетів, у роботі яких можуть брати участь представ­ники всіх держав-членів ООН: Комітет з політичних питань і питань безпеки (Перший комітет) — цей комі­тет займається в основному питаннями роззброюван­ня; Спеціальний політичний комітет — у нього переда­ються політичні питання, що входять у компетенцію Першого комітету; Комітет з економічних і фінансо­вих питаннь (Другий комітет);

Комітет з соціальних, гуманітарних питань і питань культури (Третій комітет); Комітет із питань міжнарод­ної опіки і територій, що не самоуправляються (Четве­ртий комітет); Комітет з адміністративних і бюджет­них питань (П'ятий комітет); Комітет з правових пи­тань (Шостий комітет). Генеральна Асамблея може та­кож утворювати тимчасові або постійні допоміжні ор­гани (наприклад, подібним способом створена Комісія з роззброювання, Конференція ООН з торгівлі і розвит­ку і Комісія ООН з міжнародного права).

Генеральна Асамблея на своїх сесіях приймає поста­нови, рішення і рекомендації. Постановами іменуються акти, прийняті Генеральною Асамблеєю за рекомендаці­єю Ради Безпеки, що звернені до держав-членів і нагаду­ють їм про їхні права й обов'язки. Постанови можуть

233

/>прийматися і з питань прийняття або виключення дер­жав з організації. Відповідно до статті 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організує дослідження і робить рекомендації членам ООН із метою сприяння міжнарод­ному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивному розвитку міжнародного права та його кодификації, а також сприяння міжнародному співробіт­ництву в галузі економічній, соціальній, культури, осві­ти і т.д. Рішення Генеральної Асамблеї, відповідно до пункту 2 статті 18 Статуту ООН, приймаються з важли­вих питань (рекомендації відносно миру і безпеки, вибо­ри непостійних членів Ради Безпеки, прийом нових чле­нів Організації, призупинення прав та привілеїв членів ООН) більшістю в 2/3 присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні членів Асамблеї.

Рада Безпеки. Являє собою найважливіший постій­но діючий орган ООН, що складається з 15 членів: 5 із них — Росія, СІЛА, Великобританія, Франція і Китай — є постійними, а 10 — непостійними, що обираються Ге­неральною Асамблеєю на термін 2 роки (5 членів що­річно).

Місця непостійних членів Ради Безпеки розподіля­ються в такий спосіб: від Азії й Африки — 5 членів; від Східної Європи — 1 (у 1999 році Україна була обра­на непостійним членом Ради Безпеки), від Латинської Америки і Карибського моря — 2, від Західної Європи, Канади, Нової Зеландії й Австралії — 2.

На Раду Безпеки покладається головна відповідаль­ність за підтримку міжнародного миру і безпеки. її рішення, прийняті у встановленому порядку, обов'язко­ві для держав — членів ООН, що зобов'язані підпоряд­ковуватися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх.

Рада Безпеки: уповноважена розслідувати будь-які спори або ситуації, що можуть викликати міжнародні спори, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації загрожувати підтримці міжна­родного миру і безпеки; робити рекомендації щодо про­цедури або методів врегулювання таких спорів; розроб­ляти плани створення системи регулювання озброєнь;

234

визначати наявність загрози миру або акту агресії і робити рекомендації про заходи, що слід прийняти; ро­бити рекомендації щодо прийому нових членів і ви­ключення з ООН, умов, на яких держави можуть стати учасниками Статуту Міжнародного Суду, і про призна­чення Генерального секретаря; вибирати разом із Ге­неральною Асамблеєю членів Міжнародного Суду; здій­снювати в «стратегічних районах» функції ООН з опі­ки; представляти щорічні і спеціальні доповіді Генераль­ній Асамблеї.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань мо­жуть бути прийняті дев'ятьма голосами будь-яких чле­нів Ради. При виборах членів Міжнародного Суду до­статньо навіть восьми голосів будь-яких членів Ради Безпеки. Для ухвалення рішення з усіх інших питань потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки.

Для здійснення Радою Безпеки своїх функцій у під­тримці міжнародного миру і безпеки держави-члени зобов'язуються надавати в її розпорядження в разі по­треби збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслу­говування, включаючи право проходу.

Роль ООН і, зокрема, Ради Безпеки, у підтримці миру і забезпеченні міжнародної безпеки зводиться до здій­снення таких основних заходів:

Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на
попередження виникнення спорів між сторонами, недо­
пущення переростання існуючих спорів у конфлікти й
обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

Миротворчість — це дії, спрямовані на те, щоб
схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином
за допомогою таких мирних засобів, що передбачені в
главі VIСтатуту ООН.

Підтримка миру — це забезпечення присутності
ООН в даному конкретному районі, що зв'язане з розгор­
танням військового і/або поліцейського персоналу ООН,
а нерідко і цивільного персоналу.

Миробудівництво в конфліктний період — це дії,
спрямовані на запобігання спалаху насильства між кра-

235

/>/>/>/>/>їнами і народами після ліквідації конфлікту або конф­ліктної ситуації.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю: 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно терміном на З роки. Таким чином, склад Ради обновляється щорічно на 1/3, причому член Ради, який вибуває, може бути переобраний на новий термін.

Обрання відбувається в такому порядку: 6 членів — від держав Східної Європи; 13 — від держав Західної Європи й інших держав; 11 — від держав Азії; 14 — від держав Африки; 10 — від держав Латинської Аме­рики. Кожний член ЭКОСОР має одного представника.

Рада має за мету сприяння розвитку міжнародного співробітництва в економічній і соціальній галузях. Вона здійснює дослідження й складає доповіді з міжна­родних питань. Чергові сесії проводяться два рази в рік, рішення приймаються простою більшістю. Органа­ми Ради є три сесійних комітети (економічний, соціа­льний і координаційний), шість постійних комітетів (з технічної допомоги, з неурядових організацій, з про­мислового розвитку, з житлового будівництва, з плану­вання, з використання з метою розвитку досягнень науки і техніки), функціональні комісії (з народонаселення, з прав людини, з права жінок, з наркотичних засобів). При ЭКОСОР мають консультативний статус більше 600 неурядових організацій із питань, що входять у ком­петенцію ЭКОСОР.

Рада з опіки була створена для надання допомоги Генеральній Асамблеї в здійсненні міжнародної систе­ми опіки. За Статутом ООН Рада з опіки повинна вклю­чати: а) держави, що управляють територіями під опі­кою; б) постійних членів Ради Безпеки, що не мають територій під опікою, і в) членів Ради з опіки, що оби­раються Генеральної Асамблеєю на три роки.

Основною метою Ради з опіки було досягнення всіма підопічними територіями самоврядування і незалежнос­ті або в якості суверенних держав, або шляхом віль­ного приєднання до сусідніх незалежних держав. У листо-

236

паді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій — території Ти­хоокеанські острови (Палау), керованої США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необ­хідності.

Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд діє на основі Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду ООН, що є невід'ємною частиною Статуту. Держави — не члени ООН також можуть бра­ти участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, обу­мовлених у кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Суд скла­дається з 15 незалежних суддів, обраних із числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимо­гам, запропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або тих, хто є юристами з визна­ним авторитетом в галузі міжнародного права. При цьому в складі Суду не може бути двох громадян тієї самої держави. Члени Суду діють в особистій якості і не є представниками держави свого громадянства. Вони також не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов'язків і не вправі присвячувати себе ніякому іншому заняттю фахового характеру. При виконанні судових обов'язків члени Суду користують­ся дипломатичними привілеями та імунітетами. Дер­жави представляють список кандидатур у члени Суду Генеральному секретареві ООН. Члени Суду обирають­ся на роздільних засіданнях Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки. Термін повноважень суддів — дев'ять років, при цьому кожні три роки переобира­ються п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'я­тьох суддів. Слід враховувати, що стороною в справі, що розбирається Судом, може бути тільки держава. Фізич­ні та юридичні особи звертатися в Суд не вправі. До ведення Суду належать усі справи, передані йому сто­ронами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними конвенціями. За загальним правилом, юрисдикція Суду факультативна, що означає, що Суд

237

/>/>/>вправі розглядати конкретні спори за участю тієї або іншої держави тільки з її згоди. Проте держави мо­жуть робити заяви про визнання для себе обов'язкової юрисдикції Суду.

Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди). Це, проте, не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях у всіх випадках, коли Суд знайде це, бажаним. Голова і Секретар Суду повинні мешкати в місці перебування Суду. З часу створення Міжнарод­ного Суду в 1946 р. держави представили на його роз­гляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних ви­сновків були зажадані міжнародними організаціями.

Секретаріат — постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призна­чається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж поряд­ку призначений на новий термін. На Секретаріат у ці­лому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та ін­ших матеріалів.

Генеральний секрета'р призначає персонал Секрета­ріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'яз­ків Генеральний секретар і персонал не повинні запи­тувати або одержувати указівок від яких-небудь уря­дів. Співробітники Секретаріату призначаються Гене­ральним секретарем за правилами, що встановлюють­ся Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Сек­ретаріат і визначення її умов провадиться на договір­ній основі, з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сум­лінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік, є міжнародними громадян­ськими службовцями.

Першим Генеральним секретарем ООН, як уже від­значалося, був Трюгве Чи (Норвегія), що займав цю по­саду з 1946 по 1953 роки. Даг Хаммаршельд (Швеція)

238

був Генеральним секретарем із 1953 року до його за­гибелі в авіаційній катастрофі в Африці в 1961 році. Протягом 1961-1971 років цю посаду займав У Тан (Бірма, нині іменована Мьянмою). Потім його замінив Курт Вальдхайм (Австрія), що займав цю посаду з 1972 до 1981 року. Хав'єр Перес де Куельяр (Перу) став на посаду 1 січня 1982 р. і виконував її до кінця 1991 року. Бутрос Бутрос Галі (Єгипет) був Генеральним секретарем із січня 1992 до грудня 1996 року. Напри­кінці 1996 року Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки ООН призначила Генеральним секретарем ООН Кофі Аннана (Гана) на період із 1 січня 1997 до 31 грудня 2001 року.

    продолжение


--PAGE_BREAK--5. Спеціалізовані органи Організації Об'єднаних Націй з прав людини.

Виходячи з гуманітарної домінанти, що лежить в ос­нові всієї діяльності Організації Об'єднаних Націй, вва­жається необхідним розглянути спеціалізовані органи ООН з права людини.

1. Верховний комісар ООН у справах біженців.

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом ви­явлення сприяння урядам і, за згодою відповідних уря­дів, приватним організаціям для полегшення добровіль­ної репатріації указаних біженців або їхньої асиміля­ції в нових країнах.

Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм харак­тером; вона носить гуманітарний і соціальний харак­тер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і категорій біженців. Відповідно до визначення,

239

/>що міститься в Статуті УВКБ, біженцями є ті особи, що у силу цілком обгрунтованих побоювань стати жерт­вою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної гру­пи або політичних переконань перебувають за межами країни своєї громадянської приналежності і не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися таким захистом через острах піддатися гонінням.

УВКБ здійснює свої програми допомоги цілком за рахунок добровільних внесків урядів і коштів із при­ватних джерел.

Верховний комісар слідує керівним директивам, що даються йому Генеральною Асамблеєю або Економіч­ною і Соціальною Радою.

Верховний комісар забезпечує захист біженців, пік­лування про яких входить у компетенцію його Управ­ління, шляхом:

сприяння укладанню і ратифікації міжнародних
конвенцій про захист біженців, спостереження за вико­
нанням цих конвенцій і пропозиції необхідних попра­
вок до них;

сприяння за допомогою спеціальних угод з уря­
дами виконанню будь-яких заходів, що мають своєю
метою полегшення становища біженців і скорочення
числа біженців, що потребують захисту;

сприяння урядовим і приватним зусиллям, спря­
мованим на заохочення добровільної репатріації біжен­
ців або їхньої асиміляції в нових країнах;

полегшення допуску біженців на територію різ­
них держав;

одержання від урядів інформації щодо числа бі­
женців на їхній території і становища їх, а також зако­
нів і постанов, їх що стосуються;

підтримки контакту з заінтересованими урядови­
ми і неурядовими організаціями.

Крім того, у межах наданих у його розпорядження коштів Верховний комісар займається іншими видами діяльності, у тому чис.лі репатріацією і розселенням.

240

Йому доручається завідування всіма суспільними або приватними коштами, одержуваними ним із метою на­дання допомоги біженцям, і розподіл їх між приватни­ми та державними установами.

Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верховний комісар щорічно зобов'язаний представляти доповідь Генераль­ній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розгляда­ється як окремий пункт порядку денного Генеральної

Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захис­ту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у груд­ні 1993 року.

Верховним комісаром є особистість, що характери­зується високими моральними устоями і чесністю й володіє досвідом, у тому числі в галузі прав людини, а також загальними знаннями і розумінням різних куль­тур, що особливо необхідно для безстороннього, об'єк­тивного, невибіркового й ефективного виконання обо­в'язків Верховного комісара.

Верховний комісар призначається Генеральним се­кретарем ООН і затверджується Генеральною Асамб­леєю на чотирирічний період із можливістю продов­ження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступни­ком Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.

Верховний комісар з прав людини представляє щорічну доповідь про свою діяльність у відповідності зі своїм мандатом Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР — Генеральній Асамблеї ООН.

241

У рамках загальної компетенції, повноважень і рі­шень Генеральної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного ко­місара:

заохочувати і захищати ефективне здійснення
всіма людьми всіх громадянських, культурних, еконо­
мічних, політичних і соціальних прав;

виконувати завдання, доручені йому компетент­
ними органами системи Організації Об'єднаних Націй
в галузі прав людини, і представляти їм рекомендації з
метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх
прав людини;

заохочувати і захищати реалізацію права на роз­
виток і посилювати для цього підтримку з боку відпо­
відних органів системи ООН;

надавати через Центр з прав людини Секретаріа­
ту й інші відповідні установи консультативні послуги і
технічну та фінансову допомогу на прохання заінтере­
сованої держави і, при необхідності, регіональних орга­
нізацій з прав людини з метою підтримати здійснення
заходів і програм в галузі прав людини;

координувати відповідні навчальні і пропагандист­
ські програми Організації Об'єднаних Націй в галузі
прав людини;

відігравати активну роль у справі усунення ниніш­
ніх перешкод і вирішення нових завдань на шляху до
повної реалізації всіх прав людини й у справі недопу­
щення продовження порушень прав людини у всьому
світі;

розширювати міжнародне співробітництво з ме­
тою заохочень і захисту всіх прав людини;

координувати діяльність в сфері заохочення і за­
хисту прав людини в рамках усієї системи ООН;

здійснювати загальне керівництво діяльністю
Центру з прав людини.

Управління Верховного комісара розміщається в м. Женеві (Швейцарія).

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час

242

Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягає в розробці пропо­зицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР допові­дей щодо міжнародно-правової регламентації громадян­ських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за озна­ками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.

З цією метою Комісія створила декілька допоміж­них органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питан­ня про насильницькі або недобровільні зникнення лю­дей та ін.

Уряди держав-членів ООН і неурядові організації, як міжнародного, так і національного характеру, представ­ляють Комісії за її вимогою інформацію про порушен­ня прав людини. У Комісії або її органах заслухову­ються представники урядів із метою надання пояснень і відповідей з аналізованих питань.

Якщо ситуація є досить серйозною, Комісія може при­йняти рішення доручити розслідування певних фактів незалежним експертам і закликати відповідний уряд здійснити необхідну зміну. У такому порядку, напри­клад, був розглянутий ряд конкретних ситуацій у Пів­денній Африці й Намібії (1967 рік), на окупованих араб­ських територіях, включаючи Палестину (1968 рік), у Чилі (1975-1978 роки), в Афганістані, Сальвадорі та ін. Засідання Комісії проходять у Женеві (Швейцарія).

    продолжение

--PAGE_BREAK--6. Спеціалізовані установи Організації Об'єднаних Націй

У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егіду ООН і у взаємозв'язок із нею поставлені різноманітні міжнародні установи, створені державами на основі між­урядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи

243

/>є спеціалізованими постійно діючими міжнародними ор­ганізаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН.

В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН і МАГАТЕ. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи:

1) у галузі економіки — Міжнародний банк рекон­струкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Продоволь­ча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз електро­зв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО);

2) у гуманітарній галузі — Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їхній роботі України, коротко розглянемо функціональні характеристики і структуру деяких із них.

Міжнародний валютний фонд (МВФ)

(International Monetary Fund IMF)

МВФ був заснований у 1944 році, але почав функ­ціонувати тільки в 1946 році. Членами МВФ є біля 180 держав, у тому числі Україна.

У задачі МВФ входить: координація валютно-кредит­ної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування найменш розвинених держав.

Вищим органом Фонду є Керівна рада, у яку вхо­дять по два представника від кожного члена МВФ.

244

Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директо­рат, що складається з 21 директора. Головою директо­рату є Директор-розпорядник.

Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (США).

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)

(International Bank for Reconstruction and Develop­ment (IBRD))

МБРР був заснований у 1944 році, почав свою роботу в 1946 році. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. На сьогоднішній день членами МБРР є більше 170 держав, у тому числі Україна.

Задачами МБРР є надання кредитів урядам, головним чином, держав, що розвиваються, або приватним орга­нізаціям під контролем уряду. Одержувачі кредитів зобов'язані використовувати їх за цільовим призначен­ням, надаючи Банку інформацію про це.

Органами МБРР є:

Керівна рада, що складається з керівників і їх
заступників (по одному від кожної держави-учасниці);

Директорат, що складається з 20 виконавчих ди­
ректорів, 5 із яких призначаються державами, що ма­
ють найбільше число акцій, а інші 15 обираються упра­
вителями з інших держав;

Президент МБРР обирається Директоратом і є го­
ловною адміністративною посадовою особою Банку.

Місцезнаходження МБРР — Вашингтон (США).

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (InternationalFinanceCorporationIFC) МФК заснована в 1956 році як філія МБРР. В даний час у діяльності МФК беруть участь майже 150 держав. Задачами МФК є допомога у управлінні економікою, а також інвестування приватного і змішаного секторів економіки, насамперед у країнах, що розвиваються, шля­хом надання довгострокових валютних кредитів на термін до 25 років.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Органи управління МФК:

245

/>Керівна рада, що складається з керівників МБРР
і їх заступників;

Рада директорів, що складається з директорів-роз-
порядників МБРР;

Голова Ради директорів МФК, який є одночасно
Президентом МБРР.

Місцезнаходження МФК — Вашингтон (США).

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) (InternationalDevelopmentAssociationIDA) MAPбула створена в 1950 році і почала функціо­нувати з 1960 року. Основна задача МАР полягає в наданні позик на більш пільгових умовах, ніж МБРР. Органами МАР є ті ж органи, що й у МБРР (Керівна рада і Рада виконавчих директорів). Президент МАР одночасно є президентом МБРР і МФК. Персонал МБРР виконує за сумісництвом функції персоналу МАР. Місцезнаходження МАР — Вашингтон (США).

Міжнародна морська організація (ІМО) (InternationalMaritimeOrganizationІМО). ІМО було створено і функціонує з 1959 року (до 22 травня 1982 року — Міжурядова морська консульта­тивна організація — ІМКО). У ІМО входить більше 190 держав, у тому числі Україна (4 лютого 1994 року ра­тифікувала Конвенцію про Міжнародну морську орга­нізацію 1948 року в редакції 1982 року). У задачі ІМО входять коло питань, пов'язаних із забезпеченням спів­робітництва з питань судноплавства і безпеки морепла­вання, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права.

Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2 роки.

У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18 членів.

Асамблеєю обирається Комітет безпеки на морі в кількості 16 членів, основною задачею якого є розроб­ка рекомендацій з правил безпеки морського судно­плавства.

246

Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар. Місцезнаходження ІМО — Лондон (Великобританія).

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (InternationalCivilAviationOrganizacionICAO) ІКАО, що заснована відповідно до Чиказької конвен­ції про цивільну авіацію 1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і коорди­нацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступ-ництва й Україна. СРСР вступив у ІКАО в 1970 році.

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної ци­вільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, пра­вила з використання устаткування, засобів зв'язку і ко­нтролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміг­раційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО роз­робляються проекти міжнародних конвенцій.

Вищим органом ІКАО, що складається з представ­ників держав-членів, є Асамблея, що скликається не рід­ше одного разу в 3 роки.

Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складаєть­ся з представників ЗО держав, що обираються Асамбле­єю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Для керівництва Радою обирається пре­зидент.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Ге­неральним секретарем ІКАО.

Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада).

Міжнародна організація праці (МОП) (InternationalLabourOrganizationILO) МОП, що є однією з найстарших ММУО, була створена ще в 1919 році за рішенням Паризької мирної конфе­ренції як автономна організація Ліги Націй. З 1946 року МОП є першою спеціалізованою організацією ООН (Укра­їна — учасниця МОП).

247

/>/>У МОП поряд із більш ніж 170 державами представ­лені профспілки та підприємці. Цілями і задачами МОП є:

    продолжение
--PAGE_BREAK--

сприяння встановленню соціальної справедливо­
сті; поліпшення умов праці і підвищення життєвого
рівня трудящих;

розроблення міжнародних Конвенцій і рекоменда­
цій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони
праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін.

З 200 конвенцій МОП наша держава ратифікувала біля 50.

Структуру МОП складають: Генеральна конферен­ція праці, Адміністративна рада, Міжнародне бюро пра­ці, Тристоронні комітети. Регіональні й спеціальні кон­ференції.

Генеральна конференція праці, що складається з де­легацій країн-учасниць (два представника від уряду, по одному — від підприємців і трудящих), є вищим орга­ном МОП. Діяльністю Міжнародного бюро праці (Сек­ретаріату МОП), комітетів і комісій МОП керує Адміні­стративна рада, що складається з 56 членів (у тому чи­слі 28 представників урядів, 14 представників трудя­щих і 14 представників підприємців). 10 місць в урядо­вій групі Ради займаються представниками 10 найбільш розвинених у промисловому відношенні країн (Брази­лія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Ро­сія, СІЛА, Франція, Японія).

Міжнародне бюро праці управляється генеральним директором і має три функціональних органи: адмініс­тративний орган, центр досліджень і документації і ко­ординаційний орган.

Тристоронні комітети у найважливіших галузях еко­номіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чор­на металургія, нафтова промисловість та ін.) і експерт­ні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфіка­ції керівних кадрів, охорони праці, із проблем працю­ючих жінок і молоді, представляють можливість аген­там урядів, підприємців і трудящих викласти свої точ-

248

ки зору в рамках цієї найвпливовішої міжнародної організації.

Регіональні і спеціальні конференції займаються пи­таннями, що представляють регіональний або націона­льний інтерес.

Головна адміністративна посадова особа МОП — Ге­неральний директор.

Штаб-квартира МОП розташована в Женеві (Швей­царія). У столицях більше 40 держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці.

Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) (International Telecommunication Union ITU ) MCE заснований у 1865 p. як Міжнародний теле­графний союз. Після підписання в 1934 році Міжнарод­ної конвенції електрозв'язку він одержав сучасне найменування. Спеціалізованою установою ООН Союз є з 1947 року. У своєму нинішньому виді МСЕ діє з 1954 року. Україна ратифікувала Статут і Конвенцію МСЕ 15 липня 1994 року. Розвиток МСЕ в останні десятиліття призвів до прийняття нового Статуту орга­нізації, що вступили в силу з 1 липня 1994 року. Задачами МСЕ є:

підтримка і розширення міжнародного співробіт­
ництва для поліпшення і раціонального використання
електрозв'язку;

сприяння технічній допомозі країнам, що розви­
ваються, в галузі електрозв'язку;

регулювання і координація співробітництва в га­
лузі електрозв'язку, включаючи космічний радіозв'язок;

удосконалювання технічних засобів радіозв'язку;

—уживання заходів із забезпечення безпеки зв'язку.
У цих цілях МСЕ розподіляє радіочастоти і реєструє

їхнє присвоєння, приймає рекомендації з уніфікації від­повідних правил і тарифів, надає фінансову і технологіч­ну допомогу. Органи МСЕ:

249

/>Повноважна конференція (скликається раз у 5 років для прийняття і перегляду конвенцій з електрозв'язку);

Адміністративна рада, що складається з 36 членів, які обираються конференцією. Рада координує діяль­ність МСЕ в період між конференціями.

Практичну діяльність із керівництва МСЕ здійснює Генеральний секретаріат. У цьому йому надають допо­могу посадові особи Міжнародного комітету реєстрації радіочастот, Міжнародного консультативного комітету по радіо, Міжнародного консультативного комітету по телеграфії і телефонії.

Місцезнаходження МСЕ — Женева (Швейцарія).

Всесвітній поштовий союз (ВПС)

(Universal Postal Union UPU)

ВПС — міжурядова організація (у минулому — міжнародний адміністративний союз) — була створе­на в 1874 році. Є спеціалізованою установою ООН із 1947 року. Членами ВПС є 189 держав, включаючи Україну (Статут ВПС вступив для неї в дію з 10 лютого 1978 року).

    продолжение
--PAGE_BREAK--

ВПС функціонує на основі Статуту, Загального рег­ламенту ВПС і Всесвітньої поштової конвенції, обно­влених на XVI Всесвітньому поштовому конгресі в 1969 році які вступили в силу в 1971 році.

У задачі ВПС входить утворення поштової території у всіх країнах світу й удосконалювання національних поштових систем.

У структуру ВПС входять: Конгрес, Виконавча рада, Консультативна рада з поштових досліджень, Міжна­родне бюро.

Вищим органом ВПС є Всесвітній поштовий кон­грес, що складається з усіх членів ВПС. Конгрес скли­кається один раз у 5 років для перегляду і укладання поштових конвенцій.

Виконавча рада обирається Конгресом у кількості 40 членів, виходячи з принципу географічного предста­вництва. Рада забезпечує безперервність роботи ВПС у період між конгресами.

250

Консультативна рада з поштових досліджень також обирається Конгресом на п'ятилітній термін, вона скла­дається з 35 членів. У її компетенцію входить вивчен­ня технічних, виробничих і економічних проблем, пи­тань технічного співробітництва, фахової підготовки і перепідготовки, підготовка звітів і доповідей, що публі­куються у виданнях ВПС.

Міжнародне бюро (секретаріат Союзу) — постійно діючий орган, діяльність якого координується Виконав­чою радою.

Штаб-квартира ВПС розташована в Берні (Швей­царія).

Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, на­уки і культури (ЮНЕСКО)

(United Nations Educations Scientific and Cultural Organization UNESCO)

ЮНЕСКО створена в 1946 p. і на сьогоднішній день у ній бере участь 185 держав, у тому числі й Україна. У 1985 році Сінгапур і Великобританія вийшли з ЮНЕСКО, проте вони беруть участь в окремих заходах, що проводяться у рамках цієї організації.

Статут ЮНЕСКО був розроблений конференцією, скликаною в Лондоні в 1945 році. ЮНЕСКО почала фун­кціонувати 4 листопада 1946 року, після того як 20 дер­жав, що підписали її Статут, передали на збереження Великобританії свої ратифікаційні грамоти.

Цілі ЮНЕСКО:

внесок у забезпечення миру і безпеки через за­
охочення міжнародного співробітництва в галузі осві­
ти, науки і культури;

забезпечення поваги до законності і справедливо­
сті, до прав людини й основних свобод без різрізнення
раси, статі, мови або релігії відповідно до Статуту ООН.

Діяльність ЮНЕСКО здійснюється за допомогою між­народного інтелектуального співробітництва, взаємодо­помоги, сприяння справі миру. Вона концентрується в таких шести пріоритетних галузях: виховання; наука; культура; комунікації; соціальні науки і розвиток; мир і права людини.

251

/>У своїй роботі ЮНЕСКО спирається на комітети, між­народні комісії й інші органи, що діють під її егідою. Серед них: Міжнародна комісія з історії наукового і культурного розвитку людства, Міжнародна океаногра­фічна комісія, Комісія з культури і розвитку, Міжнаро­дна комісія з питань шкільної освіти в XXI сторіччі, Міжнародне бюро з питань шкільної освіти в Женеві, Міжнародний інститут планування освіти в Парижі, Інститут ЮНЕСКО з питань виховання в Гамбурзі.

Головним органом ЮНЕСКО є Генеральна конферен­ція, у якій беруть участь усі члени Організації.

Виконавча Рада складається з 51 члена й обираєть­ся Генеральною конференцією на 4 роки.

Секретаріат очолюється Генеральним директором.

Місцезнаходження Секретаріату ЮНЕСКО — Париж (Франція).

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)

(World Health Organization WHO)

ВООЗ — міжурядова організація, створена в 1946 році. Статут ВООЗ, прийнятий у 1946 році, набрав сили 7 квіт­ня 1948 року, коли його ратифікували 26 держав. Ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я. Україна є державою-членом ВООЗ.

Цілями ВООЗ є:

зміцнення національних служб охорони здоров'я;
сприяння підготовці фахівців в галузі охорони здоров'я;

боротьба з небезпечними хворобами; охорона здо­
ров'я матері і дитини;

поліпшення стану навколишнього середовища.

Вищим органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охоро­ни здоров'я, що скликається щорічно, у якій представ­лені всі члени організації.

Виконавчий комітет складається з ЗО членів, скли­кається не менше двох разів у рік.

Секретаріат є адміністративним органом і склада­ється з Генерального директора і персоналу.

У ВООЗ існує 6 регіональних організацій (Європей­ська — у Копенгагені (Данія), Американська — у Ва­шингтоні (СІЛА), Південно-Східної Азії — у Делі (Ін-

252

дія), Східно-середземноморська — в Олександрії (Єги­пет), Західнотихоокеанська — у Манілі (Філіппіни), Африканська — у Браззавілі (Конго).

ВООЗ видає «Хроніку ВООЗ», «Бюлетень ВООЗ», «Здо­ров'я світу», публікує серії технічних доповідей, статис­тичні збірники та ін.

Місцезнаходження Секретаріату ВООЗ — Женева

(Швейцарія).

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ)

(World Intellectual Property Organization WIPO)

ВОІВ була заснована на основі Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 року і Бернської конвенції з охорони творів літератури і мистецтва 1886 року.

Конвенція про створення ВОІВ була підписана в 1967 році в Стокгольмі (Швеція) і набрала сили в 1970 році. Спеціалізованою установою ООН ВОІВ стала 17 грудня 1974 року (рекомендація 3346 (XXIX) Генеральної Аса­мблеї). Україна бере участь у діяльності ВОІВ поряд із більш ніж 150 державами світу. У задачі ВОІВ вхо­дять: сприяння охороні інтелектуальної власності у всім світі, забезпечення адміністративного співробітни­цтва 18 ММУО (спілок), що займаються різними аспек­тами надання допомоги в охороні інтелектуальної вла­сності й авторського права.

Інтелектуальна власність охоплює дві основні галузі:

промислову власність (патенти й інші права в га­
лузі технічних винаходів, права в галузі товарних зна­
ків, промислових зразків, найменувань місця походжен­
ня товарів та ін.);

авторське або видавниче право і суміжні права
(на літературні, музичні і художні твори, фільми, вико­
навчу діяльність артистів, фонограми і т.п.).

Органи ВОІВ:

Конференція, до складу якої входять усі держави-члени ВОІВ;

Генеральна ассамблея, що складається з тих держав-

253

/>членів, що є також членами Паризького (100 держав) або Бернського (83 держави) союзів.

Керівні органи ВОІВ і союзи, керовані ВОІВ (9 із яких мають власні міжурядові органи), зазвичай про­водять спільну сесію для прийняття своїх програм і бюджетів.

Асамблея обирає Міжнародне бюро (виконавчий ор­ган). Головною адміністративною посадовою особою є ге­неральний директор ВОІВ.

Місцезнаходження ВОІВ — Женева (Швейцарія).

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) (International Atomic Energy Agency IAEA) МАГАТЕ посідає особливе місце в системі органів ООН. Ця організація була заснована в 1955 році, а її Статут був прийнятий на міжнародній конференції в 1956 році. МАГАТЕ формально не є спеціалізованою організацією ООН, але за угодою з ООН, укладеною в 1956 році, агентство виконує функції організації такого роду. Членами організації є більше 150 держав, у яких здійснюється мирна атомна діяльність, у тому числі й Україна. Між Україною і МАГАТЕ укладена угода про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нероз-повсюдження ядерної зброї, що вступила в дію 22 січня 1998 року.

У рамках МАГАТЕ розробляється більшість міжна­родних документів в галузі мирного використання атом­ної енергії, здійснюється міждержавне співробітництво із забезпечення невоєнного застосування ядерних ма­теріалів.

Відповідно до Статуту, задачами МАГАТЕ є:

забезпечення використання атомної енергії в мир­
них цілях;

сприяння науково-дослідним роботам в галузі
мирного використання атомної енергії й обміну науко­
вими відомостями;

допомога державам у постачанні матеріалів, устат­
кування і технічних засобів, необхідних для здійснен­
ня мирної атомної діяльності;

254

здійснення т.зв. «гарантій МАГАТЕ» (системи за­
ходів, що перешкоджають використанню у військових
цілях ядерних матеріалів, устаткування і документації);

визначення норм безпеки ядерної діяльності і ко­
нтроль за їхнім дотриманням;

придбання, створення установок і устаткування,
необхідних для ведення мирної атомної діяльності;

сприяння державам-учасницям у виробництві еле­
ктроенергії.

Штаб-квартира МАГАТЕ розташована у Відні (Авст­рія).

    продолжение


--PAGE_BREAK--7. Регіональні міжнародні організації

Важливою особливістю сучасного міжнародного пра­ва є регіоналізація міжнародних відносин, що дозволяє більш ефективно вирішувати насущні проблеми дер­жав, розташованих у певних географічних регіонах пла­нети. Тому представляється необхідним розглянути основні аспекти діяльності і структурної організації найбільш великих і авторитетних регіональних міжна­родних організацій.

Ліга арабських держав (ЛАД)

— Початок створенню ЛАД поклало прийняття 7 жовтня 1944 року Александрійського протоколу, який підписали представники Сирії, Лівану, Трансіорданії, Іраку, Єгипту, Саудівської Аравії, Ємену й арабського народу Палестини. У цьому документі були сформу­льовані основні цілі та принципи, на яких повинна була бути побудована майбутня Ліга.

22 березня 1945 року в Каїрі відбулася загально-арабська конференція, у якій взяли участь сім арабсь­ких держав (Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен і Єгипет), і в той же день відбулося підпи­сання Пакту ЛАДпредставниками шести арабських держав (представник Ємену підписав Пакт пізніше, 5 травня 1945 року). Пакт ЛАД набрав сили 10 травня

255

т

/>1945 року. В даний час число учасників Пакту — біль­ше двадцяти.

Членом Ліги відповідно до Пакту (ст. 1) може стати будь-яка незалежна арабська держава (хоча в ЛАД вхо­дять, наприклад, Джібуті і Сомалі, що не є арабськими державами).

Цілями Ліги є;

забезпечення більш тісних відносин між держа­
вами — членами Ліги;

координація їхніх політичних дій;

забезпечення їхньої незалежності і суверенітету.

Співробітництво членами ЛАД здійснюється в та­ких сферах: економічні і фінансові проблеми; транс­порт і зв'язок; питання культури, охорони здоров'я; гуманітарні проблеми.

Вищим органом ЛАД є Рада ЛАД, у якій представ­лені всі учасники Пакту. Рішення, прийняті Радою од­ноголосно, обов'язкові для всіх членів ЛАД; рішення, прийняті більшістю голосів, обов'язкові тільки для тих держав, які із ними погоджуються.

У разі агресії або загрози агресії проти держави-члена ЛАД ця держава може вимагати негайного скликання Ради ЛАД, що намічає заходи для усунення агресії, у тому числі примусовими заходами. Об'єднана рада обо­рони і Постійна військова комісія надають консульта­тивну допомогу Раді. Рада також вправі розглядати спори між державами ЛАД.

Рада обирає на п'ять років Генерального секретаря ЛАД.

З 1964 р. а рамках ЛАД діє Конференція глав дер­жав і урядів, на якій обговорюються найбільш важливі питання.

Під егідою ЛАД діють спеціалізовані міжарабські організації.

Тимчасове місцезнаходження Генерального секрета­ріату ЛАД у Тунісі.

Організація американських держав Організація американських держав (ОАД) — міжуря­дова регіональна організація, яка створена в 1948 році і

256

включає більшість країн Західної півкулі. ОАД діє на основі статуту в редакції 1970 року, а також Міжамери­канського договору про взаємну оборону 1947 року,

Членами ОАД є 35 латиноамериканських держав і США. У 1962 році під тиском США було неправомірно припинене членство Куби в організації.

Після заснування в 1971 році інституту спостеріга­чів при ОАД своїх постійних спостерігачів акредитува­ли Бельгія, Гайана, Канада, Ізраїль, Іспанія, Італія, Ні­дерланди, Швеція, Франція, ФРН, Японія і ряд інших країн (усього ЗО).

Цілі і принципи ОАД полягають у:

підтримці миру і безпеки на континенті;

мирному врегулюванні спорів між державами-чле­
нами;

спільному опорі агресії;

сприянні рішенню політичних, економічних і пра­
вових проблем американських країн;

об'єднанні зусиль із метою економічного, соціаль­
ного, науково-технічного і культурного прогресу та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, що зби­рається на щорічні сесії для розгляду проблем най­більш важливого характеру.

Постійною радою ОАД скликається консультативна нарада міністрів закордонних справ.

Виконавчі функції виконують декілька рад: постій­на рада ОАД, міжамериканська економічна і соціальна рада, міжамериканська рада з освіти, науки і культури. Усі 3 ради підпорядковуються безпосередньо Генераль­ній асамблеї.

У рамках ОАД діють консультативні органи — між­американський юридичний комітет і міжамерикансь­ка комісія з прав людини.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Генеральний секретаріат (який до 1970 року на­зивався Панамериканським союзом).

У системі ОАД скликаються спеціалізовані конфе­ренції та функціонують спеціалізовані установи: Пан­американська організація охорони здоров'я, Міжаме­риканський інститут сільськогосподарських наук,

257

/>/>/>Міжамериканський інститут дитини, Панамериканський інститут географії й історії, Міжамериканський інсти­тут із проблем індіанців та ін.

Штаб-квартира ОАД знаходиться у Вашингтоні (США).

Організація африканської єдності

Організація африканської єдності (ОАЄ) — міжуря­дова регіональна організація. Вона була створена в ході Аддіс-Абебської (Ефіопія) конференції незалежних дер­жав Африки на основі Хартії африканської єдності в 1963 році з метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, захисту їхнього суверенітету, те­риторіальної цілісності і незалежності і заохочення міжнародного співробітництва.

Членом організації може бути будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Число членів ОАЄ в даний час — 51 держава.

Вищим органом ОАЄ є Конференція (Асамблея) глав держав і урядів, що скликається щорічно і складається з глав держав і урядів або з належним чином акреди­тованих представників. Кожна держава на конферен­ції має один голос. Рішення конференції приймаються більшістю в дві третини голосів.

Рада міністрів ОАЄ складається з міністрів закор­донних справ або інших міністрів, призначених держа-вами-учасницями. У обов'язки Ради, що скликається на чергові сесії двічі в рік, входить робота з підготовки до Конференції.

Генеральний секретаріат очолює Генеральний секре­тар, який обирається на 4 роки Асамблеєю. Під егідою ОАЄ діє Панафриканський парламент і Суд.

У рамках ОАЄ діє регіональний механізм із вирі­шення спорів — Комітет з посередництва, примирення й арбітражу. Робота інших органів (комісії з економічних і соціальних питань, комітет звільнення та ін.) спрямо­вана на реалізацію регіональних проблем та інтересів.

У 1991 році держави-члени ОАЄ підписали Договір про утворення африканського економічного співтова­риства (поки не набрав сили).

258

Місцеперебування штаб-квартири ОАЄ — Аддіс-Абе­ба (Ефіопія).

Організація Ісламська конференція (ОІК) Формально Організація Ісламська конференція (Іс­ламський конгрес) була створена ще в 1954 році, проте її реальна діяльність почалася з 1969 року, коли була скликана Конференція країн-учасниць ОІК на вищому рівні для активізації її діяльності проти Ізраїлю і для захисту ісламських святинь в Єрусалимі. Тому постій­но діючий орган ОІК — Секретаріат на чолі з Генераль­ним секретарем — знаходиться тимчасово («до повного визволення Єрусалима») у Джидді (Саудівська Аравія). ОІК діє на підставі статуту, затвердженого в 1972 році. Членами ОІК є понад 50 держав. Мусульманські меншини в немусульманських країнах направляють своїх представників в ОІК у якості спостерігачів. Цілі ОІК:

сприяння зміцненню мусульманських держав;

охорона святих місць;

підтримка боротьби палестинського народу;

співробітництво в економічній, соціальній і куль­
турній галузях. і

ОІК була створена на синтезі ортодоксальних прин­ципів ісламу, а також визнання принципів Статуту 001. Вона має представника в статусі постійного спостеріга­ча при ООН.

Органи ОІК:

Конференція глав держав і урядів, що скликається в міру необхідності;

Конференція міністрів закордонних справ, що скли­кається один раз у рік;

Секретаріат;

Комісії з політичних, економічних, соціальних та ін­ших питань.

Асоціація держав Південно-Східної АзіїАсоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була створена в 1967 році на підставі Бангкокської

259

/>декларації (Таїланд), доповненої в 1976 році Договором про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії, і Декларації згоди.

В даний час членами АСЕАН є Врувей, Індонезія, Лаос, Малайзія, Мьянма (Бірма), Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа (буде прийнята після вирішення вну­трішніх питань).

У 1996 р. АСЕАН прийняла рішення включити Ро­сію і Китай у число своїх повноправних партнерів. По­стійними партнерами АСЕАН є також США, Австралія, Японія, Південна Корея, Канада, Нова Зеландія і Євро­пейський Союз. У цих країнах відкриті представницт­ва АСЕАН.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Цілі АСЕАН:

створення в районі регіону миру, свободи і нейт­
ралітету;

сприяння співробітництву держав в економічній,
соціальній і культурній сферах;

встановлення в рамках АСЕАН зони вільної тор­
гівлі;

—взаємодія з іншими регіональними організаціями.
Вищий орган АСЕАН — Конференція глав держав і

урядів, що скликається раз у три роки. У рамках орга­нізації щорічно проводяться зустрічі міністрів закор­донних справ. Зустрічі інших міністрів проводяться в міру необхідності.

Поточну роботу між конференціями і зустрічами здій­снює Постійний комітет.

Секретаріат АСЕАН очолює Генеральний секретар, що обирається на три роки.

Місцеперебування Секретаріату — Джакарта (Індонезія).

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) Організація країн-експортерів нафти створена в 1960 році і діє на підставі Статуту, прийнятого в 1965 році її державами-членами. На частку ОПЕК припадає більше третини світового видобутку нафти, організація встано­влює єдині продажні ціни на нафту, у такий спосіб вона суттєво впливає на світову торгівлю нафтою.

260

Членами ОПЕК можуть стати тільки країни, що у значних розмірах експортують сиру нафту. В даний час в ОПЕК входять 12 держав.

Вищим органом ОПЕК є Конференція держав-чле-нів, що скликається два рази на рік.

Виконавчий орган ОПЕК — Рада керуючих. У неї входять керуючі, що призначаються державами-члена­ми і затверджуються Конференцією.

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для за­безпечення стабільності нафтових ринків, координації політики в галузі цін і енергетики.

Секретаріат очолюється Генеральним секретарем, що призначається Конференцією на три року. Місцепере­бування штаб-квартири ОПЕК у Відні (Австрія).

Найбільш високий ступінь інтеграції спостерігаєть­ся в рамках європейських регіональних структур полі­тичного, економічного, гуманітарного та військово-по­літичного співробітництва. Україна, зробивши у своєму подальшому соціально-політичному й економічному стратегічному розвитку акцент на «європейський ви­бір», активно бере участь у діяльності європейських інтеграційних структур, являючись державою-членом Ради Європи й Організації з безпеки і співробітництва в Європі, здійснюючи активне співробітництво з Євро­пейським Союзом і НАТО. Тому вважається доціль­ним розглянути правовий статус, основні напрямки ді­яльності й організаційну структуру цих організацій.

Рада Європи

Рада Європи (РЄ) стала першою європейською між­урядовою організацією, створеною після Другої світо­вої війни. Організація діє на підставі Статуту, прийня­того в 1949 році.

Членами Ради Європи є 41 держава, у тому числі з листопада 1995 року й Україна.

Цілі Ради Європи:

забезпечення більш тісних зв'язків між держава­
ми Європи;

сприяння перетворенню Європи в демократичний
простір;

261

захист прав людини;

координація діяльності Ради з іншими європей­
ськими державами.

Діяльність РЄ сконцентрована на таких основних про­блемах: а) правове забезпечення прав людини; б) спри­яння усвідомленню і розвитку європейської культур­ної самобутності; в) пошук спільних рішень соціаль­них проблем (національні меншини, ксенофобія, нетер­пимість, захист навколишнього середовища, СНІД, нар­команія і т.д.); г) розвиток політичного партнерства з новими демократичними країнами Європи.

У рамках РЄ прийнято понад 200 міжнародних кон­венцій з цих та інших актуальних питань, що є автори­тетними джерелами міжнародного публічного права (зокрема, Європейська конвенція про захист прав лю­дини й основних свобод 1950 року, Європейська Хартія місцевого самоврядування 1985 року, Рамкова конвен­ція про захист національних меншин 1995 року та ін.).

Держава, що висловила бажання вступити в Раду Єв­ропи, повинна відповідати таким умовам:

правовий устрій та інститути повинні відповідати
принципам демократії;

народні представники повинні обиратися шляхом

    продолжение
--PAGE_BREAK--вільних, рівних і загальних виборів.

При розгляді кандидатур на вступ в організацію вра­ховуються також наявність у державі форм плюраліс­тичної демократії, гарантії здійснення свободи виражен­ня думки, захист національних меншин, дотримання ос­новних принципів міжнародного права.

Обов'язковою умовою вступу в РЄ є підписання Єв­ропейської конвенції з захисту прав людини й основ­них свобод 1950 року і наступне визнання всієї сукуп­ності її контрольних механізмів.

Органами РЄ є: Парламентська асамблея, Конгрес мі­сцевої та регіональної влади Європи, Комітет міністрів, Наради галузевих міністрів, Секретаріат.

Парламентська асамблея складається з депутатів і їхніх заступників, які обираються з числа членів наці­ональних парламентів. Кількість представників від

262

кожної країни (від 2 до 18) залежить від чисельності населення.

Парламентська асамблея збирається на сесії 4 рази в рік. У асамблеї є п'ять фракцій (ліберал-демократи і реформатори, європейські демократи, європейська на­родна партія, соціалісти, фракція за єдиний європейсь­кий лівий блок). Рада асамблеї складається з голови і його 17 заступників.

Асамблея розглядає питання, що стоять на порядку денному, формулює рекомендації, організує конференції, колоквіуми і відкриті парламентські слухання, обирає генерального секретаря і його заступників, керівника апарата асамблеї і суддів Європейського суду з прав людини.

У січні 1994 року рішенням Комітету міністрів РЄ був створений Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, перетворений із Постійної конференції місце­вої влади Європи, що представляла більше 130 тисяч громад (комун) і тисячі регіонів із метою їх участі в європейському будівництві і функціонувало під егідою ЄЄ в якості консультативного органу з 1957 року. Кон­грес є одним із трьох основних органів РЄ, він склада­ється з 236 представників і 236 їхніх заступників, у число яких входять обрані представники місцевої і ре­гіональної влади держав Європи й офіційні особи, без­посередньо відповідальні за діяльність на цих рівнях

влади.

Комітет міністрів є вищим органом РЄ і складаєть­ся з міністрів закордонних справ держав-членів і засі­дає 2 рази в рік. Комітет визначає програму роботи РЄ, приймає бюджет РЄ, призначає членів Європейської ко­місії з прав людини. Рішення Комітету міністрів при­ймаються або у формі рекомендацій, або у формі конвен­цій, що підлягають ратифікації.

Наради галузевих міністрів (юстиції, економіки і т.д.) скликаються в міру необхідності і вирішують питання.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, який оби­рається Парламентською Асамблеєю на 5 років.

Штаб-квартира РЄ та її органів знаходиться в Страс­бурзі (Франція).

263

/>Організація з безпеки і співробітництва в Європі

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) спочатку діяла як міжнародна конференція — Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Відповідно до рішення Будапештської наради в 1994 році Нарада трансформувалася в організацію, що почала свою діяльність із 1 січня 1995 року.

Першим документом, що поклав початок загальноєв­ропейському процесу міжнародних розрядки і співробіт­ництва, був Заключний акт Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі, підписаний у 1975 році в Гельсінкі гла­вами держав і урядів 33 європейських держав, США і Канади. Цей документ містив програму співробітництва в галузі розрядки процесу міжнародної напруженості.

Положення Заключного акта були розвинуті і допо­внені Стокгольмським підсумковим документом 1986 року, Віденським підсумковим документом 1989 року, Документом Копенгагенської наради 1990 року, Паризь­кою хартією для нової Європи 1990 року, Празьким документом про подальший розвиток інститутів і струк­тур НБСЄ 1992 року, Документом Московської наради 1993 року й інших документів, що регулюють «людсь­кий вимір» загальноєвропейського процесу багатосто­роннього міждержавного співробітництва.

Наради представників держав, що проводилися все частіше, об'єктивно поставили на порядок денний необ­хідність створення постійно діючих органів для забез­печення їхньої діяльності. В міру необхідності створю­валися органи ОБСЄ й одночасно приймалися докумен­ти, що регулюють їхню діяльність.

Сьогодні у ОБСЄ налічується більше 50 членів, при­чому багато хто з них не є європейськими державами (наприклад, середньоазіатські держави — республіки колишнього СРСР). Україна разом із республіками ко­лишнього СРСР у 1993 році підписала Заключний акт НБСЄ, ставши, таким чином, повноправним учасником Наради, а потім і ОБСЄ.

Характерною рисою ОБСЄ є відсутність традиційно­го установчого документа міжнародних організацій — статуту.

Цілями ОБСЄ оголошені:

забезпечення миру і безпеки в Європі;

підтримка розрядки міжнародної напруженості;

забезпечення дотримання прав людини;

дотримання у відносинах між країнами принци­
пів міжнародного права.

Структура ОБСЄ досить складна. Головним органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів, що збирається кожні два роки на сесії. Нарада визначає пріоритети й основні напрямки діяльності ОБСЄ.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Органами ОБСЄ є: Контрольні конференції; Рада мі­ністрів закордонних справ; Комітет вищих посадових осіб; Верховний комітет у справах національних мен­шин; Бюро по демократичних інститутах і правам лю­дини; Секретаріат ОБСЄ; Парламентська асамблея; Арбітражний і світовий суд ОБСЄ; Світова комісія ОБСЄ по мирному врегулюванню спорів й інші органи.

Парламентська асамблея дає оцінку ходу здійснення цілей ОБСЄ; обговорює питання, підняті на зустрічах Ради міністрів і на зустрічах на вищому рівні держав-членів ОБСЄ; розробляє і сприяє реалізації механізмів з попередження і розв'язання конфліктів та ін.

Рада, що складається з міністрів закордонних справ держав-членів ОБСЄ, є центральним органом проведен­ня регулярних політичних консультацій у рамках про­цесу загальноєвропейського співробітництва. її засідан­ня проводяться регулярно, не рідше одного разу в рік. Рада розглядає питання, що стосуються ОБСЄ, і приймає відповідні рішення. Вона підготовлює зустрічі глав дер­жав і урядів держав-членів ОБСЄ і виконує покладені на них задачі і прийняті рішення.

Секретаріат ОБСЄ забезпечує адміністративне обслу­говування засідань Ради. Секретаріат складається з чо­тирьох департаментів і адміністративно-технічного пе­рсоналу. Секретаріат очолює генеральний секретар, що призначається Радою міністрів на 3 роки. Місце розта­шування Секретаріату в Празі (Чехія).

Вважається, що в процесі свого становлення і розвит­ку організаційна структура буде постійно удосконалю­ватися. Свідченням цього є прийняття в грудні 1999 року

265

/>рішення про створення в рамках ОБСЄ обмеженого вій­ськового контингенту для надання допомоги у разі ви­никнення надзвичайних ситуацій на території держав — членів організації (катастрофи, епідемії, природні катаклізми і т.д.).

Європейський Союз

Європейський Союз (ЄС) був створений на основі Єв­ропейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створе­ного в 1951 році, Європейського співтовариства з атом­ної енергії, створеного в 1957 році, і Європейського еко­номічного співтовариства, утвореного в 1957 році в ре­зультаті об'єднання в 1957 році цих раніше самостій­них організацій. Донедавна це об'єднання називалося Європейськими співтовариствами.

У 1965 році на основі Брюссельського договору були створені єдині органи Співтовариств. Єдиний Європей­ський акт 1986 року оформив передачу ЄС повнова­жень в галузі охорони навколишнього середовища, куль­тури й освіти, охорони здоров'я, технологічної і соціаль­ної політики, єдиного митного простору. Угода 1990 року врегулювала питання безперешкодного переміщення через кордони країн — членів ЄС товарів, робочої сили і капіталів.

Маастрихтські угоди 1992 року (набрали чинності в 1993 році) завершили процес юридичного оформлення механізму Співтовариств, передбачивши створення до кінця XX сторіччя тісного політичного і валютно-еко­номічного союзу країн ЄС. Договір про Європейський Союз доповнений 17 протоколами і 33 заявами з різ­них аспектів домовленостей, у яких враховані резуль­тати референдуму в Данії, а також протоколом і уго­дою про соціальну політику, що передбачають створен­ня єдиного соціального простору. Договором уведене єдине громадянство ЄС.

Початковими учасниками ЄС були Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН. У 1973 році до ЄС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 році — Греція, у 1986 році — Іспанія і Португалія, у 1995 році — Швеція, Австрія і Фінляндія. В даний

266

час у ЄС входять 15 держав, але в рамках «хвилі роз­ширення» організації ведуться переговори з рядом єв­ропейських держав про вступ у ЄС. У першу чергу членами ЄС стануть Польща, Угорщина, Чехія, Естонія. Україна співробітничає з ЄС на підставі Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Євро­пейськими Співтовариствами і їхніми державами-чле­нами, ратифікованої нашою країною 10 листопада 1994 року. Цілями цього партнерства є: забезпечення рамок для політичного діалогу між сторонами; сприяння торгівлі, інвестиціям; зміцнення політичних і економі­чних свобод; підтримка зусиль України у зміцненні де­мократії, розвиткові та завершенню переходу до ринко­вої економіки; забезпечення відповідних рамок для поступової інтеграції між Україною і більш широкою зоною співробітництва в Європі; створення необхідних умов для заснування в майбутньому зони вільної тор­гівлі між Україною і Співтовариством, що охоплює в основному всю торгівлю товарами між ними, а також умов для реалізації свободи створення компаній, транс-граничної торгівлі послугами і руху капіталу.

Стратегічною метою зовнішньої політики України в перші роки XXI сторіччя назване набуття повноправ­ного членства в ЄС. Цілями ЄС є:

—утворення тісного союзу народів Європи, сприян­
ня збалансованому і тривалому економічному прогресу,
особливо за допомогою:

а)створення простору без внутрішніх кордонів;

б)посилення економічної і соціальної взаємодії;

в)утворення економічного і валютного союзу і
створення в перспективі єдиної валюти;

—завердження власної ідентичності в міжнародній
    продолжение


--PAGE_BREAK--сфері, особливо шляхом проведення спільної зовніш­
ньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспек­
тиві і спільної оборонної політики;

—розвиток співробітництва в сфері юстиції і внут­
рішніх справ;

267

/>— збереження і збільшення спільного європейсько­го надбання («aeguis communautaire»).

Інтерес представляє питання про юридичну природу самого Європейського Союзу. Тут є декілька точок зору. Відповідно до однієї з них, ЄС являє собою федеративне державоподібне утворення країн, що добровільно об'єд­налися. Відповідно до іншої точки зору, ЄС, хоча і має ряд особливостей, є міжнародною організацією, а її право — це міжнародне право. Треті автори думають, що ЄС — це міжнародна організація з елементами конфедерації.

Друга точка зору нами вважається більш правиль­ною, і от чому. Держави, що ввійшли в ЄС, не втратили свого суверенітету, у тому числі й в галузі національної законотворчості. Водночас не можна не враховувати і того, що ЄС був делегований надзвичайно широкий об­сяг правомочностей, що робить його схожим як на фе­деративну державу, так і конфедеративний союз. Так, право ЄС має пряма дія на території країн-учасниць і пріоритет перед національним правом, включаючи пріо­ритет постанов ЄС перед більш пізніми національними законами.

У той же час цілі ЄС дещо ширші, ніж у звичайних міжнародних організацій. У їхньому числі не тільки створення політичного і торгово-економічного союзу країн — членів Союзу, забезпечення вільного руху то­варів і послуг, а також міграції робочої сили в рамках ЄС, але і введення єдиної валюти (на початку травня 1998 року лідери Союзу прийняли рішення про пере­хід на єдину валюту — «євро», що була введена з 1 січня 1999 року), фактичне скасування внутрішніх меж країн Союзу, спільна зовнішня політика і політика в галузі міжнародної безпеки та ін.

Право Європейського Союзу складається з двох ве­ликих груп норм:

внутрішнє право Союзу як міжнародної організації;

право Союзу, що регулює конкретні види політич­
ної, економічної, соціальної і культурної діяльності дер­
жав ЄС.

Головними органами ЄС є: Європейська Рада, Євро­пейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейсь­кий парламент, Європейський суд.

Європейську Раду складають глави держав і урядів держав — членів ЄС і Голова Європейської комісії, їхні заступники (міністри закордонних справ) і члени Ко­місії. Рада засідає два рази на рік.

Європарламент складається з депутатів, які обира­ються в країнах-учасницях за допомогою прямих вибо­рів на п'ять років. Європарламент контролює Європей­ську комісію і Раду, розробляє право ЄС і бюджет Сою­зу. Ординарні щомісячні Сесії Європарламенту прохо­дять у Страсбурзі (Франція), а надзвичайні сесії — у Брюсселі (Бельгія), де працюють комітети Європарла­менту. Секретаріат Європарламенту розташований у Люксембурзі.

Рада Європейського Союзу складається з міністрів держав-членів (у залежності від аналізованого питан­ня). Представництво в Раді, коли потрібна кваліфікова­на більшість голосів, неоднакове. Так, наприклад, Ні­меччина має 10 голосів, Ірландія — 3, а Люксембург — 2 голоси. Місцезнаходження Ради — Брюссель.

Європейська комісія складається з 20 членів і голо­ви, призначуваного урядами держав-членів ЄС за зго­дою Європарламенту. Комісія спостерігає за дотриман­ням рішень норм і рішень ЄС і організує їхнє практич­не виконання. Штаб-квартира Комісії розташована в Брюсселі.

Європейський суд складається з 15 судів і 9 генераль­них прокурорів, що призначаються за спільною згодою на 6 років. Суд вирішує спори між державами ЄС, між органами ЄС і державами-членами, між органами ЄС, між ЄС і юридичними і фізичними особами, готує експертні висновки.

З 1 січня 1996 р. у ЄС скасовані всі мита на внутрі-шньоєвропейських кордонах на усі види товарів, а сто­совно держав, що не входять у ЄС, провадиться єдина митна політика.

268

269

/>/>Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) створена у відповідності зі ст. 9 Північноатлантичного договору від 4 квітня 1949 року. Підписавши Брюссель­ський договір у березні 1948 року, п'ять держав Захід­ної Європи, як-от: Бельгія, Люксембург, Голландія, Ве­ликобританія і Франція, — засвідчили своє рішуче ба­жання створити спільну систему захисту і таким чи­ном підсилити взаємні контакти, щоб протидіяти ідео­логічній, політичній і військовій загрозі своєї безпеки. Потім пройшли переговори між США і Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу, за­снованого на гарантіях безпеки і взаємних зобов'язань між Європою і Північною Америкою. Країни — члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у даному процесі. Результатом переговорів стало підписання в квітні 1949 року Вашингтонського договору, що засну­вав спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєдна­лися Греція і Туреччина. У 1955 році в Альянс вступи­ла Федеративна Республіка Німеччина. У 1982 році його членом стала Іспанія. У 1999 році відбулося розши­рення НАТО на Схід — у нього вступили Угорщина, Польща і Чехія.

Таким чином, у НАТО в даний час входять 19 дер­жав. Проте міра їхньої інтеграції в Північноатлантич­ний альянс різноманітна. Наприклад, Ісландія, що не має власних збройних сил, не входить в інтегровану військо­ву структуру. Проте вона вправі послати цивільного чиновника у Військовий комітет. Ісландія має статус спостерігача в Комітеті військового планування, Іспанія не бере участь в інтегрованій командній структурі НАТО, проте вона є повноправним членом Північноатлантич­ної ради, Групи ядерного планування, Комітету оборон­ного планування і Військового комітету. Франція в 1966 році вийшла з інтегрованої військової структури НАТО, залишившись у його політичній організації.

270

У відповідності зі статтею 10 Північноатлантичного договору Альянс залишається відкритим для майбут­нього вступу інших європейських держав, що готові вті­лювати в життя його принципи і сприяти безпеці Пів­нічноатлантичного регіону.

Північноатлантичний альянс був створений на осно­ві договору між державами, кожна з яких добровільно приєдналася до нього після завершення публічних об­говорень у своїй країні і відповідній парламентській процедурі. Договір поважає індивідуальні права всіх держав — членів Альянсу і їхні міжнародні обов'язки відповідно до Статуту Організації Об"єднаних Націй. Він ставить за обов'язок кожній державі взяти на себе ризик і відповідальність, пов'язані з загальною безпе­кою, і одночасно дає можливість кожному члену Альян­су користуватися перевагами спільної безпеки. Дого­вір також зобов'язує держав-учасниць не приєднувати­ся ні до яких міжнародних зобов'язань, що йому супе­речать.

Створений у відповідності зі статтею 51 Статуту Ор­ганізації Об'єднаних Націй, що підтверджує невід'ємне право на індивідуальну або колективну оборону, Аль­янс є союзом вільних держав, що спирається на взаємні гарантії і стабільні взаємовідносини з іншими держа­вами.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) передбачає таку структуру, що дає можливість досяг­нення поставленої мети. Це — міжурядова організація, у якій усі держави-члени зберігають суверенітет і не­залежність. Вона є форумом, де держави-члени консу­льтуються з будь-яких виникаючих питань і затверд­жують рішення з політичних і військових проблем, що стосуються їхньої безпеки. Ця організація має необхід­ні органи, що забезпечують консультації і співробітни­цтво між її членами в політичній, військовій, економіч­ній, науковій та інших невоєнних галузях.

Першочергове завдання НАТО — захищати свободу і безпеку всіх її членів політичними і військовими за­собами, відповідно до принципів Статуту Організації Об'­єднаних Націй. Базуючись на ідеалах демократії, прав

271

людини і верховенства права, Альянс від моменту за­снування спрямовує свою діяльність на встановлення справедливого порядку і міцного миру в Європі. Ця його стратегічна мета залишається незмінною.

У відповідності зі статтею 4 Північноатлантичного договору НАТО служить трансатлантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що торкаються життєво важливих інтересів його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їхню безпеку. НАТО зберігає стратегічну рівновагу у всій Європі. Учасники Північноатлантичного договору зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори мир­ними засобами таким шляхом, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпека і справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або застосування сили яким-небудь за­собом, несумісним із цілями ООН.

Відповідно до статті 5 Північноатлантичного дого­вору збройний напад проти однієї або декількох країн НАТО в Європі або Північній Америці буде розгляда­тися як напад проти всіх таких країн. Процес політич­них змін у Європі (розпуск Організації Варшавського Договору, об'єднання Німеччини, розпад соціалістичної системи і СРСР і т.д.) обумовив необхідність розробки нової стратегічної концепції. Елементи цієї концепції закріплені в Лондонській декларації «Північноатлан­тичний альянс у процесі змін» (1990 рік), Римської де­кларації про мир і співробітництво 1991 року, Новій стратегічній концепції альянсу 1991 року, Заяві Ради НАТО в Брюсселі «Партнерство в ім'я миру» (1994 рік). Україна активно бере участь у даній програмі.

Зокрема, Римська декларація Сесії Ради НАТО про мир і співробітництво 1991 року пропонує міністрам закордонних справ Болгарії, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини, Польщі, Румунії і Росії про­водити щорічні зустрічі з Північноатлантичною радою і комітетами НАТО, включаючи політичний і економіч­ний комітети.

Документ, прийнятий главами держав і урядів НАТО 11 січня 1994 року, стосується процедури заснування

272

програми «Партнерство в ім'я миру». Ця програма здій­снюється під керівництвом НАТО і створює умови для формування нових відносин у сфері безпеки між НАТО і його партнерами в ім'я миру. На основі прихильності цілям «Партнерства в ім'я миру» члени НАТО будуть розвивати разом з іншими державами процес плануван­ня і досліджень з метою закладання основи для вияв­лення й оцінки сил і потужностей, що можуть бути на­дані ними для міжнародного бойової підготовки, навчань і операцій у взаємодії із силами НАТО. Держави — чле­ни Організації мають намір сприяти військовій і полі­тичній координації в штаб-квартирі НАТО з метою за­безпечення керівництва і управління відповідною дія­льністю на основі партнерства з іншими державами, включаючи планування, бойову підготовку, навчання і розробку доктрин. НАТО буде проводити консультації з будь-яким активним учасником партнерства, якщо цей партнер вважає, що існує пряма загроза його тери­торіальній цілісності, політичній незалежності або без­пеці.

Керівними органами НАТО є: Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, інші комітети, Генеральний секретар.

Військова структура НАТО складається з Військо­вих комітетів, Постійного військового комітету і Між­народного військового штабу.

Основні принципи співробітництва України з НАТО закріплені в Хартії про особливе партнерство між Укра­їною і НАТО, підписаній в Мадриді (Іспанія) 9 липня 1997 року. Відповідно до розділу II цього документа Україна і НАТО будуть будувати свої відносини на за­гальній схильності принципам і зобов'язанням, відпо­відно до міжнародного права і міжнародних механіз­мів, включаючи Статут ООН, Гельсінський Заключний акт і наступні документи ОБСЄ.

Відповідно до цього Україна і НАТО підтверджують свої зобов'язання:

— визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є нероздільної, що кожна країна не може будувати свою

273

/>безпеку за рахунок безпеки іншої країни, і що кожна країна не може розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу;

утримуватися від погрози силою або використан­
ня сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не
сумісним із принципами Статуту ООН або Гельсінського
Заключного акта, яким керуються країни-учасниці;

визнавати невід'ємне право всіх держав вільно
обирати і застосовувати власні засоби забезпечення без­
пеки, а також право свободи вибору або зміни своїх за­
собів забезпечення безпеки, включаючи союзницькі до­
говори, у міру їхньої еволюції;

поважати суверенітет, територіальну цілісність і
політичну незалежність всіх інших держав, непоруш­
ність кордонів і розвиток добросусідських відносин;

визнавати верховенство права, зміцнювати демок­
ратію, політичний плюралізм і ринкову економіку;

визнавати права людини і права осіб, що нале­
жать до національних меншостей;

перешкоджати конфліктам і врегульовувати спо­
ри мирними засобами відповідно до принципів ООН і
ОБСЄ.

Будівництво розширених і глибоких відносин між Україною і НАТО базується на основі міцного, стабіль­ного, довгострокового і рівноправного партнерства і спів­робітництва з метою зміцнення безпеки і стабільності в Північноатлантичному регіоні; визнання життєво важ­ливої ролі, що грають демократія, політичний плюра­лізм, верховенство закону і повага прав людини і гро­мадянських свобод.

Для здійснення діяльності та цілей, передбачених Ха­ртією про особливе партнерство, розробки загальних під­ходів до європейської безпеки і політичних питань наша країна відкрила в 1998 році Місію України при НАТО, основним завданням цього органу є формування більш високого рівня довіри, єдності цілей і навичок консуль­тацій і співробітництва між Україною і НАТО.

З метою оперативного ознайомлення громадськості в столиці України в травні 1997 року був відкритий Центр інформації і документації НАТО. Указом Пре-

274

зидента України від 3 квітня     продолжение

--PAGE_BREAK--1997 року створена Дер­жавна міжвідомча комісія з питань співробітництва України і НАТО.

8. Міжнародні конференції

Міжнародні конференції є дуже поширеною формою міждержавного співробітництва і скликаються для роз­в'язання політичних, економічних, військових та інших проблем. Як інституціональний механізм міжнародного права і міжнародних відносин вони з'явилися в другій половині XIX сторіччя. В даний час щорічно на різно­манітних рівнях міжнародних відносин проводиться більше 1000 конференцій. На думку деяких спеціаліс­тів, у середині XXI сторіччя щорічно буде проходити приблизно 50 тисяч міжнародних конференцій.

У доктрині міжнародного права під міжнародною конференцією розуміють тимчасовий колективний ор­ган держав — її учасників. Міжнародні конференції не є міжнародними організаціями і суб'єктами міжна­родного права. їх частіше називають багатосторонньою або парламентською демократією.

Таким чином, міжнародна конференція — це зустріч офіційних представників двох або більше держав для обговорення питань, що представяють взаємний інтерес.

Слід мати на увазі, що розрізнення в найменуванні конференції (конгрес, нарада, зустріч і т.д.) не мають особливого юридичного значення.

Водночас слід враховувати, що як правовий інститут міжнародні конференції мають багато спільного з між­народними організаціями:

вони являють собою збори представників держав;

для забезпечення діяльності конференції створю­
ються робочі органи (комітети, комісії);

ці органи діють на основі правил, установлених
державами-учасницями конференції.

Основна відмінність конференцій від міжнародних організацій полягає в тому, що конференції — це тим­часові органи.

275

/>

276

і'о, зазвичай цілями міжнародної конферен­ції

а)розроблення і прийняття тексту міжнародного
договору (наприклад, прийняття Конвенції про пра­
во міжнародних договорів на Віденській конферен­
ції 1968-1969 років);

б)обговорення певної актуальної міжнародної
проблеми або проблем і прийняття спільної заяви
(наприклад, Декларація Ріо-де-Жанейро Конферен­
ції ООН з навколишнього середовищу);

в)обмін думками й інформацією з певної міжна­
родної проблеми або проблем і вироблення рекомен­
дацій (наприклад, Гельсінський документ 1992 року
«Виклик часу змін», прийнятий у рамках Конферен­
ції НБСЄ).

Конференції розрізняють за різними основами: — у залежності від суб'єкта, який скликає кон­ференцію:

а)конференції, що скликаються в рамках міжна­
родних організацій (наприклад, кодифікаційні кон­
ференції);

б)конференції, що скликаються поза міжнарод­
ними організаціями;

—у залежності від представництва учасників
конференції:

а)універсальні;

б)регіональні конференції;

у залежності від рівня представництва дер­
жав, котрі приймають участь у конференціях:

а)конференції за участю вищих керівників дер­
жав;

б)конференції міністрів закордонних справ;

в)конференції послів і т.д;

у залежності від питань, що входять до по­
рядку денного:

а)конференції мирні;

б)політичні;

в)економічні;

г)дипломатичні;

д)змішані.

у залежності від періодичності скликання кон­ференцій:

а)періодичні, що скликаються через певний пері­
од часу (наприклад, конференції, що проводилися в
рамках НБСЄ);

б)конференції ad hoc — що скликаються держа-
вою-ініціатором (державами) або міжнародною ор­
ганізацією для одноразової роботи з метою вирішен­
ня певної проблеми. В даний час більшість конферен­
цій, що скликаються, є конференціями ad hoc.

Слід зазначити, що в сучасному міжнародному праві право міжнародних конференцій не кодифіковано. Його джерелами є звичаєві норми й акти міжнародних орга­нізацій.

Конференції скликаються з ініціативи одної або де­кількох держав або міжнародної організації. Скликан­ню конференції передують переговори, під час яких уз­годжуються час і місце проведення конференції, коло учасників, попередній порядок денний. У конференції можуть брати участь спостерігачі (без права вирішаль­ного голосу).

Порядок роботи конференції визначається регламен­тами, що затверджуються учасниками конференції або органами міжнародної організації, котра скликає. Рег­ламенти містять у собі правила процедури, норми яких належать до внутрішнього права конференцій.

Правила процедури звичайно складаються з таких основних положень;

Представництво і повноваження. Делегація кож­ної держави-учасниці конференції включає повноваж­них представників, їхніх заступників і радників. На початку роботи конференції призначається комітет з перевірки повноважень, що, виконавши свою функцію, негайно представляє доповідь конференції.

Посадові особи. Конференція обирає з числа предста­вників держав-учасниць конференції посадових осіб (го­лову, трьох заступників голови і доповідача).

Секретаріат конференції. Він забезпечує усний пе­реклад виступів на засіданнях; одержує, перекладає, роз-

277

/>множує, видає і поширює документи; здійснює звукоза­писи засідань і забезпечує їхнє збереження; забезпечує збереження і цілість документів конференції в архівах ООН; виконує всю іншу роботу, що необхідна для підго­товки і проведення конференції.

Відкриття конференції. На своєму першому засіданні конференція обирає голову; підтверджує правила про­цедури, порядок денний; обирає посадових осіб конфе­ренції; приймає рішення про організацію своєї роботи. Порядок ведення засідань. Ніхто не може виступати на конференції, не отримавши попереднього дозволу кон­ференції. Слово ораторам голова надає в тому порядку, у якому вони заявили про своє бажання виступити. Упо­рядкування списку виступаючих доручається секрета­ріату. Конференція може встановити тимчасовий рег­ламент для виступу. Будь-який представник у будь-який час може внести пропозицію про припинення де­батів. Пропозиції і поправки по суті питань представ­ляються в писемній формі в секретаріат конференції, що розсилає їх усім делегаціям.

Прийняття рішень. Рішення конференції можуть прийматися шляхом голосування і консенсусу. Кожна делегація має на конференції один голос.

Допоміжні органи. На конференції звичайно ство­рюються такі комітети: з перевірки повноважень; із забезпечення роботи конференції; з обговорюваних проб­лем; редакційний комітет із підготовки рішення та ін. Мови і звіти про засідання. Зазвичай мовами всесвіт­ньої міжурядової конференції є англійська, французька мови і мова держави, на території якої провадиться кон­ференція. При проведенні конференцій під егідою ООН її мовами будуть офіційні і робочі мови ООН. Але будь-який представник може виступати мовою, котра не є мовою конференції, якщо відповідна делегація забезпе­чує усний переклад на одину із таких мов.

Акти конференції можуть містити тексти міжнарод­них договорів (конвенції), розроблених на конференції, або бути самостійними джерелами міжнародного права.

278

Таким чином, діяльність конференції визначається діями і взаємодією трьох її основних компонентів: де­легацій держав, керуючих посадових осіб, а також сек­ретаріату і його виконавчого глави.

Література:

Актуальные проблемы деятельности международ­
ных организаций /Под ред. Г.И. Морозова. — М., 1982.

Ашавский Б.М. Межправительственные конферен­
ции. — М., 1985.

Зайцева О.Г. Международные межправительствен­
ные организации. — М., 1983.

Коваленко И. И. Международные неправительст­
венные организации. — М., 1976.

Крылов СБ. История создания ООН — М., 1960.

Моравецкий В. Функции международной органи­
зации. — М.,1976.

Основные сведения об Организации Объединенных
Наций. — М., 1995.

Шибаева Е.А., Поточный М. Правовые вопросы
структуры и деятельности международных организа­
ций.—М., 1988.

9.Шреплер Х.-А. Международные организации.
Справочник. — М., 1995.

10.Шреплер Х.-А. Международные экономические
организации. Справочник. — М., 1999.

/>Розділ 10

ПРАВА ЛЮДИНИ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

    продолжение
--PAGE_BREAK--1. Проблема міжнародної

правосуб'єктності фізичних осіб

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб уже порушувалася при розгляді видів міжнарод­ної правосуб'єктності (див. розділ 4). Ця проблема на­буває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнарод­ному праві.

Під фізичними особами прийнято розуміти грома­дян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодер­жавному праві має неоднакове значення. У міжнарод­ному праві під населенням розуміється сукупність фі­зичних осіб, індивідів, що населяють територію держа­ви в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент ро­биться на юрисдикцію (здійснення владних повнова­жень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винят­ковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться

280

під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх від­повідний юридичний статус і правовий режим.

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністратив­ну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її на­селення, відносячи їх до категорій своїх громадян (під­даних для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави.

Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих насе­ленню, залежать від економічних, соціальних і націо­нальних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством дер­жави не виключає можливостей міждержавного співро­бітництва в галузі політичних, економічних і громадян­ських прав населення, визначення правового станови­ща іноземців, врегулювання питання про осіб з подвій­ним громадянством, надання взаємної правової допо­моги у громадянських, сімейних і кримінальних спра­вах, а також спільної боротьби з міжнародними злочи­нами.

У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в між­народні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулю­вання міжнародним правом становища індивідів.

У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлю­ються різні точки зору. Найбільш часто акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, котрі передбача­ють прямий доступ індивідів у міжнародні судові орга­ни, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як від-

/>значалося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єкт-ність індивідів носить у цих випадках похідний, обме­жений характер і не повинна протиставлятися держав­ному суверенітетові.

Водночас існує і думка, відповідно до котрої такого роду угоди створюють лише тільки взаємні права й обо­в'язки для їхніх учасників із приводу прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктив­но не можуть перетворити індивідів у суб'єктів міжна­родного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не в змозі брати участь у міждержавних відносинах.

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжна­родного права встановлюють стандарти правового ста­тусу індивідів, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків люди­ни. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кож­ній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньо­державного права.

Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що дер­жави:

у силу звичаєвих правових норм міжнародного
права взаємно визнають виняткову юрисдикцію дер­
жав у регулюванні правового статусу осіб, що склада­
ють їхнє населення;

взаємно погодилися визнавати право патримані-
альної (вітчизняної) держави в установлених випадках
сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами
їх державних кордонів на іноземній території, у здійс­
ненні їх прав, передбачених для іноземців;

на взаємних договірних засадах регулюють пи­
тання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержав­
них норм про визначення статусу осіб, що відносяться
до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди
про виключення подвійного громадянства);


регулюють на рівні норм загального міжнарод­
ного права правове становище осіб, що входять до скла­
ду їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипло­
матичні представництва, консульські установи і т.д.);

у спеціальних угодах домовляються про право фі­
зичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодер­
жавним законодавством, звертатися в міжнародні ор­
ганізації за захистом своїх прав.

Таким чином, у міжнародному праві є достатньо під­став для становлення системи міждержавного співробіт­ництва з питань правового статусу фізичних осіб.

Ця проблема набуває особливої значимості з ураху­ванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціаль­ні, економічні, культурні й інші права людини виступа­ють не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис су­часної цивілізації.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2. Основні міжнародно-правові акти про права людини

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини при­йнято називати міжнародними стандартами. Цим тер­міном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних орга­нізацій, політичні домовленості типу Гельсінського За­ключного акта, документів Віденської і Копенгагенсь­кої зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.

До числа основних міжнародно-правових актів в га­лузі прав людини належать:

Загальна декларація прав людини 1948 року;

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права 1966 року (підписаний Україною

/>/>20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.01. 1976 p.);

Міжнародний пакт про громадянські та політичні
права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.;
23.03.1976 p.);

Факультативний протокол до Міжнародного па­
кту про громадянські та політичні права 1966 року
(вступив у дію 23.03.1976 p.; Україна приєдналася
25.12.1990 р.);

Конвенція про попередження злочину геноциду і
покарання за нього 1948 року (підписана Україною
16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.;
вступила в дію для України 15.02. 1955 p.);

Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм
расової дискримінації 1966 року (підписана Україною
7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.;
вступила в дію для.України 7.04.1969 p.);

Європейська конвенція про захист прав і основ­
них свобод людини 1950 року (підписана Україною
9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.);

Конвенція про припинення злочину апартеїду і
покарання за нього 1973 року (підписана Україною
20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.;
вступила в дію для України 18.07. 1976 p.);

Конвенція про ліквідацію усіх форм дискриміна­
ції у відношенні до жінок 1979 року (підписана Украї­
ною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 p.;
вступила в дію для України 3.09.1981 p.);

Конвенція про права дитини 1989 року (під­
писана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Укра­
їною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України
27.09.1991 р.) і ін.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стан­дартів прав людини належить Заключному акту Нара­ди з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейсь­кого процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НБСЄ; Документу Ко-

284

пенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.

Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод лю­дини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гід­ність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про пра­ва людини, що включає Загальну декларацію прав лю­дини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно но­вий етап у розвитку міжнародних норм з прав люди­ни. Предметом цих міжнародних актів є не окремі пра­ва або захист особливої категорії осіб, а права всіх ін­дивідів у всіх сферах суспільного життя.

3. Класифікація міжнародних актів про права людини

Міжнародні акти про права людини можна класифі­кувати за різноманітними підставами. Вважається, що наведена нижче класифікація, заснована на просторо­вій, суб'єктно-об'єктній і предметній основах, є найбільш зручною як із теоретичної, так і з практичної позицій.

І. Міжнародні документи універсального характе­ру, що містять у собі:

Міжнародний білль про права людини;

документи, що закріплюють права людини в рі­
шеннях міжнародних конференцій;

міжнародні акти, що закріплюють право на само­

    продолжение
--PAGE_BREAK--визначення і права народів;

акти, спрямовані на попередження дискриміна­
ції;

285

/>/>акти, що закріплюють принципи правосуддя;

акти, що регулюють права осіб, що були піддані
затриманню або тюремному ув'язненню;

акти, що регулюють права жінок;

акти, що регулюють права дітей;

акти, що закріплюють економічні та соціальні
права;

акти, що закріплюють права на користування до­
сягненнями культури, інформацією, свободу асоціацій;

акти, що регламентують захист прав людини в
збройних конфліктах;

акти, що встановлюють міжнародні військові зло­
чини і злочини проти людства;

акти, що регулюють заборони рабства, підневіль­
ного стану, примусової праці.

II. Документи регіонального характеру містять у собі:

документи Ради Європи;

документи Організації з безпеки і співробітницт­
ва в Європі;

Документи Співдружності Незалежних Держав;

—Американську конвенцію про права людини;
— Африканську Хартію прав людини і народів.

4. Міжнародні органи із захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різ­номанітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кож­ний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

286

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються від­повідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни дер­жав, що беруть участь у договорі, які володіють високи­ми моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним сек­ретарем ООН).

У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

доповідей держав-учасниць договору про зако­
нодавчі, адміністративні та інші заходи, що прийма­
ються ними для впровадження в життя зобов'язань,
котрі містяться в договорі;

повідомлень держав-учасниць договору про те,
що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'я­
зань за даним договором;

3)індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які
стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відпо­
відному договорі, було порушено, і котрі вичерпали
усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.
Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комі­
тет з прав людини, Комітет з ліквідації расової
дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші між­
народні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши пові­домлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комі­тет повинен переконатися, що це ж питання не розгля­дається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступ­ні внутрішні засоби правового захисту (дане правило

287

/>/>не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке по­відомлення, що є анонімним або несумісне з положен­нями договору. Визнавши петицію прийнятною, комі­тет повідомляє відповідній державі, що протягом пев­ного терміну подає письмові пояснення, що роз'ясню­ють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлен­ня особи, пояснення держави і повідомляє свої мірку­вання обом сторонам.

Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юри­дично необов'язкові, проте держави виконують їх доб­ровільно, відновлюють порушені права особистості і при­водять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами.

Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-пра­вових угод засновуються універсальні і регіональні ме­ханізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними орга­нами й організаціями.

Комітет з прав людини ООН

Комітет з прав людини ООН створений на основі резо­люції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Фа­культативного протоколу до цього Пакту. Фактично Ко­мітет є самостійним міжнародним органом і склада­ється з вісімнадцяти експертів, що виступають в особи­стій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і мо­жуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету прий­маються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Між­народного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й учас-

ницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отри­мавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній дер­жаві, що протягом шести місяців подає Комітету пись­мові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повід­омляє про заходи, що можуть бути прийняті.

Ця процедура може мати місце лише в тому випад­ку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внут­рішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

І Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

і заснований відповідно до рішення Економічної і Соці­альної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спосте­реження за виконанням Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права 1966 року і скла­дається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм ра­сової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і ді­ючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для вико­нання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує поло­жень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учас­ниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетен­цію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

288

289

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про лі­квідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жі­нок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, кот­рі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомен­дації загального характеру, засновані на вивченні до­повідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.

Комітет проти катувань

Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет скла­дається з десяти експертів, які володіють високими мо­ральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комі­тет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджу­ють, що вони є жертвами порушення положень Конвен­ції, або повідомлення такого роду, що надходять від їх­нього імені. Комітет також наділений певними функ­ціями із вирішення спорів між державами — учасни­цями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджу­вальну комісію.

Комітет з прав дитини<

Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет

290

розглядає регулярно надані доповіді держав — — учас­ниць Конвенції про заходи для забезпечення прав ді­тей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була за­тверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамб­леї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік).

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комі­сар з прав людини призначається Генеральним секре­тарем ООН і є його заступником. Він має статус «поса­дової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини».

Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здій­снює загальне керівництво діяльністю Центру з прав лю­дини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.

Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрол -ного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страс­бурзі (Франція).

В даний час у контрольному механізмі із дотриман­ня положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в лис­топаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини.

Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями по­ложень Конвенції. Суд працює на постійній основі і скла­дається з числа суддів, що відповідають кількості дер-

291

/>/>жав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.

Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, за­кріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимо­ги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не пе­решкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може дава­ти консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і прото­колів до неї.

Витрати Суду оплачуються Радою Європи.

Комісія з прав людини

Комісія з прав людини створена відповідно до Ста­туту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року).

Контрольні механізми в рамках ОБСЄ У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що чле­нами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

292

Так, будь-яка держава — член ОБСЄ вправі запроси­ти в іншого члена організації інформацію з конкретно­го порушення прав людини. Причому відповідь на та­кий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту.

На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів зако­рдонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини.

У 1992 році в рамках організації була заснована по­сада Верховного комісара у справах національних мен­шин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної на­пруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню.

    продолжение

--PAGE_BREAK--5. Міжнародні акти про права людини і законодавство України

З огляду на особливу важливість прав і свобод лю­дини, що містяться в міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодав­стві України у формі прав і свобод людини і громадя­нина, представляється доцільним провести порівняль­ну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином України демок­ратичності Основного Закону держави, його спрямова­ності на забезпечення і реалізацію прав і свобод люди-

293

/>/>ни і громадянина і виконання ними обов'язків у прак­тично повній відповідності з найвищими міжнародни­ми мірками.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом. . «Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону. У цьо­му відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національ­ного або соціального походження, майнового станови­ща, народження або іншої обставини» (стаття 26 Між­народного пакту про громадянські та політичні права). «1. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кож­ний має право при розгляді будь-якого карного обвину­вачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підста­ві закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркувань мо­ралі, суспільного порядку або державної безпеки в демо­кратичному суспільстві або коли того вимагають інтере­си приватного життя сторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, — при особливих обста­винах, коли публічність порушувала б інтереси правосуд­дя; проте будь-яка судова постанова по карній або циві­льній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншо­го або коли справа стосується матримоніальних супере­чок або опіки над дітьми» (стаття 14 Міжнародного па­кту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і сво­боди та є рівними перед законом. Не може бути приві­леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, по­літичних, релігійних та інших переконань, статі, етні-

294

чного та соціального походження, майнового стану, міс­ця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непоруш­ними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керу­ватися тільки законом, а не якимись сторонніми мірку­ваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обо­в'язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юри­дична відповідальність перед законом за його порушен­ня є рівним для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина озна­чає, що вони признаються за всіма людьми рівною мі­рою, не припускається дискримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав, що не носить остаточний характер.

Рівність прав і свобод признається за людиною неза­лежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до су­спільних об'єднань, а також інших обставин. У залеж­ності від перерахованих вище й інших особистих і со­ціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки.

Треті статті Міжнародного пакту про економічні, со­ціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують на те, що дер­жави, котрі беруть участь у даних пактах зобов'язу­ються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право

295

/>користуватися всіма економічними, соціальними, полі­тичними, громадянськими і культурними правами, пе­редбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: на­данням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здо­бутті освіти і професійній підготовці, у праці та винаго­роді за неї; спеціальними заходами щодо охорони пра­ці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєд­нувати працю з материнством; правовим захистом, ма­теріальною і моральною підтримкою материнства і ди­тинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумов­люється рядом чинників. Справа в тому, що коло груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспіль­ства, держави і навіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, ін­валіди і безробітні, біженці, представники національ­них меншин та ін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у використанні своїх кон­ституційних прав.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквіда­цію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке розрізнення, ви­ключення або обмеження за ознакою статі, що направ­лене на ослаблення або зводить нанівець визнання, ко­ристування або здійснення жінками, незалежно від їх­нього родиного стану, на основі рівноправністі чолові­ків і жінок, прав людини й основних свобод у політич­ній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок усклад­нюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Мож-

296

на зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке па­діння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч.З статті 24 Конституції Укра­їни перерахована достатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявила­ся жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Кон­ституція розуміє як рівність можливостей, а не як фак­тичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силу суб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує свої можливості, розкри­ває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здіб­ності до ініціативної, самостійної діяльності, що забез­печує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати право­ві засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційова­на система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джере­лами прибутків, що мають широке поширення в житті суспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеть­ся дуже слабко і неефективно, що призводить до неви­правданого збільшення розшарування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Держава надає пере­важне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни та ін.). На­дані цим верствам і категоріям громадян переваги при­родні і ні в якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи

Цей принцип одержує правове вираження в різнома­нітних формах — і як спільний початок, властивий ре­алізації всього обсягу прав і свобод особи, і за допомо­гою закріплення конкретних гарантій. Як загальна під­става правового статусу зазначений принцип закріпле-

297

/>ний у ряді статей Конституції. Стаття 3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конститу­ційного ладу обов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Консти­туційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через консти­туційну вимогу неможливості звуження змісту й обся­гу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроек­ту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з надання висновку сто­совно конституційності такого законопроекту. При від­сутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкрет­ного права і свободи людини і громадянина супровод­жується вказівкою на умови і засоби гарантій його реалізації.

Суб'єктом, на котрого насамперед покладаються га­рантії здійснення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного сувере­нітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадя­нина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою зако­нодавчої діяльності.

Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Ко­жен має право звертатися за захистом своїх прав до Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знахо­диться на законних підставах в Україні, має право зве­ртатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, який здійснює пар-

298

ламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України й інші дер­жавні органи. Проте передбачена Конституцією держав­на система, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є: від­сутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод гро­мадян; відсутність у ряді випадків необхідної законо­давчої бази; бюрократизм державного апарату, що до-сяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. У систему та­кого роду суб'єктів входять і органи місцевого самовря­дування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, на­самперед, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розшири­ла рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвину­вачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може грунтуватися на дока­зах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, об­винувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що вступив у силу. Ні­хто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як непра­восудного, держава відшкодовує матеріальний або мора­льний збиток тим, кому він заподіяний.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Право громадян на юридичний захист від незакон­них дій посадових осіб і державних органів

«3. Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується:

299

/>забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої,
визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний за­
сіб правового захисту, навіть якщо це порушення було
зроблено особами, що діяли в офіційній якості;

забезпечити, щоб право на правовий захист будь-
якої особи, яка потребує такого захисту, установлю­
валося компетентними судовою, адміністративною або
законодавчою владою або будь-яким іншим компе­
тентним органом, передбаченим правовою системою
держави, і розвивати можливості судового захисту;

забезпечити застосування компетентною вла­
дою засобів правового захисту, коли вони надають­
ся» (п. З статті 2 Міжнародного пакту про грома­
дянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищають­ся судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службо­вих осіб» (чч. 1,2 статті 55 Конституції України).

«Кожен має право після використання всіх національ­них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних органі­зацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими зако­ном засобами захищати свої права і свободи від пору­шень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод лю­дини і громадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист може здійснюватися в по­рядку конституційного, цивільного, карного або адміні­стративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій або без­діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створе-

300

ний реальний механізм відповідальності держави пе­ред людиною за свою діяльність, здійснення нею обо­в'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охоро­ні прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадя­нам України стало доступно, після повного викорис­тання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується в країнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та між­народному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тен­денція підвищення ролі самої людини в забезпеченні ма­ксимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнти­ри в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенці­алу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, зви­чайно, не обмежуються їхнім конституційним закріп­ленням. Реальне втілення прав і свобод потребує бага­тьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рам­ками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціальноекономічні гаранти передбачають відпо­відне середовище і матеріальну основу, що забезпечу-

301

/>/>/>ють вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефектив­но розвивається, наявність відповідних виробничих по­тужностей, широкої соціальної інфраструктури — сис­теми різних установ, що дають можливість обслугову­вати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміються: відповід­ним чином орієнтована політика держави, її спрямо­ваність на створення умов, що забезпечують гідне жит­тя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільст­ві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод люди­ни і громадянина. До них належать насамперед консти­туційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючо­го права ці гарантії одержують детальне обгрунтуван­ня. В охороні правових розпоряджень важливу роль ві­діграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Таким чином, механізм реалізації прав і свобод лю­дини і громадянина покликаний охопити всі сфери ді­яльності із закріплення і забезпечення використання прав і свобод і усі її напрямки, що включають:

юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

широку систему охорони і захисту державою прав
і свобод, як у забезпеченні їхнього реального викорис­
тання, так і в боротьбі з різноманітного роду їхніми
порушеннями;

розвиток суспільно-політичної активності грома­
дян;

розвиток свідомого ставлення до використання
прав і свобод;

державний і суспільний контроль, спрямований
на охорону прав і свобод;

підвищення рівня знань кожним своїх прав, сво­
бод і обов'язків;

302

— розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод лю­дини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і приналежними людині від народ­ження. Конституція України закріплює, що «конститу­ційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конститу­цією України» (ч. 1 статті 64).

Даною статтею підтверджується невідчужуваність і непорушність закріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх зву­ження. Проте, з огляду на можливі об'єктивні обстави­ни, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Кон­ституція України все ж припускає можливість обме­ження прав і свобод людини і громадянина. Конститу­ція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайно­го або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначе­ний законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого само­врядування, підприємств, установ і організацій, що тим­часово допускає встановлені даним законом обмежен-ня~в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додат­кові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на за­хист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють за­грозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоп­лення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

303

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядуван­ня й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише при наявності реа­льної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення котрої іншими засобами неможливо.

На період надзвичайного стану можуть уводитися наступні заходи:

встановлення особливого режиму в'їзду і виїз­
ду, а також обмеження свободи пересування терито­
рією, де впроваджений надзвичайний стан;

обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

посилення охорони суспільного порядку й об'єк­
тів, що забезпечують життєдіяльність населення і на­
родного господарства;

заборона проведення зборів, мітингів, вуличних
ходів і демонстрацій, а також видовищних, спортив­
них та інших масових заходів;

заборона страйків.

У разі потреби також можуть бути додатково вжиті наступні заходи:

введення комендантської години (заборона зна­
ходитися на вулицях і в інших суспільних місцях
без спеціально виданих перепусток і посвідчень осо­
би у встановлені години доби);

призупинення після відповідного попереджен­
ня діяльності політичних партій, громадських орга­
нізацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань гро­
мадян, якщо ця діяльність перешкоджає нормаліза­
ції обстановки;

перевірка документів у громадян, а в необхід­
них випадках — проведення особистого огляду, огля­
ду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів,
службових помешкань і житла громадян;

обмеження або тимчасова заборона продажу
зброї, отрутних і сильнодіючих хімічних речовин,
спиртних напоїв;

304

тимчасове вилучення в громадян зареєстрова­
ної вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в
підприємств, установ і організацій — також навчаль­
ної військової техніки, вибухових, радіоактивних
речовин і матеріалів, що отруюють, і сильнодіючих
хімічних речовин;

введення цензури, обмеження на випуск газет;

    продолжение
--PAGE_BREAK--

висилка порушників суспільного порядку, що
не є жителями даної місцевості, у місце їхнього про­
живання або за межі місцевості, де введений надзви­
чайний стан, за їхній рахунок;

заборона виготовлення і поширення інформа­
ційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обста­
новку;

особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути застосовані наступні заходи:

тимчасове виселення людей із місць, небезпеч­
них для проживання, з обов'язковим наданням їм
стаціонарних або тимчасових житлових помешкань;

тимчасова заборона будівництва нових, розши­
рення чинних підприємств та інших об'єктів;

установлення карантину і проведення інших
обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

введення особливого порядку розподілу продук­
тів харчування і предметів першої необхідності;

мобілізація ресурсів державних підприємств,
установ, організацій, зміна режиму їхньої роботи, пе­
реорієнтування на виробництво необхідної в умовах
надзвичайного стану продукції, інші зміни виробни­
чої діяльності, необхідні для проведення аварійно-
рятувальних і відбудовних робіт;

використання ресурсів підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності для від­
ведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичай­
них обставин;

відсторонення від роботи на період надзвичай­
ного стану керівників державних підприємств, уста­
нов і організацій, від діяльності яких залежить нор-

305

/>малізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово вико­нуючими обов'язки зазначених керівників. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, ава­рій і катастроф у мирний час може проводитися цільо­ва мобілізація, обсяги і термін проведення якої визна­чаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, припускається притягнення працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазна­чених робіт за умови обов'язкового забезпечення без­пеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, до можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і переви­щення посадовими особами своїх повноважень, вклю­чаючи порушення гарантій прав громадян, установле­них законом, спричиняють відповідальність, передбаче­ну законом.

Друга частина статті 64 Конституції України перед­бачає неможливість навіть в умовах військового або над­звичайного стану обмеження перерахованих у ній прав. Мова йде про право на: рівність громадян перед зако­ном (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (ст.27); повагу гідності людини (стаття 28); сво­боду й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи державної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшко­дування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'яз­ків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряд­жень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили за­кону (стаття 58); про неможливість повторного притяг­нення до юридичної відповідальності за одне і те ж

306

правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинно­сті (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу, їхнє використання повинно грунтуватися на дотриман­ні загальновизнаних і природних правил людського спів­існування.

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не по­винно порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання сво­їх прав кожною людиною, без порушення приписів за­кону, виходу за рамки, насамперед, конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'яз­ків іноземців і осіб без громадянства з правами грома­дян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без грома­дянства може бути надано притулок у порядку, встанов­леному законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають гро­мадянство іноземних держав, а під особами без грома­дянства (апатридами, аполідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відповіда­ють загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливо наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й інозем­них громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

    продолжение
--PAGE_BREAK--

307

/>Більш детально основні права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешка­ють або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Украї­ною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на­ціонального законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення від­повідних змін до Конституції України» (стаття 9 Кон­ституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і ' правове значення особливо в умовах активного входжен­ня України у світове співтовариство. По-перше, вони свід­чать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що по своїй правовій силі дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до ви­конання на її території, а також про повагу норм міжна­родного права. По-друге, вони до деякої міри дають від­повіді на питання практичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їхнє спів­відношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою-правонаступницею Укра­їнської РСР і однією із держав-правонаступниць Сою­зу РСР, зобов'язалася після конституювання незалеж­ної держави виконувати міжнародні договори, прийня­ті не тільки УРСР, але і СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних до­говорів на території України». Цей закон містив поло­ження, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного зако­нодавства України і застосовуються в порядку, перед­баченому для норм національного законодавства».

308

Право народів на самовизначення «Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно установлюють свій політич­ний статус і вільно забезпечують свій економічний, со­ціальний і культурний розвиток» (стаття 1 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були проголошені і незмінно проводяться в життя Укра­їнською державою. Його перші конституційні акти про­голосили державний суверенітет і незалежність Украї­ни, виходячи з права народу на самовизначення. Верхов­на Рада Української РСР у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, а також незалеж­ність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в іс­нуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної держав­ності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку полі­тичних партій, громадських організацій, інших об'єд­нань або окремих осіб переслідуються за законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затверджен­ня суверенітету українського народу стало проголошен­ня Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалеж­ності України і створення самостійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні ви­роки можуть виноситися тільки за самі тяжкі зло-

309

/>чини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину… Це покарання може бути здійснено тіль­ки у виконання остаточного вироку, винесеного ком­петентним судом.

3.Коли позбавлення життя полягає у злочині ге­
ноциду, варто мати на увазі, що ніщо в даній статті
не надає право державам, котрі приймають участь у
данім Пакті, відступати від будь-яких зобов'язань,
прийнятих відповідно до Конвенції про попереджен­
ня злочину геноциду і покарання за нього.

Кожний, хто присуджений до страти, має право
просити про помилування або про зм'якшення ви­
року. Амністія, помилування або заміна смертного
вироку можуть бути даровані у усіх випадках.

Смертний вирок не виноситься за злочини, ско­
єні особами молодше вісімнадцяти років, і не приво­
диться у виконання у відношенні до вагітних жінок.

Ніщо в даній статті не може служити підста­
вою для відстрочки або недопущення скасування
страти державою, що приймає участь у даному Пак­
ті» (стаття б Міжнародного пакту про громадянські
та політичні права).

«Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, жит­тя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (стаття 27 Конституції України).

Основним правом людини є право на життя. Це при­родне право людини, захист якого охоплює широкий ком­плекс активних дій усіх державних і суспільних струк­тур, кожної конкретної людини зі створення і підтрим­ки безпечних соціального і природного середовища про­живання, умов життя. До такого роду чинників нале­жать, насамперед, політика держави, що забезпечує від­мову від війни, військових засобів вирішення соціаль­них і національних конфліктів, цілеспрямована боротьба зі злочинами проти особистості, незаконним збережен­ням і поширенням зброї й ін.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

310

Важливе значення мають і заходи медичного хара­ктеру: належне медичне обслуговування, служба швид­кої допомоги, боротьба з наркоманією. Забезпечення права на життя прямо пов'язано зі збереженням і від­новленням природного середовища проживання лю­дини.

Розширяючи гарантії права на життя, Конституція України включає норму, що значно звужує можливість застосування страти. Ця виняткова міра покарання збе­рігалася тимчасово, тому що з вступом України в Раду Європи наша держава прийняла умову про відмову за­стосування страти.

Право на повагу людської гідності

«Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жо­рстоким, нелюдським чи таким, що принижуюють його гідність поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медич­ним або науковим дослідам» (стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстоко­му, нелюдському або такому, що принижує його гідність, приниженню чи покаранню.

Жодна людини без її вільної згоди не може б