Реферат: Міжнародне право, Баймуратов

Міністерство освіти та науки України Одеська національна юридична академія

М.О. Баймуратов

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Підручник Видання третє

Харків

«Одіссей»

2002

/>ББК 67.9 Б2

Рекомендований до друку рішенням вченої ради Одеської національної юридичної академії (Протокол № 3 від 15 червня 2001 року).

Рецензенти:

ЇМ. Пахомов, доктор юридичних наук, професор,

академік Української академії наук національного

прогресу, Заслужений діяч науки і техніки України;

РЛ. Калюжний, доктор юридичних наук, професор.

Баймуратов М.О.

Б2Міжнародне право.

672 о.

ISBN966-633-137-3

У підручнику, відповідно до програми курсу міжнародного публічного права, освітлюються основні принципи, галузі й інститути сучасного міжнародного публічного права, розглядаються основні напрямки розвитку міжнародного права, аналізується договірна практика України та її національне законодавство на предмет відповідності нормам міжнародного права і договірних зобов'язань держави.

Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних академій, вузів, факультетів і училищ, а також для всіх, хто цікавиться міжнародним правом і зовнішньою політикою.

Світлій пам'яті

моїх рідних — батька і матері,

ПРИСВЯЧУЮ

Передмова

Входження України в якості рівноправного партнера у світове співтовариство держав, об'єктивно підвищило інтерес до міжнародної проблематики і насамперед до міжнародного права як універсального інструменту організації міждержавного діалогу і єдиного міжнародного нормативно-правового масиву, у рамках якого можливі становлення, розвиток і вдосконалювання різних форм колективного співробітництва держав і народів із метою досягнення загального миру і взаєморозуміння, що лежать в основі існування людської цивілізації.

Вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року було закріплено, що Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосере, -ні відносини з іншими державами, укладає з ними дог^ • вори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговими представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки в політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Закріплення такої багатогранної системи міжнародного співробітництва та її подальша успішна реалізація свідчать про вагомі наміри Української держави виступати в якості рівноправного учасника міжнародного спілкування, активно сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, приймати особисту

/>участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Водночас міжнародне право, дотримання і повага його норм є важливим не тільки для держави, але і для її громадян, які через призму його основних положень можуть судити не тільки про виконання державою узятих нею міжнародних зобов'язань у відношенні інших держав і всього світового співтовариства, а, отже, про цивілізованість своєї держави, але і достатньо точно і повно оцінювати відношення держави до самої себе.

Сьогодні стало модним і навіть необхідним з кожного потрібного і непотрібного приводу посилатися на міжнародне право з позицій відповідності або невідповідності йому національного законодавства, дій органів держави і її посадових осіб. Проте такі посилання на загальновизнані принципи і норми міжнародного права носять здебільшого дуже загальний, абстрактний характер, без указівки на якийсь конкретний документ, його статтю або параграф. Нам представляється це тривожним симптомом, тому що ця позиція є свідченням низької правової культури не тільки державних службовців, але і широких верств населення. Це перетворює міжнародне право в якийсь символ, а іноді і жупел, спустошує його раціональний зміст, знижує соціальну й індивідуальну значимість і необхідність.

Міжнародне право є не тільки вагомим елементом правової культури особистості, але і цілком необхідною частиною загальнолюдської культури. Його знання допомагає людині більш впевнено орієнтуватися в складних хитросплетіннях політичних подій, що відбуваються на міжнародній арені, аналізувати позиції окремих держав з найбільш важливих проблем міждержавних відносин, співвідносити міжнародні події з подіями, що відбуваються всередині своєї держави, робити достовірні висновки й узагальнення.

Особливої значимості набуває знання міжнародного права для молоді, студентів, особливо студентів-право-знавців. Без знання його основних галузей, інститутів і термінологічного апарату дуже складно пізнати гли-

бинні процеси й особливості становлення, розвитку і функціонування правової системи своєї держави й інших країн, що знаходяться в процесі загальносвітового розвитку.

Нарешті, знання міжнародного права є своєрідною «перепусткою у майбутнє». Посилення європейської інтеграції держав та їхніх об'єднань, тенденції до стирання державних кордонів, поява єдиного громадянства і єдиної валюти свідчать про якісно нову перспективу розвитку людської цивілізації в третьому тисячолітті, при якому Земля перетвориться в єдину сім'ю народів — в основі її існування буде лежати міжнародне право.

Виходячи з цих позицій і побудований цей підручник, у якому в узагальненій формі, іноді досить лапідарно, висвітлюються основні галузі сучасного міжнародного публічного права. Підручник написаний за зразком видань, прийнятим в державах Західної Європи. Він може слугувати не тільки для формування в читача основних опорних знань про міжнародне право, але й у якості довідкового видання з цієї специфічної системи права і послужити відправною точкою для більш глибокого її пізнання.

Автор буде щиро вдячний усім, хто висловить йому свої зауваження і висуне пропозиції у відношенні подальшої роботи з удосконалення цього підручника.

--PAGE_BREAK--ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття і визначення міжнародного права

Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами становлення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значимість міжнародного права як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими

суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значимості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського співтовариства і світового об'єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжна-родниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова думала, що міжнародне право — це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппенгейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов вважає, що міжнародне право — це особлива правова, система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж.Тускоз визначає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інститутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому говорилося: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами».

Таким чином, можливо запропонувати узагальнююче трактування міжнародного права, відповідно до котрого міжнародне право — сукупність норм, що виникають у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, із метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права:

/>міжнародне право — це сукупність юридичних
норм і принципів;

ці норми створюються шляхом фіксованої (дого
вір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єк
тами міжнародного права;

ці норми признаються суб'єктами міжнародного
права в якості юридично обов'язкових;

реалізація норм міжнародного права забезпечу
ється примусом, форми, характер і межі якого визнача
ються в міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.

В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основоположник цього напрямку німецький учений XIXсторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX— початку XXв.). Так, один із видатних представників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно

продолжение

--PAGE_BREAK--8

є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права або ні, в залежності від того, чи диктується це її інтересами».

Обгрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XXв. X. Кельзена, у повоєнні роки, професора Каліфорнійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція по цьому питанню грунтувалася на таких посилках:

міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи
самостійними правовими системами, знаходяться в по
стійній взаємодії, що опосередковується волею держав-
учасниць міжнародного спілкування;

оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповід
ні об'єктивній реальності існування суверенних держав,
не можна заперечувати можливого переважного зна
чення тієї або іншої системи права в процесі їхньої
тісної взаємодії;

якщо вплив норм внутрішньодержавного права
на міжнародне можна назвати первинним, тому що ко
жна держава, що бере участь у створенні міжнародного
права, виходить із характеру і можливостей свого вну
трішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих
норм вона не може не визнавати принципу переважно
го значення норм міжнародного права. Цей принцип
одержав чітке вираження в статті 27 Віденської кон
венції про право міжнародних договорів 1969 року, від
повідно до якої учасник договору «не може посилатися
на положення свого внутрішнього права в якості ви
правдання для невиконання ним договору».

/>Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, признавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. В даний час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, частина 2 статті 17 Закону України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в статті 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'явилася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права й обов'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародного права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплементацією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому значенні трансформація, на думку Р.А. Мюл-лерсона, являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і публікації

міжнародних договорів, адміністративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає І.І. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуальною.

При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни.

При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом.

У деяких країнах, наприклад у Великобританії, у відношенні звичаєвого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а у відношенні договорів — індивідуальна. В Україні у відношенні міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховної Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів трансформації:

а)пряму рецепцію — коли норма міжнародного пра
ва без зміни запозичується національним законодавст
вом — має місце в Україні (див., наприклад, статтю 9
Конституції України). Нерідко цей засіб іменується ін
корпорацією, тобто включенням;

б)бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного
права не запозичується, але на неї робиться відповідне
посилання (див., наприклад, статтю 18 Конституції Укра
їни);

в)власне трансформацію — коли норма міжнарод
ного права змінюється шляхом створення словесної на
ціональної транскрипції (перекладається на іншу мову)

продолжение

--PAGE_BREAK--11

/>/>і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних

змін.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних

відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародних суб'єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому значенні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

—зміцнення різнопланового співробітництва між

державами;

розширення міжнародних відносин;

забезпечення миру;

зростання ролі науково-технічного прогресу;

посилення глобальної тенденції інтернаціоналі
зації господарського життя і зміцнення світової систе
ми господарських зв'язків;

зростання ролі міжнародних організацій, у тому
числі і неурядових, і їхньої кількості;

виникнення якісно нових міжнародних проблем
(глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

актуалізація глобальних проблем виживання люд
ської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання
ядерній війні, роззброювання);

підвищення регулятивної, інтегруючої і коорди
наційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини на порозі IIIтисячоліття стають усе більш універсальними, різноманітними, всеобіймаючими, рівнообов'язко-вими для всіх суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

міждержавні відносини (між державами, між дер
жавами і націями, що борються за незалежність); між
державні відносини недержавного характеру (наприклад,
відносини між державами і міжнародними організаці
ями, а також державоподібними суб'єктами; між між
народними організаціями; між державами, міжнарод
ними організаціями, з одного боку, і фізичними і юри
дичними особами — з іншого; між фізичними і юриди
чними особами);

внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті,
у внутрішню компетенцію держави, але включені в сфе
ру міжнародно-правового регулювання (питання оборо
ни і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої
допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а)реалізується зовнішньополітична програма конк
ретної держави;

б)реалізуються статутні задачі й функції міжнарод
ної організації;

в)реалізуються на практиці норми міжнародного
права.

2. Особливості міжнародного права

Міжнародне право відрізняється від всіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання розпоряджень міжнародно-правових норм.

Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, що різні за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією і населенням і між іншими суб'єктами міжнародного права.

Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компе-тенціїкожної конкретної держави, так і її територіальних меж.

Має відмінності і метод правового регулювання, використовуваний у міжнародному публічному праві. В основному тут використовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, обумовлений насамперед їхнім суб'єктним складом, і такий, що полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, що містяться в нормах міжнародного права.

Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насамперед у передвстановленості їх персоніфікованого (названого, пойменованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт — це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права — це носій міжнародних прав і обов'язків.

Суб'єктами міжнародного права є:

а)держави;

б)нації і народи, що борються за своє національне
визволення (більш детально — ті, що борються за сво
боду, незалежність і створення власної державності);

в)міжнародні організації;

г)державоподібні суб'єкти.

Серед самих суб'єктів міжнародного публічного права головне і визначальне місце належить суверенним державам, що виступають у якості основних суб'єктів міжнародного права. Саме від їхньої діяльності на міжнародній арені залежать стабільне існування і функціонування всієї міжнародної системи в цілому, збереження сформованої системи міжнародних відносин і ефективність самого міжнародного права. Адже тільки держави, діючи в рамках міжнародно-правових норм, воло-

діють реальною силою і можливостями із забезпечення миру і міжнародної безпеки, у тому числі і з примусового забезпечення дотримання і виконання всіма суб'єктами міжнародного права своїх зобов'язань.

Більш докладно характеристики й особливості суб'єктів міжнародного права будуть розглянуті нижче.

Особливість об'єктів міжнародного права полягає в тому, що до них належить усе те, із приводу чого держави й інші суб'єкти міжнародного права вступають у правовідносини між собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Таким чином, у коло об'єктів міжнародного права входять конкретні матеріальні і нематеріальні блага, що не належать винятково до внутрішньої компетенції держави і можуть виходити за межі державної території. Причому слід мати на увазі, що тільки держави вправі вступати в будь-які правовідносини (визначати будь-який об'єкт взаємовідносин), котрі вони вважають необхідними і вигідними для себе. Єдиним обмеженням для держав у цьому смислі може бути пряма заборона якогось об'єкта міжнародним правом (наприклад, не можуть бути об'єктом продажу жінки і діти, вирішення спорів між державами за допомогою оголошення війни і т.д.).

У якості об'єктів міжнародно-правових відносин можуть виступати:

територія і міжнародний простір;

дії;

стримування від дій.

Територія виступає в якості об'єкта міжнародно-правових відносин дуже часто, особливо після закінчення війн, наприклад у мирних договорах. Дії можуть бути об'єктом у найрізноманітніших правовідносинах, наприклад у пактах про взаємодопомогу і союзні договори. Стримування від дій також є об'єктом міжнародно-правових відносин, наприклад у пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони і звичаї війни.

Слід, проте, мати на увазі, що об'єкт міжнародно-правових відносин, коли він виражається в дії або стри-

продолжение
--PAGE_BREAK--14

/>/>Міжнародна система включає не тільки зазначені суб'єкти, але і відносини між ними (міжнародні відносини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, міжнародної ввічливості, міжнародні порядки), а також взаємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Основна своірідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціонують насамперед як самостійні системи — суверенні держави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані виступає як інтегральний компонент міжнародної системи, причому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато. Насамперед, існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єктів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних міжнародних систем різного характеру, зокрема система європейських-економічних співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної системи визначаються також науково-технічним прогресом (НТР).

НТР впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

як безпосередньо, розширяючи сферу відносин між
державами і, отже, сферу міжнародної системи і міжна
родного права (наприклад, поява міжнародного косміч
ного, міжнародного екологічного права);

так і через відповідні соціальні процеси, що вона
викликає, і які, у цілому, ведуть до росту прогресивних
сил у світі.

У сучасний період розвитку НТР, завдяки володінню людством ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення, загостренню світової екологічної кризи, упер-

продолжение

--PAGE_BREAK--18

ше виникає ряд глобальних проблем, від розв'язання яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світового термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енергетичні проблеми й інші. У процесі визначення і розв'язання цих' проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу роль інтегративного і координаційного характеру.

4. Основні риси сучасного міжнародного права

У сучасний період викликає дискусії час виникнення сучасного міжнародного права. Радянська школа міжнародного права вела відлік із моменту Великої Жовтневої соціалістичної революції. Представники західної школи міжнародного права думають, що сучасне міжнародне право бере свій початок із часу закінчення Першої світової війни і підписання системи Версальских договорів у 1919 році. Існує і третя точка зору. її представники думають, що такий відлік необхідно вести з моменту створення в 1945 році ООН.

Незважаючи на різноманітні підходи до вирішення цього питання, переважна кількість вчених-міжнарод-ників сходяться на тому, що основними рисами сучасного міжнародного права є:

—визнання політичних змін останніх років у світі,
що носять «приголомшуючий» характер: зникнення
глобального протистояння двох соціально-політичних
систем (соціалістичної і капіталістичної), зникнення
наддержав і поява тільки однієї наддержави — США, і
модифікація міжнародно-правового регулювання зі
сформованих реалій;

—сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємови
гідному співробітництву держав, розв'язанню глобаль
них проблем виживання людської цивілізації;

/>/>зростання інтеграції між народами і державами у
всіх регіонах світу, створення загальних ринків і мит
них просторів (наприклад, Європейський Союз);

усвідомлення державами й об'єднання їхніх зу
силь у вирішенні таких глобальних проблем сучаснос
ті, як загроза термоядерної катастрофи, загальної еко
логічної кризи, проблем економічного порядку в краї
нах, що розвиваються;

подолання класового підходу в міжнародному
праві;

подолання конфронтації, зміна політики стосовно
третіх країн — держави оцінюються як рівноправні су
веренні суб'єкти міжнародної політики;

перехід від невизначеності в міжнародному праві
до визначеності міжнародно-правових норм — відно
сини між державами закріплюються в міжнародних
договорах, положення яких містять чітко визначені вза
ємні зобов'язання сторін (наприклад, гарантії США і
Росії із роззброювання України);

—взаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаєм
ному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного
права, друге — у створенні ефективного механізму від
повідальності для держав-порушниць міжнародного
права.

5. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право

Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різноманітних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій, вони регулюються або національним правом відповідної держави, або нормами міжнародного приватного права.

Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права:

—і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжна
родні відносини;

у загальних початках: спостерігається перелом
лення основних принципів міжнародного публічного
права в доктрині міжнародного приватного права;

і в міжнародному публічному праві й у міжнарод
ному приватному праві завжди є визнання правосуб'єкт-
ності іншої держави;

міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, у такий спосіб установлюються загальні цілі створення правових умов для міжнародного співробітництва в різних галузях.

Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер («ускладнені» іноземним елементом), не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права.

Слід також мати на увазі, що міжнародні угоди, що регулюють цивільно-правові відносини (договори в сфері міжнародного приватного права), у багатьох випадках включаються у розвиток міжнародних міждержавних

договорів.

Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах:

за суб'єктами: у міжнародному публічному праві
суб'єктами є держави, нації і народності, що борються
за незалежність, міжнародні організації, а в міжнарод
ному приватному праві — фізичні і юридичні особи;

за предметом правового регулювання: у якості
таких у міжнародному публічному праві виступають
міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному
приватному праві — це міжнародні приватно-правові
відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

за джерелами: у міжнародному публічному пра
ві — це міжнародний договір, міжнародний порядок
та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло

продолжение

--PAGE_BREAK--21

значно ширше — це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін. ;

—за методом правового регулювання: у міжнарод
ному публічному праві — це узгодження воль держав;
у міжнародному приватному праві — це подолання ко
лізій (зіткнення законів);

за видами відповідальності: у міжнародному пуб
лічному праві наступає міжнародно-правова відповідаль
ність, а в міжнародному приватному праві — цивільно-
правова;

і, нарешті, за сферою дії: у міжнародному публіч
ному праві цю сферу можна визначити як глобальну
(вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнарод
ного публічного права), а в міжнародному приватному
праві вона має національні межі (у кожній державі є
своє міжнародне приватне право).

6. Галузі й інститути міжнародного права

Система міжнародного права — це об'єктивно існуюча цілісність внутрішньо взаємозалежних елементів:

загальновизнаних принципів;

норм міжнародного права (договірних і звичай
но-правових);

рішень і рекомендаційних резолюцій міжнарод
них організацій;

рішень міжнародних судових органів;

а також інститутів міжнародного права.

Існують такі інститути міжнародного права, як інститут міжнародного визнання, інститут правонаступ-ництва стосовно договорів, інститут міжнародної відповідальності й інші.

Всі ці елементи системи в різних сполученнях складають галузі міжнародного права. Такі, як галузь морського права, галузь дипломатичного права, галузь права міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь являє собою самостійну систему, але кожна може вважатися і підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного права.

Література:

Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История междуна
родного права. — М., 1990.

Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударствен
ного и международного права. — К., 1981.

Василенко В.А. Основы теории международного
права. — К., 1988.

Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие,
предмет и система международного права /Ю.А. Бас
кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

Реализация международно-правовых норм во
внутреннем праве /Отв. ред. В.Н. Денисов, В.И. Евин-
тов. — К., 1982.

Тункин Г.И. Право и сила в международной сис
теме. — М., 1983.

Тускоз Ж. Міжнародне право. — К., 1998.

Черниченко СВ. Теория международного права.
В 2-х томах. Т. 2: Старые и новые теоретические
проблемы. — М., 1999.

Розділ 2

НОРМИ І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття норми міжнародного права

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового.

Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стис-

лості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступні посилання:

процес створення норм міжнародного права є про
цесом узгодження воль держав. Його результатом є
угода щодо конкретного правила поведінки і визнання
його в якості юридично обов'язкового;

зміст волі держави складає його міжнародно-пра
вова позиція, тобто позиція держави з усіх питань між
народного права, що знаходить своє вираження не тіль
ки в його заявах, але й у практичних діях на міжнарод
ній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і містить у собі:

а)загальне ставлення держави до міжнародного права,
його прогресивного розвитку і дотримання принципів і

норм;

б)уявлення про характер міжнародного права і його
соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільст
ва і держави;

в)принципи і норми, що держава виробила в процесі
своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впроваджен
ня яких у міжнародне право вона виступає;

г)розуміння принципів і норм чинного міжнарод
ного права і т.д.

Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер:

— конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави — його суспільно-економічні, політична системи, співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держа-

/>ви визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу;

співвідношення і відповідність волі держави з во
лею народу залежить від класового характеру кожної
держави і ступеня розвитку демократії в ньому;

у процесі створення норм сучасного міжнародно
го права на міжнародній арені зіштовхуються волі дер
жав або однакових за своєю класовою природою або
різноманітних;

у процесі створення норм міжнародного права
держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єк
ти, тому їхні волі юридично рівноправні.

Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в контексті національних інтересів кожної конкретної держави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи:

узгодження воль суб'єктів міжнародного права
щодо правила поведінки;

надання суб'єктами міжнародного права згоди
на юридичну обов'язковість узгоджених правил пове
дінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи.

продолжение

--PAGE_BREAK--26

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прийняті норми повинні їм відповідати і не можуть їм

суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі

наступні етапи:

1)узгодження волі суб'єктів міжнародного права

щодо правила поводження;

узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьо
му правилу поводження вищої юридичної чинності в
конкретній правовій системі;

надання суб'єктами міжнародного права згоди на
юридичну обов'язковість узгодженого правила пове
дінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні принципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

2. Структура норм міжнародного права

Структура норм міжнародного права має свої відмінності. Якщо в загальній теорії права визнано, що правові норми мають тричленну структуру (гіпотезу,

/>/>диспозицію, санкцію), то специфіка норм міжнародного права полягає в тому, що вони складаються звичайно з двох елементів — гіпотези і диспозиції.

Гіпотеза норми міжнародного права містить опис умов, при наявності яких застосовується правило поведінки. Наприклад, відповідно до статті 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною визнається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, застосовним до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше.

Диспозиція міжнародно-правової норми вказує на саме правило поведінки (права й обов'язки) суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, наприклад, стаття 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року встановлює, що особи, які стверджують, що яке-небудь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, порушено і вичерпані усі внутрішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть представити в Комітет з прав людини ООН письмову заяву про це (диспозиція).

У деяких випадках міжнародні норми можуть складатися лише з однієї диспозиції. Так, наприклад, стаття 3 Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею відповідного документа.

Відсутність санкції в більшості міжнародно-правових норм пояснюється тим, що міри відповідальності і санкції в міжнародному праві відділені від самих правил поведінки, тому що держави й інші суб'єкти міжнародного права самостійно вибирають примусові заходи з арсеналу таких заходів, що допускаються міжнародним правом стосовно правопорушників. Як елемент міжнародної норми санкція зустрічається в нормах, застосовуваних до правовідносин приватного характеру (у міжнародному приватному праві). Наприклад, стаття 4 Конвенції ООН про морське перевезення вантажів 1978 року встановлює відповідальність перевізника за вантаж.

3. Види міжнародно-правових норм

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем в системі міжнародного права:

цілі — розуміються як цілі, що реалізуються в рамках нормативної системи міжнародного права. Головною соціально-політичною метою міжнародної нормативної системи є підтримка існуючої системи міжнародних відносин;

принципи — під ними розуміють загальні, імперативні принципи міжнародного права, що встановлюють основи міжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва. Це соціально обумовлені, узагальнені норми, ідеї, що відбивають характерні риси нормативної системи і її головного змісту. З урахуванням значення виконуваних функцій вони користуються вищим авторитетом;

норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, що виникли в результаті угоди держав та інших суб'єктів міжнародного права, реалізація яких забезпечується примусовими заходами міжнародно-правового характеру. У свою чергу, в залежності від обсягу змісту і значення, норми діляться на два види:

а)основні — регулюючі найважливіші суспільні
відносини між суб'єктами міжнародного права;

б)підпорядковані — які конкретизують і допов
нюють основні норми.

Підпорядковані норми, у свою чергу, діляться на два

види:

піднорми основних норм — наприклад, застосування норми про територіальну юрисдикцію до індивідів, до власності і кораблів у просторах, що знаходяться під винятковою юрисдикцією територіального суверена;

вторинні норми — вони не містяться ні в якій конкретній нормі, а є продуктом взаємодії двох або більшого числа норм (дипломатичний імунітет).

продолжение

--PAGE_BREAK--29

/>II. За способом створення і формою існування (за джерелами):

договірні — норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних договорах;

звичаєві — норми, що виникли в результаті кількаразового і тривалого застосування суб'єктами міжнародного права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах.

277. За сферою дії:

а)універсальні — регулюючі відносини між усі
ма державами-членами світового співтовариства (на
приклад, норми, що містяться в Статуті Організації
Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року);

б)партикулярні, що у свою чергу, діляться на:
регіональні — закріплені в угодах між державами

визначених географічних регіонів (наприклад, норми, що містяться в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі /НБСЄ, нині — О (Організація) БСЄ/ від 1 серпня 1975 року);

субрегіональні (локальні) — ті, що містяться в угодах, котрі укладаються групою держав усередині географічного регіону (наприклад, в рамках зони Чорноморського економічного співробітництва /ЧЕС/).

IV.За юридичною силою:

імперативні — до них належать основні принципи міжнародного права (Juscogens);

диспозитивні — під ними розуміються такі норми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні торкатися права і законні інтереси третіх держав. До диспозитивних норм належить основна маса універсальних і партикулярних норм.

V.За змістом правил поведінки:

матеріальні — містять у собі права й обов'язки сторін (суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод;

процесуальні — це норми, що регламентують діяльність таких міжнародних правозастосовних органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН. Сюди ж можна

ЗО

віднести норми, що визначають співвідношення нормативних приписань, їхню дію в часі і просторі, порядок здійснення, правила тлумачення, реалізацію відповідальності, застосування примусових заходів і т.д.

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-правового регулювання:

регулятивні — ці норми представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій; охоронні — вони виконують функцію захисту міжнародного правопорядку від порушень, установлюють заходи відповідальності і санкції стосовно порушників.

В останні роки в міжнародному праві одержав досить широке поширення термін «міжнародне м'яке право». Щодо його застосування не тільки немає єдності думок, але найчастіше саме застосування цього поняття зазнає критики.

Проте, на думку 1.1. Лукашука, це не заважає його широкому використанню в міжнародній доктрині для позначення двох різноманітних напрямків. У першім випадку мова йде про особливий вид міжнародно-правових норм, що, на відміну від «твердого права», не породжують чітких прав і обов'язків, а дають лише загальну установку, котрій проте суб'єкти зобов'язані слідувати. Для таких норм характерні слова і вирази типу «домагатися», «прагнути», «приймати необхідних заходів» і т.п. Слід зазначити, що такого роду постанови усе частіше зустрічаються в політичних договорах і за своєю юридичною чинністю признаються багатьма юристами в якості міжнародно-правових норм.

У іншому аспекті термін «м'яке право» застосовується для позначення і закріплення неправових міжнародних норм, що містяться в неправових актах, резолюціях міжнародних органів і організацій, у спільних заявах, комюніке. Норми, закріплені в таких документах (наприклад, документах ОБСЄ), є не правовими, а морально-політичними. Водночас такі норми «м'якого права», взаємодіючи з нормами міжнародного права, виконують те, що з тих або інших причин не можуть зробити останні. Вони відіграють роль передвісника

/>«твердого права», забезпечуючи попереднє, доправове регулювання, обкочуючи на практиці нові правила поведінки суб'єктів міжнародного права, які ще мають зайняти своє місце в масиві міжнародно-правових норм. Тому слід зазначити значну роль міжнародних норм «м'якого права» особливо в діяльності міжнародних органів і організацій, котрі з їхньою допомогою здійснюють правове регулювання, що виходить за рамки їхньої компетенції, тим самим розширюючи межі правового регулювання міжнародних відносин і впливаючи на прогресивний розвиток міжнародного права.

У багатьох наукових і публіцистичних роботах досить часто вживається стосовно різноманітних галузей міжнародного права термін «міжнародне законодавство». Представляється, що його використання є некоректним не тільки з позицій загальної теорії права, що розуміє під законодавством систему нормативно-правових актів певної держави, але і з позицій сутності самого міжнародного права — у такому випадку не можна буде вести мову про держави як суверенні суб'єкти міжнародного права, що здійснюють територіальне верховенство. Водночас, здається, буде виправданим застосування такого терміна до міжнародно-правових норм, що містяться в міжнародних договорах, які регулюють права і свободи людини, тому що такі договори підписані практично всіма державами світового співтовариства. До всіх інших груп міжнародно-правових норм, що регулюють найважливіші аспекти взаємовідносин держав у рамках багатосторонніх міжнародних договорів, можна застосувати термін «міжнародно-правові стандарти».

продолжение
--PAGE_BREAK--4. Джерела міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значеннях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формаль-

ні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Норми міжнародного права, як і інші юридичні норми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в якому-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми.

Слід мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать:

а)міжнародні конвенції як загальні, так і спеціа
льні, що встановлюють правила, точно визнані дер
жавами, що сперечаються;

б)міжнародний звичай як доказ загальної прак
тики, визнаної в якості правової норми;

в)загальні принципи права, визнані цивілізова
ними націями;

г)судові рішення і доктрини, найбільш кваліфі
кованих фахівців із публічного права різних націй у
якості допоміжного засобу для визначення право
вих норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні.

5. Договір і звичай — основні джерела міжнародного права

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значи-

/>мості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

процес створення договірної норми в хронологіч
ному плані коротше процесу створення звичаєвих
норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права
при створенні договірної норми мають більш вираже
ний характер;

процедура укладання, виконання і денонсації до
говорів детально розроблена і закріплена в кодифіко
ваних міжнародно-правових актах (Віденська конвен
ція про право міжнародних договорів 1969 року і Ві
денська конвенція про право договорів між державами
і міжнародними організаціями або між міжнародними
організаціями 1986 року);

договірна форма надає більше можливостей для
узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Міжнародний порядок — це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом тривалого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів міжнародного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової практики.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним

чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.

Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

договір і звичай утворюються в результаті взаєм
них дій держав або інших суб'єктів міжнародного пра
ва і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів,
що їх створюють;

обидва джерела містять правила поведінки, що
носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі су
б'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держаї ч
або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не мож^
довільно відмовитися від виконання узятих на себе зо
бов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують
дотримання одного з основних принципів сучасного між
народного права — «pacta sunt servanda», закріпленого
в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвен
ції про право договорів 1969 року й інших документів.
У своїй практиці держави повинні суворо додержувати
цього принципу і виходити з того, що всі правомірно
діючі норми незалежно від форми їхнього вираження
повинні точно виконуватися;

недотримання або порушення як договіру, так і
звичаю веде до однакових правових наслідків: до при
пинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про

продолжение

--PAGE_BREAK--34

/>задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;

—обидва джерела підпорядковані дії загальних
принципів права, на базі яких вирішується питання про
їх правомірність і, відповідно, право на існування;

—спільність договору і звичаю виражається в наяв
ності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір
них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис
ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од
них держав існують у договірній формі, а для інших —
у формі міжнародних порядків. Таке положення має
місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями
якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь
у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно-
правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право
вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували
Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра
їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року.
Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в
якості договірних норм, а для України до указаного
терміну — у якості міжнародного звичая. За рахунок
таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор
мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто
совують міжнародне право.

Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації про

надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження:

ці розходження кореняться в засобах створення
договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з
активних дій держав (або інших суб'єктів), направле
них на досягнення саме такого результату, як писана
норма. Звичай може виникнути не тільки з активних,
але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад
відсутності заперечень проти практики держави або ряду
держав;

договір має чітко виражений у часі процес ство
рення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року
з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня
1958 року і створила в цей період чотири документи.
Момент вступу договірної норми в силу також визна
чений у часі. Таким чином, писана норма характеризу
ється наявністю тимчасового показника, із якого почи
нається існування даного джерела. Відкриті для підпи
сання в результаті роботи згаданої конференції конвен
ції набрали сили: Конвенція про територіальне море і
прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про
відкрите море — 30 вересня 1962 року, Конвенція про
континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.д.
Писані норми набирають сили або відразу після підпи
сання, або після здання державі-депозитарію (храните
лю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або
документів про приєднання. Моментом вступу доку
мента в силу вважається час здання останньої з необ
хідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатко
вий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про
рятування космонавтів, повернення космонавтів і по
вернення об'єктів, запущених у космічний простір, від
22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого
документа; Пакти про права людини 1966 року набра
ли сили після здання 35 документа і т.д.

Як правило, процес становлення звичаю просліджу-ється з трудом, час його формування може бути зазначе-

/>ний лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;

факт існування конкретного договору, тобто писа
ної норми, може бути підтверджений посиланням на
текст документа. Доказом же існування звичаєвої нор
ми слугує винятково практика держав або, у крайньому
випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, напри
клад використання переваг, що витікають з існування
звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство
якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свід
чать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів ви
конання і дотримання даного звичаю, а також така своє
рідна форма доказу, як відсутність протесту проти пев
них дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу
можна посилатися на міжнародно-правовий звичай уста
новлення ліміту територіального моря від 3 до 12 мор
ських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 дер
жав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив
насамперед той факт, що цей звичай був включений у
національне законодавство цих держав про встановлен
ня й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз,
що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Поло
женні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня
1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3);

явне розходження договору і звичаю виявляється
при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхід
ність для договору писемної форми обумовлює наяв
ність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, фо
рмулювань, певної компактності, що дає можливість його
промульгації. Перераховані якості писаної норми за
безпечують її швидке відшукування і застосування, на
відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами;

писана норма підлягає тлумаченню у випадку ви
никнення неясностей або ускладнень при її застосу
ванні; у випадку незгоди з якимись окремими поло
женнями такої норми держава має можливість висло
вити свою особливу позицію шляхом заяви застере
ження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її части-

ни. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та ін. Робить застереження до міжнародних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писемній формі;

писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу
для цього періоду розвитку міжнародного права пере
вагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за прак
тикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді
випадків сама створює практику, установлюючи прави
ла обов'язкової поведінки держави в нових галузях
співробітництва або вносячи зміни в попередні норми.
Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл
ще не склалася, але основні принципи, яким вона повин
на бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті дер
жавами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору
про принципи діяльності держав з дослідження і вико
ристання космічного простору, Місяця и небесних тіл
1967 року;

тільки з писаною нормою пов'язаний такий про
гресивний інститут сучасного міжнародного права, як
кодифікація. Договір як правова форма є й основним
інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт,
незалежно від того, кодифікується договірне або звича
єве право. В даний час роботи з кодифікації охопили
практично всі основні галузі й інститути міжнародного
права, включаючи загальні принципи, тобто найважли
віші керівні норми сучасного міжнародного права. Ус
пішно завершені роботи з кодификації морського, кон
сульського, дипломатичного права, йде робота з кодифі
кації основних норм про відповідальність держав.

Перераховані розходження свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, ці-

продолжение

--PAGE_BREAK--38

/>лям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху.

Незважаючи на перераховані переваги договірної форми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше правомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел.

6. Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обов'язкові для виконання їхніми членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрн-бергського і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами та ін. ); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжнародні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така

впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

7. Кодифікація міжнародного права

Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнародно-правових норм, здійснювана суб'єктами міжнародного права.

Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації відносяться до періоду буржуазних революцій. Вважається, що першим, хто виступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англійський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».

Кодифікація припускає не тільки приведення в єдину систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їхнє формулювання, відбиток у договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:

а)установлення точного змісту і чіткого форму
лювання вже існуючих і діючих (звичаєвих або до
говірних) принципів і норм міжнародного права в
певній сфері відносин між державами (галузі між
народного права);

б)зміни або перегляду застарілих норм;

в)розробки нових принципів і норм з урахуван
ням науково-технічного прогресу, актуальних потреб
міжнародних відносин, особливо в контексті вирішен
ня глобальних проблем людської цивілізації;

г)закріплення в узгодженому вигляді всіх цих
принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому
акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів
(у конвенціях, деклараціях і резолюціях конферен
цій).

У науковій літературі з міжнародного права дотепер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу послужили кількаразові спроби неофіційної або докт-ринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаціями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асоціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним політико-правовим процесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виетупає в якості міждержавної діяльності. Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер.

Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)… заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його коди-

продолжение

--PAGE_BREAK--42

фікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними й такими, що взаємопроникають, елементами єдиного кодифікаційного процесу.

Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повне найменування — Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна. Комісія заснована резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнарод-ника, «які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. У задачу Комісії входить заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Положення про Комісію передбачає, що весь процес її діяльності повинний бути підпорядкований задачі досягнення таких результатів, що були б прийнятні для зацікавлених держав.

Хоча Комісія займається переважно питаннями міжнародного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На початку роботи вона звертається до урядів держав-членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судових рішень, договорів, дипломатичного листування та інших документів, необхідних для глибокого і докладного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому містяться проекти статей або конвенцій разом із пояснювальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ направляється урядам від імені Комісії з проханням представити з приводу нього свої зауваження. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів

/>при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомендується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення. Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульського права, міжнародного права в період збройних конфліктів.

Література:

Василенко В.А. Основы теории международного
права. — Киев, 1988.

Левин Д.Б. Актуальные проблемы теории между
народного права. — М., 1974.

Лукашук И.И. Нормы международного права. —
М., 1997.

Лукин П.И. Источники международного права. —
М., 1960.

Минасян Н.М. Источники современного между
народного права. — Ростов-на-Дону, 1960.

Мовчан А.П. Кодификация и прогрессивное раз
витие международного права. — М., 1982.

Черниченко СВ. Международное право: современ
ные теоретические проблемы. — М., 1993.

Розділ З

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

1. Юридична природа основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції:

сприяють стабілізації всього комплексу міжнарод
них відносин, обмежуючи їх певними нормативними ра
мками;

закріплюють усе нове, що з'являється в практиці
суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних від
носин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на XXVсесії Генераль-

/>/>/>ної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учас-ниці будуть керуватися у взаємних відносинах.

До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи:

принцип суверенної рівності держав;

принцип незастосування сили або загрози силою;

принцип територіальної цілісності держав;

принцип непорушності державних кордонів;

принцип мирного вирішення міжнародних спорів;

принцип невтручання у внутрішні справи;

принцип загальної поваги прав людини;

принцип самовизначення народів і націй;

принцип співробітництва;

принцип сумлінного виконання міжнародних зо
бов'язань.

Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права:

вони є універсальними нормами міжнародного пра
ва, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість;

вони мають обов'язковий характер для всіх без
винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами
ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;

вони мають першість стосовно всіх інших норм
системи міжнародного права;

вони, як виняток із загальних правил дії міжна
родно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє
їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виник
ла раніше самого принципу, аж до її скасування і неви
знання пов'язаних із нею наслідків;

тільки діяння, що порушують принципи міжна
родного права, розглядаються в якості міжнародних зло
чинів;

ці принципи можуть виступати правовою осно
вою для регулювання міждержавних відносин при від
сутності прямого регулювання.

Звертає на себе увагу тенденція зростання кількості основних принципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що знайшли свою детальну регламентацію в Декларації принципів міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпуючим. Представляється, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок денний необхідність міжнародно-правового визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав свого юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в міждержавних відносинах принцип загального і повного роззброювання під ефективним міжнародним контролем, що не одержав свого закріплення в кодифікаційних актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається.

При тлумаченні і застосуванні принципів міжнародного публічного права необхідно враховувати, що усі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів.

Стаття 18 Конституції України закріплює, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

продолжение
--PAGE_BREAK--2. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось утручання з боку інших держав, а також

/>/>/>самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.

Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їхня поступова демократизація призвели до розширення змісту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві він із найбільшою повнотою відбитий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних організацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнародних організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:

а)держави юридично рівні;

б)кожна держава користується правами, власти
вими повному суверенітету;

в)кожна держава зобов'язана шанувати правосу-
б'єктність інших держав;

г)територіальна цілісність і політична незалеж
ність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

д)кожна держава зобов'язана виконувати цілком
і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у
злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівності — забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов'язки.

В даний час держави часто передають на користь утворюваних ними міжнародних організацій частину своїх повноважень, що раніше вважалися невід'ємними атрибутами державного суверенітету. Відбувається це з різних причин, у тому числі в зв'язку зі зростанням числа глобальних проблем, розширенням сфер міжнародного співробітництва і, відповідно, збільшенням кількості об'єктів міжнародного правового регулювання. Проте це не означає применшення принципу суверенної рівності в міждержавних відносинах. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суверенних прав — право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контролю за діяльністю міжнародних організацій.

3. Принцип незастосування сили або погрози силою

Демократизація міжнародних відносин із неминучістю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписаному в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироблений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.

Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжна-

родних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єднаних Націй».

Згодом наведена формула Статуту була конкретизована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. У їхньому числі: Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших документів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

заборона окупації території іншої держави з по
рушенням норм міжнародного права;

заборона актів репресалій, пов'язаних із застосу
ванням сили;

надання державою своєї території іншій державі,
що використовує її для здійснення агресії проти тре
тьої держави;

організація, підбурювання, надання допомоги або
участь в актах громадянської війни або терористичних
актах в іншій державі;

організація або заохочення організації збройних
банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторг
нення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Статут ООН передбачає (глава VII«Дії у відношенні погрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: із метою самооборони (стаття 51) і за рішенням Ради

продолжение

--PAGE_BREAK--50

Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії (стаття 42).

Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тім випадку, якщо станеться збройний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі прийняття останньою заходів економічного або політичного порядку. У подібних ситуаціях, або навіть якщо в наявності загроза нападу, країна може вдатися до відповідних заходів лише при дотриманні принципу домірності.

4. Принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав затвердився з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності.

Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільше повне формулювання принципу територіальної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цого вони будуть утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації, або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законною».

/>/>Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недоторканності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територіального суверена є порушенням не тільки недоторканності кордонів, але і недоторканності державної території, оскільки саме вона використовується для транзиту. Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторкана територія в цілому, то недоторкані і її компоненти, тобто природні ресурси в їхньому природному вигляді. Тому їхня розробка іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням територіальної недоторканності.

Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.

5. Принцип непорушності

(недоторканності) державних кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і

тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Тому визнання цього принципу означає також і відмову від яких-небудь територіальних домагань.

Держави-учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно-правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна анулювати.

Відповідно до статті 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон), або такий порядок установлюється за згодою заінтересованих держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:

визнання існуючих кордонів у якості юридично
встановлених відповідно до міжнародного права;

відмова від будь-яких територіальних домагань
на даний момент або в майбутньому;

відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кор
дони.

продолжение
--PAGE_BREAK--6. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відно-

/>/>ситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх між
народних актах, що викладають принципи міжнарод
ного права. Йому спеціально присвячений ряд резолю
цій Генеральної асамблеї ООК, серед яких можна виді
лити Манільську декларацію про мирне вирішення між
народних спорів 1982 року;

першим багатостороннім актом, що встановив обо
в'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги На
цій, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний
викликати розірвання, на третейський або судовий роз
гляд або на розгляд Ради Ліги;

більш повна формула цього принципу втілена в
Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у
якому сторони визнали, що врегулювання або вирішен
ня всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між
ними, якого б характеру або якого б походження вони
не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мир
них засобах;

відповідно до Статуту ООН Декларація про прин
ципи міжнародного права 1970 року сформулювала
принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої
міжнародні спори з іншими державами мирними засо
бами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнарод
ний мир і безпеку і справедливість».

З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ста-

вить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосуються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію будь-якої держави (принцип невтручання).

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтручання — мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв'язок із принципом незастосування сили.

7. Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгоро-дження їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера

/>/>дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи, що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави».

Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятково до внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об'єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов'язання держави, у тому числі і їхні зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

продолжение

--PAGE_BREAK--8. Принцип поваги прав людини

У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких відносяться: Загальна декларація

прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один — про цивільні і політичні права, інший — про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін.

Затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права.

Відношення держави до свого населення стає об'єктом уваги міжнародного співтовариства. Держави беруть на себе зобов'язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв'язку внутрішнього і міжнародного життя держав. У статті 3 Конституції України закріплено, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед-людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини — немаловажне свідчення ступеня цивілізованості як цього права, так і самого міжнародного співтовариства.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов'язки своїх громадян. Проте реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнародний контроль у цій галузі не суперечить принципу невтручання, У Документі Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод складає одну з основ міжнародного порядку». Відповідні зобов'язання

представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави.

На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:

визнання гідності, властивої всім членам людсь
кої родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є осно
вою свободи, справедливості і загального миру;

кожна держава зобов'язана сприяти шляхом
спільних і самостійних дій загальній повазі і дотри
манню прав людини й основних свобод відповідно до
Статуту ООН;

права людини повинні охоронятися владою зако
ну, що забезпечить національний мир і правопорядок,
людина не буде змушена вдаватися в якості останнього
засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім,
хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і
свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різ
ниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі,
мови, релігії, політичних або інших переконань, націо
нального або соціального походження, станового або
іншого становища;

кожна людина несе обов'язки стосовно інших лю
дей і того суспільства і держави, до яких вона нале
жить;

держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші
заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визна
них прав людини;

держава зобов'язана гарантувати будь-якій осо
бі, права якої порушені, ефективні засоби правового
захисту;

держава зобов'язана забезпечити право людини
знати свої права і поступати відповідно до них.

9. Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправністі і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом

продолжение
--PAGE_BREAK--59

/>/>права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправністі і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати підтримку відповідно до Статуту ООН.

Принцип самовизначення народів — це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівності держав, що порушуються.

Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і свою зовнішньополітичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регіональних проблем.

Міжнародні пакти про права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини, закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стаття 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення одержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

10. Принцип міжнародного співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

/>/>З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

підтримка миру і безпеки;

загальна повага прав людини;

здійснення міжнародних відносин в економіч
ній, соціальній, культурній, технічній і торговій галу
зях відповідно до принципів суверенної рівності і не
втручання;

співробітництво з ООН і вживання заходів, перед
бачених її Статутом;

сприяння економічному зростанню у всьому світі.

продолжение

--PAGE_BREAK--11. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Розвиток міжнародного права підтверджує універсальний характер принципу, що розглядається. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1968 року кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинний ними сумлінно виконуватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору.

Сфера дії розглянутого принципу помітно розширилася в останні роки, що одержало відбиток у формулюваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що витікають із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов'язання, що витікають із міжнародних договорів, діючих відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

У Декларації підкреслюється необхідність сумлінного дотримання насамперед тих зобов'язань, що охоплюються поняттям «загальновизнані принципи і норми міжнародного права» або випливають із них.

У Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року держави-учасниці погодилися сумлінно виконувати свої зобов'язання з міжнародного права: як ті зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є.

Зобов'язання «з міжнародного права», безумовно, ширше зобов'язань, «що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

У різних правових і соціально-культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосереднім чином відбивається на дотриманні державами прийнятих зобов'язань. Концепція сумлінності одержала закріплення у великій кількості міжнародних договорів, резолюціях Генеральної асамблеї ООН, у деклараціях держав і т.д.

Юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віденської конвенції про право міжнародних договорів, головним чином, розділів «Застосування договорів» (статті 28-30) і «Тлумачення договорів» (статті 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це значить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправність

Будь-який нерівноправний міжнародний договір насамперед порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'язання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів.

Література:

Каламкарян Р.А. Принцип добросовестности в
современном международном праве. — М., 1991

Карташкин В.А. Права человека в международ
ном и внутригосударственном праве. — М 1995

Корецкий В.М. «Общие принципы права» в
международном праве. — К., 1957.

Купчишин A.M., Рулько Е.Т. Характерные черты
и система принципов современного международного
права. — К., 1979.

Мовчан А.П. Современный правопорядок. — М.,
ху у о.

6 Талалаев А.Н. Право международных договоров. — М., 1985. — Т.2.

7.Фельдман Д.И. Система международного права. — Казань, 1983.

/> продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ 4

СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права — це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнародного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать:

певна зовнішня відособленість;

персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді єдиної особи);

здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю;

брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права — це такі особи, які набули властивостей суб'єк-

та в силу того, що їхня поведінка підпадає під дію норм міжнародного права, установлена такими нормами. Іншими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єктів міжнародного права.

Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, — із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації — із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснування в силу; фізичні особи — при настанні ситуацій, чітко обговорених у відповідних міжнародних договорах.

У поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсю-дження ядерної зброї 1968 року, до котрого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна, сторони, що мають ядерну зброю, зобов'язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої будь-кому, а також контроль за такою зброєю або вибуховий и пристроями ані прямо, ані побічно, таким же способе і як і засобом не допомагати, не заохочувати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим засобом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв. Кожна з держав-учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю або вибуховими пристроями ані прямо, ані опосередковано; не робити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, так як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв.

/>/>Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до статті 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються проходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність (право— і дієздатність) є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права. Вона виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права:

право виступати на міжнародній арені від свого імені;

право вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнародного права;

право брати участь у створенні норм міжнародного права;

«підпадаємість» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права;

визнання суб'єкта міжнародного права в якості такого іншими суб'єктами міжнародного права та ін.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузева правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єктам міжнародного права.

Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб і psofacto(у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Такою право-суб'єктністю володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення.

Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосу-б'єктністю володіють міжнародні міжурядові організації (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що стосуються освіти, науки і культури, в інтересах забезпечення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті.

Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній доктрині міжнародного права точки зору фізичні особи (індивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус.

Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передбачених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми у захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і в такий спосіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'язків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб'єктності.

Відповідно до Європейської конвенції про права людини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, що гарантуються Конвенцією, може оскаржити в Європейський суд з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав

продолжение

--PAGE_BREAK--68

/>у своїй власній країні — учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи передано більше 30 тисяч скарг в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і статтею 55 Конституції України для осіб, які знаходяться на її на території.

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що індивіди стають учасниками міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто, в певному значенні, суб'єктами міжнародного права. Це ж відноситься і до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як індивідів, так і МНУО, обмежується лише правозастосов-чою сферою, у той час як функцією міжнародної право-творчості на міжнародній арені володіють тільки загальновизнані суб'єкти міжнародного права.

Таким чином, можна погодитися з думкою Я.А. Ушакова, який думає, що суб'єкти міжнародного права повинні мати здатність самостійно брати участь в урегульованих міжнародним правом міжнародних відносинах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або зобов'язаними міжнародним правом особами.

2. Види суб'єктів міжнародного права

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) — держави, нації і народності, що

борються за своє національне визволення і створення

власної національної держави.

їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов'язків.

Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах;

похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше — це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час — Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів ■— держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

3. Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а)територіальна цілісність, котра означає, що
ніхто не вправі змінити територію держави без зго
ди на те її вищих органів державної влади або її
народу;

б)територіальне верховенство, що означає, що на
території держави діють закони тільки тієї держави;

в)нероздільність державної влади, що включає ви
знання всіма гілками влади верховенства законодав
чої влади, що формує систему органів держави і
визначає їхні повноваження;

г)незалежність державної влади як усередині
країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так
і зовні, на міжнародній арені від інших держав і між
народних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

продолжение

--PAGE_BREAK--4. Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а)визначеної території;

б)населення, на ній проживаючого;

в)організації публічної влади.
Територіально-організаційна структура держави

може бути різноманітною. Розрізняють прості і складні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія унітарної держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної самостійності і тому не можуть від свого імені виступати на

міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосу-б'єктність його частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як єдине утворення виступає як єдиний суб'єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб'єктність.

Більшість з існуючих у даний час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декількох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю (деякими суверенними властивостями).

До історичних форм складних держав належать:

особиста унія — об'єднання двох або декількох держав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єктом міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. Держави, що входять до складу особистої унії, користуються правом вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії можуть слугувати: польсько-литовська унія 1386-1669 років; англо-ганноверська унія 1714-1838 років; нідер-ландо-люксембурзька 1815-1890 років.

реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними органами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом міжнародного права при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. Прикладами реальної унії можуть служити шведсько-норвезька унія 1814-1905 років; австро-угор-ська з 1867 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види складних держав:

федерація (від француз, federation— об'єднання, союз) — це союзна держава, яка має постійні загальносоюзні органи влади й управління, складається з державних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародного права.

/>Федерація має такі ознаки:

територія федерації складається з територій її суб'єктів;

верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам;

компетенція між суб'єктами федерації і самою федерацією розмежовується союзною Конституцією;

суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи;

вищий законодавчий (представницький) орган федерації має двопалатну структуру (є палата, що представляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представляє інтереси населення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають федеративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є суб'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, володіють певною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова:

вони не мають суверенітету;

не мають право сецесії — право одностороннього виходу з федерації;

юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять у федерацію, можуть мати більший або менший ступінь право-суб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації володіють певною Міжнародною правосуб'єктністю, що припускає їхню участь у міжнародних економічних, культурних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відношенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розвивається в таких основних напрямках: укладання міжнародних угод; відкриття представництв в інших дер-

продолжение

--PAGE_BREAK--74

жавах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро— і субреґіонального характеру (наприклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів федерації залежить від виду федерації. Розрізняють: територіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

державні утворення, що складають даний вид фе
дерації, не є суверенними утвореннями;

суб'єкти такої федерації позбавлені конституці
єю права прямого представництва в міжнародних від
носинах;

установлена заборона одностороннього виходу зі
спілки;

управління збройними силами здійснюється фе
деральними органами.

Територіальними федераціями є СІЛА, Мексика, ФРН. Національна федерація, на відміну від територіальної, характеризується наступними ознаками:

її суб'єкти є національно-державними утворення
ми;

суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до
принципу добровільності;

гарантованість суверенітету великих і малих на
цій;

формування вищих органів державної влади в пев
ній частині з представників суб'єктів федерації;

—закріплення в конституції або інших документах
(наприклад, договорах про поділ компетенції між феде
рацією та її суб'єктами і т.д.) права суб'єктів федера
ції на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком
політичної;

—затвердження права націй на самовизначення.
До національних федерацій можна віднести Росій
ську Федерацію,Індію.

У даний час у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності їхніх суб'єктів коливається від володіння правом укладати міжнародні договори або угоди з дуже обмежено-

/>/>/>го кола питань з аналогічними або нижчестоящими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв'язки міжнародного, регіонального, субрегіонального характеру) під контролем федеральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН), до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність. Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене наступне правило: «Держави-члени федеративного союзу можуть мати правоздатність укладати міжнародні договори, якщо така правоздатність допускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому виді не було прийнято Віденською конференцією з права міжнародних договорів 1968-1969 років, воно залишається єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання.

Історії відомі дві федерації — Союз РСР і Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універсальній організації, але на практиці в значній мірі носила формально-юридичний характер.

Конфедерація (лат. — confoederatio— спілка, об'єднання) — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав носить тимчасовий характер, створюється для розв'язання яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з дер-жав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права і новий єдиний суб'єкт міжнародного права у виді конфедерації не утвориться.

Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації:

— конфедерація утворюється на основі відповіднихміжнародних договорів;

суб'єкти конфедерації мають право сецесії — пра
во безумовного і вільного виходу зі складу конфедера
ції в будь-який час;

суверенітет у конфедерації належить державам,
що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної
влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів
конфедерації;

у предмет ведення конфедерації входить невели
ке коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовніш
ньої політики, формування єдиної системи безпеки, єди
ної армії і т.п.), крім яких суб'єкти конфедерації збе
рігають повну самостійність;

у конфедерацію входять не всі органи державної
влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тіль
ки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в
основі створення такого союзу (міністерства оборони,
міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед
таких органів ніколи немає органів судової влади;

постійно діючі органи конфедерації позбавлені
владних повноважень і приймають рішення на погод
жувальній основі;

парламент конфедерації формується представниць
кими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'я
зують свої делегації точно слідувати виданим їм ін
струкціям і вказівкам;

суб'єктам конфедерації належить право нуліфі
кації — право відмови у визнанні або відмови в засто
суванні актів союзної влади. Причому за таку відмову
правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

на відміну від федерації: бюджет конфедерації форт
мується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у
конфедерації, як правило, відсутня єдина система гро
шового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянс
тва; військові формування конфедерації набираються
її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне
підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфедерація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на

продолжение

--PAGE_BREAK--77

думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утворення, що володіє ознаками конфедерації, — Європейський Союз, у котрому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Правда, після підписання 17 червня 1997 року Амстердамського договору, Європейський Союз, як уявляється, вступив у стадію створення федеративної держави.

У історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США — із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швейцарія — із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, і Сенегамбія, в яку із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

З часової характеристики конфедерацій, які існували, видно, що такий союз носить дуже нестійкий характер. На практиці він функціонує як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої федерації або до утворення унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, що і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча практично вже давно стала федерацією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала в якості перехідної стадії до об'єднання двох корейських держав створити конфедерацію.

5. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріп-

лений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на

самовизначення.

Нація — це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.

Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави.

У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асам-

/>/>/>блеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бо-реться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права:

вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;

направляти офіційних представників для ведення

переговорів із державами і для їхньої участі в роботі

міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

брати участь у створенні міжнародно-правових норм

і самостійно реалізовувати чинні норми;

застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну право-суб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і

продолжение

--PAGE_BREAK--80

співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту.

Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування;

повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами.

Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

6. Правосуб'єктність міжнародних організацій

Не всі міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права. До таких відносять тільки ММУО, створювані первинними суб'єктами міжнародного права.

ММУО — стабільна форма міжнародних відносин між її членами — суверенними державами, що має узгоджені учасниками цілі, компетенцію діяльності і свої органи, а також специфічні інституції (статут, процедуру, членство, порядок роботи і прийняття рішень і т.д.). Значення міжнародних організацій цієї категорії визначається насамперед офіційною участю в них держав і урядів, а також важливістю задач, що покликані вирішувати ММУО.

МНУО, загальне число яких перевищило 4 тисячі (у їхнє число входять, наприклад, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація споріднених і об'єднаних міст, Міжнародний союз місцевих влад, AmnestyInternationalта ін.), засновуються, як правило, юридичними і фізичними особами (групами осіб) і є організаціями міжнародної громадськості, суспільними об'єднаннями «з іноземним елементом». Статути таких організацій не є міжнародними договорами. Але вони мають спеціальну правосуб'єктність у силу того, що їм дається консультативний міжнародно-правовий статус при міжнародних міжурядових організаціях. Так, наприклад, Міжпарламентський союз має статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР).

Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «Заходи щодо консультацій із неурядовим організаціями», прийнятій в 1968 році на 44-й сесії ЕКОСОР. Прийняттю резолюції сприяло положення, закріплене в статті 71 Статуту ООН, відповідно до котрого «ЕКОСОР уповноважений проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять у його компетенцію. Такі заходи можуть бути встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку потреби — із національними організаціями після консультації з зацікавленими членами організації».

Проте, незважаючи на такі можливості, МНУО не вправі створювати норми міжнародного права і, отже, не можуть мати всі елементи міжнародної правосуб'єкт-ності, що ніколи не буде виявлятися в повному обсязі і

ніколи не буде рівною з правосуб'єктністю не тільки держав, але й інших загальновизнаних суб'єктів міжнародного права.

Розрізняють міжнародні організації універсального характеру (наприклад, ООН), регіональні (наприклад, Рада Європи, Європейський Союз) і субрегіональні (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва).

З основних напрямків діяльності можна виділити політичні, економічні, соціальні, військові, гуманітарні, наукові, спортивні, туристичні й інші міжнародні організації.

Міжнародні міжурядові організації належать до категорії вторинних суб'єктів міжнародного права. Вони створюються державами, що є не тільки їхніми фундаторами, але згодом стають членами цих організацій.

Особливостями ММУО є те, що вони завжди створюються на основі міжурядової угоди. У той час як МНУО створюються з ініціативи міжнародної громадськості. Крім того, ММУО на відміну від держав не мають суверенітету і своєї території. Міжнародна правосуб'єктність ММУО обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов'язками, що даються їм державами-фу-ндаторами і фіксуються в установчих документах. Таким чином, правосуб'єктність ММУО носить функціональний характер, тобто вона обмежена їхніми статутними цілями і задачами. Спеціальна правоздатність ММУО полягає також і в тому, що вони не можуть виступати стороною в суперечці, аналізованій Міжнародним Судом ООН (такою стороною може бути тільки держава).

У відношенні установчих документів ММУО діє Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Статут ММУО визначає цілі її створення, передбачає наявність певної організаційної структури (системи органів), установлює компетенцію статутних органів і посадових осіб організації, організаційно-правові форми її діяльності. Наявність постійних органів ММУО забезпечує автономність її волі, що виявляється

/>у виступі ММУО на міжнародній арені від власного імені, а не від імені держав, що створили й беруть участь у її діяльності. Це дає можливість підтверджувати, що ММУО володіє своєю власною волею, відмінною від волі держав-учасниць.

Міжнародну організацію, крім зазначених ознак, відрізняє: постійний або регулярний характер її діяльності; використання в якості основного методу діяльності багатосторонніх переговорів і обговорення проблем; прийняття рішень по спеціальній процедурі шляхом голосування або консенсусом, а також вид цих рішень, що дуже часто носять рекомендаційний характер.

Україна приймає активну участь у діяльності міжнародних організацій, перебуваючи учасником понад 130 ММУО.

Основними правами ММУО є наступні:

право брати участь у створенні міжнародно-правових норм;

право органів організації користуватися певними владними повноваженнями, у тому числі право на прийняття рішень, обов'язкових для виконання;

право користуватися привілеями й імунітетами, наданими як організації, так і її співробітникам;

право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з державами, що не беруть участь у даній організації.

продолжение

--PAGE_BREAK--7. Обмеження міжнародної

правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною право-суб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відношення васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, тери-

торії, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом, (subjudice) і «нічийна земля» (terranullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсутністю або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XXсторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще в XIXсторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного піклування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.

Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії — країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при розселенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XXсторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.

/>/>Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій — Макао (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Португалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сянган) — колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжнародному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі колоніям за своїми правовими характеристиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.

Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, економічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XVсторіччя і досягло свого апогею до початку XXсторіччя, коли велика частина світу виявилася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XXсторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У I960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і наро-

дам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що одержала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою США, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метропо-лій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному виді.

У залежності від ступеня самоврядності колонії ділилися на групи:

самоврядні колонії (домініони);

колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внутрішньої політики;

колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;

протекторати;

підмандатні території.

Домініони — це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі — реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

продолжение

--PAGE_BREAK--87

/>/>Статус домініону мали самоврядні території Британської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) — це договірні відносини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно договору більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, обговорені договором. Недотримання договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно котрих метрополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом міжнародного права була держава-протектор, а не держава, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зобов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціонував убік одностороннього абсолютного владарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIXстолітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року з'єднала по-

няття протекторату на африканській території з окупацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям.

Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й От-томанська імперія, що потерпіли поразку в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-ман-датаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій належали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходилися в мандатарія в адміністративному управлінні під умовою певних зобов'язань у відношенні місцевого населення (наприклад, у непритягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді таін.

При наявності мандата категорії «С» мандатарію, через «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій відійшли колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою.

/>Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави… суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75). Така система опіки ООН поширювалася на території трьох категорій, що могли бути включені в неї угодами про опіку:

території, що знаходилися на той момент під
мандатом;

території, що могли бути відірвані від ворожих
держав у результаті Другої світової війни;

території, добровільно включені в систему опі
ки державами, відповідальними за їхнє управління.
Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла

бути застосована і до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною задачею керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі принципу суверенної рівності» (стаття 78).

Спостереження за управлінням підопічними територіями покладено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIIIСтатуту ООН).

Наприкінці другої половини XXстоліття з початкових 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що знаходилася під опікою СІЛА з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту народ Палау вибрав статус держави, що вільно приєдналася до СІЛА. Таким чином, своїм правом на самовизначення скористалися всі підопічні території. В даний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна конституювалася в 1960 році в незалежну державу Камерун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права.

Території, що не самоврядовуються, відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація у відношенні народів, що не самоврядовуються, що була включена главою XIу Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту держави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки… і з цією метою… допомагати їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів у відповідності зі специфі-

продолжение
--PAGE_BREAK--90

/>/>чними обставинами, властивими кожній території та її народам… ».

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнародної правосуб'єктності, та їх на міжнародній арені представляє керуюча держава. У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходилися під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної правосуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Гренландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).

До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівської коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій одержали ту або іншу форму самоврядування. До 1995 року збереглося 17 територій, що не самоврядовуються. Серед них Західна Сахара, що управлялася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформувала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

У режимі територій, що не самоврядовуються, залишилися і знаходяться під управлінням: США — Американське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Великобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвін-

ські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим територій із статусом, що не визначився (subjudice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terranullis). Статус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terranullis) визначається тим, що:

а)такі території вільні для загального користуван
ня й експлуатації усіма:

б)збереженням правового захисту світового співтова
риства за особами, на них проживаючих. Відсутність су
веренітету якої-небудь держави перешкодою тому не є.
До Паризької конференції 1920 року нічийною терито
рією були острови Шпіцберген, що підтверджувала уго
да між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За ко
лективним договором від 9 лютого 1920 року, учасни
ками якого виступили Великобританія, Данія, Італія,
Нідерланди, Норвегія, СІЛА, Франція, Швеція і Японія,
за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверені
тет Норвегії (до Другої світової війни до договору при
єдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверені
тет Норвегії над островами був визнаний повним і аб
солютним, але за учасниками договору були закріплені
права в сферах мореплавання, рибальства, полювання і
гірського промислу; громадянам держав-учасниць до
говору гарантувалася свобода виробничої і комерцій
ної діяльності на умовах повної рівноправністі.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і від-

продолжение

--PAGE_BREAK--93

мінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права й обов'язки.

До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протекторатом суміжних держав, і Мальтійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їхня правоздатність визначалася відповідними міжнародними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846 роки), Версальський мирний договір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, і її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатичної історії свідчать про такі характерні риси їхньої міжнародної правосуб'єктності:

вільні міста були похідними суб'єктами між
народного права, оскільки їхній статус визначався
групою держав і фіксувався в укладеному цими
державами договорі;

реалізація міжнародних прав і обов'язків була
опосередкована участю в цій діяльності держав-«фу
ндаторів» або міжнародної організації (Краків
знаходився «під заступництвом» трьох держав — Росії,
Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист»
Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здій
снювалося Польщею; статус Трієста повинний був за
безпечуватися Радою Безпеки ООН);

демілітаризація і нейтралізація вільного міста
розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-
правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося
зведення військових споруд, створення військових баз,
розміщення іноземних військових частин, залучення
вільного міста у військові союзи.

Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Берліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних зносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Піс-

ля об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римсько-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував папі Стефану IIРим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії — Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Лате-рно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 км. км. У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне населення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Глава держави — Папа Римський, котрому належить законодавча і судова влада. Виконавча влада належить уряду — Римській курії, у яку входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа.

Правове положення Ватикана визначене Латерансь-кими угодами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашистського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади

продолжение

--PAGE_BREAK--І

потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений у такий спосіб: для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде приймати участі в «світському суперництві між іншими державами… за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миротворчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан користується визначеними суверенними правами: має свою територію, законодавство, громадянство (громадянами /підданими/ Ватикана є біля 700 чоловік), квазівійськові сили (роту швейцарських гвардійців) і т.д.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті у бік зниження формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так, відповідно до нововведень, католицизм уже не признається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базується на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і біля 5 млн. в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духівництво (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн. священиків), біля 2 тис. чернечих орденів, найбільш великими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францисканців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців.

Ватикан активно бере участь у міжнародних відносинах, засновує в інших державах постійні представни-

цтва (представництво Ватикана є й в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), активно бере участь у діяльності міжнародних організацій, є членом ряду з них (МАГАТЕ, МСЕ, Всесвітній поштовий союз та ін.)> або виступає при них у якості постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що вступила у силу 1 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви у справах церкви (конкордати — Італійський конкордат /Латеранські угоди/, Польський конкордат та ін.). так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра— це держава, що відносить себе до найбільш ранніх європейських демократій, що розташована на південному заході Європи між Францією й Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру належать до 805 року.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна назва держави — Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення іспанського епіскопа Урхельского (Іспанія) і французького графа де Фуа (Франція) над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. В даний час від імені Іспанії правління Андорри здійснює епіскоп міста Сео-де Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, що автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що згодом став королем Франції Генріхом IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно статті 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їхньої діяльності». До 1993 року, знаходячись під подвійним

протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і єпископу Урхельському — 460 песет, а також останньому данина в натурі — 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв — представників президента Франції і епіскопа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) міжнародних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів і включає міністра зовнішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону суспільного порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повний суверенітет, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако — держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточено із суші територією Франції і фактично знаходиться під протекторатом цієї держави. Саме князівство, територія якого усього 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, що злилися: Монако, Монте-Карло і Кон-даміна. Столиця князівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (біля 10 % населення країни), населення всієї країни складає біля ЗО тис. чоловік, із

котрих біля 6 тис. корінні жителі країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька мова, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.

В історичній ретроспективі Монако знаходилося під фактичним і юридичним протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений фра-нко-монегаський договір, за яким признавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави — князя Монако — була октра-рована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-мо-негаському договорі від 17 липня 1918 року, знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверенітету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Мало того, відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою держави є представник княжої династії Гримальді, що здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, прямого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо ж виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — ввійде в її склад на правах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино — держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні терито-

рії Італії, що має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість із санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та США.

Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Європі, заснована в 801 році, хоча перше нагадування про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в документах Xстоліття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітана-регента, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) із числа своїх членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. У Державний конгрес входять 10 міністрів, що одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами в 1906 році). З 1862 року Сан-Марино знаходиться під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки носить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (має ходіння італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить у нумізматичних цілях власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо— телестанції, ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

При проведенні зовнішньої політики Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участь у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ-ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило в ООН.

Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Його виникненню передувало створення в XIIстолітті в Палестині духовно-лицарського

100

101

/>ордена іоаннітів (госпитальєрів). Початковою резиденцією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIIIстоліття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на остров Мальта, де з 1530 до 1798 роки функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.

Офіційною метою ордена є добродійність, він підтримує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Мальтійського ордена є правовою фікцією.

продолжение

--PAGE_BREAK--Література:

Баймуратов М.А. Проблема международной пра
восубъектности органов местного самоуправления Укра
ины. — Одесса, 1996.

Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие,
предмет и система международного права /Ю.А. Бас-
кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

Мартыненко А.П. Права народов в современном
международном праве. — К., 1993.

Морозов Г.И. Международные организации: не
которые вопросы теории.— М., 1974.

Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,
1970.

Тункин Г.И. Международная правосубъектность
(некоторые вопросы теории). — М., 1971.

Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенден
ции развития международной правосубъектности. —
Казань, 1974.

Черкес М.Е. Международное право: Учебное по
собие. — Одесса, 1998.

Черниченко СВ. Теория международного права.
В 2 т. Т.1. Современные теоретические проблемы. —
М., 1999.

10.Шаповал В. Державний лад країн світу. — К.,
1999.

Розділ 5

ВИЗНАННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття визнання

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він/у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:

а)прямо чи побічно заявляє або про те, що розгля
дає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і
має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б)про те, що вважає владу, що затвердилася не
конституційним шляхом у державі або на частині
її території, достатньо ефективною, щоб виступати в
міждержавних відносинах у якості представника цієї
держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держа-

102

103

ва погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктно-сті. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітим-них засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на основі акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх на-

ступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

конститутивна;

декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конститую-ючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному:

по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппен-гейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз притримується значна кількість вчених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

105

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконс-титутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Арабській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із

106

Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

продолжение

--PAGE_BREAK--2. Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

de facto;

de jure;

ad hoc.

Визнання defacto— це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання defactoє практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання defacto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав defactoТимчасовий уряд Алжирської Республіки.

107

/>/>Як правило, через якийсь час визнання defactoтрансформується у визнання dejure.

Визнання dejure— повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання dejureздатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання adhoc(у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (США і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

3. Види визнання

Види визнання розрізняють у залежності від дести-наторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції /вигнанні/).

108

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т.д. Основним критерієм визнання в даному випадку виступає незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або вони створені в порушення принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Товара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради), що сформувалися на початку XXстоліття в практиці держав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальвадору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав

109

/>від 27 вересня 1930 року, у якому закріплене положення про те, що уряд Мексики інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мексика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «… створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а)уряд здійснює дійсний контроль над більшою
частиною країни й ефективне керівництво нею;

б)у процесі приходу до влади нового уряду не

були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання defactoнового уряду виражається різноманітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене

110

значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання defactoуряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання dejureнового уряду витікає або з визначеної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру надати це визнання (конклюдент-ні дії). При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання dejureнового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і позбавлення їхньої державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знайшли захисток в інших країнах, або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комітет національного визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:

а)тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б)наявності підпорядкованих такому уряду вій
ськових формувань, що борються за визволення сво
єї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з
чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною
Армією; армія Крайова Рада народова (у польського
уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що
воювала разом із Червоною Армією (у Люблинсько-
го уряду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман»,
що боролася разом із Червоною Армією, і військові
формування в Північній Африці у французького

УРЯДУ).

111

/>Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в остан-

112

ньому випадку такий статус виникає у внутрішньодержавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що припускає менший обсяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захистку, а держава, що дала захисток, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання в якості повсталої сторони в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

Література:

Баскин Ю.А., Фельдман Д.И. История междуна
родного права. — М., 1990.

Признание в современном международном праве
/Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

113

/>Розділ 6

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види міжнародного правонаступництва

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Правонаступництво вважається одним із найдавніших інститутів міжнародного права. Гуго Гроцій у своєму трактаті «Про право війни і миру» увів поняття повного правонаступництва. Емерік де Ваттель у книзі «Право народів» відзначав, що держава-правонаступни-ця зобов'язана виплачувати борги іншим державам.

Правонаступництво виникає:

при розпаді федерації;

при інших територіальних змінах (розпаді дер
жави на дві і більше держави, злитті держав або вход
женні території однієї держави до складу іншої);

при соціальних революціях;

при розпаді колоніальної системи.
Об'єктами правонаступництва можуть бути:

територія;

договори;

державна власність;

державні архіви;

державні борги;

членство в міжнародних організаціях.
Існують такі види правонаступництва:

повне — універсальне — коли до правонаступни
ка переходять усі права й обов'язки правопопередника
(наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

неповне (часткове) — коли до правонаступника
переходить частина прав і обов'язків або тільки права
чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим право
наступником СРСР з питаннь ядерної зброї);

відсутність правонаступництва (tabularasa—
чиста дошка) — коли новий суб'єкт міжнародного права
відмовляється від усіх прав і обов'язків правопоперед
ника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями
по міжнародних договорах (після поділу англійським
урядом у 1947 року Індії на 2 домініона — Індійський
Союз і Пакистан — Індія оголосила про прийняття на
себе всіх боргів, що належать території Пакистану, хоча
обговорила можливість наступних регресних вимог до
Пакистану).

Зважаючи на те, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, у міжнародному праві мова йде насамперед про їхнє правонаступництво. В даний час основні питання правонаступництва держав урегульовані в двох універсальних договорах: Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 року /далі: Віденська конвенція 1978 року/ (Україна приєдналася до даної конвенції 17 вересня 1992 року) і Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року /далі: Віденська конвенція 1983 року/ (Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року). Ці конвенції поки що не набрали чинності, тому їхні норми застосовуються в якості міжнародних звичаїв.

114

115

/> продолжение

--PAGE_BREAK--2. Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів

Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступництво тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступництва стосовно договорів:

а)у разі створення в результаті деколонізації нової
незалежної держави діє принцип tabularasa(«чистої
дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укла
деними колишніми державами-метрополіями;

б)нова незалежна держава не зобов'язана збері
гати який-небудь договір або ставати його учасни
ком тільки тому, що в момент правонаступництва
цей договір був чинним у відношенні території —
об'єкта правонаступництва;

в)нова держава може стати учасницею будь-яко
го багатостороннього договору, що був у силі для те
риторії правонаступництва, шляхом повідомлення
про правонаступництво. Якщо до моменту правона
ступництва держава-попередниця підписала договір
з умовою ратифікації, прийняття або затвердження,
правонаступник може стати учасником договору,
ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його
(крім випадків несумісності участі правонаступни
ка з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною території іншої держави, стосовно цієї території:

а)договори держави-попередниці втрачають силу;

б)договори держави-правонаступниці набувають
сили, крім випадків, коли застосування цих догово
рів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.
Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від
ношенні території — об'єкта правонаступництва вва
жається чинним і для держави-правонаступниці, якщо
нова держава домовилася про це з контрагентом або це
випливає з її поводження.

116

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до правонаступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують знаходитися в силі для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться письмові повідомлення депозитарію договору і/або його учасникам.

3. Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів

Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність — це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, цій державі.

Державні архіви являють собою сукупність документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права, і такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей.

Під державним боргом розуміється будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступ-ництві регулюється угодами між державою-попередницею і державою-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні правила:

а) При передачі частини території держави іншій

державі до правонаступника переходять:

117

/>усе нерухоме майно, що знаходиться на відпо
відній території, а також рухоме майно, пов'язане з
діяльністю держави на даній території;

частина архівів, що стосується відповідної те
риторії і необхідна для її нормального управління;

державний борг (у справедливій долі).

б)При створенні нової незалежної держави на
території держави-попередниці до держави-правона-
ступниці переходять:

нерухоме майно, що знаходиться на її терито
рії, а також нерухомість, що належить державі-попе-
редниці і знаходиться за кордоном. До правонаступ
ника переходить також рухоме майно, що знаходиться
на території держави-попередниці;

архіви, що належать її території, а також час
тина інших архівів, необхідних для нормального
управління.

Державні борги до правонаступника не переходять.

в)При об'єднанні декількох держав в одну до пра
вонаступника переходять: уся власність держав-по-
передників, їхні архіви і борги.

г)При відділенні частини території від держави
до правонаступника переходять:

нерухоме майно, що знаходиться на даній те
риторії, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і
частина іншого рухомого майна (у справедливій долі);

частина архівів, що стосується даної території,
а також інші архіви, необхідні для управління нею;

державний борг (у справедливій долі).

д)При поділі держави, коли частини території
утворюють дві або декілька держав-правонаступниць,
до правонаступників переходять:

нерухоме майно, що знаходиться на їх терито
рії, а також рухома власність, що належить їй;

частина архівів, що стосується даної території,
а також інші архіви, що мають безпосереднє відно
шення до неї;

державний борг (у справедливій долі).

продолжение
--PAGE_BREAK--4. Правонаступництво України

в зв'язку з припиненням існування СРСР

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з найважливіших наслідків припинення існування Радянського Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли в силу міжнародного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укладання відповідних міжнародних угод.

Одностороннім волевиявленням установлена безперервність держави України, її територіальне наступництво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існування України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищого представницького органа, що має виключне право виступати від імені всього народу — Верховної Ради УРСР, на основі верховенства Конституції.Тут же проголошувалися встановлення українського громадянства, територіальне верховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.

У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золотому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки.

Подальший розвиток ця тенденція одержала в Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». Відповідно до цього Закону:

з моменту проголошення незалежності України
вищим органом державної влади в Україні була її Вер
ховна Рада;

до прийняття нової Конституції України діяла
Конституція УРСР;

закони й інші акти УРСР діяли на території Укра
їни за умови, якщо вони не суперечили законам Укра-

118

119

/>їни, прийнятим після проголошення незалежності України;

органи держави, сформовані на основі Конститу
ції УРСР, діяли до створення органів держави на осно
ві Конституції України;

державним кордоном України був її державний
кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;

Україна підтверджувала свої зобов'язання по між
народних договорах, що були ратифіковані УРСР до про
голошення незалежності України, і проголошувала себе
правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР,
що не суперечать Конституції України й інтересам Ре
спубліки;

Україна не несла відповідальності по кредитних до
говорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року
без згоди України;

усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на мо
мент проголошення незалежності України на її тери
торії, ставали громадянами України.

При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів.

Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 21 грудня 1991 року містить гарантії держав-учасниць СНД з виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР. Так, рішеннями 1992 року про участь держав-учасниць СНД у Договорі між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої і меншої дальності 1987 року, у Договорі між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року держави-правонаступниці СРСР, у тому числі й Україна, підтвердили свою участь у цих договорах стосовно їхніх територій і з урахуванням їхніх національних інтересів.

Кожна з держав СНД, у тому числі й Україна, погодившись із тим, щоб членство СРСР в ООН було продовжено Російською Федерацією, самостійно вступали (крім

120

України і Білорусії) в ООН, ставали учасницями різних міжнародних договорів.

Для рішення проблем правонаступництва і на основі Меморандуму про порозуміння з питання правонаступництва у відношенні договорів колишнього СРСР, що представляють взаємний інтерес 1992 року, Радою глав держав СНД 20 березня 1992 року була створена комісія з правонаступництва у відношенні договорів, що представляють взаємний інтерес, державної власності, боргів і активів колишнього Союзу РСР, у рамках якої було підготовлено значне число угод між державами колишнього СРСР (наприклад, Договір про право-наступництво стосовно колишнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 року, Угода глав держав-учасниць СНД про власність колишнього Союзу РСР 1991 року, Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном 1992 року, Декларація глав держав-учасниць СНД про міжнародні зобов'язання в галузі прав людини й основних свобод 1993 року та ін.). Україна є учасницею більшості з цих договорів.

Так, 6 липня 1992 року між Україною, Вірменією, Білорусією, Казахстаном, Киргизією, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбекистаном була підписана Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, що знаходилася у володінні, користуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Під власністю, зокрема, розумілася: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за рубежем і прибуток від їхньої експлуатації; власність СРСР і прибуток від діяльності юридичних осіб, що знаходилися під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт із міжнародних угод СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках — від 0,70 (для Туркменістану) до 61,34 (для Російської Федерації). Україна одержала 16,37 %. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії склала 4,77 % і цією угодою не розглядалася.

121

/>У цей же день 1992 року між тими ж суб'єктами за участю України була підписана Угода про правонаступ-ництво стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголошення цілісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Угодою передбачався перехід під юрисдикцію держав-учасниць СНД державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди мають право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території й у різний час виявилися за їхніми межами. Крім того, передбачена можливість використання державами-учасницями на основі укладання спеціальних двосторонніх угод архівів, що знаходяться в розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій.

У 1992-1994 роках були укладені двосторонні угоди між Україною, з одного боку, і Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Узбекистаном — з іншого, про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу й активів колишнього Союзу продолжение

--PAGE_BREAK--РСР.

Література:

Аваков М.М. Правопреемство освободившихся
государств. — М., 1983.

Признание в современном международном праве
/Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

Суверенітет України і міжнародне право /Відп.
ред. В.Ц. Денисов, B.I. Євінтов. — К., 1995.

Тункин Г.И. Международная правосубъектность
(некоторые вопросы теории). — М., 1971.

Черкес М.Е. Международное право: Учебное по
собие. — Одесса, 1998.

Черниченко СВ. Теория международного права.
В 2 т. — Т.1. Современные теоретические проблемы. —
М., 1999.

122

Розділ 7

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І САНКЦІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності

Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжнародного права для них наступає відповідальність. Отже, можливо стверджувати, що відповідальність суб'єктів міжнародного права є необхідною умовою й елементом визнання їх саме в якості таких суб'єктів.

Міжнародно-правова відповідальність — це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права.

Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що дер-жава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі.

Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідаль-

123

/>ності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Слід мати на увазі, що на практиці поведінка суб'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій якості. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причому дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідальності не несе, хоча ця особа займає певну державну посаду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатичний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій державі, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава відповідальності не несе.

Підставами міжнародно-правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності:

юридичні;

фактичні;

процесуальні.

Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнародним правопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік

джерел юридичних основ відповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є:

міжнародний договір;

міжнародний порядок;

рішення міжнародних судів і арбітражів;

резолюції міжнародних організацій (наприклад,
статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну
відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень
Ради Безпеки ООН);

продолжение
--PAGE_BREAK--

односторонні міжнародно-правові зобов'язання
держав, що встановлюють юридично обов'язкові прави
ла поведінки тільки для держави, що взяла такі зобо
в'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.).

Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання.

Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних випадках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений у міжнародно-правових актах, в інших — його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність є найстарішим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнародних нормах.

Незважаючи на це, питання відповідальності в міжнародному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання відповідальності держав, у випадку заподіяння шкоди особистості або майну держави. Але її підсумки виявилися безрезультатними, тому що в ході конференції між

124

125

/>/>/>державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асамблеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рамках ООН багатосторонню конвенцію про відповідальність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії.

Тому Комісією був призначений інший спеціальний доповідач — італійський професор Р. Аго, який діяв більш успішно. Протягом 1969-1980 років їм було подано 8 доповідей, що пізніше були покладені Комісією в основу частини 1 Проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 року комісія працює над частинами 2 і 3 проекту статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповідальності» і «Здійснення міжнародної відповідальності та врегулювання спорів».

Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в попередньому порядку статей:

усяке протиправне міжнародне діяння держави
спричиняє міжнародно-правову відповідальність дер
жави;

діяння держави може бути кваліфіковане як між
народно-правове лише на підставі міжнародного права;

порушення державою міжнародного зобов'язан
ня в наявності лише в тому випадку, коли поводження
або діяння цієї держави не відповідають тому, що ви
магає від нього зазначене зобов'язання, поза залежніс
тю від того, чи носить воно звичайний або договірний
характер.

Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відповідальність держав постало встановлення двох видів відповідальності держав:

а) за правомірні дії — що включає обов'язок відшкодувати матеріальний збиток, заподіяний у результаті дій, що не порушують норми міжнародного права, причому тільки в тому випадку, якщо таке від-

шкодування передбачається спеціальним міжнародним договором (абсолютна відповідальність);

б) за неправомірні дії — що включає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, заподіяну іншому суб'єкту, у результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання. У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнародної відповідальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що проводилася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році.

Міжнародно-правова відповідальність признається одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, тобто практично виступає основою загального міжнародного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді найважливіших міжнародних документів основного характеру, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами, від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, що агресивна війна є злочином проти миру, що спричиняє відповідальність з міжнародного права. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року також містить положення, що згадують про міжнародну відповідальність держав. Деякі питання про відповідальність держав одержали свою кодифікацію. Вони були врегульовані угодами, частіше всього двосторонніми або багатосторонніми на регіональному рівні.

2. Поняття міжнародного правопорушення

Міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у

126

127

/>якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі

основні ознаки:

міжнародна суспільна небезпека;

протиправність;

причинно-слідчий зв'язок між протиправним ді
янням і шкідливими наслідками, що наступили;

карність.

Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завдати шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються міжнародним правом.

Протиправність правопорушення обумовлена порушенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються права інших суб'єктів.

Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою ознакою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'ясувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне правопорушення. Якщо це не вдасться з'ясувати або виявляється інша причина, відповідальність даного суб'єкта не наступає.

Карність є правовим наслідком, закономірним результатом правопорушення. Признаючи певні діяння правопорушеннями, суб'єкти міжнародного права встановлюють можливість притягнення правопорушника до міжнародно-правової відповідальності.

У міжнародному правопорушенні, подібно внутрішньодержавному, виділяється склад міжнародного правопорушення, що являє собою сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, на підставі яких порушники залучаються до відповідальності. Проте слід враховувати, що елементи складу міжнародного правопорушення не завжди ідентичні таким елементам у внутрішньодержавному праві.

До складу міжнародного правопорушення входять: — об'єкт міжнародного правопорушення — це ті блага матеріального або нематеріального характеру, на які

зазіхає міжнародне правопорушення (міжнародний правопорядок, система міжнародних відносин, що склалася, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнародний правопорядок, установлені міжнародними зобов'язаннями);

об'єктивна сторона міжнародного правопорушен
ня — вона виявляється у вигляді діяння суб'єкта між
народних відносин, який порушує міжнародно-правові
зобов'язання, що спричиняє міжнародно-правову відпо
відальність. Як і у внутрішньодержавному праві діян
ня міжнародно-протиправного характеру може виража
тися зовні у формі як дії (активне поведінка правопо
рушника), так і у формі бездіяльності (невиконання
суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію);

суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже
відзначалося, можуть виступати тільки держави. Деякі
автори відносять до числа суб'єктів міжнародного пра
вопорушення інших суб'єктів міжнародного права,
зокрема міжнародні організації або інші підприємства,
організації і навіть окремих індивідів, що вчинили між
народно-протиправні діяння. На цій підставі вони роз
ширюють коло міжнародних правопорушень, про що
більш докладно буде говоритися нижче.

Вважається, що при вчиненні міжнародного правопорушення зазначеними суб'єктами, за винятком міжнародних організацій, в остаточному підсумку відповідальність усе ж буде нести держава:

а) держава буде нести міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органу у разі прийняття останнім закону або іншого нормативного акту, що йде врозріз із міжнародними зобов'язаннями даної держави (наприклад, при обнародуванні законодавчого акту про одностороннє обмеження прав іноземців, що знаходяться на території цієї держави), або неприйняття закону або іншого нормативного акту, необхідного для виконання її міжнародного зобов'язання (міжнародна відповідальність у цьому випадку наступить тільки у разі, якщо це заподіяло моральну або матеріальну шкоду);

129

/>б)держава найбільш часто несе міжнародну від
повідальність за діяння своїх виконавчих органів (мі
ністерств і відомств, армійських і поліцейських під
розділів, прикордонних і спеціальних служб, навіть
за дії органів нижчої ланки виконавчої влади);

в)міжнародна відповідальність держави може
мати місце і внаслідок порушення її міжнародних
зобов'язань діяннями органів судової влади. Звісно
ж, питання відповідальності держави за дію своїх
судових органів є дуже складним, адже загальновідо
мо, що невід'ємною рисою суверенної і демократич
ної держави є повага незалежності і самостійності
судової влади. Але не слід забувати і те, що, незважа
ючи на свою незалежність від інших гілок єдиної
державної влади і підпорядкування тільки закону,
суди є органами держави, тому їхнє поводження роз
глядається в міжнародній практиці як поводження
самої держави;

г)держава несе міжнародну відповідальність за
протиправне поведінку її адміністративно-територі
альних одиниць і організацій, уповноважених вико
нувати державно-владні функції (мається на увазі
діяння її посадових осіб). Причому держава не може
ухилитися від відповідальності, посилаючись на ті
обставині, що відповідно до внутрішнього законодав
ства ці дії не слід було чинити або слід було вчини
ти іншим чином. Недарма в статті 27 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969
року закріплене положення, відповідно до котрого
держава «не може посилатися на положення свого
внутрішнього права в якості виправдання для неви
конання нею договору»;

д)держава несе міжнародно-правову відповідаль
ність, якщо її фізична особа, що не володіє офіцій
ним державним статусом, своїми діями зазіхає на
права й інтереси іншої держави, що охороняються
міжнародним правом, — за незабезпечення захисту
цих прав та інтересів (замах на честь і гідність, жит
тя і здоров'я представників іноземної держави, на честь

і гідність іноземної держави, образа її прапора і герба, напад на її дипломатичне представництво та ін.). Тут слід мати на увазі, що відповідальність держави наступає не за самі дії фізичних осіб, а за невиконання своїх зобов'язань із забезпечення прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що стало можливим у результаті бездіяльності державних органів та їхніх посадових осіб, покликаних захищати ці права й інтереси. У відношенні відповідальності міжнародних організацій, зокрема міжнародних міжурядових організацій, слід зазначити, що доктрина і практика міжнародного права виходять із того, що міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права є і суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Проте в силу того, що міжнародні організації є досить молодим суб'єктом міжнародного права, проблема їх міжнародно-правової відповідальності знаходиться в стадії розробки.

Водночас у доктрині складається думка, що міжнародна відповідальність міжнародної організації грунтується на її правосуб'єктності і безпосередньо випливає з неї. Ця відповідальність носить специфічний характер, її обсяг і межі неоднакові, тому що вони залежать від обсягу правосуб'єктності і природи міжнародних організацій.

Відповідальність міжнародної організації може виникнути у разі порушення її органами і посадовими особами як статутних положень організації (внутрішнього права організації), так і загальних норм міжнародного права. Не знімається питання про відповідальність міжнародної організації і при порушенні нею (її органами) норм внутрішньодержавного права.

В даний час у ряді міжнародних договорів містяться певні положення про відповідальність міжнародних організацій. Так, наприклад, стаття 57 Статуту ООН передбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях (економічній, соціальній, культури і т.д.). У відповідності зі статтями Vі XIIКонвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну

130

131

/>космічними об'єктами, 1972 року, міжнародна організація, що здійснює або організує запуск космічного об'єкта, відповідає за будь-яку заподіяну цим об'єктом шкоду. При цьому несуть відповідальність і держави, що беруть участь у такій організації, — суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у відношенні правопорушника до вчиненого ним діяння і його наслідків і виявляється у формі провини. Проте в міжнародній доктрині у відношенні провини єдина думка відсутня. Слід зазначити, що й у міжнародній практиці і доктрині склалася думка, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна.

Водночас деякі вчені думають, що суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення може виражатися як у формі наміру, так і у формі необережності. Але міжнародна доктрина, як правило, не використовує розподіл наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевненість. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто використовують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більш того, деякі склади міжнародних злочинів сконструйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обов'язковий елемент складу правопорушення в них відсутня. Мова йде про так звану «відповідальність незалежно від провини», зокрема про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, зброєю масового знищення, повітряними силами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).

продолжение

--PAGE_BREAK--3. Види міжнародних правопорушень

У доктрині і практиці міжнародного права міжнародні правопорушення не мали чіткого розподілу на види або групи на різних підставах, хоча деякі спроби їхнього виділення починалися. Так, наприклад, у Декларації глав союзних держав від 24 травня 1915 року, прийнятій з ініціативи Росії в зв'язку з геноцидом вір-

менів у турецькій Османській Імперії, це діяння кваліфікувалося як «злочин проти людства і цивілізації». До другої половини XXсторіччя міжнародна доктрина починає підрозділяти міжнародно-протиправні діяння держав на злочини і правопорушення. За проектом Комісії міжнародного права до міжнародних злочинів належать такі міжнародно-протиправні діяння, які порушують міжнародні зобов'язання, що є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому (наприклад, агресія, апартеїд, геноцид, рабство, расизм, найманство та ін.).

Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнародний злочин» одержало шляхом закріплення в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу, що є невід'ємною частиною Угоди між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією про судове переслідування і покарання головних військових злочинців європейських країн осі від 8 серпня 1945 року. У ньому міститься перелік міжнародних злочинів, за вчинення яких передбачається міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що, діючи в інтересах європейських країн осі індивідуально або в якості членів організації, вчинили ці злочини.

Подальший розвиток поняття «міжнародний злочин» одержало у статті І Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року; статті І Конвенції про незастосування терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року; статті І Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року; статті 5 Визначення агресії, затвердженому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. У цей же історичний період намічається тенденція до визнання в якості міжнародного злочину застосування державою першою ядерної зброї.

Всі інші протиправні діяння Комісія міжнародного права запропонувала вважати міжнародними правопорушеннями.

132

133

/>/>Комісія висловила також попередню думку про наслідки зазначеного розподілу міжнародно-правових діянь: у разі злочинів суб'єктом пред'явлення претензії до правопорушника може виступати будь-яка держава або група держав, а у випадку правопорушення— тільки безпосередньо постраждала держава.

Претензія може бути пред'явлена державі у вигляді зобов'язання провини або відповідно до термінології Комісії міжнародного права — «у вигляді присвоєння державі поведінки, що представляє собою порушення міжнародного зобов'язання, коли в наявності є основні ознаки міжнародного правопорушення».

Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий розподіл міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:

Міжнародні злочини;

Злочини міжнародного характеру;

Інші міжнародні правопорушення (міжнародні
делікти).

Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб'єктами їх вчинення, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності.

Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:

здійснюються державами, посадовими особами дер
жав, що використовують механізм держави в злочин
них цілях, а також рядовими виконавцями;

здійснюються в безпосередньому зв'язку із дер
жавою;

зазіхають на міжнародний мир і безпеку,

загрожують основам міжнародного правопорядку;

—спричиняють відповідальність держави як суб'єкта
міжнародного права і персональну кримінальну відпо
відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод
ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо
нальної) юрисдикції.

Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.

Злочини міжнародного характеру:

торкаються інтересів двох або декількох держав,
юридичних осіб і/або громадян;

здійснюються окремими фізичними особами поза
зв'язком із політикою держави;

—спричиняють персональну відповідальність пра
вопорушників у рамках національної юрисдикції.

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи. Таким же чином їх визначала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення, і т.д.

Міжнародні делікти:

не носять характеру злочинів і не мають суспіль
ної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжна
родного характеру;

можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами
міжнародних правовідносин, що порушують положен
ня розпоряджень міжнародно-правових норм;

спричиняють відповідальність суб'єктів, що може
виражатися у формі самообмежень, які випливають у
результаті офіційного визнання протиправності пове
дінки суб'єкта.

134

135

/> продолжение

--PAGE_BREAK--4. Види і форми відповідальності

Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі.

Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю.

Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації), декларативні рішення.

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відповідальності припускає обов'язок держави-правопоруш-ниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням):

офіційне вираження жалю або співчуття;

приношення вибачень;

приношення запевнень у тому, що подібні акції
не повторяться в майбутньому;

карне покарання винних осіб;

видання нормативного акту з визнанням своєї
провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в
майбутньому;

посилання спеціальної делегації в ображену
державу;

вшанування постраждало! держави шляхом
підняття прапора постраждало! держави в столиці
держави-деліквента, або віддання їй честі військовим
формуванням з артилерійським салютом або вико-

136

нанням її державного гімну, або сполученням того

й іншого і т.п.

Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація — це такий вид політичної відповідальності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторацій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат.

Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фашистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася значної частини своєї території, але на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці.

Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного судового органу або організації, що визнають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням. Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов'язок загладити цей збиток, заподіяний правопорушенням.

Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції.

Під репараціями (від лат. reparatio— відновлення) — розуміють відшкодування державою-поруш-ницею заподіяної нею шкоди.

Історично свій початок репарації беруть від інституту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному

137

праві з глибокої давнини і до кінця XIXсторіччя і носили характер данини. У їхню основу було покладене «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною державою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відвертого грабежу населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені статті 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте і під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробці Версальского мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, замінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені сучасним міжнародним правом. Фактично, на зміну контрибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідальності держав, застосовувані в даний час.

Якщо при сплаті контрибуцій, що носили неправомірний характер, нанесений збиток ніяким чином з ними не зв'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають правомірний характер, потрібно, щоб збиток, заподіяний потерпілій державі, був доведений.

При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін.

Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого — конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.).

Різновидом реституції виступає субституція — заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

138

продолжение

--PAGE_BREAK--5. Обставини, що виключають відповідальність держав

Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності держав усяке міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому правильно слід оцінити позицію, що склалася в доктрині міжнародного права, відповідно до якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти, поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі з виконання їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави, через те, що тут відсутнє протиправне діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:

згода держави;

відповідні заходи у відношенні міжнародно-про
типравного діяння;

форс-мажор і непередбачений випадок;

лихо;

стан необхідності;

самооборона.

У відношенні обставини, що носить найменування «згода держави», стаття 29 Проекту говорить:

«Правомірним способом дана згода держави на вчинення іншою державою певного діяння, що не відпові-

139

/>/>/>/>дає зобов'язанню останньої у відношенні першої держави, виключає протиправність цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». Наприклад, введення іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушення суверенітету держави, а найчастіше, як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здійснена на прохання або за згодою держави (прикладом тут може слугувати введення індійських військ на територію Шрі-Ланки в 1987 році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).

Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між управочиненим і зобов'язаним суб'єктами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному випадку.

Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:

згода держави повинна бути міжнародно-право
мірною;

згода повинна бути ясно вираженою, а не такою,
що припускається;

згода повинна передувати вчиненню дії;

діяння, на вчинення якого отримана згода, повин
но відбуватися в межах узгоджених його умов, що сто
суються місця, часу, засобів і інших обставин діяльнос
ті зобов'язаної держави.

Проте міжнародне право пред'являє певні вимоги і до управочиненої держави, що дає згоду:

управочинена держава вправі давати згоду на ді
яльність іншої держави тільки в межах своєї території,
а також стосовно до своїх суверенних прав і юрисдик
ції, що діють в межах недержавної території (континен
тальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите
море і т.д.);

згода управочиненої держави не може бути дана
на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам
міжнародного права (наприклад, згода на використан-

ня своєї території для вчинення агресії у відношенні третьої держави). Під відповідними заходами стосовно міжнародно-протиправного діяння, що виключають відповідальність держави, стаття ЗО Проекту розуміє дії держави, викликані протиправними діями іншої держави. Таким чином, дії держави стосовно держави-пра-вопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сторони. Мова, таким чином, йде про закономірні «відповідні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступному розділі цієї глави. Такі заходи можуть бути застосовані не тільки потерпілою державою, але також за її дорученням компетентною міжнародною організацією (ООН, відповідною регіональною організацією).

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і визначеної різниці між ними. Стосовно цих подій передбачається, що вони не дозволили державі діяти належним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поводження не відповідає цьому зобов'язанню.

При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (землетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т.д.) або діяльністю людей. В умовах таких ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам свого міжнародного зобов'язання, або встановити, що дана її поведінка не відповідає необхідному. Слід зазначити, що форс-мажор як підстава для звільнення від відповідальності передбачений, наприклад, у статті 18 Конвенції ООН з морського права 1982 року. Ситуація крайнього лиха (стаття 32 Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком,

/>/>вона передбачає виключення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей. Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха, тобто дії органу або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які піддаються надзвичайній небезпеці.

Найбільш яскравим прикладом зазначеної ситуації є дії капітана морського судна, яке терпить лихо, з укриття від шторму в іноземному порту, що чиняться без відповідного на це дозволу. У цьому випадку формально має місце порушення меж іншої держави, проте ці дії відбулися в силу виняткових обставин.

Лихо як обставина, що виключає відповідальність держави, передбачено, наприклад, у статті 98 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід, проте, мати на увазі, що держава усе ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла виникненню ситуації крайнього лиха або якщо її поведінка, про яку йде мова, могла викликати більш тяжке лихо. Наприклад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух у порту іншої держави, де він намагається укритися і провести необхідний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності.

Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави. Правова регламентація такої ситуації в пункті 1 зазначеної статті виглядає таким чином: «Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, за винятком тих випадків, коли:

142

а)це діяння було єдиним засобом захисту суттє
вого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої

загрози і

б)це діяння не завдало серйозної шкоди суттєво
му інтересу держави, у відношенні якого існує зазна
чена обставина».

Слід мати на увазі, що посилання держави на крайню необхідність правомірні лише при наявності ряду одночасно діючих умов:

абсолютно винятковий характер ситуації, на яку
посилається держава;

неминучість характеру небезпеки, що загрожує
життєво важливим інтересам держави і його насе
лення:

неможливість усунути таку небезпеку іншими

засобами;

—в обов'язковому порядку тимчасовий характер
дії, обмежений рамками періоду небезпеки.

Пункт 2 статті 33 Проекту містить вказівку на випадки, коли держава не може посилатися на стан необхідності, а саме:

міжнародне зобов'язання виникає з імператив
ної норми загального міжнародного права;

міжнародне зобов'язання встановлене догово
ром, що прямо або побічно виключає таку можливість;

держава, про яку йде мова, сприяла виникненню
стану необхідності.

З огляду на той факт, що дуже серйозні утруднення виникають на практиці при визначенні того, чи є недотримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого інтересу, здається, що цінність правової регламентації цієї ситуації, що представляє собою обставину, яка виключає міжнародно-правову відповідальність держав, полягає саме у визначенні випадків неприпустимості посилань на стан необхідності.

Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від агресії, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою.

143

/>/>Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», говорить «Протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прийнятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй ».

Згаданий в цій статті законний захід самооборони держави, відповідно до Статуту ООН, відповідає умовам його статті 51. Такими умовами є:

—наявність збройного нападу на державу іншої
держави, що створює винятково серйозну і явну
загрозу її територіальній цілісності і політичній
незалежності, як це випливає з коментарю Комісії
міжнародного права;

самооборона здійснюється доти, поки Рада Без
пеки ООН не прийме заходів, необхідних для
підтримки міжнародного миру і безпеки;

Раді Безпеки повинно бути негайно повідомлено
про вжиті заходи самооборони;

—такі заходи не торкаються повноважень і від
повідальності Ради Безпеки в справі підтримки або
відновлення міжнародного миру і безпеки.
Таким чином, самооборона розглядається як припу
стимий захід захисту територіальної цілісності та по
літичної незалежності держави, що піддалася збройно
му нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена
Статутом ООН система колективної міжнародної без
пеки. Більш докладне освітлення самооборони як од
ного з видів міжнародних санкцій буде дано нижче.

продолжение

--PAGE_BREAK--6. Санкції в міжнародному праві

Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції.

144

У історичній ретроспективі санкції спочатку застосовувалися в порядку самодопомоги. Але в міру становлення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій, у першу чергу, була викликана створенням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконуючих їх неналежним чином. Таким чином, виступаючи в якості елемента правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові заходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

припинення правопорушення;

відновлення порушених прав;

забезпечення відповідальності правопорушни
ка.

Слід зазначити такі особливості застосування санкцій:

застосовуються тільки санкції, дозволені між
народним правом;

вони не можуть нести превентивний (попере
джувальний) характер, тому що їхньою метою є захист
і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжна
родного права;

— міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпадаючі за формою з такими, санкціями не є. У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостійну природу санкцій. Багато вчених вважа-

145

/>ють їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід прислухатися і до противників такої позиції, що висувають свої вагомі аргументи. Вони думають, що санкції є індивідуальними і колективними примусовими заходами, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності і відрізняються від неї такими рисами:

санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих),
що застосовуються до правопорушника, у той час як
відповідальність може виступати у формі самообме
жень правопорушника;

санкції, як правило, передують реалізації заходів
відповідальності і виступають у якості своєрідної
передумови її виникнення: адже метою санкцій є при
пинення міжнародного правопорушення, відновлення
порушених прав і забезпечення здійснення відпові
дальності;

санкції застосовуються в процесуальному по
рядку, відмінному від порядку здійснення міжнарод
но-правової відповідальності;

санкції є правом потерпілого і виражаються
тільки у формах, властивих цим правомочностям.
Тому їхнє застосування не залежить від волі
правопорушника;

підставою застосування санкцій є відмова при
пинити неправомірні дії і виконати законні вимоги
потерпілого (потерпілих). Санкції розрізняють на
різних підставах.

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

індивідуальні — коли санкції застосовуються
однією потерпілою державою;

колективні — коли примусові заходи застосо
вуються двома і більше потерпілими суб'єктами між
народного права. Вважається загальновизнаним, що
характером міжнародно-правових санкцій володіють
саме колективні заходи, що передбачаються главою
VIIСтатуту ООН у разі виникнення загрози миру,
порушення миру або акту агресії.

У залежності від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють:

санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

санкції, здійснювані за допомогою міжнародних
організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин, самооборона.

Реторсії — це застосовувані у відповідь на правопорушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямовані на обмеження інтересів іншої держави, що охороняються міжнародним правом. Слід, проте, враховувати, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на недружній акт, під яким розуміють несправедливе, упереджене, але правомірне з погляду міжнародного права поводження іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика включає багато форм ретор-сій, застосовуваних до держави-порушника:

підвищення мит на товари з цієї держави;

уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з
даною державою;

встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї
держави;

підвищення податкових платежів;

націоналізація власності держави-порушника, її
підприємств і громадян;

так звані політичні реторсії: всілякі обмеження,
установлювані для дипломатів і громадян цієї держа
ви (обмеження пересування територією держави пере
бування, обмеження в правах громадян держави-поруш
ника), а також заходи, що свідчать про незадовільний
стан міждержавних відносин (відкликання дипломатич
ного представника з держави-порушника; оголошення
співробітників дипломатичного представництва цієї
держави personanongrata; скасування запланованих
державних візитів керівників і т.д.).

Репресалії — це відповідні примусові заходи, спрямовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

/>/>У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

ембарго — заборона продавати товари, майно і
технології на територію держави-порушника;

бойкот — заборона купувати і ввозити на тери
торію товари і майно, що походить з даної держави;

заморожування авуарів (внесків) держави-
порушника в банках, розташованих на своїй території;

вилучення своїх внесків із банків держави-
порушника.

Серед форм репресалій виділяються так звані політичні форми репресалій: денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушником; невизнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, породжені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушника).

Слід звернути увагу на те, що невизнання має декілька основних форм:

—відмова держави визнавати юридичну чинність
договорів і угод, укладених у результаті неправомірно
го застосування сили, або таких, що суперечать загаль
новизнаним принципам міжнародного права;

відмова визнавати протиправний режим, що при
йшов до влади в даній державі;

відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли
в результаті неправомірних дій влади держави-поруш
ника (наприклад, невизнання територіальних змін, що
відбулися в результаті агресії), та ін.

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупиненні або припиненні нею дипломатичних і/або консульських зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автоматичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знаходить вираження в застосуванні до правопорушника

148

збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відповідь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони:

—необхідна оборона, що являє собою відбиття ак
тів застосування збройних сил, що не є актом агресії
(наприклад, примусові заходи у відношенні
повітряних і морських суден, що вторглись на
територію держави);

—самооборона від агресії — це відбиття акту
агресії за допомогою збройної сили, застосовуване
відповідно до зобов'язань держав з міжнародного
права і, насамперед, за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

—при необхідній обороні дії правопорушника не
носять систематичного характеру, має місце епізоди
чний характер правопорушення, що не має за мету
розв'язання війни. Тому відповідні заходи носять «ра
зовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту
застосування збройної сили;

— при самообороні від агресії між потерпілою державою й агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються високим ступенем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнародну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушника до відповідальності. До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнародних організацій, належать: призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації; виключення порушника з міжнародного спілкування; колективні збройні заходи для підтримки міжнародного миру і безпеки. Призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації, частіше усього здійснюється в таких формах:

—позбавлення права голосу держав, що не вико
нують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у
1999 році Україна поряд із деякими іншими держава
ми була позбавлена права голосу в Генеральній

149

/>Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'язань перед цією міжнародною універсальною організацією);

позбавлення права представництва в організації
(відмова в обранні в органи організації, відмова в за
прошенні на конференції, що проводяться в її рамках
і т.д.);

позбавлення права на одержання допомоги, що
надається в рамках цієї організації;

тимчасове призупинення членства в міжнарод
ній організації;

—виключення з членів міжнародної організації.
Виключення порушника з міжнародного спілкуван
ня виражається в більш широкому спектрі заходів, що
застосовуються до нього вже за рамками міжнародної
організації, але по її рекомендації. Таке виключення може
бути виражене в повному або частковому розірванні еко
номічних, політичних, військових і інших відносин, розір
ванні дипломатичних і консульських відносин, припи
ненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнародному праві є винятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнародному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосування колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту неміжнарод-ного характеру.

Можливість застосування колективних збройних заходів передбачена статутними документами цілого ряду міжнародних організацій і, насамперед, ООН, Організації американських держав (ОАД), Ліги арабських держав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

150

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосовуватися в двох формах:

окремими державами від імені і за спеціаль
ними повноваженнями ООН;

спеціально утворюваними збройними силами
ООН.

Література:

Аречага Э. Современное международное право. —
М., 1983.

Бирюков П.Н. Международное право. — М., 1998.

Василенко В. А. Ответственность государств за
международные правонарушения. — Киев, 1976.

Василенко В. А. Международно-правовые санк
ции. — Киев, 1982.

Гусейнов Л.Г. Международная ответственность го
сударств за нарушения прав человека. — Киев, 2000.

Колосов Ю.М. Ответственность государств в
международном праве. — М., 1979.

Курис П.М. Международные правонарушения и
ответственность государств. — Вильнюс, 1973.

Мазов В.А. Ответственность в международном
праве. — М., 1979.

Ушаков Н.А. Основания международной ответ
ственности государств. — М., 1983.

151

/>ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ 8

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

1. Кодифікація права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів є галуззю загального міжнародного права і являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права з приводу укладання, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.

Об'єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найважливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому значенні слова, що давно зайняв міцні позиції провідного й основного джерела міжнародного права. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. У цьому відношенні дуже показовою є думка німецького вченого Г. Крегера, який писав, що міжнародне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому недарма зростання договірного характеру міжнародного права є однією з основних рис сучасного міжнародного права. Це пояснюється тим, що практично немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.

152

Договірна форма відносин між державами має древню історію. Першим таким договором прийнято вважати союзницький договір, укладений між фараоном Єгипту Рамзесом IIі царем хетом Хаттусилем приблизно в 1270 році до нашої ери.

Становленню системи договірних відносин на міжнародній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав у XVIII-XIXсторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, у порівнянні з іншими засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й укладати в достатньо короткий термін, на норми, що у них містяться, можна було легко посилатися, тому що без зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими.

Першим кодифікованим актом в галузі права міжнародних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала однією з її головних задач.

Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XXсторіччя в рамках міжнародного співтовариства, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року.

153

/>Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона підписала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів статей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових документів, що конкретизують і деталізують положення Віденських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічного примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конференції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування

міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'язковій реєстрації підлягають усі договори і міжнародні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укладені до вступу в силу Статуту ООН і не включені

продолжение
--PAGE_BREAK--в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозволяють із достатнім ступенем ефективності регламентувати порядок укладання, виконання, зміни і припинення дії міжнародних договорів.

2. Поняття міжнародного договору

У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 року: міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб'єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі елементи цього найважливішого і ключового змістовного поняття Конвенцій:

його суб'єктів (учасників);

угоду між ними;

специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від
інших міжнародних угод;

—регулювання такої угоди міжнародним правом.
Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за

Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» ужитий у всій Кон-

154

155

/>венції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжнародні договори. Навпаки, застереження, зроблене в статті З Конвенції, підтверджує таку можливість:

«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнародних угод не в писемній формі, не торкається:

а)юридичної чинності таких угод;

б)застосування до них будь-яких норм, викладе
них у даній Конвенції, під дію яких вони потрапили
б у силу міжнародного права, незалежно від даної
Конвенції;

в)застосування даної Конвенції до відносин дер
жав між собою в рамках міжнародних угод, учас
никами яких є також інші суб'єкти міжнародного
права».

Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає питання про розширення кола суб'єктів права міжнародних договорів, але і практично аналогічним способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання, виконання і припинення дії міжнародних договорів.

З визначення витікає, що учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986 років повинні бути як мінімум два суб'єкти міжнародного права. Двостороння угода, у котрій тільки один з учасників є суб'єктом міжнародного права, а інший — юридичною або фізичною особою, не вважається міжнародним договором. Такі договори, як, наприклад, договори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знаходяться в різних державах, не підпадають під регулювання зазначених Віденських конвенцій. У відношенні них діють інші міжнародно-правові акти.

Хоча у визначенні говориться про договори в писемній формі і не говориться про договори в усній формі,

156

держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний договір — це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого міжнародного договору. У противному разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.

У праві міжнародних договорів у відношенні тих самих суб'єктів застосовуються різні найменування, що свідчать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у переговорах» означає державу, що брала участь в упорядкуванні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовляється» — означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір знаходиться в силі; «третя держава» — означає державу, що не є учасницею договору.

У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору,

157

вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вживається стосовно до суб'єкта міжнародного права взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники називаються сторонами, що домовляються. У той же час вважають, що держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сформульований.

продолжение

--PAGE_BREAK--3. Види міжнародних договорів

Поняття «договір» у Віденських конвенціях вживається як родове поняття, що охоплює усі види міжнародних договорів.

Міжнародні договори класифікуються на різних підставах:

/. За кількістю учасників:

1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення в якості самостійного виду міжнародного договору деякі автори пояснюють наявністю процесу одностороннього волевиявлення суб'єкта міжнародного права, що, правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта. До таких односторонніх юридичних актів належать:

— Нотифікація — повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава, котра нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад відшкодувати збиток, вивести війська);

158

Визнання — може мати форму як нотифікації,
так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закрі
плення державної волі, що перетворює фактичне ста
новище в юридичне (наприклад, визнання dejure);

Протест — є дією зворотною визнанню. Його
сутність складається в невизнанні законності чого-
небудь (наприклад, невизнанні окупації одною дер
жавою частини території іншої держави). Протест
повинен завжди походити від компетентного органу
протестуючої держави, як правило, її спеціалізова
ного органу зовнішніх зносин (міністерства закор
донних справ);

Відмова — це акт, що викликає наслідки тіль
ки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній
практиці склався звичай, відповідно до якого можна
відмовитися від прав, але не можна відмовитися від
обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх
прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, не
обхідних для виконання юридичного зобов'язання
перед партнерами за згодою. Але можна відмовити
ся від прав і обов'язків при оголошенні знов утворе
ною державою відсутності правонаступництва (tabula
rasa) від держави-правопопередниці. Правда, тут не
можна відмовитися від зобов'язань, що випливають
із укладених правопопередником міжнародних до
говорів (так зване «правонаступництво придбаних
прав»). Для відмови потрібно явне і певним чином
виражене зовні волевиявлення держави — тут без
діяльність є недостатньою.

двосторонні договори, у яких беруть участь два
суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіа
ції: з одного боку, участь однієї держави, а з іншого
боку — декількох;

багатосторонні договори, у яких беруть участь
три і більше суб'єкти;

Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома державами, але з питань, що становлять інтерес для більшості держав-членів світового співтовариства. На Віден-

159

/>ській конференції 1968-1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатостороннього договору як такого, що пов'язаний із питаннями, котрі представляють загальний інтерес для міжнародної спільності держав. Крім того, нею було запропоновано сформулювати ще одне доповнення щодо таких договорів: «Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх договорах у відповідності із принципом суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочатку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особливий характер об'єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання приєднатися й інші держави. Але договір наділив початкових учасників особливими правами: договір набирає сили за умови його ратифікації всіма початковими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення. II. За сферою і силою дії:

1)універсальні договори — у них беруть участь
практично всі держави-члени світового співтоварис
тва (наприклад, Статут ООН);

регіональні договори — у них беруть участь дер
жави певного географічного регіону, на який поши
рюється дія цього договору (наприклад, учасниками
Європейської конвенції про громадянство 1997 року
є європейські держави-члени Ради Європи);

субрегіональні договори — у них беруть участь
держави всередині певного географічного регіону (на
приклад, договори про створення Єврорегіонів);
LZ7. За ступенем відкритості:

1) відкриті договори — у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держава. Такі договори, як підкреслюється у Віденській

160

декларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»;

2) закриті договори — у них коло учасників заздалегідь визначене.

продолжение
--PAGE_BREAK--

IV.У залежності від суб'єкта, що укладає договір:

міждержавні договори (укладаються від імені
держави);

міжурядові договори (укладаються від імені

уряду);

—міжвідомчі договори (від імені органів виконав
чої влади держави — його міністерств і відомств).

V.У залежності від форми договору:

договір у писемній формі — більшість міжнародних договорів у даний час укладається в такій формі;

договір в усній формі — так звана «джентльменська угода», зустрічається досить рідко. її прикладом може служити джентльменська угода про правила процедури IIIКонференції ООН з морського права, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року.

VI.У залежності від об'єкта міжнародно-правового
регулювання:

договори політичні;

угоди з правових питань;

угоди з прикордонних питань;

угоди з економічних питань;

угоди з питань транспорту і зв'язку;

угоди з питань охорони здоров'я;

угоди з питань війни.

Слід зазначити, що така об'єктна класифікація, яка на практиці не має юридичного значення, застосовувалася ще МЗС СРСР у діючих Збірниках, що публікувалися ним, котрі укладаються СРСР з іноземними державами.

У міжнародному праві існують вимоги, які пред'являються до міжнародних договорів, що укладаються:

наявність правоздатного суб'єкта;

наявність відповідного об'єкта угоди;

161

/>наявність вільного волевиявлення сторін. На
приклад, до 1917 року в міжнародному праві існу
вав принцип: «хоча я укладаю міжнародний договір
під тиском, але я його бажаю», тобто переможена аг
ресором сторона одержувала нав'язаний договір, який
потрібно було підписувати і виконувати. В даний час
такий примус може послужити підставою для ви
знання договору недійсним;

дотримання установленої форми.

При укладанні міжнародних договорів форма міжнародного договору грає важливу роль і має конституйоване значення для його справжньості.

Форма міжнародних договорів містить у собі:

— мову міжнародного договору. В історичному аспекті найбільш поширеними мовами міжнародного договору були спочатку латинська, а потім французька. В даний час укладання двосторонніх договорів здійснюється мовами договірних сторін, у договорі робиться позначка про те, що тексти договорів мають рівну юридичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із мов недостатньо розвинена термінологічна база, двосторонні угоди можуть укладатися трьома мовами.

Оформлення багатосторонніх договорів відбувається
однією або декількома мовами. На інші мови роблять
ся офіційні переклади, що завіряються депозитарієм
договору і потім передаються учасникам договору. Іноді
такі переклади не робляться. Так, наприклад, ряд дого
ворів, укладених у рамках Співдружності Незалежних
Держав, був оформлений однією мовою — російською.
При укладанні міжнародного договору в рамках між
народних організацій або міжнародних конференцій ви
користовуються офіційні або робочі мови цих міжна
родних структур./

Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в головних органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (протоколи, рішення, заключні акти і т.п.).

Робочі мови — це мови, використовувані для обговорення питань у робочому допоміжному Органі конфе-

162

ренції або організації чи при розробці тексту документів у них. Так, наприклад, укладання договорів у рамках ООН відбувається англійською, іспанською, китайською, російською і французькою мовами — п'ятьма робочими мовами цієї організації (її Генеральної Асамблеї, комітетів і підкомітетів), що одночасно є й офіційними мовами. На Нараді з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, результатом якої стало прийняття Заключного акта — важливого міжнародного документа договірного характеру, офіційними були шість мов — англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька;

—структуру міжнародного договору. Структура
міжнародного права у Віденських конвенціях не рег
ламентована. Міжнародні договори, як правило, скла
даються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладан
ня даного договору, сторони договору, загальновизнані
принципи міжнародного права, на базі яких укладаєть
ся договір та ін.); основної (центральної) частини (вона
включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сто
рін за договором, умови і засоби виконання договірних
зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюють
ся умови вступу договору в силу, термін його дії, поря
док припинення дії, порядок продовження терміну дії і
т.п.). Іноді договори супроводжуються додатками у
яких містяться норми, що пояснюють основний текл1,
правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д.
Слід мати на увазі, що всі частини договору мають од
накову юридичну чинність і застосовуються з ураху
ванням кожної із них.

Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді використовують нумерацію і найменування розділів одночасно;

—найменування міжнародного договору. Відповід
но до Віденських конвенцій, що використовують, до речі,
тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридич
ної різниці між договорами в залежності від їхнього

163

/>/>/>

найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживання на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.

Існують такі найменування міжнародних договорів:

трактат — багатосторонній міжнародний дого
вір, що установлює взаємовідносини між його учасника
ми з яких-небудь політичних питань (наприклад, Бер
лінський трактат 1878 року. Він був укладений держа-
вами-учасницями Берлінського конгресу — Австро-Угор
щиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Туреччи
ною і Францією і підтвердив незалежність Чорногорії,
Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія
стала незалежною державою, а Південна Болгарія зали
шилася під владою турецького султана, отримавши ста
тус адміністративної автономії; Австро-Угорщина оку
пувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли устя
Дунаю, фортеці Каре, Ардаган, Батум з округами);

договір — найбільш поширене найменування різ
номанітних угод між державами з політичних, еконо
мічних, культурних, соціальних та інших питань;

пакт — двостороння або багатостороння угода
між державами, що укладають з якої-небудь однієї ва
жливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про не
напад, Міжнародний пакт про громадянські та політич
ні права і т.п.);

угода — це міждержавний договір, що підпису
ється зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає
ратифікації;

конвенція — міжнародна угода, що укладається в
якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про
режим використання морських вод, з екологічних пи
тань, в галузі охорони прав людини і т.п.); .

декларація — одностороння заява однієї або
декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка
зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад,
Декларація прав людини 1948 p.);

конкордат — міжнародний договір, однією зі сто
рін якого виступає Ватикан, що укладається папською

164

державою з державами, де національною релігією є католицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Польський конкордат);

картель — угода, що частіше всього укладається
з питань обміну військовополоненими або видачі зло
чинців;

«модус вівенді» («засіб існування») — угода тим
часового характеру, що згодом повинна бути замінена
іншою, постійною угодою;

обмін нотами або пам'ятними записками — но
сить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти
нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має
досить широке поширення — із 4838 договорів, укладе
них державами й опублікованих Лігою Націй за 1920-
1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обмі
ну нотами. З 1000 перших угод, зареєстрованих у Сек
ретаріаті ООН, 280 відносилося до категорії оформле
них у порядку обміну нотами;

—комюніке — найчастіше цей документ містить у
собі офіційне повідомлення міжнародного характеру
(про початок, хід або завершення сесій міжнародних
організацій або їх органів, про хід поточних військових
дій і т.д.) і міжнародним договором не є. Інтерес в
аналізованому аспекті представляє спільне комюніке, що
має характер офіційного повідомлення за підсумками
міжнародних переговорів. У такому повідомленні по
ряд з інформаційним матеріалом містяться указівки
на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнаро
дного життя, заяви про їхні наміри, оцінки. Крім того, у
такому документі можуть бути зафіксовані зобов'язан
ня сторін про відповідний характер і спосіб їхніх дій і
поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих
частинах комюніке може носити міжнародно-правовий
характер і мати міжнародно-правове значення, тобто
виступати в якості міжнародного двостороннього або
багатостороннього договору;

— акт — це позначення міжнародного зобов'язання або односторонньої заяви урочистого і декларатив-

165

/>/>/>/>

ного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);

—меморандум — дипломатичний документ відпо
відної держави, у яому докладно фіксується фактична
сторона міжнародного питання. Меморандум є формою
односторонньої заяви держави і відрізняється від де
кларації тим, що торкає менше важливих проблем. Ме
морандум може бути 2 видів: а) як додаток до особис
тої або вербальної ноти з метою скорочення її тексту
або більш докладного викладу питання, що торкається
в ній; б) як самостійний документ, що передається осо
бисто або пересилається з кур'єром. У першому випад
ку меморандум друкується на папері без герба, на ньо
му не ставиться номер, печатка, місце і дата відправлен
ня, не вказується адреса. Меморандум, що є самостій
ним документом, друкується на нотному бланку з ука
зівкою місця і дати відправлення, проте печатка і но
мер не ставляться;

—протокол — офіційний документ допоміжного ха
рактеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюєть
ся міжнародний договір. Протокол може бути допов
ненням до основного договору або мати самостійний
характер, але в цьому випадку він буде пов'язаний із
виконанням раніше укладеного договору (наприклад,
Протокол про закінчення виведення радянських військ
із Чехословаччини від 9 листопада 1991 року). Іноді
протоколом може іменуватися угода, що має важливе
міжнародне і політичне значення і, отже, така, яка но
сить самостійний характер (наприклад, Женевський
протокол про заборону застосування на війні задушли
вих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологіч
них засобів 1925 року).

продолжение

--PAGE_BREAK--4. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів

Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав.

166

Укладання конкретного договору може бути й обов'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкретного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити активні переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ст. XI).

Саме укладання міжнародного договору — це складний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між державами. Водночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводячи її до чисто технічного процесу безвідносно до формування угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцмо-ріс у Комісії міжнародного права ООН під час обговорення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погодилися з таким формальним підходом.

Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного договору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікація й інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору, такі, як затвердження, прийняття, приєднання, обмін документами, що утворюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів».

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лу-кашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11):

167

/>перша стадія — прийняття тексту. Текст при
ймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у
його впорядкуванні, а для багатостороннього догово
ру — більшістю в дві третини учасників конференції.
Прийняття тексту не накладає на учасників юридич
них зобов'язань;

друга стадія — встановлення автентичності те
ксту, що здійснюється шляхом підписання або пара
фування тексту договору або заключного акту конфе
ренції, що містить цей текст;

третя стадія — згода на обов'язковість договору,
що може бути виражена підписанням, ратифікацією, при
йняттям, затвердженням або приєднанням у залежно
сті від порядку, передбаченого в самому договорі.

Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій:

призначення уповноважених для ведення перего
ворів;

пред'явлення і перевірка повноважень;

узгодження тексту договору;

обговорення і прийняття тексту договору;

аутентифікація (парафування) договору;

підписання договору;

заява застережень;

ратифікація договору;

обмін і депонування ратифікаційних грамот;

промульгація (опублікування) договору;

реєстрація договору в ООН.

У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язково, щоб укладання кожного договору проходило всі названі стадії. Це залежить від форми договору і від домовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикладом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрідним, спрощеним засобом укладання міжнародного

договору, при якому угода оформляється шляхом обміну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, незважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність таких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Віденської конвенції).

Питання про стадії укладання міжнародного договору тісно пов'язане із правом на участь держав в укладанні міжнародного договору. Право на участь поширюється на всі перераховані стадії. Воно існує незалежно від визнання держави або його уряду іншими учасниками. Виняток полягає у випадку, коли ООН оголошує незаконним режим, встановлений у країні з порушенням права народів і націй на самовизначення і який представляє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх договорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але для того щоб договори могли запроваджуватися в життя, сторони повинні визнавати одна одну, принаймні, у тому обсязі, що необхідний для здійснення договірних постанов. З припиненням договору таке визнання анулюється. Спільна участь у багатосторонньому договорі не означає офіційного взаємного визнання. У практиці застосовувалися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застереження робилися, наприклад, арабськими державами у відношенні Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосторонніх договорів. У такому випадку договір між відповідними державами не діє.

Наявність дипломатичних або консульських відносин не служить необхідною умовою для участі в будь-

168

169

/>/>якій із стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.

Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укладанні договорів, визначення відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулюються внутрішньодержавним правом держав, насамперед їхніми конституціями. У міжнародних організацій цей порядок визначається їхніми статутами.

Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації повинен мати на це відповідні повноваження. Певні посадові особи в силу своїх функцій вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (exofficio). До них належать:

глави держав;

глави урядів;

міністри закордонних справ.

Віденські конвенції (статті 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє державу, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу, без пред'явлення повноважень. Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між державою і країною, що представляється, у якій він акредитований. Проте для підписання договору йому необхідні спеціальні повноваження.

Отже, у переважній більшості випадків органи держави, укладаючи міжнародні договори, діють через спеціально на це уповноважених осіб. Для цього їм видаються особливі документи, що називаються повноваженнями. У повноваженнях засвідчується право на ведення переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження мо-

жуть видаватися не на всі стадії укладання договору, а, наприклад, тільки на ведення переговорів без права підписання договору. Повноваження на ведення переговорів самі по собі не дають права на підписання договору. Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержавного права. Компетентний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процедури Віденської конференції ООН з права договорів установлювалося, що повноваження представникам держав повинні бути видані главою держави, главою уряду або міністром закордонних справ.

Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Представники держав при міжнародній організації або при однім із її органів можуть без повноважень приймати текст договору в цій організації або органі (стаття 7 Віденської конвенції 1986 року).

Повноваження повинні пред'являтися на початку переговорів. У них указуються: прізвище, ім'я і по батькові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі вказується те коло питань, у відношенні яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті або інші дії (наприклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у роботі конференцій і т.д.). Окремого повноваження на парафування не видається. Воно охоплюється повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях повинно відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.

У випадку, коли делегація уповноважена вести переговори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях указується: «… на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».

170

171

У тих випадках, коли підписання угоди супроводжується застереженням, воно повинно бути включене в текст повноважень.

Якщо під час підписання того або іншого міжнародного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання документів про наступне продовження дії даного міжнародного договору в повноваження представника держави вписується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.

Коло осіб, які не потребують повноважень і вважаються такими, що представляють свою державу exofficio, відповідно до статті 7 Віденських конвенцій має розширене тлумачення. Так, у нього входять:

продолжение
--PAGE_BREAK--

а)глави держав, глави урядів і міністри закор
донних справ — із метою вчинення всіх актів, що
належать до укладання договору;

б)глави дипломатичних представництв — із ме
тою прийняття тексту договору між державою, що
акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;

в)представники, уповноважені державами пред
ставляти їх на міжнародній конференції або в якій-
небудь міжнародній організації, або однім із її орга
нів, — із метою прийняття тексту договору на
такій конференції, у такій організації або в такому
органі.

Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повноваження на підписання договору. Проте у випадку особливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників договору також можуть наділятися повноваженнями на підписання договору від імені держави. Прикладом може слугувати підписання главами урядів восьми соціалістичних держав Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той же час багато важливих міжнародних угод, укладених в період другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повноважень, exofficio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Пот-

172

сдамські угоди. На їхню справжність це ніяк не вплинуло.

Держави самі за своїм розсудом визначають уповноважених і склад делегацій на переговорах. Як правило, повноваження видаються тільки своїм громадянам. Але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американського генерала Д. Эйзенхауера підписати від імені Радянського уряду умови капітуляції Італії. У свою чергу, радянський представник був уповноважений урядами США й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.

При укладанні двосторонніх договорів учасники обмінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні багатосторонніх договорів повноваження здаються в секретаріат конференції або організації і ним перевіряються або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правилами процедури конференцій. Комітет подає на затвердження конференції свою доповідь, у якій констатується справжність (або недійсність) повноважень представників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преамбулі таких Міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні діяти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений особою, на те уповноваженою, або з порушенням повноважень, не породжує для держав ніяких правових наслідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках можуть видаватися тимчасові повноваження, направлені телеграмою, при цьому наприкінці телеграми вказується, що «справжні повноваження будуть подані додатково».

Від повноважень необхідно відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делега-

173

/>/>ції з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і звичайно до відома інших учасників він офіційно не доводиться. Тому договір, укладений у порушення інструкцій, не втрачає своєї юридичної дійсності і значення.

У статті 47 Віденської конвенції про право міжнародних договорів говориться про інструкції: «Якщо правомочність представника на вираження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного договору обумовлено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держави, що приймали участь в переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

Вироблення узгодженого тексту договору є першою обов'язковою стадією в процесі укладання міжнародного договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.

Сучасне міжнародне право встановлює певні принципи, що повинні дотримуватися під час переговорів з укладання міжнародних договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них належать:

принцип рівноправністі сторін;

неприпустимість дискримінації в запрошенні за
інтересованих учасників;

неприпустимість диктату і втручання у внутріш
ні справи.

Якщо договір готується в обстановці нерівноправності, неповаги суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом буде неминуче носити нерівноправний характер. Держава вправі відмовитися від переговорів у таких умовах.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору: а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багатосторонніх, договорів);

продолжение
--PAGE_BREAK--

174

б)міжнародні конференції;

в)міжнародні організації (при підготовці багато
сторонніх договорів).

Як правило, текст договору складається одним із цих засобів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.

Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипломатичні представництва держав, що домовляються. Через них ведуться попередні переговори, обмін думками по основних пунктах проекту майбутнього договору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вестися за допомогою посилання спеціальних делегацій

(місій).

Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій проект договору. У ході переговорів вони поступово, у результаті врахування взаємних інтересів, погоджуються. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародного договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладений, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.

Підготовці проектів важливих міжнародних договорів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акту НБСЄ, між його майбутніми учасниками в березні 1975 року були проведені консультації. Попередня домовленість може фіксуватися в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'язання сторін укласти на його основі якийсь інший договір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну листами між главами урядів або держав.

Другою важливою формою переговорів з укладання міжнародного договору є міжнародні конференції пов-

175

/>/>поважних представників держав. Особливість цієї форми полягає в тому, що їй передує попередня організаційна підготовка, а процес укладання договору підпорядкований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.

Зазвичай міжнародними конференціями називаються форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів називаються просто переговорами.

Сучасна міжнародна практика виробила і таку форму міжнародних конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заінтересовних держав (наприклад, у рамках НБСЄ (нині: ОБСЄ), зони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).

Усе більше поширення в міжнародній практиці одержує розробка текстів багатосторонніх договорів у міжнародних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема органами ООН. Так, проект договору про принципи діяльності держав у космічному просторі, спочатку розроблявся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу, конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації пакти про права людини — Комісією з прав людини, угоди, що кодифікують міжнародне право, — Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародн права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, що пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті в якості Міжнародних конвенцій, серед них: чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року та ін.

Значну роботу з підготовки міжнародних конвенцій у даний час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо велика кількість конвенцій підготовлена і прийнята Міжнародною організацією

176

праці (МОП) — більше 130 конвенцій. Серед них: конвенції про заборону примусової праці, заборону дискримінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці підлітків та ін. Ряд конвенцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (В003), Міжнародної морської організації (ММО) та ін.

Прийняття тексту міжнародного договору виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою котрої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.

Двосторонні угоди і договори з невеликим числом держав приймаються одноголосно всіма державами, що беруть участь у переговорах. Так, наприклад, був прийнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одноголосності застосовувався в усіх випадках.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Пізніше в зв'язку з появою великого числа держав тексти міжнародних договорів на широких міжнародних конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила процедури не передбачали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).

Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській конференції 1958 року з морського права, Віденських конференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консульського права і права договорів. Але тоді рішення будь-якої більшості були не обов'язкові для незгодної з ними меншості.

В останні роки при прийнятті тексту договору був використаний принцип консенсусу — прийняття тексту договору без голосування на основі загальної згоди учасників форуму. Консенсус постав більш конструк-

177

/>/>/>тивним засобом досягнення угод по самих складних питаннях міжнародного життя і, отже, більш надійним шляхом забезпечення їхнього ефективного здійснення і виконання.

Консенсус припускає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних поступок, поваги суверенітету один одного, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рішень механічною більшістю голосів на конференції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення компромісу розблокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.

На конференціях прийняття тексту договору проходить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному комітеті, а потім на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті, приймається окремо, і тільки наприкінці конференції приймається договір у цілому.

Правила процедури визначають і форму голосування. Зазвичай воно провадиться підняттям рук або вставанням. У важливих випадках застосовується так зване поіменне голосування за алфавітом назв держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, котра визначається головою за жеребом. Результати такого голосування по окремій статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.

Прийняття тексту договору, складеного в міжнародній організації, відбувається відповідно до правил голосування, застосовуваним у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій прямо встановлюють процедуру прийняття розроблюваль-них ними договорів. Так, відповідно до статті 19 Статуту МОП, конвенції про працю приймаються двома третинами голосів присутніх на конференції делегатів.

Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвенцій передбачена в статутах ЮНЕСКО (стаття IV), ВООЗ (стаття 19) та ін.

У статутах же інших міжнародних організацій нічого не говориться про прийняття текстів розроблюваль-них ними міжнародних договорів і про процедуру такого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї й інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття текстів договорів, розроблених у цих органах. Відповідно до сформованої в Генеральній Асамблеї ООН практики, ці договори приймаються відповідно до процедури голосування, передбаченої для постанов з важливих питань, тобто більшістю в дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні (стаття 18 Статуту Організації Об'єднаних Націй).

Текст міжнародного договору на Генеральній Асамблеї приймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.

Після того як текст договору в результаті переговорів узгоджений і прийнятий, стає необхідним якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноважених. Процедура, за допомогою котрої прийнятий текст договору об'являється остаточним, називається встановленням автентичності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжнародного договору, тому що всякий уряд, перед тим, як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний текстуальний зміст.

Процедура встановлення автентичності тексту визначається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (стаття 10 Віденської конвенції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжнародного договору не виділялася окремо. Причина полягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових засобів укладання міжнародних до-

говорів, зокрема в органах і в рамках міжнародних організацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення автентичності його тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими.

В даний час застосовуються такі форми встановлення автентичності тексту міжнародних договорів:

парафування;

включення тексту договору в заключний акт між

продолжение
--PAGE_BREAK--народної конференції, на якій він був прийнятий;

.— включення тексту договору в резолюцію міжнародної організації;

— інша узгоджена процедура.

Крім того, якщо після прийняття тексту міжнародного договору має місце його підписання, у тому числі підписання adreferendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встановлення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору наче б то минає стадію встановлення автентичності тексту.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може належати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спеціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька — бути доказом остаточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою між уповноваженими. Парафування дозволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. У цьому акті полягає його основне значення. Але парафування, проте, не за-

міняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання міжнародного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день підписання, а не день парафування.

Слід мати на увазі, що парафування зазвичай застосовується при укладанні двосторонніх договорів.

В останні роки часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. У відношенні багатосторонніх договорів воно нерідко приймає форму резолюції якогось органу міжнародної організації або підписання тексту компетентним представником організації. Наприклад, у Міжнародній організації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, підписуються головою і генеральним директором МОП (стаття 19 Статуту МОП). У цьому випадку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).

На міжнародних конференціях тексти прийнятих договорів часто включаються в заключні акти конференцій у якості додатків, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акту не означає підписання перерахованих у ньому договорів, для чого потрібно спеціальний підпис. Підписання заключного акту означає лише встановлення автентичності прийнятого конференцією тексту міжнародного договору.

Представники держав, що ведуть переговори, займаються в ході їх тільки упорядкуванням тексту договору, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу — процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість наступає в результаті висловлення відповідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завершальною стадією його укладання.

/>Відповідно до статті 11 Віденської конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору може бути виражена:

підписанням договору;

обміном документами, що утворюють договір;

ратифікацією договору, його прийняттям, затверд
женням, приєднанням до нього або будь-яким іншим
способом, про який умовилися.

Згода держави на обов'язковість для неї договору може належати до частини договору, якщо це дозволено договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори передбачають таку можливість. Тоді допустима часткова ратифікація, затвердження, приєднання і т.д.

Що стосується підписання, то деякі юристи оспорюють можливість підписання тільки окремих частин договору. Віденська конвенція 1969 року в статті 17 не робить якихось застережень на цей рахунок. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'язковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір допускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при вираженні згоди ясно зазначено, до якого з цих положень ця згода належить. Можливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів, але ця практика не одержала широкого поширення.

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав Г.І. Тункін, донедавна підписання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте за останні десятиліття з'явилися договори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвенції, прийняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифікуються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стадією укладання договору, і, може бути, тому датою укладання договорів вважається день їхнього підписання.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу

182

тенденцію до того, що все більше число міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не передбачають їхньої ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випадках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підписання або ратифікація остаточною згодою на обов'язковість договору, слід вважати, що таким є підписання. На Віденській конференції 1968 року презумпція ратифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифікації або затвердженню, то підписання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цім випадку підписання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

воно надає право державі, що підписала договір,
учинити ратифікацію, затвердження і т.д.;

воно ставить за обов'язок державі утриматися
від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети,
доти, поки держава не висловить ясно свого наміру
не ставати учасницею цього договору.

Ще в 1926 році в справі про Верхню Сілезії Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо договір підлягає ратифікації, то зловживання державою, що підписала договір, своїми правами протягом періоду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.

В даний час обов'язок держав утримуватися після підписання договору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (стаття 18) і в договірній практиці.

Відповідно до статті 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави, якщо:

а)договір передбачає, що підписання має таку
силу;

б)іншим чином встановлена домовленість дер
жав, котрі беруть участь у переговорах, про те, що
підписання повинно мати таку силу;

183

/>/>/>в) намір держави додати підписанню таку силу витікає з повноважень її представника або було виражено під час переговорів.

Якщо ж договір уже набрав сили (або вступає внаслідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною державою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародного договору може бути:

остаточним;

неостаточним;

умовним (ad referendum).

Підписання adreferendumробиться представником за умови, що воно потребує наступного затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання adreferendumє саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.

Головна різниця між підписанням adreferendumі парафуванням полягає у такому:

у той час як підписання" adreferendumє засо
бом вираження згоди держави на обов'язковість для
неї договору, парафування як загальне правило об
межується встановленням автентичності тексту до
говору і не може бути перетворене в остаточне під
писання простим підтвердженням;

у той час як підтвердження підписання ad
referendumмає зворотну силу, тобто робить державу
стороною, що підписала договір, із моменту підпи
сання adreferendum, підписання, здійснене після па
рафування, зворотної сили не має;

розходження є і за формою: adreferendumне
здійснюється постановкою тільки ініціалів, як пара
фування. Тому на підписання ad referendum також
потрібні повноваження.

Підписання adreferendum, якщо воно підтверджується державою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється на основі принципу альтерната (чергування). Відповідно до нього, у екземплярі двостороннього договору, призначеного для даної держави, що домовляється, найменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору на мові даної держави поміщаються на першому місці. Для підписів першим місцем вважається місце під текстом із лівої сторони (у тексті арабською мовою — із правої) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, — верхнє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, підписи ставляться в зворотному порядку.

Альтернат є своєрідним вираженням принципу суверенної рівності всіх держав.

Під час підписання багатостороннього договору найменування держав і підписи уповноважених ставляться один під іншим у порядку латинського, російського або іншого алфавіту (вибір алфавіту роблять самі учасники).

Місце підписання договору визначається угодою сторін. Міжнародний договір може підписуватися одночасно в одному місці всіма державами, що взяли участь у переговорах, але може бути відкритий для підписання до певного терміну в різних місцях. Форма різночасного підписання багатосторонніх договорів стає переважною в сучасній договірній практиці.

Багатосторонні договори все частіше у своїх заключних статтях передбачають їхнє відкриття для підписання протягом певного терміну. Так, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів (стаття 8) говориться, що «дійсна конвенція відкрита для підписання… до ЗО листопада 1969 року у Федеральному міністерстві закордонних справ Австрійської Республіки, а після цієї дати і до ЗО квітня 1970 року — у центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку». У перший день, відкритий для підписання, 23 травня 1969 року, цю конвенцію підписало усього біля третини держав, що брали участь в переговорах.

184

185

/>/>Якщо багатосторонній договір складений у декількох примірниках і кожний має свого депозитарія, то для участі в договорі достатньо, щоб держава підписала будь-який із цих примірників.

Процес підписання міжнародного договору, навіть якщо він приймався на міжнародній конференції, не регулюється правилами її процедури. Це самостійна стадія укладання договору, що регулюється викладеними вище правилами міжнародного права і заключних статей самого договору, що підписується. Необхідно також відзначити, що підпис вважається дійсним, якщо уповноважений його поставив у відповідності зі своїми повноваженнями і якщо ці повноваження були дійсними. У противному випадку таке підписання недійсне.

Ратифікація (від латинського ratumfacere— робити остаточним) — це схвалення тексту міжнародного договору вищим органом державної влади.

Поняття ратифікації має внутрішньодержавний і міжнародний аспекти.

У внутрішньодержавному аспекті ратифікація являє собою регульований національним правом процес завердження міжнародних договорів вищими органами держави (див. статтю 9 Конституції України).

Під ратифікацією в міжнародному аспекті розуміється акт вищих органів держави, що виражає остаточне схвалення договору і згоду на його обов'язковість. Саме в такому плані ратифікація визначається Віденськими конвенціями і тому іменується «міжнародним актом» (стаття 44 Віденської конвенції 1969 року).

Ратифікація матеріально втілюється в двох різноманітних актах:

а)міжнародному — шляхом прийняття ратифі
каційної грамоти;

б)внутрішньодержавному — шляхом прийнят
тя національного нормативного акту (закону, указу
і т.п.).

Ці акти відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній.

Слід мати на увазі, що ратифікація не є обов'язковою стадією укладання міжнародного договору. Законодавство кожної держави встановлює, які договори підлягають обов'язковій ратифікації і якому органу держави надане право здійснення ратифікації.

У Комісії міжнародного права положення статті 12 початкового проекту статей про право договорів про те, що «у принципі міжнародний договір потребує ратифікації», зустріло серйозну критику більшості і не ввійшло в остаточний проект. Не одержало воно підтримки і на Віденській конференції з права договорів. Проте в тих випадках, коли міжнародний договір підлягає ратифікації, ця стадія є дуже важливою в процесі укладання договору. Оскільки ратифікація дається вищими органами держави, вона є вищою і найбільш авторитетною формою виразу її згоди на обов'язковість міжнародного договору.

У відповідності зі статтею 14 Віденських конвенцій: «Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо:

договір передбачає, що така згода виражається

продолжение
--PAGE_BREAK--ратифікацією;

іншим чином встановлено, що держави, які бе
руть участь у переговорах, домовилися про необхід
ність ратифікації;

представник держави підписав договір під умо
вою ратифікації; або

d)намір держави підписати договір за умови ра
тифікації випливає з повноважень її представника
або було виражено під час переговорів».
Відображаючи сучасну практику, Віденські конвен
ції поряд із ратифікацією в якості міжнародних актів,
що виражають згоду держави на обов'язковість для неї
договору, свідчать також про «прийняття* і «затверд
ження» (статті 2 і 11). У практиці ці терміни використо
вуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів
затвердження договору, або для позначення затверджен
ня в спрощеній у порівнянні з ратифікацією формі.

186

187

/>/>У Законі колишнього СРСР «Про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів» у статті 17 говорилося про затвердження (прийняття) міжнародних договорів СРСР, що не підлягають ратифікації. У такому ж значенні трактується це поняття в Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року. Проте стаття 7 цього Закону містить інверсійний механізм ратифікації. У ній зазначені міжнародні договори України, що підлягають обов'язковій ратифікації: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, про нейтралітет), загальноекономічні (про економічне і науково-технічне співробітництво), з фінансових питань, із питань позики та кредиту, територіальні; б) що стосуються прав і свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях) колективної безпеки; ґ) про військову допомогу і з питання направлення контингенту Збройних Сил України в іншу країну або допуску збройних сил закордонних держав на територію України; д) про історичну або культурну спадщину народу України; є) виконання яких обумовлює зміну чинних або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним договором.

Слід зазначити, що необхідність збереження інституту ратифікації визначається не тільки юридичними, але і політичними міркуваннями. Ратифікація дає можливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжнародного договору, проконтролювати дії, своїх уповноважених, а також підготувати суспільну думку. Іноді додатковий аналіз підписаного договору призводить до відмови держави від його ратифікації. Відмова від ратифікації не вважається порушенням міжнародного права.

За згодою сторін міжнародний договір ратифікується або з усіма додатками, або без них, про що вказується в ратифікаційній грамоті.

Структура ратифікаційної грамоти складається з трьох частин:

вступної частини — у ній вказується дата рати
фікації, її місце, орган, що здійснює ратифікацію,-укла
дачі грамоти;

основної частини — у ній міститься повний текст
міжнародного договору;

заключної частини, що власне і містить зобов'я
зання неухильно, у повному обсязі, чесно і сумлінно ви
конувати умови договору.

Вступ договору в силу залежить від декількох обставин. Міжнародний договір, що не підлягає ратифікації, набирає сили відразу ж після його підписання. При укладанні двосторонніх договорів, що підлягають ратифікації, — результатом такої дії є підготування ратифікаційної грамоти, що підписує глава парламенту за скріпленням (підписом) міністра закордонних справ — договір набирає сили після обміну контрагентами ратифікаційними грамотами. При ратифікації багатостороннього міжнародного договору ратифікаційні грамоти здаються на збереження депозитарію.

Депозитарієм називається хранитель ратифікаційних грамот держав-учасниць багатостороннього договору. Ним може бути держава, на території якої відбувалися переговори або підписання договору, або одна з держав-учасниць договору. Депозитарієм може бути одна або декілька держав, а також міжнародна організація або головна виконавча посадова особа такої організації. Депозитарій договору може бути зазначений у самому договорі.

До функцій депозитарію належать:

прийняття і збереження першотвору міжнарод
ного договору, ратифікаційних грамот, документів про
застереження;

одержання будь-яких підписів під договором;

інформування учасників договору про хід його
ратифікації і про вступ його в силу, якщо в договорі
цей механізм передбачений;

одержання і збереження актів, нотифікацій і по
відомлень;

188

189

/>/>виготовлення при необхідності копій договору;

ратифікаційних грамот, додатків до договору і т.д.

продолжение
--PAGE_BREAK--Приєднання до міжнародного договору є однією з форм

виразу згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Існує декілька тлумачень такого приєднання: деякі вчені думають, що приєднання до міжнародного договору є приєднання держави до певної частини міжнародного договору; інші вважають, що приєднання можливо лише до договору, що вже набрав сили, тобто держава, що приєднується, була відсутня серед початкових учасників, які підписали договір; новітня договірна практика свідчить, що право на приєднання існує незалежно від вступу договору в силу.

Вступ (приветуплення) у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно вказується порядок приєднання і держав, що можуть приєднатися.

Будь-який з учасників договору має право на застереження.

Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави.

Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що воно змінює положення договору у відносинах між державами й іншими учасниками договору, що зробили його. Застереження одного учасника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення проти застереження якогось учасника договору, висунуте іншим його учасником, перешкоджає вступу договору в силу між цими державами, якщо про це заявить держава, що заперечує.

Застереження зустрічаються тільки в багатосторонньому договорі. Право на застереження є суверенним правом кожної держави.

Віденська конвенція 1969 року передбачає, проте, перелік винятків, коли застереження може бути зроблено:

а)якщо договір прямо не забороняє застережен
ня;

б)якщо міжнародний договір підлягає ратифіка
ції, то застереження, зроблене під час підписання,
повинно бути відтворено в ратифікаційній грамоті;

в)якщо договір укладений між обмеженим чис
лом учасників або якщо з об'єкта і цілей міжнарод
ного договору слідує, що він повинний застосовува
тися між учасниками лише в цілому, то застережен
ня до нього потребує прийняття всіма учасниками
міжнародного договору, проте у випадках заперечен
ня проти застереження деяких учасників, воно не є
перешкодою для участі в ньому держави, що зроби
ла застереження.

У міжнародній практиці склалися підстави, що витікають із Віденських конвенцій, коли застереження зроблено бути не може:

дане застереження прямо заборонено договором;

застереження не входить у число допустимих за
договором;

застереження несумісне з об'єктом і цілями до
говору.

Слід мати на увазі, що якщо договір не передбачає інше, застереження може бути зняте державою, що його зробило, у будь-який час.

Міжнародний договір підлягає реєстрації й опублікуванню. Для цього, відповідно до статті 102 Статуту ООН, він направляється в Секретаріат ООН, що здійснює міжнародну реєстрацію договорів. Договори, не зареєстровані в ООН, не втрачають юридичної чинності, проте держава не вправі посилатися на них в органах системи ООН. Секретаріат ООН організує публікацію зареєстрованих договорів. Неопубліковані міжнародні договори не признаються органами міжнародного правосуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і посилатися на них сторони в суперечці не вправі.

Дотримання міжнародних договорів базується на найдавнішому принципі «Pacta sunt servanda» — договори мають бути дотримані. Цей принцип у результаті

190

191

/>свого багатовікового застосування, спочатку в сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержавних відносин і став одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Стаття 26 Віденської конвенції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися».

Таким чином, міжнародні договори повинні виконуватися:

а) неухильно — тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди входять зобов'язання учасника договору:

продолжение
--PAGE_BREAK--

виконувати його безвідмовно, при цьому він не
вправі посилатися на положення свого внутрішньо
го права в якості виправдання для невиконання їм
договору (див. статтю 27 Віденської конвенції 1969
року);

не відмовлятися в односторонньому порядку
від виконання міжнародного договору або робити
зміну (ревізію) міжнародного договору;

держава-учасниця договору не вправі уклада
ти договори, що суперечать зобов'язанням, раніше
прийнятим по інших договорах;

б) сумлінно — тобто виконувати договір точно, у відношенні його об'єкта, мети, змісту, термінів, якості, місця виконання (див. статті 18, 26 Віденської конвенції 1969 року).

Крім того, слід враховувати, що розірвання дипломатичних або консульських відносин між державами не може бути основою для звільнення від обов'язків міжнародного договору.

Застосування міжнародних договорів містить у собі такі поняття:

а)зворотну силу міжнародних договорів;

б)територіальну сферу його дії;

в)конкуренцію міжнародних договорів та інші
питання.

Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладеного договору не мають зворотної сили й обо-

в язкові для кожного учасника у відношенні всієї його території, якщо не обговорене інше..

Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам договору за взаємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до вступу договору в силу.

По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держа-, ви-учасниці. Міжнародному праву відомі договори, що належать до території, котра не є державною територією учасників (наприклад, договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.).

Дія договору в часі припускає хронологічні межі його дії.

Зазвичай міжнародний договір діє:

а)до закінчення зазначеного в ньому терміна (зви
чайно договори укладаються на досить тривалі тер
міни — десять або двадцять років);

б)до настання певних подій, зазначених у догово
рі, досягнення яких є метою договору.

За терміном дії міжнародні договори розрізняють у такий спосіб:

1.Міжнародний договір, укладений на певний строк
(терміновий міжнародний договір):

а)умовно-визначений договір, тобто договір, укла
дений на певний строк, — у договорі встановлюється
термін його дії. Проте тут одночасно є специфіка:
якщо після закінчення терміну такого міжнародно
го договору сторони не зроблять ніяких заяв, то до
говір продовжує діяти. До таких договорів належать,
наприклад, двосторонні договори України з Грузією,
України з Литвою про правову допомогу і правові
відносини у цивільних і кримінальних справах, укла
дені на п'ятилітній термін у 1995 році;

б)міжнародний договір із невизначеним термі
ном, тобто договір, у якому строк його дії не зазначе
ний, і він діє доти, поки одна зі сторін не заявить про
його денонсацію.

2.Безстроковий міжнародний договір, що у силу свого

192

193

характеру не може мати певного терміну (наприклад, догорір про мир).

3. Особливі за строками міжнародні договори, тобто такі договори, у котрих спочатку термін їхньої дії не встановлюється з указівкою того, що такий строк буде встановлений у майбутньому.

До закінчення терміну дії договір може бути продовжений (пролонгований).

Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжнародного договору, що заснований на домовленості його учасників або закладається в самий текст міжнародного договору. Продовження терміну дії договору відбувається автоматично (на 5-10 років при наявності вказівки про це в самому договорі) — автоматична пролонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (при відсутності заперечень учасників договору).

Віденські конвенції передбачають підстави припинення дії міжнародного договору:

До прямих підстав належать ті обставини, коли
є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у
цьому випадку дія договору припиняється в цілому
з указівкою причин (наприклад, Варшавський дого
вір 1949 року);

До непрямих належать ті обставини, коли заці
кавлена сторона здійснює своє право вважати договір
таким, що втратив дію.

Спільними підставами припинення дії договору є:

згода сторін для заміни міжнародного договору
на новий договір;

закінчення терміну дії міжнародного договору;

припинення дії міжнародного договору в зв'язку
з досягненням цілей, поставлених у договорі;

денонсація міжнародного договору;

припинення існування одного із суб'єктів міжна
родного договору;

неможливість виконання договору;

—застереження про обставини, що змінилися, — так
звані регулятивні умови (наприклад, міжнародний до
говір був розрахований на мирний час, але почалася
війна);

—невиконання договору однією зі сторін.
До умов недійсності договору відносять:
абсолютну недійсність (незначність) договору і від
носну недійсність (оспоримість) договору.

Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-учасниць, від того, оголосили вони його недійсним або ні. Такий договір із самого початку його укладання (adinitio) є недійсним.

Віденська конвенція 1969 року перераховує такі підстави, що дозволяють вважати договір недійсним:

якщо укладання договору явилося результа
том загрози силою або її застосування в порушення
принципів міжнародного права;

якщо в момент укладання договір суперечить
основним принципам міжнародного права.

У Віденській конвенції також указуються такі підстави, на які може посилатися сторона, що оспорює дійсність договору:

якщо держава уклала договір під впливом об
лудних дій іншої держави, що приймала участь в
переговорах (стаття 49);

якщо згода держави на обов'язковість для і я
договору була виражена в результаті прямого або
непрямого підкупу її представника іншою державою,
що приймала участь в переговорах (стаття 50);

якщо згода держави на обов'язковість для неї
договору була виражена в результаті примусу її пред
ставника діями або загрозами, спрямованими проти
нього (стаття 51);

якщо під час підписання договору була допу
щена помилка, котра стосується факту або ситуації,
що, по припущенню держави, яка заявила, існували
при укладанні договору і являли собою суттєву ос
нову для її згоди на обов'язковість для неї договору
(стаття 48);

194

195

/>/>/>5) якщо було допущене порушення положення внутрішнього права, що стосується компетенції укладати договори, за умови, що порушення було явним, об'єктивно очевидним для будь-якої держави (стаття 46).

Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше ніж за згодою всіх його учасників із метою пристосування договору до нових обставин або поліпшення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Антарктику 1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд договору.

Денонсація — це правомірне припинення дії міжнародного договору на умовах, передбачених у самому договорі. Приблизне формулювання механізму денонсації, що закріплюється в договорі, може бути приблизно наступним: «Цей договір буде діяти протягом десяти років із моменту вступу в силу. Договір буде залишатися в силі на наступні п'ятилітні періоди, якщо одна з Договірних Сторін не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Договірній Стороні про свій намір його денонсувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї зі сторін про припинення дії міжнародного договору відповідно до умов, передбачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оскаржена. Характерними ознаками денонсації є:

суворо визначений порядок, закріплений у дого
ворі;

своєчасне, встановлене договором попередження;

хронологічні рамки (термін), у межах яких одна
зі сторін може заявити попередження;

вказівка на термін після зробленого попереджен
ня, коли договір припинить свою дію.

Міжнародному праву відомо анулювання міжнародного договору. Анулюванням називається оголошення

196

однією зі сторін про свою відмову виконувати укладений нею договір. Як правило, така одностороння відмова міжнародним правом не допускається, вважається дією неправомірною. Проте якщо друга сторона в договорі зумисне і систематично порушує договір, не виконує свої обов'язки за договором, він може бути анульований. У такому випадку при належному мотивуванні й обгрунтуванні, анулювання не буде являтися протиправним.

Тлумачення договору — це встановлення справжнього смислу й змісту договору на підставі з'ясовування дійсної узгодженої волі і намірів сторін у момент укладання договору, що дається або самими сторонами, або уповноваженими ними на те органами й особами з метою найбільш повного і точного виконання умов договору.

У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення договорів:

офіційне (юридично обов'язкове для сторін);

доктринальне (для учасників договору не має обо
в'язкового значення).

Доктринальне тлумачення можуть давати авторитетні вчені, дипломати, державні діячі, висловлюючи свою особисту думку з якого-небудь питання.

Офіційне тлумачення підрозділяється на:

1)автентичне — яке дається учасникам догово
ру й обов'язкове для них у якості результату взаєм
ної згоди сторін;

2)судове (казуальне),— яке дається на прохання
сторін судовими або арбітражними органами. Воно
обов'язкове тільки для учасників договору і тільки у
даній суперечці, на розгляд якої сторони дали згоду.
Відомі й інші засоби тлумачення договорів: грама
тичне, логічне, систематичне й історичне.

197

/> продолжение

--PAGE_BREAK--5. Законодавство України про міжнародні договори

У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти:

Конституція України від 28 червня 1996 року;

Закон України від 22 грудня 1993 року «Про між
народні договори»;

Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;

—Постанова Кабінету Міністрів України від 17 чер
вня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про
порядок укладання, виконання і денонсації міжнарод
них договорів України міжвідомчого характеру» та ін.

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодержавний, але і міжнародний аспект.

Одним з суттєвих аргументів, що підтверджують такий міжнародний аспект, стала конституційна регламентація міжнародних договорів України, що визначає її правове поводження на міжнародній арені.

У статті 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Тут же міститься положення про те, що укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливо тільки після внесення відповідних змін у Конституцію України.

Якщо ці положення можна назвати статутарними, то інші статті Конституції України містять у собі положення, що, швидше за все, мають процесуальний характер. Так, стаття 26 Конституції містить вказівку на те, що права, свободи, а також обов'язки іноземців і апатридів, що знаходяться в Україні на законних підставах, можуть бути обмежені міжнародними договорами України; стаття 32 Конституції закріплює повноваження Верховної Ради України на надання у встановлений термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів

198

України і денонсацію міжнародних договорів України; у статті 106 Конституції закріплені права Президента України на ведення переговорів і укладання міжнародних договорів України. Нарешті, у статті 151 Конституції України закріплені права Конституційного Суду України на надання висновку про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться у Верховну Раду України для дачі згоди на їхню обов'язковість.

Слід зазначити, що, виходячи з конституційних положень, міжнародні договори однозначно є частиною національного законодавства України. Це витікає і з Закону України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України», відповідно до якого укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Проте з зазначених положень не можна зробити висновок про те, чи володіють норми міжнародного договору (тобто по суті норми міжнародного права) пріоритетом стосовно норм національного законодавства. Закладений у Конституції і Законі механізм їхньої імплементації (трансформація у формі прямої рецепції) включає їх у національне законодавство та нівелює їхню пріоритетність.

Слід мати на увазі, що в поточному законодавстві України укладений інший механізм імплементації. Наприклад, у Законі України «Про «внесення змін і доповнень у Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року, і інших закріплене положення про те, що якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що визначені дійсним Законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

У профільному Законі України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» одночасно містяться обидва механізми імплементації. У його статті 17 закріплено, що:

199

/>—укладені і належним чином ратифіковані між
народні договори України складають невід'ємну части
ну національного законодавства України і застосову
ються в порядку, передбаченому для національного за
конодавства;

—якщо міжнародним договором України, укладан
ня якого відбулося у формі закону, встановлені інші
правила, ніж ті, що передбачені законодавством Украї
ни, то застосовуються правила міжнародного договору
України.

Таким чином, у наявності колізія, що потребує роз'яснення Конституційного Суду України. Необхідно розв'язати питання про допустимість пріоритету міжнародного договору над внутрішньодержавним (національним) законом або про допустимість пріоритету норм міжнародного права над нормою внутрішньодержавного права.

У блок національного законодавства, що регламентує порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України, входить Закон України «Про міжнародні договори України», прийнятий Верховною Радою України 22 грудня 1993 року. Саме в цьому законодавчому акті, у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, докладно розроблені і закріплені положення профільного характеру, що характеризують сприйняття Україною норм права міжнародних договорів, а також національні особливості такого сприйняття.

Відповідно до Преамбули Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» установлює порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України. Він застосовується до всіх міжнародних договорів України — міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їхньої форми і на-

продолжение
--PAGE_BREAK--

200

йменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами, інші форми і найменування міжнародних договорів).

У цьому законі поняття «укладання міжнародного договору України» застосовується в розширювальному і багатоаспектному смислі й охоплює ведення переговорів із метою підготування тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору або встановлення його автентичності і вираження згоди на обов'язковість міжнародного договору для України.

Відмінною рисою даного нормативно-правового акта, що підтверджує його профільний характер, є системна класифікація міжнародних договорів України, дана в статті 2 Закону. Відповідно до неї міжнародні договори України укладаються з іноземними державами і міжнародними організаціями від імені:

а)України;

б)Уряду;

в)міністерств і інших центральних органів дер
жавної виконавчої влади.

Від імені України укладаються міжнародні договори:

а)політичні, територіальні, мирні;

б)що стосуються прав і свобод людини;

в)про громадянство;

г)про участь України в міждержавних спілках та
інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), си
стемах колективної безпеки;

д)про військову допомогу і щодо направлення кон
тингенту Збройних Сил України в іншу країну або
допуску збройних сил іноземних держав на терито
рію України;

є) про використання території і природних ресурсів України;

ж) яким за згодою Сторін надається міждержавний характер.

Від імені Уряду укладаються міжнародні договори з економічних, торгових, науково-технічних та інших питань, що стосуються його компетенції.

201

/>Від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України укладаються міжнародні договори з питань, що стосуються їхньої компетенції.

Процесуальні стадії укладання міжнародних договорів України в основному не відрізняються від аналогічних стадій, що випливають із Віденської конвенції 1969 року, але мають свою національну специфіку.

Так, пропозиції з укладання міжнародних договорів України представляються Уряду України Міністерством закордонних справ України (МЗС України). Інші міністерства і центральні органи державної виконавчої влади представляють Уряду України пропозиції з укладання міжнародних договорів України разом із Міністерством закордонних справ України або за узгодженням із ним.

Порядок представлення пропозицій про укладання міністерствами й іншими центральними органами державної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідомчого характеру визначається Урядом України… У таких пропозиціях обґрунтовується необхідність укладання міжнародного договору, визначаються можливі політичні, правові, матеріальні та фінансові наслідки його укладання, вказуються суб'єкти виконання міжнародного договору, пропонується склад делегації або представник України для ведення переговорів, прийняття тексту міжнародного договору або встановлення його автентичності. До них додається проект міжнародного договору й у разі потреби проект рекомендації делегації або представника України.

Уряд України розглядає внесені пропозиції і не пізніше ніж у десятиденний термін представляє їх разом із відповідними висновками Президенту України, а по договорах, укладених від імені Уряду України, приймає рішення про укладання такого договору Україною.

Пропозиції з укладання міжнародних договорів України, що встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться у законодавстві України, представляються в Уряд України за згодою з Міністерством юстиції України (стаття 3 Закону України від 22 грудня 1993 року).

202

У відповідності зі статтею 4 Закону від 22 грудня 1993 року рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються:

стосовно договорів, що укладаються від імені Укра
їни, — Президентом України;

стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
України, — Урядом України;

стосовно договорів, що укладаються від імені мі
ністерств та інших центральних органів державної ви
конавчої влади України, — у порядку, встановленому
Урядом України.

В Україні є свої відмінності в сфері визначення і надання повноважень на укладання міжнародного договору (стаття 5 Закону від 22 грудня 1993 року).

Так, ведення переговорів про підготування тексту міжнародного договору, прийняття його тексту або встановлення його автентичності та підписання міжнародного договору України здійснюється лише уповноваженими на те особами.

Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень у силу займаної посади.

Глава дипломатичного представництва України в іноземній державі або глава представництва України при міжнародній організації мають право вести без спеціальних повноважень переговори про укладання міжнародного договору України відповідно з державою перебування або в рамках відповідної міжнародної організації.

Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України даються:

стосовно договорів, що укладаються від імені Укра
їни, — Президентом України;

стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
України, — Урядом України або з його доручення —

МЗС України;

—стосовно договорів міжвідомчого характеру —
відповідним міністерством або іншим центральним

203

органом державної виконавчої влади разом із МЗС України.

Делегація або представник України, наділені повноваженнями відповідно до дійсного Закону, зобов'язані вести переговори або здійснювати інші дії згідно наданих їм повноважень і з урахуванням рекомендацій МЗС України. Ці суб'єкти, за узгодженням із МЗС України, представляють Президенту України або Уряду України звіт про виконання даних їм рекомендацій. Звіт повинен містити висновки про наступні дії України щодо укладання міжнародного договору.

Ратифікація міжнародного договору, на особливостях якої ми зупинялися, також здійснюється на основі цього профільного закону.

У ньому ж регламентований порядок затвердження міжнародних договорів України, що не потребують ратифікації.

Він здійснюється:

стосовно договорів, що укладаються від імені Укра
їни, — Президентом України. Рішення Президента
України про затвердження міжнародного договору Укра
їни приймається у формі указу;

стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
України, — Урядом України. Рішення Уряду України
про затвердження міжнародного договору України при
ймається у формі постанови;

—затвердження міжнародних договорів України
міжвідомчого характеру провадиться в порядку, визна
чуваному Урядом України (ст. 9 Закону від 22 грудня
1993 року).

Рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їхнє прийняття приймаються:

стосовно договорів, що потребують ратифікації, —
Верховної Радою України у формі законів;

стосовно договорів, що не потребують ратифікації,
і приєднання до яких або прийняття яких провадиться
від імені України, — Президентом України у формі
указу;

204

— стосовно договорів, що не підлягають ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені Уряду України, — Урядом України у формі

постанови.

Рішення про приєднання до міжнародних договорів міжвідомчого характеру або їхнього прийняття приймаються в порядку, визначуваному Урядом України.

У разі, коли міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання, згода на обов'язковий характер його положень виражається у формі підписання міжнародного договору уповноваженою на це особою.

Профільний характер Закону України 1993 року «Про міжнародні договори України» підтверджує і детальну регламентацію основних положень з виконання міжнародних договорів України, що включають у себе дотримання і забезпечення їх виконання, загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України і заходи, що приймаються у разі порушення міжнародного договору України іншими його учасниками.

У відповідності зі статтею 12 Закону 1993 року міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно принципу сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб і інші учасники двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів, у яких бере участь Україна, точно виконували свої зобов'язання, що випливають із цих договорів. Президент України й Уряд України вживають заходів із забезпечення виконання міжнародних договорів України (стаття 13).

У статті 14 Закону закріплено, що міністерства й інші центральні органи державної і виконавчої влади України, Уряд Автономної Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких належать питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують виконання зобов'язань, узятих за міжнародними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, що випливають із таких договорів

205

для Української Сторони, і за виконанням іншими учасниками міжнародних договорів і зобов'язань.

Ці органи, а також підприємства, установи й організації зобов'язані надавати Міністерству закордонних справ України інформацію, що стосується виконання міжнародних договорів України.

Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України здійснює МЗС України. За вимогою органів, що застосовують міжнародні договори України, МЗС України повинний надати офіційну інформацію щодо питань, що виникають у зв'язку з виконанням міжнародного договору України. У разі неналежного виконання зобов'язань, узятих на себе за міжнародними договорами Українською Стороною, МЗС України інформує про це Президента України або Уряд України для прийняття необхідних заходів (стаття 15).

У разі порушення зобов'язань за міжнародним договором України іншими його учасниками МЗС України, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Автономної Республіки Крим за узгодженням із МЗС України представляють Президенту України або Уряду України пропозиції про прийняття необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права. У разі суттєвого порушення міжнародного договору України іншими його учасниками, а також в інших випадках, передбачених нормами міжнародного права, такий договір може бути денонсований у порядку, встановленому даним Законом (стаття 16).

На відміну від Віденської конвенції 1969 року, Закон України 1993 року містить відмінні положення по опублікуванню міжнародних договорів України, що мають національні особливості. Але з питання реєстрації міжнародних договорів України положення цих двох документів збігається (стаття 80 Віденської конвенції і 21 Закону України продолжение

--PAGE_BREAK--1993 року).

Договори, що вступили в силу для України, — ратифіковані договори і договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснено на підставі рішень

206

відповідно Верховної Ради України або Президента України, договори, що вступили в силу з моменту підписання їх Президентом України, публікуються в «Відомостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради України «Голос України» й у «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Договори, що вступили в силу для України, міжнародні договори, що не потребують ратифікації, затвердження, прийняття або приєднання відповідно Верховної Радою України або Президентом України, а також договори, прийняття або приєднання до яких було здійснено на підставі рішень Уряду України, публікуються в «Зібранні постанов Уряду України» і в газеті Уряду України. В даний час міжнародні договори України публікуються в «Офіційному віснику України».

Порядок опублікування міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, що вступили в силу, визначається Урядом України.

Якщо міжнародний договір України має автентичний текст державною мовою України, — публікується автентичний текст на державній мові України. У випадку, коли міжнародний договір України не має автентичного тексту на державній мові України, — публікується один з автентичних текстів іноземною мовою, а також офіційний переклад на державну мову України, здійснений МЗС України.

Реєстрація міжнародних договорів, що вступили в силу для України, здійснюється МЗС України в Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй і у відповідних органах інших міжнародних організацій.

Оригінали текстів міжнародних договорів України зберігаються в МЗС України. Порядок збереження міжнародних договорів України міжвідомчого характеру визначається Урядом України.

У Законі України 1993 року докладно розроблений механізм денонсації міжнародних договорів України. Пропозиції про денонсацію міжнародних договорів України представляються МЗС України, іншими міністерствами і відомствами Уряду України відповідно до

207

/>порядку, установленого для внесення пропозицій про укладання міжнародного договору. Уряд України вносить відповідні пропозиції Президенту України або Верховній Раді України.

Денонсація міжнародних договорів України здійснюється законом України, указом Президента України, постановою Уряду України. Денонсація міжнародних договорів України, ратифікованих Верховною Радою України, договорів, прийняття або приєднання до яких було здійснено на підставі рішень Верховної Ради України, здійснюється Верховною Радою України у формі закону.

Слід зазначити, що Верховна Рада України, у відповідності зі своїми повноваженнями, на практиці здійснює денонсацію міжнародних договорів. Так, 14 жовтня 1998 року парламент України прийняв Закон України «Про денонсацію Гарантійної угоди (Проект розвитку енергоринку України) між Україною і Європейським банком реконструкції та розвитку».

Територіальні міжнародні договори України й інші міжнародні договори України денонсуються законом України, що приймається двома третинами голосів народних депутатів від фактичної кількості народних депутатів України, повноваження яких визнані і не припинені достроково у встановленому законом порядку.

Денонсація міжнародних договорів України, що укладені Президентом України, котрі не потребують ратифікації, прийняття або приєднання Верховної Радою України, провадиться Президентом України у формі указу. Денонсація міжнародних договорів, укладених Урядом України і не потребуючих ратифікації, прийняття або приєднання Верховної Радою України, провадиться Урядом України. Денонсація міжнародних договорів України міжвідомчого характеру провадиться в порядку, обумовленому Урядом України.

Верховна Рада України протягом тридцяти днів повинна бути проінформована про укладання і припинення

208

міжнародних договорів України, стосовно котрих ратифікація або денонсація не передбачені.

Література:

Венская конвенция о праве международных дого
воров. Комментарий. — М., 1997.

Евинтов В.И. Многоязычные договоры в совре
менном международном праве. — К., 1981.

Лукашук И.И. Стороны в международных дого
ворах. — М., 1966.

Талалаев А.Н. Международные договоры в совре
менном мире.— М., 1973.

Талалаев А.Н. Право международных договоров.
Общие вопросы. — М., 1980.

Талалаев А.Н. Право международных договоров.
Действие и применение договоров. — М., 1985.

Тиунов О.И. Принцип соблюдения договоров в
международном праве. — Пермь, 1976.

Ульянова Н.Н. Общие многосторонние договоры в
современных международных отношениях. — К., 1981.

Черкес М.Е. Международное право: Учебное по
собие. — Одесса, 1998.

продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ 9

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1. Історичні аспекти створення міжнародних організацій

Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційно-правових форм міждержавного співробітництва є міжнародні організації.

Міжнародні організації є основною інституціональ-ною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування.

Хоча в сучасному своєму розумінні міжнародні організації як правовий феномен виникли наприкінці XIX— початку XXстоліть, коли потреби світового розвитку обумовили необхідність створення постійно діючих колективних міждержавних органів, в історії людської цивілізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Так, у Древній Греції в VIстолітті до нашої ери були створені перші постійні міжнародні об'єднання — симмакїї й амфіктіо-нії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із загальними святилищем, казною,

210

правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедемин-ська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фер-мопільська амфіктіонія, у яку входили 12 громад Середньої Греції і Фессалії.

Ці об'єднання стали прообразами майбутніх міжнародних організацій. Недарма Ф.Ф. Мартене у своїй праці «Сучасне міжнародне право цивілізованих народів» підкреслював, що «хоча ці союзи і були викликані спеціально релігійними цілями, але справляли свою дію взагалі на зносини між грецькими державами: подібно іншим соціальним чинникам, вони зближували народи і пом'якшували їхню замкнутість».

Досвід розвитку перших міждержавних міжнародних організацій пов'язаний із створенням у XIVстолітті Ганзейського союзу — торгового і політичного союзу північно-німецьких міст на чолі з містом Любеком, що формально проіснувало до 1669 року. Союз здійснював посередницьку торгівлю між Західною, Північною і Східною Європою, йому належала торгова гегемонія в Північній Європі. Завдяки широким торговим і політичним зв'язкам, постійному поширенню кількості членів союзу, у число яких входило і російське місто Новгород, Ганзейський союз справив значний вплив на соціальний розвиток німецьких земель і до XVIстоліття вивів із стану середньовічного варварства всю Північну Німеччину.

Виникнення міжнародних організацій у XIXстолітті стало відображенням і результатом становлення об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства. Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні організації наділяються власною компетенцією і повноваженнями. Створені в 1865 році Всесвітній телеграфний союз і в 1874 році Всесвітній поштовий союз стали першими універсальними міжнародними організаціями, що мають постійну структуру. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці.

Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй,

211

/>/>створена в 1919 році відповідно до положень Версаль-ської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року.

Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років. Спочатку статут організації був підписаний 44 державами, у тому числі 31 державою, що приймала участь у війні на стороні Антанти або приєдналася до неї (Австралією, Бельгією, Болівією, Бразилією, Великобританією, Гаїті, Гондурасом, Грецією, Індією, Італією, Канадою, Китаєм, Кубою, Ліберією, Нікарагуа, Новою Зеландією, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сіамом, США, Еквадором, Югославією, Південно-Африканським Союзом, Чехословаччиною, Уругваєм, Францією, Хіджазом /у 1916-1925 роках — формально незалежне королівство, із 1925 року входить у Саудівську Аравію/, Японією), і 13 державами, що дотримувалися нейтралітету в ході війни (Аргентиною, Венесуелою, Данією, Іраном, Іспанією, Колумбією, Нідерландами, Норвегією, Парагваєм, Сальвадором, Чилі, Швецією, Швейцарією). Хоча комісію з вироблення статуту Ліги Націй очолював президент США В. Вільсон, згодом США його не ратифікували і не ввійшли в число членів цієї організації.

Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розвиток співробітництва між народами та гарантія їхнього миру і безпеки». Основними органами організації були: Асамблея (у її роботі брали участь усі члени Ліги Націй; сесії Асамблеї проходили щорічно у вересні), Рада Ліги Націй (спочатку складалася з 4 постійних членів — представників Великобританії, Італії, Франції та Японії і 4 непостійних членів; згодом склад і число членів Ради змінювалися) і постійний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем. Всі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедурних питань, повинні були прийматися одноголосно.

212

Ліга Націй визнавала, що усяка війна «цікавить Лігу в цілому», і остання повинна вживати всіх заходів для збереження миру. За вимогою будь-якого члена Ліги Націй негайно скликалася Рада. У разі виникнення конфлікту між членами Ліги Націй вони повинні були піддатися його розглядові або третейським судом, або Радою. У разі, якщо якийсь член Ліги вдавався до війни всупереч прийнятим на себе зобов'язанням, то інші члени організації зобов'язувалися негайно порвати з ним усякі торгові і фінансові відносини, а Рада повинна була запропонувати різним заінтересованим урядам виставити той або інший контингент військ, призначених для підтримки поваги до зобов'язань Ліги Націй.

При Лізі Націй на правах автономних організацій були створені Постійна палата міжнародного правосуддя, Міжнародна організація праці й інші організації. Основні органи Ліги Націй розташовувалися в Женеві (Швейцарія).

У перші роки свого існування Ліга Націй була одним із центрів організації боротьби проти Радянської держави, що, проте, активно брала участь у конференціях, які проходили під егідою цієї організації, і нарадах з роззброювання, вносячи пропозиції, спрямовані на реальне розв'язання цієї найважливішої міжнародної проблеми.

Під прикриттям Ліги Націй на початку 20-х років XXсторіччя був зроблений у формі роздачі мандатів поділ колоній між державами-переможцями. Ліга Націй робила численні спроби згладити гострі протиріччя між головними її учасниками на основі антирадян-ської змови. У 1926 році членом Ліги Націй стала Німеччина. У 1931 році Японія, будучи членом Ліги Націй, напала на Китай, але реальної протидії з боку Ліги Націй агресор не побачив — усе обмежилося лише її «рекомендаціями». У 1933 року Німеччина і Японія вийшли з цієї організації, щоб одержати повну свободу дій для підготовки нової війни.

У середині 30-х років, у зв'язку з наростанням військової загрози з боку фашистських режимів Німеччи-

213

/>/>ни, Італії та мілітаристської Японії, ЗО держав-членів Ліги Націй, з ініціативи французької дипломатії, звернулися до СРСР із пропозицією про вступ у цю організацію. 18 вересня 1934 року СРСР вступив у Лігу Націй і зайняв постійне Місце в її Раді, незважаючи на те, що проти його прийняття голосували Нідерланди, Португалія і Швейцарія. Вступаючи в Лігу Націй, СРСР розраховував, що в умовах виходу з організації найбільш агресивних держав йому вдасться хоч до деякої міри зашкодити розв'язанню війни. При цьому Радянський уряд попередив усіх учасників організації, що він не приймає на себе відповідальність за їхні попередні рішення і договори, укладені без участі СРСР.

Найважливішими питаннями, що обговорювалися у Лізі Націй із 1934 до 1939 років, були: італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936 роки); порушення Німеччиною Версальського (1919 рік) і Локарнського (1925 рік) договорів у зв'язку з ремілітаризацією нею Рейнської зони в 1936 року; італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939 роки); захоплення Німеччиною Австрії (1938 рік) і інші. У ці роки позиція західних держав, що прагнули направити фашистську агресію проти СРСР, визначила безпомічність Ліги Націй, що не зуміла провести жодного ефективного заходу проти держав-агресорів.

Водночас і сам СРСР не був прикладом дотримання своїх міжнародних зобов'язань. За розв'язану ним у 1939-1940 роках війну з Фінляндією він 14 грудня 1939 року рішенням Ради був виключений із Ліги Націй. З цього часу діяльність цієї організації фактично припинилася, формально ж Ліга Націй припинила своє існування в квітні 1946 року відповідно до рішення спеціально скликаної Асамблеї.

Хоча Ліга Націй не змогла справитися зі своїм основним статутним завданням, пов'язаним насамперед із запобіганням Другій світовій війні і з мирним врегулюванням міжнародних конфліктів, вона зіграла свою історичну роль, котра полягає в тому, що ця організація стала прообразом міжнародної універсальної організа-

214

ції світового співтовариства — Організації Об'єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.

продолжение

--PAGE_BREAK--2. Поняття і види міжнародних організацій

Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації:

—членство трьох і більше держав.

При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних задач;

—повага суверенітету держав-членів організації і
невтручання у внутрішні справи.

Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

—створення відповідно до міжнародного права.

215

/>Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам juscogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;

—заснування на основі міжнародного договору.

Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як суб'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Проте в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним членом багатьох міжнародних рибальських організацій;

—здійснення співробітництва в конкретних галу
зях діяльності.

Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галузях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

216

—наявність відповідної організаційної структури
(постійні органи і штаб-квартира).

Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради. Адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

наявність прав і обов'язків організації. Особливі
стю компетенції міжнародної організації є те, що її права
й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-
нів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-
членів не може почати дій, що торкаються інтересів
своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в
загальній формі закріплюються в її установчому акті,
резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між
організаціями. Ці документи встановлюють і закріп
люють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер
діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути
нею реалізовані. Держави також вправі заборонити
організації почати ті або інші дії, і організація не може
перевищити свої повноваження;

самостійні міжнародні права й обов'язки органі

продолжение
--PAGE_BREAK--зації.

Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, відмінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації

/>автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї державами-членами;

—установлення порядку прийняття рішень і їх
ньої юридичної чинності.

Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціально розробленій процедурі. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:

міжнародні міжурядові організації (ММУО) —
організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме
їм держави делегують певну частину своїх суверен
них прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих ор
ганізацій залишається обмеженою, тому що вони ді
ють у рамках тільки тих повноважень, що передали
їм держави;

міжнародні неурядові організації (МНУО) — ор
ганізації, утворювані міжнародною громадськістю з
метою встановлення міжнародного співробітництва з ак
туальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декількох підставах:

За предметом діяльності — політичні, економіч
ні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань
охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.

За колом учасників:

універсальні — їхніми членами є практично всі
держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних
Націй);

регіональні — їхніми членами є держави певного
географічного регіону світу (наприклад, Організація Аме
риканських держав);

—субрегіональні — їхніми членами є групи держав
усередині географічного регіону (наприклад, Організа
ція Чорноморського економічного співробітництва);

—міжрегіональні — у їхній роботі беруть участь
держави різних географічних регіонів світу (наприклад,
Організація з безпеки і співробітництва в Європі, чле
нами якої є як європейські держави, так і держави Се
редньої Азії).

3.За порядком приймання нових членів:

відкриті — відповідно до статутних документів
їхнім членом може бути будь-яка держава;

закриті — конкретні учасники цих організацій і
їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних
документах таких міжнародних організацій.

4.За сферами діяльності:

організації з загальною компетенцією — вони
вправі розглядати будь-яке питання міжнародного
життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);

організації зі спеціальною компетенцією — коло
аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їх
ніх статутних документах і стосується певної сфери між
народного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).

5.За цілям і принципам діяльності:

правомірні — вони створюються відповідно до між
народного права;

протиправні — вони створюються з порушенням
загальновизнаних норм міжнародного права з цілями,
що суперечать інтересам міжнародного миру і міжна
родної безпеки.

У МНУО можна виділити певні ознаки міжнародних організацій (створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО діляться на такі групи:

політичні, ідеологічні, соціально-економічні, проф
спілкові організації;

жіночі організації, а також організації з охорони
родини і дитинства;

218

219

—заснування на основі міжнародного договору.

—здійснення співробітництва в конкретних галу
зях діяльності.

216

—наявність відповідної організаційної структури
(постійні органи і штаб-квартира).

самостійні міжнародні права й обов'язки органі
зації.

217

—установлення порядку прийняття рішень і їх
ньої юридичної чинності.

Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:

У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декількох підставах;

За предметом діяльності — політичні, економіч
ні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань
охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.

За колом учасників:

універсальні — їхніми членами є практично всі
держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних
Націй);

218

— міжрегіональні — у їхній роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії).

3.За порядком приймання нових членів:

відкриті — відповідно до статутних документів
їхнім членом може бути будь-яка держава;

4.За сферами діяльності:

5.За цілям і принципам діяльності:

правомірні — вони створюються відповідно до між
народного права;

—політичні, ідеологічні, соціально-економічні, проф
спілкові організації;

—жіночі організації, а також організації з охорони
родини і дитинства;

219

/>/>/>молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвіт
ні організації;

організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення;

організації місцевих (регіональних) влад. Слід, про
те, мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є
тільки ММУО. Таким чином, міжнародна міжурядова
організація — це добровільне об'єднання суверенних
держав або міжнародних організацій, створене на осно
ві міждержавного договору або резолюції міжнародної
організації загальної компетенції для координації ді
яльності держав у конкретній галузі співробітництва,
що має відповідну систему головних і допоміжних ор
ганів, що володіє автономною волею, відмінною від воль
її членів.

Особлива значимість діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільш складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі — права міжнародних організацій. Норми права міжнародних організацій — є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій — однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є установчі документи міжнародних організацій. Сюди ж входять Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій та ін.

Проте, незважаючи на те, що міжнародні організації, що є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності воль держав, що беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правове становище, діяльність організації,

220

взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

продолжение

--PAGE_BREAK--3. Правосуб'єктність міжнародних організацій

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, виступаючий від імені усіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки при такій передумові, як відзначав В. Мо-равецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс.

На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи:

а)правоздатність, тобто здатність мати права й
обов'язки;

б)дієздатність, тобто здатність організації своїми
діями здійснювати права й обов'язки;

в)здатність брати участь у процесі міжнародної
правотворчості;

1г) здатність нести юридичну відповідальність за

свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація володіє тільки властивим їй обсягом правосуб'єктності, межі якої визначені насамперед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті,

221

/>/>/>що передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).

Як уявляється, до найбільш важливих критеріїв пра-восуб'єктності міжнародних організацій можна віднести такі:

1.Визнання якості міжнародної особистості з боку
суб'єктів міжнародного права.

Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'язуються шанувати права й обов'язки відповідної міжурядової організації, їхню компетенцію, коло повноважень, наділяти організацію та її співробітників привілеями й імунітетами і т.д. Крім того, відповідно до установчого акту всі міжурядові організації є юридичними особами: держави-члени наділяють їх правами й обов'язками в такому обсязі, у якому це необхідно для виконання їхніх функцій.

Про визнання за ММУО якості міжнародної особистості з боку інших ММУО свідчить ряд фактів:

участь ряду ММУО більш високого рангу в роботі
інших ММУО (наприклад, Європейський Союз є членом
багатьох ММУО);

укладання ММУО між собою угод загального (на
приклад, про співробітництво) або конкретного харак
теру (про виконання окремих заходів). Право на укла
дання таких міжнародних договорів передбачено стат
тею 6 Віденської конвенції про право договорів між
державами і міжнародними організаціями або між між
народними організаціями від 21 березня 1986 року.

2.Наявність відособлених прав і обов'язків.

Сенс цього критерію правосуб'єктності ММУО означає їхню специфічну особливість: ММУО мають такі права й обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків держав і можуть бути здійснені тільки на міжнародному рівні. Наприклад, у Статуті ЮНЕСКО перераховані такі обов'язки організації: а) сприяння зближенню і взаємному розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів інформації; б) заохочення розвитку

222

народної освіти і поширення культури; в) допомога у збереженні, збільшенні і поширенні знань.

3.Право на вільне виконання своїх функцій.
Сутність даного критерію полягає в тому, що кожна

ММУО має свій установчий акт (у формі статутів, конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями), правила процедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй сукупності складають внутрішнє право організації.

Вільне і самостійне виконання ММУО своїх функцій містить у собі такі чинники:

при виконанні своїх функцій ММУО виходять із
компетенції, що розуміється, тобто вони вправі надава
ти їй розширювальне тлумачення;

при виконанні своїх функцій ММУО вправі всту
пати у певні правовідносини з державами, що не є їхні
ми членами. Наприклад, ООН забезпечує, щоб держави,
що не є її членами, діяли відповідно до принципів, ви
кладених в статті 2 Статуту, оскільки це може вияви
тися необхідним для підтримання міжнародного миру
і безпеки;

ММУО самостійно реалізують розпорядження
норм, що складають їх внутрішнє право;

ММУО вправі створювати будь-які допоміжні ор
гани, що необхідні для виконання функцій організації;

ММУО вправі самостійно приймати правила про
цедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад,
організація має право вимагати у свого члена пояснен
ня, якщо він не виконує рекомендації з проблем її діяль
ності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого
члена, що має заборгованість по внесках.

4.Право на укладання договорів.

Таке право, як відзначалося раніше, належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності — однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнародного права.

Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повноважень ММУО вправі укладати угоди публічно-правово-

223

/>/>/>го, приватно-правового або змішаного характеру. Правом на укладання міжнародного договору володіє кожна міжнародна організація, що випливає з положень Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що міжнародна організація має таку правоздатність укладати договори, що необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей.

5. Участь у створенні норм міжнародного права. Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування.

Правотворча діяльність МНУО володіє рядом особливостей: по-перше, будь-яка норма, що міститься в прийнятих міжнародною організацією рекомендаціях, правилах і проектах договорів, повинна бути визнана державою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави.

Слід мати на увазі, що правотворчість ММУО має свої межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної організації індивідуальний, то обсяг, види і напрямки її правотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжнародній організації в сфері правотворчості, можна виявити тільки на основі детального аналізу її установчого акту.

У міжнародній доктрині щодо основ для правотвор-чого процесу міжнародної організації є дві позиції. Одні автори думають, що міжнародна організація вправі розробляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, якщо про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотвор-чий потенціал міжнародної організації повинний базуватися на її установчому акті. Таким чином, якщо міжнародна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися

224

ними. Так, К. Скубишевський думає, що для того, щоб організація могла схвалювати норми права інші, ніж норми внутрішнього права, вона повинна мати для цього явні повноваження, що містяться в її статуті або в іншому договорі, укладеному державами-членами.

Водночас аналіз правотворчої практики міжнародних організацій показує, що позиція першої групи авторів носить більш прагматичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про правомочність їх схвалювати норми міжнародного права. Але вони, проте, приймають активну участь на всіх стадіях правотворчого процесу.

Слід особливо підкреслити, що правотворча діяльність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком погоджуватися з цілями такої організації.

Крім цього, справедливою є думка щодо того, що правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права. Це випливає з положень преамбули і статей 1 і 13 Статуту ООН. Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності міжнародної організації є і те, що вироблювані в такий спосіб норми повинні відповідати загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права.

Звідси для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак:

правотворчість міжнародної організації правомір
на тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на
прогресивний розвиток міжнародного права;

правотворчість в повному обсязі властива тільки
тим міжнародним організаціям, що мають міжнарод
ну правосуб'єктність;

міжнародні організації мають тільки такі обсяг і
напрямки правотворчості, як це передбачено в їх уста
новчих актах.

6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-

225

/>якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших — національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації. Так, наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей (ст. 105 Статуту).

7. Право на забезпечення виконання норм міжнародного права.

Наявність такого права в ММУО, в основі якого лежать повноваження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний характер організацій стосовно держав-членів і є однією з важливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже відзначалося, основними засобами є інститути міжнародного контролю і відповідальності, включаючи застосування санкцій.

Контрольні функції ММУО здійснюються в основному двома засобами:

1.Шляхом надання доповідей державами-чле
нами.

2.За допомогою спостереження й обстеження кон
трольованого об'єкта або ситуації на місці.
Надання доповідей державами-членами є найбільш

поширеною формою контролю. Наприклад, Статут ЮНЕСКО зобов'язує кожну державу-члена подавати Організації в ті терміни й у тій формі, що визначає Генеральна конференція, доповіді, що містять відомості про закони, положення і статистичні дані, що стосуються його установ і діяльності в галузі освіти, науки і культури, а також про виконання рекомендацій і конвенцій Генеральної конференції (ст. VIII).

Міжнародно-правові санкції, що можуть застосовуватися міжнародними організаціями, більшість авторів підрозділяють на дві групи:

а) санкції, здійснення котрих припустимо всіма

міжнародними організаціями;

226

б) санкції, право на застосування яких мають тільки певні організації. До санкцій першої групи, зокрема, належать:

призупинення членства в організації;

виключення з організації;

відмова в членстві;

виключення із міжнародного спілкування по пев
них питаннях співробітництва.

Застосування санкцій, віднесених до другої групи, залежить від цілей, виконуваних даною організацією. Наприклад, Рада Безпеки ООН із метою підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, відповідно до статті 42 Статуту ООН, управі застосовувати примусові дії повітряними, морськими або сухопутними силами. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.

Слід мати на увазі, що ММУО надане право приймати особисту участь у розв'язанні спорів, що виникають у них з іншими суб'єктами міжнародного права — державами й іншими ММУО. При розв'язанні спорів вони вправі вдатися до тих же мирних засобів розв'язання спорів, які звичайно використовують первинні суб'єкти міжнародного права — суверенні держави.

8. Міжнародно-правова відповідальність.

Виступаючи на міжнародній арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність.

Політична відповідальність організації може наступити у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та державами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.

227

Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, перебору грошових сум і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщаються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад за необгрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

продолжение

--PAGE_BREAK--4. Організація Об'єднаних Націй: історія створення, правовий статус, головні органи

Створення Організації Об'єднаних Націй. Першим кроком до створення ООН стала союзницька декларація, підписана в Лондоні 12 червня 1941 року, у якій союзники зобов'язалися «працювати разом, з іншими вільними народами, як у війні, так і в мирі».

14 серпня 1941 року президентом Сполучених Штатів Америки Франкліном Делано Рузвельтом і прем'єр-міністром Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії (далі: Сполучене Королівство) Уїнстоном Черчіллем був підписаний документ, у якому вони запропонували звід принципів міжнародного співробітництва в підтримці миру і безпеки. Документ, підписаний під час зустрічі «десь на морі», відомий як Атлантична хартія.

1 січня 1942 року представниками 26 союзних держав, що воювали проти країн «осі», була підписана Декларація Об'єднаних Націй, у якій вони заявили про підтримку Атлантичної хартії. У цьому документі вперше була офіційно використана назва «Об'єднані Нації», запропонована президентом Рузвельтом.

У декларації, підписаній в Москві ЗО жовтня 1943 року в ході спеціальної конференції (Московська конференція), уряди Радянського Союзу, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Китаю закликали до якнайшвидшого створення міжнародної організації для підтримки миру і безпеки.

Ця мета була знову підтверджена на зустрічі керівників Сполучених Штатів Америки, СРСР і Сполуче-

228

ного Королівства на зустрічі в Тегерані 1 грудня 1943 року (Тегеранська конференція).

Перші контури ООН були окреслені на конференції в особняку, відомому за назвою «Думбартон-Окс», у Вашингтоні. На двох серіях засідань, що проходили з 21 вересня до 7 жовтня 1944 року, Сполучені Штати Америки, Сполучене Королівство, СРСР і Китай домовилися про цілі, структури і функції цієї організації.

11 лютого 1945 року після зустрічей у Ялті (Ялтинська конференція) Рузвельт, Черчілль і Сталін заявили про свою рішучість заснувати «загальну міжнародну організацію для підтримки миру і безпеки».

25 квітня 1945 року делегати від 50 країн зібралися в Сан-Франциско на Нараду Об'єднаних Націй із питань міжнародних організацій (Конференція в Сан-Франциско). Делегати підготували Статут із 19 глав і 111 статей, що був одноголосно прийнятий 25 червня 1945 року., Наступного дня делегати підписали його в будинку Меморіалу ветеранів війни.

24 жовтня 1945 року Статут ООН ратифікований п'ятьма постійними членами Ради Безпеки, більшістю інших держав, що підписали його, і набрав сили. Таким чином, Організація Об'єднаних Націй була створена, а 24 жовтня стало днем ООН.

З початку 1946 року починають створюватися й активно діяти основні органи ООН:

10 січня 1946 року в Центральному залі Вестмінс-терського палацу в Лондоні відкривається перша Генеральна Асамблея, на якій було представлено 51 державу; 17 січня 1946 року у Вестмінстерському палаці вперше збирається Рада Безпеки і приймає свої правила процедури;

24 січня 1946 року Генеральна Асамблея приймає першу резолюцію. її головні теми: мирне використання атомної енергії та ліквідація атомної й інших видів зброї масового знищення;

1 лютого 1946 року Трюгве Чи (Норвегія) стає першим Генеральним Секретарем ООН;

229

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея приймає Загальну декларацію прав людини;

24 жовтня 1949 року закладений перший камінь теперішнього будинку Центральних установ ООН у Нью-Йорку.

Організація Об'єднаних Націй і її органи п'ять разів удостоювалися Нобелевської премії миру:

1954 рік: Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (УВКБ ООН) за допомогу біженцям у Європі;

1965 рік: Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ) за допомогу в порятунку життя дітей у всьому світі;

1969 рік: Міжнародна організація праці (МОП) за досягнуті успіхи у встановленні норм, що захищають права працюючих і забезпечують їх безпеку;

1981 рік: Управління Верховного комісара ООН у справах біженців за допомогу біженцям в Азії;

1988 рік: сили Організації Об'єднаних Націй з підтримки миру за миротворчі операції.

Крім того, Нобелевської премії миру в зв'язку з діяльністю ООН були визнані гідними:

1945 рік: Кордел Халл, колишній державний секретар Сполучених Штатів Америки, за керівну роль у створенні ООН;

продолжение
--PAGE_BREAK--

рік: лорд Джон Бойд Орр, Великобританія, пер
ший генеральний директор Продовольчої та сільсько
господарської організації (ФАО);

рік: Ральф Бунче, Сполучені Штати Америки,
посередник ООН у Палестині, за керівну роль в укла
данні угод про перемир'я, підписаних у 1949 році Ізра
їлем, Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією;

1957 рік: Лестер Пірсон, колишній державний секретар Канади, голова Генеральної Асамблеї, за роботу на благо справи миру протягом усього життя і за керівну роль у зусиллях ООН із врегулювання кризи навколо Суецького каналу;

1961 рік: Даг Хаммаршельд, Швеція, Генеральний Секретар ООН, за допомогу у врегулюванні кризи в Конго;

230

1974 рік: Шон Макбрайд, Ірландія, Комісар ООН по Намібії.

Завдання, цілі і принципи ООН знайшли своє закріплення в Статуті організації, підписаному 26 червня 1945 р. у Сан-Франциско.

Преамбула до Статуту Організації Об'єднаних Націй містить таке:

«Ми, народи об'єднаних націй, сповнені рішучості

врятувати прийдешні покоління від лихоліть вій
ни, що двічі в нашому житті принесла людству невимов
не горе,і

знову затвердити віру в основні права людини, у
гідність і цінність людської особистості, у рівноправ
ність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і ма
лих націй, і

створити умови, при яких можуть дотримуватися
справедливість і повага до зобов'язань, що випливають
із договорів та інших джерел міжнародного права, і

сприяти соціальному прогресу та поліпшенню умов
життя при більшій свободі, і в цих цілях — виявляти
толератність і жити разом, у мирі один з одним, як доб
рі сусіди, і

об'єднати наші сили для підтримки міжнародно
го миру і безпеки, і

забезпечити прийняттям принципів і встановлен
ням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інак
ше, ніж у спільних інтересах, і

використовувати міжнародний апарат для спри
яння економічному і соціальному прогресу всіх наро
дів, вирішили об'єднати наші зусилля для досягнення
цих цілей.

Відповідно до цього наші відповідні уряди через представників, які зібралися в місті Сан-Франциско, що пред'явили свої повноваження, знайдені в належній формі, погодилися прийняти дійсний Статут Організації Об'єднаних Націй і дійсним засновують міжнародну організацію за назвою «Об'єднані Нації».

У статті 2 Статуту ООН закріплені демократичні принципи цієї організації:

231

/>суверенна рівність членів ООН;

сумлінне виконання ними зобов'язань за Стату
том ООН;

розв'язання міжнародних спорів тільки мирними
засобами;

відмова від погрози силою або її застосування в
будь-яких цілях, несумісних із Статутом ООН;

обов'язок членів ООН надавати їй усемірну допо
могу в усіх діях, що здійснюються відповідно до Стату
ту, і утримуватися від допомоги державам, проти яких
ООН приймає примусові заходи;

забезпечення Організацією Об'єднаних Націй та
кого положення, щоб держави, що не входять в ООН, у
разі потреби діяли відповідно до її Статуту;

невтручання ООН у внутрішні справи держав.

Членство в ООН. Членами ООН можуть бути миролюбні держави, що приймуть на себе зобов'язання, котрі містяться в Статуті, і які, на думку ООН, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Початковими членами ООН була 51 держава.

Прийом нових членів в ООН провадиться за рекомендацією Ради Безпеки Генеральною Асамблеєю більшістю в 2/3 голосів. У тому ж порядку провадиться виключення з ООН держав, що систематично порушують Статут, і призупинення здійснення прав і привілеїв, що випливають із членства в ООН, стосовно держав, проти яких ООН уживає заходів превентивного або примусового характеру.

Головні органи ООН. Статут ООН до числа головних органів відносить Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Генеральна Асамблея — сесійний орган ООН — складається з представників усіх держав-членів. В даний час членами ООН за станом на 1 травня 2000 року є 188 держав світу (у вересні 1999 року в члени ООН прийняті острівні держави Кирибаті, Науру і Тонга).

Генеральна Асамблея має право обговорювати будь-які питання, що входять у компетенцію ООН. Вона упо-

232

вноважена розглядати загальні принципи міжнародного співробітництва в справі підтримки миру і безпеки, включаючи проблему роззброювання. Проте будь-яке питання, по котрому необхідно почати дії, до і після його обговорення Генеральною Асамблеєю повинно бути передане Раді Безпеки, тому що вона є єдиним органом ООН, уповноваженим приймати рішення щодо таких дій. Чергові сесії Генеральної Асамблеї проводяться 1 раз у рік. В міру необхідності можуть проводитися також спеціальні сесії Генеральної Асамблеї, що скликаються Генеральним секретарем за вимогою Ради Безпеки або більшості членів ООН. На сесіях кожний член ООН може бути представлений делегацією, що складається не більш ніж із п'яти делегатів і п'яти заступників, кожна делегація має один голос.

На кожній черговій сесії створюється сім головних комітетів, у роботі яких можуть брати участь представники всіх держав-членів ООН: Комітет з політичних питань і питань безпеки (Перший комітет) — цей комітет займається в основному питаннями роззброювання; Спеціальний політичний комітет — у нього передаються політичні питання, що входять у компетенцію Першого комітету; Комітет з економічних і фінансових питаннь (Другий комітет);

Комітет з соціальних, гуманітарних питань і питань культури (Третій комітет); Комітет із питань міжнародної опіки і територій, що не самоуправляються (Четвертий комітет); Комітет з адміністративних і бюджетних питань (П'ятий комітет); Комітет з правових питань (Шостий комітет). Генеральна Асамблея може також утворювати тимчасові або постійні допоміжні органи (наприклад, подібним способом створена Комісія з роззброювання, Конференція ООН з торгівлі і розвитку і Комісія ООН з міжнародного права).

Генеральна Асамблея на своїх сесіях приймає постанови, рішення і рекомендації. Постановами іменуються акти, прийняті Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки, що звернені до держав-членів і нагадують їм про їхні права й обов'язки. Постанови можуть

233

/>прийматися і з питань прийняття або виключення держав з організації. Відповідно до статті 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організує дослідження і робить рекомендації членам ООН із метою сприяння міжнародному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивному розвитку міжнародного права та його кодификації, а також сприяння міжнародному співробітництву в галузі економічній, соціальній, культури, освіти і т.д. Рішення Генеральної Асамблеї, відповідно до пункту 2 статті 18 Статуту ООН, приймаються з важливих питань (рекомендації відносно миру і безпеки, вибори непостійних членів Ради Безпеки, прийом нових членів Організації, призупинення прав та привілеїв членів ООН) більшістю в 2/3 присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні членів Асамблеї.

Рада Безпеки. Являє собою найважливіший постійно діючий орган ООН, що складається з 15 членів: 5 із них — Росія, СІЛА, Великобританія, Франція і Китай — є постійними, а 10 — непостійними, що обираються Генеральною Асамблеєю на термін 2 роки (5 членів щорічно).

Місця непостійних членів Ради Безпеки розподіляються в такий спосіб: від Азії й Африки — 5 членів; від Східної Європи — 1 (у 1999 році Україна була обрана непостійним членом Ради Безпеки), від Латинської Америки і Карибського моря — 2, від Західної Європи, Канади, Нової Зеландії й Австралії — 2.

На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. її рішення, прийняті у встановленому порядку, обов'язкові для держав — членів ООН, що зобов'язані підпорядковуватися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх.

Рада Безпеки: уповноважена розслідувати будь-які спори або ситуації, що можуть викликати міжнародні спори, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки; робити рекомендації щодо процедури або методів врегулювання таких спорів; розробляти плани створення системи регулювання озброєнь;

234

визначати наявність загрози миру або акту агресії і робити рекомендації про заходи, що слід прийняти; робити рекомендації щодо прийому нових членів і виключення з ООН, умов, на яких держави можуть стати учасниками Статуту Міжнародного Суду, і про призначення Генерального секретаря; вибирати разом із Генеральною Асамблеєю членів Міжнародного Суду; здійснювати в «стратегічних районах» функції ООН з опіки; представляти щорічні і спеціальні доповіді Генеральній Асамблеї.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань можуть бути прийняті дев'ятьма голосами будь-яких членів Ради. При виборах членів Міжнародного Суду достатньо навіть восьми голосів будь-яких членів Ради Безпеки. Для ухвалення рішення з усіх інших питань потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки.

Для здійснення Радою Безпеки своїх функцій у підтримці міжнародного миру і безпеки держави-члени зобов'язуються надавати в її розпорядження в разі потреби збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу.

Роль ООН і, зокрема, Ради Безпеки, у підтримці миру і забезпеченні міжнародної безпеки зводиться до здійснення таких основних заходів:

Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на
попередження виникнення спорів між сторонами, недо
пущення переростання існуючих спорів у конфлікти й
обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

Миротворчість — це дії, спрямовані на те, щоб
схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином
за допомогою таких мирних засобів, що передбачені в
главі VIСтатуту ООН.

Підтримка миру — це забезпечення присутності
ООН в даному конкретному районі, що зв'язане з розгор
танням військового і/або поліцейського персоналу ООН,
а нерідко і цивільного персоналу.

Миробудівництво в конфліктний період — це дії,
спрямовані на запобігання спалаху насильства між кра-

235

/>/>/>/>/>їнами і народами після ліквідації конфлікту або конфліктної ситуації.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю: 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно терміном на З роки. Таким чином, склад Ради обновляється щорічно на 1/3, причому член Ради, який вибуває, може бути переобраний на новий термін.

Обрання відбувається в такому порядку: 6 членів — від держав Східної Європи; 13 — від держав Західної Європи й інших держав; 11 — від держав Азії; 14 — від держав Африки; 10 — від держав Латинської Америки. Кожний член ЭКОСОР має одного представника.

Рада має за мету сприяння розвитку міжнародного співробітництва в економічній і соціальній галузях. Вона здійснює дослідження й складає доповіді з міжнародних питань. Чергові сесії проводяться два рази в рік, рішення приймаються простою більшістю. Органами Ради є три сесійних комітети (економічний, соціальний і координаційний), шість постійних комітетів (з технічної допомоги, з неурядових організацій, з промислового розвитку, з житлового будівництва, з планування, з використання з метою розвитку досягнень науки і техніки), функціональні комісії (з народонаселення, з прав людини, з права жінок, з наркотичних засобів). При ЭКОСОР мають консультативний статус більше 600 неурядових організацій із питань, що входять у компетенцію ЭКОСОР.

Рада з опіки була створена для надання допомоги Генеральній Асамблеї в здійсненні міжнародної системи опіки. За Статутом ООН Рада з опіки повинна включати: а) держави, що управляють територіями під опікою; б) постійних членів Ради Безпеки, що не мають територій під опікою, і в) членів Ради з опіки, що обираються Генеральної Асамблеєю на три роки.

Основною метою Ради з опіки було досягнення всіма підопічними територіями самоврядування і незалежності або в якості суверенних держав, або шляхом вільного приєднання до сусідніх незалежних держав. У листо-

236

паді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій — території Тихоокеанські острови (Палау), керованої США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необхідності.

Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд діє на основі Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду ООН, що є невід'ємною частиною Статуту. Держави — не члени ООН також можуть брати участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, обумовлених у кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Суд складається з 15 незалежних суддів, обраних із числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам, запропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або тих, хто є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права. При цьому в складі Суду не може бути двох громадян тієї самої держави. Члени Суду діють в особистій якості і не є представниками держави свого громадянства. Вони також не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов'язків і не вправі присвячувати себе ніякому іншому заняттю фахового характеру. При виконанні судових обов'язків члени Суду користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Держави представляють список кандидатур у члени Суду Генеральному секретареві ООН. Члени Суду обираються на роздільних засіданнях Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки. Термін повноважень суддів — дев'ять років, при цьому кожні три роки переобираються п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'ятьох суддів. Слід враховувати, що стороною в справі, що розбирається Судом, може бути тільки держава. Фізичні та юридичні особи звертатися в Суд не вправі. До ведення Суду належать усі справи, передані йому сторонами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними конвенціями. За загальним правилом, юрисдикція Суду факультативна, що означає, що Суд

237

/>/>/>вправі розглядати конкретні спори за участю тієї або іншої держави тільки з її згоди. Проте держави можуть робити заяви про визнання для себе обов'язкової юрисдикції Суду.

Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди). Це, проте, не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях у всіх випадках, коли Суд знайде це, бажаним. Голова і Секретар Суду повинні мешкати в місці перебування Суду. З часу створення Міжнародного Суду в 1946 р. держави представили на його розгляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних висновків були зажадані міжнародними організаціями.

Секретаріат — постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін. На Секретаріат у цілому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та інших матеріалів.

Генеральний секрета'р призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'язків Генеральний секретар і персонал не повинні запитувати або одержувати указівок від яких-небудь урядів. Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за правилами, що встановлюються Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Секретаріат і визначення її умов провадиться на договірній основі, з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сумлінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік, є міжнародними громадянськими службовцями.

Першим Генеральним секретарем ООН, як уже відзначалося, був Трюгве Чи (Норвегія), що займав цю посаду з 1946 по 1953 роки. Даг Хаммаршельд (Швеція)

238

був Генеральним секретарем із 1953 року до його загибелі в авіаційній катастрофі в Африці в 1961 році. Протягом 1961-1971 років цю посаду займав У Тан (Бірма, нині іменована Мьянмою). Потім його замінив Курт Вальдхайм (Австрія), що займав цю посаду з 1972 до 1981 року. Хав'єр Перес де Куельяр (Перу) став на посаду 1 січня 1982 р. і виконував її до кінця 1991 року. Бутрос Бутрос Галі (Єгипет) був Генеральним секретарем із січня 1992 до грудня 1996 року. Наприкінці 1996 року Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки ООН призначила Генеральним секретарем ООН Кофі Аннана (Гана) на період із 1 січня 1997 до 31 грудня 2001 року.

продолжение

--PAGE_BREAK--5. Спеціалізовані органи Організації Об'єднаних Націй з прав людини.

Виходячи з гуманітарної домінанти, що лежить в основі всієї діяльності Організації Об'єднаних Націй, вважається необхідним розглянути спеціалізовані органи ООН з права людини.

1. Верховний комісар ООН у справах біженців.

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом виявлення сприяння урядам і, за згодою відповідних урядів, приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації указаних біженців або їхньої асиміляції в нових країнах.

Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона носить гуманітарний і соціальний характер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і категорій біженців. Відповідно до визначення,

239

/>що міститься в Статуті УВКБ, біженцями є ті особи, що у силу цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань перебувають за межами країни своєї громадянської приналежності і не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися таким захистом через острах піддатися гонінням.

УВКБ здійснює свої програми допомоги цілком за рахунок добровільних внесків урядів і коштів із приватних джерел.

Верховний комісар слідує керівним директивам, що даються йому Генеральною Асамблеєю або Економічною і Соціальною Радою.

Верховний комісар забезпечує захист біженців, піклування про яких входить у компетенцію його Управління, шляхом:

сприяння укладанню і ратифікації міжнародних
конвенцій про захист біженців, спостереження за вико
нанням цих конвенцій і пропозиції необхідних попра
вок до них;

сприяння за допомогою спеціальних угод з уря
дами виконанню будь-яких заходів, що мають своєю
метою полегшення становища біженців і скорочення
числа біженців, що потребують захисту;

сприяння урядовим і приватним зусиллям, спря
мованим на заохочення добровільної репатріації біжен
ців або їхньої асиміляції в нових країнах;

полегшення допуску біженців на територію різ
них держав;

одержання від урядів інформації щодо числа бі
женців на їхній території і становища їх, а також зако
нів і постанов, їх що стосуються;

підтримки контакту з заінтересованими урядови
ми і неурядовими організаціями.

Крім того, у межах наданих у його розпорядження коштів Верховний комісар займається іншими видами діяльності, у тому чис.лі репатріацією і розселенням.

240

Йому доручається завідування всіма суспільними або приватними коштами, одержуваними ним із метою надання допомоги біженцям, і розподіл їх між приватними та державними установами.

Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верховний комісар щорічно зобов'язаний представляти доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної

Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.

Верховним комісаром є особистість, що характеризується високими моральними устоями і чесністю й володіє досвідом, у тому числі в галузі прав людини, а також загальними знаннями і розумінням різних культур, що особливо необхідно для безстороннього, об'єктивного, невибіркового й ефективного виконання обов'язків Верховного комісара.

Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.

Верховний комісар з прав людини представляє щорічну доповідь про свою діяльність у відповідності зі своїм мандатом Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР — Генеральній Асамблеї ООН.

241

У рамках загальної компетенції, повноважень і рішень Генеральної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного комісара:

заохочувати і захищати ефективне здійснення
всіма людьми всіх громадянських, культурних, еконо
мічних, політичних і соціальних прав;

виконувати завдання, доручені йому компетент
ними органами системи Організації Об'єднаних Націй
в галузі прав людини, і представляти їм рекомендації з
метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх
прав людини;

заохочувати і захищати реалізацію права на роз
виток і посилювати для цього підтримку з боку відпо
відних органів системи ООН;

надавати через Центр з прав людини Секретаріа
ту й інші відповідні установи консультативні послуги і
технічну та фінансову допомогу на прохання заінтере
сованої держави і, при необхідності, регіональних орга
нізацій з прав людини з метою підтримати здійснення
заходів і програм в галузі прав людини;

координувати відповідні навчальні і пропагандист
ські програми Організації Об'єднаних Націй в галузі
прав людини;

відігравати активну роль у справі усунення ниніш
ніх перешкод і вирішення нових завдань на шляху до
повної реалізації всіх прав людини й у справі недопу
щення продовження порушень прав людини у всьому
світі;

розширювати міжнародне співробітництво з ме
тою заохочень і захисту всіх прав людини;

координувати діяльність в сфері заохочення і за
хисту прав людини в рамках усієї системи ООН;

здійснювати загальне керівництво діяльністю
Центру з прав людини.

Управління Верховного комісара розміщається в м. Женеві (Швейцарія).

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час

242

Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.

З цією метою Комісія створила декілька допоміжних органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питання про насильницькі або недобровільні зникнення людей та ін.

Уряди держав-членів ООН і неурядові організації, як міжнародного, так і національного характеру, представляють Комісії за її вимогою інформацію про порушення прав людини. У Комісії або її органах заслуховуються представники урядів із метою надання пояснень і відповідей з аналізованих питань.

Якщо ситуація є досить серйозною, Комісія може прийняти рішення доручити розслідування певних фактів незалежним експертам і закликати відповідний уряд здійснити необхідну зміну. У такому порядку, наприклад, був розглянутий ряд конкретних ситуацій у Південній Африці й Намібії (1967 рік), на окупованих арабських територіях, включаючи Палестину (1968 рік), у Чилі (1975-1978 роки), в Афганістані, Сальвадорі та ін. Засідання Комісії проходять у Женеві (Швейцарія).

продолжение

--PAGE_BREAK--6. Спеціалізовані установи Організації Об'єднаних Націй

У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егіду ООН і у взаємозв'язок із нею поставлені різноманітні міжнародні установи, створені державами на основі міжурядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи

243

/>є спеціалізованими постійно діючими міжнародними організаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН.

В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН і МАГАТЕ. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи:

1) у галузі економіки — Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО);

2) у гуманітарній галузі — Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їхній роботі України, коротко розглянемо функціональні характеристики і структуру деяких із них.

Міжнародний валютний фонд (МВФ)

(International Monetary Fund — IMF)

МВФ був заснований у 1944 році, але почав функціонувати тільки в 1946 році. Членами МВФ є біля 180 держав, у тому числі Україна.

У задачі МВФ входить: координація валютно-кредитної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування найменш розвинених держав.

Вищим органом Фонду є Керівна рада, у яку входять по два представника від кожного члена МВФ.

244

Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директорат, що складається з 21 директора. Головою директорату є Директор-розпорядник.

Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (США).

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)

(International Bank for Reconstruction and Development (IBRD))

МБРР був заснований у 1944 році, почав свою роботу в 1946 році. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. На сьогоднішній день членами МБРР є більше 170 держав, у тому числі Україна.

Задачами МБРР є надання кредитів урядам, головним чином, держав, що розвиваються, або приватним організаціям під контролем уряду. Одержувачі кредитів зобов'язані використовувати їх за цільовим призначенням, надаючи Банку інформацію про це.

Органами МБРР є:

Керівна рада, що складається з керівників і їх
заступників (по одному від кожної держави-учасниці);

Директорат, що складається з 20 виконавчих ди
ректорів, 5 із яких призначаються державами, що ма
ють найбільше число акцій, а інші 15 обираються упра
вителями з інших держав;

Президент МБРР обирається Директоратом і є го
ловною адміністративною посадовою особою Банку.

Місцезнаходження МБРР — Вашингтон (США).

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (InternationalFinanceCorporation— IFC) МФК заснована в 1956 році як філія МБРР. В даний час у діяльності МФК беруть участь майже 150 держав. Задачами МФК є допомога у управлінні економікою, а також інвестування приватного і змішаного секторів економіки, насамперед у країнах, що розвиваються, шляхом надання довгострокових валютних кредитів на термін до 25 років.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Органи управління МФК:

245

/>Керівна рада, що складається з керівників МБРР
і їх заступників;

Рада директорів, що складається з директорів-роз-
порядників МБРР;

Голова Ради директорів МФК, який є одночасно
Президентом МБРР.

Місцезнаходження МФК — Вашингтон (США).

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) (InternationalDevelopmentAssociation— IDA) MAPбула створена в 1950 році і почала функціонувати з 1960 року. Основна задача МАР полягає в наданні позик на більш пільгових умовах, ніж МБРР. Органами МАР є ті ж органи, що й у МБРР (Керівна рада і Рада виконавчих директорів). Президент МАР одночасно є президентом МБРР і МФК. Персонал МБРР виконує за сумісництвом функції персоналу МАР. Місцезнаходження МАР — Вашингтон (США).

Міжнародна морська організація (ІМО) (InternationalMaritimeOrganization— ІМО). ІМО було створено і функціонує з 1959 року (до 22 травня 1982 року — Міжурядова морська консультативна організація — ІМКО). У ІМО входить більше 190 держав, у тому числі Україна (4 лютого 1994 року ратифікувала Конвенцію про Міжнародну морську організацію 1948 року в редакції 1982 року). У задачі ІМО входять коло питань, пов'язаних із забезпеченням співробітництва з питань судноплавства і безпеки мореплавання, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права.

Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2 роки.

У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18 членів.

Асамблеєю обирається Комітет безпеки на морі в кількості 16 членів, основною задачею якого є розробка рекомендацій з правил безпеки морського судноплавства.

246

Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар. Місцезнаходження ІМО — Лондон (Великобританія).

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (InternationalCivilAviationOrganizacion— ICAO) ІКАО, що заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступ-ництва й Україна. СРСР вступив у ІКАО в 1970 році.

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій.

Вищим органом ІКАО, що складається з представників держав-членів, є Асамблея, що скликається не рідше одного разу в 3 роки.

Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представників ЗО держав, що обираються Асамблеєю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Для керівництва Радою обирається президент.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО.

Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада).

Міжнародна організація праці (МОП) (InternationalLabourOrganization— ILO) МОП, що є однією з найстарших ММУО, була створена ще в 1919 році за рішенням Паризької мирної конференції як автономна організація Ліги Націй. З 1946 року МОП є першою спеціалізованою організацією ООН (Україна — учасниця МОП).

247

/>/>У МОП поряд із більш ніж 170 державами представлені профспілки та підприємці. Цілями і задачами МОП є:

продолжение
--PAGE_BREAK--

сприяння встановленню соціальної справедливо
сті; поліпшення умов праці і підвищення життєвого
рівня трудящих;

розроблення міжнародних Конвенцій і рекоменда
цій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони
праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін.

З 200 конвенцій МОП наша держава ратифікувала біля 50.

Структуру МОП складають: Генеральна конференція праці, Адміністративна рада, Міжнародне бюро праці, Тристоронні комітети. Регіональні й спеціальні конференції.

Генеральна конференція праці, що складається з делегацій країн-учасниць (два представника від уряду, по одному — від підприємців і трудящих), є вищим органом МОП. Діяльністю Міжнародного бюро праці (Секретаріату МОП), комітетів і комісій МОП керує Адміністративна рада, що складається з 56 членів (у тому числі 28 представників урядів, 14 представників трудящих і 14 представників підприємців). 10 місць в урядовій групі Ради займаються представниками 10 найбільш розвинених у промисловому відношенні країн (Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Росія, СІЛА, Франція, Японія).

Міжнародне бюро праці управляється генеральним директором і має три функціональних органи: адміністративний орган, центр досліджень і документації і координаційний орган.

Тристоронні комітети у найважливіших галузях економіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чорна металургія, нафтова промисловість та ін.) і експертні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфікації керівних кадрів, охорони праці, із проблем працюючих жінок і молоді, представляють можливість агентам урядів, підприємців і трудящих викласти свої точ-

248

ки зору в рамках цієї найвпливовішої міжнародної організації.

Регіональні і спеціальні конференції займаються питаннями, що представляють регіональний або національний інтерес.

Головна адміністративна посадова особа МОП — Генеральний директор.

Штаб-квартира МОП розташована в Женеві (Швейцарія). У столицях більше 40 держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці.

Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) (International Telecommunication Union — ITU ) MCE заснований у 1865 p. як Міжнародний телеграфний союз. Після підписання в 1934 році Міжнародної конвенції електрозв'язку він одержав сучасне найменування. Спеціалізованою установою ООН Союз є з 1947 року. У своєму нинішньому виді МСЕ діє з 1954 року. Україна ратифікувала Статут і Конвенцію МСЕ 15 липня 1994 року. Розвиток МСЕ в останні десятиліття призвів до прийняття нового Статуту організації, що вступили в силу з 1 липня 1994 року. Задачами МСЕ є:

підтримка і розширення міжнародного співробіт
ництва для поліпшення і раціонального використання
електрозв'язку;

сприяння технічній допомозі країнам, що розви
ваються, в галузі електрозв'язку;

регулювання і координація співробітництва в га
лузі електрозв'язку, включаючи космічний радіозв'язок;

удосконалювання технічних засобів радіозв'язку;

—уживання заходів із забезпечення безпеки зв'язку.
У цих цілях МСЕ розподіляє радіочастоти і реєструє

їхнє присвоєння, приймає рекомендації з уніфікації відповідних правил і тарифів, надає фінансову і технологічну допомогу. Органи МСЕ:

249

/>Повноважна конференція (скликається раз у 5 років для прийняття і перегляду конвенцій з електрозв'язку);

Адміністративна рада, що складається з 36 членів, які обираються конференцією. Рада координує діяльність МСЕ в період між конференціями.

Практичну діяльність із керівництва МСЕ здійснює Генеральний секретаріат. У цьому йому надають допомогу посадові особи Міжнародного комітету реєстрації радіочастот, Міжнародного консультативного комітету по радіо, Міжнародного консультативного комітету по телеграфії і телефонії.

Місцезнаходження МСЕ — Женева (Швейцарія).

Всесвітній поштовий союз (ВПС)

(Universal Postal Union — UPU)

ВПС — міжурядова організація (у минулому — міжнародний адміністративний союз) — була створена в 1874 році. Є спеціалізованою установою ООН із 1947 року. Членами ВПС є 189 держав, включаючи Україну (Статут ВПС вступив для неї в дію з 10 лютого 1978 року).

продолжение
--PAGE_BREAK--

ВПС функціонує на основі Статуту, Загального регламенту ВПС і Всесвітньої поштової конвенції, обновлених на XVI Всесвітньому поштовому конгресі в 1969 році які вступили в силу в 1971 році.

У задачі ВПС входить утворення поштової території у всіх країнах світу й удосконалювання національних поштових систем.

У структуру ВПС входять: Конгрес, Виконавча рада, Консультативна рада з поштових досліджень, Міжнародне бюро.

Вищим органом ВПС є Всесвітній поштовий конгрес, що складається з усіх членів ВПС. Конгрес скликається один раз у 5 років для перегляду і укладання поштових конвенцій.

Виконавча рада обирається Конгресом у кількості 40 членів, виходячи з принципу географічного представництва. Рада забезпечує безперервність роботи ВПС у період між конгресами.

250

Консультативна рада з поштових досліджень також обирається Конгресом на п'ятилітній термін, вона складається з 35 членів. У її компетенцію входить вивчення технічних, виробничих і економічних проблем, питань технічного співробітництва, фахової підготовки і перепідготовки, підготовка звітів і доповідей, що публікуються у виданнях ВПС.

Міжнародне бюро (секретаріат Союзу) — постійно діючий орган, діяльність якого координується Виконавчою радою.

Штаб-квартира ВПС розташована в Берні (Швейцарія).

Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО)

(United Nations Educations Scientific and Cultural Organization — UNESCO)

ЮНЕСКО створена в 1946 p. і на сьогоднішній день у ній бере участь 185 держав, у тому числі й Україна. У 1985 році Сінгапур і Великобританія вийшли з ЮНЕСКО, проте вони беруть участь в окремих заходах, що проводяться у рамках цієї організації.

Статут ЮНЕСКО був розроблений конференцією, скликаною в Лондоні в 1945 році. ЮНЕСКО почала функціонувати 4 листопада 1946 року, після того як 20 держав, що підписали її Статут, передали на збереження Великобританії свої ратифікаційні грамоти.

Цілі ЮНЕСКО:

внесок у забезпечення миру і безпеки через за
охочення міжнародного співробітництва в галузі осві
ти, науки і культури;

забезпечення поваги до законності і справедливо
сті, до прав людини й основних свобод без різрізнення
раси, статі, мови або релігії відповідно до Статуту ООН.

Діяльність ЮНЕСКО здійснюється за допомогою міжнародного інтелектуального співробітництва, взаємодопомоги, сприяння справі миру. Вона концентрується в таких шести пріоритетних галузях: виховання; наука; культура; комунікації; соціальні науки і розвиток; мир і права людини.

251

/>У своїй роботі ЮНЕСКО спирається на комітети, міжнародні комісії й інші органи, що діють під її егідою. Серед них: Міжнародна комісія з історії наукового і культурного розвитку людства, Міжнародна океанографічна комісія, Комісія з культури і розвитку, Міжнародна комісія з питань шкільної освіти в XXI сторіччі, Міжнародне бюро з питань шкільної освіти в Женеві, Міжнародний інститут планування освіти в Парижі, Інститут ЮНЕСКО з питань виховання в Гамбурзі.

Головним органом ЮНЕСКО є Генеральна конференція, у якій беруть участь усі члени Організації.

Виконавча Рада складається з 51 члена й обирається Генеральною конференцією на 4 роки.

Секретаріат очолюється Генеральним директором.

Місцезнаходження Секретаріату ЮНЕСКО — Париж (Франція).

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)

(World Health Organization — WHO)

ВООЗ — міжурядова організація, створена в 1946 році. Статут ВООЗ, прийнятий у 1946 році, набрав сили 7 квітня 1948 року, коли його ратифікували 26 держав. Ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я. Україна є державою-членом ВООЗ.

Цілями ВООЗ є:

зміцнення національних служб охорони здоров'я;
сприяння підготовці фахівців в галузі охорони здоров'я;

боротьба з небезпечними хворобами; охорона здо
ров'я матері і дитини;

поліпшення стану навколишнього середовища.

Вищим органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охорони здоров'я, що скликається щорічно, у якій представлені всі члени організації.

Виконавчий комітет складається з ЗО членів, скликається не менше двох разів у рік.

Секретаріат є адміністративним органом і складається з Генерального директора і персоналу.

У ВООЗ існує 6 регіональних організацій (Європейська — у Копенгагені (Данія), Американська — у Вашингтоні (СІЛА), Південно-Східної Азії — у Делі (Ін-

252

дія), Східно-середземноморська — в Олександрії (Єгипет), Західнотихоокеанська — у Манілі (Філіппіни), Африканська — у Браззавілі (Конго).

ВООЗ видає «Хроніку ВООЗ», «Бюлетень ВООЗ», «Здоров'я світу», публікує серії технічних доповідей, статистичні збірники та ін.

Місцезнаходження Секретаріату ВООЗ — Женева

(Швейцарія).

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ)

(World Intellectual Property Organization — WIPO)

ВОІВ була заснована на основі Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 року і Бернської конвенції з охорони творів літератури і мистецтва 1886 року.

Конвенція про створення ВОІВ була підписана в 1967 році в Стокгольмі (Швеція) і набрала сили в 1970 році. Спеціалізованою установою ООН ВОІВ стала 17 грудня 1974 року (рекомендація 3346 (XXIX) Генеральної Асамблеї). Україна бере участь у діяльності ВОІВ поряд із більш ніж 150 державами світу. У задачі ВОІВ входять: сприяння охороні інтелектуальної власності у всім світі, забезпечення адміністративного співробітництва 18 ММУО (спілок), що займаються різними аспектами надання допомоги в охороні інтелектуальної власності й авторського права.

Інтелектуальна власність охоплює дві основні галузі:

промислову власність (патенти й інші права в га
лузі технічних винаходів, права в галузі товарних зна
ків, промислових зразків, найменувань місця походжен
ня товарів та ін.);

авторське або видавниче право і суміжні права
(на літературні, музичні і художні твори, фільми, вико
навчу діяльність артистів, фонограми і т.п.).

Органи ВОІВ:

Конференція, до складу якої входять усі держави-члени ВОІВ;

Генеральна ассамблея, що складається з тих держав-

253

/>членів, що є також членами Паризького (100 держав) або Бернського (83 держави) союзів.

Керівні органи ВОІВ і союзи, керовані ВОІВ (9 із яких мають власні міжурядові органи), зазвичай проводять спільну сесію для прийняття своїх програм і бюджетів.

Асамблея обирає Міжнародне бюро (виконавчий орган). Головною адміністративною посадовою особою є генеральний директор ВОІВ.

Місцезнаходження ВОІВ — Женева (Швейцарія).

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) (International Atomic Energy Agency — IAEA) МАГАТЕ посідає особливе місце в системі органів ООН. Ця організація була заснована в 1955 році, а її Статут був прийнятий на міжнародній конференції в 1956 році. МАГАТЕ формально не є спеціалізованою організацією ООН, але за угодою з ООН, укладеною в 1956 році, агентство виконує функції організації такого роду. Членами організації є більше 150 держав, у яких здійснюється мирна атомна діяльність, у тому числі й Україна. Між Україною і МАГАТЕ укладена угода про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нероз-повсюдження ядерної зброї, що вступила в дію 22 січня 1998 року.

У рамках МАГАТЕ розробляється більшість міжнародних документів в галузі мирного використання атомної енергії, здійснюється міждержавне співробітництво із забезпечення невоєнного застосування ядерних матеріалів.

Відповідно до Статуту, задачами МАГАТЕ є:

забезпечення використання атомної енергії в мир
них цілях;

сприяння науково-дослідним роботам в галузі
мирного використання атомної енергії й обміну науко
вими відомостями;

допомога державам у постачанні матеріалів, устат
кування і технічних засобів, необхідних для здійснен
ня мирної атомної діяльності;

254

здійснення т.зв. «гарантій МАГАТЕ» (системи за
ходів, що перешкоджають використанню у військових
цілях ядерних матеріалів, устаткування і документації);

визначення норм безпеки ядерної діяльності і ко
нтроль за їхнім дотриманням;

придбання, створення установок і устаткування,
необхідних для ведення мирної атомної діяльності;

сприяння державам-учасницям у виробництві еле
ктроенергії.

Штаб-квартира МАГАТЕ розташована у Відні (Австрія).

продолжение

--PAGE_BREAK--7. Регіональні міжнародні організації

Важливою особливістю сучасного міжнародного права є регіоналізація міжнародних відносин, що дозволяє більш ефективно вирішувати насущні проблеми держав, розташованих у певних географічних регіонах планети. Тому представляється необхідним розглянути основні аспекти діяльності і структурної організації найбільш великих і авторитетних регіональних міжнародних організацій.

Ліга арабських держав (ЛАД)

— Початок створенню ЛАД поклало прийняття 7 жовтня 1944 року Александрійського протоколу, який підписали представники Сирії, Лівану, Трансіорданії, Іраку, Єгипту, Саудівської Аравії, Ємену й арабського народу Палестини. У цьому документі були сформульовані основні цілі та принципи, на яких повинна була бути побудована майбутня Ліга.

22 березня 1945 року в Каїрі відбулася загально-арабська конференція, у якій взяли участь сім арабських держав (Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен і Єгипет), і в той же день відбулося підписання Пакту ЛАДпредставниками шести арабських держав (представник Ємену підписав Пакт пізніше, 5 травня 1945 року). Пакт ЛАД набрав сили 10 травня

255

/>1945 року. В даний час число учасників Пакту — більше двадцяти.

Членом Ліги відповідно до Пакту (ст. 1) може стати будь-яка незалежна арабська держава (хоча в ЛАД входять, наприклад, Джібуті і Сомалі, що не є арабськими державами).

Цілями Ліги є;

забезпечення більш тісних відносин між держа
вами — членами Ліги;

координація їхніх політичних дій;

забезпечення їхньої незалежності і суверенітету.

Співробітництво членами ЛАД здійснюється в таких сферах: економічні і фінансові проблеми; транспорт і зв'язок; питання культури, охорони здоров'я; гуманітарні проблеми.

Вищим органом ЛАД є Рада ЛАД, у якій представлені всі учасники Пакту. Рішення, прийняті Радою одноголосно, обов'язкові для всіх членів ЛАД; рішення, прийняті більшістю голосів, обов'язкові тільки для тих держав, які із ними погоджуються.

У разі агресії або загрози агресії проти держави-члена ЛАД ця держава може вимагати негайного скликання Ради ЛАД, що намічає заходи для усунення агресії, у тому числі примусовими заходами. Об'єднана рада оборони і Постійна військова комісія надають консультативну допомогу Раді. Рада також вправі розглядати спори між державами ЛАД.

Рада обирає на п'ять років Генерального секретаря ЛАД.

З 1964 р. а рамках ЛАД діє Конференція глав держав і урядів, на якій обговорюються найбільш важливі питання.

Під егідою ЛАД діють спеціалізовані міжарабські організації.

Тимчасове місцезнаходження Генерального секретаріату ЛАД у Тунісі.

Організація американських держав Організація американських держав (ОАД) — міжурядова регіональна організація, яка створена в 1948 році і

256

включає більшість країн Західної півкулі. ОАД діє на основі статуту в редакції 1970 року, а також Міжамериканського договору про взаємну оборону 1947 року,

Членами ОАД є 35 латиноамериканських держав і США. У 1962 році під тиском США було неправомірно припинене членство Куби в організації.

Після заснування в 1971 році інституту спостерігачів при ОАД своїх постійних спостерігачів акредитували Бельгія, Гайана, Канада, Ізраїль, Іспанія, Італія, Нідерланди, Швеція, Франція, ФРН, Японія і ряд інших країн (усього ЗО).

Цілі і принципи ОАД полягають у:

підтримці миру і безпеки на континенті;

мирному врегулюванні спорів між державами-чле
нами;

спільному опорі агресії;

сприянні рішенню політичних, економічних і пра
вових проблем американських країн;

об'єднанні зусиль із метою економічного, соціаль
ного, науково-технічного і культурного прогресу та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, що збирається на щорічні сесії для розгляду проблем найбільш важливого характеру.

Постійною радою ОАД скликається консультативна нарада міністрів закордонних справ.

Виконавчі функції виконують декілька рад: постійна рада ОАД, міжамериканська економічна і соціальна рада, міжамериканська рада з освіти, науки і культури. Усі 3 ради підпорядковуються безпосередньо Генеральній асамблеї.

У рамках ОАД діють консультативні органи — міжамериканський юридичний комітет і міжамериканська комісія з прав людини.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Генеральний секретаріат (який до 1970 року називався Панамериканським союзом).

У системі ОАД скликаються спеціалізовані конференції та функціонують спеціалізовані установи: Панамериканська організація охорони здоров'я, Міжамериканський інститут сільськогосподарських наук,

257

/>/>/>Міжамериканський інститут дитини, Панамериканський інститут географії й історії, Міжамериканський інститут із проблем індіанців та ін.

Штаб-квартира ОАД знаходиться у Вашингтоні (США).

Організація африканської єдності

Організація африканської єдності (ОАЄ) — міжурядова регіональна організація. Вона була створена в ході Аддіс-Абебської (Ефіопія) конференції незалежних держав Африки на основі Хартії африканської єдності в 1963 році з метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, захисту їхнього суверенітету, територіальної цілісності і незалежності і заохочення міжнародного співробітництва.

Членом організації може бути будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Число членів ОАЄ в даний час — 51 держава.

Вищим органом ОАЄ є Конференція (Асамблея) глав держав і урядів, що скликається щорічно і складається з глав держав і урядів або з належним чином акредитованих представників. Кожна держава на конференції має один голос. Рішення конференції приймаються більшістю в дві третини голосів.

Рада міністрів ОАЄ складається з міністрів закордонних справ або інших міністрів, призначених держа-вами-учасницями. У обов'язки Ради, що скликається на чергові сесії двічі в рік, входить робота з підготовки до Конференції.

Генеральний секретаріат очолює Генеральний секретар, який обирається на 4 роки Асамблеєю. Під егідою ОАЄ діє Панафриканський парламент і Суд.

У рамках ОАЄ діє регіональний механізм із вирішення спорів — Комітет з посередництва, примирення й арбітражу. Робота інших органів (комісії з економічних і соціальних питань, комітет звільнення та ін.) спрямована на реалізацію регіональних проблем та інтересів.

У 1991 році держави-члени ОАЄ підписали Договір про утворення африканського економічного співтовариства (поки не набрав сили).

258

Місцеперебування штаб-квартири ОАЄ — Аддіс-Абеба (Ефіопія).

Організація Ісламська конференція (ОІК) Формально Організація Ісламська конференція (Ісламський конгрес) була створена ще в 1954 році, проте її реальна діяльність почалася з 1969 року, коли була скликана Конференція країн-учасниць ОІК на вищому рівні для активізації її діяльності проти Ізраїлю і для захисту ісламських святинь в Єрусалимі. Тому постійно діючий орган ОІК — Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем — знаходиться тимчасово («до повного визволення Єрусалима») у Джидді (Саудівська Аравія). ОІК діє на підставі статуту, затвердженого в 1972 році. Членами ОІК є понад 50 держав. Мусульманські меншини в немусульманських країнах направляють своїх представників в ОІК у якості спостерігачів. Цілі ОІК:

сприяння зміцненню мусульманських держав;

охорона святих місць;

підтримка боротьби палестинського народу;

співробітництво в економічній, соціальній і куль
турній галузях. і

ОІК була створена на синтезі ортодоксальних принципів ісламу, а також визнання принципів Статуту 001. Вона має представника в статусі постійного спостерігача при ООН.

Органи ОІК:

Конференція глав держав і урядів, що скликається в міру необхідності;

Конференція міністрів закордонних справ, що скликається один раз у рік;

Секретаріат;

Комісії з політичних, економічних, соціальних та інших питань.

Асоціація держав Південно-Східної АзіїАсоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була створена в 1967 році на підставі Бангкокської

259

/>декларації (Таїланд), доповненої в 1976 році Договором про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії, і Декларації згоди.

В даний час членами АСЕАН є Врувей, Індонезія, Лаос, Малайзія, Мьянма (Бірма), Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа (буде прийнята після вирішення внутрішніх питань).

У 1996 р. АСЕАН прийняла рішення включити Росію і Китай у число своїх повноправних партнерів. Постійними партнерами АСЕАН є також США, Австралія, Японія, Південна Корея, Канада, Нова Зеландія і Європейський Союз. У цих країнах відкриті представництва АСЕАН.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Цілі АСЕАН:

створення в районі регіону миру, свободи і нейт
ралітету;

сприяння співробітництву держав в економічній,
соціальній і культурній сферах;

встановлення в рамках АСЕАН зони вільної тор
гівлі;

—взаємодія з іншими регіональними організаціями.
Вищий орган АСЕАН — Конференція глав держав і

урядів, що скликається раз у три роки. У рамках організації щорічно проводяться зустрічі міністрів закордонних справ. Зустрічі інших міністрів проводяться в міру необхідності.

Поточну роботу між конференціями і зустрічами здійснює Постійний комітет.

Секретаріат АСЕАН очолює Генеральний секретар, що обирається на три роки.

Місцеперебування Секретаріату — Джакарта (Індонезія).

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) Організація країн-експортерів нафти створена в 1960 році і діє на підставі Статуту, прийнятого в 1965 році її державами-членами. На частку ОПЕК припадає більше третини світового видобутку нафти, організація встановлює єдині продажні ціни на нафту, у такий спосіб вона суттєво впливає на світову торгівлю нафтою.

260

Членами ОПЕК можуть стати тільки країни, що у значних розмірах експортують сиру нафту. В даний час в ОПЕК входять 12 держав.

Вищим органом ОПЕК є Конференція держав-чле-нів, що скликається два рази на рік.

Виконавчий орган ОПЕК — Рада керуючих. У неї входять керуючі, що призначаються державами-членами і затверджуються Конференцією.

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для забезпечення стабільності нафтових ринків, координації політики в галузі цін і енергетики.

Секретаріат очолюється Генеральним секретарем, що призначається Конференцією на три року. Місцеперебування штаб-квартири ОПЕК у Відні (Австрія).

Найбільш високий ступінь інтеграції спостерігається в рамках європейських регіональних структур політичного, економічного, гуманітарного та військово-політичного співробітництва. Україна, зробивши у своєму подальшому соціально-політичному й економічному стратегічному розвитку акцент на «європейський вибір», активно бере участь у діяльності європейських інтеграційних структур, являючись державою-членом Ради Європи й Організації з безпеки і співробітництва в Європі, здійснюючи активне співробітництво з Європейським Союзом і НАТО. Тому вважається доцільним розглянути правовий статус, основні напрямки діяльності й організаційну структуру цих організацій.

Рада Європи

Рада Європи (РЄ) стала першою європейською міжурядовою організацією, створеною після Другої світової війни. Організація діє на підставі Статуту, прийнятого в 1949 році.

Членами Ради Європи є 41 держава, у тому числі з листопада 1995 року й Україна.

Цілі Ради Європи:

забезпечення більш тісних зв'язків між держава
ми Європи;

сприяння перетворенню Європи в демократичний
простір;

261

захист прав людини;

координація діяльності Ради з іншими європей
ськими державами.

Діяльність РЄ сконцентрована на таких основних проблемах: а) правове забезпечення прав людини; б) сприяння усвідомленню і розвитку європейської культурної самобутності; в) пошук спільних рішень соціальних проблем (національні меншини, ксенофобія, нетерпимість, захист навколишнього середовища, СНІД, наркоманія і т.д.); г) розвиток політичного партнерства з новими демократичними країнами Європи.

У рамках РЄ прийнято понад 200 міжнародних конвенцій з цих та інших актуальних питань, що є авторитетними джерелами міжнародного публічного права (зокрема, Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 року, Європейська Хартія місцевого самоврядування 1985 року, Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 року та ін.).

Держава, що висловила бажання вступити в Раду Європи, повинна відповідати таким умовам:

правовий устрій та інститути повинні відповідати
принципам демократії;

народні представники повинні обиратися шляхом

продолжение
--PAGE_BREAK--вільних, рівних і загальних виборів.

При розгляді кандидатур на вступ в організацію враховуються також наявність у державі форм плюралістичної демократії, гарантії здійснення свободи вираження думки, захист національних меншин, дотримання основних принципів міжнародного права.

Обов'язковою умовою вступу в РЄ є підписання Європейської конвенції з захисту прав людини й основних свобод 1950 року і наступне визнання всієї сукупності її контрольних механізмів.

Органами РЄ є: Парламентська асамблея, Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, Комітет міністрів, Наради галузевих міністрів, Секретаріат.

Парламентська асамблея складається з депутатів і їхніх заступників, які обираються з числа членів національних парламентів. Кількість представників від

262

кожної країни (від 2 до 18) залежить від чисельності населення.

Парламентська асамблея збирається на сесії 4 рази в рік. У асамблеї є п'ять фракцій (ліберал-демократи і реформатори, європейські демократи, європейська народна партія, соціалісти, фракція за єдиний європейський лівий блок). Рада асамблеї складається з голови і його 17 заступників.

Асамблея розглядає питання, що стоять на порядку денному, формулює рекомендації, організує конференції, колоквіуми і відкриті парламентські слухання, обирає генерального секретаря і його заступників, керівника апарата асамблеї і суддів Європейського суду з прав людини.

У січні 1994 року рішенням Комітету міністрів РЄ був створений Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, перетворений із Постійної конференції місцевої влади Європи, що представляла більше 130 тисяч громад (комун) і тисячі регіонів із метою їх участі в європейському будівництві і функціонувало під егідою ЄЄ в якості консультативного органу з 1957 року. Конгрес є одним із трьох основних органів РЄ, він складається з 236 представників і 236 їхніх заступників, у число яких входять обрані представники місцевої і регіональної влади держав Європи й офіційні особи, безпосередньо відповідальні за діяльність на цих рівнях

влади.

Комітет міністрів є вищим органом РЄ і складається з міністрів закордонних справ держав-членів і засідає 2 рази в рік. Комітет визначає програму роботи РЄ, приймає бюджет РЄ, призначає членів Європейської комісії з прав людини. Рішення Комітету міністрів приймаються або у формі рекомендацій, або у формі конвенцій, що підлягають ратифікації.

Наради галузевих міністрів (юстиції, економіки і т.д.) скликаються в міру необхідності і вирішують питання.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, який обирається Парламентською Асамблеєю на 5 років.

Штаб-квартира РЄ та її органів знаходиться в Страсбурзі (Франція).

263

/>Організація з безпеки і співробітництва в Європі

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) спочатку діяла як міжнародна конференція — Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Відповідно до рішення Будапештської наради в 1994 році Нарада трансформувалася в організацію, що почала свою діяльність із 1 січня 1995 року.

Першим документом, що поклав початок загальноєвропейському процесу міжнародних розрядки і співробітництва, був Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаний у 1975 році в Гельсінкі главами держав і урядів 33 європейських держав, США і Канади. Цей документ містив програму співробітництва в галузі розрядки процесу міжнародної напруженості.

Положення Заключного акта були розвинуті і доповнені Стокгольмським підсумковим документом 1986 року, Віденським підсумковим документом 1989 року, Документом Копенгагенської наради 1990 року, Паризькою хартією для нової Європи 1990 року, Празьким документом про подальший розвиток інститутів і структур НБСЄ 1992 року, Документом Московської наради 1993 року й інших документів, що регулюють «людський вимір» загальноєвропейського процесу багатостороннього міждержавного співробітництва.

Наради представників держав, що проводилися все частіше, об'єктивно поставили на порядок денний необхідність створення постійно діючих органів для забезпечення їхньої діяльності. В міру необхідності створювалися органи ОБСЄ й одночасно приймалися документи, що регулюють їхню діяльність.

Сьогодні у ОБСЄ налічується більше 50 членів, причому багато хто з них не є європейськими державами (наприклад, середньоазіатські держави — республіки колишнього СРСР). Україна разом із республіками колишнього СРСР у 1993 році підписала Заключний акт НБСЄ, ставши, таким чином, повноправним учасником Наради, а потім і ОБСЄ.

Характерною рисою ОБСЄ є відсутність традиційного установчого документа міжнародних організацій — статуту.

Цілями ОБСЄ оголошені:

забезпечення миру і безпеки в Європі;

підтримка розрядки міжнародної напруженості;

забезпечення дотримання прав людини;

дотримання у відносинах між країнами принци
пів міжнародного права.

Структура ОБСЄ досить складна. Головним органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів, що збирається кожні два роки на сесії. Нарада визначає пріоритети й основні напрямки діяльності ОБСЄ.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Органами ОБСЄ є: Контрольні конференції; Рада міністрів закордонних справ; Комітет вищих посадових осіб; Верховний комітет у справах національних меншин; Бюро по демократичних інститутах і правам людини; Секретаріат ОБСЄ; Парламентська асамблея; Арбітражний і світовий суд ОБСЄ; Світова комісія ОБСЄ по мирному врегулюванню спорів й інші органи.

Парламентська асамблея дає оцінку ходу здійснення цілей ОБСЄ; обговорює питання, підняті на зустрічах Ради міністрів і на зустрічах на вищому рівні держав-членів ОБСЄ; розробляє і сприяє реалізації механізмів з попередження і розв'язання конфліктів та ін.

Рада, що складається з міністрів закордонних справ держав-членів ОБСЄ, є центральним органом проведення регулярних політичних консультацій у рамках процесу загальноєвропейського співробітництва. її засідання проводяться регулярно, не рідше одного разу в рік. Рада розглядає питання, що стосуються ОБСЄ, і приймає відповідні рішення. Вона підготовлює зустрічі глав держав і урядів держав-членів ОБСЄ і виконує покладені на них задачі і прийняті рішення.

Секретаріат ОБСЄ забезпечує адміністративне обслуговування засідань Ради. Секретаріат складається з чотирьох департаментів і адміністративно-технічного персоналу. Секретаріат очолює генеральний секретар, що призначається Радою міністрів на 3 роки. Місце розташування Секретаріату в Празі (Чехія).

Вважається, що в процесі свого становлення і розвитку організаційна структура буде постійно удосконалюватися. Свідченням цього є прийняття в грудні 1999 року

265

/>рішення про створення в рамках ОБСЄ обмеженого військового контингенту для надання допомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій на території держав — членів організації (катастрофи, епідемії, природні катаклізми і т.д.).

Європейський Союз

Європейський Союз (ЄС) був створений на основі Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створеного в 1951 році, Європейського співтовариства з атомної енергії, створеного в 1957 році, і Європейського економічного співтовариства, утвореного в 1957 році в результаті об'єднання в 1957 році цих раніше самостійних організацій. Донедавна це об'єднання називалося Європейськими співтовариствами.

У 1965 році на основі Брюссельського договору були створені єдині органи Співтовариств. Єдиний Європейський акт 1986 року оформив передачу ЄС повноважень в галузі охорони навколишнього середовища, культури й освіти, охорони здоров'я, технологічної і соціальної політики, єдиного митного простору. Угода 1990 року врегулювала питання безперешкодного переміщення через кордони країн — членів ЄС товарів, робочої сили і капіталів.

Маастрихтські угоди 1992 року (набрали чинності в 1993 році) завершили процес юридичного оформлення механізму Співтовариств, передбачивши створення до кінця XX сторіччя тісного політичного і валютно-економічного союзу країн ЄС. Договір про Європейський Союз доповнений 17 протоколами і 33 заявами з різних аспектів домовленостей, у яких враховані результати референдуму в Данії, а також протоколом і угодою про соціальну політику, що передбачають створення єдиного соціального простору. Договором уведене єдине громадянство ЄС.

Початковими учасниками ЄС були Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН. У 1973 році до ЄС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 році — Греція, у 1986 році — Іспанія і Португалія, у 1995 році — Швеція, Австрія і Фінляндія. В даний

266

час у ЄС входять 15 держав, але в рамках «хвилі розширення» організації ведуться переговори з рядом європейських держав про вступ у ЄС. У першу чергу членами ЄС стануть Польща, Угорщина, Чехія, Естонія. Україна співробітничає з ЄС на підставі Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами і їхніми державами-членами, ратифікованої нашою країною 10 листопада 1994 року. Цілями цього партнерства є: забезпечення рамок для політичного діалогу між сторонами; сприяння торгівлі, інвестиціям; зміцнення політичних і економічних свобод; підтримка зусиль України у зміцненні демократії, розвиткові та завершенню переходу до ринкової економіки; забезпечення відповідних рамок для поступової інтеграції між Україною і більш широкою зоною співробітництва в Європі; створення необхідних умов для заснування в майбутньому зони вільної торгівлі між Україною і Співтовариством, що охоплює в основному всю торгівлю товарами між ними, а також умов для реалізації свободи створення компаній, транс-граничної торгівлі послугами і руху капіталу.

Стратегічною метою зовнішньої політики України в перші роки XXI сторіччя назване набуття повноправного членства в ЄС. Цілями ЄС є:

—утворення тісного союзу народів Європи, сприян
ня збалансованому і тривалому економічному прогресу,
особливо за допомогою:

а)створення простору без внутрішніх кордонів;

б)посилення економічної і соціальної взаємодії;

в)утворення економічного і валютного союзу і
створення в перспективі єдиної валюти;

—завердження власної ідентичності в міжнародній
продолжение

--PAGE_BREAK--сфері, особливо шляхом проведення спільної зовніш
ньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспек
тиві і спільної оборонної політики;

—розвиток співробітництва в сфері юстиції і внут
рішніх справ;

267

/>— збереження і збільшення спільного європейського надбання («aeguis communautaire»).

Інтерес представляє питання про юридичну природу самого Європейського Союзу. Тут є декілька точок зору. Відповідно до однієї з них, ЄС являє собою федеративне державоподібне утворення країн, що добровільно об'єдналися. Відповідно до іншої точки зору, ЄС, хоча і має ряд особливостей, є міжнародною організацією, а її право — це міжнародне право. Треті автори думають, що ЄС — це міжнародна організація з елементами конфедерації.

Друга точка зору нами вважається більш правильною, і от чому. Держави, що ввійшли в ЄС, не втратили свого суверенітету, у тому числі й в галузі національної законотворчості. Водночас не можна не враховувати і того, що ЄС був делегований надзвичайно широкий обсяг правомочностей, що робить його схожим як на федеративну державу, так і конфедеративний союз. Так, право ЄС має пряма дія на території країн-учасниць і пріоритет перед національним правом, включаючи пріоритет постанов ЄС перед більш пізніми національними законами.

У той же час цілі ЄС дещо ширші, ніж у звичайних міжнародних організацій. У їхньому числі не тільки створення політичного і торгово-економічного союзу країн — членів Союзу, забезпечення вільного руху товарів і послуг, а також міграції робочої сили в рамках ЄС, але і введення єдиної валюти (на початку травня 1998 року лідери Союзу прийняли рішення про перехід на єдину валюту — «євро», що була введена з 1 січня 1999 року), фактичне скасування внутрішніх меж країн Союзу, спільна зовнішня політика і політика в галузі міжнародної безпеки та ін.

Право Європейського Союзу складається з двох великих груп норм:

внутрішнє право Союзу як міжнародної організації;

право Союзу, що регулює конкретні види політич
ної, економічної, соціальної і культурної діяльності дер
жав ЄС.

Головними органами ЄС є: Європейська Рада, Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейський парламент, Європейський суд.

Європейську Раду складають глави держав і урядів держав — членів ЄС і Голова Європейської комісії, їхні заступники (міністри закордонних справ) і члени Комісії. Рада засідає два рази на рік.

Європарламент складається з депутатів, які обираються в країнах-учасницях за допомогою прямих виборів на п'ять років. Європарламент контролює Європейську комісію і Раду, розробляє право ЄС і бюджет Союзу. Ординарні щомісячні Сесії Європарламенту проходять у Страсбурзі (Франція), а надзвичайні сесії — у Брюсселі (Бельгія), де працюють комітети Європарламенту. Секретаріат Європарламенту розташований у Люксембурзі.

Рада Європейського Союзу складається з міністрів держав-членів (у залежності від аналізованого питання). Представництво в Раді, коли потрібна кваліфікована більшість голосів, неоднакове. Так, наприклад, Німеччина має 10 голосів, Ірландія — 3, а Люксембург — 2 голоси. Місцезнаходження Ради — Брюссель.

Європейська комісія складається з 20 членів і голови, призначуваного урядами держав-членів ЄС за згодою Європарламенту. Комісія спостерігає за дотриманням рішень норм і рішень ЄС і організує їхнє практичне виконання. Штаб-квартира Комісії розташована в Брюсселі.

Європейський суд складається з 15 судів і 9 генеральних прокурорів, що призначаються за спільною згодою на 6 років. Суд вирішує спори між державами ЄС, між органами ЄС і державами-членами, між органами ЄС, між ЄС і юридичними і фізичними особами, готує експертні висновки.

З 1 січня 1996 р. у ЄС скасовані всі мита на внутрі-шньоєвропейських кордонах на усі види товарів, а стосовно держав, що не входять у ЄС, провадиться єдина митна політика.

268

269

/>/>Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) створена у відповідності зі ст. 9 Північноатлантичного договору від 4 квітня 1949 року. Підписавши Брюссельський договір у березні 1948 року, п'ять держав Західної Європи, як-от: Бельгія, Люксембург, Голландія, Великобританія і Франція, — засвідчили своє рішуче бажання створити спільну систему захисту і таким чином підсилити взаємні контакти, щоб протидіяти ідеологічній, політичній і військовій загрозі своєї безпеки. Потім пройшли переговори між США і Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу, заснованого на гарантіях безпеки і взаємних зобов'язань між Європою і Північною Америкою. Країни — члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у даному процесі. Результатом переговорів стало підписання в квітні 1949 року Вашингтонського договору, що заснував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєдналися Греція і Туреччина. У 1955 році в Альянс вступила Федеративна Республіка Німеччина. У 1982 році його членом стала Іспанія. У 1999 році відбулося розширення НАТО на Схід — у нього вступили Угорщина, Польща і Чехія.

Таким чином, у НАТО в даний час входять 19 держав. Проте міра їхньої інтеграції в Північноатлантичний альянс різноманітна. Наприклад, Ісландія, що не має власних збройних сил, не входить в інтегровану військову структуру. Проте вона вправі послати цивільного чиновника у Військовий комітет. Ісландія має статус спостерігача в Комітеті військового планування, Іспанія не бере участь в інтегрованій командній структурі НАТО, проте вона є повноправним членом Північноатлантичної ради, Групи ядерного планування, Комітету оборонного планування і Військового комітету. Франція в 1966 році вийшла з інтегрованої військової структури НАТО, залишившись у його політичній організації.

270

У відповідності зі статтею 10 Північноатлантичного договору Альянс залишається відкритим для майбутнього вступу інших європейських держав, що готові втілювати в життя його принципи і сприяти безпеці Північноатлантичного регіону.

Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між державами, кожна з яких добровільно приєдналася до нього після завершення публічних обговорень у своїй країні і відповідній парламентській процедурі. Договір поважає індивідуальні права всіх держав — членів Альянсу і їхні міжнародні обов'язки відповідно до Статуту Організації Об"єднаних Націй. Він ставить за обов'язок кожній державі взяти на себе ризик і відповідальність, пов'язані з загальною безпекою, і одночасно дає можливість кожному члену Альянсу користуватися перевагами спільної безпеки. Договір також зобов'язує держав-учасниць не приєднуватися ні до яких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать.

Створений у відповідності зі статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, що підтверджує невід'ємне право на індивідуальну або колективну оборону, Альянс є союзом вільних держав, що спирається на взаємні гарантії і стабільні взаємовідносини з іншими державами.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) передбачає таку структуру, що дає можливість досягнення поставленої мети. Це — міжурядова організація, у якій усі держави-члени зберігають суверенітет і незалежність. Вона є форумом, де держави-члени консультуються з будь-яких виникаючих питань і затверджують рішення з політичних і військових проблем, що стосуються їхньої безпеки. Ця організація має необхідні органи, що забезпечують консультації і співробітництво між її членами в політичній, військовій, економічній, науковій та інших невоєнних галузях.

Першочергове завдання НАТО — захищати свободу і безпеку всіх її членів політичними і військовими засобами, відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй. Базуючись на ідеалах демократії, прав

271

людини і верховенства права, Альянс від моменту заснування спрямовує свою діяльність на встановлення справедливого порядку і міцного миру в Європі. Ця його стратегічна мета залишається незмінною.

У відповідності зі статтею 4 Північноатлантичного договору НАТО служить трансатлантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що торкаються життєво важливих інтересів його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їхню безпеку. НАТО зберігає стратегічну рівновагу у всій Європі. Учасники Північноатлантичного договору зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори мирними засобами таким шляхом, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпека і справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або застосування сили яким-небудь засобом, несумісним із цілями ООН.

Відповідно до статті 5 Північноатлантичного договору збройний напад проти однієї або декількох країн НАТО в Європі або Північній Америці буде розглядатися як напад проти всіх таких країн. Процес політичних змін у Європі (розпуск Організації Варшавського Договору, об'єднання Німеччини, розпад соціалістичної системи і СРСР і т.д.) обумовив необхідність розробки нової стратегічної концепції. Елементи цієї концепції закріплені в Лондонській декларації «Північноатлантичний альянс у процесі змін» (1990 рік), Римської декларації про мир і співробітництво 1991 року, Новій стратегічній концепції альянсу 1991 року, Заяві Ради НАТО в Брюсселі «Партнерство в ім'я миру» (1994 рік). Україна активно бере участь у даній програмі.

Зокрема, Римська декларація Сесії Ради НАТО про мир і співробітництво 1991 року пропонує міністрам закордонних справ Болгарії, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини, Польщі, Румунії і Росії проводити щорічні зустрічі з Північноатлантичною радою і комітетами НАТО, включаючи політичний і економічний комітети.

Документ, прийнятий главами держав і урядів НАТО 11 січня 1994 року, стосується процедури заснування

272

програми «Партнерство в ім'я миру». Ця програма здійснюється під керівництвом НАТО і створює умови для формування нових відносин у сфері безпеки між НАТО і його партнерами в ім'я миру. На основі прихильності цілям «Партнерства в ім'я миру» члени НАТО будуть розвивати разом з іншими державами процес планування і досліджень з метою закладання основи для виявлення й оцінки сил і потужностей, що можуть бути надані ними для міжнародного бойової підготовки, навчань і операцій у взаємодії із силами НАТО. Держави — члени Організації мають намір сприяти військовій і політичній координації в штаб-квартирі НАТО з метою забезпечення керівництва і управління відповідною діяльністю на основі партнерства з іншими державами, включаючи планування, бойову підготовку, навчання і розробку доктрин. НАТО буде проводити консультації з будь-яким активним учасником партнерства, якщо цей партнер вважає, що існує пряма загроза його територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці.

Керівними органами НАТО є: Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, інші комітети, Генеральний секретар.

Військова структура НАТО складається з Військових комітетів, Постійного військового комітету і Міжнародного військового штабу.

Основні принципи співробітництва України з НАТО закріплені в Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписаній в Мадриді (Іспанія) 9 липня 1997 року. Відповідно до розділу II цього документа Україна і НАТО будуть будувати свої відносини на загальній схильності принципам і зобов'язанням, відповідно до міжнародного права і міжнародних механізмів, включаючи Статут ООН, Гельсінський Заключний акт і наступні документи ОБСЄ.

Відповідно до цього Україна і НАТО підтверджують свої зобов'язання:

— визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є нероздільної, що кожна країна не може будувати свою

273

/>безпеку за рахунок безпеки іншої країни, і що кожна країна не може розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу;

утримуватися від погрози силою або використан
ня сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не
сумісним із принципами Статуту ООН або Гельсінського
Заключного акта, яким керуються країни-учасниці;

визнавати невід'ємне право всіх держав вільно
обирати і застосовувати власні засоби забезпечення без
пеки, а також право свободи вибору або зміни своїх за
собів забезпечення безпеки, включаючи союзницькі до
говори, у міру їхньої еволюції;

поважати суверенітет, територіальну цілісність і
політичну незалежність всіх інших держав, непоруш
ність кордонів і розвиток добросусідських відносин;

визнавати верховенство права, зміцнювати демок
ратію, політичний плюралізм і ринкову економіку;

визнавати права людини і права осіб, що нале
жать до національних меншостей;

перешкоджати конфліктам і врегульовувати спо
ри мирними засобами відповідно до принципів ООН і
ОБСЄ.

Будівництво розширених і глибоких відносин між Україною і НАТО базується на основі міцного, стабільного, довгострокового і рівноправного партнерства і співробітництва з метою зміцнення безпеки і стабільності в Північноатлантичному регіоні; визнання життєво важливої ролі, що грають демократія, політичний плюралізм, верховенство закону і повага прав людини і громадянських свобод.

Для здійснення діяльності та цілей, передбачених Хартією про особливе партнерство, розробки загальних підходів до європейської безпеки і політичних питань наша країна відкрила в 1998 році Місію України при НАТО, основним завданням цього органу є формування більш високого рівня довіри, єдності цілей і навичок консультацій і співробітництва між Україною і НАТО.

З метою оперативного ознайомлення громадськості в столиці України в травні 1997 року був відкритий Центр інформації і документації НАТО. Указом Пре-

274

зидента України від 3 квітня продолжение

--PAGE_BREAK--1997 року створена Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України і НАТО.

8. Міжнародні конференції

Міжнародні конференції є дуже поширеною формою міждержавного співробітництва і скликаються для розв'язання політичних, економічних, військових та інших проблем. Як інституціональний механізм міжнародного права і міжнародних відносин вони з'явилися в другій половині XIX сторіччя. В даний час щорічно на різноманітних рівнях міжнародних відносин проводиться більше 1000 конференцій. На думку деяких спеціалістів, у середині XXI сторіччя щорічно буде проходити приблизно 50 тисяч міжнародних конференцій.

У доктрині міжнародного права під міжнародною конференцією розуміють тимчасовий колективний орган держав — її учасників. Міжнародні конференції не є міжнародними організаціями і суб'єктами міжнародного права. їх частіше називають багатосторонньою або парламентською демократією.

Таким чином, міжнародна конференція — це зустріч офіційних представників двох або більше держав для обговорення питань, що представяють взаємний інтерес.

Слід мати на увазі, що розрізнення в найменуванні конференції (конгрес, нарада, зустріч і т.д.) не мають особливого юридичного значення.

Водночас слід враховувати, що як правовий інститут міжнародні конференції мають багато спільного з міжнародними організаціями:

вони являють собою збори представників держав;

для забезпечення діяльності конференції створю
ються робочі органи (комітети, комісії);

ці органи діють на основі правил, установлених
державами-учасницями конференції.

Основна відмінність конференцій від міжнародних організацій полягає в тому, що конференції — це тимчасові органи.

275

276

і'о, зазвичай цілями міжнародної конференції

а)розроблення і прийняття тексту міжнародного
договору (наприклад, прийняття Конвенції про пра
во міжнародних договорів на Віденській конферен
ції 1968-1969 років);

б)обговорення певної актуальної міжнародної
проблеми або проблем і прийняття спільної заяви
(наприклад, Декларація Ріо-де-Жанейро Конферен
ції ООН з навколишнього середовищу);

в)обмін думками й інформацією з певної міжна
родної проблеми або проблем і вироблення рекомен
дацій (наприклад, Гельсінський документ 1992 року
«Виклик часу змін», прийнятий у рамках Конферен
ції НБСЄ).

Конференції розрізняють за різними основами: — у залежності від суб'єкта, який скликає конференцію:

а)конференції, що скликаються в рамках міжна
родних організацій (наприклад, кодифікаційні кон
ференції);

б)конференції, що скликаються поза міжнарод
ними організаціями;

—у залежності від представництва учасників
конференції:

а)універсальні;

б)регіональні конференції;

—у залежності від рівня представництва дер
жав, котрі приймають участь у конференціях:

а)конференції за участю вищих керівників дер
жав;

б)конференції міністрів закордонних справ;

в)конференції послів і т.д;

—у залежності від питань, що входять до по
рядку денного:

а)конференції мирні;

б)політичні;

в)економічні;

г)дипломатичні;

д)змішані.

— у залежності від періодичності скликання конференцій:

а)періодичні, що скликаються через певний пері
од часу (наприклад, конференції, що проводилися в
рамках НБСЄ);

б)конференції ad hoc — що скликаються держа-
вою-ініціатором (державами) або міжнародною ор
ганізацією для одноразової роботи з метою вирішен
ня певної проблеми. В даний час більшість конферен
цій, що скликаються, є конференціями ad hoc.

Слід зазначити, що в сучасному міжнародному праві право міжнародних конференцій не кодифіковано. Його джерелами є звичаєві норми й акти міжнародних організацій.

Конференції скликаються з ініціативи одної або декількох держав або міжнародної організації. Скликанню конференції передують переговори, під час яких узгоджуються час і місце проведення конференції, коло учасників, попередній порядок денний. У конференції можуть брати участь спостерігачі (без права вирішального голосу).

Порядок роботи конференції визначається регламентами, що затверджуються учасниками конференції або органами міжнародної організації, котра скликає. Регламенти містять у собі правила процедури, норми яких належать до внутрішнього права конференцій.

Правила процедури звичайно складаються з таких основних положень;

Представництво і повноваження. Делегація кожної держави-учасниці конференції включає повноважних представників, їхніх заступників і радників. На початку роботи конференції призначається комітет з перевірки повноважень, що, виконавши свою функцію, негайно представляє доповідь конференції.

Посадові особи. Конференція обирає з числа представників держав-учасниць конференції посадових осіб (голову, трьох заступників голови і доповідача).

Секретаріат конференції. Він забезпечує усний переклад виступів на засіданнях; одержує, перекладає, роз-

277

/>множує, видає і поширює документи; здійснює звукозаписи засідань і забезпечує їхнє збереження; забезпечує збереження і цілість документів конференції в архівах ООН; виконує всю іншу роботу, що необхідна для підготовки і проведення конференції.

Відкриття конференції. На своєму першому засіданні конференція обирає голову; підтверджує правила процедури, порядок денний; обирає посадових осіб конференції; приймає рішення про організацію своєї роботи. Порядок ведення засідань. Ніхто не може виступати на конференції, не отримавши попереднього дозволу конференції. Слово ораторам голова надає в тому порядку, у якому вони заявили про своє бажання виступити. Упорядкування списку виступаючих доручається секретаріату. Конференція може встановити тимчасовий регламент для виступу. Будь-який представник у будь-який час може внести пропозицію про припинення дебатів. Пропозиції і поправки по суті питань представляються в писемній формі в секретаріат конференції, що розсилає їх усім делегаціям.

Прийняття рішень. Рішення конференції можуть прийматися шляхом голосування і консенсусу. Кожна делегація має на конференції один голос.

Допоміжні органи. На конференції звичайно створюються такі комітети: з перевірки повноважень; із забезпечення роботи конференції; з обговорюваних проблем; редакційний комітет із підготовки рішення та ін. Мови і звіти про засідання. Зазвичай мовами всесвітньої міжурядової конференції є англійська, французька мови і мова держави, на території якої провадиться конференція. При проведенні конференцій під егідою ООН її мовами будуть офіційні і робочі мови ООН. Але будь-який представник може виступати мовою, котра не є мовою конференції, якщо відповідна делегація забезпечує усний переклад на одину із таких мов.

Акти конференції можуть містити тексти міжнародних договорів (конвенції), розроблених на конференції, або бути самостійними джерелами міжнародного права.

278

Таким чином, діяльність конференції визначається діями і взаємодією трьох її основних компонентів: делегацій держав, керуючих посадових осіб, а також секретаріату і його виконавчого глави.

Література:

Актуальные проблемы деятельности международ
ных организаций /Под ред. Г.И. Морозова. — М., 1982.

Ашавский Б.М. Межправительственные конферен
ции. — М., 1985.

Зайцева О.Г. Международные межправительствен
ные организации. — М., 1983.

Коваленко И. И. Международные неправительст
венные организации. — М., 1976.

Крылов СБ. История создания ООН — М., 1960.

Моравецкий В. Функции международной органи
зации. — М.,1976.

Основные сведения об Организации Объединенных
Наций. — М., 1995.

Шибаева Е.А., Поточный М. Правовые вопросы
структуры и деятельности международных организа
ций.—М., 1988.

9.Шреплер Х.-А. Международные организации.
Справочник. — М., 1995.

10.Шреплер Х.-А. Международные экономические
организации. Справочник. — М., 1999.

/>Розділ 10

ПРАВА ЛЮДИНИ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

продолжение
--PAGE_BREAK--1. Проблема міжнародної

правосуб'єктності фізичних осіб

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб уже порушувалася при розгляді видів міжнародної правосуб'єктності (див. розділ 4). Ця проблема набуває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві.

Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться

280

під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави.

Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством держави не виключає можливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, економічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, врегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадянських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами.

У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в міжнародні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулювання міжнародним правом становища індивідів.

У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлюються різні точки зору. Найбільш часто акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, котрі передбачають прямий доступ індивідів у міжнародні судові органи, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як від-

/>значалося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єкт-ність індивідів носить у цих випадках похідний, обмежений характер і не повинна протиставлятися державному суверенітетові.

Водночас існує і думка, відповідно до котрої такого роду угоди створюють лише тільки взаємні права й обов'язки для їхніх учасників із приводу прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктивно не можуть перетворити індивідів у суб'єктів міжнародного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не в змозі брати участь у міждержавних відносинах.

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусу індивідів, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кожній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що держави:

у силу звичаєвих правових норм міжнародного
права взаємно визнають виняткову юрисдикцію дер
жав у регулюванні правового статусу осіб, що склада
ють їхнє населення;

взаємно погодилися визнавати право патримані-
альної (вітчизняної) держави в установлених випадках
сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами
їх державних кордонів на іноземній території, у здійс
ненні їх прав, передбачених для іноземців;

на взаємних договірних засадах регулюють пи
тання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержав
них норм про визначення статусу осіб, що відносяться
до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди
про виключення подвійного громадянства);

регулюють на рівні норм загального міжнарод
ного права правове становище осіб, що входять до скла
ду їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипло
матичні представництва, консульські установи і т.д.);

у спеціальних угодах домовляються про право фі
зичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодер
жавним законодавством, звертатися в міжнародні ор
ганізації за захистом своїх прав.

Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб.

Ця проблема набуває особливої значимості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис сучасної цивілізації.

продолжение

--PAGE_BREAK--2. Основні міжнародно-правові акти про права людини

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського Заключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.

До числа основних міжнародно-правових актів в галузі прав людини належать:

Загальна декларація прав людини 1948 року;

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права 1966 року (підписаний Україною

/>/>20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.01. 1976 p.);

Міжнародний пакт про громадянські та політичні
права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.;
23.03.1976 p.);

Факультативний протокол до Міжнародного па
кту про громадянські та політичні права 1966 року
(вступив у дію 23.03.1976 p.; Україна приєдналася
25.12.1990 р.);

Конвенція про попередження злочину геноциду і
покарання за нього 1948 року (підписана Україною
16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.;
вступила в дію для України 15.02. 1955 p.);

Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм
расової дискримінації 1966 року (підписана Україною
7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.;
вступила в дію для.України 7.04.1969 p.);

Європейська конвенція про захист прав і основ
них свобод людини 1950 року (підписана Україною
9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.);

Конвенція про припинення злочину апартеїду і
покарання за нього 1973 року (підписана Україною
20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.;
вступила в дію для України 18.07. 1976 p.);

Конвенція про ліквідацію усіх форм дискриміна
ції у відношенні до жінок 1979 року (підписана Украї
ною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 p.;
вступила в дію для України 3.09.1981 p.);

Конвенція про права дитини 1989 року (під
писана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Укра
їною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України
27.09.1991 р.) і ін.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НБСЄ; Документу Ко-

284

пенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.

Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.

3. Класифікація міжнародних актів про права людини

Міжнародні акти про права людини можна класифікувати за різноманітними підставами. Вважається, що наведена нижче класифікація, заснована на просторовій, суб'єктно-об'єктній і предметній основах, є найбільш зручною як із теоретичної, так і з практичної позицій.

І. Міжнародні документи універсального характеру, що містять у собі:

Міжнародний білль про права людини;

документи, що закріплюють права людини в рі
шеннях міжнародних конференцій;

міжнародні акти, що закріплюють право на само

продолжение
--PAGE_BREAK--визначення і права народів;

акти, спрямовані на попередження дискриміна
ції;

285

/>/>акти, що закріплюють принципи правосуддя;

акти, що регулюють права осіб, що були піддані
затриманню або тюремному ув'язненню;

акти, що регулюють права жінок;

акти, що регулюють права дітей;

акти, що закріплюють економічні та соціальні
права;

акти, що закріплюють права на користування до
сягненнями культури, інформацією, свободу асоціацій;

акти, що регламентують захист прав людини в
збройних конфліктах;

акти, що встановлюють міжнародні військові зло
чини і злочини проти людства;

акти, що регулюють заборони рабства, підневіль
ного стану, примусової праці.

II. Документи регіонального характеру містять у собі:

документи Ради Європи;

документи Організації з безпеки і співробітницт
ва в Європі;

Документи Співдружності Незалежних Держав;

—Американську конвенцію про права людини;
— Африканську Хартію прав людини і народів.

4. Міжнародні органи із захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

286

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються відповідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).

У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

доповідей держав-учасниць договору про зако
нодавчі, адміністративні та інші заходи, що прийма
ються ними для впровадження в життя зобов'язань,
котрі містяться в договорі;

повідомлень держав-учасниць договору про те,
що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'я
зань за даним договором;

3)індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які
стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відпо
відному договорі, було порушено, і котрі вичерпали
усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.
Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комі
тет з прав людини, Комітет з ліквідації расової
дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші між
народні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це ж питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило

287

/>/>не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, що протягом певного терміну подає письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам.

Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, відновлюють порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами.

Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями.

Комітет з прав людини ООН

Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й учас-

ницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, що можуть бути прийняті.

Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

І Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

і заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

288

289

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.

Комітет проти катувань

Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями із вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджувальну комісію.

Комітет з прав дитини<

Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет

290

розглядає регулярно надані доповіді держав — — учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік).

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він має статус «посадової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини».

Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.

Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрол -ного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).

В даний час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини.

Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. Суд працює на постійній основі і складається з числа суддів, що відповідають кількості дер-

291

/>/>жав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.

Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимоги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не перешкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї.

Витрати Суду оплачуються Радою Європи.

Комісія з прав людини

Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року).

Контрольні механізми в рамках ОБСЄ У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

292

Так, будь-яка держава — член ОБСЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав людини. Причому відповідь на такий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту.

На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини.

У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню.

продолжение

--PAGE_BREAK--5. Міжнародні акти про права людини і законодавство України

З огляду на особливу важливість прав і свобод людини, що містяться в міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодавстві України у формі прав і свобод людини і громадянина, представляється доцільним провести порівняльну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином України демократичності Основного Закону держави, його спрямованості на забезпечення і реалізацію прав і свобод люди-

293

/>/>ни і громадянина і виконання ними обов'язків у практично повній відповідності з найвищими міжнародними мірками.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом. . «Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового становища, народження або іншої обставини» (стаття 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). «1. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кожний має право при розгляді будь-якого карного обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркувань моралі, суспільного порядку або державної безпеки в демократичному суспільстві або коли того вимагають інтереси приватного життя сторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, — при особливих обставинах, коли публічність порушувала б інтереси правосуддя; проте будь-яка судова постанова по карній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого або коли справа стосується матримоніальних суперечок або опіки над дітьми» (стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етні-

294

чного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керуватися тільки законом, а не якимись сторонніми міркуваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обов'язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юридична відповідальність перед законом за його порушення є рівним для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає, що вони признаються за всіма людьми рівною мірою, не припускається дискримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав, що не носить остаточний характер.

Рівність прав і свобод признається за людиною незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об'єднань, а також інших обставин. У залежності від перерахованих вище й інших особистих і соціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки.

Треті статті Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують на те, що держави, котрі беруть участь у даних пактах зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право

295

/>користуватися всіма економічними, соціальними, політичними, громадянськими і культурними правами, передбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумовлюється рядом чинників. Справа в тому, що коло груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспільства, держави і навіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, інваліди і безробітні, біженці, представники національних меншин та ін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у використанні своїх конституційних прав.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке розрізнення, виключення або обмеження за ознакою статі, що направлене на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього родиного стану, на основі рівноправністі чоловіків і жінок, прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок ускладнюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Мож-

296

на зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке падіння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч.З статті 24 Конституції України перерахована достатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявилася жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Конституція розуміє як рівність можливостей, а не як фактичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силу суб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує свої можливості, розкриває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здібності до ініціативної, самостійної діяльності, що забезпечує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати правові засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційована система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джерелами прибутків, що мають широке поширення в житті суспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеться дуже слабко і неефективно, що призводить до невиправданого збільшення розшарування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Держава надає переважне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни та ін.). Надані цим верствам і категоріям громадян переваги природні і ні в якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи

Цей принцип одержує правове вираження в різноманітних формах — і як спільний початок, властивий реалізації всього обсягу прав і свобод особи, і за допомогою закріплення конкретних гарантій. Як загальна підстава правового статусу зазначений принцип закріпле-

297

/>ний у ряді статей Конституції. Стаття 3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конституційного ладу обов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через конституційну вимогу неможливості звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроекту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з надання висновку стосовно конституційності такого законопроекту. При відсутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкретного права і свободи людини і громадянина супроводжується вказівкою на умови і засоби гарантій його реалізації.

Суб'єктом, на котрого насамперед покладаються гарантії здійснення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою законодавчої діяльності.

Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знаходиться на законних підставах в Україні, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює пар-

298

ламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України й інші державні органи. Проте передбачена Конституцією державна система, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є: відсутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод громадян; відсутність у ряді випадків необхідної законодавчої бази; бюрократизм державного апарату, що до-сяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. У систему такого роду суб'єктів входять і органи місцевого самоврядування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, насамперед, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розширила рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що вступив у силу. Ніхто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як неправосудного, держава відшкодовує матеріальний або моральний збиток тим, кому він заподіяний.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Право громадян на юридичний захист від незаконних дій посадових осіб і державних органів

«3. Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується:

299

/>забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої,
визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний за
сіб правового захисту, навіть якщо це порушення було
зроблено особами, що діяли в офіційній якості;

забезпечити, щоб право на правовий захист будь-
якої особи, яка потребує такого захисту, установлю
валося компетентними судовою, адміністративною або
законодавчою владою або будь-яким іншим компе
тентним органом, передбаченим правовою системою
держави, і розвивати можливості судового захисту;

забезпечити застосування компетентною вла
дою засобів правового захисту, коли вони надають
ся» (п. З статті 2 Міжнародного пакту про грома
дянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (чч. 1,2 статті 55 Конституції України).

«Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини і громадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист може здійснюватися в порядку конституційного, цивільного, карного або адміністративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створе-

300

ний реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охороні прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадянам України стало доступно, після повного використання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується в країнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тенденція підвищення ролі самої людини в забезпеченні максимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнтири в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, звичайно, не обмежуються їхнім конституційним закріпленням. Реальне втілення прав і свобод потребує багатьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рамками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціальноекономічні гаранти передбачають відповідне середовище і матеріальну основу, що забезпечу-

301

/>/>/>ють вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефективно розвивається, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої соціальної інфраструктури — системи різних установ, що дають можливість обслуговувати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміються: відповідним чином орієнтована політика держави, її спрямованість на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільстві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належать насамперед конституційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючого права ці гарантії одержують детальне обгрунтування. В охороні правових розпоряджень важливу роль відіграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Таким чином, механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина покликаний охопити всі сфери діяльності із закріплення і забезпечення використання прав і свобод і усі її напрямки, що включають:

юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

широку систему охорони і захисту державою прав
і свобод, як у забезпеченні їхнього реального викорис
тання, так і в боротьбі з різноманітного роду їхніми
порушеннями;

розвиток суспільно-політичної активності грома
дян;

розвиток свідомого ставлення до використання
прав і свобод;

державний і суспільний контроль, спрямований
на охорону прав і свобод;

підвищення рівня знань кожним своїх прав, сво
бод і обов'язків;

302

— розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод людини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і приналежними людині від народження. Конституція України закріплює, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1 статті 64).

Даною статтею підтверджується невідчужуваність і непорушність закріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх звуження. Проте, з огляду на можливі об'єктивні обставини, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Конституція України все ж припускає можливість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Конституція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайного або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначений законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що тимчасово допускає встановлені даним законом обмежен-ня~в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додаткові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

303

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядування й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише при наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення котрої іншими засобами неможливо.

На період надзвичайного стану можуть уводитися наступні заходи:

встановлення особливого режиму в'їзду і виїз
ду, а також обмеження свободи пересування терито
рією, де впроваджений надзвичайний стан;

обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

посилення охорони суспільного порядку й об'єк
тів, що забезпечують життєдіяльність населення і на
родного господарства;

заборона проведення зборів, мітингів, вуличних
ходів і демонстрацій, а також видовищних, спортив
них та інших масових заходів;

заборона страйків.

У разі потреби також можуть бути додатково вжиті наступні заходи:

введення комендантської години (заборона зна
ходитися на вулицях і в інших суспільних місцях
без спеціально виданих перепусток і посвідчень осо
би у встановлені години доби);

призупинення після відповідного попереджен
ня діяльності політичних партій, громадських орга
нізацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань гро
мадян, якщо ця діяльність перешкоджає нормаліза
ції обстановки;

перевірка документів у громадян, а в необхід
них випадках — проведення особистого огляду, огля
ду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів,
службових помешкань і житла громадян;

обмеження або тимчасова заборона продажу
зброї, отрутних і сильнодіючих хімічних речовин,
спиртних напоїв;

304

тимчасове вилучення в громадян зареєстрова
ної вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в
підприємств, установ і організацій — також навчаль
ної військової техніки, вибухових, радіоактивних
речовин і матеріалів, що отруюють, і сильнодіючих
хімічних речовин;

введення цензури, обмеження на випуск газет;

продолжение
--PAGE_BREAK--

висилка порушників суспільного порядку, що
не є жителями даної місцевості, у місце їхнього про
живання або за межі місцевості, де введений надзви
чайний стан, за їхній рахунок;

заборона виготовлення і поширення інформа
ційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обста
новку;

особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути застосовані наступні заходи:

тимчасове виселення людей із місць, небезпеч
них для проживання, з обов'язковим наданням їм
стаціонарних або тимчасових житлових помешкань;

тимчасова заборона будівництва нових, розши
рення чинних підприємств та інших об'єктів;

установлення карантину і проведення інших
обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

введення особливого порядку розподілу продук
тів харчування і предметів першої необхідності;

мобілізація ресурсів державних підприємств,
установ, організацій, зміна режиму їхньої роботи, пе
реорієнтування на виробництво необхідної в умовах
надзвичайного стану продукції, інші зміни виробни
чої діяльності, необхідні для проведення аварійно-
рятувальних і відбудовних робіт;

використання ресурсів підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності для від
ведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичай
них обставин;

відсторонення від роботи на період надзвичай
ного стану керівників державних підприємств, уста
нов і організацій, від діяльності яких залежить нор-

305

/>малізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово виконуючими обов'язки зазначених керівників. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій і катастроф у мирний час може проводитися цільова мобілізація, обсяги і термін проведення якої визначаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, припускається притягнення працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазначених робіт за умови обов'язкового забезпечення безпеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, до можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і перевищення посадовими особами своїх повноважень, включаючи порушення гарантій прав громадян, установлених законом, спричиняють відповідальність, передбачену законом.

Друга частина статті 64 Конституції України передбачає неможливість навіть в умовах військового або надзвичайного стану обмеження перерахованих у ній прав. Мова йде про право на: рівність громадян перед законом (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (ст.27); повагу гідності людини (стаття 28); свободу й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи державної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшкодування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'язків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряджень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили закону (стаття 58); про неможливість повторного притягнення до юридичної відповідальності за одне і те ж

306

правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинності (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу, їхнє використання повинно грунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування.

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання своїх прав кожною людиною, без порушення приписів закону, виходу за рамки, насамперед, конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'язків іноземців і осіб без громадянства з правами громадян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають громадянство іноземних держав, а під особами без громадянства (апатридами, аполідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливо наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й іноземних громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

продолжение
--PAGE_BREAK--

307

/>Більш детально основні права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешкають або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Україною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України» (стаття 9 Конституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і ' правове значення особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що по своїй правовій силі дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до виконання на її території, а також про повагу норм міжнародного права. По-друге, вони до деякої міри дають відповіді на питання практичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їхнє співвідношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою-правонаступницею Української РСР і однією із держав-правонаступниць Союзу РСР, зобов'язалася після конституювання незалежної держави виконувати міжнародні договори, прийняті не тільки УРСР, але і СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних договорів на території України». Цей закон містив положення, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства».

308

Право народів на самовизначення «Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно установлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток» (стаття 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були проголошені і незмінно проводяться в життя Українською державою. Його перші конституційні акти проголосили державний суверенітет і незалежність України, виходячи з права народу на самовизначення. Верховна Рада Української РСР у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших об'єднань або окремих осіб переслідуються за законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затвердження суверенітету українського народу стало проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалежності України і створення самостійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за самі тяжкі зло-

309

/>чини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину… Це покарання може бути здійснено тільки у виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

3.Коли позбавлення життя полягає у злочині ге
ноциду, варто мати на увазі, що ніщо в даній статті
не надає право державам, котрі приймають участь у
данім Пакті, відступати від будь-яких зобов'язань,
прийнятих відповідно до Конвенції про попереджен
ня злочину геноциду і покарання за нього.

Кожний, хто присуджений до страти, має право
просити про помилування або про зм'якшення ви
року. Амністія, помилування або заміна смертного
вироку можуть бути даровані у усіх випадках.

Смертний вирок не виноситься за злочини, ско
єні особами молодше вісімнадцяти років, і не приво
диться у виконання у відношенні до вагітних жінок.

Ніщо в даній статті не може служити підста
вою для відстрочки або недопущення скасування
страти державою, що приймає участь у даному Пак
ті» (стаття б Міжнародного пакту про громадянські
та політичні права).

«Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (стаття 27 Конституції України).

Основним правом людини є право на життя. Це природне право людини, захист якого охоплює широкий комплекс активних дій усіх державних і суспільних структур, кожної конкретної людини зі створення і підтримки безпечних соціального і природного середовища проживання, умов життя. До такого роду чинників належать, насамперед, політика держави, що забезпечує відмову від війни, військових засобів вирішення соціальних і національних конфліктів, цілеспрямована боротьба зі злочинами проти особистості, незаконним збереженням і поширенням зброї й ін.

продолжение
--PAGE_BREAK--

310

Важливе значення мають і заходи медичного характеру: належне медичне обслуговування, служба швидкої допомоги, боротьба з наркоманією. Забезпечення права на життя прямо пов'язано зі збереженням і відновленням природного середовища проживання людини.

Розширяючи гарантії права на життя, Конституція України включає норму, що значно звужує можливість застосування страти. Ця виняткова міра покарання зберігалася тимчасово, тому що з вступом України в Раду Європи наша держава прийняла умову про відмову застосування страти.

Право на повагу людської гідності

«Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорстоким, нелюдським чи таким, що принижуюють його гідність поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним або науковим дослідам» (стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, приниженню чи покаранню.

Жодна людини без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» (стаття 28 Конституції України).

Повага людської гідності — невід'ємна ознака цивілізованого суспільства. Ніщо не може бути основою для її приниження. Будь-які заходи впливу на неправомірну поведінку особи не повинні бути сполучені з приниженням людської гідності. Повага особистості, її гідності повинна містити в собі не тільки уважне ставлення до задоволення прав і законних інтересів людини, але й етику поведінки працівників державних органів при спілкуванні з людьми, поважне до них ставлення, чуйну увагу до людини у важких для неї життєвих ситуаціях, особливу шанобливість до осіб похилого віку. Право безперешкодно дотримуватися своєї думки і вільно її виражати.

311

/>/>/>/>«1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своєї думки.

Кожна людина має право на вільне вираження своєї
думки; це право включає свободу шукати, отримувати і
поширювати всякого роду інформацію й ідеї незалеж
но від державних кордонів, усно, письмово або за допо
могою преси чи художніх форм вираження, або інши
ми засобами за своїм вибором.

Користування передбаченими в пункті 2 даної стат
ті правами накладає особливі обов'язки й особливу від
повідальність. Отже, воно може бути сполучене з де
якими обмеженнями, що, проте, повинні бути встанов
лені законом і бути необхідними:

для поваги прав і репутації інших осіб;

для охорони державної безпеки, суспільного по
рядку, здоров'я або моральності населення» (стаття
19 Міжнародного пакту про громадянські та полі
тичні права).

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (стаття 34 Конституції України)

Підписавши Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, у якому зафіксовано, що «держави-учасниці ставлять своєю метою полегшити більш вільне і широке поширення усіх форм інформації, заохочувати співробітництво в галузі інформації й обмін інформацією з іншими країнами», Україна, поряд з іншими державами, тим самим проголосила свій намір сприяти:

312

а)поширенню усної інформації;

б)поширенню на своїй території газет і друкарсь
ких видань з інших держав-учасниць;

в)поліпшенню доступу громадськості до друкар
ських видань і розширенню можливості передплати
на основі правил, властивих кожній стороні;

г)поширенню радіоінформації так, щоб це відпо
відало інтересам порозуміння між народами.
Погляди, думки, міркування людини залежать від її

світогляду, розуміння прав і обов'язків. Тому справжня свобода думки являє собою не всяке безперешкодне поширення ідей, думок, а лише вільний виклад гуманних поглядів, думок, що відповідають інтересам кожного громадянина і загальних інтересів суспільства і держави. Тому Конституція України, гарантуючи громадянам свободу думки і слова, свободу вираження своїх поглядів і переконань, вимагає, щоб вони здійснювалися в інтересах усього народу України. Особливої уваги Конституція України приділяє забезпеченню свободи критики. У частині 3 статті 15 Конституції України закріплено: «цензура заборонена». У той же час, і громадяни України, висловлюючи критичні зауваження, не повинні допускати навмисних перекручувань фактів, поширювати неправильні відомості, під виглядом критики ганьбити чесних людей.

Кожен громадянин України має можливість викладати в пресі свої думки. Це означає, що право свободи створює для громадянина юридичну можливість подібної дії, але не зобов'язує його. Свобода слова і преси в умовах бурхливого розвитку засобів масової інформації доповнюється свободою виступу по радіо і телебаченню.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року закріплює загальні правові основи одержання, використання, поширення і збереження інформації, установлює право громадянина на інформацію в усіх сферах цивільного і державного життя. Він закріплює також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інфор-

313

/>мації і забезпечує її охорону, захищає громадянина і суспільство від неправдивої інформації.

Інформація — це документовані або публічно проголошені відомості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і природній сфері. Основними видами інформації є: статистична інформація, масова інформація, інформація про діяльність державних органів, правова інформація, інформація про особистість, інформація довідково-енциклопедичного характеру.

Громадяни й організації мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них, ким і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Інформація не може бути використана з метою, що заподіює шкоду правам і свободам громадян України.

Не підлягають розголошенню відомості, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю.

Право на свободу, особисту недоторканність, свободу від свавільного втручання в особисте життя людини, недоторканність житла і таємницю кореспонденції

«1. Ніхто не може піддаватися свавільному або незаконному втручанню в його особисте і сімейне життя, свавільним або незаконним зазіханням на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію.

2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких зазіхань» (стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше ніж на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом.

2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке запропоноване йому обвинувачення» (п. 1 і 2 статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його перепинити, уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника,

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого» (стаття 29 Конституції України).

«Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, про-

314

315

/>/>/>ведення в них огляду і обшуку» (стаття ЗО Конституції України).

«Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочино-ві чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (стаття 31 Конституції України).

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (стаття 32 Конституції України).

Недоторканість особи як особиста свобода полягає в тому, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини розпоряджатися в рамках закону своїми діями і вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, ув'язненню й утриманню під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави для арешту регламентовані кримінально-процесуальним і іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

316

Гарантія недоторканності житла означає, що ніхто не має права без законної підстави ввійти в житло, а також залишатися в ньому проти волі проживаючих у ньому осіб. Законодавство чітко регламентує випадки, коли це допускається, і коло уповноважених на те органів.

Передбачено різні форми відповідальності за безпідставне вторгнення в особисте життя громадян, розголошення таємниці листування, телефонних переговорів і телеграфних повідомлень. Тільки в чітко визначених випадках може бути накладений арешт на кореспонденцію і зроблена її виїмка з поштово-телеграфних установ.

Право на свободу совісті

«1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором і свободу сповідати свою релігію і переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень.

Ніхто не повинен піддаватися примусу, що примен
шує його свободу мати або приймати релігію або пере
конання за своїм вибором.

Свобода сповідати релігію або переконання підля
гає лише обмеженням, установленим законом і необ
хідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здо
ров'я і моралі, так само, як і основних прав і свобод
інших осіб.

Ті держави, які беруть участь у даному Пакті, зо
бов'язуються шанувати свободу батьків і у відповідних
випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і
моральне виховання своїх дітей у відповідності зі свої
ми власними переконаннями» (стаття 18 Міжнародно
го пакту про громадянські та політичні права; аналогічні
вимоги містяться в статті 13 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права, а також у п. VII
розділу І Заключного акта Наради з безпеки і спів
робітництва в Європі).

317

/>/>«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» (стаття 35 Конституції України).

Важливе місце в системі особистих прав займає свобода совісті, свобода віросповідання. Більш детально вона регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.

Україна є світською державою. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової. Наявність у багатонаціональній Україні різноманітних конфесій, релігійних вірувань надає цій конституційній нормі особливу значимість. Вона забезпечує свободу вибору релігії, не стиснуту ніякими зовнішніми, сторонніми мотивами. Наявність релігійних переконань заборонено фіксувати в офіційних анкетах.

Особистим правом людини є прийняття або неприйняття релігійних вірувань, сповідати індивідуально або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них.

Держава не втручається в питання визначення людиною свого відношення до релігії. Свободі вибору релігійних або атеїстичних поглядів сприяє і світський

318

характер освіти. Вона не переслідує мети формування того або іншого ставлення людини до релігії. Викладання віровчень може здійснюватися в недержавних навчальних і виховних закладах, приватно вдома або при релігійних об'єднаннях.

Право громадян на участь у веденні державних справ «1. Кожна людина має право брати участь у керуванні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

Кожна людина має право рівного доступу до дер
жавної служби у своїй країні.

Воля народу повинна бути основою влади уряду;

продолжение
--PAGE_BREAK--ця воля повинна знаходити собі вираження в періодич
них і нефальсифікованих виборах, що повинні проводи
тися при загальному і рівному виборчому праві, шля
хом таємного голосування або ж за допомогою інших
рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосу
вання» (стаття 21 Загальної декларації прав людини).

«Кожен громадянин повинен мати без якоїсь дискримінації, що згадується в статті 2, і без необгрунтованих обмежень право і можливість:

брати участь у веденні державних справ як без
посередньо, так і за посередництвом вільно обраних
представників;

голосувати і бути обраним на справжніх пері
одичних виборах, що відбуваються на основі загаль
ного і рівного виборчого права при таємному голосу
ванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців;

допускатися у своїй країні на загальних умовах
рівності до державної служби» (стаття 25 Міжнарод
ного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування» (стаття 38 Конституції України).

319

/>Одним з інститутів безпосередньої демократії, що гарантує пряме народовладдя, реалізацію права громадян на участь у керуванні державними справами на всіх рівнях, є референдум. Референдум — це засіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. У залежності від предмета розгляду, референдуми підрозділяються на конституційні, законодавчі і консультативні. За сферою застосування референдум може бути загальнодержавним або в адміністративно-територіальних одиницях. Порядок їх підготовки і проведення регулюється Конституцією України і Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року зі змінами і доповненнями від 19 червня 1992 року.

Державна служба в Україні, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 12 грудня 1993 року ^ — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах і їх апараті з практичного виконання задач і функцій держави і отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу (у державних органах і в органах місцевого самоврядування) мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, ті, які одержали відповідну освіту і фахову підготовку і пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, вибори або призначення.

Право громадян на об'єднання в громадські організації (право асоціацій)

«1. Кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного по-

рядку, охорони.здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції.

3. Ніщо в даній статті не надає право державам, котрі приймають участь у Конвенции Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються забезпечити:

a)право кожної людини створювати для здійс
нення і захисту своїх економічних і соціальних ін
тересів професійні спілки і вступати в такі за своїм
вибором при єдиній умові дотримання правил від
повідної організації. Користування зазначеним пра
вом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що
передбачаються законом і котрі необхідні в демок
ратичному суспільстві в інтересах державної безпе
ки або суспільного порядку або для захисту прав і
свобод інших;

право професійних спілок утворювати національ
ні федерації або конфедерації і право цих останніх
засновувати міжнародні професійні організації або
приєднуватися до таких;

право професійних спілок функціонувати без
перешкодно, без яких-небудь обмежень, крім тих, що
передбачаються законом і котрі необхідні в демок
ратичному суспільстві в інтересах державної безпе
ки або суспільного порядку або для захисту прав і
свобод інших;

право на страйки за умови його здійснення від
повідно до законів кожної країни.

2. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цими правами для осіб, які

320

продолжение
--PAGE_BREAK--

321

входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави.

3. Ніщо в даній статті не дає права державам, що беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом» (стаття 36 Конституції України).

322

«Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до

неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону» (стаття 44 Конституції України).

Таким чином, право громадян на об'єднання передбачає:

а)можливість створювати різні організації, що
сприяють розвитку політичної активності громадян;

б)добровільно і на рівних з іншими громадянами
умовах вступати і бути членами вже існуючих орга
нізацій;

в)безперешкодно виконувати завдання організа
цій, користуватися їхнім захистом;

г)через громадські організації, партії і рухи, згід
но з їхніми статутними задачами, брати участь у ке
руванні державними і суспільними справами, у вирі
шенні політичних, господарських і соціально-куль
турних питань.

Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, спілк, конгрес, асоціація, фонд) вважається політичною партією або громадською організацією.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року (із змінами і доповненнями), політичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування. Політичні партії створюються з ініціативи громадян України, яким виповнилося 18 років і які не обмежені судом у дієздатності і не перебувають у місцях позбавлення волі. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, яким виповнилося 18 років.

323

/>Громадська організація — це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів. Вона може мати міжнародний, всеукраїнський або місцевий статус. Фундаторами громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, яким виповнилося 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — із 15-літнього віку.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках із метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами, за родом їхньої професійної діяльності і затверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Всі професійні спілки мають рівні права. Професійні спілки діють відповідно до статутів, що вони приймають, і не підлягають реєстрації в державних органах. Професійні спілки представляють інтереси громадян у сферах виробництва, праці, побуту, культури та ін. їм надане право здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю і правил з охорони праці, вони контролюють житло-побутове обслуговування працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку, культосвітні, туристичні та спортивні установи.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Обмеження, що стосуються членства в політичних партіях і професійних спілках, установлюються винятково Конституцією і законами України. Обмеження у відношенні діяльності політичних партій і громадських організацій встановлені в статті 37 Конституції України. Зокрема, встановлено, що політичні партії і громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, членами політичних партій не можуть бути іноземці, а також державні службовці органів виконавчої і судової влади, органів місцевого самоврядування й інші категорії громадян. Крім того, не допускається легалізація, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою

324

метою є зміна шляхом насильства конституційного ладу або в якийсь протизаконній формі територіальної цілісності держави та ін.

Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах і свободах за приналежностю або неприналежністю до політичної партії чи громадської організації. Приналежність або неприналежність до якоїсь політичної партії чи громадської організації не може бути основою для надання державою окремих пільг і переваг.

Право на страйк належить тільки тим, хто працює, і може бути використано ними для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що порушуються роботодавцем, у тому числі і державою.

Право на мирні збори

«Признається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що накладаються відповідно до закону і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Це ж право закріплене в статті 11 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 39 Конституції України).

Норми статті 39 Конституції України дещо відрізняються від міжнародних норм і стандартів: в остан-

•325

/>/>ніх мова йде про «кожну людину», а в Конституції — тільки про громадян України. Таким чином, установлюються певні обмеження для іноземців і осіб без громадянства при реалізації цього права.

Дана стаття Конституції містить деякі вимоги до організаторів таких заходів для забезпечення їхнього мирного характеру, а також передбачає випадки обмеження цього права, що можуть бути встановлені судом на основі закону і тільки в інтересах національної або суспільної безпеки з метою попередження заворушень і злочинів, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк» (стаття 40 Конституції України).

Суть цього конституційного права полягає в гаран-тованості державою можливості кожного безпосередньо звертатися, направляти індивідуальні та колективні письмові звернення в державні органи, органи місцевого самоврядування й іншим посадовим особам, під якими варто розуміти також пропозиції про поліпшення їхньої діяльності або критику прорахунків у їхній роботі, що є важливим засобом виявлення і виправлення порушень закону, допомоги в їхньому усуненні і попередженні. Порядок розгляду звернень, пропозицій, заяв і скарг регламентується Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року.

Право на працю

«1. Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної лю-

дини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на яку він вільно погоджується, і будуть вживати належних заходів до забезпечення цього права.

2. Міри, що повинні бути прийняті державами, котрі беруть участь у даному Пакті з метою повного здійснення цього права, включають програму професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення неухильного економічного, соціального і культурного розвитку і повної виробничої зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини» (стаття 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:

a)винагороду, що забезпечує як мінімум усім пра
цюючим:

справедливу зарплату і рівну винагороду за пра
цю рівної цінності без будь-якої різниці, причому,
зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови пра
ці не гірше тих, якими користуються чоловіки, із
рівною платою за рівну працю;

задовільне існування для них самих і їхніх сі
мей, відповідно до постанов даного Пакту;

умови роботи, що відповідають вимогам безпе
ки і гігієни;

однакову для усіх можливість просування в ро
боті на відповідні більш високі щаблі винятково на
підставі виробничого стажу і кваліфікації» (стаття
7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і
культурні права).

«3. а) Ніхто не повинний примушуватися до примусової або обов'язкової праці;

b)у тих країнах, де у виді покарання за злочин
може призначатися позбавлення волі, сполучене з като
ржними роботами, пункт 3 (а) не вважається пере
шкодою для виконання каторжних робіт за вироком
компетентного суду, що призначив таке покарання;

326

327

/>с) терміном «примусова або обов'язкова праця» у даному пункті не охоплюються:

І) будь-яка робота або служба, що не згадується в підпункті «Ь», котру, зазвичай, повинна виконувати особа, яка знаходиться в ув'язненні на підставі законного розпорядження суду, або особа, умовно звільнена від такого ув'язнення;

II)будь-яка служба військового характеру, а в тих
країнах, у яких признається відмова від військової слу
жби за політичними або релігійно-етнічними мотива
ми, будь-яка служба, передбачена законом для осіб, які
відмовляються від військової служби за такими моти
вами;

будь-яка служба, обов'язкова у випадках над
звичайного стану або лиха, що загрожують життю чи
добробуту населення;

будь-яка робота або служба, що входить у зви
чайні громадянські обов'язки» (п. З статті 8 Міжнарод
ного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

328

Право на своєчасне одержання за працю захищається законом» (стаття 43 Конституції України).

«Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межи монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів» (стаття 42 Конституції України).

Право на працю — одне з основних соціально-економічних прав громадян України. Воно полягає в можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості не нижче визначеного державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір роботи, що означає виключне право особи на розпорядження своїми здібностями і талантом у творчій і продуктивній роботі.

Дуже важливою є норма Конституції, що передбачає обов'язок держави створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів.

Необхідно звернути увагу на деяку неузгодженість положень частин першої і другої статті 43 Конституції України. У першій частині вказується на право кожної людини, а в другій частині — говориться про обов'язки держави стосовно громадян. Цим самим підкреслюється, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової діяльності, зокрема, однакова для усіх можливість просування по роботі на більш високі посади, не стосується іноземців або осіб без громадянства.

329

/>Тим часом подібне редакційне звуження права на працю не відповідає вимогам статей 6 і 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборону примусової праці передбачено в статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що знайшло свій відбиток у ч. З статті 43 Конституції України. Термін «примусова або обов'язкова праця» означає виконання будь-якої роботи або служби особи під загрозою якогось покарання, роботи, на виконання котрої ця особа не дала своєї згоди або не запропонувала послуг стосовно неї.

Юридичні гарантії права на працю закріплені в трудовому, адміністративному і карному законодавстві.

Зокрема, трудове законодавство України встановлює гарантії права на працю, до яких належать: неприпустимість необгрунтованої відмови в прийнятті на роботу; заборона переведення працівника на іншу постійну роботу без його згоди; чітка регламентація умов і порядку звільнення від роботи; заборона на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового комітету, за винятками, передбаченими законодавством; встановлення особливих гарантій реалізації права на працю для жінок, неповнолітніх, молодих робітників, спеціалістів і деяких інших категорій працівників; забезпечення деяким категоріям працівників переважного права на залишення на роботі при звільненні працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі при скороченні чисельності або штату; юридичні гарантії зайнятості населення.

Забороняється необгрунтована відмова в прийнятті на роботу, так само як і інше пряме або непряме обмеження прав або встановлення переваг при прийнятті на роботу в залежності від походження, соціального і майнового стану, расової або національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця проживання й інших обставин.

Керівник підприємства або інша посадова особа на підприємстві, винні в порушенні трудових прав грома-

330

дян, можуть притягатися до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Законодавство України про працю передбачає гарантії, спрямовані на збереження існуючого рівня умов праці. Працівнику гарантується збереження місця роботи або посади при обранні його на виборну посаду, а також збереження середнього заробітку і місця роботи за час, коли він не працював з причин, що признаються законодавством поважними. При направленні працівників на підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за ними зберігається місце роботи (посада) і здіснюються виплати, передбачені законодавством. Передбачено гарантії зі збереження заробітної плати від незаконного утримання при накладенні матеріальної відповідальності на працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Норми трудового права передбачають компенсаційні виплати, спрямовані на відшкодування працівником матеріальних витрат у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Підприємництво, відповідно до Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року, — це гарантована Конституцією України самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик і не заборонена законом діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняттю торгівлею з метою одержання прибутку. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені в правоздатності або дієздатності, що виступають безпосередньо або через створених ними юридичних осіб.

Право на соціальне забезпечення

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування» (стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году-

331

продолжение
--PAGE_BREAK--'

вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» (стаття 46 Конституції України).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист і встановлює види соціального забезпечення. Основні з них передбачені Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року (із змінами і доповненнями): трудові пенсії за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам при відсутності в них права на трудову пенсію.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року визначає правові, економічні й організаційні основи захисту населення України від безробіття. Безробітними вважаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших прибутків, зареєстровані в державній службі зайнятості, які дійсно шукають роботу і здатні її виконувати.

Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при тимчасовій непрацездатності, при вагітності, при народженні дитини і по догляду за нею та ін.

Соціальний захист непрацездатних громадян здійснюється шляхом створення спеціальних державних установ по догляду за непрацездатними (територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та ін.).

Що стосується захисту громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення і надання їм відповідних компенсацій і пільг. Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є головним чином асигнування з державного бюджету, страхові внески громадян, підприємств, установ і організацій. Реалізація і фінансування чинної системи соціального забезпечення населення України спирається переважно на державне забезпечення і управління.

Водночас поглиблення економічних реформ, свобода підприємництва, вільний вибір виду діяльності, регулювання оплати праці через тарифні угоди обумовлюють необхідність виробітки відповідного механізму соціального забезпечення. Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року, виходить із того, що соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, фермерів та ін., поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я.

2. Заходи, що повинні бути вжиті державами, котрі беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права, включають заходи, необхідні для:

забезпечення скорочення мертвонароджуванос
ті і дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього
середовища та гігієни праці в промисловості;

332

333

попередження і лікування епідемічних, профе
сійних і інших хвороб і боротьби з ними;

створення умов, що забезпечували б усім медич
ну допомогу і медичний догляд у випадку хвороби»
(стаття 12 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права).

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48 Конституції України).

«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (стаття 49 Конституції України).

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена» (стаття 50 Конституції України).

продолжение
--PAGE_BREAK--

Відповідно до міжнародних норм Конституція України закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є отримана ними заробітна плата — винагорода, що за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу. З метою гарантування визначеного розміру оплати працівника за ви-

334

конану ним роботу держава в законодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату.

Право громадян на охорону здоров'я визначається Основами законодавства України про охорону здоров'я. Це право, крім того, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний огляд і соціальне обслуговування і забезпечення, що необхідний для підтримки здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку; кваліфіковану медику-санітарну допомогу; правовий захист від яких-небудь незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я, і інші права громадян в галузі охорони здоров'я.

Право на житло

«Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безперервне поліпшення умов життя» (стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (стаття 47 Конституції України).

Кожна особа, яка мешкає в Україні, має право на житло. Вона може побудувати будинок і обслуговуючі його спорудження, придбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або узяти під оренду. Громадяни України мають право на одержання у встановленому порядку жилого помешкання (квартири) у будинках державного житлового фонду, у будинках суспільного житлового фонду, фонду житло-будівельних кооперативів.

335

/>Право громадян на житло гарантується шляхом стимулювання державного будівництва і реконструкції як державного та суспільного, так і приватного житлового фонду: розширення обсягу спорудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садового типу; розширення малих і середніх населених пунктів; забезпечення державним житлом громадян, яким потрібно поліпшення Житлових умов; надання пільгових кредитів для спорудження або придбання власного житла, у першу чергу громадянам, які довгий час знаходяться на обліку для поліпшення житлових умов, а також молодим сім'ям; сприяння збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості і підвищення рівня благоустрою житла в сільських населених пунктах, створення житло-комунальної служби села; подальшого, у міру реформування системи заробітної плати, переходу на самоокупну систему оплати за користування житлом і за комунальні послуги і надання адресних субсидій на ці витрати громадянам, які потребують соціального захисту.

Житлові права громадян України охороняються законом. Ніхто не може бути виселений із жилого помешкання, що займається, або обмежений у праві користування жилим помешканням інакше ніж на основі й у порядку, передбаченому законом.

Право на освіту

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на освіту...

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають, що для повного здійснення цього права:

початкова освіта повинна бути обов'язковою і
безкоштовною для усіх;

середня освіта в її різноманітних формах, вклю
чаючи професійно-технічну середню освіту, повинна
бути вікрита і зроблена доступною для всіх шляхом
прийняття всіх необхідних заходів і, зокрема, посту
пового введення безкоштовної освіти;

вища освіта повинна бути зроблена однаково
доступною для усіх на основі здібностей кожного

336

шляхом прийняття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

d) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися, по можливості, для тих, хто не проходив або не закінчив повного курсу своєї початкової освіти;

є) повинен активно здійснюватися розвиток мережі шкіл усіх ступіней, повинна бути встановлена задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького персоналу» (стаття 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права). «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і після-дипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні, культурні товариства» (стаття 53 Конституції

України).

Реалізація права на освіту дає можливість одержати загальноосвітню і професійну підготовку, необхідну для здійснення трудової діяльності, для змістовного духовного життя. У цьому зацікавлені не тільки сама людина, але і держава, суспільство в цілому, у зв'язку з потребами виробництва, що розвивається, та інших сфер у спеціалістах, здатних у силу загальної різнобічної підготовки опановувати складні сучасні професії. Тому Кбнституція України закріпила обов'язковість повної

337

/>/>загальної середньої освіти. Батьки або особи, які їх заміняють, зобов'язані забезпечити одержання дітьми цієї освіти. Кожний управі на конкурсній основі безплатно одержати вищу освіту в державній або муніципальній освітній установі або підприємстві. Учням і студентам у відповідних випадках даються державні стипендії і різного роду пільги.

Поряд із державними, розвивається і система приватних платних освітніх установ різного роду. Вони є важливим доповненням державної системи і покликані сприяти використанню різних моделей навчання, врахуванню потреб тих, хто навчається, в одержанні бажаного ними обсягу знань.

Підтримуючи різні форми освіти і самоосвіти, держава встановлює державні освітні стандарти.

Право на участь у культурному житті Право на користування результатами наукового прогресу

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на:

участь у культурному житті;

користування результатами наукового прогре
су і їх практичного застосування;

користування захистом моральних і матеріаль
них інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими
науковими, літературними або художніми працями,
автором яких вона є.

Заходи, що повинні вживатися державами, котрі
беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення
цього права, включають ті, що необхідні для охорони,
розвитку і поширення досягнень науки і культури.

Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобо
в'язуються шанувати свободу, безумовно необхідну для
наукових досліджень і творчої діяльності.

Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна
ють користь, що добувається з заохочення і розвитку
міжнародних контактів і співробітництва в науковій і

338

культурній галузях» (стаття 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; це право закріплене також у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року — розділ «Навколишнє середовище»).

«Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (стаття 54 Конституції України).

Держава Україна гарантує доступність усіх досягнень культури для громадян, де б вони не мешкали. Це забезпечується загальнодоступністю цінностей вітчизняної і світової культури, що знаходяться в державних і суспільних фондах, розвитком і рівномірним розміщенням культурно-просвітніх установ на території країни, розвитком телебачення і радіо, видавничої справи і періодичної преси, мережі безкоштовних бібліотек; розширенням культурного обміну з закордонними державами. Свобода наукової, технічної і художньої творчості виявляється в знятті ідеологічних обмежень, котрі існували колись і торкалися не тільки науки, але і насамперед громадського життя, мистецтва, художніх напрямків, репертуару театрів і т.д.

Право на використання результатів науково-технічного прогресу в інтересах людини належить до числа найбільш загальних прав особистості. Слід виділити два

339

/>основних комплекси правових норм, покликаних регулювати застосування результатів науково-технічного прогресу в інтересах особистості і таких, що отримали закріплення в українському законодавстві: норми, спрямовані на поліпшення і гуманізацію умов праці відповідно до можливостей, що відкриваються науково-технічним прогресом, і з урахуванням його негативних наслідків; норми, спрямовані на охорону навколишнього середовища від шкідливих наслідків НТР в інтересах людини і на базі новітніх досягнень науки і техніки.

Право на, відпочинок

«Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:… а) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні» (п. «і», статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

продолжение
--PAGE_BREAK--

«Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом» (стаття 45 Конституції України).

У забезпеченні права на відпочинок задіяне широке коло суб'єктів, покликаних створювати необхідні умови для реалізації цього права. Велику роль відіграє і діяльність самої людини, яка повинна раціонально і грамотно використовувати час відпочинку. Функції держави в цій сфері полягають у встановленні за допомогою закону розумної тривалості робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки.

340

Право власності

«Кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими.

Ніхто не повинний бути свавільно позбавлений свого майна» (стаття 17 Загальної декларації прав людини).

«Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (стаття 41 Конституції України).

Затвердження права приватної власності в Конституції України означало відхід від найважливішого постулату соціалістичної ідеології про необхідність зосередження усієї власності в руках держави. Формально вона об'являлася загальнонародною, проте людина була відчужена від власності.

Економічною основою соціалізму була і конституційно закріплювалася суспільна, соціалістична власність

341

у формах державної (загальнонародної) і кооперативно-колгоспної. Причому ставилася задача підняти останню до рівня загальнонародної.

Приватна власність розглядалася як основа експлуатації людини людиною. У Конституції СРСР 1936 року (Конституції соціалізму, що переміг) уже було зафіксовано, що соціалістична система господарства і соціалістичної власності на знаряддя і засоби виробництва затвердилися в результаті ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

У період Радянської влади за громадянином признавалося лише право особистої власності, об'єктом якої могли бути трудові прибутки і заощадження, житловий будинок, підсобне домашнє господарство, предмети домашнього ужитку й особистого споживання. Таким чином, власність громадянина була фактично цілком виключена зі сфери суспільного виробництва.

Конституція України 1978 р. у початковій редакції залишила в силі ці принципові положення про право власності громадянина, лише незначно розширивши сферу легалізації індивідуальної трудової діяльності, заснованої знову ж винятково на особистій праці громадян і членів їх сімей і використовуваної в інтересах суспільства.

Перебудова економічних відносин, що почалася у 90-х роках XX століття у СРСР, повинна була одержати конституційне закріплення, що стосується, зокрема, форм власності, котрі допускаються для громадянина. Цей процес проходив поступово. Спочатку з Конституції УРСР була вилучена стаття про соціалістичну власність і введена норма про те, що держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує їм рівний захист. Підкреслювалася також роль держави в створенні умов і заохоченні господарської ініціативи, у забезпеченні розвитку ринкового механізму. У результаті наступних змін і доповнень у Конституцію УРСР були включені норми, що конкретно

342

говорять про приватну власність, про право кожного бути власником, тобто володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном і іншими об'єктами власності як індивідуально, так і разом з іншими особами. Конституція України 1996 року визнання і захист приватної власності, так само як і інших форм (наприклад, державної і муніципальної), віднесла до основ конституційного ладу, розширила гарантії її охорони, у тому числі судом.

Зворотна сила закону

«1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні якогось карного злочину внаслідок якоїсь дії або недогляду, що, відповідно до внутрішньодержавного законодавства або міжнародного права, котре діяло на той момент, не було карним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент учинення карного злочину. Якщо після вчинення злочину законом установлюється більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця» (п. 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи».

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення» (стаття 58 Конституції України).

За загальним правилом закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили в часі, тобто не поширюються на дії, що мали місце в той період, коли відповідний акт ще не був прийнятий або не набув законної сили. Не має зворотної сили закон, що уперше встановлює юридичну відповідальність за певні дії, а також акти, що посилюють відповідальність на певні неправомірні дії. Виняток складають закони або інші нормативно-правові акти, що пом'якшують або виключають відповідальність і саме тому мають зворотну силу.

343

/>Обов'язок захищати права й інтереси дітей «1. Кожна дитина без усякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, національного або соціального походження, майнового стану або народження має право на такі засоби захисту, що вимагаються в її становищі як малолітньої з боку її сім'ї, суспільства і держави.

Кожна дитина повинна бути зареєстрована негай
но після її народження і повинна мати ім'я.

Кожна дитина має право на придбання громадян
ства» (стаття 24 Міжнародного пакту про громадянсь
кі та політичні права).

«Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття» (ч.2 статті 51 Конституції України).

Законодавство України про сім'ю містить положення, відповідно до яких батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При відмові батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку (стст. 82-89, 91-94 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Обов'язок захищати Вітчизну

«Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» (стаття 65 Конституції України).

Конституція України встановлює в якості одного з найважливіших і почесних обов'язків громадян України захист Батьківщини, її незалежності і територіальної цілісності. Насамперед мається на увазі захист України від збройної агресії, що є найважливішою функцією держави і справою честі всього українського народу, обов'язком кожного її громадянина.

Правові основи діяльності органів державної влади у відношенні забезпечення оборони України визначені Законом «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року. Але захист Батьківщини не повинний обмежуватися

344

тільки цим аспектом. Одночасно він означає, що кожен громадянин України, незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової й іншої діяльності, зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад від будь-яких зазіхань, підтримувати громадянський порядок, зберігати національну культуру та ін.

Саме тому які-небудь зазіхання на незалежність України, її територіальну цілісність, спроби змінити насильницьким шляхом державний лад, скинути державну владу належать до державних злочинів і суворо караються законом.

Порядок і правила проходження військової служби визначаються законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (із змінами і доповненнями), «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року та ін. Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства, а також підготовки населення до захисту держави.

Обов'язок не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу

«Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (стаття 66 Конституції України).

Цей обов'язок конкретизований Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. У його зміст входять обов'язки громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи із запобігання, псування, забруднення, виснаження природних ресурсів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища.

345

/>Якщо об'єктам природи нанесена шкода, то її розмір визначається за спеціальними таксами щодо об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначаються збитки, нанесені рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного простору. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів. Чинне законодавство України встановлює правило, за яким, у випадку відмови в добровільному відшкодуванні збитків, заподіяних порушенням порядку використання й охорони природних ресурсів, пам'ятників історії і культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок кожного сплачувати податки

«Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом» (стаття 67 Конституції України).

Одним з конституційних обов'язків осіб, які одержують прибутки від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел, є обов'язок брати участь у формуванні державного і місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України» у редакції від 29 червня 1995 року загальнодержавний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети — заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій. .

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів і інших обов'язкових плате-

жів, напрямки їх зарахування і використання, перелік платників податків і об'єктів оподаткування і відповідальність за порушення податкового законодавства визначається Законом України «Про систему оподаткування» у редакції від 18 лютого 1997 року.

Відповідно до Конституції України всі громадяни України зобов'язані подавати в податкові адміністрації за місцем проживання декларації про свій майновий стан і прибутки за минулий рік. На основі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих прибутків, податкова адміністрація у випадку виявлення порушень податкового законодавства вимагає їх усунення, а при наявності підстав накладає адміністративні стягнення на громадян, винних у неподанні або в невчаснім наданні декларацій про прибутки або у включенні в декларації невірних даних, а також у випадках інших порушень податкового законодавства.

Обов'язок кожного дотримуватися Конституції і законів України

«Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» (стаття 68 Конституції України).

Юридична відповідальність — це особливі, передбачені й урегульовані нормами права відносини між громадянами і державою, що виникають у випадку вчинення правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних осіб за вчинене.

Юридична відповідальність може бути (у залежності від виду правопорушення) карною, адміністративною, цивільною і дисциплінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності встановлюють передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник терпить державний примус за допомогою позбавлення певних благ (позбавлення волі, виплата штрафу та ін.).

346

347

/>/> продолжение

--PAGE_BREAK--Література:

Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право у
галузі прав людини. — К., 1997.

Карташкин В.А. Международная защита прав
человека. Основные вопросы сотрудничества госу
дарств. — М., 1976.

Карташкин В.А. Международная защита прав
человека. — М., 1985.

Карташкин В.А. Права человека в международ
ном и внутригосударственном праве. — М., 1995.

Мовчан А.П. Права человека и международные
отношения. — М., 1982.

Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению со
глашений о правах человека. — М., 1986.

Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы,
реальность. — М., 1991.

Энтин М.Л. Международные гарантии прав чело
века. Практика Совета Европы. — М., 1992.

Розділ 11

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ ГРОМАДЯНСТВА

1. Громадянство та його значення для міжнародного права

Основу правового статусу індивіда утворюють правовідносини громадянства. Сутність громадянства полягає у взаємовідносинах людини і держави.

У вітчизняній науці міжнародного права і законодавстві з питань громадянства є багато визначень інституту громадянства, але, як вважається, усі вони грішать певною неповнотою, а іноді й суперечливістю.

Так, наприклад, у семитомному «Курсі міжнародного права» міститься наступна дефініція громадянства: «Громадянство — це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов'язків і означаючий підпорядкування даної особи суверенній владі відповідної держави незалежно від свого місцезнаходження… Громадянство — це юридична приналежність тієї або іншої особи до державно організованого суспільства. Громадянство — стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть у випадку тривалого перебування громадянина за кордоном він не переривається».

З приводу такого формулювання громадянства виникає ряд питань. По-перше, викликає сумнів, що громадянин, незалежно від свого місцезнаходження, підлеглий

349

суверенній владі держави своєї громадянської приналежності, тому що, знаходячись у якості іноземця на території іншої держави, він, безумовно, підлеглий юрисдикції держави перебування. По-друге, на території будь-якої держави (державно організованого суспільства) у будь-який час знаходяться не тільки громадяни даної держави, але й інші особи — іноземці й особи без громадянства (апатриди), які у даний момент мешкають на її території, складаючи її населення.

Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 року закріплював таке формулювання громадянства України, котре визначало останнє як постійний правовий зв'язок особи й Української держави, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. На наш погляд, дана законодавча дефініція страждала ущербністю, тому що при її буквальному розумінні і реалізації громадянин України за своєю волею не вправі був вийти з громадянства, тому що воно являло собою постійний зв'язок особи і держави. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить, на наш погляд, навпаки, досить спрощене визначення громадянства — «громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках».

Тому найбільш оптимальним формулюванням громадянства представляється наступне: громадянство — це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки.

Як уявляється, у цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства:

громадянство — це правовий зв'язок особи і
держави (суб'єкти цього відношення пов'язані
юридичними правами й обов'язками);

юридичні права й обов'язки між суб'єктами
правовідносин громадянства носять взаємний ха
рактер: держава вправі вимагати від особи поваги і
дотримання своїх законів, але в той же час зобов'я
зана здійснювати захист цієї особи як на своїй

території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів;

громадянство — це політичний зв'язок особи і
держави, тому що припускає той або інший ступінь
участі особи в управлінні справами держави і
суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату
податків та ін.;

сталість такого зв'язку припускає наявність
потенційної можливості його розірвання (особа вправі

.' вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).

продолжение
--PAGE_BREAK--

Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичайно не визнають приналежність даного індивіда громадянству іншої держави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити. У Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою призна-

350

351

валася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Проте вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплює принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.

Слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо встановлено також подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб — статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство — це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосування при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього достатньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної республіки і знаходяться в ній тимчасово.

У доктрині міжнародного права і національного законодавства деяких держав замість терміна «громадян-

ство» використовується термін «підданство», причому в якості цілком рівнозначних. Як представляється, ці терміни не є рівнозначними. Підданство відрізняється від громадянства насамперед тим, що воно:

по-перше, є інститутом монархічної держави і
означає політико-правовий зв'язок підданого з
монархом;

по-друге, такий правовий зв'язок характери
зується не взаємним і рівнообов'язковим, як при
громадянстві, а одностороннім характером: підданий
виконує перед монархом тільки обов'язки, а монарх
щодо індивіда має тільки права;

у третіх, в історичній ретроспективі інститут
підданства передував виникненню інституту грома
дянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних
революцій.

Варто враховувати, що в деяких сучасних монархіях інститут підданства, там де він ще офіційно існує, нічим не відрізняється від інституту громадянства. Так, наприклад, в Акті про британське підданство від ЗО липня 1948 року (п. 2 статті 1, Частина 1) указувалося: «Вираз «британський підданий» і вираз «громадянин Співдружності» мають те саме значення». У більшості ж держав із монархічною формою правління використовується поняття громадянства.

Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда, який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави.

Громадянин (патрид) — це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної держави. В Україні громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Документами, що підтверджують громадянство України, є:

Паспорт громадянина України;

Свідоцтво про належність до громадянства Ук
раїни;

Паспорт громадянина України для виїзду за кор
дон;

352

353

/>Тимчасове посвідчення громадянина України;

Проїзний документ дитини;

Дипломатичний паспорт;

Службовий пасорт;

Посвідчення особи моряка;

Посвідчення члена екіпажу;

10.Посвідчення особи на повернення в Україну.
Особа без громадянства (апатрид, аполід) — це особа,

яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь держави взагалі. У місці свого перебування апатрид одержує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на проживання.

Особа з подвійним або множинним громадянством (біпатрид) — це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші документи громадянина двох або декількох держав. У цьому випадку іноді виникає необхідність визначення ефективного громадянства, що особливо важливо в колізійному праві при участі таких осіб у цивільно-правових відносинах, ускладнених іноземним елементом (цивільних, сімейних, трудових та ін.).

Іноземний громадянин — це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не є її громадянином, але має докази приналежності до громадянства іншої держави. У якості такого доказу виступає паспорт громадянина (підданого) іноземної держави.

Особливу увагу слід звернути на застосування терміна «іноземці», використовуваного в законодавстві багатьох держав. Виходячи з положень статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства якої-небудь держави». Таким чином, цей термін носить збірний характер, його систематичне тлумачення дає нам

розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, входять не громадяни конкретної держави, а тільки іноземні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави. Слід зазначити, що Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року використовує як термін «іноземець», під яким розуміє особу, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, тобто фактично іноземного громадянина, так і термін «особа без громадянства», під яким розуміє особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином, тобто апатрида.

На наш погляд, таке використання термінів не є вдалим, та призводить до плутанини.

Національне законодавство багатьох держав розрізняє декілька категорій іноземців: постійно проживаючих на території держави; перебуваючих (які знаходяться) тимчасово у державі; володіючих дипломатичним імунітетом; біженців та ін., правове становище кожної із яких має свої особливості.

Так, наприклад, згідно зі статтею 1 Закона України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року:

проживання на території України на законних
підставах — це проживання в Україні іноземця чи ос -
би без громадянства, які мають у паспорті громадяниі і
колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постій
ну чи тимчасову прописку на території України, або
зареєстрували на території України свій національний
паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове
проживання на території України, або їм надано статус
біженця чи притулок в Україні;

безперервне проживання на території України —
це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за
кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в
сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про
безперервне проживання виїзд особи за кордон у служ
бове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікуван
ня за рекомендацією відповідного медичного закладу або
зміна особою місця проживання на території України.

354

355

/>/>Порівняльний аналіз нормативно-правового регулювання інституту громадянства, а також його міжнародно-правова регламентація, дає можливість виділити визначені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, приблизно однорідним за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.

У відповідності зі сказаним можна виділити наступні групи субінститутів законодавства про громадянство:

Загальні положення (субінститути)

Поняття громадянства та принципи його законо
давчого регулювання.

Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне
громадянство.

Захист, заступництво і сприяння зберіганню і на
буттю громадянства.

Приналежність до громадянства або визнання громадянства

Визначення поняття приналежності до громадян
ства та її найпростіші форми.

Визнання громадянства.

Особливі форми визначення приналежності до
громадянства в різних країнах.

Набуття громадянства, його способи, і умови

Визначення (закріплення) підстав і інших загаль
них умов набуття громадянства.

Приймання у громадянство, його реєстрація й оп
тація.

9.Відновлення в громадянстві.
Припинення громадянства

Підстави (види) припинення громадянства.

Вихід із громадянства.

Втрата і позбавлення громадянства.

Інші субінститути законодавства про громадянство: набуття громадянства народженням і зміна громадянства дітей; громадянство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; виконання рішень у справах про громадянство і їх оскарження — охоплюють не тільки суміжні інститути

356

сімейного, цивільного, конституційного й адміністративного законодавства конкретних держав, але і знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних угодах між державами з питань громадянства.

продолжение

--PAGE_BREAK--2. Способи набуття громадянства

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства:

філіація;

натуралізація (іноді именована укоріненням);

оптація і трансферт;

змішана система набуття громадянства.

Ці способи не суперечать смислу п. 1 статті 1 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від 30 серпня 1961 року, відповідно до котрого «держава надає своє громадянство особі, яка народилася на її території і інакше не мала б громадянства. Таке громадянство надається: а) при народженні, на підставі закону, або б) за клопотанням перед відповідними владами заінтересованою особою або від її імені відповідно до закону держави».

Виходячи з цих положень, в національному законодавстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття громадянства України:

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок прийняття до громадянства;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок встановлення над дитиною опіки чи
піклування;

внаслідок встановлення над особою, визнаною су
дом недієздатною, опіки;

у зв'язку з перебуванням у громадянстві України
одного чи обох батьків дитини;

Філіація (від лат. filius — син) — набуття громадянства за народженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів:

357

/>громадянство за принципом «права грунту» (jus
soli) означає, що дитина стає громадянином тієї держа
ви, на території якої вона народилася. При цьому гро
мадянство його батьків не має значення. Принцип «пра
ва грунту», який ще називають територіальним прин
ципом, застосовується в основному в країнах Латинської
Америки (закріплений у законодавстві 14 держав цьо
го регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприк
лад, дитина, яка народилася від громадян України в
Аргентині, нарівні з українським громадянством одер
жить і аргентинське громадянство (у такий спосіб ви
никає подвійне громадянство), у той час як дитина, яка
народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто
за межами території Аргентини, признається інозем
цем. Водночас слід враховувати, що принцип «права
грунту» у чистому виді не застосовується ніде;

громадянство за принципом «права крові» (jus
sangvinium) — тут дитина набуває громадянства батьків
незалежно від місця народження. Існує дві концепції
«права крові». Перша з них заснована на принципі
«єдності сім'ї», тобто на верховенстві в родині чолові
ка, її значення полягає в тому, що при розрізненні гро
мадянства батьків дитина слідує громадянству батька, і
лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері.
Друга концепція заснована на рівноправністі батьків і,
відповідно до неї, дитина при різному громадянстві
батьків одержує громадянство батька або матері.

В Україні діє принцип «права крові». На підставі статті 7 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, дитина, батьки якої або один з батьків до моменту її народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України, або поза її межами.

Проте при реалізації принципу крові можуть виникнути певні складності, що по-різному вирішуються в законодавстві про громадянство різних держав. Зокрема, це належить до випадків, коли батьки дитини є громадянами різних держав. В Україні ця проблема вирішується на підставі положень статті 7 згаданого Зако-

358

ну. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Вже відзначалося, що принципи «права крові» і «права грунту» поєднуються в законодавстві практично всіх держав, у тому числі й України. Причому Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить низку положень, які передбачають різні модифікації цього принципу. Так:

особа, яка народилася на території України від
осіб без громадянства, які на законних підставах про
живають на території України, є громадянином Ук
раїни;

особа, яка народилася за межами України від осіб
без громадянства, які постійно на законних підставах
проживають на території України, і не набула за на
родженням громадянства іншої держави, є громадяни
ном України;

особа, яка народилася на території України від
іноземців, які постійно на законних підставах прожи
вають на території України, і не набула за народжен
ням громадянства жодного з батьків, є громадянином
України;

особа, яка народилася на території України, одно
му з батьків якої надано статус біженця в Україні чи
притулок в Україні, і не набула за народженням грома
дянства жодного з батьків або набула за народженням
громадянство того з батьків, якому надано статус біжен
ця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином
України;

особа, яка народилася на території України від
іноземця і особи без громадянства, які постійно на за
конних підставах проживають на території України, і
не набула за народженням громадянства того з батьків,
який є іноземцем, є громадянином України;

продолжение
--PAGE_BREAK--

новонароджена дитина, знайдена на території Ук
раїни, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадяни
ном України; (стаття 7 Закону України від 18 січня
2001 року).

359

/>Стосовно останньої підстави слід зазначити, що при відсутності відомостей про батьків знайдена на території нашої держави новонароджена дитина (знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у статті 7 Закону використовував формулювання «яка знайдена на території України» замість «народжена на території України», що цілком відповідає положенням статті 2 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961 року, яка встановила, що: «Знайда, який перебуває на території держави, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, припускається народженим на цій території від батьків, котрі мають громадянство цієї держави». У розвиток цих положень стаття 3 даної Конвенції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами певної держави, коли визначення громадянства вважається дуже важким: «Народження на судні або на повітряному кораблі вважається таким, що має місце на території тієї держави, під прапором котрої це судно плаває, або на території тієї держави, у котрій цей повітряний корабель зареєстрований...».

Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення приналежності до громадянства. Приналежність до громадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважаються (які є) громадянами даної держави або такі, що визнаються її громадянами.

У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі і держав СНД, норми про приналежність до громадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нормами про набуття громадянства.

Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з народженням, по суті, не відрізняється від визнання дитини громадянином держави, тобто приналежним до громадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану при наявності в дитини «права крові» або «права грунту»). Але, по-перше, таке визнання відбувається щодня й щогодинно і не обумовле-

360

но вступом у силу закону про громадянство. Приналежність же до громадянства певного кола осіб (усі постійно проживаючі в країні і деякі категорії проживаючих за кордоном) установлюється саме на дату вступу в силу закону про громадянство. По-друге, вирішення питання про громадянство дитини не безумовно: воно залежить від громадянства батьків («принцип крові»), їхньої взаємної згоди на громадянство дітей, а також від місця народження дитини («принцип грунту») і т.п. У цілому, це достатньо велика група норм, що склалася в особливий вид (спосіб) набуття громадянства, в особливий субінститут. Тому визнання громадянства або приналежність до громадянства у зв'язку з народженням можна і практично зручніше розглядати не серед способів набуття громадянства, а серед категорій осіб, які належать до громадянства, при цьому не вказуючи дітей, зупиняючись тільки на генетичних зв'язках (нащадки громадян).

Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінсти-тутів слугує визнання громадянства країни або права на його набуття за особами, які знаходяться за кордоном, особливо — не з їх волі або за згодою держави (депортовані, працюючі за наймом до вступу закону в силу і т.п.).

Визначаючи приналежність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі і держав СНД, мають на увазі лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини населення, а також до осіб, які перебувають за кордоном, які мають стійкий зв'язок із даною державою.

Відповідно до положень статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є:

1)усі громадяни колишнього СРСР, які на момент
проголошення незалежності України (24 серпня
1991 року) постійно проживали на території України;

2)особи, незалежно від раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які

361

/>/>/>на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали, в Україні і не були громадянами інших держав;

особи, які прибули в Україну на постійне
проживання після 13 листопада 1991 року і яким
у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка
1974 року органами внутрішніх справ України
внесено напис «громадянин України», а також діти
таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну,
якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли
повноліття;

особи, які набули громадянство України
відповідно до законів України та міжнародних
договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2— з 13 листопада 1991 року», а у пункті 3, — з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Натуралізація (укорінення) — це прийом (прийняття) у громадянство іноземця за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апатрид можуть вступити в громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалося становище, відповідно до котрого звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш тривалого проживання іноземця на території даної держави.

Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови прийняття у її громадянство. Вони звичайно стосуються певного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п. Наприклад, відповідно до параграфа 1427 Титулу 8 Зводу Законів США, особу може бути натуралізовано, якщо заявник прожив на території США не менше п'яти років, після одержання законного дозволу на проживання в США, мешкав не менше 6 місяців у штаті, де подав заяву про натуралізацію, і «є особою, що володіє

362

високими моральними якостями, відданою Конституції Сполучених Штатів і доброзичливо настроєною стосовно до діючого порядку і процвітання Сполучених Штатів».

У відповідності зі статтею 19 Закону Російської Федерації «Про громадянство РФ» у редакції від 17 червня 1993 року, дієздатна особа, яка досягла 18-літнього віку і не перебуває в громадянстві Російської Федерації, може клопотатися про прийняття у громадянство Російської Федерації незалежно від походження, соціального стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, відношення до релігії, політичних і інших переконань. Звичайною умовою приймання у громадянство Російської Федерації є постійне проживання на території Російської Федерації: для іноземних громадян і осіб без громадянства — усього п'ять років або три роки безперервно безпосередньо перед звертанням із клопотанням; для біженців, визнаних такими законом Російської Федерації, договором Російської Федерації, зазначені терміни скорочуються вдвічі. Термін проживання на території Російській Федерації вважається безперервним, якщо особа виїжджала за межі Російської Федерації для навчання або лікування не більш ніж на три місяці. Обставинами, що полегшують прийняття у громадянство Російської Федерації, тобто такими, що дають право на скорочення аж до зняття зазначених вимог, є: а) перебування у громадянстві колишнього СРСР у минулому; б) усиновлення дитини, яка є громадянином Російської Федерації; в) наявність високих досягнень в галузі науки, техніки, культури, а також володіння професією або кваліфікацією, що представляють інтерес для Російської Федерації; г) наявність заслуг перед народами, об'єднаннями в Російській Федерації, у відродженні Російської Федерації, у здійсненні загальнолюдських ідеалів і цінностей; ґ) одержання захистку на території Російської Федерації; є) перебування у минулому особи або хоча б одного з її родичів по прямій висхідній лінії в російському громадянстві (підданстві) за народженням.

363

/>В Україні, у відповідності зі статтею 9 Закону України від 18 січня 2001 року, іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті в громадянство України. Умовами прийняття до громадянства України є:

1)визнання і дотримання Конституції України
та законів України;

2)зобов'язання припинити іноземне громадянство
або неперебування в іноземному громадянстві (для
осіб, які були громадянами держав, міжнародні
договори України з якими дозволяють особам звер
татися для набуття громадянства України за умови,
якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не в громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

364

3)безперервне проживання на законних підставах
на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4)отримання дозволу на постійне проживання в

Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

володіння державною мовою або її розуміння в
обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не по
ширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі,
глухі, німі);

наявність законних джерел існування. Ця умова
не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в
Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6 частини другої статті 9 не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Прийняття до громадянства України дітей, які проживають в Україні і один з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в

365

/>Україні, здійснюється без урахування умов, передбачених пунктами 1, 3^-6 частини другої статті 9 Закону України від 18 січня 2001 року.

У громадянство України не приймаються особи, які:

1)вчинили злочини проти людства чи здійснювали
геноцид;

2)засуджені в Україні до позбавлення волі за
вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття
судимості);

3)вчинили на території іншої держави діяння, яке
визнано законодавством України тяжкм злочином.
У практиці натуралізації розрізняють сімейний і

позасімейний порядок набуття громадянства. Під поза-сімейним порядком розуміють ординарний (звичайний) порядок набуття громадянства. Сімейний порядок регулює набуття громадянства при одруженні або усиновленні.

Найбільш часто тут мова йшла про зміну громадянства жінки, яка одружилася, причому нерідко така зміна носила автоматичний характер. Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 року в статті 1 установила, що уряди держав, котрі її підписали, вживуть заходи до того, щоб одруження жінки або його розривання не відбувалося «автоматично на громадянстві дружини». Водночас «одружена іноземка… має право набути за своїм проханням громадянство свого чоловіка». Українське законодавство фактично поширило це право на будь-кого з подружжя (чоловіка або дружину), що вступає в шлюб із громадянином України.

Стосмовно набуття громадянства усиновленим українське законодавство сприйняло положення, узвичаєні продолжение

--PAGE_BREAK--в міжнародній практиці. Зокрема, статті 11, 12, 15 Закону України від 18 січня 2001 року встановлюють, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином-України, а другий — особою без громадянства, став громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

366

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, (стаття 11).

Згідно зі статтею 12 вищезгаданого Закону, дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та з особою без громадянства або іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна а яких є громадянином України, а друга — іноземцем, став громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встановленням опіки чи піклування не набував громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в державному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або, дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини (стаття 15).

367

/>Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою. ' Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства. У відповідності зі статтею 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених законодавством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передбачених законодавством реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві України лише після припинення іноземного громадянства. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадян-

368

ства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у вказаних випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України. Реінтеграція звичайно носить індивідуальний характер, на відміну від репатріації, що характеризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. переміщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору громадянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передбачена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій державі або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуальною після закінчення Другої світової війни, коли з Німеччини і країн деяких її союзників поверталися на батьківщину сотні тисяч військовополонених, примусово викрадених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селилася в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. В даний час актуалізація проблеми репатріації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення економічного добробуту в нових державах — республіках колишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)

369

/>Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно надання громадянства є насамперед формальним вираженням вдячності і поваги особи за які-небудь заслуги загальнозна-чущого характеру. У свій час таке надання дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі і більш ранні випадки надання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке громадянство було надане 18 видатним державним і суспільним діячам-іноземцям: американському президентові Дж. Вашингтону, англійському філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шіллеру та ін.

Слід зазначити, що в той час надання громадянства не тягло втрати і не вимагало відмови від власного (первинного) громадянства. Воно носило символічний характер і не мало якихось юридичних наслідків, зокрема, не створювало прав і обов'язків між таким громадянином і державою. Водночас такій особі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, почесним громадянином якої він був. В даний час надання громадянства може мати місце і з інших, частіше усього політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яким володіє індивід.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із територіальними змінами, належать оптація і трансферт. Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця територія. У випадку залишення старого громадянства особа повинна в визначений термін покинути територію сво-

370

го проживання, в разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословацькою республікою був укладений договір про Закарпатську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те, що особи української і російської національностей, що мешкають на території Чехословаччини (у Словаччині), мають право оптації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбувалася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і словацької національностей, що мешкали на території Закарпатської України і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, які отримали право оптації, повинні були протягом 12 місяців переселитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий же договір був укладений 6 липня 1945 року між урядом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали переселитися в Польщу, а також осіб російської, української, білоруської, русинської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивідуальному порядку (при одруженні, при ліквідації подвійного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на основі добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної угоди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає автоматичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Вперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року в ході конференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього

371

/>Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемоги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські документи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманськх підданих Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Другої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилось у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мотивовано насамперед тим, що німецьке населення, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (Судетські німці, проблема Данцига і данцизького коридора).

продолжение

--PAGE_BREAK--3. Припинення громадянства

У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвенцією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає ви-

372

конанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінсти-тутам втрати і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що В «запуску» такого механізму припинення громадянства ініціатива належить винятково державі, тобто індивід позбавляється громадянства не тільки з волі держави, але і з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або політичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишнев-ська, Й. Бродський і багато інших ). І хоча в СРСР

373

така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільнрго характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприклад, розділ III Закону в початковій редакції носив найменування «Призупинення громадянства України», у даний час — «Припинення громадянства України».

Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також носить найменування «Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України». Такі зміни, як вважається, були внесені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимологічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Україні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні конкретного громадянина. Тут законодавець пійшов шляхом формального закріплення в нормативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, у відповідності зі статтею 18 Закону України від

18 січня 2001 року громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним

повноліття добровільно набув громадянство іншої

держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що

підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

а)діти при народженні одночасно з громадянством
України набувають також громадянство іншої дер
жави;

б)діти, які є громадянами України і усиновлені
іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

в)громадянин України автоматично набув гро
мадянство іншої держави внаслідок одруження з
іноземцем;

г)згідно із законодавством іншої держави її
громадянство надано громадянину України автома
тично без його добровільного волевиявлення і він не
отримав добровільно документ, що підтверджує
наявність у нього громадянства іншої держави;

якщо іноземець набув громадянство України і не
подав документ про припинення іноземного громадян
ства або декларацію про відмову від нього;

якщо іноземець набув громадянство України і
скористався правами або виконав обов'язки, які надає
чи покладає на нього іноземне громадянство;

якщо особа набула громадянство України внаслі
док подання свідомо неправдивих відомостей або фаль
шивих документів;

якщо громадянин України без згоди державних
органів України добровільно вступив на військову служ
бу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи,
органи юстиції або органи державної влади чи органи
місцевого самоврядування іншої держави.

Однак, слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, З, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає положенням Конвенції 1861 року.

Важливим положенням закону є і те, що за громадянином України не визнається приналежність до іноземного громадянства до ухвалення рішення про втрату громадянства України. Таким чином, учинення зазначених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.

374

375

/>У цілому зміст статті 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, приношення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «поз-, бавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства, у зв'язку з представленням явно неправильних відомостей при його набутті. У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня продолжение

--PAGE_BREAK--2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початковій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має місце у випадках зміни статусу території,, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

4. Подвійне громадянство і безгромадянство

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.

Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадян-ство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що застосовує принцип «права грунту», від батьків, котрі є громадянами держави, що застосовує принцип

376

оправа крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.

Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавлює жінку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, США, Швеція), або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

Натуралізація — прийняття у громадянство даної держави на прохання заінтересованої в тім особи — також може породити ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється у відношенні особи, визнаної громадянином іншої держави.

Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадянства в силу колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на основі міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної приналежності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції статті 10 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване положення, відповідно до якого:

«За особою, що є громадянином України, не признається приналежність до громадянства іноземної держави». Але усе ж цей закон припускав можливість виникнення подвійного громадянства на підставі міжнародних угод України. В даний час наявність за громадянином України подвійного громадянства не признається.

Особа, що має подвійне громадянство, знаходячись на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків.

Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадянства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, под-

377

/>/>війне громадянство, як уже відзначалося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі статті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним громадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насамперед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.

Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-не-будь держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом іменується особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави в силу її закону.

Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, наприклад при:

а)втраті громадянства, якщо дана особа вийшла
добровільно або втратила громадянство своєї держави
і не набула громадянства в іншій державі;

б)виході з громадянства з метою отримання
громадянства іншої держави, що дається через п'ять-
десять років;

в)одруженні жінки з іноземцем, держава якого
не надає жінці автоматично громадянства чоловіка
(СІЛА, Франція), а сама жінка має громадянство краї
ни, законодавство якої керується принципом «дру
жина слідує громадянству чоловіка» (Іспанія);

г)у результаті народження від батьків, які втратили
громадянство;

д)позбавленні громадянства і т.д. Зазвичай дума
ють, що статус апатридів наближений або відповідає ста
тусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в
ряді випадків навіть закликає держави надавати апат
ридам такий же статус, як і власним громадянам. Це
стосується, зокрема, стану в галузі свободи релігії і
свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4),
права на судовий захист (п. 2 статті 16), права роботи за
наймом (п. 2 статті 17) і ін.

Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадянства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках деякі заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовнішні зносини держав, кодифікованим нині в ряді універсальних конвенцій, діти дипломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, котрі народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законодавства цієї держави. Тому основний засіб зм'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці.

продолжение
--PAGE_BREAK--5. Правовий стан іноземців

У принципі, правовий стан іноземців, як і правовий стан власних громадян і апатридів, встановлюється державою, на території якої вони знаходяться, але з урахуванням відповідних загальновизнаних норм загального міжнародного права, зокрема, що стосуються мож-

378

379

/>ливості захисту їх прав, і державою їхньої національної приналежності.

Іноземцями називаються особи, які, проживаючи на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави або не мають такого взагалі. Як відзначалося, поняття «іноземець» носить комплексний характер і охоплює іноземних громадян і осіб без громадянства (апатридів). Таке поняття відповідає Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року.

Проте в різних державах спостерігається неоднакове відношення до поняття «іноземець», від якого прямо залежить визначення правового стану іноземців. Деякі держави, як відзначалося, відносять до таких осіб, що мають громадянство іноземної держави, і осіб без громадянства. Хоча в поточному законодавстві України це поняття Носить комплексний характер, Конституція України закріплює поняття «іноземець» і «особа без громадянства» окремо. Інші держави вважають іноземцями лише осіб, що мають громадянство іншої держави. Так, відповідно до законодавства колишнього СРСР, іноземними громадянами в СРСР признавалися особи, що не були громадянами СРСР і які мали доказ своєї приналежності до громадянства іноземної держави. При відсутності такого доказу вони розглядалися як особи без громадянства.

Кожна країна установлює свій правовий режим перебування іноземців. Проте сучасне міжнародне право вкрай негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вживають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян. Достатньо пригадати бурхливу реакцію влади Російської Федерації на початку 1998 року у відповідь на звернення громадян Росії і російськомовних осіб, що мешкають у Латвії, і вжиті ними репресалії стосовно цієї держави, де обмежувалися права такого населення. Такі дії стали проявом дипломатичного захисту.

Дипломатичний захист є важливим інститутом у забезпеченні прав і законних інтересів іноземних громадян державою їхнього громадянства.

Під дипломатичним захистом розуміється звичайно заява протесту відповідній державі, вимоги відновити порушені права даних іноземців і компенсувати нанесену їм матеріальну та іншу шкоду. При цьому слід пам'ятати, що дипломатичний захист повинен здійснюватися в межах норм законодавства держави перебування і її міжнародних зобов'язань. Адже її мета полягає в забезпеченні правового режиму іноземців стосовно своїх громадян на території певної держави.

У разі порушення громадянином патримоніальної держави законодавства держави перебування, дипломатичний захист зводиться до з'ясовування істинних фактів правопорушення і надання йому необхідної правової допомоги (добір адвокатів, представлення його інтересів у суді і т.д.).

Дипломатичний захист виступає в якості інституту як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. За міжнародним правом будь-яка держава має право, але не зобов'язана надавати дипломатичний захист своїм громадянам на території інших держав. Держави у своїх взаємовідносинах повинні шанувати це право.

Умови виникнення в держави права на дипломатичний захист містяться в даний час у статті 22 розроблю-вального Комісією міжнародного права ООН Проекту статей про відповідальність держав. Вона говорить: «Якщо поводження держави створило ситуацію, що не відповідає результату, передбаченому міжнародним зобов'язанням про відповідне поводження з іноземними фізичними або юридичними особами, але з зазначеного зобов'язання випливає, що даний або еквівалентний результат може проте бути забезпечений наступним поводженням держави, порушення цього зобов'язання в наявності лише в тому випадку, якщо дані фізичні або юридичні особи безуспішно вичерпали доступні їм ефективні внутрішні можливості з метою досягнення передбаченого цим зобов'язанням відповідного звернення, або, якщо це було недосяжно, еквівалентного по-водження » .

Звідси звернення держави до дипломатичного захисту фізичних осіб її національної приналежності можливо

380

381

/>/>

лише за умови вичерпання ними внутрішніх можливостей, передбачених законодавством держави, на території якої вони знаходяться, тобто після безуспішного звернення до компетентних органів держави перебування.

За внутрішньодержавним правом більшості держав надання дипломатичної допомоги своїм громадянам за рубежем — їхній обов'язок. У статті 25 Конституції України проголошується: «Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, що знаходяться за її межами». У цьому випадку громадяни мають право вимагати від своєї держави надання їм дипломатичного захисту при перебуванні в іншій державі, а держава громадянства зобов'язана надавати їм цей захист.

Якщо дипломатичний захист не призвів до бажаного результату, то в наявності правопорушення відповідної держави і виникнення ЇЇ міжнародної відповідальності з усіма наслідками, що випливають із цього.

Таким чином, стосовно індивідів право захисту їхніх знехтуваних прав виникає не тільки в держави їхньої національної приналежності, але й у всіх інших держав і в міжнародного співтовариства держав у цілому, коли, зокрема, мова йде про їхню дискримінацію за будь-якими ознаками або у випадках серйозних порушень міжнародних зобов'язань, що стосуються захисту людської особистості як такої, таких, як міжнародні зобов'язання, що забороняють рабство, геноцид, апартеїд та інші аналогічні нелюдські дії

продолжение
--PAGE_BREAK--

Тому потрібно мати на увазі, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, але і нормами міжнародного права, у тому числі й двосторонніми договорами держав, у яких сторони встановлюють становище своїх громадян в іншій державі, що домовляється.

Держава перебування встановлює правовий режим іноземців, що не повинний суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, міжнародним зобов'язанням держави, узятим у рамках двосторонніх і багатосторонніх договорів.

Правовий режим іноземців являє собою сукупність їхніх прав і обов'язків на території даної держави.

382

Еволюційний розвиток поглядів і практики на визначення правового стану іноземців від мінімального міжнародного стандарту до існуючих нині правових режимів відбувався в XX сторіччі. Він прямо був пов'язаний насамперед із бурхливим розвитком загальних і різнобічних зв'язків між людьми. Домінували тут, безумовно ж, економічні зв'язки, але свою роль зіграв і факт прогресуючого росту чисельності людства, якому стає тісно в рамках однієї держави. Бурхливий розвиток транспортних засобів дав людям можливість стрімко пересуватися з одного кінця земної кулі в інший. Тому від практики мінімального міжнародного стандарту для іноземців державами був зроблений достатньо швидкий перехід до правового режиму.що встановлюється конкретною державою.

Мінімальний міжнародний стандарт визначався як сукупність певних прав, якими повинний володіти іноземець у даній державі. На практиці визначення цієї сукупності виявлялося достатньо складним у силу того, що нерідко виникала колізія між питанням про зміст стандарту і методом його реалізації: наприклад, правосуддя, що погано працює, зводило нанівець наданий іноземцю обсяг судового захисту. Недоліком також виявлялася відсутність єдиного стандарту, що утрудняло застосування державами принципів взаємності. Спроби уточнення стандарту шляхом уведення додаткових визначень («розумне піклування» або «належна дбайливість» про іноземця, потім «основні права людини») хоча і допомогли певним чином просунути вирішення проблеми, але залишалися недостатніми і вимагали якісно іншого рішення, що і було знайдено за допомогою введення національного режиму.

Національний режим у даний час є одним із двох видів правового режиму, включаючи режим найбільшого сприяння, що встановлюються державами стосовно іноземців.

Національний режим припускає наявність такого обсягу прав і обов'язків в іноземців, що практично нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих державою їхнього перебування для власних громадян.

383

Мова, таким чином, йде про фактичне зрівняння статусу іноземців у тій або іншій сфері з громадянами країни перебування, за деякими, звичайно, винятками.

У відповідності зі статтею 26 Конституції України іноземці й апатриди, що знаходяться в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України — за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України. Закріплений Конституцією національний режим для іноземців знаходить свою детальну регламентацію і конкретизацію в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців». У цьому законі містяться обмеження в правовому статусі іноземців у

таких сферах:

політичній (іноземці не можуть бути членами
політичних партій України; вони не можуть обирати
і бути обраними в органи державної влади і місцево
го самоврядування, а також брати участь у референ
думах; їм обмежений доступ до державної служби);

відношення до військової служби (на іноземців
не поширюється загальний військовий обов'язок, вони
не проходять військову службу в Збройних Силах
України й інших військових формуваннях, створе
них відповідно до законодавства України);

—право на пересування (вони можуть пересува
тися на території України й обирати місце прожи
вання в ній відповідно до порядку, установленого
Кабінетом Міністрів України; такий порядок може
містити певні обмеження в пересуванні і виборі місця
проживання, що допускаються, коли це необхідно, для
забезпечення безпеки України, охорони суспільного
порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних
інтересів її громадян та інших проживаючих в Ук
раїні осіб);

— право в'їзду-виїзду іноземців (може встановлюватися безвізовий режим в'їзду-виїзду іноземців, або навпаки, дозвільний порядок в'їзду і виїзду громадян певної держави);

384

— установлення меж карної, цивільної й адміністративної юрисдикції (іноземці, наприклад, не можуть бути суб'єктами деяких правопорушень, наприклад зрада Батьківщині, ухилення від військового обов'язку, вони не вправі придбати у власність землю і т.д.).

Режим найбільшого сприяння виражається в наданні іноземцям такого обсягу прав і обов'язків, що нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданого державою перебування громадянам будь-якої третьої держави на своїй території. Режим найбільшого сприяння передбачається звичайно в міжнародних договорах, дуже часто в торгових угодах. Він використовується для виключення дискримінації серед іноземців.

У деяких випадках до іноземців може застосовуватися спеціальний режим, відповідно до якого їм даються в якійсь сфері певні права або покладаються відповідні обов'язки. При цьому характер і обсяг таких прав і обов'язків звичайно відрізняється від прав і обов'язків своїх громадян. Такий режим характеризується певною двоїстістю: при ньому іноземці можуть мати або більше прав, ніж свої громадяни, або бути обмеженими в правах у порівнянні з ними.

Слід враховувати, що в чистому виді жодний із зазначених вище режимів, як правило, не застосовується. Частіше усього в одній сфері іноземці мають національний режим, а в інший (або інших) — спеціальний. Крім того, на режим іноземних громадян із конкретної держави впливає характер відносин між цією державою і державою перебування.

В даний час більшість держав використовує дозвільний порядок в'їзду і виїзду як іноземців, так і своїх громадян. Хоча в силу укладених міжнародних угод цей порядок може носити спрощений (безвізовий) характер. Наприклад, 25 червня 1996 року була укладена Угода між Україною і Польщею про взаємні безвізові поїздки (набрала сили з 17 вересня 1997 року), що передбачає безвізовий режим. За станом на 1 січня 2001 року в України було понад 20 угод з різними державами про безвізовий режим в'їзду, у тому числі з Аргентиною, В'єтнамом, Туреччиною, Чилі й ін. Проте останнім ча-

385

/>сом спостерігається зворотна тенденція, пов'язана з розширенням Європейського Союзу, держави-члени якого хочуть захистити себе візовою політикою від нелегальної імміграції. Так, у квітні 2000 року уряди Чехії і Словаччини денонсували угоду про безвізовий в'їзд громадян України, укладену ще СРСР і Чехословаччиною в 1981 році, відповідно до чого із 28 червня 2000 року був уведений візовий режим між Україною і Чехією, Україною і Словаччиною. В міру розширення ЄС на Схід візовий режим для громадян України буде введений Угорщиною, Румунією і Польщею.

Водночас слід зазначити, що держави-члени ОБСЄ, у тому числі й Україна, у Гельсінському заключному акті 1975 року й інших документах цієї організації, зокрема, що стосуються «людського виміру» загальноєвропейського процесу, узяли на себе зобов'язання зі спрощення процедур в'їзду і виїзду як для своїх громадян, так і іноземців, із метою розширення можливостей взаємних контактів людей із різних держав у професійній, науковій, культурній, особистій і інших сферах. Крім того, слід пригадати зміст статті 13 Загальної декларації прав людини, що встановлює: «І. Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну». Загальновідомо, що саме ці положення явилися підставою для позиції СРСР, що утримався при голосуванні в 1948 році за резолюцією Генеральної Асамблеї ООН про прийняття Загальної декларації прав людини. І для цього були свої доводи, адже «залізна завіса», як добровільне жорстке обмеження контактів населення своєї країни з зовнішнім світом, дотепер є одним із символів тоталітарних режимів. Демократичні ж держави, як вважається, повинні бути зацікавлені як із політичної, так і з економічної точки зору в послідовному і неухильному виконанні ст. 13 Загальної декларації прав людини.

Стаття 25 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року містить перелік підстав, що перешкоджають в'їзду іноземця в Україну:

386

якщо цей в'їзд завдасть шкоди безпеці України,
охороні суспільного порядку, охороні здоров'я,
захисту прав і законних інтересів громадян України
й інших осіб, що мешкають в Україні;

якщо при оформленні візи були подані свідомо
неправильні відомості або підроблені документи;

якщо паспорт або документ, що його заміняє, і
віза фальсифіковані або зіпсовані чи не відповідають
установленому зразкові;

—якщо в пункті пропуску через державний
кордон ним були порушені прикордонні або інші
правила перетинання кордону України;

—якщо виявлені факти порушення законодавства
України під час попереднього перебування в ній.
Як вважається, перша вищевказана підстава, що не

дозволяє іноземцю в'їхати в Україну, є дуже розпливчастою, а тому потребує більшої конкретизації за допомогою вказівки родових або конкретних складів правопорушень.

Виїзд іноземців з України також здійснюється по дійсних національних паспортах або документах, що їх заміняють. При цьому вони повинні одержати виїзну візу, якщо інше не передбачено українським законодавством.

Відповідно до законодавства України виїзд інозе: -цю з України не дозволяється, якщо проти нього в ■ деться дізнання або попереднє слідство, або кримінальна справа розглядається судом, — до закінчення справи; якщо він засуджений за вчинення злочину, — до відбуття терміну покарання або звільнення від покарання; якщо його виїзд суперечить інтересам безпеки України. Виїзд іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними і юридичними особами в Україні (стаття 26 Закону України «Про правовий статус іноземців»).

У цьому Законі також регламентується порядок транзитного проїзду іноземців через територію України, він дозволяється при наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України. Правила в'їзду в Україну іноземців, їхнього виїзду з України і тран-

387

/>зитного проїзду через її територію установлюються відповідно до дійсного Закону Кабінетом Міністрів України і підлягають опублікуванню (статті 27 і 28).

Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони, являючись громадянами своєї держави, повинні виконувати закони цієї держави, а з іншого, — підпорядковуватися законодавству держави перебування і, отже, підпадають під юрисдикцію цієї держави. Ситуація може ускладнитися, якщо закони двох держав, обов'язкові для виконання іноземцем, суперечать один одному. У такому випадку говорять про конкуруючу юрисдикцію держав.

Щоб уникнути подібних правових колізій, у сучасному міжнародному праві спостерігається стійка тенденція поширювати права людини, зафіксовані в найбільш важливих міжнародних актах, на іноземців і осіб без громадянства. На практиці дана тенденція виявляється в тому, що багато держав, у тому числі й Україна, надають іноземцям національний режим. Іноземець, знаходячись на території якоїсь держави, має права, надані йому на основі норм внутрішньодержавного і міжнародного права. Водночас іноземець повинний виконувати і певні обов'язки, головний з яких полягає в дотриманні конституції і законодавства держави перебування. За невиконання своїх обов'язків іноземець може притягатися до цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності, якщо на нього не поширюються дипломатичні привілеї та імунітети.

Іноземець притягається до зазначених видів відповідальності на тих же підставах, що і громадяни держави, де перебуває іноземець, якщо інше не передбачено в законодавстві і міжнародних договорах цієї держави. Що стосується карної юрисдикції, то іноземець, як правило, не несе відповідальності на території держави перебування за злочини, вчинені ним на території якоїсь іншої держави, якщо ці злочини не торкаються законних інтересів держави перебування. У такому випадку заінтересована держава може просити іншу державу про видачу злочинця, що знаходиться на її території.

Видача злочинця (зкстрадиція) — це передача його однією державою, на території якої він знаходиться, іншій

державі, громадянином якої він є або на території якої він учинив злочин, або державі, що потерпіла від цього злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або для приведення вироку у виконання.

Якщо вимога про видачу того самого злочинця надходить від декількох держав, превага віддається державі, на території якої було вчинено злочин. Право видачі злочинців є суверенним правом кожної держави.

При видачі злочинців дотримуються такі правила:

1)власні громадяни, як правило, не видаються;

2)звичайно не підлягають видачі особи, що
учинили політичні злочини;

видача злочинця є обов'язковою в тому випадку,
якщо інкримінований йому злочин підпадає під дію
договору про видачу і карно як за законами держави,
що вимагає видачі, так і за законами держави, що
видає;

особи, які видаються, можуть бути засуджені
тільки за той злочин, що послужив підставою для
вимоги видачі;

видача злочинців відбувається за розпоряджен
ням органів держави, що здійснює видачу.

У видачі злочинця може бути відмовлено, якщо він учинив у державі, що вимагає його видачі, злочин, який по законодавству країни перебування не є злочином, або якщо за вчинений ним злочин у державі, що вимагає його видачі, передбачене покарання у виді страти.

Переговори з питань видачі ведуться по дипломатичних каналах. Видача злочинців регулюється як національним законодавством держав, так і міжнародними договорами.

Зкстрадиція звичайно здійснюється на умовах двосторонніх або багатосторонніх договорів про надання правової допомоги у кримінальних справах. У міжнародному праві існують звичайна і договірна норми про невидачу власних громадян у руки правосуддя іншої держави. Виключенням є військові злочинці: їх видають державі, на території якої вони чинили свої злодіяння, або в руки міжнародних трибуналів відповідно до договірного або звичайного права.

388

389

/>Слід зазначити, що в законодавстві багатьох держав передбачена така міра відповідальності іноземців, як виселення з країни. У статті 32 Закону України «Про правовий статус іноземців» міститься указівка на те, що іноземець може бути виселений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо:

цього вимагають інтереси забезпечення безпеки
України або охорони суспільного порядку;

це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і
законних інтересів громадян України;

він грубо порушив законодавство про правовий
статус іноземців в Україні.

Виходячи з позицій об'єктивності і примату прав і свобод людини, варто знову зазначити на дуже розпливчастий характер формулювань, що можуть тлумачитися державними органами України розширювально і досить довільно.

Відповідно до положень статті 32 іноземець може звернутися в суд для оскарження рішення про його виселення. Проте це звернення не припиняє виконання рішення про виселення.

продолжение
--PAGE_BREAK--6. Правовий статус біженців і переміщених осіб

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежностю до певної соціальної групи або політичними переконаннями змушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань.

До даної категорії осіб не належать так звані «економічні біженці», що покидають свою країну в пошуках кращого економічного становища.

Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів.

У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації правового статусу біженців, але і до створення міжнародних структур, профільного характеру.

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управління Верховного комісара з справах біженців (УВКБ), а в 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до Конвенції під терміном «біженець» мається на увазі особа, яка розглядалася як біженець у силу ряду угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року. У 1967 році був прийнятий Протокол, що стосується статусу біженців. Відповідно до протоколу Конвенція 1951 року вже поширювалася і на осіб, які стали біженцями після 1951 року.

Для упорядкування діяльності УВКБ у 1954 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою діяльність.

Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнародну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні організації, неурядові організації і структури держав, що займаються питаннями захисту біженців.

У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових витрат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоколу 1967 року вживають зусиль у справедливому і пропорційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців.

Для більш ефективного функціонування системи захисту біженців УВКБ в останні роки здійснює більш тісне співробітництво з регіональними системами захисту біженців, із метою запобігання виникненню нових потоків біженців, безпосередньо з державами,

390

391

/>міжнародними організаціями, задіяними у вирішенні проблем біженців, а також неурядовими організаціями. Водночас, на думку багатьох спеціалістів, назріла необхідність у створенні нового міжнародного органу, із більш широкою компетенцією, ніж в УВКБ, що не мав би статус допоміжної установи ООН, а був би створений самими державами на основі міжнародної угоди. Таку організацію слід було б наділити більш широкими повноваженнями, тому що повноваження, якими володіють Виконком з програми Верховного комісара, Верховний комісар, Генеральна Асамблея ООН і ЕКО-СОР, не дозволяють їм приймати рішення, обов'язкові для всіх зацікавлених сторін. Документи, що приймаються цими міжнародними інститутами, належать до так званого м'якого права, що часом і зводить нанівець зусилля багатьох осіб і організацій, котрі щиро прагнуть допомогти біженцям і переселеним особам.

У рамках світового співтовариства, а також у результаті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб:

а)універсальні міжнародні угоди, що регулюють
правовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенція
про статус біженців 1951 року, Протокол, що
стосується статусу біженців 1967 року, Статут Уп
равління Верховного комісара ООН у справах бі
женців 1950 року, Конституція Міжнародної ор
ганізації по міграції 1989 року);

б)регіональні міжнародні договори і конвенції,
що регулюють правовий захист біженців у певному
регіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспекти
проблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейсь-
ка конвенція 1989 року, Угода про допомогу біжен
цям і вимушеним переселенцям 1993 року, Карта-
хенська декларація про біженців 1984 року й ін.);

в)міжнародні договори, що регулюють визначений
комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька уго
да про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасу
вання віз для біженців 1959 року, Європейська угода

392

про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав — членів Європейських співтовариств 1990 року й ін.);

г)міжнародні договори, дії яких було поширено
на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право
1952 року, Конвенція МОП про рівноправність гро
мадян країни й іноземців і осіб без громадянства в
галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.);

ґ) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців (Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Конвенція про незастосовність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська конвенція 1990 року й ін.);

д)міжнародні договори загального характеру, що
стосуються біженців (Загальна декларація прав лю
дини 1948 року, Конвенція про оголошення безвісно
відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про
морське право 1982 року, Конвенція про пошук і ря
тування на морі 1979 року, Пакт про громадянські і
політичні права 1966 року, Пакт про економічні, соці
альні і культурні права 1966 року й ін.);

є) угоди і декларації про притулок (Декларація ООН про територіальний притулок 1967 року, Гаванська конвенція про притулок 1928 року, Кара-касська конвенція про територіальний притулок 1954 року й ін.);

є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан апатридів (Конвенція про статус апатридів 1951 року, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 року);

ж) двосторонні угоди, що регулюють правовий статус біженців (Угода між Австрією і Францією про проживання біженців 1974 року, Договір між Австрією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Аф-

393

/>ганістаном і Пакистаном про добровільне повернення біженців 1988 року й ін.).

Як вважається, наявність такої величезної кількості міжнародних і регіональних документів, що відрізняються один щодо одного з багатьох питань (наприклад, у визначенні поняття біженець), ускладнює надання ефективної правової допомоги біженцям і правомірно ставлять на порядок денний питання про необхідність прийняття і застосування однакової універсальної міжнародної угоди з проблем біженців.

Проте в рішенні проблем біженців важливу роль покликано грати не тільки міжнародне право, але і національне законодавство держав, оскільки біженці, по-кидаючи свої країни, поселяються на території визначених держав. Проблема біженців є дуже актуальною і для України. У зв'язку з цим Верховна Рада України 24 грудня 1993 року прийняла Закон України «Про біженців», у якому визначений статус біженця і регламентована процедура одержання статусу біженця в Україні. Наявність статусу біженця дозволяє цій категорії осіб одержувати певну допомогу (грошові виплати і пенсії, одержання освіти, охорона здоров'я, відправлення релігійних культів, судовий захист і т.п.) від держави, що надала такий статус.

Слід зазначити, що після розпаду СРСР на пострадянському просторі налічуються сотні тисяч біженців, що стали жертвами етнічних і релігійних конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Таджикистані, Чечні, Абхазії. Тому держави СНД повинні активізувати і розширювати своє співробітництво в справі рішення проблем біженців як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівні. На жаль, таке співробітництво в рамках структур Співдружності здійснюється вкрай незадовільно, незважаючи на те, що по цьому питанню в рамках СНД у 1993 році була підписана Угода про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям, що набрала сили з 1994 року (Україна в ньому не бере участь). Переміщені особи — це люди, що були насильно вивезені в ході Другої світової війни фашистською Німеччиною і її союзниками з окупованих ними територій

394

для використання на різноманітних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 році була створена Міжнародна організація у справах біженців, що припинила своє існування в 1951 році в зв'язку зі створенням УВКБ.

Сам термін «переміщені особи» не використовується в Конвенції про статус біженців 1951 року, але продолжение

--PAGE_BREAK--в даний час у практиці УВКБ він застосовується у відношенні деяких категорій «внутрішніх біженців», що також називаються «вимушеними переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон держави й оселилися в іншому регіоні в межах цієї ж держави.

Дана проблема є дуже гострою для Росії, тому в 1993 році Російська Федерація прийняла Закон «Про вимушених переселенців». Проблеми біженців є дуже актуальними і для інших регіонів світу, зокрема, для Африканського континенту, де в результаті політичній нестабільності є чимало точок конфліктів. Тут проблемами біженців займаються і регіональні організації. Так, ОАЕ в 1969 році прийняла Конвенцію у відношенні специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій, що займаються проблемами біженців, повинна бути, насамперед, аполітичною, носити гуманний і соціально орієнтований характер.

7. Право притулку

Надання притулку є традиційним інститутом міжнародного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Франція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї батьківщини за справу свободи».

395

/>/>Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26). Аналогічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу, наприклад у ч.і статті 28 Конституції Російської Федерації, ч. З статті 10 Конституції Італії, п. 1 статті 16-а Основного Закону ФРН, п.4 статті 13 Конституції Іспанії й ін. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура ж одержання цього права регламентується поточним законодавством.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«І, Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у разі переслідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй».

Подібні правоположення містяться й у ряді інших міжнародних актів, наприклад у Декларації ООН «Про територіальний притулок», прийнятій на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII) 14 грудня 1967 року, у Декларації про територіальний притулок, прийнятій Радою Європи в 1997 році.

Відповідно до останнього документа, право притулку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і за-

396

конного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом дорівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

по-перше, час перебування такої особи в дер
жаві, що надала йому притулок, не обмежений;

по-друге, особа, яка одержала притулок, не може
бути вислана з держави, що надала їй притулок;

по-третє, особа, яка одержала притулок, не може
бути видана як своїй патримоніальній державі, так і
будь-якій третій іноземній державі.

Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загальної декларації прав людини.

Але в ряді випадків державами обмежується перелік причин і умов, при яких може бути наданий притулок. Так, у статті 63 Конституції РФ зазначено, що притулок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені у своїй країні основних прав і свобод. Конституція ФРН наголошує на політичних переслідуваннях, нелюдському або ганебному поводженні або покаранні (п. З статті 16-а). Конституція Іспанії відсилає до спеціального закону, що встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди користуються в цій державі правом на притулок. Хоча Конституція України і не передбачає яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку, очевидно, що він не може бути наданий кримінальним злочинцям, так само як і особам, які переслідуються за фашистську і подібного роду діяльність або людиноненависницьку пропаганду.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від переслідувань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на іноземному військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.

продолжение
--PAGE_BREAK--

397

Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до загального міжнародного права недоторканність помешкання дипломатичного представництва або консульської установи, а також екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року встановлена заборона на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною із його офіційними функціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній практиці держав Латинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській конвенції 1954 року визнали право дипломатичного притулку і розробили процедуру його надання. Є випадки надання такого притулку й у Європі. Так, загальновідомий факт надання під час угорського повстання в жовтні 1956 року дипломатичного притулку посольством СІЛА католицькому кардиналу Мін-дсенті, а деяким міністрам тимчасового уряду Угорщини — посольством Югославії.

Література:

Бояре Ю.Р. Вопросы гражданства в международ
ном праве. — М., 1986.

Броунли Я. Международное право. В 2-х книгах. —
Кн. 2.—М., 1977.

Курс международного права. В 7 т. Т.З. — М.,
1990.

Лазарев Л.В., Марышева Н.И., Пантелеева И.В.
Иностранные граждане (правовое положение). — М.,
1992.

Тимченко Л.Д. Международное право. — Харьков,
1999.

Тодыка Ю.Н. Конституционно-правовой статус ино
странцев и беженцев в Украине. — Харьков, 1998.

Черкес М.Ю. Міжнародне право. — Київ, 2001.

398

Розділ 12 ТЕРИТОРІЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види територій

Слід зазначити, що в міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосуються території.

У широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» використовуються в якості критерію для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у

399

/>міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних просторів — відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря.

Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування.

Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район

продолжение
--PAGE_BREAK--

морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

ті, що прилягають, і виняткові економічні зони
і континентальний шельф прибережних держав, що
не входять до складу державної території прибереж
них держав;

міжнародні ріки, міжнародні протоки, що пере
криваються територіальними водами прибережних
держав, і міжнародні канали, що входять до складу
територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

2. Державна територія

У міжнародній доктрині існує безліч визначень державної території. Але найбільш вдалою вважається

/>наступна: державною територією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюється двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку — вона визначає просторову межу державної влади.

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права. Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного середовища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет це дуже складне і комплексне поняття, що має системостворюючі характеристики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає:

право народу на самовизначення, тобто право
кожного народу вільно установлювати свій політич
ний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій пол
ітичний, економічний і культурний розвиток без будь-
якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного
пакту про громадянські та політичні права і Міжна
родного пакту про економічні, соціальні і культурні
права 1966 року);

визнання того, що будь-які територіальні зміни
статусу державної території або її частини як у бік
збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна дер
жавних кордонів повинні провадитися винятково у
відповідності з прямим волевиявленням народу, зго
дою держави і міжнародного права без будь-якого
втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з
обов'язковим наступним завердженням будь-яких
територіальних змін вищим законодавчим органом
держави. Будь-які територіальні спори повинні вирі
шуватися винятково мирними способами шляхом пе
реговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і
чинними міжнародними угодами;

продолжение
--PAGE_BREAK--

право держави на прийняття законів і правил,
що регулюють режим державної території й окре
мих її складових частин, питання громадянства, місця
проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й
інших прав і свобод людини;

402

403

—виняткову й абсолютну владу держави в ме
жах державної території, що виключає владу будь-
якої іншої держави, якщо інше не встановлено спец
іальною міжнародною угодою. Це означає, що на те
риторії держави виключається будь-яка діяльність
публічної влади іншої держави і що вища влада дер
жави здійснюється системою державних органів у
законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій
сферах;

—невтручання у внутрішні справи держави з боку
інших держав, міжнародних організацій, іноземних
фізичних і юридичних осіб;

—визнання недоторканності державної території,
що виключає будь-які дії інших держав проти тери
торіальної цілісності, політичної незалежності або
єдності будь-якої держави, застосування сили або
погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в
порушення міжнародного права;

наявність невід'ємного права держави всіма на
явними законними способами захищати недотор
канність своєї території і державних кордонів, пол
ітичну незалежність і цілісність своєї держави, а та
кож життя, майно, честь і гідність громадян, майнові
та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

право держави на застосування всіх законних
способів владного примусу для дотримання законів
і правил як до власних фізичних і юридичних осіб,
так і до іноземців, що знаходяться на її території,
якщо інше не встановлено чинними міжнародними
угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою
стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знахо
дяться в межах її території;

виключне право територіального суверена на
надання дозволу із використання державної тери
торії і її природних ресурсів іноземними фізичними
і юридичними особами і здійснення безпосереднього
контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно
позбавляти державу в належній їй території відпов
ідних природних ресурсів і змінювати державні

кордони. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межами державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену цілеспрямовану юрисдикцію, що допускається міжнародними угодами і міжнародними порядками (наприклад, у межах зони, що прилягає, та виняткової економічної зони, в Антарктиці і т.д.).

Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забороняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного забруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави, та ін.

Державна територія складається із сухопутної, водної і повітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в межах державних кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезнаходження.

Водна територія держави містить у собі водні простори, що знаходяться на сухопутній території й островах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.

404

405

Повітряна територія держави являє собою стовп повітря визначеної висоти і включає весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра — частина земної кори, розташована нижче грунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню.

Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території докладніше.

Прийнято вважати, що сухопутна територія включає всю сушу, незалежно від місця розташування її окремих складових частин. Будинки і споруди, що спираються на грунт або проникають усередину його, розглядаються як приналежність території, і усе, що відбувається на них або в них, відбувається в межах державної території.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року — це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч.і статті 121). За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках наявність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на проходження прямих вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод. При перебуванні острову поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визначення статусу морських проходів (наприклад, шведсько-датська конвенція 1938 року в зв'язку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до діючого в Україні законодавства, острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

406

Анклав — частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. В даний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кам-піоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів — Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією.

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпечення доступу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території і її населення), що зви-. чайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Деякі автори включають до складу сухопутної території держави також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяючи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні території кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на

407

/>/>надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стаття 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресурси, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від 6 жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Правовий режим підземних вод визначається також і Водним кодексом України 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територіального моря).

Внутрішні морські води — це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Аральське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку рівна подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відносить:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

води портів України, обмежені лінією, що про
ходить через постійні портові споруди, що найбіль
ше виступають у бік моря;

води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів,
береги яких повністю належать Україні, до прямої
лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з
боку моря вперше утворюються один або декілька
проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує
24 морських милі;

води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток,

продолжение
--PAGE_BREAK--що історично належать Україні;

обмежена лінією державного кордону частина
вод рік, озер та інших водоймищ, береги яких нале
жать Україні (стаття 6).

Територіальне море (раніше — територіальні води) у п.1 статті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який примикає» до сухопутної території держави. Відповідно до цього міжнародно-правового акта кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, і котра відміряється від вихідних ліній (стаття 3). Під вихідними лініями розуміється лінія найбільшого відливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах значного масштабу (стаття 5). При відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина територіальних вод відміряється від берегової полоси. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ширини територіального моря служить звернена до моря лінія рифу при найбільшому відливі (стаття 6). Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводяться тоді, коли лінія берега порізана і звивиста, або близько до неї є ланцюг островів, що утруднює судоводіння (стаття 7). Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється

408

409

/>суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним морем, на його дно і надра.

У відповідності зі статтею 5 зазначеного вище Закону України «Про державний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони.

Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від космічного простору, котрий є міжнародною територією, дотепер конвенційно не визначена. У законодавстві України, це питання також не урегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізувалася в останні десятиліття й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично неможливо. Існує звичайна норма міжнародного права, відповідно до котрої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті знаходяться мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі (найближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного простору, після перетинання котрої космічні апарати згорають у повітряних шарах атмосфери).

Правовий режим її повітряного простору установлюється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польоти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

Слід пам'ятати, що повітряний простір над сухопутною територією, внутрішніми водами і територіальним морем держави — невід'ємна частина її державної території.

Під умовною (квазі) територією держави в міжнародному праві розуміють територію її дипломатичних представництв, розташованих у закордонних державах, територію торгових суден у відкритому морі, повітряних суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні кабелі, трубопроводи, надводні споруди у відкритому морі (над шельфом). Така територія деякими авторами іноді іменується «плавучою», «літаючою», «космічною» та іншими територіями. Вони ж виділяють абсолютну і відносну (умовну) території. Під абсолютною розуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до території власної держави; до відносної деякі автори прираховують, наприклад, транспорт глави дипломатичного представництва і навіть автотранспорт громадянина конкретної держави, що знаходиться за кордоном.

У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтралізованні території. Демілітаризована територія — це така частина державної території, у відношенні якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, визначених видів озброєнь і збройних сил.

Такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Демілітаризація може застосовуватися:

а) стосовно передбачених відповідними актами частин територій (районів) тієї або іншої держави або

410

411

/>стосовно самостійних політико-територіальних одиниць;

б)стосовно держави в цілому в якості способу
міжнародного примусу, покарання за агресивну війну;

в)стосовно певних просторових сфер, що не зна
ходяться під державним суверенітетом і якими мо
жуть користуватися в мирних цілях усі держави.
У своєму обсязі демілітаризація може бути повною

або частковою. Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних військових об'єктів і заборону спорудження нових військових об'єктів і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утримання збройних сил, крім поліцейських, а також заборону ввозу і провозу військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків і т.д. У цілому все це зводиться до заборони використання даної території у військових цілях.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територіях реалізується один або декілька з таких заходів: ліквідація визначених військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення нових частин і т.п.

Приклади демілітаризації певних територій дуже різноманітні. Так, за Угодою між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940 року і за Мирним договором країн антигітлерівської коаліції з Фінляндією від 10 лютого 1947 року, режим повної демілітаризації встановлений для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року. У Кореї в зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.

Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтралізацією.

Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встановлення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накладає на державу зобов'язання бути нейтральною у процесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія.

Прикладом нейтралізованої території може слугувати Магелланова протока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 23 липня 1881 року оголошена «нейтралізованою назавжди». Договором між США і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонського договору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєнного характеру.

Особливою формою нейтралізації є проголошення постійного нейтралітету держави. Постійний нейтралітет означає такий міжнародно-правовий статус держави, відповідно до якого вона зобов'язується у випадку війни не вступати в неї на стороні будь-якої воюючої держави, не надавати воюючим безпосередню допомогу. Інші держави, у тому числі і воюючі, зобов'язані поважати постійний нейтралітет держави. У мирний час постійно нейтральна держава не повинна вступати у військові союзи і блоки.

У міжнародному праві розрізняють два види постійного нейтралітету:

а) договірний (гарантований) нейтралітет —

який закріплюється в багатосторонніх міжнародних

договорах або деклараціях (наприклад, декларацією

держав-учасниць Віденського конгресу від 20 листо-

412

413

пада 1815 року був визнаний і гарантований «вічний нейтралітет» Швейцарії, що був підтверджений Версальским договором 1919 року);

б) декларативний (негарантирований) нейтралітет — який заявляється в односторонньому порядку, звичайно шляхом нотифікації (наприклад, Австрія за федеральним конституційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 року заявила про свій постійний нейтралітет). Відомі випадки скасування постійного нейтралітету. Наприклад, «вічний нейтралітет» Бельгії (за Лондонськими договорами 1831 і 1839 років) і Люксембургу (за Лондонським договором 1807 року) були скасовані Версальским і Сен-Жерменським мирними договорами.

Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтралітет у період ведення воєнних дій, при якому держава, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті на стороні будь-якої з воюючих держав. У випадку надання державою, що не воює, допомоги одній з воюючих сторін, інша воююча держава вправі розцінювати таку нейтральну державу в якості свого супротивника з усіма наслідками, що випливають.

У сучасний період особливого значення набуває одночасне встановлення демілітаризації і нейтралізації визначеної території, що призводить до виникнення так званих зон миру (без'ядерних зон). Так, наприклад, у Мехіко (Мексика) 14 лютого 1967 року 14 латиноамериканських держав на підставі регіонального Договору про заборону розміщення ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за дотриманням положень цього договору здійснюється на основі спільних інспекцій.

До територій із змішаним режимом відносять континентальний шельф, територію, що прилягає, і виключну економічні зони, а також міжнародні протоки і канали. Вони не знаходяться під суверенітетом конкретної держави (крім міжнародних проток і каналів), але прибережні держави володіють на цих територіях пе-

реважними економічними інтересами на їхні природні ресурси, що захищаються не тільки внутрішньодержавним законодавством, але і міжнародним правом. З огляду на те, що ці об'єкти є категоріями міжнародного морського права, докладніше про них буде сказано в інших розділах.

продолжение

--PAGE_BREAK--3. Способи придбання державної території

Питання, що стосуються придбання державної території, завжди належали до числа найважливіших, найскладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кривавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаціональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в даний час, наприклад на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи придбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і вироблення самих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

здійснює над нею державну владу;

організує на ній господарську діяльність;

повідомляє іншим державам про приєднання цієї
території (нотифікує територію).

Одні з перших «легальних» способів придбання земель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді в якості правової підстави для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подпльшому цей спосіб придбання території, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не приналежні території (наприклад, відкриття Христофора Колумба), — хто перший відкрив невідому до того землю і хоча б номіналь-

414

415

но нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і… привласнив»), одержав найменування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, що обмежувався лише нотифікацією, тобто публічним оголошенням про відкриття і приєднання земель, не може створювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те що таке заняття «нічийної» території означало пряме насильницьке захоплення територій «нецивілізованих» народів, що супроводжувалося повним ігноруванням законних прав і інтересів корінного населення, така практика продовжувалася сторіччями, набуваючи часом нових форм. Такі, наприклад, як придбання території шляхом тривалого і непорушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами, протягом XV-XIX столітть найбільш розвинені капіталістичні держави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, а наприкінці цього періоду — СІЛА і Японія захопили й оголосили своїми володіннями величезні простори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве населення елементарних людських прав.

У цей же період з'являється ще один початковий спосіб придбання державної території — в результаті збільшення території, що полягає у встановленні державою суверенітету над знов утвореними новими ділянками суші (частіше усього островами), поява яких пов'язана з природними катаклізмами (землетрус, виверження вулкана). В даний час збільшення території в більшості випадків пов'язане з цілеспрямованою діяльністю людини, спрямованою на збільшення території держави (намивання нових ділянок території в морі, будівництво штучних островів і т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початковому присвоєнню земель прийшли похідні способи прид-

бання державної території, значення яких полягало у переході території однієї держави до складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією практично було покладено початок класифікації законних і незаконних способів придбання території.

До договірних способів придбання державної території належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контрактом між царюючими особами, а також продаж території.

Цесія (поступка території) — передача території однієї держави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і практично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснюватися на відплатних початках, тобто супроводжуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний відповідати всім основним принципам сучасного міжнародного права. Прикладом цесії може служити поступка в 1867 році Росією СІЛА Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млн. доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР уступив Афганістану частину водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млн. фінляндських марок 176 кв. км своєї території в районі гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія або обмін територіями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на основі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблинського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населення цих територій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У 1999 році прийняте рішення про обмін територіями між Одеською областю України і Молдавією

416

417

/>(район села Паланка), у результаті якого Молдавія одержує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділянку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної приналежності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішньодержавного акту, так і відповідно до міжнародного договору. У залежності від цього його проведення може поручатися державному органу або міжнародній організації. Плебісцит уперше був проведений у період Великої французької революції 1789-1894 років. За підсумками Першої світової війни, відповідно до рішень Паризької мирної конференції 1919-1920 років була проведена ціла серія плебісцитів. У 1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і стала незалежною державою. На підставі плебісциту, проведеного в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої держави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на підставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов із складу Федерації Малайзії й утворив самостійну державу — член ООН.

Слід зазначити, що реалізація принципу самовизначення народів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не повинний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного сполучення цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністров'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів придбання державної території належить продаж території. Так, наприклад, СІЛА в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських островів.

418

До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна доктрина відносить відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції. Така міра застосовується до конкретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але й у якості превентивної міри, спрямованої на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у даний час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за Мирним Договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користування територіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загального користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумілося право обмеженого користування чужою земел -ною ділянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжна-родників ставилися до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних сервітутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продовжує вживатися в закордонній літературі, для позначення закріпленого договором або в деяких випадках звичаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої держави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту виступає саме територія, і обов'язки по ньому, що носять постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

419

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй території дію влади іншої держави (наприклад, право проходу або проїзду, право користування водоймищем іншою державою) і сервітути негативного характеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розуміють тимчасове використання одною державою частини території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права, і не пов'язаних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

він укладається на певний строк і є відплат-
ним;

він має суто цільовий характер використання
арендованої території, і тому вона не може бути ви
користана в інших цілях, крім зазначених у дого
ворі (будівництво й експлуатація транспортних
шляхів, створення вільних економічних зон, розмі
щення наукових об'єктів і т.д.);

цілі, закріплені в договорі, не можуть супере
чити основним принципам міжнародного права;

в міжнародному договорі про оренду застері
гається, що суверенітет над арендованою територією
зберігається за державою-арендодавцем або таке по
ложення саме випливає зі змісту даного договору.
Прикладом міжнародно-правової оренди території

може служити Договір між СРСР і Фінляндією про передачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменсь-кого каналу й острова Малий Висоцький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав визначеною територією, на яку поширюється

420

їхній суверенітет. В даний час кондомініуми практично не зустрічаються, колись вони були єдиним компромісним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кондомініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на основі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версальського мирного договору, який признав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування — відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Сваль-бард) від 9 лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверенною частиною Королівства Норвегії, а, з іншого боку — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші правомірні засоби придбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передача частини території однієї держави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держави, що сперечаються, мають у сукупності достатні правові підстави на володіння територією, що оспорюється і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, що спирається на загальновизнані принципи, повністю заперечує усяку можливість насильницької зміни території держав з порушенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-пе-

421

реможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Кувейту), заперечує давнину набувача. Не признаються правомірними і такі способи придбання території, як дебеляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок переможцю, незаконне відторгнення території). Ніяка окупація не признається законною. У Заключному акті НБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць, утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об»єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законним».

В даний час є загальновизнаним, що вищим і основним принципом правомірного розмежування державної території є вибір самого народу, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніальних і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної державності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторгнення).

продолжение

--PAGE_BREAK--4. Державні кордони

Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів.

У міжнародній доктрині є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші — як юридично обгрунтовану

422

умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр і повітряного простору, а треті — як фактичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуються поліоб'єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але і межі дії державної влади.

Є також і нормативні визначення державних кордонів, що містяться в національному законодавстві держав. Так, Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, котрі визначають межі території України, — суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розмежовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п.

Головне завдання державних кордонів полягає у визначенні просторових меж територіального верховенства держави й в обмеженні приналежної їй території, котра складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріплені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основі існування сучасних кордонів держав-членів світового співтовариства лежать принципи непорушності і недоторканності державних кордонів, недоторканності та цілісності державної території, особлива стабільність договорів про кордони.

Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії пов'язані зі зміною кордонів. Проте воно не виключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між суміжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод, і відповідно до принципів міжнародного права. Водночас вони

/>можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акту. Так, стаття 2 Закону України «Про державний кордон України», що регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «державний кордон України визначається рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України».

Міжнародному праву відомий феномен невизначе-них кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (наприклад, у даний час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору.

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження.

За способами встановлення розрізняють кордони:

а)астрономічні — вони проводяться по меридіа
нах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить
по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю);

б)орографічні — що проходять по місцевості з ра
хунком її рельєфу (такі кодони є між переважною
більшістю суміжних держав);

в)геометричні — вони прокладаються шляхом
нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів
існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгип
том і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять
також між Аляскою (США) і Канадою та ін.).
Сухопутні кордони встановлюються на основі До
говорів між суміжними державами і, відповідно до цих
договорів, позначаються на місцевості. Водні кордони
поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм
і морські. Кордони на ріках установлюються за зго
дою між прибережними державами: на судноплавних
ріках — по середині головного фарватеру або по таль
вегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних — по
середині головного рукава ріки. На озерах і інших во-

доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону обмежуються 110-115 км.

У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

на суші — по характерних точках і лініях рель
єфу або ясно видимих орієнтирах;

на морі — по зовнішній межі територіального
моря України;

на судноплавних ріках — по середині голов
ного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплав
них ріках (ручаях) — по їхній середині або по сере
дині головного рукава ріки; на озерах і інших во
доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи дер
жавного кордону України до берегів озера або іншого
водоймища. Державний кордон України, що прохо
дить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не
переміщується як при зміні обрису їхніх берегів
або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ру-
чая) у той або інший бік;

на водоймищах гідровузлів, та інших штучних
водоймах — відповідно до лінії державного кордону
України, що проходила на місцевості до їхнього за
повнення;

на залізничних і автодорожніх мостах, греблях
і інших спорудах, що проходять через прикордонні

424

425

/>/>/>ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), — по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України по воді.

У процесі встановлення кордону звичайно розрізняють два послідовних етапи:

— делімітація — це визначення в договірному порядку загального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключє двояке тлумачення, із нанесенням ЇЇ на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делі-мітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. У України проведена делімітація державних кордонів із усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний договір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році — із Молдавією), за винятком Російської Федерації. Переговори про це між двома державами знаходяться в початковій стадії; демаркація — це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створними знаками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації знаходяться під контролем представників суміжних держав і здійснюються прикордонними військами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «державний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами України». При демаркації складається протокол — докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотографіями й описом кожного прикордонного знака та його відмітних характеристик (розміри, колір, характеристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони

не позначаються. В даний час йде процес демаркації українсько-білоруського й українсько-молдавського кордону.

При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіжності вирішуються змішаними комісіями, а в особливих випадках — на дипломатичних переговорах.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про територіальне розмежування, поступку, обмін, продаж територій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домовляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кордонів суміжних держав проводиться редемаркація. Редемаркація здійснюється шляхом перевірки раніше демаркованого кордону з відновленням, ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордонних знаків. Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Особливої актуальності проблематика державного кордону набула в зв'язку з розпадом Союзу РСР і утворенням на його території ряду незалежних держав. Потрібно насамперед звернути увагу на достатньо умовний характер кордонів між колишніми союзними республіками СРСР — нині незалежними державами. Вони були визначені по адміністративних кордонах між союзними республіками, при цьому не була проведена ні їхня делімітація, ні демаркація. З урахуванням цих обставин 26 травня 1995 року держави-члени СНД підписали Договір про співробітництво й охорону кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Основним положенням, що міститься в цьому договорі, було рішення іменувати кордонами лише ті, що є ділянками державних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордо-

426

427

/>ни з Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Для досягнення цілей договору сторони прийняли на себе взаємну відповідальність за забезпечення охорони своєї ділянки кордону з врахуванням інтересів безпеки сторін (стаття 3). Одночасно з договором було узгоджене Положення про Раду командуючих прикордонними військами (воно не було підписано Україною, Молдавією й Азербайджаном), у функції якого входить узгодження зусиль з реалізації рішень Ради глав держав СНД, що стосуються прикордонних питань. У 1995 році Радою глав держав СНД була прийнята Концепція охорони зовнішніх кордонів, що закріпила розподіл кордонів на внутрішні і зовнішні. Відповідно до неї на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При їхньому перетинанні громадянами таких держав не потрібно пред'явлення яких-небудь спеціальних документів, за винятком посвідчення особи. Слід зазначити, що подібний розподіл кордонів на внутрішні (прозорі) і зовнішні встановлено Договором про Європейський Союз, укладеним у 1992 році в Маастрихті. В даний час деякі з держав СНД, зокрема Російська Федерація, готуються до введення зміни порядку перетинання державного кордону для громадян СНД, — таке перетинання буде дозволено тільки при наявності іноземного паспорта. Якщо такі тенденції будуть набирати силу, то незабаром внутрішні кордони між державами СНД перетворяться в кордони зовнішні.

Для забезпечення недоторканності державних кордонів і, відповідно, своєї території держава на кордоні увстановлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відповідно до розділу II Закону України «Про державний кордон України» режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, заходу іноземних невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання

428

державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України. Крім цього Закону, режим, державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

У відповідності зі статтею 22 Закону України від 4 листопада 1991 року, з метою встановлення на державному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга, що встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України, на його сухопутних ділянках або уздовж берегів прикордонних рік, озер та інших водоймищ з урахуванням особливостей місцевості й умов. У прикордонну смугу не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Відповідно до нової редакції Закону України «Про державний кордон України» від 18 червня 1996 року в межах території району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, як правило, встановлюються контрольовані прикордонні райони. У контрольований прикордонний район включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних рік, озер та інших водоймищ України і розташовані в цих водах острови.

У прикордонній смузі і контрольованому прикордонному районі в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, що включає правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України й інших осіб, провадження робіт, обліку та утримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних і несамохідних суден, їхнього плавання і пересування у внутрішніх водах України. Прикордонний режим також поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, де прикордонна смуга і контрольований прикордонний район не встановлені.

429

/>Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, здійснення робіт і пропуск в прикордонну смугу дають і здійснюють Прикордонні війська України разом з органами внутрішніх справ. У необхідних випадках Прикордонні війська України можуть уводити додаткові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі (стаття 24 Закону).

Стаття 21 Закону України від 4 листопада продолжение

--PAGE_BREAK--1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму державного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України з числа офіцерів прикордонних військ України призначаються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикордонними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними договорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлюваних Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України — це спеціально виділена територія на залізничних і автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивозом із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають держав-

430

ний кордон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

У відповідності зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України» порушниками державного кордону України є:

особи, які перетнули або намагаються перетну
ти державний кордон України будь-яким способом
поза пунктами пропуску через державний кордон
України або в пунктах пропуску через державний
кордон України, але з порушенням правил його пе
ретинання;

особи, які проникли або намагаються проник
нути на українські або іноземні транспортні засоби
закордонного проходження з метою незаконного виї
зду з території України;

іноземні невійськові судна і військові кораблі,
що зайшли в територіальне море або внутрішні води
України з порушенням встановлених правил заходу
в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні
транспортні засоби є порушниками державного кор
дону України й у тих випадках, коли вони перетина
ють державний кордон України в підводному поло
женні або знаходяться в цьому положенні під час
плавання і перебування у водах України;

4)повітряні судна й інші літальні апарати, що
перетнули державний кордон України без відповід-

431

/>/>ного дозволу компетентних органів України або вчинили інші порушення правил перельоту через державний кордон України. Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-якими іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням встановленого порядку.

5. Міжнародна (недержавна) територія

Міжнародна територія перебуває за межами юрисдикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами територіального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходиться під суверенітетом якоїсь держави.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.

На практиці юридичний статус таких просторів визначається винятково нормами міжнародного права — звичайноправовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад, правовий статус: відкритого моря закріплений у Конвенції про відкрите море продолжение

--PAGE_BREAK--1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна — у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики — у Договорі про Антарктику 1959 року; повітряного простору — у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів — у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року та ін.; кос-

432

мічного простору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) — у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; міжнародних рік — у Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 року та ін.; багатонаціональних рік — в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уругвай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про використання вод ріки Ніл 1959 р. та ін.

Враховуючи, що багато хто з названих об'єктів є об'єктами регулювання відповідно міжнародному морському, повітряному і космічному праву, вони будуть розглянуті в наступних розділах.

6. Міжнародні і багатонаціональні ріки

Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на:

а)національні — які протікають по території
однієї держави і знаходяться під її суверенітетом,
режими яких установлюються винятково цією дер
жавою на основі внутрішнього законодавства;

б)міжнародні — які протікають територією двох
і більше держав чи розділяють такі території, при
цьому кожна прибережна держава здійснює суверен
ітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про
тікає по її території. У зв'язку з цим виникає не
обхідність міжнародно-правового регулювання цілого
комплексу питань, пов'язаних із її використанням,
тому що права і законні інтереси прибережних дер
жав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку
і взаємозалежності. Тому правовий режим таких
міжнародних рік установлюється заінтересованими
державами на основі міжнародного акту.

У свою чергу, міжнародні ріки діляться на:

а) багатонаціональні ріки — це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або викорис-

433

/>/>товуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте ■ відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер;

б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.).

Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних:

політичному — вони повинні перетинати тери
торії двох і більше держав;

географічному — повинні мати вихід у море;

функціональному — мати можливість здійснен
ня регулярного судноплавства.

Слід зазначити особливу значимість третього критерію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпечення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (наприклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покладаються адміністративні обов'язки по управлінню такими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Дунайська комісія, що складається з представників прибережних держав).

Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у

434

судноплавних цілях у даний час утратив свою актуальність. У даний час функціональний критерій міжнародних рік набув варіабельного тлумачення: вони можуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського виробництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відповідно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов»язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усунення всяких перешкод і випадкових небезпек для плавання». Загальні правила щодо будівництва гідротехнічних споруд на судноплавних ріках містяться й у Женевській конвенції 1923 року. Відповідно до неї всі роботи, що можуть призвести до фізичної зміни місцевості на території іншої держави або можуть принести їй суттєву шкоду, повинні проводитися на підставі угод заінтересованих країн. При будівництві іригаційних споруд пріоритетного значення набуває питання про кількісний розподіл вод між суміжними державами. Це ж стосується і забруднень, — будь-які роботи на річці повинні провадитися таким чином, щоб запобігти забрудненню ріки в будь-якому місці за течією.

і Тому, виходячи з поділу природного комплексу міжнародної ріки на відповідні ділянки, що знаходяться під суверенітетом певних держав, зростає об'єктивна необхідність різнобічного співробітництва заінтересованих держав з використання таких рік із метою гармонізації індивідуальних і загальних інтересів.

Як відзначалося раніше, із цією метою міжнародна практика виробила єдиний підхід, що полягає в розробці і підписанні угод, котрі регулюють порядок викорис-

435

тання конкретної міжнародної ріки, озера або їхніх басейнів. До таких угод належать Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року; Акт, що стосується судноплавства й економічного співробітництва між державами басейну ріки Нігер 1963 року; Угода про Міжнародну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення продолжение

--PAGE_BREAK--1963 року; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 року та ін. Слід відзначити, що процес практичного і міжнародно-правового становлення міжнародних рік ще не завершений. Наприклад, після розпаду Союзу РСР ріка Дніпро стала міжнародною, і тому, звичайно, виникла необхідність розробки відповідної угоди з використання цієї ріки прибережними державами — Україною, Білоруссю і Росією.

Угоди, що регламентують порядок використання міжнародних рік, мають відношення тільки до конкретних рік і не мають універсального значення. Якогось кодифікуючого акту «міжнародного річкового права» поки не існує. Правда, певні кодифікаційні роботи в цьому напрямку ведуться. Так, у 1992 році під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція з охорони і використання трансграничних водо-потоків і міжнародних озер. У 1966 році були прийняті Гельсінські правила використання вод міжнародних рік. І хоча ці правила носять рекомендаційний характер, у деяких їхніх положеннях знайшли закріплення міжнародні порядки, що склалися в результаті тривалої практики з використання міжнародних рік. Велика робота з узагальнення великої договірної й арбітражної практики була проведена Комісією міжнародного права ООН, що у даний час приступила до завершення підготовки проекту статей, котрі стосуються несудохідних видів використання міжнародних водо-потоків.

436

7. Правовий режим Дунаю

Виходячи з того, що Україна є придунайською державою, особливий інтерес представляє розгляд міжнародно-правового режиму однієї з найбільших міжнародних рік Європи — Дунаю.

Слід зазначити, що міжнародне регулювання судноплавства на Дунаї має свою історію. Вперше свобода судноплавства по Дунаю була проголошена Паризьким мирним договором 1856 року, який визначив, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, крім установлюваних поліцейськими і карантинними правилами, та іншим зборам, крім точно передбачених у додатках до договору. З метою регулювання судноплавства по Дунаю нижче Ізачі був заснований спеціальний орган — Європейська дунайська комісія, у яку ввійшли представники Австрії, Великобританії, Пруссії, Росії, Сардинії, Туреччини і Франції. Як свідчить сам склад комісії, у той час основну роль у визначенні правового режиму ріки і порядку судноплавства по ній грали не-придунайські держави.

Надалі неприбережними державами починалися спроби підсилити свій вплив на регулювання судноплавства по Дунаю. Відповідно до положень мирних договорів 1919 і 1920 років із Німеччиною, Австрією, Болгарією й Угорщиною і на підставі розробленої для їх розвитку Конвенції про режим Дунаю 1921 року керування Дунаєм у його нижній течії (між Чорним морем і Браїловом) здійснювалося Європейською дунайською комісією в складі представників Великобританії, Італії, Румунії і Франції, а керування судноплавством по Дунаю від Браїлова до Ульма доручалося Міжнародній дунайській комісії, до складу якої входили представники Австрії, Баварії, Болгарії, Великобританії, Угорщини, Вюртемберга, Італії, Румунії, Франції та Югославії.

Суттєвий вплив на сучасну міжнародну регламентацію судноплавства по Дунаю зробили правові наслідки Другої світової війни. Мирні договори з придунайськи-ми державами — колишніми сателітами Німеччини —

437

/>/>/>/>Болгарією, Угорщиною і Румунією, містили в собі положення про те, що «навігація по річці Дунай повинна бути вільною і відкритою для громадян, торгових суден і товарів усіх держав на основі рівності у відношенні торгових і навігаційних зборів і умов торгового судноплавства». На цій основі в 1948 році в Белграді була підписана Болгарією, Угорщиною, Румунією, СРСР, УРСР, Че-хословаччиною і Югославією Конвенція про режим судноплавства по Дунаю. У I960 році до неї приєдналася Австрія. В даний час учасниками Конвенції є всі приду-найські держави, крім ФРН.

Конвенція 1948 року регулює судноплавство по Дунаю від міста Ульма (ФРН, у місці впадання в Дунай ріки Іллер) до Чорного моря через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал (Румунія). Стаття 1 даної Конвенції встановила, що Дунай відкритий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу на основі рівності у відношенні торгових і навігаційних зборів і умов судноплавства. Свобода судноплавства не поширюється на військові кораблі.

Плавання по Дунаю військових кораблів придунайсь-ких країн за межами країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами (стаття ЗО). Судноплавство по річці військових кораблів не-придунайських держав заборонено.

Конвенція зобов'язує придунайські держави утримувати свої ділянки Дунаю в судноплавному стані та не створювати перешкод для його здійснення іншими державами (стаття 3).

Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповідно до Конвенції 1948 року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. У якості спостерігачів на сесіях Дунайської комісії присутні представники ФРН (має з 1957 року статус спостерігача), Європейської економічної комісії ООН, Одерської комісії. В даний час Дунайська комісія розташовується в Будапешті (Угорщина).

У компетенцію Дунайської комісії, що є юридичною особою з усіма повноваженнями, котрі випливають із

438

цього, входить контроль за дотриманням постанов Конвенції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю (упорядкування планів і кошторисів витрат основних робіт із судноплавства, а також надання рекомендацій і консультацій придунайським державам щодо цих робіт). Комісія встановлює єдину систему навігаційної колійної обстановки на судноплавній частині Дунаю (видання довідників, лоцій, навігаційних карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.), проводить уніфікацію правил річкового нагляду, координацію гідрометеорологічної служби. Рішення з конкретного питання комісія приймає більшістю голосів при обов'язковій згоді держави, котрої це рішення безпосередньо стосується.

На основі положень Конвенції 1948 року була заснована спеціальна річкова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення гідротехнічних робіт у низов'ях Дунаю. Створені і діють інші спеціальні органи. У 1985 році була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав із питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонального використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Слід зазначити, що в зв'язку з розпадом СРСР, СФРЮ і ЧРСР все більше актуалізується питання про перегляд Конвенції 1948 року і можливі зміни членства в Дунайській комісії.

продолжение

--PAGE_BREAK--8. Правовий режим Арктики й Антарктики

Арктика — частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан.

Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних сек-

439

/>/>/>торів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.

Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні діяти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦБК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбережжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в межах між меридіанами 32°04«35» східної довготи і 168°49«30» західної довготи, крім земель і острова архіпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжнародним договором від 9 лютого 1920 року.

Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канадської влади.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.

440

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності.

Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація — Арктична Рада.

Відповідно до статутних документів її цілями є:

—здійснення співробітництва, координації і взає
модії арктичних держав при активній участі корін
них народів Півночі й інших жителів Арктики із
загальноарктичних питань;

контроль і координація виконання екологіч
них програм;

розробка, координація і контроль за виконан
ням програм стійкого розвитку;

—поширення інформації, заохочення інтересу й
освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою.
Неарктичні держави можуть брати участь у діяль
ності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна,
що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і
наукова держава, повинна використовувати потенційні
можливості цієї організації з метою створення нового

441

правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.

Антарктика — це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60° південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Фран-

442

ція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики — Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.

Література:

Бабурин С.Н. Территория государства. Правовые
и геополитические проблемы. — М., 1997.

Барсегов Ю.Г. Территория в международном пра
ве. — М., 1958.

Голицын В.В. Антарктика: тенденции развития
режима. — М., 1989.

Гуреев С.А., Тарасова И.М. Международное реч
ное право. — М., 1993.

Клименко Б.М. Государственная территория. —
М., 1974.

Клименко Б.М. Мирное решение территориаль
ных споров. — М., 1982.

Тимченко Л.Д. Шпицберген: история и современ
ность. Международно-правовой аспект. — Харьков, 1992.

443

продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 13

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

1. Право зовнішніх зносин

Є загальновідомим, що міжнародне право регулює взаємовідносини між своїми суб'єктами — державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представленими управомоченими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів.

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні під ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної приналежності, що діють на території держави: її органів і посадових осіб, усіх її фі-

зичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій індивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної держави, взята в сукупності всіх держав, в основному формує в широкому розумінні систему міжнародних відносин. Зовнішні зносини у вузькому значенні можна визначити як ту частину загальної системи міжнародних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів зв'язку і відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому значенні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійснюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладаються з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюються. У число таких договорів входять, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав, стосовно до їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Предметом його регулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське право. Державами укладена також значна кількість двосторонніх договорів, що стосуються юридичного статусу і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Крім того, варто вказати і на звичайні норми загального міжнародного права, норми універсальних і локальних міжнародних договорів, що також регулюють широке коло питань представництва держав у міжнарод-

444

445

/>ному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин являє собою галузь загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офіційних органів, що виступають у міжнародному спілкуванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійснення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії органів зовнішніх зносин:

дипломатичну — на рівні традиційних каналів
(міністерство закордонних справ — посольства і мі
сії за кордоном);

консульську сферу;

дипломатичну діяльність на рівні спеціальних
місій;

здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності
з представництва держав у їхніх відносинах із між
народними організаціями.

Слід зазначити, що в даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упорядкованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнародного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набрала сили з 1964 року), Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набрали сили з 1977 року) і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня

1975 року (в силу ще не вступила). Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів можна визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: дипломатичного права; консульського права; права спеціальних місій; так званого дипломатичного права міжнародних організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти самостійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних відносин з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але і про захист такої можливості за допомогою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу, складається з ряду елементів. До них насамперед належить так зване право посольства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілкування). Розрізняють активне право посольства — право держави спрямовувати своїх дипломатичних і консульських представників у закордонні держави і пасивне право посольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держави визнали більше 150 держав. Зі 138 із них установлені дипломатичні відносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкрили свої посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісниц-

446

447

/>/>твом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі відкрито більше 15 консульських установ закордонних держав. Іншими елементами права держави на участь у міжнародному спілкуванні виступають: членство держав у міжнародних організаціях; участь держав у роботі міжнародних конференцій; входження держав у міжнародні органи ad hoc. При розширювальному тлумаченні права держав на участь у міжнародному спілкуванні сюди ж можна віднести: право на участь у створенні норм міжнародного права; право на участь у загальних міжнародних договорах; право на виклад офіційної позиції кожної держави з тих або інших питань, що торкаються її законних прав та інтересів в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних заявах, нотах та інших актах дипломатії. Всі ці права фактично виступають у якості елементів міжнародної правосуб'єктності держави.

продолжение

--PAGE_BREAK--2. Органи зовнішніх зносин держави

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин.

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, міжнародними організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права.

Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб'єктам міжнародного

448

права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реалізація визначеної сфери зовнішніх зносин держави. Органи зовнішніх зносин поділяться на:

внутрішньодержавні органи, що постійно знахо
дяться на території даної держави;

закордонні органи зовнішніх зносин, що перебува
ють за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів: 1) загальної компетенції і 2) спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин).

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордонних справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профільною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, розроб-лювальних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об'єктивно пов'язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку.

449

В Україні був розроблений і прийнятий парламентом — Верховною Радою України — документ, що визначає зовнішньополітичйу стратегію держави на тривалу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріоритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети виявляються у виді задач із указівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов'язані з першочерговими задачами входження незалежної України у світове співтовариство і його інституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміжними і географічно близькими державами, із державами — членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО і т.п., реалізовані. Тому в даний час Президентом України дане завдання Міністерству закордонних справ доробити комплекс пропозицій із внесення в нього відповідних коректив.

У структуру внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить:

парламент — Верховна Рада України;

глава держави — Президент України;

уряд — Кабінет Міністрів України;

відомство іноземних справ — Міністерство закор
донних справ України;

—міністерства та відомства України.
Відповідно до положень Конституції України Вер
ховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зов
нішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні
послання Президента України про внутрішнє і зовніш
нє становище України; оголошує по представленню Пре
зидента України стан війни і укладання миру; схвалює
рішення Президента України про використання Зброй
них Сил України й інших військових формувань у ви
падку збройної агресії проти України; здійснює конт
роль за діяльністю Кабінету Міністрів України; під
тверджує рішення про надання Україною позик і еконо
мічної допомоги іноземним державам і міжнародним
організаціям, а також про одержання Україною від іно-

продолжение

--PAGE_BREAK--450

земних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює парламентський контроль у межах Конституції України; дає у встановлений законом термін згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України. Верховна Рада України здійснює інші повноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ведення (стаття 85 Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України (стаття 102 Конституції України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; надає вищі дипломатичні ра -ги; очолює Раду національної безпеки й оборони; вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України у випадку збройної агресії проти неї; приймає рішення про прийняття в громадянство і припинення громадянства України; про надання притулку в Україні. Президент України здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (стаття 106 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із

451

/>забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначені Конституцією і законами України, актами Президента України (стаття 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й організація її дипломатичної діяльності покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1993 року. МЗС забезпечує в межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України. У межах своїх повноважень МЗС організує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їхньою реалізацією. У своїй діяльності МЗС України керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Кабінету Міністрів України.

Головними завданнями МЗС України є:

участь у реалізації державного суверенітету Укра
їни в сфері зовнішньої політики, сприяння підвищен
ню міжнародного авторитету держави;

забезпечення в межах своїх повноважень прове
дення єдиного зовнішньополітичного курсу України з
метою всебічного розвитку політичних, економічних, гу
манітарних, наукових та інших зв'язків із закордонни
ми державами;

розроблення й участь у здійсненні концепції роз
витку зовнішньополітичної діяльності держави;

захист прав і інтересів України, її фізичних і юри
дичних осіб за кордоном;

аналіз зовнішньополітичної діяльності України,
розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих

452

на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, у першу чергу, надання організаційно-методичної й інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;

—організація, координація і фінансування роботи
представництв України за кордоном, а також сприяння
діяльності представництв іноземних держав на терито
рії України та ін.

Відповідно до цих завдань МЗС України:

розробляє пріоритетні напрямки співробітництва
з іншими державами;

забезпечує участь України в підготовці міжнарод
них договорів з іншими державами і міжнародними ор
ганізаціями;

подає в Кабінет Міністрів України пропозиції про
підписання, ратифікацію, прийняття, схвалення міжна
родних договорів або приєднання до них;

вносить у Кабінет Міністрів України пропозиції
про створення, реорганізацію і ліквідацію за кордоном
посольств, консульських установ, постійних представ
ництв України при міжнародних організаціях і пред
ставництв Міністерства закордонних справ в Україні,
направляє на роботу;

веде облік іноземних представництв, їхнього пер
соналу на території України, підтримує з ними контак
ти з метою активізації і розширення міжнародного спів
робітництва з країнами, які вони представляють;

забезпечує візову політику України, видачу дип
ломатичних і службових паспортів;

забезпечує проведення в системі МЗС України єди
ної кадрової політики і функціонування структур, по
в'язаних із підготовкою, перепідготовкою і підвищен
ням кваліфікації кадрів для представництв України
за кордоном;

організує здійснення заходів щодо питань евакуа
ції майна і персоналу дипломатичних представництв
України з держав, що знаходяться з нею у стані війни;

—розробляє і підтверджує кошториси прибутків і
витрат іноземних установ України.

453

Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерство або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, або їх підтверджує Президент України. В основі організації системи зовнішніх зносин міністерств і відомств України лежить функціональний підхід — об'єктивна необхідність здійснення міжнародних контактів з аналогічними міністерствами і відомствами закордонних держав, із метою більш ефективного вирішення питань, що входять у профільну компетенцію цих органів, за допомогою обміну або сприйняття закордонного досвіду або з метою об'єднання зусиль для колективного вирішення виникаючих проблем. Це насамперед належить до міністерств і відомств зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ, зв'язку, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища і т.д.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

постійні органи (дипломатичні представництва:
посольства і місії, консульські представництва, торгові
представництва, постійні представництва держав при
міжнародних організаціях);

тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що
направляються в інші держави для участі в церемоніаль
них заходах, ведення переговорів і вирішення інших
питань, делегації, що направляються для участі в між
народних конференціях).

продолжение
--PAGE_BREAK--3. Поняття дипломатичного і консульського права та їхні джерела

Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів

зовнішніх зносин. Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародному публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена. Вже в Древній Індії в першому тисячоріччі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбуваються мир або війна. «Піднімаючий руку на посла йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол знаходиться під заступництвом божества.

Значні міжнародні зв'язки в Древній Греції призвели до виникнення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що уповноважувалися відати зовнішніми зносинами і забезпечувалися відповідними грамотами (дипломами) — здвоєними дощечками з відповідними написами, що давали право виконання офіційних представницьких функцій за кордоном. З Древньою Грецією пов'язане і становлення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були громадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом про-

454

455

/>ксенії почався процес формування початкових звичайних норм консульського права.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного і консульського права внесла цивілізація Древнього Рима. Тут було вироблене поняття святості посольства і договорів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціа-ли. У республіканському Римі посольства в закордонні країни призначалися спеціальною постановою Сенату. У їхній склад входили, як правило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в дипломатичній практиці Рима різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii). Посли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмінності (особливого виду золотий перстень, що грав роль вірчих грамот і давав право на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особливий апарат, що займався зовнішніми зносинами і підлеглий імператору. Посли призначалися вже імператором.

У Древньому Римі виник консульський інститут патронату, представники якого — патрони — захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона.

У рабовласницький період став формуватися інститут привілеїв та імунітетів послів, головним елементом якого виступала особиста недоторканність.

У феодальну епоху дипломатичні відносини існували в основному між державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці і т.д. Хоча окремі зв'язки встановлювалися і між дуже віддаленими одна від одної державами. Активну роль у становленні дипломатичних і консульських відносин у той період відігравала католицька церква. У зв'язку з розвитком торгових відносин в епоху Відродження особливе значення одержують консульські відносини. У XVI-XVIII сторіччях у період переходу до капіталістичного засобу виробництва виникає інститут постійного посольства й укладаються норми посольського права, затверджується принцип повного вилучення дипло-

456

матичного представника з карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування.

Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне і консульське право складалося перевалено зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір із дипломатичного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листопада 1818 року, на Аахенському конгресі, відповідним протоколом, у нього були внесені зміни, що, проте, у дипломатичній практиці не прижились, у той час як основні положення Віденського протоколу 1815 року згодом стали загальновизнаними нормами дипломатичного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року і Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року.

Під дипломатичним правом слід розуміти сукупність встановлюваних у результаті угоди і забезпечуваних суб'єктами міжнародного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулюють діяльність цих суб'єктів із метою підтримки і зміцнення миру і мирного співіснування.

Встановлення між державами дипломатичних відносин є свідченням установлення їх відносин у політичній галузі. На відміну від дипломатичних відносин, консульські відносини мають дуже вузьку сферу дії. У неї входить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права з охорони і захисту економічних, соціальних та інших інтересів самої держави, її громадян і юридичних осіб.

Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, економічних, торгових, консульських), у регламентах і постановах між-

457

народних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що в неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю в якості одного з джерел дипломатичного права випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями дійсної Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року містить аналогічне положення.

Сучасний етап кодификації дипломатичного і консульського права належить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права в числі перших питань, що пілягали кодификації, назвала питання про дипломатичні і консульські відносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». За зразком цієї Конвенції Комісією була зроблена ко-дификація звичайних норм консульського права, результатом якої стало прийняття в 1963 році у Відні Конвенції про консульські зносини. Слід зазначити, що після цього кодифікаційні роботи в сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були продовжені. У 1975 році у Відні була укладена конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру.

Незважаючи на існування і функціонування в рамках світового співтовариства зазначених конвенцій універсального характеру з дипломатичного і консульського права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють пи-

458

тання дипломатичного і консульського права: Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року, Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року, Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року, Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.

У рамках міжнародних організацій універсального і регіонального характеру також укладений ряд багатосторонніх міжнародних угод з питання привілеїв та імунітетів їхнього персоналу. Щодо ООН, наприклад, варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статичною галуззю міжнародного публічного права, воно динамічно розвивається. В її сферу все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. До таких належить, наприклад, проблема охорони життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консульського права, що прийняті державами в рамках внутрішньодержавного права. Є такі джерела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України. Сюди ж належать ряд таких нормативних актів підза-конного характеру, як» наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 року, Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях

459

/>/>1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року та ін.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутрішньодержавна діяльність держав з регламентації дипломатичних і консульських відносин повинна відповідати таким основним принципам і нормам:

закріпленим у Конституції і законах держави
(в галузі адміністративного, цивільного, карного, морсь
кого права і т.п.);

міжнародного публічного і міжнародного приват
ного права;

дипломатичного і консульського права;

а також міжнародно-правовій практиці держав.

4. продолжение

--PAGE_BREAK--Дипломатичні представництва

Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатичних зносин із нею.

Слід мати на увазі, що дипломатичне представництво є родовим поняттям, що визначає різні види закордонних органів зовнішніх зносин держави, які здійснюють дипломатичну діяльність.

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Вже відзначалося, що дипломатичні відносини встановлюються на підставі угоди між відповідними дер-

460

жавами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатичних представництв. Звичайно він установлюється на рівні посольств, оскільки, із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав, місії в даний час зустрічаються дуже рідко. Держава, що направляє посольство або місію в іншу державу, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — державою, що приймає, державою перебування.

Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.

5. Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

представницька функція, що полягає в представ
ництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

захист у державі перебування інтересів держави,
що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються
міжнародним правом;

ведення переговорів з урядом держави перебу
вання;

інформаційна функція — з'ясовування всіма за
конними способами умов і подій у державі перебування
і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

функція заохочення дружніх відносин між дер
жавою, що акредитує, і державою перебування та роз
виток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культу
ри і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функ-

461

/>ція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва і його відкриття, а на практиці, звичайно,— із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

Розширювальне тлумачення представницької функції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції підфункцію, що у певних обставинах стає самостійною функцією, — це функція дипломатичного захисту, що згадувалася в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси держави, що акредитує, але і здійснює подібні заходи стосовно фізичних і юридичних осіб, тобто суб'єктів, які знаходяться в правовому зв'язку з державою, що акредитує (громадяни і юридичні особи держави).

У міжнародному праві на основі практики вироблені критерії правомірності дипломатичного захисту:

а)функція дипломатичного захисту надається
тільки дипломатичним представництвом;

б)дипломатичний захист поширюється в основ
ному тільки на громадян держави, що акредитує;

в)ця функція починає діяти не відразу після вчи
нення особою правопорушення, а тільки після того,
як посольством вичерпані всі законні засоби, що пе
редбачені рамками законодавства держави перебу
вання (суть дипломатичного захисту полягає не стіль
ки в правовому захисті громадянина, скільки в його
політичному захисті, оскільки до цього питання при
єднуються політичне керівництво й інші центральні
органи держави, що акредитує);

г)дипломатичний захист не надається іноземним
громадянам, громадянам країни перебування або апа
тридам (функція дипломатичного захисту не збіга
ється з правом дипломатичного притулку).

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому занченні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне представництво має право всіма легальними, припустимими засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспект-ний характер, тому що стосується політичної обстановки в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, економічної ситуації в країні й інших питань. Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона містить у собі зобов'язання не тільки інформувати державу, що акредитує, але і зобов'язання надавати інформаційні послуги суб'єктам, що знаходяться на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган держави країни перебування, вправі звернутися в дипломатичне представництво з запитом про надання інтересуючої його інформації з конкретних питань. Водночас: слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни перебування.

Якщо всі перераховані вище функції були вироблені в процесі тривалої міжнародної практики, то функція зміцнення дружніх відносин між державами і співробітництва в галузі економіки, культури і науки з'явилася вже в сучасний період. Ця функція була запропонована делегацією Чехословаччини в процесі проведення

462

463

/>Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому нею кодифікованому документі.

Слід зазначити, що організаційно-правові форми реалізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різноманітні, вони обговорюються і встановлюються, знаходячи своє закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах.

продолжение
--PAGE_BREAK--6. Глава і персонал

дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представництва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акредитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифікації не існувало, що нерідко призводило з приводу старшинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів:

/ клас — посол і папський легат або нунцій;

II клас — посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави;

/77 клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, що зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилась і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року сприйняла трьохланкову

класифікацію. У відповідності зі статтею 14 цієї Конвенції глави представництв розділяються на:

а)клас послів і нунціїв, які акредитуються при
главах держав, та інших главах представництв екві
валентного рангу;

б)клас посланників та інтернунціїв, які акреди
туються при міністрах закордонних справ;

в)клас повірених у справах, які акредитуються
при міністрах закордонних справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не можна плутати з посадою тимчасового повіреного в справах, який виконує обов'язки глави дипломатичного представництва на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно проводитися ніякого розрізнення між главами представництв унаслідок їхньої приналежності до того або іншого класу, за винятком питань старшинства й етикету. Клас, до якого повинні належати глава представництв, визначається угодами між державами.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представників знаходяться в сфері регулювання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника збігається з його рангом.

В Україні відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги України» від 31 січня 1992 року встановлені такі ранги:

надзвичайний і повноважний посол;

надзвичайний і повноважний посланник І і II
класів;

радник І і II класів;

перший секретар І і II класів;

другий секретар І і II класів;

/>/>третій секретар;

аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) присвоюються звичайно главою держави, інші — міністром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (самим молодшим) дипломатичним рангом, присвоюється, як правило, випускникам інститутів і факультетів міжнародних відносин при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордонних справ). Цей ранг не слід плутати з посадою військового, морського і повітряного аташе, що не є дипломатичною посадою, тому що її займають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які проходять військову службу на посадах офіцерського складу (звичайно старші офіцери і генерали різноманітних родів військ). Ці особи при одержанні призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеціально акредитуються при військовому відомстві країни перебування. Одночасно ці співробітники виконують функції військових радників глави дипломатичного представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного представництва регламентується як нормами міжнародного, так і нормами національного (внутрішньодержавного) права.

Як уже відзначалося, дипломатичні відносини встановлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво засновується в результаті взаємної згоди держав на базі встановлення дипломатичних відносин. Відповідно до статті 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року для того, щоб конкретна особа була призначена главою дипломатичного представництва, держава, що акредитує, повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відомості про її кар'єру і посаду, яку обіймає, родиний стан, причому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною.

продолжение
--PAGE_BREAK--

466

Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремана (від француз, agrement — згода) на прийняття зазначеної в запиті особи в якості глави дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається persona grata — бажаною особою в державі, що приймає. Негативна відповідь на запит означає відмову в агремані, а кандидат признається persona non grata — небажаною особою. При цьому держава, що приймає, не зобов'язана повідомляти державі, що акредитує, мотиви відмови в агремані. Таким чином, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана носить конфіденційний характер.

Після одержання агремана починається здійснення певних процедурних форм, які протікають у державі, що акредитує. По-перше, кандидат одержує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його в якості дипломатичного представника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації держави, що акредитує, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здійснює Президент. Указ Президента України про призначення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним Послом України у певній державі публікується в газетах «Урядовий кур'єр» і «Голос України».

Перед виїздом до нового місця служби глава дипломатичного представництва одержує вірчу грамоту, що є юридичною підставою для початку місії дипломатичного представника в державі, що приймає. Вірча грамота підписується главою держави, що акредитує (у деяких державах, наприклад у Російській Федерації, вірчі грамоти підписує міністр закордонних справ), і адресується главі держави, що приймає. У документі міститься прохання «вірити» її володарю як офіційній особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування. Таким чином, глава держави, що акредитує, легітимує перед своїм візаві (главою іншої держави) особу, котрій дійсно доручено представляти акредитуючу державу в повному обсязі. Глава

467

/>/>дипломатичного представництва отримує разом із вірчою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може прямувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року встановлює ординарний режим призначення дипломатичних представників із числа громадян держави, що акредитує (ч. 1 статті 8). Водночас нею передбачається екстраординарний порядок призначення таких представників — із числа громадян держави перебування. Але це може бути зроблено не інакше як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава перебування може обмовити за собою таке ж право у відношенні громадян третьої держави, що не є одночасно громадянами держави, що акредитує (частини 2, З статті 8).

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року зв'язує момент початку дипломатичної місії в державі перебування, тобто початок виконання главою дипломатичного представництва своїх функцій із практикою, що існує в конкретній державі, котра повинна застосовуватися одноголосно, або:

а)із моменту вручення своїх вірчих грамот;
або

б)із моменту повідомлення про своє прибуття й
представлення засвідчених копій вірчих грамот мі
ністерству закордонних справ держави перебування
або іншого міністерства, у відношенні якого є домов
леність (стаття 13).

Більшість держав, включаючи Україну, дотримуються практики, що глава дипломатичного представництва приступає до виконання своїх функцій із моменту вручення своїх вірчих грамот главі держави, що приймає, або особі, яка його заміняє.

Ряд держав із метою економії коштів використовують практику кумуляції (суміщення) дипломатичного представництва, тобто акредитування тієї самої особи в якості глави представництва в іншій або декількох державах одночасно при відсутності заперечень проти цього влади держави перебування. Крім того, одна і таж

468

особа може представляти дві і більше держави в одній державі при дотриманні зазначеної вище умови. Така можливість передбачена статтею 6 Віденської конвенції 1961 року. Україна вже має в цьому питанні певні практичні наробітки. Так, наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Фінляндії за кумуляцією виконує функції глави дипломатичного представництва України у Швеції, Норвегії, Данії та Ісландії; Надзвичайний і Повноважний Посол України в Бельгії за кумуляцією виконує ці ж обов'язки в інших державах Бенілюксу — Нідерландах і Люксембурзі. Дуже часто практику кумуляції держави використовують і у відношенні міжнародних організацій. Наприклад, глава дипломатичного представництва якоїсь держави у Франції одночасно призначається офіційним представником цієї держави при ЮНЕСКО, тому що місцеперебування цієї організації — Париж; якщо дипломатичний представник виконує свою місію в Бельгії або в державах Бенилюксу — то при НАТО (штаб-квартира Альянсу розташована в Брюсселі /Бельгія/), як це має місце в Україні. Глава дипломатичного представництва виконує покладені на нього міжнародним і внутрішньодержавним правом обов'язки до припинення своїх офіційних функцій. У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника:

а)відкликання його державою, що акредитує (на
приклад, із метою ротації);

б)оголошення його persona non grata за діяль
ність, несумісну зі статусом дипломата;

в)розірвання дипломатичних відносин між дер
жавами;

г)війна між державою, що акредитує, і приймаю
чою державою;

д)припинення існування держави, що акредитує,
і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єк
тів міжнародного права (наприклад, як це мало міс
це в 1991 році з Союзом РСР і НДР).

469

/>/>В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також віднесені виконання дипломатичним представником дорученої місії (наприклад, підписання мирного договору або значної політичної угоди), смерть дипломатичного представника і інсурекція — відмова дипломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представника persona non grata можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов'язані з поведінкою самого дипломатичного агента — це: а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебування; б) втручання в її внутрішні справи; в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами; г) заяви, розцінювані як політично безтактні й образливі для держави перебування; нарешті, д) учинення діяння, передбаченого карним законом приймаючої держави, і т.п. Наслідком такої поведінки є вимога держави перебування, котра висувається до держави, що акредитує, про відкликання даного дипломата або припинення його функції в представництві. У силу статті 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року держава перебування не зобов'язана викладати мотиви, за яких вона прийняла рішення оголосити того або іншого дипломатичного агента persona non grata, тобто небажаною особою (якщо мова йде про співробітника недипломатичного персоналу, то застосовується вираз «неприйнятна особа»).

Якщо особа, яка оголошена persona non grata, не покидає державу перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл — оголошення дипломата приватною особою. Юридичним наслідком ди-смисла є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що і на звичайних іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Частіше усього вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

В ординарних умовах припинення дипломатичної місії наступає в такий спосіб: уряд держави, що акредитує, посилає дипломатичними каналами відзивні грамо-

ти, або ці грамоти привозить знову призначений дипломатичний представник. Відзивні грамоти вручаються главі держави перебування або самим відкликаним дипломатичним представником, або його спадкоємцем при врученні своїх вірчих грамот.

Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипломатичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. У відповідності зі статтею 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року при відсутності конкретної угоди про чисельність персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку чисельність представництва, яку вона вважає розумним і нормальним, з огляду на обставини й умови, що існують у державі перебування, і потреби даного представництва. Таким чином, оптимальним варіантом вирішення питання чисельності дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Виходячи з дипломатичної практики, звичайно чисельність персоналу залежить від рівня й інтенсивності відносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три групи:

Дипломатичний персонал — це особи, що ма
ють дипломатичні ранги (як правило, вони є грома
дянами держави, що акредитує, але в деяких випад
ках на дипломатичну посаду можуть бути призначе
ні громадяни держави перебування або третьої дер
жави, але тільки за згодою влади приймаючої дер
жави).

Адміністративно-технічний персонал — до
нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі,
шифрувальники, канцелярські працівники, предста
вники внутрішньої охорони безпеки посольства й
інші співробітники, що виконують адміністративну
або технічну роботу (здебільшого це громадяни дер
жави, що акредитує, але можуть прийматися на пев
ні посади і громадяни держави перебування).

470

471

/>/>3. Допоміжний персонал включає шоферів, садівників, прибиральників, ліфтерів, покоївок, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язк з обслуговування дипломатичного представництва (він комплектується з громадян держави, що акредитує, і держави, що приймає).

Відомство іноземних справ держави, що приймає, повинно своєчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дипломатичні представництва різних іноземних держав. Зазвичай вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу і члени їхніх родин беруть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дипломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.

У вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. Сукупність всіх осіб, котрі мають дипломатичні ранги, які знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатичний корпус у широкому значенні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не признається в якості самостійної юридичної особи на території країни перебування, він не має будь-яких політичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздоровленнях із нагоди національного свята держави перебування; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у церемоніях жалобного характеру і т.п.

З огляду на наявність у дипломатичного корпусу колективних інтересів протокольного характеру, із числа глав дипломатичних представництв виділяється дуайен (в англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом) дипломатичного корпусу. Зазвичай ним стає старший за класом і за часом акредитації в державі перебування дипломат. У деяких католицьких державах, відповідно до сформованої традиції, дуайєном є папський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатичного корпусу на різного роду протокольних заходах і є своєрідним посередником між владою держави перебування і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв у відношенні традицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із владою держави перебування. Функції дуайєна мають чисто представницький характер, тому, виступаючи в цій якості, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство іноземних справ приймаючої держави регулярно публікує список дипломатичного корпусу, акредитованого в даній країні. У державі перебування іноземним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а також спеціальні номерні знаки на автотранспортні засоби.

продолжение
--PAGE_BREAK--7. Дипломатичні привілеї та імунітети

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеціально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли в якості звичаєвих. В даний час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах.

/>У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обгрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів:

принцип взаємності — у його основі лежить ро
зуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та
імунітету здійснюється на взаємній основі;

принцип альтернативності — у його основі ле
жить твердження про те, що надання привілеїв та іму
нітетів є правом, а не обов'язком держави;

принцип функціональної необхідності — у його
основі лежить визнання того, що в державі перебуван
ня дипломатичному представництву іноземної держа
ви повинні бути створені належні умови для ефектив
ної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому під
ході базується Віденська конвенція про дипломатичні
зносини 1961 року.

Під дипломатичними Привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

—недоторканність помешкань представництва —
вона означає, що власті держави перебування не можуть
вступати в це помешкання без згоди глави представниц
тва. Більш того, на країні перебування лежить спеціаль
ний обов'язок приймати всіх належних заходів для за
хисту помешкань представництва від усякого нанесен
ня шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушен
ня спокою або образи його гідності. Помешкання пред
ставництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що
знаходиться в них, а також засоби пересування користу-

474

ються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не нале-, жало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;

—фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — ка
зенний) означає звільнення дипломатичних представ
ництв від усіх державних, районних і муніципальних
податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види
обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при
виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз),
звільняються від усіх податків і мит держави перебу
вання;

—недоторканність архівів і документів представ
ництва — ці об'єкти недоторканні у будь-який час і
незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони
теоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденція
представництва недоторканна. Дипломатична пошта не
підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

—свобода зносин представництва — означає, що ди
пломатичне представництво має свободу зносин із своїм
урядом, іншими представниками і консульствами акре
дитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здій
снення цих зносин дипломатичні представництва впра
ві користуватися всіма засобами, які підходять, включа
ючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифро
ваними депешами. Дипломатичні кур'єри користують
ся особистою недоторканністю і підлягають особливому
захисту з боку держави перебування. Державою, що ак-

475

/>редитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв;

—право користування прапором і емблемою держа
ви, що акредитує, — це право належить як самому пред
ставництву, так і його главі. Ці символи держави, що
акредитує, розміщуються на помешканнях представниц
тва, включаючи резиденцію глави представництва, а
також на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

недоторканість особи дипломата — особа дипло
матичного агента недоторканна, він не підлягає арешту
або затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебу
вання зобов'язана ставитися до нього з належною пова
гою і приймати належних заходів для запобігання яких-
небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.

недоторканність житла — приватна резиденція
дипломатичного агента користується тією ж недотор
канністю і захистом, що і помешкання дипломатичного
представництва (приватна резиденція дипломатичного
агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому
може мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, бу
динок). Папери дипломатичного агента, його кореспон
денція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною
юрисдикцією держави перебування, є недоторканними;

імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент
користується імунітетом від карної, цивільної й адмі-

ністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції.

За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування. Разом з тим, сторона, що приймає, може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно виражена.

На дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків:

а)речових позовів, що належать до приватного не
рухомого майна на території країни перебування,
якщо він не володіє цим майном для цілей представ
ництва;

б)позовів, що стосуються спадкування, стосовно
яких він виступає в якості виконавця заповіту, попе
чителя, спадкоємця або відмовоодержувача спадщи
ни. Таким чином, дипломатичний агент не може
посилатися на дипломатичний імунітет як підставу
для відмови від явки при розгляді позову або іншої
справи, що належить до спадкування;

в)позовів, що належать до будь-якої фахової або
комерційної діяльності дипломатичного агента за ме
жами його офіційних функцій.

Дипломати також користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції держави перебування і тому на них не можуть накладатися штрафи й інші адміністративні стягнення.

Водночас слід мати на увазі, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитованої держави;

— фіскальний імунітет — дипломатичний агент звільняється від усіх мит і податків, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком:

476

477

/> продолжение

--PAGE_BREAK--а)непрямих податків, що включаються в ціну то
вару й обслуговування;

б)збору податків на приватне нерухоме майно, що
знаходиться в акредитованій державі, якщо він не
володіє ним від імені акредитованої держави, або з
метою представництва;

в)податків на спадщину і мита на спадкування,
що стягуються країною перебування;

г)зборів і податків на приватний прибуток, дже
рело яких знаходиться в країні перебування;

д)судових, реєстрових зборів, іпотечних зборів і
гербового збору стосовно нерухомого майна, що зна
ходиться на території держави перебування.

Крім дипломатичного персоналу, імунітети та привілеї поширюються на членів їхніх родин.

До членів родини дипломата належать його дружина (чоловік) і неповнолітні діти, а також, відповідно до міжнародного порядку, дорослі незаміжні дочки дипломата, що мешкають із ним спільно і перебувають на його утриманні.

Дипломатичні привілеї та імунітети починають поширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, із моменту перетинання ними кордону держави, що приймає, і діють до моменту виїзду зазначених осіб із держави перебування. Дипломат і члени його родини користуються встановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню територію членів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Таким чином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою більш ефективного виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.

478

8. Торгові представництва

Історія виникнення торгових представництв пов'язана зі становленням і розвитком Радянської держави. У 1918 році Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі», яким вперше у світі була встановлена монополія держави на зовнішню торгівлю. Саме для здійснення на практиці цієї монополії і були створені спеціальні органи зовнішніх зносин — торгові представництва. У період існування СРСР, відповідно до радянського законодавства, торгові представництва були частиною дипломатичного представництва Союзу РСР і здійснювали за кордоном права в галузі зовнішньоекономічної діяльності Радянської держави, забезпечували захист її торгово-політичних і економічних інтересів і ефективність участі країни в системі світових економічних відносин.

Після розпаду СРСР у 1991 році, однією з основни причин якого став «супермонополізм» у політичній економічній сферах, державна монополія на зовніш торгівлю перестала існувати. Проте її елементи уг залишилися в Україні, що на конституційному } закріпила вірність принципам плюралістичної де ратії в економіці та політиці. Одним із них є збері ня торгових представництв України за кордоном.

Правовою підставою діяльності таких закордонь, органів зовнішніх відносин стало Положення про торгове представництво України за кордоном, затверджене Указом Президента України 17 серпня 1993 року. Проте глибокі кризові явища системного характеру, що охопили економіку України, показали низький рівень ефективності таких торгових представництв, діяльність яких характеризувалася малою економічною віддачею. З метою підвищення ефективності здійснення контролю за їхньою діяльністю, об'єднання і координації спільних зусиль, нарешті, «економізації» зовнішніх зносин держави, Указом Президента України від ЗО квітня 1994 року було затверджене Положення про торгово-

479

/>/>економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном.

Відповідно до цього Указу змінювалося правове становище цього органу зовнішніх зносин України, — воно почало функціонувати в складі дипломатичного представництва держави. Торгово-економічна місія підпорядковується главі дипломатичного представництва України за кордоном, що здійснює контроль за її роботою. Роботу місії в державі перебування організує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків України.

До основних завдань цього органу зовнішніх зносин належить:

захист економічних інтересів і прав суб'єктів під
приємницької діяльності України в державі перебу
вання;

сприяння розвитку торгово-економічних зв'язків
України, притягненню іноземних інвестицій у пріори
тетні сфери економіки України і виконанню договорів

«країни, укладених із державою перебування;

—інформування Міністерства зовнішніх економіч-
к зв'язків України, МЗС України й інших органів

чавної виконавчої влади України про цінову, подат-, тарифну політику, що провадиться державою пе-іання стосовно товарів, що експортуються Україною; — підготування висновків стосовно доцільності ім-: у товарів і послуг, одержання кредитів із держави ^ебування, виходячи з запропонованих цією державою цін, тарифів, кредитних ставок і т.д.

Очолює торгово-економічну місію її керівник, що за посадою є радником-посланником або радником дипломатичного представництва України.

Керівник торгово-економічної місії України і його заступник (заступники), яким присвоєні дипломатичні ранги, входять до складу дипломатичного персоналу, інші співробітники торгового представництва є членами адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва України. Виконання функцій торгово-економічної місії може бути покладене на одну особу. На співробітників такої місії може

бути покладене виконання їхніх службових обов'язків у двох і більше державах.

Керівника торгово-економічної місії України і його заступників призначає і звільняє з посади міністр зовнішньоекономічних зв'язків України за узгодженням із МЗС України; інших співробітників призначає той же міністр, але без такого узгодження.

Слід зазначити, що змінення правового статусу торгових представництв мало що змінило, — діяльність торгово-економічних місій при дипломатичних представництвах України залишається низькою. Теперішнє кризове становище в зовнішньоекономічній діяльності України є тому підтвердженням.

Вважається, що з погляду державних інтересів було б доцільним скасувати цей інститут радянської системи, а кошти платників податків, що йдуть на заснування й утримання торгово-економічних місій, можна було б використовувати більш ефективно, тим більше, що в Україні немає державної монополії на зовнішню торгівлю. Крім того, слід враховувати і закордонний досвід, адже більшість держав світу не має такого органу зовнішніх зносин, як торгові представництва (торгово-економічні місії).

У дипломатичних представництвах багатьох держав є посади торгових радників, торгових секретарів або аташе. Ці співробітники підтримують зв'язки з міністерством зовнішньої торгівлі держави перебування або іншого відомства, що виконує аналогічні функції. Торгові радники, торгові секретарі або аташе належать до дипломатичного персоналу представництв і на них поширюються привілеї та імунітети, передбачені міжнародним правом. Україні, що намагається привести своє законодавство у відповідність із стандартами демократії, варто запозичити цей досвід і стосовно зовнішньоторговельної діяльності дипломатичних представництв.

480

481

продолжение
--PAGE_BREAK--9. Консульські представництва

Консульська діяльність, як і дипломатична діяльність держав, має давню історію. її розвиток пов'язаний з активізацією торгово-економічних зв'язків між державами. Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном.

Міграція населення, ріст числа змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв'язків між державами призвели до того, що діяльність консульських інститутів стає в даний час дуже актуальною.

Основним джерелом консульського права довгий час був міжнародний порядок. З огляду на позитивний результат, що принесла кодификація дипломатичного права, у березні — квітні 1963 року у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. її метою стало вироблення на основі проекту Комісії ООН з міжнародного права багатосторонньої міжнародної конвенції, що регламентує консульську діяльність держав. У результаті двомісячної роботи була розроблена і прийнята Конвенція про консульські зносини, що складається з 79 статей, що, по суті, торкалася всіх аспектів консульських відносин між державами.

Активну участь у діяльності конференції приймав СРСР, ним був запропонований ряд статей, на основі практики консульських відносин, вироблених між соціалістичними державами. Але ряд положень прийнятої конвенції містив зайві обмеження привілеїв та імунітетів консульської установи та її посадових осіб, обмежуючи, таким чином, суверенні права держав, що не дозволило СРСР приєднатися до цього документа. Такий акт відбувся тільки в 1989 році, хоча вся консульська діяльність СРСР після прийняття Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року будувалася на основі статей цього документа, норми якого для Союзу діяли в якості міжнародного порядку.

Крім багатосторонньої Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, держави дуже часто практикують укладання двосторонніх консульських конвенцій, у яких обговорюється число консульських установ держав на території одна одної, місце розташування консульських округів, привілеї та імунітети персоналу консульств і т.д. До джерел консульського права належить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські відносини. У Радянському Союзі таким нормативним актом був Консульський статут СРСР 1976 року, що діяв і в Україні в частині, що не суперечить її Конституції до 1994 року, коли Указом Президента України від 2 квітня 1994 року був введений у дію Консульський статут України.

Задачами консульських установ України відповідно до Консульського статуту України є:

захист за кордоном прав і інтересів України, юри
дичних осіб і громадян України;

сприяння розвитку дружніх відносин України з
іншими державами, розширенню економічних, торгових,
науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортив
них зв'язків і туризму;

сприяння вихідцям з України та їхнім спадко
ємцям у підтримці контактів з Україною.

Правовою базою діяльності консульських устан в України є: Консульський статут України; поточне з -конодавство України; міжнародні договори України; міжнародні порядки.

У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спричиняє автоматичного припинення консульських відносин. Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид відносин є складовим елементом визнання нової держави de facto. У той же час

482

483

/>у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.

Главою консульської установи є консул. Статус глави консульської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу. Держави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консульства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвокати, бізнесмени, діячі культури, що мають високий авторитет у державі перебування. Почесні консули не перебувають на державній службі держави, що призначає, і не одержують від неї заробітної плати, тому даний інститут економічно вигідний. За існуючим правилом збори, що стягуються почесним консулом за консульські послуги, що робляться ним, йдуть у його прибуток. Україна в перші роки своєї незалежності достатньо часто вдавалася до використання цього інституту. Перші почесні консули України призначалися з числа закордонних громадян українського походження.

Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:

Генеральне консульство;

Консульство;

Віце-консульство;

Консульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств.

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Консульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм міжнародного права і національного законодавства здійснюються консульські функції.

Якщо на території держави перебування є тільки одне дипломатичне представництво і немає окремих консульських установ, то територією консульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на території держави перебування є окремі консульські установи, то кожна з них має свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність, і яка встановлюється за згодою між державами.

Критерії створення консульських округів і, отже, відкриття консульських установ різноманітні. Консульські округи консульських установ різних держав не збігаються між собою. Сукупність глав консульських установ різних держав, що знаходяться в конкретному пункті (порт, місто) держави перебування, являє собою консульський корпус у вузькому значенні.

Широке розуміння цього поняття може бути двояким. Одні автори думають, що це сукупність посадових консульських осіб, включаючи і глав консульських установ (оперативний персонал), різних держав, розташованих у конкретних пунктах держави перебування. Інші думають, що в його склад входять ще і члени родин згаданих консульських працівників, на яких поширюються відповідні привілеї та імунітети.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, старший за рангом і за часом одержання консульської екзек-

484

485

/>/>ватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського корпусу при колективних виступах, ознайомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках консульського корпусу.

В даний час одержала достатньо широке поширення практика відкриття консульських відділів при дипломатичних представництвах. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. У міжнародній практиці, в залежності від місця виконання консульських функцій, розрізняють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консульському окрузі, і віддільських консулів, що діють у складі консульського відділу дипломатичного представництва. Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повноваження — консульський патент. Консул приступає до виконання своїх обов'язків після одержання згоди (екзекватури) держави перебування. Екзекватура оформляється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого документа. А завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:

захист у державі перебування інтересів своєї дер
жави, його громадян і юридичних осіб у межах, що до
пускаються міжнародним правом;

сприяння розвитку торгових, економічних, куль
турних і наукових зв'язків між державою, що представ
ляється, і державою перебування, а також сприяння
розвитку дружніх відносин між ними;

—з'ясовування всіма законними шляхами умов і
подій у торговому, економічному, культурному і науко
вому житті держави перебування, повідомлення про них
уряду держави, що представляється, й надання відомос
тей зацікавленим особам;

виконання адміністративних і нотаріальних функ
цій;

надання допомоги і сприяння фізичним і юридич
ним особам держави, що представляється, у тому числі
і правової;

надання допомоги морським (річковим) суднам і
літакам та їхнім екіпажам;

виконання інших функцій, покладених на кон
сульську установу державою, що представляється, які
не забороняються законами і правилами держави пере
бування.

Слід зазначити, що в процесі виконання своїх функцій консульські установи повинні керуватися як нормами міжнародного права, так і нормами національного права. Важливу роль у консульських відносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських відносин між конкретними державами-контрагентами.

Консульські установи мають обмежену територіальну сферу діяльності. На відміну від дипломатичних представництв, вони мають право прямо зноситися тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність зноситися з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою дипломатичного представництва своєї держави. Якщо на консульську установу, при відсутності дипломатичних відносин між державами, покладено за згодою уряду держави, що приймає, виконання деяких дипломатичних функцій, то вона тільки в таких випадках має право зноситися з урядом держави перебування.

Питання про підпорядкованість консульських установ вирішується національним законодавством держав. У більшості держав консульські установи підпорядко-

486

487

/>вані міністерствам закордонних справ, а також дипломатичному представництву своєї держави в державі перебування.

Відповідно до норм міжнародного права і внутрішньодержавного права консули можуть представляти фізичних і юридичних осіб своєї держави в судах та інших органах держави перебування в порядку, передбаченому в зазначених нормах.

До найбільш поширених видів діяльності консульських установ належать: видача віз; видача і продовження термінів дії паспортів; реєстрація громадян своєї держави, які постійно мешкають на території консульського округу; реєстрація актів громадянського стану; легалізація і нотаріальне посвідчення документів і т.д. За виконання зазначених дій консульства стягують консульські збори у валюті держави перебування. Держави можуть укласти між собою угоду про скасування стягування всіх або деяких видів консульських зборів.

Представляє практичний інтерес проведення відріз-нення функції консульського представництва від функцій дипломатичного представництва держави, що акредитує. Тут, зокрема, слід зазначити, що:

посольство виконує переважно політичні функції,
а консульство діє в основному в економічній і соціаль
ній сферах міждержавних відносин;

дипломатичне представництво з прийняттям Ві
денської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року
(ч. 2 статті 3) вправі здійснювати консульську діяль
ність, а консульські установи, як правило, не вправі здій
снювати функції дипломатичних представництв, крім
випадків відсутності дипломатичного представництва
в країні перебування, при згоді на це влади держави
перебування;

дипломатичне представництво, у першу чергу, здій
снює представницьку функцію, а консульська установа
такою функцією не володіє, здійснюючи захист економіч
них інтересів держави, а також захист фізичних і юри
дичних осіб, які мають національність цієї держави;

розірвання дипломатичних відносин між держа
вами зазвичай тягне за собою припинення діяльності
дипломатичного представництва, проте консульські від
носини між країнами зберігаються;

закриття консульської установи з будь-якої при
чини (зниження економічної активності; зменшення
кількості громадян держави, що представляється, які
мешкають у визначеному регіоні держави перебування)
не тягне за собою припинення дипломатичних відно
син між державами;

держава, що представляється, може після пові
домлення відповідним державам доручити консульст
ву, заснованому у певній державі, виконання консуль
ських функцій у третій державі, якщо немає заперечен
ня відповідних держав. У дипломатичному праві є мож
ливість здійснення так званої кумулятивної диплома
тичної місії, коли одна особа, котра є дипломатичним
представником в одній державі, може виконувати функ
ції дипломатичного представника в третій державі;

з попередньої згоди держави перебування і на під
ставі угоди між державою, що представляється, і будь-
якою третьою державою, консульство, засноване в пер
шій державі, може виконувати консульські функції від
імені третьої держави (виконання консульських функ
цій від імені третьої держави).

Відповідно до міжнародного права консульські установи припиняють свою діяльність у таких випадках:

закриття консульської установи;

вихід території, на якій розташований консуль
ський округ, з-під суверенітету держави перебування;

війна між державами, що раніше встановили
консульські відносини.

продолжение

--PAGE_BREAK--10. Глава і персонал консульської установи

У відповідності зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року для глав консульських установ установлено чотири класи:

488

489

/>/>1)генеральний консул;

консул;

віце-консул;

консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представництва; консул — консульство; віце-консул — віце-консуль-ство. Останні також можуть бути помічниками або заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм присвоюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відділена від дипломатичної, і консульським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються державою, що представляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Вже відзначалося, що держава, яка представляється, надає главі консульської установи спеціальний документ — консульський патент. Цей документ засвідчує його посаду і містить, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, указівку на консульський округ і місцезнаходження консульської установи.

Держава, що представляється, направляє консульський патент зазвичай дипломатичними шляхами уряду держави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати свої функції. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій тільки після одержання дозволу (екзекватури) на це з боку держави перебування. Причому такий дозвіл, у якій би формі він не був виражений, іменується екзекватурою (не плутати з агреманом у дипломатичному праві). Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови.

З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання

своїх функцій. З цієї ж дати визначається його старшинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі. В Україні функції консулів України закріплені в Консульським статуті України 1994 року. Основною метою прийняття Консульського статуту України є визначення правових основ діяльності консульських установ України. Функції консулів України випливають із найменування глав і розділів II-VIII Консульського статуту України. Наведемо їх частково, стосовно до вищесказаного:

II розділ. Функції консула стосовно юридичних осіб і громадян України.

Розділ 3. Загальні положення;

Розділ 4. Функції консула стосовно військового обліку громадян України;

Розділ 5. Функції консула стосовно виконання доручень слідчих або судових органів України;

Розділ 6. Функції консула з взяття і розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення батьківства, опіки і піклування, реєстрації актів громадянського стану;

Глава 7. Функції консула стосовно майна громадян України;

Глава 8. Функції консула стосовно громадян України, які знаходяться під арештом, затриманих або позбавлених волі в іншій формі, котрі відбувають покарання або пропали без вісті;

Глава 9. Функції консула з питань паспортів і віз;

Глава 10. Функції консула з питань громадянства.

Розділ III. Нотаріальні дії, консульська легалізація, консульський збір.

Глава 11. Нотаріальні дії;

Глава 12. Консульська легалізація;

Глава 13. Консульський збір.

490

491

Розділ IV. Функції консула стосовно військових кораблів і військово-допоміжних суден Військово-морських сил України.

Розділ V. Функції консула стосовно суден України.

Глава 14. Функції консула при приході і стоянці суден;

Глава 15. Функції консула при відплитті суден;

Глава 16. Функції консула у випадку корабельної катастрофи при аварії судна;

Глав.а 17. Функції консула у разі хвороби або смерті членів екіпажа судна.

продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ VI. Функції консула стосовно цивільних повітряних суден України.

Розділ VII. Функції консула стосовно засобів автомобільного, залізничного транспорту і суден річкового флоту.

Розділ VIII. Функції консула з санітарної, фіто-санітарної та ветеринарної охорони.

Глава 18. Функції консула з санітарної охорони; Глава 19. Функції консула з фітосанітарної та ветеринарної охорони.

Консульські посадові особи, які знаходяться на дипломатичній службі в Україні, працівники консульських установ, котрі є громадянами України і постійно мешкають в Україні, знаходяться на державній службі в МЗС України.-

Консул України виконує функції, передбачені Консульським статутом і законодавством України. Консул, за дорученням МЗС України або глави дипломатичного представництва України в державі перебування,' може виконувати й інші функції, але тільки в тому випадку, якщо вони не суперечать законодавству України, законодавству країни перебування і міжнародних договорів України.

492

Консул виконує покладені на нього функції особисто, або доручає покладені на нього функції іншому консулу округу з усіх питань, пов'язаних із діяльністю консульської установи. Консул зобов'язаний не менше ніж один раз на рік проводити об'їзд свого округу.

Скарги на дії консульських посадових осіб і працівників консульських установ розглядаються в порядку підпорядкованості.

Консул України зобов'язаний уживати заходів для того, щоб юридичні особи і громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасницею яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними порядками.

Консул зобов'язаний уживати заходів для відновлення порушених прав юридичних осіб і громадян України. У тому випадку, якщо після звернення консула до влади держави перебування не будуть відновлені права юридичних осіб і громадян України, консул зобов'язаний повідомити МЗС України і главу дипломатичного представництва України в державі перебування.

Консул зобов'язаний приймати усні і письмові звернення юридичних осіб і громадян України. Консул також приймає звернення іноземних юридичних осіб і громадян із питань, що стосуються виконання його функцій. Консул веде облік громадян України, які постійно мешкають або тимчасово знаходяться в його консульському окрузі.

Консул України бере участь у проведенні політичних заходів: всеукраїнського референдуму; у виборах Президента України, депутатів Верховної Ради України (відповідно до законодавства України і країни перебування); допомагає у виконанні службових обов'язків членам державних делегацій України, народним депутатам України, представникам міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, а також керівникам державних підприємств і наукових установ, що знаходяться в межах його консульського округу. Консул інформує громадян України, які тимчасово знаходяться в

493

/>/>його консульському окрузі, про законодавство країни перебування, а також про місцеві звичаї.

Розпорядження консула, видані в рамках його повноважень, із питань, що стосуються перебування громадян України за кордоном, мають для них обов'язкове значення.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року персонал консульських установ ділиться на три категорії:

консульські посадові особи, які перебувають
на консульській службі і виконують консульські
функції;

консульські службовці, які виконують адмініс
тративно-технічну роботу;

обслуговуючий персонал.

Консульські посадові особи повинні бути, як правило, громадянами держави, що представляється. Громадяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, що представляється, тільки з точно вираженої згоди держави перебування (стаття 22).

Суверенним правом держави перебування є право в будь-який час повідомити державі, що представляється, про те, що та або інша консульська посадова особа є persona non grata, або що будь-який працівник консульського персоналу є неприйнятним. У такому випадку держава, що представляється, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській установі (стаття 23).

Власті держави перебування (зазвичай міністерство закордонних справ) видають консулам консульські картки, що підтверджують їхнє посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до міжнародного права.

Функції працівників консульської установи припиняються на таких підставах:

а) повідомлення держави перебування державою, що представляється, про те, що її функції припиняються (відкликання);

494

б)анулювання екзекватури (оголошення persona
non grata);

в)повідомлення державою перебування держави,
що представляється, про те, що держава перебування
перестала вважати його працівником консульсько
го персоналу.

продолжение

--PAGE_BREAK--11. Консульські привілеї та імунітети

У відповідності зі статтею 28 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року держава перебування повинна надавати всі можливості для виконання консульською установою своїх функцій. Тому держава перебування на підставі норм міжнародного і внутрішньодержавного права надає консульській установі та її персоналу певні привілеї та імунітети для ефективного виконання ними своїх функцій.

Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:

привілеї та імунітети консульської установи
як закордонного органу зовнішніх зносин держави;

привілеї та імунітети персоналу консульської
установи (особисті привілеї та імунітети).
Відповідно до розділу II Віденської конвенції про

консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської установи належать такі:

— недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. Проте, згода глави консульської установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недоторканності зберігається навіть у випадку розірвання консульських відносин між двома державами:

а) держава перебування повинна навіть у випадку збройного конфлікту шанувати й охороняти консульські помешкання, а також майно консульства, його архіви;

495

/>б)держава, що представляється, може довірити охо
рону консульських помешкань, а також архіви та
майно, що знаходяться в них, будь-якій третій дер
жаві, прийнятній для держави, що акредитується;

в)держава, що представляється, може довірити охо
рону своїх інтересів та інтересів своїх громадян будь-
якій третій державі, прийнятній для держави пере
бування.

У разі закриття консульства тимчасово або назавжди, вищевказані положення застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що представляється, в державі перебування немає ні дипломатичного представництва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представляється, не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має на її території інше консульство, цьому консульству може бути ввірена охорона архіву закритого консульства і, за згодою влади держави перебування, виконання консульських функцій в окрузі закритого консульства;

фіскальний імунітет, що припускає звільнення
консульських помешкань від усіх державних, район
них і муніципальних податків, зборів і мит, за винят
ком тих, що являють собою плату за конкретні види
обслуговування;

недоторканність консульського архіву і докумен
тів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від
їхнього місцезнаходження;

свобода пересувань — держава перебування повин
на забезпечити всім працівникам консульської уста
нови свободу пересувань і подорожей її територією;

свобода зносин консульської установи для всіх
офіційних цілей. Суб'єктами таких зносин виступають
уряд, дипломатичні представництва й інші консульські
установи держави, що представляється, де б вони не зна
ходилися. При цьому консульська установа може ви
користовувати всі засоби, які підходять, включаючи
дипломатичних і консульських кур'єрів, дипломатичні
і консульські валізи (поштова торба) і закодовані або
шифровані депеши.

496

Консульська валіза, подібно до дипломатичної, не підлягає ні розпечатанню, ні затримці. Проте в тих випадках, коли компетентні влади держави перебування мають серйозні підстави думати, що у валізі міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвенцією 1963 року предметів, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх присутності уповноваженим представником держави, що представляється. У тому випадку, якщо власті держави, що представляється, відмовляться виконати цю вимогу, валіза повертається в місце відправлення. Місця, що утворюють консульську валізу, повинні мати необхідні зовнішні ознаки, що вказують на характер вантажу, і можуть містити в собі тільки офіційну кореспонденцію, документи і предмети, призначені виключно для офіційного користування. Валіза доставляється частіше усього консульським кур'єром, який наділяється спеціальним документом, що вказує його статус і кількість місць, що утворюють валізу. При виконанні своїх функцій цей кур'єр знаходиться під захистом держави перебування. Він користується недоторканністю і не підлягає арешту або затримці в будь-якій формі. Перевезення консульської валізи може бути доручене командиру судна або цивільного літака, що повинні пришвартуватися в порту або приземлитися в аеропорті держави перебування. Він також наділяється офіційним документом, у якому вказується число місць, що складають консульську валізу. Але при цьому він не є консульським кур'єром. Консульство може направити осіб із своїх працівників для одержання валізи безпосередньо і безперешкодно в командира судна або літака;

— свобода зносин і контактів із громадянами держави, що представляється. Вона містить у собі таке:

а) такі громадяни можуть вільно спілкуватися з компетентним консульством і їм відкритий вільний доступ у таке консульство; консульські посадові особи цього консульства можуть вільно спілкуватися з зазначеними громадянами і мають вільний доступ до них;

/>б)компетентні органи держави перебування по
винні без зайвого зволікання повідомляти консульс
тво держави, що представляється, якщо в межах її
консульського округу якийсь громадянин держави,
що представляється, ув'язнюється або береться під
стражу в очікуванні судового розгляду, або затриму
ється в якому-небудь іншому порядку, якщо цей гро
мадянин цього буде вимагати. Всі повідомлення, що
адресуються своєму консульству цією особою, також
передаються цими органами без зволікання;

в)консульські посадові особи мають право відві
дувати громадянина своєї держави, який знаходить
ся в ув'язненні, з метою співбесіди з ним, а також
приймати належних заходів з метою забезпечення
йому представництва.

Крім того, власті держави перебування стосовно консульства зобов'язані:

а)у разі смерті громадянина держави, що пред
ставляється, повідомити консульство, в окрузі якого
відбулася смерть;

б)повідомити компетентне консульство без зволі
кання про будь-який випадок, коли призначення
опікуна або піклувальника відповідає інтересам не
повнолітньої або недієздатної особи — громадянина
держави, що представляється;

в)якщо судно, що має національність держави, що
представляється, зазнало аварії або сіло на мілину в
територіальному морі або внутрішніх водах держа
ви перебування, або з літальним апаратом, зареєст
рованим у державі, що представляється, відбувся
нещасний випадок на території держави перебуван
ня, то власті зобов'язані повідомити найближче до
місця події консульство;

— користування своїм державними прапором і гербом у державі перебування. Консульству належить право користування державними прапором і гербом: на будинку, що займається консульством; на вхідних дверях цього будинку; на резиденції глави консульської установи; на засобах пересування глави цієї установи, коли це пов'язано з виконанням службових обов'язків.

Слід вказати на те, що згода, яка мається на увазі, глави консульської установи на вторгнення влади держави перебування в консульські помешкання при пожежі або стихійнім лиху була розцінена СРСР як порушення принципу поваги державного суверенітету, що перешкодило підписанню даної Конвенції Радянським Союзом у 1963 році. Водночас практика консульських відносин держав пішла усе ж шляхом отримання дозволу глави консульської установи властями держави перебування в усіх випадках, коли останні мають намір вступити в консульські помешкання.

На відміну від співробітників дипломатичних представництв, співробітники консульських установ користуються дещо меншими привілеями та імунітетами. До особистих привілеїв та імунітетів відповідно до даної Конвенції належать:

особиста недоторканність консульських посадо
вих осіб, що означає, що особа не підлягає ні арешту, ні
попередньому ув'язненню інакше як на підставі поста
нов судової влади у разі вчинення тяжких злочинів.
При цьому поняття «тяжкий злочин» визначається за
законодавством держави перебування. В окремих дво
сторонніх конвенціях у якості тяжких злочинів визна
чені діяння, за вчинення яких може бути призначене
покарання понад п'ять років позбавлення волі;

імунітет від судової й адміністративної юрис
дикції держави перебування у відношенні дій, вчине
них консульськими посадовими особами і службовця
ми при виконанні ними консульських функцій. До дій,
що чиняться ними як приватними особами, застосовна
юрисдикція держави перебування. Працівники кон
сульської установи можуть визиватися в якості свід
ків при виробництві судових і адміністративних справ,
але вони не зобов'язані давати показання з питань,
пов'язаних із виконанням їхніх функцій, або надава
ти офіційну кореспонденцію і документи. Вилучення
з імунітету в сферах цивільної й адміністративної
юрисдикції в консульських агентів такі ж, як і в дип
ломатичних агентів;

498

499

/>фіскальний імунітет — консульські працівники,
а також члени їхніх родин, за винятком обслуговуючого
персоналу, звільняються від усіх видів податків, мит і
зборів, крім непрямих податків, а також зборів, стягну
тих за конкретні види обслуговування. Обслуговуючий
персонал звільняється від податків на заробітну плату;

митні привілеї, що надаються державою перебу
вання для консульських посадових осіб і службовців, а
також членів їхніх родин, практично еквівалентні ана
логічним дипломатичним привілеям.

Слід мати на увазі, що обсяг консульських привілеїв та імунітетів, що закріплюються в двосторонніх консульських конвенціях і національному законодавстві держав, залежить від характеру взаємовідносин між конкретними державами. Так, якщо держави підтримують дружні та різнобічні відносини, вони можуть надати консульські привілеї та імунітети одна одній в обсязі, що відповідає дипломатичним привілеям та імунітетам Віденської конвенції про дипломатичні зносини продолжение

--PAGE_BREAK--1961 року.

Відповідно до ч. 2 статті 46 Конвенції 1963 р. штатні консульські посадові особи не повинні займатися в державі перебування якоюсь фаховою або комерційною діяльністю з метою одержання особистих прибутків. Якщо ж консульські посадові особи займаються такою діяльністю, то на них і членів їхніх родин не поширюються консульські привілеї та імунітети.

Всі консульські працівники, що користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і правила держави перебування і не втручатися у внутрішні справи цієї держави.

12. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних рис сучасних міжнародних відносин є ріст числа та значення міжнародних організа-

500 .

цій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв дер-жав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

501

/>Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а)забезпечення представництва держави, що по
силає, при організації;

б)підтримка зв'язку між державою, що посилає, і
організацією;

в)ведення переговорів з організацією й у її рам
ках;

г)з'ясовування здійснюваної в організації діяль
ності і повідомлення про неї уряду держави, що
посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д)захист інтересів держави, що посилає, у відно
шенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а)забезпеченні представництва держави, що по
силає, і охороні її інтересів стосовно організації, а
також підтримці зв'язків із нею;

б)з'ясовуванні здійснюваної в організації діяль
ності і повідомленні про неї уряду держави, що по
силає;

в)сприянні співробітництву з організацією і ве
денні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— ор-

502

ганізація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

продолжение
--PAGE_BREAK--

Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (стаття 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

повідомленням про це організації державою,
що посилає;

остаточним або тимчасовим відкликанням по
стійного представництва.

У зв'язку з тим, що персонал постійного представництва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу

503

/>persona non grata не передбачено. Водночас статті 77, 84 і 85 Конвенції 1975 року враховують законні інтереси держави, що приймає. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і постанови держави перебування. У разі «серйозного й очевидного» порушення кримінального законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від'їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й очевидного» порушення лежить на державі перебування.

Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.

504

У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і викликали необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року.

13. Спеціальні місії

Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася дипломатією ad hoc (створення дипломатичних органів в окремім випадку або з конкретного приводу). В даний час спеціальні місії широко використовуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важливих документів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році).

У відповідності зі статтею 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманої через дипломатичні або інші узгоджені або взаємоприйнятні канали.

Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Наявність дипломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.

Держава, що посилає, може за своїм розсудом призначити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про

505

/>чисельність і склад спеціальної місії і, зокрема, повідомивши імена і посади осіб, яких воно має намір призначити.

Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин своєї відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в якості члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декількох представників держави, що посилає, із числа котрих ця держава може призначити главу місії. У спеціальну місію може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що знаходиться в державі, що приймає, включаються до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети в якості членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 статті 9).

Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипломатичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Громадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до складу спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована (стаття 10).

У відповідності зі статтею 11 Конвенції про спеціальні місії 1969 року Міністерство закордонних справ або інший орган держави, що приймає, стосовно якого є домовленість, сповіщається:

про склад спеціальної місії і про будь-які наступ
ні його зміни;

про прибуття й остаточний від'їзд членів місії і
про припинення їхніх функцій у місії;

про прибуття й остаточний від'їзд будь-якої осо
би, яка супроводжує члена місії;

про призначення глави спеціальної місії;

про місцезнаходження помешкань, що займають
ся спеціальною місією, і особистих помешкань, що ко
ристуються недоторканністю.

Держава, що приймає, може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити державу, що посилає, що якийсь представник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У такому випадку держава, що посилає, повинна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та або інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає (стаття 12).

Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Ці функції припиняються:

а)за згодою заінтересованих держав;

б)після виконання завдання спеціальної місії;

в)після закінчення терміну, встановленого для спе
ціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г)після повідомлення держави, що посилає, про те,
що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, що існують у момент розірвання відносин (статті 13, 20).

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що посилає, такого не призначила, один із представників держави, що посилає, зазначений останнім, уповноваже-

/>/>ний діяти від імені спеціальної місії і вести листування з державою, що приймає. У Конвенції 1969 року вказується, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імунітетами, що признаються за ними міжнародним правом (стаття 21).

Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюватися на спеціальні місії та їхній персонал. Тому привілеї та імунітети місії і її членів аналогічні дипломатичним.

продолжение
--PAGE_BREAK--Література:

Блищенко И.П. Дипломатическое право. — М.,
1990.

Демин Ю.Г. Статус дипломатических представи
тельств и их персонала. — М., 1995.

Ковалев Ан. Азбука дипломатии. — М., 1988.

Курс международного права. В 7 т. Т. 4. Отрасли
международного права. — М., 1991.

Сандровский К.К. Специальные дипломатические
миссии. Международно-правовые вопросы. — К., 1977.

Сандровский К.К. Дипломатическое право. — К.,
1981.

Сандровский К.К. Право внешних сношений. —
К., 1986.

Сатоу Э. Руководство по дипломатической прак
тике. — М., 1961.

Фельтхэм Р. Дж. Настольная книга диплома
та. — Минск, 2000.

Розділ 14

МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО

1. Поняття і просторова дія

міжнародного морського права

Сучасне міжнародне морське право — це галузь міжнародного права, що регулює дослідження і використання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Отже, основним об'єктом міжнародного морського права є Світовий океан і складові його простори і ресурси, в ефективному зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права — держав і їхніх об'єднань — міжнародних організацій і органів, наділених певними правами й обов'язками в сфері дії морського права.

Тому що просторова сфера дії сучасного міжнародного права містить у собі не тільки води Світового океану, його дно і надра, але і повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вважається обгрунтованою і правомірною позиція вчених, що вважають сучасне міжнародне морське право комплексною галуззю, що включає в себе визначені положення і міжнародного повітряного права.

Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей міжнародного права, тому що з давніх часів Сві-

508

509

/>/>товий океан, що займає 71% території планети Земля, грав важливу роль у задоволенні господарських потреб і потреб її народів, що населяють.

Етапи становлення міжнародного морського права прямо пов'язані з етапами становлення людської цивілізації.

Слід зазначити, що коли говорять про міжнародне морське право рабовласницького і феодального суспільств і навіть періоду переходу до капіталізму, вживання цього терміна не пов'язано з позначенням галузі міжнародного права, а позначає окремі норми морського права, що належать в ті часи в основному до системи внутрішнього права, сферою правового регулювання яких виступали насамперед майнові відносини приватно-правового характеру. Своєрідні «кодекси», які мали тоді використання, — Basilica, «Consolato del Mare», «Закони Вісбі», Кодекс Ганзи, «Оле-ронські згортки (сувії)» та ін. — не були джерелами міжнародного права, тому що не містили в собі ні звичайні, ні кодифіковані норми, а тільки звичаї — правила поведінки, що склалися в торгівлі між портами того або іншого географічного регіону в результаті багатовікової практики, що, за словами Д. Кодомбоса, діяли як «несанкціоновані якою-небудь суверенною владою». Вони не встановлювали правовий режим морських просторів, оскільки ще не склалися інститути відкритого моря, внутрішніх і територіальних вод.

Водночас вже в VI, V і IV сторіччях до нашої ери були укладені договори між Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії, що зробили згодом вплив на формування міжна-родного-правового режиму територіальних вод. У праві Древнього Ізраїлю морські простори, розташовані на захід від Палестини, розглядалися в якості домініону цієї держави. Проте в античному світі принцип свободи відкритого моря ще не існував, як не існувало і самої галузі міжнародного морського права в якості системи норм, що визначають правовий режим морських про-

сторів і правила їхній використання. Це пояснювалося насамперед низьким рівнем розвитку економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку.

У феодальну епоху розвиток норм і правил морської діяльності відбувався по окремих морських регіонах і враховувало місцеві умови і традиції. Таким чином, з'явилися згадані вище «кодекси» — в якості регіональних джерела морського права. В основному ці джерела являли собою зведення місцевих законів, звичаїв, що склалися і діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний характер, багато положень цих джерел справили суттєвий вплив на розвиток міжнародного морського права.

У феодальну епоху різко загострилися претензії великих морських держав на простори Світового океану. Так, Португалія претендувала на Атлантичний океан до півдня від Марокко, Іспанія — на Тихий океан і Мексиканська затока, Англія — на північну Атлантику, Венеціанська Республіка фактично встановила суверенітет над Адріатичним морем, а Генуезська Республіка над Лігурийським. Характерною для цього періоду є активна участь у цих процесах католицької церкви. Претензії ряду держав навіть підкріпили буллами папи римські — Олександр VI у 1493 році і Юлій II у 1506 році.

Саме в цей період починає формуватися принцип свободи відкритого моря, що остаточно сформувався до кінця XVII століття: Його становлення прямо пов'язане з гострою боротьбою між феодальними державами — Іспанією і Португалією — і державами, у котрих активно розвивався капіталістичний засіб виробництва, — Англією, Францією, а потім Голландією, що виступили за свободу морів. У це ж час були початі перші спроби доктринального обгрунтування ідеї свободи відкритого моря. Розгорнута аргументація на користь свободи відкритого моря була дана в праці фундатора науки міжнародного права голландського мислителя і юриста Гуго Гроція «Магу Liberum» («Свобода морів або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Індії»). Він відзначав, що загальні потреби людства й ін-

510

511

тереси міжнародної торгівлі потребують визнання відкритості морів. М. Гроцій писав про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і приватних осіб і що користування їм одною державою не повинна перешкоджати його використанню іншими.

Погляди Г. Гроція й інших буржуазних учених на свободу морів були засновані на приватноправових, ци-вілістичних поглядах римських юристів. У визначеній мірі «раціональним зерном» обгрунтування свободи відкритого моря буржуазними юристами (Г. Гроцій, Л.Б. Отфейль, Л. Оппенгейм, Ф.Ф. Мартене та ін.) був проведений ними зв'язок цієї свободи зі свободою міжнародної торгівлі.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, що належать до територіальних вод, або територіальному морю. Необхідність створення особливого режиму в цих водах обґрунтовувалася інтересами безпеки прибережної держави і його виключних прав у них на рибальство. Ще наприкінці XIV сторіччя Л. Балд писав про те, що море, що прилягає до території якогось держави, підпорядковано його юрисдикції. Вже в другій половині XVII сторіччя англійський юрист А. Джентілі включав до складу території держави не тільки сушу, але і прилягаюче море, що він називав територіальними водами. У це ж час почалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку пропонувалося визначати ширину територіальних вод дальністю польотів гарматного ядра, межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII сторіччя італійський юрист М. Гальяні запропонував вважати межею територіальних вод 3 морські милі. Проте на практиці держави встановлювали ширину територіального моря, як правило, у межах від 3 до 12 морських миль.

Під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й одержало поступово загальне визнання право мирного проходу іноземних невоєнних судів через територіальне море. М. Гроцій визнавав можливість установлення поясу територіальних вод прибережною державою і право мирного проходу по ньому судів інших

продолжение

--PAGE_BREAK--\

держав. У 1625 році П. Фрейтас дав визначення поняття «територіальне море», у який було включене і положення про право мирного проходу через нього іноземних судів.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми і принципи міжнародного морського права укладалися і розвивалися при безпосередній взаємодії двох тенденцій — захисти своїх інтересів прибережними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнародного права. Але тільки в XX столітті, що ознаменувалося революційними темпами розвитку промисловості, науки і техніки, появою системи світогосподарських зв'язків і світового ринку, суттєвим розширенням діяльності держав у Світовому океані, об'єктивно дозріли умови для якісного розвитку норм і інститутів міжнародного морського права і їхньої кодификації.

2. Кодифікація міжнародного морського права

При аналізі процесу становлення міжнародно-правових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII століття до середини XX століття, можна приходити до висновку, що це були в основному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі.

Перша спроба кодифікації норм, що належать до правового режиму територіальних вод, почата в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіхом не увінчалася. її результатом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому. Слід зазначити також спроби кодифікації окремих норм в основному зі специфічних питаннь (попередження зіткнень суден, охорона людського життя на морі, безпека мореплавання та ін.).

512

513

Відсутність настійної зацікавленості міжнародного співтовариства в договірному закріпленні вже існуючих звичайних норм у відповідній універсальній міжнародній конвенції пояснювалося об'єктивним чинником і було прямо пов'язано з тим, що види використання Світового океану були обмежені до середини XX століття в основному судноплавством і рибальством.

Така потреба в універсальній кодифікації відповідних норм міжнародного права проявилася тільки після Другої світової війни, коли розвинені в промисловому відношенні країни приступили до розвідки й експлуатації природних ресурсів континентального шельфу. У цей же час широко розгорнулася науково-дослідна діяльність держав у Світовому океані. В умовах науково-технічної революції держави приступили до розвідки і розробки природних ресурсів дна морів, океанів за межами континентального шельфу.

Усе більш ефективна і багатогранна діяльність держав з використання Світового океану створила основу для виникнення специфічного предмета правового регулювання галузі міжнародного права, що формувалася. Тому завершення становлення міжнародного морського права як галузі загального міжнародного права слід пов'язувати з його кодифікацією, тобто прийняттям у рамках світового співтовариства держав багатосторонніх міжнародних конвенцій з міжнародного морського права.

Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй із самого початку своєї діяльності приступила до кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Особливу роль тут зіграла діяльність Комісії ООН з морського права, що у період 1949 — 1956 років провадила велику роботу з кодификації звичаєвно-пра-вових норм і розробки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 1958 році в Женеві І Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються. У задачу І Конференції ООН з морського права входив розгляд і прийняття на основі проекту, розробленої

514

Комісією міжнародного права ООН, конвенції або конвенцій із питань, що торкають інтереси всіх держав. У результаті роботи І конференції ООН були прийняті конвенції: 1) про відкрите море 2) про територіальне море і зону, що прилягає; 3) про континентальний шельф і 4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, І Конференція ООН з морського права прийняла Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Конференції ООН з морського права.

Історичне значення І Конференції ООН з морського права полягає, по-перше, у тому, що вона була першим найважливішим етапом кодификації сформованих на той час звичаєвих норм про режим морських просторів і про різноманітні види використання Світового океану, і, по-друге, у тому, що на ній були розроблені, в порядку прогресивного розвитку міжнародного права нові норми, що надалі одержали широке міжнародне визнання.

У ході конференції вдалося кодифікувати ряд загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права: принцип свободи відкритого моря, що включає свободу судноплавства, рибальства, прокладки мсі-ських кабелів і трубопроводів, польотів над відкриті і морем; право мирного проходу через територіальне море; принцип реального зв'язку між судном і державою прапора; про режим континентального шельфу та ін.

Але на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря і рибальської зони за його межами.

Мета II Конференції ООН з морського права, скликаної в Женеві в 1960 році, полягала в розробці міжнародно-правових норм із питань, не вирішених на І конференції. Проте через виниклі розбіжності між учасниками II Конференції з морського права вирішити на ній ці питання не вдалося, тому що одні держави виступали за трьохмильний ліміт, інші — за шестимильний, треті — дванадцятимильний. І це не дивовижно, тому

515

/>що мова йшла про межу території держав, що мають морське узбережжя.

Об'єктивні обставини загальносвітового розвитку призвели до того, що питання, пов'язані із шириною територіального моря, рибальської зони, континентального шельфу, з економічними й іншими правами прибережних держав у їхній взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали усе більш актуальними. Крім того, до цих питань додалися проблеми негативного характеру, породжені науково-технічною революцією: забруднення морів і океанів, можливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки і видобування живих і неживих ресурсів Світового океану, розширення й ускладнення наукових досліджень морських просторів.

Усі ці фактори викликали необхідність активізації співробітництва держав у їхньому подоланні і знайшли свій прояв насамперед у кодифікаційних роботах, що торкнулися окремих інститутів морського права: безпека мореплавання й охорони людського життя на морі; захист і збереження морського середовища, включаючи забруднення моря із суден і боротьбу з забрудненням; режим рибальства й охорони живих морських ресурсів; режим морських портів і іноземних судів у них; режим транзитної торгівлі внутрішньоконтинентальних держав; часткову демілітаризацію морських просторів і т.д. Результатом цієї роботи стала поява таких міжнародно-правових актів, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 років; Конвенція про міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 року; Конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 року; Конвенція про втручання у відкритому морі у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 року; Конвенція про запобігання забруднення моря викиданням відходів та інших матеріалів 1972 року; Конвенція про запобігання забруднення суднами 1973 року; Конвенція про запобігання забруднення моря із джерел на суходолі 1974 року; Конвенція про збереження атлантичних тунців 1966 року;

Конвенція про порядок ведення промислових операцій в Північній Атлантиці 1967 року; Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 року; Конвенція про транзитну торгівлю внутрішньоконтинентальних держав 1965 року та ін.

Таким чином, міжнародне морське право як галузь загального міжнародного права знаходилася в постійному розвитку. Навіть після невдалого завершення роботи II Конференції ООН з морського права процес ко-дификації і прогресивного розвитку окремих його інститутів продовжувався. Але наростали і серйозні негативні тенденції, що були пов'язані насамперед із тим, що після конференції деякі держави, особливо нові незалежні держави, що виникли в результаті деколонізації, стали розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль або ж установлювати прибережні економічні і рибальські зони, підпорядковані їхній винятковій юрисдикції, шириною до 200-300 миль. Виникла достатньо складна і небезпечна ситуація в справі дослідження і використання Світового океану на рівг ноправній основі всіма державами з належним урахуванням їхнього географічного положення й інтересів стосовно до Світового океану.

З метою вирішення цієї гострої і глобальної проблеми, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 року і 3067 (XXVIII) від 16 листопада 1973 року, була скликана III Конференція ООН з морського права.

Конференція, що проходила з 1973 по 1982 рік, стала найважливішим етапом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Усього було проведено 11 сесій, причому, починаючи з 7-й сесії, кожна з них мала додаткові («відновлені») частини сесій. У роботі Конференції брали участь делегації 164 держав. Крім того, у якості запрошених у її роботі брали участь й інші суб'єктів міжнародних відносин — 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і ряд неурядових організацій.

516

517

/>/>Незважаючи на те, що в ході Конференції виявилося зіткнення певних політичних і економічних угруповань із протилежними інтересами, таких, як «Група 77» (держави, що розвиваються, що було насправді біля продолжение

--PAGE_BREAK--120); група західних капіталістичних держав; група соціалістичних держав; група держав архіпелагу; група держав, що не мають виходу до моря, та інших, що знаходяться в несприятливих географічних умовах; група заливних держав та ін., зрештою удалося винести на єдине за всі роки голосування узгоджений текст Конвенції ООН з морського права. ЗО квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосували 130 делегацій, проти — 4, і 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що склали Додаток І до неї. На заключних засіданнях Конференції, що відбулися з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані заключні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року.

У цей перший день Конвенцію підписали 119 делегацій, що представляли 117 держав. Острови Кука (самоврядна асоційована держава) і Рад Організації Об'єднаних Націй по Намибії. У цей же день Конвенцію підписала делегація України. Одна держава — Фіджі — у той же день здала на зберігання свою ратифікаційну грамоту. Слід зазначити, що ніколи колись у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки конкретно така переконлива його підтримка. Цей перший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права.

Проте цей успіх був обумовлений завдяки методу роботи конференції: прийняттю її тексту на основі консенсусу, і так званого «пакетного підходу», концептуальна основа якого складається в прийнятті рішень стосовно до різноманітних груп установлюваних норм з урахуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому випадку держави-учасниці виявляли готовність поступитися деякими своїми інтересами стосовно до якоїсь

518

групи норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм.

«Пакетне» рішення щодо Конвенції є результат унікального характеру обставин, при яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманітних питань, велике число держав-учасниць і численність інтересів, що найчастіше зіштовхуються, що, як відзначалося, нерідко не вписувалися в традиційні рамки регіональних інтересів. Наріжним каменем «пакета» Конвенції є підхід, відповідно до якого користування правами і вигодами припускає прийняття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань, із тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок.

У основі Конвенції лежать і інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав у якості найпершого обов'язку всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов'язання вирішувати їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть іншим чином досягти домовленості, навіть при втручанні третьої сторони.

У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний секретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр відзначив:

«Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для рішення світових проблем. Так будемо ж сподіватися, що цей ковток свіжого повітря передвіщає теплий бриз, що дує з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, із Сходу на Захід і з Заходу на Схід, тому що це ясно покаже, чи готове міжнародне співтовариство підтвердити свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйозних проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність».

Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, у відповідності зі статтею 308

519

Конвенції, ратифікаційної грамоти 60 державою. Україна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за допомогою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року».

Як говорить її преамбула, метою Конвенції є встановлення «правового режиму для морів і океанів, що сприяв би міжнародним повідомленням і сприяв би використанню морів і океанів у мирних цілях, справедливому й ефективному використанню їхніх ресурсів, збереженню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збереженню морського середовища».

Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Женевських конвенцій з морського права 1958 року. Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юридичну чинність для їхніх держав-учасниць. У той же час, відповідно до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морського права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої конвенції 1958 року, за винятком, зрозуміло, тих просторів Світового океану, юридичний статус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року.

Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вводить нові норми й інститути, що відбивають сучасні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановлена гранично допустима ширина територіального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних судів через територіальне море. Цілком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах котрої прибережній державі даються суверенні права у відношенні розвідки, розробки і збереження

520

продолжение

--PAGE_BREAK--'

природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його надрах і у водах, що покривають, і управліннями, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвенція містить новий інститут — води архіпелагу, застосовний до держав-архіпелагів. Вперше в договірній практиці Конвенцією був визначений статус величезної території — району морського дна за межами континентального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що дають можливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Конвенція підтвердила основні норми стосовно континентального шельфу і внесла уточнення в цей інститут, зокрема, визначила підходи до визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Визначено порядок регулювання діяльності з дослідження і використання його ресурсів.

Конвенція істотно розширила перелік свобод відкритого моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплавства, рибальства, польотів, прокладки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити морські наукові дослідження.

У Конвенції є блоки норм, що регламентують порядок проведення морських наукових досліджень, направлених на забезпечення захисту і збереження морського середовища, а також механізм врегулювання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм.

Важливим положенням Конвенції в справі забезпечення загального миру і безпеки є резервування відкритого моря для мирних цілей.

Варто враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаєво-правових норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, не що беруть участь у ній.

Конвенція ООН з морського права 1982 року є основним джерелом сучасного міжнародного морського

521

права. Це один із дуже великих багатосторонніх міжнародно-правових актів, що має дуже складну структуру, що включає власне Конвенцію, що складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що складають невід'ємну її частину, відповідно до статті 318 Конвенції. Конвенція, крім преамбули, включає 17 тісно взаємозалежних між собою частин, як-от: Частина І — Введення;

Частина II — Територіальне море і зона, що прилягає;

Частина III — Протоки, використовувані для міжнародного судноплавства;

Частина IV — Держави-архіпелаги; Частина V — Виняткова економічна зона; Частина VI — Континентальний шельф; Частина VII — Відкрите море; Частина VIII — Режим островів; Частина IX — Замкнуті або напівзамкнуті моря; Частина X — Право держав, що не мають виходу до моря, на доступ до моря і від нього і на свободу транзиту;

Частина XI — Район;

Частина XII — Захист і збереження морського середовища;

Частина XIII — Морські наукові дослідження; Частина XIV — Розроблення і передача морської технології;

Частина XV — Врегулювання спорів; Частина XVI — Загальні положення; Частина XVII — Заключні положення. Додатки до Конвенції названі: Види, що далеко мігрують; Комісія з меж континентального шельфу; Основні умови пошуку, розвідки і розробки ресурсів Району; Статут підприємства; Погоджувальна процедура; Статут Міжнародного трибуналу з морського права; Арбітраж; Спеціальний арбітраж; Участь міжнародних організацій.

Одне лише перерахування частин самої Конвенції і додатків до неї дає переконливий доказ розширення кола

об'єктів регулювання міжнародним морським правом, поліпредметності і поліоб'єктності самої Конвенції, що дійсно робить її основним джерелом сучасного міжнародного морського права.

Слід зазначити, що, головним чином, Конвенція ООН з морського права встановлює правовий статус і юридичний режим тих морських просторів Світового океану, про які в ній мова йде. Але хоча ці простори і пов'язані в єдиному природному комплексі, кожний окремо, із погляду права, представляє різноманітні юридичні поняття. Одні з них, відповідно до Конвенції, мають правовий режим, що передбачає їхню приналежність певним суб'єктам (наприклад, внутрішні морські води, на які поширюється суверенітет прибережної держави в повному обсязі), інші — правовий статус, що містить тільки визначені права й обов'язки належних суб'єктів по їхньому дослідженню і використанню (наприклад, континентальний шельф, у відношенні котрої держави не здійснюють суверенні права, а наділені лише виключними правами з його дослідження, а також використанню ресурсів його дна і надр).

У такий спосіб Конвенція ООН з морського права визначає юридичний статус позначених у ній морських просторів (територіальне море, що прилягає, зона, відкрите море, континентальний шельф і т.д.) і їхні межі (межа) із метою встановлення їхнього юридичного режиму, тобто сукупності прав і зобов'язань учасників Конвенції стосовно до простору, що має даний статус.

Слід звернути увагу і на деякі невідповідності окремих положень Конвенції, що стосуються насамперед суб'єктного складу її учасників. Так, у частині І Конвенції, названій «Вступ», визначаються деякі базові терміни-поняття Конвенції, у тому числі і по цікавлячій нас проблемі. Це ж, звичайно, насамперед «держава-учас-ниця» — держава, що погодилася на обов'язковість для неї Конвенції і для якої вона знаходиться в силі (подп. 1 пункт 2 статті 1). Проте в другому підпункті цієї статті закріплено, що Конвенція застосовується до перерахованого в пункті 1 «Ь»—«f» статті 305 Конвенції суб'єк-

522

523

/>/>там права, що стають учасниками Конвенції відповідно до умов, характерними для кожного з них. Під такими суб'єктами Конвенція розуміє «самоврядні асоційовані держави», що мають компетенцію з питань, регульованих Конвенцією, у тому числі компетенцією укладати відповідні договори. Слід зазначити, що на практиці учасниками Конвенції поки стають тільки лише держави, що ж стосується правосуб'єктності асоційованих держав, то про неї що-небудь сказати поки неможливо.

У той же час, у відповідності зі статтею 305, учасниками Конвенції можуть стати і «міжнародні організації відповідно до Додатка IX». Стаття 1 Додатку IX, названа «Вживання терміна «міжнародна організація», говорить: «Для цілей статті 305 і профільного додатка термін «міжнародна організація» означає засновану державами міжурядову організацію, котрій її держави-члени передали компетенцію в питаннях, регульованих дійсною Конвенцією, у тому числі компетенцію по висновку договорів, що ставляться до таких питань». Проте , з інших статей цього Додатка випливає, що промова в ньому йде не про міжнародні організації як таких, а про об'єднання держав, іменованих конфедераціями або наднаціональними організаціями. Стосовно до морського права промова практично йде про Європейський союз (ЄС), колишній ЄЕС, якому держави-члени передали повноваження укладати міжнародні договори про використання їх виняткових економічних зон. Інших подібних конфедерацій держав (наднаціональних організацій) поки немає. Практичним підтвердженням сказаного є те, що ЄЕС, підписавши документ, є учасником Конвенції.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що у відношенні суб'єктного складу її учасників Конвенція ООН з морського права має суттєвий перспективний потенціал, що враховує навіть зміни, що відбуваються в майбутній державній організації світового співтовариства.

У цілому, можна констатувати, що розроблення і прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року

524

явилося важливим історичним етапом у кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. її стратегічною метою є стабільний розвиток міжнародних відносин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані.

У зв'язку з цим вважається необхідним відрізняти міжнародне морське право від морського права. Перше — засновано винятково на нормах міжнародного права і належить до поводження держав за межами власної території. Друге — є правом конкретної держави і містить норми внутрішньодержавного (національного) права. Його основу складають внутрішньодержавні акти, що регламентують правове положення і порядок користування внутрішніми територіальними водами (територіальним морем), а також приналежній державі морськими і річковими суднами.

продолжение

--PAGE_BREAK--3. Внутрішні морські води і їхній правовий режим

Внутрішні морські води є частиною території відповідної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в повному обсязі.

Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року й інших законодавчих актів, а також нормативно-правовими актами підзаконного характеру.

У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод.

Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. В Україні правовий режим портів установлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавання України (КТМ). У відповідності зі статтею 73 КТМ морський

525

/>порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території й акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на приналеж-них порту суднах. В Україні порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані.

Крім того, розрізняють порти відкриті і закриті. Прибережні держави відчиняють для заходу іноземних суден деякі торгові порти. Причому питання про те, які з портів повинні бути відкриті, належить до виняткової компетенції держави. Для відвідання відкритих портів, як правило, не потрібно запитувати дозвіл прибережної держави або повідомляти про це. У відкриті порти повинний бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-якої дискримінації.

У закриті порти захід іноземних суден піддається особливому регулюванню і тут установлюється дозвільна система заходу. Судно, що терпить лихо, може здійснити захід у будь-який порт прибережної держави.

Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є обкреслені лінією, що проходить через найбільш віддалені убік моря, точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 року наголошує на тому, що це повинні бути постійні портові споруди (стаття 11 Конвенції). До території порту належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені іншими технологічними засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені порту водяні простори. Територія й акваторія морського порту є державною власністю і даються порту в користування (стаття 74 КТМ).

Іноземні невійськові судна можуть заходити у внутрішні води тільки з дозволу прибережної держави і повинні додержуватися її законів.

Прибережна держава може встановлювати стосовно іноземних суден такі види правового режиму: а) національний режим (такий же, який дається своїм суднам); б) режим найбільшого сприяння (надання умов не гір-

526

ших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави); в) спеціальний режим (наприклад, для суден із ядерними силовими установками, що перевозять отрутні, хімічні й інші матеріали).

Іноземні судна повинні у внутрішніх морських водах дотримуватися законів та інших правил, установлених прибережною державою, у відношенні імміграційного, митного, санітарного контролю, безпеки плавання, охорони навколишнього середовища. Наприклад, в іноземному порту судна підлягають санітарному контролю на основі Міжнародних санітарних правил 1951 року (уточнені в 1969 році). Судно, що не виконало санітарних правил, не підлягає затримці в порту. Воно може вийти в море, але протягом усього рейса не може заходити в інші порти цієї ж держави.

На іноземні торгові судна, до яких звичайно відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави.

В основі карної юрисдикції лежить загальне правило про те, що оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, то злочини, скоєні на борту іноземних торгових суден, що знаходяться в межах цих вод, підлягають юрисдикції прибережної держави. Але на практиці, частіше всього в силу двосторонніх угод, влади прибережної держави переважно утримуються від здійснення карної юрисдикції стосовно моряків іноземного судна, якщо вчинені ними злочини не порушують мир і добрий порядок у ньому, якщо втручання не є міжнародним зобов'язанням прибережної держави або якщо про інше не просять дипломатичні або консульські посадові особи держави прапора судна. Іноземні торгові судна не повинні даватися як захисток для осіб, переслідуваних владою прибережної держави за вчинений злочин.

Цивільна юрисдикція над іноземними торговими суднами полягає в тому, що судовою владою прибережної

527

держави можуть розглядатися цивільні позови у відношенні іноземного торгового судна і майна, що знаходиться на його борту, під час стоянки судна в порту. Такі позови можуть бути заявлені до судна в зв'язку з невиконанням контракту, заподіянням шкоди, рятуванням і т.п. Реалізація цивільної юрисдикції стосовно іноземного торгового судна може включати в себе затримання або арешт такого судна для забезпечення позовних вимог або виконання судових або арбітражних рішень. Рішення про затримання або арешт повинно виноситися компетентним судовим органом прибережної держави. Водночас приналежні державі судна зберігають імунітет від затримання й арештів, що випливають із виконання судових рішень у цивільних справах, або для забезпечення заявленого позову. Проте, незважаючи на це, в останні роки ряд українських торгових суден, в основному приналежних Чорноморському морському пароплавству, були заарештовані в іноземних портах із метою забезпечення позовних вимог іноземних кредиторів до пароплавства.

Слід зазначити, що у відповідності зі сформованою міжнародною практикою прибережна держава не здійснює юрисдикції у справах, що належать до внутрішнього розпорядку на іноземному судні, включаючи цивільні спори між членами команди, що виникають у зв'язку з їхньою службою на суднах. Що стосується трудових правовідносин між членами екіпажа іноземного торгового судна, то, у принципі, вони підпадають під юрисдикцію прибережної держави. Проте на практиці прибережні держави звичайно не втручаються в трудові спори між членами такого екіпажа, крім випадків, коли спір стосується заробітної плати або виконання обов'язків на борту судна, якщо інше не установлено відповідним договором. Слід також пам'ятати, що цілий ряд соціальних аспектів праці моряків регулюється конвенціями Міжнародної організації праці і їхнє порушення в будь-якій країні, у будь-якому іноземному порту може спричинити втручання іноземних громадських організацій, насамперед національних профспілкових організацій. Подіб-

528

ні випадки мали місце у відношенні моряків українських і російських суден, заарештованих в іноземних портах. До найбільш важливих з цих конвенцій належать: № 163 Про соціально-побутове обслуговування моряків, 1987 року; № 164 Про здоров'я і медичне обслуговування моряків, 1987 року; № 165 Про соціальне забезпечення моряків, 1987 року; № 145 Про безперевну зайнятість моряків, 1976 року; № 133 Про помешкання для екіпажу на борту судна, 1970 року та ін.

Адміністративна юрисдикція в основному базується на нормах адміністративного права, що встановлюють режим перебування іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави. Відповідно до цих норм іноземні судна як державні, так і приватновласницькі, підлягають адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання митних і санітарних правил, а також заходів контролю, що належать до безпеки суден, охорони людського життя, допуску іноземців.

Інші правила встановлені для іноземних військових суден. Слід зазначити, що прибережні держави завжди приділяли особливу увагу регламентації заходження іноземних військових кораблів у внутрішні морські води і порти. У законодавстві більшості держав установлений дозвільний порядок заходження іноземних військових кораблів у внутрішні води і порти. Відповідно до цього порядку заінтересована держава дипломатичними каналами не пізніше визначеного терміну повинна направити запит державі, у чиї торгові порти передбачається заходження її кораблів, і одержати на це відповідний дозвіл. Причому в запиті повинні бути зазначені цілі заходження, чисельність екіпажу і час пе-pe^BawKa ь тюрту. \іі, о стосується ттлсъг^сгаих нортув, то вони, як правило, закриті для відвідин іноземних військових суден. Особливий порядок перебування іноземних військових суден у територіальному морі і внутрішніх водах, у тому числі в портах України, випливає зі змісту статей 13, 14, 15 і 34 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року.

529

Особовий склад військового корабля в іноземному порту звільняється командиром корабля за узгодженням із місцевою владою, а у випадку порушення встановленого порядку, судну може бути запропоновано покинути порт і прибережні води держави, що приймає.

Слід зазначити, що в зв'язку з інтенсивним розвитком міжнародного судноплавства в даний час намітилася тенденція з обмеження юрисдикції прибережної держави у відношенні іноземних суден, що знаходяться в її внутрішніх водах. Рядом держав і міжнародних морських організацій була висунута пропозиція про необхідність укладання міжнародної конвенції про внутрішні морські води, що кодифікувала б базисні положення, вироблені міжнародною практикою, а національне право конкретизувало б і деталізувало їх.

До внутрішніх вод держави належать морські бухти, затоки, лимани, береги яких належать одній державі і ширина входу в які не перевищує 24 морських милі. У випадку якщо ширина входу в затоку перевищує 24 милі, то усередині затоки від берега до берега проводиться пряма лінія в 24 милі довжиною таким чином, щоб нею обмежувався можливо більший простір. Водна територія, розташована усередині цієї лінії, є внутрішніми водами.

Крім того, внутрішніми вважаються так звані «історичні води», перелік яких встановлюється урядом відповідної держави. До історичних вод звичайно належать води деяких заток (незалежно від ширини входу), що у силу історичної традиції або міжнародного порядку вважаються внутрішніми водами прибережної держави. Історичними, наприклад, є: затока Петра Великого на Далекому Сході Російської Федерації (ширина входу більше 100 миль по лінії від гирла ріки Тюмень-Ула до мису Поворотний); Гудзонова затока в Канаді (50 миль), Габесська затока в Тунісі (50 миль), затока Делавер у СІЛА та ін.

До складу внутрішніх вод входять озера і внутрішні моря. Якщо озера цілком оточені берегами однієї держави, то вони належать до державної території. Якщо

530

ж вони оточені територією декількох держав, між цими державами практикується укладання угод про режим вод, що належать кожній із них. До таких озер належать: Боденське озеро, оточене територією ФРН і Швейцарії, Женевське озеро між Францією і Швейцарією, Великі озера, які граничать із Канадою і США. При відсутності таких угод передбачається, що кордон визначається серединною лінією.

Практично такі ж правила належать до так званих внутрішніх (замкнутих) морів, оточених з усіх боків територією однієї держави. Якщо ж таке море має в оточенні береги двох або більше країн, то суверенні права кожної з них поширюються тільки на його територіальні води, а в центральній частині встановлюється режим відкритого моря. Таке має місце в Чорному морі. У Каспійському морі в період існування СРСР в основному зберігався правовий режим, установлений ще Гюлістан-ським і Туркманчайським мирними договорами, укладеними ще в 1813 і 1828 роках між Росією і Персією (нині Іраном). У цих договорах Персія уступила Росії виключне право на утримання в Каспійському морі військових кораблів. Після розпаду СРСР і утворення навколо Каспійського моря ряду незалежних держав постало питання про його поділ між Азербайджаном, Казахстаном, Росією і Туркменістаном, ускладнене наявністю значних родовищ нафти в надрах каспійського шельфу. Принципи такого поділу повинні стати предметом переговорів між заінтересованими державами. Законодавство Російської Федерації (Закон РФ «Про державний кордон» 1993 року), у якому знайшла своє втілення радянська доктрина міжнародного права, відносить до внутрішніх вод РФ за аналогією з «історичними» затоками сибірські моря: Карське, Лаптєвих, Східно-Сибірське, Чукотське.

Представляє інтерес точка зору канадського вченого Д. Фарана, який вважає, що головними критеріями для віднесення морських вод до історичних є такі:

а) виняткова влада і контроль над таким морським районом, включаючи вигнання іноземних суден із нього в разі потреби;

531

/>б)довге користування ним або витікання трива
лого часу, хоча тривалість конкретного періоду зале
жить від обставин;

в)мовчазна згода інших держав, особливо тих, чиї
інтереси можуть бути зачеплені даним статусом.
Прибережна держава, здійснює у внутрішніх водах

права, що випливають із суверенітету. Вона регулює судноплавство і рибальство, на цій території заборонено займатися яким-небудь промислом або науковими дослідженнями без дозволу компетентних органів прибережної держави. Слід звернути увагу на те, що Конвенція ООН з морського права 1982 року містить спеціальну статтю, 225, що регламентує надання допомоги дослідницьким суднам. Всі держави повинні приймати розумні норми, правила та процедури для сприяння і полегшення морських наукових досліджень і в необхідних випадках для полегшення доступу у свої гавані морським дослідницьким суднам.

продолжение

--PAGE_BREAK--4. Територіальне море (територіальні води) і його правовий режим

Територіальне море (територіальні води) — це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають.

Кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Зі 134 прибережних держав 78 держав установили 12-мильну зону (у тому числі Росія, Польща, Україна, Болгарія, Румунія, Куба, Франція, Іспанія, Португалія та ін.), 5 держав — у 6 миль ( у тому числі Греція, Туреччина та ін.), 2 держави — у 4

532

милі (Норвегія і Фінляндія), 20 держав — 3 милі (у тому числі Великобританія, ФРН, Нідерланд, Данія, Австралія та ін.). Водночас є держави, що встановили в односторонньому порядку ширину територіальних вод, що перевищують ліміт, установлений Конвенцією ООН по морському праву 1982 року. Так, наприклад, Ангола встановила ширину територіальних вод у 20 миль, Нігерія і Того — ЗО миль, Гамбія, Танзанія, Камерун, Мадагаскар — 50 миль, Мавританія — 70 миль. Є і більш великі претензій, які міжнародне право засуджує.

Існують три основних способи відліку територіальних вод:

від лінії найбільшого відливу уздовж берега
прибережної держави;

якщо берегова лінія звивиста або порізана чи
поблизу берега є ланцюг островів, може застосовувати
ся метод прямих вихідних ліній, що з'єднують най
більш виступаючі в море точки берега й островів;

від внутрішніх морських вод.

Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіального моря (12 миль).

Бічний кордон територіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що про-тилежать, береги яких відстоять один від одного менше ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами.

Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні (стаття 1 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року). Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочно-стей держави установлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.

533

/>/>/>При цьому під проходом розуміється плавання через територіальне море з метою:

а)перетнути це море, не заходячи у внутрішні води
або не становлячись на рейді або біля портової спо
руди за межами внутрішніх вод;

або

б)пройти у внутрішні води або вийти з них або
стати на рейді або біля портової споруди (стаття 18
Конвенції 1982 року).

У відповідності зі статтею 19 Конвенції з морського права «прохід є мирним, якщо тільки ним не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави».

Прохід признається таким, що порушує «світ, добрий порядок і безпеку» прибережної держави, якщо судно здійснює:

а)погрозу силою або її застосування проти суве
ренітету, територіальної цілісності або політичної не
залежності прибережної держави або яким-небудь
іншим чином з порушенням принципів міжнарод
ного права, втілених у Статуті ООН;

б)будь-які маневри або навчання зі зброєю будь-
якого виду;

в)будь-який акт, спрямований на збір інформації
на шкоду обороні або безпеці прибережної держави;

г)будь-який акт пропаганди, що має за мету зазі
хання на оборону або безпеку прибережної держави;

г)підйом у повітря, посадку або прийняття на
борт будь-якого літального апарату;

д)підйом у повітря, посадку або прийняття на
борт будь-якого військового устрою;

є) навантаження або розвантаження будь-якого товару або валюти, саджання або висадження будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави;

є) будь-який акт навмисного і серйозного забруднення всупереч діючій Конвенції;

ж) будь-яку рибальську діяльність;

534

з) проведення дослідницької або гідрографічної діяльності;

и) будь-який акт, спрямований на створення перешкод функціонуванню будь-яких систем зв'язку або будь-яких інших споруд або установок прибережної держави;

і) будь-яку іншу діяльність,' що не має прямого відношення до проходу.

У відповідності зі статтею 13 Закону України «Про державний кордон України» мирний прохід через територіальне море України здійснюється з метою його перетинання без заходу у внутрішні води України, або з метою заходу у внутрішні води і порти України, або виходу з них у відкрите море. Прохід вважається мирним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок і безпека України. Іноземні невійськові судна при здійсненні мирного проходу повинні випливати звичайним навігаційним курсом або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морськими коридорами або схемами поділу прямування. Конвенція ООН з морського права 1982 року припускає можливість проходження морськими коридорами танкерам, суднам із ядерними двигунами або таким, що перевозять ядерні й інші небезпечні або отрутні за своєю природою матеріали. При цьому такі судна повинні мати на борту документи і додержуватися особливих запобіжних заходів. Морські коридори і схеми поділу прямування повинні бути ясно визначені прибережною державою і публікуватися на відповідних морських картах.

При порушенні правил мирного проходу в територіальному морі України капітан іноземного невійськового судна може бути притягнутий до відповідальності згідно до законодавства України.

Іноземні кораблі в територіальному морі України і її внутрішніх вод зобов'язані додержуватися правила радіозв'язку, навігаційних, портових, митних, санітарних й інших правил. У випадку вимушеного їх порушення варто негайно повідомляти адміністрацію найближчого порту України.

535

/>Компетентні органи України вправі встановлювати райони в межах територіального моря і внутрішніх вод України, плавання в який іноземним суднам заборонено. Про це повинне бути зроблене належне повідомлення. Хоча Закон України від 4 листопада 1991 року не згадує про це, при проході через територіальне море звичайна практика потребує проходження без зупинок. Проте Конвенція про територіальне море, прийнята на Женевській конференції 1958 p., визнавала право при проході на зупинку і стоянку на якорі, оскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або виявилися необхідними внаслідок непереборної сили або лиха. Конвенція ООН з морського права 1982 року в п. 2 статті 18 визнала це право в якості винятку, закріпивши, що прохід повинний бути безупинним і швидким.

Особливий порядок проходу через територіальні води встановлений для військових кораблів. Визначення військового корабля дано в статті 29 Конвенції 1982 року. Під ним розуміється «судно, що належить до збройних сил якої-небудь держави, що має зовнішні знаки, які відрізняють такі судна його національності, що знаходиться під командуванням офіцера, що перебуває на службі уряду даної держави і прізвище якого занесене у відповідний список військовий або еквівалентний йому документ, і яке має екіпаж, підпорядкований регулярній військовій дисципліні».

У період існування СРСР, що наполягав на дозвільному порядку проходу іноземних військових кораблів через свої територіальні води, про що зробив відповідне застереження до статті 23 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, кораблі військово-морського флоту США, що не розділяли позицію СРСР у цьому питанні і тлумачили її як таку, що порушує міжнародне право, двічі, у 1986 і 1988 роках, зробили спробу здійснити право мирного проходу пройшовши через радянські територіальні води в Чорне море. Це призвело до інцидентів, що у результаті дали імпульс переговорному процесу зі зближення позицій двох держав, що стосуються права мирного проходу. 23 вересня 1989 року

536

міністр закордонних справ СРСР Е.А. Шеварнадзе і дер-жсекретар США Дж. Бейкер підписали угоду «Про однакове тлумачення правил міжнародного права стосовно мирного проходу». У ньому сторони визнали, що право мирного проходу поширюється на всі судна, включаючи військові кораблі, і не потребує дозвільних процедур. Обидві держави взяли зобов'язання привести в повну відповідність із Конвенцією ООН з морського права 1982 року своє законодавство, правила і практику, що належать до мирного проходу.

В Україні військові кораблі іноземних держав, а також підводні човни здійснюють мирний прохід у територіальному морі України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів. При цьому підводні човни повинні плавати тільки на поверхні і під своїм прапором. Невиконання перерахованих правил надає право компетентним органам України вимагати від порушника негайно покинути територіальне море України. Це відповідає положенням статті ЗО Конвенції 1982 року.

Слід також мати на увазі, що держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, завдані прибережній державі в результаті недотримання військовим або іншим некомерційним судном правил прибережної держави щодо плавання в територіальному морі або положень Конвенції 1982 року.

Проте зазначена Конвенція (стаття 24) встановлює й обов'язок прибережної держави з організації судноплавства в її територіальному морі. Так, прибережна держава не повинна перешкоджати мирному проходові іноземних суден, воно повинна належним чином повідомляти про всі відомі їй небезпеки для судноплавства в її територіальних водах.

Слід зазначити, що конкретні питання, пов'язані з юрисдикцією прибережної держави у відношенні іноземних суден, що здійснюють право мирного проходу, вирішуються в залежності від приналежності цих суден до класу військових кораблів, а також державних суден, експлуатованих у некомерційних цілях, або до

537

/>класу торгових суден (підрозділи А, В, С розділу 3 частини II Конвенції ООН з морського права 1982 року). Стосовно військових кораблів діє принцип імунітету державної власності, відповідно до яких вони вилучаються з-під юрисдикції прибережної держави. У випадку недотримання ними законів і правил прибережної держави під час мирного проходу через її територіальні води, влади прибережної держави можуть вимагати, щоб цей корабель негайно покинув її територіальне море. При цьому шкода і збитки, заподіяні кораблем-порушником, покриваються державою його прапора.

На борту іноземного торгового судна, що здійснює право мирного проходу, діють карна і цивільна юрисдикція держави прапора судна, за винятком вилучень, встановлених у конвенційному порядку. У відповідності зі статтею 27 Конвенції ООН з морського права, карна юрисдикція здійснюється прибережною державою стосовно злочину, вчиненого на борту іноземного торгового судна під час проходу через територіальне море, якщо:

наслідки злочину поширюються на прибереж
ну державу;

злочин порушує спокій у країні або добрий по
рядок у територіальному морі;

капітан судна, дипломатичний агент або кон
сульська посадова особа держави прапора судна зве
ртаються до місцевої влади з проханням про надан
ня допомоги;

прийняті заходи необхідні для припинення не
законної торгівлі наркотиками або психотропними
речовинами.

Але не підлягає обмеженню право прибережної держави приймати будь-які заходи для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, після його виходу з внутрішніх морських вод. Це право спрямоване на забезпечення можливості прибережної держави заарештовувати і віддавати суду осіб, що несуть кримінальну відповідальність за злочини, вчинені під час перебування судна у внутрішніх водах такої держави. При вчиненні злочина

538

на борту іноземного судна до входу в територіальне море і при проходженні цього судна без заходу у внутрішні морські води прибережна держава здійснювати втручання не повинна (п. 5 статті 27 Конвенції ООН з морського права).

Проте у виняткових випадках, пов'язаних із нанесенням шкоди морському середовищу або порушенням режиму виняткової економічної зони, Конвенція 1982 року передбачає умови втручання прибережної держави. У відповідності зі статтею 28 зазначеної конвенції:

а) прибережна держава не повинна зупиняти іноземне судно, що проходить через територіальне море або змінювати його курс із метою здійснення цивільної юрисдикції у відношенні особи, що знаходиться на борту судна;

б) прибережна держава може застосовувати у відношенні такого судна заходи стягнення або арешт у будь-якій цивільній справі тільки по зобов'язаннях або в силу відповідальності, прийнятої або накликаної на себе цим судном під час або для проходу його через води прибережної держави. При цьому ці обмеження не торкаються права прибережної держави застосовувати заходи стягнення або арешт у цивільній справі у відношенні іноземного судна, що знаходиться на стоянці в територіальному морі або проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод.

продолжение

--PAGE_BREAK--5. Прилегла зона та її правовий режим

Прилегла зона — це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних- або санітарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або територіальних вод прибережної держави.

539

/>Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII сторіччя, коли ширина територіального моря у переважного числа держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територіального моря, у яких вони претендували на здійснення юрисдикції у відношенні іноземних суден, головним чином із метою боротьби з контрабандою. Вперше 5-миль-ну митну зону оголосила Великобританія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена США, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бельгією й іншими країнами. В основному вони були спрямовані на припинення контрабанди, але в деяких випадках вже об'являлися фіскальні, санітарні й інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгового мореплавання багато держав почали укладати двосторонні і багатосторонні договори про прилеглу зону. Так, наприклад, Мексика в період із 1882 по 1899 роки уклала 10 угод із різними державами. Багатостороннім договором такого роду стала конвенція, укладена в 1925 році прибалтійськими країнами для боротьби з контрабандною торгівлею алкогольними напоями, у якій держави-учасниці взаємно визнавали здійснення митного контролю над приватновласницькими суднами в 12-мильній зоні.

Перша спроба кодификації звичайних міжнародних норм, що стосуються прилеглої зони, була почата в 1930 році на Гаазькій конференції, що закінчилася невдачею.

Кодифіковані норми про прилеглу зону вперше були встановлені в статті 24 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, а потім у статті 33 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід особливо зазначити те, що за своєю юридичною природою прилегла зона — це частина відкритого моря, але зі спеціальним режимом. Тому обидві зазначені конвенції містять положення про суто цільовий характер прилеглої зони. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і

правил, тобто, у точно визначених цілях, і розширення цих цілей, виходячи зі змісту положень конвенцій, неприпустимо. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна; фіскальна; імміграційна; санітарна.

За Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 року ширина прилеглої зони не може перевищувати 12 морських миль від тих же вихідних ліній, від яких відміряється і територіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті держави, територіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться по серединній лінії при відсутності угоди про інше). Конвенція з морського права 1982 року містить два положення, відмінних від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відраховуються від вихідних ліній; по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Незважаючи на таке фактичне її положення, остання зміна була пов'язана з розбіжностями на III Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки у випадку встановлення такої зони, прилегла зона буде перекрита нею.

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну — Сирія, фіскальну — Індія, Югославія, Сирія; імміграційну — Індія, Португалія.

Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони.

Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон (наприклад, зони безпеки, карної і цивільної юрисдикції, нейтралітету, запобігання забруднення, фортечні зони та ін.). У тих випадках, коли їхня ширина не перевищувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь заперечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Піс-

540

541

/>/>ля ж прийняття Конвенції з морського права 1982 року це, безумовно, є неправомірним.

6. Відкрите море і його правовий режим

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, що не входять до складу територіальних вод якої-небудь держави й утворюють відкрите море.

У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «відкрите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води якої-небудь держави». Конвенція ООН з морського права 1982 р. установила, що положення Частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якої-небудь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпе-лагу (ст. 86).

Для характеристики відкритого моря необхідно виділити два критерії, що визначають його статус:

географічний — який характеризує відкрите море
як частину просторів Світового океану, що не утворю
ють територію прибережної держави;

політичний — полягає в тому, що відкрите море
не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, усі
держави мають право користуватися на засадах рівнос
ті відкритим морем у мирних цілях (свобода морепла
вання, польотів наукових досліджень і т.д.).

У відповідності зі статтею 87 Конвенції ООН з морського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що включають ряд свобод на певну діяльність у відкритому морі — право на: а) свободу судноплавства; б) свободу польотів; в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи; г) свободу рибальства; д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допус-

каються міжнародним правом; є) свободу наукових досліджень.

Слід вказати, що зазначений перелік не є обмеженим.

Відкрите море резервується для мирних цілей. Ніяка держава, у відповідності зі статтею 89 Конвенції 1982 року, не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між державою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих «зручних» прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії й ін.). На жаль, після проголошення незалежності України багато з її суден перейшли під «зручний» прапор, що призводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їхніх сімей. Слід зазначити, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 року обмежує подібну практику.

Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, дорівнюється до судна, що не має національності. Судно не може перемінити свій прапор під час плавання або стоянки при заходженні в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій.

Звичайно судно розглядається як частина території держави, у якій воно зареєстровано.

Винятки з цього правила, а отже, і зі свободи судноплавства, установлюються міжнародними договорами. Так, наприклад, стаття 110 Конвенції з морського права 1982 року встановлює певні права у відкритому морі військових кораблів із припинення незаконної діяльності плаваючих там суден. Вони здійснюються шляхом реалізації права на огляд. Ці дії допустимі за умови, що в командира військового судна виникли підозри в тому, що зустрінуте судно займається піратством, работоргівлею, несанкціонованим віщанням, не має націо-

542

543

/>/>/>нальності, або якщо на ньому піднятий іноземний прапор, або воно відмовляється підняти прапор, але в дійсності має ту ж національність, що і даний військовий корабель. У цих випадках військовий корабель робить «перевірку права судна на його прапор». З цією метою його командир може послати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозри залишаються, він може здійснити подальший огляд на борту цього судна з усією можливою обачністю. Але, якщо ці підозри виявилися необгрунтованими й оглянуте судно не вчинило ніяких дій, які б виправдували цю підозрілість, йому повинні бути відшкодовані всі заподіяні збитки або шкода.

Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї національності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна держава:

а)веде регістр суден;

б)приймає юрисдикцію над кожним судном, що
плаває під її прапором, і його екіпажем;

в)забезпечує контроль здатності суден до пла
вання;

г)забезпечує безпеку мореплавання, запобігає ава
рії.

Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зроблені у відкритому морі навіть у якості заходу розслідування по розпорядженню якої-небудь іншої влади, крім влади держави прапора судна.

Водночас у влади прибережної держави існує право переслідування по «гарячих слідах». Ця правомочність передбачена статтею 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування іноземного судна по «гарячих слідах» може бути вжито:

а)якщо компетентні влади прибережної держави
мають достатні підстави вважати, що це судно пору
шило закони і правила цієї держави;

б)переслідування повинне початися тоді, коли іно
земне судно або одна з його шлюпок знаходяться у

внутрішніх водах, у територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони тільки за умови, якщо воно не переривається;

в)право переслідування припиняється, як тільки
переслідуване судно входить у територіальне море
своєї країни або третьої держави;

г)переслідування повинно бути почате після по
дачі зорового або світлового сигналу;

д)переслідування може здійснюватися тільки вій
ськовими кораблями або військовими літальними
апаратами, або суднами й апаратами, що знаходяться
на урядовій службі (наприклад, поліцейскими) і спе
ціально на це уповноваженими.

Право переслідування не може здійснюватися стосовно військових кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами континентального шельфу. При прокладці підводних кабелів і трубопроводів держави повинні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можливості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазначені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, мережею або іншою рибальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування.

При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів до збереження живих ресурсів моря і дотримувати інтереси прибережних держав.

544

545

продолжение
--PAGE_BREAK--7. Континентальний шельф

Континентальний шельф — це затоплена морем частина материкової території.

Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму континентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Досягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатств континентального шельфу.

У 1942 році Великобританія від імені Трінідаду уклала з Венесуелою договір стосовно підводних районів затоки Парі. За цим договором сторони поділили морське дно затоки на два сектори, що примикають до їхніх узбереж, і визнали права одна одної на відповідний сектор. При цьому на сектори не поширювався суверенітет ні прибережних держав, ні яких-небудь інших. Таким чином, вже в 1942 році, ще до створення самого інституту континентального шельфу, з'явився договір про його делімітацію.

Проте на самому початку правове регулювання континентального шельфу носило внутрішньодержавний характер. Одним із перших національних актів стосовно континентального шельфу була прокламація президента Трумена від 28 вересня 1945 року. У ній підкреслювалося, що з геологічної точки зору континентальний шельф можна розглядати як продовження материкової території прибережної держави під водою, оскільки виявлені на континенті мінеральні ресурси містяться й у надрах шельфу. У прокламації говорилося, що ефективне розроблення шельфу можливе лише за умови тісного контакту з прибережною державою. Характерно, що в прокламації нічого не говорилося про межі континентального шельфу. Тільки в прес-релізі, що супроводжував прокламацію Білого дома вказувалося, що континентальним шельфом вважається, як правило, затоплена земля, що прилягає до берега і покрита водою не більше, ніж на сто морських сажнів (біля 200 метрів).

Опублікування Прокламації США було сприйнято значним числом держав як сигнал до поділу не тільки природних морських ресурсів шельфу, але і самого шельфу і його вод, що покривають. Прокламація викликала ланцюгову реакцію з прийняття законодавчих актів і поширення юрисдикції прибережних держав на континентальний шельф. Вже протягом якихось десяти років після її опублікування аналогічні законодавчі акти були прийняті Аргентиною, Домініканською Республікою, Саудівською Аравією, Індією, Іраном, Пакистаном, Гондурасом, Чилі, Португалією і деякими іншими державами, а до початку роботи І Конференції ООН з морського права 1958 року односторонні акти про континентальний шельф були прийняті двадцятьма державами.

Тому питання про регламентацію даної проблеми набуло термінового характеру. Виникла необхідність прийняття міжнародно-правових заходів для регулювання діяльності держав у цій галузі. Цим зайнялася Комісія міжнародного права ООН, що розглядала питання про континентальний шельф на своїх 2-й (1950 рік), 3-й (1951 рік), 5-й (1953 рік) і 8-й (1956 рік) сесіях.

Перед Комісією постала задача — виробити юридичне визначення континентального шельфу з урахуві і-ням певних геологічних і геоморфологічних чинник. ,. При цьому важливо було забезпечити юридичну рівність прибережних держав стосовно як їхніх прав на континентальний шельф, так і обов'язків.

Комісія міжнародного права підготувала проект Конвенції про континентальний шельф, що потім був розглянутий на Конференції ООН з морського права, що відбулася в 1958 році. Конференція схвалила проект Конвенції про континентальний шельф і відкрила його для підписання.

Відповідно до Конвенції континентальний шельф — це морське дно (включаючи його надра), що простирається від зовнішньої межі територіального моря до встановлених міжнародним правом меж, над яким прибе-

546

547

режна держава здійснює суверенні права з метою розвідки і розроблення його природних багатств.

Слід зазначити, що договірні норми, сформульовані в Женевській конвенції 1958 року, не є нормами, в основі яких лежать відповідні звичаєві норми з питань, що стосуються континентального шельфу. Сформульовані з урахуванням практики держав, норми цієї конвенції не повторюють, не розвивають і не конкретизують які-небудь звичаєві норми. Це сталося тому, що практика держав в галузі використання ресурсів континентального шельфу, що передувала прийняттю конвенції, була занадто обмежена і не носила загального характеру, щоб можна було говорити про вже сформовану міжнародно-правову норму в даному питанні.

У Конвенції 1958 року сформульовані в основному нові норми права, тим самим здійснений внесок у прогресивний розвиток міжнародного права. Вона вперше в міжнародно-узгодженому порядку дала юридичне поняття терміна континентальний шельф, визначила його правовий статус, визнавши і закріпивши за всіма прибережними державами суверенні права над континентальним шельфом із метою розвідки і розробки його природних багатств.

Проте незабаром після вступу Конвенції в силу (10 червня 1963 року) стала очевидною нечіткість у визначенні поняття континентального шельфу. Так, у Конвенції вказувалося: «У даних статтях термін «континентальний шельф» уживається стосовно: а) до поверхні і надр морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів або за цією межею до такого місця, до якого глибина вод, що покривають, дозволяє розроблення природних багатств цих районів; б) до поверхні і надр подібних підводних районів, що примикають до берегів островів».

продолжение
--PAGE_BREAK--

Головний недолік полягав у тому, що критерій глибини «експлуатабельності», безсумнівно, допускав можливість необмеженого розширення меж континентального шельфу. Якщо врахувати, що розвиток технічних

засобів, незабаром після 1958 року, дозволив добувати конкреції з глибин у 5-6 тисяч метрів, то на основі Женевської Конвенції 1958 року окремі промислово розвинені держави могли вже претендувати на шельф шириною в тисячі миль. Таким чином, Конвенція формально зрівнювала прибережні держави в правах на шельф, але фактично створювала переваги для технічно розвинених країн.

Побоюючись, що, відповідно до Женевської Конвенції про континентальний шельф 1958 року, прибережні держави почнуть розширювати свій шельф до необмежених меж, деякі держави при приєднанні до Конвенції робили спеціальні заяви з цього питання. Наприклад, французький уряд заявив, що «вираз «прилеглі» райони включає поняття геофізичної, геологічної і географічної залежності, що і pso facto виключає необмежене розширення континентального шельфу».

У зв'язку з тим, що можливості експлуатації ресурсів шельфу значно переступили за 200-метрові глибини, його зовнішні межі виявилися як би відкритими, тому що термін «приєднувані до берега» ніким не приймався до уваги або, у всякому разі, на думку Міжнародного суду ООН, припускав різноманітне тлумачення. У рішенні Міжнародного суду, прийнятому в 1969 році з питань розмежування континентального шельфу в Північному морі між Данією, Нідерландами і ФРН, підкреслювалося, що «відповідно до міжнародного права правопідстава на континентальний шельф виникає в прибережної держави в силу тієї обставини, що підводні райони дна можуть розглядатися фактично як частина території, стосовно котрої прибережна держава вже здійснює свою владу, тобто в тому значенні, що вони, хоча і покриті водою, ці райони є продовженням цієї території, її розширенням убік моря». Таким чином, Суд висунув доктрину «природного продовження суші» під водою й загалом відкинув критерій «приєднуваності».

Рішення Суду істотно вплинуло на розвиток нових доктрин і поглядів на користь включення в межі континентального шельфу всієї підводної окраїни материка, аж до абісальних глибин.

548

549

/>Вже на другій сесії Конференції ООН з морського права (1974 рік, Каракас) постало питання про нове визначення поняття континентального шельфу і вироблення чітких критеріїв.

У результаті тривалих зусиль багатьох держав удалося виробити цілком нові положення у визначенні поняття континентального шельфу, що істотно відрізняються від положень Женевської Конвенції 1958 року. Відповідно до п.1 статті 76 Конвенції ООН з морського права 1982 року «континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простираються за межі її територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простирається на таку відстань».

Відповідно до пункту 3 цієї статті підводна окраїна материка включає продовження континентального масиву, що знаходиться під водою, прибережної держави і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, у тому числі його океанічні хребти або його надра. Вираз «не включають дна океану на великих глибинах» вважається недостатньо визначеним. Відповідно до прийнятої на конференції термінології «глибоководними» вважаються абісальні райони морського дна, глибина над якими звичайно складає більше 3000 метрів. З цієї причини в шельф не включаються океанічні хребти, геологічна характеристика і структура яких відрізняється від характеристики континентального шельфу, оскільки такі хребти утворені океанічною корою. До цієї категорії належать серединно-океанічні хребти, що тягнуться на десятки тисяч миль в Атлантичному, Тихому й Індійському океанах.

З питань континентального шельфу на III Конференції ООН з морського права була досягнута політико-

правова домовленість на основі волевиявлення всіх учасників Конференції про те, що «підводна окраїна материка» буде включати континентальний масив, що знаходиться під водою, який складається з трьох частин: а) поверхні і надр самого шельфу; б) континентального схилу; в) підйому.

При виробленні цього визначення компроміс між державами, що мають широкий шельф, і тими, шельф яких не виходить за межі 200-мильних економічних зон, був досягнутий на основі того, що всі прибережні держави зможуть поширювати суверенні права на ресурси морського дна в межах економічної зони незалежно від того, чи є в цих межах шельф або немає.

Разом із тим враховувалося, що біля сорока держав будуть мати шельф, що виходить за межі 200-мильних економічних зон. Це обумовило необхідність установлення чітких дистанційних критеріїв і критеріїв глибини для визначення зовнішніх меж континентального шельфу. Тому в статті 76 Конвенції з морського права 1982 року було встановлено, що якщо межа материка простирається далі 200 миль, то зовнішня межа шельфу не повинна знаходитися далі 350 миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, або не далі 100 миль від 2500-метрової ізобати (лінії, що з'єднує глибини в 2 500 метрів).

Нове визначення веде до встановлення подвійного правового режиму континентального шельфу: режиму в межах 200-мильної економічної зони і за цими межами. Найбільш чітко вираженим показником такого розходження слугують передбачені статтею 82 Конвенції з морського права 1982 року відрахування і внески в зв'язку з розробленням континентального шельфу за межами 200 миль.

Природні ресурси континентального шельфу включають мінеральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до «сидячих видів», тобто організми, що у період, коли можливий їхній промисел, або знаходяться в нерухомо-

550

551

/>му стані на морському дні або під ним, або не здатні пересуватися, інакше як знаходячись у постійному фізичному контакті з морським дном або його надрами.

Слід враховувати, що права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу вод, які покривають, і повітряного простору над ним. Оскільки морський простір над континентальним шельфом продовжує залишатися відкритим морем, усі держави мають право здійснювати судноплавство, польоти, рибальство, прокладати підводні кабелі і трубопроводи.

Водночас встановлений особливий режим розвідування і розроблення природних ресурсів. Прибережна держава має право в цих цілях будувати відповідні споруди й установки, створювати навколо них зони безпеки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав.

Прибережна держава також управі визначати траси для прокладки кабелів і трубопроводів, дозволяти будувати установки і проводити бурильні роботи, споруджувати штучні острови.

Україна має суверенні права стосовно розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів, як живих, так і неживих, на морському дні, що утворює континентальний шельф України й у його надрах. Ці права реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф і Кодексом України про надра.

Відповідно до Кодексу України про надра 1994 року надра є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що порушують право власності народу України на надра, є недійсними.

Ділянки континентального шельфу, як використовувані, так і не використовувані, входять у державний фонд надр.

Внутрішньодержавна регламентація правового режиму континентального шельфу має ряд особливостей.

По-перше, відсутній національний закон профільного характеру, що повинен безпосередньо регулювати зазначені питання.

По-друге, Конвенція ООН з морського права 1982 року ратифікована Україною тільки 3 червня 1999 року і тому національне законодавство ще не приведене у відповідність із положеннями цієї конвенції. Тому правовий режим континентального шельфу визначається, поряд із національним законодавством, відповідно до нормативних актів СРСР, прийнятих на основі Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року. Такими актами є: Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф Союзу РСР» від 6 лютого 1968 року; Положення про охорону континентального шельфу СРСР, затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР № 24 від 11 січня 1974 року; Постанова Ради Міністрів СРСР «Про порядок проведення робіт на континентальному шельфі СРСР і охорону його природних багатств» № 554 від 18 липня 1969 року.

По-третє, питання правового режиму континентального шельфу торкаються в ряді законодавчих актів незалежної України, зокрема в Кодексі України про надра 1994 року, у Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» 1995 року та інших, що не тільки істотно доповнюють законодавство колишнього Союзу РСР, але і багато в чому йому не відповідають.

Застосування положень вищевказаних нормативних актів СРСР стосовно континентального шельфу України здійснюється на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», відповідно до яких, до прийняття відповідних актів законодавства України, на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР із питань, що не урегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Слід зазначити, що в Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» хоча і йде мова про континентальний шельф як про ділянку морсько-

552

553

/>го дна, що знаходиться під юрисдикцією України, сам правовий режим континентального шельфу згадується лише мимохідь. Це пов'язано з тим, що правовий режим виняткової (морської) економічної зони в межах 200 миль дублює режим континентального шельфу (що у свій час ледве не послужило приводом до скасування інституту континентального шельфу) із тією лише різницею, що природні ресурси континентального шельфу знаходяться на морському дні й у його надрах, а природні ресурси економічної зони — у товщі води над морським дном.

Необхідною умовою, що передує освоєнню природних багатств континентального шельфу, є його розмежування (делімітація) між прибережними державами. Пов'язані з цим питання дуже актуальні для багатьох держав, у тому числі і для України, що протягом декількох років намагається вирішити їх разом із Російською Федерацією і Румунією (проблема делімітації континентального шельфу Чорного моря в районі острову Зміїний).

Виходячи з принципів, закладених у статті 6 Женевської Конвенції про континентальний шельф 1958 року і статті 83 Конвенції ООН з морського права 1982 року, вирішення таких питань бачиться в наступному:

При обгрунтуванні позиції України потрібно
виходити з того, що спірні райони необхідно розгля
дати як частину території, що вже знаходиться під
владою України, у тому смислі, що, хоча ці райони
покриті водою, вони є продовженням сухопутної те
риторії України.

Переговори про розмежування континенталь
ного шельфу між Україною і Румунією доцільно
проводити по етапах, із врахуванням основних прин
ципів розмежування цього шельфу, угод між заінте
ресованими державами, статті 33 Статуту ООН, стат
ті 6 Женевської конвенції про континентальний
шельф 1958 року, статті 83 Конвенції ООН з мор
ського права 1982 року та ін. Кожний етап таких

переговорів повинний закінчуватися укладанням «малої угоди».

На першому етапі доцільно визначити принципи, котрими необхідно користуватися при розмежуванні континентального шельфу. Вважається, що повинен мати місце комплексний підхід до трьох основних принципів: розмежування на основі угоди між Україною і Румунією; розмежування на основі особливих обставин; розмежування на основі серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Другий етап переговорів повинен бути спрямований на опрацювання пропозицій зі встановлення особливих обставин, що повинні бути прийняті за основу при розмежуванні континентального шельфу. Вважається, що до них потрібно віднести: незвичну конфігурацію берегової лінії; історичні підстави (попередні угоди, факт розвідки і підготувки глибинного буравлення шпар, фактичне визнання Румунією приналежності даного району до континентального шельфу колишнього СРСР); протяжність берегової лінії; наявність острова (саме так слід розглядати острів Зміїний) і визнаного права острова на територіальне море і континентальний шельф. Третій етап переговорів повинен визначити вихідні точки відліку, що будуть враховуватися при побудові серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Четвертий етап повинен завершитися підписанням широкомасштабної угоди про розмежування континентального шельфу між Україною і Румунією.

3. Якщо сторони не досягнуть взаємоприйнятної угоди, вони мають право звернутися в Міжнародний Суд ООН або в іншу міжнародну організацію, до компетенції якої входить розгляд таких питань. Проте при цьому необхідно враховувати, що рішення міжнародного органу є не підставою для автоматичного розмежування континентального шельфу, а лише приводом для продовження переговорів.

554

555

/> продолжение

--PAGE_BREAK--8. Міжнародний район морського дна (Район)

Морське дно за межами континентального шельфу й економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі — «Район»). У відповідності зі статтею 1 Конвенції ООН з морського права 1982 року термін «Район» означає дно морів і океанів і його надра за межами національної юрисдикції. Виділення в просторах відкритого моря зони, що має юридичний статус міжнародного району морського дна стало найважливішою новелою в міжнародному морському праві.

Питання про встановлення режиму Району виник із досягненням технічних можливостей розробки глибоководних покладів природних ресурсів.

Оскільки національна юрисдикція прибережних держав у Світовому океані в юридичному смислі поширюється на морське дно і його надра в межах континентального шельфу, межами Району є зовнішні межі континентальних шельфів прибережних держав, іншими словами, це продовження дна і надр глибоководних районів морів і океанів за межами континентальних шельфів прибережних держав.

Правовий режим, а також порядок дослідження і видобутку ресурсів Району урегульований статтями 136-191 Конвенції ООН з морського права 1982 року, що включають такі розділи: «Принципи, що регулюють район», «Освоєння ресурсів Району» і «Орган» (означаючий Міжнародний орган з морського дна).

Стаття 137 Конвенції ООН з морського права 1982 року встановлює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів. Район оголошений Конвенцією «загальною спадщиною людства» (стаття 136). Це означає, що права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна.

У відповідності зі статтею 140 Конвенції діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства і з особливим врахуванням інтересів і потреб держав, що розвиваються, і народів, що не досягли повної незалежності або іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі.

Район відкритий для використання винятково в мирних цілях усіма державами без будь-якої дискримінації.

Морські наукові дослідження в Районі здійснюються в мирних цілях і на благо всього людства.

Відповідно до Конвенції стосовно діяльності в Районі приймаються заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту морського середовища від шкідливих для неї наслідків, що можуть виникнути в результаті такої діяльності.

Розділ про освоєння ресурсів Району встановлює, що діяльність у Районі, що конкретно передбачається Конвенцією, повинна здійснюватися таким чином, щоб сприяти здоровому розвитку світової економіки і збалансованого росту міжнародної торгівлі, а також сприяти міжнародному співробітництву для всебічного розвитку всіх країн, особливо держав, що розвиваються.

У цьому аспекті «ресурси» Району означають усі тверді, рідкі і газоподібні мінеральні ресурси, включаючи поліметалічні конкреції, що знаходяться на морському дні Району або в його надрах. Будучи витягнуті з Району, вони розглядаються як «корисні копалини».

Такі ресурси можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, установлюваних Міжнародним органом з морського права, створюваним на підставі Конвенції 1982 року.

У розділі Конвенції, присвяченому функціям і повноваженням Органу, передбачається, що всі держави-учас-ниці Конвенції і pso facto є членами Органу, що може створювати такі регіональні центри і відділення, які він вважає необхідними для здійснення своїх функцій.

556

557

/>Передбачено, зокрема, можливість розвідки і розроблення ресурсів Району як спеціальним підрозділом Органу — Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність у Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган має не тільки функції і повноваження, надані Конвенцією, але і повноваження, що розуміються, необхідні для його здійснення.

У рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секретаріат. Асамблея, що складається з усіх членів Органу, розглядається в якості вищого такого органу, перед якими звітують всі інші головні органи. Вона також обирає членів Ради, членів правління і генерального директора Підприємства.

Рада є виконавчою інституцією Органу. Вона, зокрема, контролює і координує виконання положень Конвенції з усіх питань і проблем у рамках компетенції Органу і звертає увагу Асамблеї на випадки недотримання таких положень.

Слід мати на увазі, що ні положення Конвенції, що стосуються Району, ні будь-які права, надані або здійснювані відповідно до неї, не торкаються правового статусу вод, що покривають Район, або правового статусу повітряного простору над цими водами.

9. Виняткова економічна зона

Інститут виняткової економічної зони є нововведенням у міжнародному морському праві. Його поява безпосередньо пов'язана з роботою 6-ї сесії III Конференції ООН з морського права.

Однією з причин виникнення концепції економічної зони, а потім і її правової регламентації, крім науково-технічної революції, що відкрила реальні можливості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, послужило бажання знайти компроміс між більшістю держав, що притримуються 12-мильної межі територі-

558

альних вод, і порівняно невеличким числом держав, що наполягали на 200-мильній їхній межі.

У зв'язку з тим що в Женевських конвенціях з морського права 1958 року не були вирішені такі питання, як ширина територіальних вод, закріплення в договірному порядку виняткової рибальської зони, визнання переважних прав прибережних держав на експлуатацію живих ресурсів районів відкритого моря, що примикають до їхніх територіальних вод, деякі держави в односторонньому порядку почали заявляти вимоги на територіальні води шириною до 200 морських миль. Початі спроби вирішити зазначені питання на перших двох конференціях з морського права не увінчалися успіхом і тому міжнародне співтовариство пішло назустріч багатьом державам, що розвиваються, які висунули вимогу про встановлення 200-мильних економічних зон. Найбільші вигоди в результаті цього одержали держави Африки і Латинської Америки, що мають великі морські узбережжя, котрі дають географічну можливість встановити такі зони. Безсумнівну вигоду від цього одержали СІЛА, Канада й інші промислово розвинені держави.

Термін «виняткова економічна зона» стала використовуватися в міжнародних документах і внутрішньодержавних актах наприкінці 60-х — початку 70-х років. Його зміст, на думку багатьох учених, означає, що в цій зоні винятково прибережна держава переслідує і задовольняє свої економічні інтереси, тобто здійснює суверенні права в сфері реалізації своїх економічних інтересів.

Відповідно до статті 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Таким чином, економічна зона містить у собі також простір територіального моря прибережної держави (200 миль = 12миль + 188 миль). У цьому

559

/>/>відношенні представляє інтерес, правовий режим цих просторів: у межах 12 миль територіального моря прибережна держава здійснює повний суверенітет, а частина економічної зони (188 миль), що залишилася, яка є відкритим морем, являє собою зону договірної юрисдикції прибережної держави, що має суто цільовий характер.

Правовий режим виняткової економічної зони передбачає права, юрисдикцію й обов'язки прибережної держави, яким кореспондують (відповідають) права й обов'язки, здійснювані в такій зоні іншими державами.

Стаття 56 Конвенції з морського права 1982 року передбачає, що прибережна держава здійснює в ній:

а)суверенні права з метою розвідування, розроб
лення і зберігання природних ресурсів як живих, так
і неживих, що знаходяться на дні, у його надрах і в
його водах, що покривають, а також із метою керу
вання цими ресурсами, й стосовно інших видів діяль
ності з економічного розвідування і розроблення
ресурсів зони (виробництво енергії шляхом викори
стання води, течій, вітру);

б)вправі споруджувати, а також дозволяти і ре
гулювати створення й експлуатацію штучних ост
ровів і установок, установлювати навколо них зони
безпеки;

в)вправі визначати час і місця лову, установлюва
ти припустимий вилов живих ресурсів, встановлю
вати умови одержання ліцензій, стягувати збори;

г)здійснювати юрисдикцію стосовно створення
штучних островів, установок і споруд;

г)дозволяти морські наукові дослідження;

д)вживати заходів із захисту морського середо
вища. Слід пам'ятати, що суверенні права прибереж
ної держави на виняткову економічну зону не відмі
няють свобод відкритого моря, встановлених для всіх
держав. Тому в економічній зоні всі держави ко
ристуються свободою судноплавства і польотів, про
кладки підводних кабелів і трубопроводів та ін.
Держави при здійсненні своїх прав повинні врахо-

вувати суверенні права прибережної держави. Держави, що не мають виходу до моря, із дозволу прибережної держави вправі брати участь на справедливій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морського права, може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.

продолжение

--PAGE_BREAK--10. Міжнародні протоки і міжнародні канали

Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шляхів. Протока — це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою.

Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Якщо виходити з критерію їх використання лише для судноплавства однієї держави, то таких проток, очевидно, не існує. Але навіть тоді, коли протока використовується для проходження суден декількома або багатьма державами, це також не надає ій статусу міжнародного.

Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є:

а)розташування протоки на світових морських
шляхах;

б)її інтенсивне використання протягом досить
тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма
державами;

в)така протока повинна з'єднувати морські просто
ри, що користуються статусом відкритого моря, і бути

/>або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами.

Доктрина міжнародного права давно визнає, що міжнародні протоки, на відміну від інших морських проток, являють собою окрему категорію.

Причому з різноманітних ознак міжнародних проток на перше місце висувався критерій важливості для міжнародного судноплавства. У цьому відношенні датський юрист Е. Брюель особливо підкреслював, що інтерес до використання таких проток повинний бути загальним.

Конвенція ООН з морського права 1982 року встановила такі види проток, використовуваних для міжнародного судноплавства:

а)протоки між одною частиною відкритого моря або
економічної зони, у котрих будь-які судна користуються
правом безперешкодного транзитного проходу з метою
безперервного і швидкого проходу або прольоту через
протоку (Баб-ель-Мандебська, Гібралтарська, Дрейка, Ла-
Манш, Магелланова, Па-де-Кале, Сингапурська і ін.);

б)протоки між островом і континентальною части
ною прибережної держави, у котрих застосовується
право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу
в територіальні і внутрішні води;

в)протоки між одним районом відкритого моря і
територіальним морем держави, у котрих також засто
совується право мирного проходу;

г)протоки, правовий режим яких регулюється спе
ціальними міжнародними угодами (Чорноморські прото
ки, Балтійські протоки і т.д.).

Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відповідно до загальних принципів міжнародного права, що випливають із положень статей 34 — 36 Конвенції з морського права 1982 року, у протоках забезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що гра-ничать із протокою, не повинні перешкоджати транзитному проходженню або прольоту над протоками мор-

562

ських і повітряних суден інших держав і повинні відповідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу.

Водночас держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлювати правила щодо:

безпеки судноплавства;

запобігання забруднення із суден;

недопущення рибальства;

навантаження і розвантаження товарів, посадки і
висадки осіб у порушення митних, фіскальних, санітар
них або імміграційних правил і т.п.

Розглянемо коротко правовий режим найбільш важливих міжнародних проток.

Географічно Чорноморські протоки не існують. Під Чорноморськими протоками розуміють Босфор, Дарданелли і з'єднуюче їхнє Мармурове море. Через ці протоки здійснюється вихід із Чорного моря в Середземне, і тому вони є важливими морськими шляхами для держав, розташованих у басейні Чорного моря. Найважливіше значення мають Чорноморські протоки і для України, що має міцний торговий флот, яка веде інтенсивну торгівлю через свої морські порти і що надає їх для торгівлі іншим країнам. Крім того, Україна має і військово-морський флот, а також ряд військово-морських баз, що здатні у своїй сукупності впливати на політичну і військову обстановку в Чорному і Середземному морях.

Береги проток належать одній державі — Туреччині, тому в минулому від її рішень залежав їхній правовий статус. Спочатку, після захоплення в 1453 році Туреччина закрила протоки, і Чорне море стало внутрішнім морем однієї цієї держави. Але в результаті історичних змін у військово-політичному становищі Туреччини в наступні сторіччя статус проток змінювався, хоча й у цьому сторіччі, наприклад, під час Бал-

продолжение
--PAGE_BREAK--

563

/>канської війни 1912-1913 років протоки об'являлися закритими.

Конвенція про протоки, що була укладена 20 липня 1936 року у швейцарському місті Монтре, діє дотепер, «признаючи і підтверджуючи принцип свободи проходу і мореплавання в Протоках».

Конвенція встановлює два режими: режим плавання для торгових суден і режим для воєнних суден.

У мирний час торгові судна користуються правом повної свободи проходу вдень і вночі, незалежно від прапора і вантажу. При цьому виключається виконання яких-небудь формальностей, за винятком санітарного огляду під час входження в протоку, що проводиться відповідно до міжнародних санітарних правил, як удень, так і вночі з максимально можливою швидкістю. Лоцманська проводка через протоку і користування буксирними суднами є необов'язковими. При проходженні протоками здійснюється уплата зборів за проходження. Крім того, за проходження із кожної нетто-тонни Туреччиною стягаються санітарний і маяковий збори. Ці положення зберігають силу і під час війни, якщо Туреччина не є в ній воюючою стороною. Деякі обмеження можуть бути введені у випадку війни, коли Туреччина є воюючою стороною. Але і тоді торгові судна, що належать країні, яка не знаходиться в стані війни з Туреччиною, будуть як і раніше користуватися правом вільного проходу, за умови, що вони сприяють противникові. Проте ці судна повинні будуть проходити через протоки вдень і тільки за вказаним владою маршрутом. Це ж стосується випадків, коли Туреччина опинилася б під загрозою війни.

Правовий режим, установлений конвенцією 1936 року для військових кораблів, у свою чергу, підрозділяється на режим для кораблів чорноморських і нечорномор-ських держав. Для останніх установлюються визначені обмеження.

Невеликі військові і допоміжні судна незалежно від прапора проходять протоки вдень, при цьому про майбутнє проходження уряд Туреччини за дипломатичнимии

564

каналами повинен бути попереджений: нечорноморсь-кими державами за 15 днів, чорноморськими — за 8 днів. Лінійні лінкори чорноморських держав і кораблі, прирівняні до них, тоннажем понад 15 тис. тонн проходять через протоки по одному, у супроводі не більше двох міноносців.

Тільки підводні човни чорноморських держав проходять через протоки поодинці, вдень і в надводному стані, із метою повернення на свої бази після ремонту на верфях, розташованих поза Чорним морем, або у разі їх купівлі за межами Чорного моря. Туреччина сповіщається про це заздалегідь.

Військові судна нечорноморських держав, до яких можуть бути віднесені тільки легкі надводні кораблі тоннажністю до 10 тис. тонн або які мають калібр снарядів до 203 мм, проходять загонами не більш як 9 кораблів.

По духу конвенції нечорноморські держави не можуть проводити через протоки кораблі з ядерною зброєю, тому що вона за міцністю незрівнянна зі снарядами калібру 203 мм. Загальний тоннаж усього загону при транзиті протоками не може перевищувати 15 тис. тонн. Загальний тоннаж суден нечорноморських держав, що перебувають у Чорному морі, не може перевищувати 30 тис. тонн, а час їхнього перебування — 21 день. Зазначений тоннаж у виняткових випадках може бути доведений до 45 тис. тонн. У випадку, якщо Туреччина опиниться в стані війни або під загрозою військових дій, вона може призупинити або обмежити проходження через протоки військових кораблів.

Конвенція встановила порядок польотів над протоками: нерегулярні польоти вимагають попередження за три дні, регулярні — загальне повідомлення про дати польотів.

Гібралтарська протока є природним водним шляхом, що з'єднує Середземне море й Атлантичний океан. Вона розташована між південним краєм Піренейського півострова Європи і північно-західної частини Африки. Особлива важливість цього морського шляху обумовлена тим, що на акваторію Середземного моря вихо-

565

дять береги 20 європейських і африканських країн, що мають потужні торговий і військовий флоти. Гібралтарська протока має довжину 59 км, ширину — від 14 до 44 км. Територія протоки контролюється трьома значними портами: Гібралтаром (належить Великобританії), Альхесірасом (Іспанія) і Танжером (Марокко). Гібралтарська протока омиває береги двох континентів: Європейського й Африканського. З африканської сторони на береги Гібралтару виходить Марокко, із європейської — Іспанія. Сам же Гібралтарський півострів як і раніше є колонією Великобританії. Це було встановлено статтею 10 Утрехтського договору від 13 липня 1713 року між Великобританією й Іспанією, відповідно до якої Іспанія уступила «короні Великобританії в повну і нероздільну власність місто і замок Гібралтар разом із портом, укріпленнями і фортами, до них належними». У березні 1980 року Іспанія ввела в дію ордонанс про нейтральне судноплавство по протоці. Він не містив яких-небудь обмежень для плавання з метою транзиту між Середземним морем і Атлантичним океаном, передбачаючи, що для нейтральних суден протока залишається вільною за умови, що їхні документи і вантаж будуть «перебувати у доброму порядку». У підписаній в квітні 1904 року спільній англо-французькій декларації цими державами, які суперничають у протоці, була підтверджена свобода судноплавства по протоці. У жовтні 1904 року до цієї декларації приєдналася й Іспанія. Згодом Франція, Іспанія і Великобританія в єдиному документі, прийнятому в листопаді 1912 року, підтвердили свободу судноплавства в Гібралтарі. Після набуття незалежності, 26 травня 1956 року Марокко підписало Договір із Францією, яким визнало себе правонаступником договорів Франції, у тому числі і щодо Гібралтару. Тим самим усі прибережні й інші заінтересовані держави підтвердили право безперешкодного плавання в протоці.

Під Балтійськими протоками мають на увазі три протоки, що забезпечують вихід із Балтійського в Північне море й Атлантичний океан. Це Великий Бельт — 115 км (найглибший і найширший, і тому названий

продолжение
--PAGE_BREAK--

566

«великим»); Малий Вельт, що має найбільшу протяжність (125 км); і Зунд — найкоротший за своєю протяжністю (102 км).

Води Великого і Малого Бельтів перекриваються територіальними водами Данії, а води Зунда — територіальними водами Данії і Швеції.

Відповідно до Актів про збройний нейтралітет 1780 і 1800 років Балтійське море було оголошено закритим морем, у тому смислі, що прибалтійські держави вправі приймати стосовно нього необхідні міри для недопущення на морі і його берегах воєнних дій або насильства. Тому протоки були закриті для військових суден неприбережних держав. За Копенгагенським трактатом від 14 березня 1857 року, укладеним між Данією, Росією й іншими 14 заінтересованими державами й таким, що не втратив сили дотепер, Данія відмовилася від усіх мит і зборів за проходження через протоки, отримавши від учасників угоди замість того компенсацію розміром ЗО 476 325 риксдалерів. Майже третину цієї суми виплатила Росія. Трактат відміняв стягування мит і зборів і містив формули, що проголошували свободу судноплавства по протоках.

Згодом, правда, Данія неодноразово в односторонньому порядку вводила різноманітні обмежувальні правила і вимоги, що дотепер не признаються законними світовим співтовариством. До них належать, наприклад, правила про запит, обмеження кількості військових кораблів, введені в 1951 році, нормативний акт, що надає право міністру оборони Данії змінювати умови проходу через протоки і прольоту над ними, прийнятий у 1976 році.

Протоки Ла-Манш і Па-де Кале, як називають їх французи, відокремлюють берега Франції від берегів Великобританії. Англійці, незважаючи на те, що це протоки, називають їх Англійським і Дуврським каналами. До прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року судноплавство в протоках регламентувалося загальними принципами міжнародного права щодо свободи судноплавства. Правом транзитного проходу в протоках

567

/>/>користувалися торгові судна і військові кораблі будь-якої держави. В даний час аналогічний порядок регламентований нормами Конвенції.

Магелланова протока є однією з найбільш протяжних міжнародних проток. Вона розташовується між південним краєм Південної Америки й архіпелагом Вогняна Земля і з'єднує, Атлантичний і Тихий океани. її довжина складає 575 км, найменша ширина — 2,2 км. Правовий статус протоки визначався взаємовідносинами Чилі й Аргентини, що ще в 1873 році у відповідь на запит Великобританії визнали свободу судноплавства по протоці, а 23 липня 1881 року в Буенос-Айресі (Аргентина) уклали двосторонній договір, у статті 5 якого проголошена свобода судноплавства по протоці і її нейтралізації «на вічні часи». Договір між Аргентиною і Чилі від 10 грудня 1941 року скасував нейтралізацію каналу і передбачив тільки свободу судноплавства по ньому для плавання торгових і воєнних суден усіх держав.

Свобода судноплавства і транзитного проходження в Малаккській, і Сингапурській протоках проголошена в заяві урядів Індонезії і Малайзії від 16 листопада 1971 року, хоча до цього робилися спроби заперечити міжнародний характер цих проток. Таку ж позицію займав Сінгапур. Водночас ці держави особливо занепокоєнні в зв'язку зі зростаючими потоками сирої нафти, перевезеної через протоки, і вживають заходів зі зберігання екологічної безпеки в них.

Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію

568

відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави.

Принципи правового режиму міжнародних каналів:

—повага суверенних прав власника каналу і невтру
чання в його внутрішні справи;

свобода судноплавства каналом для суден усіх
держав без будь-якої дискримінації;

обов'язок користувача додержуватися норм між
народного права і національного законодавства держа
ви-власниці каналу.

Режим судноплавства більшостю каналів характеризується такими основними рисами:

канали в мирний час відкриті для всіх невійсько
вих суден і військових кораблів усіх держав;

адміністрації каналу попередньо повідомляється
назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на
судно (у більшості каналів обмежується проходження
суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена
сплата зборів;

установлюються правила проходження каналу.

У воєнний час воюючим державам у каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, вантажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; стосовно території каналу забороняється блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року.

Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Кільський канал і деякі інші.

Суецький канал відкриває шлях з Індійського океану в Середземне море через Баб-ель-Мандебську протоку і Червоне море, прокладений по території Єгипту.

Археологічні розкопки, проведені в Єгипті в середині XX сторіччя, дозволили дізнатися, що перше поєднання Червоного моря з Нілом і Середземним морем за допомогою прориття каналу належить ще до XIV сторіччя до нашої ери до епохи фараона Рамзеса II.

569

/>Канал, що проривається час від часу і постійно заноситься пісками, за всіх часів мав величезне значення як в економіці, так і в політиці регіону.

Фірман правителя Єгипту Саїда-паши 1855 року надав Загальній компанії морського Суецького каналу, заснованій французом Ф. Лесепсом, право на прориття каналу і його наступну експлуатацію протягом 99 років, після чого територія каналу й усі його споруди повинні були перейти під суверенітет і у власність Єгипту.

Будівництво каналу почалося в квітні 1859 року і завершилося його відкриттям 17 листопада 1869 року. Протяжність каналу — 161 км, ширина — від 120 до 318 м. На каналі відсутні шлюзи.

Канал створювався в колоніальні часи і його статус із 1880 року визначався режимом міжнародної концесії. Він довгий час належав Загальній компанії морського Суецького каналу, що фактично була англо-фран-цузьким підприємством із Правлінням в Олександрії і юридичним місцезнаходженням в Парижі.

Всіма справами концесії відала вища рада Компанії Суецького каналу, що складається з 33 директорів, хоча фактичним хазяїном каналу і прилягаючої до нього з обох берегів території була Великобританія, що у 1875 році, скупивши акції єгипетського хедива (правителя Єгипту), стала володаркою пакета 44% акцій. Основні прибутки компанії складалися з достатньо високого мита, стягнутого із кожної тонни вантажу, що провозиться, і плати за проїзд із пасажирів.

У 1888 році в Константинополі представниками 9 держав (Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Голландією, Італією, Іспанією, Росією, Туреччиною і Францією) була підписана конвенція, що передбачала вільне плавання по каналі комерційних суден і військових кораблів усіх держав у будь-який час, у тому числі й у воєнний. Відповідно до Конвенції до каналу ніколи не повинно застосовуватися право блокади. У воєнний час не допускається ніяких ворожих дій ні в межах власне каналу, ні в межах трьох морських миль від його вхідних портів. Військові кораблі воюючих дер-

жав повинні проходити через канал без зволікання і не затримуватися в портах Суец і Порт-Саїд більше 24 годин. Між виходом із цих портів військових суден воюючих держав повинно пройти не менше 24 годин. У липні 1956 року президент Єгипту Гамаль Абдель Насер видав указ про націоналізацію Компанії Суецького каналу з передачею всього майна, усіх прав і обов'язків Єгипту. Після цього відбувся ряд драматичних подій — рішення Єгипту, спровокувало проти нього збройну агресію Великобританії, Франції й Ізраїлю, що була успішно відбита лише завдяки ефективній допомозі і підтримці з боку СРСР. У цей період канал продовжував функціонувати. Проте, зробивши для себе певні висновки з цих подій, 24 квітня 1957 року Єгипет проголосив обов'язковість для себе букви і духу Константинополь-скої конвенції, рішучість забезпечувати і підтримувати вільне і безперервне судноплавство.

Тільки в 1967-1976 роках Суецький канал був закритий у зв'язку з окупацією його території й ушкодженнями, отриманими в ході єгипетсько-ізраїльського конфлікту. У повному обсязі він початків функціонувати після укладання єгипетсько-ізраїльського мирного договору 1979 року.

Панамський канал розташований у найбільш вузькій частині Центральної Америки, що з'єднує Північну і Південну Америку. Канал з'єднує порти Атлантичного узбережжя (Кристобаль, Колон) і Тихого океану (Панама, Бальбоа). Панамський канал має довжину 81,6 км (штучне озеро Гатун і 65, 2 км власне каналу). Ширина каналу від 150 до 300 м, він має на своєму протязі 12 шлюзів. Будувався канал із 1881 по 1914 роки, перший океанський корабель пройшов по ньому 3 серпня 1914 року, хоча офіційно він був відкритий тільки в 1920 році.

У будівництві такого каналу були насамперед зацікавлені Сполучені Штати, що за Хей-Паунсефотському договором 1901 року, скориставшись скрутним становищем Великобританії в період англо-бурської війни, одержали територію Панамського каналу у своє повне засту-

570

571

/>пництво. Територія каналу, що одержала міжнародно-правовий статус, об'являлася нейтральною, гарантувався вільний прохід через канал військових і торгових суден усіх держав, як у мирний, так і у воєнний час.

У 1902 році СІЛА, погрожуючи будівництвом альтернативного каналу на території Нікарагуа, за 40 млн. доларів викупили у французів концесію на будівництво Панамського каналу. В результаті пошуку різноманітних варіантів прокладки водного шляху в 1903 році США одержали від Колумбії смугу землі шириною 10 миль за одноразову плату в 10 млн. доларів і щорічні платежі по 250 тис. доларів протягом 100 років. Але через якийсь час, у тому ж 1903 року, 12 серпня, провінція, по території якої проходив канал, не без втручання США, оголосила себе незалежною державою Панамою, котру 13 листопада відразу ж визнали США. Через три дні США уклали з Панамою договір, відповідно до якого Сполученим Штатам давалося право необмеженого контролю над зоною каналу на вічні часи. Канал був оголошений недоторканним і вільним для доступу в будь-який час суднам усіх країн.

Суверенітет Панами над каналом був відновлений за Договором про Панамський канал від 7 вересня 1977 року, яким скасовувалися всі старі угоди щодо каналу, хоча до 1979 року територія всієї зони Панамського каналу знаходилася під юрисдикцією США, а потім відповідно до договору стала управлятися спеціальною змішаною американо-панамською комісією. Водночас СІНА зберігали на термін до 31 грудня 1999 року право регулювання транзиту через канал, як і ряд інших прав. Другим Договором про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу і Протоколом до нього, від того ж числа, проголошувалося, що канал буде відкритим для мирного транзиту суден усіх країн на умовах повної рівності і недискримінації.

З 1 січня 2000 року над Панамським каналом цілком відновлений суверенітет Панами.

Кільський(Північно-Германський) канал з'єднує Балтійське і Північне море, прорізаючи по території ФРН

півострів Ютландію, і має своєю основною задачею забезпечення більш спокійного, ніж у Північному морі, плавання між гирлом Ельби в Північному морі і Кіль-скою бухтою на Балтиці. Протяжність каналу, відкритого в 1895 році, складає 98,7 км. На каналі діє система шлюзів. В даний час канал знаходиться під повною юрисдикцією ФРН.

До кінця Першої світової війни канал був внутрішнім водним шляхом Німеччини, оскільки цілком розташований на її території. На Версальскій мирній конференції був установлений режим каналу на принципах, що застосовувалися до режиму Суецького каналу. Хоча під час Другої світової війни Німеччина, по суті, скасувала свободу плавання каналом, після закінчення війни цей режим був відновлений, але яких-небудь нормативних розпоряджень з цього приводу немає.

Це ж стосується одного із найбільш коротких європейських каналів — Коринфського (довжина 6,3 км), що з'єднує Іонічне й Егейське моря, цілком проходячи по території Греції, і одного із самих значних штучних водних шляхів — Берегового каналу в США (біля 900 км), що з'єднує Бостон і Бофорт. Сайменсъкий канал з'єднує озеро Сайма і Фінську затоку (довжина 55 морських миль). Канал був зданий в оренду Фінляндії Радянським Союзом у 1962 році терміном на 50 років.

Всі ці канали є невід'ємною частиною державної території відповідного суб'єкта міжнародного права. Плавання по цих каналах, як і по Кільському каналу, визначається загальними нормами міжнародного права, що проголошують свободу судноплавства.

продолжение
--PAGE_BREAK--11. Води держав-архіпелагів (води архіпелагу)

Питання про правовий статус вод архіпелагу — морських вод, що з'єднують сухопутні території держав, розташованих винятково на островах, виникло й актуалізувалося в 60-і роки XX сторіччя в зв'язку з тенден-

572

573

/>цією, що намітилася, ряду держав-архіпелагів в односторонньому порядку підпорядкувати ці води своєму контролю на шкоду традиційній практиці використання таких вод для цілей іноземного судноплавства, рибальства, прольоту літаків, прокладки кабелів і т.д. Оскільки ці води історично мали статус відкритого моря, у наявності була неправомірна спроба підриву загальновизнаних свобод відкритого моря.

Нормативне регулювання вод, що оточують держа-ви-архіпелаги, відбулося на III Конференції з морського права. До цього при визначенні меж територіального суверенітету розрізнення між континентальною й острівною державою не провадилося. У статті 46 Конвенції ООН з морського права 1982 року дане визначення держави-архіпелагу, тобто держави, розташованої на архіпелазі: ця держава, що складається з одного або більше архіпелагів і може включати також інші острови. Архіпелаг же означає групу островів, включаючи частини островів, що з'єднують їхні води й інші природні утворення, що настільки тісно взаємозалежні, що такі острови, води й інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються такими.

Термін «архіпелаг» має свою давню історію. У період панування Венеції в східному Середземномор'ї архіпелагом іменували простір між Балканським півостровом і Малою Азією, що усіяний дрібними і середніми островами. Згодом так стали іменувати море, усіяне островами, а потім — групи островів, що лежать недалеко один від одного й утворюють деяку цілісність.

Слід зазначити, що ще до 111-й Конференції з морського права ряд держав, здійснюючи радикальні заходи до захисту своєї самобутності, оголосили себе держа-вами-архіпелагами. Так вчинили в 1957 році Індонезія, у 1961 році — Філіппіни, у 1970 році — Маврикій та ін.

Це призвело до того, що свою територію держави-архіпелаги обмежували методом прямих вихідних ліній, замикаючи їх навколо всього архіпелагу. Таке стано-

вище, як відзначалося, призвело до загрози інтересам інших країн, оскільки створювало в міжострівних водах архіпелагу режим внутрішніх морських вод, — як правило, там, де проходили шляхи інтенсивного торгового судноплавства.

Конвенція 1982 року створила умови для усунення протиріч між острівними державами і всіма іншими користувачами моря, уточнивши і наново визначивши цілий ряд понять.

Так, об'єктом міжнародно-правової регламентації явилися води архипелагуе — морські простори держав-архіпелагів, обмежені прямими вихідними лініями, що з'єднують найбільш видатні точки найбільш віддалених островів і рифів архіпелагу, що осихає. У межі таких вихідних ліній включаються головні острови; і район, у якому співвідношення між площею водної поверхні і площею суші, включаючи атоли, складає від 1:1 до 9:1. Довжина таких вихідних ліній не повинна перевищувати 100 морських миль, проте припускається, що до 3% від загального числа вихідних ліній, що замикають будь-який архіпелаг, можуть перевищувати цю довжину до максимальної довжини в 5 морських миль. При проведенні таких вихідних ліній не припускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу.

Таким чином, для створення нормальних умов морського судноплавства в статті 47 Конвенції не було заборонене проведення прямих вихідних ліній (їх іменують прямими вихідними лініями архіпелагу), хоча цей документ і встановив деякі особливості їх проведення. Крім того, держава-архіпелаг належним чином публікує карти з зображенням вихідних ліній архіпелагу такого масштабу, що є прийнятним для точного встановлення їхнього стану, або переліки їхніх географічних координат і здає на зберігання копію кожної такої карти або переліку Генеральному секретарю ООН.

Результатом такого підходу явилося таке: води архіпелагів набули статусу не внутрішніх морських вод,

574

575

/>/>а, по суті, територіального моря, із правом мирного проходу через них, як і правом прольоту над ними.

У відповідності зі статтею 53 Конвенції держава-ар-хіпелаг управі встановлювати морські і повітряні коридори з метою «безперервного і швидкого проходу іноземних суден… і прольоту іноземних літальних апаратів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановила таких коридорів, то для забезпечення безперешкодного проходження (прольоту) через води архіпелагу (або над ними) можуть бути обрані шляхи, звичайно використовувані для міжнародного судноплавства (польотів).

Встановлений конвенцією статус вод архіпелагу одночасно не відміняє існуючі угоди і традиційні права на рибальство й існуючі підводні кабелі.

продолжение

--PAGE_BREAK--Література:

Анцелевич Г.А., Высоцкий А.Ф., Демиденко В.В.,
Щипцов А.А. Современное морское право и практика
его применения Украиной. — К., 1995.

Высоцкий А.Ф. Морской регионализм.— К., 1986.

Коломбос Д. Международное морское право. — М.,

1975.

4.Курс международного морского права. В 7 т.

Т.5. — М., 1992.

Лазарев М.И. Теоретические вопросы современ
ного международного права. — М., 1983.

Международное морское право /Отв. ред. И.П.
Блищенко. —М., 1988.

7.Молодцов СВ. Международное морское право. —

М., 1987.

Мировой океан и международное право /Отв. ред.
А.П. Мовчан, А. Янков. — М., 1986.

Очерки международного морского права /Отв. ред.
В.М. Корецкий, Г.И. Тункин. — М., 1962.

Розділ 15

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

1. Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.

Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі

/>об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни внесли також праці різних вчених в галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».

продолжение
--PAGE_BREAK--

Процес укладання договорів про норми ведення війни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».

Серед учених, які віддають перевагу «праву війни», Ф.Ф. Мартене, котрий дійшов висновку, що: «Право війни в об'єктивному значенні є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М.Таубе під правом війни розуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючими...». Ф.Бербер вважає, що під правом війни у вузькому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, що міжнародне право покладає на учасників війни щодо засобів подолання, перемоги, придушення, перетворення в беззахисного противника, і о утворює справжню мету війни. Перазич визначає да-у систему норм як «сукупність правових правил, що регулюють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Е.А. Ко-ровін писав, що право війни є обмеження і регламентація воєнного насильства. Дуже об'ємне визначення пропонує Кожевников Ф.1., який думає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести і, наприклад, правила про порядок дипломатичного захисту інтересів воюючих на території противника, що, як думається, усе ж є неправильним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним,

578

579

/>який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії).

Але деякі автори, наприклад М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосування сили, а право її заперечує. Крім того, термін «право війни» традиційно застосовувався до війн між суверенними державами, а зараз, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває даних змін. Вживати замість «право війни» поняття «міжнародне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його думку, зміст цього терміну полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільного населення».

У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослідник Д. Биндшедлер-Робер думає, що продовжувати використовувати даний термін визначення цієї системи норм цілком обгрунтовано. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах котрих можливо застосування сили для поразки супротивника.

Для захисту застосування цього терміна можна сказати, що він може бути збережений у визначенні даної галузі права, якщо розуміти «закон» як загальне правило, якого повинні дотримуватися в подібних ситуаціях. Що ж стосується особливої юридичної чинності, котрою дійсно володіють закони, то цілком логічно, що дана сфера має особливу потребу в тому, щоб діючі в ній настанови відрізнялися категоричністю і непорушністю.

Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». У той же час існує ряд учених, які дотримуються точки зору, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для визначення галузі міжнародного права, що регулює співробітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких входять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі

даного співробітництва знаходяться права людини. Навряд чи дана думка може претендувати на бездоганність.

Авторів, що не розділяють даної точки зору, можна умовно розділити на три групи. Одна з них досліджує міжнародне гуманітарне право в широкому значенні цього поняття. Так, наприклад, В.Мбатна вважає, що міжнародне гуманітарне право містить у собі право збройних конфліктів, права людини та міжнародно-правові норми про обмеження застосування деяких видів зброї і роззброювання. Ж.Пикте під міжнародним гуманітарним правом у широкому значенні (або, як він його інакше називає правом гуманності) розуміє «сукупність чинних звичаєвих і конвенційних норм, що забезпечують повагу людської особистості та її розвиток». М.Курсье визначає його як «сукупність норм і принципів, покликаних у будь-який час і при будь-яких обставинах гарантувати основні права і riflHqcTi окремої людини». І.П. Блищенко й О.Н. Хлестов, даючи комплексну характеристику цієї галузі, розуміють під міжнародним гуманітарним правом сукупність міжнародно-правових норм, що визначають співробітництво держав в галузі прав і свобод людини, режим дотримання прав і свобод людини в мирний час, і сукупність міжнародно-правових норм, що визначають режим дотримання елементарних прав і свобод людини під час збройного конфлікту.

Друга група авторів, як вважається, визначає міжнародне гуманітарне право досить вузько. Так, А. Роберт-сон думає, що воно є лише частиною, галуззю «прав людини», а самі права людини складають основу гуманітарного права. X. Фрик розуміє під міжнародним гуманітарним правом сукупність юридичних норм, спрямованих на «забезпечення мінімуму прав захисту пораненим і хворим, військовополоненим і цивільним особам, які вибули зі строю або таким, які не беруть участі у воєнних діях». Визначають його і як «сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між воюючими і нейтральними сторонами з метою макси-

580

581

мального зменшення жорстокості війни, забезпечення поваги прав людини та її природної гідності».

Третя група авторів думає, що міжнародне гуманітарне право складається з двох частин — «права Гааги» (права війни) і «Права Женеви» (власне гуманітарного права) — і діє воно лише тільки в період збройних конфліктів, критикуючи тим самим авторів, які вважають, що воно діє й у мирний час. Так, А.Рандельцхофер вважає, що у власному значенні слова міжнародне гуманітарне право — «це сукупність норм, закріплених у Гаазьких (1907 рік), Женевських (1949 рік) конвенціях і Гаазькій конвенції, 1954 року, без поділу їх на які-не-будь частини». О. Кимминіх вважає, що і «право Женеви» і «право Гааги» є складовими частинами міжнародного гуманітарного права, тому що останнє теж випливає з ідеї гуманності. Ж. Вете під міжнародним гуманітарним правом розуміє «загальновизнані міжнародно-правові положення, що забезпечують повагу прав особистості та діють відповідно до вимог підтримки суспільного порядку або воєнної необхідністі». Він також поділяє його на «право Гааги» і «право Женеви», розуміючи під першим «частину норм, що регламентують ведення воєнних дій і засоби ведення війни», а під другим — «частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і цивільного населення у випадку збройних конфліктів».

Представники цього напрямку в науці сходяться в думці, що «право Гааги» регулює:

а)права й обов'язки воюючих;

б)обмеження воюючих у виборі засобів і методів
нанесення шкоди противникові (засобів і методів
ведення війни);

в)обмеження насильства, не обумовленого воєн
ною необхідністю.

«Право Женеви», у свою чергу, охороняє в період збройних конфліктів:

а)поранених і хворих, які вийшли із строю;

б)осіб, які потерпіли аварію корабля на морі;

в)військовополонених, цивільне населення;

г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участь

у бойових діях.

Торкаючись офіційного закріплення терміна «міжнародне гуманітарне право» і, відповідно, дефініції даної галузі права, слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяльності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права, наводиться система міжнародного права, у якій в якості самостійної галузі виділяється «право збройних конфліктів». Водночас, конференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іменувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосовуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Протоколах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також уживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Є також визначення, дане Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, відповідно до якого під міжнародним гуманітарним правом розуміються такі міжнародні правила, договірні або засновані на звичаях, що:

а)спеціально спрямовані на вирішення гуманітар
них завдань, що виникають безпосередньо в резуль
таті збройного конфлікту міжнародного і неміжна-
родного характеру; і

б)які з міркувань гуманного характеру обмежу
ють права сторін, що знаходяться в конфлікті, виби
рати методи і засоби ведення війни; або

в)захищають осіб і майно, яким нанесена або може
бути нанесена шкода конфліктом.

Відповідно до положень Статуту ООН і відповідно до основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право припускає можливість правомірного застосування збройних сил (са-

582

583

продолжение

--PAGE_BREAK--I

/>мооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють, і т.д.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль.

З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

про заборону бомбардувань із повітряних куль;

про заборону користуватися артилерійськими
снарядами, єдиною метою яких є поширення задуш
ливих і шкідливих газів;

про заборону застосування куль, що розверта
ються або сплющуються в людському тілі.

У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

про відкриття воєнних дій;

про закони і звичаї сухопутної війни;

про права й обов'язки нейтральних держав і
осіб у випадку сухопутної і морської війни;

про стан ворожих торгових суден на початку
воєнних дій;

про перетворення торгових суден у судна воєнні;

про встановлення підводних автоматичних мін,
що вибухають від зіткнення;

про бомбардування морськими силами під час
війни;

про застосування до морської війни початків
Женевської конвенції;

про деякі обмеження в користуванні правом
захоплення в морській війні;

про заснування Міжнародної призової палати;

про права й обов'язки нейтральних держав у
разі морської війни.

Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і декларації 1899 року.

У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни.

У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і ряд інших документів.

У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених.

Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвенцій, спрямованих на заборону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього.

1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Пра-

584

585

ва Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, із складу збройних сил на морі; в) конвенції про поводження з військовополоненими; г) конвенції про захист цивільного населення під час війни.

До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

Конвенції підлягають дотриманню «при будь-
яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно
бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні
порушення цього положення повинні бути криміна
льно карані.

Конвенції підлягають застосуванню не тільки
у разі оголошеної війни, але і при збройних конфлік
тах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а

також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, залишаються пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання «приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні.

Зазначеними конвенціями особам, які протегую-
ються, присвоюються права, від яких вони не можуть
відмовитися. Такі особи мають також право просити
про допомогу державу-покровительку (нейтральна
держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє
і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних
норм на території однієї зі сторін, представляючи
інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна
виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні
цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного
Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допо
могою укладання угоди з державою, що у результаті
воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі
дій, не допускаються.

Конвенції підлягають застосуванню в співробіт
ництві і під спостереженням держави-покровитель-
ки або організації, що її заміняє, і яка переслідує
гуманні цілі.

У разі розбіжностей щодо тлумачення і за
стосування конвенції держава-покровителька або
організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні
цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони
можуть запропонувати організувати зустріч пред
ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін по
винно бути проведене розслідування будь-якого
порушення конвенції, яке припускається. Якщо
між сторонами не буде досягнуто згоди про поря
док виробництва такого розслідування, сторони
повинні призначити третейського суддю, що вирі
шить процедурне питання.

586

587

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.

Всі неурегульовані конвенціями справи підля
гають вирішенню на підставі загальних принципів
цих конвенцій.

Забороняються засоби відплати проти осіб і об'
єктів, що перебувають під заступництвом відповідно
до конвенцій.

Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб,
яким протегують, зобов'язані розумно застосовува
ти конвенції.

На честь Швейцарії встановлюється емблема у
вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості від
мітного знака захисту жертв війни, що представляє
собою зворотні кольори швейцарського прапора.
Поряд із цим допускається також зображення за
мість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Чер
воного Лева на білому фоні. Зловживання цими ем
блемами є карним.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних напрямках:

а)запобігання збройним конфліктам;

б)правове становище держав, що беруть участь і
не беруть участь у конфлікті;

в)обмеження засобів і методів ведення війни, за
борона їхньої модернізації;

г)захист прав людини в період збройних конфлік
тів;

д)забезпечення відповідальності за порушення
норм міжнародного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права):

588

гуманізація збройних конфліктів;

обмеження воюючих у виборі методів і засобів
ведення війни;

міжнародно-правовий захист жертв війни;

охорона цивільних об'єктів і культурних ціннос
тей;

захист інтересів нейтральних держав;

сполучення воєнної необхідності і підтримка сус
пільного порядку з повагою до людини;

заборона заподіювати противнику шкоди, нероз
мірної із метою війни — знищення або ослаблення його
воєнної мощі та ін.

Особливе значення має питання про застосування нових засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мар-тенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких базується і сучасне право збройних конфліктів, як-от:

589

а)вона лежить в основі всіх принципів права зброй
них конфліктів і слугує фундаментом для вироблен
ня нових норм цієї галузі міжнародного права;

б)закріплює основні ідеї, якими повинні керува
тися воюючі держави і «командуючі військами» при
застосуванні законів і звичаїв ведення війни;

в)заповнює прогалини в правовому регулюванні
збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою
вуздечкою» у випадках відсутності правових наста
нов у конкретних нормах міжнародного права.
Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове ре
гулювання збройних конфліктів торкається питань по
чатку війни, її ведення, методів і засобів, становища во
юючого і мирного населення і закінчення війни.

2. Види збройних конфліктів

Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову характеристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе значення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Встановлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не переслідує мету фізичного знищення його збройних сил.

Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного населення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, у більшості своїй не є війною в міжнародному значенні цього поняття.

Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 19^9 року міжнародними збройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнарод-

продолжение
--PAGE_BREAK--І

ного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

а)держави;

б)нації і народності, що борються за свою неза
лежність;

в)міжнародні організації, що здійснюють колек
тивні збройні заходи для підтримання миру і між
народного правопорядку.

Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:

а)застосування зброї й участь у конфлікті зброй
них сил, включаючи поліцейські підрозділи;

б)колективний характер виступів. Дії, що зумов
люють обстановку внутрішньої напруженості, внут
рішні заворушення, не можуть вважатися конфлік
тами, що розглядаються;

в)певний ступінь організованості повстанців і на
явність органів, відповідальних за їхні дії;

г)тривалість і безперервність конфлікту. Окремі
спорадичні виступи погано організованих груп не
можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж
народного характеру;

ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

590

591

/>Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони:

а)мають свою організацію;

б)мають на чолі відповідальні за їхню поведінку
органи;

в)установили свою владу на частиною території
держави;

г)додержуються у своїх діях «законів і звичаїв
війни».

Як раніше відзначалося, визнання повстанців «воюючою стороною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції», їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають зброй-

592

ні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.), а також для припинення військового протиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.

продолжение

--PAGE_BREAK--3. Початок війни і його правові наслідки. Театр війни

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:

шляхом звернення до власного народу;

шляхом звернення до народу або уряду держави-
супротивника;

шляхом звернення до світового співтовариства.

Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою,

593

/>що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:

а)вторгнення або напад збройних сил держави на
територію інших держав, або будь-яка воєнна окупа
ція, який би тимчасовий характер вона не носила,
що є результатом такого вторгнення або нападу, або
будь-яка з застосуванням сили анексія території
іншої держави або частини її;

б)бомбардування збройними силами держави те
риторії іншої держави або застосування будь-якої
зброї державою проти території іншої держави;

в)блокада портів або берегів держави збройними
силами іншої держави;

г)напад збройними силами держави на сухопутні,
морські або повітряні сили або морські і повітряні
флоти іншої держави;

д)застосування збройних сил однієї держави, що
знаходяться на території іншої держави за згодою з
державою, що приймає, з порушенням умов, передба
чених в угоді, або будь-яке продовження їхнього пе
ребування на такій території після припинення дії
угоди та ін.

Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ведення війни неоголошеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності, але і так званий casus belli (привід для війни) — безпосередній формальний привід, що веде до

594

виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослідників вважають, що події навколо німецької радіостанції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясувалося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спровокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни.

Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтральним країнам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Конституція України містить механізм такої процедури — відповідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення оголошує стан війни.

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують власне воєнні дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін певних правових наслідків:

—між державами припиняються дипломатичні і кон
сульські відносини (дипломатичному і консульському
персоналу забезпечуються захист і можливість безпе
решкодно залишити територію противника). На час
збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави
на території іншої представляє зазвичай нейтральна дер
жава, що має дипломатичні відносини з обома воюючи
ми сторонами;

—перестають застосовуватися багато норм міжна
родного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, при
пиняють дію двосторонні політичні, економічні, куль
турні угоди між воюючими державами. Багатосторонні
договори (наприклад, із питань зв'язку, транспорту, тран
зиту та ін.) припиняються;

595

/>/>починають діяти міжнародні норми, прийняті спе
ціально для періоду збройного конфлікту (союзні дого
вори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори
стосовно правил ведення війни, причому останні не мо
жуть бути денонсовані і т.п.);

припиняються і забороняються економічні, торго
ві, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і
фізичними особами воюючої сторони;

—майно, що є власністю ворожої держави (крім
майна дипломатичних представництв і консульських
установ), підлягає конфіскації;

—торгові судна воюючих, що знаходяться до почат
ку війни у ворожих портах, повинні залишити порт про
тивника (для цього встановлюється розумний термін
для вільного виходу з територіальних вод держави-су-
противника — індульт, після закінчення котрого такі
судна підлягають реквізиції і затримці до закінчення
війни незалежно від їхньої приналежності (державі,
приватним компаніям або особам); військові кораблі
підлягають обов'язковій реквізиції;

до громадян ворожої держави може бути засто
сований спеціальний режим (обмеження пересування,
примусове поселення у відведених владою місцях, ін
тернування та ін.);

власні громадяни діляться на мирне населення і
збройні сили.

Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни — це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.

Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний.

Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.

Забороняється використовувати в якості театру війни нейтралізованні території, територію нейтральних

596

держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції — 1954 року зосереджені культурні цінності.

продолжение

--PAGE_BREAK--4. Учасники збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

воюючі (комбатанти);

ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти).
Комбатанти — це особи, які входять до складу

збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для

597

самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:

особовий склад регулярних збройних сил;

ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не
вхідні до складу регулярних збройних сил;

особовий склад рухів опору і партизанських фор
мувань;

особи, які надають допомогу збройним силам, але
участі в бойових діях не приймають;

члени екіпажів торгових суден і цивільних літа
ків, які надають допомогу воюючим;

населення, що при наближенні противника взяло
ся за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотри
мується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам:

а)мати на чолі особу, відповідальну за своїх під
порядкованих;

б)мати визначений і видимий здалеку знак від
мінності;

в)відкрито носити зброю;

г)додержуватися у своїх діях законів і звичаїв
війни.

У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів):

а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа);

598

б)носять знаки відмінності (на відміну від воєн
них комбатантів, що носять воєнну форму, погони,
емблеми, партизани в основному носять цивільний
одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра
дянські партизани в період Другої світової війни
носили червону стрічку на головному уборі);

в)відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового
протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій
1949 року конкретизує це положення: партизани
повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн
ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо
дитися на очах у противника в ході розгортання в
бойові порядки, що передує початку нападу, у якому
вони повинні взяти участь;

г)дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.

Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил своєї держави.

Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі

599

для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак най-манства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, що шириться, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця:

він спеціально завербований на місці або за кор
доном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;

він фактично приймає безпосередню участь у во
єнних діях;

він бере участь у воєнних діях, керуючись голов
ним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому
дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що
знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що
істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачува
ну комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять
в особовий склад збройних сил даної сторони;

він не є ні громадянином сторони, що знаходиться
в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території,
контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;

не входить в особовий склад збройних сил сторо
ни, що знаходиться в конфлікті;

—і не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.

Відповідно до статті 63іКримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.

5. Обмеження засобів і методів ведення війни

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань —

600

601

продолжение
--PAGE_BREAK--j

був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни:

вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька де
кларація про скасування використання вибухових і за
пальних куль 1868 року);

кулі, що розвертаються або сплющуються в люд
ському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати
кулі, що легко розвертаються або сплющуються в люд
ському тілі, 1899 року);

отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція
1907 року);

задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси
(Женевський протокол про заборону застосування на
війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бак
теріологічних засобів 1925 року);

біологічна зброя (Конвенція про заборону розроб
лення, виробництва і накопичення запасів бактеріоло
гічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищен
ня 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);

засоби впливу на природне середовище, що мають
широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйна
ції, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій дер
жаві (Конвенція про заборону військового або будь-якого
іншого ворожого використання засобів впливу на при
родне середовище 1977 року);

будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесен
ні ушкоджень осколками, що не виявляються в людсь
кому тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості

держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування запальної зброї (Протокол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів

602

603

604

605

допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами.

Використання авіації з погляду міжнародного права признається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п.

Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:

зрадницьки вбивати або ранити мирне населення
або супротивника;

вбивати або ранити супротивника, що здався і
склав зброю;

повідомляти тому, хто обороняється, що у разі
опору пощади нікому не буде;

незаконно користуватися парламентерським пра
пором або прапором держави (нейтральної), що не бере
участь у війні, прапором або знаками Червоного Хрес
та та ін.;

примушувати громадян ворожої сторони брати
участь у військових діях проти своєї держави;

геноцид під час війни;

убивство парламентера й осіб, які його супровод
жують (трубача, сурмача, барабанщика);

атака, бомбардування або знищення санітарних
установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, сані
тарного персоналу;

винищування або захоплення ворожої власності,
крім випадків військової необхідності;

606

бомбардування незахищених міст, портів, селищ,
жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не ви
користовуваних у воєнних цілях;

знищення культурних цінностей, історичних та
інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє
використання для забезпечення успіху у воєнних діях;

—деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий протокол І 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни: «Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віроломство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'язання, що вселяють довіру противнику, але зумисне порушувані для одержання воєнної переваги.

Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких хитрощів є: використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєнна хитрість у період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному праву.

продолжение

--PAGE_BREAK--6. Ведення морської війни,

Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєн-

607

/>ні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню.

До морської війни зазвичай застосовуються загальні правила сухопутної війни, у тому числі і правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але тут є і ряд суттєвих відмінностей: наприклад, дозволене захоплення майна торгових суден нейтральних держав, у випадках, якщо буде доведено, що вони перевозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами. Є особливості в правилах для підводних човнів, проведення бомбардувань, встановлення мін, морської блокади та ін.

З 1856 року міжнародним правом у Декларації про морську війну було заборонене каперство, тобто перетворення торгових суден у військові, при якому власник торгового судна одержував каперське свідоцтво і на свій страх і ризик, піднявши військовий прапор, нападав у морі на військові судна противника. Слід зазначити, що каперство частіше усього носило характер піратства, тому що власник торгового судна використовував каперське свідоцтво для грабування торгових суден противника і нейтральних держав, що перевозять для нього вантажі.

За сучасним міжнародним правом озброєння торгових суден припустимо тільки у воєнний час, при цьому озброєне торгове судно не перетворюється у військовий корабель і не користується правом ведення воєнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.

На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних військових кораблів. Воєнна діяльність підводних човнів спеціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 року (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбачають, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні співвідноситися з нормами, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його в якості призу. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і близькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується.

Застосування морської мінної зброї VIII Гаазька конвенція 1907 року (Україна не бере участь у Конвенції) дозволяє при дотриманні таких правил. Забороняється ставити міни:

а)не закріплені на якорях (за винятком тих, що
стають безпечними через час після того, як той, хто
їх поставить, утратить над ними контроль);

б)якірні, що залишаються небезпечними і після
відриву їх від своїх мінрепів;

в)біля берегів противника, із єдиною метою —
зашкодити торговому судноплавству.
Конвенція 1907 року зобов'язує всіх держав-учас-

ниць вживати заходів для забезпечення безпеки торгового судноплавства, вказувати в «Сповіщеннях мореплавцям» небезпечні від мін райони і повідомляти про них іншим державам дипломатичним шляхом. По закінченні будь-якої війни всі держави зобов'язуються обмінюватися відомостями про виставлені міни, мінні поля, передавати карти мінних полів, проводити тралення і знищення мін.

Допустимою з погляду міжнародного права є морська блокада.

608

609

Морська блокада — це система дій військово-морських сил і авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море.

Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначеним вимогам, закріпленим у Декларації про збройний нейтралітет 1780 року, Паризькій декларації про морську війну 1856 року і Лондонській декларації про право морської війни 1909 року (Декларація 1909 року в силу не вступила, але її положення воюючі сторони приймають до відома).

Насамперед блокада повинна бути публічно оголошена державою, що блокує, з указівкою дати початку блокади району, що блокується, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних держав.

Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Покаранням за спробу прориву блокади можуть бути захоплення або конфіскація судна і/або вантажу або знищення судна-блокадопроривача.

Здійснення блокади не повинно перешкоджати таким гуманним діям, як доставляння в порт, що блокується, посилок із ліками, одягом і продовольством для дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей, за умови, що цим правом не зловживають. Крім цього, блокада повинна бути безпристрасною, тобто рівною стосовно всіх суден. Блокада, здійснювана державою-агресором, завжди протиправна.

Блокада припиняється у випадку її зняття державою, що блокує, знищення сил блокуюючих або неможливості забезпечити її ефективний характер.

У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо вона здійснюється в порядку самооборони по статті 51 Статуту ООН або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі статті 42 Статуту ООН.

У міжнародному праві існує інститут морської (воєнної) контрабанди, пов'язаний із порушенням правил перевезення певних вантажів у період морської війни.

Воєнною контрабандою признаються вантажі нейтральних власників або противника на суднах нейтральних держав, котрі воююча сторона забороняє доставля-

610

ти своєму противникові. Згідно з Лондонською конвенцією 1909 року воєнна контрабанда поділяється на:

а)абсолютну (предмети і матеріали, що слугують
винятково для воєнних цілей, наприклад зброя, боє
припаси, військове обмундирування);

б)умовну (предмети і матеріали, що можуть слу
гувати як для воєнних, так і для мирних цілей,
наприклад медикаменти і медичне устаткування, про
дукти харчування).

Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і знищенню, якщо судно, що її перевозить, слідує у ворожий порт. Умовна контрабанда підлягає захопленню якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У противному випадку захоплюється і судно, що перевозить його.

У війні на морі існує інститут призів, пов'язаьий із морською (воєнною) контрабандою, та інститут трофеїв.

Призом є будь-яке торгове судно противника поза залежністю від характеру того, що перевозиться, і вантажу. Таке судно може бути захоплено. Не підлягають захопленню невеликі рибальські судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові і філантропічні доручен я, а також судна, що вийшли в море до оголошення вій? л. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям і літальним апаратам.

Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт. Законність захоплення може бути оскаржена в призовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види таких судів: портовий і вищий призовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним, судно і вантаж підлягають поверненню, а безпідставно знищені — компенсації.

Трофеї — це захоплені під час морської війні військові кораблі противника і цінності, що знаходяться на

611

них. Трофеї переходять у власність держави, що захопила їх.

Бомбардування з моря військових об'єктів є законним методом ведення війни. Але бомбардування з моря незахищених об'єктів, портів, міст, селищ або будівель забороняється при всіх обставинах.

продолжение
--PAGE_BREAK--7. Режим воєнного полону

Режим воєнного полону регламентований IV Гаазькою конвенцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року. Відповідно до Женевської Конвенції військовополоненими вважаються такі особи, які потрапили під владу неприятеля:

а)особовий склад збройних сил, ополчення і добро
вольчих загонів, що входять до складу збройних сил;

б)особовий склад партизанських загонів;

в)особовий склад збройних сил, що підпорядко
вується уряду, не визнаному державою, що тримає в
полоні;

г)воєнні кореспонденти, постачальники, інші осо
би, які слідують за збройними силами;

ґ) члени екіпажу торгового флоту і цивільної авіації;

є) населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни. Військовополонений знаходиться в полоні у держави, а не армії, що полонила його. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Ці положення повинні виключити помсту солдатові за те, що він воював проти армії, що полонила його.

Кожний військовополонений при його допиті зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер.

Держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими. Військовополонені не можуть

бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть застосовуватися репресалії. Військовополонені повинні бути захищені від насильства і залякування, їм забезпечується повага особистості та честі.

Держава, що захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Військовополонені розміщаються в спеціальних таборах, начальниками яких повинні бути офіцери держави, що тримає в полоні, а самі табори повинні забезпечити повну гарантію таким особам щодо гігієни, збереження здоров'я і попередження епідемій. Табори повинні розташовуватися вдалині від районів бойових дій і мати чітко розрізнювані з повітря позначення з латинських букв PW або PG. Військовополоненим може бути також заборонено виходити за встановлену межу табору.

Військовополонені забезпечуються помешканням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. До них повинен допускатися медичний і духовний персонал. У полоні зберігається носіння знаків відмінності.

Військовополоненим повинна забезпечуватися можливість працювати, з оплатою за цінами, що існують в місці розташування табору. Примушувати до праці забороняється. Офіцерський склад до робіт не залучається. За унтер-офіцерами залишене право здійснювати нагляд за веденням робіт. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних (наприклад, видалення мін) або принизливих роботах. У процесі роботи повинні дотримуватися вимоги техніки безпеки. Військовополоненим повинні бути дозволені зносини з зовнішнім світом. їм забезпечується також право подачі скарги владі держави, що тримає їх у полоні.

Військовополонені зобов'язані підпорядковуватися законам держави, що тримає в полоні, що має право застосовувати судові і дисциплінарні стягнення за проступки. Проте стягнення може бути накладено тільки один раз за одну провину. Заброняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному покаранню.

612

613

/>Військовополоненим дозволено відправляти релігійні обряди.

Не пізніше тижня після прибуття в табір військовополоненому повинно бути надане право послати лист родині й у Центральне довідкове агентство у справах військовополонених, що установлюється у нейтральній країні для збору і передачі на батьківщину відомостей про осіб, які утримуються в полоні. Військовополоненим слід надавати можливість одержувати листи і листівки, індивідуальні і колективні посилки.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються і репатріюються (повертаються на батьківщину), їм повинні бути повернуті гроші і цінності, узяті на збереження при полоненні.

8. Режим воєнної окупації

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вірність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направлених проти їхньої країни, давати відомості про її армію. Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Стосовно цивільних осіб забороняється:

а)чинити будь-які акти насильства, залякування
або образи;

б)застосовувати примусові заходи, фізичного або
морального порядку, зокрема, із метою одержання ві
домостей;

в)застосовувати катування, тілесні покарання, ме
дичні досліди і т.п.;

г)застосовувати колективні покарання;

д)захоплювати заручників;

є) депортувати цивільне населення з окупованої

території.

Іноземцям, які виявилися на території, що окупується, забезпечується право її покинути можливо в короткий час.

Таким чином, воєнна окупація — це міжнародно-правовий режим, при якому:

а)збройні сили однієї держави тимчасово займа
ють і удержують територію ворожої держави;

б)окупант здійснює функції воєнного контролю і
цивільного управління шляхом установлення нових
норм права;

в)продовжується стан війни між державою, що
окупується, й державою, що окупує;

г)суверенітет стосовно окупованої території не
переходить до окупанта і він не вправі цілком лік
відувати стару систему права;

д)міждержавні відносини на окупованій терито
рії регулюються нормами міжнародного гуманітар
ного права;

є) після закінчення війни відносини з приводу окупації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.

продолжение

--PAGE_BREAK--9. Захист цивільних об'єктів і культурних цінностей під час збройних конфліктів

У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють цивільні і військові об'єкти.

614

615

Відповідно до положень міжнародних норм, військові об'єкти — це ті об'єкти, що у силу свого розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії і руйнацію, захоплення або нейтралізація яких при існуючих обставинах дає явну військову перевагу.

Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними. До них належать:

а)житла, споруди, засоби транспорту, використо
вувані цивільним населенням;

б)місця, використовувані винятково цивільним
населенням (притулки, лікарні та ін.);

в)джерела водопостачання, греблі, дамби, електро
станції і т.п.

Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами військового нападу.

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року передбачає додаткові заходи із захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу). До них належать:

а)пам'ятники архітектури, мистецтва, історії, ру
кописи, книги, картини та ін.;

б)музеї, бібліотеки, архіви і т.п.;

в)центри, у яких є значна кількість культурних
цінностей.

Стосовно культурних цінностей забороняється: піддавати їх нападу або знищенню; робити культурні об'єкти об'єктом репресалій; вивозити їх за кордон, приводити в непридатність і т.п.

10. Нейтралітет у війні

Нейтралітет у війні — це особливий правовий статус держави, що не бере участь у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам. Нейтралітет на практиці виявляється як принцип безпристрасності, за яким нейтральна держава не повинна від-

давати перевагу жодній з воюючих держав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій. У міжнародному праві розрізняють:

постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року,
Австрія з 1955 року та ін.);

евентуальний нейтралітет (у даній війні);

нейтралітет у силу договору між відповідними
державами.

Права й обов'язки нейтральних держав закріплені в нормах V Гаазької конвенції про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 року.

Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборону, повинні виконувати правила нейтралітету. Так, постійно нейтральні держави не повинні в мирний час входити у воєнні блоки; надавати свою територію для іноземних військових баз або формування військових загонів воюючих; допускати передачу воюючим техніки і боєприпасів. При порушенні цих правил воюючі держави можуть вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій.

Водночас нейтральні держави мають право: відбивати силою спроби порушити статус нейтралітету; надавати свою територію для утримання поранених; дозволяти заходження у свої порти санітарних суден воюючих держав і т.д.

Воюючі не вправі здійснювати на нейтральній території й у нейтральних водах які-небудь дії, що порушують нейтралітет. Заборонено перетворювати нейтральні порти і води в бази для морських операцій. Прохід через територіальні води нейтральних держав воєнних суден воюючих держав не вважається порушенням нейтралітету. Але не можна користуватися територіальними водами, портами і рейдами для збільшення воєнного потенціалу збройних сил воюючих.

Воєнні судна воюючих можуть одержати доступ у порти нейтральної держави на термін не більш 24 годин для усунення наслідків аварії, для поповнення запасів продовольства, але не для збільшення бойової моці.

616

617

Число таких кораблів не повинно перевищувати трьох одиниць. Повторне постачання продовольством і паливом не може мати місця раніше, ніж через три місяця. При цьому встановлюється інтервал між заходженнями кораблів різних воюючих держав у 24 години.

Повітряний простір над територією нейтральної держави недоторканний для військових літаків воюючих держав.

продолжение

--PAGE_BREAK--11. Закінчення війни і його міжнародно-правові наслідки

Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них.

Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті).

Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим.

Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення — добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.

Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання.

Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція — це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем.

Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році).

Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів).

На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції.

Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року).

У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють.

З припиненням стану війни для воюючих держав:

перестають діяти багато договорів воєнного часу,
у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили
угоди, що нормалізують відносини між державами;

установлюються нормальні мирні відносини, у тому
числі і дипломатичні;

відновляється дія раніше укладених міжнарод
них договорів і укладаються нові договори;

повертаються усі військовополонені;

провадиться репатріація цивільного населення;

здійснюється виведення окупаційних військ;

передаються карти мінних полів для їхнього тра
лення і знищення мін;

наступає політична і матеріальна відповідальність
винної держави і кримінальної відповідальності голов
них воєнних злочинців;

618

619

/>— приймаються гарантії для недопущення війни в майбутньому (денацифікація, розділ військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітаризація переможених держав).

Для нейтральних держав — припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, — ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюються безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п.

Література:

Арцибасов И. Л., Егоров С.А. Вооруженный кон
фликт: право, политика, дипломатия. — М., 1989.

Баймуратов М. Гараджаев Д., Международное гумани
тарное право и его имплементация в законодательство
Украины. //Юридический вестник.— 1998.— № 4.

Блищенко И.П. Обычное оружие и международ
ное право. — М., 1984.

Кукушкина А. В… Действие норм международ
ного права в период вооруженных конфликтов // Го
сударство и право. — 1994.— № 1.

Курс международного права. В 7 т. Т. 6. — М.,
1992.

Международное морское право: Справочник / Под
ред. Г.С. Горшкова. — М., 1985.

Полторак А.И., Савинский Л.И. Вооруженные кон
фликты и международное право. — М., 1976.

Пустогаров В.В. Международное гуманитарное
право. — М., 1997.

Тиунов О.И. Международное гуманитарное пра
во. — М., 1999.

10.Фуркало В.В. Международная защита граждан
ского населения в условиях вооруженных конфлик
тов. — Киев, 1986.

продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ 16

МІЖНАРОДНЕ ПОВІТРЯНЕ І КОСМІЧНЕ ПРАВО

1. Поняття і джерела міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право — це галузь сучасного міжнародного права, що регулює міжнародні польоти повітряних апаратів (суден) тієї або іншої національної (державної) приналежності.

Тим часом у вітчизняній доктрині міжнародного права запропоноване значне число визначень міжнародного повітряного права, що суттєво відрізняються одне від одного. Наведемо для порівняння два таких визначення. Так, у двотомнику «Міжнародне повітряне право» 1980 року видання говориться, що міжнародне повітряне право, яке є галуззю міжнародного права, «являє собою систему норм, що регулюють відносини між державами в зв'язку з використанням повітряного простору з метою здійснення міжнародних повітряних сполучень і забезпечення їхньої безпеки». У «Курсі міжнародного права» у семи томах міститься наступне визначення: «Міжнародне повітряне право — це частина міжнародного права, що представляє собою систему норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права в зв'язку з використанням повітряного простору цивільною авіацією». Водночас, підкреслюється далі, велика група норм міжнародного повітряного права

620

621

/>пов'язана з регулюванням міжнародних польотів як таких, незалежно від того, із якими цілями вони здійснюються. Це призвело до формування в міжнародному повітряному праві особливого інституту «міжнародних польотів», отже, вказівка у визначенні цієї галузі міжнародного права на регламентацію відносин у зв'язку з використанням повітряного простору цивільною авіацією характеризує її предмет і сутність більш чітко.

Слід мати на увазі, що цивільна авіація держави використовує повітряний простір цієї держави для перевезення пасажирів і вантажів насамперед в межах її території, що, природно, не є і не може бути предметом міжнародно-правового регулювання. Лише міжнародні польоти породжують потребу в такому регулюванні. Повернемося тепер до визначення міжнародного повітряного права, запропонованого на початку цієї глави, і дамо йому етимологічну характеристику. Насамперед саме найменування «міжнародне повітряне право» визначає питання про просторову сферу його застосування. Мова йде про простір, що має юридичний статус повітряного простору. Нагадаємо при цьому ще раз, що точної межі між повітряним і космічним просторами не встановлено. Трудність такого встановлення пояснюється, зокрема, тим, що апарати «Шаттл» або «Буран» здійснюють політ як у космічному просторі, так і (особливо при приземленні) у повітряному просторі. Інакше кажучи, при цьому вступають у дію як космічне, так і міжнародне повітряне право.

Далі, слід враховувати юридичну неоднорідність повітряного простору. Виходячи з правового статусу повітряного простору, можна стверджувати, що його статус у міжнародному праві є двояким: з одного боку — це частина простору, є інтегральною частиною конкретної держави, з іншого боку — це простори, що знаходяться за межами державної території.

Таким чином, частина його, розташована над сухопутною і водною територією держави, включаючи її територіальне море, є невід'ємною частиною території, що знаходиться під суверенітетом держави, де їй належить виняткова юрисдикція стосовно всіх фізичних і юри-

дичних осіб та інших об'єднань, що знаходяться в межах її території, із належним урахуванням її відповідних міжнародних зобов'язань.

Інша ж частина повітряного простору, розташована над відкритим морем і Антарктикою, є недержавною, міжнародною територією з усіма юридичними наслідками, що випливають звідси.

Отже, юридичний статус державного повітряного простору полягає в тому, що він знаходиться під суверенітетом держави, тобто в його межах діє виняткова юрисдикція певної держави. Держава самостійно і вільно встановлює його правовий режим з урахуванням своїх міжнародних зобов'язань, що випливають із підписаних нею міжнародних договорів або інших джерел міжнародних зобов'язань.

Юридичний же статус міжнародного повітряного простору полягає в його непідпорядкованості суверенітету певної держави, тобто у відсутності в його просторових межах виняткової юрисдикції будь-якої держави. Цей простір вільний для досліджень і використовується в мирних цілях усіма громадянами, будь-якими фізичними і юридичними особами, але з урахуванням міжнародних зобов'язань держав.

Тому в основі регулювання міжнародних польотів лежать два основні принципи: а) принцип повного і виняткового суверенітету держави над повітряним простором над його територією; б) принцип нерозповсюдження суверенітету держави на повітряний простір, розташований над недержавною, міжнародною територією.

Відповідно, правовий режим повітряного простору держави встановлюється її внутрішнім правом з урахуванням міжнародних зобов'язань держави відповідно до загальних (універсальних), багатосторонніх або двосторонніх угод, учасницею яких вона є, а іноді відповідно до односторонніх юридичних актів держави, визнаних іншими державами, яких вони стосуються. Правовий режим недержавного, міжнародного повітряного простору установлюється винятково міжнародним правом. У його основі свобода польотів над такими просторами, підтверджена, зокрема, Конвенцією ООН з морського права 1982

622

623

року і здійснювана відповідно до умов цієї Конвенції й інших норм міжнародного права.

Вищевикладені принципові початки мають на увазі міжнародно-правове регулювання міжнародних польотів відповідно до запропонованого визначення галузі міжнародного повітряного права. Тому наступним підлягаючим характеристиці терміном є термін «міжнародний політ». Основне джерело сучасного повітряного права — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року (Чиказька конвенція) містить визначення терміна «міжнародне повітряне сполучення», як означаюче повітряне сполучення, здійснюване через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави (стаття 96).

Відповідно більш короткий і більш кращий термін «міжнародний політ» — це політ через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави. Інакше кажучи, це політ з території однієї держави на територію іншої або інших держав. Саме такі міжнародні польоти і потребують регулювання і регулюються міжнародним повітряним правом.

Нарешті, оскільки міжнародне повітряне право регулює взаємовідносини між державами з приводу здійснення їх національними повітряними апаратами (суднами) міжнародних польотів, істотного значення набуває визначення національності повітряних суден, чому присвячений розділ III (статті 17-21) Чиказької конвенції. Відповідно до основних положень цього розділу повітряні судна мають національність тієї держави, у якій вони зареєстровані. Кожне повітряне судно, зайняте в міжнародній аеронавігації, має відповідні національні і реєстраційні знаки. Така суть сучасного міжнародного повітряного права відповідно до запропонованого його визначення.

продолжение

--PAGE_BREAK--2. Міжнародні польоти та їхнє правове регулювання

Важливість міжнародного повітряного простору, а також національного повітряного простору полягає в його

624

інтенсивному використанні в транспортних цілях, що об'єктивно потребує точної регламентації такої діяльності як на національному, так і міжнародному рівні й обумовлює розробку технічних вимог до неї.

На міжнародному рівні необхідно було регламентувати регулярні, транзитні польоти повітряних суден, спільні міжнародні польоти з території однієї на територію іншої держави, із транзитом через територію третьої держави або без такого з використанням міжнародного повітряного простору.

У цих цілях у 1944 році в Чикаго була укладена Конвенція про міжнародну цивільну авіацію і створена універсальна міжнародна міжурядова організація — Міжнародної цивільної авіації (ІКАО).

Мета і завдання цієї організації — регламентація міжнародних польотів цивільних повітряних суден у міжнародному і національному повітряному просторах із метою забезпечення їхньої ефективності і безпеки.

Чиказька конвенція поклала початок формуванню нової галузі міжнародного права — міжнародного повітряного права — сукупності і системи норм, що регулюють діяльність міжнародної цивільної авіації. Але міжнародне повітряне право — це і система міжнародно-правових норм, що регулюють, зокрема, правове положення національних фізичних і юридичних осіб, що займаються повітряними польотами, крім того, воно містить у собі визначені положення, що передбачають цивільно-правову відповідальність цих осіб.

У міжнародне повітряне право також входять різноманітні і численні настанови технічного характеру, що стосуються польотів повітряних суден і маршрутів таких польотів. Вони розробляються відповідно до передбаченої процедури, головним чином у рамках ІКАО, і стають обов'язковими для виконання в силу встановлюючої такий обов'язок міжнародно-правової норми.

Назвемо основні договори в сфері міжнародного повітряного права, прийняті під егідою ІКАО:

(1) Договори чиказької системи:

— Конвенція про міжнародну цивільну авіацію (Чикаго, 1944 рік);

625

/>—Статут міжнародної організації цивільної авіації
(Чикаго, 1944 рік);

—Угода про транзит міжнародними повітряними
лініями, «про дві свободи повітря» (Чикаго, 1944 рік);

—Про міжнародний повітряний транспорт, «про
п'ять свобод повітря» (1944 рік);

—Договір про відкрите небо 1992 року,

(2)Договори варшавської системи:

Конвенція для уніфікації деяких правил, що сто
суються міжнародних повітряних перевезень (Варша
ва, 1929 рік і Гаазький протокол до цієї конвенції
1955 року);

Конвенція про відповідальність авіаперевізника
на міжнародних лініях (Варшава, 1929 рік);

(3)Договори римської системи:

Конвенція про збитки, завдані іноземному повіт
ряному судну і третім особам на поверхні (Рим, 1952
рік);

Додатковий протокол до конвенції 1952 року (Рим,
1978 рік);

(4)Договори про незаконне втручання в діяльність
цивільної авіації:

Конвенція про злочини і деякі інші дії на борту
повітряного судна (Токіо, 1963 рік);

Конвенція про боротьбу з незаконним захоплен
ням повітряних суден (Гаага, 1970 рік);

Конвенція про боротьбу з незаконними актами,
спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Мон
реаль, 1971 рік і Додатковий протокол до неї 1978 року).

Відповідно до цих документів розроблені і застосовуються принципи міжнародного повітряного права:

свободи польотів у міжнародному повітряному
просторі;

поваги суверенітету держави над її повітряним
простором;

визнання національності судна на основі його ре
єстрації;

забезпечення безпеки міжнародних повітряних
сполучень;

626

захисту повітряних суден від актів незаконного
втручання;

відшкодування збитків, завданих повітряним суд
нам.

Оскільки основним джерелом сучасного міжнародного повітряного права є Чиказька конвенція 1944 року, необхідний її більш детальний аналіз.

Конвенція, відповідно до її заголовка, присвячується діяльності міжнародної цивільної авіації, але фактично її положення істотно ширше і стосуються здійснення будь-яких міжнародних польотів, а також будь-якої діяльності держав за межами їхньої національної юрисдикції, її учасниками є, за деякими винятками, усі держави світу.

Конвенція, відповідно до її статті 3, «застосовується тільки до цивільних повітряних суден і не застосовується до державних повітряних суден», якими є повітряні судна, використовувані на військовій, митній і поліцейській службах.

Але в той же час ніяке державне повітряне судно не здійснює польоту над територією іншої держави і не здійснює на ній посадки, крім як із дозволу, наданого спеціальною угодою або іншим чином, і відповідно до її умов.

Регулярні міжнародні повітряні сполучення (міжнародні польоти), регульовані Чиказькою конвенцією, не можуть здійснюватися над територією або на територію держави-учасниці інакше ніж зі спеціального дозволу або з іншої санкції цієї держави. Частіше усього такий дозвіл дається шляхом укладання відповідних міжнародних угод.

Проте держави-учасниці Конвенції погодилися, що повітряні судна інших держав, не зайняті в регулярних повітряних сполученнях, мають право при дотриманні положень Конвенції здійснювати польоти на їхню територію або транзитні безпосадочні польоти через їхню територію без одержання попереднього дозволу.

Конвенція також заснувала Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО), докладно визначивши у статті 44 її цілі і задачі. У їхньому числі:

627

забезпечувати безпечний і упорядкований розви
ток міжнародної цивільної авіації в усьому світі;

сприяти безпеці польотів у міжнародній аерона
вігації.

Забезпечення безпеки міжнародних польотів є однією з найголовніших цілей міжнародного повітряного права. Ця мета досягається шляхом розробки заходів, що стосуються технічної надійності авіаційної техніки, аеропортів та інших засобів, використовуваних у міжнародній аеронавігації, що входить до завдання ІКАО і складає зміст прийнятих нею регламентів, а також шляхом установлення правил і регламентів, що стосуються польотів і маневрування повітряних суден. Вона також досягається шляхом укладання міжнародних конвенцій з ініціативи ІКАО про незаконні акти, спрямовані проти безпеки повітряного судна і осіб або майна, які знаходяться на його борту.

Цьому слугують спеціальні конвенції профільного характеру: Конвенція про злочини і деякі інші акти, що чиняться на борту повітряних суден (Токійська конвенція 1963 року); Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (Гаазька конвенція 1970 року) і Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Монреальська конвенція 1971 року).

Мета забезпечення безпеки міжнародної повітряної аеронавігації досягається також організацією руху повітряних суден і управління їхніми польотами шляхом, зокрема, встановлення повітряних трас і коридорів, управління польотами за допомогою засобів повітряної аеронавігації. Над відкритим морем це завдання здійснюється органами ІКАО, а в межах державної території — відповідними національними службами.

Все це є втіленням зобов'язань держав, закріплених у статті 37 Чиказької конвенції, щодо співробітництва в забезпеченні максимально досяжної однаковості правил, стандартів, процедур у відношенні повітряних суден, персоналу, повітряних трас і допоміжних служб, з усіх питань, у котрих така однаковість буде сприяти аеронавігації й удосконалювати її.

продолжение
--PAGE_BREAK--І

Чиказька конвенція, а також двосторонні і багатосторонні угоди, що укладаються на її основі державами, регулюють, головним чином, регулярні міжнародні польоти цивільної авіації, здійснювані належним чином правочинними на це державою її національними авіапідприємствами для перевезення пасажирів, багажу, вантажів і пошти за встановлену плату, тобто в комерційних цілях. При цьому відповідно до чинних угод вони наділені наступними основними правами, іменованими також п'ятьма «свободами повітря»:

а)правом транзитного польоту без посадки на те
риторії держави, що надала таке право;

б)правом перевезення в іншу державу пасажи
рів, вантажу і пошти, узятих на борт у державі реєст
рації повітряного судна;

в)правом перевезення пасажирів, вантажу і пош
ти з території іншої держави в державу реєстрації
(національності) повітряного судна;

г)правом приймати на борт на території іншої
держави пасажирів, вантаж і пошту для перевезення
на територію третьої держави, а також правом висад
жувати пасажирів і вивантажувати вантажі і пошту
на території цієї другої держави, що слідують на
територію третьої держави;

д)правом посадки в ході транзитного польоту над
територією іншої держави на її території в некоме-
рційних цілях (для заправки паливом, виправлення
виниклих ушкоджень і т.п.).

Все це докладно регламентується відповідними міждержавними угодами.

Чиказька конвенція 1944 року містить спеціальну главу «Спори і невиконання зобов»язань». У ній передбачається, зокрема, що розбіжності між державами-учасницями, що стосуються тлумачення або застосування Конвенції та її Додатків, неурегульовані шляхом переговорів, на прохання будь-якої держави в спорі, підлягають вирішенню Радою ІКАО. Такі рішення Ради можуть бути оскаржені шляхом звернення до третейського суду (арбітражу), утвореного відповідно до положень Конвенції.

628

629

У цій главі також передбачені санкції стосовно авіа-підприємства, що не виконує відповідні рішення, і санкції стосовно держави, що не виконує зобов'язань, передбачених у даній главі Конвенції.

Такими є деякі основні положення сучасного міжнародного повітряного права відповідно до чинних міжнародних угод, що регулюють здійснення міжнародної аеронавігації.

Центральна така угода, учасниками якої є практично всі заінтересовані держави (більше 160 держав), — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, що заснувала ІКАО. Інтегральною частиною Конвенції є додатки до неї, що конкретизують і розвивають відповідні її положення. Нині число таких Додатків досяг-ло 17. Наведемо заголовки деяких із них:

Додаток 1. Вимога до особового складу цивільної авіації при видачі свідоцтв;

Додаток 2. Правила польотів;

Додаток 3. Метеорологія;

Додаток 6. Здійснення польотів;

Додаток 8. Льотна придатність повітряних суден;

Додаток 10. Радіонавігація і радіозв'язок;

Додаток 11. Служба управління повітряним рухом;

Додаток 14. Аеродроми.

Крім ІКАО, суттєву роль у справі становлення і розвитку міжнародного повітряного права грають Міжнародні регіональні авіаційні організації й органи, яких налічується нині біля чотирьох десятків. До найбільш важливих таких організацій належать, зокрема: Європейська конференція цивільної авіації, створена в 1954 році; Європейська організація із забезпечення безпеки навігації — Євроконтроль, утворена в 1960 році; Африканська комісія цивільної авіації, що виникла в 1969 році; Агентство із забезпечення безпеки аеронавігації в Африці і Мадагаскарі, засноване в 1959 році; Цет-ральноамериканська організація із обслуговування аеронавігації, заснована в 1960 році; Латиноамериканська комісія цивільної авіації, утворена в 1973 році; Рада цивільної авіації арабських держав, заснована у 1967 році.

630

Існує, крім того, значне число міжнародних неурядових організацій, покликаних сприяти співробітництву держав у справі забезпечення ефективної і безпечної міжнародної аеронавігації. У їхньому числі можна виділити такі наукові міжнародні організації, як Асоціація міжнародного права й Інститут міжнародного права, що неодноразово розглядали відповідні міжнародно-правові проблеми на своїх регулярних сесіях.

3. Міжнародне космічне право та його джерела

Слід вказати на те, що космічний простір, розташований у юридичному і фізичному смислі за межами земного повітряного простору що простирається в безкраїсть не маючи ніякої межі, не пристосований для життя і діяльності людини, а також ніяких інших живих істот, крім спеціальних апаратів і пристроїв, причому на обмежений час. Тому в даний час для держав немає сенсу оголошувати територіальні претензії на певні ділянки таких просторів.

У результаті такої обмеженої функціональності юридичний статус космічного простору з початку космічної діяльності склався як статус міжнародного простору, тобто простору, на який не поширюється суверенітет або юрисдикція будь-якої держави. Правовий режим космічного простору (практично в межах усієї сонячної системи) також типовий для міжнародного простору.

Міжнародне космічне право — галузь сучасного міжнародного права, що регулює діяльність держав з дослідження і використання космічного простору, що встановлює його правовий режим.

Потреба міжнародного правового регулювання космічної діяльності була породжена науково-технічним прогресом, що призвів до запуску Радянським Союзом 4 жовтня 1957 року першого штучного супутника Землі, що ознаменував початок освоєння людством космічного простору.

631

продолжение
--PAGE_BREAK--4. Основні принципи космічної діяльності

В основі міжнародного космічного права лежить принцип пов'язаної з дослідженням космосу діяльності і використання космічного простору, включаючи розташовані в межах сонячної системи небесні тіла.

Цей принцип має системний характер, і з нього можна виділити ряд інших принципів:

здійснення діяльності з дослідження і викорис
тання космосу і небесних тіл відповідно до принципів
міжнародного права;

свобода дослідження і використання космічного
простору і небесних тіл;

заборона національного присвоєння космічного
простору і небесних тіл;

часткова демілітаризація космічного простору і
повна демілітаризація небесних тіл;

збереження суверенних прав держав на космічні
об'єкти, що запускаються ними;

632

633

/>запобігання наслідків потенційно шкідливих екс
периментів у космічному просторі та на небесних тілах;

надання допомоги екіпажу космічного корабля у
разі аварії, лиха, вимушеної посадки;

сприяння міжнародному співробітництву в мир
ному дослідженні і використанні космічного простору
і небесних тіл;

міжнародна відповідальність держав за свою діяль
ність у космосі.

Зазначені принципи, що стосуються правового режиму космічного простору, передбачені Договором про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року. Деякі такі принципи були конкретизовані і розвинені в інших універсальних угодах, що згадувалися вище, зокрема, в Угоді про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року.

Відповідно до статті І Договору 1967 року дослідження і використання космічного простору здійснюються на благо й в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку. Він відкритий для дослідження і використання всіма державами без будь-якої дискримінації.

Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, відповідно до ст. II Договору не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими способами. Таким чином, чітко встановлюється, що космічний простір є недержавною, міжнародною територією (практично в межах Сонячної системи), правовий режим якої встановлюється відповідними положеннями міжнародного права. В основі такого режиму — положення про свободу дослідження і використання космічного простору всіма державами на благо й в інтересах усього людства. Результати космічної діяльності є загальним надбанням людства.

Далі в Договорі встановлюється, що норми космічного права є інтегральною частиною міжнародного права

в цілому і повинні застосовуватися з урахуванням інших його положень. Відповідно до статті III Договору, держави-учасниці (практично всі держави світу) здійснюють космічну діяльність «відповідно до міжнародного права, включаючи Статут Організації Об'єднаних Націй, в інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки і розвитку міжнародного співробітництва і порозуміння».

Для розвитку цього положення ст. IV Договору передбачає, що держави-учасниці «зобов'язуються не виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати зброю на небесних тілах і не розміщати таку зброю в космічному просторі яким-не-будь іншим чином».

Місяць та інші небесні тіла «використовуються всіма державами-учасницями Договору винятково в мирних цілях...».

Таким чином, одним із принципів космічного права є принцип демілітаризації космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, хоча це не настільки очевидно й загальновизнано, оскільки мають місце різноманітні тлумачення відповідних положень Договору, зокрема того, чи стосуються вони будь-яких видів зброї або тільки зброї масового знищення.

Наступний основоположний принцип космічного права — міжнародна відповідальність держави за будь-яку космічну діяльність, здійснювану під її керівництвом. Держави-учасниці Договору, говорить його стаття VI, несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами, або неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність проводилася відповідно до положень, що містяться в цьому договорі. У разі діяльності в космічному просторі міжнародної організації, відповідальність за виконання договору несуть, поряд із міжнародною організацією, також держави, що беруть участь у ній.

634

635

--PAGE_BREAK--

636

637

/>тір, зберігає юрисдикцію (владні правомочності) стосовно таких об'єктів, включаючи їхній екіпаж, під час перебування в космічному просторі. Тому реєстрація космічних об'єктів набуває дуже суттєвого значення.

З урахуванням цього була розроблена й укладена Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 року. Конвенція встановлює:

а)термін «держава, що запускає» означає: держа
ва, що здійснює або організує запуск космічного об'
єкта, і держава, із території котрої або з установок
якої здійснюється запуск космічного об'єкта;

б)термін «космічний об»єкт» включає складові
частини космічного об'єкта, а також засоби доставки
його і його частини;

в)термін «держава реєстрації» означає державу,
що запускає, у регістр якої занесений космічний об'
єкт у відповідності зі статтею II Конвенції.
Відповідно до цієї статті, коли «космічний об'єкт за
пускається на орбіту навколо Землі або далі в косміч
ний простір», держава, що запускає, реєструє цей космі
чний об'єкт шляхом запису у свій відповідний регістр
і інформує Генерального секретаря ООН про ведення
такого регістра.

Генеральний секретар ООН, у свою чергу, веде регістр, у який заноситься інформація, надана державою, що запускає.

Слід враховувати, що зазначені положення поширюються також на будь-яку міжурядову організацію, що здійснює космічну діяльність із дотриманням відповідних положень Конвенції, встановлених у її статті VII.

Угода про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах 1979 року містить важливі положення, що стосуються принципів космічної діяльності держав відповідно до Договору 1967 року. Угода оголошує небесні тіла та їхні природні ресурси «спільною спадщиною людства» і передбачає необхідність установити спеціальний режим експлуатації природних ресурсів Місяця й інших небесних тіл, коли «буде очевидним, що така експлуатація стане можливою найближчим часом».

У даній угоді також передбачено, що поверхня або надра Місяця, а також ділянки його поверхні або надр чи природні ресурси там, де вони знаходяться, не можуть бути власністю якоїсь держави, міжнародної міжурядової або неурядової організації або неурядової установи або будь-якої фізичної особи. Розміщення на поверхні Місяця або в її надрах персоналу, космічних апаратів, устаткування, установок, станцій і споруд, включаючи конструкції, нерозривно пов'язані з його поверхнею або надрами, не створює права власності на поверхню або надра Місяця або його ділянки.

У той же час Угода передбачає, що держави мають право при проведенні наукових досліджень збирати на Місяці й інших небесних тілах зразки мінеральних та інших речовин і вивозити їх відтіля. Такі зразки залишаються в розпорядженні тих держав, що забезпечили їхній збір, і можуть використовуватися ними для наукових цілей. Але бажаним є надання таких зразків у розпорядження інших заінтересованих держав і міжнародного наукового співтовариства для проведення наукових досліджень.

Дозволяється також використання мінеральних та інших речовин Місяця й інших небесних тіл для підтримки життєдіяльності експедицій.

Угода вимагає від держав уживати заходів для запобігання внесення несприятливих змін у навколишнє природне середовище Землі, як внаслідок доставки позаземної речовини, так і яким-небудь іншим шляхом.

Цій же меті слугують положення Конвенції про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року, що забороняють застосування будь-яких науково-технічних засобів, у тому числі і космічних, для впливу на погоду і клімат Землі, якщо такі засоби можуть викликати довгострокові руйнівні або згубні для природи наслідки.

Відповідно до Договору про принципи 1967 року держава, у регістр якої занесений об'єкт, запущений у космічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль над таким об'єктом і над будь-яким екіпажем цього об'єкта під час їхнього перебування в космічному просторі, у

638

639

/>/>тому числі і на небесному тілі. Це означає, зокрема, що юрисдикція держави запуску поширюється на екіпаж запущеного об'єкта незалежно від громадянської приналежності його членів.

Угода про врятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір 1968 року передбачає обов'язок кожної її сторони, що одержує відомості або виявляє, що екіпаж космічного корабля потерпів аварію, або знаходиться в стані лиха, чи здійснює вимушену або ненавмисну посадку на території, що знаходиться під її юрисдикцією, у відкритому морі або в будь-якому іншому місці, що не знаходиться під юрисдикцією якоїсь держави, негайно сповіщає про це владу, що здійснила запуск, або негайно сповіщає про це для загального відома, а також інформує про це Генерального секретаря ООН для тих же цілей.

Якщо екіпаж космічного корабля приземлився на територію даної сторони Угоди, вона негайно вживе всіх можливих заходів для його рятування і надання йому всієї необхідної допомоги. Екіпаж корабля повинний бути також у безпеці і негайно повернутий представникам влади, що здійснили запуск.

Якщо кожна сторона Угоди, яка одержує відомості або виявляє, що космічний об'єкт або його складові частини повернулися на Землю на територію, що знаходиться під її юрисдикцією або у відкритому морі, або в будь-якому іншому місці, вона інформує про це владу, що здійснила запуск, і Генерального секретаря ООН.

Кожна сторона, у межах юрисдикції якої виявлений космічний об'єкт або його складові частини, на прохання влади, що здійснила запуск, і з її допомогою, якщо її попросять, вживає таких заходів, які вона вважає практично здійсненними для рятування цього об'єкта або його складових частин.

Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, завдані космічними об'єктами, 1972 року встановлює, що держава, яка запускає, несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за збитки, завдані її космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті.

Якщо в будь-якому місці, крім поверхні Землі, космічному об'єкту однієї держави, що запускає, або особам чи майну на борту такого космічного об'єкта завдана шкода космічним об'єктом іншої держави, що запускає, то остання відповідає тільки в тому випадку, коли шкода завдана з її провини або з вини осіб, за яких вона відповідає.

Термін «шкода» у такому випадку означає позбавлення життя, тілесне ушкодження або інше ушкодження здоров'я чи знищення або ушкодження майна держав чи фізичних або юридичних осіб або майна міжнародних міжурядових організацій.

Термін «космічний об»єкт» охоплює складові частини космічного об'єкта, засоби його доставки, а також його частини.

Це лише деякі істотні положення відповідних загальних міжнародних договорів, що регулюють космічну діяльність, але з них уже стає ясним, наскільки складним і багатогранним є об'єкт правового регулювання міжнародного космічного права.

Слід зазначити, що як і раніше гострою і невиріше-ною є проблема договірного встановлення кордону між повітряним і космічним просторами.

Суттєві розбіжності існують між державами з приводу умов безпосереднього телевізійного віщання через супутники для населення держав, котрих це стосується, зокрема про умови захисту їхніх народів від спроб використовувати таке віщання з метою втручання у внутрішні справи держав, загострення взаємовідносин між ними. Дуже суттєві проблеми залишаються не до кінця вирішеними стосовно до правових принципів дистанційного зондування Землі з космосу, схваленого Генеральною Асамблеєю ООН у 1986 році, коли мова йде про таке зондування території іноземних держав. Ці принципи цілком не вирішують проблем заінтересованих іноземних держав, що стосуються невикористання даних про їхні природні ресурси всупереч їхнім законним правам і інтересам.

У 1975-1976.роках виникла дуже гостра проблема, що стосується правового регулювання умов викорис-

640

641

/>тання геостаціонарної орбіти, у зв'язку з тим, що група держав заявила про свої особливі права, аж до здійснення свого суверенітету, стосовно ділянок геостаціонарної орбіти, розташованих над їхніми територіями. Такі претензії екваторіальних країн були відкинені іншими державами, але в договірному порядку питання про геостаціонарну орбіту не урегульоване дотепер. Слід мати на увазі, що вище були позначені лише деякі проблеми, що потребують суттєвих колективних зусиль і багатостороннього співробітництва всіх держав із метою їхнього врегулювання на справедливій і взаємоприйнятній основі. Проте виникнення нових проблем очевидно, тому що

продолжение
--PAGE_BREAK--активний розвиток науково-технічних можливостей в освоєнні і використанні космічного простору об'єктивно потребує адекватного їм міжнародно-правового регулювання космічної діяльності.

Література:

Бордунов В.Д., Котов А.И., Малеев Ю.Н. Право
вое регулирование международных полетов гражданс
ких воздушных судов. — М., 1988.

Верещагин А.Н. Международное воздушное пра
во. — М., 1966.

Жуков Г.П. Космическое право. — М., 1966.

Колосов Ю.М., Сташевский С.Г. Борьба за мир
ный космос: правовые вопросы. — М., 1984.

Малеев Ю.Н. Международное воздушное право.
Вопросы теории и практики, — М., 1986.

Международное космическое право/Отв. ред.
А.С. Пирадов. — М., 1985.

Международное космическое право /Отв. ред.
Г.П. Жуков и Ю.М. Колосов. — М., 1999.

Розділ 17

МІЖНАРОДНЕ ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

Охорона навколишнього природного середовища належить до глобальних проблем виживання людської цивілізації. Тому навколишнє природне середовище виступає важливим об'єктом міжнародно-правового регулювання.

Під екологічним правом розуміють сукупність принципів і норм, що регулюють діяльність держав із запобігання й усунення шкоди різноманітного виду і з різноманітних джерел, що наноситься національним системам навколишнього природного середовища окреми • держав і системам навколишнього природного середовища, що знаходяться за межами національної юрисдикції.

Основними об'єктами міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища є суша, надра, Світовий океан, небесні тіла, повітряний простір, космічний простір, флора і фауна Землі, а також боротьба з основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища.

Основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища є промислові та хімічні відходи, ядерна зброя і складові матеріали, нафта і газ, транспортні засоби, діяльність людини (правомірна і неправомірна).

/>/>Існують наступні групи об'єктів міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища:

I.Все планетарне середовище (екосистема) Землі:

Світовий океан і його природні ресурси;

атмосферне повітря;

навколоземний космічний простір;

окремі представники тваринного і рослинного
світу;

унікальні природні комплекси;

частина прісноводних ресурсів, генетичний фонд
Землі (чорнозем).

II.Національні природні ресурси, що знаходяться під
юрисдикцією держави. У визначенні їхнього правового
статусу основну роль грають норми внутрішнього права.
Нарівні з цим у окремих об'єктах збільшується число
міжнародних договорів, що стосуються їхньої охорони.

ПІ. Міжнародні природні ресурси, що знаходяться за межами дії національної юрисдикції або які у процесі свого розвитку (природного циклу) виявляються на території інших держав.

Правовий режим охорони і використання цих ресурсів визначається нормами міжнародного права.

Ресурси діляться на дві групи:

Універсальні, які знаходяться в спільному корис
туванні всіх держав (наприклад, відкрите море, косміч
ний простір, Антарктика, морське дно за межами наці
ональної юрисдикції).

Багатонаціональні (що розділяються), котрі на

продолжение
--PAGE_BREAK--лежать двом або більше країнам чи використовуються
ними (наприклад, водні ресурси багатонаціональних рік,
популяції тварин, що мігрують, прикордонні природні
комплекси).

Джерела міжнародного екологічного права діляться на дві групи:

—міжнародні договори і

—міжнародні порядки.
Види міжнародних договорів:
а) універсальні:

—Конвенція про забруднення морів викиданням від
ходів та інших матеріалів 1972 року;

Конвенція про запобігання забруднення із суден
1973 року;

Конвенція про міжнародну торгівлю видами ди
кої флори та фауни, що перебувають під загрозою зник
нення, 1973 року;

Конвенція про заборону воєнного або будь-якого
іншого ворожого використання засобів впливу на при
родне середовище 1977 року;

Конвенція про трансграничне забруднення повіт
ря на далекі відстані 1979 року;

—Конвенція ООН з морського права 1982 року;
б) регіональні:

Конвенція про захист фауни та флори в Європі
1979 року;

Конвенція про захист Середземного моря від заб
руднення 1976 року

та інші.

Основні принципи міжнародного екологічного права:

міжнародне природно-охоронне співробітництво
держав та інших суб'єктів міжнародного права;

незавдавання шкоди навколишньому природно
му середовищу;

оцінювання трансграничних екологічних наслід
ків планованої діяльності;

— навколишнє природне середовище поза державним кордоном є спільним надбанням усього людства;

міжнародна відповідальність за екологічну шкоду;

свобода дослідження і використання навколиш
нього природного середовища та його компонентів;

раціональне використання навколишнього при
родного середовища;

та інші.

В умовах науково-технічної революції, що продовжується, збільшення реальної загрози надзвичайних подій техногенного характеру зростає значення міжнародного співробітництва в цій сфері. Велику роль у такому співробітництві грає укладання міжнародних договорів профільного характеру. Так, наприклад, до міжнародних конвенцій з екологічної безпеки належать:

644

645

а)Конвенція про заборону воєнного або будь-якого ін
шого ворожого впливу на природне середовище 1977 року,
що зобов'язує:

не удаватися до воєнного або будь-якого іншого
ворожого використання засобів впливу на навколишнє
природне середовище шляхом навмисної зміни дина
міки стану, структури Землі, включаючи її біоту, літо
сферу, гідросферу, атмосферу або космос;

не допомагати, не заохочувати і не спонукати су
б'єктів міжнародного права до здійснення воєнного або
іншого ворожого використання засобів впливу на на
вколишнє природне середовище;

використовувати засоби впливу на навколишнє
природне середовище в мирних цілях;

приймати будь-які законні заходи для заборони і
запобігання будь-якої діяльності, що суперечить здійс
ненню заходів екологічної безпеки;

б)Конвенція про трансграничне забруднення повіт
ря 1979 року, що зобов'язує:

охороняти людину і навколишнє природне сере
довище від забруднення повітря, обмежувати, скорочу
вати і запобігати забрудненню повітря від джерел, що
знаходяться на державній території;

за допомогою обміну інформацією, консультацій і
моніторингу (постійного спостереження) розробити стра
тегію боротьби з викидами забруднювачів повітря;

розробляти найкращі системи регулювання якос
ті повітря, заходи для боротьби з його забрудненням.

Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища може бути глобальним, регіональним, субрегіональним і міждержавним.

У 1972 році в рамках ООН розроблена Програма із захисту навколишнього природного середовища (ЮНЕП), що має штаб-квартиру в Найробі (Кенія). Ця програма являє собою спеціальний міжнародний механізм з координації співробітництва держав в галузі охорони навколишнього природного середовища. У структуру ЮНЕП входять Рада управляючих, Секретаріат і Фонд навколишнього середовища.

Очолюють ЮНЕП директор і Рада управляючих, що складається з представників 58 країн. Основними функціями Ради є:

сприяння міжнародному співробітництву в галу
зі навколишнього середовища і надання в міру необ
хідності рекомендацій щодо проведеної з цією метою
політики;

здійснення загального керівництва і координації
програм в галузі навколишнього середовища, викону
ваних організаціями ООН;

підготовка оглядів стану навколишнього середови
ща і визначення шляхів міжнародного співробітництва;

здійснення постійного спостереження (моніторин
гу) за впливом національної і міжнародної політики
на стан навколишнього середовища і природоохорон
них заходів для країн, що розвиваються;

підготовка огляду заходів, передбачених Фондом
навколишнього середовища, і т.д.

ЮНЕП діє в сесійному порядку. Сесія збирається щорічно, у її підготовці беруть участь виконавчий директор і секретаріат.

Виконавчий директор очолює канцелярію, у яку входять: відділ оцінювання навколишнього природного середовища; відділ управління в галузі охорони навколишнього природного середовища; відділ із проблем опустинювання; сектор природоохоронної освіти; сектор доповідей про стан навколишнього природного середовища.

Під керівництвом секретаріату діють: бюро з питань програми; відділ зовнішніх зносин і планування політики; бюро зв'язку в Нью-Йорку і Женеві; служба інформації, регіональні представництва.

У питаннях діяльності Фонду навколишнього природного середовища важливу роль відіграє бюро з питань Фонду навколишнього природного середовища й адміністрації. У нього входить адміністративний відділ і помічник виконавчого директора.

До найважливіших напрямків природоохоронної діяльності ЮНЕП належать:

646

647

/>охорона окремих природних об'єктів (захист мор
ського середовища, охорона грунтів і прісних вод);

боротьба з різноманітними видами шкідливого
впливу (боротьба з опустинюванням, забрудненням);

раціональне використання природних ресурсів;

створення світової довідкової служби зі спостере
ження за станом навколишнього середовища (моніто
ринг);

вивчення екологічних особливостей розвитку на
селених пунктів;

розроблення міжнародно-правової основи приро
доохоронної ДІЯЛЬНОСТІ І Т.Д.

За підтримкою й активною участю ЮНЕГІ були розроблені і прийняті Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року, Кувейтська регіональна конвенція про захист морського середовища від забруднення 1978 року, Боннська конвенція про збереження таких, що мігрують, видів диких тварин 1979 року та інші.

Дуже актуальними й ефективними є міжнародні форуми, організовані під егідою ООН і присвячені проблемам охорони навколишнього природного середовища. Одним із таких представницьких міжнародних форумів стала Конференція про охорону навколишнього природного середовища і розвиток, що пройшла в 1992 році в Ріо-де-Жанейро. Найважливішим результатом конференції стало прийняття Декларації.

Принципи, закріплені в «Декларації Ріо»:

дотримання прав людини в галузі охорони навко
лишнього природного середовища;

співробітництво держав в галузі охорони навко
лишнього природного середовища;

стійкого розвитку людського суспільства;

миру і мирного розв'язання екологічних спорів.

У цьому ж документі знову були закріплені принципи співробітництва держав в галузі охорони навколишнього природного середовища:

(а) захист навколишнього природного середовища — складова частина процесу мирного розвитку;

(б)прийняття державами ефективних законів в
галузі охорони навколишнього природного середо
вища з установленням відповідальності суб'єктів за
забруднення навколишнього природного середовища;

(в)попередження фактів переміщення в інші дер
жави забруднювачів, що завдають шкоду навколиш
ньому природному середовищу і людині;

(г)взаємна інформація про заходи, що можуть мати
негативні трансграничні наслідки для навколишнього
природного середовища;

(д)глобальне партнерство держав із метою збере
ження екосистеми Землі;

(е)оцінювання екологічних наслідків, що припус
каються, у проспективній діяльності;

(ж)повага міжнародного права і забезпечення за
хисту навколишнього природного середовища в пе
ріод збройних конфліктів.

Крім універсальних міжнародних організацій, проблемами охорони навколишнього природного середовища займаються багато регіональних організацій загальної і спеціальної компетенції.

Так, Маастрихтський договір про Європейський союз (ЄС) закріплює природоохоронні цілі цієї організації — сприяти на міжнародному рівні заходам, що належать до регіональних і загальносвітових проблем навколишнього середовища. Додатками до Маастрихтського договору є три декларації з екологічної тематики: директиви про шкідливі викиди; про вплив заходів ЄС на охорону навколишнього середовища; про захист тварин.

У рамках ЄС у травні 1990 року були створені Європейське агентство з питань навколишнього середовища і Європейська мережа інформації і спостереження за навколишнім середовищем. Основним завданням цього Агентства є надання ЄС і державам-членам об'єктивної інформації з метою розроблення та реалізації діючої- й ефективної політики стосовно навколишнього середовища. Агентство складає щоквартальні звіти про якість, інтенсивность і характер впливу на навколишнє середовище, розробляє єдині оцінні критерії, дані про

648

649

/>/>стан середовища. Пріоритетними об'єктами спостереження в діяльності Агентства є: повітря, його якість і викиди в атмосферу; вода, її якість і агенти, що забруднюють водні ресурси; грунт, його стан, флора, фауна, біото-ки та їх стан; землекористування і природні ресурси; утилізація і повторне використання відходів, безвідхідні технології; шумове забруднення; хімічні речовини, що завдають шкоду навколишньому середовищу, і т.д. Інші регіональні організації (ОБСЄ, РЄ, СНД) приділяють усе більше уваги проблемам екологічної безпеки. Так, у рамках ОБСЄ в Софії в 1989 році була проведена Нарада із захисту навколишнього середовища. У рекомендаціях Наради, що були пізніше прийняті Паризькою зустріччю на вищому рівні (1990 рік), підкреслювалася важливість співробітництва держав у науково-технічному, адміністративному, правовому й освітньому аспектах захисту навколишнього середовища.

До регіональних організацій спеціальної компетенції можна віднести Комісію для країн південної частини Тихого океану, що була створена в 1947 році. її основним завданням є сприяння поліпшенню економічних, соціальних і культурних умов, а також охороні навколишнього середовища за допомогою взаємних консультацій урядів держав регіону.

Прикладом міжнародного субрегіонального співробітництва держав у сфері природоохоронної діяльності може служити Програма із захисту Чорного моря, розроблена у рамках створеної в червні 1992 року Організації Чорноморського економічного співробітництва.

Велику роль у захисті навколишнього природного середовища відіграють міжнародні неурядові організації (Всесвітній фонд охорони дикої живої природи, Грі-нпіс, Міжнародний інститут з навколишнього середовища і розвитку, Міжнародна рада із природоохоронного права, Міжнародний екологічний суд та ін.). їхня діяльність активізується й набуває на міжнародній арені усе більш діючого характеру, забезпечуючи суспільну підтримку і контроль міжнародної громадськості в

650

питаннях екологічної безпеки. Міжнародна практика в останні роки дає приклади позитивної взаємодії держав і міжнародних міжурядових організацій із цими суспільними структурами в екологічній сфері.

продолжение

--PAGE_BREAK--Література:

Колбасов О.С. Международно-правовая охрана
окружающей среды. — М., 1982.

Курс международного права. В 7 т. Т. 5. — М.,
1992.

Сперанская Л.В., Третьякова К.В. Международ
ное право окружающей среды. — М., 1995.

Тимошенко А.С. Формирование и развитие между
народного права окружающей среды. — М., 1986.

5.Чичварин В.А. Охрана окружающей природной
среды и международные отношения. — М., 1970.

ної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору».

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфлікту інтересів між двома суб'єктами міжнародного права.

Використання термінів «ситуація» і «спір» є правомірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Статуту ООН (положення Глави VI «Мирне вирішення спорів» (статті 33-38) і Глави VII «Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії» (статті 39-51) — багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу.

Правда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивна характеристика цих термінів. Статут ООН указує лише на те, що ситуації і спори можуть бути двох видів:

ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці;

ті, що не несуть такої загрози.

Існування міжнародного спору зобов'язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов'язані свої спори вирішувати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнародних договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжнародного права.

Основними джерелами цього інституту є: — Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;

Переглянутий загальний акт про мирне вирішен
ня міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);

Статут ООН;

Статути регіональних міжнародних організацій;

Декларація про принципи міжнародного права
1970 року;

654

Заключний акт НБСЄ 1975 року;

Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ
1989 року й інші документи уже ОБСЄ;

міжнародні порядки.

При виникненні конфлікту звичайно держави використовують міжнародні засоби вирішення спорів, виходячи з визначених підстав:

субординаційної, коли дії суб'єкта спору підпо
рядковані нормі внутрішнього права (застосовується пе
реважно усередині держави);

координаційної, коли для держави є обов'язковим
лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце
в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному
праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити пози
цію держави у відношенні предмета спору. Можна тіль
ки презюмувати її сумлінність у відношенні предмета
спору.

продолжение

--PAGE_BREAK--2. Засоби вирішення міжнародних спорів

У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором. Тому відразу ж необхідно відзначити, що перелік способів вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню.

Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не беруть участь у даному спорі, або інших суб'єктів міжнародного права, що спрямовуються на встановлення або поновлення прямих перего-

655

/>ворів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору. Посередництво — це сприяння держав або інших суб'єктів міжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів. Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробітки проекту угоди. Міжнародний арбітраж (третейський суд) — це організований на основі угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, що сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює супер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов'язковий характер. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає звернення сторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнародних договорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а також вирішення спорів іншими способами. Розглянемо коротко кожен з названих мирних способів вирішення міжнародних спорів.

3. Безпосередні переговори, посередництво, добрі послуги

Безпосередні переговори — це найбільш простий, зручний і поширений спосіб мирного вирішення спорів між державами. Зміст безпосередніх переговорів полягає в пошуку рішення розбіжностей самими сторонами, що сперечаються, шляхом установлення безпосереднього контакту і досягнення угоди між ними. Таким чином,

656

у них беруть участь заінтересовані (держави, що сперечаються), які вирішують питання про метод, зміст рішень спірної проблеми у певному місці переговорів, частіше усього на території третьої держави або в міжнародній організації, тому що повинен бути дотриманий принцип суверенної рівності сторін.

Багато держав світу при вирішенні міжнародних конфліктів стоять на позиції першочерговості безпосередніх (прямих) дипломатичних переговорів, як найбільш ефективному способі вирішення міжнародних конфліктів.

Переговори можуть вестися через звичайні дипломатичні канали або на нарадах, що спеціально скликаються. Звичайно переговори ведуться в усній формі. Можливі також письмова форма, обмін документами, телеграмами й іншими засобами зв'язку.

Прямі дипломатичні переговори проходять без попередніх ультимативних умов, примусу, диктату або погроз.

Переговори можна класифікувати:

а)стосовно предмету спору (мирні, політичні, тор
гові і т.д.);

б)за кількістю учасників (двосторонні і багато
сторонні);

в)за рівнем представництва сторін (переговори
глав держав і урядів; переговори міністрів закор
донних справ; переговори дипломатичних представ
ників; переговори уповноважених або спеціальних
місій).

Переговори повинні вестися на основі поваги законних прав і інтересів всіх учасників. Вступивши в переговори, учасники зобов'язані утримуватися від дій, здатних зашкодити розв'язанню спору.

Одним з різновидів переговорів є консультації. Відповідно до раніше досягнутої домовленості держави зобов'язуються періодично або у випадку виникнення певного роду обставин консультуватися одна з одною для усунення можливих розбіжностей. Метою консультацій є попередження виникнення міжнародних спорів.

657

/>/>Добрі послуги полягають в наданні стороною, що не бере участь у конфлікті, допомоги тим, що сперечаються, у налагодженні прямого контакту, в організації безпосередніх переговорів. Звичайно добрі послуги пропонуються третіми державами або міжнародними організаціями самостійно. Після доведення відносин сторін, що сперечаються, до стадії переговорів функції суб'єкта, що робить добрі послуги, завершуються, тому що він у самих переговорах участь не приймає. Але при згоді сторін він може бути присутнім при переговорах.

Посередництво припускає активну участь посередника в переговорах, включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або у відношенні спору в цілому. При посередництві держави, що сперечаються, обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), що бере участь у переговорах у якості самостійного учасника. Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами. Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що не приймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються.

Добрі послуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, що сперечаються, так і тих, що їх пропонують. Проте між наданням добрих послуг і посередництвом є і відмінності. Так, для здійснення посередництва необхідна попередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі послуги можуть пропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодою одного учасника спору. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах, його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів (на чому закінчуються добрі послуги), але й в узгодженні позицій сторін: посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їх сторонам.

658

продолжение

--PAGE_BREAK--4. Міжнародна процедура з примирення

У міжнародну процедуру з примирення входить діяльність слідчих і погоджувальних комісій, що мають за мету допомогти розв'язанню спору шляхом досягнення безпосередньої угоди між сторонами.

У міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, що виникають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторони вправі встановити спеціальний міжнародний орган — слідчу комісію для з'ясовування питань факту.

Комісії формуються на паритетних засадах із рівного числа представників обох сторін. У їхній склад у якості членів або голови можуть включатися представники інших держав. Організація комісій і їхніх задач визначається угодою сторін, що сперечаються.

Завдання слідчих комісій полягає в з'ясовуванні фактичних обставин спору. їхнє створення було передбачено Гаазькими конвенціями про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, у яких був визначений статус міжнародних слідчих комісій.

Якщо сторони не домовляться про інше, то комісія формується шляхом призначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бути громадянами держав-сторін. Ці члени обирають голову. Такий же порядок установлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятим Лігою Націй у 1928 році і переглянутим ООН у 1949 році.

Розслідування комісією провадиться в змагальному порядку. Сторони у встановлені терміни викладають комісії факти, подають необхідні документи, а також список свідків і експертів, які повинні бути вислухані. Комісія вправі запитувати від сторін і інші додаткові матеріали. У процесі розгляду провадиться допит свідків, про що складається протокол.

За підсумками розслідування комісія виносить рішення за допомогою упорядкування доповіді, у якій встановлюється тільки факт спору. Ця доповідь не має

659

/>сили рішення суду або арбітражу, і сторони мають право використовувати рішення комісії за своїм розсудом.

Слід зазначити, що слідчі комісії в міжнародній практиці використовуються досить рідко. Ширше використовуються погоджувальні комісії, що є щодо новим способом розв'язання міжнародних спорів. У статті 33 Статуту ООН цей спосіб спільно зі слідчими комісіями позначено поняттями «обстеження» і «примирення».

Погоджувальні комісії формуються так само, як і слідчі. Проте вони мають більш широкі повноваження, ніж останні, тому що можуть не тільки з'ясовувати і встановлювати фактичні обставини, але і рекомендувати можливе розв'язання цього спору. Але все ж таки, на відміну від суду й арбітражу, остаточне рішення в справі приймається сторонами, що не пов'язані висновками комісії.

Деякі багатосторонні конвенції, наприклад Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, передбачають створення погоджувальних комісій, звичайно в порядку, подібному до того, що встановлений Гаазькими конвенціями. Відповідно до положень Акта про мирне розв'язання міжнародних спорів 1985 року постійна погоджувальна комісія складається з п'яти членів. По одному члену комісії призначають сторони, які сперечаються, три інших призначаються з числа громадян третіх держав. У випадку утруднення у виборі членів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН, третім державам або вирішено жеребом.

5. Міжнародний арбітраж (третейський суд)

Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв'язання спорів між державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов'язкову силу.

Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності,1а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом.

Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою.

Іноді арбітраж складається з одного арбітра.

Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п'яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і супер-арбітр обираються ними за згодою з числа громадян третіх держав.

Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. У резолюції 1958 року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготовлені Комісією міжнародного права.

У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправі висувати кандидатів для обрання в члени Міжнародного Суду.

Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу (третейського розгляду):

ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що ство
рюється в силу особливої угоди сторін, що сперечають
ся, для розв'язання конкретного спору, не прибігаючи
до допомоги міжнародних інституцій;

інституціональний (постійний) арбітраж, який
здійснюється постійно діючим арбітражним органом.
Такий арбітраж припускає наявність між державами
особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов'язу-

660

661

продолжение
--PAGE_BREAK--І

/>ються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду на основі Конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 року.

6. Міжнародна судова процедура

Судова процедура є одним із видів розв'язання міжнародних спорів. Міжнародний Суд — це утворюваний на основі міжнародного договору постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.

На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного Суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожнім окремому випадку, а постійним Статутом Міжнародного Суду ООН, що складає невід'ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООН є тим самим і учасниками Статуту.

Держави — не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах, визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 93 Статуту ООН).

Міжнародний Суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду — 15 судів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, із числа фахівців в галузі міжнародного права.

Міжнародний Суд правочинний виносити не тільки обов'язкові рішення у спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, але і вправі давати будь-які консультативні висновки у відношенні будь-яких питань міжнародного права.

З моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями.

662

Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Суду сторонами меморандумів і контрмеморандумів, що викладають позиції держав, які сперечаються, усна — у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів.

Рішення Суду юридично обов'язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН).

Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займають територіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території (наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря.

Міжнародний Суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядає міжнародні спори в порядку судової процедури.

У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні суди діляться на суди з вирішення:

а)міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН,
Економічний Суд СНД);

б)як міждержавних спорів, так і справ, порушу
ваних фізичними і юридичними особами проти дер
жав і міжнародних організацій (Європейський суд з
прав людини);

в)трудових спорів у рамках міжнародних органі
зацій (Адміністративний трибунал МОП);

663

/>/>г)з притягнення до відповідальності фізичних осіб
(Нюрнберзький трибунал);

д)різноманітних категорій спорів (Суд ЄС).
Слід, проте, відзначити, що в даний час виникаючі

юридичні спори, що мають суттєве значення, держави віддають перевагу вирішувати не за допомогою судової процедури, а шляхом безпосередніх переговорів. Але це не впливає на зростання числа міжнародних судів і розширення їхньої компетенції у розгляді справ між різними категоріями суб'єктів, а не тільки між державами.

У цілому можна відзначити, що в розвитку системи способів мирного розв'язання міжнародних спорів має місце тенденція зниження питомої ваги судової процедури і підвищення погоджувальної.

7. Розв'язання спорів

продолжение

--PAGE_BREAK--у міжнародних організаціях

У числі погоджувальних способів розв'язання міжнародних спорів істотно зросло значення міжнародних організацій.

Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відміну від судової, носить переважно політичний характер.

Організація Об'єднаних Націй — основний орган співробітництва держав у всесвітньому масштабі — є ядром сучасної системи мирних способів вирішення спорів.

Статут ООН робить упор на інтереси підтримки міжнародного миру і безпеки при вирішенні спорів. Одна з головних цілей ООН полягає в розв'язанні не всяких спорів, а тих, що можуть створити загрозу миру або призвести до порушення миру (п.1 стаття 1 Статуту ООН).

Центральне місце в процедурі мирного вирішення спорів займає Рада Безпеки ООН, що вправі за власною ініціативою розглянути будь-який спір для визначення того, чи не може продовження цього спору загрожу-

вати підтримці міжнародного миру і безпеки (стаття 34 Статуту ООН).

Рада Безпеки і Генеральна Асамблея в результаті розгляду спору можуть приймати рекомендації. Юридично обов'язкові рішення Рада Безпеки вправі приймати лише у випадку загрози миру, порушень миру й актів агресії. Рада Безпеки повинна враховувати, що спори юридичного характеру в якості загального правила підлягають передачі сторонами в Міжнародний Суд.

Можливо виділити основні напрямки в діяльності ООН у мирному вирішенні спорів:

підтримка миру, тобто забезпечення присутності
ООН у районі міжнародного конфлікту, що пов'язане з
розгортанням військового, поліцейського або цивіль
ного персоналу ООН (наприклад, операція ООН 1990 року
«Буря в пустелі», «гуманітарна інтервенція» ООН 1994
року в Сомалі);

миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб
схилити ворогуючих до мирного вирішення спору з ви
користанням арсеналу засобів, передбаченого в розділі
VI Статуту ООН, а також зупинити конфлікт і забезпе
чити збереження миру;

постконфліктна миротворчість, тобто дії з вияв
лення і знищення причин конфліктів, підтримка струк
тур, схильних сприяти зміцненню миру (основна мета та
кої миротворчості — запобігання рецидиву конфлікту);

превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на
профілактику виникаючих спорів між сторонами, недо
пущення переростання спорів в конфлікти й обмежен
ня масштабів конфліктів (основна мета — врегулюван
ня спору до спалаху насильства).

В даний час найбільше поширення одержали такі засоби здійснення превентивної дипломатії:

заходи для зміцнення довіри;

раннє попередження конфліктів за допомогою між
народних організацій;

установлення фактів, пов'язаних із спором;

демілітаризація і нейтралізація;

інші засоби.

664

665

продолжение
--PAGE_BREAK--

/>ЗМІСТ

Передмова З

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА6

Розділ 1. Поняття і особливості міжнародного права 6

Поняття і визначення міжнародного права6

Особливості міжнародного права13

Міжнародне право та міжнародна система 17

Основні риси сучасного міжнародного права19

Міжнародне публічне і міжнародне приватне право… 20

Галузі й інститути міжнародного права 22

Розділ 2. Норми і джерела міжнародного права 24

Поняття норми міжнародного права24

Структура норм міжнародного права27

Види міжнародно-правових норм29

Джерела міжнародного права32

Договір і звичай — основні

джерела міжнародного права33

Допоміжні джерела міжнародного права40

Кодифікація міжнародного права41

Розділ 3. Основні принципи

міжнародного публічного права 45

1.Юридична природа основних

принципів міжнародного права45

Принцип суверенної рівності держав47

Принцип незастосування сили

або погрози силою 49

Принцип територіальної цілісності держав 51

Принцип непорушності (недоторканності)
державних кордонів52

Принцип мирного вирішення

міжнародних спорів53

7.Принцип невтручання

у внутрішні справи55

Принцип поваги прав людини56

Принцип рівноправністі та

самовизначення народів і націй 59

Принцип міжнародного співробітництва 61

Принцип сумлінного виконання

міжнародних зобов'язань63

Розділ 4; Суб'єкти міжнародного права66

1. Поняття і властивості суб'єкта

міжнародного права66

668

Види суб'єктів міжнародного права70

Держави — основні суб'єкти міжнародного права71

Види держав 72

Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що
борються за національне визволення78

Правосуб'єктність міжнародних організацій 81

Обмеження міжнародної правосуб'єктності
і міжнародна правосуб'єктність

державоподібних утворень84

продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ 5. Визнання у міжнародному праві 103

Поняття визнання 103

Форми визнання107

Види визнання 108

Розділ 6. Правонаступництво у міжнародному праві114

Поняття і види міжнародного
правонаступництва114

Правонаступництво держав стосовно

міжнародних договорів 116

3.Правонаступництво держав
стосовно державної власності,

державних архівів і державних боргів117

4.Правонаступництво України

в зв'язку з припиненням існування СРСР 119

Розділ 7. Відповідальність і санкції

у міжнародному праві 123

Поняття і підстави міжнародно-
правової відповідальності123

Поняття міжнародного правопорушення127

Види міжнародних правопорушень132

Види і форми відповідальності136

Обставини, що виключають

відповідальність держав139

6.Санкції в міжнародному праві144

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА152

Розділ 8. Право міжнародних договорів152

Кодифікація права міжнародних договорів 152

Поняття міжнародного договору155

Види міжнародних договорів 158

Порядок і стадії укладання міжнародних

договорів ; 166

5.Законодавство України

про міжнародні договори198

Розділ 9. Право міжнародних організацій210

1.Історичні аспекти створення

міжнародних організацій 210

2.Поняття і види міжнародних

організацій 215

3.Правосуб'єктність міжнародних

організацій221

4.Організація Об'єднаних Націй: історія

створення, правовий статус, головні органи 228

5.Спеціалізовані органи Організації Об'єднаних

Націй з прав людини239

6.Спеціалізовані установи Організації

Об'єднаних Націй243

Регіональні міжнародні організації 255

Міжнародні конференції 275

Розділ 10. Права людини і міжнародне право280

1.Проблема міжнародної

правосуб'єктності фізичних осіб 280

2.Основні міжнародно-правові

актипроправалюдини283

3.Класифікація міжнародних актів

про права людини285

Міжнародні органи із захисту прав людини 286

Міжнародні акти про права людини

і законодавство України293

Розділ 11. Міжнародно-правові питання громадянства 349

1.Громадянство та його значення для

міжнародного права349

Способи набуття громадянства357

Припинення громадянства372

Подвійне громадянство і безгромадянство376

Правовий стан іноземців379

Правовий статус біженців і переміщених осіб390

Право притулку395

Розділ 12. Територія у міжнародному праві 399

1. Поняття і види територій 399

Способи придбання державної території415

Державні кордони422

Міжнародна (недержавна) територія432

Міжнародні і багатонаціональні ріки433

Правовий режим Дунаю 437

Правовий режим Арктики й Антарктики439

Розділ 13. Дипломатичне і консульське право444

1. Право зовнішніх зносин 444

670

Органи зовнішніх зносин держави448

Поняття дипломатичного і консульського права

та їхні джерела 454

Дипломатичні представництва460

Функції дипломатичного представництва461

Глава і персонал дипломатичного

представництва464

Дипломатичні привілеї та імунітети473

Торгові представництва479

Консульські представництва482

Глава і персонал консульської установи489

Консульські привілеї та імунітети.'495

Постійні представництва держав при
міжнародних організаціях500

13.Спеціальні місії505

продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 14. Міжнародне морське право 509

1.Поняття і просторова дія

міжнародного морського права509

Кодифікація міжнародного морського права 513

Внутрішні морські води і їхній правовий режим 525

Територіальне море (територіальні води)

і його правовий режим532

Прилегла зона та її правовий режим 539

Відкрите море і його правовий режим 542

Континентальний шельф546

Міжнародний район морського дна (Район)556

Виняткова економічна зона 558

Міжнародні протоки і міжнародні канали561

Води держав-архіпелагів (води архіпелагу)573

Розділ 15. Міжнародне право в період

збройних конфліктів577

1.Міжнародне право в період

збройних конфліктів — галузь міжнародного права577

Види збройних конфліктів590

Початок війни і його правові наслідки.

Театр війни593

Учасники збройних конфліктів597

Обмеження засобів і методів ведення війни601

Ведення морської війни 607

Режим воєнного полону612

Режим воєнної окупації614

Захист цивільних об'єктів і культурних цінностей

під час збройних конфліктів615

10.Нейтралітет у війні616

671

11. Закінчення війни і його міжнародно-
правові наслідки 618

Розділ 16. Міжнародне повітряне

і космічне право 621

1.Поняття і джерела міжнародного

повітряного права621

2.Міжнародні польоти та їхнє

правове регулювання 624

Міжнародне космічне право та його джерела631

Основні принципи космічної діяльності633

Міжнародно-правова регламентація

умов космічної діяльності636

Розділ 17. Міжнародне екологічне право643

Розділ 18. Мирні способи вирішення

міжнародних спорів 652

Поняття міжнародного спору652

Засоби вирішення міжнародних спорів655

Безпосередні переговори,

посередництво, добрі послуги 656

Міжнародна процедура з примирення659

Міжнародний арбітраж (третейський суд) 660

Міжнародна судова процедура 662

Розв'язання спорів у міжнародних організаціях664

М.О. БАИМУРАТОВ

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Підручник

Відповідальний за випуск С.В. Карплюк

Коректор І.М. Крылова Художник А.В. Воронков

Здано до набору 10.07.2002. Підписано до друку 17.07.2002.

Формат 84x108/32. Папір газетний. Гарн. шкільна.

Ум.-друк. арк. 36,38.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Одіссей»

61022, Харків-22, пр. Правди, 7, кв. 31.

Тел./факс (0572) 19-48-78.

E-mail: odissey@un.com.ua

руковано в друкарні ПП «Торнадо» м. Харків, вул. О. Яроша, 18.

еще рефераты

Еще работы по государству, праву

Реферат по государству, праву

Правовий статус територіальних громад

1 Сентября 2013

Реферат по государству, праву

Правовий статус особи в зарубіжних країн

1 Сентября 2013

Реферат по государству, праву

Конституційно-правовий статус засобів масової інформації

1 Сентября 2013

Реферат по государству, праву

Правовий статус депутата

1 Сентября 2013