Реферат: Поняття і види джерел права

Реферат на тему:

Поняття і види джерел права.

План

Поняття і види джерел права.

Звичаєве право.

Закон.

Едикти магістрів, преторське право.

Діяльність юристів.

Кодифікація римського права.














Поняття і види джерел права.
Римський історик ТитЛівії назвав закони XIIтаблиць "fonsomnispubliciprivatiqueiuris" джерелом усього публічного і приватногоправа. Слово «джерело» у цій фразі ужито в змісті кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права; Лівії хотів терміном «джерело» позначити початок, від якого йде розвиток римського права.

У римському праві протягом його історії формами правотворення служили:

звичайне право;

закон (у республіканський період — постановинародних зборів; в епоху принципату -сенатусконсульти, постановисенату, який вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);

3) едикти магістрів;

4) діяльність юристів (юриспруденція).


Звичаєве право.
В Інституціях Юстиніан проводитьсярозходженняміж правом писаним(ius scriptum) і неписаним(ius піп scriptum). Писане право — це закон і інші норми, що виходять від органів влади і зафіксованіними у визначенійредакції. Неписане право — це норми, що складаються в самій практиці. Якщо такісформованів практиці правила поведінки людей не одержуютьвизнання і захисти від державної влади, вони залишаютьсяпростими звичаями (так називаними побутовими); якщо звичаї визнаютьсяі захищаються державою, вони стають юридичними звичаями, складаютьзвичайне право, а іноді навіть сприймаються державною владою, що додає їмформу закону.

Звичайне право являє собою найдавнішу форму утворенняримського права. Норми звичайного права позначаються в римськомуправі термінами: mores maiorum (звичаї предків), usus (звичайна практика); сюди ж треба віднести: commentarii pontificum (звичаї, що склалисяв практиці жрецов); commentarii magistratuum (звичаї, що склалисяв практиці магістратів) і ін., в імператорський період застосовується термін consuetude (звичай).
Закон.
В міру зміцнення і розширеннядержави неписане звичайне право стає незадовільною формою через невизначеність, повільності утворенняі взагалі затруднительностирегулювати в цій правовій формі зростаючийоборот. Звичайне право звільняє дорогу закону й іншим формам правообразования.

У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Розвиток життя висувало це джерело права на перше місце. Необхідно разом з тим підкреслити, що законів у республіканському Риміусе-таки видавалося не так багато; одержаливеличезне поширення специфічні римські форми правообразования: едикти судових магістратів і діяльність юристів (юриспруденція). Консерватизму, що характеризує римське право, ціостанні форми правообразованиявідповідали набагато більш, ніж видання нових законів. Крім законів XII таблиць важливе значення для цивільного права мають: lex Poetelia (Пэтелиевзакон), IV в.до н.е., що скасувавпродаж у рабство й убивство боржника, що не сплатив боргу; lex Aquilia (Аквилиевзакон), приблизно III в.до н.е., про відповідальність за знищення й ушкодження чужих речей; lex Falcidia (Фальцидиевзакон), 1 в.до н.е., про обмеження заповідальних відмовлень і ін.

У період принципату народні збора не відповідали новому ладуі тому повинні були, природно, утратити значення. Але тому що в цей час (першітри століттян.е.) імператорська влада ще був схильна прикриватися республіканськими формами, створювалося враження, що закони видавалися сенатом (сенатусконсульты).

Остаточне зміцнення імператорської влади привелодо того, що одноособове розпорядження імператора стало визнаватися законом: «що завгодно імператору, то має силу закону», а сам імператор «законами не зв'язаний» (legibus solutus est, D. 1,3,31). Імператорські розпорядження, що носили загальненайменування «конституцій», існували чотирьох видів: а) едикти — загальнірозпорядження, зверненідо населення (термін, що уцелеливід республіканських часів, коли він мав зовсім інше значення); б) рескрипти — розпорядження по окремих справах (відповіді на, що збуджувалися перед імператором клопотання); в) мандати — інструкції, що давалися імператорами чиновникам; г) декрети — рішенняпо спірних справах, що надходилина розгляд імператора. У період абсолютной монархії імператорські закони стали іменуватися leges; зустрічаються і нові терміни: ieges generales, sanctio pragmatica і ін.
--PAGE_BREAK--Едикти магістрів, преторське право.
1. Однієїз форм правообразования, специфічноїсаме для римського права, єедикти магістрів.

Термін «едикт» походить від слова dico (говорю) і відповідно до цим спочатку позначав усне оголошення магістрату по томучиіншомупитанню. З часом едикт одержавспеціальне значення програмного оголошення, яке по сталій практиці робили (вже в писемній формі) республіканські магістри при вступі на посаду. Юрист Гай писав, що особливо важливе значення мали едикти: 1) преторів (як міського, що відавцивільноююрисдикцією у відносинах між римськими громадянами, так і перегринского, що відав цивільноююрисдикцією по спорах між перегринами, а також між римськими громадянами і перегринами) і (відповідно в провінціях) правителів провінцій, а також 2) курульныхэдилов, що відали цивільноююрисдикцією по торгових справах (у провінціях -відповідно квесторів).

У своїх едиктах, обов'язкових для їхніх магістратів, що видавали, ці останні повідомляли, які правила будуть лежати в основі їхньої діяльності, у яких випадках будуть даватися позови, у яких немає і т.д. Едикт, що містивподібного роду річну програму діяльності магістрату, називали постійнимна відміну від разових оголошень по окремих випадкових приводах.

Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістрату, яким він був виданий, і, отже, тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при владі (звідси приналежне Цицеронуназваедикту lex annua, закон на рік). Однак фактично ті пункти едикту, що виявлялися удалим вираженнямінтересів пануючого класу, повторювалися й в едикті знову обраного магістрату і здобувалистійке значення (частинаедиктуданого магістрату, що переходила в едикти його спадкоємців, називається edictum tralaticium).

2. Приблизно зIII в.до н.е., у Риміодержаладосить помітний розвиток торгівля зіншими італійськими громадами; потім стали розвиватися торгові зв'язки звнеиталийскимикраїнами. У той же час йшов процес зосередження земельноївласності в руках великих землевласників, інтереси яких виявлялися іноді в протиріччі зінтересами рабовласників-комерсантів, хоча при цьому і землевласники і купці були однаково зацікавлені в збереженні рабовласницького ладу.

Суспільні відносини, таким чином, значно ускладнилися, унаслідок чого старі нерухомі і дуже обмежені кількісно норми цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби стали одержуватизадоволення, зокрема, за допомогою едиктів магістратів, особливо преторскогоедикту. Здійснюючи керівництво

цивільнимпроцесом, претор став відмовляти в позові при таких обставинах, коли по буквіцивільного права повинна була бути надана захист, і, навпаки, давати позов у випадках, не передбачених у цивільномуправі. Таким шляхом переборювалися труднощі, що виникали внаслідок невідповідності старих норм цивільного права новому укладу суспільних відносин. Праву придавалсяпрогресивний характер, хоча формально не скасовувалися споконвічні норми, до яких консервативні римляневідносилисязособливою повагою.

Ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти, не були компетентні чискасовувати змінювати закони, видавати нові закони і т.п.; praetor ius facere піп potest (претор) не може діяти право; наприклад, Гай (3.32) говорить, що претор не може дати кому-небудь право спадкування. Однак як керівника судовоїдіяльності претор міг додати нормі цивілізованого права практичне чизначення, навпаки, позбавити сили те чиінше положенняцивільного права. Наприклад, претор міг при відомих умовах захистити невласника як власника (і тим самимзалишити без захисту того, хто був власником по цивільномуправу), але не міг невласника перетворити у власника. Джерело і пояснення цього суперечливого положеннятреба шукати в особливостях римського державного права: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу; магістрат же в силу приналежної йому особливої влади, іменованоїimperium, керує діяльністю суду й у цьому порядку дає судовий захист новим суспільним відносинам, нуждавшимсяв захисті і заслуживавшимїї.

Таким чином, преторскийедикт, не скасовуючи формально норм цивільного права, указував шляхудля визнання нових відносин і цим ставав формою правообразования. Даючи коштузахисту всупереч цивільному праву (чихоча б на додаток цивільного права), преторскийедикт створював нові норми права.

Юрист Марциан(D. 1.1.8) називає преторскоеправо живим голосом цивільного права саме в тім змісті, що преторскийедикт швидко відгукувався на нові запити життя і їхзадовольняв.



Кодифікація римського права.
Теоретичні розробки учених юристів, можливо, спонукали імператорів провести кодификацію права. Така комісія при імператорі Теодозії другому виклала у визначеному порядку всі імператорські конституції, починаючи з Костянтина. Цей звід є найважливішим джерелом для вивчення перетвореної сутності римського права.

Перша римська кодификація права з’являється з середини  V сторіччя до н.е. Вона одержала назву «Законів XII таблиць». Протягом багатьох століть вони вважалися в Римі основним джерелом права — публічного і частки (fons omnis publici privatique juris).

Свою назву Закони одержали в зв'язку з тим, що були написані на 12 дерев'яних дошках, що виставлялися на міській площі. Ніхто тому не міг «відговорюватися незнанням закону». За деякими відомостями, від усякого х вступаючого в ряды Громадян юнака було потрібно знання законів напам'ять. Важали, що без цього не можна виконувати обов'язки громадянина, особливо суддівські.

            Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичайного права. Більше всього її потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодификація права була для них етапом у боротьбі за рівняння з патриціями.

           Достаток і різнохарактерність нормативного матеріалу визначили в імператорський період потреба в об'єднанні і систематизації матеріалу, що нагромадився. Спроби кодификації починалися з початку II століття н.е., однак найбільше значення має робота, проведена в першій половині VI в. при Юстиніані. Явно застарілі норми повинні були бути скасовані, а право обновлене. Юстиніан поставив перед собою задачу зібрати як імператорські закони (leges), так і твору класиків (jus). Для виконання кодификації призначалися особливі комісії. У 553 році був обнародуваний елементарний підручник римського права – Інституції, що одержав силу закону.

Інституції Юстиніан складалися з чотирьох книг, розділених на титули; в основу їхнього змісту були покладені Інституції Гаю. Паралельно Юстиніан дозволив у законодавчому порядку ряд найбільш спірних питань цивільного права («50 рішень»). У 533 році комісією з кодификації jus був складений і обнародуваний збірник витягів із творів класичних юристів за назвою Digesta

(зібране) чи Pandectae (усе що вміщає). Цей збірник, що одержав обов'язкову

силу, складався з 50 книг, розділених на титули і фрагменти. Кодекс Юстиніана у першому виданні був складений спеціальною комісією вже до 529 року, однак до нас не дійшов. Після закінчення кодификації Юстиніан був виданий ряд законів, які відомі за назвою Новел (тобто нових законів). Новели об'єднані в збірник уже не Юстиніаном, а пізніше. У середні століття Інституції, Дигести, Кодекс і Новели в сукупності одержали назва Corpus juris civilis (Звід цивільного права). Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах древніх авторів, особливо юристів, — Цицерона, Ульпіана, Гая й ін.  Серед цих джерел особливе місце займає твір юриста II століття н.е. Гая, автора «Інституцій» — підручника для римських юридичних шкіл. Його свипадково знайшов історик Нибур у 1816 р. в італійському місті Вероні. «Інституції» Гая були знайдені під текстом твору богословського змісту.

            Існує переказ,  начебто Нибур перекинув чорнильницю і, стираючи на рукописі пляма, знайшов твір Гая.

Від слова «цивітас», що значить «місто», «міська громада», право Таблиць називали «цивільним», тобто тої, що належить громадянам даної сукупності громадян; від слова «квирит» (як любили називати себе самі римляни на честь бога війни Януса Квирина) — «квиритским».

            Від «цивітас» відбувається донині існуючий термін «цивілістика», що значить «цивільне право», сукупність інститутів, службовців по регулюванню майнових відносин.

Примітною рисою Законів XII таблиць було чітко проведений поділ речей на двох категорій. До першої належали головним чином земля, раби, робоча худоба. До другої — всі інші речі. Практичне значення такого поділу виявлялося в способі відчуження речей; при їхньому продажі, даруванні й ін. Саме за цією ознакою визначилася і сама назва вказаних категорій. Перша називалася res mancipi (рес манципи), друга — res nedomancipi (рес недо манципи).

Відчуження землі, рабів, робочої худобиповинне було відбуватися в строго установленій формі. Вона називалася mancipatio (манципация). Слово це походить від manus — рука. Первісне образне представлення про власність йшло від заволодіння річчю, захоплення. Звідси “манус”.Манципация провадилася в такий спосіб. Продавець і покупець (якщо взяти найбільш частий випадок) запрошували п'ять свідків (не менш) і весодержателя. Покупець (набувач) торкався рукою купленої ним речі (“хватав раба”), говорячи при цьому: «Я затверджую по праву квиритів, що цей… (припустимо, раб) належить мені і я купив його за цю мідь». Продавець міг обмежитися мовчанням, яке вважалося знаком згоди.

            Мідний злиток кидався на ваги, символізуючи сплату грошей. У цьому обряді пережиточно збереглося спогад про ті часи, коли ще не вміли карбувати монету і метал переходив з рук у руки у вигляді злитків визначеної ваги. З цього можна укласти, що звичай манципації багато древніший Законів XII таблиць, що знають вже і грошовий штраф.

Пропуск слова у формулі покупки, відсутність хоча б од-ного з п'яти покладених свідків, яке-небудь недогляд в обряді і т.д. були достатніми підставами для визнання угоди недійсної, навіть якщо були сплачені гроші.

Тут виступає перед нами строгий юридичний формалізм, червоною ниткою минаючий через усі законодавства Таблиць.

           Присутність свідків, як і всі інші умови манципациї, — данина традиції. Вони грали двояку роль. Запам'ятовуючи самий факт угоди і її умови, свідки зобов'язувалися удосто-верять її законність кожен раз, коли це було потрібно (наприклад, при судовій суперечці); крім того, вони були останнім нагадуванням про той контроль, що у свій час здійснювала громада в усьому, що стосувалося угод із землею, рабами, робочою худобою. Її права легко з'ясовні. Протягом усіх перших століть республіки римська земля (а потім і італійська) була колективною власністю і відповідно з тим називалася ager publicus (агер публікус) — загальне поле.

Колективним було спочатку і рабовласництво. Такий вид власності, що прийнято називати античним, виникає завдяки об'єднанню — шляхом договору чи завоювання — декількох племен, що обрали місцем поселення одне з родових селищ. Неодмінним атрибутом античної власності є рабство. Рухома, а згодом і нерухома приватна власність розвивається в даних умовах як відклоняючася від норми і підлегла общинної власності форма.

Антична власність — це «спільна приватна властність активних громадян держави, змушених перед особою рабів зберігати цю природно виниклу форму асоціації». Антична власність мала форму державної власності, унаслідок чого право окремого індивіда на її обмежувалося простим володінням (possessio). Дійсна приватна власність з'являється в римлян, як і у всіх древніх народів, лише разом зі рухомою власністю.

            Кожна римська родина одержувала ділянку для обробки. Коли його не вистачало, прибігали до дозволеному «захопленню» ніким не оброблюваної цілини. Спустя два роки ділянка ставала законним володінням.

            Часто запитують, чому в число «рес манципи» не входять знаряддя праці -плуг, борона й ін. Справа в тім, що вони дуже рано перейшли в приватну власність. Порозумівається ж це, по-перше, тією індивідуалізацією користування знаряддями, з якою починається процес виникнення приватної власності; по-друге, порівняльною нескладністю і приступністю зазначених знарядь.

            Ми бачимо, таким чином, примітну картину: земля ще вважається загальною власністю, і громада контролює угоди з нею, але контроль цей формальний. Фактичне распоря-жение нею належить приватній особі. Те ж варто сказати про рабів і робочу худобу.

Всі інші речі — нехай навіть дуже дорогі — переходили з рук у руки зовсім вільно. Тому і говорили про їх: «речі, що не потребують у манципації» — «реї недо манципи».

                продолжение
--PAGE_BREAK--Боргове рабство, узаконене ХІІ таблицями, відзначалося крайньою суворістю. Договір позики, по якому коштом забезпечення були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі nexurn — (нексум) «кабала». По способі висновку нексум похо-дил на манципацию (свідки, мідь, формула). При простроченні платежу кредитор, користаючись дозволом суду, «накладав на боржника руку»,.що означало ув'язнення в оковах. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу прохати допомоги друзів і родичів. «У третій базарний день боржники віддавалися чи

надходили в продаж за кордон», що означало рабство.

Коли в боржника виявлялося трохи кредиторів, закон наказував: «Нехай розрублять боржника на частини» (але найчастіше застосовувався продаж у рабство. Визнавалося разом з тим, що по виплаті боргу громадянин повертав собі вільний стан).Боргове рабство більше всего загрожувало плебеям, немаючим того захисту і допомоги, що давали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Рима пішла на поступки. У 326 році до н.е. (через 250 років після реформи Солона) боргове рабство було знищено й у Римі (закон Петелія). З цього часу відповідальність боржника обмежується його майном.

Сімейні відносиниза Законами ХІІ таблиць характеризуются раніше всього необмеженою владою домоволодаря. Усі живучі під дахом його будинку, будь то кревні родственники чи приймаки, були членами однієї і того ж прізвища, агнатами. Майно родини вважалося її колективною власністю, але розпоряджатися їм міг тільки «батько сімейства» — paterfamilias. По смерті останнього воно нарівно поділялося між агнатами. Коли їх не виявлялося, успадковували найближчі родичі (брати померлого, їхні сини і т. д.), яких також вважали агнатами, хоча і далекими (брати якийсь час до смерті батька жили під одним дахом).
            Дочка переходила в будинок свого чоловіка, підпадаючи під владу його самого і його батька, якщо останній був ще живий. Стосовно свого рідного батька і своїй старій родині узагалі вона когнатка, кревна родичка, але і тільки. Прав на спадщину у своїй кревній родині вона, а також її діти й онуки не мали.

Майнова правоздатність наставала для римського громадянина нерідко багато пізніше політичної — не раніше смерті батька.

            Існувала одна можливість для звільнення сина при житті батька — через троєкратний продаж у рабство. Після третього продажу син ставав вільним. Стосовно своєї родини він робився когнатом, позбавленим, як і за-міжня дочка, права спадкування.

            Дружина так само, як і інші домочадці, була під владою paterfamilias, свого чоловіка. Сама форма шлюбу була для неї хоча й традиційною, але все-таки принизливою, особливо якщо шлюб установлювався покупкою (у формі

манципації). Деяку рівність давав їй тільки шлюб  без формальностей — «сино ману» (eme manu), без «накладення руки». Такий шлюб, допущений законом, установлювався фактом простого співжиття. Майно чоловіків знаходилося при цьому в їхній роздільній власності.

Шлюб цей випливало відновляти щорічно. Проживши протягом року в будинку чоловіка, дружина автоматично підпадала під його владу — по давнині. Щоб уникнути цього, вона не менш трьох ночей у році проводила поза удома — давнина в такий спосіб переривалася.

Походження шлюбу «синє ману» не цілком ясно. Можна, що спочатку це був деякий юридично неповноцінний різновид шлюбу між патриціями і плебеями, яким «правильний шлюб» був дозволений тільки після видання закону Канулея (445 р. до н.е.).

            Закони XII таблиць дозволяють спадкування за заповітом, але обмежують ряд його умов.

Лишаючи спадщини кого-небудь з агнатів, батько повинний був прямо назвати його. Це рішення  могло  бути  оскаржене.  Усяке  спадкоємне розпорядження мало потребу в ранній період республіки у твердженні народних зборів.

            Кримінально-правові постановиЗаконів XII таблиць відрізняються крайньою суворістю. Смертною стратою карається всякий, хто посмітить чи потруїть зібраний врожай «з обробленного плугом поля ».

Палій хліба, якщо він діяв навмисно, укладається в окови, піддається бичуванню, за яким випливає смерть. Усякий вправі убити на місці злочину нічного чи злодія злодія, захопленого зі зброєю в руках. Денний злодій, захоплений на місці злочину, мав фізичне покарання, а потім видавався потерпілому (звертання в рабство).

            Закони XII таблиць розглядають викрадення чужого майна не стільки як злочин, що торкається інтересів Всієї держави, скільки як дія, що наносить приватну майнову шкоду. Не виключено, що в якийсь більш ранній час усяке злодійство викупалося штрафом. Точно так само не злочином, а деліктом вважалися образа, побої і покалічення. Усі вони компенсувалися штрафом.

        Про державні злочини Закони XII таблиць говорять порівняно небагато: установлюється неправомірність і караність нічних збіговисьок, підбурювання ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосуються суспільного порядку, хабарництва суддів і ін.

            Про навмисне убивство не згадується зовсім, у всякому разі в тих уривках, що до нас дійшли. Порозумівається це, очевидно, тим, що міри покарання, що слідували за нього,  не викликали сумнівів (страта). Варто додати, що вищі магістрати республіки не були зв'язані точними визначенням того, що варто вважати злочином. В особливих випадках вони могли вирішувати це питання по своєму розсуду. Щоб уникнути сваволі за кожним римським громадянином визнавалося право апеляції до народних зборів. Рішення останнього було остаточним.
            Злочин раба розглядалися судом. У раба не було ніяких гарантій і ніяких прав на захист. Присуджений до смерті, він, за звичаєм, скидався з Тарпейской скелі.

            Незвичайно строгим формалізмом перейнятіправила вирішення майнових суперечок, складові у своїй сукупності цивільного процесу. Найбільш відома з його форм — так називаний легісакціонний процес передбачав складну процедуру.

            Позивач йшов до претора і робив заяву. Претор призначав день суду. Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялось застосувати силу.

            Процес протікав у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, потім відповідач накладають на неї (чи її частину, наприклад, шматок дерну, якщо мова йде про землю) палочку-віндикту. При цьому вони вимовляють установлені звичаєм формули (кожна для даного випадку). Той, хто збився чи помилився, автоматично програвав справу.

            Від назви цієї палички відбувається термін «віндикація», під яким розуміють витребування речі з чужого неправомірного володіння. По своєму походженню віндикта — «укорочене» спис — символ древнього способу заволодіння річчю.

            По іншому поясненню, “віндикація” походить від vim dicere — повідомляти про застосування сили. З закінченням цієї процедури сторони, що сперечаються, заключали своєрідне парі. Хто програвав справу — програвав і заставу. Величина його дорівнювала нерідко половині позову.

            На цьому закінчувалася перша стадія процесу. Друга стадія укладалася в тім, що призначений претором суддя — кожної з римських громадян, якого претор вважав придатним, — без особливих формальностей розглядав справу власне кажучи: вислухував свідків, знайомився з документами, виносив рішення.

При неявці однієї зі сторін (без поважної причини) рішення автоматично виносилося на користь її супротивника.

            Набагато простіше обстояло справу в тім суді, яким відав перегринский претор. У суперечках між іноземцями норми Законів ХІІ таблиць були незастосовні. Претор сам вирішував справу від початку до кінця. Ця практика зробила дуже великий вплив на долі пізнішого (класичного) римського права.
 
Висновок
Починаючи зХII ст. Відбувається і захоплює більшість держав Західної Європи один з найважливіших історичних процесів всієї епохи феодалізму – рецепція римського права. Промисловість, що розвивається, і торгівля вимагали розвитийправової надбудови, що не гальмує, але стимулюючоїпрогрес виробничих сил і виробничих відносин, і притім надбудови, що виходить за границі окремих феодальних держав. Господарськівідносини виходили за межі дрібних феодальних територій, і їхнє правове регулювання повинне було бути адекватно їм– і територіально і власне кажучи. Вихід був знайдений у визнанні сили закону за римським правом. По своєму змістізадовольняючогопотребам середньовіччя.

Римське право стало «загальнимправом» ряду держав і фундаментом подальшого розвитку і феодального і буржуазного права. Воно придбаловже через ряд сторіч після падіння Рима значення діючого права в ряді держав Центральної і Південної Європи.


Список літератури:

1.     Римське право. И.Б.Новицкий. — М.:  Асоціація «Гуманітарне право», 1994

2.     Римське право і загальне право Європи. Г. Дж.Берман, Ч.Дж.Рейд (Держава і право N 12, 1994 рік)

3.     Римське приватне право. — М.: Юрист, 1994

4.     Велика російська юридична енциклопедія. М.: ВК Кодекс, 1998