Реферат: Трудове право України, Прокопенко

Текст відскановано.

Можуть бути помилки.

В. І. Прокопенко

Трудове право України

Харків

2002

Зміст

Тема 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД, СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА

1. Власність національних багатств України як основа суспільної організації праці

2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в системі права України

3. Суспільні відносини, що становлять предмет регулювання трудового права України

4. Метод правового регулювання трудових відносин

5. Функції трудового права України

6. Система трудового права України

Тема 2. ДЖЕРЕЛА ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація

2. Конституція України як основне джерело трудового права

3. Кодекс законів про працю України та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини

4. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини

5. Локальні правові норми

6. Значення керівних роз'яснень Верховного Суду України для однакового застосування судами чанного

законодавства про працю

7. Диференціація трудового законодавства України

8. Міжнародні правові акти про працю

Тема № 3 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття основних принципів трудового права України

2. Основні права і свободи громадян, закріплені в Конституції України, що визначають принципи правового регулювання трудових відносин

3. Принципи трудового права, закріплені в Кодексі законів про працю України та інших законодавчих актах про працю

Тема № 4 СУБ'ЄКТИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття суб'єкта трудового права України

2. Громадяни як суб'єкти трудового права України

3. Власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України

4. Підприємство як суб'єкт трудового права України

5. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права України

6. Профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України

7. Державні органи, які виступають суб'єктами трудового права України

Тема № 5. КОЛЕКТИВНИЙ ДОГОВІР

1. Поняття колективного договору

2. Поняття колективних угод та їх види

3. Колективні переговори по укладенню колективного договору

4. Порядок укладення колективного договору і його зміст

5. Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності за невиконання його зобов'язань

Тема № 6. ТРУДОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

1. Поняття трудових правовідносин

2. Умови виникнення трудових правовідносин

3. Підстави виникнення трудових правовідносин

4. Зміст трудових правовідносин

Тема 7. ПРАВОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ГРОМАДЯН

1. Поняття зайнятості населення. Правове регулювання працевлаштування громадян України

2. Державні гарантії права на вибір виду зайнятості в Україні

3. Поняття працевлаштування та його правові форми

4. Поняття безробітного і його правове становище

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА Тема № 8. ТРУДОВИЙ ДОГОВІР

1. Поняття трудового договору

2. Зміст трудового договору

Тема № 9. ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ТРУДОВИХ ДОГОВОРІВ

1. Загальний порядок прийняття на роботу

Тема № 10. Окремі види трудових договорів

1. Види трудового договору

2. Переведення на іншу роботу

Тема № 11. Припинення трудового договору

1. Підстави припинення трудового договору

2. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

3. Загальні підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

4. Додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

5. Розірвання трудового договору на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу

Тема № 12. Порядок звільнення з роботи

Порядок звільненняз роботи

Відсторонення працівника від роботи

3. Порядок оформлення звільнення працівника з роботи

Тема 13. Робочий час

1. Поняття робочого часу за трудовим правом. Види тривалості робочого часу

2. Режим роботи і облік робочого часу

Поняття надурочних робіт і порядок їх проведення

Тема 14. Час відпочинку

Поняття відпочинку та його види

2. Трудові відпустки

3. Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням

4. Соціальні відпустки

5. Відпустки без збереження заробітної плати

6. Порядок надання відпусток

Тема 15. Заробітна плата

1. Поняття заробітної плати і методи її правового регулювання

2. Нормування праці

3. Тарифна система та її складові елементи

4. Системи оплати праці

5. Оплата праці при відхиленні від умов, передбачених тарифами

6. Порядок виплати заробітної плати. Обчислення середнього заробітку

Тема 16. Гарантії і компенсації

Поняття гарантій і компенсацій

Тема 17. Трудова дисципліна.

1. Поняття внутрішнього трудового розпорядку як основи організації праці

2. Методи забезпечення трудової дисципліни

3. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку

4. Заходи заохочення за сумлінне виконання трудових обов'язків

5. Юридична відповідальність за порушення трудових обов'язків» Поняття дисциплінарного проступку

6. Заходи стягнення за порушення трудових обов'язків і порядок їх застосування

7. Громадські заходи стягнення і впливу за порушення трудової дисципліни

--PAGE_BREAK--Тема № 18. Матеріальна відповідальність за трудовим правом

1. Поняття матеріальної відповідальності за трудовим правом

2. Підстави і умови матеріальної відповідальності за трудовим правом

3. Види матеріальної відповідальності. Обмежена матеріальна відповідальність робітників і службовців

4. Повна матеріальна відповідальність

5. Підвищена матеріальна відповідальність

6. Порядок визначення розміру шкоди

7. Порядок відшкодування шкоди

8. Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за шкоду, заподіяну працівникам

Тема № 19. ОХОРОНА ПРАЦІ

1. Поняття охорони праці за трудовим правом

2. Норми і правила з техніки безпеки і виробничої санітарії

3. Інструктаж і навчання працівників правилам техніки безпеки і виробничої санітарії

4. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій

6. Охорона праці жінок

7. Охорона праці неповнолітніх

8. Праця осіб зі зниженою працездатністю

9. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про охорону праці

Тема № 20. Індивідуальні трудові спори

1.Поняття трудових спорів та їх класифікація

2.Розвиток порядку розгляду трудових спорів в Україні

3.Комісія по трудових спорах як обов'язковий первинний орган по розгляду трудових спорів

4.Судовий порядок розгляду трудових спорів

5.Розгляд судом спорів про поновлення на роботі

Тема № 21. Колективні трудові спори.

1. Порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)

Засіб вирішення колективного трудового спору (Страйк)

Тематичний з предмету “Трудове право”

Література

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД, СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА

1. Власність національних багатств України як основа суспільної організації праці

2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в системі права України

3. Суспільні відносини, що становлять предмет регулювання трудового права України

4. Метод правового регулювання трудових відносин

5. Функції трудового права України

6. Система трудового права України

1. Власність національних багатств України як основа суспільної організації праці

Виробництво нових товарів у більшості випадків розгля­дається як юридичний факт, що викликає виникнення відно­син власності. Усі дозволені власнику дії закон зводить до трьох основних загальних понять: володіння, розпорядження та ко­ристування. Під цими правовими категоріями приховані певні економічні відносини.

Зокрема, п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність», прий­нятого Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. визначає право власності як урегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню майном. При цьому саме власник на свій розсуд володіє, користується і роз­поряджається належним йому майном.

Володіння в економічному розумінні є існуючою в суспіль­стві системою розподілу засобів виробництва і засобів спожи­вання, відносин між людьми в суспільстві по розподілу цих засобів і предметів. Право ж володіння становить надане зако­ном для певної особи правомочність утримувати майно у себе і безперешкодно впливати на нього. При цьому не допускається фактичний вплив на це майно інших осіб.

Розпорядження становить собою економічне поняття уп­равління майном. Право ж розпорядження є правомочністю змінювати або припиняти правовідносини власності в цілому або в будь-якому з його елементів. Розпорядженням можна вважати будь-яку дію, спрямовану на змінення або припинен­ня права власності в цілому або будь-якої її правомочності. Можливість вчинення таких дій забезпечується законом, що визначає зміст права власності.

На відміну від володіння, яке відображує одну з сторін влас­ності — статику, розпорядження здійснюється як у процесі ви­робництва, так і при розподілі та обміні, тому виражає другу сторону власності — її динаміку.

Користування в економічному розумінні означає процес ви­робництва, застосування праці, при якій здійснюється викори­стання засобів виробництва. Право користування означає зас­тосування праці до майна, одержання товарів та прибутку, за­доволення за допомогою речей різних матеріальних і культурних потреб.

Статичний стан власності створює передумову організації і застосування праці, обумовлює виробництво певного виду і певного роду матеріальних благ. Динамічний же стан власності створюється безпосередньою працею виробників. Предмети праці і матеріальні блага при застосуванні праці споживаються, але споживаються з тим, щоб створити нові товари і матері­альні цінності в значно більшій кількості або кращої якості, що викликає збільшення і зміцнення власності.

Сукупність повноважень (володіння, розпорядження та ко­ристування), що належать власнику, створює суб'єктивне пра­во власності, інститути якого відносяться до різних галузей права. Саме завдяки власності при застосуванні праці створю­ються суспільні трудові відносини. Природа поєднання здат­ності до праці громадянина із засобами виробництва визначає ставлення працівника до трудового процесу і його зацікавленість у наслідках як своєї роботи, так і роботи всього підприємства чи організації.

Важливе значення для права власності на засоби вироб­ництва мають також закони України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні», від 7 лютого 1991 р. «Про підприєм­ництво», від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна дер­жавних підприємств», від 6 березня 1992 р. «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Для свого здійснення праця має бути належним чином організованою і керованою. Закономірністю розвитку управлі­ння виробництвом є залежність форм управління від форм влас­ності, яка може бути охарактеризована як закономірність відпо­відності форм управління формам власності. При цьому форми власності визначають соціальний характер і межі управління виробництвом.

Форма власності, на підставі якої виникають трудові відно­сини, знаходить свій прояв у змісті правових норм, впливає на характер правових відносин.

2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в системі права України

Історично трудове право становить собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні і соціальні пра­ва. Усвідомивши себе як революційну силу і вступивши в орга­нізовану боротьбу за свої права, робітничий клас прагнув зайня­ти певні позиції в економіці. Це, в свою чергу, забезпечувало радикальну перебудову всіх суспільних відносин.

Саме боротьба трудящих за свої права створює дві тенденції правового регулювання праці:

1) тенденцію поступок, проведення під тиском вимог тру­дящих часткових реформ. Правові норми, що відображають цю тенденцію, створюють «соціальне законодавство», за максималь­не розширення і точне дотримання якого ведуть боротьбу ліві партії та професійні спілки;

2) тенденцію насильства, відмову держави від будь-яких по-ступків, заперечення необхідності проведення реформ. Норми, що відображають цю тенденцію, одержали назву «антиробітни-че законодавство». Воно має відкриту антидемократичну спря­мованість на скасування раніше проведених поступок.

Соціальний і антиробітничий види законодавства не ста­новлять різних категорій правових норм, а є двома методами, двома лініями в правовому регулюванні праці. Досить часто норми права, що мають антиробітничий і соціальний характер, тісно переплітаються між собою і вміщуються в одному і тому ж законодавчому акті. Від співвідношення полярних сил в країні залежить, який з цих видів законодавства переважає.

Формування капіталістичного ладу і його зміцнення в усіх країнах проходило майже однаково. Держава, звільнивши пра­цівника від кріпосницької залежності, одночасно звільнила його і від засобів виробництва, внаслідок чого створилась вільна робоча сила. Крім того, виникло правове становище, при яко­му працівник змушений був, але «вільно» і «за своїм розсудом», продавати власнику засобів виробництва єдиний належний йому товар — робочу силу.

У цих умовах трудові відносини регулювались лише за до­помогою цивільного права, нормами, що відносились до сво­боди умов і рівності сторін. Договір найму, або, як його нази­вав законодавець, — договір про найом послуг (ст, 1779 Кодек­су Наполеона), розглядався як звичайна цивільно-правова угода, предметом якої виступав особливий товар — робоча сила.

Далі цей Кодекс встановлював, що найом послуг дозволяєть­ся лише на певний строк, що є простим нагадуванням усунен­ня підданства (ст. 1780), і що в разі виникнення спору зі слу­гою перевага в показаннях надається хазяїнові (ст. 1781).

Спочатку система норм, які були прийняті державою для регулювання трудових відносин, спрямовувалась на регулювання праці фабричних робітників, у першу чергу жінок і дітей. Тому ці норми одержали назву «фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись термін «промислове законодавство», хоч приписи цих норм охоплювали значно більше відносин, ніж регулювання трудових відносин робітників у промисловості. В 20-х роках XX ст. Джордж Шелл застосував термін «робітни­че право», термін більш широкий, тому що він охоплював пра­цю не тільки робітників, а й людей розумової праці.

В XX ст. значного поширення набуває термін «соціальне право», що пов'язувалось з проблемою «економічно слабких громадян». До нього спочатку відносилось законодавство про соціальне страхування та забезпечення. Поступово це законо­давство поширилося й на інші категорії громадян, економічне становище яких наближалось до становища робітників, почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють тру­дові відносини в суспільному виробництві.

Найбільш повно сутність цієї галузі права відображає термін «трудове право», що закріпився за роки радянської влади. Тру­дове право регулює використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій галузі господарства ця особа погодилася виконувати роботу і саме яку роботу: службовця чи робітника (за термінологією законодавства розвинутих країн — «білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право» виявився до­сить вдалим, бо в ньому відбивається його зміст — регулюван­ня праці.

Змістом цього регулювання є сукупність реальних витрат працівником при виконанні ним трудової функції розумової та фізичної енергії, які створюють спрямований до певної мети виробничий процес.

Трудова функція, що виконується тим чи іншим працівни­ком, відображає конкретний зміст його праці. Вона поділяє працю на фізичну і розумову. Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний компонент, в разі відсутності якого процес обривається, то така праця за своїм змістом є фізичною, а працівник — робітником («синій комі­рець»).

Якщо ж функція працівника зводиться до того, щоб ство­рювати, проектувати сам виробничий процес або цикл, нала­годжувати і настроювати систему машин, здійснювати конт­роль за процесом виробництва, що завершується без його без­посередньої участі, то такий працівник зайнятий розумовою працею і є службовцем («білий комірець»).

Об'єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять своє відображення в нормах трудового права, що регламентують та­рифікацію робіт і професій робітників, посадові обов'язки відпо­відних категорій службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них ставляться. Цим право певною мірою консервує існуючий зміст праці, яка ще довго залишатиметься фізичною або розу­мовою.

Тому слід визнати передчасною відмову законодавця від термінів «робітник» і «службовець» та заміною їх на термін «пра­цівник», що здійснено Законом України від 20 березня 1991 р. «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при переході республіки до ринкової економіки». Тер­міни «робітник» і «службовець» більш повно визначають зміст праці цієї категорії працюючих.

Разом з тим ці терміни не охоплюють зміст розумової праці тих, хто працює в установах державної влади і управління. Це державні службовці, правове становище яких визначено Зако­ном України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу». Відпо­відно до ст. 1 цього Закону державною службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави.

Для державних службовців Законом встановлено 7 категорій посад і 15 рангів відповідно до посади, рівня кваліфікації тощо, тобто фактично визначено чини. Тому це — чиновники, і саме цей термін повинен застосовуватись при визначенні праці цієї категорії працюючих. Саме характер праці цих категорій пра­цівників визначає соціально-економічний аспект місця і ролі працівника в суспільстві.

Трудове право тісно пов'язане з Іншими галузями права. Як трудові відносини, що становлять частину життя суспільства, не можуть бути відірвані від цього суспільства, так і трудове пра­во, що регулює ці відносини, не може бути відірване від тієї си­стеми галузей права, що регулюють інші відносини суспільства.

3. Суспільні відносини, що становлять предмет регулювання трудового права України

До предмета права входить не вся система суспільних відно­син. Оскільки право пов'язане з волею, то до предмета права входять лише ті суспільні відносини, що носять вольовий ха­рактер. Цей характер предмета права обумовлений тим, що природа, взята поза зв'язком з людиною, не може самостійно стати предметом уваги законодавця.

Характерною особливістю права є те, що воно відображає тільки сучасні суспільні відносини. Не може регулюватись ми­нуле, бо воно є незворотним. Те ж саме можна сказати й про майбутнє. Його можна передбачити, уявити, але не урегулювати.

Реалізуючи конституційне право на працю, громадяни Ук­раїни мають можливість вступати в різні суспільні відносини щодо застосування своєї здатності до праці. Обгрунтованість такої системи правового регулювання різними галузями права відносин по участі в праці була в свій час піддана сумніву дея­кими вченими, які висловились за розширення предмета тру­дового права шляхом включення до нього відносин по участі в праці колгоспників. Була зроблена пропозиція про віднесення до предмета трудового права всіх правовідносин, основним змістом яких є суспільні відносини по праці.

Проте предмет трудового права не тотожний з трудовими відносинами. Трудове право регулює й інші відносини, що без­посередньо пов'язані з працею. В період переходу України до ринкових відносин значною мірою поширилися відносини по працевлаштуванню, які передують трудовим відносинам. Таке передування не є обов'язковим, оскільки трудові відносини можуть виникнути і з безпосереднього волевиявлення сторін про укладення трудового договору про працю як робітника, так і службовця.

В рамках трудових відносин працівник вступає у відносини з іншими працівниками, які працюють поряд. Створюються трудові колективи, трудящі об'єднуються в професійні спілки, що в інтересах працюючих вступають у відносини з власника­ми підприємств, установ, організацій або уповноваженими ними органами. Виникають колективні правові відносини, які є по­хідними від трудових відносин. Такі відносини створюютьсяза участю робітників і службовців в управлінні виробництвом, при встановленні умов праці, застосуванні цих умов і законодав­ства про працю.

Виробництво матеріальних благ викликає виникнення відно­син щодо їх розподілу. Такий розподіл, коли він здійснюється у формі заробітної плати, є елементом змісту трудових право­відносин. Але відносини щодо розподілу існують і тоді, коли конкретний працівник через вік, хворобу чи інвалідність тим­часово або постійно не може виконувати своїх обов'язків.

Працівник, тимчасово втративши працездатність, матері­ально забезпечується за рахунок коштів державного соціально­го страхування тільки за Наявності трудових правовідносин, що при цьому не припиняються. Працівник лише замість заробіт­ної плати забезпечується допомогою, розмір якої визначається в залежності від заробітку, який він одержував раніше.

На зміну трудовим правовідносинам постійно або на три­валий строк приходять пенсійні правовідносини, які також ви­никають залежно від трудової діяльності робітників і службовців.

Таким чином, поряд з трудовими в галузі суспільної орга­нізації праці створюються відносини по працевлаштуванню, ко­лективні правові відносини і відносини по соціальному страху­ванню і пенсійному забезпеченню трудящих, які також відно­сяться до предмета регулювання трудового права України. Всі ці відносини групуються навколо трудових відносин, які в даній системі є головними.

Звідси ми визначаємо, що предметом трудового права Украї­ни є суспільні трудові відносини, які виникають із застосування робітниками і службовцями здатності до праці в суспільному ви­робництві, відносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини і відносини по матеріальному забезпеченню робітників та службовців в разі тимчасової або постійної втрати працездат­ності.

Трудове право України встановлює порядок виникнення, зміни та припинення трудових відносин робітників і службовців, міру їх праці і міру винагороди за працю, правила внутрішньо­го трудового розпорядку підприємств, установ і організацій, заохочення і дисциплінарні стягнення, правила охорони праці, порядок розгляду трудових спорів і укладення колективних до­говорів.

Система правовідносин адекватна предмету права за умо­ви, що право правильно відображає життя. Але це не означає, Що предметом права є самі правовідносини, хоч би тому, що предмет права незалежний від правових норм, а правовідноси­ни як фактичні відносини, урегульовані правом, проявляються лише внаслідок того, що існує право.

4. Метод правового регулювання трудових відносин

У визначенні галузі права важливе місце поряд з предметом належить методу правового регулювання. Під методом слід ро­зуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюються права і обов'язки, характер взаємовідносин суб'єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав і обов'язків.

Зовнішньою формою права виступає правова норма, зако­нодавство. Нормотворча діяльність держави становить необхі­дну зв'язуючу ланку між фактичними суспільними відносина­ми, умовами суспільного життя, з одного боку, і правом, — з другого. Без волі держави не могли б з'явитися правові норми або будь-які інші форми нормативних актів. Реальна регулюю­ча місія права по упорядкуванню найбільш важливих суспіль­них відносин своєю логікою веде до пошуків у праві власних устоїв як суспільного явища.

Для трудового права України метод визначається нормативним регулюванням трудових відносин. За допомогою закрі­плення у відповідних правових нормах правомочностей і юри­дичних обов'язків фіксуються три первинних способи впливу на поведінку людей: дозвіл, наказ і заборона. Разом з тим тру­дове право знає і такий спосіб, як рекомендація, який викори­стовується державними органами з метою надання можливості власникам і уповноваженим ними органам самостійно вирішу­вати конкретні питання з урахуванням побажань держави.

Дозвілдає широку можливість сторонам самим встановлю­вати для себе суб'єктивні права і брати обов'язки по виконан­ню певних трудових повноважень. Держава дозволяє громадя­нам вступати в трудові відносини з досягненням 16-річного віку, а з дозволу батьків і осіб, що їх замінюють, як виняток, — навіть в разі досягнення 15 років. З метою підготовки молоді до про­дуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів за­гальноосвітніх шкіл, професійних навчально-виховних і середніх спеціальних навчальних закладів, які досягай 14-річного віку, у вільний від навчання час для виконання роботи, яка не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процес навчання (ст. 188 Кодек­су законів про працю України). Сторонам дозволяється на свій розсуд встановлювати строк трудового договору, передбачати неповну тривалість робочого часу, додаткові підстави припи­нення трудового контракту тощо.

Наказвміщує в собі імперативні засади, що є обов'язкови­ми для обох сторін трудових правовідносин. Вони спрямовані на створення здорових і безпечних умов праці, регулювання праці жінок, неповнолітніх, осіб з пониженою працездатністю, обмеження нічних та надурочних робіт та в інших випадках, коли є потреба встановити конкретні вимоги, до яких прагне держава в трудових відносинах. При імперативному способі діяльність сторін не може суперечити положенням, що вста­новлені державою.

Норми про заборонутакож носять імперативний характер. Забороняється приймати неповнолітніх на певні види робіт, жінок — на підземні роботи, звільняти вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації (ст. 184 КЗпП).

Фактичні зв'язки між суб'єктами, коли їх відносини під впли­вом юридичних норм набувають форми правових відносин, — лише одна структурна частина предмета правового регулюван­ня. Другу її частину створює те, що дія методу правового регу­лювання не може бути обмежена лише впливом на поведінку учасників правовідносин, бо юридичний метод поширюється перш за все на суб'єктів права, які можуть і не вступати в пра­вовідносини, але від цього їх поведінка не буде виключена із сфери дії методу.

Зележно від способу впливу на поведінку людей можна виз­начити два методи правового регулювання: державно-норма­тивний і колективно-договірний (локальний).

Державно-нормативний методвиражається в тому, що дер­жава розробляє і приймає закони та інші форми нормативних актів, що спрямовані на здійснення всієї системи державного управління суспільством. Всі законодавчі акти, що приймають­ся як органами державної влади, так і органами державного управління, є результатом державно-нормативного методу ре­гулювання.

Локальний методправового регулювання проявляється пе­реважно у формі колективного договору, що вміщує основні положення з питань праці і заробітної плати, робочого часу, часу відпочинку, охорони праці, що розроблені власником або Уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом або іншим уповноваженим трудовим колективом органом в межах наданих йому прав. Тому цей метод прийнято називати колек­тивно-договірним, хоч поряд з колективним договором можуть прийматися й інші форми локальних актів: правила внутріш­нього трудового розпорядку, положення про преміювання, ін­струкції щодо охорони праці тощо.

5. Функції трудового права України

Функція права — це напрям правового впливу на суспільні відносини, що визначає службове призначення права в житті сус­пільства.В першу чергу цей вплив спрямований на підвищення суспільного виробництва, зміцнення економічних відносин, ос­кільки передумовою прискорення соціального розвитку є са­мовіддана праця громадян України в усіх сферах господарства.

Регулюючи трудову діяльність громадян трудове право ак­тивно впливає на виробництво і тим самим виконує економіч­ну, виробничу функцію.Саме через трудові відносини реалізу­ються виробничі програми, створюються і збільшуються народне агатство і фонди матеріального забезпечення працюючих.

Соціальна функціятрудового права проявляється у тому, що за її допомогою формується особа працівника в напрямку, необхідному для суспільства. Проявом розвитку особи праців­ника є його сумлінне ставлення до праці, участь в справах тру­дового колективу та громадських організаціях.

Соціальна функція трудового права є основною і характер­ною саме для цієї галузі права. Тому в розвинутих промислових країнах досить часто замість терміну «трудове право» вживається термін «соціальне право», що знайшло відображення і в юри­дичній літературі. Так, наприкінці 1975 р. в Федеративній Рес­публіці Німеччини оголошено про створення Соціального ко­дексу ФРН, завданням якого визначено «здійснення соціаль­ної справедливості і соціальної безпеки, включаючи соціальну і виховну допомогу»1.

До соціальної функції трудового права тісно примикає іде­ологічна (виховна) функція,яка має загальну соціальну спря­мованість на справедливе регулювання трудових відносин і ви­ховання свідомості цієї справедливості. Провідне становище людини у виробництві визначають його розумові здібності, хоч і фізичні здібності є важливим компонентом робочої сили. Саме завдяки мисленню, свідомості, своїм розумовим здібностям людина відіграє активну роль в суспільному виробництві.

Норми трудового права містять правила належної поведін­ці працівника в процесі спільної праці. Завдяки цим нормам у працюючих формується певна правосвідомість. Разом з тим дані норми містять й певні негативні наслідки, примус до тих, хто ці правила порушує.

6. Система трудового права України

Система галузі права взагалі — це об'єктивно обумовлене об'єднання взаємопов'язаних, внутрішньо погоджених право­вих норм, розподілених по різним структурним підрозділам. Система трудового права України становить структуру взає­мозв'язаних норм, що регулюють відокремлену сферу суспіль­них відносин — трудові відносини. Ця сукупність норм пере­важно встановлюється державою у загальному порядку з метою врегулювання всіх відносин, що виникають із застосуванням праці в суспільному житті. В свою чергу це визначає численність правових норм, необхідність їх об'єднування в певні групи, ство­рює певну систему правових норм.

Усвідомлення цієї системи сприяє правильному вивченню права, подальшому удосконаленню законодавства, дозволяє пра­вильно застосовувати ці норми на практиці.

Трудове право України поділяється на дві частини: загаль­ну і особливу. До загальної частинивідносяться норми, що є єдиними для всіх трудових відносин, визначають принципи правового регулювання, джерела трудового права України, кла­сифікують суб'єктів трудового права, визначають правове ста­новище професійних спілок і трудових колективів, поняття, порядок підготовки та укладення колективних договорів, кла­сифікують правові відносини, що виникають із застосування праці, визначають поняття працевлаштування і його правові форми.

Особливу частинускладають норми, що регулюють певні еле­менти трудових відносин, порядок виникнення, зміни та при­пинення трудових відносин, тривалість праці та відпочинку, види оплати праці, порядок і строки виплати заробітної плати, питання внутрішнього трудового розпорядку, дисциплінарної і матеріальної відповідальності працівників, визначають здорові

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема 2. ДЖЕРЕЛА ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація

2. Конституція України як основне джерело трудового права

3. Кодекс законів про працю України та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини

4. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини

5. Локальні правові норми

6. Значення керівних роз'яснень Верховного Суду України для однакового застосування судами чанного

законодавства про працю

7. Диференціація трудового законодавства України

8. Міжнародні правові акти про працю

1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація

Джерела трудового права України можна визначити якспосіб вираження норм права, що прийма­ються компетентними на те органами держави і призначені регу­лювати трудові відносини в процесі застосування праці і суспіль­ного захисту людей праці.

Право і законодавство співвідносяться як ціле і частина. Разом вони є явищем об'єктивного характеру. Законодавчі дже­рела мають такі ознаки:

— зовнішню об'єктивізацію;

— державне санкціонування;

— гарантованість державою.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії. Вона являє собою порядок розміщення джерел права та законодавства в системі залежно від їх юридичної сили і зво­диться до таких принципів:

— відмінності конституційного і законодавчого регулювання;

— пріоритет актів законодавчої владні перед актами вико­навчої та судової влади;

— перевага актів вищих органів у порівнянні з нижчими органами;

— наявність первинних і вторинних актів;

— відповідність локальних актів державно-правовим актам;

— можливість зупинення і скасування неправомірних актів.

Ієрархія законодавчих джерел базується на підпорядкова­ності органів, що приймають акти. Саме місце органу в ієрархії державних органів влади й управління визначає місце того чи іншого джерела в системі джерел права.

Державно-правові акти — це акти, які приймаються орга­нами законодавчої, виконавчої та судової влади і мають право­ве значення. Тому джерела трудового права прийнято класифі­кувати (поділяти) на закони, підзаконні акти, локальні правові акти і практику застосування чинного законодавства.

Найвищу юридичну силу має Конституція України, норми якої є нормами прямої дії. Закони та інші правові акти не по­винні суперечити Конституції та конституційним законам Ук­раїни.

Законодавство у вузькому розумінні — це результат нормотворчості представницької та безпосередньої демократії як на державному, так і на регіональному рівні. Акти представ­ницьких органів влади і структурних підрозділів їх апарату но­сять колегіальний нормативний характер.

До законодавства відносяться також рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим і рішення обласних та місцевих державних адміністрацій у межах 'їх компетенції, оскільки вони приймаються державними виконавчими органами влади. Ці рішення містять обов'язкові правила, можуть зупиняти засто­сування відомчих актів, скасовувати акти нижчих адміністрацій та локальні акти, що приймаються на підприємствах, в устано­вах, організаціях.

2. Конституція України як основне джерело трудового права

Основним законом кожної держави є конституція. Вона дає наукове осмислення політичних та економічних процесів у країні, закріплює ідею розподілу і організації державної влади, її співвідношення з демократичними інституціями суспільства, визначає права та свободи громадян і створює умови для їх реалізації.

Конституція України проголосила, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є

невідчужуваними та непорушними, вони не є вичерпними. Кож­на людина має право на вільний розвиток своєї особистості. якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний та всебічний розвиток її особистості.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожний має право на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність.

Громадянам України належить право володіти, користува­тися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інте­лектуальної, творчої діяльності, що не заборонена законом, право на працю, яку вони вільно обирють або на яку вільно погоджуються, право на відпочинок, право на соціальний за­хист, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, право на охоро­ну здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування та ін.

Проголошувані Конституцією права можна назвати пози­тивними правами, які у власному розумінні цього поняття не є правами, оскільки їм не кореспондуються певні обов'язки, вони не гарантуються і не можуть гарантуватись у повному обсязі, наприклад, за допомогою судового захисту.

У той же час право на працю, право на освіту, право на житло, право на охорону здоров'я є найважливішими еконо­мічними, соціальними та культурними правами. В сучасних умо­вах вони можуть бути лише соціальними намірами держави, що засвідчують її гуманістичну мету.

Важливим надбанням Конституції є те, що вона закріпила національний суверенітет, недоторканність території України, забезпечила права людини, визначила співвідношення законо­давчої, виконавчої та судової влади, розв'язала економічні та інші важливі для держави питання.

Разом з Конституцією України на території України діють інші закони, які забезпечують верховенство Основного Закону.

3. Кодекс законів про працю України та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини

Так, чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодав­ства Союзу РСР і союзних республік про працю, що були зат­верджені Верховною Радою СРСР 15 липня 1970 р. й уведені в дію з 1 січня 1971 р. На підставі цих Основ в союзних респуб­ліках були розроблені і прийняті нові кодекси: в Росії — 9 груд­ня 1971 р., в Україні і Азербайджані — 10 грудня 1971 р., в Узбекистані — 17 грудня 1971 р., в інших республіках — вже в 1972 р.

КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 груд­ня 1971 р., уведений в дію з 1 червня 1972 р. Він складається

з 18 глав, в яких об'єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП, він доповнений главою «Забезпе­чення зайнятості вивільнюваних працівників», главою “Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори». Змінені і доповнені 267 статей КЗпП, тобто до окремих статей зміни вносилися по де­кілька разів. Прикладом цього може слугувати ст. 67, до якої в 1995 р. була внесена ч. З такого змісту: «У випадку, коли свят­ковий або неробочий день (стаття 73) співпадає з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого».

На 1998 р. припадає п'ять таких днів, і Прем'єр-міністр України зробив подання до Верховної Ради, яка Законом від 26 грудня 1997 р. визнала цю норму такою, що втратила чинність, хоча вона й відповідала рекомендаціям МОП. Така практика «реформування» трудового законодавства фактично є «штопан­ням дірок». Тому не випадково в Основних напрямах соціаль­ної політики на 1997-2000 роки зроблено висновок про те, що регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, за­безпечення захисту трудових прав громадян вимагають прий­няття нового Кодексу законів про працю України.

Поряд із КЗпП, діють інші закони України. Так, Верховна Рада 7 лютого 1991 р. прийняла Закон України «Про власність», який дає визначення права власності як урегульованих зако­ном суспільних відносин по володінню, користуванню і розпо­рядженню майном. Власнику надано право використовувати на договірній основі працю інших громадян, забезпечивши їм соціальні та економічні гарантії і права, передбачені законом. Майно може використовуватися і для підприємницької діяль­ності.

Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства становлять основну організаційну ланку народ­ного господарства України. Закон визначає порядок створення підприємства і його реєстрацію, створення і використання май­на, управління підприємством і самоврядування трудового ко­лективу, визначає господарську, економічну та соціальну Діяльність підприємства, взаємовідносини підприємства з дер­жавою, порядок ліквідації і реорганізації підприємств.

16 грудня 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про державну службу», який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, орга­нізаційних, економічних та соціальних умов реалізації грома­дянами України права на державну службу. Закон визначає за­гальні засади діяльності державної служби, правовий статус державних службовців та їх апарату, порядок проходження дер­жавної служби, її припинення, матеріальне та соціально-побу­тове забезпечення державних службовців, відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

Для реалізації державної політики зайнятості населення і забезпечення громадянам України гарантій в цій галузі Вер­ховна Рада 1 березня 1991 р. прийняла Закон України «Про зай­нятість населення», який сприяє повній, продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує їм право на зай­нятість, передбачає компенсацію в разі втрати роботи.

22 жовтня 1993 р. був прийнятий Закон України «Про ста­тус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», основни­ми завданнями якого є створення належних умов для підтри­мання здоров'я й активного довголіття; організація соціально­го та інших видів обслуговування; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.

Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похило­го віку в Україні» визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку, гарантує їм рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соці­альній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя. Передбачено надання ветеранам праці, а ними визнаються громадяни, які сумлінно пропрацювали в народно­му господарстві: жінки — 35 років, чоловіки — 40 років і вий­шли на пенсію, — низку пільг.

Закон України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціаль­ної захищеності інвалідів в Україні» гарантує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повно­цінний спосіб життя відповідно до індивідуальних здібностей та інтересів.

Загальні засади створення організаційних, соціально-еко­номічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрямки реалізації державної молодіжної політики в Україні закликаний урегулювати Закон України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння соціальному ста­новленню та розвитку молоді в Україні».

Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудо­вої діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища і встановлює єдиний порядок органі­зації охорони праці в Україні.

Основи законодавства України про охорону здоров'я, прий­няті Верховною Радою 19 листопада 1992 р., визначили пра­вові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здо­ров'я в Україні. Вони регулюють суспільні відносини в цій га­лузі з метою забезпечення гармонічного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активно­го життя громадян.

Закон України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» визначив економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного й договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечен­ня відповідальності та стимулюючої функції заробітної плати.

Законом України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення» всім непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспіль­не корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кож­ної людини, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів.

15 листопада 1996 р. прийнятий Закон України «Про відпу­стки».

23 грудня 1997 р. прийнято Закон України «Про уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини», яким перед­бачено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист їх прав на території України в межах її юрисдикції.

Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування затверджені 14 січня 1998 р.

10 лютого 1998 р. прийнято Закон України «Про професій­но-технічну освіту», яка є складовою частиною освіти України і спрямована на формування у громадян професійних знань, умінь, навичок, розвиток духовності, культури, відповідного технічного, технологічного і екологічного мислення з метою створення умов для професійної діяльності.

З березня 1998 р. законодавче вирішено питання про поря­док розгляду в Україні колективних трудових спорів (конфліктів).

Усі закони України, що приймаються Верховною Радою, обнародуються за підписом Президента України. З метою впо­рядкування офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, що приймають Верховна Рада України, Президент Ук­раїни, Кабінет Міністрів України, запобігання перекручень їх змісту, визначення порядку набрання ними чинності Прези­дент України 10 червня 1997 року видав Указ «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та на­брання ними чинності». Закон України, акти Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцяти-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання піддягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Відповідно до ст. 1 цього Указу офіційними друкованими виданнями є «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Урядо­вий кур'єр».

Президент України виступає гарантом державного сувере­нітету, незалежності, недоторканності кордонів, національної безпеки, територіальної цілісності України, додержання Кон­ституції і законів України, прав та свобод людини і громадяни­на. В межах своїх повноважень Президент України також ви­дає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території України.

Але ці укази і розпорядження Президента України є не за­конодавчими, а підзаконними актами.

4. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини

Укази і розпорядження Президента України можуть відно­ситись до різних питань регулювання трудових відносин. Так, з метою вдосконалення роботи з кадрами Президент України 19 травня 1995 р. видав Указ «Про заходи щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з керівниками підприємств, установ і організацій».

Указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. схвалені Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки. Вищим органом державної виконавчої влади України є Кабінет Міністрів — уряд України, який на підставі Консти­туції та законів України, постанов Верховної Ради, указів і роз­поряджень Президента України наділений правом видавати в межах своїх повноважень постанови і розпорядження.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України набувають чинності з моменту їх прийняття. В постановах може встановлюватись й інший порядок уведення їх в дію,

Міністри, керівники інших центральних органів державної виконавчої влади в межах своєї компетенції можуть видавати нормативно-правові акти, які підлягають реєстрації у Мініс­терстві юстиції України. Так, Міністерству фінансів України у межах його повноважень надано право на основі й на вико­нання чинного законодавства видавати накази, організовувати та контролювати їх виконання. У разі необхідності міністер­ство разом з іншими центральними та місцевими органами дер­жавної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального самоврядування видає спільні акти, які є обов'язковими для виконання.

Міністерство праці і соціальної політики України на основі ' «а виконання чинного законодавства видає накази з питань праці, її оплати, умов зайнятості і соціального захисту населен­ня, які є обов'язковими для виконання.

Аналогічні повноваження закріплені в положеннях про Міністерство економіки України, Міністерство юстиції. Мініс­терство охорони здоров'я та інші міністерства України, поло­женнях про державні комітети. Так, Порядок організації дер­жавного нагляду за охороною праці затверджений наказом Дер­жавного комітету по нагляду за охороною праці від 31 травня 1995 р. № 82.

Державній реєстрації підлягають підзаконні акти, що вида­ються міністерствами і відомствами. Локальні правові норми, що видаються підприємствами, установами, організаціями, про які йдеться нижче, державній реєстрації не підлягають.

5. Локальні правові норми

Локальна нормотворчість здійснюється безпосередньо учас­никами трудових відносин, які беруть участь у створенні цих норм, можуть впливати на їх зміст. Це дає можливість працю­ючим знати обсяг належних їм прав та обов'язків, що визна­чені локальними нормами, максимально пристосовуючи їх для реалізації своїх інтересів та задоволення потреб.

Для того щоб здійснювалась локальна нормотворчість, не­обхідні дві умови. По-перше, норми є локальними і набувають чинності лише за умови, що вони прийняті у порядку, попе­редньо визначеному централізованим регулюванням. По-дру­ге, локальна нормотворчість можлива за наявності загальної норми, що надає певним суб'єктам право займатись нормо-творчістю.

Це означає, що суб'єкти трудового права поставлені у певні рамки локальної нормотворчості. Тут здійснюється принцип «дозволено лише те, що визначено законом». При цьому сутність локальних норм зводиться до розвитку загальних норм трудо­вого права, що поширюють свою дію тільки на відносини кон­кретного підприємства чи організації, де вони прийняті.

Таким чином, локальна норма в трудовому праві України — правило загальнообов'язкової поведінки, що попередньо сан­кціоноване державою і прийняте у встановленому законом по­рядку безпосередньо на підприємстві, в установі, організації, Діє в його межах.

Основним локальним документом на підприємствах, в ус­тановах, організаціях є колективний договір.

Більшість локальних актів приймається власником або уповноваженим ним органом спільно чи за по­годженням з профспілковим комітетом.

Іншим важливим локальним правовим актом є правила внут­рішнього трудового розпорядку, якими на підприємствах, в ус­тановах, організаціях встановлюється певний режим праці, пра­вила поведінки учасників спільної праці, передбачаються їх права і обов'язки.

Тарифно-кваліфікаційні характеристики робітників і квалі­фікаційні характеристики службовців, що створюють зміст цих норм, як і інші техніко-юридичні норми, сформульовані, з одного боку, з урахуванням дій законів техніки і природи, а з другого — суспільних законів.

До локальної нормотворчості відносяться також встанов­лення систем оплати праці і форм матеріального заохочення, затвердження положень про преміювання і виплату винагоро­ди за підсумками роботи за рік. Положення про виплату винагороди за підсумками річної роботи підприємства, як і низка інших локальних актів, стано­вить собою нормативну угоду між власником або уповноваже­ним ним органом і профспілковим комітетом.

Таким чином, локальні норми, що приймаються власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом спільно з трудовим колективом або за погодженням з профспілковим комітетом, є складовою частиною системи тру­дового права. Вони повинні бути внутрішньо погодженими з більш загальними правовими нормами, які займають провідне, визначальне місце в ієрархії правових норм.

6. Значення керівних роз'яснень Верховного Суду України для однакового застосування судами чанного

законодавства про працю

Постанови Пленуму Верховного Суду України, якими да­ються керівні роз'яснення, мають зовсім іншу правову приро­ду. Вони не пов'язані з розглядом конкретних справ, а містять аналіз судової практики, відзначають конкретні її помилки і недоліки, орієнтують суди на їх усунення і таким шляхом спри­яють удосконаленню судової діяльності.

Піддаючи тлумаченню правові норми, суд зобов'язаний побудувати свої роз'яснення на принципах як правової норми, так і принципах даної галузі права в цілому. При цьому прове­дене судом тлумачення і роз'яснення з приводу застосування норми не повинно обмежувати чи іншим способом зменшува­ти обсяг прав, що визначені законом.

Тлумачення закону, що здійснюється Пленумом Верховно­го Суду України, адресовано не тільки судовим органам. Влас­ники підприємств, установ, організацій і уповноважені ними органи, професійні спілки, робітники і службовці при вирішенні спірних питань, що випливають із трудових відносин, також змушені звертатись до цих роз'яснень, з тим щоб усвідомити, як з точки зору Верховного Суду України буде розцінено їх дії судом, що розглядає конкретну трудову справу. Вирішуючи, наприклад, питання про розірвання трудового договору з пра­цівником за систематичне порушення ним трудової дисциплі­ни, власник або уповноважений ним орган, профспілковий комітет змушені звернутися до п. 23 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у якому роз'ясне­но, що за цією підставою працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до праців­ника дисциплінарного або громадського стягнення, за невико­нання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором чи правилами внутрішнього трудового роз­порядку. В таких випадках враховуються ті заходи дисциплі­нарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили законної сили за давністю або не зняті достроково (ст. 151 КЗпП), і ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за порушення трудової дисципліни у відповідності До положення або статуту, що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких до видання наказу про звільнення минуло не більше одного року.

При розгляді конкретних справ суд здійснює індивідуаліза­цію, тобто підводить одиничне під загальне, наслідки якої об'-єктивізуються в рішенні суду. На відміну від загальних право-застосовних положень висновки суду адресовані конкретним особам і по конкретній справі, їх обов'язковість обмежена рам­ками даного випадку, що визначає їх місце і роль в процесі правового регулювання.

Усі ці індивідуальні правозастосовні положення є «крупин­ками» досвіду і створюють один з елементів змісту судової прак­тики. З багатьох «крупинок» формується практика застосуван­ня певних норм права до конкретних фактичних обставин.

7. Диференціація трудового законодавства України

Диференціація трудового законодавства — це встановлені державою відмінності в змісті і обсязі прав та обов'язків суб'єктів трудових відносин на певних підставах. Сучасний цивілізова­ний світ намагається більш послідовно здійснювати принцип рівності громадян. Відповідно до цього держави забезпечують єдність правового регулювання трудових відносин, що здій­снюється загальним законодавством про працю, єдиним для всіх працівників.

В Україні єдність правового регулювання трудових відно­син базується на ст. 2 КЗпП, яка юридичне закріплює прин­цип рівності трудових прав, що конкретизуються в інших стат­тях КЗпП та законодавчих актах про працю.

Диференціація трудового законодавства не суперечить ідеї соціальної рівності, оскільки встановлені відмінності у змісті та обсязі прав і обов'язків працівників та роботодавців мають своєю метою не створення привілеїв відповідним соціальним прошаркам, а досягнення більшої відповідності норм трудово­го права особливостям трудових відносин. Диференціація доз­воляє досягти більш реальної рівності у порівнянні з тією, що встановлюється загальним законодавством про працю, яке по­ширюється на всіх працюючих. Більш того, за деякими винят­ками сама диференціація виправдана саме тому, що вона спря­мована на встановлення такого рівня соціальної рівності, який вище за рівень, визначений принципом рівноправ'я. Саме це дозволяє вирівнювати соціальне становище певних соціальних груп, котрі за фактичними умовами праці або внаслідок інших обставин опинилися в соціальне обмеженому стані.

8. Міжнародні правові акти про працю

До договорів в галузі праці в першу чергу відносяться належним чином ратифіковані або схвалені конвенції та реко­мендації МОП, офіційно опубліковані в Україні. Кожна країна в МОП презентована чотирма делегатами:

Два делегати від уряду, один — від підприємців і один — від трудящих. Кожний з чотирьох делегатів має право голосувати

індивідуально по кожному питанню, що розглядається МОП.

Мета і завдання МОП викладені в преамбулі до Статуту організації та в Декларації, що прийнята на 26-й сесії Гене­ральної конференції МОП в Філадельфії 10 травня 1944 р. В Декларації проголошені основні принципи, на яких повинна базу­ватись діяльність МОП.

МОП складається з трьох основних органів. Вищим орга­ном організації є Генеральна конференція, або Міжнародна конференція праці. Головним змістом роботи конференції є розробка і прийняття конвенцій і рекомендацій по праці.

Виконавчим органом МОП є Адміністративна Рада. До її складу входять 56 членів: 28 презентують уряди, 14 — представ­ники підприємців і 14 — представники трудящих. Із 28 пред­ставників урядів 10 призначаються урядами найбільш важли­вих в промисловому відношенні країн. До їх числа входять Бра­зилія, Індія, КНР, США, ФРН, Франція, Росія, Японія.

Постійним секретаріатом МОП є Міжнародне бюро праці на чолі з Генеральним директором, який призначається Адмі­ністративною Радою. Генеральний директор, в свою чергу, при­значає персонал секретаріату з осіб різних національностей, громадян різних держав.

Крім основних органів до складу МОП входять ряд постій­них і тимчасових комітетів та комісій. До них відносяться, на­приклад, промислові комітети, що створені для вивчення умов праці в різних галузях промисловості, комітет по свободі об'єд­нань, комітет експертів по застосуванню конвенцій і рекомен­дацій, кореспондентські комітети та ін.

Найважливішою стороною діяльності МОП є розробка і прийняття конвенцій і рекомендацій. Саме можливість відкри­того висування і обговорення вимог щодо створення міжна­родних правових актів, а потім і норм, котрі якоюсь мірою можуть послужити поліпшенню умов праці, умов життя пра­цюючих, притягує до участі в МОП представників трудящих усіх країн. Ці конвенції і рекомендації про працю є тими ос­новними формами, за допомогою яких МОП здійснює міжна­родне правове регулювання праці.

Мета конвенції — створити для держави, що її ратифікува­ла, зобов'язання по внесенню певних змін в національне зако­нодавство про працю. Статут МОП передбачає, що після прий­няття конвенції «а) конвенція надсилається всім членам орга­нізації для ратифікації; б) кожний член організації зобов'язується протягом року після закриття конференції… винести конвен­цію на розгляд влади або влад, в компетенцію яких входить це питання, для оформлення її як закону або для вжиття заходів іншого порядку… Якщо член організації одержав згоду компе­тентної влади або влад, він повідомляє про ратифікацію кон­венції, ЩО відбулася, Генерального директора, і вживає таких заходів, які будуть необхідні для ефективного застосування по­ложень даної конвенції» (п. 5 ст. 19 Статуту МОП).

Конвенція — правовий акт, який набуває сили міжнарод­ного зобов'язання тільки після ратифікації її не менш як двома країнами — членами МОП. Норми конвенцій, що ратифіко­вані, мають обов'язкову силу по відношенню до тих членів МОП, які ратифікували цю конвенцію.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 3 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття основних принципів трудового права України

2. Основні права і свободи громадян, закріплені в Конституції України, що визначають принципи правового регулювання трудових відносин

3. Принципи трудового права, закріплені в Кодексі законів про працю України та інших законодавчих актах про працю

1. Поняття основних принципів трудового права України

Під основ­ними принципами трудового права слід розуміти виражені в пра­вових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу в формі основних, керівних положень основних засад правового регулювання трудових відносин, які візначають загальну спрямованність і найбільш істотні риси його змісту.

Ці основні правові положення конкретизуються в нормативних актах, якими регулюється праця робітників і службовці Вони мають регулюючий характер, містять певний наказ, пріпис, регулюють поведінку. Тому принципи не повинні вміщ вати елементи, що не мають такого наказу, припису, не визначають поведінку.

Правові ідеї і тенденції можуть вважатися основними принципами трудового права лише тоді, коли вони відповідаю певним вимогам. Це повинні бути саме такі правові ідеї, її спрямовані на регулювання суспільних трудових відносин. Воі мають відображати принципи політики держави в галузі регулювання поведінки учасників в суспільних трудових віднос нах. При цьому кожна правова ідея повинна проявлятись у :

законодавстві про працю таким чином, щоб бути закріплені в конкретній правовій нормі.

Основні принципи лежать в основі всіх норм трудове права, в основі правового регулювання праці. Вони повиі правильно відображати сутність суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані. При сучасній організації праці \ боча сила як носій праці виступає основним елементом продуктивних сил суспільства. Функція робочої сили — праця

Принципи права можуть бути закріплені в правовій нормі двома шляхами: безпосередньо або побічно.

Безпосереднє закріплення має місце у тих випадках, коли формулювання норми закріплює певний правовий принцип. Прикладом цього може бути ст. 4 Закону України «Про зай­нятість населення», в якій держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності, що не заборонена законом. Такі правові норми можна назвати нормами-принципами, які відрізняються від інших норм широтою і важливістю сформу­льованих в них положень. Вони визначають зміст інших норм, є для них правовою основою. Але це — зовнішня ознака, за якою не завжди можна відшукати норму-принцип. Визначаль­ною є внутрішня ознака — зміст норми, її основостворюючий, керівний характер.

Другу групу складають принципи, що прямо не закріплені в правових нормах, але можуть бути виведені з них. Ці принципи містяться в законодавстві ніби у прихованому вигляді.

Але було б неправильним вважати, що принципи остаточно реалізуються тільки в системі правових норм. Оскільки прин­ципи мають регулюючий характер, вони, будучи відображени­ми в праві, набувають загальноправового значення. Тому гро­мадяни досить часто в своїй поведінці керуються принципами права, навіть не знаючи точного змісту правових норм.

Особливого значення принципи права набувають при реа­лізації норм права, в першу чергу тоді, коли відсутня конкретна правова норма і є потреба застосувати аналогію закону і навіть аналогію права.

2. Основні права і свободи громадян, закріплені в Конституції України, що визначають принципи правового регулювання трудових відносин

Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе обирає чи на яку погоджується. Держава створ-умови для зайнятості працездатного населення, рівні можливості для громадян у виборі професії і роду трудової діяльності, здійснює програми професійно-технічного навчання і підготовці перепрофілювання працівників відповідно до їх інтересів і потреб суспільства.

Праця повинна належним чином оплачуватися відповідно кількості і якості. Прибуток може бути одержаний і за допомогою інших видів діяльності, що не заборонені законом. Це може бути підприємницька діяльність або об'єднання з інши­ми особами для досягнення своєї мети.

Оплата за працю має бути справедливою і забезпечувати гідні умови життя працівнику і його сім'ї. Винагорода визна­чається трудовим договором, виходячи з тривалості робочого часу не більше встановленої законом норми 40 годин на тиж­день, має забезпечувати прожитковий рівень і не може бути нижчою встановленого державою мінімального розміру.

При цьому кожному громадянинові, що має виборче пра­во, належить рівне право доступу до зайняття державних по­сад, а також посад в органах місцевого і регіонального само­врядування.

Забороняється використання примусової праці, за винят­ком роботи, що визначена для певних осіб вироком суду або при уведенні відповідно до закону надзвичайного або воєнного стану.

У випадках незайнятості з незалежних від особи причин їй гарантується право на матеріальне забезпечення у відповідності із законом.

Усім, хто працює за наймом, гарантуються встановлені за­коном мінімальна тривалість щодобового вільного часу, що­тижневі вихідні дні, святкові дні, щорічна оплачувана відпуст­ка, скорочений робочий день для певних професій і робіт, для неповнолітніх, осіб з обмеженою працездатністю, а також для жінок (одного з батьків), які мають малолітніх дітей.

Кожний громадянин, який працює, має право на умови «Раці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров'я. Умови праці, визначені чинним законодавством, можуть доповнюватись колективними й

індивідуальними трудовими договорами, що укладаються шляхом переговорів.

Кожний має право на відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди, спричиненої його здоров'ю чи майн) екологічними правопорушеннями, а також на компенсацій! витрат, пов'язаних з усуненням шкідливого впливу цих

правопорушень. Гарантується доступність і безплатність обов'язкової освіти.

В разі настання старості, хвороби, повної або часткової втрати працездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати дувальника, безробіття з незалежних від громадянина обставин він має право на соціальне забезпечення. Це право гарантується загальнообов'язковим соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків державних установ, бюджетних та інші джерел соціального забезпечення. Пенсії та інші види соціальної допомоги повинні забезпечувати рівень життя людини, ні.нижчий прожиткового мінімуму.

Права і свободи громадян гарантуються, охороняються і захищаються державою.

3. Принципи трудового права, закріплені в Кодексі законів про працю України та інших законодавчих актах про працю

Усі права і свободи громадян України, закріплені в Кон­ституції України, знайшли відображення в ст. 2 КЗпП, конкре­тизовані в ньому та інших законодавчих актах. Наслідком такої конкретизації є те, що законодавством про працю розробля­ються і закріплюються інші принципи, але вже не безпосеред­ньо, не як норми-принципи, а побічно, як правові ідеї при реалізації, застосуванні норм трудового права.

Трудові відносини можуть припинятися лише з підстав, пе­редбачених законом, зокрема ст.ст. 36-41 та 45 КЗпП. Отже, цими статтями визначається принцип стабільності трудових відносин.

Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість на­селення» закріплено право громадян України вільно обирати види діяльності, які не заборонені законодавством; виключається будь-яка форма примусу до праці (п. 2 ст. 1).

Законом України від 1 липня 1993 р. «Про колективні дого­вори і угоди» визначено порядок врегулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом та проф­спілкою чи іншим органом, уповноваженим трудовим колек­тивом на представництво його інтересів. Законом вирішене питання узгодження інтересів працюючих з власниками або уповноваженими ними органами, фактично закріплено прин­цип участі трудових колективів чи їх представницьких органів у встановленні умов праці та здійсненні контролю за додер­жанням законодавства про працю.

Законом України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» конкретизоване право на винагороду і закріплено принцип ма­теріальної зацікавленості працюючих у наслідках своєї праці, принцип договірного регулювання праці, що здійснюється на основі системи угод, які укладаються на державному, галузево­му, регіональному та виробничому рівнях.

Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а та­кож оплачуваної щорічної відпустки. Законом України від 15 листопада 1996 р. «Про відпустки» встановлені державні га­рантії права на відпустку, визначені умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для поновлення працездатності, зміцнення здоров'я, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Право на відпу­стку громадяни України мають незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності підприємства, уста­нови, організації.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності визначає Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці».

Аналіз правових положень КЗпП та інших законодавчих актів України дозволяє визначити такі принципи трудового права:

принцип свободи праці; принцип рівноправності в га­лузі праці; принцип договірного характеру праці; принцип виз­наченості трудової функції; принцип стабільності трудових відносин; принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці; принцип безпеки праці; принцип участі трудових колек­тивів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здійсненні контролю за додержанням законодавства про пра­цю; принцип свободи об'єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод; принцип матеріального забезпечення у разі не­працездатності, настання старості, при хворобі і у зв'язку з ма­теринством.

Тема № 4 СУБ'ЄКТИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття суб'єкта трудового права України

2. Громадяни як суб'єкти трудового права України

3. Власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України

4. Підприємство як суб'єкт трудового права України

5. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права України

6. Профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України

7. Державні органи, які виступають суб'єктами трудового права України

1. Поняття суб'єкта трудового права України

Основним суб'єктом права власності на національні багат­ства України є держава, якій належить переважна більшість промислових підприємств, землі та товарне виробництво сільськогосподарської продукції. Управління цією власністю здійснюють відповідні галузеві міністерства шляхом централі­зованого керівництва підприємствами і і організаціями. Звідси випливає потреба в єдиному управлінні з боку держави — по­вновладним власником єдиної централізованої з верху до низу системи державних органів відповідно до специфіки предмета управління.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Об'єднання підприємств в галузеві міністерства дає змогу державі більш ефективно керувати впровадженням у виробниц­тво передових технологій, постачанням і реалізацією продукції, ціноутворенням, фінансовою, кадровою політикою тощо.

Отже, підприємство становить собою єдність двох сукуп­ностей: засобів виробництва та працюючих. Як єдине ціле воно є більш широким поняттям, що охоплює і засоби виробництва, і людей, які працюють із застосуванням цих засобів. Засоби виробництва створюють матеріальну базу виробництва, в той час як трудовий колектив є його живим організмом.

Розмежування підприємства і трудового колективу прояв­ляється в органах, що представляють кожну з цих сторін. Під­приємство представляється власником або уповноваженим ним органом. Трудовий колектив представляється радою трудового колективу, комітетом підприємства або виборним профспілко­вим органом. В разі виникненні колективного трудового спору трудовий колектив може представляти страйковий комітет. Відповідно ці органи також виступають як суб'єкти відносин, що виникають із застосування праці у суспільному виробництві.

При колективній власності її суб'єктами виступають колек­тиви орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціо­нерні товариства, господарські товариства, господарські об'єд­нання, професійні спілки, політичні партії, релігійні та інші організації та об'єднання. Право колективної власності здійсню­ють вищі органи управління власника — загальні збори, кон­ференції, з'їзди, ради, правління тощо. Окремі функції по господарському управлінню колективним майном вищими

органами управління власника може бути покладено на створювані ними органи.

Усі ці органи управління колективним майном в межах на-| даних їм повноважень володіють, користуються і розпоряджа­ються майном, можуть використовувати для трудової діяльності працю громадян, тому вони також виступають як суб'єкти тру­дового права.

Індивідуальна власність також може використовуватись гро­мадянами для підприємницької діяльності особисто або із зас­тосуванням праці найманих працівників. Для здійснення ви­робничої діяльності громадяни також можуть створювати підприємства, яким надається статус юридичної особи.

Таким чином, при всіх формах власності власник особисто виступає як суб'єкт трудового права. Але він може передавати належні йому права певним своїм органам, уповноважуючи їх на проведення господарської та трудової діяльності. Крім того, власник може створювати підприємства і організації, призна­чати певних осіб або органи для керівництва цими підприєм­ствами і організаціями. Створювані власником підприємства і організації, посадові особи, найняті ним для керівництва ство­рюваними підприємствами і організаціями, виступають суб'єкта­ми трудового права.

Як суб'єкти трудового права виступають також органи, що здійснюють нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю у цілому та законодавства з техніки безпеки і вироб­ничої санітарії зокрема. До таких органів відносяться відповідні державні комітети. України, наділені повноваженнями у своїй сфері діяльності, місцеві державні адміністрації та ради народ­них депутатів у межах відповідної території.

2. Громадяни як суб'єкти трудового права України

Громадянином визнається фізична особа, яка володіє пев­ним цивільним статусом, тобто сукупністю обставин фактич­ного порядку, що характеризують цю особу як учасника юри­дичного спілкування. Термін «громадянський статус» досить широко застосовується в цивільному праві. Але він необхідний також для визначення становища особи як суб'єкта криміналь­ного, житлового, сімейного, трудового права.

Реалізувавши своє право на працю шляхом укладення тру­дового договору (ст. 2 КЗпП), громадянин набуває статусу пра­цівника. Для того щоб вступити в трудові відносини, громадя­нин повинен досягнути віку шістнадцяти років. У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замі­нює, на роботу можуть прийматись особи, які досягли п'ятнад­цяти років.

Право займатися трудовою діяльністю відповідно до Зако­ну України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іно­земців» мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Ук­раїну для працевлаштування.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або зай­матися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами Ук­раїни, мають рівні з ними права і обов'язки.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Та­кий дозвіл оформляється за умови, коли в країні чи певному регіоні відсутні працівники, спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатнє обгрунтування доцільності використан­ня праці іноземних фахівців. Дозвіл на працевлаштування ви­дається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України.

Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або зай­матися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до за­конодавства України призначення на цю посаду або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства Ук­раїни.

3. Власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України

Для управління підприємствами, установами, організація і державний орган, якому виділено майно, призначає керів­ника, з яким укладається контракт як особлива форма трудового Договору. Ця службова особа здійснює управління на засадах єдиноначальності, що забезпечує єдність волі багатьох лю­дей тоді, коли необхідно організувати виробничий процес для виконання певних завдань.

Керівник самостійно вирішує питання діяльності підприє­мства чи організації. При цьому власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника. Керівнику нале­жить також право самостійно вирішувати питання про прийом на роботу своїх заступників, керівників та спеціалістів підрозділів апарату управління і структурних підрозділів, а також про їх звільнення. Але навіть у тому разі, коли підприємство чи орга­нізація є державним утворенням, це не дає підстави стверджу­вати, що керівник та інші службові особи перебувають на дер­жавній службі.

Під державною службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержу­ють заробітну плату за рахунок державних коштів.

Правове становище уповноваженої власником на управлі­ння службової особи тісно пов'язане з правовим статусом підприємства. На державному підприємстві становище дирек­тора є подвійним, що проявляється у тому, що, з одного боку, він є членом трудового колективу, а з другого — органом підприємства, яке створене на базі загальнодержавної власності. Тому він відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про підприє­мства в Україні» відповідає за результати роботи підприємства перед державою, власником і трудовим колективом. Це зобо­в'язує керівника відстоювати інтереси як колективу, так і дер­жави, які не завжди збігаються.

Уповноважена власником особа — це по суті керівник ад­міністрації як сукупності посадових осіб підприємства. Саме термін «адміністрація» застосовувався в усіх законодавчих ак­тах про працю до внесення 20 березня 1991 р. змін до КЗпП. Адміністрація підприємства, установи, організації як комплекс службових осіб, що здійснюють управління цим підприємством, установою, організацією в межах наданих їм прав, тобто вико­навчо-розпорядчий орган підприємства, сама перебуває з влас­ником у відносинах найму. Всі службові особи, що входять до складу адміністрації, поряд з іншими найманими працівника­ми входять до складу трудового колективу, є суб'єктами трудових відносин як наймані працівники. Їх відмінність від інших працівників полягає в тому, що внаслідок свого службового становища і виконуваної функції ці особи несуть відпові­дальність за здійснення виробничого процесу або окремого його циклу. Тому суб'єктом трудових відносин з іншими працівни­ками адміністрація підприємств або за нинішньою терміноло­гією — уповноважений власником орган — не виступає.

Та обставина, що уповноважений власником орган є не суб'єктом трудових відносин, а лише органом підприємства чи установи, наголошувалась і в юридичній літературі. Визнання ж уповноваженого власником органу суб'єктом трудових пра­вовідносин означає можливість пред'явлення до нього майно­вих претензій, що випливають з цих відносин. У дійсності ж ці претензії пред'являються до підприємства.

Трудовий договір працівник укладає не з уповноваженою власником службовою особою, а з підприємством, установою, організацією як юридичною особою, де він і реалізує своє пра­во на працю.

В системі суспільної організації праці уповноважений влас­ником орган діє як орган господарського управління. Органі­заційною формою організації праці виступає підприємство, май­нова відокремленість якого одержала вираз у наданні йому прав юридичної особи. Саме це дозволяє підприємству самостійно, від свого імені вступати в правові відносини з іншими як юри­дичними особами, так і громадянами.

4. Підприємство як суб'єкт трудового права України

Правове положення підприємства визначене Законом Ук­раїни від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні». Підприємством визначається самостійний господарюючий ста­тутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно здійснює будь-яку господарську діяльність, що не заборонена законодавством України і відповідає цілям, передбаченим статутом підприєм­ства.

Реєстрація статуту є юридичним фактом створення підприє­мства. Вона одночасно є і установчим актом, і актом перевірки статуту з точки зору його відповідності чинному законодав­ству, законності створення підприємства. Саме реєстрація ста­туту є вимогою, при виконанні якої підприємство набуває пра­ва бути суб'єктом правових відносин. Добровільність створен­ня підприємства, відсутність будь-яких спеціальних дозволів державних, господарських або інших органів дають підстави зробити висновок про існування явочно-нормативного поряд­ку створення підприємств, вільного від відомчого, регіональ­ного або місцевого регулювання.

З цього явочно-нормативного порядку зроблені окремі ви­нятки: не можуть створюватись малі підприємства при держав­них виробничих підприємствах і організаціях, утворювані підприємства не можуть займатися певними видами діяльності, що визначені державою в спеціальному переліку.

Підприємство як юридична особа є носієм і володарем ос­новного і абсолютного права — права власності, незалежно від того, в якій формі воно виступає. Основним джерелом ство­рення і примноження власності є виробнича діяльність. Вико­ристовуючи своє майно, підприємство виробляє продукцію, реалізовує її і здобуває прибуток, за рахунок якого і формує своє майно. Належне підприємству майно охороняється зако­ном і може бути вилучене у власника тільки за рішенням суду.

Трудова правосуб'єктність підприємства є відносно само­стійною. Вона може йому належати незалежно від того, чи має підприємство статус юридичної особи. Підприємство як су­спільно-трудове утворення може і не бути юридичною особою, якою виступає більш велике об'єднання. Для того щоб підпри­ємство було суб'єктом трудового права, необхідні наявність у нього потреби використовувати найману працю і можливість виплачувати винагороду за використання цієї праці. При цьо­му підприємство самостійно встановлює форми, системи і роз­міри оплати праці, а також інші види доходів працівників. Воно може використовувати державні тарифні ставки, посадові ок­лади як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності і умов виконува­них ними робіт.

Підприємство зобов'язане забезпечити для всіх працюючих безпечні та нешкідливі умови праці і несе відповідальність у встановленому законодавством порядку за шкоду, заподіяну їх здоров'ю та працездатності.

Підприємство зобов'язане постійно поліпшувати умови праці та побуту жінок, підлітків, забезпечувати їх роботою переважно в денний час із скороченим робочим днем, надавати інші пільги, передбачені законодавством. Воно має право самостійно вста­новлювати для своїх працівників додаткові відпустки, скороче­ний робочий день, заохочувати працівників підприємств та ус­танов, які обслуговують трудовий колектив, але не входять до його складу.

Одночасно держава гарантує підприємству додержання його прав і законних інтересів. Не допускається втручання держав­них, громадських і кооперативних органів, політичних партій і рухів в господарську та іншу діяльність підприємства. Рівні правові та економічні умови господарювання забезпечуються підприємству державою незалежно від форм власності.

5. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права України

Об'єднання людей в їх трудовій діяльності здійснюється на об'єктивній і суб'єктивній основі. На об'єктивній основі пра­цівник, який поступив на роботу, незалежно від своєї волі вклю­чається в склад трудового колективу, оформлення якого здій­снюється залежно від внутрішньої структури підприємства. На суб'єктивній основі проводиться за волевиявленням працівників об'єднання в організації за професією — професійні спілки та інші громадські організації.

Через, відносини з іншими людьми особа існує, проявляє себе в суспільстві. Вона виконує обумовлену трудовим догово­ром роботу, дотримується встановленого на підприємстві ре­жиму роботи, правил внутрішнього трудового розпорядку.

Відносини між людьми мають важливе значення не тільки для суспільства взагалі, а й для кожного підприємства, бо всі вони об'єднані у формальний колектив, правове становище і структура якого визначені статутом. Формальний колектив є в кожній соціальній системі, якщо там існує підприємство, роз­поділ праці.

Таким чином, суспільне корисна діяльність, спільна праця є об'єктивною передумовою формування колективу. Справжній колектив виникає там, де люди усвідомлюють свою відпові­дальність за загальну справу, спільно вирішують питання, що постають перед ними, де складаються і стають дійовою силою громадська думка колективу, свідома дисципліна.

Трудовий колектив виникає разом зі створенням підприємства, установи, організації. До нього входять усі громадяни, як своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на основі трудового договору, а також інших форм, що викликають виникнення трудових відносин працівників з підприємством. Відносини ж колективізму для кожного працівника виникають з дня, коли працівник фактично розпочинає виконувати тру­дові обов'язки. Підставою, що викликає виникнення трудових відносин, є переважно трудовий договір.

Відносини трудових колективів з власниками або уповно­важеними ними органами є правовими, але не трудовими, ос­кільки своїм змістом мають не працю, а лише її організацію і умови, за яких ця праця здійснюється.

Повноваження трудових колективів усіх видів підприємств, де використовується наймана праця, реалізуються, якщо інше не передбачене статутом, загальними зборами працюючих. Такі безпосередні відносини можливі тоді, коли підприємства неве­ликі за своїми розмірами, і для розв'язання конкретних питань у кожному випадку є можливість зібрати всіх працюючих. В умовах же великого підприємства вирішення питань вироб­ництва безпосередньо всіма працюючими є досить складним, у зв'язку з чим виникає необхідність використання представниць­кої демократії. В таких випадках повноваження трудового ко­лективу можуть реалізовуватись конференцією або виборними органами трудового колективу, такими, як рада трудового ко­лективу, комітет підприємства, страйковий комітет тощо. Вони, як правило, обираються таємним голосуванням на загальних зборах або конференції трудового колективу строком на два-три роки не менш як двома третинами голосів.

6. Профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України

Основним документом, що регулює внутрішню діяльність усіх профспілкових органів, є статут. Але він не є правовим актом. Правове становище громадської організації може виз­начати лише закон, що затверджується вищим органом зако­нодавчої влади. (Закон України “О профспілках)

Професійні спілки незалежні в своїй діяльності і підпоряд­ковуються тільки закону. Забороняється будь-яке втручання, що здатне обмежити права профспілок або перешкодити їх здійсненню. Ця незалежність забезпечується економічною са­мостійністю профспілок, які мають відокремлене майно, мо­жуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки. Тому вони відповідно до ст. 21 Ци­вільного кодексу України визнаються юридичними особами. А це означає, що профспілки можуть виступати в різних орга­нах по захисту своїх інтересів та інтересів своїх членів, бути позивачем і відповідачем в судових органах.

Правове становище профспілок визначають також норми, що встановлюють повноваження профспілок в трудових відно­синах. В КЗпП правове становище профспілок закріплене в главі XVI «Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями» (ст.ст. 243-252). Крім того, в ряді статей інших глав КЗпП також визначаються повноваження профспілок по встановленню умов праці, конт­ролю за додержанням власником або уповноваженим ним ор­ганом законодавства про працю.

Надані профспілкам права одночасно є й їх обов'язками по захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів працюючих.

Спільні акти власника або уповноваженого ним органу і профспілкового органу є двосторонніми актами.

За погодженням з профспілковим органом приймаються рішення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу тоді, коли така його дія є розпорядчим актом. Але цей акт набуває чинності лише у разі, коли він був погоджений з проф­спілковим органом, що представляє інтереси трудового ко­лективу даного підприємства. Рішення в цьому разі підписує власник або уповноважений ним орган одноособово. Але в обо­в'язковому порядку воно повинно містити посилання на те, що це питання погоджено з профспілковим органом.

У порядку погодження з профспілковим органом власник або уповноважений ним орган встановлює системи оплати праці; затверджує положення про преміювання робітників і службовців, про виплату винагороди за підсумками річної роботи підприє­мства; затверджує знижені норми виробітку для неповнолітніх і молодих робітників; встановлює черговість надання відпус­ток; затверджує графіки змінності при п'ятиденному робочому тижні; вирішує питання про проведення надурочних робіт, про залучення працівників до роботи у вихідні дні, про звільнення працівників з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Вирішення питань з участю профспілкового органу озна­чає, що власник або уповноважений ним орган запрошує проф­спілковий орган для обговорення певних питань. Висновки профспілкового органу з питань, що розглядаються, всебічно обговорюються і беруться до уваги при постановленні рішення. Але обов'язкової юридичної сили ці висновки для власника або уповноваженого ним органу не мають.

За змістом надані профспілковим органам підприємств права можна розділити на дві групи: по встановленню умов праці і по контролю за застосуванням власником або уповноваженим ним органом чинного законодавства та раніше встановлених умов праці.

У встановленні умов праці права профспілкових органів мають паритетний характер. Переважною формою встановлен-ня умов праці є колективний договір. Як і всяка угода, колек­тивний договір становить собою юридичний факт, що

викликає виникнення, зміну або припинення правових відносин Колективний договір регулюється главою II КЗпП (ст.ст. 12-20) та Законом України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди».

Правила внутрішнього трудового розпорядку містять низку нормативних положень про порядок прийняття на роботу і звільнення з неї, час початку і закінчення робочо­го дня, тривалість перерв для відпочинку і харчування тощо. В процесі здійснення правових відносин по застосуванню чин­ного законодавства про працю, як і при реалізації встановле­них умов праці, положення закону, правові норми застосову­ються до конкретних фактів, що виникають в процесі трудової діяльності. Специфіка цих правових відносин полягай в тому, що деякі норми трудового законодавства власник або уповно­важений ним орган може застосовувати не самостійно, а за погодженням з профспілковим органом. Такий порядок є важ­ливою гарантією проти суб'єктивізму з боку власника або упов­новаженого ним органу. Особливо ця гарантія необхідна тоді, коли наслідки неправильного застосування норм важко усуну­ти шляхом контролю в майбутньому або коли при застосуванні норм необхідно врахувати фактичні обставини справи чи осо­бисті якості працівника, які не можуть бути з найбільшою об'єктивністю виявлені і оцінені лише власником або уповно­важеним ним органом.

Участь профспілкових органів у контролі за застосуванням чинного законодавства і раніше встановлених умов праці про­являється при звільненні працівників з роботи з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу (ст. 43 КЗпП), вирішенні читань про залучення працюючих до надурочних робіт (ст. 62) до роботи у вихідні дні (ст. 71), вирішенні незгод, що виника­нь між власником або уповноваженим ним органом і працюючими при встановленні або перегляді норм виробітку, норм часу, норм обслуговування (ст. 93 КЗпП).

Таким чином, контроль профспілок за додержанням влас­ником або уповноваженим ним органом законодавства про працю є правовою діяльністю і здійснюється в разі надання державою повноважень профспілкам у цій галузі.

За наявності порушень з боку власника або уповноважено­го ним органу профспілки мають певні повноваження щодо їх усунення. Профспілкові органи мають право проводити загальні збори і конференції трудового колективу, на яких можуть зас­луховувати звіти власника або уповноваженого ним органу про виконання зобов'язань колективного договору і вимагати усу­нення виявлених недоліків. Профспілковий орган, який за до­рученням трудового колективу підписав колективний договір, має право ставити перед власником або уповноваженим ним органом питання про розірвання трудового договору (контрак­ту) з керівним працівником або усунення його із займаної по­сади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує зобов'язань за колективним договором. Така вимога профспілко­вого органу є обов'язковою для власника або уповноваженого ним органу, хоч і може бути оскаржена до вищого профспілко­вого органу чи в суд.

Важливою формою контролю за дотриманням законодав­ства про працю була участь профспілок у вирішенні трудових спорів: як сторони комісії по трудових спорах і як другого са­мостійного колегіального органу по розгляду трудових спорів, яким був профспілковий комітет підприємства. Законом Ук­раїни від 18 лютого 1992 р. профспілки повністю усунуті від участі у розгляді трудових спорів.

В представництві інтересів працюючих все більшого поши­рення набувають, на відміну від офіційних профспілок, нові об'єднання — страйкові комітети. Їх створення є реалізацією конституційного права трудящих на об'єднання в громадські організації з метою здійснення і захисту своїх прав і свобод. У той же час ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яке об'єднання, обмежений у правах і мати перевагу в зв'язку з належністю чи неналежністю до нього.

Усі права, надані профспілковим органам, можуть бути ре­алізовані лише тоді, коли в ці органи обираються принципові, досконало знаючі законодавство про працю працівники. З метою захисту прав працівників, обраних до складу профспілко­вих органів і не звільнених від виробничої роботи, їх не можна піддавати дисциплінарному Стягненню без попередньої згоди погану, членами якого вони є, а керівників профспілкових органів підрозділів — без попередньої згоди відповідного проф­спілкового органу на підприємстві. Керівники ж профспілко­вого органу підприємства можуть бути піддані дисциплінарно­му стягненню за попередньою згодою відповідного профспілко­вого об'єднання. Попередня згода потрібна і при накладенні дисциплінарного стягнення на профспілкового організатора.

Звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу осіб, обраних до складу профспілкових органів і не звільнених від виробничої діяльності, допускається, крім до­держання загального порядку звільнення, лише за попередньою згодою профспілкового органу, членами якого вони є, а голів і членів профспілкових органів на підприємстві, крім того, — лише за згодою об'єднання профспілок. Звільнення профспілко­вих організаторів і профгрупоргів з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається лише за згодою органу відповідного профспілкового об'єднання.

Членам виборних профспілкових органів, не звільненим від своєї виробничої діяльності, надається на умовах, що визна­чаються колективним договором, вільний від роботи час із збе­реженням середнього заробітку для виконання громадських обов'язків в інтересах колективу, а також на час їх профспілко­вого навчання.

Члени виборних профспілкових органів звільняються від виробничої роботи з оплатою в розмірі середнього заробітку за рахунок коштів профспілки на час участі як делегатів на з'їздах, конференціях, що скликаються профспілками, а також у роботі їх пленумів, президій.

Звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу працівників, які обиралися до складу профспілкових органів, не допускається протягом двох років після закінчення виборних повноважень, крім випадків повної ліквідації підприє­мства або вчинення працівником певних дій, за які законодав­ством передбачена можливість звільнення.

Члени ради або правління підприємства, обрані до її складу трудового колективу, не можуть бути з ініціативи власника або уповноваженого ним органу звільнені з підприємства без згоди загальних зборів або конференції трудового колективу які їх обрали.

Члени ради трудового колективу не можуть бути піддані дисциплінарному стягненню без згоди ради трудового колек­тиву. Звільнення членів ради трудового колективу з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім додержання загального порядку звільнення, допускається лише за згодою ради трудового колективу.

7. Державні органи, які виступають суб'єктами трудового права України

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуван­ням законодавства про працю здійснюється Генеральним про­курором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Центральні органи державної виконавчої влади здійсню­ють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, що перебувають у їх функціональному підпо­рядкуванні.

Для здійснення державного нагляду за додержанням зако­нодавчих та інших нормативних актів по охороні праці держа­вою створено ряд органів.

Одним з важливих таких органів є Комітет по нагляду за охороною праці, підпорядкований Міністерству праці і соціаль­ної політики України. Положення про цей комітет затвердже­не постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. № 328. В свою чергу, комітет по нагляду за охороною праці наказом від 31 травня 1995 р. № 82 затвердив Порядок органі­зації державного нагляду за охороною праці в своїй системі.

Порядком визначено, що основним методом роботи при здійсненні державного нагляду є проведення періодичних пе­ревірок підприємств з точки зору організації робіт по охороні праці, відповідності споруд, устаткування і обладнання, технологій вимогам нормативних актів про охорону праці.

Перевірки щодо дотримання нормативних актів по охороні праці залежно від їх конкретних завдань, мети і тривалості поділяються на три види: оперативні, цільові і комплексні.

Контроль за технічним станом підприємств здійснюється експертно-технічними центрами Комітету по нагляду за охоро­ною праці.

Крім того, державний нагляд за охороною праці здійсню­ють такі органи:

— Державний комітет України з ядерної та радіаційної без­пеки;

— органи державного пожежного нагляду управління по­жежної охорони Міністерства внутрішніх справ України;

— органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Ці органи, здійснюючи свої повноваження по нагляду за додержанням законодавчих актів з охорони праці, відповідно виступають як суб'єкти трудового права.

Місцеві державні адміністрації і ради народних депутатів у межах відповідної території також виступають суб'єктами тру­дового права, коли забезпечують реалізацію державної політи­ки в галузі охорони праці; формують за участю профспілок про­грами заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення; здійснюють кон­троль за додержанням нормативних актів про охорону праці, встановлюють квоту для прийому на роботу молоді, інвалідів.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 5. КОЛЕКТИВНИЙ ДОГОВІР

1. Поняття колективного договору

2. Поняття колективних угод та їх види

3. Колективні переговори по укладенню колективного договору

4. Порядок укладення колективного договору і його зміст

5. Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності за невиконання його зобов'язань

1. Поняття колективного договору

В науці трудового права колективний договір розглядається двояко: як інститут трудового права і як локальний правовий акт.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про підприємства в Україні» колективним договором регулюються виробничі, тру­дові й економічні відносини трудового колективу з адміністра­цією підприємства, питання охорони праці, соціального роз­витку, участі працівників у використанні прибутку підприєм­ства, якщо останнє передбачене статутом підприємства.

Аналіз правових актів, які обумовлюють порядок укладення і зміст колективних договорів, дає можливість визначити ко­лективний договір як угоду, що укладається власником підприєм­ства або уповноваженою ним особою, з однієї сторони, і трудовим колективом найманих працівників, який уповноважив профспілко­вий комітет чи інший представницький орган на проведення ко­лективних переговорів і укладення договору, — з другої, з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відно­син, що потребують додаткової регламентації з урахуванням особ­ливостей здійснення праці на даному підприємстві, а також пи­тань, що не урегульовані чинним законодавством.

Метою колективного договору є поліпшення господарської діяльності підприємства, підвищення його рентабельності і якості продукції, що випускається, забезпечення трудящим можливості брати участь в управлінні виробництвом, удоско­налення винагороди за працю, підняття рівня охорони праці, матеріально-побутового та культурного обслуговування працю­ючих.

Забороняється включати до колективного договору умови, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників.

Зміст колективного договору і його сторони значною мірою залежать від форми власності на засоби виробництва.

Крім того, колективний договір, який включає локальні норми по використанню праці і відтворенню робочої сили, є важливою юридичною основою для укладення індивідуальних трудових договорів між працівником і власником або уповно­важеним ним органом.

В укладенні колективного договору не менше працівників повинен бути зацікавленний власник або уповноважена ним особа. Як вже відзначалося, колективний договір встановлює локальні норми в сфері праці і соціального розвитку. Тому існує безпосередній зв'язок між стимулами праці і соціальними ре­зервами виробництва. Чим оптимальнішими будуть локальні правові норми, тим більшою мірою колективний договір спри­ятиме ефективному господарюванню, стимулюватиме вироб­ництво. Проявляючи турботу про себе, працівники тим самим роблять значний внесок у розвиток виробництва, підвищення його ефективності.

Але одночасно слід враховувати, що інтереси найманих працівників і власника, їх погляди на одні й ті ж питання не в усьому і не завжди збігаються. Працівники зацікавлені в першу чергу у високому рівні оплати праці, встановленні додаткових пільг, гарантій, створенні належних умов праці, скороченні три­валості робочого часу, а підприємець — в одержанні високих прибутків, підвищенні ефективності виробництва при менших затратах, підвищенні конкурентоспроможності підприємства. Звідси і суперечності, спори, конфлікти.

Однак спільність інтересів є позитивною основою для роз­робки і укладення колективного договору як юридичного доку­менту, яким встановлюються загальні зобов'язання сторін, що відповідають чинному законодавству України.

2. Поняття колективних угод та їх види

Основою цивілізованих відносин профспілок з державою є укладення колективних угод. Поняття «колективна угода» в за­конодавстві України з'явилося порівняно недавно з прий­няттям Закону України «Про колективні договори і угоди». До цього існували тарифні угоди, які укладалися на міжгалузево­му, галузевому, територіальному та виробничому рівнях. Та­рифна угода визначалась як договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Закон України «Про колективні договори і угоди» визначив правові засади розробки, укладення та виконання колективних угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соці­ально-економічних інтересів працівників і власників. Метою укладення колективних угод є не тільки вирішення питань оп­лати праці і соціальних гарантій, а й регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інте­ресів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Сторонами Генеральної угоди виступають професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укла­дення Генеральної угоди, та власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися також для проведення таких перего­ворів. Оскільки в Україні в даний час більшість найманих пра­цівників зайнято в державному секторі економіки, тому інте­реси власника при укладенні Генеральної угоди представляє Кабінет Міністрів України.

Право представляти інтереси трудящих при укладенні Ге­неральної угоди законом надається об'єднаним з цією метою профспілкам. Але інші представницькі організації трудящих не поз­бавляються можливості брати участь в переговорах і при укла­денні Генеральної угоди.

18 жовтня 1997 року підписана Генеральна угода на 1997-1998 роки. Її особливість полягає в тому, що вона укладена між Кабінетом Міністрів України і Українським союзом промис­ловців і підприємців, з одного боку, та профспілковими об'єд­нанням України — з другого, тобто на двосторонній основі. Держава в особі Кабінету Міністрів України і Український союз промисловців і підприємців виступили єдиною, об'єднаною стороною.

Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднан­ня власників або інші представницькі організації роботодавців. На підприємствах державної власності інтереси власника пред­ставляють міністерства і відомства. Інтереси ж працюючих пред­ставляють галузеві об'єднання профспілок.

Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної виконавчої влади або регіональними об'­єднаннями підприємців, якщо вони створені і мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими упов­новаженими трудовими колективами органами.

За наявності на галузевому чи територіальному рівні кількох профспілок або їх об'єднань чи інших уповноважених трудо­вим колективом на представництво органів вони повинні сфор­мувати спільний представницький орган для ведення перего­ворів і укладення колективної угоди. У разі недосягнення зго­ди у створенні спільного представницького органу угода вважається укладеною, якщо її підписали представники проф­спілок чи їх об'єднань або інші уповноважені трудовим колек­тивом на представництво органи, до яких входить більше по­ловини найманих працівників галузі, території.

Законодавець послідовно відстоює право інших, крім про­фесійних спілок, організацій трудящих на участь в колективних переговорах і укладення колективних угод, а також право тру­дящих самим вирішувати, які організації представлятимуть їх інтереси.

Колективна угода є нормативним актом, її положення діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що пе­ребувають у сфері дії сторін. Одночасно вона є локальним ак­том, бо її положення поширюється на певне коло суб'єктів, обмежене сферою дії сторін, які підписали угоду.

Порядок укладення колективної угоди є досить демокра­тичним. Однією з її сторін виступають уповноважені пред­ставники трудящих, хоча їх участь в розробці і укладенні угоди опосередкована через їх представників.

Порядок ведення переговорів, розробки проекту та укла­дення колективних угод майже не відрізняється від порядку укладення колективного договору. Сторони ведуть колективні переговори, утворюють робочу комісію, яка готує проект уго­ди, використовують прямі процедури для регулювання роз­біжностей тощо. Але колективна угода на відміну від договору не виноситься на схвалення трудовими колективами.

Колективна угода є строковим актом. Вона укладається на визначений термін і набирає чинності з дня їі підписання пред­ставниками сторін або з дня, зазначеного в угоді.

Угодою на державному рівні регулюються основні прин­ципи і норми реалізації соціально-економічної політики і тру­дових відносин. Зокрема, ст. 8 Закону України «Про колек­тивні договори і угоди» передбачає включення в зміст угод га­рантій праці і забезпечення продуктивності зайнятості, мінімальних соціальних гарантій оплати праці, розміру прожит­кового мінімуму, соціального страхування, умов охорони праці та інші питання.

Структура Генеральної угоди законодавче не визначена, тому Це питання вирішується сторонами під час проведення перего­ворів. Так, Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів Ук­раїни і профспілковими об'єднаннями України, що підписана 4 серпня 1995 р., передбачено 10 розділів з різних питань, що пов'язані з трудовими відносинами. Генеральна угода на 1997- 1998 роки вміщує вже 11 розділів.

Чинне законодавство і наука трудового права не дають виз­начення поняття колективної угоди. З урахуванням наведених вище відправних позицій можна визначити колективну угоду як строкову угоду, яка укладається між власниками та органами, що уповноважені представляти трудящих на державному, галузевому та регіональному рівнях, про встановлення нормативних положень в сфері праці та соціально-побутових питань, які є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відно­син і узгодження інтересів держави, трудящих і власників, а та­кож уповноважених ними органів.

3. Колективні переговори по укладенню колективного договору

В науці трудового права серйозного дослідження практики ведення колективних переговорів не проводилось, оскільки навіть термін «колективні переговори» чинним законодавством не вживався. Цей термін в трудове право введений Законом України «Про колективні договори і угоди», яким було визна­чено, що укладенню колективного договору передують колек­тивні переговори. Пізніше Законом України від 15 грудня 1993 р. норма про проведення колективних переговорів була включена до ст. 14 КЗпП.

Фактично колективні переговори існують ще до їх офіцій­ного початку, оскільки і власник або уповноважена ним особа, і представники трудового колективу готуються до проведення переговорів, збирають необхідну інформацію, визначають свою лінію поведінки, тактику і стратегію ведення переговорів, у за­гальних рисах вирішують коло питань, що будуть винесені на переговори. Кожна із сторін готує пакет аргументованих про­позицій щодо структури і змісту колективного договору. Ці пропозиції передаються іншій стороні з метою їх попереднього вивчення, аналізу, підготовки висновків.

Лінія поведінки кожної сторони визначається досягненням внутрішньої погодженості початкових позицій. Таке погоджен­ня особливо важливе тоді, коли інтереси членів сторін є бага­тогранними, що може викликати значні розбіжності. На пере­говорах сторона повинна бути згуртованою і мати вигляд єди­ної. Особливо це стосується представників трудящих. Перелік вимог, що ними заявляються, має відповідати побажанням усіх членів колективу: молодих і похилого віку, кваліфікованих ро­бітників і допоміжного персоналу, почасове оплачуваних і оп­лачуваних за продуктивністю праці, працівників розумової та фізичної праці тощо. Ці вимоги повинні бути сформульовані так, щоб задовольняти всіх працюючих.

Що ж до адміністрації підприємства, то тут панує принцип єдиноначальності. На державних підприємствах є можливість узгодити позицію з вищим керівництвом у порядку підлеглості. До того ж керівництво підприємства краще знає стан вироб­ництва і вільно використовує оперативну інформацію.

Щоб досягти успіхів на переговорах, сторони перш за все повинні урегулювати різні процедурні питання, їм належним чином необхідно визнати один одного уповноваженим висту­пати від імені сторони, яку вони представляють, заявити про готовність вести переговори в певний час і у визначеному місці, ретельно підготувати всю необхідну документацію, уточнити обсяг повноважень, визначити тривалість переговорів і врегу­лювати різні деталі.

Від імені трудового колективу переговори повинен вести орган, який одержав на це повноваження. Відповідно до прак­тики, що існувала в минулі роки, таким органом виступав проф­спілковий комітет підприємства. У даний час право на ведення колективних переговорів може надаватись професійним спілкам чи їх об'єднанням в особі їх виборних органів. Але право вести колективні переговори може надаватись й іншим представниць­ким органам, наприклад раді трудового колективу, страйково­му комітету, якщо трудовий колектив висловився за надання їм таких повноважень. Такі повноваження надаються загаль­ними зборами трудового колективу або конференцією його членів шляхом голосування.

Якщо на підприємстві є кілька професійних спілок чи інших об'єднань або інших уповноважених колективом представниць­ких організацій, усі вони повинні сформувати спільний пред­ставницький орган для ведення переговорів і укладення колек­тивного договору.

У разі, коли профспілкові та інші представницькі органі­зації не досягли згоди і не створили спільний орган або не досягнуто згоди в роботі спільного органу, загальні збори тру­дового колективу вирішують, кому надати переважне право на ведення переговорів » укладення колективного договору.

Не допускається ведення переговорів і укладення колек­тивних договорів від імені працівників організаціями або орга­нами, які створені чи фінансуються власниками або їх уповно­важеними органами, політичними партіями, радами підприєм­ства.

Для ведення переговорів будь-яка із сторін не раніше як за три місяці до закінчення строку дії колективного договору або у строк, визначений діючим колективним договором, письмово повідомляє іншу сторону про початок переговорів. Інша сто­рона протягом семи днів повинна розпочати переговори.

Ухилення осіб, які представляють власників або уповнова­жених ними органів чи профспілки, або інших уповноважених трудовим колективом органів від участі в переговорах щодо укладення, зміни чи доповнення колективного договору, умис­не порушення встановленого законодавством строку початку таких переговорів або незабезпечення роботи комісій з пред­ставників сторін тягне за собою накладення штрафу в десять мінімальних розмірів заробітної плати.

Власник або уповноважена ним особа повинна вести пере­говори з представниками трудового колективу у визначений час і у встановленому місці. Він не повинен ухилятися від цьо­го обов'язку, наприклад брати участь у переговорах без бажан­ня досягти угоди, затягувати переговори, відмовлятися від пред'­явлення будь-яких контрпропозицій тим вимогам, що заявили представники трудового колективу.

Обов'язок вести переговори не створює обов'язку погоджу­ватись з усіма вимогами іншої сторони. На переговорах жодна із сторін не має будь-якої переваги. Тому предметом перего­ворів може бути все, що не суперечить чинному законодавству і входить до кола інтересів трудового колективу.

Відповідно до ст. 14 КЗпП колективний договір може укла­датися в структурних підрозділах підприємства. Їх укладенню також передують колективні переговори. Для успішного їх про­ведення необхідне чітке розмежування компетенції сторін на всіх рівнях переговорів, визначення сфери дії і міри норм та положень загального колективного договору на підприємстві в цілому.

Для ведення переговорів і підготовки проектів колективно­го договору утворюється робоча комісія з представників сторін, наділених відповідними повноваженнями.

Переговори обеспечуються наказами, розпорядженнями, ними визначаються статус і права членів к діяльності, встановлюються певні гарантії на переговорів.

Мінімальні гарантії членів комісії визначені Законом України «Про колективні договори і угоди». Перед(к особи, які беруть участь в переговорах як представники а також спеціалісти, запрошені для участі в роботі комісії в період переговорів і підготовки проекту колективного договора звільняються від основної роботи із збереженням середньомісячного заробітку та включенням цього часу до трудового ста­жу. Всі витрати, пов'язані з участю у переговорах і підготовкою проекту, компенсуються в порядку, передбаченому законодав­ством про працю або колективним договором.

Практика проведення переговорів не може бути стандарти­зованою. Навіть за умови законодавчого урегулювання окре­мих питань існують відмінності, обумовлені низкою чинників: рівнем організації виробництва, його технологією, рівнем об'­єднаності трудящих тощо. Тому порядок ведення переговорів з питань розробки, укладення або внесення змін до колективно­го договору визначається самими сторонами і оформляється протоколами.

Якщо поширення частини цієї інформації може завдати шкоди підприємству, її надання може бути обумовлено зобо­в'язанням вважати її певною мірою конфіденційною, і учасни­ки переговорів не мають права її розголошувати. Надання інфор­мації може визначатися угодою, укладеною сторонами, які ве­дуть переговори, а в разі відсутності угоди — за домовленістю сторін. Ненадання особами, які представляють власників або уповноважених ними органів чи профспілки або іншим упов­новаженим трудовим колективом органам, представникам тру­дових колективів інформації, необхідної для ведення колектив­них переговорів, становить собою адміністративне правопору­шення і може призвести до накладення штрафу в п'ять мінімальних розмірів заробітної плати.

Законом не передбачається обмеження тривалості колек­тивних переговорів. Сторони можуть за домовленістю самі виз­начити строки початку і закінчення переговорів і обумовлюва­ти їх в регламенті проведення переговорів. Відповідно до ч. 6 ст. 10 Закону України «Про колективні договори і угоди» сто­рони можуть переривати переговори з метою проведення кон­сультацій, експертиз, отримання необхідних даних для вироб­лення відповідних рішень і пошуку компромісів.

Переговори можуть також перериватися, якщо сторони не дійшли згоди при обговоренні конкретних пропозицій. У таких випадках складається протокол розбіжностей, до якого зано­сяться зміст розбіжностей та пропозиції сторін про заходи, що необхідно провести, причин, через які не можна прийняти рішення. В протоколі обумовлюються також строки відновлен­ня переговорів.

Для вирішення розбіжностей, що виникають в ході перего­ворів, після складення протоколу розбіжностей сторонами про­тягом трьох днів після складення протоколу створюється при­мирна комісія. Вона складається з однакової кількості пред­ставників сторін для підготовки рекомендацій щодо вироблення рішення, яке б задовольнило обидві сторони.

Внаслідок переговорів сторони переконуються, що колек­тивний договір — це засіб досягнення компромісу, який не­можливий без поступок. Переговори саме і полягають у тому, щоб схилити іншу сторону до результату, якого необхідно до­сягти.

У разі недосягнення згоди на підставі пропозиції примир­ної комісії сторони можуть звернутися до посередника, який у термін до семи днів повинен розглянути протокол розбіжностей і винести рекомендації щодо суті спору. Посередник визна­чається сторонами за їх спільним вибором. Це може бути ней­тральна особа з високим рівнем кваліфікації в галузі тих пи­тань, з яких виникли розбіжності. Ця особа повинна користу­ватися довірою обох сторін.

Якщо внаслідок роботи примирної комісії чи посередника не вирішено розбіжностей і не досягнуто згоди між сторонами переговорів, профспілки або інші уповноважені працівниками органи можуть використовувати такі засоби впливу, як прове­дення зборів, мітингів, пікетування, демонстрацій аж до страйку.

Якщо ж колективні переговори закінчилися успішно і ро­боча комісія сформувала проект колективного договору, то він передається на обговорення трудового колективу. Процес об­говорення може проходити в різних формах: на зборах струк­турних підрозділів, окремих цехових профспілкових організацій і профгруп, шляхом тиражування і розповсюдження проекту серед працюючих.

Після такого обговорення робоча комісія збирає, узагаль­нює і розглядає пропозиції, висловлені в ході обговорення, приймає рішення щодо доцільності і можливості їх реалізації та вносить відповідні зміни і доповнення до проекту колектив­ного договору. З пропозицій, що не можуть бути прийняті, го­туються обгрунтування та інформація.

Доопрацьований проект колективного договору виносить­ся на загальні збори чи конференцію трудового колективу для його обговорення і прийняття. Якщо загальні збори чи конфе­ренція трудового колективу відхилили проект колективного договору в цілому або окремі його положення, сторони зобо­в'язані поновити переговори для реалізації рішень і пропозицій зборів чи конференції. Термін таких переговорів для пошуку необхідного рішення відповідно до ст. 13 Закону України «Про колективні договори і угоди» не повинен перевищувати 10 днів.

Після закінчення цих переговорів проект колективного договору в цілому знову виноситься на розгляд загальних зборів чи конференції трудового колективу.

4. Порядок укладення колективного договору і його зміст

Колективний договір укладається на підприємствах неза­лежно від форм власності і господарювання за умови викорис­тання ними найманої праці і наявності права юридичної осо­би. Під найманою працею слід розуміти виконання працівни­ком роботи за певну винагороду, що обумовлена трудовим договором або контрактом. Специфіка відносин по застосуванню найманої праці полягає в тому, що така праця може застосову­ватись на базі будь-якої форми власності: на державних, орен­дних, колективних підприємствах, в кооперативних організа­ціях, акціонерних товариствах, фермерських господарствах, на колективних сільськогосподарських підприємствах, в домашньо­му споживчому господарстві тощо.

Колективний договір укладається також на підприємствах, які здійснюють науково-дослідну діяльність або займаються комерцією з метою одержання прибутку.

Якщо є необхідність, колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємств. Під такими підрозділа­ми слід розуміти цехи, відділи, лабораторії, сектори тощо. Го­ловне, що повинно враховуватись при вирішенні цього питан­ня, — це фінансові, економічні, організаційні і матеріальні можливості цих підрозділів для встановлення працівникам до­даткових соціальних пільг з урахуванням специфіки роботи конкретного підрозділу в межах його компетенції.

Колективний договір підрозділу може заміняти колектив­ний договір підприємства. Але колективний договір підрозділу може вирішувати тільки окремі питання соціально-економіч­них і трудових відносин підрозділу. В такому разі колективний договір структурного підрозділу є додатком до загального ко­лективного договору підприємства, дія якого поширюється і на структурний підрозділ.

Розроблений сторонами проект колективного договору ви­носиться на загальні збори або конференцію трудового колек­тиву. Загальні збори трудового колективу вважаються право­мочними, якщо в них бере участь не менше половини працю­ючих на даному підприємстві.

Конференція представників трудового колективу правомочна при участі в ній не менше 2/3 представників трудового колективу, обраних делегатами на конференцію. Якщо загальні збо­ри чи конференція трудового колективу схвалює проект колек­тивного договору, він підписується уповноваженими представ­никами сторін не пізніше як через п'ять днів з моменту його схвалення, якщо інше не встановлено зборами чи конферен­цією трудового колективу.

Підписаний сторонами колективний договір підлягає по­відомній реєстрації в місцевих органах державної виконавчої влади відповідно до Положення про порядок повідомної реє­страції галузевих і регіональних угод, колективних договорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225. Як зазначено в цьому Положенні, по­відомна реєстрація проводиться з метою забезпечення можли­вості для врахування їх умов під час розгляду трудових спорів, що можуть виникнути за результатами застосування норм цих угод (договорів) уповноваженими на те органами, і засвідчує автентичність примірників і копій, поданих на реєстрацію.

Реєстрація проводиться в двотижневий строк з дня одер­жання колективного договору. Не пізніше наступного дня після реєстрації два примірники колективного договору повертаються сторонам, що його підписали і подали на реєстрацію. Копія договору зберігається реєструючим органом.

Місцеві органи державної виконавчої влади, що реєстру­ють колективні договори, не можуть вимагати від сторін цього договору внесення до нього змін або відмовити в його реєст­рації, за винятком єдиного випадку, коли подані на реєстрацію примірники і копія колективного договору не є автентичними.

Колективний договір набирає чинності з дня його підписан­ня представниками сторін або з моменту, що встановлений в са­мому договорі, незалежно від терміну його реєстрації.

Законодавство про працю не встановлює єдиних вимог щодо структури колективного договору. Сторони самостійно визна­чають його структуру, які розділи включити в договір, які до­датки приєднати. В той же час законодавством досить доклад­но визначається зміст колективного договору.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про колективні дого­вори і угоди» та ст. 13 КЗпП зміст колективного договору виз­начається сторонами в межах їх компетенції.

У колективних договорах встановлюються взаємні зобов'я­зання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соці­ально-економічних відносин. Зокрема, ці зобов'язання стосуються змін в організації виробництва і праці; забезпечення про­дуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлен­ня форм, систем, розмірів заробітної плати та інших видів тру­дових виплат (доплат, надбавок, премій тощо); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у фор­муванні, розподілі й використанні прибутку підприємства, якщо це передбачено статутом; режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житло­во-побутового, культурного, медичного обслуговування, органі­зації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяль­ності профспілкової чи інших представницьких організацій тру­дящих. Колективним договором можуть передбачатись й інші додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами га­рантії, соціально-побутові пільги.

Усі ці зобов'язання розподіляються на нормативні та зо­бов'язальні. До нормативних відносяться ті, що вже містяться в чинному законодавстві про працю. Але законодавством вста­новлюється мінімальний рівень соціальних умов, нижче якого сторони при укладенні колективного договору визначатись не мають права.

Нормативні положення колективного договору — найбільш важлива частина його змісту. Ці положення становлять собою сукупність локальних норм з основних питань праці, її оплати, умов праці й побуту та ін.

До зобов'язальних умов відносяться такі питання, які не урегульовані чинним законодавством, а закріплюються в змісті колективного договору як конкретні зобов'язання, що беруть на себе власник, уповноважений ним орган, трудовий колек­тив, профспілковий комітет чи інший орган, уповноважений трудовим колективом на представництво його інтересів.

Зобов'язальні умови на відміну від нормативних не носять загального характеру, виражаються у здійсненні конкретних одноразових дій, якими вичерпуються.

Усі передбачені колективним договором норми і зобов'язан­ня діють лише на конкретному підприємстві. Вони стосуються тільки тих суб'єктів, що становлять у своїй сукупності трудовий колектив. При цьому встановлені колективним договором нор­ми і зобов'язання мають тимчасовий характер, оскільки за своєю природою колективний договір є строковою угодою.

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, незалежно від того, чи є вони членами профспілки. Але одночасно вони є й обов'язковими як для всіх працюючих, так і для власника чи уповноваженого ним органу. Власник і уповноважений ним орган повинні дотриму­ватись своїх зобов'язань відносно до всіх працівників. Праців­ники, в свою чергу, повинні дотримуватися виконання зобов'­язань, взятих від їх імені профспілковим органом чи іншою представницькою організацією, які підписали колективний договір.

Колективний договір може бути доповнений додатками, про які в загальній формі може бути вказано в тексті колективного договору. Самі додатки оформляються у вигляді відповідних документів.

Додатками до колективного договору можуть бути: перелік професій і посад із шкідливими умовами праці, які дають право на додаткову відпустку і скорочений робочий день; перелік посад працівників із ненормованим робочим днем, яким надається додаткова відпустка; список професій із шкідливими умовами праці, які дають право на одержання молока або інших рівно­цінних продуктів; норми безкоштовної видачі спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту; перелік про­фесій і посад працівників, яким дозволяється встановлювати підсумований облік робочого часу; угода з охорони праці та ін.

Генеральною угодою на 1997-1998 роки як додаток перед­бачено переліки доплат і надбавок, що мають міжгалузевий ха­рактер. Такі доплати встановлюються за суміщення професій (посад), розширення зони обслуговування або збільшення об­сягу робіт, виконання обов'язків тимчасово відсутнього праці­вника, інтенсивність праці працівників, роботу в нічний час, керівництво бригадою тощо.

Надбавки повинні встановлюватись за високу професійну майстерність, високі досягнення в праці, виконання особливо важливої роботи.

При формуванні структури і змісту колективного договору, а також додатків до нього умови, що включаються в договір, повинні бути вищі порівняно з чинним законодавством про працю. Генеральною, галузевою та регіональною угодами.

Умови колективного договору, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством і угодами, є недійсними. Такі умови до колективного договору включатись не повинні.

5. Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності за невиконання його зобов'язань

Контроль за виконанням колективного договору, угоди про­водиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповнова­женими ними представниками. Для ефективного здійснення контролю сторони зобов'язані надавати необхідну для цього наявну інформацію.

Крім того, сторони, що підписали колективний договір, угоду, щорічно в строки, передбачені колективним договором, угодою, звітують про їх виконання. В органи державної стати­стики надсилаються статистичні дані про колективні договори, угоди.

Для здійснення контролю за виконанням колективного до­говору, угоди можуть створюватися комісії, які за наслідками перевірки складають акт. Такий акт є основним документом, який свідчить про результати роботи по виконанню колектив­ного договору, угоди. Одночасно він є підставою для вжиття заходів щодо усунення виявлених недоліків.

Акт перевірки повинен відображати стан роботи по вико­нанню колективного договору, угоди. В ньому вказується, скільки заходів було включено в колективний договір, угоду і скільки з них виконано. По кожному з невиконаних зобов'язань повинні бути чітко вказані причини невиконання. В акті ко­ротко висвітлюється робота по виконанню кожного з розділів колективного договору, угоди.

В акті можуть бути конкретні пропозиції комісії щодо при­тягнення до відповідальності винних у невиконанні заходів колективного договору чи щодо усунення недоліків, які стали причиною невиконання.

Акт перевірки обговорюється на спільному засіданні сторін. Наслідком такого обговорення є прийняття рішення, в якому визначаються заходи щодо усунення виявлених недоліків, прорахунків, дається оцінка діяльності працівників, які допустили невиконання двосторонніх зобов'язань, вказуються строки їх виконання і особи, яким доручено здійснювати контроль за реалізацією наміченого. Може бути також прийняте рішення про направлення акта перевірки для обговорення в колективах структурних підрозділів, цехів, дільниць, лабораторій, бригад тощо.

Порушення чи невиконання зобов'язань щодо колектив­ного договору особами, які представляють власників або уповповажених ними органів чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи, чи представниками трудових ко­лективів тягне за собою накладення штрафу до ста мінімальних розмірів заробітної плати. Ненадання цими ж особами інфор­мації, необхідної для здійснення контролю за виконанням ко­лективних договорів, тягне за собою накладення штрафу в п'ять мінімальних розмірів заробітної плати.

Усі ці випадки відповідальності регламентуються ст.ст. 18-20 Закону України «Про колективні договори і угоди» Відповідно ця відповідальність є адміністративною. Справи з цих питань розглядаються судом за поданням однієї із сторін колективного договору, відповідних комісій або з ініціативи прокурора. Крім адміністративної відповідальності особи, винні в ухиленні від участі в переговорах, порушенні і невиконанні колективного договору, угод, неподанні інформації, необхідної для успішного проведення колективних переговорів і здійснення контролю, можуть бути притягнуті й до інших видів юридичної відповідальності. Такими видами відповідальності є дисциплі­нарна, матеріальна, а в окремих випадках навіть кримінальна.

Дисциплінарна відповідальність полягає у накладенні влас­ником або уповноваженим ним органом на працівника за по­рушення дисципліни праці, вчинення дисциплінарного про­ступку стягнення: оголошення догани або звільнення з роботи. Статтею 45 КЗпП передбачено також, що на вимогу профспілко­вого органу, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівним працівником або усунути його із займаної посади, якщо він порушує зако­нодавство про працю і не виконує зобов'язань за колективним договором.

Матеріальна відповідальність полягає у зобов'язанні праці­вника відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству невиконан­ням зобов'язань за колективним договором.

Кримінальна відповідальність полягає у покаранні праців­ника за порушення зобов'язань по колективному договору в разі, коли таке порушення створює склад кримінального зло­чину.

Поряд з юридичними видами відповідальності особи, які ухиляються від участі в переговорах, не надають необхідної інформації, порушують і не виконують зобов'язань за колективним договором, можуть бути притягнуті також до громадської відповідальності. Трудові колективи можуть застосовувати до своїх членів такі заходи громадського стягнення, як товариське зауваження, громадська догана, передати матеріали на розгляд товариського суду. Товариський суд, в свою чергу, може зобо­в'язати винуватця публічно просити пробачення у колективу, оголосити попередження, громадський осуд, догану з опублі­куванням або без опублікування в пресі, порушити перед влас­ником або уповноваженим ним органом питання про звільнення винного працівника відповідно до чинного законодавства.

У Законі України «Про колективні договори і угоди» за­кріплено також обов'язок сторін, які підписали колективний договір, щорічно, в строки, передбачені колективним догово­ром, звітувати про його виконання. В першу чергу така звітність передбачена перед трудовим колективом, на який поширюєть­ся цей колективний договір. Крім того, ст. 16 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачено направлення статистичних даних про колективні договори, угоди в органи державної статистики в порядку, що встановлюється Міністер­ством статистики України.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 6. ТРУДОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

1. Поняття трудових правовідносин

2. Умови виникнення трудових правовідносин

3. Підстави виникнення трудових правовідносин

4. Зміст трудових правовідносин

1. Поняття трудових правовідносин

В науці трудового права визначення поняття трудових пра­вовідносин проводиться, виходячи із легального визначення трудового договору, що дається в ст. 21 КЗпП. Трудові відно­сини виникають із угоди між працівником і власником підприє­мства або уповноваженим ним органом, а також фізичною особою. за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівни­кові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудові відносини містять у собі моменти об'єктивної і суб'єктивної волі. Об'єктивною вона виступає як воля держа­ви, оскільки існування трудових прав, обов'язків і правовідносин забезпечується законодавчими актами про працю, що затверд­жуються державою.

Отже, трудові правовідносини можливі тоді, коли існують фактичні трудові відносини, що потребують правової форми, тобто перетворення в правові відносини. Іншими словами, тру­дові правовідносини становлять собою форму, в якій суспільні трудові відносини можуть існувати в суспільстві.

Основним для правильного розуміння правових відносин є те, що коли відсутня норма права, то відсутні й правовідно­сини. Норма права при її наявності виступає як модель пра­вових відносин. Але сама вона не породжує правовідносин, оскільки будь-яка юридична норма є судженням загального характеру про належну поведінку. Прямого зв'язку з конкретним суб'єктом правових відносин норма не має. Для виникнення правовідносин необхідна подія або дія, що передбачається нор­мою і має характер юридичного факту, з наявністю якого зако­нодавець пов'язує виникнення правових відносин.

Юридичний факт також не створюється правовою нормою. Він створюється певними діями людей, які можуть і не усві­домлювати, чи вписуються їх дії в дозволене правовою нор­мою.

Правовідносини виникають або відповідно до норми, або всупереч нормі права, в її порушення. На порушення норми повинні зреагувати органи охорони правопорядку, органи, що здійснюють нагляд, шляхом втручання аж до застосування відпо­відних санкцій.

Трудові правовідносини виникають з моменту, коли трудя­щий уклав з власником чи підприємством трудовий договір і приступив до виконання своєї трудової функції. А оскільки для своєї життєдіяльності і відтворення людина повинна постійно здобувати матеріальні блага, засоби для життя, трудові право­відносини на відміну від цивільних є тривалими, що продовжу­ються протягом усього часу її працездатності. Припиняються ці відносини тільки за волевиявленням їх суб'єктів, у зв'язку з ви­ходом на пенсію або внаслідок смерті працівника.

Трудові правовідносини виступають як форма і умова існу­вання фактичних трудових відносин, є засобом їх конкрети­зації і закріплення. У свідомості фактичні трудові відносини завжди відображаються як правовідносини, хоча в дійсності останні є лише формою суспільних трудових відносин.

Як відносини між конкретними суб'єктами трудові від­носини відображають особисту, суб'єктивну волю їх учасни­ків, що знаходить закріплення в трудовому договорі, який укладається між сторонами. Таким чином,трудові правовідно­сини — це двосторонні відносини працівника з власником або ство­рюваним ним підприємством по виконанню за винагороду роботи за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією або посадою, з підля­ганням внутрішньому трудовому розпорядку, що виступають фор­мою закріплення суб'єктивних трудових прав і обов'язків.

2. Умови виникнення трудових правовідносин

Особою, яка зобов'язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою, є громадянин. З мо­менту, коли він уклав трудовий договір і приступив до вико­нання своєї трудової функції, він стає працівником. Але для того щоб стати працівником, громадянин повинен мати трудо­ву правоздатність і трудову дієздатність.

Поняття правоздатності та її зміст визначаються ст.ст. 9 та 10 Цивільного кодексу України.

Правоздатність є елементарним, первинним правовим відно­шенням, тому вона становить необхідну умову для особи як учасника правових відносин, що по суті є результатом реалі­зації правоздатності. Отже, правоздатність становить собою виз­нану державою можливість особи вступати в різні правові відно­сини. Реалізація цієї можливості щодо праці гарантується і юридичне забезпечується тим, що держава покладає на влас­ників підприємства обов'язок сприяти здійсненню громадяна­ми своїх прав. Як і будь-які правові відносини, правоздатність має в своїй основі юридичний факт.

Однією з сторін трудових правовідносин може бути тільки громадянин, здатний до праці. Обов'язок виконувати доручену роботу він повинен здійснювати особисто і не має права пере­доручати її виконання іншій особі (ст. ЗО КЗпП).

Трудова правоздатність громадян України є рівною для всіх, оскільки її обсяг визначається єдиною ознакою — особистою здатністю до праці незалежно від статі, національності, раси, майнового стану, національного походження.

Трудова правоздатність виникає, як правило, з досягнен­ням шістнадцятирічного віку, а в окремих випадках — з досяг­ненням п'ятнадцяти чи навіть чотирнадцяти років.

Допускаючи в окремих випадках працю неповнолітніх, тру­дове законодавство передбачає для них такі умови праці, які забезпечують їм нормальний фізичний і духовний розвиток (до­даткові заходи по охороні праці, скорочення тривалості робо­чого дня, подовжені відпустки тощо).

Обмеження трудової правоздатності означає обмеження в праві працювати за здібностями. А оскільки особиста праця, як правило, є джерелом існування працездатних людей, повне позбавлення права працювати не допускається. Обмеження правоздатності може полягати в обмеженні права громадянина виконувати певну роботу або займати певні посади. Таке обме­ження проводиться в інтересах суспільства у випадках, коли громадянин використовує чи може використовувати заняття тією чи іншою діяльністю на шкоду суспільству.

Суб'єкти трудових правовідносин володіють також дієздат­ністю. Під дієздатністю розуміється здатність громадянина (а та­кож юридичної особи) своїми діями набувати для себе права і створювати для себе обов'язки. Визначення дієздатності також дається в Цивільному кодексі України (ст. 11).

Трудова дієздатність настає з того ж віку, що й трудова пра­воздатність. Громадянин може бути позбавлений трудової дієздатності повністю або частково лише за рішенням суду.

Суб'єктом трудових правовідносин виступають також під­приємства, власники створюваних юридичних осіб, фізичні особи, які надають працівнику роботу. Переважно це юридичні особи. Юридичними особами визнаються організації, які ма­ють відокремлене майно, можуть від свого імені набувати май­нові і особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позива­чами і відповідачами в суді.

Для того щоб бути суб'єктом трудових правовідносин, підприємству не обов'язково мати статус юридичної особи. У трудових правовідносинах підприємство виступає передусім як роботодавець й організатор колективної праці. Тому мож­ливі випадки, коли підприємство не є юридичною особою, але може вступати в трудові відносини. Суспільноекономічний зміст трудової правосуб'єктності підприємств саме й полягає в тому, Що їм надана можливість самостійно приймати на роботу пра­цівників шляхом укладення трудових договорів. Підприємство повинно бути в змозі організувати виробничий процес і випла­чувати працівникам заробітну плату.

Другою умовою виникнення трудових правовідносин є на­явність правової норми. Ми вже звертали увагу на те, що пра­вові відносини є формою фактичних суспільних відносин. Люди для одержання бажаного результату вступають у фактичні відно­сини з іншими громадянами та юридичними особами, не звер­таючи уваги на те, чи будуть ці відносини набувати форму пра­вових. Незалежно від волі учасників фактичних відносин, коли ці відносини урегульовані правом, коли є відповідна правова норма, то фактичні відносини з моменту їх створення стають правовими.

Нарешті, третьою умовою виникнення трудових правовідно­син є наявність юридичного факту, з яким чинне законодавство пов'язує виникнення правових наслідків.

3. Підстави виникнення трудових правовідносин

Юридичні підстави виникнення трудових правовідносин визначаються формами реалізації громадянами права на працю і формами залучення громадян до праці. Для того щоб між кон­кретними суб'єктами виникли трудові правовідносини, повинні відбуватися такі правомірні волевиявлення людей, які мали саме намір викликати передбачені законом наслідки.

Основною, переважною підставою виникнення трудових правовідносин є трудовий договір. Навіть тоді, коли застосову­ються інші підстави виникнення трудових правовідносин, такі як адміністративний акт призначення на посаду, проводяться вибори або конкурсне заміщення посад чи здійснюється роз­поділ на роботу після закінчення навчання в певних навчаль­них закладах, оформлення трудових відносин проводиться ук­ладенням трудового договору, конкретний зміст якого встанов­люється вільним волевиявленням і угодою між сторонами.

Водночас можливі випадки, коли при досягненні необхід­них показників для преміювання виникають юридичні факти, які повністю або частково позбавляють працівника права на преміювання.

Основним методом залучення до праці працездатних гро­мадян в Україні є метод добровільного вступу в трудові пра­вовідносини. Цей вступ здійснюється саме шляхом укладення трудового договору.

Поки трудовий договір між сторонами не укладений, тру­дові правовідносини відсутні. Але вже сама процедура укладення трудового договору є процесом виникнення трудових право­відносин (наприк­лад, ч. 2 ст. 232 КЗпП).

Одночасно необхідно відзначити, що трудовий договір — єдиний договір у всій системі галузей права, коли один суб'єкт внаслідок укладення договору підпадає під владу іншого. Саме в цьому проявляється «хазяйська» влада власника засобів ви­робництва, яка організована у формі піраміди і здійснюється директорами, начальниками, контролерами, майстрами тощо. Підтримання на певному рівні функції підкорення стає однією з важливих функцій усього процесу виробництва.

Трудові відносини, що виникають на підставі трудового до­говору, існують також у часі. Однак у ряді випадків крім трудо­вого договору трудові правовідносини виникають із складних юридичних фактичних складів, до яких можна віднести при­значення державних службовців на посади, пов'язані із здійснен­ням владних або розпорядчих повноважень; обрання на ви­борні посади; направлення на роботу молодих спеціалістів і молодих робітників після закінчення ними відповідних навчаль­них закладів.

Трудові відносини, що виникають на підставі трудового до­говору, існують також у часі. Однак у ряді випадків крім трудо­вого договору трудові правовідносини виникають із складних юридичних фактичних складів, до яких можна віднести при­значення державних службовців на посади, пов'язані із здійснен­ням владних або розпорядчих повноважень; обрання на ви­борні посади; направлення на роботу молодих спеціалістів і молодих робітників після закінчення ними відповідних навчаль­них закладів.

Саме сукупність цих фактів, необхідних для виникнення, зміни і припинення трудових правовідносин, у поєднанні з трудовим договором і створює складний юридичний фактич­ний склад. Усі вони становлять собою правомірне воле­виявлення, що здійснюється саме з метою встановлення тру­дових правовідносин.

Виникнення кожного конкретного правовідношення за посадою, що пов'язана з виконанням владних і розпорядчих повноважень, визначається порядком формування державного органу і способом комплектування його особистого складу.

Особливість правового становища органів державної влади і управління, що мають своїми повноваженнями виконання державних функцій, обумовлює й особливий характер трудових правовідносин громадян, які поступають на державну службу, що представлена до призначення, не може приступити до ви­конання обов'язків за посадою до видання цього акта.

Акт призначення на посаду разом з попереднім погоджен­ням про заміщення посади створює складний юридичний фак­тичний склад з юридичне неоднорідних актів. Але навіть при послідовному здійсненні всіх передбачених законом актів за­вершальною ланкою цих юридичних актів є трудовий договір.

Обрання на виборну посаду становить собою найбільш де­мократичний порядок заміщення посад у різних державних Органах. Особливістю, характерною для цієї підстави виник­нення трудових правовідносин, є те, що особи чи організації, які проводять обрання, як правило, не відносяться до суб'єктів цих трудових відносин.

Особи, обрані на певні посади, в своїй діяльності, як пра­вило, підконтрольні органам, що їх обрали, і повинні періо­дично перед ними звітувати. Обрання проводиться на певний строк, що встановлюється для відповідної посади законом або іншим нормативним актом.

Обрання на посаду також становить собою складний юри­дичний фактичний склад з юридичне неоднорідних актів. Пе­ред обранням на виборну посаду з кандидатом проводиться бесіда і досягається згода на заняття цієї посади, в окремих випадках від кандидата вимагається згода на участь у виборах у формі письмової заяви.

Особливим порядком підбору працівників на посади є кон­курс, який дозволяє відбирати на заняття певної посади кра­щого з претендентів. При конкурсі право підбору працівників належить не керівнику підприємства, а колективному органу, який таємним голосуванням вирішує питання, хто з претен­дентів на посаду найбільш відповідає вимогам цієї посади.

Порядок проведення конкурсу для вступу на державну служ­бу регулюється положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних служ­бовців публікуються і поширюються через засоби масової інфор­мації не пізніше як за один місяць до проведення конкурсу.

Досить складні підстави виникнення трудових правовідно­син встановлено для керівників обласних державних адмі­ністрацій, що є органами державної виконавчої влади. Від­повідно до Указу Президента України від 21 серпня 1995 р., яким затверджено Положення про обласні, Київську, Сева­стопольську міські державні адміністрації, голова адміністрації

призначається Президентом України з особи, яка обрана голо­вою відповідної Ради.

У даному випадку поєднуються два складних юридичних фактичних склади: вибори на посаду голови відповідної Ради і акт адміністративного призначення обраної особи головою дер­жавної адміністрації. Заступники голови державної адміністрації призначаються актами Президента України за поданням голо­ви адміністрації.

Аналогічний порядок призначення на посаду встановлено і для голови районної державної адміністрації, якого також при­значає Президент України з осіб, обраних головами район­них Рад.

Досить поширеною раніше підставою виникнення трудо­вих правовідносин визнавався акт персонального розподілу молодих спеціалістів і молодих робітників після закінчення ними відповідних навчальних закладів.

З метою впорядкування системи підготовки вищими на­вчальними закладами спеціалістів державного і недержавного секторів народного господарства та їх працевлаштування Пре­зидент України 23 січня 1996 р. видав Указ «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаш­тування випускників вищих навчальних закладів». Встановле­но, що вищі навчальні заклади України, які здійснюють підготовку спеціалістів за рахунок коштів державного бюджету

Ук­раїни, готують їх для роботи у державному секторі народного господарства. Якщо підготовка спеціалістів проводиться за ра­хунок коштів відповідних юридичних і фізичних осіб, ці спе­ціалісти готуються для роботи у недержавному секторі народ­ного господарства.

Указом також визначено, що підготовка спеціалістів мож­лива за рахунок власних коштів особи. Ці спеціалісти можуть працювати за своїм бажанням як у державному, так і недер­жавному секторі народного господарства.

Підготовка спеціалістів для державного сектора народного господарства вищими навчальними закладами повинна здійсню­ватись за державними контрактами. Особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищих навчальних закладів угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менш як три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують у встановленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Порядок працевлаштування випускників, які закінчили вищі навчальні заклади за рахунок коштів відповідних юридичних та фізичних осіб, визначається угодами між ними.

Порядок формування державного контракту для підготовки спеціалістів для роботи в державному секторі народного госпо­дарства та порядок відшкодування до державного бюджету ви­пускниками вартості навчання у разі порушення ними умови щодо працевлаштування визначає Кабінет Міністрів України.

Таким чином, замість адміністративного акту персонально­го розподілу молодих спеціалістів уведено договірну форму їх підготовки і працевлаштування. Це дозволяє державі регулю­вати прийоми до вищих навчальних закладів залежно від по­треб суспільства в цілому і кожного громадянина окремо.

Крім того, угода між студентом і навчальним закладом ство­рює цілеспрямованість витрачання державних коштів, які виді­лені державним бюджетом на освіту. Це дозволяє залежно від конкретних обставин, що виникають з розвитком ринкових відносин, змінювати й організаційно-правові форми реалізації громадянами права на освіту, а також методи залучення до праці У той чи інший період історичного розвитку.

Молодим робітникам, що закінчили відповідний професій­ний навчально-виховний заклад за державним замовленням. держава гарантує надання першого робочого місця відповідно до одержаної професії. Це передбачено п. 26 Положення про професійно-технічний навчальний заклад, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1998 р № 1240.

4. Зміст трудових правовідносин

Трудові правовідносини є зобов'язальними відносинами.

Поряд з майновими зобов'язаннями трудові правовідноси­ни включають зобов'язання немайнові.

Трудове законодавство чітко не окреслює меж дозволеної поведінки працівників при реалізації суб'єктивних прав. Важ­ливо, щоб працівник не зловживав своїми правами і не вступав у протиріччя із законом і нормами моралі.

Суб'єктивними правами і обов'язками володіє кожний пра­цівник як учасник трудових правовідносин. Ці права, а до них слід віднести право на працю, на відпочинок, на здорові і без­печні умови праці тощо, визначають правовий статус праців­ника.

Компонентом врегулювання поведінки працівників в рам­ках трудових правовідносин є їх трудові правовідносини. До таких обов'язків необхідно віднести сукупність належних дій працівників, що пов'язані з їх участю особистою працею у здійсненні завдань того підприємства, з яким вони перебува­ють у трудових правовідносинах.

Обсяг і характер трудових обов'язків залежать від багатьох чинників і конкретизуються стосовно до роду роботи (спеці­альність, кваліфікація, посада) і особи працівника.

Найбільш загальні і важливі трудові обов'язки працюючих сформульовані в КЗпП і Типових правилах внутрішнього тру­дового розпорядку. До загальних обов'язків працюючих у тру­дових правовідносинах належать: виконання обумовленої при влаштуванні на роботу трудової функції; тимчасове виконання роботи, що не відноситься до трудової функції працівника за наявності в цьому потреби; додержання встановленої міри праці;

забезпечення належної якості роботи; додержання режиму ро­бочого дня; додержання правил техніки безпеки, технологічно­го режиму; дбайливе ставлення до майна підприємства.

Обов'язок виконання певної трудової функції означає, що працівник у трудових правовідносинах зобов'язаний не до ви­конання певного трудового завдання, по закінченні якого тру­дові правовідносини припиняються, а до періодичного вико­нання певної роботи, що визначається спеціальністю, кваліфі­кацією або посадою, переважно без визначення строку.

Як загальне правило, власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. У виняткових випадках, таких як виробнича потреба, необхідність тимчасової заміни відсутнього працівника, в разі простою, власник або уповнова­жений ним орган може переводити працівників на не обумов­лену трудовим договором роботу. Але таке переведення мож­ливе тільки на певний визначений законом строк.

Виконання певної трудової функції нормується або кількістю продукції, що має бути виготовлена протягом певного періоду, або часом, протягом якого повинна виконуватись робота.

Встановлені норми виробітку, норми часу і норми обслуго­вування є обов'язковою мірою продуктивності праці. Працівник вважається таким, що справляється із виконанням своїх обо­в'язків, якщо він протягом встановленого робочого часу вико­нує необхідну для даної роботи норму виробітку.

Але від працівника вимагається не тільки виконання пев­ної роботи у визначеній кількості, а й забезпечення належної якості роботи. Продукція, що виробляється, повинна бути які­сною.

Суб'єктивні права і обов'язки учасників трудових право­відносин реалізуються в трудовому процесі. Вони тісно пов'язані між собою. Окремі з цих прав і обов'язків, що кореспондуються (тобто праву працівника відповідає певний обов'язок власника або уповноваженого ним органу, і навпаки), створюють еле­менти трудових правовідносин різного характеру. Але всі вони не можуть існувати без єдиного складного трудового право-відношення.

Чітка регламентація прав і обов'язків учасників трудових правовідносин є основним завданням національного законо­давства в ринкових умовах. Тому основною метою коди­фікаційного процесу в трудовому праві постає розроблення нових, кардинальних підходів до вдосконалення трудового за­конодавства. Ці підходи повинні проявлятись у тому, щоб були визначені основні засади правового регулювання трудових відно­син, що мають відтворювати міжнародні правові акти або хоч принаймні відповідати їм. Повинно бути визначене місце пра­вових рішень і керівних роз'яснень Верховного Суду України як третьої влади, відображені особливості правового регулю­вання праці окремих категорій працівників, визначені проце­суальні засади вирішення розбіжностей, що виникають при здійсненні праці, особливо у випадках, коли ці розбіжності носять колективний характер.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема 7. ПРАВОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ГРОМАДЯН

1. Поняття зайнятості населення. Правове регулювання працевлаштування громадян України

2. Державні гарантії права на вибір виду зайнятості в Україні

3. Поняття працевлаштування та його правові форми

4. Поняття безробітного і його правове становище

1. Поняття зайнятості населення. Правове регулювання працевлаштування громадян України

Основні принципи державної політики зайнятості населен­ня проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім громадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політич­них переконань, ставлення до релігії в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних по­треб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для роз­витку підприємництва, координації діяльності у сфері зайня­тості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості, співро­бітництві професійних спілок; асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств або уповноважених ними органів у взає­модії з органами державної виконавчої влади в розробці, реа­лізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на за­безпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи пра­цю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Служба зайнятості в Україні утворена Постановою Кабіне­ту Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 «Про створен­ня державної служби зайнятості України». Постановою Кабі­нету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положен­ням державна служба зайнятості визнана централізованою струк­турою спеціальних органів, утворених для комплексного вирі­шення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасо­во непрацюючих громадян.

Державна служба зайнятості складається з Центру зайня­тості Міністерства праці та соціальної політики України, цент­ру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, район­них, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри про­фесійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри тру­дової реабілітації населення.

Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служ­би зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.

Громадяни мають право на безплатне сприяння державної служби зайнятості. За сприянням у працевлаштуванні можуть звертатися усі незайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час.

Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку гро­мадян, які шукають роботу, і безробітних, виплата допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки визначені Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578.

Правові норми про зайнятість населення поширюються на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадян­ства, що постійно проживають в Україні, якщо інше не перед­бачено законодавством. Якщо міжнародним договором або уго­дою, укладеною Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосову­ються правила міжнародних договорів і угод.

Зайнятість населення є проблемою не тільки національною, а й міжнародною.

2. Державні гарантії права на вибір виду зайнятості в Україні

Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені в статті 5 № КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно про­живають на території України, вільний вибір виду діяльності: безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покли­кання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуван­ням суспільних потреб; надання підприємствами відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних закладів; безплатне навчання без­робітних новим професіям, перепідготовку з виплатою сти­пендій; компенсацію відповідно до законодавства матеріаль­них витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збере­женні роботи.

Усі незайняті громадяни, які звертаються до державної служ­би зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації, в тому числі пенсіонери, інваліди та молодь, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади. Під час реєстрації кожна особа самостійно або із застосуванням автоматизованої системи за допомогою праців­ника державної служби зайнятості заповнює картку персональ­ного обліку громадянина, який шукає роботу, і особистим підпи­сом підтверджує достовірність внесених до неї даних та ознай­омлюється з пам'яткою «Ваші права — Ваші обов'язки». Форма цієї картки персонального обліку затверджена Міністерством праці та соціальної політики України.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприян­ням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудо­вої книжки, а у разі потреби — військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють. Іноземні громадя­ни і особи без громадянства реєструються та облікуються тільки при наявності постійної прописки.

При відсутності у громадянина паспорта його може заміни­ти довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання особи. Громадяни до 16 років повинні пред'явити свідоцтво про народження та довідку житлово-екс­плуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання.

У разі відсутності трудової книжки громадянин, який впер­ше шукає роботу, повинен пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку, а звільнені військовослужбовці — військовий квиток.

Громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного ви­падку на виробництві або настання професійного захворюван­ня і через це потребують професійної підготовки, перепідго­товки чи підвищення кваліфікації, повинні пред'явити довідку медико-соціальної експертної комісії щодо професійної при­датності.

Випускники вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення, подають направ­лення на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову в працевлаштуванні або довідку про самостійне пра­цевлаштування, форми якої затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992.

Випускники професійно-технічних училищ пред'являють довідку про надання можливості самостійного працевлашту­вання. При відсутності у них такої довідки їм надаються протя­гом календарного року з дня закінчення навчання консультаційні послуги.

Громадяни, звільнені з підприємств у зв'язку з відселенням з території радіоактивного забруднення, при відсутності у них запису в трудовій книжці про причини звільнення подають до­відку про відселення або самостійне переселення, видану місце­вою державною адміністрацією чи органом місцевого самовря­дування.

Громадяни, які втратили роботу в колективних сільськогос­подарських підприємствах, у тому числі звільнені у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пред'являють довід­ку про вихід із складу членів сільськогосподарського підприєм­ства, сільськогосподарського колективу, сільськогосподарського акціонерного товариства, видану цим підприємством, коопе­ративом, товариством.

Особи, які одержують пенсію, пред'являють пенсійне по­свідчення або посвідчення інваліда.

Працівники, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквіда­цією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату працівників, реєструються в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, про­тягом семи календарних днів після звільнення.

Якщо звільнення з підприємств відбулося у зв'язку з відсе­ленням або самостійним переселенням з території радіоактив­ного забруднення, громадяни реєструються у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом одного мі­сяця після звільнення.

Військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв'язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію, реєст­руються у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з дня поставлення на військовий облік військовими комісаріатами.

Громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного ви­падку на виробництві або настання професійного захворювання, і через це потребують професійної підготовки, перепідго­товки чи підвищення кваліфікації, реєструються у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів після звільнення.

У випадках, коли законодавством визначений певний строк реєстрації, а громадянин без поважних причин своєчасно не зареєструвався у державній службі зайнятості як такий, що шукає роботу, він втрачає передбачені пільги, а умови виплати допо­моги по безробіттю та її розмір встановлюються на загальних підставах. Поважними причинами вважаються хвороба грома­дянина, смерть близьких родичів, догляд за хворою дитиною віком до 14 років відповідно до медичного висновку, переве­дення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість, пе­реїзд на інше місце проживання тощо.

Громадяни, які протягом семи календарних днів не зареє­струвалися у державній службі зайнятості через хворобу чи з інших поважних причин, повинні звернутися до центру зайня­тості на наступний день після хвороби чи іншої поважної при­чини і зареєструватися як такі, що шукають роботу. У разі по­рушення цього строку вони втрачають передбачені законодав­ством особливі гарантії, а умови виплати допомоги по безробіттю та її розмір встановлюються на загальних підставах. На загаль­них підставах реєструються також громадяни України, які пра­цювали в зарубіжних країнах, у тому числі і країнах СНД.

Громадянам, зареєстрованим у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з моменту реєстрації підбирається підходяща робота. Якщо гро­мадянин в період пошуку роботи не відвідував центр зайня­тості у призначені дні через хворобу або з інших поважних при­чин, що підтверджуються документами, строк підбору підходя­щої роботи відповідно подовжується на цей строк.

Громадяни, які зареєстровані на загальних підставах у дер­жавній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і відмовилися в період пошуку роботи від двох пропозицій підхо­дящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі осо­би знімаються з обліку, і їм протягом шести місяців надаються консультаційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з обліку вони можуть зареєструватися повторно у дер­жавній службі зайнятості як такі, що шукають роботу.

Працівники, які зареєстровані у державній службі зайня­тості і мають особливі гарантії, у випадку відмови від двох про­позицій підходящої роботи в період пошуку роботи втрачають право на отримання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою переєстрацією на загальних підставах як таких, що шукають роботу.

Неповнолітні, які досягли 15 років і звернулися до держав­ної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, мо­жуть, як виняток, бути зареєстровані як такі, що шукають ро­боту, за згодою одного з батьків або осіб, що їх замінюють.

Громадяни, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і безработні зобов'язані сприяти своєму працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації центру зай­нятості, відвідувати центр зайнятості у строки, встановлені пра­цівником цієї служби.

3. Поняття працевлаштування та його правові форми

Для тих громадян, які втратили роботу. Українська держава забезпечує можливості підшукання підходящої роботи. Підхо­дящою роботою вважається робота, що відповідає освіті, про­фесії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відпо­відати рівню, який особа мала за попередньою роботою з ура­хуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідного регіону за минулий місяць.

При пропонуванні громадянинові підходящої роботи вра­ховуються його трудовий стаж за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.

Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають про­фесії (спеціальності), підходящою вважається робота, що по­требує попередньої професійної підготовки, а для громадян, які бажають поновити трудову діяльність після перерви трива­лістю понад шість місяців, — робота, що не потребує поперед­ньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі не­можливості її надання — інша оплачувана робота. Така робота може носити навіть тимчасовий характер.

У разі неможливості надання громадянинові роботи за про­фесією (спеціальністю) після закінчення періоду виплати до­помоги по безробіттю підходящою може вважатися робота, що потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібно­стей громадянина, колишнього досвіду і доступних для нього засобів навчання.

За рішенням місцевих органів державної виконавчої влади можуть встановлюватись транспортна доступність та інші кри­терії підходящої роботи, що посилюють соціальний захист на­селення.

Працевлаштування оформляється шляхом укладення тру­дового договору, контракту або угоди відповідно до законо­давства про працю.

Якщо підходяща робота відсутня, громадяни, які зверну­лися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, кон­сультацію, підготовку, перепідготовку, одержання відповідно інформації з метою вибору виду діяльності, професії, мроботи, режиму праці.

З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і місцевими органами державної виконавчої влади розробляються річні довгострокові державна і територіальні програми зайнятості зселення.

З метою забезпечення зайнятості населення і розвитку ок­ремих регіонів України розробляються заходи щодо сприяння добровільному переселенню громадян і членів їх сімей з виді­ленням відповідних матеріальних ресурсів і фінансових коштів. Порядок розробки і реалізації цих заходів, а також надання пільг цим громадянам визначається законодавством України про порядок переселення сімей та організований набір робіт­ників.

Тим, хто виявив бажання переселятись, видається направ­лення на переселення та працевлаштування. В це направлення а переселення вписуються всі члени сім'ї. Враховуються та­кож тимчасово відсутні члени сім'ї, наприклад військовослужбовці строкової служби, особи, які навчаються, тощо.

Громадські роботи — це загальнодоступні види тимчасової трудової діяльності безробітних або частково незайнятих гро­мадян, що не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки.

Однією з форм міжтериторіального перерозподілу робочої сили, спрямованої на регулювання ринку праці та сприяння зайнятості населення, є організація сезонних робіт. Порядок організації сезонних робіт регулюється Положенням, що зат­верджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578. Сезонними вважаються роботи, які через при­родні і кліматичні умови виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не більше 6 місяців.

Громадяни, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і безробітні, які виявили бажання працювати на сезонних роботах, знімаються з обліку. В картці персонального обліку робиться запис про працевлаштування на сезонну роботу, зазначається номер договору між центром зайнятості і підприємством та дата початку роботи.

Після закінчення строку дії договору громадяни мають право на перереєстрацію в державній службі зайнятості за місцем постійного проживання.

Громадяни, які були зняті з обліку у зв'язку з виїздом на сезонні роботи, у разі повторного звернення до центру зайнято­сті підлягають реєстрації, і на них заповнюється нова картка персонального обліку громадянина, який шукає роботу, чи без­робітного.

Громадяни, які самостійно прибули з іншого регіону до трудонедостатнього регіону в пошуках сезонної роботи і звернулися до місцевого центру зайнятості за сприянням у працевлашту­ванні, реєструються у центрі зайнятості за місцем тимчасового перебування. При направленні на підприємство заповнюється персональна картка обліку громадян, які звернулися по дер­жавної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні на сезонні роботи.

4. Поняття безробітного і його правове становище

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про зайнятість насе­лення» безробітними визнаються працездатні громадяни пра­цездатного віку, як такі, що не мають заробітку або інших пе­редбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості, шукають роботу, готові та здатні приступити до неї. Працездатним вважається вік у жінок від 16 до 55 років, у чоловіків — від 16 до 60 років.

У разі неможливості надати безробітному підходящу роботу йому може бути запропоновано пройти професійну підготовку або підвищити свою кваліфікацію. Тому не можуть бути виз­нані безробітними особи, які вперше шукають роботу і не ма­ють професії (спеціальності), в тому числі випускники загаль­ноосвітніх шкіл, у разі відмови їх від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тим­часового характеру.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни, які ма­ють право на пенсію, а також особи, які відмовились від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як таких, що шукають роботу. При цьому вони втра­чають право на надання їм статусу безробітного строком на три місяці з подальшою перереєстрацією.

Зареєстровані службою зайнятості громадяни набувають статусу безробітного у випадку, коли протягом семи календарних днів з дня реєстрації їм не було запропоновано підходящої ро­боти. Рішення про надання громадянину статусу безробітного приймається керівником центру зайнятості, де громадянин за­реєструвався як такий, що шукає роботу.

Громадянин, визнаний безробітним, має право на допо­могу по безробіттю. Допомога надається з восьмого дня після реєстрації громадянина у державній службі зайнятості до ви­рішення питання про його працевлаштування, але не більше 360 календарних днів протягом двох років; для осіб передпенсійного віку — до 720 календарних днів, а громадянам, які бажають відновити трудову діяльність після тривалої (більше шести місяців) перерви, та громадянам, які вперше шукають роботу, допомога по безробіттю виплачується не більше 180 ка­лендарних днів.

Громадянам, зареєстрованим на загальних підставах в дер­жавній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, визна­ними безробітними, допомога по безробіттю виплачується у розмірі не менше 50 відсотків середньої заробітної плати, що склалася в народному господарстві відповідної області за ми­нулий місяць, і не нижче встановленого законодавством роз­міру мінімальної заробітної плати, якщо громадянин протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працював не менше 26 календарних тижнів. У всіх інших випадках, включа­ючи громадян, які шукають роботу вперше або після тривалої більше шести місяців, перерви, допомога по безробіттю встановлюється у розмірі не нижче розміру мінімальної заробітної плати.

Працівникам, трудовий договір з яким було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквіда­цією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємств, ско­роченням чисельності або штату працівників, і військовослуж­бовцям, звільненим з військової служби в зв'язку із скорочен­ням чисельності або штату без права на пенсію, за умови їх реєстрації в службі зайнятості протягом семи календарних днів після звільнення як таких, що шукають роботу, надається до­помога по безробіттю у розмірі 100 відсотків середньої заробіт­ної плати за останнім місцем роботи протягом 60 календарних днів, 75 відсотків — протягом 90 календарних днів і 50 відсотків — протягом наступних 210 календарних днів, але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному гос­подарстві відповідної області за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати.

На період професійного перенавчання з відривом від ви­робництва за працівниками зберігається по новому місцю ро­боти середня заробітна плата за попереднім місцем роботи.

Працівникам, звільненим з роботи у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, надається право на достроко­вий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законо­давством строку, якщо вони мають встановлені законодавством про пенсійне забезпечення необхідний загальний трудовий стаж, у тому числі на пільгових умовах. Виграти, пов'язані із достро­ковим виходом на пенсію, здійснюються за рахунок коштів Пен­сійного фонду України з наступним відшкодуванням цих вит­рат із державного фонду сприяння зайнятості населення.

Громадянам, зареєстрованим у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і безробітні, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноважено­го ним органу в зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників, в період професійної підготовки і перепідготовки виплачується матеріальна допомога в розмірі 75 відсотків їх середньої заробіт­ної плати за останнім місцем роботи, але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному господарстві відпо­відної області за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати.

Якщо громадяни зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, на загальних підставах, до­помога по безробітгю виплачується з восьмого дня після реєст­рації, але не більше 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років) допомога по безробіттю виплачується до 720 календарних днів. Громадянам, які бажають відновити тру­дову діяльність після тривалої, більше шести місяців, перерви, а також громадянам, які вперше шукають роботу, допомога по безробіттю виплачується не більше 180 календарних днів.

Цим громадянам гарантується виплата допомоги по безро­біттю у розмірі не менше 50 відсотків середньої заробітної пла­ти за попереднім місцем роботи, але не більше середньої заро­бітної плати, що склалася в народному господарстві відповід­ної області за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, якщо громадянин протягом 12 місяців, що передували початку без­робіття, працював не менш 26 календарних тижнів.

У всіх інших випадках виплати допомоги по безробіттю, включаючи громадян, які шукають роботу вперше або після тривалої перерви більше шести місяців, допомога виплачується у розмірі не нижче встановленого законодавством розміру мі­німальної заробітної плати.

Громадянам, які звільнились з підприємств не у зв'язку із змінами у виробництві і праці, скороченням чисельності та штату працівників, а з інших причин, або які вперше шукають робо­ту, тривалий час, більше шести місяців, не працюють, або за­кінчили навчання у професійно-технічних і вищих закладах ос­віти, звільнилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, зареєстрованим у державній службі зай­нятості як такі, що шукають роботу, і безробітні, у період про­фесійної підготовки і перепідготовки виплачується матеріальна допомога у розмірі допомоги по безробіттю, передбаченої для цієї категорії громадян.

Виплата допомоги по безробіттю може відкладатись на сірок до трьох місяців і припинятись на строк до трьох місяців. При­пинятись допомога по безробіттю і матеріальна допомога може у разі працевлаштування безробітного; поновлення безробіт­ного на роботі за рішенням суду; вступу до навчального закла­ду на навчання з відривом від виробництва; проходження про­фесійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості; призову на стро­кову військову або альтернативну (невійськову) службу; набран­ня законної сили вироком суду про позбавлення волі або на­правлення на лікування до лікувально-трудового профілакто­рію; отримання права на пенсію; переїзду на постійне місце проживання в іншу місцевість (район, місто); закінчення стро­ку їх виплати; одержання допомоги по безробіттю або матері­альної допомоги по безробіттю обманним шляхом; подання письмової заяви про бажання здійснювати догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку; подання до державної служ­би зайнятості письмової заяви про відмову від послуг держав­ної служби зайнятості; смерті безробітного.

Відкладатись на строк до трьох місяців допомога по безро­біттю може у разі надання громадянину відповідно до встанов­леного порядку вихідної допомоги та інших виплат при вивіль­ненні з підприємств, що забезпечують часткову чи тимчасову компенсацію втраченого заробітку, крім державної допомоги сім'ям з дітьми та допомоги, виплачуваної з громадських фондів; звільнення з дисциплінарних підстав розірвання трудового до­говору (систематичне невиконання працівником без поважних причин покладених на нього трудових обов'язків, прогул без поважних причин, поява на роботі в нетверезому стані, вчи­нення за місцем роботи розкрадання майна власника, однора­зове грубе порушення трудових обов'язків керівним працівни­ком), а також у зв'язку з втратою довір'я та вчинення праців­ником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи; порушення грома­дянином у період пошуку роботи та безробіття обов'язку спри­яти своєму працевлаштуванню відповідно до рекомендацій пра­цівників держаної служби зайнятості; звільнення громадянина з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин.

Виплата допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю може припинятись на строк до трьох місяців у разі відмови громадянина від двох пропозицій підходящої ро­боти; приховування від державної служби зайнятості відомос­тей про працевлаштування на тимчасову роботу в період одер­жання допомоги по безробіттю; порушення громадянином умов і строків його реєстрації як безробітного; перереєстрації як без­робітного; перереєстрації безробітного, який був знятий з об­ліку за невідвідування центру зайнятості більше місяця без по­важних причин та не сприяв своєму працевлаштуванню; відмови від роботи за спеціальністю, набутою після перенавчання за направленням служби зайнятості; припинення у навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки без поваж­них причин.

Строк, на який припиняється виплата допомоги по безроб­іттю або матеріальної допомоги по безробіттю, зараховується до загального періоду виплати допомог, що виплачуються гро­мадянам, зареєстрованим у державній службі зайнятості на за­гальних підставах, і матеріальної допомоги після закінчення строку виплати допомоги по безробіттю.

Матеріальна допомога по безробіттю може бути призначе­на безробітному після закінчення строку виплати допомоги по безробіттю тривалістю 180 календарних днів у розмірі до 75 відсотків встановленої законодавством мінімальної заробіт­ної плати за умови, що середньомісячний сукупний дохід на члена сім'ї не перевищує встановленого законодавством нео­податковуваного мінімуму доходів громадян.

У разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, членам сім'ї безробітного або особі, яка здійсню­вала поховання, виплачується допомога на поховання.

Кожному з членів сім'ї, які перебувають на утриманні без­робітного, а також громадянам, у яких закінчився строк випла­ти допомоги по безробіттю, надається одноразова матеріаль­на допомога. Порядок надання матеріальної допомоги по без­робіттю та порядок виплати безробітним матеріальної допомоги та допомоги на поховання визначено Положенням, що затвер­джене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578.

Кожний із членів сім'ї, який перебуває на утриманні безро­бітного, а також громадяни, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіт­тю, можуть одержати одноразову матеріальну допомогу в розмірі 50 відсотків установленої законодавством мінімальної заробіт­ної плати за умови, що середньомісячний сукупний доход на члена сім'ї безробітного не перевищує встановленого законо­давством неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

Одноразова матеріальна допомога може надаватися не більше двох разів протягом календарного року. Для одержання одноразової матеріальної допомоги громадянин повинен пода­ти до центру зайнятості письмову заяву,' довідку про склад сім'ї та довідку про доходи кожного члена сім'ї за три місяці, що передують поданню заяви.

Для стимулювання зайняття безробітними підприємниць­кою діяльністю їм може бути надана безпроцентна позика за рахунок державного фонду сприяння зайнятості населення. Порядок надання безпроцентної позики безробітним для зай­няття підприємницькою діяльністю регулюється Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578.

Безпроцентна позика надається тільки на підприємницьку діяльність, пов'язану з виробництвом продукції, і може бути використана на придбання обладнання, інструменту, сирови­ни і матеріалів, оренду приміщення, організацію робочих місць та на інші витрати, пов'язані з цією діяльністю.

Усі заходи, що вживає держава, спрямовані на зменшення рівня безробіття. Саме рівень безробіття, ступінь використання робочої сили є показником ефективності суспільного вироб­ництва. Тому держава зацікавлена в тому, щоб трудові ресурси використовувались найбільш повно і цілеспрямовано. Система організаційно-правових заходів, що проводиться державними органами зайнятості населення, надає суттєву допомогу грома­дянам у підшуканні їм роботи і тимчасовому матеріальному забезпеченні в період, поки така робота підшукується.

Внаслідок звернення громадян до державної служби зайня­тості населення виникають правові відносини по працевлаш­туванню. Вони тривають від моменту такого звернення грома­дянина за направленням на роботу і закінчуються укладенням трудового договору.

Саме шляхом реалізації направлення на роботу правові відносини по працевлаштуванню перетворюються у трудові правовідносини.

    продолжение
--PAGE_BREAK--ОСОБЛИВА ЧАСТИНА Тема № 8. ТРУДОВИЙ ДОГОВІР

1. Поняття трудового договору

2. Зміст трудового договору

1. Поняття трудового договору

Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, які спрямовуються його учасниками на виникнення, змінення або припинення правових відносин. Будь-який договір є угодою не менш як між двома сторонами. В той же час деякі договори можуть бути багатосторонніми угодами.

Законом України від 20 березня 1991 р.«Про вне­сення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при переході до ринкової економіки»' була змінена ст. 21 КЗпП, яка давала легальне визначення трудового договору. В новій редакції цієї статті термін «підприємство, установа, організа­ція» був замінений терміном «власник або уповноважений ним орган».

В остаточній редакції ст. 21 КЗпП України 1971 р. дає ле­гальне визначення поняття трудового договору як угоди між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язуєть­ся виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним догово­ром або угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продук­тивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах.

Законом України від 20 березня 1991 р. ст. 21 КЗпП була доповнена ч. З, в якій вводилось поняття «контракт» як особ­лива форма трудового договору. Цей термін, новий для трудо­вого законодавства, з'явився разом з прийняттям Закону ко­лишнього Союзу РСР від 4 червня 1990 р. «Про підприємства в СРСР».

За законодавством України в контракті строк його дії, пра­ва, обов'язки та відповідальність сторін (в тому числі матері­альні), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі достро­кового, можуть встановлюватись угодою сторін. Але при цьому було зроблено застереження, що сфера застосування контракту визначається законодавством.

З цього доповнення ст. 21 КЗпП: По-перше, в трудовому законодавстві України вжито новий термін «контракт». Цей термін не несе в собі відмінного від договору змісту, бо, виходячи з етимологічного його значення, контракт — це договір.

По-друге, закон наголушує, що контракт становить собою особливу форму трудового договору. В філософському розумінні формою визнається зовнішня оболонка явища. Трудові дого­вори можуть мати усну або письмову оболонку. Але й раніше трудові договори в деяких випадках укладалися у письмовій формі, наприклад при організованому наборі працівників, про роботу з особливими природними географічними і геологічними умовами, умовами підвищеного ризику для здоров'я тощо. Ці договори не становлять собою особливої форми трудового до­говору, а є його окремим видом. Зазначення в ст. 21 КЗпП, то контракт становить собою особливу форму трудового догово­ру. на нашу думку, є помилковим. На те, що контракт — вид трудового договору, а не його особлива форма, звертали увагу й окремі науковці.

По-третє, контракт є строковим трудовим договором. Він укладається на виконання як роботи, що носить строковий ха­рактер, так і роботи, що носить постійний або у будь-якому випадку тривалий характер. Але, будучи строковим трудовим договором, контракт не створює особливої форми трудового договору. Ні строк договору, ні його письмова форма не ство­рюють контракту. Цей висновок підтверджується постановою Кабінету Мінінстрів України від 16 листопада 1994 р. № 779, якою встановлено, що трудові договори з працівниками, дільність яких пов'язнана з державною таємницею, укладають­ся у письмовій формі. Постанова не вимагає, щоб такі догово­ри укладались на певний строк, тому вони не названі і не є контрактами у розумінні ст. 21 КЗпП.

Виходячи з принципу добровільності оформлення трудових відносин, сторони при укладенні трудового договору можуть досягти угоди про різні види оформлення трудових відносин: як трудовий договір, так і контракт, навіть у випадку, коли сфера застосування контракту на дану категорію працівників не поширюється. Тому ми підтримуємо думку, що контракт може застосовуватись на підприємствах з новими формами організації та оплати праці — на орендних, акціонерних, ко­оперативних і спільних підприємствах, в господарських това­риствах, на приватних підприємствах, тобто там, де суб'єкти мають більшу самостійність в питаннях організації та стимулю­вання праці.

Трудовий договір впливає на динаміку трудових відносин, породжуючи їх, змінюючи чи припиняючи. Він визначає і об­сяг кореспондуючих прав та обов'язків сторін (виконувати ро­боту, виплачувати заробітну плату, регулює поведінку сторін при здійсненні трудових відносин (дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку, забезпечувати належні умови праці).

За допомогою погодженого з власником або уповноваже­ним ним органом волевиявлення і самозобов'язання працівни­ка абстрактні права і обов'язки, що випливають з права на пра­цю, перетворюються у конкретні права і обов'язки з трудових відносин між працівником і власником підприємства або упов­новаженим ним органом чи фізичною особою.

2. Зміст трудового договору

Сукупність умов, які визначають взаємні права і обов'язки сторін, становлять зміст трудового договору. Такі умови мо­жуть визначатись законодавчими або іншими нормативними актами і встановлювати, наприклад, мінімальний розмір заробітної плати, мінімальну тривалість трудової відпустки, макси­мальну тривалість робочого часу тощо. Одночасно значна кількість умов трудового договору визначається сторонами тру­дового договору при його укладенні,

Умови трудового договору можуть бути обов'язковими, (їх ще називають необхідними) і факультативними (додатковими). Обов'язковими (необхідними) умовами вважаються такі. без яких трудовий договір не може бути визнано укладеним. До них слід віднести взаємне волевиявлення сторін про прийняття — влаш­тування працівника на роботу, визначення трудової функції працівника, встановлення моменту початку виконання роботи.

Угода про прийняття — влаштування на роботу є проявом вольового характеру трудового договору. Без волевиявлення пра­цівника, бажаючого влаштуватися на роботу, і роботодавця, якому необхідний працівник для виконання певної роботи, тру­дові правовідносини виникнути не можуть.

Робота, яку виконуватиме працівник, коло його трудових повноважень і обов'язків, прийнято називати трудовою функ­цією. Її встановлення є виключною компетенцію сторін. При укладенні трудового договору вони визначають професію, спе­ціальність, кваліфікацію або посаду.

Професія є широкою сферою трудової діяльності, що відоб­ражає галузевий або родовий поділ праці, в якій працівник може застосовувати свої трудові здібності відповідно до наявних у нього знань, навичок та вміння. Виконання роботи певної професії вимагає спеціалізації професійних навичок або знань за якимось визначеним профілем. Тому виконувана робота од­нієї професії може мати різні спеціальності.

Спеціальністьє частиною трудової діяльності в межах пев­ної професії, що найбільш глибоко та всебічно опанована пра­цівником. Спеціальність є основною ознакою, що характери­зує трудову функцію працівника, оскільки вона містить у собі спеціалізацію працюючих за професіями із специфікою роботи в умовах певного виду діяльності. Однак сама по собі спе­ціальність працівника не завжди визначає ту конкретну робо­ту, для виконання якої він був найнятий. Необхідно враховува­ти також кваліфікацію працівника.

Кваліфікація— це рівень теоретичних за практичних знань за відповідною професією та спеціальністю, який відповідає та­рифному розряду, класу, категорії, вченому ступеню тощо. Ква­ліфікаційний розряд дозволяє власнику або уповноваженому ним органу доручати працівнику роботу відповідної складності.

У той же час присвоєний працівникові розряд, клас або категорія визначає обсяг деяких істотних правомочностей пра­цівника — таких, як розмір тарифної ставки. Коло трудових обов'язків працівника та їх кваліфікаційні характеристики містяться в тарифно-кваліфікаційних довідниках та в деяких нормативних актах.

Трудова функція службовців визначається найменуванням посад, які передбачені структурою і штатним розписом дер­жавного органу чи підприємства, установи, організації.

Посадахарактеризується певним колом службових обов’язків, повноважень і відповідальністю, що настає в разі неви­конання обов'язків. У найменуванні посади знаходить свій вираз поділ праці, що склався у певній галузі, на підприємстві чи в установі.

Трудові обов'язки службовців конкретизуються в посадо­вих інструкціях, що розробляються та затверджуються на під­приємствах за погодженням з профспілковим органом на ос­нові галузевих посадових інструкцій і положень про відділи та служби підприємства, галузевих кваліфікаційних характеристи­ках, положеннях про окремі категорії працівників.

Істотне значення для здійснення трудових відносин має час початку виконання роботи. Саме з цього моменту фактично розпочинається реалізація громадянином права на працю. У більшості випадків початок роботи настає зразу ж після ук­ладення трудового договору. Але сторони можуть домовитись і про більш пізніший час початку роботи, що може бути викли­кано необхідністю оформлення звільнення з попереднього місця роботи, переїздом з іншої місцевості, перевезенням сім'ї та майна тощо. Для педагогічних працівників час початку вико­нання роботи може бути пов'язаний з початком навчального року, початком занять.

Факультативні умови є додатковими. Їх відсутність не свідчить про неповний зміст трудового договору. Але коли сто­рони побажали їх встановити і включили в трудовий договір, вони є обов'язковими для сторін за умови, що вони не супере­чать законодавству і нормативним угодам. Невиконання фа­культативних умов може призвести до трудового спору та їх захисту з боку держави.

До додаткових умов слід віднести угоду про надання жит­лової площі, забезпечення дитини працівника місцем в до­шкільному закладі, що є на підприємстві, встановлення випро­бувального строку при прийомі на роботу.

До факультативних умов трудового договору необхідно відне­сти й строк дії трудового договору. Переважно трудові договори укладаються на невизначений строк. У разі, коли трудові відносини не можуть встановлюватись на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її вико­нання, або інтересів працівника, то можуть укладатись стро­кові трудові договори. Вони укладаються на строк, обумовле­ний сторонами, або на час виконання певної роботи.

Трудові договори, що були переукладені один або кілька разів, за винятком випадків, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк, вважаються такими, що укладені на визначений строк.

Сфера факультативних умов праці залежить від ступеня їх деталізації в нормативних актах про працю і передбачення меж договірного регулювання трудових відносин. Так, найбільша де­талізація умов договору проводиться в разі прийняття на робо­ту надомних працівників, позаштатних працівників тощо.

Якщо умови трудового договору, передбачені сторонами, погіршують становище працівника порівняно з чинним зако­нодавством, то такі умови є недійсними (ст. 9 КЗпП). Наголо­шуємо, що недійсними є умови, а не сам трудовий договір. Умова, що погіршує становище працівника, приводиться у відповідність із законодавством, і трудовий договір продовжує діяти з умовами, що відповідають законодавству про працю.

Тема № 9. ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ТРУДОВИХ ДОГОВОРІВ

1. Загальний порядок прийняття на роботу

1. Загальний порядок прийняття на роботу

Трудовий договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди з усіх умов трудових відносин. Договір може укла­датись з особою, що досягла шістнадцяти років.

У виняткових випадках за згодою одного з батьків або осо­би, що його замінює, можуть прийматись на роботу особи, які досягай п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для вико­нання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не пору­шує процесу навчання, у вільний від навчання час по досяг­ненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медич­них оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов'язко­вого медичного огляду осіб віком до двадцяти одного року. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному ог­лядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Ко­мітетом по нагляду за охороною праці.

При влаштуванні на роботу працівники зобов'язані подати трудову книжку і паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Особи, які вперше шукають роботу і не мають трудової книжки, повинні пред'явити довідку з будинкоуправління (ЖЕК) або міської Ради про останнє заняття, паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку. Неповнолітні, яким ще не виповнилось шістнадцять років, замість паспорта подають свідоцтво про народження. Військовослуж­бовці, звільнені із Збройних Сил України, Національної Гвардії України, Служби безпеки України, прикордонних військ Ук­раїни, цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, ство­рених відповідно до законодавства України, подають військо­вий квиток.

Звільнені з місць відбування кримінального покарання зо­бов'язані подати довідку про звільнення.

Власник або уповноважений ним орган не мають права ви­магати від працівника подання різного роду довідок, наприк­лад, про склад сім'ї, забезпечення житловою площею, відомості про партійну і національну приналежність, походження, про­писку та інші документи, подання яких не передбачено зако­нодавством.

Трудовий договір укладається як в усній, так і письмовій формі. Переважною відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП є письмова форма, додержання якої є обов'язковим при організованому наборі працівників; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в пись­мовій формі; в інших випадках, передбачених законодавством України.

В письмовій формі укладається трудовий договір про робо­ту в районах з особливими природними географічними і геоло­гічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, а також коли приймаються на роботу неповнолітні.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1994 р. № 779 встановлена письмова форма трудових договорів з працівниками, діяльність яких пов'язана з державною таєм­ницею. Державний комітет з питань державних секретів за по­годженням з Міністерством юстиції України затвердив Типову форму трудового договору, яка вміщує відповідно до Закону України «Про державну таємницю» письмову згоду працівника на передбачені законодавством обов'язки та обмеження прав у зв'язку з допущенням до державної таємниці.

При письмовій формі трудовий договір укладається в двох примірниках, з яких один знаходиться у працівника. Тому в разі відсутності у працівника примірника трудового договору в письмовій формі необхідно вважати, що трудовий договір ук­ладено в усній формі.

Укладення трудового договору в будь-якій формі оформ­ляється наказом чи розпорядженням власником або уповнова­женим ним органом про зарахування працівника на роботу.

Частиною 3 ст. 24 КЗпП передбачено, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до робо­ти. Але при цьому необхідно враховувати, що трудовий договір вважається укладеним за умови, що виконання роботи без ви­дання наказу чи розпорядження доручено службовою особою, яка має право приймати на роботу або коли робота виконува­лася з її відома.

В наказі про прийняття на роботу зазначається прізвище, ім'я та по батькові особи, посада чи робота, на яку приймають працівника, з якого числа він приступає до роботи і розмір оплати за працю.

В наказі може бути також вказано про встановлення вип­робувального строку, тимчасовий, строковий чи безстроковий характер виконання роботи, тривалість неповного робочого тижня та інші умови, що встановлюються стосовно саме дано­го працівника.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників «е може перевищувати одного місяця. Щодо інших працівників строк випробування не може перевищувати трьох місяців. За погодженням з відповідним комітетом профспілки строк вип­робування може встановлюватись до шести місяців. До шести місяців може встановлюватись випробування при прийнятті на державну службу.

З наказом про прийняття на роботу працівник має бути ознайомлений під розписку із зазначенням дати такого ознай­омлення.

Необгрунтована відмова у прийнятті на роботу забороняєть­ся. Власник має право запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві осіб, які є родичами (батьки, подружжя, брати, сестри, діти) чи свояками (батьки, брати, се­стри і діти подружжя), якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному.

На підприємствах державної власності порядок запровад­ження таких обмежень встановлено РНК УРСР від 4 червня 1933 р. в редакції постанови Ради Міністрів УРСР від 3 листо­пада 1980 р. № 593.

При прийнятті на роботу для виконання окремих видів тру­дової діяльності встановлено спеціальні правила. Так, прий­няття на державну службу на посади третьої — сьомої категорії здійснюється переважно на конкурсній основі. Порядок про­ведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців регулюється Положенням, затвердженим Кабіне­том Міністрів України 4 жовтня 1995 р. постановою № 782.

Заміщення певних посад здійснюється шляхом виборів. Судді районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обирають­ся відповідно обласними, Київською і Севастопольською міськи­ми Радами народних депутатів.

Прийняття керівника державного підприємства, що пере­буває у загальнодержавній власності, здійснюється міністер­ством, відомством або іншим органом, уповноваженим управ­ляти цим підприємством, шляхом підписання контракту і при­значення його на посаду.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 10. Окремі види трудових договорів

1. Види трудового договору

2. Переведення на іншу роботу

1. Види трудового договору

Трудовий договір як відправна позиція взаємовідносин працівника з підприємством щодо виконання певної діяльності ї визначальною категорією для трудового права. Як родове поняття трудовий договір відповідно до чинного законодавства класифікується за окремими ознаками: залежно від специфіки змісту, форми договору, строку дії, порядку укладення.

Специфічний зміст маютьтрудові договори про державну службу. Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Порядок укладення трудового договору і проходження служ­би в державних органах та їх апараті регулюється Законом Ук­раїни від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу».

Основними критеріями класифікації посад державних служ­бовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній по­саді, роль і місце посади в структурі державного органу. За­коном «Про державну службу» передбачено сім категорій по­сад. Залежно від категорії державні службовці поділяються на 15 рангів.

При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад.

Якщо відсутні перешкоди в укладенні контракту при прий­нятті працівника на роботу, то «нав'язувати» контракт працю­ючим особам можна тоді, коли законодавством про працю виз­нана лише контрактна форма трудових відносин для певних категорій працівників. Порушення цієї умови відповідно до ст. 9 КЗпП може бути підставою для визнання недійсними умов праці за контрактом, які погіршують становище працівника порівня­но із законодавством України.

Заслуговують на окреме відзначення особливості регулю­вання трудових відносин в селянському (фермерському) госпо­дарстві. Відповідно до ст. 22 Закону Україні «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. в разі необхідності селянське (фермерське) господарство має право залучати до роботи інших громадян. Відносини, що виникають внаслідок укладення договорів (контрактів), регулюються за­конодавством про працю, на відміну від трудових відносин членів селянських (фермерських) господарств, які регулюються самими господарствами.

При залученні до роботи в селянському (фермерському) гос­подарстві обов'язковим для осіб є укладення трудового догово­ру (контракту, угоди) у письмовій формі; визначення строків, умов праці та побуту (тривалість робочого дня, вихідні дні, що­річна оплачувана відпустка, форми оплати праці, харчування тощо).

Однією з ознак, що встановлює особливість оформлення даних відносин, є обов'язкова реєстрація укладених договорів в районній, міській Раді народних депутатів, котра виділяла земельну ділянку у володіння чи користування за умови, що селянське (фермерське) господарство буде основним місцем роботи для цих осіб.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором проявляється у тому, що контракт дозволяє максимально індивілізувати кожну конкретну угоду про працю, наповнити її специфічним змістом. Тому контракт повинен бути дійовим засобом поліпшення у договірному порядку правового статусу працівника порівняно із законодавством і колективним дого­вором. Фактично ж він досить часто укладається з протилеж­ною метою, як черговий спосіб порушення трудових прав і сво­бод людини, обмеження прав працівника в часі.

Контракт може якийсь час існувати без породження трудо­вих відносин. Це можливо тоді, коли він укладається із студен­тами, які ще навчаються, про те, що, закінчивши навчання у вузі, випускник працюватиме на підприємстві, яке оплачувало його навчання повністю чи частково.

Розрив між днем укладення контракту і днем, коли праців­ник приступить до роботи, може бути викликаний також необ­хідністю оформити розірвання трудового договору за попередньою роботою. На такі випадки слід поширити положення ч.5 ст. 24 КЗпП про те, що особі, з якою попередньо було укладено контракт, не може бути відмовлено в наданні роботи.

На певний строк можуть укладатись трудові договори з тим­часовими і сезонними працівниками.Тимчасовимивважаються працівники, яких прийнято на роботу на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими збе­рігається їх місце роботи (посада), — до чотирьох місяців.

При оформленні трудового договору з тимчасовим праців­ником в наказі чи розпорядженні про прийняття на роботу обо­в'язково повинно бути зазначено, що даний працівник прий­мається на тимчасову роботу або вказується конкретний строк роботи.

Трудовий договір з тимчасовим працівником вважається про­довженим на невизначений строк, якщо він пропрацював по-чад два чи чотири місяці, і жодна з сторін не зажадала припи­нення трудових відносин, або якщо його було звільнено і знову жприйнято на ту ж саму роботу після перерви тривалістю не більше одного тижня, а загальний стаж його роботи до і після перерви перевищує в сукупності відповідно два чи чотири місяці.

Сезоннимивважаються роботи, котрі внаслідок природних, кліматичних умов виконуються протягом певного періоду року _ сезону, що не перевищує шести місяців.

Особи, які приймаються на сезонні роботи, мають бути по­переджені про це при укладенні трудового договору, про що зазначається у наказі чи розпорядженні.

Список сезонних робіт і сезонних галузей затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 28 березня 1997 р. № 278. До сезонних галузей віднесені лісова промисловість і лісове господарство, торф'яна промисловість, сільське госпо­дарство, переробні галузі промисловості, санаторно-курортні галузі і заклади відпочинку. В кожній з цих галузей визначені певні види робіт, які вважаються сезонними.

Роботи, які у цьому списку не зазначені, сезонними не вва­жаються, хоча б вони і виконувались не більше шести місяців.

Законодавство про працю надає громадянам право реалізу­вати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом ук­ладення трудового договору на одному або одночасно на де­кількох підприємствах (ч. 2 ст. 21 КЗпП). Зайняття працівни­ком, крім основної, іншої платної посади або виконання іншої регулярно оплачуваної роботи називаєтьсясумісництвом.

Для роботи за сумісництвом потрібні лише бажання і згода працівника. Згода власника або уповноваженого ним органу, а також профспілкового комітету за основним місцем роботи не вимагається.

Керівники підприємств разом з профспілковими комітета­ми можуть запроваджувати обмеження на сумісництво лише щодо працівників окремих професій і посад з особливими умо­вами та режимом праці, додаткова робота яких може призвести до наслідків, які відіб'ються на стані здоров'я працівників або безпеці виробництва.

Разом з тим нормативними актами уведені обмеження для деяких категорій працівників. Так, встановлені обмеження пра­цювати за сумісництвом (за винятком наукової, викладацької-медичної та творчої діяльності) керівникам державних під­приємств, їх заступникам, керівникам структурних підрозділів державних підприємств (цехів, відділів, лабораторій тощо) та їх заступникам.

Обмеження також поширюються на осіб, які не досягли „.сімнадцяти років, та вагітних жінок.

Не допускається також одночасно зайняття двох керівних посад.

Суміщенням професій(посад) вважається виконання роботи по декількох професіях (спеціальностях) на одному і тому ж підприємстві чи організації протягом робочого дня нормальної тривалості.

Робота по декількох професіях (спеціальностях) може бути дозволена власником або уповноваженим ним органом на підприємствах усіх галузей народного господарства, де кількість видів робіт, необхідних для виробництва, більше професій, вна­слідок чого працівник недостатньо завантажений роботою про­тягом нормальної тривалості робочого часу.

Для застосування суміщення професій обмежень не вста­новлено. Необхідно лише одержати згоду працівника, що може бути обумовлено як при прийнятті на роботу, так і під час ро­боти.

Таким чином, при сумісництві працівник укладає два або більше трудових договорів: за основною і суміщуваною робота­ми. В разі суміщення професій укладається один трудовий до­говір.

Крім того, робота за сумісництвом виконується працівни­ком понад нормальну тривалість робочого часу, у вільний від основної роботи часу. При суміщенні професій (посад) робота виконується в межах нормальної тривалості робочого часу.

Різновидом укладення трудового договору єорганізований набір робітників, що здійснюється органами зайнятості насе­лення. Особи, які укладають такий договір, як правило, на­правляються на фізичні роботи. Тому перед прийняттям їх на роботу вони проходять медичний огляд.

У порядку організованого набору трудові договори уклада­ються тільки з особами, що досягли вісімнадцятирічного віку. Це обмеження викликане тим, що такі договори переважно укладаються на роботи поза постійним місцем проживання. Договори можуть укладатись з чоловіками не старше 55 років і 3жінками не старше 50 років, які придатні за станом здоров'я виконувати фізичні роботи, на які вони направляються.

Особливістю цих договорів є те, що вони укладаються не з підприємствами або будівництвами, де робітники

працюватимуть, а зі службами зайнятості населення, що виступають від імені цих підприємств або будівництв.

Працівник може укласти трудовий договір з підприємством на роботу особистою працею з матеріалів і з використанням знарядь та засобів праці, що виділяються підприємством або набуваються за рахунок цих роботодавців. Такі працівники вва­жаютьсянадомниками.

Власник або уповноважений ним орган може дозволити на­домнику виготовляти вироби з власних матеріалів і з викорис­танням особистих механізмів та інструментів.

Переважне право на укладення трудового договору на дому надається жінкам, які мають дітей віком до п'ятнадцяти років-інвалідам і пенсіонерам, незалежно від виду призначеної пенсії;

особам, які досягли пенсійного віку, але не одержують пенсію;

особам з пониженою працездатністю, яким у встановленому порядку рекомендована праця в надомних умовах; особам, які здійснюють догляд за інвалідами чи членами сім'ї, котрі трива­лий час хворіють і за станом здоров'я потребують догляду; осо­бам, які зайняті на роботах з сезонним характером виробницт­ва (в міжсезонний період), а також тим, хто навчається в на­вчальних закладах з відривом від виробництва; особам, які з об'єктивних причин не можуть бути зайнятими безпосередньо на виробництві в даній місцевості, наприклад, в районах і місце­востях, де є вільні трудові ресурси.

Особи, які володіють майстерністю виготовлення народних художніх промислів, сувенірних виробів або оригінальної упа­ковки для них, можуть бути прийнятті на роботу як надомники незалежно від роду їх діяльності і роботи на інших підприєм­ствах.

2. Переведення на іншу роботу

До початку роботи за укладеним трудовим договором влас­ник або уповноважений ним орган зобов'язаний роз'яснити працівникові його права і обов'язки та істотні умови праці; оз­найомити працівника з правилами внутрішнього трудового роз­порядку та колективним договором; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засо­бами; проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони (ст.29

Працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі. Винятки з цього правила можуть встановлюватись законодав­ством (ст. ЗО КЗпП).

Власник або уповноважений ним орган не має права вима­гати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудо­вим договором. Вимога виконувати таку роботу вважаєтьсяпе­реведенням працівника на іншу роботу.Такі переведення можуть бути постійними і тимчасовими.

Постійні переведенняна іншу роботу на тому ж підприємстві, а також переведення на роботу на інше підприємство або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, допускається тільки за згодою працівника. Тому відмова працівника від по­стійного виконання роботи, не обумовленої трудовим догово­ром, не може вважатися порушенням трудової дисципліни і бути підставою для застосування до нього заходів дисциплінар­ного стягнення.

Відповідно до ч. 2 ст. 32 КЗпП не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, квалі­фікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати пра­цівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.

У зв'язку із змінами в організації виробництва і праці зако­ном допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці — систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і наймену­вання посад та ін. — працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Якщо колишні істотні умови праці не можуть бути збере­жені, а працівник не згоден на продовження роботи в нових Умовах, то трудовий договір припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП саме як за відмову від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці з виплатою вихідної допомоги у розмірі серєднього місячного заробітку.

Виняток зроблено для працівників похилого і передпенсійного віку, переведення яких при зміні істотних умов праці без їх згоди не допускається (п.З ст.11 Закону України від 16 груд­ня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»).

Пленум Верховної Суду України в п. 31 постанови від 6 лис­топада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснив, що переміщення працівника і зміна істот­них умов трудового договору не можуть бути безмотивними, не обумовленими інтересами виробництва. Якщо при розгляді тру­дового спору буде встановлено, що переміщення і зміна істот­них умов трудового договору проведені не у зв'язку із змінами в організації виробництва, то така зміна з урахуванням конк­ретних обставин може бути визнана судом неправомірною з покладенням на власника або уповноважений ним орган обо­в'язку поновити працівникові попередні умови праці.

Підкорення працівника наказу власника або уповноваже­ного ним органу не може вважатись як згода на переведення. Така згода повинна бути попереднью і такою, що відображає волевиявлення працівника.

Без згоди працівників допускається переведення їх на іншу роботу тимчасово, на визначений в законі строк. Такі переве­дення називаються тимчасовими. До них відносяться переве­дення на іншу роботу в разі виробничої потреби, для заміни відсутнього працівника і в разі простою. До тимчасових пере­ведень, на прохання працівника, відносяться також переведен­ня за станом здоров'я.

У разі виробничої потребидля підприємства власник або уповноважений ним орган має право переводити працівників на строк до одного місяця на не обумовлену трудовим догово­ром роботу на тому ж підприємстві або на інше підприємство, але в тій же місцевості з оплатою праці за виконаною роботою, але не нижчою від середнього заробітку за попередньою робо­тою. Таке переведення допускається для відвернення стихій­ного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків; для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псу­вання державного або громадського майна та в інших винятко­вих випадках, а також для заміни відсутнього працівника.

Отже, виробничою потребою закон визнає непередбачені, вийняткові випадки, які перешкоджають нормальному процесу виробництва і які необхідно негайно усунути. Тому при таких переведеннях не обов'язкове урахування спеціальності чи кваліфікації працівника. Кваліфіковані працівники можуть пере­водитись і на некваліфіковану роботу. Але така робота не може бути протипоказаною працівникові за станом здоров'я.

Стаття 33 КЗпП обмежує строк переведення в разі вироб­ничої потреби одним місяцем. Але закон не обмежує кількість переведень, наприклад, протягом календарного року. Тому можливі випадки, коли власник або уповноважений ним орган протягом календарного року декілька разів здійснить переве­дення працівника на тимчасову роботу в разі виробничої по­треби. Важливо лише, щоб строк кожного переведення не пе­ревищував одного місяця.

Особливим випадком виробничої потреби є необхідність за­міни тимчасово відсутнього працівника. Переведення в цьому разі також проводиться без згоди працівника на строк, що не перевищує одного місяця протягом календарного року. Якщо необхідність тимчасового заміщення триває понад один місяць, то для заміщення понад цей строк необхідна згода працівника.

Призначення працівника виконувати обов'язки за вакант­ною посадою не вважається тимчасовим заміщенням. Це пере­ведення, якщо його проведено без зазначення строку, є при­значенням на нову посаду, тому воно може мати місце лише за згодою працівника. Як тимчасове воно може бути проведене на умовах виробничої потреби.

В разі тимчасової заміни відсутнього працівника не допус­кається переведення кваліфікованих працівників на некваліфі-ковані роботи. Під некваліфікованими на практиці вважаються такі роботи, по яких не передбачено присвоєння кваліфікацій­них розрядів.

У разі простоюпрацівники переводяться з урахуванням їх спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприєм­стві на весь час простою або на інше підприємство, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

Таким чином, якщо переведення проводиться на тому ж підприємстві то воно обмежується не строком, а часом про­стою. Якщо ж на даному підприємстві, робота, на яку можна б перевести працівників, відсутня, то переведення може бути здійснено на інше підприємство, але на строк, що не перевичуєодного місяця.

В разі простою не допускається переведення кваліфікованих працівників на некваліфіковані роботи.

Переведення на роботу, як постійну, так і тимчасову, по­винні оформлятись наказом власника або уповноваженого ним органу. В наказах про тимчасове переведення має бути зазна­чений строк цього переведення. Якщо цей строк не зазначе­ний, хоча власник або уповноважений ним орган мав на увазі тимчасове переведення, судова практика вважає, що переве­дення проведено на постійну роботу, а для такого переведення необхідна згода працівника.

Підкорення наказу власника або уповноваженого ним органу про переведення не може вважатись згодою на переведення. Суд, розглядаючи в такому випадку спір про поновлення пра­цівника на попередній роботі, повинен докладно обговорити обгрунтованість і законність переведення, чи дав працівник згоду на переведення у формі, що не викликає сумніву.

Якщо наказ не видавався і власник або уповноважений ним орган заперечує сам факт переведення працівника, то переве­дення на іншу роботу вважається таким, що відбулося, коли виконання іншої роботи без видання наказу доручено службо­вою особою, яка наділена правом прийому на роботу.

Статті 32 — 34 КЗпП з прийняттям Конституції України стали суперечити ст. 43 Конституції, ч. З якої передбачено, що використання примусової праці в Україні забороняється. Тому Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови від 1 лис­топада 1996 р. № 9 роз'яснив, що ці статті не можуть застосо­вуватись як такі, що суперечать Конституції України, без згоди на таке переведення працівника2.

Тому відмова працівника від переведення в разі виробничої потреби для заміни відсутнього працівника і в разі простою не вважається порушенням трудової дисципліни.

При переведенні на іншу постійну роботу змінюється тру­дова функція працівника: спеціальність, кваліфікація чи поса­да. Тому записи про такі переведення повинні заноситись до трудової книжки. Тимчасові переведення до трудової книжки не заносяться.

Працівників, якіза станом здоров'япотребують надання лег­шої роботи, власник або уповноважений ним орган повинен перевести, за їхньою згодою, на таку роботу відповідно до медичного висновку тимчасово або без обмеження строку. Такі переведення можливі при втраті працездатності в зв'язку з ка­ліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, що отримане на виробництві, при професійних захворюваннях, захворюванні ту­беркульозом і при загальних захворюваннях.

Медичний висновок про характер і умови роботи, які можуть виконуватись працівником без шкоди для здоров'я, є обов'яз­ковим для власника або уповноваженого ним органу. Умови праці за рекомендацією лікарів можуть бути полегшені або змінені і за попереднім місцем роботи, наприклад шляхом ско­рочення тривалості робочого дня, звільнення від важких опе­рацій, нічних змін тощо.

Порядок проведення медичного обстеження визначається Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83, та Порядком організації та проведення медико-соціаль-ної експертизи втрати працездатності, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221.

Для переведення за станом здоров'я навіть в разі наявності медичного висновку необхідна згода на це працівника. В разі відмови працівника від переведення і відсутності на даному виробництві роботи, яку він зміг би виконувати без шкоди для свого здоров'я, власник або уповноважений ним орган у вста­новленому порядку може поставити питання про його звільнен­ня у зв'язку з виявленою невідповідальністю займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, що перешкод­жає продовженню даної роботи (п. 2 ст. 40 КЗпП). Таке звільнен­ня допускається у тих виняткових випадках, коли у власника або уповноваженого ним органу дійсно немає можливості пе­ревести працівника за його згодою на іншу роботу відповідно До медичного висновку.

Вагітні жінки відповідно до медичного висновку перево­дяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив неспри­ятливих виробничих факторів, із збереженням середнього за­робітку за попередньою роботою.

Право на переведення у жінки-працівниці виникає не з часу встановлення вагітності, а лише з того періоду, коли в такому переведенні, на думку лікарів, виникла необхідність.

В медичній рекомендації може бути передбачено полегшення умов праці за попереднім місцем роботи, наприклад зниження норм виробітку, звільнення від деяких важких операцій тощо

До вирішення питання про надання вагітній жінці відпові­дно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і вик­лючає вплив несприятливих виробничих факторів, вона піддя­гає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприєм­ства.

Жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі немож­ливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням середнього ^заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку трьох років.

На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що перебуває під її опікуванням, або здійснює догляд за хво­рим членом сім'ї, відповідно до медичного висновку власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 11. Припинення трудового договору

1. Підстави припинення трудового договору

2. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

3. Загальні підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

4. Додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

5. Розірвання трудового договору на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу

1. Підстави припинення трудового договору

Підставами припинення трудового договору ст.ст. 36 і 37 КЗпП визнають: угоду сторін; закінчення строку трудового до­говору, крім випадків, коли трудові відносини фактично трива­ють і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення;

призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу; розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового або іншого уповноваженого на представництво трудовим колекти­вом органу; переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство або перехід на виборну посаду; відмова праців­ника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, а також відмова від продовження роботи у зв'яз­ку із зміною істотних умов праці; набрання законної сили ви­роком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умов­ного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбав­лення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної ро­боти; підстави, передбачені контрактом; у випадку направлен­ня працівника за постановою суду до лікувально-трудового профілакторію.

У разі реорганізації підприємства (злиття, приєднання, по­ділу, виділення, перетворення) дія трудового договору праців­ника продовжується. Припинення трудового договору з ініціа­тиви власника або уповноваженого ним органу можливе лише У разі скорочення чисельності або штату працівників.

Не допускається звільнення працівників приватизованого підприємства з ініціативи нового власника чи уповноваженого ним органу протягом шести місяців від дня переходу до нього права власності (ст. 26 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» в редакції від 19 лютого 1997 р.).

За угодою сторінможе припинятись як трудовий договір укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Таке припинення можливе в будь-який час, коли між власником або уповноваженим ним органом і працівником до­сягнута угода про припинення трудового договору. Пропозиція про припинення трудового договору може надходити з боку як працівника, так і власника або уповноваженого ним органу. Якщо друга сторона погоджується з висловленою пропозицією, то вважається, що сторони досягли угоди про припинення тру­дового договору, і працівник звільняється з роботи.

Закон не встановлює форми угоди сторін про припинення трудового договору. Тому така угода може бути виражена як в усній, так і в письмовій формі. Більш доцільною є письмова форма, оскільки вона є достовірним фактом досягнення угоди між сторонами.

Якщо пропозиція про припинення трудового договору над­ходить від працівника, то він подає письмову заяву, в якій вик­ладає своє прохання про звільнення з роботи. Письмова заява про звільнення за угодою сторін не є обов'язковою на відміну від письмової заяви про звільнення за власним бажанням. За­кон допускає укладення договору за угодою сторін і в усній формі. Одночасно закон не вимагає обов'язково письмової форми угоди при його припиненні. Це дозволяє зробити вис­новок, що сторони можуть і в усній формі дійти згоди про припинення трудових відносин, оформивши звільнення пра­цівника наказом чи розпорядженням власника або уповнова­женого ним органу.

В разі відсутності в заяві працівника вказівки, що він попе­реджує власника або уповноважений ним орган про припи­нення трудового договору через два тижні (ст. 38 КЗпП) і при згоді власника або уповноваженого ним органу розірвати тру­довий договір до закінчення двотижневого строку або пізніше його, вважається, що сторони досягли угоди як про припинен­ня трудових відносин, так і про дату їх припинення.

В разі відсутності згоди однієї сторони на пропозицію іншої розірвання трудового договору проводиться за ініціативою пра­цівника чи власника або уповноваженого ним органу. Праців­ник може запропонувати власнику або уповноваженому ним органу припинити з ним трудові відносини за угодою сторін і тоді, коли власник або уповноважений ним орган проводить підготовку до звільнення працівника за своєю ініціативою.

По закінченні строкупідлягають припиненню трудові дого­вори, укладені на певний строк. Але припинення трудових відно­син виникає тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна з сторін трудового договору — працівник чи власник або упов­новажений ним орган. При такому волевиявленні однієї з сторін інша сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин. Якщо ж такої вимоги жодна з сторін не заявила, тру­дові відносини фактично тривають, то сам по собі факт закін­чення строку автоматично не припиняє трудових відносин. Договір вважається продовженим на тих же умовах, але вже на невизначений строк.

У випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, наприклад на час відпустки працівниці по ва­гітності і родах, догляду за дитиною тощо, такий договір вва­жається укладеним на певний строк. Тому настання обумовле­ного факту є підставою для припинення трудового договору У зв'язку із закінченням строку.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, коли дитина потребує домашнього догляду, — до досягнення віку, визначеного у медичному висновку, але не більше, як до досягнення дитиною шестирічного віку, одиноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда, на підставі закінчення строкового трудо­вого договору буде правильним лише за умови, що працівниці запропонована інша робота або вона працевлаштована на іншому підприємстві.

Гарантії працевлаштування поширюються і на випадки звільнення у зв'язку із закінченням строку трудового договору тимчасових працівниць, працівниць, які зайняті на сезонних роботах. Обов'язок по наданню їм іншої роботи або по працев­лаштуванню покладається на власника або уповноважений ним орган.

Строковий трудовий договір може бути розірваний власни­ком або уповноваженим ним органом і до закінчення строку його дії, але тільки з підстав, передбачених для звільнення з іні­ціативи власника.

Призов або вступання працівника на військову службуфак­тично є вимогою органів Міністерства оборони України про припинення трудового договору з даним працівником.

Відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов'язок і військову службу», до видів військової служби віднесено строкову військову службу; військо­ву службу за контрактом на посадах солдатів і матросів, сер­жантів і старшин; військову службу жінок за контрактом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин, прапорщиків і мічманів та офіцерського складу; військову службу за кон­трактом курсантів (слухачів) військово-навчальних закладів і студентів військових кафедр (факультетів військової підготов­ки, відділень військової підготовки) вищих цивільних навчаль­них закладів; військову службу за контрактом офіцерського складу.

На строкову військову службу в мирний час призивають за станом здоров'я і віком громадян, яким до дня відправки у військові частини виповнилося вісімнадцять років.

Підставою припинення трудового договору є також направ­лення на альтернативну (невійськову) службу.

Переведення працівника за його згодою на іншу роботує підста­вою для припинення трудового договору лише у тому випадку, коли воно здійснюється на інше підприємство. При цьому не має значення, за чиєю ініціативою проводиться переведення — за ініціативою працівника, власника або уповноваженого ним органу чи за розпорядженням вищого органу.

Умовою здійснення переведення на іншу роботу є згода працівника на переведення, розпорядження вищого органу або погодження між керівниками обох зацікавлених підприємств, наказ власника або уповноваженого ним органу за попереднім місцем роботи про припинення трудового договору в зв'язку з переходом на інше підприємство. На цьому новому підприєм­стві, в свою чергу, повинен бути виданий наказ про зарахуван­ня працівника на роботу за переведенням.

Переведення працівника на іншу постійну роботу на тому ж підприємстві не припиняє трудового договору, а лише змінює його зміст.

Переведення працівника на виборну посаду також є підста­вою припинення трудового договору, якщо його обрали на по­саду в державних органах, кооперативних організаціях. Переведення працівника на іншу постійну роботу може мати місце тільки за згодою працівника навіть тоді, коли його переводять в іншу місцевість разом з підприємством. Відмова віл такогопереведення разом з підприємствомє підставою для при­пинення трудового договору з працівником.

Оскільки при переведенні підприємства в іншу місцевість змінюється одна з істотних умов трудового договору — місце роботи, то відмовитись від переведення працівник може лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган запропону­вав йому таке переведення. Власник або уповноважений ним орган може і не пропонувати переведення окремим працівни­кам, без яких він може обійтися на новому місці роботи.

Але якщо при відмові працівника від переведення в іншу місцевість разом з підприємством припинення трудового дого­вору проводиться на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП, то при неба­жанні власника або уповноваженого ним органу пропонувати переведення в іншу місцевість разом з підприємством розір­вання трудового договору проводиться як і при зміні органі­зації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників, тобто на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП.

Як при відмові працівника від переведення, так і у випадку, коли власник або уповноважений ним орган не запропонували працівнику переведення, тому припиняють чи розривають з ним трудовий договір, працівнику виплачується вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку.

У зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, якщо колишні істотні умови не можуть бути збережені, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то відмова від продовження роботи на нових умовах може викликати при­пинення трудового договору.

Нові умови праці повинні бути проведеними до працівника чавчасно, в усякому разі не пізніше ніж за два місяці.

Відмова від виконання роботи при зміненні істотних умов праці не може бути підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності і тим більш для звільнення з роботи за порушення трудової дисципліни.

У випадку, коли працівник під час двомісячного поперед­ження захворів, перебував у відрядженні або відпустці чи був відсутнім з інших поважних причин, період відсутності не ви­лучається із самого строку попередження про наступне звіль­нення.

Закон зобов'язує власника або уповноважений ним орган попереджувати працівника про зміни в організації виробницт­ва і праці і про наступне звільнення не менш ніж за два місяці. Тобто працівника можна попереджувати за три-чотири та більше місяців. Визначено мінімальний, а не максимальний термін по­передження. Звільнити працівника можна, якщо додержані інші умови, передбачені законодавством, тільки після того, як мине двомісячний строк. До цього строку зараховуються всі без об­межень календарні дні.

Тому законодавством і не передбачена необхідність повтор­ного попередження працівника після того, як минув двомісяч­ний строк попередження, а працівника не було відразу після цього чи пізніше звільнено з роботи.

Підставою припинення трудового договору може бутивиришення суду, що набрав законної сили,яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем ро­боти або до іншого покарання, яке виключає можливість про­довження даної роботи. Арешт працівника не може бути підста­вою припинення трудового договору. Такою підставою може бути і не будь-який вирок, а тільки такий, котрим працівник суджений до міри покарання, яка виключає можливість про­довження даної роботи.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Якщо ж працівник засуджений до виправних робіт за місцем роботи або до умовного засудження, то навіть за наявності ви­року, що набрав законної сили, це не перешкоджає працівнику виконувати свою роботу. Тому за цією підставою працівника звільняти не можна.

Власник або уповноважений ним орган, тільки одержавши вирок суду, що набрав законної вили, може видати наказ про припинення трудового договору з даним працівником на підставі п. 7 ст. 36 КЗпП. Днем звільнення працівника при припиненні чи розірванні трудового договору вважається останній день його роботи.

Таким чином, працівник звільняється з роботи з останньо­го дня, коли він був на роботі. Тому час, поки тривало слідство і суд розглядав справу, до трудового стажу цього працівника не включається, хоча трудовий договір і не був припинений.

Контракт,про що вже зазначалося вище, є особливим ви­дом трудового договору, який укладається в письмовій формі. В контракті визначаються строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін та деякі інші умови. Серед них сторо­нами можуть бути передбачені умови розірвання контракту, що не встановлені чинним законодавством.

Кабінет Міністрів України, наприклад, рекомендував мініс­терствам і відомствам під час укладення контрактів з керівни­ками підприємств передбачати можливість розірвання контрактів за приховання інформації про об'єкти незавершеного будів­ництва, які підлягають приватизації (п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1993 р. № 894 в редакції від 7 грудня 1995 р.).

Якщо контракт припиняється за підставою, передбаченою законом, у такому випадку використовується саме ця підстава. Це може бути угода сторін, закінчення строку контракту, при­зов до армії тощо.

При припиненні контракту з підстав, не передбаченних в законі, але обумовлених сторонами в контракті, звільнення про­водиться за п. 8 ст. 36 КЗпП, про що в трудовій книжці робить­ся відповідний запис.

Припинення трудових відносин може мати місце і за умо­ви,що працівник направляється на лікування до лікувально-трудового профілакторіюза постановою суду.

Особа, яка направлена на примусове лікування від алкого­лізму хоча і за постановою суду, але в психоневрологічну лікар­ню системи Міністерства охорони здоров'я України, а не в ліку­вально-трудовий профілакторій Міністерства внутрішніх справ України, не може бути звільнена з роботи за ст. 37 КЗпП.

У випадку тривалого лікування трудовий договір з такою особою може бути розірваний з підстав, передбачених п. 5 ст. 40 КЗпП, тобто у разі нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності.

Підставою припинення трудового договору можебути прий­няття на роботу з порушенням встановленого порядку(ст. 7 КЗпП). Це, зокрема, прийняття на роботу осіб, які позбавлені вироком суду права займати певні посади або займатись певною діяль­ністю протягом визначеного судом строку; прийняття на робо­ту, що пов'язана з матеріальною відповідальністю осіб, які ра­ніше були засуджені за крадіжки, хабарництво та інші корис­ливі злочини, коли судимість не знята і не погашена; прийняття на роботу службовців, які перебувають між собою в близькій спорідненості чи свояцтві (батьки, подружжя, брати, сестри, сини, дочки, а також брати, сестри, батьки і діти подружжя), якщо їх служба пов'язана з безпосередньою підпорядкованістю або підконтрольністю одного з них іншому, крім випадків, коли відповідно до чинного законодавства наявність близької спор­ідненості чи свояцтва не є перешкодою для укладення трудо­вого договору; укладення трудового договору з молодими спеці­алістами або молодими робітниками після закінчення ними навчальних закладів з порушенням встановленого порядку на­правлення їх на роботу.

Крім загальних підстав, передбачених КЗпП, державна служ­ба може припинятись у разі порушення умов реалізації права на державну службу (ст, 4 Закону України «Про державну служ­бу»); недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених ст. 16 Закону; досягнення держав­ним службовцем граничного віку проходження державної служби (ст. 23 Закону); відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (ст. 31 Закону); виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню Державного службовця на державній службі (ст. 12 Закону); відмови державного службовця від прийняття або порушення присяги; неподання або подання державним службовцем не­правдивих відомостей щодо його доходів.

Повноваження судді припиняються органом, який його обрав, у випадках, передбачених ст. 15 Закону України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів»'.

Адвокатська діяльність може бути припинена рішенням ква­ліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, а видане свідоц­тво анульоване у випадках, зазначених в ст.17 Закону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру».

Серед підстав припинення трудового договору п.4 ст.36 КЗпП передбачає розірвання трудового договору з ініціативи працівника; з ініціативи власника або уповноваженого ним органу; на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу.

Кожна з цих підстав розірвання трудового договору потре­бує окремого висвітлення.

2. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника мож­ливе у випадку, коли трудовий договір укладено на невизначений строк (ст. 38 КЗпП). Такому розірванню трудового догово­ру повинне передувати письмове попередження власника або уповноваженого ним органу, що здійснюється працівником за два тижні про намір звільнитися з роботи.

Двотижневий строк попередження встановлюється для влас­ника і уповноваженого ним органу, з тим щоб вони могли підшу­кати на робоче місце чи посаду, що звільнюється, іншого пра­цівника. При цьому необхідно наголосити, що обов'язок забез­печення підприємства кадрами покладається на власника або уповноважений ним орган. Тому цей обов'язок не може пере­кладатись на працівника шляхом вимоги знайти для себе замі­ну на робоче місце, що звільняється.

Право на розірвання трудового договору за власним бажан­ням належить усім без винятку працівникам, незалежно від посад, які вони займають. Службове становище працівника не імінює загального правила про свободу розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

У заяві, якою працівник попереджує власника або уповно­важений ним орган про намір припинити трудові відносини, зазначення причин такого звільнення є не обов'язковим. Усе залежить від розсуду працівника. Тому власник або уповнова­жений ним орган не мають права відмовити у прийнятті заяви за мотивами відсутності в ній вказівки про причини звільнення і вимагати від працівника, щоб він ці причини зазначив.

Заява про звільнення може бути подана як у період роботи, враховуючи й час випробування, так і при відсутності на ро­боті, наприклад у період відпустки чи тимчасової непрацездат­ності у зв'язку з хворобою. Але в усіх випадках заява повинна бути добровільним волевиявленням працівника. При приму­шенні працівника подати заяву про розірвання трудового дого­вору він має право звернутися до районного (міського) суду з позовною заявою.

Протягом двотижневого строку попередження трудовий до­говір зберігає свою силу для обох сторін. Власник або уповно­важений ним орган не має права звільнити працівника до за­кінчення строку попередження. Це не означає, що власник або уповноважений ним орган до закінчення не може видати наказ про звільнення, вказавши датою звільнення наступний день після закінчення строку попередження. Така практика є до­цільною, оскільки для проведення розрахунку з працівником бухгалтерія підприємства повинна мати певний час. Затримка розрахунку може викликати відповідальність власника або упов­новаженого ним органу на підставі ст.117 КЗпП.

До закінчення двотижневого строку працівник також не має права залишити роботу. Дострокове залишення працівником роботи дає право власнику або уповноваженому ним органу розірвати трудовий договір за своєю ініціативою як за прогул без поважних причин.

В межах двотижневого строку працівнику належить право відкликати свою заяву або в іншій формі повідомити власника або уповноважений ним орган про зміну свого наміру розірва­ти трудовий договір. В разі відмови працівника від раніше

поданої ним заяви про звільнення власник або уповноважений ним орган не мають права звільнити працівника з посиланням на його ініціативу про припинення трудових відносин. Виня­ток зроблено (ч. 2 ст. 38 КЗпП) лише для випадків, коли на місце працівника, який виявив бажання звільнитись, запроше­но іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Пленум Верховного Суду України в п.12 постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» уточнив, що це може бути тоді, коли на місце працівника, що звільняється, запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства (ч. 2 ст. 24 КЗпП).

Чинним законодавством про працю встановлено примірний перелік випадків, коли заява працівника про звільнення з ро­боти за власним бажанням зумовлена неможливістю продов­ження подальшої роботи. У цих випадках згода власника або уповноваженого ним органу на дострокове припинення трудо­вих відносин не потрібна, бо це питання вирішено в законо­давчому порядку (ч. 1 ст. 38 КЗпП).

Але можлива ситуація, коли на прохання працівника про припинення трудових відносин з певної дати є згода власника або уповноваженого ним органу. На можливість такої ситуації вказує Пленум Верховного Суду України в п. 8 ч. 2 постанови від 6 листопада 1992 р. Пленум вважає, що «сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити про­хання працівника на звільнення до закінчення строку поперед­ження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу при­пинення трудового договору. В останньому випадку звільнен­ня вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП)».

З такою позицією важко погодитись. Ставити підставу при­пинення трудового договору в залежність від того, чи обумовив цю підставу працівник при подачі заяви про звільнення, про існування якої більшість працюючих навіть не знають, навряд чи є правильним. Підстава припинення трудових відносин по­винна визначатись фактичними обставинами, шо склалися між сторонами, а не залежно від того, чи знають про цю підставу працюючі і чи враховують вони її при звільненні з роботи.

Коли працівник за відсутності поважних причин просить власника або уповноважений ним орган звільнити його до закінчення двотижневого строку і власник або уповнова­жений ним орган вважає за можливе задовольнити прохання працівника, сторони так само, як вони раніше досягли угоди при укладенні цього трудового договору, можуть досягти угоди про його припинення.

При цьому між сторонами досягається угода не тільки про строки, а й про саме припинення трудового договору. Угода про строк тут є похідною від угоди про звільнення. Якщо відсут­ня угода про припинення трудового договору, угода про строк припинення втрачає зміст.

Тому за наявності угоди про припинення трудового догово­ру до закінчення двотижневого строку з дня подачі працівни­ком заяви про звільнення припинення трудового договору з працівником повинно бути здійснено на підставі п.1 ст.36 КЗпП з наведенням в наказі формулювання цієї підстави припинен­ня трудових відносин.

За відсутності чітко вираженої згоди власника або уповно­важеного ним органу на прохання працівника про припинення трудового договору працівник, крім випадків, передбачених ч. 1 ст. 38 КЗпП, має право вимагати звільнення тільки по закін­ченні двотижневого строку попередження. Звільнення у таких випадках здійснюється з посиланням на ст. 38 КЗпП і форму­ванням причин звільнення за цією статтею.

По закінченні двотижневого строку попередження власник або уповноважений ним орган видає наказ, і працівник при­пиняє виконання своїх трудових обов'язків. Якщо працівник після закінчення строку попередження не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповнова­жений ним орган не мають права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Таким чином, невидання власником або уповноваженим ним органом наказу про звільнення, якщо працівник не підтверд­жує свого бажання розірвати трудовий договір, погашає право гасника або уповноваженого ним органу на розірвання трудо­вого договору.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Частиною 1 ст. 38 КЗпП передбачено, що у разі, коли заява «рацівника про звільнення з роботи за власним бажанням зу­мовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на

роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; немож­ливість проживання в даній місцевості, підтверджена медич­ним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом І фупи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом або з інших поважних причин), власник або упов­новажений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо власник або уповноважений ним орган по закінченні строку попередження, який обчислюється з дня, наступного за днем подачі працівником заяви, не видав наказ про звільнен­ня, а працівник наполягає на припиненні трудових відносин, він припиняє роботу і вимагає видачі йому трудової книжки. Весь час затримки видачі трудової книжки становить вимуше­ний прогул працівника і за цей період йому повинна бути вип­лачена заробітна плата.

Подача працівником заяви про розірвання трудового дого­вору не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, що передбачені законом, до закінчення двотижневого строку попередження, а також за­стосувати до нього протягом цього строку в установленому по­рядку дисциплінарного стягнення.

Працівник не може бути звільнений за власним бажанням, якщо він до закінчення передбаченого законом строку відкли­кав або просив повернути йому заяву про звільнення.

Подача працівником заяви про розірвання трудового дого­вору повинна бути добровільною і виражати його волевиявлен­ня на звільнення з роботи. Якщо ж звільнення працівника було вимушеним, власник або уповноважений ним орган примусив його подати заяву про звільнення за власним бажанням, то та­кий працівник підлягає поновленню на роботі.

Разом з тим посилання працівника на вимушеність поданої заяви про звільнення за власним бажанням суд може і не взяти до уваги, якщо заява була подана з метою уникнути відпові­дальності за порушення трудової дисципліни чи за появу на роботі в нетрезвому стані, і звільнення сталося з цих підставі

Працівник по закінченні двотижневого строку з дня подачі заяви про звільнення за власними бажанням має право припинити роботу. У цьому випадку трудовий договір вважається розірваним з моменту припинення роботи, а не з дня видання власником або уповноваженим ним органом наказу про звіль­нення.

Якщо затримка видання наказу, а відповідно й трудової книжки, призвели до вимушеного прогулу, то час вимушеного прогулу на певну кількість днів затримки продовжує перебування працівника в трудових відносинах з даним підприємством.

На вимогу працівника строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та з інших поваж­них причин.

Працівник, який бажає достроково розірвати трудовий до­говір за своєю ініціативою, навіть за наявності поважних при­чин, не має права на двотижневе письмове попередження влас­ника або уповноваженого ним органу і залишення роботи по закінченні цього строку. Він може залишити роботу лише тоді, коли власником або уповноваженим ним органом буде вида­ний наказ про звільнення з роботи.

Якщо власник або уповноважений ним орган не видає на­каз і не бажає звільняти працівника з роботи, останній може звернутися в органи по розгляду трудових спорів з вимогою про дострокове розірвання трудового договору. Це єдиний ви­падок в законодавстві про працю України, коли органи по роз­гляду трудових спорів можуть розглядати спір про розірвання трудового договору. Судові органи переважно розглядають тру­дові спори про поновлення на роботі працівників, які вважа­ють, що їх неправильно звільнили з роботи.

На відміну від трудових спорів про поновлення на роботі, які внаслідок ст. 232 КЗпП розглядаються безпосередньо рай­онними (міськими) судами незалежно від підстав припинення трудового договору, спори про розірвання трудового договору вирішуються в загальному порядку, встановленому для розгля-ду трудових спорів, тобто в комісії по трудових спорах і район­них (міських) судах.

Право на розірвання трудового договору мають також тим­часові та сезонні працівники. Про бажання звільнитись вони письмово попереджують власника або уповноважений ним орган за три дні.

3. Загальні підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу визначені в законі. Вони поділяються на загальні (ст. 40 КЗпП) та додаткові (ст. 41 КЗпП).

Загальнимивважають такі підстави, що поширюються на всіх працівників підприємств, незалежно від форм власності і га­лузі народного господарства. До них віднесені зміни в ор­ганізації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реор­ганізація або перепрофілювання підприємства, скорочення чи­сельності або штату працівників; виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджа­ють продовженню даної роботи; систематичне невиконання пра­цівником без поважних причин обов'язків, покладених на ньо­го трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались захо­ди дисциплінарного чи громадського стягнення; прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робо­чого дня) без поважних причин; нез'явлення на роботу протя­гом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової не­працездатності, не враховуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збе­реження місця роботи (посади) при певному захворюванні; по­новлення на роботі працівника, який раніше виконував цю ро­боту; поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; вчинення за місцем роботи розкра­дання майна власника, встановленого вироком суду, що на­брав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосу­вання заходів громадського впливу.

Додаткові підставирозірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу застосовуються лише щодо окремих категорій працівників, а саме: керівників підпри­ємств (філіалів, представництв, відділень та інших відокремле­них підрозділів), їх заступників, головних бухгалтерів підпри­ємств, Їх заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служ­би та органів державного контролю за цінами у випадках одноразового грубого порушення трудових обов'язків; винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу; вчинення пра­цівником, який виконує виховні функції, аморального проступ­ку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а та­кож строковий трудовий договір до закінчення строку його чин­ності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у зв'зку іззмінами в організації виробництва і праці,в тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням під­приємства, скороченням чисельності або штату працівників.

Про звільнення з роботи у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці працівник персонально попереджується не пізніше ніж за два місяці.

Таке попередження власник або уповноважений орган мо­жуть зробити лише тоді, коли на підприємстві в дійсності є зміни в організації виробництва і праці, підприємство ліквідується, ре­організується або перепрофілюється, скорочується чисельність або штат працівників. Якщо в дійсності змін в організації ви­робництва і праці, реорганізації підприємства, скорочення чи­сельності або штату не було, тим більше коли на посаду звільне­ного прийнято працівника або посада залишається вакантною, у власника або уповноваженого ним органу немає підстав ні для попередження працівника, ні для його звільнення.

Реорганізація підприємства або його перепрофілювання може бути підставою для звільнення працівника лише у разі скорочення чисельності або штату працівників. Не припиняє дії трудового договору також зміна підпорядкованості підприє­мства (ч. 2 та 3 ст. 36 КЗпП).

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповно­важений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на даному ж підприємстві. В разі відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві працівник своїм розсудом звертається за допомогою в організацію по працевлаштуванню або працевлаштовується самостійно.

Власник або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності підприємства, повідомляє державну службу зайнятості про наступне вивільнення працівників не пізніше ніж за два місяці до вивільнення в письмовій формі, вказуючи підстави і строки вивільнення, найменування професій, спеціальностей кваліфікацій, розмір оплати праці.

Звільнення внаслідок скорочення чисельності або штату пра­цівників можливе як при фактичному скороченні обсягу робіт що дозволяє зменшити кількість працівників, так і при прове­денні різних технічних і організаційних заходів, які дозволяють скоротити чисельність працівників, хоча обсяг праці залишається незмінним або навіть збільшується.

Такими технічними й організаційними заходами, які дозво­ляють скоротити чисельність або штат працівників, є механіза­ція, особливо автоматизація, виробничих процесів; запровад­ження у встановленому порядку більш прогресивних норм праці (в тому числі норм обслуговування або нормативів чисельності робітників і службовців); розвиток багатоверстатного обслуго­вування, суміщення професій і посад; проведення атестації робочих місць; широкий розвиток бригадної форми організації і стимулювання праці; здійснення різних заходів за ами наукової організації праці тощо.

В ході атестації, наприклад, аналізується відповідність кож­ного робочого місця сучасним вимогам техніки, технології, організації і охорони праці. Одержані дані використовуються для вдосконалення робочих місць і ліквідації тих з них, які є зайвими або вдосконалення яких визнано недоцільним.

Великі можливості для скорочення чисельності робітників закладені в бригадній формі організації і стимулювання праці. Загальні збори бригади мають право виносити рішення про ви­конання встановленого обсягу роботи з меншою чисельністю і в зв'язку з цим надавати власнику або уповноваженому ним органу пропозиції щодо виведення із складу бригади окремих робітників.

Скорочення чисельності або штату працівників повинно проводитись з метою якісного поліпшення складу кадрів. Тому власник або уповноважений ним орган при вирішенні питання про вивільнення працівників у першу чергу повинен врахову­вати їх ділову кваліфікацію. Закон не дав визначення поняття ділової кваліфікації. Стаття 42 КЗпП лише зазначає, що при скороченні чисельності або штату працівників переважне пра­во на залишення на роботі надається працівникам з більш ви­сокою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації пе­ревага у залишенні на роботі надається: сімейним — при наяв­ності двох і більше утриманців; особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з трива­лим безперервним стажем роботи на даному підприємстві; пра­цівникам, які навчаються без відриву від виробництва; учасни­кам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поши­рюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; винахідникам і раціоналізато­рам; працівникам, які дістали на цьому підприємстві трудове каліцтво або професійне захворювання; працівникам з числа осіб, депортованих з України, на протязі п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; праці­вникам з числа колишніх військовослужбовців строкоіадї служ­би та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, протягом двох років з дня звільнення зі служби.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників.

При розірванні трудового договору в зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, скороченням чисельності і штату працівнику виплачується вихідна допомога у розмірі середньо­місячного заробітку.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

За умови реєстрації працівника в службі зайнятості як та­кого, що шукає роботу, не пізніше семи календарних днів після звільнення йому гарантується: надання статусу безробітного, якщо протягом семи днів йому не буде запропоновано підходя­щої роботи; право на одержання допомоги по безробіттю у розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом 60 календарних днів, 75 відсотків — протягом 90 календарних днів і 50 відсотків — протягом на­ступних 210 календарних днів, але не більше середньої заробі­тної плати, що склалася в народному господарстві відповідної галузі за минулий місяць, і не нижче встановленого законодав­ством розміру мінімальної заробітної плати; збереження на новому місці роботи на весь період професійного перенавчан­ня з відривом від виробництва середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи; право на достроковий вихід на пен-ию за півтора роки до встановленого законодавством строку осіб передпенсійного віку, які мають встановлений законодав­ством про пенсійне забезпечення необхідний загальний трудо­вий стаж, у тому числі на пільгових умовах.

У разі, коли вивільнений працівник без поважних причин своєчасно не зареєструвався у державній службі зайнятості як такий, що шукає роботу, він втрачає вказані вище пільги. До­помога по безробіттю такому працівнику може бути призначе­на на загальних підставах.

Державним службовцям, які звільнюються у зв'язку із зміна­ми в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, ре­організації чи перепрофілювання державної установи, скорочен­ня чисельності або штату працівників, гарантується право на до­строковий вихід на пенсію на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення», а також на пенсію, передбачену ст. 37 Закону України «Про державну службу» за наявності трудового стажу для чоловіків — не менш 25 років, для жінок — не менш 20 років, у тому числі стажу державної служби не менш 10 років за півтора роки до встановленого законодавством строку.

Вивільненим державним службовцям виплачується грошо­ва допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів, якщо вони досягли граничного віку перебування на державній службі і звільняються з цієї посади. При звільненні державних служ­бовців за цією підставою до досягнення ними граничного віку перебування на державній службі виплата грошової допомоги у розмірі 10 місячних посадових окладів не проводиться.

Відповідно до статті 42' КЗпП працівник, з яким розірвано трудовий договір у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації чи перепрофілю­вання підприємства, скорочення чисельності або штату праці­вників, протягом одного року має право на укладення трудово­го договору в разі повторного прийняття на роботу, якщо влас­ник або уповноважений ним орган здійснює прийняття на роботу працівників аналогічної кваліфікації.

Переважне право на укладення трудового договору у разі повторного прийняття на роботу працівників надається осо­бам, які мають право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та в інших випадках, передбачених колективним догово­ром. Умови відновлення соціально-побутових пільг для цих працівників також визначаються колективним договором.

Громадяни похилого віку відповідно до ст. 11 Закону Ук­раїни від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Ук­раїні» мають право на працю нарівні з іншими громадянами.

На право додатково гарантується державними програмами зай­нятості населення. Тому заборонені відмова у прийнятті на поботу і звільнення працівника з ініціативи власника або упов­новаженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку.

Громадянами похилого віку визначаються: чоловіки — у віці 60 років, жінки — у віці 55 років і старше, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилось не більше як півтора роки.

Щодо державних службовців встановлений граничний вік перебування на службі: для чоловіків — 60 років, для жінок — 55 років. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може подовжити термін перебування на державній службі, але не більше як на п'ять років.

У виняткових випадках після закінчення цього терміну дер­жавні службовці можуть бути залишені на державній службі лише на посадах радників або консультантів за рішенням ке­рівника відповідного державного органу.

Чинним законодавством про працю передбачена можливість розірвання трудового договору з ініціативи власника або упов­новаженого ним органу привиявленій невідповідності працівни­ка займаній посаді або виконуваній роботі.

Пункт 2 ст. 40 КЗпП передбачає дві причини такої невідпо­відності:недостатня кваліфікаціяабостан здоров'я,які пере­шкоджають продовженню даної роботи. Ці причини є об'єктив­ними, тобто такими, що не залежать від волі працівника, тому вони не можуть бути поставлені йому за провину.

Недостатня кваліфікація або стан здоров'я працівника по­винні бути такими, що перешкоджають працівнику продовжу­вати дану роботу. Тому відсутність, наприклад, диплому про освіту, якщо відповідно до закону наявність спеціальної освіти не є обов'язковою умовою при укладенні трудового договору, або визнання працівника інвалідом не можуть бути підставою Для його звільнення, якщо він належним чином виконує свої службові обов'язки і за висновком медичної установи викону­вана робота йому не противопоказана.

Однак у випадках, коли відповідно до законодавства вико­нання певної роботи допускається після одержання у встанов­леному порядку спеціальних прав, позбавлення цих прав може за підставою для звільнення працівника за мотивами невідповідностізайманій посаді або виконуваній роботі. Наприклад позбавлення водія прав на водіння автомашини може бути підставою для його звільнення з роботи, якщо відсутня мож­ливість переведення його на іншу роботу.

Недостатня кваліфікація працівника може виражатися у відсутності в нього необхідних знань і навиків, що виключає можливість нормального виконання обов'язків по конкретній посаді або роботі, і підтверджується об'єктивними даними про те, що працівник не виконує і не може виконувати тих функцій що покладені на нього за трудовим договором.

Для доведення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі необхідно керуватися щодо робітників --тарифно-кваліфікаційними довідниками, щодо службовців — кваліфікаційними довідниками їх посад. Такі довідники визна­чають загальні вимоги, що ставляться до даної категорії праці­вників. Недопустимо звільнення за невідповідністю осіб, які не мають достатнього досвіду виконання дорученої їм роботи в зв'язку з нетривалим стажем їх роботи. Для молоді, яка прий­шла на виробництво вперше, молодих спеціалістів, направле­них на роботу після закінчення навчальних закладів, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний створити умови для набуття необхідного виробничого досвіду.

У деяких випадках.для встановлення відповідності праців­ників займаним посадам може проводитись атестація. Такій ате­стації підлягають працівники науково-дослідних, проектних, проектно-конструкторських і технологічних організацій, керівні, інженерно-технічні працівники і спеціалісти на підприємствах промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту і зв'язку.

Атестуються також педагогічні працівники. За результата­ми їх атестації визначається відповідність зайнятій посаді, ви­рішується питання щодо кваліфікації, категорії.

Атестація учителів здійснюється відповідно до вимог Типо­вого положення про атестацію педагогічних працівників, зат­вердженого наказом Міністерства освіти України від 20 серпня 1993 р. № 310. Воно стосується тих працівників, для яких вста­новлені кваліфікаційні розряди. Учитель вищої категорії повинен мати відповідно фахову вищу освіту, виявляти високий рівень професіоналізму, ініціативу, творчість, досконало володіти ефективними методами, формами організації навчально-виховного процесу, забезпечувати високу результативність, якість своєї праці. Учитель має відзначатись загальною культу­рою, моральними якостями, що слугують прикладом для на­слідування. Стаж педагогічної роботи має бути не менше вось­ми років.

Визначення фахового рівня, прийняття рішення про вста­новлення при проходженні атестації відповідної категорії на­лежить до повноважень атестаційної комісії за місцем роботи. Встановлені кваліфікаційні категорії, педагогічні звання, якщо вони не підтверджені або незмінні протягом п'яти років, втра­чають цінність.

Рішення атестаційної комісії є також підставою для звільнен­ня працівника з роботи у порядку, встановленому законодав­ством (п. 4 ст. 54 Закону України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 р.).

Правила внутрішнього трудового розпорядку, а також інші нормативні акти не передбачають обов'язкової присутності пра­цівника, який підлягає атестації, на засіданні атестаційної комісії, тому застосування до нього дисциплінарного стягнен­ня суд визнає незаконним'.

Висновок атестаційної комісії про кваліфікацію працівника є одним з доказів його відповідності займаній посаді чи вико­нуваній роботі. Цей висновок підлягає перевірці та оцінці су­дом у випадку спору в сукупності з іншими доказами. Тому суд може і не погодитись з цією оцінкою, якщо інші достовірні докази про роботу працівника підтверджують помилковість вис­новків атестаційної комісії.

Невідповідність займаній посаді або виконуваній роботі за станом здоров'я може бути підставою для звільнення при наяв­ності повної або частково постійної, але не тимчасової, втрати «рацездатності. Однак така часткова втрата працівником пра­цездатності сама по собі не може бути підставою для звільнен-»я за невідповідністю, якщо працівник належним чином вико­чує свої трудові обов'язки.

Порушення працівником трудової дисципліни внаслідок його захворювання може бути підставою для звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу саме у зв'язку з невідповідністю займаній посаді або виконуваній роботі, але не за порушення трудової дисципліни.

Якщо за виконуваною роботою працівник періодично пови­нен проходити медичний огляд, відмова працівника від такого огляду не може слугувати причиною звільнення його з роботи за невідповідністю його роботі. Такі дії працівника повинні роз­глядатись як порушення трудової дисципліни, за які власник або уповноважений ним орган має право притягнути його до дис­циплінарної відповідальності аж до звільнення.

Звільнення з роботи у зв'язку з виявленою невідповідністю може мати місце лише за умови, як що власник або уповнова­жений ним орган вживав заходи для, пере ведення, але праців­ник відмовився від переведення на іншу роботу, або власник чи уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підпри­ємстві. При цьому працівник не може бути звільнений з робо­ти в разі відмови від переведення на іншу роботу, що виклика­но зниженням працездатності, якщо ця робота не відповідає трудовій рекомендації лікувального закладу.

При розірванні трудового договору в зв'язку з невідповід­ністю працівника займаній посаді або виконуваній роботі пра­цівнику виплачується вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку.

Наявність нормативних актів щодо атестації певних кате­горій працівників не виключає можливості розірвання трудового договору з працівником цих категорій за п. 2 ст. 40 КЗпП і без її проведення, якщо фактичними даними підтверджується, що внаслідок недостатньої кваліфікації працівник не може належ­ним чинном виконувати покладені на нього трудові обов'язки.

Підставою для звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за п. З ст. 40 КЗпП може бутисистематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку,якщо до нього раніше застосувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

На відміну від виявленої невідповідності працівника або об'єктивною нездатністю до виконання трудових обов’язків, систематичне невиконання працівником своїх обов'язків є Об'єктивною обставиною, що може бути поставлена йому за провину.

Для звільнення працівника за порушення трудової дисцип­ліни необхідно, щоб він вчинив конкретний дисциплінарний проступок, тобто допустив невиконання або неналежне вико­нання трудових обов'язків, щоб невиконання або неналежне виконання обов'язків було протиправним та виновним, носило систематичний характер, за попередні порушення трудової дис­ципліни до працівника застосувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення з додержанням порядку їх застосу­вання, але це не дало позитивних наслідків, тому подальше залишення такого працівника на роботі суперечить інтересам виробництва.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Систематичним порушенням трудової дисципліни вважаєть­ся порушення, вчинене працівником, який і раніше порушував трудову дисципліну, за що притягувався до дисциплінарної та громадської відповідальності, і порушив її знову. Одноразове порушення трудової дисципліни працівником не може бути підставою для звільнення його з роботи, за винятком керівних працівників, які можуть бути звільнені за одноразове грубе по­рушення трудових обов'язків.

Таким чином, для визначення систематичності виновного невиконання трудових обов'язків має значення не сам факт дисциплінарного проступку, а застосування до працівника за цей проступок заходів дисциплінарного чи громадського стяг­нення, а не впливу. Під впливом слід розуміти громадську оцінку дій працівника: проведення з ним бесіди, стаття в стінній газеті, критичний виступ на зборах тощо. Стягнення ж є захо­дом, передбаченим правовою нормою або статутом громадської організації.

Власник або уповноважений ним орган може звільнити пра­цівника і за повторне порушення трудової дисципліни за умо­ви, що це порушення було істотним. Тому при вирішенні спо­ру про поновлення на роботі за цією підставою суд повинен у своєму рішенні навести переконливі докази про те, наскільки істотним було це повторне невиконання службових обов'язків і могло воно вплинути на виробничу діяльність прідприємства, а також у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що ціею особою допущено невиконання службових обов'язків.

Заходи дисциплінарного стягнення, до яких ст. 147 КЗпП відносить догану і звільнення, не охоплює всіх форм впливу з метою забезпечення дисципліни праці. До заходів впливу з ме­тою забезпечення дисципліни праці відносяться також позбав­лення працівника преміальної винагороди, передбаченої сис­темою оплати праці, винагороди за підсумками роботи підприє­мства за рік, процентних надбавок за вислугу років, одноразової винагороди за вислугу років тощо. Ці заходи не віднесені до дисциплінарних, тому вони не можуть враховуватися при ви­рішенні питання про розірвання трудового договору.

Звільнення можливе лише за проступок, допущений після застосування до працівника заходів дисциплінарного чи гро­мадського стягнення, що не втратили чинності. Відповідно до ст. 151 КЗпП якщо протягом року з дня накладення дисциплі­нарного стягнення працівника не було піддано новому дис­циплінарному стягненню і до того ж він проявив себе як сум­лінний працівник, то він вважається таким, що не мав дисцип­лінарного стягнення, або стягнення може бути зняте достроково, до закінчення одного року.

Громадським стягненням вважається стягнення за невико­нання трудових обов'язків, що застосовані до працівника тру­довим колективом, товариським судом, громадською організа­цією відповідно до положень і статутів, що визначають їх діяльність. Беруться до уваги лише ті громадські стягнення, з дня накладення яких і до видання наказу про звільнення мину­ло не більше одного року, якщо вони не зняті достроково.

В разі виникнення спору щодо правильності застосування стягнень за порушення трудової дисципліни цей спір може роз­глядатись органами по розгляду трудових спорів, а при виріше­ні спору щодо правильності звільнення з роботи — безпосеред­ньо районним судом. Питання про правильність застосування заходів громадського стягнення вирішується в установленому для них порядку оскарження, а не судом. Якщо правильність накладення стягнення викликає сумнів, суд ставить перед відпо­відним органом питання про перевірку обгрунтованості його накладення.

До звільнення працівника з роботи за систематичне неви­конання без поважних причин трудових обов'язків власник або уповноважений ним орган зобов'язаний витребувати від порушника трудової дисципліни пояснення в письмовій формі.

Відмова працівника дати пояснення може бути зафіксована у від­повідному акті.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути засто­совано лише одне дисциплінарне стягнення. Але за це пору­шення працівник може бути притягнутий до усіх видів юри­дичної відповідальності: кримінальної, адміністративної, мате­ріальної і дисциплінарної, звичайно, за наявності для цього підстав. Не перешкоджає накладенню дисциплінарного стяг­нення позбавлення працівника повністю або частково премії, винагороди за підсумками роботи підприємства за рік, процен­тної надбавки за вислугу років, оскільки ці заходи, про що вже зазначалося, не є дисциплінарними стягненнями.

Право застосування дисциплінарних стягнень належить органу, якому дано право прийняття на роботу даного праців­ника. Це прийняття на роботу може здійснюватись також об­ранням, затвердженням або призначенням на посаду.

В наказі про звільнення працівника власник або уповнова­жений ним орган зобов'язаний навести конкретні факти пору­шень, не обмежуючись загальним посиланням на систематич­не порушення трудових обов'язків з боку працівника.

Оскільки розірвання трудового договору за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків є видом дисциплінарного стягнення, воно може бути застосова­не лише з дотриманням строків, що встановлені для накладен­ня дисциплінарних стягнень. Будь-яке дисциплінарне стягнен­ня, в тому числі звільнення з роботи за цією підставою, засто­совується адміністрацією підприємтсва безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місця з дня його виявлення, не рахуючи часу вивільнення працівника від робо­ти у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці. Звільнення взагалі не може бути здійснено, якщо з дня вчинення проступку минуло більше шести місяців. Обчислення строку проводиться з дня фактичного припинення трудових відносин. Якщо наказ чи розпорядження видані в ус­тановлений для застосування стягнення строк, однак праців­ник фактично продовжував роботу і по закінченні строку, в

В звязку з чим трудові відносини припинилися після спливу строку,то таке звільнення працівника є неправильним.

До дисциплінарних зтягнень відноситься також звільнення 3Роботи запрогул без поважних причин(п. 4 сг. 40 КЗпП).

Прогулом без поважних причин визнається відсутність працівника на роботі протягом робочого дня. До прогулу прірівнюється відсутність працівника без поважних причин на роботі більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня.

Прогул без поважних причин проявляється в залишенні ро­боти без попередження власника або уповноваженого ним орга­ну в установленому порядку про розірвання трудового догово­ру, якщо такий договір укладено на невизначений строк; зали­шенні роботи до закінчення строку попередження без згоди власника або уповноваженого ним органу; залишенні без по­важних причин особою, яка уклала строковий трудовий договір роботи до закінчення строку трудового договору; самовільному залишенні молодим спеціалістом до закінчення строку обов'яз­кового відпрацювання роботи, на яку його було направлено по закінченні відповідного навчального закладу; самовільному за­лишенні роботи без поважних причин до спливу строку обо­в'язкового відпрацювання молодим робітником, який закінчив навчальний заклад системи професійно-технічної освіти; відмові без поважних причин приступити до роботи при зниженні роз­ряду за грубе порушення технологічної дисципліни та інші сер­йозні порушення, що спричинили погіршення якості продукції.

Однак не може бути кваліфікована як прогул відмова пра­цівника від виконання роботи, на яку він був переведений всу­переч чинному законодавству про працю, незгода його продов­жувати роботу в нових умовах у зв'язку із змінами умов праці:

систем і розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, що вик­ликані змінами в організації виробництва і праці.

Працівник, який відмовився від переведення на легшу ро­боту, котрої він потребує за станом здоров'я відповідно до ме­дичного висновку, не може бути звільнений за прогул без по­важних причин.

Відсутність працівника на роботі з причин, що є поважни­ми, не може вважатись прогулом і призводити до розірвання трудового договору. Законодавство про працю не містить пере­ліку причин відсутності на роботі, які необхідно вважати по­важними. У кожному окремому випадку їх наявність або відсутність визначається власником або уповноваженим ним органом. Правильність такого визначення перевіряється судом при розгляді спору про поновлення працівника на роботі.

Поважними причинами судова і профспілкова практика визначає хворобу працівника, навіть за відсутності у нього лікарняного листка про тимчасову непрацездатність; запізнення на Роботу через аварії чи простої на транспорті; надання роботи особам, які постраждали від нещасних випадків або аварій тощо. Так Верховний Суд України по одній із справ зазначив, що звільнення працівника за прогул не може вважатись обгрунто­ваним, якщо невихід на роботу пов'язаний з поганим станом здоров'я, що перешкоджає продовженню роботи. Трудовий договір У даному випадку маже бути розірваний на підставі не­відповідності працівника займаній посаді.

Невихід на роботу в зв'язку з перебуванням в медичному витверезнику визнається прогулом без поважних причин.

Використання працівником без дозволу власника або упов­новаженого ним органу відпустки не в установлений графіком час суди також визнають прогулом без поважних причин.

Звільнення працівника з роботи може мати місце за одно­кратний випадок прогулу без поважних причин. Але таке звільнення є правом, а не обов'язком власника або уповнова­женого ним органу. Тому в разі прогулу без поважних причин власник або уповноважений ним орган має право застосувати до працівника стягнення, повністю або частково позбавити його премії та інших виплат, передбачених на цьому підприємстві, передати питання про притягнення працівника до відповідаль­ності на розгляд трудового колективу або його органу.

Звільнення за прогул є дисциплінарним стягненням, тому при його проведенні повинні бути дотримані порядок і строки накладення дисциплінарних стягнень.

При визначенні часу, коли про дисциплінарний проступок працівника.стало відомо службовій особі, яка користується пра­вом прийому на роботу і звільнення, слід виходити з часу, коли про цей проступок стало відомо безпосередньому начальнику працівника, наприклад майстру, начальнику цеху та ін.

При звільненні за прогул (як і при іншому дисциплінарномузвільненні) трудові відносини вважаються припиненими з першого дня невиходу на роботу, якщо працівник до часу видання наказу не працював.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а та­кож строковий договір до закінчення строку його дії може бути розірваний власником підприємства, або уповноваженим органом у разінез'явлення на роботу протягом більш якчотирьох місяців підрядвнаслідок тимчасової непрацездатності, не вра­ховуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений більш тривалий строк збереження місця ро­боти або посади при певному захворюванні. За працівниками які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи або посади збері­гається до відновлення чи встановлення інвалідності.

За особами, які тимчасово втратили працездатність внаслі­док захворювання на туберкульоз, місце роботи або посада збе­рігається протягом 12 місяців.

Звільнення за п. 5 ст. 40 КЗпП можливе у разі втрати пра­цівником працездатності понад чотирьох місяців підряд. Якщо працездатність триває менш ніж чотири місяці, але з перерва­ми, хоч і короткочасними, підстав для звільнення працівника з роботи немає.

Не можна звільняти працівника за тривалу непрацездатність і тоді, коли працівник приступив до роботи після хвороби, хоч би він до цього був непрацездатним більш як чотири місяці.

Пункт 5 ст. 40 КЗпП дає право власнику або уповноваже­ному ним органу звільнити працівника, який тривалий час хворіє, але не зобов'язує його до цього. У кожному конкретно­му випадку, враховуючи досвід, кваліфікацію і безперервний стаж роботи на даному підприємстві працівника, що хворіє, а також можливість його видужання найближчим часом, влас­ник або уповноважений ним орган може зберегти за ним місце роботи або посаду на строк і більший від чотирьох місяців, якщо це не порушує нормальної роботи підприємства.

До відновлення працездатності або встановлення інвалід­ності працівнику, навіть звільненому в зв'язку з тривалою не­працездатністю, виплачується допомога по тимчасовій непра­цездатності за попереднім місцем роботи.

Працівник, направлений на лікування від алкоголізму в пси­хоневрологічну лікарню системи Міністерства охорони здоров я, у разі тривалого лікування може бути звільнений з роботи за п.5 ст. 40 КЗпП'.

При здійсненні трудових правовідносин може виникнути си­туація, коли звільнений з роботи працівник поновлюється новиою організацією або органом по розгляду трудових спорів. На робобоче місце, що звільнилося, прийнято нового працівника, у в'язку з чим на одному робочому місці фактично числиться двоє працівників.

При поновленні на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, новоприйнятий працівник, незалежно від того, на невизначений чи на певний строк укладено з ним трудовий договір, може бути звільнений власником або уповноваженим ним органом на підставі п.б ст. 40 КЗпП.

Але таке звільнення може мати місце лише за умови, що звільнений працівник поновлюється на роботі рішенням суду або вищого в порядку підлеглості органу. Підлягає також по­новленню на роботі працівник, що звільняється з військової служби за станом здоров'я або сімейними обставинами протя­гом трьох місяців з дня призову чи зарахування на військову службу, не враховуючи часу проїзду до місця постійного про­живання (ч. 2 п. 5 ст. 26 Закону України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»).

Верховний Суд України в одній із справ, вказавши, що у випадку, коли трудовий договір був припинений на підставі постанови суду про направлення особи в лікувально-трудовий профілакторій для примусового лікування, а пізніше ця поста­нова була скасована в порядку нагляду і при новому розгляді справи підстав для примусового лікування встановлено не було, питання про надання роботи цій особі повинне вирішуватись в порядку працевлаштування'.

Звільнення у разі поновлення на роботі працівника, який ра­ніше виконував цю роботу, допускається, коли неможливе пе­реведення новоприйнятого працівника за його згодою на іншу роботу. Якщо власник або уповноважений ним орган не вжив заходів до переведення працівника, що звільнюється, розірвання трудового договору за даною підставою буде неправильним.

Працівнику, який був звільнений з роботи або посади в зв’язку з незаконним засудженням або відсторонений від посади через незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, повинна бути надана попередня посада або інша рівно­цінна робота (посада). Робота надається громадянину не пізніше місячного строку з дня його переведення, якщо воно зроблено протягом трьох місяців з моменту набрання чинності виправдувального вироку або винесення постанови про припинення кримінальної справи за відсутністю події злочину, за відсутні­стю в діях складу злочину або за недоведеністю вчинення зло­чину громадянином.

Розірвання трудового договору з новоприйнятим працівни­ком можливе за умови, що працівник, який раніше виконував цю роботу, саме поновлюється на роботі. Чинним законодав­ством передбачені випадки, коли працівникові після закінчен­ня виконання певних обов'язків повинна бути надана попе­редня робота. Так, відповідно до ст. 118 КЗпП працівникам звільненим з роботи у зв'язку з обранням їх на виборні посади у державних органах, наприклад у Раді народних депутатів, а також профспілкових, кооперативних органах, надається після закінчення їх повноважень за виборною посадою попередня робота (посада), а за її відсутності — інша рівноцінна робота (посада) на тому самому чи, за згодою працівника, на іншому підприємстві.

Під рівноцінною роботою (посадою) слід розуміти таку ро­боту (посаду), яка відповідає попередній роботі за обсягом пільг, що надаються у зв'язку з її виконанням, та переваг у межах робочого часу і часу відпочинку, соціального страхування, со­ціально-культурного та житлово-побутового обслуговування.

Якщо посада, яку займав працівник, обраний на посаду в державних органах, зайнята іншим постійним працівником, працівник підлягає працевлаштуванню на рівноцінній посаді. У разі невиконання цього обов'язку власником або

упоноваженим ним органом працівник може звернутися до суду з позо­вом, але не про поновлення на роботі, а з вимогою про укла­дення трудового договору.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 6 листо­пада 1992 р. роз'яснив, що при обгрунтованості такого позову суд своїм рішенням зобов'язує власника або уповноважений ним орган укласти трудовий договір з особою з дня її звернен­ня до суду з приводу прийняття на роботу.

Якщо внаслідок відмови у прийнятті на роботу або несвоє­часного укладення трудового договору працівник мав вимуше­ний прогул, за час нього прогулу йому повинна бути виплачена заробітна плата

Появана роботі в нетверезому стані, у стані нар­котичного або токсичного сп'яніннядає право власнику або уповноваженому ним органу звільнити такого працівника з роботи на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП. В такому стані працівник не може критично оцінювати свої дії, втрачаються почуття дозволеного і відповідальності, виникає загроза створення аварійної ситу­ації травматизму. Працівник фактично втрачає можливість належним чином виконувати свої трудові обов'язки.

Звільнення працівника за цією підставою може мати місце незалежно від того, у який період робочого часу він появився на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або ток­сичного сп'яніння: на початку роботи, протягом робочого дня чи при його закінченні. Сам факт появи на роботі в нетверезо­му стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння є по­рушенням трудової дисципліни, незалежно від настання чи відсутності шкідливих наслідків.

Власник або уповноважений ним орган повинен не допус­кати до роботи працівника, що появився в стані сп'яніння, протягом цього дня або зміни. Однак підставою для звільнення у даному випадку є не відсторонення працівника від роботи, а саме поява на роботі в стані сп'яніння. Тому власник або упов­новажений ним орган має право розірвати трудовий договір з працівником незалежно від того, чи був він відсторонений від роботи, чи працював у стані алкогольного або токсичного сп'я­ніння всю зміну.

Перебування працівника в нетверезому стані, у стані нар­котичного або токсичного сп'яніння може встановлюватись як на підставі медичного висновку, так і на підставах інших видів доказів, передбачених ст. 27 ЦПК.

Звільнення за появу на роботі в стані алкогольного, нарко­тичного чи токсичного сп'яніння застосовується до працівника незалежно від того, чи притягався він раніше до дисциплінар­ної відповідальності та чи вживались до нього заходи громадсь­кого стягнення. Власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника за цією підставою й при одноразо­вому порушенні трудової дисципліни, дотримуючись при цьо­му порядку і строків накладення дисциплінарних стягнень.

Пунктом 8 ст. 40 КЗпП передбачено право власника або Уповноваженого ним органу розірвати трудовий договір з пра­цівником у випадкувчинення за місцем роботи розкрадання, в тому числі дрібного, майна власника, встановленого вироком , що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнен­ня або застосування заходів громадського впливу. Таке звільнен­ня можливе незалежно від того, чи застосовувались до праців­ника раніше заходи дисциплінарного стягнення, у робочий чи неробочий час вчинено розкрадання.

Пленум Верховного Суду України в п. 26 постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудо­вих спорів» роз'яснив, що за змістом п. 8 ст. 40 КЗпП до вказа­них у цій нормі випадків вчинення розкрадання майна власни­ка відноситься як розкрадання його в організації, з якою пра­цівник перебуває в трудових відносинах, так і розкрадання його в організації, в якій він виконував роботу внаслідок даних тру­дових відносин.

Факт розкрадання майна, таким чином, може бути вста­новлений вироком суду, що набрав чинності. Цим вироком працівник не обов'язково повинен бути засуджений до такої міри покарання, що перешкоджає йому виконувати обумовле­ну роботу, як це передбачено п. 7 ст. 36 КЗпП. Міра покарання не має значення для вирішення питання про звільнення пра­цівника. Вирок підтверджує факт вчинення працівником кра­діжки, і саме наявність цього факту є підставою для розірвання трудового договору.

Підтвердженням факту крадіжки можуть бути також поста­нова компетентного органу про накладення за це адміністра­тивного стягнення, рішення трудового колективу та його органів, товариського суду або громадської організації при застосуванні заходів громадського впливу за встановлений факт розкрадан­ня майна.

Оголошення цеховим комітетом профспілки догани за вчи­нення дрібної крадіжки може потягнути за собою звільнення працівника на підставі п. 8 ст. 40 КЗпП України'.

При розгляді спору про поновлення на роботі при звільненні за цією підставою суд має право дати оцінку висновкам трудо­вого колективу, його органів, товариського суду або громадсь­кої організації про вчинення працівником розкрадання, якщо ці висновки, на думку суду, суперечать закону або встановле­ним обставинам.

4. Додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

Крім загальних підстав розірвання трудового договору за­конодавство про працю передбачає також додаткові підстави. Вони можуть бути застосовані лише до певних категорій пра­цівників. До них у першу чергу відносяться керівні працівни­ки, з якими трудовий договір може бути розірваний приодно­разовому грубому порушенні трудових обов'язків.Така підстава розірвання трудового договору передбачена п. 1 ст. 41 КЗпП.

До керівних працівників відносяться керівник підприєм­ства (філіалу, представництва, відділення та іншого відокрем­леного підрозділу), його заступник, головний бухгалтер підприє­мства, а також службові особи митних органів, державних по­даткових адміністрацій, яким присвоєні персональні звання, і службові особи контрольно-ревізійної служби та органів кон­тролю за цінами, які обираються, затверджуються або призна­чаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими орга­нізаціями та іншими об'єднаннями громадян.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 9 листо­пада 1992 р. роз'яснив судам, що, вирішуючи питання, чи є порушення трудових обов'язків грубим, суд має виходити з ха­рактеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завда­но ним або могло бути завдано шкоду.

Указом Президента України від 16 березня 1995 р. «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України» визнано, що органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать підприємства-боржники — суб'єкти підприємницької діяльності, засновані на державній власності, які за наявності коштів на депозитних, валютних та інших рахунках мають кредиторську заборгованість строком понад 60 днів, повинні розривати контракти з керівниками підприємств. Оскільки в даному разі йдеться про грубе пору­шення трудових обов'язків, підставою для розірвання контрак­ту може бути п. 1 ст. 41 КЗпП.

Працівники, які безпосередньо обслуговують грошові або матеріальні цінності, можуть бути звільненні, крім загальних підстав, передбачених ст. 40 КЗпП, також у випадку втрати до них довір'я. Така підстава розірвання трудового договору пе­редбачена п. 2 ст. 41 КЗпП.

До працівників, які можуть бути звільнені за цією підставою відносяться перш за все особи, які займають посади або вико­нують роботи, безпосередньо пов'язані із зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням грошових і товарних цінностей, на­приклад продавці, касири, завідувачі базами тощо, а також особи, які зайняті обробкою дорогоцінних металів і каміння, застосовують в процесі виробництва передані ним цінності, на­приклад, шліфувальники або гранувальники алмазів на ювелірній фабриці, монтажники, паяльщики виробів з дорогоцінних ме­талів.

Під термінами «зберігання», «обслуговування» і «розподіл цінностей» слід розуміти широке коло операцій по експедиції чи по відпусканню цінностей, іноді зовсім не пов'язаних з без­посереднім їх обслуговуванням. За загальними правилом такі працівники у разі нестачі матеріальних цінностей несуть повну матеріальну відповідальність на підставі письмових договорів чи спеціальних законів.

Для вирішення питання про те, чи відноситься працівник до осіб, які безпосередньо обслуговують грошові чи товарні цінності, необхідно докладно ознайомитися з колом його обо­в'язків, що визначаються відповідними посадовими інструкці­ями та положеннями. В кожному конкретному випадку необ­хідно з'ясувати, чи становить виконання операцій, то пов'я­зані з обслуговуванням цінностей, основний зміст їх трудових обов'язків, чи носить виконання ними вказаних дій відпові­дальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей. Обов'язок по обслуговуванню цінностей може бути передбачений тарифно-кваліфікаційними повідниками, посадовими інструкціями та іншими норматив­ними актами.

У зв'язку з втратою довір'я можуть бути звільнені і ті пра­цівники, здійснення грошових операцій для яких не становить Їх основної функції, але з неї випливає. Це відноситься до екс­курсоводів, зобов'язаних розповсюджувати квитки, шоферів таксі, водіїв автобусів, які працюють без кондуктора, та ін. Але їх звільнення можливе лише за порушення, пов'язані з обслу­говуванням доручених їм цінностей.

Не можуть бути звільнені в зв'язку з втратою довір'я каси­ри, бухгалтери, контролери та інші працівники, які мають відно­шення до цінностей, але не пов'язані з їх безпосереднім обслу­говуванням.Не може бути підставою для звільнення також ра­зове виконання працівником операцій з цінностями, що не становить його трудових обов'язків.

Звільнення в зв'язку з втратою довір'я до працівника на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП може мати місце при вчиненні ним виновних дій. При цьому не має значення, в якій формі були вчинені незаконні дії: навмисно чи у формі необережного став­лення до своїх обов'язків, чи передбачав працівник або пови­нен був передбачити негативні наслідки своїх дій. Провина працівника має бути доведена власником або уповноваженим ним органом фактами і об'єктивними обставинами, що свідчать про винні дії працівника, наприклад, систематична нестача довірених йому цінностей, безвідповідальне, халатне ставлен­ня до своїх трудових обов'язків, порушення правил торгівлі, крадіжки та ін. Конкретними фактами можуть бути обмірю­вання, обважування покупців, завищення цін, привласнення матеріальних цінностей та ін.

Втрата довір'я може бути наслідком вчинення й такого про­ступку, що дає підстави зробити висновок, що подальше зали­шення такого працівника на роботі з обслуговуванням грошо­вих і матеріальних цінностей може призвести до втрати цих цінностей. Підозра власника або уповноваженого ним органу не може бути підставою для вираження недовіри до працівника.

Таким чином, для звільнення працівника за п.2 ст.41 КЗпП Не обов'язково, щоб він своїми протиправними діями завдав Шкоду підприємству. Достатньо, щоб цими діями створювалась загроза завдання такої шкоди. Тому судова практика дотри­мується думки, що сам по собі факт нестачі матеріальних цінностей при невстановленні винних дій матеріально відповідаль­ної особи не є підставою для розірвання з ним трудового дого­вору в зв'язку з втратою довір'я'.

Звільнення в зв'язку з втратою довір'я не є заходом дис­циплінарного стягнення, тому воно може бути здійснено неза­лежно від притягнення особи до дисциплінарної відповідаль­ності за вчинений проступок. В разі звільнення на цій підставі правила накладення дисциплінарного стягнення не застосову­ються.

Неправомірні дії працівника не обов'язково повинні носи­ти систематичний характер. Для звільнення достатньо і одно­разового порушення, що дає власнику, або уповноваженому ним органу підставу розірвати з працівником трудовий договір у зв'язку з втратою до нього довір'я.

За втратою довір'я може бути звільнений з роботи також головний бухгалтер підприємства. Відповідно до п. 23 Поло­ження про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Ук­раїні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 250, головний бухгалтер підписує разом з керівником підприємства документи, що є підставою для прий­мання і видання товаро-матеріальних цінностей та коштів, а також розрахункові, кредитні та фінансові зобов'язання, візує господарські договори. Зазначені документи без підпису голов­ного бухгалтера вважаються недійсними і до виконання не прий­маються. Відповідно до цих повноважень головний бухгалтер є працівником, який безпосередньо обслуговує товарні і грошові цінності, і тому на нього поширюється дія п. 2 ст. 41 КЗпП.

Особи, трудовим обов'язком яких є виховання, повинні бути не тільки висококваліфікованими спеціалістами, а й людьми високої духовності та моральних переконань, бездоганної по­ведінки в громадських місцях, на роботі і в побуті. Особистий приклад вихователя, його авторитет і високоморальна поведін­ка мають виключно важливе значення у формуванні впливу вихователя на молодь, усіх трудящих, становлять ту виховну силу, яку не можна замінити ні підручниками, ні бесідами на моральні теми, ні системою заохочень і покарань. Працівник, який виконує виховні функції, повинен постійно слідкувати за собою, відчувати, що його поведінка перебуває під неослабним контролем тих, кого він виховує. ти, як при виконанні трудових обов'язків, так і не пов'язаного з їх виконанням, тобто при вчиненні такого проступку в гро­мадських місцях або в побуті. При цьому звільнення можливе саме за винні дії, не сумісні з продовженням даної роботи. Необхідно, щоб факт вчинення проступку був доведений до відома громадськості.

Звільнення не може бути визнане правильним, якщо його здійснено лише внаслідок загальної оцінки поведінки праців­ника, не підтвердженої конкретними фактами. Так, розгляда­ючи справу про поновлення на роботі вчителя М., суд встано­вив, що в наказі про звільнення не наведені конкретні факти його неправильної поведінки, які б виключали можливість за­лишення на роботі, пов'язаної з виконанням виховних функцій. У ньому лише зазначалося, що М. нібито намагався зайняти посаду директору школи, для чого організував групу вчителів, які були підмовлені проти адміністрації школи. Суд поновив М. на роботі. По іншій справі вищий суд скасував рішення суду про відмову в поновленні на роботі особи, оскільки судом не встановлено і в його рішенні не значено, які конкретні амо­ральні проступки були допущені позивачем'.

Звільнення за вчинення аморального проступку не нале­жить до заходів дисциплінарного стягнення, тому воно не об­межене строками, що встановлені законом для накладення дисциплінарних стягнень. Але при вирішенні питання про звільнення працівника за цією підставою слід брати до уваги час, який минув з моменту вчинення аморального проступку, його тяжкість, подальшу поведінку працівника та інші конк­ретні обставини, що мають значення для правильного вирі­шення питання.

Розірвання трудового договору в зв'язку з вчиненням аморального проступку здійснюється саме тоді, коли працівник не може бути звільнений на загальних підставах. Якщо у власника або уповноваженого ним органу є одна із загальних підстав для розірвання трудового договору, то саме ця підстава і повинна бути застосована для припинення трудових відносин. Якщо при­пустити можливість звільнення за прогул як за аморальний про­ступок, то це могло б призвести до порушення порядку на­кладення дисциплінарних стягнень. Наприклад, власник або уповноважений ним орган пропустили строки для звільнення працівника за прогул без поважних причин. Оскільки такі строки для звільнення за вчинення працівником аморального проступку не встановлені, власник або уповноважений ним орган нама­гався звільнити працівника як за вчинення аморального про­ступку.

5. Розірвання трудового договору на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу

На вимогу профспілкового органу, який за дорученням тру­дового колективу підписав колективний договір, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір (контракт) з керівним працівником або усунути його з опано­ваної посади, якщо він порушує Законодавство про працю і не виконує зобов'язань за колективним договором.

У разі, коли колективний договір підписав інший уповно­важений на представництво орган, трудовий договір з керівни­ком, який не виконав зобов'язань за колективним договором, має бути розірвано на вимогу цього органу.

Якщо власник або уповноважений ним орган, працівник, щодо якого заявлено вимогу про розірвання трудового догово­ру, не згодні з цією вимогою, вони можуть оскаржити її до суду у двотижневий строк. У цьому разі виконання вимоги про ро­зірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.

Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудо­вих спорів» в редакції від 26 жовтня 1995 р. роз'яснив судам, що при розгляді справ, пов'язаних з вимогою профспілкового або іншого уповноваженого на представництво трудовим ко­лективом органу з керівним працівником або усунення його з опанованої посади слід виходити з того, що така вимога може бути заявлена профспілковим органом, який за дорученням тру­дового колективу підписав колективний договір, і що ця вимо­га може бути оскаржена до суду працівником, власником або Уповноваженим ним органом у двотижневий строк.

За змістом статті 43' КЗпП України керівним працівником належить вважати керівника підприємства (філіалу, представ-ництва, відділення тощо). При цьому йдеться не про будь-який струкгурний підрозділ (цех, управління, службу, ферму тощо), а про відокремлений підрозділ, який утворюється у спеціально передбаченому порядку (наприклад, зазначеному в ст. 7 Закону України «Про підприємства в Україні»).

Відхилення судом скарги на вимогу профспілкового чи іншо­го уповноваженого на представництво трудовим колективом органу не є перешкодою для оспорення працівником в суді законності його звільнення. Але працівник відповідно до ст. 231 ЦПК України у судовому процесі не може оспорювати факти встановлені судом при вирішенні його скарги на вимогу цього органу.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 12. Порядок звільнення з роботи

Порядок звільненняз роботи

Відсторонення працівника від роботи

3. Порядок оформлення звільнення працівника з роботи

Порядок звільненняз роботи

Для розірвання трудового договору з працівником законо­давство про працю встановлює певний порядок, який залежить від ініціативи сторони, що проявлена при розірванні трудового договору.

При звільненні з роботи за ініціативою власника або упов­новаженого ним органу воно може мати місце лише за попе­редньою згодою профспілкового органу підприємства.

Погодження звільнення з іншим профспілковим органом, радою або зборами трудового колективу, одноособове з голо­вою профспілкового комітету не замінює згоди профспілково­го комітету підприємства.

Згода профспілкового органу необхідна і в тому разі, коли звільнення працівника здійснюється за рішенням або рекомен­дацією вищого органу.

Не потрібна згода профспілкового органу при звільненні у випадках ліквідації підприємства; незадовільного результату вип­робування, обумовленого при прийнятті на роботу; звільнення з суміщуваної посади у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв'язку з обме­женнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законо­давством; поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; звільнення працівника, який не є членом профспілки, що діє на підприємстві; звільнення з підприєм­ства, де немає профспілкової організації; звільнення керівника підприємства (філіалу, представництва, відділу та іншого відок­ремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, його заступників, а також службових осіб мит­них органів, державних податкових адміністрацій.

Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або упов­новаженого ним органу без згоди відповідного профспілкового органу. Зокрема, ст. 32 Закону України від 3 березня 1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спор^ (кон­фліктів)» порядок і гарантії, передбачені ст. 43 КЗпП, не засто­совуються до осіб, які є організаторами страйку, визнаного су­дом незаконним, а також до осіб, які перешкоджають припи­ненню незаконного страйку.

Попередня згода профспілкового органу при розірванні тру­дового договору необхідна лише у тих випадках, коли звільнен­ня з роботи здійснюється за ініціативою власника або уповно­важеного ним органу (ст.ст. 40, 41 КЗпП). Якщо ж воно здійснюється за загальними підставами припинення трудового договору (ст.ст. 36, 37 КЗпП) або за ініціативою самого праці­вника (ст.ст. 38, 39 КЗпП), то попередня згода профспілкового комітету в цих випадках не вимагається. Не вимагається також згода профспілкового комітету при звільненні осіб, які працю­ють за строковим трудовим договором, тимчасових і сезонних працівників у зв'язку із закінченням строку договору чи сезо­ну. Але коли звільнення здійснюється до закінчення строку, згода профспілкового органу є обов'язковою.

Законодавство про працю не встановлює спеціальної фор­ми, в якій повинно бути оформлено звернення власника або Уповноваженого ним органу до профспілкового органу за одер­жанням згоди на звільнення. Оскільки рішення про розірвання «ФУдового договору з працівником приймає власник або упов-човажений ним орган, то саме ці особи можуть звертатися з „оданням до профспілкового органу. Інші службові особи можуть звернутися до профспілкового органу лише за дорученням власника або уповноваженого ним органу, даним стосовно конкретної особи, яка підлягає звільненню.

В поданні власника або уповноваженого ним органу до профспілкового комітету про дачу згоди на звільнення праців­ника повинна бути точно зазначена підстава розірвання трудо­вого договору. Саме в межах зазначеної власником або уповно­важеним ним органом підстави профспілковий орган і пови­нен розглядати цс питання на своєму засіданні.

Згода профспілкового органу на звільнення не може бути визнаною такою, що має юридичне значення, якщо не додер-жано вимоги про участь у засіданні комітету не менше полови­ни його членів, або якщо за дачу згоди не проголосувала більшість присутніх членів комітету, або якщо згода давалась на прохання службової особи, яка не користується правом прийому на роботу і звільнення з роботи, а також не має відпо­відного доручення правомочної особи, або з ініціативи самого профспілкового органу.

По одній із справ Верховний Суд України скасував рішен­ня суду, оскільки суд не дав належної оцінки тій обставині, що згода профспілкового комітету на звільнення позивачки дана за поданням службової особи, яка не користується правом прийому на роботу і звільнення з роботи, не врахував, що ма­теріали атестації не можуть бути покладені в основу судового рішення, якщо атестація проводилася не у відповідності з По­ложенням про порядок проведення атестації'.

Розглянувши подання, профспілковий орган повідомляє про своє рішення власника або уповноважений ним орган в пись­мовій формі в десятиденний строк. Постанова профспілкового органу може бути використана власником або уповноваженим ним органом не пізніше одного місяця з дня одержання згоди. При дисциплінарних звільненнях (за систематичне невиконання працівником без поважних причин своїх трудових обов'язків, прогул без поважних причин, появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного і токсичного сп'яніння) звільнення може бути здійснено в межах одного місяця з дня виявлення проступку, а при вчиненні за місцем роботи крадіжки майна, — в межах одного місяця з дня набрання чинності вироку суду або винесення постанови органом, до компетенції якого вхо­дить накладення адміністративного стягнення або застосуван­ня заходів громадського впливу.

Тимчасова непрацездатність або відпустка працівника не переривають цього строку.

Якщо розірвання трудового договору з працівником здійсне­но власником або уповноваженим ним органом без звернення до профспілкового органу, суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду профспілкового органу і після її одержання або відмови профспілкового органу в дачі згоди на звільнення пра­цівника розглядає спір по суті. Аналогічно вирішується питан­ня, коли згода профспілкового органу на звільнення визнана такою, що не має юридичної сили (закінчився строк її дії, на засіданні не було кворуму, за згоду не проголосувала більшість членів комітету, присутніх на засіданні, згода давалась на про­хання неправомочної службової особи або за ініціативою само­го профспілкового комітету).

У даному випадку порушено порядок розірвання трудового договору, тому логічним є висновок, що працівник підлягає поновленню на роботі без розгляду спору по суті, тобто без з'ясування питання, чи були у власника або уповноваженого ним органу підстави для звільнення працівника з роботи. Навіть за наявності підстав для звільнення власник або уповноваже­ний ним орган зобов'язаний дотримуватись визначеного зако­ном порядку розірвання трудового договору.

На підприємствах, де профспілковим комітетам первинних профспілкових організацій надані права районного комітету профспілки, звільнення працівників з ініціативи власника або уповноваженого ним органу погоджується з цеховим коміте­том профспілки, якому це право передано відповідним рішен­ням профспілкового комітету. Передавши таке право проф­спілковому органу цеху, профспілковий комітет підприємства не може розглядати питання, пов'язані з погодженням звільнен­ня працівників цехів'.

За наявності на підприємстві двох або більше профспілко­вих органів, а працівник, щодо якого порушується питання про звільнення, є членом цих профспілкових організацій, для звіль­нення працівника необхідна згода лише одного з профспілко­вих органів. Якщо ж працівник є членом профспілки, яка діє нена даному підприємстві, згода профспілкового органу взагалі не потрібна.

На невеликих підприємствах обирається не профспілковий комітет, а профспілковий організатор. Стаття 43 КЗпП Украї­ни, якою встановлений обов'язок власника або уповноважено­го ним органу погоджувати звільнення працівників за своєю ініціативою, визначає, що таке погодження повинно проводи­тись з профспілковим органом, не розкриваючи організаційної форми цього органу. Тому це може бути профспілковий комі­тет, профспілкове бюро, а також і профспілковий організатор.

Не допускається звільнення працівників з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу в період тимчасової не­працездатності, крім випадків нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд (п. 5 ет. 40 КЗпП). Ця тимча­сова непрацездатність може настати як наслідок захворювання самого працівника, так і у випадку видачі йому листка непра­цездатності по догляду за хворим членом сім'ї. Звільнення буде незаконним і тоді, коли листок про тимчасову непрацездатність виданий працівнику в день звільнення.

При цьому, якщо в день звільнення працівник дійсно був тимчасово непрацездатним і в зв'язку з цим перебував на ліку­ванні в лікарні, то самі по собі порушення, допущені при офор­мленні лікарняного листка, не позбавляють працівника гарантій, передбачених ч. З ст. 40 КЗпП.

Не допускається також звільнення у період перебування пра­цівника у відпустці, незалежно від підстав надання цієї відпус­тки. Це правило не поширюється на випадки повної ліквідації підприємства.

Не допускається звільнення вагітних жінок і жінок, які ма­ють дітей віком до трьох років, а якщо дитина потребує домаш­нього догляду, що підтверджується медичним висновком, — до досягнення дитиною шестирічного віку, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інва­ліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, коли допус­кається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням (ст. 184 КЗпП).

Звільнення працівників молодше вісімнадцяти років допус­кається, крім додержання загального порядку звільнення, тількі за згодою відповідного комітету в справах неповнолітніх (ст. 19о КЗпП). При цьому звільнення з підстав зміни в організації ви­робництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників (п.1 ст.40 КЗпП), виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я (п.2 ст.40 КЗпП), поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу (п.б ст.40 КЗпП), здійснюється лише у виняткових ви­падках і не допускається без працевлаштування.

Звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу осіб, обраних до складу профспілкових органів і не звільнених від виробничої роботи, не допускається, крім до­держання загального порядку звільнення, лише за попередньою згодою профспілкового органу, членами якого вони є, а голів і членів профспілкових органів на підприємстві, крім того, — лише за згодою відповідного об'єднання профспілок. Звільнення профспілкових організаторів і профгруноргів з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу допускається лише за згодою органу відповідного профспілкового об'єднання. Звіль­нення працівників, які обирались до складу профспілкових органів, не допускається протягом двох років після закінчення виборних повноважень, крім випадків повної ліквідації підпри­ємства або вчинення працівником винних дій, за які законо­давством передбачена можливість звільнення, і також здій­снюється лише за згодою органу відповідного профспілкового об'єднання.

Члени ради (правління) підприємства, обрані до її складу від трудового колективу, не можуть бути звільнені з підприєм­ства з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди загальних зборів (конференції) трудового колективу, які їх обрали.

Члени ради трудового колективу не можуть бути піддані дисціплінарному стягненню, а також не можуть бути звільнені з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним орга­ну, крім додержання загального порядку звільнення, без згоди ради трудового колективу.

Передбачені ст. 252 КЗпП гарантії не застосовуються до сіб, які є організаторами страйку, визнаного судом незакон­ним, а також до осіб, які перешкоджають припиненню неза­конного страйку (ст. 32 Закону України «Про порядок вирі­шення колективних трудових спорів (конфліктів)»

Не допускається розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з працівниками підприємства, що приватизується, та приватизованого підприє­мства. Виняток становить звільнення при поновленні на ро-боті працівника, який раніше виконував цю роботу (п.6 ст40 КЗпП). та за вчинені працівником дисциплінарні проступки (п.п 3, 4, 7, 8 ст. 40 та пункт 1 ст. 41 КЗпП).

Протягом шести місяців від дня переходу права власності на приватизоване підприємство власник або уповноважений ним орган також не має права звільняти з роботи працівників (ст. 26 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» в редакції від 19 лютого 1997 р.).

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» депутат місцевої Ради народ­них депутатів не може бути звільнений з роботи, виключений з колективного сільськогосподарського підприємства, коопера­тиву чи навчального закладу з ініціативи власника підприєм­ства, навчального закладу, за винятком випадків, коли повністю ліквідовується підприємство, без попереднього погодження з відповідною Радою народних депутатів, а в період між пленар­ними засіданнями — з головою Ради за попереднім висновком мандатної комісії, комісії з питань депутатської етики.

Ці гарантії поширюються і на депутатів, які працюють або займають посади в акціонерних об'єднаннях та інших госпо­дарських товариствах, якщо не йдеться про перевибори після закінчення строку обрання. У ньому випадку відсутня ініціати­ва власника.

2. Відсторонення працівника від роботи

На відміну від звільнення при відстороненні від роботи тру­довий договір з працівником не припиняється, трудова книжка не видається і розрахунок не проводиться. На певний час пра­цівник до роботи не допускається, заробітна плата не нарахо­вується і не виплачується.

Відсторонення від роботи може застосовуватись на вимогу уповноважених державою органів. До них відносяться: органи по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості, органи державного енергетичного нагляду, державного санітарного нагляду, прокурор, слідчий та ін.

Власник або уповноважений ним орган не тільки має пра­во, а й зобов'язаний відсторонити працівника, який з'явився на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного і токсичного сп'яніння або довів себе до такого стану під час роботи. Власнику або уповноваженому ним органу надається право відстороняти від роботи працівників, які відмовляються або ухиляються від обов'язкових медичних оглядів, навчання, ін­структажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони, працюють без спецодягу, спецвзуття і захисних при­строїв, що їм видані, а також у несправному, невідремонтова-ному, забрудненому спецодязі або з несправними захисними пристроями.

Відсторонення від роботи органами, яким законом таке право не надано, а також у випадках, не передбачених зако­ном, є незаконним. Зокрема є незаконним відсторонення пра­цівника власником або уповноваженим ним органом за від­мову від переведення чи від виїзду у відрядження та інші проступки, за які працівник може бути притягнутий до дис­циплінарної відповідальності.

За чією б ініціативою не проводилось відсторонення від ро­боти, воно повинно оформлятись наказом або розпоряджен­ням по підприємству. До трудової книжки запис про відсторо­нення не заноситься.

3. Порядок оформлення звільнення працівника з роботи

При звільненні працівника з роботи видається наказ, в якому зазначаються підстава розірвання трудового договору з поси­ланням на відповідний пункт і статтю закону. На підставі цього наказу до трудової книжки робиться запис про причини звіль­нення, в ній також робиться посилання на формулювання чин­ного законодавства із зазначенням відповідного пункту і статті закону. Звільнення не може здійснюватися з підстав, не перед­бачених законом.

Трудова книжка з належно оформленим записом видається працівнику в день звільнення. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобо­в'язаний у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія нака­зу видається на вимогу працівника. На вимогу працівника влас-ник або уповноважений ним орган зобов'язаний також видати Довідку про роботу працівника на даному підприємстві із за­значенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати.

У деяких випадках при припиненні трудового договору виплачується вихідна допомога. Її виплата проводиться при припиненні трудового договору в зв'язку з призовом чі вступом працівника на військову службу або направленням ні альтернативну (невійськову) службу; в разі відмови працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприєм­ством, а такому при відмові від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці; при достроковому розірванні стро­кового трудового договору на вимогу працівника при порушенні власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору; у випадках зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реор­ганізації або перепрофілювання підприємства, скорочення чи­сельності або штату працівників; у випадку виявлення невідпо­відності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, що пе­решкоджають продовженню даної роботи; при поновленні на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Вихідна допомога виплачується в розмірі середнього місяч­ного заробітку. Громадянам, які призвані або прийняті на військову службу, направлені на альтернативну (невійськову) службу, вихідна допомога виплачується у розмірі двомісячної заробітної плати. При розірванні працівником трудового дого­вору за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не додержується законодавства по охороні праці, умов колективного договору з цих питань, працівнику випла­чується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колектив­ним договором, але не менше тримісячного заробітку.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема 13. Робочий час

1. Поняття робочого часу за трудовим правом. Види тривалості робочого часу

2. Режим роботи і облік робочого часу

3. Поняття надурочних робіт і порядок їх проведення

1. Поняття робочого часу за трудовим правом. Види тривалості робочого часу

Робочим часом є час,протягом якого робітник або службовець відповідно до правил внутрішнього трудового роз­порядку повинен перебувати на місці виконання робіт і вико­нувати свою трудову функцію або іншу доручену йому роботу:

Поряд із загальним поняттям робочого часу в законодавстві здійснюється його розмежування на окремі види. Передбачено два види робочого часу: нормований і ненормований.

Нормований робочий часу свою чергу поділяється на робо­чий час нормальної тривалості, скорочений робочий час і не­повний робочий час.

Робочий час нормальної тривалостіна підприємствах не може перевищувати 40 годин на тиждень. Саме ця тижнева норма є загальною нормою тривалості робочого часу.

Скорочена тривалість робочого часувстановлена для деяких категорій працівників. Зокрема, неповнолітнім у віці від 16 до

Років тривалість робочого часу встановлюється в 36 годин на тиждень. Для осіб віком від 15 до 16 років,- а також учням віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул, тривалість робочого часу встановлена в 24 години на тиждень.

Якщо учні працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, тривалість їх робочого часу не може переви­щувати половини встановленої для неповнолітніх максималь­ної тривалості робочого часу, тобто відповідно 18 і 12 годин на тиждень.

Для працівників, які навчаються без відриву від виробницт­ва у загальноосвітніх і професійних навчально-виховних закла­дах, встановлюється скорочений робочий тиждень або скорочена тривалість щоденної роботи із збереженням заробітної плати.

Для робітників і службовців, які успішно навчаються в се­редніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) і заочних школах, на період навчального року встановлюється скорочений робочий тиждень: у школах робітничої молоді — на один робочий день або на відповідну йому кількість робочих годин (при скоро­ченні робочого дня протягом тижня), в школах сільської мо­лоді — на два робочих дні або на відповідну їм кількість робо­чих годин (при скороченні робочого дня протягом тижня). Ці особи звільняються від роботи протягом навчального року не більш як на 36 робочих днів при шестиденному робочому тижні або на відповідну їм кількість робочих годин. При п'ятиденно­му робочому тижні кількість вільних від роботи днів змінюєть­ся залежно від тривалості робочої зміни при збереженні кількості вільних від роботи годин. За час звільнення з роботи у зв'язку з навчанням робітникам і службовцям виплачується 50 відсотків заробітної плати за основним місцем роботи, але не нижче вста­новленого мінімального розміру заробітної плати.

Графіки надання особам, які навчаються, скороченого ро­бочого дня або скороченого робочого тижня затверджуються керівником підприємства за погодженням з профспілковим ко­мітетом і директорами відповідних шкіл.

Керівники підприємств можуть надавати без шкоди для ви­робничої діяльності працівникам, які навчаються в середніх за­гальноосвітніх вечірніх (змінних) і заочних школах, за їх ба­жанням у період навчального року один-два вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати.

Працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих на­вчальних закладів, протягом десяти навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або здач державних екзаменів надається щотижневе при шестиденному робочому тижні один вільний від роботи день для підготовки Р занять з оплатою його в розмірі 50 відсотків одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімальної. При п'ятиденному робочому тижні кількість вільних від роботи днів змінюється залежно від тривалості робочої зміни при збереженні загальної кількості вільних від роботи годин.

На період десяти навчальних місяців перед початком вико­нання дипломного проекту (роботи) або здачі державних екза­менів працівникам за їх бажанням може бути надано додатково ще один-два вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати.

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі і успішно виконують індивідуальний підго­товки, надається за їх бажанням протягом чотирьох років на­вчання один вільний від роботи день на тиждень з оплатою його у розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати.

Для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умова­ми праці, тривалість робочого часу встановлюється не більше як 36 годин на тиждень. Перелік працівників, для яких скоро­чується тривалість робочого часу, визначається Списком ви­робництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку і скорочений робочий день.

Право на скорочений робочий день мають робітники, інже­нерно-технічні працівники і службовці, професії і посади яких передбачені у виробництвах і цехах у відповідних розділах Списку незалежно від того, до якої галузі народного господарства на­лежать ці виробництва і цехи.

Робочий день скорочується лише за ті дні, коли працівники працювали з шкідливими умовами праці не менше половини скороченого робочого дня. При зазначенні у Списку «постійно зайнятий» або «постійно працюючий» робочий день для таких працівників скорочується лише тоді, коли вони фактично зайняті на роботі з шкідливими умовами праці протягом усього скороченого робочого дня.

Якщо професії чи посади працівників не зазначені в списку,але працівник в окремі дні роботи працював з шкідливими Умовами праці, йому повинен у ці дні встановлюватись робочий час такої тривалості, яка передбачена для працівників, постійно зайнятих на таких роботах.

Скорочений робочий день встановлений для окремих категорій працівників розумової праці, діяльність яких пов'язана з підвищеним інтелектуальним і нервовим напруженням. До та­ких працівників віднесені лікарі, учителі, викладачі середні» спеціальних і вищих навчальних закладів тощо.

Для інвалідів І та II груп, які працюють на підприємствах, в цехах і на дільницях, визначених для використання праці таких осіб, встановлюється 36-годинний робочий тиждень. Такої ж тривалості встановлений робочий день для інвалідів по зору } та II груп, які працюють на державних підприємствах, інвалідів-сліпих, які працюють в навчально-виробничих підприємствах республіканського товариства сліпих, для інвалідів І та II груп які працюють на підприємствах, в цехах і на дільницях, що створені на колишніх промислових артілей та артілей інвалідів, члени яких мали право на скорочений робочий день відповідно з правилами, що діяли в промисловій кооперації.

Неповна тривалість робочого часуможе бути визначена як тривалість робочого часу, менша у порівнянні з робочим днем нормальної тривалості, або як неповний робочий тиждень. Отже, він може встановлюватись шляхом зменшення як тривалості робочого дня, так і тривалості робочого тижня. Такий робочий час встановлюється відповідно до ст. 56 КЗпП за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом як при прийнятті на роботу, так і згодом.

Приймати працівників на роботу з неповною тривалістю робочою часу або встановлювати такий режим роботи пізніше можуть керівники всіх підприємств, незалежно від їх відомчої належності. Встановлення такого режиму роботи є правом влас­ника або уповноваженого ним органу. В окремих випадках, передбачени законом, на власника або уповноважений ним орган покладається обов'язок, за бажанням працівника, приймати на роботу з неповним робочим днем або переводити на такий ре­жим окремі категорії працюючих. До них закон відносить ва­гітних жінок; жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що перебуває під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім і відповідно з медичним висновком; інвалідів війни, інвалідів інших категорій, якщо таке скорочення робочого часу їм рекомендовано медично-соціальними експертними комісіями (МСЕК), учасників Вітчизняної війни.

Мінімальна або максимальна тривалість неповного робочо­го часу законодавством не визначена. Тому норма робочого часу • період роботи протягом доби чи тижня визначаються тільки за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. У разі необхідності керівник підприємства має право прийняти на одну посаду двох працівників. Досягнута угода не може бути змінена в односторонньому порядку.

Режими праці, що можуть встановлюватись при роботі з неповним робочим днем, передбачають скорочення тривалості щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих годин у всі дні робочого тижня, скорочення кількості робочих днів на тиждень при збереженні нормальної тривалості щоденної ро­боти, а також скорочення тривалості щоденної роботи на пев­ну кількість робочих годин при одночасному скороченні кіль­кості робочих днів на тиждень.

При встановленні режимів праці з неповним робочим днем тривалість робочого дня, як правило, не може бути меншою чотирьох годин, а робочого тижня — меншою 20-24 годин відпо­відно при п'яти і шестиденному тижні.

Прийняття на роботу з режимом неповного робочого часу нічим не відрізняється від звичайного прийняття на роботу. Інструкція про порядок ведення трудових книжок не передба­чає внесення до них записів про режим робочого часу. В тру­довій книжці робиться лише відмітка про прийняття на роботу.

Праця в умовах неповного робочого дня (в цьому полягає його відмінність від скороченого робочого часу) оплачується пропорційно відпрацьованому часові або залежно від виробіт­ку. Премія в них випадках нараховується в загальному порядку.

На осіб, прийнятих на роботу з режимом неповного робо­чого дня або неповного робочого тижня, повністю поширюєть­ся трудове законодавство. Так, на загальних підставах відбуваєть­ся зарахуванням їм трудового стажу, надається відпустка, у разі тимчасової непрацездатності виплачується допомога. Але при обчисленні середнього заробітку для оплати відпустки, як і для оплати 'а час хвороби, береться фактичний заробіток працівника.

Прийнятим на роботу з режимом неповного робочого дня або неповного робочого тижня працівникам, що переробили понад норму часу, встановлену угодою між сторонами трудово-о Договору, переробіток надурочної роботи не становить, якщо тривалісгь його не перевищує нормальної тривалості робочогочасу встановленої ст. 50 КЗпП. Тому праця при такому переробітку оплачується в одинарному розмірі по фактичному ви­робітку або за відпрацьований час. Тільки у випадках, коли пра­цівник виконує роботу на вимогу власника або уповноважено­го ним органу понад встановлену тривалість робочого часу, його праця оплачується за нормами оплати надурочних робіт.

Ненормований робочий деньє особливим режимом робочого часу для керівників, спеціалістів, державних службовців, праця яких за характером виконуваних ними функцій не завжди може бути обмеженою нормальною тривалістю робочого дня, не піддається точному обліку внаслідок режиму роботи, а також для осіб, робочий час яких у зв'язку з особливостями органі­зації їх праці розподіляється ними н<а свій розсуд.

Підставою для віднесення працівника до числа осіб з ненормованим робочим днем є включення посади, яку він займає, в затверджувані міністерствами і відомствами за погодженням з відповідними профспілковими органами переліки посад, для яких допускається застосування ненормованого робочого дня. Безпосередньо на підприємстві або в організації список посад працівників з ненормованим робочим днем розробляється при укладенні власником або уповноваженим ним органом спільно з профспілковим комітетом цього підприємства чи організації колективного договору і є додатком до нього.

Термін «ненормований робочий день» не означає, що пра­цівники, для яких він встановлюється, повинні працювати не­обмежений час. Тривалість роботи для них також встановлена в 40 годин з відповідним їх розподілом на п'ять чи шість робо­чих днів. На них повністю поширюється внутрішній трудовий розпорядок. Зокрема, вони своєчасно повинні приходити на роботу, в установлені години користуватися перервами для відпочинку тощо.

Працівники з ненормованим робочим днем звільняються на загальних засадах від роботи в дні щотижневого відпочинку і в святкові дні. У разі їх залучення до роботи в ці дні їм пови­нен надаватись інший день відпочинку або оплачуватись робо­та у розмірі подвійної денної ставки.

Перебування на роботі понад норму робочого дня не пере­творює його в подовжений, оскільки власник або уповноваже­ний ним орган, незалежно від форм власності і господарюван­ня, не має права запроваджувати таке перебування постійно осіб з ненормованим робочим днем, заздалегідь зобов'язуючи їх приходити на роботу раніше або залишати місце роботи пізніще.

Лише у тих випадках, коли робота у позаурочний час викликана необхідністю, працівники з ненормованим робочим днем забов'язані виконувати її без додаткової оплати.

Працівниками з ненормованим робочим днем, як правило, службовці. Переробка компенсується їм наданням додаткової відпустки. Виняток становлять лише шофери, які працюють на легкових автомашинах, а також на інших автомобілях в експе­диціях і розвідувальних партіях, — їм встановлюється доплата від 15 до 25 відсотків тарифної ставки.

Як вже відзначалось, нормальна тривалість робочого часу робітників і службовців не може перевищувати 40 годин на тиж­день: Робочий тиждень може бути п'ятиденним з двома вихід­ними днями і шестиденним з одним вихідним днем.

При п'ятиденному робочому тижні тривалість денної робо­ти (зміни) становить вісім годин (40: 5) і визначається прави­лами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змін­ності, що затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим органом.

При шестиденному робочому тижні тривалість денної роботи (зміни) становить сім годин із скороченням робочого дня перед вихідними днями до п'яти годин (7 год. х 5 дн.) + 5 годин.

2. Режим роботи і облік робочого часу

Режим роботи, тобто початок і закінчення щоденної робо­та, визначається правилами внутрішнього трудового

розпорядку.Вони затверджуються трудовим колективом за поданням гасника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на підставі типових правил.

З метою кращої координації роботи підприємств, будові організацій, пасажирського транспорту, дитячих дошкільних закладів початок щоденної роботи на підприємствах і в установах даної місцевості встановлюється виконкомами місцевих Рад народних депутатів. На підставі цього і з урахуванням вироб­ничих умов підприємства встановлюють у себе режим робочого часу.

У зв'язку з тим, що початок роботи пов'язаний з необхід­ністю одержання матеріалів, інструментів, технічної докумен­тації. у цей період продуктивність праці є самою низькою. Тому на багатьох підприємствах щодо окремих працівників передба­чається початок роботі на 30-40 хвилин раніше основних пра­цівників.

Навіть на одному і тому ж підприємстві початок і закінчен­ня роботи для різних категорій працюючих може встановлюва­тись неодночасний. У структурному підрозділі для деяких ка­тегорій працівників режим робочого часу може не збігатися з часом початку і закінчення роботи підприємства в цілому (сто­рожі, кочегари, прибиральники, ремонтники та ін.).

На роботах з особливими умовами і характером праці в по­рядку і випадках, передбачених законодавством, робочий день може бути поділений на дві частини за умови, що загальна три­валість роботи не перевищуватиме нормальної тривалості ро­бочого дня. Такий режим роботи може застосовуватись, на­приклад, для працівників залізничного транспорту, робота яких за своїм характером не може проводитись безперервно. Кількість і тривалість перерв, включаючи перерву для відпочинку і прий­няття їжи, не може бути більшою двох. Тривалість кожної пе­рерви повинна бути не менше однієї години, а час безперерв­ного відпочинку протягом доби — не менше 12 годин.

Керівникам підприємств міського пасажирського транспорту надано право за погодженням з профспілковими комітетами запроваджувати для водіїв і кондукторів автобусів, тролейбусів, трамваїв, які працюють на міських регулярних пасажирських лініях, робочий день з розподілом зміни на дві частини і допла­тою за відпрацьований час у кожній зміні з двома виходами на роботу до ЗО відсотків тарифної ставки (окладу). Переведення на такий режим роботи може провадитись за наявності згоди на це працівника. Число змін із розподілом 'їх на дві частини в розрахунку на місяць не повинно перевищувати 20 відсотків загальної кількості змін для працівників зазначених професій-Час внутрішньозмінної перерви в робочий час не включається.

У разі виробничої необхідності для окремих категорій пра­цівників експлуатаційних підприємств і організацій зв'язку, включені в перелік, затверджений Міністерством зв'язку, за по­годженням адміністрації з профспілковим комітетом може вста­новлюватись робочий день з подовженими перервами. Але та­ких перерв не повинно бути більше двох.

Для працівників радіозв'язку, радіомовлення, телебачення і радіотрансляційних вузлів з сеансами роботи менше чотирьох годин кожний перерва між ними менша однієї години вклю­чається в робочий час. Перерва тривалістю одна година і більше включається в робочий час лише тоді, коли під час перерви зазначені працівники залучаються до виконання іншої роботи, що відповідає їх кваліфікації. Перерви в нічний час тривалістю одна година і більше у разі надання кімнати для відпочинку в робочий час не включаються.

За загальним правилом робітники і службовці можуть залу­чатися до роботи протягом доби тільки на одну зміну. Певні ви­нятки з цього правила допускаються у випадках, передбачених спеціальним положенням про робочий час і час відпочинку.

На дві частини розподіляється також робочий день для твор­чих працівників театрально-видовищних закладів. Для них вста­новлюється обов'язкова робота у загальні вихідні дні і за окре­му оплату в святкові дні.

При змінних роботах працівники чергуються в змінах рівно­мірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього тру­дового розпорядку. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень в години, виз­начені графіками змінності.

Графіки затверджуються власником підприємства чи орга­нізації або уповноваженим ним органом за погодженням з проф­спілковим комітетом.

Для працівників, зайнятих допоміжним обслуговуванням ос­новного виробництва, при застосуванні графіків п'ятиденного робочого тижня вихідні дні, виходячи з інтересів виробництва, можуть надаватись в дні робочого тижня, які можуть не збіга­вся з днями відпочинку для робітників і службовців основно­го виробництва.

На деяких підприємствах вводяться так звані «гнучкі гра­фіки». Їх суть полягає у тому, що робітникам і службовцям дозволяється приходити на роботу і залишати роботу в зручний для них час, а також відлучатися з роботи за умови повного працювання усього пропущеного часу.

Власник підприємства або уповноважений ним орган та тру­довий колектив встановлюють чіткі години, коли усі працюючі повинні бути на робочих місцях.

Прихід і залишення роботи розтягуються до двох годин: хтось бажає прийти на роботу на 8-му годину і залишити її о 17-й а хтось прийде на роботу о 10-й годині, але працюватиме до 19-ї години (з обідньою перервою).

При введенні такого графіку, коли це можливо за умов ви­робництва, зникає напруженість, що веде до помилок і виго­товлення браку, менше трапляється нещасних випадків, витрат робочого часу на короткочасні відпустки і відлучки, зникають запізнення на роботу і прогули. Сама можливість змінювати свій час роботи підвищує комфорт особи.

У справі зміцнення трудової дисципліни, охорони праці, в зростанні продуктивності праці важливе значення маєоблік робочого часу.Облік може бути поденним і підсумованим. Його організація покладається на власника підприємства або упов­новажений ним органи. Безпідставні витрати робочого часу повинні розглядатися як порушення трудової дисципліни. Якщо працівник без поважних причин запізнився на роботу або пе­редчасно її залишив, то цей час в робочі години не включаєть­ся і оплаті не підлягає.

Поденнимвважається облік,коли встановлена законом нор­ма робочого дня є обов'язковою для кожного дня роботи. Цей облік робочого часу може бути організований за картковою си­стемою, коли прихід на роботу і залишення її визначаються за допомогою контрольного годинника, за жетонною системою — застосуванням табельних жетонів чи марок, за пропускною си­стемою — шляхом здавання і видавання перепусток, за рапортно-відомістною системою — за допомогою використання комбі­нованих та інших систем обліку залежно від умов виробництва.

Облік приходу на роботу і залишення її ведеться в цілому по підприємству або по його структурних підрозділах. Якщо за умов виробництва встановлена для деяких категорій робітників і службовців щоденна або щотижнева тривалість робочого часу не може бути додержана, застосовується підсумований облік робочого часу.

Підсумковий облік робочого часувстановлюється на безпе­рервно діючих підприємствах, а також в окремих виробницт­вах, цехах, дільницях, відділеннях і на деяких видах робіт, де умови виробництва (роботи) не може бути додержана встановлена тривалість робочого часу. Він запроваджується власником бо уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом за умови, що його тривалість в обліковому періоді не перевищуватиме нормальної кількості робочих годин. При такому обліку робочих годин переробок у певні дні може компенсуватися недоробком в інші.

Підсумковий облік робочого часу може вводитись за різні відрізки часу: місяць, квартал, календарний рік. Переважно за­стосовується помісячний облік робочого часу. За календарний рік його дозволено запроваджувати для робітників, які зайняті в рослинництві радгоспів та інших підприємств сільського гос­подарства.

Нормальна кількість годин, які повинні відпрацювати в об­ліковий період працівники за місяць, квартал чи календарний рік, визначається множенням числа годин нормального робо­чого дня на число робочих днів за календарем у даному періоді з урахуванням скорочення робочого часу напередодні святко­вих днів.

Порядок обліку фактичного робочого часу від початку ро­боти до її закінчення для працівників окремих галузей народ­ного господарства і виробництв уточнюється спеціальними по­ложеннями про робочий час і час відпочинку. Таке положення, наприклад, діє на залізничному транспорті і метрополітенах. Воно передбачає можливість запровадження для працівників, які зайняті на безперервній цілодобовій змінній роботі, чотирьохбригадного графіка зміни 8- і 12-годинної тривалості.

При підсумковому обліку робочого часу водіїв автомобілів тривалість їх робочої зміни може встановлюватись не більше 10 годин, а з відповідним погодженням з профспілковим орга­ном — не більше 12 годин з додержанням нормального числа робочих годин за обліковий період.

Обліковий період від одного до шести місяців для водіїв автомобілів, зайнятих перевезенням пасажирів у курортній місцевості в літньо-осінній період та на інших перевезеннях, Що пов'язані з обслуговуванням сезонних робіт, також може встановлюватись у погоджувальному порядку.

У випадку, коли на міжміських перевезеннях вимагається «гребування водія за кермом машини більше 12 годин, в ній повинно бути обладнано спеціальне місце для відпочинку. В такі Рейси мають направлятися два водії.

Існують особливості встановлення підсумкового обліку робочого часу і в сільському господарстві. Вони обумовленізагальними особливостями виробництва. Директорам радгоспів та іншим керівникам державних підприємств сільського госпо­дарства за погодженням з профспілковим комітетом в період напружених польових робіт дозволено збільшувати тривалість робочого дня для робітників, які зайняті в рослинництві, але не більше як до 10 годин. Для робітників, що працювали в період напружених польових робіт понад нормальний робочий час, в інші періоди сезону польових робіт або в зимовий час робочий день може зменшуватися до п'яти годин, а при згоді робітників — без обмеження п'ятьма годинами, з тим щоб се­редня тривалість робочого часу протягом року не перевищува­ла 40 годин на тиждень.

У дні, коли за погодними чи іншими умовами працівники не можуть бути зайняті на польових роботах, їм може надава­тись інша робота в господарстві або додаткові дні відпочинку за переробіток понад нормальний робочий час у попередньому періоді. Ці додаткові дні відпочинку надаються без оплати.

У період напружених польових робіт по сплаву, виванта­женню деревини, посіву і посадці лісу для робітників і служ­бовців, зайнятих на роботах у лісовій промисловості і лісовому господарстві, допускається збільшення тривалості робочої зміни, але не більш як до 10 годин, з тим щоб загальна тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала нормаль­ної тривалості робочого дня. Тривалість робочої зміни в таких випадках встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з комітетом профспілки.

Якщо до кінця року робітникам не були надані скорочені робочі дні або дні відпочинку за переробіток понад нормаль­ний робочий час, а також при звільненні постійних праців­ників протягом року в зв'язку з призовом до Збройних Сил України, переведенням на іншу роботу, вступом до навчально­го закладу, виходом на пенсію, а також з інших поважних при­чин, за перероблені години здійснюється додаткова оплата: для трактористів-машиністів — за IV розрядом, а для інших робітни­ків рослинництва — за 111 розрядом відповідних посадових тариф­них ставок, що встановлені для оплати праці цих робітників.

За години переробітку, що не перевищує двох, помноже­них на число робочих днів у обліковому періоді за календарем, оплата здійснюється в розмірі 50 відсотків, а за решту годин — розмірі 100 відсотків зазначених тарифних ставок.

До підсумкового обліку відноситься й організація вахтового методу праці.Вахтовий метод — це особлива форма організації робіт, шо базується на використанні трудових ресурсів поза місцем їх постійного проживання за умови неможливості за­безпечення щоденного повернення працівників до місця по­стійного проживання. Робота організується за спеціальним ре­жимом праці, як правило, при підсумковому обліку робочого часу. Міжвахтовий відпочинок надається в місцях постійного проживання.

Тривалість вахти не повинна перевищувати одного місяця. У виняткових випадках на окремих об'єктах (дільницях) робіт з дозволу міністерства чи відомства і відповідного центрального комітету профспілки тривалість вахти може бути збільшена до двох місяців.

Рішення про введення вахтового методу організації робіт приймається керівником підприємства за погодженням з проф­спілковим комітетом на підставі техніко-економічних розра­хунків з урахуванням ефективності його застосування у по­рівнянні з іншими методами ведення робіт.

При вахтовому методі організації робіт встановлюється, як правило, підсумковий облік робочого часу за місяць, квартал або за інший, більш тривалий період, але не більше чим за рік. На підприємствах ведеться спеціальний облік робочого часу і часу відпочинку на кожного працівника по місяцях з нароста­ючим результатом за увесь обліковий період.

Робочий час і час відпочинку в межах облікового періоду регламентуються графіком роботи на вахті, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з відповідним профспілковим комітетом, як правило, на рік, і Доводиться до відома працівників не пізніше чим за один місяць До введення його в дію. Тривалість щоденної роботи (зміни) не повинна перевищувати 12 годин.

Напередодні святкових днів тривалість роботи робітників і службовців, крім тих, для кого встановлена скорочена тривалість Робочого часу, зменшується на одну годину як при п'ятиден­ному, так і при шестиденному робочому тижні.

Тривалість роботи в нічний часскорочується на одну годину. Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години Ранку. Зменшення тривалості роботи в нічний час не поширюється для робітників і службовців, для яких передбачена скорочена тривалість робочого часу. При цьому необхідно наголосити, ці скорочується тривалість роботи саме в нічний час, а не тижднева норма робочого часу. Тому при складанні графіків змінності слід виходити з тижневої норми робочих годин навіть тоді, коли робота частково виконується у нічний час.

Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною у тих ви­падках, коли це необхідно за умов виробництва, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем. Не скорочується тривалість робочого дня і тих працівників, які приймаються для нічної роботи, наприклад сторожів.

До роботи в нічний час не можуть залучатися вагітні жінки а також жінки, що мають дітей до трьох років. Виняток щодо заборони залучення жінок до роботи в нічний час встановлено для тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. До нічних робіт забороняється залучати також працівників мо­лодше вісімнадцяти років. Робота інвалідів в нічний час дозво­ляється лише за їх згодою і за умов, що не суперечать медичним рекомендаціям.

Жінки, що мають дітей від трьох до чотирнадцяти років (дітей-інвалідів — до шістнадцяти), не можуть залучатись до нічних робіт без їх згоди.

Існують особливості використання робочого часу при відряд­женнях.Відрядженням визнається поїздка працівника за роз­порядженням власника або уповноваженого ним органу для виконання певного його доручення поза місцем постійної ро­боти працівника. Таке відрядження не може перевищувати ЗО днів, не враховуючи часу перебування в дорозі.

Робітники і службовці, які перебувають у відрядженні, пра­цюють і користуються днями щотижневого відпочинку відпо­відно до режиму того підприємства, куди вони відряджені. До­даткові дні відпочинку за час перебування у відрядженні і по прибутті з нього працівникові не надаються, незалежно від ре­жиму роботи підприємства, куди він був направлений, і режи­му роботи підприємства, звідки він був відряджений.

Однак у випадках, коли працівник спеціально відряджаєть­ся для роботи у вихідні дні, наприклад на суботу і неділю, йому після повернення з відрядження надаються інші дні відпочин­ку. В такому ж порядку робітники і службовці, які направлені у відрядження, користуються й святковими днями.

3. Поняття надурочних робіт і порядок їх проведення

Роботи понад встановлену тривалість робочого часу є надурочними. Як правило, надурочні роботи не допускаються. Влас­ник або уповноважений ним орган може застосовувати такі ро­боти лише у виняткових випадках, що визначені законодав­ством.…. .

Дозволяється проведення надурочних робіт, що необхідні для оборони країни, а також для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків, при проведенні громадське необхідних робіт по во­допостачанню, газопостачанню, опаленню, освітленню, кана­лізації, транспорту, зв'язку — для усунення випадкових або не­сподіваних обставин, які порушують правильне їх функціону­вання, при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робо­чий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі не­обхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих.

До виняткових випадків, що вимагають проведення над­урочних робіт, належить також виконання вантажно-розванта­жувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого состава чи скупчення вантажів у пунктах відправ­лення і призначення; продовження роботи в разі неявки пра­цівника, який заступає, якщо робота не допускає перерви. В останньому випадку власник або уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни працівника іншим працівником.

Наведений в ст. 62 КЗпП перелік випадків, коли власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи, є вичерпним. Це означає, що власник або уповноваже­ний ним орган не має права проводити надурочні роботи в .інших, навіть поважних, з точки зору власника, випадках. Зас­тосування надурочних робіт як засобу приховання прорахунків, Допущених в організації роботи, щоб надолужити час, втраче­ний через простої, недоліки у матеріально-технічному постачанні, є незаконним.

Надурочні роботи можуть проводитись власником або упов­новаженим ним органом лише з дозволу профспілкового комітету підприємства. Власник або уповноважений ним орпц повинен звернутися до профспілкового комітету з письмовим поданням, в якому зазначаються: кількість надурочних робіт що необхідні для проведення певної роботи; для якої мети це потрібно; причини, що викликали їх потребу, а також які кате­горії працівників необхідно залучити до надурочних робіт, пе­релік цих робіт і час їх проведення.

При розгляді таких клопотань на засіданні профспілкового комітету перевіряється дійсна необхідність у надурочних робо­тах, визначаються причини, що призвели до необхідності про­ведення надурочних робіт.

Дозвіл профспілкового комітету на проведення надурочних робіт повинен.бути одержаний власником або уповноваженим ним органом до початку їх проведення. Тільки у надзвичайних випадках, коли неможливо одержати попередню згоду проф­спілкового комітету, надурочні роботи проводяться з наступним повідомленням про них профспілкового комітету. До таких ви­падків слід віднести стихійне лихо, аварії, термінові вантажно-розвантажувальні роботи, неявку на роботу працівника, який замінює іншого, на безперервних виробництвах.

На власників підприємств, або уповноважені ними органи покладається обов'язок вести облік надурочних робіт кожного працівника. Профспілкові комітети повинні здійснювати по­всякденний контроль за додержанням власником або уповно­важеним ним органом законодавства про тривалість робочого часу і часу відпочинку, виявляти причини, що породжують над­урочні роботи, і добиватися від власника або уповноваженого ним органу вжиття заходів щодо їх усунення.

Забороняється залучати до надурочних робіт вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інва­ліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. За згодою інвалідів може здійснюватись залучення їх до над­урочних робіт за умови, що така робота не суперечить медич­ним рекомендаціям.

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 го­дин на рік. Компенсуються надурочні роботи додатковою оп­латою у розмірах, що визначені ст. 106 КЗпП. Компенсація надурочних робіт відгулом не допускається.

Крім надурочних робіт на підприємствах може проводитись чергування. Чергування — це перебування працівника на підприємстві чи в установі після закінчення робочого дня, v вихідні та святкові дні дія вирішення невідкладних організа­ційних питань, що не входять до кола його службових обо­в'язків. Тому на працівників, що залучені до чергування, не можуть покладатися обов'язки сторожів, перевірки перепусток при вході і виході з підприємства чи установи, прибирання приміщень, оформлення документації тощо.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема 14. Час відпочинку

Поняття відпочинку та його види

2. Трудові відпустки

3. Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням

4. Соціальні відпустки

5. Відпустки без збереження заробітної плати

6. Порядок надання відпусток

1. Поняття відпочинку та його види

Відпочинок поряд з працею є основними соціальними ста­новищами, у яких людина перебуває все своє життя, за винят­ком дитячого віку. Праця обов'язково повинна чергуватись з відпочинком. У той же час, щоб відпочивати, треба стомитися, працювати.

Підчасом відпочинку слід розуміти час, протягом якого робі­тники і службовці звільняються від виконання трудових обов'язків і можуть його використовувати на свій розсуд.Чинним законо­давством про працю передбачені такі види відпочинку: пере­рви в робочому дні; щоденний (міжзмінний) відпочинок; що­тижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні не­робочі (святкові) дні; щорічні відпустки.

Протягом робочого дня робітникам і службовцям повинна бути надана перервадля відпочинку і харчування. Вона надається, як правило, через чотири години після початку роботи і триває не більше двох годин. Мінімальна межа тривалості перерви в законі не визначена. Тому правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності тривалість перерви встанов­люється від ЗО хвилин до однієї години. На безперервних ви­робництвах з трьохзмінною роботою тривалість перерви може встановлюватись до 20 хвилин.

На тих роботах, де перерву зробити неможливо, працюю­чим надається можливість прийняти їжу в будь-який час про­тягом робочого дня. Перелік таких робіт, порядок і місце прийо­му їжі встановлюється власником або уповноваженим ним ор­ганом за погодженням з профспілковим комітетом.

Перерви для відпочинку і харчування не включаються в ро­бочий час, тому працівники можуть використовувати їх на свій Розсуд, залишати на час перерви місце роботи. Разом з тим існують перерви, які включаються в робочий час. Таких перерв декілька. Відповідно до ст. 183 КЗпП, матерям, які мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви до відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування ди­тини. Ці перерви надаються не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години кожна.

Строки і порядок надання перерв встановлюються власни­ком підприємства або уповноваженим ним органом за погод­женням з профспілковим комітетом і з урахуванням бажання матері. Це означає, що перерви для годування дитини можуть приєднуватись до обідньої або об'єднуватись з обідньою і пе­реноситись на початок або кінець робочого дня.

Тим робітникам і службовцям, які працюють у холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних при­міщеннях, надаються спеціальні перерви для обігріву і відпочин­ку. Строк і порядок надання цих перерв також визначаються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом. На власника або уповноважений ним орган покладається також обов'язок обладнати приміщення для обігріву і відпочинку працівників.

Спеціальні перерви для відпочинку, крім обідньої, встанов­люються вантажникам. Порядок їх надання визначається пра­вилами внутрішнього трудового розпорядку.

Тривалість щоденного (міжзмінного) відпочинкупрацівників, що працюють при організації роботи вахтовим методом, з ура­хуванням обідніх перерв може бути зменшена до 12 годин. Недовикористані в цих випадках години щоденного (міжзмінно­го) відпочинку, а також щотижневого відпочинку, підсумову­ються і надаються у вигляді додаткових вільних від роботи днів (дні міжвахтового відпочинку) протягом облікового періоду.

При п'ятиденному робочому тижні робітникам і службов­цям надаються два вихідні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні — один вихідний день.

Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, встановлюється графіком роботи підприємства, погодженим з профспілковим комітетом. Як правило, другий вихідний день має надаватись поряд із загальним вихідним днем.

На підприємствах, де робота не може бути перервана в за­гальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства громадського харчування побутового обслуговування, театри, музеї тощо), вихідні дні встановлюються місцевими Радами народних депутатів.

Якщо зупинення роботи на підприємствах неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, вихідні дні надаються в різні дні тижня кожній групі працюючих за графіком змінності. Цей графік затверджується власником або уповноваженим ним ор­ганом за погодженням з профспілковим комітетом.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинкувідповід­но до ст. 70 КЗпП повинна бути не менш як 42 години.

Робота у вихідні дні відповідно до ст. 71 КЗпП забороняється. Залучення окремих робітників і службовців до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету підприє­мства і тільки у виняткових випадках, що визначені законодав­ством. Такими випадками визнаються: відвернення громадсь­кого або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усу­нення їх наслідків; відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна; виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприє­мства в цілому або його окремих підрозділів; виконання не­відкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобі­гання або усунення простою рухомого состава чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

Цей перелік виняткових випадків, коли допускається залу­чення окремих робітників і службовців до роботи у вихідні дні, є вичерпним.

За наявності виняткових випадків залучення робітників і службовців до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом або розпорядженням власника підприємства або упов­новаженого ним органу. У ньому повинно бути зазначено, які саме працівники залучаються до роботи у вихідний день і який інший день їм надається для відпочинку протягом найближчих тижнів, чи за бажанням працівників їм буде виплачена грошо­ва компенсація.

При застосуванні правових норм про вихідні дні слід мати «а увазі, що не всім працівникам підприємств і організацій на­даються вихідні дні у визначені для цього виробництва дні. Для працівників, зайнятих допоміжним обслуговуванням основного виробництва (наприклад, для тих, хто здійснює ово профілактичний або інший ремонт устаткування), виходячи інтересів виробництва, вихідні дні можуть надаватись в інші дні робочого тижня, які не збігаються з днями відпочинку пра­цівників основного виробництва.

Для осіб, що поєднують виробничу роботу з навчанням законодавством передбачені додаткові неробочі дні. Так, для осіб, які навчаються в середніх загальноосвітніх вечірніх (змін­них) і заочних школах, в період навчального року в школах робітничої молоді надається один додатковий вільний день а в школах сільської молоді — два вільних дні.

Робітникам і службовцям, які навчаються за вечірньою і заочною формах навчання у вищих навчальних закладах, про­тягом 10 навчальних місяців перед початком виконання дип­ломного проекту (роботи) або складання державних екзаменів надається при шестиденному робочому тижні один вільний від роботи день на тиждень для підготовки для занять з оплатою його в розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати за основ­ним місцем роботи, але не нижче встановленого мінімального розміру заробітної плати.

При п'ятиденному робочому тижні кількість вільних від ро­боти днів змінюється у залежності від тривалості робочої зміни при збереженні кількості вільних від роботи годин.

Керівники підприємств мають право надавати протягом за­значених 10 місяців студентам і учням, за їх бажанням, додат­ково ще один-два вільних від роботи дні на тиждень без збе­реження заробітної плати.

Додатковий вільний день відповідно до ст. 9 Закону Украї­ни від 23 червня 1995 р. «Про донорство крові та її компо­нентів» надається донорам за здавання крові для лікувальних цілей. На органи охорони здоров'я, власників і уповноважені ними органи покладається обов'язок сприяти цьому акту висо­кої гуманності з метою розвитку донорства. Власники підпри­ємств або уповноважені ними органи повинні безперешкодно відпускати працівників до установ охорони здоров'я в дні об­стеження і здавання крові.

В день здавання крові або її компонентів, а також в день медичного обстеження працівник, який є або виявив бажання стати донором, звільняється від роботи на підприємстві, неза­лежно від форми власності, із збереженням за ним середнього заробітку. Донори з числа студентів вищих навчальних закладів учнів професійних навчально-виховних закладів у зазначені часі звільняються від занять.

Після кожного дня здавання крові або її компонентів, в ому числі у разі здавання їх у вихідні, святкові та неробочі дні, донору надається додатковий день відпочинку із збереженням середнього заробітку. За бажанням працівника цей день може бути приєднано до щорічної відпустки або використано в інший час протягом року після дня здавання крові чи її компо­нентів.

У разі, коли за погодженням з керівництвом підприємства, командуванням військової частини в день здавання крові до­нор був залучений до роботи або несення служби, йому за ба­жанням надається інший день відпочинку із збереженням за ним середнього заробітку.

У разі здавання крові у період щорічної відпустки ця відпу­стка подовжується за відповідну кількість днів з урахуванням надання працівнику додаткового дня відпочинку за кожний день здавання крові.

В день здавання крові або її компонентів донор забезпе­чується безкоштовним сніданком та обідом за рахунок коштів закладу охорони здоров'я, що здійснює взяття крові або її ком­понентів. У разі неможливості забезпечення таким харчуван­ням відповідний заклад охорони здоров'я має відшкодувати донору готівкою вартість відповідних наборів харчування.

До щорічних неробочих (святкових) дніввідносяться: 1 січня — Новий Рік; 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнародний жіночий день;1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня — День Перемоги;

28 червня — День Конституції України; 24 серпня — День незалежності України;

Робота також не провадиться в дні релігійних свит: 1січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень);

один день (неділя) — Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, власники підприємств або уповноважені ними органи надають особам, які сповідують відповіли релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкуван­ня їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

У святкові дні дозволяється проводити лише роботи, при­пинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (без­перервно діючі підприємства), роботи, що викликаються необ­хідністю обслуговування населення, а також невідкладні ре­монтні і вантажно-розвантажувальні роботи.

Робота в святковий день оплачується в подвійному розмірі. За бажанням працівника, який працював у святковий день, йому може бути наданий інший день відпочинку (відгул). Такий відгул надається лише тим працівникам, робота яких у святковий день не включається до місячної норми робочого часу. Якщо ж вона проводилася у межах місячної норми, то відгул за таку роботу не надається.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

В разі надання відгулу робота у святковий день оплачується в одинарному розмірі.

2. Трудові відпустки

Всі громадяни, зайняті суспільно-корисною працею, неза­лежно від форм власності і форм господарювання, які перебу­вають у трудових відносинах і підлягають державному соціаль­ному страхуванню, мають право на одержання щорічної опла­чуваної відпустки.

Відпусткою визнається вільний від роботи час протягом вста­новленої законом або угодою сторін кількості днів з виплатою за­робітної плати або без її збереження.

Право на відпустку мають громадяни України, які перебу­вають у трудових відносинах з підприємствами, а також пра­цюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземні гро­мадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустку нарівні з громадянами України.

Право на відпустку належить також особам, які працюють у платному апараті або на підприємствах чи в установах проф­спілкових або інших громадських організацій, організацій спо­живчої кооперації, житлово-будівельних кооперативів тощо.

Особи, які працюють за договорами підряду або іншими договорами цивільно-правового характеру, за авторськими чи іншими договорами, не набувають статусу робітника і тому права на відпустку не мають. Право на відпустку надано також позаштатним працівникам.

Право на відпустку позаштатних працівників пов'язане з поширенням на них державного соціального страхування. Таке страхування охоплює робітників і службовців, а також деякі категорії трудящих, що прирівнюються до них, наприклад ад­вокатів. Державне соціальне страхування не поширюється на осіб, які працюють за авторськими чи видавничими договора­ми, за договорами підряду, доручення, комісії та ін.

Закон України від 15 листопада 1996 р. «Про відпустки» передбачив також право на відпустку тимчасових і сезонних працівників, які до введення цього закону в дію правом на відпу­стку чи грошовою компенсацією за неї не користувалися.

Не надається щорічна чергова відпустка засудженим до вип­равних робіт без позбавлення волі за час відбування покарання.

Право на відпустку забезпечується гарантованим наданням відпустки в натурі визначеної тривалості із збереженням на її протязі місця роботи (посади) і виплатою середньої заробітної плати. Забороняється звільнення працівників з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу під час перебування їх у відпустці, за винятком випадків повної ліквідації підприємства. Відпустка повинна забезпечити працівникам необхідний відпо­чинок, тому забороняється заміна відпустки грошовою ком­пенсацією, за винятком окремих випадків.

Законом України «Про відпустки» встановлюються такі види відпусток: щорічні відпустки; додаткові відпустки у зв'язку з навчанням; творчі відпустки; соціальні відпустки; відпустки без мереження заробітної плати.

Законодавством, колективними договорами, угодами та трудовими договорами можуть встановлюватися інші види від­пусток.

Щорічну основну і щорічні додаткові відпустки ще називають трудовими відпустками. Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня

укладення трудового договору.

Промислово-виробничому персоналу вугільної, металургійної, електроенергетичної промисловості, а також зайнятому на відкритих гірничих роботах, на роботах на поверху шахт, розрізів, кар'єрів і рудників, на будівельно-монтажний роботах у шахтному будівництві, на транспортуванні та збага­ченні корисних копалин надається щорічна основна відпустка тривалістю 24 календарних дні із збільшенням за кожні два відпрацьовані роки на два календарних дні, але не більше 28 календарних днів.

Працівникам, зайнятим на підземних гірничих роботах та в розрізах, кар'єрах і рудниках глибиною 150 метрів і нижче, на­дається щорічна основна відпустка тривалістю 28 календарних днів незалежно від стажу роботи, а в розрізах, кар'єрах і рудни­ках глибиною до 150 метрів — 24 календарних дні із збільшен­ням на чотири календарних дні при стажі роботи на даному підприємстві два роки і більше.

Працівникам лісової промисловості і лісового господарства, державних заповідників, національних парків, що мають лісові площі, лісомисливських господарств, постійних лісозаготівель­них і лісогосподарських підрозділів інших підприємств, а та­кож лісництв надається щорічна основна відпустка тривалістю 28 календарних днів за Списком робіт, професій і посад, зат­верджених Кабінетом Міністрів України.

Воєнізованому особовому складу гірничорятувальних частин надається щорічна основна відпустка тривалістю ЗО календар­них днів, невоєнізованим працівникам гірничорятувальних ча­стин — 24 календарних дні із збільшенням за кожні два відпра­цьовані роки на два календарних дні, але не більше 28 кален­дарних днів.

Керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівни­кам освіти та науковим працівникам надається щорічна основ­на відпустка тривалістю до 56 календарних днів у порядку, за­твердженому Кабінетом Міністрів України постановою від 14 квітня 1997 р. № 346.

Інвалідам І і II груп надається щорічна основна відпусткатривалістю ЗО календарних днів, а інвалідам III групи — 26 ка­лендарних днів.

Особам віком до 18 років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день. Сезонним і тимчасовим працівникам відпустка надається пропорційно до відпрацьова­но ними часу.

Державним службовцям надається щорічна відпустка тривалостю ЗО календарних днів, якщо законодавством не передбачено тривалої відпустки, з виплатою допомоги на оздоровлен­ня v розмірі посадового окладу. Службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів.

Суддям надається щорічна відпустка тривалістю ЗО робочих днів з виплатою додаткового посадового окладу. Суддям, які мають тривалий стаж роботи на посаді судді, надається додат­кова оплачувана відпустка тривалістю при стажі роботи від 10 до 15 років — 5 календарних днів; при стажі від 15 до 20 років — 10 календарних днів; при стажі 20 років і більше — 15 кален­дарних днів.

Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важ­кими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів на­дається працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних з нега­тивним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку і скорочений робочий день. Конкретна тривалість додаткової відпустки встановлюється колективним чи трудовим догово­ром залежно від атестації робочих місць за умовами праці та часу зайнятості працівника в цих умовах.

Щорічна додаткова відпустка за особливий характер робо­ти надається окремим категоріям працівників, робота яких по­в'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних гео­графічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику Для здоров'я, — тривалістю до 35 календарних днів за Списком виробництв, робіт, професій і посад, працівникам з ненормованим робочим днем — тривалістю до 7 календарних днів згідно 3списком посад, робіт і професій, визначених колективним Договором.

Додаткова відпустка надається також особам, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи на підставі Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в редакції 19 грудня 1991 р.

Отже, тривалість додаткової відпустки особам, які постраж­дали від Чорнобильської катастрофи, становить 16 календар­них днів.

3. Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням

Працівникам, які здобувають загальну середню освіту в се­редніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, гру­пах з очною, заочною формами навчання, при загальноосвітніх школах, надається додаткова оплачувана відпустка на період складання випускних екзаменів в основній школі — тривалі­стю 10 календарних днів; випускних екзаменів у старшій школі — тривалістю 25 календарних дні; перевідних екзаменів в основній та старших школах — від 4 до 6 календарних днів без урахуван­ня вихідних.

Працівникам, які складають екзамени екстерном за основ­ну або старшу школу, надається додаткова оплачувана відпуст­ка тривалістю відповідно 21 та 28 календарних днів.

Працівникам, які успішно навчаються на вечірніх відділен­нях професійно-технічних закладів освіти, надається додатко­ва оплачувана відпустка для підготовки та складання екзаменів загальною тривалістю 35 календарних днів протягом року.

Працівникам, які успішно навчаються без відриву від ви­робництва у вищих закладах освіти з вечірньою і заочною фор­мами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки на період установчих занять, виконання лабораторних робіт, скла­дання заліків та екзаменів: для тих, хто навчається на першому та другому курсах у вищих закладах освіти першого та аруого рівня акредитації з вечірньою формою навчання, — 10 кален­дарних днів щорічно; третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання, — 20 календарних днів щорічно, незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання

— ЗО календарних днів щорічно

На період установчих занять, виконання лабораторних робіт складання заліків та екзаменів: для тих, хто навчається на третьому і наступних курсах у вищих закладах освіти пер­шого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою на­вчання, відпустки надаються тривалістю 20 календарних днів щорічно; третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — ЗО календарних днів щорічно; незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання — тривалі­стю 40 днів щорічно.

На період складання державних екзаменів у вищих закла­дах освіти незалежно від рівня акредитації відпустки надають­ся тривалістю ЗО календарних днів.

Для підготовки та захисту дипломного проекту (роботи) сту­дентам, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання першого та другого рівня акреди­тації, відпустка надається на два місяці, а у вищих закладах освіти третього і четвертого рівнів акредитації — на чотири місяці.

Працівникам, допущеним до складання вступних екзаменів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та складання екзаменів надається один раз на рік додаткова оплачувана відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожний екзамен.

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний підго­товки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю ЗО календарних днів та за їх бажанням протягом чотирьох років навчання — один вільний від роботи день на тиждень з опла­тою його в розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати пра­цівника.

Для працівників, які навчаються без відриву від виробниц­тва у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання, де навчальний процес має свої особливості: культура(народна художня творчість), музичне мистецтво і тд. — понад відпустки, що передбачені для осіб, що навчаються з відривом від виробництва, щорічно надаються відпустки по 10 календарних днів із збереженням заробітної плати та по 10 календарних днів без збереження заробітної плати.

Працівникам, які успішно навчаються за вечірньою та за очною формами навчання у вищих навчальних закладах театрального мистецтва (акторське мистецтво, режисура, хореогоафія, сценографія), кінотелемистецтва (кінорежисура, телережисура, кінотелеоператорство), понад відпустки, що передбачені для осіб, які навчаються з відривом від виробництва, щорічно надаються відпустки по 20 календарних днів із збереженням заробітної плати та по 10 календарних днів без збереження за­робітної плати.

Тим, хто навчається за вечірньою та заочною формами на­вчання філології (мова та література), щорічно додатково на­дається по 10 календарних днів відпустки без збереження заро­бітної плати.

Відпустки надаються відповідно на період установчих за­нять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та ек­заменів, державних екзаменів, підготовки та захисту диплом­ного проекту (роботи).

Творчі відпустки відповідно до Умов, тривалості, порядку надання та оплати творчих відпусток, затверджених постано­вою Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. № 45, на­даються працівникам підприємств незалежно від форм влас­ності за основним місцем їх роботи для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук, для написання підручника, а також монографії, довідника тощо.

Для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук творча відпустка надається тривалістю до трьох місяців та на здобуття наукового ступеня доктора наук — до шести місяців. Ці відпустки надаються за умови, що працівник успішно поєднує основну діяльність із науковою роботою.

Творча відпустка надається на підставі заяви працівника та рекомендації вченої ради про доцільність надання такої відпу­стки. Для закінчення дисертації відпустка не надається особам, які закінчили відповідну аспірантуру чи докторантуру, а також здобувачу одного й того ж наукового ступеня повторно.

Для написання підручника чи наукової праці творча відпу­стка тривалістю до трьох місяців надається працівнику, який успішно виконує основну роботу, поєднуючи її з творчою. Відпу­стка надається на підставі заяви працівника та довідки видавництва про включення підручника чи наукової праці до у випуску видань на поточний рік. Якщо підручник чи наукова праця створюється авторським колективом, творча відпустка надається одному з його членів за письмовою заявою, підписа­ною всіма членами авторського колективу.

Творчі відпустки надаються працівникам поряд з іншими відпустками і оформляються наказом власника підприємства або уповноваженого ним органу. На час творчих відпусток за працівниками зберігається місце роботи (посада) та заробітна плата.

4. Соціальні відпустки

Соціальні норми права враховують анатомо-фізіологічні особливості організму жінок з метою його захисту і обумовлену цими особливостями соціальну роль жінки по народженню дітей та догляду за малодітними дітьми. До числа заходів, що забезпечують жінкам можливість по­єднувати материнство з виробничою працею, є надання опла­чуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам та матерям, які мають дітей.

На підставі медичного висновку жінкам надається оплачу­вана відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами тривалістю до пологів — 70 календарних днів, після пологів — 56 календар­них днів (70 календарних днів — у разі народження двох і більше Дітей та у разі ускладнення пологів), починаючи з дня пологів.

Жінкам, які усиновили новонароджених дітей безпосеред­ньо з пологового будинку, надається відпустка з дня усинов­лення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів — при усиновленні двох і більше дітей).

Після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Підприємство за рахунок власних коштів може надавати Жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою усиновила чи взяла дитину під опіку.

За бажанням жінки або осіб, які здійснюють догляд за дитиною, у період перебування у відпустці вони можуть працюй вати на умовах неповного робочого часу або вдома. При цьому за ними зберігається право на одержання допомоги в період відпустки для догляду за дитиною.

Жінці, яка працює і має двох і більше дітей віком до 15 ро­ків або дитину-інваліда, за її бажанням щорічно надається до­даткова оплачувана відпустка тривалістю п'ять календарних днів без урахування вихідних. Жінці, яка усиновила дитину, бать­кові, який виховує дитину без матері (в тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину, ця відпустка надається на цих же умовах.

Тривалість відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами об­числюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 ка­лендарних днів у разі народження двох і більше дітей та в разі ускладнення пологів).

До відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки при­єднати щорічну відпустку незалежно від тривалості її роботи в поточному робочому році.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку надається за заявою жінки або осіб, які фактично здійснюватимуть догляд за дитиною, повністю або частково в межах встановленого періоду та оформляється наказом (розпо­рядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Особам, які фактично здійснюють догляд, відпустка для дог­ляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення тер­міну цієї відпустки, і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).

Відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років не надається працівнику, якщо дитина перебуває на державному" утриманні.

Додаткові відпустки жінкам, які мають дітей, надаються по­над щорічні відпустки.

5. Відпустки без збереження заробітної плати

Чинним законодавством передбачено надання відпусток без збереження заробітної плати. Водних випадках ці відпустки повинні надаватись в обов'язковому порядку, в інших — за зго­дою сторін.

В обов'язковому порядку відпустки без збереження заробі­тної плати надаються матері або батьку, який виховує дитину без матери (в тому числі у випадку тривалого перебування матери у лікувальній установі), що мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно; чоловікові, жінка якого перебуває у передпологовій відпустці, — тривалістю до 14 календарних днів; матері або іншим особам (батькові, бабі. діду чи іншим родичам) у випадку, коли дитина потребує домашнього догляду, — трива­лістю, що визначається медичним висновком, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку; ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та особам, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», — тривалістю 14 календарних днів; ветеранам праці та особам, які мають особ­ливі трудові заслуги перед Батьківщиною, — тривалістю 21 ка­лендарний день щорічно; пенсіонерам за віком та інвалідам III групи — тривалістю до ЗО календарних днів; працівникам у ви­падку смерті рідних по крові або по шлюбу: подружжя, батьків (відчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер — тривалістю до семи календарних днів без урахування часу, не­обхідного для проїзду до місця події і назад; інших рідних — тривалістю до трьох календарних днів без урахування часу, не­обхідного для проїзду; працівникам по догляду за хворим рідним по крові, який за висновком медичної установи потребує по­стійного стороннього догляду, — тривалістю, що визначається медичним висновком, але не більше ЗО календарних днів; пра­цівникам для завершення санаторно-курортного лікування — тривалістю, що визначається медичним висновком;

працівникам, які допущені до вступних екзаменів у вищих установах освіти, — тривалістю ЗО календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу і назад; працівникам, допущеним до здачі вступних екза­менів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва а також працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі і успішно виконують індивідуальний підготовки, — тривалістю, що необхідна для проїзду до місця знаходження вищої установи освіти або установи науки і зад; сумісникам на строк до закінчення відпустки по основному місцю роботи; ветеранам праці — тривалістю до 14 календарних днів щорічно.

Працівникам, які використали за попереднім місцем робо­ти щорічну основну і додаткову відпустки, тривалість яких ста­новила не менше 24 календарних днів, і одержали за них гро­шову компенсацію, відпустка без збереження заробітної плати надається тривалістю до 24 календарних днів у перший рік ро­боти на даному підприємстві до настання шестимісячного строку.безперервної роботи.

У порядку, визначеному колективним договором, власник або уповноважений ним орган у випадку простою підприєм­ства з не залежних від працівників причин може надавати відпу­стки без збереження заробітної плати або з частковим її збере­женням.

6. Порядок надання відпусток

Щорічна основна відпустка надається всім працівникам із збереженням місця роботи і посади та з виплатою середнього заробітку. Право працівників на відпустку не залежить від місця роботи, виконуваної трудової функції, форми власності, на базі яких ведеться господарська діяльність на підприємствах, стро­ку трудового договору. Від цих обставин залежить тривалість відпустки, яка надається працівникові.

До стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, зара­ховуються: час фактичної роботи (в тому числі на умовах не­повного робочого дня) протягом робочого року, за який на­дається відпустка; коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалося місце роботи (поса­да) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу); час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і виплачувалась допомога по державному соціальному страхуванню, за винятком частково оплачуваної відпу­стки доглядуза дитиною до досягнення нею трирічного року, навчання з відривом від виробництва тривалістю не менше 10 місяців на денних відділеннях професійно-технічних закладів освіти; час навчання новим професіям (спеціально­стям) осіб, звільнених у зв'язку із змінами в організації вироб­ництва і праці, у тому числі з ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, скорочення чисельності або штату працівників.

До стажу роботи, що дає право на щорічні додаткові відпу­стки, зараховуються: час фактичної роботи із шкідливими важ­кими умовами або з особливим характером праці, якщо праці­вник зайнятий у цих умовах не менше половини тривалості робочого дня, встановленої для працівників даного виробниц­тва, цеху, професії або посади; час щорічної основної та додат­кових відпусток за роботу із шкідливими, важкими умовами і особливий характер праці; час роботи вагітних жінок, переве­дених на підставі медичного висновку на легшу роботу, на якій вони не зазнають впливу несприятливих виробничих чинників.

Якщо працівник, переведений на роботу на інше підприєм­ство, повністю або частково не використав щорічні основну та додаткові відпустки, то до стажу роботи, що дає право на щорічні основну та додаткові відпустки, зараховується час, за який він не використав ці відпустки за попереднім місцем роботи.

Щорічна додаткова відпустка надається понад щорічну ос­новну відпустку за однією підставою, обраною працівником. Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо від неї.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпу­сток не може перевищувати 58 календарних днів, а для праців­ників, зайнятих на підземних гірничих роботах, — 68 кален­дарних днів.

Щорічні основна та додаткова відпустки надаються праців­никові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року.

Право працівника на щорічні основну та додаткові відпуски повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підпри­ємстві.

У разі надання працівникові щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу.

Щорічні відпустки повної тривалості до настання шести­місячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються: жін­кам — перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда; інвалідам; особам віком до 18 ро­ків; чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами; особам, звільненим після проходжен­ня строкової військової або альтернативної (невійськової) служ­би, якщо після звільнення зі служби вони були прийняті на ро­боту протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду на постійне місце проживання; сумісникам — одночасно з відпус­ткою за основним місцем роботи; працівникам, які успішно навчаються в закладах освіти та бажають приєднати відпустку до часу складання екзаменів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчаль­ною програмою; працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпус­тку і не одержали за неї грошової компенсації; працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування; батькам-вихователям дитячих бу­динків сімейного типу; в інших випадках, передбачених зако­нодавством, колективним або трудовим договором.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи мо­жуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року. Черговість надання відпусток визначається гра­фіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим чи іншим уповнова­женим на представництво трудовим колективом органом і до­водиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси праців­ників та можливості для їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток в межах, установлених графіком, погоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вести облік відпусток, що надаються працівникам. ° Щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для цього час надаються: особам віком до 18 років; інвалідам; жінкам перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після неї жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда; одинокій матері (батькові), яка виховує дити­ну без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутністю батьків; дружинам (чоло­вікам) військовослужбовців; ветеранам праці та особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; ветера­нам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьків­щиною, а також особам, на яких поширюється чинність Зако­ну України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; батькам-вихователям дитячих будинків сімейного типу;

в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором.

Керівним, педагогічним, науковим, науково-педагогічним працівникам, спеціалістам закладів освіти щорічні відпустки повної тривалості у перший та наступні робочі роки надаються у період літніх канікул незалежно від часу прийняття їх на ро­боту. Порядок надання щорічної основної відпустки тривалі­стю до 56 календарних днів керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам освіти та науковим працівникам виз­начено постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1897 р. № 346.

Працівникам, які навчаються в закладах освіти без відриву від виробництва, щорічні відпустки за їх бажанням приєдну­ються до часу проведення установчих занять, виконання ла­бораторних робіт, складання заліків та екзаменів, часу підго­товки та захисту дипломного проекту та інших робіт, передба­чених навчальною програмою.

Працівникам, які навчаються в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною Формами навчання при загальноосвітніх школах, щорічні відпу­ски за їх бажанням надаються з таким розрахунком, щоб вони могли бути використані до початку навчання в цих закладах.

Працівникам художньо-постановочної частини і творчим працівникам театрів щорічні відпустки повної тривалості надаються в літній період у кінці театрального сезону незалежно в часу прийняття їх на роботу.

Щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути це перенесена на інший період у разі порушення власником або уповноваженим ним органом терміну повідомлення працівника про час надання відпустки; несвоєчасної виплати власником або уповноваженим ним органом заробітної плати працівникові за час щорічної відпустки.

Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший пе­ріод або подовжена в разі: тимчасової непрацездатності праці­вника, засвідченої в установленому порядку; виконання пра­цівником державних або громадських обов'язків, якщо згідно з законодавством він підлягає звільненню на цей час від основ­ної роботи із збереженням заробітної плати; настання строку відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами; збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв'язку з навчанням.

Щорічна відпустка з ініціативи власника або уповноваже­ного ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погоджен­ням з профспілковим або іншим уповноваженим на представ­ництво трудовим колективом органом у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може неспри­ятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 кален­дарних днів буде використана в поточному робочому році.

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її на­дання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумови­ли перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період.

Забороняється ненадання щорічних відпусток повної трива­лості протягом двох років підряд, а також ненадання їх протя­гом робочого року особам віком до 18 років та працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами чи з особливим характером праці.

Щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основи безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. Невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніщі 12 місяців після закінчення робочого року, за який на­дається відпустка.

Відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення не­щасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприє­мства та в інших випадках, передбачених законодавством.

За бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Да­тою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням стро­ку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випад­ку чинність трудового договору подовжується до закінчення відпустки.

У випадку звільнення працівника йому виплачується гро­шова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпу­стки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

При переведенні працівника на роботу на інше підприєм­ство грошова компенсація за невикористані ним дні щорічної відпустки за його бажанням повинна бути перерахована на ра­хунок підприємства, на яке перейшов працівник.

На бажання працівника частина щорічної відпустки замі­нюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість що­річної та додаткової відпусток, що надаються працівникові, не повинна бути меншою 24 календарних днів.

Особам віком до 18 років заміна всіх видів відпусток гро­шовою компенсацією не допускається.

У разі смерті працівника грошова компенсація за невико­ристані ним дні щорічних відпусток, а також додаткової відпу­стки працівникам, які мають дітей, виплачується спадкоємцям.

Спори, що виникають при наданні відпусток, розглядаються У порядку, встановленому законодавством про працю.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема 15. Заробітна плата

І. Поняття заробітної плати і методи її правового регулювання

2. Нормування праці

3. Тарифна система та її складові елементи

4. Системи оплати праці

5. Оплата праці при відхиленні від умов, передбачених тарифами

6. Порядок виплати заробітної плати. Обчислення середнього заробітку

І. Поняття заробітної плати і методи її правового регулювання

За загальним правилом,заробітна плата є винагородою в гро­шовому виразі, яку працівник одержує від підприємства чи фізич­ної особи, для яких виконує обумовлену трудовим договором ро­боту.Розмір цієї винагороди залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприєм­ства.

Заробітну плату прийнято поділяти на основну та додатко­ву. Основноювизнається винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у виг­ляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робіт­ників та посадових окладів для службовців.

Додатковою заробітною платоює винагорода за працю по­над встановлені норми, трудові успіхи і винахідливість та особ­ливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат нале­жать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компен­саційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передба­чені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Винагорода, яку одержують працівники за свою роботу, не повинна бути меншою певного рівня, який вважається мінімаль­ним. Такою мінімальною заробітною платою є законодавче вста­новлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може проводитись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці чи обсяг робіт.

До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною га­рантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання.

Джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозра­хункових підприємств є частина доходу та інші кошти, одер­жані внаслідок їх господарської діяльності.

Для установ і організацій, що фінансуються з бюджету, — це кошти, які виділяються з відповідних бюджетів, а також ча­стина доходу, одержаного внаслідок господарської діяльності та з інших джерел.

Об'єднання громадян оплачують працю найманих праців­ників з коштів, які формуються згідно з їх статутами.

Організація заробітної плати будується на принципах по­єднання правового регулювання, що здійснюється державними органами в централізованому порядку з галузевим, регіональним і локальним регулюванням безпосередньо на підприємствах. Правове регулювання оплати праці здійснюється на піставі законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на державному рівні; галузевих, регіональних угод; ко­лективних договорів; трудових договорів.

Суб'єктами організації оплати праці є органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об'єднання влас­ників або їх представницькі органи; професійні спілки, об'єднан­ня професійних спілок та їх представницькі органи; працівники

Держава здійснює регулювання праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету. Це регулювання про­водиться на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колектив­них договорів у межах бюджетних асигнувань та інших поза­бюджетних доходів.

Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і орга­нізацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночас­но з бюджетом.

Договірне регулювання оплати праці працівників під­приємств здійснюється на основі системи угод, що укладають­ся на державному (генеральна угода), галузевому (галузева уго­да), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колек­тивний договір) рівнях відповідно до Закону України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди»

Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм, визначених генеральною, галузевою або регіо­нальною угодою, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на пе­ріод подолання фінансових труднощів підприємства на термін не більше як шість місяців.

Кооператив (об'єднання) також самостійно визначає фор­ми і систему оплати праці членів кооперативу (об'єднання) і найманих працівників з урахуванням норм і гарантій, встанов­лених законодавством. Кооперативні виплати і виплата часток доходу на паї членам кооперативу та асоційованим членам до оплати праці не відноситься (п.З ст.55 Закону України від 17 лип­ня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію).

Обидва методи правового регулювання заробітної плати (як державно-нормативний, так і договірний) характеризують єдність принципів організації заробітної плати як основну форму трудових доходів працюючих. Для одержання цих доходів по­винна бути витрачена певна міра праці, яка може визначатись кількістю проведених трудових операцій або витратами певної кількості часу для виконання обумовленої роботи.

Для того щоб правильно оплатити працю, слід визначити розмір витраченої праці. Встановлення норм часу на виконан­ня певних робіт або розмірів виробітку в тоннах, кубометрах, штуках на одиницю часу прийнято називати нормуванням праці.

2. Нормування праці

До норм праці відносяться норми виробітку, норми часу, норми обслуговування і нормативи чисельності робітників та службовців. Вони встановлюються відповідно до досягнутого рівня техніки, технології, організації виробництва і праці.

Норма виробітку відображає інтенсивність праці. Норма часу відображає тривалість часу, протягом якого виконувалась пра­ця. Ці норми встановлюються методом нормування, виходячи з найбільш раціонального технологічного виконання даної ро­боти і організації праці на певному робочому місці, за умови найбільш ефективного використання засобів виробництва і ро­бочого часу, вважаються технічно обгрунтованими.

До технічно обгрунтованих норм виробітку і норм часу відно­сяться єдині і типові норми; місцеві норми, обчислені на підставі чинних міжгалузевих, галузевих або місцевих нормативів, вста­новлених методами технічного нормування праці. За відсут­ності відповідних нормативів технічно обгрунтовані норми мо­жуть бути обчислені на підставі даних про технічну продук­тивність обладнання, вивчення витрат робочого часу при виконанні певних робіт.

Норми праці встановлюються на невизначений строк і діють До моменту їх перегляду в зв'язку із зміною умов, на які вони Розраховані. Тому в міру проведення атестації і раціоналізації Робочих місць, впровадження нової техніки, технології та організаційно-технічних заходів, що забезпечили зростання продук­тивності праці, вони підлягають перегляду. У той же час досяг­ання високого рівня виробітку продукції окремими працівниками чи бригадою із застосуванням з власної ініціативи нових прийомів праці і передового досвіду, удосконалення своїми силами робочих місць не може бути підставою для заміни норм

Уведення, заміна та перегляд норм праці здійснюються влас­ником або уповноваженим ним органом за погодженням з проф­спілковим комітетом. Вони повинні роз'яснити працівникам причини перегляду норм праці, а також умови, за наявності яких мають застосовуватися нові норми.

Про введення нових і заміщення діючих норм праці влас­ник або уповноважений ним орган повідомляє працівників не пізніше ніж за один місяць до введення.

Поряд з нормами, що встановлені на стабільні за організа­ційно-технічними умовами роботи, можуть застосовуватися тим­часові.та одноразові норми. Тимчасові нормивстановлюються на період освоєння тих чи інших робіт за відсутності затверд­жених нормативних матеріалів для нормування праці. Однора­зові нормивстановлюються на окремі роботи, що носять оди­ничний характер. Це можуть бути позаові, аварійні та інші роботи.

Стаття 88 КЗпП визначає умови праці, що мають врахову­ватися при розробленні норм виробітку, норм часу і норм об­слуговування. Ці умови повинні. бути нормальними, якими вони є при справному стані машин, верстатів і пристроїв; при на­лежній якості матеріалів та інструментів, необхідних для вико­нання роботи, і їх вчасному поданні; при своєчасному поста­чанні виробництва електроенергією, газом та іншим джерелом енергоживлення; при своєчасному забезпеченні технічною до­кументацією; при здорових і безпечних умовах праці, коли дот­римуються правил і норм техніки безпеки.

3. Тарифна система та її складові елементи

Основою державного регулювання заробітної плати є та­рифна система. За її допомогою встановлюється можливість оцінити працю кожного працівника, співставити, порівняти конкретні види праці та встановити пропорції в їх оплаті.

Тарифною системою є встановлена в централізованому поряд­ку сукупність правових норм оплати праці з урахуванням їх склад­ності, змісту, умов, суспільної значущості галузі народного госпо­дарства і природно-кліматичних умов.Правове значення тариф­ної системи визначається тим, що вона регламентує порядок обліку якості праці і відображення її в заробітній платі.

До тарифної системи включаються: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні ха­рактеристики (довідники). Вони використовуються для розпо­ділу робіт залежно від їх складності та відповідальності за роз­рядами тарифної сітки. Тарифна система є основою формуван­ня та диференціації розмірів заробітної плати.

Тарифи заробітної плати працівників встановлюються у формі тарифних сіток. Тарифною сіткою є шкала, що скла­дається з певної кількості розрядів. Усі робочі професії, що тарифікуються, розподіляються за розрядами тарифної сітки відповідно до ступеня кваліфікації та важкості робіт.

Розподіл робочих професій за розрядами тарифної сітки, а також кваліфікаційні вимоги по кожній професії і розряду вста­новлюються в тарифно-кваліфікаційному довіднику. Кожний Розряд тарифної сітки має свій коефіцієнт. При цьому коефіцієнт першого розряду приймається за одиницю, а коефіцієнти на­ступних розрядів визначають, наскільки ставка даного розряду вище ставки першого розряду. Для грошового виразу ставок тарифної сітки встановлюється тарифна ставка першого розряду (годинна, денна, місячна), за якою оплачуються найпростіші легкі роботи. Тарифні ставки наступних розрядів визначаються шляхом множення ставки першого розряду на відповідним розрядам тарифний коефіцієнт. Таким чином, на відміну від посадового окладу, передбаче­ного для кожної посади, тарифна ставка встановлюється для цілої групи робочих професій, віднесених до певного розряду

Співвідношення між нижчим і вищим розрядами кваліфі­кації становить в шестирозрядній тарифній сітці не менш ніж 1: 1,8, а у восьмирозрядній тарифній сітці — 1: 2,0.

Як загальне правило, для кожного розряду встановлюються дві тарифні ставки: одна — для почасовиків і друга, більш ви­сока — для відрядників, яка є підставою для обчислення і виз­начення відрядних розцінок. У деяких виробничих галузях де застосовується в основному відрядна система оплати праці введені єдині тарифні ставки для робітників-відрядників і по-' годинників.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Тарифно-кваліфікаційний довідник становить собою збір­ник, який містить докладну характеристику основних видів робіт за їх складністю, важливістю і точністю в даній галузі госпо­дарства. Разом з тим в кваліфікаційно-тарифному довіднику вміщується характеристика знань і навичок, якими повинен володіти робітник для виконання відповідної даному розряду роботи. Тарифно-кваліфікаційні довідники використовуються для тарифікації робіт і присвоєння працівникам особистих роз­рядів.

Однією з обов'язкових умов присвоєння працівнику квалі­фікаційного розряду у даний час є економічна підготовка в об­сязі вимог, передбачених щодо певної професії в даній галузі.

Питання про присвоєння або підвищення кваліфікаційно­го розряду розглядається за заявою зацікавленого у цьому ро­бітника і подання керівника підрозділу (цеху, дільниці та ін.).

За наявності в даному підрозділі робіт, що тарифікуються за розрядом, про присвоєння якого надійшло подання, керів­ник підприємства (на великих підприємствах це може бути на­чальник цеху) передає матеріали до відповідної кваліфікацій­ної комісії для перевірки наявності в робітника теоретичних знань і здачі ним проби відповідно до вимог тарифно-кваліфі­каційного довідника.

Організація перевірки кваліфікаційною комісією знань у ро­бітника і виконання ним проби є обов'язком керівника відпо­відного структурного підрозділу.

Результати роботи кваліфікаційної комісії оформляються протоколом. На підставі висновку комісії власник підприємства або уповноважений ним орган (на великих підприємствах — начальник цеху) за погодженням з відповідальним профспілковим органом присвоює робітнику кваліфікаційний розряд, видаючи про це наказ або розпорядження. Про присвоєння кваліфікаційного розряду заноситься запис до тру­дової книжки.

Тарифно-кваліфікаційні довідники та характеристики роз­робляються Міністерством праці України.

Тарифні оклади службовців установлюються у формі систе­ми посадових окладів, яка полягає в установленні номенклату­ри посад і розміру грошового окладу за кожною посадою. Ок­лади можуть підвищуватися відповідно до стажу роботи, обсягу роботи, кваліфікації працівника, вченого ступеня.

4. Системи оплати праці

Оплата праці повинна залежати від кількості і якості праці, її результатів, які мають кількісні і якісні показники.Оплата праці — це винагорода, що встановлюється попередньо в держав­но-нормативному порядку або за угодою сторін трудового дого­вору.

Співвідношення між кількісними і якісними показниками праці, або мірою праці, і винагородою, створює систему опла­ти праці. Оскільки є дві міри праці: кількість виготовленої про­дукції і час, витрачений на виконання певної роботи, існують дві системи заробітної плати.

Коли мірою праці виступає кількість виготовленої продукції, винагороду за цю працю прийнято називати відрядною систе­мою заробітної плати.Коли ж мірою праці є витрачений пра­цівником час, ця система оплати називається почасовою.

Переважною системою оплати праці є відрядна система за­робітної плати. Вона дозволяє працівнику своїми зусиллями збільшувати продуктивність праці і відповідно підвищувати розмір своєї заробітної плати.

При відрядній системі оплати праці заробіток нараховується за виконаний обсяг роботи, вироблену продукцію за відряд­ними розцінками, обчисленими виходячи з установлених тарифних ставок і норм виробітку або часу.

Відрядна система заробітної плати за способом обліку мар декілька різновидів: пряма відрядна система, відрядно-прогре сивна система заробітної плати, акордна система заробітної плати і побічно-відрядна система заробітної плати. При цьому відрядна система заробітної плати може бути індивідуальною і колективною.

Пряма відрядна системаоплати полягає у тому, що кожна одиниця продукції оплачується за незмінною відрядною роз­цінкою незалежно від рівня виконання норми виробітку чи нор­ми часу. Порядок визначення відрядної розцінки залежить від того, що покладено в основу нормування праці. Якщо при ви­конанні певної роботи нормою праці є кількість виготовленої продукції, то відрядна розцінка відповідно до ст. 90 КЗпП

При обчисленні відрядної розцінки необхідно, щоб її скла­дові елементи обчислювались за однакову одиницю часу — го­дину, робочий день, місяць.

Для визначення розміру заробітної плати працівника відряд­на розцінка, незалежно від способу її обчислення, помножується на кількість виготовленої працівником продукції.

Відрядно-прогресивна системазаробітної плати є однією з найбільш складних з юридичної точки зору. Її зміст полягає в тому, що працівник у разі перевиконання норми виробітку при дотриманні якісних показників праці одержує винагороду прогресивно зростаючими відрядними розцінками. Правильне застосування цієї системи сприяє зростанню випуску продукції без збільшення обладнання і чисельності працівників, тобто веде до зростання продуктивності праці.

Оплата за цією системою пов'язана з визначенням і випла­тою прогресивних доплат, правове регулювання яких відрізня­ється від правового регулювання основної оплати праці за твер­дими відрядними розцінками.

Відрядно-прогресивна система вводиться з метою значного підвищення продуктивності праці на вирішальних дільницях виробництва. Ця система оплати є заохочувальною. Але вона, як правило, не є постійною, оскільки вводиться на певний строк.

Вихідною базою введення відрядно-прогресивної системи є певний рівень виконання встановлених норм виробітку, до­сягнення яких дає працівнику право на оплату продукції, що вироблена понад досить високу норму, за прогресивно зроста­ючими відрядними розцінками. Введення, скасування чи пере­гляд відрядне- прогресивної системи заробітної плати є зміною істотних умов трудового договору, тому при їх проведенні по­винні виконуватись умови, передбачені статтею 32 КЗпП.

При акордній системіоплати праці винагорода виплачуєть­ся за кінцевий результат комплексу робіт — готовий будівель­ний об'єкт, монтаж обладнання та ін. Акордна оплата визна­чається на підставі чинних норм виробітку чи норм часу, що передбачені на окремі роботи, які входять як складові частини до цілісного об'єкту. Тому остаточний розрахунок за роботу, виконану акордне, проводиться після прийомки всього об'єкту.

Акордна система оплати праці вводиться для посилення ма­теріальної зацікавленості у скороченні строків виконання робіт без зниження їх якості.

Побічно-відрядна системазаробітної плати, як правило, зас­тосовується для оплати праці допоміжних робітників, які об­слуговують основне виробництво. Їх заробіток визначається за відрядними розцінками, що встановлені на одиницю продукції, виготовлену робітниками основного виробництва.

Переважно заробітна плата нараховується і виплачується індивідуально кожному працівнику. Разом з тим існує колек­тивна форма організації праці, яка застосовується в бригаді. При бригадній формі організації праці заробіток кожного чле­на бригади визначається на підставі загальних результатів роботи бригади. Загальний колективний заробіток бригади поділяється між членами бригади відповідно до їх кваліфікації і відпрацьованого часу. При цьому застосовується коефіцієнт трудової участі.

Почасова система оплати праці застосовується переважно для оплати праці службовців. Для робітників ця система є до­цільною в умовах механізації і автоматизації виробництва, зок­рема, на дільницях і видах робіт з регламентованим режимом виробництва, при обслуговуванні апаратури, на дослідних ви­робництвах тощо.

Залежно від того, який відрізок часу взято для обчислення заробітку, почасова система поділяється на погодинну, поден­ну і помісячну. При почасовій і поденній оплаті заробіток виз­начається шляхом множення відповідної часової чи денної та­рифної ставки на число відпрацьованих в обліковому періоді (як правило — календарний місяць) годин або днів.

При помісячній оплаті за відпрацьований повний місяць виплачується місячна тарифна ставка або посадовий оклад, не­залежно від кількості робочих днів у цьому місяці.

Почасова і відрядна системи заробітної плати встановлю­ються власником або уповноваженим ним органом за погод­женням з профспілковим комітетом підприємства.

Для посилення матеріальної зацікавленості робітників і служ­бовців у підвищенні ефективності і рентабельності виробницт­ва, зростанні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції і економії матеріальних ресурсів може вводитись преміальна оплата

Основою правового регулювання цієї оплати є положення, що розробляються на підприємствах і в організаціях і затверд­жуються власником або уповноваженим ним органом за погод­женням з профспілковим комітетом. Ці положення визначають умови преміювання, тобто вимоги до працівника чи колективу в цілому, виконання яких дає право на преміальну винагороду, і показники преміювання — вимоги до працівника чи колекти­ву в цілому, від ступеня виконання яких залежить розмір вина­городи. Переважно це виконання місячної норми виробітку.

Працівники, які допустили виробничі упущення, прогули, порушення громадського порядку, можугь бути повністю або частково позбавлені преміальної винагороди. Таке позбавлен­ня премії прийнято називати депреміюванням.

Оскільки депреміювання ст. 147 КЗпП не віднесено до дисціплінарних стягнень, то воно може застосовуватись поряд із заходами дисциплінарного стягнення.

На доповнення систем оплати праці може встановлюватись винагорода за наслідками роботи підприємства чи організації

Винагорода за поліпшення загальних наслідків роботи за рік уведена господарською реформою, що була започаткова­на в 1966 р. Підприємства і організації, що перейшли на нову систему матеріального стимулювання, одержали широку мож­ливість у визначенні розміру, порядку і умов виплати щорічної винагороди за наслідками роботи підприємства за рік. В народі ця винагорода одержала назву «тринадцята зарплата».

Зміст цієї винагороди полягає у тому, що підприємство має право по закінченні року витратити кошти, що виділені на вип­лату щорічної винагороди, за умови виконання річних о­вих завдань по реалізації продукції (або прибутку) і рентабель­ності виробництва. В разі недосягнення цих показників вина­города не виплачується взагалі або може виплачуватись у зменшеному розмірі. Обчислення винагороди проводиться відповідно до заробітної плати, що виплачена працівнику про­тягом року, з урахуванням безперервного трудового стажу да­ного працівника на підприємстві чи в організації.

Законом було передбачено право підприємств і організацій розробляти, затверджувати і вводити локальні (місцеві) поло­ження про порядок виплати щорічної винагороди за наслідка­ми роботи підприємства. Ці положення мають за мету встано­вити у найбільш наглядній і дохідливій формі зв'язок і залежність між особистим трудовим внеском кожного члена колективу і поліпшенням наслідків виробничої діяльності усього підпри­ємства.

Важливе значення має також правило, згідно з яким конк­ретний розмір щорічної винагороди, що виплачується кожному працівнику, повинен перебувати у певному співвідношенні отриманою ним заробітною платою протягом року. Навіть при однаковому стажі безперервної роботи на підприємстві винагорода працівників може бути різною.

Порядок визначення розміру винагороди передбачається положеннями. На одних підприємствах винагорода встановлюється у твердій кількості денних заробітків працівника, на інших — відсотках до заробітку (місячного чи річного). В окремих випадках передбачається виплата винагороди за вислугу років, яку в побуті називають «чотирнадцятою зарплатою». Вводиться ця винагорода в нормативному порядку Обов'язковою умовою виплати винагороди за вислугу років є зайнятість працівника на роботах основного виробництва. Пра­цівники обслуговуючого складу, як правило, права на цю вина­городу не мають,

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Розмір винагороди залежить від стажу роботи працівника. Стаж роботи визначається за трудовою книжкою комісією по встановленню стажу, яка зобов'язана вирішувати всі спірні питання обчислення трудового стажу. Рішення цієї комісії є остаточним і оскарженною в судовому порядку не підлягає.

Винагорода за вислугу років, наприклад, встановлена для службових осіб Державної податкової адміністрації та місцевих державних податкових адміністрацій, які мають спеціальні зван­ня. Їм винагорода виплачуєтся у розмірі 5 відсотків при стажі роботи від одного до двох років і 40 відсотків при стажі роботи від 25 і більше років.

5. Оплата праці при відхиленні від умов, передбачених тарифами

Окремі випадки оплати праці при відхиленні від умов, пе­редбачених тарифами, регулюються КЗпП.

Оплата праці при виконанні робіт різної кваліфікації. Стаття 104 КЗпП передбачає, що при виконанні робіт різної кваліфіікації праця почасових працівників оплачується за роботою витої кваліфікації. Тобто при дорученні працівнику з почасо­вою оплатою роботи більш високого розряду, чим йому при­своєний, оплата повинна проводитись по виконуваній роботі. Якщо ж доручається виконання роботи за розрядом, що є нижчим від присвоєного працівнику, повинна зберігатись його тарифна ставка.

Праця робітників-відрядників оплачується за розцінками, встановленими для роботи, яка виконується. Якщо робітни­кам-відрядникам доручається виконання робіт, що тарифіку­ються нижче присвоєних їм розрядів, то при виконанні норм Їм виплачується міжрозрядна різниця. Виплата міжрозрядної різниці та умови такої виплати встановлюються колективним договором.

Виплата міжрозрядної різниці проводиться при виконанні робітником норм виробітку і за наявності різниці в розрядах не менше чим два розряди.

Оплата праці при суміщенні професійвизначена ст. 105 КЗпП. Суміщення професій (посад) застосовується з метою більш ра­ціонального використання робочого часу, посилення зацікав­леності працівників у зростанні продуктивності праці і збільшен­ні випуску продукції з меншою чисельністю працюючих.

Працівникам, які виконують на тому ж підприємстві поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією чи посадою, провадить­ся доплата за суміщення професій (посад).

На відміну від сумісництва робота при суміщенні професій провадиться на одному й тому ж підприємстві за одним трудо­вим договором у межах нормальної тривалості робочого часу.

У разі доцільності суміщення професій працівнику вста­новлюється винагорода за працю, що визначається за погод­женням між сторонами. Конкретний розмір винагороди зале­жить від складності і обсягу виконуваних трудових функцій і обов'язків по суміщуваній роботі, характеру і обсягу додатко­вих функцій.

Доплата за суміщення професій може бути зменшена або маніть повністю скасована при перегляді діючих норм або вве-денні нових нормативів чисельності, норм обслуговування або нормативів праці внаслідок впровадження нової техніки. Удосконалення організації праці і виробництва. Доплата може бути скасована й у разі погіршення суміщуваним праіі ником якості роботи.

Оплата праці при виконанні обов'язків тимчасово відсутнього працівникатакож передбачена ст. 105 КЗпП. Тимчасовим заступництвом вважається виконання службових обов'язків посадою працівника, який тимчасово відсутній. Воно повинно бути оформлено наказом або розпорядженням. Працівнику який замішує посаду тимчасово відсутнього, виплачується різніця між його фактичним окладом і посадовим окладом праців­ника, який тимчасово відсутній. Така виплата провадиться за умови, що працівник, який замішує відсутнього, не є штатним заступником або помічником відсутнього.

При тимчасовому заступництві працівника з меншим окла­дом за заміщуваним працівником зберігається його попередній середній заробіток.

Правила про оплату тимчасового заступництва не поширю­ються на працівників, які виконують обов'язки по вакантній посаді, навіть за умови, що вони є штатними заступниками чи помічниками керівника, посада якого ніким не зайнята.

Оплата роботи в надурочний час(ст. 106 КЗпП) провадиться у підвищеному розмірі порівняно із звичайними роботами. При почасовій оплаті праці робота в надурочний час оплачується за перші дві години в полуторному розмірі, а за наступні годи­ни-у подвійному розмірі.

При відрядній оплаті праці за роботу в надурочний час про­вадиться доплата до фактично виконаної працівником роботи в розмірі 50 відсотків тарифної ставки почасової оплати відпо­відного розряду за перші дві години надурочної роботи і в розмірі 100 відсотків цієї тарифної ставки за наступні години.

У тих галузях народного господарства, де встановлені єдині тарифні ставки для почасовиків і відрядників, оплата за над­урочну роботу провадиться з розрахунку 75 відсотків тарифних ставок. Це означає, що за перші дві години надурочних робіт доплачується 37,5 відсотків, а за наступні години — 75 відсотків єдиної тарифної ставки.

Компенсація надурочних робіт відгулом не допускається. Право на оплату надурочної роботи мають працівники з нормованим робочим днем. Працівникам з ненормованим робочим днем переробіток робочого часу компенсується надай ням додаткової відпустки.

Оплата роботи у святкові і неробочі днівідповідно до ст. 107

Оплата у подвійному розмірі провадиться за години, фак­тично відпрацьовані у святковий і неробочий день.

На бажання працівника, який працював у святковий і неро­бочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

Робота у вихідний день відповідно до ст. 72 КЗпП може компенсуватись, за згодою сторін, наданням іншого дня відпо­чинку або грошовою оплатою у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами ст. 107 КЗпП.

Оплата роботи у нічний часвідповідно до ст. 108 КЗпП оп­лачується у підвищеному розмірі, встановлюваному тарифною угодою та колективним договором, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час.

Наказом Міністерства праці України від 2 жовтня 1996 р. № 77 «Про умови праці робітників, зайнятих обслуговуванням органів влади, судів, органів прокуратури, державних податко­вих інспекцій та митної служби» керівнику надано право в ме­жах установлених фондів оплати праці та граничної чисель­ності працівників установлювати доплати робітникам за робо­ти в нічний час у розмірі до 35 відсотків годинної тарифної ставки (посадового окладу) за кожну годину роботи з 22 до 6 години ранку.

Оплата праці за незакінчеиим відрядним нарядом.У разі, коли працівник з незалежних від нього причин залишає відрядний наряд незакінченим, виконана частина роботи оплачується за оцінкою, що визначається за погодженням сторін відповідно До існуючих норм і розцінок (ст. 109 КЗпП).

Оплата праці при невиконанні норм виробіткузалежить від чиєї вини сталося їх невиконання. Якщо невиконання норм виробітку сталося з вини працівника, оплата провадиться довідно до виконаної роботи.

Провина працівника у невиконанні норм виробітки бути визнана за умови, що власник або уповноважений ним орган створив працівнику нормальні умови праці. Працівник не може бути визнаний винним, якщо норма не виконана причин, що залежать від власника або уповноваженого ниморгану. Це може бути несправність обладнання, несвоєчасне забезпечення технічною документацією, сировиною, матеріалами, інструментами тощо.

При невиконанні норм виробітку не з вини працівника оплата провадиться за фактично виконану роботи. Місячна за­робітна плата в цьому разі не може бути нижчою від двох тре­тин тарифної ставки встановленого йому розряду (окладу! (ст. 111 КЗпП).

Виконання норми виробітку визначається особами, на яких покладено цей обов'язок: нормувальниками, економістами та іншими особами на підставі первинних документів по обліку виробленої продукції.

Оплата праці при виготовленні продукції, що виявилася бра­ком,також залежить від провини працівника. Якщо виготов­лення бракованої продукції сталося не з вини працівника, оп­лата праці по її виготовленню провадиться за зниженими роз­цінками. Місячна заробітна плата працівника в цих випадках не може бути нижчою від двох третин тарифної ставки вста­новленого йому розряду (окладу).

Брак виробів, що стався внаслідок прихованого дефекту в оброблюваному матеріалі, а також брак не з вини працівника, виявлений після приймання виробу органом технічного конт­ролю, оплачується цьому працівникові нарівні з придатними виробами.

Повний брак з вини працівника оплаті не підлягає. Частко­вий брак з вини працівника оплачується залежно від ступеня придатності продукції за заниженими розцінками (ст. 112 КЗпП).

Ступінь придатності виготовленої продукції і відповідно до цього рівень зниження розцінок визначає власник або уповно­важений ним орган. Та обставина, що за брак з вини працівни­ка заробітна плата не нараховується і не сплачується або спла­чується у пониженому розмірі, не виключає матеріальної відповідальності працівника за псування матеріалів чи іншу завдану шкоду.

Оплата часу простоювідповідно до ст. 113 КЗпП також лежить від наявності провини працівника. Якщо простій

не з вини працівника і він попередив власника або уповноважений ним орган (бригадира, майстра, інших службових осіб) початок простою, час простою оплачується з розрахунку ' нижче від двох третин тарифної ставки встановленого пра­цівникові розряду (окладу).

Працівник має право відмовитись від дорученої йому робо­ти коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров'я працівника або для людей, які його оточують, і на­вколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації під­тверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю працівника профспілки і уповноваженого трудового ко­лективу, а в разі виникнення конфлікту — відповідним орга­ном державного нагляду за охороною праці з участю представ­ника профспілки.

За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток (ч. 2, 3 ст. 7 Закону Украї­ни «Про охорону праці»).

За працівниками, які не брали участь у страйку, але у зв'яз­ку з його проведенням не мали можливості виконувати свої тру­дові обов'язки, зберігається заробітна плата у розмірах не ниж­че від установлених законодавством та колективним договором, укладеним на цьому підприємстві, як за час простою не з вини працівника. Облік таких працівників є обов'язком власника або уповноваженого ним органу (ст. 27 Закону України «Про поря­док вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

Час простою з вини працівника не оплачується. Не опла­чується також час страйку працівників, які беруть у ньому участь.

Оплата при переведенні на іншу роботузалежить від виду переведення: постійного чи тимчасового, а також від підстав переведення.

При постійному переведенні працівника на нижчеоплачу­вану роботу за працівником зберігається його попередній се­редній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення.

У тих випадках, коли у результаті переміщення працівника зменшується заробіток з незалежних від нього причин, прова­диться доплата до попереднього середнього заробітку протягом двохмісяців з дня переміщення (ст. 114 КЗпП).

Оплата застосовується при постійних переведеннях, що про­мені за згодою працівника власником або уповноваженим ним органом за своєю ініціативою або на підставі медичного висновку. У разі, коли переведення здійснено на прохання працівника, оплата попереднього середнього заробітку не провадиться

Оплата праці при тимчасових переведеннях залежить віл причин такого переведення. При переведенні за виробничою потребою оплата праці провадиться по виконуваній роботі але не нижче середнього заробітку за попередньою роботою.

При переведенні працівника внаслідок простою на іншу ро­боту за працівником, якщо робота є нижчеоплачуваною збе­рігається середній заробіток за попередньою роботою за умо­ви, що він викопує норми виробітку. За працівником, який не виконує норми виробітку або переведений на почасове опла­чувану роботу, зберігається його тарифна ставка (оклад) (ч З ст. 34 КЗпП).

Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попе­редньою роботою (ст. 178 КЗпП).

Оплата роботи за сумісництвомвідповідно до постанови Ка­бінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 245 провадить­ся за фактично виконану роботу.

При встановленні сумісниками з почасовою оплатою праці нормованих завдань на підставі технічно обгрунтованих норм оплата провадиться за кінцевими результатами за фактично ви­конаний обсяг робіт.

6. Порядок виплати заробітної плати. Обчислення середнього заробітку

Заробітна плата працівникам має виплачуватись в робочі дні що визначені колективним договором, але не ріже двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує п’ятнадцать календарних днів. Колективним договором можуть встановлюватись різні дні для виплати заробітної плати праці­вникам різних структурних підрозділів, з тим щоб працівники не втрачали значного часу на одержання заробітної плати.

При нарахуванні заробітної плати працівникам може зас­тосовуватись авансовий і безавансовий порядок розрахунків за першу половину місяця. При видачі авансу остаточний розра­хунок провадиться при виплаті заробітної плати за другу поло­вину місяця.

У випадку, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або нерабочим днем, заробітна плата вип­лачується напередодні. За час відпустки заробітна плата випла­чується не пізніше трьох днів до початку відпустки.

Місцем виплати заробітної плати є місце роботи. Заборо­няється провадити виплату заробітної плати в магазинах роз­дрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком виплати заробітної плати працівникам цих закладів.

За особистою письмовою згодою працівника виплата заро­бітної плати може здійснюватись через установи банків, пошто­вими перезами і на вказаний ним рахунок чи адресу з обов'яз­ковою оплатою цих послуг за рахунок власника чи підприємства.

Утримання із заробітної плати може провадитись тільки у випадках, передбачених законом. Забороняються відрахуван­ня, метою яких є пряма чи непряма оплата працівником влас­нику або уповноваженому ним органу чи будь-якому посеред­нику винагороди за одержання або збереження роботи.

Власник або уповноважений ним орган має право за своєю ініціативою провадити відрахування із заробітної плати для по­криття заборгованості працівників підприємству, де вони пра­цюють. Такі відрахування провадяться: для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, пе­реплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно неповерненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і Розміру відрахування. У цих випадках видається наказ чи розпорядження не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, становленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми.

Відрахування із заробітної плати працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може провадити при звільненні працівника до закінчення того робочого року рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідроблені яквідпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо прані вник звільнений з роботи у зв'язку з призовом або вступом на військову службу, переведенням працівника, за його згодою на інше підприємство, або переходом на виборну посаду, відмовою працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, а також відмовою від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці, із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорга­нізації або перепрофілювання підприємства, скорочення чи­сельності або штату працівників, виявленою невідповідністю працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкод­жають продовженню даної роботи, нез'явленням працівника на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, направленням на навчання та в зв'язку з уходом на пенсію.

Покриття працівником шкоди в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, також може провадитись за роз­порядженням власника або уповноваженого ним органу (ст. 136 КЗпП).

На користь держави власник або уповноважений ним орган із заробітної плати працюючих зобов'язаний утримувати прибут­ковий податок. Його розмір залежить від розміру заробітної пла­ти. Не стягується податок із заробітної плати, що не перевищує встановленого державою неоподаткованого мінімуму. Із зароб­ітної плати від одного до п'яти неоподаткованих мінімумів при­бутковий податок стягується в розмірі 10 відсотків, від п'яти до десяти мінімумів — 15 відсотків, від десяти до шістдесяти — 20 відсотків, від шістдесяти до ста мінімумів — ЗО відсотків, від ста неоподаткованих мінімумів і більше — 40 відсотків одержу­ваної працівником заробітної плати.

Відповідно до Закону України від 26 червня 1997 р. «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» з громадян, які працюють на умовах трудового договору (контракту або виконують роботу на підставі цивільно-правових договорі утримується збір на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Про розмірі одного відсотка заробітної плати, який перераховуеться до Пенсійного фонду України. У цей же день Верховна Рада прийняла Закон України «Про збір на обов'язкове соціальне страхування», яким передбачено стягнення збору на обов'язкове соціальне страхування у розмірі 0,5 відсотка заро­бітної плати працівника, який сплачується одночасно з одер­жанням коштів в установах банку на оплату праці і зарахо­вується на окремий рахунок Державного бюджету України.

На власника або уповноважений ним орган покладається обов'язок утримувати певні суми із заробітної плати за вико­навчими листами на підставі судових рішень, вироків судових органів, виконавчих написів нотаріальних контор, постанов адміністративних органів про накладення адміністративних штрафів.

При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати 20 відсотків, а в окремих передбачених законодавством випадках, наприклад в разі відшкодування завданої шкоди, — 50 відсотків заробітної пла­ти, що належить до виплати працівникові.

При відрахуванні із заробітної плати за декількома вико­навчими документами за працівником у будь-якому разі по­винно бути збережено 50 відсотків заробітку. Обмеження в ут­риманні із заробітної плати не поширюються на відрахування при відбуванні працівником покарання у вигляді виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей.

При проведенні розрахунку з працівником по заробітній платі досить часто виникає необхідність визначити середній заробіток працівника. Це потрібно тоді, коли працівникові вип­лачується заробіток за час, що є меншим за календарний місяць, або, навпаки, перевищує календарний місяць.

Визначення середнього заробітку працівника необхідно при наданні йому відпустки або виплати за неї грошової компен-^ції; відпустки у зв'язку з навчанням; за час виконання пра­цівником державних або громадських обов'язків; при переве­денні працівника на іншу легшу нижчеоплачувану роботу; при наданні жінкам додаткових перерв для годування дитини; при «платі вихідної допомоги; оплаті часу вимушеного прогулу; службових відрядженнях і в деяких інших випадках.

Залежно від мети, для якої необхідно обчислити середній заробіток, визначається період, за який підраховується заробітна плата. Так, для обчислення середньої заробітної плати оплата часу відпусток або грошової компенсації за неї провадиться виходячи з оплати за останні 12 календарних місяців, що передують місяцю надання відпустки. Якщо працівник пропрацював менше року, середня заробітна плата об­числюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час

В усіх інших випадках збереження середньої заробітної плати і забезпечення допомогою у зв'язку з тимчасовою непрацездат­ністю, при вагітності і пологах середньомісячна заробітна пла­та обчислюється виходячи з виплат за останні два календарних місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

При наданні щорічних відпусток і відпусток у зв'язку з на­вчанням у календарних днях нарахування виплат провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед надан­ням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьо­ваний період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів). Одержаний результат помножується на число календарних днів відпустки. Святкові і неробочі дні, які при­падають на період відпустки, у розрахунок тривалості відпуст­ки не включаються і не оплачуються.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заро­бітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середнього (годинного) заробітку на число робочих днів чи годин, а у випадках, передбачених чинним законодав­ством, — календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середня (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочих (календарних) днів на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, — на число календарних днів за цей період.

Для нарахування допомоги у зв'язку з тимчасовою непра­цездатністю середньоденний заробіток визначається із фактич­ної заробітної плати, що не перевищує подвійної тарифної став­ки, посадового окладу (крім надання допомоги у зв'язку з тим­часовою непрацездатністю у випадках виробничого травматизму. професійного захворювання, захворювання осіб, що постраджали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, і віднесені Д та 11 категорії, надання допомоги по вагітності і пологах). ходячи з середньомісячного заробітку визначається допомога один день залежно від призначеного розміру допомоги у від­сотках до заробітку.

Загальна сума допомоги визначається шляхом множення суми допомоги за день на число робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів, пропущених у період непрацездатності.

Порядок обчислення середньої заробітної плати визначе­ний постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. При виплаті заробітної плати власник або уповно­важений ним орган повинен повідомити: загальну суму заробіт­ної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підста­ви утримань із заробітної плати; суми заробітної плати, що на­лежать до виплати. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний забезпечити достовірний облік виконуваної пра­цівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці.

Стаття 34 Закону України від 24 березня 1995 р. «Про опла­ту праці» передбачає компенсацію працівникам втрати частки заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати. Така компенсація провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги. На розвиток цьо­го Закону Кабінет Міністрів України постановою від 20 грудня 1997 р. № 1427 затвердив Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з пору­шенням термінів її виплати. Дія цього Положення поширюєть­ся на підприємства усіх форм власності і господарювання і за­стосовується в усіх випадках порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу.

Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати У зв'язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заро­бітної плати, нарахованої працівникові, якщо індекс цін на спо­живчі товари і тарифи на послуги за цей період зросли більше на один відсоток.

Коефіцієнт приросту споживчих цін визначається як піч ця між часткою від ділення індексу споживчих цін в останній місяць перед виплатою суми заборгованості на індекс споживчих цін у тому місяці, за який виплачується заробітна плата коефіцієнтом 1.

Індекс споживчих цін визначається на возростаючим підсумком з початку року і щомісячно публікується Державним комітетом статистики України.

У разі затримки виплати заробітної плати за кілька місяців сума компенсації визначається на кожний місяць окремо і підсу­мовується. Виплата працівникові суми компенсації провадить­ся у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгова­ності із заробітної плати за відповідний місяць.

Своєчасно не одержана з вини працівника заробітна плата компенсації не підлягає.

Відмова власника або уповноваженого ним органу у вип­латі компенсації може бути оскаржена працівником у судовому порядку.

При звільненні працівника з роботи, незалежно від підстав припинення трудових відносин, виплата всіх сум, належних пра­цівникові, провадиться підприємством у день звільнення або не пізніше наступного дня після заявлення звільненим праців­ником вимоги про розрахунок. Днем звільнення вважається останній день роботи.

У разі невиплати з вини власника підприємства або упов­новаженого ним органу належних звільненому працівникові сум при відсутності спору про їх розмір підприємство повинно вип­латити працівникові його середній заробіток за весь час зат­римки до дня фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган пови­нен оплатити відшкодування у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь праці­вника частково, то розмір відшкодування на час затримки виз надає орган, який виносить рішення по суті спору.

Якщо звільнений працівник до одержання остаточного розрахунку перейде на іншу роботу, розмір компенсації зменшуєт на суму заробітної плати, одержаної за новим місцем.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема 16. Гарантії і компенсації

Поняття гарантій і компенсацій

Робітникам і службовцям, які вивільнені від роботи вна­слідок обрання їх на виборні посади в державних органах, проф­спілкових, кооперативних та інших громадських організаціях, надається після закінчення їх повноважень по виборчій посаді попередня робота (посада), а при її відсутності — інша рівно­цінна робота (посада) на тому ж або, за їх.згодою, на іншому підприємстві.

Народному депутату після закінчення строку його повнова­жень, а також у разі дострокового їх припинення за особистою заявою про складення ним депутатських повноважень надаєть­ся попередня робота (посада), а у разі неможливості цього (ліквідація підприємства) він зараховується до резерву кадрів державної служби або відповідного міністерства чи відомства, в системі якого він працював на попередній роботі, для замі­щення посади, що відповідає його професійному рівню, з ура­хуванням рангу державного службовця.

За військовослужбовцями строкової служби, які до призову працювали на підприємствах, незалежно від форм власності і господарювання, при звільненні з військової служби зберігається право на працевлаштування у тримісячний строк на те саме підприємство або його правонаступника на посаду, не нижчу зату, яку вони займали до призову на військову службу. Їм також надається матеріальна допомога в розмірі місячної заробітної плати.

У даному випадку йдеться не про поновлення на роботі, а про надання попередньої роботи, якщо вона вільна, або іншої рівноцінної роботи.

Працівникам у зв'язку з переведенням на іншу роботу, якщо це пов'язано з переїздом в іншу місцевість, відповідно до постанови Кабінету Міністра України від 2 березня 1998 р. № 255 виплачуються: вартість проїзду праців­ника і членів його сім'ї, крім випадків, коли власник або упов­новажений ним орган надає для цього відповідні засоби пере­сування у порядку і розмірах, встановлених законодавством для відряджень; витрати на перевезення майна залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування вагою до 500 кг на самого працівника і до 150 кг на кожного члена сім'ї, який переїжджає. За згодою сторони, яка приймає, можуть бути оплачені витрати на перевезення майна більшої ваги.

За відсутності зазначених видів транспорту можуть бути оп­лачені витрати на перевезення майна повітряним транспортом від найближчої до місця роботи залізничної станції або від най­ближчого морського чи річкового порту, відкритого для навігації.

За кожний день перебування в дорозі працівникові випла­чуються добові у розмірі, встановленому законодавством для відряджень.

При переїзді працівника на постійну роботу в іншу місцевість йому виплачується також одноразова допомога (підйомні гроші) в розмірі його місячного посадового окладу (тарифної ставки) за новим місцем роботи і кожному члену сім'ї, який пере­їжджає, — в розмірі 25 відсотків одноразової допомоги самого працівника.

До членів сім'ї працівника, на яких виплачується компен­сація, належать чоловік, дружина, а також діти і батьки под­ружжя, які перебувають на їх утриманні і проживають разом з ними. Вартість проїзду членів сім'ї і перевезення їх майна, а також одноразова допомога виплачуються їм у разі, коли вони переїжджають на нове місце проживання працівника до закін­чення одного року з дня фактичного отримання ними житлового приміщення.

Працівникам, які переводяться на іншу роботу за власним бажанням, компенсаційні виплати можуть провадитись повністю бо частково за погодженням сторін.

Якщо працівник переводиться або приймається на роботу на строк не більше одного року, а сім'я з ним не переїжджає, за погодженням сторін замість виплати одноразової допомоги тому можуть відшкодовуватися витрати, пов'язані з тимчасо­вим проживанням на новому місці. Розмір відшкодування вит­рат не повинен перевищувати 50 відсотків розміру добових.

У разі переїзду осіб в іншу місцевість у зв'язку з направлен­ням їх на роботи в порядку розподілу після закінчення навчаль­ного закладу, аспірантури, клінічної ординатури або в порядку організованого набору їм виплачуються суми компенсації і на­даються зазначені вище гарантії. Якщо ці особи направлені на роботу в порядку розподілу за місцем знаходження навчально­го закладу, в якому вони навчались, якщо вони до навчання постійно проживали в іншій місцевості, їм також виплачується одноразова допомога.

У разі відмови у прийнятті або непідготовленості до прий­няття (відсутність необхідних виробничих і житлово-побутових умов) осіб, направлених у порядку організованого набору, і членів їх сімей підприємства набору оплачують вартість їх зво­ротнього проїзду до колишнього місця проживання, витрати на перевезення майна, а також добові за час перебування в дорозі.

Підприємства оплачують особам, прийнятим в порядку організованого набору, і членам їх сімей вартість зворотнього проїзду до колишнього місця проживання і у разі, якщо вони звільняються з роботи у зв'язку з скороченням чисельності або штату працівників чи після закінчення строку дії трудового договору. Усі витрати на виплату сум компенсації несе те підприємство, до якого переводиться, направляється або яким приймається працівник.

Працівник зобов'язаний повністю повернути кощти, вип­лачені йому у зв'язку з переїздом на роботу в іншу місцевість, якщо він не з'явився на роботу без поважної причини: до закінчення строку роботи, передбаченого законодавством або обу­мовленого при переведенні, направленні або прийнятті на роботу,а за відсутності визначеного строку — до закінчення од­ного року роботи звільнився за власним бажанням без поважної причини або був звільнений відповідно до законодавства.

Працівник, який не з'явився на роботу або відмовився до роботи з поважної причини, зобов'язаний повернути виплачені йому кошти, за винятком вартості проїзду і перевезення майна та добових за час перебування в дорозі.

Працівникам, які направляються на підвищення кваліфі­кації, підготовку, перепідготовку і навчання іншим професіям з відривом від виробництва, оплачується вартість проїзду до місця навчання і назад; добові за кожний день перебування в дорозі у розмірі, встановленому законодавством для службових відряд­жень. Іногороднім працівникам протягом першого місяця до­бові виплачуються в розмірі, встановленому законодавством для службових відряджень, а в наступному місяці, до закінчення терміну навчання, тим, хто одержує заробітну плату в розмірі менше шести неоподаткованих мінімумів доходів громадян виплачується стипендія у розмірі 20 відсотків добових.

На час навчання працівники забезпечуються гуртожитком готельного типу. У разі відсутності гуртожитку відшкодування витрат, пов'язаних з наймом житлового приміщення, прова­диться у порядку, встановленому законодавством для службо­вих відряджень (постанова Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997р. № 695).

При виконанні трудових обов'язків у деяких випадках пра­цівники змушені користуватися своїми інструментами. Праці­вники, які використовують для потреб підприємства свої інстру­менти, мають право на одержання компенсації за амортизацію інструментів. Розмір і порядок виплати такої компенсації виз­начаються керівником підприємства за погодженням з пра­цівником і профспілковим комітетом. В окремих випадках, наприклад, при використанні музичних інструментів у театрах і концертних закладах, розмір амортизації визначається у цен­тралізованому порядку.

Підлягає компенсації також використання працівником сво­го одягу за умови, що підприємство повинно було забезпечити його спеціальним одягом.

Відповідно до ст. 54 Закону України «Про оплату праці» підлягає компенсації втрата частки заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати працівникам. Ця компенсація здійснюється відповідно до індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законо­давством.

Тема 17. Трудова дисципліна.

І. Поняття внутрішнього трудового розпорядку як основи організації праці

2. Методи забезпечення трудової дисципліни

3. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку

4. Заходи заохочення за сумлінне виконання трудових обов'язків

5. Юридична відповідальність за порушення трудових обов'язків» Поняття дисциплінарного проступку

6. Заходи стягнення за порушення трудових обов'язків і порядок їх застосування

7. Громадські заходи стягнення і впливу за порушення трудової дисципліни

І. Поняття внутрішнього трудового розпорядку як основи організації праці

Підвнутрішнім трудовим розпорядком розуміється система тру­дових правовідносин, що складаються в трудовому колективі підприємства у процесі виконання колективної праці.Він створює об'єктивно необхідний порядок відносин, що регулюються нор­мами права. Ці відносини складаються у процесі трудової діяль­ності людей, об'єднаних у колективи. Тому трудова дисципліна є складовою частиною кожного індивідуального трудового правовідношення, що виражає обсяг повноважень по управлінню процесом праці чи по виконанню обов'язків кожним праців­ником.

Внутрішній трудовий розпорядок, урегульований нормами права, реалізується у межах конкретного підприємства. Разом з тим він є частиною загального правопорядку, що діє в су­спільстві.

Трудовий правопорядок має за мету забезпечити нормаль­не функціонування суспільного виробництва. Він є об'єктивно необхідною системою або сукупністю відносин між людьми, що виникають у процесі праці, і свідомо регулюється суспіль­ством.

Правопорядок за своїм змістом включає до себі не тільки належну, правомірну поведінку, а й правопорушення та заходи боротьби з ними. Тому, розкриваючи тему «Внутрішній трудо­вий розпорядок», ми висвітлюємо також питання заохочення за сумлінне виконання трудових відносин, поняття дисциплі­нарного проступку, дисциплінарної відповідальності, порядок застосування дисциплінарних стягнень.

2. Методи забезпечення трудової дисципліни

Трудова дисципліна — це встановлений нормами права поря­док взаємовідносин учасників трудового процесу, що визначає точне виконання ними своїх трудових функцій.

КЗпП визначено три методи забезпечення трудової дисципліни: а) переконання і виховання, б) заохочен­ня, в) покарання. Усі вони спрямовані на виховання свідомого ставлення до праці, до виконання своїх обов'язків.

Метод переконанняє основним у забезпеченні свідомого став­лення до праці, оскільки він найпоширеніший і застосовується до всіх без винятку працюючих. Усвідомивший правові норми про внутрішній трудовий роз­порядок працівник поступає правомірно, самостійно і добро­вільно. Ним у цих випадках керує ідея, що така поведінка є правильною, корисною для виробництва в цілому і для кожно­го працюючого на цьому виробництві зокрема.

Інші методиє додатковими, оскільки застосовуються до ча­стини працюючих, що заслуговують на заохочення, або до пра­цюючих, які порушують трудову дисципліну. Перш ніж засто­совувати заходи дисциплінарного і громадського впливу, спо­чатку застосовують метод переконання і виховання.

Поєднання переконання і примусу проявляється на всіх ста­діях трудового процесу, у вирішенні економічних і організаційних питань. В умовах ринкових відносин працівники повинні мати переконання в економічній вигоді і доцільності тих чи інших заходів. Головна мета переконання — добитися сумлін­ного виконання норм трудового права, добровільно, без при­мусу, за переконанням їх виконувати. Це досягається за допо­могою виховної роботи, попередження правопорушень, нема­теріальними та матеріальними заходами заохочення, методом матеріального і морального стимулювання.

Матеріальні і моральні стимули знаходять своє відображен­ня у праві як система засобів, що заохочують більш продуктив­ну дисципліновану працю, тривалі трудові відносини шляхом впровадження більш високих розмірів оплати праці, надання пільг і переваг, а також публічного визнання заслуг працівника.

Матеріальні стимули в нормах права передбачають матері­альне заохочення працівників шляхом певних систем заробіт­ної плати, надбавок до заробітної плати за досягнення значних показників у роботі, преміювання, щорічної винагороди за на­слідками роботи підприємства за рік, винагороди за вислугу років тощо.

Моральні стимули відображені в нормах, що встановлюють різні форми суспільно-морального заохочення шляхом публіч­ного визнання заслуг, нагородження і надання трудової пошани.

У випадках порушення працівником трудових обов'язків до нього у необхідних випадках можуть застосовуватись заходи дис­циплінарного і громадського впливу.

3. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку

За своєю юридичною природою правила внутрішнього тру­дового розпорядку становлять собою нормативні угоди. Вони видаються відповідними органами державного управління за погодженням з профспілковими органами і не можуть суперечати законодавству про працю.

Правила внутрішнього трудового розпорядку можуть бути трьох видів: типові, галузеві та конкретних підприємств.

При прийнятті на роботу до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зо­бов'язаний: роз'яснити працівникові його права і обов'язки та істотні умови праці; ознайомити працівника з правилами внут­рішнього трудового розпорядку та колективним договором; виз­начити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідни­ми для роботи засобами; проінструктувати з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Правила внутрішнього трудового розпорядку, статути і по­ложення про дисципліну не мають змоги детально урегулювати правила поведінки при виконанні роботи на окремому механізмі, станку, обладнанні. Конкретизація порядку проведення робо­ти на таких механізмах визначається технічними правилами і інструкціями. Технічні правила не становлять собою норма­тивних актів, але з метою створення безпеки при виконанні робіт вони обов'язкові для виконання і тому також є правила­ми виконання конкретних робіт. Їх порушення можуть викли­кати застосування певних видів відповідальності.

Конкретні трудові правила і обов'язки окремих категорій інженерно-технічних працівників і службовців закріплюються у положеннях про посаду або посадових інструкціях. У прак­тиці централізованого і локального регулювання праці керів­них працівників і спеціалістів вироблена певна структура поса­дових інструкцій (положень), що включають такі розділи, як загальні положення, обов'язки працюючих, основні права.

Особливе місце у встановленні обов'язків працюючих ма­ють накази і розпорядження власника підприємства або упов­новаженого ним органу, які відіграють важливу роль в управлінні виробництвом. Невиконання наказу чи розпорядження стано­вить дисциплінарний проступок і може викликати застосуван­ня до працівника заходів правового впливу.

4. Заходи заохочення за сумлінне виконання трудових обов'язків

КЗпП не визначає навіть примірного переліку заохочень, що може застосовувати власник або уповноважений ним орган до сумлінно працюючих. Стаття 143 КЗпП лише визначає, що до працівників підприємств можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджуваних трудовими колек­тивами правилах внутрішнього трудового розпорядку.

Це означає, що при затвердженні правил внутрішнього тру­дового розпорядку підприємства трудовий колектив визначає будь-які заходи, що можуть бути застосовані власником або уповноваженим ним органом за сумлінне виконання трудових обов'язків. Такі заходи можуть бути як моральними (оголошен­ня подяки, нагородження грамотою, занесення в книгу поша­ни, на дошку пошани, фотографування біля прапора підпри­ємства), так і матеріальними (нагородження цінним подарун­ком, видача грошової премії).

Допускається одночасне застосування декількох видів зао­хочення.

При успішному і сумлінному виконанні працівниками своїх трудових обов'язків їм можуть надаватись певні пільги та пере­ваги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового об­слуговування. До таких пільг і переваг слід віднести надання путівок до санаторіїв та будинків відпочинку, просування по Роботі, поліпшення житлових умов тощо. Керівники підприємств і організацій за погодженням з профспілковим комітетом і урахуванням рекомендацій трудових колективів мають право направляти кошти заохочувальних фондів на надання безвідплат­ної допомоги і часткове погашення пільгового дострокового державного кредиту на будівництво житла.

За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до заохочення, нагородження орденами, медаля­ми, почесними грамотами, нагрудними значками і присвоєння почесних звань та звання кращого працівника за даною про­фесією.

За видатні трудові заслуги в певних галузях народного гос­подарства, науки і культури присвоюються почесні звання «За­служений працівник вищої школи України», «Заслужений пра­цівник культури України».

Заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з профспілковим комі­тетом. З цього приводу видається наказ або розпорядження, який оголошується в урочистій обстановці. В трудовій книжці робиться запис про заохочення у порядку, визначеному Інструк­цією про порядок ведення трудових книжок.

5. Юридична відповідальність за порушення трудових обов'язків» Поняття дисциплінарного проступку

Дисциплінарна відповідальність настає в разі вчинення пра­цівником дисциплінарного проступку.Дисциплінарним проступ­ком визнається внновне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього законодавством про працю, ко­лективним і трудовим договорами трудових обов'язків.

Безпосередні обов'язки працюючих закріплені в ст. 139 КЗпП та правилах внутрішнього трудового розпорядку. Саме за неви­конання або неналежне виконання працівником з його вини трудових обов'язків може настати дисциплінарна відпові­дальність цього працівника.

Дисциплінарна відповідальність може бути загальною і спе­ціальною. Загальна дисциплінарна відповідальність настає на підставі норм КЗпП і правил внутрішнього трудового розпо­рядку. Вона поширюється на переважну більшість працюючих включаючи сезонних і тимчасових працівників, на яких не поширюється дія статутів і положень про дисципліну та інших спеціальних положень. Навіть у тих галузях народного госпо­дарства, де діють статути чи положення про дисципліну, знач­на частина працівників несе загальну дисциплінарну відпові­дальність. Під відповідальність за статутами і положеннями підпадають лише ті працівники, які безпосередньо зайняті ос­новною експлуатаційною діяльністю даного підприємства. Пе­релік працівників, що підпадають під дію того чи іншого стату­ту або положення, досить часто міститься у самих статутах і по­ложеннях.

Спеціальну дисциплінарну відповідальність несуть праців­ники, на яких поширюється дія статутів і положень про дис­ципліну. Вони визначають сферу їх дії, загальні обов'язки відпо­відних працівників, заходи дисциплінарного стягнення і коло осіб, які можуть їх застосувати, порядок накладення і оскар­ження стягнень.

Статути і положення про дисципліну в Україні діють в усіх організаціях транспорту (крім автомобільного) і зв'язку. Так, Положення про дисципліну працівників залізничного транс­порту затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. № 55 за погодженням з Радою профспілки залізничників і транспортних будівельників України. Статут про дисципліну працівників зв'язку затверджений постановою Ка­бінету Міністрів України від ЗО липня 1996 р. № 877.

Щодо окремих категорій працівників, наділених особливи­ми службовими повноваженнями, діють спеціальні положення про дисципліну. До таких працівників віднесені судді, проку­рори, слідчі.

6. Заходи стягнення за порушення трудових обов'язків і порядок їх застосування

За порушення трудової дисципліни власник підприємства або уповноважений ним орган відповідно до ст. 147 КЗпП може застосувати такі заходи стягнення, як догана або звільнення.

Догана є дисциплінарним заходом особистого иемайнового ха­рактеру. Цестягнення полягає у негативній оцінці і засудженні поведінки працівника в трудовому колективі. Такий мораль­ний осуд покликаний спонукати працівника, примусити його належним чином виконувати свої трудові обов'язки.

Звільнення з роботи як дисциплінарне стягнення становить собою організаторський захід, пов'язаний з припиненням з праці­вником, що порушує трудову дисципліну, трудових правовідносин. Таке звільнення можливе в разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудо­вого розпорядку, прогулу без поважних причин, появи на ро­боті в нетверезому стані, у стані наркотичного і токсичного сп'яніння, вчинення за місцем роботи розкрадання майна, од­норазового грубого порушення трудових обов'язків керівним працівником.

У той же час звільнення з роботи при вчиненні працівни­ком, який безпосередньо обслуговує грошові та товарні цінності, винних дій, якщо ці дії дають підстави для втрати до нього довір'я з боку власника або уповноваженого ним органу (п. 2 ст. 41 КЗпП), і вчиненні працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи (п. З ст. 41 КЗпП), до дисциплінарних не відно­ситься.

Тільки ті заходи, що зазначені в ст. 147 КЗпП, є дисциплі­нарними стягненнями. Інші заходи, такі, як позбавляння премії, передбаченої системою оплати праці, позбавлення винагороди за наслідками роботи підприємства за рік, перенесення черги на одержання житла на рік, перенесення відпустки тощо, є за­ходами впливу, а не стягненням.

Дисциплінарні стягнення застосовуються керівником або органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання затвердження і призначення на посаду) даного працівника. Ста-' тутами і положеннями про дисципліну передбачено також пра­во вищого керівника повністю реалізувати дисциплінарні права що належать нижчому керівникові. За відсутності відповідних керівників дисциплінарні стягнення накладаються службови­ми особами, які виконують їх обов'язки.

До притягнення працівника до дисциплінарної відповідаль­ності власник або уповноважений ним орган повинен зажада­ти від порушника трудової дисципліни письмове пояснення, з тим щоб всебічно та об'єктивно розібратися в причинах цього порушення. Відмова від подання пояснення не звільняє керів­ника від права накладення стягнення, а працівника — від дис­циплінарної відповідальності.

Дисциплінарне стягнення накладається не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку, не враховуючи часу звільнен­ня працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездат­ністю або перебуванням його у відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може бути накладено пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути засто­совано тільки одне дисциплінарне стягнення. Але притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності не виключає можливості його відповідальності за іншими видами юридичної відповідальності: кримінальної, адміністративної, матеріальної (ч. З ст. 130 КЗпП). Крім цих видів юридичної відповідальності до працівника можуть бути одночасно застосовані й передбачені законом негативні заходи впливу: позбавлення премії, винаго­роди за наслідками роботи підприємства за рік тощо.

Дисциплінарне стягнення оголошується в наказі чи розпо­рядженні і повідомляється працівникові під розписку в три­денний строк. Оскільки накладення стягнення на працівника має в першу чергу виховне значення, то недодержання вимоги закону про повідомлення про це працівника розцінюється судовими органами як відсутність накладення дисциплінарного стягнення.

Дисциплінарні стягнення до трудової книжки не заносять­ся. Ця заборона не поширюється на випадки звільнення за по­рушення трудової дисципліни, оскільки це становить припи­нення трудових відносин між сторонами, і в цьому випадку відповідно до законодавства про працю до трудової книжки записи про причини звільнення мають робитися у точній відпо­відності з формулюванням чинного законодавства і з посилан­ням на відповідну статтю і пункт закону.

Дисциплінарне стягнення може бути знято до закінчення одного року, якщо працівник проявив себе позитивно, не до­пустив нового порушення трудової дисципліни. По закінченні одного року з дня накладення дисциплінарного стягнення, якщо працівник не буде підданий новому дисциплінарному стягненню, він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.

Крім заходів дисциплінарного стягнення до працівника влас­ником або уповноваженим ним органом можуть застосовуватися заходи впливу. До таких заходів відноситься позбавлення праців­ника премії або зниження її розміру, якщо премія є системою оплати праці; винагороди за загальні результати роботи підпри­ємства за господарський рік; перенесення черги на одержання житла, перенесення часу надання щорічної відпустки тощо.

Власник або уповноважений ним орган має право замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колекти­ву або його органу.

7. Громадські заходи стягнення і впливу за порушення трудової дисципліни

При накладенні громадського стягнення трудовим колек­тивом він сам має право достроково його зняти, а також стави­ти питання перед власником або уповноваженим органом про зняття дисциплінарного стягнення або про припинення дії інших заходів, що застосовані власником або уповноваженим ним органом за порушення трудової дисципліни, якщо працівник проявив себе з позитивної сторони.

Трудовий колектив реалізує свої повноваження через за­гальні збори (конференцію) та раду трудового колективу, що обирається загальними зборами чи конференцією таємним го­лосуванням строком на два-три роки (ст. 15 Закону України «Про підприємства в Україні»).

Рада трудового колективу уповноважена вирішувати питання щодо додержання правил внутрішнього трудового розпорядку, державної, виробничої і трудової дисципліни на підприємстві, схвалювати заходи щодо її зміцнення, вносити пропозиції про застосування заходів морального і матеріального заохочення за успіхи в праці, розглядати питання представлення до держав­них нагород.

Важливе місце у зміцненні трудової дисципліни належить товариським судам, створення і порядок діяльності яких регу­люються Положенням про товариські суди України від 25 бе­резня 1977 р. Товариські суди уповноважені розглядати справи про: прогули, в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, появу пра­цівника на роботі в стані алкогольного, наркотичного або ток­сичного сп'яніння, запізнення на роботу та інші порушення трудової дисципліни; якість виконання роботи або простій че­рез несумлінне ставлення працівника до своїх обов'язків;

недодержання вимог по охороні праці; втрату, пошкодження обладнання, інвентаря, інструментів, матеріалів та іншого майна підприємства внаслідок несумлінного ставлення особи до своїх обов'язків; самовільне використання для особистої наживи майна підприємства, транспортних засобів, техніки, станків, інструментів, сировини тощо; участь майстрів, начальників дільниць, змін, цехів та інших керівників у розпиванні з підлег­лими робітниками спиртних напоїв на виробництві, або не­прийняття ними заходів про відсторонення від роботи осіб, які перебувають у нетверезому стані, або приховання ними випадків розлиття спиртних напоїв. Товариський суд може також роз­глядати справи про дії, що мають ознаки злочину, але вчинені вперше і не становлять великої громадської небезпеки, якщо органи внутрішніх справ, прокуратура або суд відповідно до чинного законодавства передадуть матеріали такої справи на розгляд товариського суду. Але товариський суд не має права розглядати справи, по яким вже винесені вироки, судові рішен­ня, накладені дисциплінарні або громадські стягнення, відбу­лися рішення товариського суду, прийняті в межах його ком­петенції.

За порушення трудової дисципліни товариський суд може застосувати до винного такі заходи впливу: зобов'язати його публічно вибачитись перед потерпілим або колективом; оголо­сити товариське попередження; оголосити товариський осуд;

оголосити громадську догану з публікацією або без публікації в пресі; поставити перед власником або уповноваженим ним ор­ганом питання про звільнення з роботи, якщо товариський суд з урахуванням вчинених працівником проступків вважає за не­можливе доручити йому виконання цієї роботи надалі.

Одночасно із застосуванням заходів громадського впливу товариський суд у випадках, передбачених законом, може по­ставити перед власником або уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом питання про позбавлення винного повністю чи частково премії, винагороди за наслідками річної роботи і за вислугу років, пільгової путівки в санаторій або будинок відпочинку, про перенесення черговості на одержання житла.

Рішення товариського суду може бути оскаржене зацікав­леними особами протягом 10 днів з дня його винесення до проф­спілкового комітету підприємства, який може залишити це Рішення без змін, або скасувати його і повернути матеріали справи в той же товариський суд на новий розгляд, або припи­нити провадження по справі. Рішення товариського суду про накладення громадського стягнення діє протягом одного року.

Якщо протягом року працівник не вчинив нового правопору­шення або антигромадського проступку, він вважається таким що не має громадського стягнення.

На підприємствах робітники і службовці створюють гро­мадські організації, вступаючи у ці організації як їх члени. Най­поширенішою організацією є професійні спілки. Крім профе­сійних спілок можуть утворюватися молодіжні та інші органі­зації.

Оскільки відповідно до п. З ст. 40 КЗпП звільнення праці­вника за порушення трудової дисципліни можливе в разі зас­тосування до нього дисциплінарних і громадських стягнень, постало питання про те, які громадські організації мають право накладати громадські стягнення, що можуть бути враховані при розірванні трудового договору за цією підставою. Пленум Вер­ховного Суду України в п. 23 постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яс­нив, що при звільненні працівника за порушення трудової дис­ципліни можуть враховуватись ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за порушення трудової дисципліни відповідно до положення або статуту, що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких до видання наказу про звільнення минуло не більше одного року.

Незважаючи на те, що чинним законодавством громадсь­ким організаціям надано право накладати на своїх членів гро­мадські стягнення за порушення трудової дисципліни, необхі­дно визнати, що головним в роботі громадських організацій є не накладення стягнень, а попередження правопорушень, ви­ховання у людей свідомого ставлення до трудової дисципліни, створення обстановки нетерпимості до її порушників.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 18. Матеріальна відповідальність за трудовим правом

1. Поняття матеріальної відповідальності за трудовим правом

2. Підстави і умови матеріальної відповідальності за трудовим правом

3. Види матеріальної відповідальності. Обмежена матеріальна відповідальність робітників і службовців

4. Повна матеріальна відповідальність

5. Підвищена матеріальна відповідальність

6. Порядок визначення розміру шкоди

7. Порядок відшкодування шкоди

8. Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за шкоду, заподіяну працівникам

1. Поняття матеріальної відповідальності за трудовим правом

Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шко­ду, заподіяну майну підприємства, визначена ст. ст. 130-138 КЗпП та деякими підзаконними актами. Встановлена цими ак­тами відповідальність є важливим засобом виховного впливу на робітників і службовців щодо дисциплінованого ставлення до майна підприємства, поважного додержання існуючого пра­вопорядку, забезпечення матеріальних інтересів конкретних підприємств, трудових колективів і суспільства в цілому. При сприянні відповідальності досягається мета попередження пра­вопорушення в галузі охорони власності підприємства.

В той же час матеріальна відповідальність не становить ча­стини дисциплінарної відповідальності, тому притягнення

працівника до матеріальної відповідальності не виключає можли­вості накладення на нього дисциплінарного стягнення.

Матеріальна відповідальність як важливий інститут трудового права покликана забезпечити відповідність поведінки людей нормам, прийнятим державою. Ця відповідаль­ність, на відміну від дисциплінарної, є двосторонньою, оскіль­ки відповідальність несе не тільки працівник перед власником або уповноваженим ним органом, а й власник перед працівни­ком за заподіяння шкоди його майну або здоров'ю.

Тому матеріальною відповідальністю за трудовим правом є вста­новлений законом обов'язок сторони трудового договору відшко­довувати збитки, заподіяні іншій стороні протиправними і виновними діями.

2. Підстави і умови матеріальної відповідальності за трудовим правом

Загальні підстави і умови матеріальної відповідальності виз­начені ст. 130 КЗпП. На відміну від цивільного права, що та­кож визначає умови майнової відповідальності, трудове право виділяє з цих умов підставу матеріальної відповідальності — пряму дійсну шкоду.Лише тільки за наявності цієї підстави — шкоди — можна ставити питання про те, чи може працівник бути притягнутий до відповідальності, чи є умови цієї відпові­дальності.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 р. № 14 «Про судову практику в справах про відшкодуван­ня шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» роз'яснив, що під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності маица, необхідність для підприємства провести витрати на віднов­лення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати.

До прямої дійсної шкоди можуть бути також віднесені й суми незаконно нарахованої заробітної плати і премії, вартість пального й мастил, сировини, напівфабрикатів та інших мате­ріальних цінностей, безпідставно списаних у зв'язку з викрив­ленням даних про обсяг робіт.

Неодержання підприємством прибутку, який увався і очікувався, у зв'язку з неправомірними діями працівника пря­мої шкоди на створює, тому немає підстав для притягнення його до матеріальної відповідальності. Це упущена вигода, а не пряма шкода. Цим моментом матеріальна відповідальність за трудовим правом відрізняється від майнової відповідальності за цивільним правом, яким передбачена відповідальність і за неодержані прибутки. Не можуть включатися до шкоди, що підлягає відшкодуванню, неодержані або списані в доход дер­жави прибутки з підстав, пов'язаних з неналежним виконан­ням працівником трудових обов'язків, так само як і інші не­одержані прибутки.

Шкода повинна бути такою, що реально настала для під­приємства. Коли працівник самовільно використовує для влас­них потреб техніку — автомашини, трактори, станки, інше об­ладнання, — пряму дійсну шкоду становлять амортизація техніки, витрати пального, мастильних матеріалів, електро­енергії, необхідність найму і використання техніки інших під­приємств.

Пряма дійсна шкода є саме підставою, що зумовлює пере­вірку умов можливості настання матеріальної відповідальності працівника. За наявності шкоди для настання матеріальної відповідальності необхідні ще три умови: протиправна пове­дінка працівника, причинний зв'язок між протиправною пове­дінкою працівника і результатом у вигляді шкоди, що настала, і вина працівника.

Протиправними вважаються такі дії чи бездіяльність пра­цівника, які становлять порушення норм поведінки, встанов­лені законодавством, правилами внутрішнього трудового роз­порядку, посадовими інструкціями, наказами і розпоряджен­нями власника або уповноваженого ним органу.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 р. роз'яснив, що при вирішенні питання про покладення матеріальної відповідальності необхідно визначити, якими не­правомірними діями працівника заподіяно шкоду і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними. Якщо шкоду заподіяно декількома працівниками, необхідно визначити, які конкретно порушення трудових обов'язків допустив кожен пра­цівник.

Протиправна поведінка може бути вираженою як дія, що заборонена законом, або як бездіяльність, коли працівник був зобов'язаний вчинити певні дії внаслідок своїх трудових обо­в'язків, але не вчинив їх. Тобто протиправна поведінка праців­ника може проявлятись у двох формах: протиправної дії або протиправної бездіяльності.

Законодавство про матеріальну відповідальність не пов'я­зує протиправну поведінку працівника з порушенням конкрет­них правил, які б були закріплені в нормативних актах. Тому це можуть бути конкретні обов'язки, передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також обов'язки, взяті на себе працівниками, трудовим колективом в трудових догово­рах, контрактах, колективному договорі.

Відповідно до ч. 4 ст. 130 КЗпП на працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а та­кож за неодержані підприємством прибутки, за шкоду, заподі­яну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Нормальний виробничо-господарський ризик повинен по­годжуватись з тією метою, для якої його застосовують; бажа­ний результат не може бути досягнутий звичайними, неризикованими діями; можливість шкідливих наслідків при нормаль­ному ризику завжди повинна бути ймовірною. Там, де йдеться про свідоме заподіяння шкоди, виправданий ризик відсутній. Ризикувати можна тільки матеріальними цінностями, а не жит­тям чи здоров'ям людини. При цьому ризик повинен ретельно готуватися.

Стан крайньої необхідності виключає протиправну поведі­нку працівника. Дії визнаються вчиненими у стані крайньої необхідності, коли вони вжиті для усунення загрози суспіль­ним інтересам, майну підприємства, правам особи або інших громадян, якщо загроза за даних обставин не могла бути відвер­нена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є значно мен­шою, ніж та, яку відвернено.

Безспірним підтвердженням протиправності дій чи бездіяль­ності працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притяг­нення його за це до кримінальної, адміністративної чи дисцип­лінарної відповідальності. Але матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника не тільки у випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної відповідальності. Тому відмова в порушенні кримінальної справи, адміністративного провадження, а також непритягнення працівника до дисцип­лінарної відповідальності не свідчить про відсутність умов для притягнення його до матеріальної відповідальності.

Протиправна дія чи бездіяльність працівника створює умо­ву покладення на нього матеріальної відповідальності лише то­ді. коли шкода настала не тільки після протиправних дій чи бездіяльності, але й була заподіяна саме ними. Між діями чи бездіяльністю працівника і наслідками, що настали-у вигляді прямої дійсної шкоди, повинен бути причинний зв'язок Тому

причинний зв'язок є другою умовою для покладення на пра­цівника матеріальної відповідальності. За відсутності причин­ного зв'язку між протиправними діями і протиправною без­діяльністю і наслідкам, що настали, працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності.

Протиправна поведінка працівника і причинний зв'язок є об'єктивними умовами матеріальної відповідальності, тобто такими умовами, що не залежать від волі працівника. Тому є неправильними твердження, що у працівника є протиправна поведінка або він є винним. Вина є третьою умовою матеріаль­ної відповідальності і становить саме суб'єктивну умову відпо­відальності, тобто певний стан волі особи, що вчинила протип­равні дії чи допустила бездіяльність.

Якщо будь-які виновні дії чи виновна бездіяльність праців­ника, що викликали заподіяння шкоди майну, будуть одночас­но і протиправними, то далеко не всі протиправні дії чи без­діяльність будуть виновними.

Розрізняють дві форми вини: умисел і необережність. Уми­сел може бути прямим і побічним, необережність виражається у недбалості і самовпевненості. Залежно від форми вини за­конодавство про матеріальну відповідальність встановлює в окремих випадках різні види відповідальності: обмежену чи повну.

Відповідно до ст. 138 КЗпП обов'язок доказування наяв­ності умов для притягнення працівника до матеріальної відпо­відальності покладається на власника або уповноважений ним орган. Відсутність підстави чи хоча б однієї з умов матеріальної відповідальності виключає можливість притягнення працівни­ка до матеріальної відповідальності.

Чинне законодавство про матеріальну відповідальність пра­цівників встановлює три види матеріальної відповідальності ро­бітників і службовців: обмежену, повну і підвищену.

3. Види матеріальної відповідальності. Обмежена матеріальна відповідальність робітників і службовців

Обмежена матеріальна відповідальність при заподіянні шко­ди працівником полягає в обов'язку відшкодувати заподіяну з його вини шкоду в розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Цей вид відповідальності є основним і настає в усіх випадках, коли чинним законодавством не передбачений більш високий розмір відшкодування. Названа відповідальність є обмеженою тому, що вона обме­жується розміром середнього місячного заробітку працівника.

Її не можна назвати неповною, оскільки при заподіяні шкоди меншого розміру, ніж середня заробітна плата працівника, він буде нести відповідальність у повному розмірі шкоди. Ця відпо­відальність не є і частковою, оскільки розмір відшкодування визначається не часткою шкоди, а залежно від розміру серед­ньої місячної заробітної плати працівника. Розмір середнього заробітку становить заробітну плату за два останні календарні місяці роботи працівника, що передували дню виявлення шко­ди, а якщо шкода виявлена після звільнення — дню звільнен­ня. В разі, коли працівник пропрацював на даному підприємстві менше двох місяців, середня заробітна плата обчислюється із заробітку за фактично відпрацьований час.

Обмежена матеріальна відповідальність на підставі п. 1 ст. 133 КЗпП настає у випадку, коли шкода заподіяна зіпсуттям або знищенням через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції) працівником в ході трудового процесу. На інших працівників з числа службових осіб (наприклад майстра, технолога), якщо шкода від зіпсуття або знищення матеріаль­них цінностей сталася через недбалість, заподіяна внаслідок їх службових дій чи бездіяльності, матеріальна відповідальність може бути покладена також у межах середнього місячного за­робітку, але не на підставі п. 1 ст. 133 КЗпП, а на підставі ст. 132 КЗпП. Відповідальність у тому ж розмірі за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних при­ладів, спеціального одягу та інших предметів покладається на працівника, якщо названі цінності були видані йому в користу­вання в зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

На підставі п. 2 ст. 133 КЗпП за шкоду, заподіяну зайвими фошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і збе­рігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необ­хідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякі­сної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріаль­них чи грошових цінностей, матеріальну відповідальність в межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місяч­ного заробітку, несуть винні у цьому директори, начальники та інші керівники підприємств та їх заступники; керівники та їх заступники будь-яких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства чи іншим відповідним положенням.

До зайвих грошових виплат відносяться суми стягнених штрафів, заробітної плати, виплачені звільненому працівникові в зв'язку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки, розрахунку, неправильним формулюванням причин звільнення, а також заробітної плати, виплаченої працівникові за зайве надані дні чергової відпустки без виключення днів прогулу. При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди викликаної виплатою зайвих сум, знищенням чи зіпсуттям ма­теріальнихцінностей, вони зобов'язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством. Керівні службові особи в цих випадках несуть матеріальну відповідальність в межах свого середнього місячного заробітку за ту частину шкоди, що не відшкодована її безпосередніми заподіювачами. При цьому за­гальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати заподіяну шкоду. На керівних працівників може бути покладе­на матеріальна відповідальність у межах середньомісячної за­робітної плати, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів до стягнення шкоди з безпосередніх її заподіювачів й таку мож­ливість підприємство втратило.

Працівники, які не є керівниками підприємства і структур­них підрозділів на підприємстві або їх заступниками, за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, викликаними нена­лежним виконанням ними трудових обов'язків, несуть матері­альну відповідальність за ч. 1 ст. 132 КЗпП, крім випадків, для яких ст. 134 КЗпП передбачена повна матеріальна відпові­дальність.

Якщо працівник уклав з підприємством письмовий договір про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за не­забезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або інших цілей, але він не від.чоситься до кате­горії працівників, з якими згідно зі ст. 135' КЗпП може бути укладений такий договір, матеріальна відповідальність такого працівника у разі нестачі чи зіпсуття настає в обмеженому розмірі за умови, що відсутні інші підстави для повної матері­альної відповідальності.

При заподіянні шкоди приписками та іншими викривлени­ми даними про виконання робіт до матеріальної відповідаль­ності можуть притягуватись як працівники, що вчинили ці Дії так і службові особи, через винне невжиття якими заходів до їх запобігання вони вчинені. Залежно від обставин заподіяння шкоди в цих випадках матеріальна відповідальність може на­стати як в межах середньої місячної плати, так і в повному розмірі (п. п. З, 6 ст. 134 КЗпП).

4. Повна матеріальна відповідальність

За шкоду, заподіяну підприємству, працівники несуть ма­теріальну відповідальність у повному обсязі тільки у випадках, прямо передбачених законодавством України. Перелік цих ви­падків дає ст. 134 КЗпП, яка передбачає вісім випадків такої відповідальності.

1. Матеріальна відповідальність на підставі письмових до­говорів. Крім трудового договору між працівником і підприєм­ством може бути укладений письмовий договір про прийняття працівником на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Такі письмові договори відповідно до ст. 135' КЗпП можуть бути укладені підприємством з працівниками, які досягли вісімнадцятирічного віку, що займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані із збереженням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у про­цесе! виробництва переданих їм цінностей.

Таким чином, повну матеріальну відповідальність несе пра­цівник, посада якого зазначена в спеціальному переліку, коли з ним укладено договір про повну матеріальну відповідальність і коли шкода заподіяна незабезпеченням цілості майна або інших цінностей, що передані йому для зберігання або для інших цілей. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо з інших підстав він не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі.

Якщо договір про повну матеріальну відповідальність укла­дено з працівником, посада якого або виконувана робота не зазначена у переліку працівників, з якими можна укладати пись­мові договори, такий працівник може нести відповідальність за передані йому цінності або інше майно лише в обмеженому розмірі, коли відсутні інші підстави для відповідальності в пов­ному розмірі. Такі ж наслідки настають і тоді, коли з працівни­ком можна було укласти договір про повну матеріальну відпо­відальність, але він не був укладений. При цьому односторонні зобов'язання працівника щодо відповідальності за збереження матеріальних цінностей або покладення такої відповідальності наказом або розпорядженням власника або уповноваженого ним органу правового значення не мають, оскільки закон вимагає укладення письмового договору, де повинні бути вказані зобо­в'язання не тільки працівника, а й власника або уповноваже­ного ним органу про створення належних умов для збереження цінностей.

Пункт 1 ст. 134 КЗпП передбачає повну матеріальну відпо­відальність працівника на підставі письмового договору «за не­забезпечення цілості майна або інших цінностей». При розгляді спорів про покладення відповідальності на працівника за цією підставою виникає питання: чи може працівник нести відпові­дальність за наявності майна, але пошкодженого, такого що втратило свої споживчі якості? На це питання мімохідь, побічно дав роз'яснення Пленум Верховного Суду України в ч. 1 п. 8 постанови від 29 грудня 1992 р., № 14, зазначивши, що праців­ник несе повну матеріальну відповідальність «за незабезпечен­ня цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття)».

Поряд з індивідуальною матеріальною відповідальністю при спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, по­в'язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), пе­ревезенням або застосуванням у процесі виробництва переда­них їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджува­тись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність вста­новлюється власником підприємства за погодженням з проф­спілковим комітетом. Письмовий договір про колективну (бри­гадну) матеріальну відповідальність може укладатись тільки за згодою кожного члена бригади. Колектив працює з матеріаль­ними цінностями на підставі взаємної довіри, тому склад бри­гади не може бути примусовим. Бригаді надано право відводи­ти окремих працівників, що рекомендуються в бригаду, чи навіть включені до її складу.

2. Повна матеріальна відповідальність настає за шкоду, за­подіяну працівниками підприємству у випадках, коли майно або інші цінності були одержані працівником під звіт за разо­вою довіреністю або за іншими разовими документами. Термін «під звіт» означає, що працівники повинні повністю звітувати перед власником або уповноваженим ним органом за одержані цінності, тобто подати документи про відправлення вантажу, здання одержаних цінностей на склад, використання їх на виробництві за розпорядженням певних службових осіб тощо. Працівник, який одержав матеріальні цінності і не звіту­вав про них, у разі їх відсутності несе повну матеріальну відпові­дальність незалежно від виду майна і мети його використання.

До разових документів у першу чергу відносяться доручен­ня. Залежно від змісту повноважень, що містять доручення, вони можуть бути трьох видів: разові, спеціальні та загальні. Всі вони мають офіційний характер, оскільки походять від службових осіб, які уповноважені їх видавати від імені підприємства.

Разові доручення видаються представнику на проведення однієї, разової дії. Для вчинення певних однакових дій у межах певного відрізку часу видаються спеціальні доручення. Загаль­не доручення видається на право проведення різних дій по уп­равлінню майном.

Повна матеріальна відповідальність настає для всіх кате­горій працівників, які не звітували про цінності, одержані за разовими дорученнями та іншими разовими документами. Спец­іальні та загальні доручення повинні видаватись тільки праців­никам, з якими укладено договір про повну матеріальну відпо­відальність або які несуть таку відповідальність відповідно до законодавства.

Працівник, якому видали під звіт матеріальні цінності, не повинен відноситись до категорії тих, з ким можуть укладатись договори про повну матеріальну відповідальність. Цінності йому доручаються тимчасово, іноді на досить короткий термін, на­приклад одержати їх від постачальника і доставити на підпри­ємство. Але оскільки за передані йому матеріальні цінності на нього може бути покладена повна матеріальна відповідальність, власник або уповноважений ним орган може видати разове доручення працівнику лише за його згодою. Відмова працівни­ка від одержання під звіт цінностей за разовим дорученням не є дисциплінарним проступком.

Разове доручення повинне видаватись лише працівникам, що перебувають з даним підприємством у трудових правовідно­синах. За відсутності трудового зв'язку з особою, якій видали доручення, може настати майнова відповідальність на підставі цивільного законодавства.

Крім разового доручення, документами, за якими праців­ник одержує під звіт матеріальні цінності, можуть бути відомість фактура, накладна тощо. Про одержання матеріальних цінностей працівник ставить свій підпис і тим самим бере на себе зобов'язання забезпечити їх повну збереженість і передати влас­нику або уповноваженому ним органу. При цьому повна мате­ріальна відповідальність настає за умови, що працівник мав реальну можливість зберегти цінності, які він одержав під звіт.

Тому особи, які одержують матеріальні цінності під звіт повинні бути ознайомлені з правилами прийняття матеріалі них цінностей, порядком складення акта в разі нестачі, поряд­ком відправлення вантажу тощо.

3. Матеріальна відповідальність у повному розмірі настаєтакож у випадку, коли шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. З ст. 134 КЗпП).

Таку відповідальність несе будь-який працівник, незалеж­но від посади, яку він займає, або виконуваної ним роботи, який не є матеріально відповідальною особою, але своїми дія­ми, що мають ознаки кримінального злочину, завдав шкоди майну підприємства.

Факт вчинення діянь, що переслідуються у кримінальному порядку, повинен підтверджуватись у порядку кримінального провадження. Це має бути або обвинувальний вирок суду, ухва­ла суду в кримінальній справі про припинення провадження по справі в зв'язку з амністією чи передачею обвинуваченого на поруки трудовому колективу, передачі справи на розгляд товариського суду та в інших подібних випадках, або постано­ви слідчо-прокурорських органів.

Такою постановою працівник може бути навіть звільнений від кримінальної відповідальності в зв'язку зі спливом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності, коли вчинений працівником злочин вже не становить суспільної не­безпеки. Працівник може не нести кримінальної відповідаль­ності, якщо його звільнили від відбування покарання у зв'язку із захворюванням, достроково або умовно-достроково звільни­ли від покарання, в разі винесення судом обвинувального ви­року без призначення міри покарання тощо.

Таким чином, для покладення на працівника повної матер­іальної відповідальності на підставі п. З ст. 134 КЗпП працівник не обов'язково повинен бути засудженим до позбавлення волі. Головне, щоб була відповідна постанова суду або слідчо-проку­рорських органів про те, що дії працівника мають ознаки кри­мінального злочину. У той же час амністія не звільняє від обо­в'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду (ч. 2 ст. 5 Закону Ук­раїни від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»). Коли ж справа припиняється за ч. 2 ст. 7 Кримінальниго кодексу України за малозначністю, підстави для покладення на праців­ника повної матеріальної відповідальності відсутні. Малознач­ним визнається така дія чи бездіяльність працівника, яка тільки за своєю формою подібна до злочину, але внаслідок своєї малозначності не становить суспільної небезпеки.

У випадку, коли при розгляді справи в суді за цією підста­вою виникає сумнів у правильності постанови слідчого чи про­курора про наявність в діях працівника ознак кримінального злочину, суд має поставити перед відповідним прокурором пи­тання про перегляд цієї постанови. І навпаки, розглядаючи цивільну справу, суд, виявивши в діях працівника, якими була заподіяна шкода, ознаки кримінального злочину, повідомляє про це прокурора або сам порушує кримінальну справу. У цих випадках провадження по справі зупиняється.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

При розгляді справи в суді про матеріальну відповідальність працівника, що випливає з кримінальної справи, по якій суд щодо працівника постановив обвинувальний вирок, що набрав чинності, цей вирок для цивільної справи має значення лише в частині, чи мав місце кримінальний злочин і чи вчинений він даною особою. Якщо обвинувальний вирок у кримінальній справі обов'язковий для суду, що розглядає цивільну справу хоча б у цих питаннях, то постанови прокурорсько-слідчих органів такої обов'язкової сили не мають. Вони є лише підста­вою для власника або уповноваженого ним органу для звер­нення до суду з позовом про відшкодування заподіяної праців­ником шкоди за п. З ст. 134 КЗпП.

4. При заподіянні шкоди майну підприємствапрацівником, який був у нетверезому стані, також настає повна матеріальна відповідальність (п.4 статті 4 134 КЗпП). Нетверезий стан пра­цівника може бути підтверджений як медичним висновком, так іншими видами доказів, такими, як акти, пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків. Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 р. визнав, що заподіяння шкоди працівником, який був у нетверезому стані, є одним з найгру-біших порушень трудових обов'язків, тому в цьому випадку не повинно допускатись зменшення розміру відшкодування.

5. Матеріальна відповідальність у повному розмірі настаєтакож у випадку, коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникові в користування (п. 5 ст. 134 КЗпП).

Така відповідальність за навмисне завдання шкоди можли­ва при встановленні факту, що працівник під час виробничого процесу бажав заподіяти підприємству шкоду або свідомо до­пускав її настання.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 р. роз'яснив, що таку ж матеріальну відповідальність у повному розмірі несуть працівники сільськогосподарських підприємств, які займаються виробництвом сільськогосподарсь­кої продукції, за шкоду, заподіяну нестачею, умисним знищен­ням або зіпсуттям цієї продукції.

6. Чинне законодавство покладає повну матеріальну відпо­відальністьна працівника за заподіяння шкоди підприємству навіть у випадку, коли з цим працівником і не укладався до­говір про повну матеріальну відповідальність.

Така відповідальність може бути покладена на працівника за шкоду, заподіяну викраденням, загибеллю або нестачею ве­ликої рогатої худоби, свиней, вівців, кіз і коней, що належать сільськогосподарським підприємствам аграрного промислово­го комплексу; перевитратою пального, допущеного працівни­ками автомобільного транспорту; одержанням службовою осо­бою премій внаслідок проведення з її вини викривлень даних про виконання робіт і за шкоду, заподіяну викраденням, недо­стачею, понаднормативними витратами валютних цінностей та іншими винними діями (Закон України від 6 червня 1995 р._ постанова Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р., п. \і постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р.).

Відповідно до п.32 Інструкції про порядок ведення касових операцій у народному господарстві України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 2 люто­го 1995 р. № 21, касири несуть повну матеріальну відповідаль­ність за збереження усіх прийнятих ними цінностей і за будь-яку шкоду, заподіяну підприємству, у результаті як навмисних дій, так і недбалого або несумлінного ставлення до своїх обов'яз­ків. Таким чином, хоча п.6 ст. 134 КЗпП вказує на повну мате­ріальну відповідальність відповідно до законодавства України, під законодавством слід розуміти не тільки закони у букваль­ному смислі цього слова, а й правові акти, прийняті органами державної виконавчої влади в межах своїх повноважень. Для усунення цієї суперечності доцільно визначити перелік праців­ників і матеріальних цінностей, в разі недостачі яких повинна наступати повна матеріальна відповідальність саме внаслідок закону. У даний час така відповідальність фактично настає в разі підвищеної матеріальної відповідальності.

7. Робітники і службовці, винні у заподіянні матеріальноїшкоди підприємству, з яким вони перебувають у трудових відно­синах, але не при виконанні трудових обов'язків, відповідають за цю шкоду у повному розмірі (п.7 ст. 134 КЗпП).

Така шкода може бути завдана як протягом робочого часу, коли працівник не виконував своїх трудових обов'язків, так і у вільний від роботи час. Вчинені працівником під час роботи дії спрямовувалися працівником не на виконання трудових обо­в'язків на користь підприємства, а були протиправними і не відповідали інтересам цього підприємства. Це могло статися при використанні працівником техніки, обладнання, станків, механізмів в особистих інтересах без дозволу на те власника або уповноваженого ним органу.

8. Повна матеріальна відповідальність передбаченатакож для службових осіб, які заподіяли шкоду підприємству неза­конним звільненням з роботи або переведенням працівника на іншу роботу, коли на користь такого працівника стягується за­робітна плата за час вимушеного прогулу.

Матеріальну відповідальність несуть ті службові особи, які підписали наказ про звільнення чи переведення працівника. У випадку, коли це звільнення чи переведення визнане непра­вильним, працівник поновлюється на роботі, і на його користь стягується заробітна плата.

Керівники структурних підрозділів та інші посадові особи, які готували матеріали для керівника підприємства, матеріаль­ної відповідальності не несуть.

Якщо раніше матеріальну відповідальність службові особи несли лише в разі явного порушення закону, то зараз будь-яке звільнення чи переведення працівника, визнане незаконним призводить до поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Це є підставою для покладення на службову особу матеріальної відповідальності у повному обсязі.

Повну матеріальну відповідальність службові особи несуть й у випадку затримки виконання рішення органу, який розгля­дав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільне­ного або переведеного на іншу роботу працівника, якому вип­лачено заробітну плату за час затримки виконання рішення.

5. Підвищена матеріальна відповідальність

Досить часто трапляються випадки, коли фактична шкода в разі нестачі чи зіпсуття цінностей значно перевищує їх номі­нальну вартість. Тому ст. 135 КЗпП передбачається підвищена матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну майну підприємства, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.

Така відповідальність встановлена Законом України від 6 червня 1995 р. за шкоду, заподіяну підприємству працівника­ми, які виконують операції, пов'язані із закупівлею, продажем, перевезенням, доставкою, пересиланням, зберіганням, сорту­ванням, пакуванням, обробкою або використанням у процесі виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ювелірних, побутових і промислових виробів та матеріалів, ви­готовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцін­ного каміння, відходів та брухту, що містять дорогоцінні мета­ли і дорогоцінне каміння, а також валютні операції, і які є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), недостачі або наднормативних 'їх витратах (крім витрат, що сталися у зв'язку з непередбаченими порушеннями технологічного процесу, якщо вони допущені внаслідок недбалості у роботі, порушення спе­ціальних правил, інструкцій).

Заборгованість працівників підприємства у разі неповер­нення у встановлений термін авансу, виданого в іноземній ва­люті на службове відрядження або господарські потреби, та в інших випадках нездачі іноземної валюти, одержаної у підзвіт, викликає матеріальну відповідальність у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, пе­рерахованій на день погашення заборгованості.

Доказом того, що матеріальна відповідальність у зазначе­них вище випадках є підвищеною, може бути ст. З Закону Ук­раїни від б червня 1995 р., якою передбачено, що стягнені з працівників суми спрямовуються на відшкодування збитків, завданих підприємству. Решта суми перераховується до Дер­жавного бюджету України. Це ж передбачено і постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 34.

Постановою Кабінету Міністрів України віл 22 січня 1996 р. № 116 встановлено, що вартість вузлів, деталей,

напівфабрикатів та іншої продукції, що виготовляється підприємствами для внутрішньовиробничих потреб, а також вартість продукції виробництво якої не закінчено, визначається виходячи із со­бівартостіїї виробництва з нарахуванням середньої по підприє­мству норми прибутку на цю продукцію із застосуванням кое­фіцієнта 2.

У разі розкрадання чи загибелі тварин сума збитків визна­чається за закупівельними цінами, які склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5.

Продовольчі товари, роздрібні ціни на які дотуються, оці­нюються з додаванням до роздрібних цін суми дотацій.

Розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псу­вання) бланків цінних паперів та документів суворого обліку обчислюється із застосуванням коефіцієнта:

5 — до номінальної вартості, зазначеної на бланках цінних паперів та документів суворого обліку, або вартості документів суворого обліку, встановленої законодавством;

50 — до вартості придбання (виготовлення) бланків цінних паперів та документів суворого обліку, на яких не зазначена номінальна вартість або вартість яких не встановлена.

У разі розкрадання, нестачі, знищення (псування) матері­альних цінностей, що підлягають списанню на видатки у міру відпуску їх у виробництво або експлуатацію (в установах, які утримуються за рахунок бюджетних коштів, — у міру їх прид­бання) та обліковуються лише у кількісному виразі, розмір збитків визначається виходячи з ринкових цін на аналогічні матеріальні цінності, зменшених пропорційно фактичному зн°" су, але не нижче ніж на 50 відсотків ринкової ціни.

6. Порядок визначення розміру шкоди

Для визначення розміру суми, що підлягає стягненню з пра­цівника за завдану шкоду, необхідно встановити дійсний розмір шкоди. Саме розмір дійсної шкоди становить той критерій, за допомогою якого у подальшому з урахуванням виду відпові­дальності, конкретної обстановки, за якої було завдано шкоду, матеріального стану працівника точно встановлюється сума, що підлягає відшкодуванню.

Розмір заподіяної підприємству шкоди щодо майна, яке було в експлуатації і на яке передбачені амортизаційні відрахунки, визначається за фактичними витратами на підставі даних бух­галтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівар­тості) матеріальних цінностей за вирахуванням фактичного зносу згідно з установленими нормами, але не нижче ніж на 50 від­сотків від балансової вартості на момент встановлення такого факту з урахуванням індексів інфляції, які щомісячно визначає Міністерство статистики України, відповідно до розміру по­датку на додану вартість та розміру акцизного збору.

Таким чином, розмір прямої дійсної шкоди спочатку визна­чається в натурі, а згодом провадиться грошова оцінка вартості матеріальних цінностей. Необхідність визначення шкоди в на­турі відпадає тільки тоді, коли має місце нестача грошових сум.

При розкраданні, нестачі, умисному знищенні або умисно­му зіпсутті матеріальних цінностей шкода визначається за дер­жавними роздрібними цінами. В разі відсутності на даний вид матеріальних цінностей роздрібних цін шкода визначається за цінами, що встановлюються Державними комітетом України по цінах.

Пленум Верховного Суду України в п. 15 постанови від 29 грудня 1992 р. роз'яснив, що, визначаючи розмір шкоди, суд має виходити з вартості матеріальних цінностей на день вияв­лення шкоди, а у випадку зміни цін — застосовувати ціни, що діють на день прийняття рішення про її відшкодування.

На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або нестачею продукції і товарів, визначається. за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї про­дукції і товарів.

При визначенні розміру шкоди, завданої внаслідок псуван­ня майна, слід виходити з розміру зменшення його вартості. Якщо це майно було відремонтованим, то розмір шкоди ста­новлять витрати на ремонт для поновлення майна в поперед­ньому стані. Витрати на ремонт, що призвели до поліпшення стану майна в порівнянні з тим, яким воно було до ремонту, прямої дійсної шкоди не становлять і не можуть бути віднесені на рахунок працівника.

Вже зазначалося, що при визначенні прямої дійсної шкоди повинні враховуватись встановлені норми витрат, що розроб­ляються і затверджуються відповідними міністерствами і відом­ствами. Практика застосування норм природних витрат свідчить, що ці норми не можуть застосовуватись у випадках, коли дове­дено, що матеріальні цінності були вкладені працівником.

При виявленні з вини працівника нестачі одних товарів і лишків інших нестача підлягає стягненню з винного, а лиш­ки — оприбуткуванню на користь підприємства. Залік лишків та перекриття ними нестач допускаються як виняток за один і той же період, що перевіряється, у однієї і тієї ж матеріально відповідальної особи і відносно матеріально-товарних ціннос­тей одного і того ж найменування.

Матеріальна відповідальність за трудовим правом — це дольова відповідальність, при якій кожна особа, яка завдала шкоду, відповідає тільки за себе і відшкодовує збитки лише у певній частині (долі). Навіть при колективній (бригадній) матеріальній відповідальності настає дольова матеріальна відповідальність. Частка (доля) відповідальності кожного члена колективу (бри­гади) визначається залежно від терміну роботи в складі брига­ди і пропорційно розміру заробітної плати працівника. Члени бригади звільняються від відповідальності при доведеності вини когось із членів бригади у заподіянні шкоди або коли встановлений факт крадіжки матеріальних цінностей сторонніми осо­бами.

Солідарна матеріальна відповідальність застосовується лише за умови, якщо вироком суду встановлено, що шкода підприє­мству заподіяна спільними умисними діями кількох працівників, які мали спільну мету заподіяти шкоду і винні у вчиненні зло­чину. Солідарна відповідальність означає, що особи, винні у заподіянні шкоди, несуть матеріальну відповідальність у по­вному розмірі, без визначення частки (долей) кожного. У по­рядку цивільного судочинства суд має право зобов'язати цих осіб відшкодувати шкоду солідарно, якщо при постановленні обвинувального вироку цивільний позов був залишений без розгляду або коли вирок в частині цивільного позову скасовано і справа в цій частині направлена на новий розгляд в порядку судочинства.

Встановлення солідарної відповідальності кількох осіб за заподіяну підприємству шкоду означає, що ця шкода може бути стягнута з одного із притягнутих до солідарної матеріальної відповідальності, який пізніше вимагатиме від інших осіб, які спільно з ним завдали шкоду, відшкодування в рівних долях, за винятком частини, що припадає особисто на нього.

Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 29 грудня 1992 р. роз'яснив, що при вирішенні позовів, у яких об'єднано декілька вимог про відшкодування працівником шкоди, розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначаєть­ся по кожній з об'єднаних вимог з урахуванням відповідного їй виду і меж матеріальної відповідальності. Визначена в такий спосіб сума відшкодування по кожному випадку заподіяння шкоди включається до загальної суми, яка підлягає стягненню з працівника з урахуванням передбаченого ст. 233 КЗпП річно­го строку для заявлення позову по кожній вимозі й поважності причин його пропуску.

При визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної пра­цівниками самовільним використанням в особистих цілях тех­нічних засобів (автотракторів, тракторів, автокранів тощо), що належать підприємству, з яким вони перебувають у трудових відносинах, слід виходити з того, що така шкода, заподіяна не нри виконанні трудових (службових) обов'язків, підлягає відшко­дуванню із застосуванням норм цивільного законодавства, зок­рема ст. ст. 203, 453 Цивільного кодексу України. У цих випадках шкода відшкодовується у повному розмірі, включаючи і неодержані підприємством прибутки від використання працівни­ком технічних засобів.

В разі матеріальної відповідальності в межах середнього місячного заробітку він визначається виходячи із заробітку за два останні календарні місяці роботи працівника, що переду­вали дню виявлення шкоди, якщо шкода виявлена після його звільнення. В разі, коли працівник працював на даному під­приємстві менше двох місяців, його заробіток обчислюється із заробітку за фактично відпрацьований час.

7. Порядок відшкодування шкоди

Законодавство про матеріальну відповідальність надає пра­цівнику, який завдав шкоду, можливість добровільно відшко­дувати збитки повністю або частково. Це відшкодування пра­цівник може здійснити шляхом внесення певної грошової суми в касу підприємства або відшкодувати збитки в натурі. Для ос­таннього необхідна згода власника або уповноваженого ним органу. Відшкодовуючи шкоду в натурі, працівник може пере­дати власнику або уповноваженому ним органу рівноцінне май­но на заміну втраченого або відремонтувати пошкоджене.

Якщо працівник добровільно не відшкодував завданих збитків, законодавством передбачений примусовий порядок відшкодування шкоди шляхом утримання суми збитків із заро­бітної плати працівника за розпорядженням власника або упов­новаженого ним органу.

Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпоряджен­ням власника підприємства або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати. Керівниками під­приємств та їх заступниками покриття шкоди в межах серед­ньої місячної заробітної плати може здійснюватись за розпо­рядженням вищого в порядку підлеглості органу.

Розпорядження власника підприємства або уповноважено­го ним органу, а також вищого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не ра­ніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Ці сім днів надаються для того, щоб в разі незгоди з відрахуванням або його розміром працівник міг оскаржити це розпорядження до органу по трудових спорах: в комісію по трудових спорах, а в разі її відсутності — до районного (міського) суду.

У випадках, коли розмір шкоди перевищує середню місяч­ну заробітну плату, її відшкодування провадиться шляхом за-явлення позову до районного (міського) суду.

Судовому розгляду підлягають заяви власника підприємства або уповноваженого ним органу до працівника про відшкоду­вання.шкоди в розмірі, що перевищує середній місячний заро­біток. Шкода може перевищувати й середню місячну заробітну плату, але відповідно до законодавства працівник може нести відповідальність тільки в межах свого середнього місячного за­робітку. До суду власник або уповноважений ним орган пови­нен звертатись також у випадку, коли розмір шкоди не переви­щує середнього місячного заробітку, але відшкодування не може бути проведено за розпорядженням власника або уповноваже­ного ним органу в зв'язку із закінченням строку на видання розпорядження або у випадку припинення працівником трудо­вих відносин з даним підприємством.

Питання про відшкодування завданої шкоди може розгля­датись судом за заявою працівника, який не згодний з розпо­рядженням про відрахування, зробленим власником або упов­новаженим ним органом, чи з розміром цього відрахування після розгляду його в комісії по трудових спорах або безпосередньо в суді.

Позов про обгрунтованість розпорядження власника або уповноваженого ним органу щодо відрахування шкоди праців­ником може бути заявлений і до реалізації розпорядження про відрахування. Працівником може бути заявлений також позов про повернення суми, зайво виплаченої ним добровільно на відшкодування шкоди, коли відсутні підстави і умови для мате­ріальної відповідальності, збитки ним відшкодовані у більшому розмірі, ніж це передбачено законом, та в інших випадках.

Виходячи з вимог ст. 15 ЦПК України, суд у кожному ви­падку зобов'язаний з'ясувати обставини, чи завдані діями пра­цівника матеріальні збитки підприємству; чи становлять ці збит­ки пряму дійсну шкоду працівника; чи заподіяні вони неправо­мірними діями працівника; чи входять до функцій працівника обов'язки, належне виконання яких призвело до шкоди; в якій конкретно обстановці підприємству завдані збитки і чи є в цьому вина працівника; чи були створені працівнику умови, які б забезпечували збереження матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними.

За шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обо­в'язків. працівник несе відповідальність перед підприємством з яким перебуває у трудових правовідносинах. За вимогами інших осіб, що грунтуються на неналежному виконанні праці­вником своїх трудових обов'язків, внаслідок статті 441 Цивіль­ного кодексу України відповідає підприємство, перед яким вин­ний працівник несе матеріальну відповідальність у порядку рег­ресу за нормами трудового законодавства.

Якщо суд встановить, що шкода заподіяна з вини не лише працівника, до якого заявлено позов, а й службових осіб підпри­ємства, він повинен притягнути цих осіб відповідно до ст. 109 ЦПК України до участі в справі як співвідповідачів.

Для звернення до суду власника або уповноваженого ним органу ст. 233 КЗпП встановлений річний строк з дня виявлен­ня заподіяної працівником шкоди. Днем виявлення шкоди вва­жається день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем встановлення шкоди, виявленої внаслідок інвентаризації матеріальних цінностей, ревізії або перевірки фінансово-госпо­дарської діяльності підприємства, слід вважати день підписан­ня відповідного акта або висновку.

Право регресної вимоги до працівника виникає з часу вип­лати підприємством сум третій особі, і з цього часу обчислюється строк на заявлення регресного позову.

8. Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за шкоду, заподіяну працівникам

Закон передбачає матеріальну відповідальність за завдану шкоду не тільки працівників, а й підприємств. Така відпові­дальність на власника або уповноважений ним орган покла­дається відповідно до ст. 173 КЗпП при заподіянні шкоди здо­ров'ю працівника каліцтвом або іншим ушкодженням, пов'я­заним з виконанням ним своїх трудових обов'язків.

На відміну від дисциплінарної відповідальності матеріаль­на відповідальність є двостороннєю: кожна сторона трудових відносин несе перед іншою відповідальність за завдану шкоду-Особливість відповідальності власника або уповноваженого ним органу перед працівником полягає у тому, що небезпечні та шкідливі умови праці можуть завдати моральної шкоди праців­нику, порушити його нормальні життєві зв'язки і потребують додаткових зусиль для організації свого життя.

Тому власник або уповноважений ним орган може нести перед працівником не тільки матеріальне, а і моральне відшко­дування завданих збитків.

Питання відшкодування заподіяного громадянинові ушкод­ження здоров'я цивільне право розглядає також як позадого­вірну, деліктну відповідальність. В юридичній літературі три­ває дискусія щодо характеру норм, які регламентують покриття шкоди, заподіяної здоров'ю робітників і службовців. Зміст цієї дискусії зводиться до того, що цивілісти вважають ці норми інститутом цивільного права, а науковці в галузі трудового пра­ва — інститутом трудового права. Є третя точка зору, згідно з якою це «пограничний» між цивільним і трудовим правом інс­титут.

При вирішенні цього питання ми виходимо з того, що в рамках трудових правовідносин кожний суб'єкт має визначені законом і взаємною угодою права і обов'язки. Стаття 153 КЗпП передбачає створення для всіх працюючих здорових і безпеч­них умов праці, покладає такий обов'язок на власника або упов­новажений ним орган.

Таким чином, право робітників і службовців на здорові і безпечні умови праці і обов'язок власника підприємства або уповноваженого ним органу створити такі умови є предметом регулювання трудового права. Це положення ні у кого запере­чень не викликає.

Але коли власник або уповноважений ним орган порушує свій обов'язок, внаслідок чого робітнику чи службовцю зав­дається ушкодження здоров'я, висловлюються точки зору, згідно з якими відносини по відшкодуванню цієї шкоди є частиною цивільно-правового інституту зобов'язань, що виникають внас­лідок заподіяння шкоди.

Такі твердження не можна визнати послідовними. Якщо права і обов'язки є предметом регулювання однієї галузі права, то і невиконання чи порушення цих прав і обов'язків, правові норми, що визначають наслідки такого порушення, відносять­ся до цієї ж галузі права.

Оскільки права і обов'язки щодо створення здорових і без­печних умов праці визначаються трудовим правом, то і наслідки їх невиконання також регулюються трудовим, а не цивільним правом.

Порядок відшкодування шкоди, заподіяної робітникам і службовцям, регулюється Правилами відшкодування

власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоро­в'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвер­дженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р.

Ці Правила встановлюють порядок розгляду заяв потерпі­лих або їх утриманців. Заява подається власнику, з вини якого заподіяна шкода. Власник протягом 10 днів з дня надходження заяви зобов'язаний розглянути її та прийняти відповідні рішен­ня. Спори між потерпілими або іншими зацікавленими особа­ми і власником щодо права на відшкодування шкоди та її розмір вирішуються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів. Саме цією вказівкою на порядок розгляду спорів Кабі­нет Міністрів України визнав галузь права, якою регулюються ці відносини.

Цивільним правом регулюються ті випадки, коли каліцтво чи інше ушкодження здоров'я завдано підприємством, яке не зобов'язане виплачувати за потерпілого страхові внески, тобто тоді, коли між сторонами відсутні трудові правовідносини.

Розмір відшкодування втраченого потерпілим заробітку вста­новлюється відповідно до ступеня втрати професійної працез­датності, що визначається медико-соціальною експертною ко­місією (МСЕК), і середньомісячного заробітку, який він мав до ушкодження здоров'я. Втрачений заробіток або його частина відповідно до ступеня втрати професійної працездатності вип­лачується власником в повному розмірі, тобто без урахування розміру пенсії по інвалідності, а також незалежно від одержу­ваних потерпілим інших видів пенсій та заробітку.

Потерпілому від нещасного випадку на виробництві випла­чується одноразова допомога, розмір якої встановлюється ко­лективним договором, відшкодовуються витрати на медичну і соціальну допомогу, якою вважається додаткове харчування, придбання ліків, спеціальний медичний та звичайний догляд, побутове обслуговування, протезування, санаторно-курортне лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо.

МСЕК може бути встановлена потреба у догляді за потер­пілим і характер цього догляду.

Суми відшкодування шкоди не підлягають оподаткуванню. Обов'язкові відрахування з них провадяться у тому порядку, що й відрахування із заробітної плати.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 19. ОХОРОНА ПРАЦІ

1. Поняття охорони праці за трудовим правом

2. Норми і правила з техніки безпеки і виробничої санітарії

3. Інструктаж і навчання працівників правилам техніки безпеки і виробничої санітарії

4. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій

6. Охорона праці жінок

7. Охорона праці неповнолітніх

8. Праця осіб зі зниженою працездатністю

9. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про охорону праці

1. Поняття охорони праці за трудовим правом

Легальне визначення поняття охорони праці дається в ст. 1 Закону України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці». Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.В поняття охорони праці входять і всі ті заходи, що спеціально призначені для створення особливих по­легшених умов праці для жінок і неповнолітніх, а також пра­цівників зі зниженою працездатністю.

Крім Закону України «Про охорону праці» правове регулю­вання охорони праці знайшло відображення в нормах глави XI «Охорона праці» (ст. ст. 153-173), глави XII «Праця жінок» (ст. ст. 174-186), глави XIII «Праця молоді» (ст. ст. 187-200) КЗпП.

З охороною праці тісно пов'язана також низка правових норм, що відносяться до інших галузей права України. Це нор­ми цивільного права, що встановлюють майнову відповідальність при ушкоджені здоров'я або смерті громадянина; норми адмі­ністративного права, що визначають адміністративну відпові­дальність і порядок притягнення до неї громадян органами охо­рони праці; норми кримінального права, що встановлюють відповідальність при вчиненні злочинів у галузі охорони праці і техніки безпеки.

Тому правове регулювання охорони праці охоплює розроб­ку і прийняття загальних норм охорони праці, правил техніки безпеки і виробничої санітарії; проведення профілактичних за­ходів, спрямованих на створення сприятливих умов праці, що попереджують виробничий травматизм та професійні захворю­вання; створення сприятливих умов праці і забезпечення її охо­рони на діючих підприємствах в процесі виконання працівни­ками своїх трудових обов'язків; систематичне поліпшення і оздоровлення умов праці безпосередньо з участю самих трудо­вих колективів; розробку додаткових заходів щодо охорони праці окремих категорій трудящих — жінок, неповнолітніх, осіб зі зниженою працездатністю тощо.

2. Норми і правила з техніки безпеки і виробничої санітарії

Правові норми, об'єднані терміном «охорона праці», вклю­чають в собі норми і правила з техніки безпеки і виробничої санітарії. Відмінність норм з техніки безпеки від норм з вироб­ничої санітарії визначається предметом, на регулювання якого спрямовані ті чи інші норми.

Норми з техніки безпекимістять обов'язкові вимоги, яким повинно відповідати підприємство в цілому, виробничі при­міщення, усі види обладнання і технологічні процеси з точки зору безпеки праці, попередження травматизму. Цими нормами передбачається встановлення різних огороджень, захисних пристроїв, проведення профілактичних випробувань, дистан­ційне управління, видача спеціальних індивідуальних засобів захисту, наприклад поясів, окулярів, екранів тощо.

Норми з виробничої санітаріїмістять обов'язкові вимоги щодо території підприємства, виробничих і побутових приміщень, робочих місць і технологічних процесів з точки зору гігієни праці і здоров'я працівників з метою попередження про­фесійних захворювань. Вимоги в галузі виробничої санітарії стосуються розмірів, ування і конструктивних елементів виробничих будівель, вентиляції, опалення, водопостачання, каналізації, освітлення побутових приміщень, пунктів харчу­вання, охорони праці тощо. Норми з виробничої санітарії пе­редбачають також професії з шкідливими умовами праці, які повинні забезпечуватись спецмолоком, спецхарчуванням, спец­одягом, спецвзуттям та іншими індивідуальними захисними засобами.

Не слід думати, що норми з техніки безпеки і виробничої санітарії є окремими нормативними актами. В державних міжга­лузевих і галузевих нормативних актах можуть одночасно місти­тися й положення з техніки безпеки і норми з виробничої сані­тарії.

У своїй сукупностінормативні акти про охорону праці — це правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші доку­менти, яким надано чинність правових норм, обов'язкових для виконання.Їх прийнято поділяти на державні міжгалузеві і га­лузеві норми. Постановою Кабінету Міністрів України від 2 бе­резня 1994 р. № 135 «Про порядок опрацювання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів по охороні праці» відповідним центральним органам державного управління доручено розробляти і затвер­джувати конкретні документи щодо організації нормотворчого процесу, ування і фінансування робіт, визначення базових організацій, які повинні займатися нормотворчою діяльністю з питань охорони праці.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1994 р. Комітет по нагляду за охороною праці нака­зом від 16 березня 1994 р. затвердив Положення про опрацю­вання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалу­зевих і галузевих нормативних документів «Законодавство України”

Фінансування охорони праці здійснює власник. На підприємствах, в галузях і на державному рівні у порядку, встановле­ному Кабінетом Міністрів України, створюються фонди охоро­ни праці. Такі ж фонди можуть створюватись органами місце­вого і регіонального самоврядування для потреб регіону.

Фонд охорони праці на підприємстві використовується тільки для виконання заходів, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існую­чого рівня охорони праці на виробництві.

Кошти галузевих і державних фондів охорони праці витра­чаються на здійснення галузевих і регіональних програм з пи­тань охорони праці, науково-дослідних і проектно-конструк­торських робіт, що виконуються в межах цих програм, на спри­яння становленню і розвитку спеціалізованих підприємств та виробництва, творчих колективів, науково-дослідних центрів, експертних груп, на заохочення трудових колективів і окремих осіб, які плідно працюють над розв'язанням проблем охорони праці.

До державного, регіональних і галузевих фондів охорони праці надсилаються поряд з коштами державного чи місцевих бюджетів, відрахуваннями підприємств та іншими надходжен­нями кошти, одержані від застосування органами державного нагляду штрафних санкцій до власників, а також кошти від стягнення цими органами штрафу з працівників, винних у по­рушенні вимог щодо охорони праці. Працівники, на яких на­кладено штраф, вносять його в касу підприємства за місцем роботи.

У колективному договорі (угоді, трудовому договорі) сторони передбачають забезпечення працівникам соціальних гарантій у галузі охорони праці на рівні, не нижчому, ніж передбачений законодавством, їх обов'язки, а також комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охоро­ни праці, запобігання випадкам виробничого травматизму, про­фесійних захворювань і аваріям.

Машини, механізми, устаткування, транспортні засоби і тех­нологічні процеси, що впроваджуються у виробництво, у стан­дартах на які є вимоги щодо забезпечення безпеки праці, жит­тя і здоров'я людей, повинні мати сертифікати, що засвідчують безпеку їх використання, видані у встановленому порядку.

Власник, який створив нове підприємство, зобов'язаний одержати від органів державного нагляду за охороною праці дозвіл на початок його роботи.

Забороняється застосування у виробництві шкідливих ре­човин, на які не розроблені граничне допустимі нормативи (кон­центрації), методика, засоби метрологічного контролю і які не пройшли токсиологічної експертизи,

У разі надходження на підприємство нових небезпечних ре­човин або наявності такої кількості небезпечних речовин, яка вимагає вжиття додаткових заходів безпеки, власник зобов'яза­ний завчасно повідомити про це орган державного нагляду, розробити і узгодити з ним заходи щодо захисту здоров'я та життя працівників, населення та охорони навколишнього при­родного середовища.

На власника також покладається обов'язок за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на ро­боту) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників.

Працівники із своїх коштів ніяких витрат на заходи щодо охорони праці не несуть.

Обов'язкові медичні огляди провадяться згідно з Положен­ням про медичний огляд працівників певних категорій, затвер­дженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 45.

Обов'язковим медичним попереднім та періодичним огля­дам підлягають працівники, які приймаються на роботу або працюють у контакті з шкідливими речовинами та несприятли­вими виробничими чинниками; працівники усіх професій, що додаються до Положення про медичний огляд працівників пев­них категорій.

Постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 р. № 1238 уведено обов'язковий профілактичний нарко­логічний огляд працівників, які під час виконання своїх функ­ціональних обов'язків повинні використовувати певні види си­ровини, речовини і матеріалів. До таких працівників належать особи, які під час роботи повинні використовувати етиловий спирт; працівники фармацевтичних підприємств, аптечних зак­ладів; анестезіологи та інші медичні працівники закладів охо­рони здоров'я, які за специфікою роботи повинні використо­вувати фторотан і ефір; працівники підприємств, які працюють

вумовах підвищеного атмосферного тиску; чергові працівники підприємств, які обслуговують, налагоджують, монтують і пороводять роботи в електромережах та електроустановках під на­пругою 127 вольт і більше; працівники підприємств, які прова­дять роботи, пов'язані з використанням вибухових матеріалів-працівники транспортних засобів усіх видів транспорту тощо

Метою проведення профілактичного наркологічного огля­ду громадян є виявлення хворих на алкоголізм, наркоманію та токсикоманію, а також визначення наявності чи відсутності нар­кологічних протипоказань до виконання функціональних обо­в'язків і провадження певних видів діяльності.

3. Інструктаж і навчання працівників правилам техніки безпеки і виробничої санітарії

Усі працівники при прийнятті на роботу і в процесі роботи проходять на підприємстві інструктаж з питань охоро­ни праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, правил поведінки при виникненні аварії згідно з Типовим положенням, затвердженим наказом Держав­ного комітету України по нагляду за охороною праці від 4 квітня 1994 р. № ЗО із змінами і доповненнями, внесеними наказом від 23 квітня 1997 р. № 109.

Навчання та інструктаж працівників з питань охорони праці є складовою частиною системи управління охороною праці провадиться з усіма працівниками в процесі їх трудової діяль­ності. Перед перевіркою знань з охорони праці на підприємстві оганізуються заняття, лекції, семінари та консультації. Перелік питань для перевірки знань з охорони праці з урахуванням спе­цифіки виробництва складають члени комісії по перевірці знань питань охорони праці, узгоджує служба охорони праці і затверджує керівник підприємства. У складі комісії по перевірці знань з питань охорони праці повинно бути не менше трьох осіб, які у встановленому порядку пройшли навчання та пере­вірку знань з питань охорони праці.

Результати перевірки знань працівників з питань охорони праці оформляються протоколом. Особам, які при перевірці знань показали задовільні результати, видаються посвідчення. Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання і перевірку знань, забороняється.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Відповідальність за організацію навчання і перевірку знань з охорони праці на підприємстві покладається на його керівни­ка, а в структурних підрозділах — на керівників цих підрозділів. Контроль за навчанням і періодичністю перевірки знань з пи­тань охорони праці здійснює служба охорони праці або праців­ники, на яких керівником підприємства покладені ці обов'язки.

За характером і часом проведення інструктажі з питань охо­рони праці поділяються на вступний, первинний, повторний, позаовий та цільовий.

Вступний інструктажз питань охорони праці провадиться з усіма працівниками, які щойно прийняті на постійну чи тим­часову роботу, незалежно від їх освіти, стажу роботи за цією професією або посади; з працівниками, які перебувають у відряд­женні на підприємстві і беруть безпосередню участь у вироб­ничому процесі; з водіями транспортних засобів, які вперше на території підприємства; з учнями, вихованця­ми та студентами, які прибули на підприємство для проход­ження виробничої практики; з учнями, вихованцями та сту­дентами в навчально-виховних закладах перед початком трудового і професійного навчання в лабораторіях, майстернях, на полігонах тощо.

Вступний інструктаж проводить спеціаліст з охорони праці, особа, на яку наказом по підприємству покладено ці обовязки, а з учнями в навчально-виховних закладах — викладач в умовах підвищеного атмосферного тиску; чергові працівники підприємств, які обслуговують, налагоджують, монтують і проводять роботи в електромережах та електроустановках під на­пругою 127 вольт і більше; працівники підприємств, які проводять роботи, пов'язані з використанням вибухових матеріалів-працівники транспортних засобів усіх видів транспорту тощо

Метою проведення профілактичного наркологічного огля­ду громадян є виявлення хворих на алкоголізм, наркоманію та токсикоманію, а також визначення наявності чи відсутності нар­кологічних протипоказань до виконання функціональних обо­в'язків і провадження певних видів діяльності.

Первинний, повторний, позаовий і цільовий інструктажі проводить безпосередньо керівник робіт. Інструктажі завершуються перевіркою знань усним опитуванням за допомо­гою технічних засобів навчання, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці. Знання перевіряє особа яка проводила інструктаж.

Про проведення всіх видів інструктажу, стажування та до­пуску до роботи особа, яка проводила інструктаж, робить запис до журналу. При цьому обов'язкові підписи як того, кого інструк­тували, так і того, хто інструктував. Журнали інструктажів по­винні бути пронумеровані, прошнуровані і скріплені печаткою.

В разі необхідності інструктаж і стажування працівник може проходити у встановленому порядку на іншому спорідненому за технологією підприємстві, де є необхідні для цього умови та спеціалісти. Проведена в такому випадку робота фіксується у журналі на підприємстві, де відбувався інструктаж чи стажу­вання, а працівнику видається відповідна довідка, що додаєть­ся до особистої справи працівника на підприємстві, яке його відряджало.

Примірник інструкції з охорони праці повинен бути вида­ний працівникові за його професією або вивішений на його робочому місці.

Посадові особи до початку виконання своїх обов'язків і пе­ріодично один раз на три роки проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці, техногенної безпеки та надзви­чайних ситуацій на виробництві. У спеціалістів виробництва перевіряються знання тих нормативних актів по охороні праці, виконання яких входить до їх службових обов'язків.

Працівники, які показали незадовільні знання, повинні про­тягом одного місяця пройти повторну перевірку знань з питань охорони праці, техногенної безпеки та надзвичайних ситуацій на виробництві. Особи, які й при повторній перевірці знань показали незадовільні знання, працевлаштовуються згідно з чин­ним законодавством.

Керівники та інші посадові особи підприємств та об'єднань чисельністю понад 500 працюючих у випадках аварії чи катаст­рофи можуть проходити позачергове навчання та перевірку знать технкі безпеки.

В усіх навчально-виховних закладах системи освіти прова­литься вивчення основ охорони праці за програмами, що розробляються і затверджуються Міністерством освіти України за Погодженням з Комітетом по нагляду за охороною праці. Навіть учні загальноосвітніх шкіл вивчають спеціальний курс «Охоро­на життя та здоров'я дітей».

На підприємствах виробничої сфери з числом працюючих понад 50 чоловік власник зобов'язаний створити службу охо­рони праці, діяльність якої регулюється Типовим положенням про службу охорони праці, затвердженим Державним коміте­том України по нагляду за охороною праці. При кількості пра­цюючих менше 50 чоловік функції служби охорони праці мо­жуть виконувати у порядку сумісництва особи, які мають відпо­відну підготовку.

Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо ке­рівникові підприємства і прирівнюється до основних виробни­чо-технічних служб.

Спеціалісти з охорони праці мають право видавати керівни­кам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для вико­нання приписи щодо усунення наявних недоліків; одержувати від них необхідні відомості, документацію і пояснення з питань охорони праці; вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань і не мають допуску до відповідних робіт або виконують нормативи з охорони праці; зупиняти роботу виробництв, діль­ниць, машин, механізмів, які створюють загрозу життю або здо­ров'ю працюючих; надсилати керівникові підприємства по­дання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці. Припис спеціаліста з охорони праці може скасувати лише керівник підприємства.

Ліквідація служби охорони праці допускається лише у разі ліквідації підприємства.

На роботах із шкідливими і небезпечними умовами прані також на роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту.

Норми спецодягу складені за виробничою ознакою і розраховані на застосування незалежно від профілю та відомчої на­лежності підприємства. Практично це означає, що на будь-якому підприємстві може бути застосована не одна, а декілька галузе­вих норм і залежно від того, на якому виробництві зайнятий працівник, за тією нормою йому повинні видавати спецодяг

Спецодяг і спецвзуття є власністю підприємства. Тому влас­ник або уповноважений ним орган зобов'язаний організувати їх комплектування та утримання. Видача замість спецодягу та спец­взуття матеріалу для їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. У той же час власник або уповно­важений ним орган повинен компенсувати працівникові витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захи­сту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів по­рушено, і працівник був змушений придбати їх за власний кошт.

Підприємство зобов'язане замінити або відремонтувати спецодяг і спецвзуття, яке прийшло в непридатність до закін­чення встановленого строку ношення з причин, що не зале­жать від працівника. Така заміна здійснюється власником або уповноваженим ним органом за участю представника проф­спілкової організації.

Засоби індивідуального і колективного захисту видаються працівникам на час виконання тих робіт, для яких вони перед­бачені. Вони також можуть бути закріплені за певними робочи­ми місцями і передаватись однією зміною іншій. У цих випад­ках спецодяг і засоби захисту видаються під відповідальність майстрів та інших осіб з адміністративно-технічного персона­лу. Засобами захисту вважаються костюми ізолюючі, засоби за­хисту органів дихання, ніг, рук, голови, обличчя, очей, органів слуху, засоби захисту від падіння з висоти тощо.

Правом на одержання безоплатного спецодягу, спецвзуття і запобіжних засобів користуються також учні індивідуального і бригадного навчання, особи, які навчаються в професійних на­вчально-виховних закладах усіх рівнів акредитації під час ви­робничого навчання чи проходження практики, а також працівники, які тимчасово виконують роботу за професіями, щодо их чинними галузевими нормами передбачене забезпечення Працюючих спецодягом, спецвзуттям і захисними пристосуван­нями.

На роботах, пов'язаних із забрудненням тіла, видається милу кількості 400 грамів на місяць.

Медичними установами визначений докладний перелік ток­сичних речовин, для нейтралізації яких працюючі повинні вжи­вати молоко. Молоко є продуктом профілактичного харчуван­ня, який підвищує опір організму негативним чинникам ви­робничого середовища, нормалізує деякі обмінні процеси і функції організму. Виходячи з визначеного переліку власник підприємства або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом затверджує перелік професій і робіт, при виконанні яких працівникам повинно видаватись молоко.

Молоко видається робітникам і службовцям у дні, коли вони фактично виконують роботи з шкідливими умовами праці і зай­няті на цих роботах не менше половини робочого дня (зміни).

За робочу зміну, незалежно від її тривалості, працівники одержують по 0,5 літра молока. У виняткових випадках нату­ральне молоко за погодженням з медико-санітарною частиною або місцевою санітарно-епідеміологічною станцією може бути замінено рівною кількістю кефіру, простокваші, ацидофільно­го молока або мацоні.

Там, де виробляються і переробляються антибіотики, замість свіжого молока повинно видаватись кисле молоко або виготов­лений на основі молока колібактерин.

На роботах, пов'язаних з впливом свинця, видавати молоко не рекомендується, оскілько воно містить кальцій, що легко засвоюється. Надмірне введення в організм кальцію викликає негативну реакцію при свинцевій інтоксикації. Тому при р°' боті з свинцем і його сполуками замість 0,5 літра молока по­винно видаватись 8-Ю грамів пектину у вигляді мармеладу або концентрату пектину з чаєм.

Студентам і аспірантам вищих навчальних закладів, аспірантам науково-дослідних установ при проходженні практикі виконанні роботи, що дає право на одержання молока, видається молоко за рахунок підприємств і організацій, де доходить така практика чи робота.

На роботах з особливо шкідливими умовами праці праців­никам видається лікувально-профілактичне харчування. Перелік професій і посад, робота на яких дає право на безоплатне ліку­вально-профілактичне харчування, а також раціони і правила видачі цього харчування затверджуються в централізованому порядку. Якщо працівник відповідно до цього переліку отри­мує лікувально-профілактичне харчування, то молоко йому не видаєтся, незалежно від того, чи відповідає виконувана ним робота умовам, що дають право на отримання молока.

Лікувально-профілактичне харчування видається у вигляді гарячих сніданків перед початком роботи. В окремих випадках за погодженням з лікувальним закладом допускається видача сніданків під час обідньої перерви. Працівники забезпечуються гарячими сніданками тільки під час роботи саме на особливо шкідливих роботах.

В гарячих цехах, на підземних роботах працівникам пови­нен бути забезпечений особливий питтєвий режим. Фізичні на­вантаження при роботах з високою температурою викликають активне потіння організму. Разом з потом з організму праців­ника виділяються солі і вітаміни. Виникає сильне почуття спраги, хочеться постійно пити. Стає нестабільним артеріальний тиск, частішає пульс, знижується працездатність.

Цехи і виробничі ділянки, де організується постачання га­зованою підсоленою водою, визначаються органами санітар­ного нагляду за погодженням з власником або уповноваженим ним органом.

4. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій

У випадку травмування працівників, професійних захворю­вань або аварій на виробництві власник або уповноважений ним орган повинен провести розслідування. Порядок прове­дення розслідування регулюється Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. в редакції постанови від 17 червня 1998 року № 923.

Дія цього Положення поширюється на підприємства всіх форм власності, на громадян, у тому числі на іноземців та осіб без громадянства, які є власниками вказаних виробництв, і на кожного, хто виконує на них (підприємствах) роботу за трудо­вим договором або контрактом, проходить практику чи залуче­ний працювати тут з інших підприємств. Розслідування нещас­них випадків (профзахворювань) з працівниками під час відрядження за кордоном та з іноземними громадянами під час їхньої праці в Україні, також провадиться за цим Положенням, якщо іншого не передбачено міжнародними угодами України.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Норми Положення не поширюються на осіб, котрі працю­ють або проходять службу і з якими не укладаються

трудовий договір на підвідомчих підприємствах та у військових части­нах, підрозділах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України, Служби безпеки України. В них розслідування нещасних випадків погоджується з Комітетом по нагляду за охороною праці. Відповідний порядок такого розслідування щодо учнів і студентів призначається Міністерством освіти України.

Розслідуванню підлягають травми, гострі професійні захворювання та отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом та блискавкою, ушкод­ження внаслідок аварій, пожеж, стихійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани тощо), контакту з тваринами, комахами та ін.

За результатами розслідування на облік беруться нещасні випадки, які сталися: під час виконання трудових обов'язків (у тому числі під час відряджень), а також дій в інтересах підпри­ємства без доручення власника; на робочому місці, на тери­торії підприємства або в іншому робочому місці роботи протя­гом робочого часу, включаючи встановлені перерви; протягом часу, необхідного для приведення в порядок знаряддя вироб­ництва, засобів захисту, одягу перед початком або після закін­чення роботи, а також для особистої гігієни; під час проїзду на роботу або з роботи транспортом підприємства або сторонньої організації, яка надала його згідно з договором (заявою), а та­кож власним транспортом, який використовувався в інтересах виробництва; під час аварій (пожеж) і ліквідації їх наслідків на виробничих об'єктах; під час надання підприємством шефської допомоги; на транспортному засобі, стоянці транспортного за­собу, в порту заходу судна, на території вахтового селища з працівниками, які перебували на змінному відпочинку (про­відник, працівник рефрижераторної бригади, шофер-змінник, працівники морських і річкових суден, а також ті, що працю­ють за вахтово-експедиційним методом); у робочий час при пересуванні пішки, на громадському, власному транспортному засобі або засобі, який належить підприємству чи сторонній організації, з працівником, робота якого пов'язана з переміщен­ням між об'єктами обслуговування; під час пересування пішки або на транспортному засобі до місця роботи чи назад за разо-бим завданням власника або уповноваженого ним органу без оформлення посвідчення про відрядження.

Про нещасний випадок, внаслідок якого працівник згідно з Медичним висновком втратив працездатність на один день і більще або виникла необхідність переведення його на іншу, легшу роботу терміном не менш як на один день, складається акт за формою Н-1.

Такій акт не складається і не береться на облік нещасний випадок, що стався внаслідок отруєння алкоголем і наркотич ними речовинами або внаслідок їх дій, якщо це не викликано застосуванням цих речовин у виробничих процесах чи непра-вильним їх зберіганням і транспортуванням. Факт отруєння повинен бути письмово підтверджений висновком медичного закладу.

Власник підприємства, одержавши повідомлення про нещас­ний випадок, наказом призначає комісію з рослідування у складі керівника (спеціаліста) служби охорони праці підприємства (го­лова комісії), керівника структурного підрозділу або головного спеціаліста. До комісії входить також представник профспілко­вої організації, членом якої є потерпілий, а в разі гострих про­фесійних отруєнь — спеціаліст санепідемстанції. Якщо потер­пілий не є членом профспілки, до складу комісії входить упов­новажений трудового колективу з питань охорони праці.

Комісія з розслідування протягом трьох діб з моменту події зобов'язана: обстежити місце нещасного випадку, опитати оче­видців і осіб, які причетні до нього, та одержати пояснення по­терпілого, якщо це можливо; розглянути відповідність умов праці та засобів виробництва проекту і паспортам, а також дотримання вимог нормативно-технічної документації з експлуатації устат кування і нормативних актів з охорони праці; установити обставини і причини нещасного випадку.

До акту додаються пояснення очевидців, потерпілого, а та­кож У ризі необхідності паспорти, схеми, фотографії та інші документи, що характеризують стан робочого місця із зазна­ченням небезпечних і шкідливих виробничих чинників, медич­ний висновок про наявність алкоголю в організмі потерпілого.

Нещасні випадки, що оформлені актом за формою Н-1, реє­струються на підприємстві в спеціальному журналі.

Власник підприємства протягом доби після закінчення роз­слідування затверджує п'ять примірників акта. Акт надсилаєть­ся потерпілому або особі, яка представляє його інтереси; кері­внику цеху або іншого структурного підрозділу (головному спе­ціалісту), де стався нещасний випадок, для здійснення заходів щодо запобігання подібним випадкам; державному інспекто­рові з нагляду за охороною праці; профспілковій організації підприємства, де стався нещасний випадок; керівникові (спе­ціалісту) служби охорони праці підприємства, якому акт над­силається разом з іншими матеріалами розслідування.

Нещасний випадок, про який потерпілий своєчасно не по­відомив свого безпосереднього начальника чи власника підприє­мства, або якщо втрата непрацездатності від нього настала не відразу, розслідується за заявою потерпілого чи особи, яка пред­ставляє його інтереси, якщо з моменту події пройшло не більше одного року, протягом десяти діб від дня подання заяви. Пи­тання про складання акта за формою Н-1 вирішується комі­сією з розслідування.

У разі відмови власника скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потерпілого або іншої зацікавленої особи із змістом акта питання вирішується у порядку, передбаченому законо­давством про розгляд трудових спорів. Органи з розгляду тру­дових спорів у разі необхідності одержують відповідний висно­вок представника органу державного нагляду за охороною праці, або органу державного управління охороною праці, або проф­спілкового органу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 1998 р.№-923 Комітетові по нагляду за охороною праці і Міністерству охорони здоров'я України надано право роз'яснювати вимоги Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях.

Порядок розслідування та облік нещасних випадків неви­робничого характеру, тобто не пов'язаних з трудовими відно­синами, які трапилися з громадянами на території України втратою працездатності не менше ніж на один день, визначе­ний Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 травня 1997 р. № 421.

Розслідуванню підлягають нещасні випадкі з тяжкими для здоров'я наслідками. Якщо такі нещасні випадки сталися з гро­мадянами під час прямування на роботу чи з роботи (пішки, на громадському чи власному транспорті), а також під час вико­нання громадського обов'язку щодо рятування людей, під час участі в спортивних іграх на офіційних змаганнях, розсліду­ються організацією, де працює потерпілий, або організацією, яка зобов'язана забезпечити чи відповідає за безпечну життє­діяльність людей на відповідній території незалежно від ступе­ня тяжкості травми. Результати розслідування використовуються в разі призначення потерпілому допомоги у зв'язку з тимчасо­вою непрацездатністю і пенсії за інвалідністю.

Кожний нещасний випадок невиробничого характеру реє­струється лікувально-профілактичними закладами в окремому журналі за формою, затвердженою Міністерством охорони здо­ров'я України. Протягом доби лікувальний заклад зобов'яза­ний надіслати місцевому органу виконавчої влади повідомлен­ня за встановленою формою.

Рішення про необхідність розслідування нещасного випад­ку приймається керівником відділу (служби) охорони праці місцевого органу виконавчої влади, який реєструє повідомлен­ня лікувально-профілактичного закладу і надсилає своє рішен­ня і копію повідомлення організації, що повинна проводити розслідування.

Керівник організації не пізніше наступного дня після над­ходження рішення зобов'язаний утворити комісію з розсліду­вання нещасного випадку у складі не менше трьох осіб. до участі в роботі комісії можуть залучатися представники відпо­відного лікувально-профілактичного закладу та страхової орга­нізації, якщо потерпілий був застрахований, а також представ ники організації, відповідальної за додержання умов безпе на території, об'єкті, де стався нещасний випадок.

Розслідування нещасного випадку провадиться протягом 10 календарних днів після утворення комісії, і його результати оформляються актом за формою Н-1. Акт складається у трьох примірниках, підписується головою і членами комісії і затвер­джується керівником організації.

Облік нещасних випадків в цілому ведеться відділом (служ­бою) охорони праці місцевого органу виконавчої влади за відпо­відними формами державної статистичної звітності за підсум­ками кожного кварталу і за рік.

Організація, відповідальна або зобов'язана забезпечити без­печну життєдіяльність людини на території чи об'єкті, де став­ся нещасний випадок, здійснює запропоновані комісією захо­ди щодо усунення причин подібних випадків. Про здійснення зазначених заходів керівник організації у письмовій формі по­відомляє відділ (службу) охорони праці місцевого органу вико­навчої влади в термін, зазначений в акті за формою НТ.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний відпо­відно до законодавства відшкодувати працівникові шкоду, за­подіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків (ст. 173 КЗпП).

6. Охорона праці жінок

Держава намагається не допускати застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці.

Не дозволяється використання праці жінок на підземних роботах і гірничодобувній промисловості та на будівництві підземних споруд, за винятком жінок, які займають керівні пости і не виконують фізичної роботи; жінок, які зайняті санітарним та побутовим обслуговуванням; жінок, які проходять курс навчання та допущені до стажування у підземних частинах стажування; жінок, які повинні спускатися час від часу у підземлю.

Забороняється також залучення жінок до підіймання і пе­реміщення важких речей. Граничні норми підіймання і пере­міщення важких речей жінками затверджені наказом Міністер­ства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 р. № 241. Гранично допустима вага вантажу, що може підійматися при чергуванні з іншою роботою, при цьому підкреслено — до двох разів на годину, — становить 10 кг. Гранично допустима вага вантажу при підійманні і переміщенні постійно протягом ро­бочої зміні не повинна перевищувати 7 кг. Сумарна вага ванта­жу, який переміщується постійно протягом робочої зміни, не повинна перевищувати з робочої поверхні — 350 кг, з підло­ги-175 кг. Рівнем робочої поверхні вважається робочий рівень конвеєра, стола, верстата тощо.

Відповідно до ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми об­слуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є лег­шою і виключає вплив несприятливих виробничих чинників, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

При підшуканні легшої роботи вагітна жінка вивільняється від роботи з несприятливими виробничими чинниками із збе­реженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства.

Жінки при народженні дитини і до набуття нею віку трьох років, у разі неможливості виконання попередньої роботи, пе­реводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітка за попередньою роботою.

Необхідно наголосити, що у випадку більш високого заробітку по роботі, на яку переводиться жінка, їй виплачується Фактичний заробіток.

Вагітні жінки і жінки, що мають дітей віком до трьох років, — можуть залучатися до роботи у нічний час, до надурочної

Гарантії, встановлені для матерів, поширюються на родичів які виховують дітей без матері, навіть у випадку, коли мати тривалий час перебував у лікувальному закладі:

7. Охорона праці неповнолітніх

Для прийняття на роботу молоді місцеві органи державної виконавчої влади визначають у межах, встановлених Законом » України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість місцевого насе­лення», квоту (броню) робочих місць. Ці місця використову­ються для направлення на виробництво осіб, які закінчили за­гальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади, а також інших осіб молодше вісімнадцяти років. Районні, місцеви Ради народних депутатів затверджують и влаштування на роботу молоді, яка закінчує загальноосвітні школи, і забезпечують їх виконання всіма підприємствами.

На кожному підприємстві повинен вестись облік праців­ників, які не досягли вісімнадцяти років, із зазначенням дати їх народження.

Оскільки організм неповнолітнього тільки формується, є потреба регулярно слідкувати за станом його здоров'я. Усі осо­би молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до до­сягнення 21 року, щорічно підлягають обов'язковому медично­му оглядові. При встановленні факту, що робота негативно впливає на здоров'я неповнолітнього, він негайно звільняється з цієї роботи і переводиться на більш легку роботу. Одночасно відносно неповнолітнього вживаються лікувально-профілактичні та інші заходи. При переведенні неповнолітніх на підставі ме­дичного висновку на більш легку, але нежчеоплачувану роботу, за неповнолітнім протягом двох тижнів зберігається попередній заробіток (ч. 1 ст. 114 КЗпП).

Праця молоді віком до вісімнадцяти років на важких робо­тах і на роботах з шкідливими і небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах заборонена. Не допускається також залучення неповнолітніх до підіймання і переміщення важких речей.

Перелік важких робіт із шкідливими і небезпечними умова­ми праці, на які не можуть допускатись особи молодше вісімнад­цяти років, затверджений наказом Міністерства охорони здо­ров'я України від 31 березня 1994 р. № 46.

При проходженні виробничої практики і виробничого на­вчання особи, які не досягли вісімнадцятирічного віку та на­вчаються у професійних навчально-виховних закладах, можуть перебувати на виробництві по професіях і на роботах, вказаних У Переліку, не більше як чотири години на день за умови суво­рого дотримання у цих виробництвах і на роботах чинних пра­вил і норм з охорони праці.

Забороняється з мотивів виховання приймати осіб, що не Досягли вісімнадцяти років, на роботи, пов'язані з виробницт­вом, зберіганням і торгівлею спиртними напоями.

Забороняється залучати осіб молодше вісімнадцяти років До підіймання і переміщення важких речей, маса яких перевищуеграничні норми. Перенесення і пересування важких речей неповнолітніми як чоловічої, так і жіночої статі в межах норм допускається лише у тих випадках, коли це повязано виконанням ними постійної роботи і займає не більш1/3 їх робочого часу.

Вище, в розділі «Робочий час і час відпочинку» було пока­зано, що для неповнолітніх законодавством про працю, залеж­но від віку, встановлена скорочена тривалість робочого часу Таке зниження тривалості робіт не тягне за собою зменшення розміру оплати праці. Заробітна плата неповнолітнім випла­чується в такому ж розмірі, як і працівникам відповідних кате­горій при повній тривалості щоденної роботи.

Якщо неповнолітні допущені до відрядних робіт, їх праця оплачується за відрядними розцінками, встановленими для до­рослих працівників, з доплатою за тарифною ставкою за час на який тривалість їх щоденної роботи скорочується порівняно з тривалістю щоденної роботи дорослих працівників. Але при цьому слід враховувати, що для робітників віком до вісімнад­цяти років норми виробітку встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно скороченому робочому часу для осіб, які не досягли вісімнадцяти років.

Для молодих робітників, які поступають на підприємства, в організації після закінчення загальноосвітніх шкіл, професій­них навчально-виховних закладів, курсів, а також для тих, що пройшли навчання безпосередньо на виробництві, можуть зас­тосовуватися знижені норми виробітку. Вони затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

Забороняється залучати працівників молодше вісімнадцяти років до нічних, надурочних робіт і до роботи у вихідні дні.

Звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціа­тиви власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за зго­дою районної (міської) комісії в справах неповнолітніх. При цьому у визначених випадках звільнення може бути проведено у виняткових випадках і з працевлаштуванням.

Батьки, усиновителі і піклувальник неповнолітнього, а та­кож державні органи, громадські організації та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законо­давства про працю, мають право вимагати розірвання трудово­го договору з неповнолітнім, у тому числі й строкового, якщо продовження його дії загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси.

Забороняється залучати неповнолітніх осіб до нічних і над­урочних робіт і до роботи у вихідні дні. Така заборона є важливою гарантією дотримання скороченої тривалості робочого часу, встановленої для цієї категорії працюючих, і надає можливість неповнолітнім використовувати вільний час для відпочинку, (фізичного розвитку, підвищення загального освітнього і куль­турного рівня.

Особам віком до вісімнадцяти років щорічна основна відпу­стка надається тривалістю 31 календарний день. Ця відпустка повинна надаватись у натурі і заміна її грошовою компенса­цією. не допускається. Відпустка надається на бажання праців­ника в зручний для нього час.

8. Праця осіб зі зниженою працездатністю

Особи із зниженою працездатністю володіють усією пов­нотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Відповідно до ст. 1 Закону України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом.

Інвалідами вважаються особи із стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм, або з уродженими дефектами, що призводять до обмеження життє­діяльності, необхідності в соціальній допомозі і захисті. Як міра втрати здоров'я інвалідність визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністер­ства охорони здоров'я України. Положення про порядок орга­нізації та проведення медико-соціальної експертизи втрати пра­цездатності затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 4 квітня 1994 р. № 221.

Відповідно до цього порядку громадяни можуть бути виз­нані тимчасово або постійно непрацездатними за станом здо­ров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаною з підви­щеною небезпекою для оточуючих. Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забез­печується право працювати на підприємствах із звичайними умовами праці, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відмова в укладенні трудового договору або у просуванні по службі, звільнення з ініціативи власника або уповноважено­го ним органу, переведення інвалідів на іншу роботу без їх зго­ди з мотивів інвалідності не допускаються, за винятком ви­падків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан здоров'я інваліда перешкоджає виконанню професійних обо­в'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або про­довження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенням здоров'я інваліда.

Підбір робочого місця здійснюється органами Міністерства праці і соціальної політики України, місцевими Радами народ­них депутатів, громадськими організаціями інвалідів на підприє­мствах, де сталася інвалідність. При цьому повинні враховува­тись побажання інваліда, наявність у нього професійних нави­чок і знань.

Інваліди війни мають право на першочергове працевлашту­вання за спеціальністю відповідно до підготовки та висновків медико-соціальної експертизи, переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та на пра­цевлаштування у разі ліквідації підприємства. Інваліди війни мають право на використання щорічної оплачуваної відпустки у зручний для них час, а також на одержання відпустки без збереження заробітної плати до двох тижнів на рік.

Кабінет Міністрів України 3 травня 1995 р. прийняв поста­нову № 314 «Про організацію робочих місць та працевлашту­вання інвалідів» і затвердив Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів.

Визнано, що робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві, незалежно від форм власності і господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робоче місце інваліда може бути звичай­ним, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних мож­ливостей інваліда воно може бути використано для його пра­цевлаштування, і спеціалізованим, тобто обладнаним спеціаль­ним технічним оснащенням, пристосуванням і пристроями для праці інвалідів залежно від анатомічних дефектів.

Підприємства, незалежно від форм власності і господарю­вання, які використовують працю інвалідів, зобов'язані ство­рювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних про­грам реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством.

Місцеві Ради народних депутатів спільно з підприємства­ми, громадськими організаціями інвалідів за участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів щорічно визнача­ють для всіх підприємств нормативи робочих місць, призначе­них для працевлаштування інвалідів у розмірі не менш як 4 відсотки від загальної чисельності працюючих. При зайня­тості на підприємстві від 15 до 25 чоловік для працевлаштуван­ня інвалідів встановлюється норматив у кількості одного робо­чого місця.

Постановою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1997 р. №1335 встановлені пільги в оподаткуванні товарів, робіт і по­слуг, що надаються підприємствами, заснованими всеукраїнсь­кими громадськими організаціями інвалідів.

За інвалідами внаслідок трудового каліцтва або професій­ного захворювання, які проходять професійну реабілітацію, якщо з моменту встановлення інвалідності минуло не більше одного року, зберігається середній заробіток за попереднім місцем ро­боти із зарахуванням пенсії по інвалідності протягом реабілі­тації. Відшкодування витрат з урахуванням сплачених сум пенсій здійснюється підприємством, у період роботи на якому сталася інвалідність.

9. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про охорону праці

Піднаглядом слід розуміти правову форму здійснення захис­ної функції по додержанню законності в трудових правовідноси­нах, відповідності дій власника підприємства або уповноваженого ним органу приписам трудового законодавства.Нагляд є особли­вою правозастосовною діяльністю. Орган, що здійснює нагляд може вказати на допущені порушення, заявити подання щодо їх усунення, але не покарати, оскільки орган по нагляду не має відомчих повноважень щодо організації, яка перевіряється.

Контролем визнається організаційно-управлінська діяльність що здійснюється вищими відомчими органами, профспілками, тру­довими колективами, Радами народних депутатів.Контроль як перевірка дій власника або уповноваженого ним органу прово­диться з точки зору не тільки відповідності цих дій трудовому законодавству, а й їх доцільності і ефективності, врахування передового досвіду організації роботи у галузі, в даній місцевості.

Хоча нагляд і контроль — різні поняття, завдання і мета їх здійснення є єдиними. Вони спрямовані на забезпечення за­конності, попередження правопорушень та їх усунення. Від­мінність між ними в основному полягає в компетенції органів, що здійснюють ці функції, методах і формах їх роботи.

Вищим державним органом, що здійснює державне управ­ління охороною праці, є Кабінет Міністрів України. Він роз­робляє і забезпечує реалізацію Національної програми поліпшен­ня стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, визначає функції загальних та галузевих міністерств щодо охо­рони праці та встановлює порядок створення і використання фондів охорони праці.

Міністерство праці і соціальної політики України здійснює державну експертизу умов праці, визначає порядок та проводить контроль за якістю і своєчасним проведенням атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам з охо­рони праці.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють органи Гене­ральної прокуратури України; Комітет по нагляду за охороною праці; Державний комітет України з ядерної та радиаційной безпеки України; органи державного пожежного нагляду Управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України; органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Виший нагляд за додержанням і правильним застосуван­ням законів здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Прокуратура здійснює свої повноваження на підставі Зако­ну України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» незалеж­но від будь-яких органів державної влади і посадових осіб. Діяльність прокуратури підконтрольна тільки Верховній Раді України.

Виконуючи функції нагляду, зокрема за точним виконан­ням законодавства про охорону праці, прокурор має право без­перешкодно входити у державні чи громадські установи, під­приємства, міністерства, відомства; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки; вимагати для перевірки накази, розпорядження, інструкції та інші акти;

одержувати інформацію про стан законності та заходи щодо її забезпечення тощо. В разі виявлення порушень закону проку­рор має право опротестовувати видані акти; порушувати кри­мінальну справу, дисциплінарне провадження та провадження про адміністративне правопорушення; давати приписи або вно­сити подання про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підля­гає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадо­вою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється й про­курор.

Комітет по нагляду за охороною праці підпорядкований Міністерству праці та соціальної політики України. Його очо­лює голова, який за посадою є заступником міністра праці та соціальної політики України. Комітет діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. № 328. Він не залежить від будь-яких госпо­дарських органів, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і Рад народних депутатів.

Основними завданнями Комітету по охороні праці є: комплексне управління охороною праці на державному рівні.

Здійснення державного нагляду за додержанням у процесі трудової діяльності вимог законодавчих і нормативних актів щодо безпеки, гігієни праці й виробничого середовища; проведення експертизи проектної документації і видача дозволів на вве­дення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств об'єктів і засобів виробництва тощо.

Для виконання своїх функцій Комітет по охороні праці ство­рює територіальні управління та інспекції. Державний нагляд за охороною праці здійснюють державні інспектори та поса­дові особи комітету і територіальних управлінь, яких в Україні створено 10. Управління, в свою чергу, поділяються на інспекції по охороні праці, яких в територіальному управлінні від 9 (Кар­патське територіальне управління, що об'єднує 3 області) до 31 інспекції (Донецьке територіальне управління — 1 область).

Інспекції діють на підставі Типового положення, затверд­женого наказом Комітету по нагляду за охороною праці від 19 червня 1995 р. .№ 92. Вони мають право: безперешкодно в будь-який час проводити перевірки підконтрольних підприємств щодо дотримання законодавства та інших нормативних актів про охорону праці; отримувати від власника необхідні пояс­нення, матеріали та інформацію; подавати керівникам під­приємств обов'язкові для виконання розпорядження про усу­нення порушень і недоліків у галузі охорони праці; зупиняти експлуатацію підприємств, об'єктів, окремих виробництв, цехів, і дільниць, робочих місць та устаткування до усунення пору­шень вимог щодо охорони праці, що створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих; накладати на підприємства штрафи за результатами комплексних перевірок та в разі невиконання приписів про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці притягати до адміністративної відповідальності праців­ників, винних у порушенні законодавчих та інших норматив­них актів з охорони праці; надсилати власникам, керівникам підприємств подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді для вжиття заходів; перевіряти додержан­ня встановленого порядку допуску працівників до роботи, їх інструктажу, навчання безпечним методам праці, перевірки знань з питань охорони праці; відстороняти від виконання не­безпечних і спеціальних робіт осіб, які не мають на це права, та ін.

Під час виконання інспекторами своїх обов'язків власник підприємства повинен безоплатно створювати необхідні умови для їх роботи.

Інспекторські перевірки залежно від їх конкретних завдань, мети і тривалості підрозділяються на три види: оперативні, цільові та комплексні.

Оперативна перевірка-це перевірка стану і організації робіт з охорони праці, додержання вимог щодо устаткування і об­ладнання, технологій вимогам нормативних актів з охорони праці, що проводиться державним інспектором чи іншою по­садовою особою протягом робочого дня (зміни).

Цільова перевірка-це перевірка на підприємстві конкрет­них питань з охорони праці, що проводиться одним чи групою інспекторів. Вона може здійснюватися протягом як одного, так і декількох днів, що необхідні для проведення перевірки.

Комплексна перевірка-це всебічна і детальна перевірка (ре­візія) стану безпеки і умов праці на підприємстві. Головна її мета — оцінка ефективності системи управління охороною праці, технічного стану об'єктів підприємства, стану безпеки та умов праці, виконання законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці.

Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпе­ки на підставі Указу Президента України від 15 грудня 1994 р. включено до складу Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища та ядерної безпеки України. На це міністер­ство покладено обов'язок здійснювати державний контроль за додержанням норм і правил ядерної та радіаційної безпеки об'єктів ядерної енергії; визначати критерії, затверджувати нор­ми і правила з ядерної та радіаційної безпеки; здійснювати на­гляд за розробленням та проведенням заходів, спрямованих на запобігання аваріям на об'єктах ядерної енергії та ін.

З метою організації та здійснення державного контролю у галузі ядерної та радіаційної безпеки у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки Ук­раїни діє Головна державна інспекція з нагляду за ядерною безпекою, яка наділена певним колом повноважень по здійснен­ню цього нагляду.

Державний пожежний нагляд здійснюють управління Дер­жавної пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України. Професійні спілки здійснюють контроль за додержанням власниками законодавчих та інших нормативних актів про охо­рону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці належного виробничого побуту для працівників і забезпеченням їх засобами колективного та індивідуального захисту.

Професійні спілки мають право безперешкодно перевіряти стан умов і безпеки праці на виробництві, виконання відповід­них програм і зобов'язань колективних договорів (угод), вно­сити власнику, державним органам управління подання з пи­тань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.

За порушення законодавства та інших нормативних актів про охорону праці, створення перешкод для діяльності посадо­вих осіб органів державного нагляду за охороною праці і пред­ставників професійних спілок винні працівники притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, криміналь­ної відповідальності.

Адміністративну відповідальність можуть нести також під­приємства за порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середо­вища. На них може накладатися штраф, максимальний розмір якого не може перевищувати 2 відсотків місячного фонду заро­бітної плати підприємства.

На власника покладається також обов'язок відшкодувати збитки, завдані іншим підприємствам, громадянам і державі, на загальних підставах у зв'язку з заподіянням шкоди при по­рушенні вимог щодо охорони праці.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 20. Індивідуальні трудові спори

І. Поняття трудових спорів та їх класифікація

2. Розвиток порядку розгляду трудових спорів в Україні

3.Комісія по трудових спорах як обов'язковий первинний орган по розгляду трудових спорів

4.Судовий порядок розгляду трудових спорів

5. Розгляд судом спорів про поновлення на роботі

І. Поняття трудових спорів та їх класифікація

Основна група спорів виникає з трудових правовідносин. Стороною, трудові права якої порушені, переважно виступає працівник, тому ці спори, як правило, носять позовний харак­тер, є спорами про право.

За ознакою підвідомчості можна виділити три види розгля­ду цих спорів:

1)в загальному порядку,який включає до себе послідовність розгляду спору в комісії по трудових спорах (КТС) і районному суді. Природно, що розгляд цих спорів може закінчуватись в комісії, якщо сторони не оскаржать її рішення і спір не буде перенесений до суду;

2)в судовому порядку,при якому розгляд трудового спору розпочинається безпосереднім зверненням до суду, минаючи КТС;

3)в особливому порядку,при якому певні категорії спорів або трудові спори певних категорій працівників вирішуються відповідно до спеціальних правил, визначених процесуальни­ми нормами.

Другу значну групу становлять колективні трудові спори, що виникають з організаційно-управлінських і соціально-еко­номічних відносин у сфері праці. Конфліктуючою стороною тут переважно виступає трудовий колектив одного або декіль­кох підприємств. Предметом такого спору можуть бути розбіж­ності як з приводу встановлення умов праці, так і в зв'язку із застосуванням чинного законодавства.

Індивідуальні спори про застосування норм трудового за­конодавства, колективних і трудових договорів прийнято нази­вати позовними спорами.

До спорів непозовного характеру відносяться розбіжності у зв'язку з встановленням умов праці. Вони можуть бути як інди­відуальними, так і колективними.

Класифікація трудових спорів має значення для визначен­ня їх підвідомчості — для кожної групи встановлені певний порядок розгляду і орган, уповноважений розглядати цей спір.

Причиною виникнення трудових спорів можуть бути по­милки однієї з сторін у спорі про наявність чи відсутність фак­тичних обставин, з якими закон пов'язує 'виникнення, зміну чи припинення певних правовідносин.

Це перша група причин виникнення трудових спорів. До другої групи слід віднести причини організаційно-пра­вового характеру, пов'язані з недоліками в нормотворчій діяль­ності. На цю причину вказують Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки, затверджені Указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. Відзначено, що за останні роки захист трудових прав громадян значно погіршився. В цілому це пов'язано із змінами соціально-економічних умов, невідповід­ністю чинних норм трудового законодавства новим соціальним і економічним відносинам, послабленням державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю.

Регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав громадян вимагають онов­лення трудового законодавства та прийняття нового Кодексу законів про працю України.

З метою забезпечення конституційних гарантій кожного гро­мадянина України на працю в безпечних і здорових умовах, а також виконання конституційного обов'язку держави щодо виз­начення, дотримання та захисту прав і свобод людини у сфері праці визнано за необхідне прийняти низку законів та інших нормативно-правових актів про працю та охорону праці, забез­печити відповідність національного законодавства нормам міжнародного права, ратифікувати найбільш важливі й акту­альні конвенції Міжнародної Організації Праці, а також вжити інші заходи щодо удосконалення правового регулювання тру­дових відносин.

Третю групу становлять причини організаційно-господарсь­кого характеру. Розрив економічних зв'язків, відсутність у дос­татній кількості власних енергоносіїв, наявність значної кількості підприємств оборонного комплексу, що потребують конверсії, призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зай­нятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Внаслідок цього знизились реальні доходи значної частини на­селення, зросла заборгованість із виплат заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат.

Зменшення надходжень до бюджету загострило проблему фінансування бюджетних установ освіти, науки, охорони здо­ров'я, культури.

Потребами життя є активізація проведення заходів щодо структурної перебудови економіки, стимулювання зростання обсягів виробництва, оздоровлення фінансового стану під­приємств, підтримка інвестиційних програм та заохочення інве­стицій.

Причини, що породжують трудові спори в сфері застосу­вання праці, відомі, і держава намічає заходи щодо їх усунен­ня. Як ці заходи впроваджуватимуться у життя і до яких наслідків вони приведуть, покаже майбутнє.

Поряд з причинами виникнення трудових спорів існують та­кож приводи їх виникнення, які слід відрізняти від причин. При­водом є подія, що безпосередньо передує виникненню спору, але не породжує його сама по собі. Зв'язок між приводом і спо­ром існує, але цей зв'язок зовнішній, неістотній. Зв'язок між причиною і наслідком носить універсальний, істотний характер.

2. Розвиток порядку розгляду трудових спорів в Україні

Розгляд трудових спорів був удосконалений новим Поло­женням про порядок розгляду трудових спорів, затвердженим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1974 р. Але органи по розгляду трудових спорів і порядок їх вирішення залишилися такими, якими вони були установлені Положен­ням-від 31 січня 1957 р.

Законом України від 18 лютого 1992 р. в КЗпП України була повністю замінена глава XV «Трудові спори» (ст. ст. 221 — 242). Вона одержала назву «Індивідуальні трудові спори», була зменшена на три статті — відсутні ст. ст. 240, 241 та 242. Пізніше, за відсутності ст. ст. 240 і 241, були введені ст. ст. 240' і 241'.

Трудові спори стали розглядатись тільки комісіями по тру­дових спорах і районними (міськими) судами. Фабричний, за­водський, місцевий комітет профспілки був виключений з чис­ла органів, що розглядали трудові спори.

Змінився і порядок створення комісії по трудових спорах. Якщо, починаючи з 1957 р., комісії по трудових спорах створю­вались на паритетних засадах з представників адміністрації та профспілкового комітету і за відсутності погодженої думки сторін рішення не приймалося, то тепер вони обирались трудовим колективом, обов'язково по трудовому спору виносили рішен­ня по суті і це рішення поряд з працівником, у разі незгоди, міг оскаржити власник або уповноважений ним орган.

Встановлювались особливості розгляду трудових спорів судей, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників на­вчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають власні чини.

Порядок розгляду спорів з приводу встанов­лення або зміни умов праці, що регулювався ст. 242 КЗпП.

3. Комісія по трудових спорах як обов'язковий первинний орган по розгляду трудових спорів

Комісія по трудових спорах (КТС) є обов'язковим первин­ним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах. Вона обирається загальними зборами або конференцією трудового колективу підприємства з числом працю­ючих не менше 15 чоловік.

Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень КТС визначаються загальними зборами або відповідно конфе­ренцією трудового колективу підприємства. Якщо це виробни­че підприємство або організація, то кількість робітників у складі КТС повинна бути не менше половини її складу.

КТС обирає із свого складу голову, його заступників і сек­ретаря комісії.

За рішенням загальних зборів або конференції трудового колективу підприємства можуть бути створені КТС в цехах та інших аналогічних підрозділах. Ці комісії обираються колекти­вами підрозділів і діють на тих же підставах, що й КТС під­приємств. Але вони можуть розглядати трудові спори в межах повноважень цих підрозділів.

Організаційно-технічне забезпечення КТС, а до такого за­безпечення відноситься надання обладнаного приміщення, дру­карської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підго­товка та видача копій рішень тощо, здійснюється власником або уповноваженим ним органом.

КТС підприємства має печатку встановленого зразка. Право звернення до КТС надано працівнику. В інтересах працівника з заявою до комісії може звернутись прокурор або відповідний орган профспілкової організації, членом якої є пра­цівник. Власнику або уповноваженому ним органу право на звернення до КТС законом не надано.

Працівник може звернутись до КТС у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про пору­шення свого права. У разі пропуску з поважних причин уста­новленого строку КТС може його поновити.

КТС повинна розглядати усі спори, що виникають на підприємствах. Комісія не може розглядати лише спори, що безпосередньо віднесені до компетенції районного (міського) суду, або коли по спору встановлений особливий порядок його розгляду. При цьому трудовий спір підлягає розглядові в КТС за умови, що працівник самостійно або з участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював роз­біжності при безпосередніх переговорах з власником або упов­новаженим ним органом.

Заява працівника, що надійшла до КТС, підлягає обов'яз­ковій реєстрації. Голова комісії або за його дорученням хтось із її членів проводить підготовку матеріалів до розгляду заяви на засіданні комісії; вирішує питання про виклик свідків; доручає спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок; має право зажадати від власника або уповноважено­го ним органу необхідні розрахунки та документи.

КТС повинна розглянути трудовий спір в десятиденний строк з дня подання заяви. Розгляд спору проводиться у при­сутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору у відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або, за вибором працівника, інша особа, в тому числі адвокат.

У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання КТС розгляд заяви відкладається до наступного за­сідання. При повторному нез'явленні працівника без поваж­них причин КТС може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів.

Працівник і власник або уповноважений ним орган мають право заявити мотивований відвід будь-якому члену комісії. Пи­тання про відвід вирішується більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. Член комісії, якому заявлено відвід, не бере участі у вирішенні питання про відвід.

На засіданні КТС ведеться протокол, який підписується го­ловою або його заступником і секретарем.

КТС по трудових спорах приймає рішення більшістю го­лосів її членів, присутніх на засіданні. Рішення викладається в письмовій формі і в ньому зазначаються: повне найменування підприємства; прізвище, ім'я та по батькові працівника, який звернувся до комісії, його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору; суть спору; прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу; ре­зультати голосування і мотивоване рішення комісії. Рішення підписується всім складом комісії, що розглядав спір.

Копії рішення комісії у триденний строк вручаються пра­цівникові, власнику або уповноваженому ним органу.

У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах пра­цівник чи власник або уповноважений ним орган можуть ос­каржити його до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою для відмови у прийнятті заяви. Визнавши причину пропуску строку поважною, суд може по­новити цей строк і розглянути спір по суті. В разі, коли пропу­щений строк не буде поновлено, заява не розглядається.

Рішення КТС набуває чинності і підлягає виконанню влас­ником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження. У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рі­шення у встановлений строк КТС підприємства видає праців­никові посвідчення, що має силу виконавчого листа.

В посвідченні вказуються: найменування органу, який виніс рішення по трудовому спору, дата його прийняття і видачі по­свідчення; прізвище, ім'я та по батькові працівника; рішення по суті спору. Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови КТС підприємства та печаткою комісії.

Посвідчення не видається, якщо працівник чи власник або уповноважений ним орган в десятиденний строк звернувся із заявою про вирішення трудового спору до районного (місько­го) суду.

На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримі­сячного строку до районного (міського) суду, судовий викона­вець виконує рішення КТС у примусовому порядку. У разі про­пуску працівником установленого тримісячного строку з поваж­них причин КТС, що видала посвідчення, може поновити цей строк.

4. Судовий порядок розгляду трудових спорів

Другим органом по розгляду трудових спорів є районний (міський) суд. Право на судовий захист — одна із найважливі­ших гарантій охорони трудових прав трудящих. Тому чим дос­тупніша можливість його використання, тим краще забезпе­чується законність у сфері трудових правовідносин.

В районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявою працівника або власника чи уповноваженого ним орга­ну, коли вони не згодні -ірішенням КТС підприємства чи його підрозділу; прокурора, коли він вважає, що рішення комісії по трудових спорах суперечить чинному законодавству.

Безпосередньо в районних (міських) судах розглядають тру­дові спори за заявами працівників підприємств, де КТС не оби­рається; працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміни дати і форму­лювання причини звільнення, оплати за час вимушеного про­гулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, та трудових спорів суддів та прокурорсь­ко-слідчих працівників; керівника підприємства (філіалу, пред­ставництва, відділення та іншого обособленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, його заступ­ників, а також посадових осіб таможенних органів, державних податкових адміністрацій, яким присвоєні персональні звання, службових осіб державної контрольно-ревізійної служби і органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які оби­раються, затверджуються і призначаються на посади держав­ними органами, органами місцевого і регіонального само­врядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і фор­мулювання причин звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінар­них стягнень, за винятком спорів про дострокове звільнення від виборної платної посади та трудових спорів суддів і проку­рорсько-слідчих працівників; власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству; працівників з питань застосування за­конодавства про працю, коли спір відповідно до чинного зако­нодавства попередньо був вирішений власником або уповнова­женим ним органом і профспілковим органом підприємства у межах наданих їм прав.

До безпосереднього розгляду в суді віднесені також спори про відмову у прийнятті на роботу працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства; молодих спеціалістів, які закінчили і у встановленому порядку направ­лені на роботу на дане підприємство; вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, оди­ноких матерів — при наявності дитини віком до чотирнадцяти років; виборних працівників при закінченні строку їх повноважень; працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; іншим особам, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Трудові спори суди розглядають за загальними правилами цивільного судочинства, тобто керуються положеннями ЦПК України. Разом з тим у порядку розгляду трудових спорів є свої особливості. Незалежно від того, працівником, власником або уповноваженим ним органом чи прокурором порушена справа після вирішення спору в КТС, суд розглядає її як трудовий спір, що вирішувався в КТС, тобто на вимогу працівника до підприємства (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суди Ук­раїни від 6 листопада 1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів).

Маються на увазі випадки, коли сторони трудового спору не згодні з рішенням КТС, а прокурор вважає його таким, що суперечить чинному законодавству. Стаття 228 КЗпП надає сторонам і прокурору право оскаржити рішення КТС до рай­онного (міського) суду. Фактично ж у даному випадку є не ос­карження рішення, оскільки суд рішення КТС не ревізує, не змінює і не скасовує, а звернення до другого органу, а не до другої інстанції, бо суд по відношенню до КТС є другим орга­ном по розгляду трудових спорів, а не другою інстанцією. Таке звернення до суду здійснюється у формі заяви. Якщо вона по­дається працівником, то це буде позовна заява, яка повинна містити усі реквізити, передбачені ст. 137 ЦПК України.

Заява власника або уповноваженого ним органу до суду по­винна мати довільну форму, якою ставиться перед судом кло­потання про розгляд спору, що був розглянутий КТС, з рішен­ням якої власник або уповноважений ним орган не згоден. Це не позовна заява, бо власник або уповноважений ним орган позову не заявляє, тому при розгляді спору в суді, хоч із заявою до суду звернувся власник або уповноважений ним орган, су­дом буде розглядатись позов працівника до власника у такому ж обсязі, як він був заявлений для розгляду КТС.

Заява прокурора також не є позовною — це вимога до суду розглянути трудовий спір, по якому, на думку прокурора, ви­несено рішення, що суперечить чинному законодавству.

Робітники і службовці при заявленні вимог, що виплива­ють із трудових правовідносин, звільняються від судових витрат на користь держави. По трудових спорах встановлюється альтернативна підсудність: працівникам надано право зверта­тись до суду як за місцем знаходження відповідача, так і за місцем свого проживання.

Відповідно до чинного законодавства цивільною процесу­альною правоздатністю володіють особи, що досягай повноліт­тя. Для вирішення трудового спору до суду можуть звертатися особи, що мають вік чотирнадцять років, якщо вони працюва­ли з дотриманням умов, передбачених ст. 188 КЗпП.

При зверненні до суду необхідно додержуватись давнісних строків. Позовний або давнісний строк — це встановлений за­коном строк для звернення до юрисдикційного органу за захи­стом порушенного права чи інтересу. Цей строк слід відрізняти від процесуального, яким визнається певний відрізок часу для проведення певних процесуальних дій.

У разі пропуску з поважних причин строків районний (міський) суд може поновити їх. ,

Порядок обчислення строків позовної давності і процесу­альних строків визначається трудовим і процесуальним зако­нодавством. Строки, що встановлені законом або признача­ються судом, обчислюються роками, місяцями, тижнями і дня­ми. Строк може визначатись також вказівкою на подію, яка повинна обов'язково настати, наприклад повернення жінки з відпустки по вагітності і пологах.

Строк, що обчислюється роками, закінчується у відповід­ний місяць і число останнього року строку. Так, при укладанні строкового трудового договору 17 липня 1999 р. на три роки його строк закінчується 17 липня 2002 р.

Строк, що обчислюється місяцями, минає відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, що обчислюється місяцями, припадає на такий місяць, який не має відповідного числа, то строк минає в останній день цього місяця. Це прави­ло застосовується і тоді, коли строк обчислюється роками.

Строк, що обчислюється тижнями, розпочинається з дня, що є наступним за тим днем, з якого починається строк. Закін­чується строк у той самий за назвою день, з якого було визна­чено його початок, наприклад понеділок.

Перебіг строків, які визначені календарними днями, роз­починається з дня, що є наступним після календарної дати, яка визначає його початок. Наприклад, в разі незгоди сторони трудового спору з рішенням КТС воно може бути оскаржене до народного суду у десятиденний строк з дня вручення сто­роні копії або витягу з рішення КТС. До цього десятиденного строку включаються всі календарні дні, в тому числі святкові, вихідні та неробочі. Якщо ж кінець строку припадає на неро­бочий день, то останнім днем строку вважається перший за ним робочий день.

5. Розгляд судом спорів про поновлення на роботі

Основним видом трудових спорів, що розглядаються судо­вими органами, є спори про поновлення на роботі. Працівни­ки, звільнені з роботи, незалежно від підстав припинення тру­дового договору, або переведені на іншу роботу, якщо вони вважають таке звільнення або переведення незаконним, мають право звернутись до суду з позовом про поновлення на роботі.

Відповідно до ст. 235 КЗпП поновленню на роботі підлягає працівник, який був звільнений без законної підстави або не­законно переведений на іншу роботу.

Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику на-доється та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому слід мати на увазі, що суд, як і будь-який інший орган по розгляду трудових спорів, не має адміністра­тивних повноважень, тому він не може скасовувати накази, змінювати підстави розірвання трудового договору. Якщо звільнення з роботи проведено з порушенням закону, суд, не скасовуючи наказу і не змінюючи підстав припинення трудо­вого договору, зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.

Незаконно звільнений працівник не поновлюється на по­передній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприє­мство. Навіть у випадку скорочення чисельності або штату пра­цівників, при реорганізації підприємства незаконно звільне­ний працівник підлягає поновленню на попередній роботі. Не може викликати відмову в поновленні на попередній роботі також наявність у працівника іншої роботи, на якій вже пра­цює звільнений, якщо внаслідок звільнення з роботи порушені права працівника.

Лише у випадку, коли працівник звільнений без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але понов­лення його на попередній роботі неможливе через ліквідацію підприємства, орган, що розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника чи уповноважений ним орган, а в певних випадках правонаступника виплатити працівнику за­робітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно пра­цівник визнається звільненим відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП, внаслідок чого на працівника поширюються пільги та компенса­ції, передбачені щодо працівників, звільнених за цією підставою.

При розгляді справ про поновлення на роботі суд своїм рішенням не може створити чи надати сторонам якісь права, яких у них до виникнення спору не було. В разі відсутності порушення прав суд відмовляє працівнику у задоволенні його вимог. Але коли трудові права працівника порушені, суд зобо­в'язаний їх захистити, що здійснюється шляхом поновлення працівника на попередній роботі.

Моментом, з якого незаконно звільненого працівника слід вважати поновленим на роботі, є день видання наказу про звільнення, а не день винесення судом рішення. Це означає, що весь час вимушеного прогулу зараховується до трудового стажу і за весь цей час на користь працівника стягується заро­бітна плата. Ст. 235 КЗпП лише обмежує, що заробітна плата за час вимушеного прогулу може бути стягнена не більш як за один рік. Але коли заява про поновлення на роботі розгля­дається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, може винести рішення про виплату заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Обчислення середнього заробітку за час вимушеного про­гулу провадиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100. Середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два кален­дарні місяці роботи, що передують місяцю звільнення праців­ника з роботи.

До середньомісячної заробітної плати включаються: основ­на заробітна плата, доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці;

керівництво бригадою, вислугу років та ін.); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і топливної енергії; винагорода за підсумками річної роботи підприємства та вислугу років тощо. Щомісячні премії включа­ються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомостю на заробітну плату. Премії, які вип­лачуються за триваліший проміжок часу, включаються в час­тині, що припадає на розрахунковий період.

Не враховуються в середній заробітній платі виплати за ви­конання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов'язки працівників (за винятком доплат за сумі­щення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов'язки тимчасово відсутнього працівника підприємства або його струк­турного підрозділу і не є штатними заступниками); одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, ви­хідна допомога тощо); компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових);

* премії за винаходи і раціоналізаторські пропозиції, за сприян­ня впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і зда­вання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, зби­рання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об'єктів будівництва (за винятком тих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результатами господарської діяльності); грошові і речові вина­городи за призові місця на змаганнях, оглядах, конкурсах тощо;

* пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні випла­ти; літературний гонорар штатним працівникам газет і жур­налів, що сплачується за авторським договором; вартість бе­зоплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів інди­відуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування; дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку; виплати, пов'язані з ювілей­ними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо; вартість безоплатного надання деяким категоріям працівників комуналь­них послуг, житла, палива та сума коштів на їх відшкодування;

* заробітна плата на роботі за сумісництвом (за винятком праців­ників, для яких включення її до середнього заробітку передба­чено чинним законодавством); суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; доходи (дивіденди, проценти), нараховані за акція­ми трудового колективу і вкладами членів трудового колективу в майно підприємства.

При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці також не враховуються виплати за час, протягом якого статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання при­чин звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаш­туванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, од­ночасно вирішує вимоги про виплату йому середнього заробіт­ку за час вимушеного прогулу.

Якщо звільнення проведено на законних підставах і з до­держанням встановлених правил звільнення, суд не має права змінювати формулювання причин звільнення тільки тому, що про це просить працівник.

При поновленні працівника на роботі і стягненні на його користь заробітної плати за час вимушеного прогулу суд може покласти на службову особу обов'язок відшкодувати підприєм­ству збитки, заподіяні у зв'язку з оплатою незаконно звільне­ному чи переведеному працівникові часу вимушеного прогулу.

Виплачені працівнику на підставі рішення суду заробітна плата за час вимушеного прогулу та інші виплати, що виплива­ють із трудових правовідносин, у разі скасування виконаних рішень з працівника не стягуються. Поворот виконання допус­кається лише тоді, коли скасоване рішення грунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих даних або поданих ним підроблених документах.

З цих же підстав допускається стягнення з працівників сум, виплачених їм відповідно до раніше прийнятого рішення КТС при повторному розгляді справи.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Тема № 21. Колективні трудові спори.

1. Порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)

2. Засіб вирішення колективного трудового спору (Страйк)

1. Порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)

До внесення Законом України від 18 лютого 1992 р. змін до глави XV КЗпП ст. 242 КЗпП передбачала, що спори, які вини­кають між працівниками і адміністрацією з приводу встанов­лення нових або зміни існуючих умов праці, не урегульованих законодавством чи іншими нормативними положеннями про працю, розглядаються адміністрацією за погодженням з проф­спілковим комітетом підприємства, а в разі недосягнення між ними згоди вирішуються за погодженням між вищими госпо­дарськими та профспілковими органами.

На відміну від спорів про застосування чинного законодав­ства, які зараз офіційно називають індивідуальними, спори про встановлення або зміну умов праці по суті є колективними спо­рами. Стаття 242 КЗпП була єдиною нормою, що встановлюва­ла, хоча й не ефективний, порядок їх розгляду. При заміні ста­тей цієї глави КЗпП ст. 242 «випала», і у даний час КЗпП не регулює порядок розгляду спорів з приводу встановлення або зміни умов праці.

Встановлення або зміна умов праці становить саме предмет колективного трудового спору. Навіть у випадку, коли правові норми неправильно застосовані щодо групи працюючих, колек­тиву, бригади, але ці норми були встановлені попередньо, то в даному разі спір, який виник, буде індивідуальним, а не колек­тивним. Наприклад, працівникам підприємства не нарахована премія, хоча вони своєю працею досягли показників та умов, що визначені положеннями про преміювання. Або бригаді робіт­ників не виплачена надбавка до заробітної плати за особливий характер виконуваної роботи, якщо така надбавка передбачена чинним законодавством чи колективним договором.

Коли ж виплата такої надбавки не передбачається ні зако­нодавчими, ні локальними нормами, і працівники вимагають її встановити, то при відмові власника або уповноваженого ним органу встановити таку доплату спір, що виник між сторонами, буде колективним. Він виникає саме тоді, коли виникають роз­біжності між сторонами соціально-трудових відносин щодо вста­новлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективно­го договору; виконання колективного договору або окремих його положень; невиконання вимог законодавства про працю. Порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) регулюється Законом України від 3 березня 1998 р. В колективних трудових спорах вимоги працюючих часто виходять за межі спорів про працю. Вони можуть стосуватися зміни організації виробництва і розподілу, організації побуту працюючих та членів їх сімей тощо. Тому колективні трудові спори можна назвати економічними спорами або спорами про задоволення інтересів.

Причиною виникнення колективних трудових спорів часто стають невдоволення трудового колективу порушенням со­ціальних прав громадян України: неправильний розподіл жит­ла, ігнорування думки трудового колективу при проведенні приватизації, питання демократизації суспільного життя тощо.

Концепція вирішення колективних трудових спорів базується на тому, що стороною в цих спорах виступає колектив одного підприємства. Досить часто такий спір носить галузевий чи регіональний характер.

Вимога трудового колективу з питань застосування чинно­го законодавства про працю, укладення і виконання умов ко­лективних договорів і угод в частині встановлення нових і зміни існуючих соціально-економічних умов праці та побуту форму­люються і затверджуються на загальних зборах чи конференції членів трудового колективу або формуються шляхом збирання підписів. Вимоги вважаються чинними за наявності не менше половини підписів членів трудового колективу підприємства чи його структурного підрозділу. Разом з висуванням вимог збори чи конференція найманих працівників визначають орган чи особу, які представлятимуть їх інтереси.

Вимога найманих працівників, профспілки чи об'єднання профспілок оформляється відповідним протоколом і направля­ється власнику підприємства або уповноваженому ним органу.

Власник підприємства або уповноважений ним орган зобо­в'язаний розглянути вимоги найманих працівників чи проф­спілки та повідомити їх представників про своє рішення у три­денний строк з дня одержання вимог. Якщо задоволення ви­мог виходить за межі компетенції уповноваженого власником органу (представника), він зобов'язаний надіслати їх у триден­ний строк з дня одержання вимог власнику або до відповідного вищого органу управління, який має право прийняти рішення. При цьому строк розгляду вимог найманих працівників кож­ною інстанцією не повинен перевищувати трьох днів.

Загальний строк розгляду вимог і прийняття рішення (з ура­хуванням часу пересилання) не повинен перевищувати трид­цяти днів з дня одержання цих вимог власником або уповнова­женим ним органом до моменту одержання найманими праці­вниками чи профспілкою повідомлення від власника або відповідного вищого органу управління про прийняте ним рішення.

Рішення власника або відповідного вищого органу управ­ління викладається у письмовій формі і не пізніше наступного дня надсилається уповноваженому представницькому органу іншої сторони колективного трудового спору разом з соціаль­но-економічним обгрунтуванням.

Колективний трудовий спір (конфлікт) виникає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих праці­вників або профспілки одержав від власника або уповноваже­ного ним органу повідомлення про повну або часткову відмову в задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про нез­году з рішенням власника або уповноваженого ним органу або коли строки розгляду вимог закінчилися, а відповіді від влас­ника не надійшло.

Про виникнення колективного трудового спору орган, який представляє інтереси найманих працівників або профспілки, зобов'язаний у триденний строк письмово проінформувати влас­ника чи уповноважений ним орган, місцеві орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування за місцем знаходження підприємства та Національну службу посередництва і прими­рення.

Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з пи­тань, котрі виникли між сторонами соціально-трудових відно­син щодо встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту, укладення чи зміни колективного договору, угоди або окремих їх положень, здійснюється примирною комісією.

Примирною комісією визнається орган, призначений для ви­роблення рішення, яке б задовольняло сторони колективного трудового спору. Примирна комісія складається з представників сторін і утворюється за ініціативою однієї із сторін на виробни­чому рівні — у триденний, на галузевому чи територіальному рівні — у п'ятиденний, на національному рівні — у десятиден­ний строк з моменту виникнення колективного трудового спо­ру з одинакової кількості представників сторін. Порядок при­значення представників до примирної комісії визначається кож­ною із сторін колективного трудового спору самостійно.

На період ведення переговорів і підготовки рішення при­мирної комісії її членам надається вільний від роботи час. При­мирна комісія у разі потреби може залучати до свого складу незалежного посередника, яким визнається за спільним вибо­ром сторін особа, що сприяє встановленню взаємодії між сто­ронами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення; консуль­туватися із сторонами колективного трудового спору, централь­ними та місцевими органами виконавчої влади, органами місце­вого самоврядування та іншими зацікавленими органами.

Організаційне та матеріально-технічне забезпечення робо­ти примирної комісії здійснюється за домовленістю сторін, а як­що вони не досягай згоди — в рівних частках. Сторони колективного трудового спору зобов'язані надава­ти примирній комісії інформацію, необхідну для проведення переговорів. Члени примирної комісії не повинні розголошу­вати відомості, що є державною або іншою захищеною зако­ном таємницею.

Колективні трудові спори розглядаються виробничою при­мирною комісією у п'ятиденний, галузевою та територіальною примирними комісіями — у десятиденний, примирною комі­сією на національному рівні — у п'ятнадцятиденний строк з моменту утворення комісії. За згодою сторін ці строки можуть бути подовжені.

Рішення примирної комісії оформляється протоколом. Воно має для сторін обов'язкову силу і виконується у порядку і стро­ки, встановлені цим рішенням. Після прийняття рішення щодо вирішення колективного трудового спору примирна комісія припиняй свою роботу. Розгляд колективного трудового спору ^конфлікту) у разі неприйняття примирною комісією рішення у зазначені вище строки, а також з питань виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень, невиконання вимог законо­давства про працю здійснюється трудовим арбітражем.

Трудовий арбітраж — орган, який складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб. Він утворюється за ініціативою однієї із сторін або незалежного посередника у триденний строк. Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначається за згодою сторін. До його складу також можуть входити народні депутати України, представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інші особи. Голова трудового арбітражу обирається з числа його членів.

Організаційне та матеріально-технічне забезпечення робо­ти трудового арбітражу здійснюються за домовленістю сторін, а якщо сторони не досягли згоди, — в рівних частках.

Колективний трудовий спір розглядається трудовим арбіт­ражем з обов'язковою участю представників сторін, а в разі потреби — представників інших зацікавлених органів та орга­нізацій. Рішення трудовим арбітражем повинно бути прийняте у десятиденний строк з дня його створення. За рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути по­довжений до двадцяти днів.

Рішення по трудовому спору (конфлікту) приймається більшістю голосів членів трудового арбітражу. Воно оформляєть­ся протоколом і підписується усіма його членами. Рішення про вирішення колективного трудового спору є обов'язковим для виконання, якщо сторони про це попередньо домовилися.

Жодна із сторін колективного трудового спору не може ухи­литися від участі в примірній процедурі. Сторони трудового спору, примирна комісія і трудовий арбітраж зобов'язані ви­користати для врегулювання спору всі можливості, не заборо­нені законодавством.

Якщо примирні органи не змогли врегулювати розбіжності між сторонами, причини розбіжностей з обгрунтуванням по­зицій сторін у письмовій формі доводяться до відома кожної із сторін колективного трудового спору. У цьому разі наймані працівники або уповноважений ними орган чи професійна спілка мають право з метою виконання висунутих вимог засто­сувати усі дозволені законодавством засоби.

Членам примирних комісій та трудових арбітражів, неза­лежним посередникам на час роботи у примирних органах по розгляду колективних трудових спорів гарантується збережен­ням місця роботи (посади) і середнього заробітку. На них також поширюються гарантії, передбачені ст. 252 КЗпП для ви­борних профспілкових працівників, членів рад (правлінь) підприємства і рад трудових колективів. Особам, які брали участь у роботі примирних органів, оплачується праця в розмірі не менше середньомісячної заробітної плати та відшкодування вит­рат, пов'язаних з участю в примирних органах, за рахунок сторін колективного трудового спору за домовленістю. Якщо сторони такої домовленості не досягли, оплата праці членам примир­них органів провадиться у рівних частках.

З метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запо­бігання виникненню колективних трудових спорів, їх прогно­зування та сприяння їх своєчасному вирішенню, здійснення посередництва для вирішення таких спорів Президентом Ук­раїни утворюється Національна служба посередництва і при­мирення. Ця служба складається з висококваліфікованих фахівців та експертів з питань вирішення колективних трудо­вих спорів і має свої відділення в Автономній Республіці Крим та областях.

Рішення Національної служби посередництва і примирен­ня мають рекомендаційний характер і повинні розглядатися сто­ронами колективного трудового спору та відповідними цент­ральними або місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Національна служба посередництва і примирення фінан­сується за рахунок коштів Державного бюджету України. По­ложення про Національну службу посередництва і примирен­ня затверджується Президентом України.

До компетенції Національної служби посередництва і при­мирення відносяться реєстрація висунутих працівниками ви­мог та колективних трудових спорів; аналіз вимог, виявлення та узагальнення причин колективних трудових спорів, підго­товка пропозицій щодо їх усунення; підготовка посередників та арбітрів, які спеціалізуються на вирішенні колективних тру­дових спорів; формування списків арбітрів та посередників;

перевірка, в разі необхідності, повноважень представників сторін колективного трудового спору; посередництво у вирішенні ко­лективного трудового спору; залучення до участі в примирних процедурах народних депутатів України, представників держав­ної влади, органів місцевого самоврядування.

Національна служба посередництва і примирення на про­хання сторін колективного трудового спору пропонує кандида­тури незалежних посередників, членів трудового арбітражу, координує роботу трудового арбітражу, направляє своїх фахівців, експертів для участі в роботі примирних органів. Представни­ки Національної служби посередництва і примирення можуть брати участь у вирішенні колективного трудового спору на всіх його стадіях.

Сторони колективного трудового спору після додержання передбачених примирних процедур мають право звернутися за сприянням у вирішенні цього спору до Національної служ­би посередництва і примирення, яка розглядає всі матеріали і в десятиденний строк надсилає сторонам свої рекомендації.

Якщо у вимогах найманих працівників чи профспілки містяться питання, вирішення яких відповідно до законодав­ства віднесено до компетенції центральних або місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Націо­нальна служба посередництва і примирення надсилає свої ре­комендації разом з відповідними матеріалами керівникам цих органів, які повинні розглянути їх у семиденний строк і поінформувати про прийняті ними рішення сторони колективно­го трудового спору та Національну службу посередництва і при­мирення.

2. Засіб вирішення колективного трудового спору (Страйк)

Коли примирні процедури не привели до вирішення колек­тивного трудового спору (конфлікту) у зв'язку з відмовою влас­ника або уповноваженого ним органу чи представника задоволь­нити вимоги найманих працівників або уповноважених ним органів, або власник чи уповноважений ним орган ухиляється від примирних процедур, або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту), як край­ній засіб вирішення колективного трудового спору може бути застосований страйк. Право на страйк для захисту економічних і соціальних інтересів тих, хто працює, передбачено ст. 44 Кон­ституції України. Страйк — це тимчасове колективне добро­вільне припинення роботи найманими працівниками. Воно про­являється у невиході на роботу, невиконанні своїх трудових обо­в'язків та іншому способі припинення роботи з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Право на страйк офіційно визнано Європейською соціаль­ною хартією, що була прийнята Радою Європи 18 жовтня 1961 р. і набрала чинності з 26 лютого 1965 р. після ратифікації її п'ятьма державами. Європейська соціальна хартія фактично є першою багатонаціональною угодою, що присвячена вирішенню трудо­вих конфліктів. Хартія прямо визнала право на страйк. Зокре­ма, в ст. 4 хартії передбачено «право трудящих і роботодавців на колективні дії у випадку конфліктів інтересів, включаючи право на страйк, за умови додержання зобов'язань, які можуть випливати з укладених раніше колективних договорів».

Рішення про оголошення страйку на підприємстві прий­мається за поданням органу профспілкової або іншої органі­зації найманих працівників, уповноваженої представляти їх інте­реси, загальними зборами (конференцією) найманих праців­ників шляхом голосування і вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих працівників або дві третини делегатів конференції. Рішення про оголошення страйку оформляється протоколом.

Рекомендації щодо оголошення чи неоголошення галузе­вого або територіального страйку приймаються на галузевому або територіальному рівні на конференції, зборах, пленумі чи іншому виборному органі представників найманих працівників або профспілок і надсилаються трудовим колективам чи проф­спілкам.

Наймані працівники підприємств галузі чи адміністратив­но-територіальних одиниць самостійно приймають рішення про оголошення чи неоголошення страйку на своєму підприємстві.

Страйк вважається галузевим чи територіальним, якщо на підприємствах, на яких оголошено страйк, кількість працюю­чих становить більше половини загальної кількості працюючих відповідної галузі чи території. Ніхто не може бути примуше­ний до участі або неучасті у страйку.

Орган або особа, яка очолює страйк, зобов'язана письмово попередити власника або уповноважений ним орган не пізніше як за сім днів до початку страйку, а у разі прийняття рішення про страйк на безперервно діючому виробництві — за п'ятнад­цять днів. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у найкоротший строк попередити постачальника і споживачів, транспортні організації, а також інші зацікавлені підприємства щодо рішення найманих працівників про оголошення страйку.

Місцеперебування під час страйку працівників, які беруть у ньому участь, визначається органом, який керує страйком, за погодженням із власником або уповноваженим ним органом.

У разі проведення зборів, мітингів, пікетів за межами під­приємства орган, який очолює страйк, повинен повідомити про заований захід місцевий орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не пізніше ніж за три дні.

Загальні збори чи конференція найманих працівників при прийнятті рішення про оголошення страйку на підприємстві визначають орган чи особу, яка очолюватиме страйк. Галузе­вий чи територіальний страйк очолює чи координує особа або орган, визначений конференцією, зборами, пленумом або ін­шим виборним органом представників найманих працівників, профспілкових чи інших організацій працівників, уповноваже­них представляти відповідні трудові колективи.

Особа або орган, який очолює страйк, під час страйку діє у межах прав, передбачених законодавством, інформує праців­ників про хід вирішення колективного трудового спору. Ці по­вноваження припиняються, якщо сторони підписали угоду про врегулювання колективного трудового спору, а також у разі прийняття рішення про відмову про припинення страйку.

Забороняється проведення страйку за умов, якщо припи­нення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків. Забороняється також проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів проку­ратури, суду. Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.

У разі оголошення надзвичайного стану Верховна Рада або Президент України можуть заборонити проведення страйків на строк, що не перевищує одного місяця. Подальша заборона має бути схвалена спільним актом Верховної Ради і Президен­та України. У разі оголошення воєнного стану автоматично настає заборона проведення страйків до моменту його відміни.

У випадках, коли проведення страйку створює загрозу жит­тю і здоров'ю людей, у разі оголошення надзвичайного і воєн­ного стану і коли рекомендації Національної служби посеред­ництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору сторонами не враховано, Національна служба звертаєть­ся із заявою про вирішення колективного трудового спору відпо­відно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим чи об­ласних судів.

Власник або уповноважений ним орган, місцевий орган ви­конавчої влади або орган місцевого самоврядування і орган або особа, що очолює страйк, зобов'язані вжити необхідних заходів до забезпечення під час страйку життєздатності підприємства, збереження майна, додержання законності та громадського порядку, недопущення загрози життю і здоров'ю людей, дов­кіллю.

Під час страйку сторони колективного трудового спору зо­бов'язані продовжувати пошук шляхів його вирішення, вико­ристовуючи для цього усі наявні можливості. Угода про вирі­шення колективного трудового спору підписується керівником або іншим уповноваженим представником органу, що очолює страйк, і власником або уповноваженим ним органом. Контроль за виконанням умов цієї угоди здійснюється сторонами колек­тивного трудового спору або уповноваженими ними органами.

Умови і порядок проведення страйку повинні відповідати вимогам Закону України «Про порядок вирішення колектив­них трудових спорів (конфліктів)». Законом визначені випад­ки, коли страйк може бути визнаний незаконним. Це страйки з вимогами про зміну конституційного ладу, державних кор­донів та адміністративно-державного устрою України, а також з вимогами, що порушують права людини; з вимогами без до­держання найманими працівниками, профспілкою, об'єднан­ням профспілок чи уповноваженими ними органами вимог, що не відносяться до колективних трудових спорів; з порушенням формування вимог найманих працівників, профспілок; коли страйк оголошено до моменту виникнення колективного тру­дового спору, визначеного ст. 6, Закону України від 3 березня 1998 р. Незаконним вважатиметься також страйк, якщо найма­ними працівниками не додержана примирна процедура або не виконуються рішення примирних органів; коли порушено по­рядок оголошення страйку.

Не може вважатися законним страйк, оголошений в умо­вах, коли проведення страйку заборонено, або при оголошенні страйку не визначено орган чи особу, яка здійснюватиме кері­вництво страйком.

Для визнання страйку незаконним власник або уповнова­жений ним орган звертається із заявою до суду. Справа щодо цієї заяви повинна бути розглянута судом, включаючи строки підготовки справи до судового розгляду, не пізніше як у семи­денний строк.

Рішення суду про визнання страйку незаконним зобов'язує учасників страйку прийняти рішення про припинення або відміну оголошеного страйку, а працівників — розпочати робо­ту не пізніше наступної доби після дня вручення копії рішення суду органові чи особі, яка очолює страйк.

Участь у страйку працівників, за винятком страйків, визна­них судом незаконними, не розглядається як порушення тру­дової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

За рішенням найманих працівників чи профспілки може бути створений страйковий фонд з добровільних внесків і по­жертвувань.

За працівниками, які не брали участь у страйку, але у зв'яз­ку з його проведенням не мали можливості виконувати свої трудові обов'язки, зберігається заробітна плати у розмірах не нижче від встановлених законодавством або колективним до­говором, укладеним на цьому підприємстві, як за час простою не з вини працівника. Облік таких працівників є обов'язком власника або уповноваженого ним органу.

Організація страйку, визнаного судом незаконним, або участь у ньому є порушенням трудової дисципліни. Час страйку працівників, які беруть у ньому участь, не оплачується. При цьому час участі працівника у страйку, що визнаний судом не­законним, не зараховується до загального і безперервного тру­дового стажу.

Особи, винні в порушенні законодавства про колективні трудові спори (конфлікти), несуть дисциплінарну, адміністра­тивну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законодавством. Таку ж відповідальність несуть працівники, які беруть участь у страйку, визнаному судом незаконним.

Особи, винні у виникненні колективних трудових спорів (конфліктів), або такі, які затримують виконання рішень при­мирних органів, а також рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування чи 'їх посадових осіб, можуть притягатись до всіх видів юридичної відповідальності. Особи, які є організаторами страйку, визнаного судом незаконним, або які не виконують рішення про визнання страйку незаконним, а та­кож особи, які перешкоджають припиненню незаконного страй­ку, притягуються до дисциплінарної або адміністративної відпо­відальності. До них не застосовуються гарантії, передбачені ст. 252 КЗпП, і вони можуть бути звільнені з роботи без погод­ження їх звільнення з профспілковим органом.

Особи, які примушують працівників до участі у страйку або перешкоджають участі у страйку шляхом насильства або загро­зою застосування насильства, або шляхом інших незаконних дій, покарання за які передбачені законодавством, притягуються до кримінальної відповідальності.

Збитки, заподіяні в результаті страйку власнику або упов­новаженому ним органу, якщо цей страйк був визнаний неза­конним, відшкодовуються органом, уповноваженим наймани­ми працівниками на проведення страйку, у розмірі, визначено­му судом, у межах коштів і майна, що йому належить.

Власник або уповноважений ним орган, з вини якого скла­лися умови для страйку, і страйк закінчився повним чи частко­вим задоволенням вимог найманих працівників, компенсує збит­ки учасникам страйку в розмірі, визначеному судом. Збитки, заподіяні в результаті страйку іншим підприємствам чи громадянамвідшкодовуються за рішенням суду. Створення в Україні правового механізму по розв'язанню колективних трудових спорів (конфліктів) дозволяє захистити права як роботодавців, так і трудових колективів.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Література

1. Конституція України.

2. Кодекс Законів про Працю України.

3. ЗУ «Про колективні договори та угоди».

4. ЗУ «Про підприємства».

5. ЗУ «Про власність».

6. ЗУ «Про охорону праці».

7. ЗУ «Про оплату праці».

8. ЗУ «Про державну службу».

9. ЗУ «Про господарські товариства».

10. ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність».

11. ЗУ «Про зайнятість населення».

12. ЗУ «Про порядок розгляду колективних трудових спорів».

13. Постанова КМУ «Про затвердження Правил відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові і ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків».

14. В.І. Прокопенко. Трудове право. Курс лекцій. Х.-1996.