Реферат: НПК Цивільного кодексу України, Харитонов

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Після набуття Україною незалежності в нашій державі було прийнято значну кількість нормативних актів, в тому числі кодексів, призначених регулювати різні види суспільних відносин.

Проте не буде, мабуть, перебільшенням стверджувати, що новий Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. займає серед них особливе місце. Це пояснюється тим, що він належить до числа тих засадних законодавчих актів, які призначені визначати основи становища приватної особи, її взаємини з державою, тобто є підґрунтям громадянського суспільства.

Визначаючи засади правового регулювання цивільних відносин в умовах суттєвих суспільних та економічних перетворень у суспільстві, Цивільний кодекс займає провідне місце поміж інших актів, призначених регулювати становище приватної особи, торговельний обіг, господарську діяльність тощо.

З врахуванням завдань, які має вирішувати Цивільний кодекс, він грунтується на принципово новій — приватноправовій — концепції регулювання особистих немайнових та майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Відносячись до новаторських законодавчих актів, Цивільний кодекс 2003 р. містить значну кількість норм, що регулюють відносини, котрі не входили до сфери дії радянського цивільного права, — наприклад, участь держави у цивільних відносинах; становище господарських товариств; право на користування земельною ділянкою; права на чужі речі; інтелектуальна власність; зобов'язання, що виникають внаслідок створення небезпеки, ведення справ іншої особи без її доручення, рятування життя і здоров'я фізичних осіб; договори лізингу, ренти, франчайзінга, факторингу та ін. Значною є і кількість новел, що стосуються тих чи інших аспектів окремих інститутів цивільного права.

Оскільки новий Цивільний кодекс України містить значну кількість нових положень як концептуального характеру, так і щодо окремих інститутів, норм тощо, виникає необхідність тлумачення цих новел, з'ясування їх сутності та особливостей змісту в нових умовах. Мету допомогти широкому юридичному загалу в ознайомленні з новелами цивільного законодавства і має цей коментар, підготовлений викладачами Одеської національної юридичної академії, за участю викладачів Хмельницького інституту регіонального управління та права, провідних фахівців у галузі права інтелектуальної власності — професорів О. А Підопригори та О.О. Підопригори, суддів, нотаріусів, адвокатів та інших спеціалістів.

Можна сподіватися, що коментар до Цивільного кодексу України стане у нагоді практикуючим юристам, науковцям та викладачам-правознавцям, студентам юридичних вищих навчальних закладів, усім, кого цікавлять різноманітні практичні аспекти здійснення та захисту цивільних прав у нашій державі.

НОВИЙ ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ— КОДЕКС ПРИВАТНОГО ПРАВА

Створення нового Цивільного кодексу України тривало понад 10 років. За цей час було створено кілька проектів цього надзвичайно важливого для правового регулювання відносин та забезпечення цивільних прав та інтересів у галузі господарського обігу та побуту громадян законодавчого акта.

Динаміка концепції проекту відображала загальні тенденції розвитку цивільного законодавства в умовах реформування суспільства і мала такий вигляд.

Перший варіант проекту Цивільного кодексу складався з 7 розділів:

І — Загальні положення;

II — Право власності;

III — Володіння та інші речові права;

IV — Зобов'язальне право;

V — Право інтелектуальної власності;

VI — Спадкове право;

VII — Міжнародне приватне право.

Тут звертає на себе увагу вміщення у розділі «Загальні положення» глави про об'єкти цивільних прав, а також глави, яка регламентує участь держави у цивільно-правових відносинах. Цікавим був розділ IIIцього варіанта проекту Цивільного кодексу — «Володіння та інші речові права». Якщо другий розділ проекту ЦК («Право власності») загалом відображав положення Закону України «Про власність» від 7 лютого 1997 р., то третій розділ проекту містив різноманітні норми у галузі речового права. Він містив, як норми, що регулювали і раніше відомі радянському цивільному праву відносини (право повного господарського відання, право оперативного управління), так і інститути, що не визнавалися радянською доктриною права взагалі або застосовувалися дуже обмежено (сервітутні права, емфітевзис, суперфіцій, довірча власність). У розділі IV— «Зобов'язальне право» з'явилися нові договори, а також невідомі раніше цивільному праву УРСР недоговірні зобов'язання з публічної обіцянки винагороди, ведення чужих справ без доручення, створення загрози заподіяння шкоди та деякі інші.

Наступним значним етапом створення нового Цивільного кодексу України можна вважати проект від 20 березня 1996 р. Цей законопроект відрізнявся від наведеного варіанта проекту ЦК структурою, більшим обсягом, системою викладу (він містив 8 книг, які поділялися на розділи, розділи — на підрозділи, підрозділи — на глави, декотрі з глав поділено на параграфи), низкою нових законодавчих рішень.

Тенденції до забезпечення суверенітету особи знайшли відображення, зокрема, у виокремленні спеціальної книги (другої) «Особисті немайнові права фізичних осіб», що містив норми, спрямовані на забезпечення природного та соціального існування фізичної особи. Змінився підхід до регулювання речових прав, яким була присвячена книга III «Речове право», що мала главу, яка регулювала загальні положення речового права, а також два розділи: «Право власності» та «Володіння й інші речові права». Було також розширено коло відносин, що регламентуються книгою IV — «Право інтелектуальної власності» і книгою V — «Зобов'язальне право». Істотною новелою стало включення у проект Цивільного кодексу книги VI — «Сімейне право», що, загалом, відображало прагнення до регулювання відносин між громадянами єдиним Кодексом.

Такий принциповий підхід загалом зберігався й у проекті Цивільного кодексу від 26 серпня 1996 р., де було враховано положення Конституції України, більш детально регламентовано низку відносин тощо.

Разом з тим, незабаром знову підтвердились оцінки проблеми кодифікації цивільного законодавства, як процесу тривалого та болісного .

По-перше, знову активізувалася дискусія про доцільність прийняття Господарського кодексу, прибічники якого активно використовували сподівання суспільства на посилення державного регулювання економікою як засіб виходу із тривалої кризи.

По-друге, у підході до розв'язання питання про регулювання сімейних відносин перемогла Східноєвропейська (Візантійська) традиція, внаслідок чого Сімейний кодекс був прийнятий, як окремий закон.

По-третє, було піддано сумніву доцільність включення у Цивільний кодекс книги «Міжнародне приватне право».

Президент України 14 лютого 2002 року наклав вето на прийнятті Верховною Радою Цивільного і Господарського кодексів, зазначивши існування низки суперечностей між ними та неврахування (особливо Господарським кодексом) низки положень Конституції України.

Після усунення недоліків, пов'язаних із невідповідністю деяких норм законопроекту положенням Конституції України, 16 січня 2003 р. Цивільний кодекс був прийнятий Верховною Радою і 27 лютого підписаний Президентом України. Чинності він має набрати з 1 січня 2004 р.

Природно, що після прийняття Кодексу постає питання: наскільки відчутними є згадані зміни його структури та змісту окремих норм і яким може бути їх відлуння у майбутньому?

Щоб визначити місце Цивільного кодексу України у системі вітчизняного законодавства, варто звернути увагу на те, що будь-які кодекси можуть бути за своїм характером двох видів.

Перший вид можна назвати «пасіонарним», оскільки у цьому випадку має місце не тільки узагальнення та систематизація вже нагромадженого законодавчого матеріалу, скільки створення важливого законодавчого акта на принципово новій або значно оновленій порівняно з тією, що існувала раніше, основі. Такі кодекси є реалізацією концепції, що суттєво відрізняється від існуючої раніше. Вони вносять істотні зміни у рівень регулювання певного виду суспільних відносин, переводячи його у нову якість, внаслідок чого впливають на суспільні відносини, що регулюються ними. Нерідко вони потім стають взірцем для наслідування у процесі правотворчості в інших державах, надихаючи розробників на нові рішення або на прямі запозичення. Яскравим прикладом такого типу кодексів може слугувати Французький цивільний кодекс 1804 р. (Кодекс Наполеоне), що успішно крокував світом і діє вже майже 200 років. Поміж кодексів, прийнятих останнім часом законом такого типу, є Цивільний кодекс Нідерландів.

Другий вид кодексів є підсумком певного етапу розвитку відповідної галузі права. Тому його можна назвати «підсумковим», оскільки він ніби підсумовує досягнення у цій та іншій сферах, фіксуючи їх стан на момент створення нового узагальнюючого закону. Кодифікації такого виду мали місце раніше і наявні тепер. Прикладом може бути німецький Цивільний кодекс (ВСВ), прийнятий у 1896 р. У вітчизняному праві прикладом «підсумкової кодифікації» є створення «Руської Правди». А в наші дні — прийнятий одночасно з Цивільними — Господарський кодекс України. Названі законодавчі акти об'єднує то, що вони фіксують позицію, яка сформувалася на певному ортодоксальному підґрунті або в кожному разі є компромісом «законсервованих» ідей і вимог суспільства, що розвивається. Як правило, такі кодекси достатньо успішно обслуговують потреби цивільного (торгового) обігу і навіть іноді можуть бути взірцем для наслідування (як, наприклад, у випадку з Німецьким цивільним кодексом, котрий, утім, набув поширення, скоріше, внаслідок авторитету німецької юриспруденції та політичних потуг держави). Але внаслідок консерватизму концептуального підґрунтя або недостатньої методологічної основи запас «пасіонарності» таких кодексів незначний, унаслідок чого незабаром відчуваються їхні хиби і вони піддаються все активнішій критиці, навіть з боку колишніх прихильників.

Отже, Цивільний кодекс України можна віднести до законодавчих актів «пасіонарного типу». Це пов'язано з тим, що він створювався на новій концептуальній основі як загальний кодекс приватного права, з урахуванням сучасних європейських тенденцій і досвіду. Закиди противників Кодексу в тому, що в ньому відчувається вплив Модельного кодексу СНД, Цивільного кодексу Російської Федерації, тих чи інших європейських країн є безпідставними, оскільки має місце не запозичення окремих правничих рішень, а врахування загальних тенденцій розвитку приватного права в Європі, котрі наслідують і названі законодавчі акти.

За своїм характером Цивільний кодекс є актом універсальної дії, що застосовується до регулювання будь-яких відносин, які знаходяться у сфері дії приватного права і не регламентуються спеціальним законодавством. Це означає, що він може субсидіарно застосовуватися, навіть без спеціальної згадки про це, до сімейних, підприємницьких та інших відносин, які безпосередньо не врегульовані нормами відповідного кодексу (іншого спеціального закону) і грунтуються на рівноправності становища сторін цих відносин.

Оцінюючи новий Цивільний кодекс України в цілому, слід зазначити, що, хоча його концепція і зміст зазнали певних втрат, проте, це не впливає на загальну високу оцінку цього законодавчого акта, котрий іноді слушно називають «конституцією громадянського суспільства» або «економічною конституцією держави».

У кінцевому підсумку маємо закон, що визначає принципові засади визначення правового статусу приватної особи (фізичних та юридичних осіб) і створює надійне підґрунтя для розвитку громадянського суспільства та реформування відносин у галузі цивільного обігу.

Книга перша

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Загальні зауваження до Книги першої

Загалом Книга перша ЦК структурно виглядає достатньо традиційною, нагадуючи у цьому сенсі ЦК 1963 р. і включаючи розділи: 1. «Основні положення»; 2. «Особи»; 3. «Об'єкти цивільних прав»; 4. «Правочини. Представництво»; 5. «Строки та терміни. Позовна давність».

Порівняно з ЦК 1963 р. додався лише один новий розділ «Об'єкти цивільних прав», який містить чотири глави: глава 12 «Загальні положення про об'єкти цивільного права», глава 13 «Речі. Майно», глава 14 «Цінні папери», глава 15 «Нематеріальні блага». Втім, на перший погляд, і цей розділ не можна визнати абсолютною новелою структури ЦК, оскільки Цивільний кодекс УРСР 1922 р. свого часу містив схожий розділ — «Об'єкти права (майно)». І хоча тепер розділ третій ЦК 2003 р. регулює набагато ширше коло питань, можна вважати, що в ньому певною мірою відображена традиція наступності регулювання цивільних відносин у нашій державі, яка сполучається з новими підходами, що відображають сучасну концепцію українського цивільного права.

Разом із тим, слід зазначити, що незважаючи на певну зовнішню подібність структури вітчизняних цивільних кодексів, не тільки розділ третій ЦК 2003 р., а й інші розділи, які поділяються на глави, містять багато істотних нововведень. Зокрема, з'явилися нові глави: глава 1 «Цивільне законодавство України», глава 2 «Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків», глава 3 «Захист цивільних прав та інтересів», глава 5 «Фізична особа — підприємець», глава 6 «Опіка та піклування», глава 7 «Загальні положення про юридичну особу», глава 8 «Підприємницькі товариства», глави 9—11, присвячені регулюванню участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах», глава 18 «Визначення та обчислення строків».

Отже, при тлумаченні та застосуванні норм ЦК слід враховувати особливості її структури і не обмежуватися при вирішенні питань реалізації суб'єктивних прав зверненням лише до котрогось із розділів Кодексу, а мати на увазі, що він є законодавчим актом системного характеру. Звідси випливає, що, визначаючи, скажімо, особливості здійснення цивільних прав, треба використовувати не лише положення глави 2 ЦК, а й відповідні норми з розділів «Особи», «Правочини. Представництво», а також норми Книги п'ятої ЦК, котрі регулюють відповідний договір або недоговірні відносини тощо.

--PAGE_BREAK--Розділ І

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством

1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Слід зазначити, що назва першої глави вужче її змісту, оскільки йдеться в ній не лише проакти цивільного законодавства, як такі, але й дається визначення цивільних відносин та їх суб'єктів, згадуються такі категорії, як звичай, договір, аналогія тощо. У цьому відчувається відлуння попередніх редакцій проекту ЦК, де глава 1 називалася «Цивільні відносини. Цивільне законодавство», а ст. 1 — «Цивільні відносини».

Ст. 1 передбачає, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).

Визначенню поняття майнових відносин і встановленню критерію віднесення їх до сфери цивільного права свого часу у радянській цивілістичній літературі приділялася значна увага. Як такий критерій одні автори називали товарно-грошовий характер майнових відносин (О. А. Пушкін), інші — майнову самостійність суб'єктів і те, що останнівиступають «як самостійні товаровласники» (Ю. С. Червоний).

Із прийняттям нового ЦК підґрунтя для таких суперечок практично ліквідоване, оскільки ст. 1 відносить до предмету цивільно-правового регулювання лише ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, критерієм встановлення галузевої належності відносин є не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового (диспозитивного) методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.

ЦК регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини. Ці відносини у ст. 1 ЦК 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими, та суто особисті немайнові відносини. Але ЦК 2003 р. не містить підстав для такого поділу, просто вказуючи, що немайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання.

Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту, їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам. Зокрема, це право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції; на інформацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо. (Див. також: коментар до кн. II ЦК «Особисті немайнові права фізичних осіб», ст. 94 та кн. IV «Інтелектуальна власність».)

Як особисті немайнові так і майнові відносини є відносинами цивільними, основними ознаками яких є:

1) суб'єкти. Учасники цивільних правовідносин відносно один одного виступають як юридичне рівні суб'єкти, відокремлені одне від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі;

2) предмет. Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу матеріальних і нематеріальних благ;

3) метод. Відносини сторін регулюються на засадах ініціативи учасників і диспозитивності норм, головною підставою виникнення правовідносин між суб'єктами цивільного права є домовленість (договір) сторін;

4) зміст. Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків;

5) захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;

6) розмаїття підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема, такими підставами є не лише факти, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб'єктів, які, хоч і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.

До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, прямо передбачених законом. Це положення слідує з того, що такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву. Сказане стосується також бюджетних та податкових відносин, які за своїм характером є відносинами влади та підпорядкування.

Стаття 2. Учасники цивільних відносин

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).

2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Ст. 2 присвячена визначенню кола суб'єктів цивільних відносин та їхній характеристиці (аналогічної норми ЦК 1963 р. не містив). Учасниками цивільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Таким чином, розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права.

Суб'єктами приватного права — учасниками цивільних правовідносин є: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими й особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.

Стосовно змісту правосуб'єктності необхідно підкреслити тенденцію до відмови від невиправданих обмежень правосуб'єктності юридичних осіб. Якщо ст. 26 ЦК 1963 р. встановлювала спеціальну правоздатність юридичних осіб, то ЦК 2003 р. (ст. 91) передбачає, що юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини.

Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність особи мати цивільні права і обов'язки. У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних (ст. 68) осіб, які фактично тотожні.

Цивільна дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.

Поняття дієздатності охоплює можливість здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому у її складі розрізняють: 1) правочиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; 2) деліктоздатність — здатність нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення; 3) тестаментоздатність — здатність складати заповіт і бути спадкоємцем; 4) трансдієздатність — здатність особи бути представником та тим, кого представляють; 5) бізнесдієздатність — здатність бути учасником підприємницьких відносин.

Загальні положення про дієздатність у ЦК також визначено окремо стосовно фізичних (ст. 30) та юридичних осіб (ст. 92). (Див. коментар до глав 3, 4, 7, 17 ЦК).

Учасниками цивільних відносин можуть бути також суб'єкти публічного права: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо.

Стосовно вказаних суб'єктів недоцільно розрізняти їхню правоздатність та дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про цивільну правосуб'єктність вказаних суб'єктів.

До того ж, на відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо не іменуються «особами», хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного, а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією. Саме це і підкреслюється в термінології коментованої статті.

Стаття 3. Загальні засади цивільногозаконодавства

1. Загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

Характерні риси цивільно-правового методу правового регулювання знайшли відображення у принципах цивільного права (у коментованій статті вони іменуються «засадами цивільного законодавства»), під якими мають на увазі визначальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання суспільних відносин, що складають предмет цивільного права.

Слід зазначити, що незалежно від того, чи йдеться про особи приватного чи про особи публічного права, їхня участь у цивільних відносинах регулюється цивільним законодавством на однакових засадах, вказаних у ст. З ЦК, у кожній з яких проявляються ті чи інші вимоги до практичного забезпечення правового становища приватної особи.

1) Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в системі цивільних правовідносин і т.п. за власним розсудом;

2) Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом, полягає у забезпеченні правової охорони власності, незалежно від її форм та видів. Разом із тим, власник може бути позбавлений свого права, наприклад, у випадку реквізиції, конфіскації майна за вироком суду, вилученні майна в інших випадках, передбачених ст. 350-354 ЦК;

3) Свобода договорів полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості;

4) Свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом, означає закріплення у законодавчому порядку загального правила про право зайняття підприємницькою діяльністю, а також встановлення юридичних гарантій реалізації цього права. Варто звернути увагу на те, що із сенсу вказаної статті випливає розмежування законодавцем: підприємницької діяльності, яка заборонена законом, і підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Перша з них є правопорушенням і тому не входить до сфери правового регулювання. Що ж стосується підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, то право займатися нею є однією з важливих засад цивільного законодавства України;

5) Принцип судового захисту цивільного права та інтересу відображає та розвиває положення ст. 124 Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всіправовідносин, що виникають в державі. При цьому судовий захист можливий як щодо тих цивільних прав, що прямо вказані у ЦК, так і відносно тих, що випливають із норм Конституції України чи іншого закону. (Див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не має право відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад на тій підставі, що його вимоги можуть бути захищені в іншому порядку.

Проте слід мати на увазі, що реалізація принципу судового захисту цивільного права та інтересу не означає встановлення вимоги звернення за захистом виключно до суду. ЦК та інші закони України передбачають для суб'єктів цивільних відносин можливість діяти іншим чином. Наприклад, згідно зі ст. 17-19 ЦК захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом, а також власними силами у порядку самозахисту. Суперечка про порушене цивільне право може бути розглянута також третейськими судами, котрі створюються за домовленістю суб'єктів відповідних цивільних відносин. (Див. коментар до глави 3).

6) Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.

При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Розумність — це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).

Стаття 4. Акти цивільногозаконодавства України

1. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

2. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі — закон).

Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

3. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

5. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Характеризуючи акти цивільного законодавства України, ЦК розрізняє: основу цивільного законодавства України (Конституція України) і цивільне законодавство як таке. Конституція України не є актом цивільного законодавства у прямому значенні, оскільки є основою всього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не лише цивільного, а й адміністративного, карного, процесуального тощо законодавств. Разом з тим, окремі її положення є нормами цивільного права, котрі прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів, як передбачених, так і непередбачених у ЦК (постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Цивільне законодавство як таке у свою чергу поділяється на головний акт — Цивільний кодекс України та інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Значення такого поділу відображається в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити Кодексу, а при змінах і доповненнях мають узгоджуватися з ним.

Цивільні відносини можуть також регулюватися актами Президента України. Ст. 106 Конституції України передбачає, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів, що мають загально-нормативний характер і регулюють цивільні відносини.

Якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією України, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.

Оскільки нормативні акти можуть містити норми різної галузевої належності, то положення коментованої статті слід розглядати як такі, що стосуються не лише законів у цілому, а й окремих норм, котрі регулюють цивільні відносини, вміщених у законах комплексного характеру.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі

1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Дія актів цивільного законодавства у часі визначається за загальними правилами. Зокрема, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання чинності цими актами.

Порядок набрання чинності законами та іншими нормативно-правовими актами на території України визначається, передусім, Конституцією України (ст.ст. 57, 58, 94, ч. З ст. 106, ст. 117).

Зокрема, відповідно до загальних правил ст. 57 Конституції, закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Недотримання цього правила тягне недійсність відповідного акту. Стаття 94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через 10 днів від дня його офіційного обнародування. Самим законом може бути передбачено, що він набирає чинності в іншому порядку, але в будь-якому випадку це відбувається не раніше дня його опублікування у відповідних офіційних виданнях. Офіційним опублікуванням законів та інших актів Верховної Ради України визнається їх публікація у «Відомостях Верховної Ради України» протягом ЗО днів, а також в газеті «Голос України» протягом 5 днів після дати прийняття.

Порядок набрання чинності іншими нормативно-правовими актами визначається окремо. Відповідно до Указу Президента України від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності» офіційними друкованими виданнями у цьому випадку є «Відомості Верховної Ради України», «Офіційній вісник України», газета «Урядовий кур'єр».

Акти Президента України загально-нормативного характеру набирають чинності через 10 днів від дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в одному з указаних офіційних друкарських видань.

Нормативні акти, видані Кабінетом Міністрів України, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо інший термін вступу їх у силу не передбачений у цих актах. При цьому потрібно мати на увазі, що акти Кабінету Міністрів, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Якщо нормативно-правовий акт опублікований у газеті «Урядовий кур'єр» раніше, ніж в «Офіційному віснику України» і «Відомостях Верховної Ради України», він набирає чинності після опублікування в цій газеті в порядку, викладеному вище.

Є особливості набрання чинності нормативно-правовими актами інших органів виконавчої влади. Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. (зі змінами від 21 травня 1998 р.) «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств і інших органів виконавчої влади» з 1 січня 1993 р. запроваджено обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер.

Такій реєстрації, зокрема, підлягають нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, а також місцевих органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, Києві, Севастополі, районах областей, районах міст Києва і Севастополя. Вказані нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено більш пізній термін набрання чинності. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України і йогооргани в Автономній Республіці Крим, областях, районах.

За загальним правилом дія закону не обмежена строком, якщо в самому законі не вказано інше (зокрема, термін його дії), або якщо сама сутність закону не припускає його дії протягом певного терміну.

Як правило, Закон діє до його скасування у встановленому порядку. Про скасування закону може бути прямо вказано в новому законі. Можливе також «опосередковане скасування». Так, якщо в новому законі нічого не сказано про дію раніше ухваленого закону, що регулює ті ж відносини, або вказано, що інше законодавство діє в частині, яка не суперечить новому закону, то, коли попередній закон суперечить новому, його слід вважати скасованим у відповідній частині або в цілому з моменту набрання чинності нового закону.

Акт цивільного законодавства зворотної сили не має, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Отже акти цивільного законодавства діють на майбутній час і не застосовується до тих відносин, які виникли до набрання ним чинності.

До цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт цивільного законодавства застосовується стосовно прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Як випливає з ч. З ст. 5 ЦК, для цього необхідне додержання трьох умов: 1) відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання; 2) акт, що регулював їх, утратив чинність; 3) права і обов'язки по цих відносинах виникають і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства.

Стаття 6. Акти цивільногозаконодавства і договір

1.Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.

Коментована стаття містить норми, що конкретизують положення про свободу договору тай узагалі кожного правочину (як це випливає з ч. 4 ст. 6 ЦК). З урахуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевиявлення суб'єктів цивільних відносин у ЦК спеціально визначено співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.

ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, і договорів, які передбачені такими актами.

Що стосується договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, то тут визначальним є те, що допускається вчинення будь-якого договору, який не суперечить засадам цивільного законодавства, вказаним у ст. З ЦК (див. коментар до ст. 3). У таких випадках особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином відбувається подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають із цією корпорацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується в актах цивільного законодавства, але регламентований ними недостатньо детально, то сторони можуть врегулювати ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Тут також має місце подолання прогалин у законодавстві, а звідси випливає висновок про те, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.

Частина 3 ст. 6 визначає співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції договору й акта законодавства випливає з того, що вказана норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існуючі норми законодавства для регламентації своїх стосунків або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд.

Разом з тим, варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право суб'єктів договору відступити від положень актів цивільного законодавства, але в ньому існують винятки. Зокрема, відступ від положень актів законодавства не допускається, якщо: а) відступ від положення акту цивільного законодавство прямо заборонений таким актом; б) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).

Стаття 7. Звичай

1. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

2. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

У коментованій статті вперше у вітчизняному законодавстві вказується на звичай як на джерело цивільного права і визначаються засади його застосування. Якщо ЦК 1963 р. містив лише згадку про деякі види звичаїв: «правила соціалістичного співжиття», «моральні принципи суспільства, яке будує комунізм» (ст. 5), то ЦК 2003 р. дає поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, котре не встановлене актами цивільного законодавства (хоча і може бути зафіксоване у відповідному документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити кілька його видів: міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, що ґрунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай; звичаї ділового обігу (обороту) та ін.

Деякі звичаї фіксуються в документах (наприклад окремі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України). Але багато звичаїв у документах не фіксуються, а мають характер правових аксіом, що звичайно приймаються до уваги учасниками цивільних відносин (наприклад, «Двічі за одне й те саме не відповідають», «Домовленості мають виконуватися»).

Звичаї можуть мати характер конкретного правила (наприклад, «Приналежність — слідує за головними речами»). Але вони можуть також бути окреслені у загальному вигляді. Наприклад, ч. 4. ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися «моральних засад суспільства». Очевидно, що «моральні засади суспільства» є категорією звичаєвого права, якій надана обов'язкова сила нормою закону. Разом з тим, ця категорія вимагає додаткового тлумачення, а отже потребує з'ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (положення релігії, яка домінує у певному суспільстві; гуманітарні цінності, прийняті у ньому, тощо).

Частина 2 ст. 7 ЦК визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Це положення слід тлумачити поширювально, оскільки не може також застосовуватися і звичай, який суперечить моральності суспільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються і договорам, і актам законодавства, й іншим видам норм цивільного права.

Такий підхід цілком відповідає східноєвропейській концепції цивільного права (яка прийнята і в Україні), де правовому звичаю як джерелу права традиційно відводиться другорядна роль. Унаслідок цього багато які зі звичаїв закріплені в актах законодавства і нерідко виступають лише як доповнення до цих актів.

Стаття 8. Аналогія

1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Принцип свободи договору зумовлює доцільність застосування аналогії щодо відносин, не врегульованих цивільним законодавством.

До прийняття ЦК 2003 р. можливість застосування аналогії ґрунтувалася на тлумаченні ст. 4 ЦК 1963 р. і положеннях ст. 12 ЩІК. Натомість ст. 8 ЦК прямо вказує на можливість застосування аналогії закону й аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто, є цивільними відносинами (див. коментар до ст. 1 ЦК); 2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Оскільки ч. 1 ст. 8 передбачає, що аналогія закону може мати місце, якщо цивільні відносини не врегульовані актами цивільного законодавства або договором, то можна зробити висновок, що положення ст. 8 стосуються лише судових органів. Адже, як випливає з неї, аналогія закону може мати місце лише тоді, коли цивільні відносини не врегульовані ні законодавством, ні договором. Отже, врегулювавши свої відносини договором, його сторони не можуть вдаватися до аналогії: їхня угода усуває для них таку можливість.

Якщо використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин неможливо (наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини), то застосовується аналогія права, тобто, використовуються загальні засади цивільного законодавства, встановлені ст. З та ін. цього Кодексу.

Умови застосування аналогії права такі:

1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами;

2) вказані цивільні відносини не врегульованіЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;

3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Стаття 9. Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин

1. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

2. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Оскільки ЦК 2003 р. за своєю концепцією та змістом є кодексом приватного права, йому відводиться провідна роль у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері. Отже, положення ЦК мають застосовуватися не лише до «суто цивільних» відносин, а й до взаємин суб'єктів споріднених відносин. Проте це застосування має різний характер залежно від того, до яких відносин він застосовується.

До регулювання відносин, які виникають у сімейних відносинах, при використанні найманої праці, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

У сферу регулювання ЦК, з деякими застереженнями, встановленими ч. 2 ст. 9 ЦК, потрапляють також відносини у сфері підприємництва. Загальним правилом є те, що підприємницькі відносини, які прямо не врегульовані ЦК, регулюються іншими актами законодавства (таким актом, зокрема, є Господарський кодекс України). При цьому провідними є положення ЦК, а норми Господарського кодексу, як спеціальне законодавство, застосовується у тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульовані ЦК.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 10. Міжнародні договори

1. Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

2. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, щовстановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Міжнародний договір — це домовленість двох і більше держав, що містить норми про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол та ін.

Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім.

За відповідних умов міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, стає частиною національного цивільного законодавства України. Порядок набрання чинності міжнародними договорами встановлений Законом України «Про міжнародні договори України». З нього випливає, що до міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України; договори, які набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України. Вказані договори підлягають опублікуванню у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті Верховної Ради України «Голос України», а також в «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Це означає, що у випадках, коли міжнародний договір укладено раніше за видання акта цивільного законодавства, то останній не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства видано раніше, ніж було укладено міжнародний договір, то акт національного законодавства втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором.

Глава 2

ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ

ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ

ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ

ОБОВ'ЯЗКІВ

Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Глава 2, як це випливає з її назви та змісту, складається з двох частин: перша з них присвячена визначенню підстав порядку виникнення цивільних прав та обов'язків, друга — встановленню вимог до здійснення цивільних прав та виконання обов'язків.

Ст. 11 встановлює приблизний перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, які звичайно іменують юридичними фактами.

Юридичні факти у цивільному праві — це факти обставини, з якими норми цивільного права пов'язують встановлення, зміну, припинення, поновлення тощо цивільних прав і обов'язків. Від юридичних фактів слід відрізняти так звані «юридичні умови» — обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через проміжні ланки. Наприклад, підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення. Але умовами її застосування вважають протиправність дій, наявність шкоди, вину і т. д.

Для настання юридичних наслідків досить наявності й одного юридичного факту. Однак у дійсності частіше маємо справу з комплексом фактів, поміж яких розрізнюють: 1) групу юридичних фактів — кілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок, і 2) юридичну (фактичну) сукупність — систему юридичних фактів, пов'язаних між собою так, що правові наслідки наступають лише за наявності всіх елементів цієї сукупності.

Як правило, група юридичних фактів закріплюється в одній нормі і є явищем одного порядку. Наприклад, ст. 229-231 ЦК передбачають, що правочин може бути визнаний

недійсним, якщо його вчинено під впливом омани, насильства, загрози і т. п. У цьому випадку ми маємо справу з групою юридичних фактів. Кожен з них нарізно спричиняє визнання правочину недійсним.

Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, які окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права. Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення в будинках державного або громадського фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укладення договору найма жилого приміщення. Взяті нарізно, вказані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їхнього виникнення.

Поміж різних видів юридичної сукупності виокремлюють акти цивільного стану, тобто обставини, що характеризується відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі (див. коментар до ст. 49 ЦК).

Принципово важливим у ст. 11 є правило, згідно з яким цивільні права та обов'язки можуть виникати із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Таке рішення є характерним для приватного права і має основою його засадний принцип: «Можна все, що не заборонено законом».

Слід зазначити, що у ст. 11 підкреслюється відсутність вичерпного переліку підстав виникнення цивільних прав і обов'язків. Тут наголошується, що цивільні права та обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не тільки за прямо вказаних обставин, а й «з інших юридичних фактів ».

Частина 2 коментованої статті ЦК містить у цілому достатньо традиційну схему юридичних фактів, схожу на ту, що була прийнята свого часу у ст. 4 ЦК1963 р. Разом з тим, акценти дещо зміщені і наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Правочини (різновидом яких є договори) — основний вид правомірних дій — це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (див. коментар до § 1 глави 16 ЦК).

Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності є правомірними юридичними вчинками, котрі породжують цивільно-правові наслідки незалежно від волі особи, що здійснила цей юридичний вчинок, створити своїми діями цивільні права і обов'язки. При цьому відкриття, винаходи, промислові зразки тощо набувають значення підстави виникнення цивільних прав і обов'язків за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їхнього існування і надання доступної для сприйняття форми. У додаткових діях по оформленню вказаних творів (легітимації) з метою надання їм юридичного значення тут потреби немає (див. коментар до книги IV).

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є протиправною дією (деліктом). Такі дії тягнуть виникнення зобов'язань унаслідок заподіяння шкоди, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, яка завдала шкоду, відшкодувати її (див. коментар до глави 82 ЦК). Делікти як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у деяких випадках — такими, що змінюють їх, але ніколи не бувають такими, що припиняють або поновлюють правовідносини.

Поняття «інші юридичні факти» охоплює такі різні категорії, як правомірні дії (оголошення конкурсу, рятування, ведення чужих справ тощо) та неправомірні дії, що не підпадають під поняття завдання шкоди (безпідставне збагачення, створення небезпеки тощо). При застосуванні цієї норми слід мати на увазі, що перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є лише орієнтовним і доповнюється конкретними нормами ЦК (глави 79, 80, 81 ЦК, присвячені згаданим вище веденню справ, рятуванню життя, здоров'я або майна, створенню загрози завдання шкоди тощо).

Ст. 11 спеціально вказує, що юридичними фактами, є акти цивільного законодавства (див. коментар ст. 4 ЦК). Прикладом можуть бути положення ст. 1220 ЦК, яким передбачено, що смерть спадкодавця породжує спадкові правовідносини. Власне, у цьому випадку має місце сукупність юридичних фактів: цивільно-правова норма (акт цивільного законодавства) і смерть особи. Але вирішальним юридичним фактом можна визнати положення акта цивільного законодавства.

Специфічним видом правомірних дій, що породжують цивільні права і обов'язки, е адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або місцевого самоврядування, котрі тут діють як суб'єкти публічного, а не приватного права. Акт управління породжує адміністративні правовідносини між органом, що видав акт, і особами, яким цей акт адресований. Цивільні відносини, засновані на цьому акті, складаються між особами, яким цей актадресований. Так, розпорядження відповідного державного органу про передачу майна іншій організації, породжує цивільні правовідносини між організаціями.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК), оголошення її померлою (ст. 46 ЦК) тощо. Рішення суду може бути правовстановлюючим (визнання права власності за особою), правоприпиняючим (визнання правочину недійсним), правозмінюючим (рішення про примусовий обмін жилого приміщення), правопоновлюючим (скасування рішення про визнання особи недієздатною).

Події, тобто такі обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй, мають юридичне значення у випадках, коли вони вказані в актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. Це можуть бути явища природного (повінь, землетрус тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.

Стаття 12. Здійснення цивільних прав

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права.

Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Коментована стаття встановлює головні засади здійснення цивільних прав, під якими мається на увазі можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності. Основні відмінності між цими категоріями полягають у тому, що правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право конкретне й означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ; правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі; правоздатність є органічною властивістю суб'єкта цивільних правовідносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів).

Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через так звану «тріаду» можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність цивільного права означає для управоможеної особи:

1) можливість поводитися певним чином;

2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб;

3) можливість отримати захист порушеного права за допомогою суду, державних органів тощо.

Наприклад, власник має змогу здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Принциповим положенням ст. 12 є те, що особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що особа може на власний розсуд як здійснювати суб'єктивне право, так і використовувати його частково або не використовувати взагалі.

Під здійсненням цивільного права потрібно розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення суб'єктивного цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична і фактична дія).

Гарантією права особи на вільне здійснення нею цивільного права є положення ч. 2 ст. 12, згідно з яким нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, установлених законом. Отже, хоча особа може ставитися до цивільного права так, ніби воно їй не потрібне, це не означає, що котрийсь із державних органів може вирішувати питання про недоцільність володіння особи цим правом. Винятки складають випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури загрожує пошкодження або знищення.

Слід звернути увагу на те, що у ч. 2 ст. 12 уживається термін «закон», а не «акти законодавства». Це дає підстави зробити висновок про те, що підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише в законах, але не у підзаконних нормативних актах.

Спеціальні правила передбачені щодо використання майнових прав. Особа може не лише пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, але й активно довести «непотрібність» для неї такого права, виражено відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов'язані з необхідністю документального оформленні права на окремі види об'єктів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися суб'єктом права власності. Вона зберігає суб'єктивні права так само, як і пов'язані з цими правами обов'язки (наприклад, обов'язок сплати податку на транспортні засоби).

Відмова від права може бути «безадресною», якщо особа має за мету саме позбавитися свого права. Разом з тим, допускається не лише відмова від майнового права, а й передача його іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором (окрім випадків, встановлених законом). Зовнішньо така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права немає наступництва, і право як таке припиняє своє існування. При передачі майнового права воно зберігається як таке, і лише змінюється суб'єкт, що має це право. Відбувається перехід прав (і обов'язків) від однієї особи до іншої (правонаступника).

Важливою гарантією здійснення права на свій розсуд є презумпція добросовісності та розумності його здійснення, котра діє аж до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Тобто, щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом, припускається, що вона сама здатна визначити сутність права, доцільність та характер його здійснення. При цьому «добросовісність» має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а «розумність»— як категорія інтелектуальна, що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права (див. коментар до ст. З ЦК.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктивних прав виражена у ст. 68 Конституції України, яка передбачає: «Кожний зобов'язаний неухильно дотримувати Конституцію України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Межі здійснення права власності передбачені ст. 41 Конституції України, яка встановлює, що використання права власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою умовою, вказаною у ст. 13 ЦК — здійснення його має відбуватися в межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Адже саме цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає наслідки недотримання цієї вимоги. Але, очевидно, з метою загострити увагу на особливо важливі аспекти здійснення прав, низка об'єктів далі названа окремо, що виправдано з практичних міркувань. Аналізуючи вимоги до здійснення цивільного права, варто підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення договору, при визначенні вимог до здійснення права його положення фактично дорівнюються до норми права.

Згідно з ч. 2 ст. 13 при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ЦК розвиває правило ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, вказана норма забороняє зловживання правом, розрізняючи два види останнього:

1) навмисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але в рамках загального дозволеного типу поведінки щодо цього права.

Зловживання правом, як і будь-яке правопорушення, тягне за собою застосування санкції. Загальна санкція встановлена у ст. 16 ЦК, яка передбачає відмову в охороні неналежне здійснюваного права. Це положення стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права конкретизоване у нормах глави 82 ЦК, присвяченій зобов'язанням, що виникають унаслідок заподіяння шкоди.

Частина 4 ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися «моральних засад суспільства». Поняття «моральні засади суспільства» є продуктом звичаєвого права. Це сукупність звичаїв, котрим надана обов'язкова сила актами цивільного законодавства. Категорія «моральні засади суспільства» охоплює як народні звичаї, положення релігії, що домінує у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Конституції України та інших законодавчих актах України.

Положення ч. 5 ст. 13, яким встановлено, що не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загальним положенням, але в системі норм ЦК є спеціальним правилом, що стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі здійснення цивільних прав.

Згідно з ч. 5 ст. 13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Такими наслідками є, наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.

Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного права можуть вважатися вимоги: 1) відповідності поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; 2) врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; 3) відсутність зловживання правом.

Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Цивільний обов'язок — це адресована зобов'язаній особі вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншим нормам цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Обов'язок може бути активного і пасивного типу. Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаної особи вчинити певну дію. Невиконання цих дій тягне застосування санкцій, передбачених законом або договором. Обов'язок пасивного типу ґрунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. Зобов'язана особа повинна утримуватися від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових санкцій. Заборона може бути прямою або непрямою. Так, пряма заборона має місце, коли йдеться про обов'язок наймача житлового приміщення не порушувати правила користування приміщенням, правила гуртожитку і т. п. Непряма заборона має місце у разі, коли вона випливає з самої суті відносин. Наприклад, з права власності випливає обов'язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права власника. Слід мати на увазі, що пряма заборона звичайно має місце в уже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Непряма заборона може бути у правовідносинах, що вже існують, але може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом.

Виконання цивільного обов'язку, на відміну від здійснення суб'єктивного права, завжди є юридичним фактом.

Згідно з ч. 4 ст. 14 підставами звільнення від виконання цивільних обов'язків слугують умови договору й акти законодавства. Причому, договір вказано першим, що свідчить про надання йому переваги (у тих випадках, коли він існує) перед нормами законодавства: спочатку мають бути з'ясовані умови договору, а якщо цього недостатньо, — то слід звернутися до актів цивільного законодавства.

Положення ст. 14, згідно з яким особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї, ґрунтується на таких засадах цивільного права, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК).

Варто звернути увагу на те, що у ч. 2 ст. 14 йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, «вчинення яких не є обов'язковим для неї». Виникає питання: що слід розуміти під «обов'язковими діями»? Аналіз ч. 1 цієї ж статті дає змогу дійти висновку, що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства.

Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства. На відміну від традиційного для раніше чинного цивільного законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов'язків, передусім, згадувалися міри відповідальності, новий ЦК виходить із провідної ролі засобів заохочення.

Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі, наприклад, у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи). Однак на практиці як стимул до виконання обов'язків частіше застосовуються міри відповідальності або інші засоби «негативного впливу» на зобов'язану особу, що одночасно мають за мету захист інтересів управоможеної особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, окрім основного зобов'язання (право-відношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання (або правовідношення) пов'язані з вимогами відносно забезпечення виконання основного зобов'язання. Якщо штраф — це, передусім, міра відповідальності, то застава має за мету насамперед захист інтересів кредитора, а вже потім «принагідне» стимулює боржника до виконання зобов'язання загрозою втрати заставленого майна.

Глава З

ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного цивільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Але у кожному разі слід визнати, що цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст. 19 Конституції України, глава З ЦК встановлює головні засади захисту цивільного права та інтересу.

Під захистом мається на увазі передбачений нормами права можливий вплив на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права. Для особи право захисту полягає у можливості використання в межах, визначених законом засобів самозахисту (див. коментар до ст. 19 ЦК), а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.

Класифікація видів і порядку захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, суб'єктів, що здійснюють захист тощо. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право на судовий захист (див. коментар до ст. 16 ЦК). В окремих випадках, передбачених Конституцією України та законами, захист цивільних прав може здійснюватися в адміністративному порядку (див. коментар до ст. 17 ЦК). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату (див. коментар до ст. 18).

Суб'єктом захисту можуть виступати органи прокуратури. Так, відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У процесі вказаної діяльності, яка регулюється Законом України «Про прокуратуру», органи прокуратури здійснюють також безпосередній або опосередкований захист цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Наприклад, шляхом подання припису до відповідного органу чи особи про припинення порушення правових норм, у тому числі цивільно-правових.

Суб'єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може виступати і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»). При цьому його діяльність сприяє у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту особа має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Наприклад, до Європейського Суду з прав людини,який діє у відповідності до Римської Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

За положеннями ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи самозахист (див. коментар до ст. 19 ЦК).

Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення цивільного права є результатом протиправних дій порушника, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.

Невизнання — це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку (див. коментар до ст. 14 ЦК), які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може бути як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оспорювання — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між його учасниками існує спір із приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо належності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного зі співвласників.

Інтерес — це об'єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства(див. коментар до ст. З ЦК). Прикладом інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог. Цей інтерес захищається шляхом призначення опікуна над майном безвісно відсутньої особи, котрий і має здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (див. коментар до ст. 44 ЦК).

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайново-го або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої — п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах прямої вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції). Тобто, будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При цьому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.

Окрім загального конституційного права на судовий захист цивільне законодавство також передбачає норми, які встановлюють можливість звернення до суду особи, котра вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними. Зокрема, такою нормою є коментована стаття, котра визначає способи захисту цивільних прав, які здійснюються судом.

Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб'єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 6 Закону України «Про судоустрій України»).

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України).

Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 Закону України «Про судоустрій України»).

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності (ст. 22 Закону України «Про судоустрій України»).

Відповідно до ст. 24, 254 ЦПК України загальним територіальним судами підвідомчі: справи по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин та справи окремого провадження. Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції. Так, відповідно до положень ЦК у порядку окремого провадження мають розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним об'ємом дієздатності до настання повноліття (у порядку емансипації), надання особі психіатричної допомоги, у тому числі у примусовому порядку (Закон України «Про психіатричну допомогу») та ін.

Відповідно до ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають із трудових і сімейних відносин (ст. 1 Положення про третейський суд, додаток № 2 до ЦПК).

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні тавиконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб (ст. 12 ГПК). У цьому випадку такими можуть бути як органи разової юрисдикції, так і створені спеціально для арбітражного (третейського) розгляду та вирішення господарських спорів (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені у відповідності до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Способи захисту цивільних прав у багатьох випадках передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини.

Визнання права — спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб'єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між ними, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов'язку. Такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, а й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження громадянина (фізичної особи) у дієздатності чи визнання недієздатним; про визнання громадянина (фізичної особи) безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина (фізичної особи) померлим; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та інші). У судовій практиці такий спосіб захисту здійснюється на підставі пред'явлення позову (заяви, якщо йдеться про окреме провадження) про визнання, який може поєднувати не тільки правову вимогу визначення наявності чи відсутності правовідносин, а й на присудження на підставі наявності чи відсутності права або обов'язку.

Визнання правочину недійсним — спосіб захисту, який застосовується у випадку укладення заперечуваного правочину. Такий спосіб захисту може застосовуватися судом у випадках та у порядку, визначеному ЦК (див. коментар до § 2 глави 16 ЦК).

Припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Так, відповідно до ст. 152 ЦПК позов може бути забезпечений забороною проводити певні дії. Прикладом може бути заборона використовувати товарний знак, розповсюдження твору літератури до розгляду справи у суді.

Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у випадку, коли припинення порушення суб'єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію). Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку визнання правочину недійсним.

Примусове виконання обов'язку в натурі — спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу належного виконання зобов'язання. Цей спосіб полягає у адресованій особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.). У судовій практиці вказані способи захисту реалізуються через позови про присудження, рішення по яких можуть виконуватися, зокрема, у примусовому порядку. Виконання рішення загального територіального чи господарського суду покладається на Державну виконавчу службу у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», які встановлюють безпосередній порядок та засоби правового впливу на осіб, які не виконують рішення суду.

Зміна правовідношення — це спосіб захисту, який полягає у трансформації одних правовідносин в інші, переростання одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку.

Припинення правовідношення застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов'язків або зловживання цивільним правом. Це можуть бути, наприклад, позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу, дарування та ін.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди мають місце за наявності цивільного правопорушення, що потягло виникнення майнової шкоди (див. коментар до ст. 22 ЦК).

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань унаслідок порушення, невизнання чи оспорення його суб'єктивного права (див. коментар до ст. 23 ЦК).

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії і зобов'язання вказаних суб'єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного цивільного права чи законного інтересу (див. коментар до ст. 21 ЦК).

Коментована стаття не встановлює вичерпного переліку способів захисту цивільного права, вказуючи на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Зокрема, до способів захисту належать позови про визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220 та ін. ЦК).

Суд, при дослідженні і встановленні дійсних обставин справи, може відмовити у захисті права, не застосовуючи жоден із перерахованих

способів. Підставою для відмови у захисті може бути зловживання своїми правами: посягання на права інших осіб, моральні засади суспільства, завдання шкоди навколишньому природному середовищу, культурній та історичній спадщині, використання права з метою неправомірного обмеження конкуренції, недобросовісна конкуренція, зловживання монопольним становищем та інші форм зловживання правом (див. коментар до ст. 13 ЦК).

Стаття 17. Захист цивільних правта інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Ст. З Конституції України передбачає, що зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначається необхідністю утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина. Ст. 40 Конституції України встановлює, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відповідно до ст. 102 Конституції України президент України є главою держави і виступає від її імені. Він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, у тому числі ті, що порушують цивільні права та інтереси учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторнийрозгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-правового регулювання суспільних відносин (ст. 106 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону (ст. 117 Конституції України).

На цьому підґрунті коментована стаття ЦК визначає участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування як учасників охорони та захисту цивільних прав, свобод та інтересів учасників цивільних правовідносин.

До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать: 1) оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади; 2) прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК (див. коментар до ст. 16 ЦК).

Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов'язків за принципом «Дозволене все те, що не заборонене законом», то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції України). Це і визначає участь органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування у захисті цивільних прав та інтересів учасників правовідносин.

Разом з тим, можливість звернення до вищої адміністративної інстанції не позбавляє особу права звернутися до суду. Як указано в Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 р. у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 2482 Цивільного процесуального кодексу України, подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 18. Захист цивільних прав нотаріусом

1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Одним із важливих завдань нотаріату є забезпечення захисту прав та законних інтересів учасників цивільних відносин, що він найчастіше робить шляхом здійснення виконавчого напису.

Виконавчий напис нотаріуса — це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості. Виконавчий напис вчиняється нотаріусом на борговому документі.

Порядок вчинення виконавчих написів визначений главою 14 Закону України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р.

Стягнення за виконавчим написом нотаріусів допускається у випадках, передбачених чинним законодавством. Такі підстави подані в Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172.

До цього переліку входять вчинення виконавчих написів у наступних випадках: стягнення заборгованості по нотаріально посвідчених правочинах; стягнення з громадян (фізичних осіб) податкової заборгованості; стягнення заборгованості, що випливає з відносин, пов'язаних з авторським правом; стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей у закладах освіти; стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей і підлітків у загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах соціальної реабілітації; стягнення за диспашею; стягнення заборгованості з військовослужбовців, звільнених із військової служби, і військовозобов'язаних після закінчення зборів; повернення об'єкта лізингу; стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном; стягнення за чеками.

Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами — не більше одного року (ст. 88 Закону України «Про нотаріат»).

Відповідно до ст. 89 Закону України «Про нотаріат» у виконавчому написі мають зазначатися: дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, який учинив виконавчий напис; найменування та адреса стягувача; найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб); строк, за який провадиться стягнення; суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, в тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення; розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника; номер, за яким виконавчий напис зареєстровано. Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса.

Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», який визнає виконавчий напис як підставу виконання і як виконавчий документ (ст. З, 18і Закону України «Про виконавче провадження»).

Виконавчий напис, за яким стягувачем або боржником є громадянин, може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років, а з усіх інших вимог — протягом одного року з моменту вчинення виконавчого напису, якщо законом не встановлено інших строків.

Хоча відповідно до ст. 91 Закону України «Про нотаріат» питання про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого напису здійснюється у порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження, останнє не передбачає поновлення пропущеного строку, пред'явлення виконавчого документа до виконання (виконавчої давності) щодо виконавчих написів нотаріуса (ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження»).

Стаття 19. Самозахист цивільних прав

1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Для самозахисту, як способу захисту цивільних прав, характерним є те, що особа захищає свої цивільні права та інтереси самотужки, своїми власними діями. Іншими словами, це захист без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права.

Самозахистом не визнається проведення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги з приводу забезпечення схоронності майна чи особи. Самозахистом є тільки перешкоджання будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам інших осіб тощо.

Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи.

Самозахист допускається за таких умов: а) має місце порушення цивільного права або небезпека його порушення; б) існує необхідність припинення (попередження) порушення власними силами; в) відбувається застосування заходів, які відповідають характеру правопорушення, тобто заподіяння шкоди порушнику чи іншій особі має бути санкціонованим законом, не виходити за межі дозволеного.

Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди майну, немайновим благам), він допускається при дотриманні таких умов: а) заподіяна шкода має бути менш значною; б) реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам особи за цих обставин, не могла бути усунена іншими засобами. Застосування цього способу у вказаних межах звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або порушує права та інтереси того, хто захищається.

Формами самозахисту є: 1) необхідна оборона; 2) завдання шкоди у стані крайньої необхідності; 3) притримання майна кредитором.

1) Необхідна оборона полягає у завданні шкоди правопорушнику з метою припинити правопорушення і захистити власний інтерес.

2) Завдання шкоди у стані крайньої необхідності припускає завдання шкоди невинній особі з метою відвернення небезпеки, за умови, що завдана шкода менша, ніж та, яка загрожувала.

3) Притримання майна кредитором є способом самозахисту. Разом з тим, ЦК визнає притримання одним зі способів забезпечення виконання зобов'язання (ст.ст. 594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК). Притримання речі допускається до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Крім того, вимоги кредитора, який притримує річ, можуть бути задоволені із вартості цієї речі. У таких випадках носій майнових прав захищає свої права та інтереси власними діями, не звертаючись до суду.

Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані виключно на припинення порушення його права та інтересу. Якщо мета досягнута, то подальші дії не можуть визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту встановлюються судом.

Стаття 20. Здійснення права на захист

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Коментована стаття ЦК вказує на те, що суб'єкт права може обрати один або кілька способів захисту.

Розпорядження своїм правом на захист — це уповноважуюча норма цивільного законодавства, яка полягає у наділенні особи, яка вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними, можливості застосувати заходи захисту, передбачені законом або договором.

Так, за загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі. У цьому полягає суть принципу диспозитивності цивільного процесу. Так, відповідно до ст. 5 ЦПК суд приступає до розгляду цивільної справи: 1) за заявою особи, яка звертається за захистом своїх прав або охоронюваних законом інтересів; 2) за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів. Господарський суд порушує справи за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 2 ГПК).

Отже, справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, а й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єктивного права, за загальним правилом, не тягне його втрату, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду у разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов'язаний заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст. 853 ЦК).

Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та Рішення Конституційного Суду України у справі громадянки Дзюби кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Порядок розгляду та безпосередня процедура визначається законодавством про судоустрій, процесуальними законами. Питання підвідомчості та підсудності таких справ суду можуть визначатися і матеріально-правовими нормами.

Відповідно до ст. 236 ЦПК до складу справ, які виникають з адміністративно-правових відносин належать справи: за скаргами на неправильність у списках виборців та у списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; за скаргами на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявами про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявами про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність, що стосуються виборів народних депутатів України; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; за заявами про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; за скаргами на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; за скаргами громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності; за скаргами на рішення, прийняті відноснорелігійних організацій; за заявами прокурора про визнання правового акта незаконним; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені законом до компетенції судів.

Господарському суду у порядку, визначеному ст. 12 ГПК підвідомчі справи про визнання недійсним правового акту з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ст. 22 та ін. Закону України «Про судоустрій України» справи, які стосуються визначення законності у сфері публічно-правових відносин входить до компетенції адміністративних судів.

У багатьох випадках визнання управлінської діяльності неправомірною є недостатнім для поновлення порушеного чи оспореного права. Тому відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Порушувати особисті немайнові або майнові права чи інтереси осіб можуть також акти громадських організацій, рішення органів управління господарських товариств тощо. На вказані акти не розповсюджується коментована стаття. Однак, якщо внаслідок їх прийняття порушені, невизнані чи оспорені цивільні права фізичних чи юридичних осіб, вони можуть їх захистити у загальному позовному порядку.

Правовий акт може бути визнаний недійсним (незаконним, протиправним), тобто таким, що не відповідає закону (іншому правовому акту), якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням законодавства. У випадку визнання акта незаконним немає потреби, щоб орган чи посадова особа скасували рішення чи дію (акт): визнання його незаконним означає, що він не породив правових наслідків з дня його видачі.

Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

2. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зізнищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Основною формою компенсації заподіяної шкоди потерпілої особи є відшкодування збитків. Можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, че є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке право. Слід зазначити, що до ЦК включена низка норм, які розташовані в різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні збитків (див. ст.ст. 16, 92, 119, 123, 403, 623, 624 та інші ЦК). Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно відшкодування збитків є мірою відповідності. Тому слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (ст. 611, 623 ЦК), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 82 ЦК). Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією зі сторін другій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору, то підлягають застосуванню правила глави 82 ЦК. Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (див. коментар до ст. 616 ЦК), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди остання підлягає стягненню у повному обсязі (див. коментар до ст. 1166 ЦК). Як у випадку невиконання договору, так і за зобов'язанням,

що виникають унаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента (див. коментар до ст. 614 ЦК) або особи, яка заподіяла шкоду (див. коментар до ст. 1167 ЦК). Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є винятки з цього загального правила, тобто коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (ч. 2 ст. 1167, ст. 1173, 1174, 1187, 1188 ЦК). Застосування принципу вини як умови відповідальності за порушення зобов'язання, пов'язане також з необхідністю з'ясування таких обставин, як вина кредитора. Зокрема, суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення (ч. 2 ст. 616 ЦК).

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (див. коментар до ст. 623 ЦК).

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Закон пов'язує виникнення права на компенсацію моральної шкоди з випадками порушення прав особи (див. ст. 32, 56, 62 Конституції України, ст. 216, 280, 611, 1167 ЦК).

Вимоги про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень, а також у випадках, передбачених ст.ст. 39, 200, 225, 226, 230-233, 276, 298, 332, 386, 393, 700, 1076, 1168 ЦК та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди. У випадках, передбачених спеціальним законодавством, відшкодування моральної шкоди може мати певні особливості (див., наприклад, ст. 17 Закону України від 23 вересня 1997 року «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»).

Коментована стаття ЦК встановлює, яку форму може набувати моральна шкода, та в яких випадках вона може бути заподіяна особі. Перелік не має вичерпного характеру.

Оскільки випадки і обставини, за яких може бути заподіяна моральна шкода, є досить різноманітними, ЦК допускає відшкодування завданої моральної шкоди грішми, іншим майном або в інший спосіб. Однак у кожному випадкусуд повинен враховувати конкретні обставини справи, які, на його думку, мають суттєве значення для розгляду справи. Крім того, при визначенні розміру відшкодування суд повинен ураховувати вимоги розумності і справедливості, що відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим ст. З ЦК.

Оскільки моральна шкода підлягає відшкодуванню незалежно від майнової шкоди, ЦК не встановлює ні мінімального, ні максимального розміру відшкодування моральної шкоди. Безумовно, моральну шкоду неможливо компенсувати в повному обсязі, оскільки немає і не може бути точних критеріїв майнового вираження щиросердечного болю, честі, гідності особи, тому будь-який її розмір буде мати суто умовне вираження. Критерії оцінки, якими можна керуватися при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, різноманітні. Головне — щоб за їх допомоги можна було вимірити глибину і тривалість страждань (для людей), оцінити втрати немайнового характеру (для юридичних осіб).

Оскільки відшкодування моральної шкоди є компенсацією за втрати немайнового характеру, вона відшкодовується одноразово. Однак законом або договором може бути передбачено неодноразове право на відшкодування (наприклад, унаслідок порушення договірних зобов'язань).

Право на відшкодування моральної шкоди, якщо воно було присуджено судом спадкодавцеві за його життя переходить до спадкоємця (див. коментар до ч. З ст. 1230 ЦК).

Розділ IIОСОБИ

Підрозділ 1

Фізична особа

Глава 4

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ

Стаття 24. Поняття фізичної особи 1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Коментар див. після ст. 25.

Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи

1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільна правоздатність) мають усі фізичні особи.

2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження.

У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється в момент її смерті.

1. Фізичною особою визнається людина. При цьому з правової точки зору фізичними особами є не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, й особи без громадянства.

З народженням людини в неї виникають права й обов'язки. Однак для виникнення у людини прав і обов'язків недостатньо факту її народження. Необхідно враховувати, що фізична особа — це людина, яка має правоздатність.

2. Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права й обов'язки (ч. 1 ст. 25 ЦК),яка визнається за всіма фізичними особами. Правоздатність виникає з моменту народження людини і припиняється її смертю. У зв'язку з цим деякі автори висловлюють думку, що правоздатність — це природна властивість людини (З.В. Ромовська, Т. С. Шкрум). Проте інші автори (В.М. Хвостов, С.М. Братусь, С.М. Корнєєв, О.А. Пушкін, Ю.С. Червоний) трактують правоздатність, як визнану об'єктивним правом здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, наголошуючи на тому, що, хоча правоздатність нерозривно пов'язана з життям людини, вона є властивістю суспільно-юридичною властивістю. Кожному суспільству властиві свій характер і зміст правоздатності. Зміст цивільної правоздатності фізичних осіб нині ширший, ніж у радянський період. Так, у ст. 42 Конституції передбачене право кожної особи на заняття підприємницькою діяльністю, не забороненої законом. Ст. 41 Конституції передбачає можливість придбання права приватної власності. Ст. 54 Конституції передбачає право на заняття літературною, художньою, науковою і технічною творчістю, захист інтелектуальної власності. Фізичні особи можуть самостійно чи разом з іншими фізичними чи юридичними особами створювати підприємства і господарські товариства.

Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку між державою й особою (держава визнає за особою правоздатність і гарантує її). Разом з тим, правоздатність слід відрізняти від суб'єктивного права. Правоздатність — загальна передумова, на підставі якої в особи, за наявності певних юридичних фактів, виникає конкретне суб'єктивне право. Вона є можливістю мати зазначені в законі права й обов'язки, тоді як суб'єктивне право — вже існуюче конкретне право, що належить визначеній особі.

Правоздатність є в особи завжди, а конкретного суб'єктивного права може й не бути. Наприклад, у зміст правоздатності фізичних осіб входить можливість придбати майно на праві приватної власності (ст. 41 Конституції України). Однак суб'єктивне право на конкретне майно виникає у неї лише за наявності певних юридичних фактів, наприклад, у результаті договору купівлі-продажу, спадкування майна тощо. Як правило, правоздатність реалізується в окремих конкретних суб'єктивних правах.

Від суб'єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі (див. ст. 21 Конституції України), тоді як більшість суб'єктивних прав можуть бути відчужені.

Для правоздатності фізичних осіб в Україні характерна юридична рівність. Зміст правоздатності громадян не залежить від раси, кольору шкіри, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання або інших ознак (ст. 24 Конституції України). Іноземці та особи без громадянства володіють

рівною з громадянами України правоздатністю (ст. 26 Конституції). Це положення відповідає ст. 2 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 р.). Винятки можуть бути встановлені Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України).

Рівність правоздатності не виключає різного обсягу суб'єктивних прав, що належать окремим особам, їх обсяг залежить від її роду діяльності, її здібностей, одержуваних особою доходів, сімейного стану.

Характерною рисою правоздатності є зв'язок прав і обов'язків. Ці обов'язки, як правило, пов'язані зі здійсненням прав (ч. 8 ст. 41 Конституції України), а також обов'язок не наносити шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки, обов'язок дотримуватися Конституції України, законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.ст. 66 і 68 Конституції України).

Конституція України передбачає юридичні гарантії правоздатності. Це право на звертання до суду, звертання за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради по правах людини і після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні організації, членом чи учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України), а також право на самозахист (ч. З ст. 27 і ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Частина 2 ст. 25 ЦК вказує, що цивільна правоздатність виникає в момент народження і передбачає, що у випадках, передбачених законом, охороняються інтереси дитини, що зачата, але ще не народилася. Однак з останнього положення не можна зробити висновку, що зачата, але не народжена дитина, є суб'єктом права. Із положення закону про виникнення правоздатності в момент народження людини не можна робити висновок, що в немовляти цивільна правоздатність виникає в повному обсязі. Так, для виникнення юридичної можливості для вступу в члени ЖБК необхідно, як правило, досягнення 18 років, а для виникнення юридичної можливості для вступу в члени сільськогосподарського кооперативу — досягнення 16 років.

Правоздатність фізичної особи припиняється її смертю. Поки людина жива — вона правоздатна, незалежно від стану здоров'я. Смерть є юридичним фактом. Зі смертю людини відкривається після неї спадщина (ст. 1220 ЦК), його утриманці здобувають право на пенсію. Для припинення правоздатності необхідна біологічна смерть особи.

Стаття 26. Обсяг цивільноїправоздатності фізичної особи

1. Усі фізичні особи є рівними в здатності мати цивільні права та обов'язки.

2. Фізична особа має усі особисті немайнові права, установлені Конституцією України та цим Кодексом.

3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншими законами.

4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

Під змістом цивільної правоздатності слід розуміти сукупність юридичних можливостей придбання конкретних особистих прав і обов'язків, які особа відповідно до чинного законодавства може мати.

Зміст цивільної правоздатності визначається у Конституції України, а також у частинах 2, 3, 4 і 5 ст. 26 ЦК. Із передбачених Конституцією України прав у зміст цивільної правоздатності входить можливість мати наступні права: право на гідність (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), право на свободу пересування і вибір місця проживання (ст. 33). У перерахованих випадках мова йде про особисті немайнові права, щодо яких норми Конституції є нормами прямої дії. У зміст цивільної правоздатності входять також право на таємницю листування (ст. 31), право на спростування недостовірної інформації і відшкодування матеріальної і моральної шкоди (ст. 32), право на об'єднання в громадські організації і політичні партії (ст. 36), право на мітинги, демонстрації (ст. 39), право на заняття літературною, художньою і технічною творчістю, захист інтелектуальної власності, захист авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54). У зміст цивільної правоздатності входять також і можливості придбання майнових прав, передбачених Конституцією України. Це можливість придбання права приватної власності на майно (ст. 41), права на заняття підприємницькою діяльністю (ст. 42), можливість придбання права на житло (ст. 47).

У зміст цивільної правоздатності входять і обов'язки. Це обов'язок належного використання права приватної власності (ст. 41 ч. 8), а також обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні ним збитки, обов'язок неухильно дотримуватися Конституції України, закони України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 66, 68). У зміст цивільної правоздатності входить також можливість здобувати право користування майном, успадковувати і заповідати майно, і мати інші майнові й особисті немайнові права.

Статті Конституції України про права, свободи й обов'язки людини і громадянина, як зазначено в ст. 22, не містять вичерпного переліку цих прав і свобод. Коло цих прав і свобод широке, і вичерпати його у законодавчій формулі неможливо. У зміст цивільної правоздатності входить можливість придбання і таких прав, які, хоч і не передбачені законом, але можуть виникати в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства. У ч. 4 ст. 26 ЦК передбачено, що фізична особа може мати цивільні права, не передбачені Конституцією, Цивільним кодексом і іншими законами, якщо вони не суперечать законам України і моральним засадам суспільства. Разом з тим зміст цивільної правоздатності не є безмежним. Так, особа може займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України).

У зміст цивільної правоздатності входять не суб'єктивні права та обов'язки, а тільки можливість їх придбання. Саме в цьому сенсі слід розуміти положення ст. 21 Конституції, відповідно до якої права і свободи є невідчужуваними, більшість же суб'єктивних прав можуть бути передані. Про це також свідчить зміст ст. 24 і 26 Конституції України. Кожне з цих прав — гарантована державою можливість придбання конкретного права, на основі якого при наявності визначених юридичних фактів виникає визначене суб'єктивне право. Наприклад, право на заняття підприємницькою діяльністю (ст. 42 Конституції України) входить у зміст цивільної правоздатності. Однак суб'єктивне право на заняття підприємницькою діяльністю виникає тільки за умови реєстрації цієї особи як суб'єкта підприємницької діяльності й одержання у випадках, передбачених законом, ліцензії.

Правоздатність не переходить у суб'єктивне право. Вона надає загальну абстрактну юридичну можливість придбання суб'єктивних прав і обов'язків, на основі якої при наявності визначених юридичних фактів виникають конкретні суб'єктивні права та обов'язки.

Гарантуючи правоздатність, держава встановлює, що угоди, спрямовані на обмеження правоздатності чи дієздатності, недійсні. Так, недійсним є заповіт, що зобов'язує спадкоємця не продавати або не дарувати успадковані речі, а також правочин, що зобов'язує особу не залишати заповіту. Такий правочин, що обмежує свободу заповіту, не має сили. Недійсним є й правочин, що зобов'язує особу проживати у конкретному місці або обирати визначену професію.

Недійсними слід визнати й адміністративні акти, що встановлюють не передбачені законом обмеження правоздатності або дієздатності осіб. Ст. 27 ЦК передбачає, що правочини, а також правовий акт Президента України, акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим й органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачене Конституцією України.

Обмеження правоздатності можливе лише у випадках і в порядку, визначених законом. За законодавством України фізична особа може бути частково обмежена у правоздатності, але не позбавлена правоздатності в цілому. При цьому цивільна правоздатність може обмежуватися тільки на певний строк. Обмеження правоздатності відбувається за вироком суду у випадках: а) осудження до позбавлення волі, тому що особа не буде мати права обирати рід занять і місце проживання, а також можливості здобувати право користування житловими приміщеннями на період позбавлення волі; б) позбавлення права займати визначені посади або займатися визначеною діяльністю.

Обмеження правоздатності відрізняється від примусового позбавлення окремих суб'єктивних прав. Так, конфіскація майна за вироком суду означає позбавлення особи права власності на конкретне майно, але не означає обмеження правоздатності. Особа не обмежується в юридичній можливості здобувати право приватної власності на майно. Разом з тим, в окремих випадках примусове позбавлення суб'єктивного права спричиняє обмеження правоздатності. Так, особа, позбавлена батьківських прав, не може бути усиновлювачем, опікуном або піклувальником (ч. З ст. 212, ст. 244 СК). Позбавлення деяких цивільних прав можливе й у порядку цивільного судочинства (наприклад, у відповідності із ст. 354 ЦК чи згідно ст. 164 СК).

Стаття 27. Запобігання обмеженнюможливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні правата обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Правочини, що обмежують правоздатність чи дієздатність особи, є недійсними. Недійсними є також і адміністративні акти, що обмежують правоздатність особи. Правовий акт Президента України, акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені

законом цивільні права, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 28. Ім'я фізичної особи

1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я), або діяти без зазначення імені.

3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

Кожна фізична особа має ознаки, які її індивідуалізують. Однією з найважливіших ознак фізичної особи, яка її індивідуалізує, є його ім'я. При здійсненні окремих прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) (ч. 2 ст. 28 ЦК). Право на ім'я — найважливіше немайнове право фізичної особи. Це право, як і інші немайнові права, невідчужуване. Згідно гл. 22 ЦК право на ім'я є одним з особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Ст. 294 ЦК передбачає право кожної фізичної особи на ім'я і право на транскрипційний запис свого прізвища й імені відповідно до національної традиції. У разі перекручування імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручування імені було допущено в документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручування імені було допущено в засобах масової інформації, воно повинно бути виправлене в тому ж засобі масової інформації.

Питання про прізвище дітей у ЦК регулюється ст. 295, у Сімейному кодексі ст. 145.

Фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище, ім'я. Особа, що досягла 14 років, може за згодою батьків або одного з них, з ким він проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище й ім'я, якщо це відповідає його інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України в даний час регулюється Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. «Про порядок зміни громадянами прізвищ, імен і по батькові» і положенням «Про порядок розгляду клопотання про зміну громадянами України прізвищ, імен і по батькові», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р.

Кожна фізична особа має право використовувати своє ім'я в усіх засобах своєї життєдіяльності. Право фізичної особи на ім'я, як і будь-яке цивільне право, підлягає захисту в порядкуі способами, зазначеними у законі (ст. 275 і ст. 15 і 16 ЦК). Захист права фізичної особи на ім'я може здійснюватися шляхом визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновленні становища, які існували до порушення права, відшкодування моральної немайнової шкоди, визнання незаконним акта державного органа або органа влади Автономної Республіки Крим, органа місцевого самоврядування, в інших посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК).

Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів), або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків, (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Місцем проживання є місце, де фізична особа постійно чи переважно проживає. Воно повинно визначатися з достатньою точністю (вказівка міста або іншого населеного пункту, вулиці, номера будинку). Свобода вибору місця проживання входить у зміст цивільної правоздатності фізичної особи й є одним з конституційних прав людини (ст. 33 Конституції України). ЦК указує, що місцем проживання вважається житловий будинок, квартира, інше приміщення у відповідному населеному пункті,

де фізична особа постійно чи переважно проживає (ч. 1 ст. 29 ЦК). Особа, яка досягла 14 років, вільно вибирає собі місце проживання. Місцем проживання дитини у віці від 10 до 14 років вважається місце проживання його батьків, усиновлювачів, з ким вона проживає, опікуна, місце перебування навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, у якому вона проживає, якщо інше місце проживання не передбачено за згодою між дитиною і батьками, усиновлювачем, опікуном вирішується органами опіки і піклування і судом. Однак особа у віці від 10 до 14 років не може самостійно звернутися в суд, тому що вона не має процесуальної дієздатності (ст.ст. 101, 229 ЦПК). У цьому випадку, від її імені, позов можуть пред'явити органи опіки і піклування. Слід також зазначити, що зміст ч. З ст. 29 ЦК, що встановлює наведене положення, суперечить ст. 161 СК, яка передбачає, що якщо батьки проживають окремо, то від їхньої згоди залежить, з ким із них будуть проживати малолітні діти. У випадку недосягнення згоди, спір вирішується судом, з урахуванням інтересів дітей і їх бажань. Місцем проживання дитини, яка не досягла 10 років, вважається місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, усиновлювачів, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, у якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи визнається місце проживання її опікуна або місце перебування відповідної організації, яка виконує функції опікуна (ч. 4, 5 ст. 29 ЦК). За місцем проживання провадиться реєстрація громадян, що є підставою для припущення про проживання особи в зазначеному будинку, квартирі.

Місце проживання має велике значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стійкості цивільних правовідносин. Так, знати місце проживання боржника, а у визначених випадках — кредитора, необхідно для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачене законом чи договором (ст. 532 ЦК). За місцем проживання визначається місце відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК). Місце проживання має значення при визнанні особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст. 43, 46 ЦК).

Місце проживання, як правило, має значення і для встановлення підсудності цивільних справ (ст.ст. 125, 126, 127, 261 і ін. ЦПК).

Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи

1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

Для того щоб фізична особа могла самостійно діяти в цивільному обороті, вона повинна мати цивільну дієздатність. Під цивільною дієздатністю розуміється здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки. Поняття дієздатності містить у собі здатність не тільки здійснювати правомірні дії, а й нести відповідальність за свої дії. У поняття дієздатності слід включати правочиноздатність і деліктоздатність. У зміст дієздатності входить не тільки здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права й обов'язки, а й здатність самостійно здійснювати свої цивільні права та обов'язки, а також здатність нести відповідальність за свої неправомірні дії. Частина 2 ст. ЗО ЦК передбачає: «Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями створювати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати і відповідати у випадку їх невиконання». Із поняттям цивільної дієздатності, як здатності особи своїми діями здобувати для себе цивільні права і цивільні обов'язки не згодна 3. В. Ромовська, яка вважає, що цивільну дієздатність слід визначати як психічну й інтелектуальну здатність громадянина усвідомлювати і керувати своїми діями, що породжують чи змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки. З цією думкою навряд чи можна погодитися. Здатність людини усвідомлювати і керувати своїми діями є необхідною передумовою виникнення цивільної дієздатності, але не її поняттям. Для наявності в особи дієздатності необхідно, щоб особа мала нормальну і зрілу психіку. Дієздатність — це певна суспільно-юридична властивість. Зміст дієздатності тісно зв'язаний зі змістом правоздатності і певною мірою визначається нею. Це виражається в тім, що особа може своїми діями здобувати і здійснювати тільки ті права й обов'язки, можливість придбання яких входить у зміст правоздатності.

Основна ж відмінність цивільної дієздатності від цивільної правоздатності полягає в тім, що цивільна дієздатність означає здатність особи самостійно брати участь у цивільному обороті, тобто здобувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки своїми діями. Правоздатна особа, що не має дієздатності, також може здобувати цивільні права й обов'язки, але не своїми діями, а за допомогою дій своїх законнихпредставників: батьків, усиновлювачів, опікунів (так, малолітній може одержати в спадщину майно, до складу якого входять не тільки права, а й борги). У малолітнього виникнуть права й обов'язки, але не пов'язані з його діями, а в результаті дій, наприклад, його батьків). Зі сказаного видно, що правоздатна особа може бути і недієздатною, недієздатна особа — завжди правоздатна. Наявність у особи дієздатності означає володіння свідомою і самостійною волею, тобто здатністю розумно бажати певних наслідків своєї дії, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними. Тому дієздатність особи залежить від його віку і стану його психіки. Для наявності правоздатності ці фактори не мають значення. Для дієздатності необхідно, щоб особа мала нормальну і досить зрілу психіку.

Не можна погодитися з думкою, відповідно до якої дієздатність — це суб'єктивне право громадянина. Правоздатність і дієздатність особи не можуть бути обмеженими. Обмеженість дієздатності можлива тільки у випадку й у порядку, передбаченому законом (ч. 2 ст. ЗО ЦК).

Зміст цивільної дієздатності тісно пов'язані зі змістом цивільної дієздатності. Тому у випадку обмеження цивільної правоздатності настає і обмеження цивільної дієздатності. Разом з тим можливе обмеження цивільної дієздатності без обмеження цивільної правоздатності. Так, особа, що зловживає спиртними напоями і наркотичними засобами і тим ставить унаслідок себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона зобов'язана за законом утримувати, у скрутне матеріальне становище, може бути обмежена судом у дієздатності (ч. 2 ст. 36 ЦК).

Зміст дієздатності фізичної особи залежить від віку особи і від стану її психіки. З урахуванням цих факторів закон розрізняє кілька видів дієздатності фізичних осіб. Залежно від віку особи розрізняють повну дієздатність (нею володіють здорові особи, які досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років і дієздатність осіб, що не досягли 14 років. Згідно з ЦК України, розрізняють повну дієздатність (нею володіють психічно здорові особи, які досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років (ст. 34 ЦК) і дієздатність осіб, що не досягли 14 років (ст. 33 ЦК). ЦК Російської Федерації, залежно від віку особи розрізняє повну дієздатність (ст. 21 ЦК РФ — нею володіють особи, що досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність особи у віці від 14 до 18 років (ст. 26 ЦК РФ), дієздатність особи у віці від 6 до 14 років і особи, які не досягли 6 років (ст. 28 ЦК РФ). Відповідно до німецького цивільного законодавства діти, молодші 7 років, infantes, абсолютно недієздатні (§104 № 1. §/828).

Стаття 31. Часткова цивільнадієздатність особи, яка не досягла чотирнадцяти років

1. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

З урахуванням вікового фактора закон розрізняє такі види дієздатності: а) повну дієздатність особи; б) дієздатність особи у віці від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК); в) дієздатність осіб, що не досягли 14 років (ст. 31 ЦК).

Ст. 31 ЦК передбачає часткову дієздатність осіб, які не досягли 14 років (малолітніх).

Відповідно до правил ст. 31 ЦК особи, що не досягли 14 років, мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Під дрібними побутовими правочинами ст. 31 ЦК розуміє правочини, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього. Частина 2 ст. 31 ЦК також передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст. 1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, що не досягли 14 років, відповідають їх батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні й інші установи, якщо вони не доведуть, що шкоду було завдано не з їхньої вини.

Стаття 32. Неповна цивільнадієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років

1. Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися внеском,

внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

2. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

На вчинення неповнолітньою особою пра-вочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова і нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

3. Неповнолітня особа може розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

4. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути здобута від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

5. За наявністю достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

6. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Більшим обсягом дієздатності, у порівнянні з дієздатністю осіб до 14 років, володіють неповнолітні у віці від 14 до 18 років. Ст. 32 ЦК передбачає неповну цивільну дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років. Ці особи, крім правочинів, що можуть вчиняти особи, які не досягли 14 років, можуть самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами; самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи доход, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів. Право неповнолітніх, розпоряджатися своїм заробітком тісно пов'язане з їх правом за трудовим законодавством. Неповнолітні з 16 літнього віку, а у виняткових випадках — з 15 літнього віку, вправі влаштуватися на роботу (ст. 21 Закону України «Про охорону дитинства»). У трудових правовідносинах вони прирівнюються в правах до повнолітнього (ст. 194 КЗпП України). Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об'єкти промислової чи власності інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом.

Особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути учасниками і засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом чи установчими документами юридичної особи. Вони можуть самостійно вчиняти правочини, спрямовані на безкоштовне одержання майна у власність, за винятком транспортних засобів і нерухомого майна. Інші правочини особи у віці від 14 до 18 років можуть вчиняти за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальників. На здійснення неповнолітніми угод стосовно транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмово нотаріально засвідчена згода батьків (усиновлювачів), піклувальників. Неповнолітні за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників можуть розпоряджатися коштами, що внесли інші особи на їх ім'я в банківські (кредитні) установи. Разом з тим ч. 5 ст. 32 ЦК установлює, що при наявності достатніх основ суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки і піклування може обмежити або позбавити неповнолітніх права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Суд може скасувати своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були основою для прийняття такого рішення.

Частина 7 ст. 32 ЦК також передбачає, що особи у віці від 14 до 18 років можуть бути обмежені судом у дієздатності в порядку, передбаченому ЦПК (гл. 34 ЦПК).

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 33. Цивільна відповідальність неповнолітньої особи

1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.

2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо в неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.

Відповідно до правил ст. 33 ЦК неповнолітній у випадку невиконання договору, укладеного ним самостійно, несе самостійну відповідальність. Неповнолітній сам відповідає за невиконання договору, укладеного ним за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників. Однак, якщо в неповнолітнього немає майна, достатнього для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть його батьки (усиновлювачі), піклувальники.

У випадку заподіяння шкоди неповнолітнім у віці від 14 до 18 років він відповідає на загальних підставах. Якщо в нього немає майна чи заробітку (доходу), достатнього для відшкодування шкоди, шкода повинна бути відшкодована цілком чи у частині, якої не вистачає, його батьками (усиновлювачами), піклувальниками. Якщо неповнолітня особа у момент вчинення шкоди перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частині, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. У випадку, якщо неповнолітня особа, що заподіяла шкоду, досягла повноліття, або в неї до досягнення повноліття з'явиться майно чи інші джерела доходу, достатні для відшкодування шкоди, обов'язок зазначених осіб із відшкодування заподіяної шкоди припиняється. Такі ж наслідки настають, якщо неповнолітня особа до досягнення повноліття стала власником майна, достатнього для відшкодування шкоди (ст. 1179 ЦК).

Стаття 34. Повна цивільна дієздатність

1. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).

2. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

У разі визнання шлюбу недієздатним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Залежно від стану психіки фізична особа може бути визнана недієздатною (ст. 39 ЦК) чи обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК). У повному обсязі цивільна дієздатність виникає з 18 років, тобто з досягненням повноліття (ст. 34 ЦК). У випадках, коли закон допускає вступ у шлюб до досягнення 18 років, громадянин, що не досяг повноліття, здобуває дієздатність у повному обсязі з часу вступу в шлюб або записані матір'ю чи батьком дитини (ч. 1 ст. 35 ЦК). Ст. 22 СК встановлює шлюбний вік для чоловіків 18 років, для жінок — 17 років. Згідно зі ст. 23 СК за заявою особи, що досягла чотирнадцяти років, суд може надати йому право на шлюб, якщо це відповідає її інтересам (вагітність, народження дитини і т. п.). Особа, що придбала дієздатність у повному обсязі унаслідок вступу в шлюб до досягнення шлюбного віку, у випадку припинення шлюбу зберігає дієздатність у повному обсязі, навіть якщо вона до цього не досягла повноліття. Це положення передбачене в ч. 2 ст. 34 ЦК. Однак зазначене положення діє і досі. Це пояснюється тим, що при припиненні шлюбу він припиняється на майбутній час, а не анулюється. Тому ряд правових наслідків шлюбу зберігається. У випадку ж визнання шлюбу недійсним він вважається таким з дня його державної реєстрації (ст. 44 СК). Тому недійсний шлюб, як правило, не породжує правових наслідків. У випадку визнання шлюбу недійсним на підставах, не пов'язаних із протиправною поведінкою неповнолітнього, повна дієздатність, що була їм придбана, зберігається.

Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності

1. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

2. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

4. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.

5. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, що записана матір'ю, батьком дитини. Відповідно до правил статті 35 ЦК, повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємництвом. Надання повної дієздатності здійснюється органом опіки і піклування при наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, а при відсутності такої згоди — судом. Якщо особа, яка досягла 16 років, бажає займатися підприємництвом, то при наявності згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органа опіки і піклування вона може бути зареєстрована як підприємець. Особа здобуває повну цивільну дієздатність з моменту державної реєстрації особи як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана особі,

поширюється на всі її цивільні права і обов'язки. Ст. 27 ЦК РФ таку підставу дострокового придбання повної дієздатності іменує емансипацією. У літературі необхідність встановлення такої норми пояснюється широким розвитком підприємницької діяльності, у тому числі серед осіб, які не досягли 18 років, і інтересами не тільки самих неповнолітніх, а й турботою про стійкість цивільного обороту, розвитку у неповнолітніх здібностей і навичок до участі в трудовій і підприємницькій діяльності (Гражданское право. Т. І., — М., 1998. — С. 127).

Стаття 36. Обмеження цивільноїдієздатності фізичної особи

1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Дієздатність, як і правоздатність фізичної особи, припиняється смертю. Разом із тим фізичні особи можуть бути визнані обмежено дієздатними (ст. 36, 37 ЦК) чи недієздатними (ст. 39-41 ЦК). Слід погодитися з думкою, відповідно до якої обмеження дієздатності можливе як стосовно цілком дієздатних осіб, так і щодо осіб, що досягли 14 років. Визнання особи недієздатною можливе стосовно цілком дієздатних осіб і осіб, які досягли 14 років. Ст. 36 ЦК, яка передбачає можливість обмеження дієздатності фізичних осіб не вказує вік фізичних осіб, що можуть бути обмежені в дієздатності. Більше того, ч. 5 ст. 32 ЦК передбачає можливість при наявності достатніх підстав обмежити особу, що досягла 14 років, у дієздатності.

Обмеження дієздатності фізичної особи мож-7ливе тільки по підставах і в порядку, передбаченому законом (гл. 34 ЦПК). Частина 2 ст. 36 ЦК передбачає, що суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Слід зазначити, що ч. 1 ст. 36 ЦК більш вдало визначає підстави для визнання фізичної особи обмежено дієздатною у порівняннізі ст. 30 ЦК РФ. Ст. 30 ЦК РФ передбачає, що громадянин, який унаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами ставить свою сім'ю у скрутне матеріальне становище, може бути обмежений судом у дієздатності, тобто якщо громадянин проживає один (не має сім'ї), він не може бути обмежений у дієздатності. Ст. ЗО ЦК РФ не сприяє боротьбі з пияцтвом і зловживанням наркотичними речовинами. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від ЗО березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. і від 25 травня 1998 р.) підкреслено, що обмеження в дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами спрямоване на боротьбу з пияцтвом і зловживанням спиртними напоями і має більше значення для попередження порушень суспільного порядку і виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, дотримання правил гуртожитку.

Стаття 37. Правові наслідкиобмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, установлюється піклування.

2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.

Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

5. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Обмеження дієздатності фізичної особи провадиться в судовому порядку відповідно до гл. 34 ЦПК. Рішення суду про визнання особи обмежено дієздатним після набуття законної силинадсилається до органу опіки і піклування. Воно є підставою для призначення обмежено дієздатній особі піклувальника (ст. 260 ЦПК, ч. 1 ст. 37 ЦК).

Фізична особа, обмежена в дієздатності, може самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини. Правочини по розпорядженню майном ця особа може вчиняти тільки за згодою піклувальника. Частина 4 ст. 37 ЦК передбачає, що одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, обмеженого в дієздатності, і розпорядження ними здійснюються піклувальником. Відмова піклувальника дати згоду на здійснення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, дієздатність якої обмежена, до органу опіки чи піклування, або суду.

Обмеження дієздатності фізичної особи не впливає на його деліктоздатність. Частина 5 ст. 37 ЦК передбачає, що особа, яка обмежена в дієздатності, самостійно відповідає за невиконання своїх договірних зобов'язань чи заподіяння шкоди.

Обмежена дієздатність фізичної особи відрізняється від дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років за суб'єктом, обсягом дієздатності і за способом встановлення. Дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років виникає автоматично після досягнення ними відповідного віку. Обмеження ж дієздатності фізичної особи відбувається у судовому порядку на підставах, передбачених законом (ст. 36 ЦК). Особа, обмежена в дієздатності, може, як зазначено в законі, самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини (ст. 37 ЦК). Таким чином, обсяг дієздатності зазначених осіб є набагато меншою за обсяг дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років.

Стаття 38. Поновлення цивільноїдієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена

1. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

3. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.

4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Згідно зі ст. 38 ЦК і ч. З і 4 ст. 260 ЦПК відновлення цивільної дієздатності фізичної особи відбувається за рішенням суду, якщо в результаті видужання особи або поліпшення

психічного стану особи, в особи відновлена в повному обсязі здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

У випадку припинення особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами суд за заявою зацікавлених осіб, відновлює дієздатність. На підставі рішення суду встановлене над особою піклування припиняється. Порядок поновлення цивільної дієздатності визначається ЦПК. Частини 2 і 3 ст. 260 ЦПК передбачають, що скасування обмеження дієздатності особи здійснюється рішенням суду за заявою самої особи, обмеженою в дієздатності, членів її родини, профспілок та інших громадських організацій, прокурора, органів опіки і піклування, психіатричного лікувального закладу, а також за власною ініціативою суду. Рішення суду після вступу його в законну силу надсилається органу опіки і піклування. Воно є підставою для зняття встановленого над особою опіки чи піклування.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Коментар див. після ст. 41.

Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Коментар див. після ст. 41.

Стаття 41. Правові наслідки визнанняфізичної особи недієздатною

1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.

2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

3. Правочини від імені недієздатної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.

4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (стаття 1184 цього Кодексу).

1. Одним з факторів, що впливають на дієздатність фізичної особи, є стан її психіки. Частина 1. ст. 39 ЦК трохи інакше формулює підстави для визнання фізичної особи недієздатною. Згідно з ч. 1 ст. 39 ЦК, фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна розуміти значення своїх дій і (або) керувати ними. Таким чином, у ч. 1 ст. 39 ЦК розширений перелік підстав, унаслідок яких фізична особа, не здатна розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути визнана недієздатною і зазначено, що для визнання фізичної особи недієздатною необхідний хронічний, стійкий психічний розлад. Недієздатними можуть бути визнані як повнолітні особи, так і особи у віці від 14 до 18 років. Порядок визнання фізичної особи недієздатною визначається гл. 34 ЦПК. Встановлення хронічної хвороби, недоумства, іншого важкого захворювання, що спричинили стійкий розлад психіки, належать до компетенції відповідних медичних закладів. Тому ст. 258 ЦПК передбачає, що суддя в порядку підготовки справи до розгляду при наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумства особи призначає для визначення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. У п. З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від ЗО березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. і від 25 травня 1998 р.) зазначено, що даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я, виписки з історії хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними установами. Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК висновок експерта для суду не є обов'язковим. Суд оцінює висновок експерта разом із іншими доказами за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Незгода суду з висновком експерта повинна бути ним мотивована в рішенні або ухвалі (ч. 5 ст. 60 ЦПК).

У ЦК враховано, що порушення справи про визнання особи недієздатною може спричинити для неї моральні чи фізичні страждання. Тому ч. З ст. 39 ЦК передбачає, що якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога пред'явлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими

діями завдану моральну шкоду, має право вимагати від заявника її відшкодування.

2. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття законної сили рішення суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи й інших доказів може визначити в рішенні день, з якого особа визнається недієздатною (ст. 40 ЦК).

3. У випадку визнання фізичної особи недієздатною над нею встановлюється опіка. Право-чини від її імені й у її інтересах вчиняє опікун. Недієздатна особа не може вчиняти ніяких правочинів. За шкоду, заподіяну недієздатною особою, відповідає її опікун (ст. 1184 ЦК).

Стаття 42. Поновлення цивільноїдієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною

1. За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану в неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

У випадку видужання чи значного поліпшення здоров'я фізичної особи, визнаної недієздатною, суд своїм рішенням відновлює його в дієздатності, якщо з урахуванням відповідного висновку судово-психіатричної експертизи дійде висновку, що в особи відновилася здатність розуміти значення своїх дій і керувати ними. На підставі рішення суду встановлена над особою опіка припиняється (ст. 42 ЦК, ч. З і 4 ст. 260 ЦПК). Слід зазначити, що в ст. 42 ЦК допущено неточність. У статті передбачено, що дієздатність фізичної особи відновлюється за позовом опікуна чи органа опіки і піклування. Справи про визнання особи обмежено дієздатною, про відновлення її у дієздатності — це справи не позовного провадження, а окремого провадження (гл. 34 ЦПК, гл. 25 проекту ЦПК України). Підставою для порушення такої справи є не пред'явлення позову, а подання заяви в суд.

Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Тривала відсутність фізичної особи в місці її постійного проживання і тривала відсутність у місці її постійного проживання про неї відомостей, породжує невизначеність у правах і обов'язках цієї особи й інших осіб, що знаходяться з нею у правовідносинах. В усуненні подібної невизначеності зацікавлені насамперед близькі відсутнього особи, тому що до припинення такого стану вони не можуть здійснювати право спадкування майна, що належить відсутній особі, одержувати пенсію як утриманці, а також здійснювати окремі суб'єктивні права (наприклад, право на одержання аліментів, право на одержання страхової суми). Якщо у відсутнього є кредитори, то вони не можуть при таких обставинах одержати задоволення за своїми вимогами з його майна.

Інтереси держави вимагають забезпечення стійкості цивільних правовідносин. Для усунення невизначеності в цивільних правовідносинах, викликаної подібною невідомістю, цивільне право передбачає можливість визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою.

Питання про визнання громадянина безвісно відсутнім вирішується тільки в судовому порядку за місцем проживання заявника (див. гл. 35 ЦПК).

Суд може визнати фізичну особу безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей у місці її перебування (ч. 1 ст. 43 ГК). Отже, для визнання особи безвісно відсутньою, насамперед, необхідно: а) відсутність особи в місці її постійного проживання, і б) неотримання протягом одного року відомостей про місце його перебування. Однак цих двох факторів ще недостатньо. Необхідно також, щоб невідомість місця перебування особи не можна було усунути за допомогою заходів, ужитих зацікавленими особами і державними органами.

Зазначені юридичні факти складають юридичний склад, необхідний для визнання особи безвісно відсутньою, і дають підстави тільки для висновку про неможливість рішення питання про життя або смерть особи, але не для застосування презумпції (припущення) життя або смерті.

У випадку неможливості встановити день одержання останніх відомостей про особу, початком безвісної відсутності особи вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були отримані останні відомості про відсутню особу,а при неможливості установити цей місяць — перше січня наступного року.

Поява фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, усуває неможливість рішення питання про її життя чи смерть, і тому рішення суду, засноване на такій неможливості, підлягає скасуванню.

Разом з тим, вирішуючи питання про визнання особи безвісно відсутньою, неправильно виходити і з презумпції смерті, тому що при цьому стирається межа між визнанням особи безвісно відсутньою і оголошенням її померлою і не можна пояснити розходження в тих правових наслідках, що настають у кожнім з таких випадків.

Неприпустиме визнання безвісно відсутньою особи, смерть якої не підлягає сумніву чи про яку відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про місце її перебування (наприклад, особа ховається в зв'язку зі здійсненням злочину, небажанням платити аліменти і т. д.).

Стаття 44. Опіка над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме

1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визначення її безвісно відсутньою.

3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном у її інтересах.

4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вона за законом зобов'язана утримувати.

5. Опіка над майном припиняється в разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Коментар див. після ст. 45.

Стаття 45. Скасування рішення судупро визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи, скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Визнання особи безвісно відсутньою породжує певні правові наслідки. Над її майном встановлюється опіка (ч. 1 ст. 44 ЦК). Із цього майна видається утримання особам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати, і погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями (ч. ч. З і 4 ст. 44 ЦК). На підставі заяви зацікавлених осіб або органа опіки і піклування нотаріус може призначити опікуна над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, до прийняття судом рішення про визнання її безвісно відсутньою (ч. 2 ст. 44 ЦК). Утриманці безвісно відсутнього здобувають право на одержання пенсії. Припиняються договір доручення (ч. 1 п. 2 ст. 1008 ЦК), учасником якого був безвісно відсутній, а також дія доручення, виданої ним чи йому (ч. 1 п. п. 6, 7 ст. 248 ЦК). Подружжя особи, визнаної безвісно відсутньою, має право розірвати з нею шлюб у спрощеному порядку (ч. 1 ст. 107 СК).

У випадку появи чи одержання відомостей про місце перебування особи, визнаної безвісно відсутньою, усувається невизначеність у питанні про її життя чи смерть. Тому суд скасовує рішення про визнання її безвісно відсутньою (ст. 45 ЦК). На підставі рішення суду скасовується встановлена над її майном опіка (ч. 5 ст. 44 ЦК).

Якщо шлюб з особою, яка визнана безвісно відсутньою, був розірваний, то у випадку її появи і скасування рішення суду про визнання її безвісно відсутньою, шлюб її з іншою особою може бути поновлений органами РАЦС за спільною заявою, осіб, які перебували у шлюбі за умови, що ніхто з них не перебуває в повторному шлюбі.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою

1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.

2. Фізична особа, яка пропала безвісти в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти заобставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Фізична особа може бути оголошена померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Як випливає зі змісту ч. 1 ст. 46 ЦК, для оголошення особи померлою попереднє визнання її безвісно відсутньою є необов'язковим. Тому, якщо пройшло три роки з дня одержання останніх відомостей про місце перебування цієї особи й є підстави припускати її смерть, то вона може бути відразу оголошена померлою.

Моментом, з якого обчислюються зазначені терміни (річний і трирічний) є день одержання останніх відомостей про відсутню особу. Якщо такий день установити неможливо, то початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були отримані останні відомості, а при неможливості установити місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК).

Трирічний термін, необхідний для оголошення особи померлою, скорочується: а) до шести місяців, якщо особа пропала безвісти при обставинах, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку (наприклад, при зникненні літака, що летів над океаном), (ч. 1 ст. 46 ЦК). Термін обчислюється з дня нещасного випадку або з дня настання обставин, які загрожують особі смертельною небезпекою; б) до двох років, якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями. Термін обчислюється з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 46 ЦК). З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Особа оголошується померлою тільки в судовому порядку (ст. 46 ЦК, гл. 35 ЦПК). Часом смерті особи, оголошеної померлою, вважається день набуття законної сили рішення суду про оголошення особи померлою, якщо особа пропала безвісти при обставинах, які загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, або у зв'язку з воєнними діями, суд може оголосити її померлою від дня її вірогідної смерті (ч. З ст. 46 ЦК).

Оголошення особи померлою, засноване на презумпції її смерті, є юридичним фактом, що дає підставу для припущення про припинення цивільної правоздатності цієї особи. У випадку, коли фізична особа, яка оголошена померлою, удійсності є живою, вона не позбавляється правоздатності, однак юридичні наслідки оголошення її померлою діють скрізь, де немає відомостей про те, що ця особа жива. Це пояснюється тим, що правоздатність є певною суспільною властивістю, пов'язаною із життям людини. Оголошення людини померлою засноване на презумпції її смерті. Тому передбачається, що її правоздатність припинилася.

Стаття 47. Правові наслідкиоголошення фізичної особи померлою

1. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.

2. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

Виходячи з припущення про припинення правоздатності особи, закон у цьому випадку передбачає відкриття спадщини, припинення шлюбу, інших особистих і сімейних прав, а також зобов'язань, пов'язаних із особистістю. Частина 1 ст. 47 ЦК передбачає, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою, прирівнюються до правових наслідків, що настають у випадку смерті. Частина 1 ст. 1220 ЦК передбачає відкриття спадщини внаслідок смерті особи або оголошення її померлою судом. Однак спадкоємці особи, яка оголошена померлою, не мають право відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, що видав спадкоємцям посвідчення про право на спадщину на нерухоме майно, накладає заборону відчуження (ч. 2 ст. 47 ЦК).

Стаття 48. Правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою

1. Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальноюдавністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

3. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

4. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

Припущення про смерть особи, оголошеної померлою, спростовується у випадку появи особи або виявленні її місця перебування.

Рішення про оголошення особи померлою скасовується судом за заявою цієї особи або іншої зацікавленої особи (ч. 1 ст. 48 ЦК). Нове рішення суду є підставою для анулювання запису про смерть у книзі реєстрації актів цивільного стану (ст. 265 ЦПК).

Шлюб особи, яка була оголошена померлою, у цьому випадку відновлюється, якщо інша особа, з якою особа, оголошена померлою, була в шлюбі, не вступила у новий шлюб (ч. 1 ст. 118 СК). Із цим положенням СК, запозиченим з ч. 1 ст. 42 КпШС РРФСР 1969 р. навряд чи можна погодитися. Воно суперечить ч. 1 ст. 51 Конституції України, що передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.

Особа, незалежно від часу своєї появи, може на підставі ч. 2 ст. 48 ЦК вимагати повернення від будь-якої іншої особи своє майно, якщо воно збереглося і безоплатно перейшло до неї після оголошення особи померлою. Так, особа вправі вимагати своє майно в спадкоємців, тому що воно перейшло до них безоплатно. Якщо спадкоємці подарували кому-небудь це майно, то особа, яка з'явилася, вправі вимагати його у відповідних фізичних чи юридичних осіб, оскільки дарування — безоплатний правочин. Частина 2 ст. 48 ЦК також передбачає, що не можна вимагати безоплатно придбане і збережене в наявності майно, придбане за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

Особи, до яких майно особи, оголошеної померлою, перейшло за відплатними договорами, зобов'язані повернути його, якщо буде доведено, що вони знали, що особа, оголошена померлою, жива (ч. З ст. 48 ЦК). Частина 3 ст. 48 ЦК також передбачає, що у випадку неможливості повернення майна в натурі особі, що була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

Частина 4 ст. 48 ЦК передбачає, що якщо майно фізичної особи, оголошеної померлою, перейшло до держави, Автономній Республіці

Крим або до територіальної громади, і було реалізовано ними, особі повертається сума, отримана від реалізації майна.

Від оголошення особи померлою слід відрізняти встановлення в судовому порядку факту смерті (п. 7 ст. 273 ЦПК). Необхідність у цьому виникає, коли є докази, що підтверджують смерть особи у певний час і при певних обставинах, а органи РАЦС відмовляють у реєстрації смерті. У цьому випадку не потрібно дотримувати термінів, передбачених для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою. Зацікавлені особи можуть у будь-який час звернутися з відповідною заявою в суд. Рішення суду про установлення факту смерті служить підставою для реєстрації смерті в органах РАЦС.

Стаття 49. Акти цивільного стану

1. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

2. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

3. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

4. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.

Акти цивільного стану — це юридичні факти (події та дії), з якими закон пов'язує виникнення, зміну, припинення правового положення особи як суб'єкта прав і обов'язків. Ці факти підлягають реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). Ст. 1 Закону України «Про органи реєстрації актів цивільного стану» від 24 грудня 1993р. (зі змінами, внесеними законом України від 11 січня 2000 р.) дає наступне визначення актів цивільного стану: «Акти цивільного стану — це засвідчені державою факти народження, смерті, шлюбу, розірвання шлюбу, установлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові». Згідно з ч. 1 ст. 49 ЦК актами цивільного стану є події і дії, що нерозривно пов'язані з особою і започатковують, змінюють, доповнюють, припиняють його здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків. Частина 2 ст. 49 ЦК до актів цивільного стану особи відносить народження дитини, встановлення її походження, придбання громадянства, вихід із громадянства і його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності,обмеження в дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. З цими фактами закон пов'язує правове положення особи в державі, у суспільстві і сім'ї. Частина З ст. 49 ЦК передбачає, що державної реєстрації підлягають народження фізичної особи, її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

Із фактами народження і смерті особи пов'язується виникнення і припинення цивільної правоздатності, а з фактом народження, крім того — походження дітей від визначених батьків, виникнення права на ім'я і деякі інші права. З моменту народження обчислюється вік, необхідний для придбання часткової, а потім і повної дієздатності. З фактом смерті пов'язане і припинення дієздатності.

Через особливе значення цих фактів для цивільної, сімейної й іншої галузей права закон установив реєстрацію актів цивільного стану як у державних і суспільних інтересах, так і з метою охорони особистих і майнових прав громадян. Актові записи в органах РАЦС є безперечними доказами засвідчених ними фактів, поки вони не спростовані в судовому порядку (ч. 1 ст. 21 і ч. 1 ст. 27 СК).

Акти цивільного стану реєструються місцевими відділами РАЦС, а в сільській місцевості і селищах — виконавчими комітетами сільських і селищних Рад.

При реєстрації актів цивільного стану повинні бути подані документи, що підтверджують факти, які підлягають реєстрації, а також документи, що засвідчують особистість заявника. Про здійснення реєстрації акта цивільного стану заявникам видається відповідне свідчення. Заява про реєстрацію народження повинне бути зроблено не пізніше місяця з дня народження дитини, а у випадку народження мертвої дитини --не пізніше трьох діб з моменту пологів. Одночасно з реєстрацією народження дитини провадиться запис про її прізвище, ім'я і по батькові. Заява про реєстрацію смерті має бути зроблена не пізніше трьох діб з моменту настання смерті чи виявлення трупа.

Виправлення помилок і внесення змін у записі актів цивільного стану при відсутності суперечки і наявності достатніх підстав провадяться органами РАЦС. У випадку спорів або відмови органа РАЦС питання вирішується в судовому порядку. Первинні записи актів цивільного стану анулюються органами РАЦС на підставі рішення суду.

У випадку загибелі чи втрати актових записів вони можуть бути відновлені органами РАЦС при наявності інших документів і доказів, що підтверджують, що ці записи були зроблені. У випадку відмови органів РАЦС у відновленні актового запису, факт реєстрації встановлюється судом. П. 4 ст. 273 ЦПК і п. 4 ст.

269 проекту ЦПК установлюють, що суд розглядає справи про встановлення реєстрації усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті. На підставі судового рішення органи РАЦС відновлюють утрачений актовий запис.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 5

ФІЗИЧНА ОСОБА-ПІДПРИЄМЕЦЬ

Стаття 50. Право фізичної особи наздійснення підприємницької діяльності

1. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюється Конституцією України та законом.

2. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою.

3. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Коментар див. після ст. 51.

Стаття 51. Застосуваннядо підприємницької діяльності фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб

1. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом, або не випливає із суті відносин.

1. Ст. 42 Конституції України передбачає право кожної людини займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом. Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 Господарського кодексу України). Ч. 2 ст. 42 Конституції України передбачає, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади й органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Ст. 50 ЦК установлює, що право на здійснення не забороненої законом підприємницької

діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, крім того право на здійснення підприємницької діяльності має також неповнолітня фізична особа відповідно до ч. З ст. 35 ЦК. У цьому випадку неповнолітня особа здобуває повну цивільну дієздатність (див. коментар до ст. 35 ЦК).

Як випливає зі змісту ст. 35 ЦК, підприємництвом може займатися особа, що досягла 16 років, якщо мається відповідна згода батьків (усиновлювачів). Така особа здобуває повну цивільну дієздатність з моменту її державної реєстрації як підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація особи як підприємця. В цей час вона проводиться у виконкомах міської ради чи в районних міст Києва і Севастополя державної адміністрації за місцем діяльності чи проживання особи, якщо інше не передбачене законодавством України. Реєстрація фізичної особи як підприємця проводиться органами юстиції. Відмова в державній реєстрації, а також затримка з її проведенням можуть бути оскаржені в суді. Свідчення про реєстрацію має бути видане протягом п'яти робочих днів. Окремі види підприємницької діяльності підлягають ліцензуванню. Згідно зі ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» органом ліцензування є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, чи спеціально уповноважений орган рад для ліцензування визначених видів господарської діяльності. Згідно із ст. 9 зазначеного Закону підлягають ліцензуванню 60 видів господарської діяльності. У випадку, якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

2. Підприємницькою діяльністю можуть займатися не тільки фізичні особи, а й комерційні юридичні особи.

У зв'язку з цим до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються правила, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з закону або із суті правовідносин.

Стаття 52. Цивільно-правовавідповідальність фізичної особи-підприємця

1. Фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

2. Фізична особа-підприємець, яка перебуває в шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою в правіспільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Ст. 52 ЦК встановлює, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з його діяльністю, усім своїм майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не можна звернути стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває в шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з його діяльністю усім своїм особистим майном і часткою в праві спільної сумісної власності подружжя, яка буде належати їй при розділі цього майна.

Стаття 53. Банкрутство фізичної особи-підприємця

1. Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.

Однією з ознак підприємництва є те, що підприємництво — це самостійна, систематична, на власний ризик ініціативна господарська діяльність. Унаслідок цього підприємець несе ризик за зобов'язаннями, які пов'язані з його підприємницькою діяльністю. Він може залишитись без коштів, необхідних для виконання своїх зобов'язань перед кредиторами, у тому числі сплати обов'язкових платежів. У цьому випадку згідно зі ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від ЗО червня 1999 р. і ст. 53 ЦК він може бути визнаний банкрутом. Під банкрутством розуміється визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити вимоги кредитів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства (банкрутом) є боржник, нездатність якого виконати свої грошові зобов'язання, встановлено господарським судом (ч. ч. З і 4 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Справи про визнання особи банкрутом підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходження боржника (п. 1 ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Згідно з ч. 2 ст. 1 цього Закону має бути встановлено, що боржником є суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання сплати обов'язкових платежів протягом 3-х місяців після настання терміну їхньої сплати. Заява про порушення справи про банкрутство фізичної особи-підприємця може бути подана в господарський суд фізичною особою-підприємцем, чи його кредиторами, за винятком кредиторів, вимога яких виникли внаслідок заподіяння шкодижиттю або здоров'ю громадян, кредиторів, що вимагають стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру. Ці кредитори можуть заявити про свої вимоги, коли вже виникла справа про банкрутство, у процесі його розгляду (п. 2 ст. 47 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Після завершення розрахунків із кредиторами фізична особа-підприємець звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів, заявлених після визнання підприємця банкрутом, за винятком вимог про відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, вимог про стягнення аліментів, а також інших вимог особистого характеру, що не були задоволені в порядку виконання постанови господарського суду про визнання фізичної особи-підприємця банкрутом або були погашені чи частково не заявлені після визнання особи банкрутом (п. 2 ст. 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Стаття 54. Управління майном, що використовується в підприємницькій діяльності, органом опіки і піклування

1. Якщо фізична особа-підприємець, визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена, або якщо власником майна, яке використовувалося в підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.

Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про управління цим майном.

2. При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна.

3. У договорі про управління майном встановлюються права та обов'язки управителя.

Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника.

4. Договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений.

Ст. 54 ЦК передбачає встановлення управління майном, що використовується в підприємницький діяльності. Установлення управління майном відбувається, якщо особу, що займалася підприємництвом, визнано безвісно відсутньою, недієздатною, обмежено дієздатною, або якщо майно, що використовувалося в підприємницької діяльності, перейшло до неповнолітньої (малолітньої) особи. У цих випадках органи опіки і піклування можуть призначити управителя майна, що належить зазначеним особам. З управителем майна органи опіки і піклування

укладають договір про управління цим майном. У договорі про управління майном повинні бути зазначені права й обов'язки управителя. При здійсненні повноважень з управління майном управитель діє від свого імені, але в інтересах осіб, які є власниками цього майна. Органи опіки і піклування контролюють діяльність управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікунів і піклувальників. Договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на основі яких це управління було встановлено.

Глава 6

ОПІКА ТА ПІКЛУВАННЯ

Стаття 55. Завдання опіки та піклування

1. Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Ст. 55 ЦК передбачає, що опіка і піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав і інтересів малолітніх фізичних осіб, а також повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Як випливає із порівняння ст. 55 ЦК з ч. 1 ст. 67 і ч. 1 ст. 69 ЦК, ст. 55 ЦК установлює загальні цілі опіки і піклування і разом з тим визначає спеціальні цілі стосовно до двох груп осіб, права й інтереси яких покликаний захищати інститут опіки і піклування, неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб. Стосовно до неповнолітніх дітей метою опіки і піклування є виховання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих і майнових інтересів цих дітей. Обов'язок опікуна і піклувальника виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток передбачено і ст. 249 СК.

Стосовно повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлюється для захисту особистих і майнових прав повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, а також піклуватися про створення їм необхідних побутових умов, здійснювати піклування і забезпечувати їхнє лікування.

Поняття терміна «опіка і піклування» не є однозначним. Під опікою і піклуванням слід розуміти правовий інститут, тобто сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані зі встановленням опіки і піклування, здійсненням функцій опіки і піклування і припиненням опіки і піклування. Під опікою і піклуванням слід також розуміти систему засобів, спрямованих на забезпечення діяльності органів опіки і піклування з виховання малолітніх і неповнолітніх дітей, а також захисту прав і законних інтересів недієздатних і обмежено дієздатних. Нарешті, під опікою і піклуванням слід розуміти правовідносини щодо здійснення опіки і піклування у першу чергу між опікуном (піклувальником) і підопічними, а також правовідносини між органами опіки і піклування й опікунами і піклувальниками.

Інститут опіки і піклування носить комплексний характер. Його норми, як випливає зі ст.ст. 58, 59, 60 ЦК і ст. 243 СК, регулюють відносини, пов'язані з вихованням дітей, що унаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав дітей. Ці норми носять в основному сімейно-правовий характер. Разом з тим, як випливає з перерахованих статей ЦК, норми про опіку і піклування регулюють і відносини, спрямовані на заповнення відсутньої, часткової, неповної або обмеженої цивільної дієздатності неповнолітніх і повнолітніх. Ці норми передбачають законне представництво опікунів, охорону майнових прав неповнолітніх і повнолітніх і тому є цивільно-правовими. Цивільно-правовий характер носять і норми, що регулюють відносини, які виникають у зв'язку зі встановленням опіки над майном безвісно відсутнього (ст. 44 ЦК). ЦК передбачає встановлення опіки над майном фізичної особи, визнаної відсутньою, а також над майном фізичної особи, місце перебування якої є невідомим (ст. 44 ЦК). Опіка встановлюється і над майном осіб, над якими встановлено опіку і піклування, якщо це майно знаходиться не в місці проживання підопічного (ст. 74 ЦК). Цивільно-правовими слід визнати і норми, що регулюють відносини з піклування над обмежено дієздатними і над особами, визнаними недієздатними (ст.ст. 37, 41, 58 і 59 ЦК).

Нарешті, інститут опіки і піклування містить у собі адміністративно-правові норми, що регулюють відносини між органами опіки і піклування, з одного боку, і опікунами і піклувальниками — з іншого.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 56. Орган опіки та піклування

1. Органи, на які покладено здійснення опіки і піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Норма статті 56 ЦК є відсильною. Вона передбачає, що перелік органів, на які покладено функції опіки і піклування, їх прав та обов'язків із

забезпечення прав і інтересів фізичних осіб, що мають потребу в опіці і піклуванні, визначаються законом і іншими нормативними актами. Нині перелік органів опіки і піклування передбачено п. 1.3 і п. 1.4 Правил опіки і піклування, затверджені Державним комітетом України у справах сім'ї і молоді, Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством праці і соціальної політики України 25 травня 1999 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 р. за № 387/36 88.

Опіка і піклування згідно з п. 1.3 зазначених Правил опіки і піклування, установлюються державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських рад у містах. Безпосередньо, ведення справ щодо опіки і піклування у виконкомах районних (міських) рад покладається: стосовно неповнолітніх — на відділи управління; стосовно осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, — на відділи охорони здоров'я; стосовно дорослих дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я — на органи соціального захисту населення. Ці відділи виконують усю підготовчу роботу, пов'язану з призначенням опіки (піклування), здійснюють ряд організаційних і контрольних функцій.

У сільській місцевості й у селищах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети селищних і сільських рад (п. 1.4 зазначених Правил опіки і піклування).

Стаття 57. Обов'язок повідомляти про фізичних осіб, які потребують опіки або піклування

1. Особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування.

Із метою забезпечення невідкладного призначення опіки і піклування ст. 57 ЦК встановлює обов'язок кожного, кому стане відомо про фізичну особу, що має потребу в опіці і піклуванні, негайно сповістити про це орган опіки і піклування. П. 2.5 Правил опіки і піклування покладає на установи і на фізичних осіб, яким стане відомо про малолітніх і неповнолітніх дітей, що залишилися без піклування батьків або про неналежне виконання батьками (одним з них) обов'язків щодо виховання дітей, або про зловживання батьківськими правами, а також про фізичних осіб, які потребують опіки і піклування, обов'язок негайно сповістити про це органи опіки і піклування за фактичним місцезнаходженням осіб, що підлягають опіці іпіклуванню. Такими установами й особами є: житлово-експлуатаційні контори, домоуправління, власники чи орендарі житлових будинків; органи РАЦС, нотаріальні контори; судові органи; органи внутрішніх справ, органи соціального забезпечення; директори шкіл і завідувачі дошкільних закладів; лікувально-профілактичні установи психіатричного профілю; інші організації, яким стане відомо про дітей, що залишилися без піклування батьків, а також про повнолітніх осіб, що мають потребу в піклуванні; близькі родичі й інші особи.

Стаття 58. Фізичні особи, над якими встановлюється опіка

1. Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Особи до 14 років (малолітні) мають незначну дієздатність: вони можуть самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності (див. коментар до ст. 31 ЦК). Інші правочини від їх імені й у їх інтересах вчиняють їхні батьки, усиновлювачі, опікуни. Тому, якщо в малолітніх, тобто в осіб до 14 років, немає батьків (усиновлювачів) чи батьки не в змозі здійснювати над цими особами піклування, над ними встановлюється опіка. Опіка також установлюється над фізичними особами, що визнані недієздатними. Недієздатна особа не має права вчиняти будь-який правочин. Правочини від імені недієздатної особи й у його інтересах вчиняє опікун (див. коментар до ст. 41 ЦК). Тому, у випадку визнання особи недієздатною, над нею встановлюється опіка.

Стаття 59. Фізичні особи, над якимивстановлюється піклування

1. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Особи у віці від 14 до 18 (неповнолітні) володіють неповною цивільною дієздатністю. Більшість правочинів, за винятком правочин за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальників (див. коментар до ст. 32 ЦК). Тому, якщо неповнолітні позбавлені батьківського піклування, над ними встановлюється піклування. Піклування також установлюється над особами, обмеженими в цивільній дієздатності. Особи, обмежені в цивільній дієздатності мають менший обсяг цивільної дієздатності в порівнянні з обсягом дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх) (див. коментар до ст. 37 ЦК). Тому у випадку обмеження дієздатності фізичної особи над нею установлюється піклування.

Стаття 60. Встановлення опіки та піклування судом

1. Суд встановлює опіку над фізичною особою в разі визнання її недієздатною.

2. Суд встановлює піклування над фізичною особою в разі обмеження її цивільної дієздатності.

3. Суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування.

Ст. 60 ЦК установлює нове положення, відповідно до якого у випадку визнання особи недієздатною, опіку над ним установлює суд. Суд також установлює піклування над фізичною особою у випадку обмеження її цивільної дієздатності і встановлює опіку над малолітнім і піклування над неповнолітньою фізичною особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що ці особи позбавлені батьківського піклування. За чинним законодавством і спеціальним нормативним актом опіка і піклування в усіх випадках встановлюється органами опіки і піклування (п. 3.1 Правил опіки і піклування). Положення, відповідно до якого суд встановлює опіку у випадку визнання особи недієздатною і піклування у випадку визнання особи обмежено дієздатною, пояснюється тим, що ці справи розглядаються в порядку окремого провадження судом з обов'язковою участю представника органів опіки і піклування (гл. 34 ЦПК). При призначенні опікуна чи піклувальника суд має врахувати висновок органів опіки і піклування. Позбавлення батьківських прав також відбувається в судовому порядку. Тому суд, визнавши що діти позбавлені батьківського піклування, установлює над дітьми до 14 років (малолітніми) опіку і над дітьми від 14 до 18 років (неповнолітніми) — піклування.

Стаття 61. Встановлення опікита піклування органом опіки та піклування

1. Орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, встановлених частинами першою та другою статті 60 цього Кодексу.

Орган опіки і піклування встановлює опіку над малолітньою фізичною особою і піклування над неповнолітньою фізичною особою. Опіка і піклування над зазначеними особами встановлюється, якщо ці особи позбавлені батьківського піклування (ст. 243 СК). При призначенні опікуна (піклувальника) береться до уваги його можливість виконувати опікунські обов'язки, їхні взаємини (п. 3.1 Правил опіки і піклування). Це пояснюється метою опіки і піклування, що встановлюється з метою забезпечення особистих і майнових прав і інтересів малолітніх і неповнолітніх фізичних осіб, а також повнолітніх фізичних осіб, що за станом свого здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки. Стосовно неповнолітніх дітей метою опіки і піклування також є виховання неповнолітніх, які залишилися без батьківського піклування. Тому необхідно враховувати особисті якості особи, що призначається опікуном або піклувальником, і його взаємини з підопічним.

Стаття 62. Місце встановлення опіки або піклування

1. Опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.

Ст. 62 ЦК передбачає, що опіка і піклування встановлюється за місцем проживання фізичної особи, що має потребу в опіці чи піклуванні або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Аналогічне положення передбачене п. 2.4. Правил опіки і піклування. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, де особа постійно, чи переважно тимчасово проживає (див. коментар до ст. 29 ЦК).

Стаття 63. Призначення опікуна або піклувальника

1. Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування.

2. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

3. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою.

4. Опікун або піклувальник призначається переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.

При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи, враховується бажання підопічного.

5. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.

Ст. 63 ЦК установлює загальне правило, відповідно до якого опікуна і піклувальника призначає орган опіки і піклування. Аналогічне положення передбачено п. 3.1. Правил опіки і піклування. Виняток із цього правила передбачено у ст. 60 ЦК (див. коментар до цієї статті). Рішення про встановлення опіки і піклування має бути прийняте не пізніше, ніж у місячнийтермін з того моменту, коли відповідному органу опіки і піклування стане відомо про необхідність встановлення опіки і піклування (ч. 2 п. 2.4 Правил опіки і піклування).

Інститут опіки і піклування спрямований на заповнення відсутньої чи недостатньої цивільної дієздатності неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб. Разом із тим, завданням цього інституту є охорона особистих і майнових прав і інтересів підопічних, турбота про створення їм необхідних побутових умов, здійснення за ними догляду і забезпечення їхнього лікування. Стосовно неповнолітніх фізичних осіб, завданням інституту опіки і піклування є також забезпечення відповідного виховання неповнолітніх (див. коментар до ст. 55 ЦК). Тому, при призначенні опікуном чи піклувальником, необхідно враховувати його особисті якості, можливість належно здійснювати функції опікуна або піклувальника. Опікунами і піклувальниками можуть бути тільки цілком дієздатні фізичні особи. Опікун чи піклувальник може бути призначений тільки при наявності його письмової заяви. Опікуном і піклувальником призначаються переважно особи, що знаходяться в сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих відносин між опікуном, піклувальником і підопічним, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. У п. 3.1 Правил опіки і піклування передбачені аналогічні положення і встановлено, що переважне право серед кількох осіб, які бажають стати опікунами чи піклувальниками над тою самою дитиною, надається: родичам дитини незалежно від місця їхнього проживання; особам, у сім'ї яких проживає дитина, на час, коли щодо нього виникли підстави для встановлення опіки чи піклування. При призначенні опіки над малолітнім і призначенні піклувальника, береться до уваги бажання підопічних. У п. 3.1 Правил опіки і піклування передбачено, що бажання підопічного враховується при досягненні ним відповідного віку (10 років). Частина 5 ст. 63 ЦК передбачає, що особі може бути призначений один чи кілька опікунів чи піклувальників. Такий стан може бути, наприклад, коли в особи, над якою установлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості. У цьому випадку опіка над цим майном установлюється за місцем перебування цього майна (ч. 1 ст. 74 ЦК). Особі, призначеній опікуном чи піклувальником, видається відповідне посвідчення (п. 3.1 Правил опіки і піклування). Рішення про встановлення опіки виноситься при наявності документів, перерахованих у п. 3.3 Правил опіки і піклування, а про встановлення піклування при наявності документів, зазначених у п. 3.4 Правил опіки і піклування. Зокрема, необхідний акт обстеження умов життя майбутнього опікуна чи піклувальника, акт обстеження життя особи, що має потребу в опіці і піклуванні, й опис його майна, копія свідоцтва про народження особи, що має потребу в опіці чипіклуванні, довідка про стан здоров'я особи, що має потребу в опіці і піклуванні, і майбутнього опікуна (піклувальника) та інші документи.

Установлення над дитиною опіки і піклування або встановлення над недієздатною особою опіки може бути підставою для придбання громадянства України (ст. 12,13 Закону України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р.).

Стаття 64. Фізична особа, яка не може бути опікуном або піклувальником

1. Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

Інститут опіки і піклування спрямований на захист особистих і майнових прав і інтересів осіб, що потребують опіку і піклування, забезпечення їм необхідних побутових умов, здійснення за ними догляду і лікування, забезпечення належного виховання неповнолітніх. Тому при призначенні опікуна чи піклувальника необхідно враховувати його особисті якості, можливість належного здійснення функцій опікуна чи піклувальника. У зв'язку з цим не можуть бути опікунами і піклувальниками особи, позбавлені батьківських прав, якщо ці права не будуть відновлені; особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам того, хто потребує опіки або піклування. П. 3.2 Правил опіки і піклування встановлює також, що не можуть бути опікунами чи піклувальниками особи, які перебувають на обліку чи лікуються в психоневрологічних і наркологічних закладах; особи, що раніше були опікунами чи піклувальниками, і з їхньої вини опіка чи піклування були припинені; особи, засуджені за здійснення тяжкого злочину.

Стаття 65. Опіка або піклування надфізичною особою, щодо якої не призначено опікуна або піклувальника.

1. До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування

З метою забезпечення особистих і майнових прав і інтересів осіб, що потребують опіку і піклування, ст. 65 ЦК передбачає, що до встановлення опіки чи піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку чи піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки і піклування. Таке здійснення опіки і піклування носить тимчасовий характер і припиняється у випадку призначення опікуна чи піклувальника.

Стаття 66. Опіка або піклування над фізичною особою, яка перебуває в спеціальному закладі

1. Якщо над фізичною особою, яка перебуває в навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку або піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.

Якщо над фізичною особою, що перебуває в навчальному закладі, установі охорони здоров'я або установі органа соціального захисту населення, не встановлена опіка або піклування, чи не призначений опікун чи піклувальник, а ця особа має потребу в опіці і піклуванні, функції опікуна або піклувальника здійснюють ці установи. Аналогічне положення передбачене в п. 3.6 Правил опіки і піклування, яка передбачає також, що призначити опікуна (піклувальника) можна і після влаштування зазначених осіб у відповідні державні заклади. Якщо у перерахованих осіб є майно, що знаходиться в іншій місцевості, то над ним встановлюється опіка (див. коментар до статті 74 ЦК).

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 67. Права та обов'язки опікуна

1. Опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням.

Опікун малолітньої особи зобов'язаний дбати про її виховання, навчання та розвиток.

2. Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави.

3. Опікун вчиняє правочин від імені та в інтересах підопічного.

4. Опікун зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Ст. 67 ЦК передбачає права й обов'язки опікуна стосовно підопічного. Опікун зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати догляд і лікування. Опікун малолітнього зобов'язаний піклуватися про його виховання, навчання, розвиток. У ч. 1 ст. 249 СК передбачено; що опікун (піклувальник) зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечувати одержання дитиною повної загальної середньої освіти.

Обов'язки опікуна піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати догляд і лікування слід відрізняти від аналогічних обов'язків усиновлювачів стосовно неповнолітніх усиновлених дітей. Опікуни, на відміну від усиновлювачів,не несуть обов'язків щодо утримання своїх підопічних. На утримання підопічного витрачається одержувана на нього пенсія, аліменти, інші доходи від його майна і т.д. (див. коментар до ст. 72 ЦК).

Опікун малолітнього зобов'язаний піклуватися про його виховання, фізичний, духовний розвиток. Це право й обов'язок опікуна є аналогічним праву й обов'язку батьків щодо виховання дітей, передбаченому ст.ст. 150, 151 СК. Однак права опікунів щодо виховання неповнолітніх носять більш вузький характер у порівнянні з правами батьків щодо виховання дітей. Органи опіки і піклування зобов'язані здійснювати регулярний контроль за здійсненням опікуном його прав і обов'язків щодо виховання підопічного. Опікуни (піклувальники) зобов'язані щорічно, не пізніше 1-го лютого наступного року, подавати в органи опіки і піклування звіт про свою діяльність за минулий рік (п. 4.11 Правил опіки і піклування). Різні і підстави виникнення прав і обов'язків батьків щодо виховання дітей і прав і обов'язків опікунів і піклувальників щодо виховання підопічних. Підставою виникнення батьківських прав і обов'язків є походження дітей від цих батьків засвідчене у встановленому законом порядку (ст. 121 СК). Права й обов'язки опікуна і піклувальника виникають на підставі рішення суду й адміністративного акта (див. коментар до ст.ст. 60 і 61 ЦК). Опікун малолітнього зобов'язаний піклуватися про виховання, навчання і розвиток дитини. Опікун, як правило, повинен проживати разом з підопічним (п. 4.3 Правил опіки і піклування).

Праву опікуна і піклувальника щодо виховання підопічних дітей відповідає обов'язок усіх третіх осіб не порушувати це право опікунів і піклувальників, тобто воно носить абсолютний характер. Відповідно до цього опікуни і піклувальники вправі вимагати в судовому порядку повернення їм дітей, що знаходяться в них під опікою і піклуванням, від будь-яких осіб, що незаконно утримують у себе дітей (ч. 2 ст. 67 ЦК, п. 4.1 Правил опіки і піклування). Це право опікунів і попечителів є аналогічним праву батьків на повернення дитини від осіб, що незаконно утримують її, передбаченому ст. 163 СК. Право опікунів і піклувальників вимагати повернення підопічних дітей так само, як і право батьків на повернення дітей не носить безумовного характеру. Суд вирішує ці спори, виходячи з інтересів дітей. Це означає, що суд може відмовити в позові опікуну (піклувальнику), якщо буде вважати, що передача їм дитини не відповідає інтересам дитини. У цьому випадку, очевидно слід вирішувати питання про звільнення опікуна чи піклувальника від обов'язків щодо опіки чи піклування (ч. З ст. 75 ЦК). При вирішенні спорів про повернення опікуну чи піклувальнику підопічної дитини, суд зобов'язаний, як і при рішенні питання про повернення батькам дитини, з'ясувати ряд обставин, передбачених у п. 23 і 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р., тобто суд керується інтересами дитини. Опікун є представником підопічного. Він діє від його імені й у його інтересах. Опіка установлюється над недієздатними і малолітніми фізичними особами, що позбавлені батьківського піклування (див. коментар до ст. 58 ЦК). Малолітні особи можуть самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини (див. коментар до ст. 31 ЦК). Недієздатна особа взагалі не має права вчиняти правочини (див. коментар до ст. 41 ЦК). Тому від імені й в інтересах малолітньої особи опікун вчиняє правочини, що виходять за межі дрібних побутових правочинів, а від імені особи, визнаної недієздатною, вчиняє будь-які правочини. Опікун не має права вчиняти від імені підопічного правочини, які зазначені в ст. 68 ЦК

Опікун також зобов'язаний вживати заходів для захисту прав і інтересів підопічного.

Стаття 68. Правочини, які не може вчиняти опікун

1. Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички.

2. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

З метою виключити можливість зловживання з боку опікунів, належним їм правам і забезпечити інтереси підопічного, закон забороняє опікунам укладати правочини з підопічним. Такі правочини з підопічним не вправі укладати не тільки опікун, а й його чоловік (дружина), батьки, діти, брати і сестри. Опікун, його чоловік (дружина), його батьки, діти, брати і сестри можуть укладати з підопічним договір дарування на користь підопічного і договір про передачу підопічному в безкоштовне користування майна (ч. 1 ст. 68 ЦК).

Опікун не вправі здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від імені підопічного договором поруки (ч. 2 ст. 68 ЦК) П. 31 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 8 червня 1994 р. зі змінами від 31 березня 1997 р. забороняє нотаріусам засвідчувати зазначені правочини.

Стаття 69. Права та обов'язки піклувальника

1. Піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток.

Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов.

2. Піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів відповідно до статей 32 та 37 цього Кодексу.

3. Піклувальник зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Піклування установлюється над неповнолітніми фізичними особами, тобто особами у віці від 14 до 18 років, що позбавлені батьківської опіки, і фізичними особами, обмеженими в дієздатності. Неповнолітні особи мають неповну цивільну дієздатність. Особи ж, обмежені в дієздатності, мають менший обсяг цивільної дієздатності в порівнянні з обсягом цивільної дієздатності неповнолітніх осіб. Піклувальник над неповнолітнім зобов'язаний піклуватися про створення йому необхідних побутових умов, про його виховання, забезпечення і розвиток (ч. 1 ст. 69 ЦК). Частина 1 ст. 249 СК передбачає обов'язок опікуна і піклувальника дітей виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. Піклувальник над особою, яка обмежена у цивільній дієздатності, зобов'язаний піклуватися про її лікування, створення необхідних побутових умов (ч. 1 ст. 69 ЦК). Неповнолітні особи самостійно вчиняють тільки правочини, зазначені в ч. 1 ст. 32 ЦК. Інші правочини неповнолітні можуть вчиняти за згодою своїх батьків (усиновлювачів) чи піклувальників (ч. 2 ст. 32 ЦК). Особа, обмежена в цивільній дієздатності, може вчиняти тільки дрібні побутові правочини (ч. 2 ст. 37 ЦК). Через це ч. 2 ст. 69 ЦК передбачає, що піклувальник дає згоду на вчинення неповнолітніми особами й особами, обмеженими в цивільній дієздатності, правочинів, яких вони не можуть самостійно вчиняти. Піклувальник також зобов'язаний вживати заходів для захисту цивільних прав та інтересів підопічного (ч. З ст. 69 ЦК).

Стаття 70. Правочини, на вчиненняяких піклувальник не може давати згоду

1. Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність договором дарування або в безоплатне користування на підставі договору позички.

Ст. 70 ЦК також, як і ст. 68 ЦК, з метою не допустити можливості зловживання з боку піклувальників належними їм правами і забезпечити інтереси підопічного, передбачає, що піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічними і своїм чоловіком (дружиною), чи своїми близькими родичами, крім передачі майна підопічному за договором дарування або договором про передачу підопічному майна в безоплатне користування на підставі договору позички.

Стаття 71. Правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування

1. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна.

2. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Опікун і піклувальники діють під контролем органів опіки і піклування. Тому ч. 1 ст. 71 ЦК передбачає, що опікун не має права без дозволу органа опіки і піклування відмовлятися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, що підлягають нотаріальному посвідченню і (або) державної реєстрації, у тому числі договори про чи поділ, обмін житлового будинку, квартири; укладати договори стосовно іншого цінного майна. Піклувальник має право давати згоду на здійснення зазначених правочинів тільки при наявності дозволу органу опіки і піклування (ч. 2 ст. 71 ЦК).

Стаття 72. Управління майном особи, над якою встановлено опіку

1. Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах.

2. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен врахувати її бажання.

3. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо.

4. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі.

Опікун зобов'язаний не тільки піклуватися про особистість підопічного, його здоров'я, виховання підопічного, якщо він є дитиною, а й здійснювати захист його прав і інтересів. Тому опікун зобов'язаний піклуватися про збереження і використання майна в інтересах підопічного. Разом із тим, закон передбачає необхідність урахування інтересів підопічного і встановлює, що якщо малолітній може самостійно визначати свої потреби і інтереси, опікун, що здійснює управління майном, повинен враховувати його бажання (ч. 2 ст. 72 ЦК).

На відміну від батьків і усиновлювачів, опікуни і піклувальники не зобов'язані утримувати підопічних. Між підопічним і опікуном або піклувальником не виникає аліментних зобов'язань. Разом з тим, враховуючи, що для виконання опікунами і піклувальниками їх задач щодо опіки і піклування необхідні матеріальні кошти, ч. З ст. 72 ЦК передбачає, що опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок його пенсії, аліментів, інших доходів від його майна тощо. Аналогічне положення передбачене в п. 4.9 і 4.10 Правил опіки і піклування. З цією ж метою, ч. 4 ст. 72 ЦК установлює, що якщо підопічний є власником нерухомого майна, що вимагає постійного керування, опікун може з дозволу органа опіки і піклування керувати цим майном або передати його за договором в управління іншій особі.

Стаття 73. Право опікуната піклувальника на плату за виконання ними своїх обов'язків

1. Підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір та порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Опікуни і піклувальники призначаються переважно з тих осіб, що знаходяться в сімейних, родинних стосунках із підопічним, і тільки з їхньої письмової згоди. Тому, як правило, обов'язки щодо опіки і піклування виконуються безоплатно. Це положення закріплене в п. 4.12 Правил опіки і піклування. Разом з тим, ст. 73 ЦК передбачає, що Кабінет Міністрів України визначає підстави виникнення права на оплату послуг опікуна і піклувальника, розмір і порядок їх виплати. У зв'язку з цим слід вважати, що опікуни і піклувальники можуть одержувати оплату своїх послуг тільки на підставах і в розмірі, установленому Кабінетом Міністрів і тільки якщо опікун або піклувальник потребує оплату своїх послуг. Частина 5 ст. 249 СК, передбачає, що обов'язки з опіки та піклування над дитиною виконуються опікуном і піклувальником безкоштовно. Утримання підопічних не є обов'язком опікуна або піклувальника. Тому, якщо опікун або піклувальник витрачав

кошти на утримання підопічного, то він, відповідно до ч. З ст. 72 ЦК, може вимагати відшкодування цих витрат за рахунок коштів, одержуваних підопічним. При цьому опікун або піклувальник повинен довести, що ці витрати були необхідні. Враховуючи, що опікуни і піклувальники здійснюють свої дії під контролем органів опіки і піклування, відшкодування цих витрат можливе тільки з дозволу зазначених органів.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 74. Опіка над майном

1. Якщо у особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.

Опіка над майном встановлюється також в інших випадках, встановлених законом.

Опіка встановлюється не тільки над особистістю недієздатних і малолітніх фізичних осіб, а й у випадках, передбачених законом, опіка встановлюється над майном. Так, згідно з ч. 1 ст. 74 ЦК, якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органами опіки і піклування за місцем перебування майна. Ст. 74 ЦК передбачає також можливість встановлення опіки над майном і в інших, передбачених законом випадках. Ці випадки передбачені в ст. 44 ЦК. Згідно зі ст. 44 ЦК опіка призначається над майном особи, визнаною безвісно відсутньою, і над майном фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Опікун, що здійснює опіку над майном особи, стосовно якої встановлено опіку або піклування, здійснює управління цим майном в інтересах підопічного. Він зобов'язаний піклуватися про збереження цього майна, може здійснювати за рахунок цього майна витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного. Ряд правочинів із цим майном він у відповідності до ст. 71 ЦК може здійснювати тільки з дозволу органів опіки і піклування, а правочини з майном підопічного, передбачені ч. 1 ст. 68 ЦК, він узагалі не може здійснювати, тобто він не може здійснювати правочини з цим майном стосовно себе і свого чоловіка (дружини), а також стосовно своїх близьких родичів. Опіка над майном підопічних нерозривно пов'язана з опікою і піклуванням над особистістю конкретної фізичної особи і є доповненням до тих особистих і майнових правовідносин, що існують між опікунами і піклувальниками і підопічними.

Встановлення опіки над майном особи, визнаної безвісно відсутньою, і над майном особи, місце перебування якої невідомо, породжує в основному цивільно-правові відносини. Опіка над майном особи, визнаної безвісно відсутньою й особи, місце перебування якої невідомо, спрямована на захист майнових інтересів безвісно відсутнього й особи, місце перебування якої невідомо, у випадку їх появі, а також майнових інтересів осіб, яких безвісно відсутня особа чи особа, місце перебування якої невідомо, зобов'язані були за законом утримувати. Опікун над майном безвісно відсутнього і над майном особи, місце перебування якої невідомо, при здійсненні правочинів стосовно цього майна, зобов'язаний дотримувати положень, установлених ст.ст. 68 і 71 ЦК

Органи опіки і піклування здійснюють контроль над діяльністю опікунів і попечителів. Опікуни над майном також як і в інших випадках здійснення функцій опіки і піклування, зобов'язані щорічно, не пізніше 1-го лютого, подавати в органи опіки і піклування звіт про свою діяльність за минулий рік, а після припинення опіки чи піклування подають загальні звіти про свою діяльність.

Стаття 75. Звільнення опікуна та піклувальника

1. Орган опіки та піклування за заявою особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Така заява розглядається органом опіки та піклування протягом одного місяця.

Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку.

2. Орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування.

3. За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Опікуни і піклувальники призначаються тільки за наявності їхньої згоди, вираженої в письмовій заяві, тобто обов'язки опікуна і піклувальника виконуються добровільно. Тому продовження опіки (піклування) проти волі опікуна чи піклувальника є недоцільним. Ч. 1 ст. 75 ЦК передбачає, що орган опіки і піклування за заявою особи звільняє його від повноважень опікуна чи піклувальника. Така заява опікуна (піклувальника) має бути розглянута протягом одного місяця. У п. 5.1 Правил опіки і піклування передбачено, що опікуни і піклувальники за їхнім проханням можуть бути звільнені від виконання своїх обов'язків, якщо орган опіки і піклування за місцем проживання підопічного визнає, що таке прохання викликане поважною причиною. Згідно з ч. 1 ст. 75 ЦК до винесення рішення про звільнення особи від повноважень опікуна чи піклувальника, чи до закінчення місячного терміну, якщо заява не розглянута, особа залишається опікуном або піклувальником.

Частина 2 ст. 75 ЦК передбачає, що орган опіки і піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлене піклування. Рішення органів опіки і піклування про відмову в заяві, про звільнення від обов'язків опікуна чи піклувальника у відповідності до ст.ст. 55 і 124 Конституції України, може бути оскаржене безпосередньо в суді. Однак це положення не виключає можливості зацікавленої особи, оскаржити рішення органів опіки і піклування у вищий орган чи безпосередньо в суді. Згідно з ч. 2 ст. 79 ЦК, ст. 2484 ЦПК і пп. 1, 4, 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 грудня 1997 р. «Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права і свободи громадян» громадянин, що вважає, що його права і свободи порушені рішенням органів опіки і піклування, може безпосередньо звернутися зі скаргою в суд або оскаржити рішення органів опіки і піклування в обласній, Київській і Севастопольській державних адміністраціях у виконкомах вищих рад, а в разі відмови — у суді.

Частина 3 ст. 75 ЦК передбачає, що суд, за заявою органів опіки і піклування, може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у випадку невиконання цією особою його обов'язків, а також у випадку приміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу органа соціального захисту.

Стаття 76. Припинення опіки

1. Опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам).

2. Опіка припиняється в разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.

3. Опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦК підставою для припинення опіки є передача малолітнього батькам чи усиновлювачам. У цьому випадку відпадає підстава для продовження опіки, тому що згідно зі ст. 58 ЦК опіка встановлюється над малолітніми фізичними особами, що позбавлені батьківського піклування. У випадку передачі малолітнього батькам чи усиновлювачам, орган опіки і піклування приймає про це відповіднерішення. Підставою припинення опіки є також досягнення підопічним чотирнадцяти років. Особа, що виконує обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення про це (ч. 2 ст. 76 ЦК.). Підставою припинення опіки також є поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, що була визнана недієздатною (ч. З ст. 76 ЦК). У цьому випадку рішення суду про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, що вступило в законну силу, є підставою для рішення органа опіки і піклування про припинення опіки (ч. 4 ст. 260 ЦПК).

П. 5.4 Правил опіки і піклування передбачає також, що опіка припиняється у випадку смерті опікуна або підопічного. У цьому випадку не потрібно рішення органа опіки і піклування.

Стаття 77. Припинення піклування

1. Піклування припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Згідно зі ст. 77 ЦК підставою для припинення піклування над особою є: досягнення особою повноліття; реєстрація шлюбу неповнолітньої особи; надання неповнолітньому повної дієздатності; поновлення дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена. У всіх цих випадках піклування припиняється незалежно від волі піклувальника. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, що позбавлені батьківської опіки, і фізичними особами, обмеженими в дієздатності (ст. 59 ЦК). Тому, коли фізична особа стає цілком дієздатною, підстави для продовження піклування припиняються. Відновлення дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена, відбувається за рішенням суду (ч. 2 ст. 260 ЦПК). У цьому випадку рішення суду, що вступило в законну силу, про відновлення дієздатності особи є підставою для рішення органа опіки і піклування про припинення піклування (ч. 4 ст. 260 ЦПК).

П. 5.5 Правил опіки і піклування передбачає також, що піклування припиняється внаслідок смерті підопічного або піклувальника. У цьому випадку рішення органа опіки і піклування не потрібно.

Стаття 78. Надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов'язків

1. Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника.

Помічником може бути дієздатна фізична особа.

За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника реєструється органом опіки та піклування, що підтверджується відповідним документом.

2. Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги.

3. Помічник має право вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень.

4. Помічник представляє особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення.

Помічник може представляти фізичну особу в суді лише на підставі окремої довіреності.

5. Послуги помічника є сплатними, якщо інше не визначено домовленістю сторін.

6. Помічник може бути в будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

Згідно з ч. 1 ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Помічником зазначеної особи може бути тільки дієздатна фізична особа (ч. 2 ст. 78 ЦК). Помічник дієздатної особи, що потребує допомоги, за заявою цієї особи реєструється органом опіки і піклування і йому видається відповідний документ.

Частина 3 ст. 78 ЦК передбачає, що помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштових відправлень, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги. Слід вважати, що оскільки особа, що потребує допомоги, є цілком дієздатною, то помічник може здійснювати зазначені дії тільки за згодою цієї особи. Помічник також має право здійснювати дрібні побутові правочини відповідно до наданих йому повноважень. Ці повноваження йому надає дієздатна особа, помічником якої він є. Помічник дієздатної особи, також як і опікуни і піклувальники, не зобов'язаний утримувати цю особу. Тому, якщо помічник дієздатної особи витратить свої кошти на утримання зазначеної особи, то він може вимагати від дієздатної особи відшкодування понесених витрат, якщо доведе, що ці витрати були необхідні. Помічник представляє дієздатну особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування й в організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення (ч. 5 ст. 78 ЦК). Слід вважати, що оскільки помічник призначений дієздатній особі, то він може представляти цюособу в зазначених органах тільки за згодою цієї особи, тобто при наявності спеціального доручення. Помічник може також представляти фізичну дієздатну особу, помічником якої він є, у суді на підставі окремої довіреності. Частина 6 ст. 78 ЦК передбачає, що послуги помічника є платними, якщо інше не передбачено угодою сторін, тобто встановлено презумпцію платності надання послуг помічником. Помічник призначається органом опіки і піклування тільки за заявою дієздатної особи, що потребує допомоги. Тому він може бути відкликаний, а його повноваження можуть бути анульовані в будь-який час дієздатною особою, помічником якої він є.

Стаття 79. Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування

1. Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду.

2. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.

Частина 1 ст. 79 ЦК передбачає право зацікавлених осіб, у тому числі родичів підопічного, оскаржити дії опікуна в органи опіки і піклування або до суду. Слід вважати, що зацікавлені особи мають право оскаржити дії не тільки опікуна, а й піклувальника. Таке право зацікавлених осіб відповідає ст. 55 Конституції, що передбачає право на судовий захист, і ст. 124 Конституції, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Рішення органів опіки і піклування можуть бути оскаржені у відповідному органі, якому підлеглий орган опіки і піклування, чи в суді. Рішення органів опіки і піклування у відповідності до ст.ст. 55 і 124 Конституції можуть бути безпосередньо оскаржені в суді. Однак це положення не виключає можливості зацікавлених осіб оскаржити рішення органів опіки і піклування у вищому органі або у суді (ч. 2 ст. 79 ЦК, ст. 248-4 ЦПК, п. 1, 4. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 грудня 1997 р. «Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права і свободи громадян». Нині вищими органами, яким підлеглі органи опіки і піклування, є обласні, Київська і Севастопольська міська адміністрація і виконавчі комітети вищих рад.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Підрозділ 2

Юридична особа

Глава 7

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЮРИДИЧНУ ОСОБУ

Стаття 80. Поняття юридичної особи 1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Закріплене в цій статті поняття юридичної особи вимагає звернення до цивільно-правових норм, які регулюють створення і реєстрацію юридичних осіб. Розгляд питання про поняття юридичної особи неможливий без визначення традиційних ознак юридичної особи. Вони дають змогу відрізнити юридичну особу від будь-яких інших формувань, об'єднань, філій і представництв, які не можуть визнаватися суб'єктами цивільного права. До таких ознак належать: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями, придбання і реалізація цивільних прав від свого імені, можливість виступати позивачем і відповідачем в суді. По-перше, визначаючи поняття юридичної особи, закон наголошує, що це є організація. Юридична особа має бути певним чином організована як єдине ціле, мати організаційну структуру і органи, які здійснюють правоздатність юридичної особи.

Наявність відокремленого майна передбачає, що для здійснення участі в товарно-грошових відносинах організація повинна мати певне майно, яке визначене як таке, що належить даній юридичній особі. Разом з тим майно юридичної особи може не обмежуватися майновими об'єктами, а полягати ще й в наявності зобов'язальних майнових правах. Майно юридичних осіб може складатися з грошових внесків на банківські рахунки, а займані ними приміщення знаходитися у володінні на умовах договору оренди.

Можливість від свого імені набувати майнових та особистих прав і мати обов'язки полягає в тому, що юридична особа має право від свого імені укладати договори, виступати в зобов'язаннях, нести самостійну відповідальність. Самостійна майнова відповідальність передбачає можливість кредиторів юридичної особи звертатися з вимогами, які випливають з його зобов'язань безпосередньо до певної юридичної особи, стягнення за цими вимогами можливо звернути тільки на майно визначеної юридичної особи. Така здатність виступати в цивільному обороті від свого імені породжує і можливість виступатив суді позивачем, відповідачем, третьою особою. При цьому юридична особа виступає від свого імені, а не від імені своїх засновників або учасників.

Стаття 81. Види юридичних осіб

1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Цим Кодексом регулюється порядок створення, організаційно правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

Традиційно юридичні особи класифікувалися залежно від форми власності, на базі якої вони створювалися. За такими ознаками юридичні особи розподілялися на державні, приватні, громадські та ін. Уперше в коментованій нормі закону законодавче закріплена класифікація юридичних осіб залежно від порядку їхнього створення.

Залежно від форми участі органів державної влади, у створенні юридичної особи розрізняються розпорядчий порядок утворення юридичних осіб і нормативно явочний.

Юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Юридичні особи публічного права створюються розпорядчим способом, тобто на підставі розпорядження державного органу (органу місцевого самоврядування, управління, тощо).

У розпорядчому порядку виникають державні юридичні особи. Якщо законом передбачено обов'язкове створення юридичної особи шляхом волевиявлення виборців — виборів, то така юридична особа також набуває статусу юридичної особи публічного права.

При інших порядках утворення юридичних осіб визначальними є волевиявлення, ініціатива щодо створення такої юридичної особи, яка належить засновникам — фізичним або юридичним особам. Така ініціатива може бути виражена в будь-якій формі: рішення зборів, укладена між засновниками угода та ін.

Участь державних органів при створенні такої юридичної особи може полягати в наданні дозволу на утворення такої юридичної особи. В окремих випадках такого дозволу взагалі не потрібно, коли самою законодавчою нормою передбачена можливість вільного створення юридичної особи засновниками — фізичними або юридичними особами.

Подальші норми цивільного права регулюють саме порядок утворення юридичних осіб приватного права, юридичні особи публічного права утворюються в порядку, передбаченому окремими законодавчими актами. Порядок утворення юридичних осіб приватного права крім Цивільного кодексу можуть регулюватися іншими нормативними актами.

У випадках, установлених законом, юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу). Згідно зі статтею 5 Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства можуть створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Такий поділ може застосовуватися лише на підставах і в порядку, встановленому Законом України «Про захист економічної конкуренції». Цією нормою Закону України «Про підприємства в Україні» передбачена також можливість створення підприємств унаслідок виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів або на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів і за наявності згоди власника чи уповноваженого ним органу.

Створення підприємств та господарських товариств, сімдесят п'ять і більше відсотків майна яких належить державі, шляхом поділу іншого підприємства або виділення структурних підрозділів (одиниць) повинне здійснюватися з дотриманням вимог Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Мінекономіки України, Мінстату та Антимонопольного комітету України від 20.04.1994 р.

Стаття 82. Участь юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах

1. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Юридичні особи публічного права поряд з іншими юридичними і фізичними особами можуть брати участь у цивільних правовідносинах. Виступаючи як суб'єкт цивільних правовідносин, юридична особа публічного права користуєтьсятакими ж правами і несе такі ж обов'язки, як і інші суб'єкти цивільного права. У цьому виявляється специфічна риса цивільного права відношення, яке ґрунтується на характерній властивості цивільно-правового методу регулювання — рівності суб'єктів.

Окрім цивільного кодексу правовідносини пов'язані з діяльністю юридичних осіб публічного права і регулюються іншими нормативними актами.

Стаття 83. Організаційно-правові форми юридичних осіб

1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

3. Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом.

Юридичні особи можуть створюватися у будь-якій формі, яка допустима за чинним законодавством. Такими формами є товариства, установи, інші форми, встановлені-законом.

Підприємницькі і непідприємницькі організації також мають свої різновиди організаційно-правових форм.

Господарські товариства — це одна з організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності. Підприємництвом називають самостійну, безпосередню, систематичну, на власний ризик діяльність за виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою одержання прибутку.

Частина друга цієї статті визначає корпоративність товариств. Корпоративність устрою товариства передбачає наявність у складі товариства не менше за двох учасників. Корпоративний устрій полягає і в обов'язковому об'єднанні майна і майнових прав учасників товариства і наявності уставного капіталу товариства, розподіленого на частки учасників пропорційно внескам.

Разом із тим акціонерні товариства, які виникли в процесі приватизації державного майна,

можуть мати одного засновника — державу в особі органу, уповноваженого здійснювати управління відповідним державним майном, або орган місцевого самоврядування. Цивільний кодекс припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника.

Створення юридичної особи однією особою не заборонене законом, можливість його передбачена законом «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. та ін. Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не об'єднанням осіб, а характером уставного капіталу. Цей капітал буде розподілятися на частки, але фактично всі частки належатимуть одній особі.

Установою, на відміну від товариства, є організація, в управлінні якою не беруть участі її засновники. Особливості правового статусу установ установлюються законом.

Стаття 84. Підприємницькі товариства 1. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

Відповідно до цієї статті товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного розподілу між учасниками прибутку, називаються підприємницькими. Вони можуть бути організованими тільки як господарські товариства або виробничі кооперативи. Відповідно до поняття, яке подане в цій статті, ознаками підприємницького товариства є мета отримання прибутку, можливість розподілу цього прибутку між учасниками товариства й організація такої юридичної особи як господарського товариства або виробничого кооперативу.

Коли отримання прибутку є основною метою, а коли — побічною, визначити на практиці буває важко; поставлена засновниками товариства мета може приховувати іншу, тому за цією ознакою важко відрізнити підприємницькі товариства від непідприємницьких. Головною ознакою, за якою можна розмежувати ці види товариств, є свобода розпоряджатися прибутком між учасниками товариства.

Непідприємницькі товариства, як і підприємницькі, можуть у передбачених законом випадках здійснювати підприємницьку діяльність і отримувати прибуток, але на відміну від підприємницьких вони не можуть розподіляти прибуток між своїми учасниками. Для підприємницьких товариств такої заборони немає.

Відповідно до вимог цієї статті підприємницькі товариства можуть бути організовані в одній з перелічених у статті правових форм.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 85. Непідприємницькі товариства

1. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

2. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

Як зазначалося в коментарі до попередньої статті, як підприємницькі, так і непідприємницькі товариства можуть здійснювати діяльність, пов'язану з отриманням прибутку. Разом з тим, ознакою, яка відрізняє непідприємницькі товариства від підприємницьких, є відсутність у непідприємницьких товариств права розподіляти отриманий прибуток між своїми учасниками.

Некомерційні організації можуть створюватися в організаційно-правових формах, передбачених як цивільним кодексом, так і іншими законами. Такими формами можуть бути непідприємницьке, некомерційне партнерство, автономна некомерційна організація, державна некомерційна корпорація та ін.

Непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо) інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Правове регулювання створення і діяльності таких некомерційних юридичних осіб регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Згідно зі ст. 36 Конституції України громадяни України мають право об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних і інших інтересів за винятком обмежень, установлених законом. Отже, такі об'єднання, партії та інші подібні утворення також набувають у відповідному порядку статус непідприємницьких юридичних осіб. Основні засади створення та діяльності об'єднань громадян передбачені Законом України «Про об'єднання громадян».

Діяльність недержавних організацій, головною метою яких є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб передбачена Законом України «Про благодійництво та благодійні організації». Діяльність таких організацій є безкорисливою, яка не передбачає одержання прибутків від неї. Благодійними, за змістом зазначеного закону, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

У їх власності, згідно з ст. 18 цього ж Закону, можуть перебувати рухоме і нерухоме майно, матеріальні і нематеріальні активи, кошти, інше майно. Благодійна організація має правоздійснювати щодо майна та коштів, яке є в її власності, будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України.

Джерелом формування майна і коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків. Відповідно до Закону «Про благодійництво та благодійні організації» (ст. 19) джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Майно і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави.

Різновидом непідприємницьких організацій є торгово-промислові палати. Вони створюються на підставі Закону України «про торгово-промислові палати в Україні» Відповідно до цього закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, що об'єднує юридичні особи, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, які зареєстровані як підприємці. Законом передбачено, що торгово-промислові плати мають право створювати за ініціативою учасників спору третейські суди, галузеві або територіальні комітети, ради підприємців, цільові секції фахівців-консультантів, виконувати інші повноваження.

Некомерційною, непідприємницькою організацією є профспілка. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначає основні принципи, статус і завдання профспілок.

Стаття 86. Здійсненняпідприємницькоїдіяльностінепідприємницькими

товариствами таустановами

1. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом, і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Відповідно до закону некомерційні організації можуть здійснювати підприємницьку діяльність, яка згідно з визначенням, наданим в попередній статті, є діяльністю, направленою на систематичне отримання прибутку. Зазначена в цій статті умова здійснення підприємницької діяльності Непідприємницькими юридичними особами — необхідність відповідності цієї підприємницької діяльності меті, для якої юридична особа була створена, не припускає здійснення Непідприємницькими товариствами будь-якої іншої підприємницької діяльності. Оскільки недостатньо зрозуміло, що можна розуміти під такими умовами, яким чином узгоджувати здійснення підприємницької діяльності з метою, заради якої створено таку юридичну особу, доцільніше було б вести мову про обмеження свободи розпоряджатися отриманим прибутком і праві використовувати прибуток тільки у відповідності до уставної мети непідприємницького товариства.

Відповідно до статті 24 закону України «Про об'єднання громадян», об'єднання громадян вправі здійснювати господарську й іншу комерційну діяльність виключно шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій, заснування підприємств у порядку, встановленому законодавством. Відповідні підприємства, установи, організації мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність відповідно до цілей і завдань, передбачених їх статутами (положеннями). Розмежування відповідальності об'єднання громадян та створеного (заснованого) ними підприємства, установи, організації здійснюється за правилами, передбаченими Цивільним Кодексом.

Політичні партії та створювані ними установи й організації не можуть бути засновниками підприємств, окрім засобів масової інформації, а також займатися господарською та іншою комерційною діяльністю за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистських і агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою та проведення суспільно-політичних заходів (фестивалів, свят тощо).

Недодержання об'єднаннями громадян встановлених законом вимог щодо господарської діяльності може бути підставою для визнання недійсними установчих документів заснованих ними підприємств, установ і організацій.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» окремі види діяльності таких об'єднань можуть бути тимчасово заборонені.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації», благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші об'єднання, що сприяють виконанню статутних завдань. Благодійні організації можуть бути засновниками засобів масової інформації, підприємств і організацій.

Стаття 87. Створення юридичної особи

1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта,

складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

4. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.

Відповідно до п. 1 ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та п. З ст. 6 Закону України «Про власність» підставою для створення підприємства є рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підпрйємства-засновника, організації або трудового колективу. Таке рішення повинно бути зафіксоване письмово і підкріплене відповідними установчими документами, підписаними всіма учасниками. Порядок створення підприємства та його реєстрації визначається Законом У країни «Про підприємства в Україні», а щодо окремих категорій підприємств — також іншими законодавчими актами України. Так, порядок створення і реєстрації господарських товариств відповідно до ст. 1 Закону України «Про господарські товариства» створюються на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їхнього майна та підприємницької діяльності. При застосуванні цих норм необхідно враховувати, що Декретом Кабінету Міністрів України від 31грудня1992 р. «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств», таким суб'єктам підприємницької діяльності заборонено бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм і видів, господарських товариств, кооперативів, за винятками, спеціально передбаченими зазначеним Декретом.

Чинне законодавство України, зокрема п. 1 ст. З і п. 1 ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та ч. 1. ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» передбачають необхідність погодження у ряді випадків рішень про створення, реорганізацію суб'єктів підприємницької діяльності з Антимонопольним комітетом України. Такі випадки передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 1994 р. «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків», а щодо господарських товариств — Положенням про холдингові компанії, що створюються у процесі корпоратизації та приватизації, затвердженим указом Президента України від 11 травня 1994 р.

Рішення про створення об'єднання потребує згоди Антимонопольного комітету України. Порядок розгляду заяв на одержання згоди визначається нормативними актами Антимонопольного комітету України.

Стаття 88. Вимоги до змісту установчих документів

1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

Юридична особа діє на підставі статуту або засновницького договору, або на підставі обох цих установчих документів. Некомерційна організація може діяти на підставі загального положення про організації такого виду.

Законодавчими актами не встановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення підприємства, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішення має бути оформлене актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства двоє або більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.

Установчі документи визначають правове положення (правовий статус) юридичної особи.

Засновницький договір, як і рішення про створення підприємства, повинен укладатися в письмовій формі, тому що чинне законодавство передбачає подання цього документу для здійснення державної реєстрації.

Засновницький договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди за усіма істотними умовами договору, які необхідні для його здійснення і виконання. Перелік обов'язкових умов і реквізитів установчого договору законодавче не визначений. Проте деякі з таких умов випливають із чинного законодавства (ст. 26, 67, 76 Закону України «Про господарські товариства»). Відповідно до вимог закону «Про господарські товариства» установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків

та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, за якими є необхідною кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

До установчого (засновницького) договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання.

Підставами для визнання недійсними установчих документів і рішень про створення підприємства можуть бути вчинені при оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду підприємства та форми власності, на якій воно засноване.

Щодо акціонерних товариств, то установчим документом у них є устав, хоча передує уставу укладення договору між засновниками. Відповідно до Закону України «Про господарські товариства» акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство — установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

У випадках, коли непідприємницька юридична особа діє на підставі загального положення про організації такого виду, окремий статут може і не укладатися. Установчим документом в цьому випадку є акт створення такої організації. Не суперечить законодавству затвердження індивідуальних положень про окремі організації. Наприклад, «Положення про діяльність Українського відділення міжнародної неурядової організації «Міжнародний центр наукової культури — Всесвітня лабораторія», затверджене постановою Кабінету Міністрів від 29 липня 1991 р.

До установчих документів можуть бути включені будь-які умови, не передбачені законодавством, але такі, які не суперечать йому.

Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.

Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що й самі юридичні особи.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 89. Державна реєстрація юридичної особи

1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, організація цієї реєстрації, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей, які вносяться в державний, реєстр полягає в тому, що така реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб'єктами. Така інформація важлива при вирішенні питань укладення договорів, формування господарських зв'язків, ведення господарських операцій. Вона сприяє формуванню усталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації в єдиному державному реєстрі і з цього моменту набуває правоздатності. Реєстрації підлягають і подальші зміни правового статусу юридичної особи.

Відповідно до статті 16 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 6 Закону України «Про господарські товариства», підприємство (товариство) вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Частиною 1ст. 8 Закону України «Про підприємництво» передбачено, що державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Чинне законодавство пов'язує державну реєстрацію з унесенням даних з реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності (яка водночас є заявою про державну реєстрацію) до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та

видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка.

Орган, на який покладено здійснення державної реєстрації, не вправі делегувати ці функції іншим органам, структурним підрозділам, хоча б і наділеним статусом юридичної особи, або посадовим особам за дорученням.

Разом з тим свідоцтво про державну реєстрацію може бути видано структурним підрозділом чи посадовою особою згідно з розподілом функціональних обов'язків, оскільки свідоцтво є похідним від відповідного рішення.

Порядок державної реєстрації підприємств незалежно від їх організаційних форм і форм власності визначається Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. Перелік документів, які необхідно надати для здійснення державної реєстрації, міститься в п. З зазначеного положення.

Законом передбачена і перереєстрація в разі зміни назви, організаційно-правової форми або форми власності суб'єктів підприємництва. Здійснення заходів щодо перереєстрації підприємства не тягне за собою правових наслідків у вигляді виключення його з державного реєстру України. Порядок перереєстрації встановлений такий же, як і для реєстрації суб'єктів підприємництва.

Для окремих організацій може бути передбачений спеціальний порядок державної реєстрації, наприклад, реєстрація благодійної організації здійснюється у такому порядку: всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій, відділень (філій, представництв) всеукраїнських міжнародних благодійних організацій — відповідними місцевими органами виконавчої влади, що передбачено ст. 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». Рішення про реєстрацію такої благодійної організації приймається відповідним органом виконавчої влади за місцем знаходження благодійної організації, Порушення цього принципу і прийняття рішення з перевищенням компетенції відповідного органу власті може бути підставою для скасування такого рішення. Недійсність реєстрації тягне і встановлення факту фальсифікації установчих документів.

Цивільний кодекс не містить вичерпного переліку відомостей, які мають бути повідомлені при поданні заяви на реєстрацію юридичної особи. Проте це обов'язково мають бути відомості про організаційно-правову форму, найменування, місцезнаходження юридичної особи, органи управління, філії і представництва, мета створення. Інші відомості можуть бути витребувані тільки в разі, якщо це передбачено законом.

Відомості, які містяться в державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за виняткомвідомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст.

Безпідставна відмова в реєстрації, як і в наданні відомостей, що містяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду.

Скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності передбачене ч. 11 ст. 8 Закону України «Про підприємництво».

Стаття 90. Найменування юридичної особи

1. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму

Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.

Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.

2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.

Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.

3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.

4. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

5. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Закон вимагає, щоб кожна юридична особа мала своє найменування, яке індивідуалізує, відокремлює від інших цю юридичну особу. Виправдана і вимога закону про те, що до складу найменування повинно входити вказівка на його організаційно-правову форму. Це дозволяє одразу визначити основні ознаки організації — чи є вона підприємницькою, комерційною, або непідприємницькою, на чому будується її відповідальність. Нормами цього кодексу і закони про окремі юридичні особи вимагають включати додаткові відомості, які повинні міститися в найменуванні.

Законом не заборонено включати в найменування відомості, не передбачені законом.

Другий пункт цієї статті містить спеціальні вимоги щодо обов'язкового фірмового найменування підприємницької, комерційної організації. Таке фірмове найменування підлягає спеціальній реєстрації згідно з чинним законодавством.

Із моменту реєстрації підприємницької організації, в неї виникає право на фірмове найменування, яке вона вправі використовувати у реквізитах власних бланків, штампів, в рекламі, упаковці, при укладенні угод і будь-яким іншим способом.

Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане тільки за згодою носія цього права.

Використання найменування іншої юридичної особи, як і інших засобів її індивідуалізації, можливе лише за згодою такої особи й у випадках, передбачених законом. Наприклад, не суперечить закону використання найменування однієї юридичної особи іншою на підставі спеціального договору.

Стаття 91. Цивільна правоздатність юридичної особи

1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

3. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Надання юридичній особі універсальної правоздатності є тенденцією розвитку цивільного законодавства, закономірним з огляду на становлення ринкових відносин. Разом з тим обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її засновницькими документами. Комерційні організації, якщо в їх засновницьких документах не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Якщо засновницьким договором, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів діяльності — вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої неприпустимо. Укладені такою юридичною особою за межами правоздатності угоди є недійсними. Такі обмеження, наприклад можуть стосуватися державних підприємств в частині розпорядження майном таких юридичних осіб.

Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце і за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Є види діяльності, для здійснення яких необхідно отримати спеціальну ліцензію. Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Виконання його передбачено як для підприємницьких, так і непідприємницьких організацій. Наприклад, таке ліцензування передбачено Законом України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. і Законом України «Про благодійництва і благодійні організації» від 7 березня 2002 р.

Органи, які здійснюють ліцензування і порядок здійснення ліцензування, передбачені законом. Відмова в наданні ліцензії може бути оскаржена до суду.

Стаття 92. Цивільна дієздатність юридичної особи

1. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків, здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно, та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Юридична особа набуває цивільних прав і приймає на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з цих органів, порядок їх утворення, визначаються для різних видів юридичних осіб і регулюються Цивільним кодексом і законами про цих юридичних осіб, іншими правовими актами і засновницькими документами юридичної особи.

Органи юридичної особи формують і виражають її волю, тому саме через ці органи, за їх допомогою, їхніми діями, юридична особа здобуває цивільні права і бере цивільні обов'язки. Разом із тим, як особи, які реалізують дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до п. 2 даної статті інші суб'єкти, які є його учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обороті через своїх робітників, діями яких воно не тільки здійснює свої права і виконує обов'язки, а також набуває і припиняє їх. Дії цих робітників вважаються згідно з законом діями самої юридичної особи.

Відповідно до п. З коментованої статті, той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або засновницьких документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати досягнення цілей всіма можливими законними засобами і охорону інтересів юридичної особи, яку вони представляють. Вони не повинні перевищувати своїх повноважень. За порушення цих вимог вони несуть відповідальність. Вона полягає в обов'язку відшкодувати завдані збитки, шкоду, залежно від характеру існуючих правовідносин між юридичною особою і особою, яка її представляє. Якщо між юридичною особою і тією особою, яка її представляє, укладено трудовий договір, відповідальність настає за нормами трудового права.

Оскільки добросовісність і розумність учасників правовідносин, зазначених в цій статті, передбачається самим її змістом, то відсутність такого розумного і сумлінного ставлення повинна бути доведена. Відповідальність таких осіб ґрунтується на принципі провини. Таким чином, в зазначеній нормі вина не презумується.

Орган юридичної особи або діючий від його імені суб'єкт не можуть виходити за межі наданих ним повноважень.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 93. Місцезнаходження юридичної особи

1. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом.

2. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах.

Місце знаходження юридичної особи має суттєве юридичне значення. У цивільному праві багато правовідносин пов'язується з місцем знаходження юридичної особи. Так, місце знаходження юридичної особи має місце при вирішенні питань, пов'язаних із виконанням зобов'язань, в яких вона бере участь, за місцезнаходженням юридичної особи визначається підсудність суперечок, та ін.

Окремими законодавчими актами регулюються питання щодо місця знаходження окремих юридичних осіб і місця їх державної реєстрації. Так, постановою Кабінету Міністрів України затверджено положення «Про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства, згідно з яким державна реєстрація колективного сільськогосподарського підприємства — колгоспу, а також сільськогосподарського кооперативу, спілки селян та іншого агроформування, створених на базі колгоспів, предметом діяльності яких є виробництво товарної сільськогосподарської продукції, її переробка, розвиток інших підсобних виробництв і промислів (підприємство), проводиться в районній державній адміністрації або виконавчому комітеті міської ради за місцезнаходженням підприємства.

Відповідно до Положення «Про порядок державної реєстрації благодійних організацій (затверджено постановою Кабінету міністрів від 30.03.1998 р.) благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом і їх державну реєстрацію здійснюють відповідні органи Мінюсту за місцем знаходження цих юридичних осіб. У разі коли діяльність місцевої благодійної організації поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних одиниць, її реєстрація проводиться відповідним реєструючим органом за місцем розташування виконавчого органу благодійної організації.

Згідно з законом України «Про господарські товариства» місцезнаходження товариства (розташування) має бути в Україні. Місцезнаходженням юридичної особи на час державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного з засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, який передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення за будь-якими цивільно-правовими договорами (купівля-продаж, оренда, лізинг тощо).

Місцезнаходження товариства закріплюється в його установчих документах. В разі необхідності зміни місцезнаходження господарського товариства, воно зобов'язане повідомити про це орган державної реєстрації і надати необхідні документи для внесення змін. Невиконання цієї вимоги може бути підставою для скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Стаття 94. Особисті немайнові права юридичної особи

1. Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього. Кодексу.

До особистих немайнових прав юридичної особи належать права на недоторканність ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію та інші немайнові права, які можуть їй належати. Ці права регулюються як цим Кодексом (глава 3), так і іншими нормативними актами.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих у постанові «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. з наступними змінами, у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди також іде мова про окремі питання судової практики щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної порушенням права юридичної особи на ділову репутацію.

Важливим у регулюванні питань особистих немайнових прав юридичної особи є й закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.

Цей закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення, зберігання інформації і закріплює право на інформацію в усіх сферах суспільного життя. До суб'єктів інформаційних відносин цей закон відносить і юридичних осіб. Зокрема юридичні особи, органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Важливим забезпеченням немайнових прав юридичної особи є право на конфіденційну інформацію, тобто таку, яка знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. Інформація є об'єктом права власності юридичних осіб. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

Стаття 95. Філії та представництва

1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза

її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного державного реєстру.

Цією статтею визначаються поняття представництв і філій. Відповідно до них філії і представництва є відокремленими підрозділами юридичної особи.

Юридичні особи можуть відкривати філії і представництва у формі відділень, агентств тощо. Право на відкриття філій, представництв і інших відокремлених підрозділів передбачено в Законі України «Про господарські товариства», Законі «Про підприємництво», Законі «Про підприємства в Україні»

Згідно зі змістом цих правових норм філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину функцій самої юридичної особи від імені юридичної особи. Філії утворюються для здійснення діяльності юридичної особи, або поза місцем знаходження самої юридичної особи, або для виконання діяльності самої юридичної особи в певних встановлених межах. Такі філії найчастіше утворюються навчальними і науковими закладами. Проте це можуть бути і підприємства з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої підприємницької діяльності.

Представництва утворюються для виконання допоміжних операцій поза місцем знаходження самої юридичної особи в тих місцях, де знаходження такого представництва забезпечить зручність налагодження зв'язків, виконання певних дій, на які воно уповноважене юридичною особою, в тому числі виконання юридичних дій. Частіше такі представництва утворюються крупними підприємствами в місцях знаходження постачальників, покупців, споживачів. На відміну від філій вони не виконують фактичних дій, компетенція їх обмежена виконанням юридичних дій від імені юридичної особи.

Коло повноважень філії ширше ніж представництва, вона може містити і функції представництва.

Філії і представництва не визнаються суб'єктами цивільного права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є філія або представництво. Саме посадовим особам, керівникам на їх ім'я, а не на ім'я філії або представництва видається довіреність, якою визначається коло повноважень. Відповідальність за дії філій, представництв і їхпосадових осіб несе юридична особо, яка утворила ці філії і представництва.

Таким чином, філії і представництва, хоча й є відокремленими підрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися складовими частинами юридичної особи. Власною юридичною правосуб'єктністю і правоздатністю вони не наділені.

Якщо юридична особа перетворює свою філію або представництво в юридичну особу, то цей підрозділ вже не є філією або представництвом і взагалі складовою частиною іншої юридичної особи. У подальшому така новоутворена юридична особа може вступати в будь-які цивільні правовідносини з юридичною особою, з якої воно виділено.

Відомості про відкриття філій і представництв заносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Обов'язкова реєстрація встановлена для представників іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України (згідно зі ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» така реєстрація здійснюється Міністерством економіки України відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затверджений наказом МЗЕЗ торгу України 18 січня 1996 р.).

Відповідно до Закону «Про підприємництво» суб'єкт підприємницької діяльності повинен повідомити про відкриття філії або представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб

1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

Ця стаття закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їм майном. Ця відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно, є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, міститься воно в цінних паперах або грошових коштах.

Принцип самостійної юридичної відповідальності юридичної особи закріплюється, окрім цього Кодексу, в окремих законодавчих актах.

Так, відповідно до закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, санітарного і ветеринарного режимів, вимог щодо якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство самостійно несе відповідальність, передбачену законодавством України.

Відповідно до Закону України «Про господарські товариства» акціонери не несуть відповідальності за зобов'язаннями товариства — після повної оплати акцій до них не можуть бути пред'явлені вимоги про відшкодування боргів товариства. Згідно з цим же законом товариство з обмеженою відповідальністю несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки належним йому майном.

Учасники такого товариства не несуть безпосередньої майнової відповідальності за борги товариства. Вони можуть нести відповідальність в межах їх внесків в уставний фонд, але це не є відповідальністю самих учасників, тому що ці майнові кошти вони інвестували в товариство.

Зазначений закон містить поняття товариства з додатковою відповідальністю. Відповідальність учасників у такому товаристві має субсидіарний характер, тобто вона наступає лише в разі недостатності майна товариства для задоволення вимог кредиторів.

Принцип самостійної відповідальності юридичної особи і окремі його обмеження містяться і в главі 8 ЦК.

Він не поширюються на правовідносини, які виникли між засновниками і іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідно до цієї статті відповідальність за зобов'язаннями, які виникли до державної реєстрації, але в процесі створення товариства несуть його засновники.

При цьому слід ураховувати, що це можуть бути зобов'язання, які стосуються створення юридичної особи, або виникли у зв'язку з певними діями засновників, або бездіяльністю, допущеними під час діяльності, направленої на створення товариства, або на виконання незаборонених законом угод, які ці особи уклали як засновники товариства. Така відповідальність застосовується в солідарному порядку.

Якщо після державної реєстрації такої юридичної особи дії і рішення засновників, які мали місце до реєстрації, були схвалені у відповідному порядку самою юридичною особою, то вонабуде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, які виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати законним. Наприклад, ухвалення виконавчим органом товариства рішення, яке належить до виключної компетенції загальних зборів товариства.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 97. Управління товариством

1. Управління товариством здійснюють його органи.

2. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Ця стаття містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності юридичних осіб.

Вона передбачає два рівні органів управління товариством. Перший рівень — це вищий орган управління і другий — виконавчий.

Наступними нормами цього Кодексу і спеціальними законами передбачені повноваження органів управління вищого і виконавчого органу товариства.

В окремих випадках законодавством може бути визначене і три рівні органів управління. Наприклад, відповідно до закону України «Про господарські товариства» в акціонерному товаристві може створюватися рада акціонерного товариства (спостережна) рада. Спостережна рада є органом, уповноваженим представляти інтереси акціонерного товариства в період між проведенням загальних зборів і регулювати і контролювати діяльність правління.

Стаття 98. Загальні збори учасників товариства

1. Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

2. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

3. Учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину та щодо спору між ним і товариством.

4. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів.

Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.

5. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління товариством незалежно від виду цього товариства. Законом України «Про господарські товариства» визначені повноваження цього вищого органу, умови правомочності його рішень, порядок скликання загальних зборів товариства, порядок голосування учасників токарства, періодичність скликання загальних зборів.

Вищий орган товариства має право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, навіть якщо ці питання не належать до виключної компетенції загальних зборів. Це не суперечить чинному законодавству, навіть якщо загальні збори вирішують окремі питання, віднесені законом до компетенції виконавчого органу.

Відповідно до цієї статті рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від кількості присутніх на загальних зборах. Це правило розповсюджується тільки на випадки, коли окремим законом не передбачено інших вимог до чинності рішень загальних заборів учасників товариства.

Так, Закон України «Про господарські товариства» передбачає, що рішення загальних зборів акціонерів акціонерного товариства приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах по окремих питаннях, спеціально передбачених відповідною статтею зазначеного закону.

Коментованою статтею теж визначено, що вирішення таких питань, як внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються кваліфікованою більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

Для визначення правомочності заборів, організації голосування, підрахунку голосів зборами може обиратися лічильна комісія. За відсутності або недоцільності обрання лічильної комісії функції підрахунку голосів може виконувати головуючий на зборах або мандатна комісія.

Особи, які здійснюють підрахунок голосів повинні ознайомити учасників зборів з процедурою голосування з питань зборів. Зокрема, таке голосування може бути відкритим або таємним відповідно до вимог закону і установчих документів товариства.

Заборона брати участь у голосуванні учаснику товариства при вирішенні товариством питань щодо вчинення ним правочину та щодо спору між ним і товариством не обмежує його прав як учасника товариства, а навпаки, забезпечує неупередженість при вирішенні зазначених питань і тим самим забезпечує охорону прав і інтересів як самого такого учасника товариства так і інших осіб.

Як правило, скликання загальних зборів відбувається за рішенням голови, правлінням товариства або іншого органу управління.

Разом із тим, таке право ініціювання проведення зборів надане і тим учасникам товариства, які володіють не менш як десятьма відсотками голосів.

Це право передбачає, що невиконання такої вимоги дає право таким учасникам товариства самим скликати загальні збори.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить винятків із цього права. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть таке, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати його майнові і немайнові інтереси як учасника товариства.

Стаття 99. Виконавчий орган товариства

1. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.

2. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу.

3. Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків.

4. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути «правління», «дирекція» тощо.

Реалізуючи функцію вищого органу товариства (див. коментар до ст. 98 цього кодексу), загальні збори своїм рішенням створюють виконавчий орган товариства, встановлюють його компетенцію і склад. При цьому слід враховувати, що компетенція виконавчого органу як органу управління товариства відповідно до ст. 88 ЦК має бути зазначена в установчих документах товариства.

Виконавчі органи товариства можуть складатися з однієї особи і мають назву «одноособовий орган» (наприклад, директор). Якщо до складу виконавчого органу товариства входить кілька осіб, то такий орган є колегіальним (наприклад, дирекція). Як правило, кількість членів колегіального виконавчого органу товариства непарна, що може полегшити процедуру прийняття рішення з деяких питань. Хоча, з іншого боку, кодекс не встановлює жодних умов щодо кількості членів цього органу, а слова «кілька осіб» можна розуміти як дві і більше.

Колегіальний орган товариства приймає рішення простою більшістю від кількості присутніх членів, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (див. коментар до ст. 98 цього Кодексу).

В установчих документах можуть бути визначені підстави для усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків. Якщо ж установчі документи не містять таких положеннь, то члена виконавчого органу можна у будь-який час усунути від виконання своїх обов'язків. Питання усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків надзвичайно складне і на практиці породжує багато спорів. Це пов'язане з цілою низкою причин. Однією з них є той факт, що на членів виконавчого органу може розповсюджувати положення трудового законодавства України (наприклад, голова правління товариства). Тому питання усунення від виконання обов'язків може стати рівнозначним до звільнення. З іншого боку, з головою правління має бути укладений контракт, у якому обговорюються підстави припинення трудових відносин.

Члени виконавчого органу можуть мати декілька статусів. Наприклад, головний технолог харчокомбінату разом з виконанням своїх трудових обов'язків є членом правління. У такому випадку усунення цього спеціаліста від виконання функцій члена правління ніяк не вплине на його трудові відносини з товариством. Таким чином, застосування положення щодо усунення членів виконавчого органу товариства від своїх обов'язків має бути узгодженим з нормами трудового законодавства України.

Кодекс не встановлює спеціальної назви для виконавчого органу товариства. Це питання вирішується при розробці установчих документів товариства або може бути визначене у законі. Як правило, колегіальні виконавчі органи товариства мають назву «правління», «дирекція», «рада директорів» тощо. Одноособовий орган може мати назву «директор», «генеральний директор», «президент» тощо.

Стаття 100. Право участі у товаристві

1. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.

2. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року.

3. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.

Право участі у товаристві належить до категорії особистих немайнових прав. Це право не може бути успадкованим у разі смерті фізичної особи, не може окремо передаватися іншій особі за договором або з інших підстав.

Вихід учасника з товариства, як правило, пов'язаний із обов'язком останнього сплатити певну суму коштів чи передати майно. Це може вплинути на фінансовий стан товариства, тому установчими документами може бути встановлений обов'язок для учасників письмово попередити про свій вихід із товариства у визначений строк. Наприклад, учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом (ст. 148 ЦК). У будь-якому разі цей строк не може перевищувати одного року.

На наш погляд, право на вихід з товариства і, відповідно, право на отримання коштів (майна) пропорційно до частки (паю), допускається для всіх видів товариств, крім акціонерного. Акціонер може реалізувати своє право на вихід із товариства лише шляхом відчуження своїх акцій іншій особі або самому товариству.

Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений із товариства. Так, член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу і законом (ст. 166 ЦК). Але такий механізм, як виключення з товариства, можливий лише в тих випадках, коли це прямо передбачено у законі. Так, не може бути виключеним учасник (акціонер) акціонерного товариства.

Стаття 101. Управління установою

1. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею.

В установі обов'язково створюється правління, до якого застосовуються положення статті 99 цього Кодексу.

Установчий акт може передбачати створення також інших органів, визначати порядок формування цих органів та їх склад.

2. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада.

Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

Враховуючи визначення установи, сформульоване у ст. 83 ЦК, її засновники не можуть

брати участь в управлінні нею. З метою захисту інтересів засновників та створення більш прозорих правил діяльності, Кодекс встановлює, що виконавчий орган установи є колегіальним, а саме — правління, до якого застосовуються положення ст. 99 ЦК (див. коментар до ст. 99 ЦК).

Для досягнення мети діяльності установи установчий акт може передбачати створення й інших органів, визначати їх порядок формування та їх склад. Наприклад, якщо установа створена для підтримки талановитої молоді, в рамках установи може створюватися художня рада.

Оскільки закон виключає можливість для засновника здійснювати нагляд за діяльністю установи, в ній створюється наглядова рада. Порядок формування, компетенція наглядової ради визначається установчими документами. Ця рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 102. Передання майна установі

1. В установчому акті визначається майно, яке засновник (а в разі його смерті — зобов'язана особа) повинен передати установі після її державної реєстрації.

Відповідно до ст. 88 цього кодексу в установчому акті установи зазначається її мета (благодійна, освітня, культурна діяльність тощо). Для досягнення мети засновник повинен передати установі певне майно. Вигоди від використання майна установи отримують треті особи (дестинатори). Перелік такого майна зазначається в установчому акті. Разом із тим, ст. 87 ЦК допускає можливість скасування засновником установчого акта до створення установи.

Стаття, що коментується, накладає на засновника (а в разі його смерті — на зобов'язану особу) обов'язок передати майно установі. На відміну від засновників деяких видів господарських товариств (наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю), для яких закон встановлює обов'язок сплатити певну частину статутного капіталу до державної реєстрації товариства, передача майна до установи здійснюється після її державної реєстрації.

Стаття 103. Зміна мети установи та структури управління

1. Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, може звернутися ДО суду з заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з органами управління установою.

2. У разі зміни мети установи суд повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи

передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника.

3. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети установи або з інших поважних причин.

4. У разі зміни мети установи або зміни структури управління установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання.

Кодекс передбачає можливість зміни мети установи, якщо її здійснення стало неможливим або воно загрожує суспільним інтересам. Наприклад, була створена установа з метою організації та проведення Олімпійських ігор в Україні. Звичайно, що після проведення вказаних ігор виникне необхідність змінити мету установи. Враховуючи правову конструкцію установи як організаційно-правової форми юридичної особи, право звернутися до суду із заявою про визначення іншої мети установи надається органу, який здійснює державну реєстрацію. Щоб обмежити можливість органів державної реєстрації для втручання у справи установи, звернення до суду має бути погодженим з органами управління установою.

Обмежуючи права засновника на управління установою, закон передбачає можливість захисту його інтересів. При зміні мети установи суд повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника.

Зміна мети установи може вплинути на структуру управління цією організацією. Можливо, для діяльності установи з новою метою необхідні дещо інші органи управління. За таких обставин суд має право змінити структуру управління установи. Зміна структури управління може відбутися і за інших поважних причин. Наприклад, якщо існуюча громіздка структура управління установи негативно впливає на роботу самої установи. Перелік таких причин законом не встановлюється, і тому суд при розгляді кожної конкретної справи буде давати свою оцінку обставинам. При цьому у разі зміни мети установи або зміни структури управління установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання.

Стаття 104. Припинення юридичної особи

1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

На відміну від ЦК 1963 р., який передбачав дві форми (два способи) припинення юридичних осіб — ліквідація і реорганізація, новий ЦК не використовує термін «реорганізація». Виняток становить лише положення ст. 129 ЦК, де зазначено про примусову реорганізацію юридичної особи. Замість терміна «реорганізація» у новому кодексі говориться про те, що її діяльність припиняється внаслідок передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам. Виділяються наступні різновиди такого способу припинення юридичних осіб — злиття, приєднання, поділ, перетворення.

Злиття передбачає припинення діяльності двох або більше юридичних осіб і передачу всіх прав та обов'язків одній новій створеній в результаті таких дій юридичній особі.

Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу всіх прав і обов'язків іншій юридичній особі.

Поділ передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу у відповідних частках усіх прав та обов'язків кільком юридичним особам — правонаступникам.

При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого виду (зміна організаційно-правової форми) до новоствореної юридичної особи переходять права і обов'язки попередньої.

Для всіх зазначених способів припинення юридичної особи притаманні дві особливості: по-перше, здійснюється фактичне припинення юридичної особи; по-друге, права та обов'язки переходять до правонаступників. Таке правонаступництво ще називають універсальним.

Нові юридичні особи, до яких у результаті реорганізації перейшли майнові обов'язки, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо отримане ними майно не покриває вимог кредиторів.

Ліквідація — це така форма припинення юридичної особи, при якій вона перестає існувати зі всіма правами і обов'язками, що їй належать. При ліквідації права і обов'язки не переходять до іншої особи. Ліквідація юридичної особи здійснюється ліквідаційною комісією.

Зараз в Україні юридичні особи вважаються такими, що припинили своє існування з моменту вилучення їх з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Факт вилучення юридичної особи з державного реєстру підтверджується довідкою органів статистики. За новим кодексом юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або

банкрутства встановлюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Стаття 105. Обов'язки особи, щоприйняла рішення про припинення юридичної особи

1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

2. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи.

3. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

4. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи.

Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

Рішення про припинення юридичної особи приймають її учасники, суд або інший орган відповідно до своєї компетенції (наприклад, це може бути наглядова рада установи). Вказані структури зобов'язані негайно письмово повідомити про своє рішення орган, що здійснює державну реєстрацію. Отримавши таке повідомлення, орган державної реєстрації вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Положення цієї статті спрямовані, перш за все, на захист прав кредиторів, які вже на початковій стадії зможуть знати про наміри юридичної особи, що припиняє свою діяльність, оскільки дані єдиного державного реєстру є відкритими для загального ознайомлення. Така інформація буде корисною й іншим особам,

наприклад, потенційним контрагентам, працівникам.

Залежно від способу припинення юридичної особи призначається відповідний орган (суб'єкт). Так, у разі припинення юридичної особи в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (фактично відповідно до кодексу 1963 р. у разі реорганізації), створюється комісія з припинення юридичної особи. В разі її ліквідації створюється ліквідаційна комісія. Функції щодо припинення юридичної особи можуть бути покладені і на ліквідатора або іншу організацію відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Згідно з цим законом ліквідатором визнається фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у встановленому законом порядку.

Новим для законодавства України є обов'язок погоджувати з органом державної реєстрації призначення комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії, ліквідатора тощо).

Орган, що приймає рішення про припинення юридичної особи, встановлює порядок і строки припинення юридичної особи з урахуванням вимог, передбачених цивільним кодексом. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи (наприклад, на правління).

Із моменту призначення комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії) припиняються повноваження інших органів щодо управління справами такої юридичної особи. Ці функції переходять до призначеної комісії. Дієздатність юридичної особи здійснюється через призначену комісію. Дії комісії розглядаються як дії самої юридичної особи. Комісія здійснює дії, у тому числі виступає в суді від імені юридичної особи і створює безпосередньо для неї права та обов'язки.

Повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог публікуються в друкованих засобах масової інформації. У ЦК не зазначено, які саме друковані засоби масової інформації можуть друкувати таку інформацію, а лише зроблено посилання на те, що в цих засобах інформації публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи.

Однією з умов правильного оформлення процедури припинення юридичної особи є врахування прав її кредиторів. Строк для заявлення вимог кредиторами не може становити менше за два місяці з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи.

Комісія вживає всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів (публікації в пресі, розміщення інформації на електронних сайтах тощо). Крім цього, комісія зобов'язана письмово повідомити кредиторів про припинення юридичної особи.

Стаття 106. Злиття, приєднання,поділ та перетворення юридичної особи

1. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

Рішення про злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи (див. коментар до ст. 104 ЦК) приймається учасниками або органом юридичної особи, уповноваженим на це установчими документами.

У деяких випадках, що передбачені законом, таке рішення приймає суд або відповідні органи державної влади. Так, згідно зі ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції», якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище.

У законодавстві України є випадки, коли на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання необхідно отримати згоду відповідних органів державної влади. Так, у ст. 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» вказуються випадки, коли злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого вважається концентрацією. Концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України.

Стаття 107. Порядок припиненняюридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення

1. Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання.

2. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

3. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення.

Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.

4. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для відмови у внесенні до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб — правонаступників.

5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.

Сам факт припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення ще не є підставою для припинення зобов'язання, оскільки такі форми (способи) припинення юридичної особи передбачають передачу прав і обов'язків до правонаступника. Але з іншого боку, кредитор у разі припинення боржника має право вимагати від останнього припинення або дострокового виконання зобов'язання. У такому випадку припинення зобов'язання відбуватиметься за правилами глави 50 цього кодексу.

Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами (не менше двох місяців) та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає відповідний документ, який передається учасникам юридичної особи або органу, що прийняв рішення про її припинення. У разі злиття, приєднання або перетворення таким документом є передавальний акт, а у разі поділу — розподільчий баланс. Для більш точного відображення показників у передавальному акті чи розподільчому балансі комісія здійснює інвентаризацію майна та коштів юридичної особи.

Оскільки при припиненні юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення права та обов'язки переходять до інших осіб у зв'язку з універсальним правонаступництвом, то у відповідних балансах (актах) повинні відображатися всі зобов'язання юридичноїособи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оскаржуються сторонами.

Учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, розглядається наданий комісією передавальний акт або розподільчий баланс. У разі виявлення неточностей при складанні вказаних документів, порушень на стадії проведення процедури припинення юридичної особи чи з інших причин вказані документи можуть бути повернуті на доопрацювання.

Якщо ж учасники юридичної особи або орган, який прийняв рішення про її припинення, погоджуються з висновками комісії, то вони затверджують передавальний акт або розподільчий баланс.

Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника. Крім акта чи балансу, до органу реєстрації подається перелік документів, визначених законодавством України (наприклад, довідка про знищення печатки, про закриття банківських рахунків тощо).

У разі виявлення порушень порядку припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення орган реєстрації має право відмовити заявнику внести до єдиного державного реєстру запис про припинення юридичної особи та державної реєстрації створюваних юридичних осіб — правонаступників.

На практиці траплялися випадки, коли в результаті припинення юридичної особи на її базі створювалося кілька суб'єктів. При цьому точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, було неможливо, або з'являлися кредитори, вимоги яких безпідставно не включили до розподільчого балансу (передавального акту). Щоб вирішити це питання, до ст. 107 ЦК було включене положення, згідно з яким юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 108. Перетворення юридичної особи

1. Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми.

2. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи.

Як відомо, юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. За різнихобставин може виникнути необхідність змінити організаційно-правову форму юридичної особи, і закон допускає таку можливість шляхом перетворення.

При перетворенні юридичної особи відбувається зміна її організаційно-правової форми. Наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю перетворюється в акціонерне товариство. У такому разі до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права і обов'язки попередньої юридичної особи. Нова юридична особа є правонаступником усіх прав та обов'язків попередньої особи (універсальне правонаступництво).

Закон може встановлювати певні обмеження щодо зміни організаційно-правової форми юридичних осіб. Так, наприклад, ст. 150 ЦК передбачає, що товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив. Ця норма пов'язана, перш за все, з захистом прав власників невеликих часток в товаристві, які не можуть впливати на результати голосування при прийнятті рішення про перетворення. Спільним для товариства з обмеженою відповідальністю, виробничого кооперативу та акціонерного товариства є те, що учасники цих товариств несуть обмежену відповідальність за зобов'язаннями самого товариства. Тому, наприклад, перетворення товариства з обмеженою відповідальністю у повне товариство створювало б додаткові обов'язки для учасників.

Стаття 109. Виділ

1. Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

2. До виділу застосовуються за аналогією положення частин першої, другої та четвертої статті 105 та положення статей 106 і 107 цього Кодексу.

Традиційно законодавство України відносило виділ до однієї з форм реорганізації юридичних осіб. Як відомо, реорганізація — це спосіб припинення юридичної особи. Але при виділі юридична особа не припинялася, з її складу лише відокремлювалася одна чи кілька юридичних осіб, до яких за розподільчим балансом переходила частина прав і обов'язків реорганізованої юридичної особи. Про цю невідповідність неодноразово зазначалося в працях вітчизняних цивілістів.

Розробники нового цивільного кодексу запропонували відмовитися від того, щоб розглядати виділ як спосіб припинення юридичної особи.

Під виділом розуміється перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

Між виділом і припиненням юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення є багато спільного. В усіх цих випадках відбувається передача прав та обов'язків на підставі універсального правонаступництва. До процедури виділу за аналогією застосовуються положення частин першої, другої та четвертої статті 105 та положення статей 106 і 107 ЦК (див. коментар відповідних статей).

Стаття 110. Ліквідація юридичної особи

1. Юридична особа ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

2. Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи.

Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.

3. Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.

4. Особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.

Ліквідація юридичної особи передбачає її припинення, при цьому юридична особа перестає існувати без переходу прав та обов'язків у порядку правонаступництва до інших осіб. Ліквідація повинна забезпечувати захист інтересів як кредиторів, так і учасників юридичної особи. Правила ліквідації окремих видів юридичних осіб встановлюються законодавством, що регулює їх діяльність.

Юридична особа може бути ліквідованою як у добровільному, так і у примусовому порядку. Передбачений цією статтею перелік підстав ліквідації юридичної особи не є вичерпним.

Рішення про ліквідацію юридичної особи на підставі аналізу економічних, організаційних та інших факторів приймають учасники або уповноважений на це установчими документамиорган. Причини можуть бути різними, наприклад, у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами. Існують випадки, коли закон зобов'язує юридичну особу розглянути питання про ліквідацію. Так, відповідно до ст. 144 цього кодексу, якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

Рішення про ліквідацію може приймати і суд у разі визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом. Вимога може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи.

Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.

Якщо вартість майна юридичної особи недостатня для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язані звернутися в господарський суд із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи. Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Особливості ліквідації банків встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. (зі змінами та доповненнями).

Стаття 111. Порядок ліквідації юридичної особи

1. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду.

Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

2. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, провадиться у

порядку черговості, встановленої статтею 112 цього Кодексу, відповідно до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.

3. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

4. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

5. Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Зазначена стаття встановлює загальні правила про порядок ліквідації юридичної особи. Правила можуть бути доповнені законами або іншими нормативно-правовими актами, що регулюють правове положення того чи іншого виду юридичної особи.

До ліквідаційної комісії переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи (див. коментар до ст. 105 ЦК), крім тих, які залишаються згідно з законодавством України за учасниками, наприклад, затвердження балансу ліквідаційної комісії.

Ця стаття передбачає складання ліквідаційною комісією після закінчення строку двох ліквідаційних балансів — проміжного та ліквідаційного для пред'явлення вимог кредиторами. Проміжний баланс містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також результати їх розгляду. Такий баланс відображає права та обов'язки юридичної особи на момент прийняття рішення про ліквідацію та узагальнює дані, на підставі яких будуть здійснюватися розрахунки з кредиторами. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, провадиться у порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК, відповідно до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу (див. коментар до ст. 112 ЦК.

У разі недостатньої кількості грошових коштів юридичної особи, що ліквідується, для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.

Ліквідаційний баланс складається зазначеною комісією після завершення розрахунків з кредиторами. У ньому відображаються активи (майно), що залишилися після проведення розрахунків з усіма кредиторами.

Вказаний баланс повинен бути затвердженим учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Майно юридичної особи, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом. Наприклад, п. 7.11.11. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлює, що у разі ліквідації неприбуткової організації її активи повинні передаватися іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховуватися до доходу бюджету.

Організація втрачає права юридичної особи і визнається ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Стаття 112. Задоволення вимог кредиторів

1. У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

2. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

3. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

4. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.

Правила цієї статті застосовуються у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи. Вказана в ній черговість погашення заборгованості не використовується у разі застосування процедури, встановленої Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

В першу чергу виконуються зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом забезпечення виконання зобов'язання.

Вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, задовольняються в другу чергу у відповідності до норм Міжнародної організації праці про захист вимог працюючих у разі неплатоспроможності підприємця. До цієї черги також належать вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності.

Задоволення вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів), визначених Законом України «Про систему оподаткування» здійснюється в третю чергу. Всі інші вимоги задовольняються у четверту чергу.

Погашення заборгованості кредиторам кожної наступної черги можливе лише після повного погашення заборгованості перед кредиторами попередньої черги. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Ліквідаційна комісія, виконуючи функції органу управління юридичної особи, може відмовити кредитору в задоволені його вимог. У такому разі кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії.

Таке право існує у кредитора і в разі ухилення ліквідаційної комісії від розгляду вимог кредитора. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

Права кредитора захищаються навіть у випадку несвоєчасної заяви вимог, тобто коли вимоги заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення. Але в такому випадку вимоги кредиторазадовольняються з майна юридичної особи, що залишилася після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

Вважаються погашеними вимоги кредиторів, не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом.

Вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, теж вважаються погашеними.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 8 ПІДПРИЄМНИЦЬКІ ТОВАРИСТВА

Параграф 1. Господарські товариства

1. Загальні положення

Стаття 113. Поняття та видигосподарських товариств

1. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

2. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

В Україні найбільш поширеними суб'єктами підприємницької діяльності є господарські товариства, зокрема товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства. Така «популярність» зумовлена цілою низкою факторів. По-перше, ця форма дає змогу об'єднати капітал та зусилля кількох (а інколи навіть тисяч) осіб для досягнення загальної мети. Крім цього, здійснення діяльності через такі господарські товариства обмежує відповідальність учасників товариств за боргами самого товариства.

До набрання чинності нового цивільного кодексу України правове положення господарських товариств буде регулюватися Законом України «Про господарські товариства». Норми щодо діяльності господарських товариств містяться у Господарському кодексі України.

Ця стаття встановлює, що господарські товариства є юридичними особами. Згідно з цим господарським товариствам притаманні усі ознаки юридичної особи (див. коментар до ст. 80 ЦК ). Іншою кваліфікуючою ознакою господарського товариства є наявність статутного (складеного) капіталу, який поділений на частки між учасниками.

Згідно з законодавством України господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства,товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Правове положення кожного з цих видів товариств буде розглянуто у коментарі до ЦК відповідних статей.

Стаття 114. Учасники господарського товариства

1. Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа.

Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

2. Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.

Учасниками господарських товариств можуть виступати фізичні або юридичні особи, як резиденти, так і іноземні суб'єкти права.

Законодавство України встановлює обмеження щодо участі певних суб'єктів у господарських товариствах. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про підприємництво» особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації.

Законом можуть бути встановлені стосовно учасників товариства певні обмеження. Стаття 14 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлює, що учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Обмеження щодо участі у господарських товариствах можуть встановлюватися шляхом визначення спеціальних вимог щодо кількості та якості засновників. Так, відповідно до ст. 33 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» фондову біржу може бути створено не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності із цінними паперами.

Товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, а також акціонерне товариство можуть бути створені однією особою, яка стає його єдиним учасником. У літературі така конструкція називається «компанія однієї особи». У світовій практиці досить поширеним є досвід створення подібних компаній, більше того, існує навіть Директива ЄС щодо можливості створення таких структур. Виділяють два способи створення «компанії однієї особи» — прямим та побічним.

При прямому способі законодавство допускає безпосереднє створення товариства однією особою, яка стає його єдиним учасником. У країнах, де існує так званий побічний спосіб, нове товариство можуть створити лише кілька осіб. Алеякщо в силу різних обставин (наприклад, об'єднання часток, ліквідації інших засновників тощо) у товариства залишається один учасник, то таке товариство не припиняється і не перереєстровується, воно продовжує існувати. Із вищезазначеного випливає, що в Україні з прийняттям нового кодексу буде існувати реальна можливість створення товариства як «компанії однієї особи». Але це правило не розповсюджується на повне та командитне товариства. Очевидно, однією з причин цього є той факт, що зазначені види товариств належать до так званих договірних, тобто вони створюються і діють на підставі засновницького договору (ст. 120, 134 ЦК), який укладається і реалізується кількома особами.

Стаття 115. Майно господарського товариства

1. Господарське товариство є власником:

1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;

2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

3) одержаних доходів;

4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

2. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Право власності на майно випливає з ознак юридичної особи — «самостійна майнова відповідальність» та «наявність відокремленого майна». Закріплене за господарським товариством майно створює необхідну базу для його нормальної діяльності.

У статті, що коментується, визначаються джерела формування майна товариства, що закріплюється за ним на правах власності. Це майно, що передається товариству його учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу, продукція, вироблена товариством у результаті господарської діяльності, одержані доходи. Відповідно до ст. 189 ЦК продукцією та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Товариство є власником будь-якого іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші (як у національній, так і іноземній валюті), цінні папери (глава 14 цього кодексу), інші речі.

Як вклад для формування статутного (складеного) капіталу можуть використовуватися майнові чи інші права, за умови, що вони мають грошову оцінку і можуть бути відчужувані. Законодавство України встановлює певні обмеження щодо використання майна для формування статутного (складеного) капіталу. Так, наприклад, ст. 12 Закону України «Про вексельний обіг» забороняє використовувати векселі як внесок до статутного фонду господарського товариства.

Цивільний кодекс встановлює досить широкий перелік майна, що може бути вкладом до статутного (складеного) капіталу. Формуючи цей капітал за рахунок різного майна, учасники повинні розуміти співвідношення своїх вкладів, що впливає відповідно на розмір частки кожного з них у статутному (складеному) капіталі товариства. Грошова оцінка вкладу здійснюється за згодою учасників товариства.

Оцінка вкладу учасника господарського товариства повинна бути здійснена у національній валюті України — гривні. У разі створення господарського товариства як підприємства з іноземною інвестицією, іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України (ст. 5 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

Законодавство України встановлює випадки, коли грошова оцінка вкладів сторін підлягає незалежній експертній перевірці, яка може здійснюватися у вигляді оцінки, відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

Під оцінкою майна розуміється процес визначення його вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами з оцінки майна, й є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності.

Оцінка майна проводиться у випадках, встановлених законодавством України, міжнародними угодами, на підставі договору, а також на вимогу однієї з сторін угоди та за згодою сторін.

Проведення оцінки майна є обов'язковим у випадках:

створення підприємств (господарських товариств) на базі державного майна або майна, що є в комунальній власності;

реорганізації, банкрутства, ліквідації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального майна);

визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств із державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника із складу такого товариства.

Стаття 116. Права учасниківгосподарського товариства

1. Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:

1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);

3) вийти у встановленому порядку з товариства;

4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.

Учасники товариства є володільцями корпоративних прав. Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» корпоративне право — це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства.

Господарський кодекс України під корпоративним правом розуміє права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) певної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

У статті, що коментується, встановлюється перелік прав, які можуть мати учасники товариства у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом.

Залежно від змісту ці права поділяються на майнові (наприклад, право брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди) та особисті немайнові (наприклад, право брати участь в управлінні товариством). Є певні права, які мають майновий та немайнових характер (наприклад, права вийти з товариства, що породжує право отримати частину майна товариства).

Право на участь в управлінні товариством реалізується як шляхом безпосередньої участі в

роботі органів товариства (членство в правлінні, наглядовій раді), так і через представників, які обираються в органи управління товариством.

Учасник товариства має право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частину (дивіденди). Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» під дивідендами розуміє платіж, який провадиться юридичною особою на користь власників (довірених осіб власника) корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів, емітованих такою юридичною особою, у зв'язку з розподілом частини її прибутку.

Учасник товариства за нормами цього кодексу має право вийти у встановленому порядку з товариства. Вихід учасника з товариства, як правило, пов'язаний із обов'язком останнього сплатити певну суму коштів чи передати майно. Це може вплинути на фінансовий стан товариства, тому установчими документами може бути встановлений обов'язок для учасників письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк. Наприклад, учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлено статутом (ст. 148 ЦК). У будь-якому разі цей строк не може перевищувати одного року.

На наш погляд, право на вихід з товариства і, відповідно, право на отримання коштів (майна) пропорційно частці (паю), допускається для всіх видів товариств, крім акціонерного. Акціонер може реалізувати своє право на вихід з товариства лише шляхом відчуження своїх акцій іншій особі або самому товариству.

Залежно від виду господарського товариства існують свої особливості здійснення відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві.

Учасник товариства має право одержувати інформацію про діяльність товариства. Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що були або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі (ст. 200 ЦК).

Інформація про діяльність товариства міститься у фінансовій звітності, балансі та інших документах товариства. Крім цього, реалізувати своє право на інформацію учасник має право, звернувшись безпосередньо до товариства.

Порядок одержання інформації встановлюється в установчих документах. Процедура її отримання може бути прописаною у спеціальному положенні, яке затверджується загальними зборами товариства.

Вказаний перелік прав не є вичерпним. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом. Наприклад,право отримати частину майна товариства при його ліквідації.

Стаття 117. Обов'язки учасниківгосподарського товариства

1. Учасники господарського товариства зобов'язані:

1) додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів;

2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;

3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.

2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші обов'язки, встановлені установчим документом товариства та законом.

Як і права, обов'язки учасників господарських товариств можна розділити на дві групи — майнові та немайнові. Об'єм обов'язків учасників розрізняється залежно від їх виду. Обов'язки учасника господарського товариства визначаються законодавством України, установчими документами та внутрішніми актами товариства.

Учасники зобов'язані виконувати взаємні обов'язки. Одним з обов'язків учасника господарського товариства є обов'язок додержуватися установчого документа (статуту чи договору) товариства та виконувати рішення загальних зборів.

Учасники товариств зобов'язані виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом.

Учасник товариства зобов'язаний не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства, Комерційною таємницею згідно зі ст. 505 ЦК є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Конфіденційною інформацією відповідно до Закону України «Про інформацію» визнаються відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

В установчих документах або у внутрішніх актах товариства може бути передбачена відповідальність за невиконання або неналежне виконання учасником товариства своїх обов'язків.

Вказаний перелік обов'язків не є вичерпним. Учасники господарського товариства можуть також мати інші обов'язки, встановлені установчими документами товариства та законом.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 118. Залежне господарське товариство

1. Господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

2. Господарське товариство, яке придбало або іншим чином набуло двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства, зобов'язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом.

Беручи участь у цивільних правовідносинах, товариства можуть придбавати частки у статутному капіталі, роблячи одне товариство залежним від іншого. Чинне законодавство знає кілька форм побудови такої залежності, одна з них — це створення дочірнього підприємства, яке перебуває під контролем материнської юридичної особи.

У цьому кодексі з'являється нова категорія — залежні товариства. Господарське товариство є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу чи двадцять або більше відсотків простих акцій. Залежними можуть бути не всі види господарських товариств, а лише товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю та акціонерні товариства.

Особливості залежного товариства полягають у наступному: 1) головним по відношенню до залежного може виступати лише господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство); 2) залежне господарське товариство виникає, якщо інше господарське товариство придбало двадцять або більше відсотків статутногокапіталу (двадцять або більше відсотків простих акцій)товариства.

Товариство, яке, придбавши вказану кількість відсотків статутного фонду (відсотків акцій), і створило залежне від себе господарське товариство, зобов'язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом.

Процедура оприлюднення такої інформації ще не розроблена. Оприлюднення такої інформації пов'язано перш за все з захистом економічної конкуренції. З цього правила мають бути зроблені певні винятки. Так, на наш погляд, не має сенсу оприлюднювати таку інформацію спеціалізованим товариствам, які купують частки (акції) з метою їх наступного перепродажу.

2. Повне товариство

Стаття 119. Поняття повного товариства

1. Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

2. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

3. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.

У разі порушення цього правила товариство має право за своїм вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих товариству збитків, або передання товариству усієї вигоди, набутої за такими правочинами.

4. Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство».

Основною відмінністю повного товариства від інших видів господарських товариств є солідарна і не обмежена відповідальність за зобов'язаннями повного товариства всіх учасників, з урахуванням якої встановлено також правило про неможливість відсторонення кого-не-будь з них від участі в прибутках і збитках товариства.

Термін «повне товариство» є спробою характеризувати в назві (формі) сам зміст поняття. У дійсності повною є тільки відповідальність учасників. Відповідальність у повному товаристві має і солідарний, і субсидіарний характер. Повне товариство — це об'єднання двох чи більше осіб для ведення підприємницької діяльності, що вважається діяльністю самого повного товариства і забезпечується не тільки майном, переданим його учасниками в статутний фонд (складовий капітал), а й солідарне з іншим майном учасників у частині, що не покривається складовим капіталом товариства.

Солідарність відповідальності учасників означає, що кредитор повного товариства має право на свій розсуд вимагати виконання зобов'язання товариства, у частині, що не покривається складовим капіталом товариства, як від усіх учасників спільно, так і від кожного з них окремо, притому як цілком, так і в частині зобов'язання.

Субсидіарність відповідальності припускає право кредитора вимагати від учасників повного товариства виконання зобов'язань повного товариства тільки в частині, не покритій розміром складового капіталу повного товариства.

Необмежена відповідальність учасників повного товариства за зобов'язаннями останнього означає відповідальність учасників усім своїм майном за зобов'язаннями повного товариства. Ця обставина пояснює вимогу законодавства про те, що одна особа не може бути учасником більше за одне повне товариство.

Повні товариства будуються на особистій участі учасників у веденні справ товариства і тут важливе значення має особиста довіра учасників один до одного. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників укладати у своїх інтересах угоди, що складають предмет діяльності товариства, тому що, по суті, угода, укладена учасником повного товариства в інтересах повного товариства нічим не відрізняється від аналогічної угоди, укладеної учасником у своїх інтересах. Складаючи у своїх інтересах зазначену угоду, учасник конкурує з товариством. Тому здійснення подібних дій тягне для учасника чи обов'язок відшкодувати заподіяні товариству збитки, наприклад у вигляді упущеної вигоди, чи передати товариству весь отриманий в результаті такої угоди прибуток.

Право на найменування випливає з ознаки юридичної особи — «виступ в цивільному обігу від свого імені» і виражається в користуванні найменуванням при укладанні угод, на вивісках, на печатках і штампах, на бланках тощо. Найменування юридичної особи має містити інформацію про її організаційно-правову форму, а найменування установи — інформацію про характер її діяльності. Так, найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство».

Найважливішою причиною включення імен засновників до найменування повного товариства є орієнтир оцінки платоспроможності товариства для потенційних контрагентів щодо участі в товаристві надійних у матеріальному плані осіб.

Стаття 120. Засновницький договір повного товариства

1. Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма його учасниками.

2. Засновницький договір повного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів.

Процедура створення повного товариства не передбачає необхідність наявності статуту як внутрішнього корпоративного документа товариства, що регулює в основному питання створення і компетенції органів керування та контролю за діяльністю товариства. Це пояснюється тим, що кожен з учасників може діяти від імені товариства й, отже, відпадає необхідність формування системи керування товариством. У зв'язку з відсутністю статуту, до змісту установчого договору повного товариства ставиться ряд додаткових вимог. Так, окрім загальних положень, зазначених у ст. 88 ЦК України є обов'язковими вказівки, що стосуються: найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреси, визначення зобов'язання учасників створити товариство, порядок їхньої спільної діяльності щодо створення товариства, умов передачі товариству майна учасників, мети створення товариства, визначається майно, що передається товариству, необхідне для досягнення цієї мети, структура керування установою, так само необхідно вказати інформацію про розмір і склад складеного капіталу, розмір і порядок зміни розміру частки кожного з учасників у складеному капіталі, розмір, склад і терміни внесення учасниками своїх внесків для формування часток у складеному капіталі. Установчий договір повинен містити всі необхідні положення з формування і використання складеного капіталу товариства, а так само може і повинен регулювати відносини учасників за участю в загальних справах товариства, наслідку виходу чи виключення учасника товариства, порядок припинення товариства та багато інших питань.

Договір про створення повного товариства повинен бути обов'язково складений у письмовій формі і підписаний всіма учасниками. Доцільно так само його нотаріальне посвідчення, незважаючи на те, що закон прямо не вимагає цього. Зазначені формальні умови укладення договору про створення повного товариства необхідні для захисту інтересів третіх осіб, і так само мають значення для чіткого закріплення та визначення прав і обов'язків учасників товариства і контрагентів. Нотаріальна форма установчого договору гарантує законність і загальновідомість зареєстрованих відносин учасників. Повне товариство здобуває права юридичної особи з моменту його державної реєстрації і внесення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України відповідно до процедури, встановленої чинним законодавством.

Стаття 121. Управління повним товариством

1. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.

2. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

3. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.

Звичайне керування повним товариством здійснюється за взаємною згодою всіх учасників, але установчим договором можуть регулюватися інші порядок і процедура керування товариством. Наприклад, учасники можуть надати функцію керування товариством одному з учасників чи кільком учасникам. Установчий договір так само може передбачати можливість прийняття рішень більшістю голосів учасників, тобто не вимагати одностайності всіх учасників для рішення всіх чи визначених питань, що стосуються діяльності товариства.

У повному товаристві кожен учасник має один голос, якщо установчим договором не передбачений інший порядок визначення голосів учасників. Наприклад, залежно від розміру частки кожного учасника в складеному капіталі товариства.

Учасник повного товариства має безумовне право знайомитися з його документацією навіть у випадку, коли він не уповноважений на ведення справ від імені товариства. Це зумовлене тим, що зазначений учасник не звільняється від субсидіарної відповідальності по боргах товариства усім своїм майном, тому він вправі бути в курсі справ товариства і вимагати в судовому порядку припинення повноважень тих учасників, що неналежним чином ведуть справи товариства. Зазначена вимога законодавства необхідна для захисту прав і інтересів учасників товариства.

Стаття 122. Ведення справ повного товариства

1. Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

У відносинах з третіми особами повне товариство не може посилатися на положення засновницького договору, які обмежують повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.

2. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.

3. У разі спору між учасниками повного товариства повноваження на ведення справ товариства, надані одному чи кільком учасникам, можуть бути припинені судом на вимогу одного чи кількох інших учасників товариства за наявності для цього достатніх підстав, зокрема внаслідок грубого порушення учасником, уповноваженим на ведення справ товариства, своїх обов'язків чи виявлення його нездатності до розумного ведення справ. На підставі рішення суду до засновницького договору товариства вносяться необхідні зміни.

Цивільним кодексом передбачаються найрізноманітніші можливості, що можуть використовувати учасники при веденні справ товариства. Традиційно --це ведення справ товариства кожним його учасником, що може бути змінено шляхом внесення змін до установчого договору волею учасників на інші схеми ведення справ товариства. Такими схемами є:

— спільне ведення справ, що припускає згоду всіх учасників при прийнятті всіх чи визначених питань діяльності;

— покладання функції прийняття рішень за всіма чи визначеними питаннями діяльності на одного чи кількох учасників. У цьому випадку інші учасники для здійснення, наприклад, угодвід Імені товариства, повинні одержати доручення від учасника чи учасників, яким установчим договором доручено ведення загальних справ.

Із указаного зовсім не випливає, що контрагенти товариства зобов'язані знати про можливі обмеження повноважень окремих учасників товариства. При укладанні угод їм досить упевнитися, що вони мають справу з одним з учасників повного товариства. Тому угоди, укладені від імені товариства учасником, який не має на це повноважень відповідно до установчого договору, будуть дійсні, якщо тільки товариству не вдасться довести, що зазначений контрагент знав чи повинен був знати про відсутність повноважень у конкретного учасника, наприклад, при ознайомленні з установчим договором.

Окрім того, при здійсненні дій в інтересах товариства учасником на те не уповноваженим і наявності при цьому в зазначеного учасника витрат, пов'язаних з їх здійсненням, він має право вимагати від товариства відшкодування цих витрат, якщо товариство в результаті здійснення цих дій придбало чи зберегло матеріальні блага, що за вартістю перевищуюють зазначені витрати невповноваженого учасника.

Учасники не беруть участі у веденні справ товариства, мають право в судовому порядку вимагати припинення повноважень наданих одному чи кільком учасникам для ведення справ товариства, якщо останні припустилися грубого порушення своїх обов'язків стосовно товариства і не дотримуються його інтересів, нездатні до розумного ведення справ і за інших серйозних підстав для такого рішення.

Припинення повноважень окремих учасників набирає сили з моменту внесення відповідних змін до установчого договору повного товариства на підставі рішення суду.

Стаття 123. Розподіл прибутку тазбитків повного товариства

1. Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

2. Позбавлення учасника повного товариства права на участь у розподілі прибутку чи збитків не допускається.

Установчий договір може передбачати різні варіанти розподілу прибутку чи збитків повного товариства між учасниками, крім можливості позбавлення учасника чи учасників права на участь у такому розподілі. Звичайно, розподіл збитків і прибутку відбувається пропорційно частці учасників у складовому капіталі, але можливі й інші варіанти, наприклад, розподіл прибутку в рівних частках, а збитків — пропорційно внескам чи навпаки. Ця обставина підтверджує повну диспозитивність при укладанні установчого договору про створення повного товариства і черговий раз наголошує на довірчі відносини між учасниками. Таким чином, законодавець надає право учасникам, що субсидіарно відповідають за зобов'язаннями товариства солідарне усім своїм майном, самостійно визначити для себе варіанти ведення підприємницької діяльності.

Стаття 124. Відповідальність учасників повного товариства за його зобов'язаннями

1. У разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення.

2. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.

3. Учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.

4. Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Залежно від розсуду кредитора повного товариства, кожний із учасників зобов'язаний цілком виконати солідарне зобов'язання за повне товариство і при цьому відповідає усім своїм майном, незалежно від того, з'явилося зазначене зобов'язання до вступу учасника в товариство чи вже після цього. Якщо учасник, якому була пред'явлена вимога кредитора, виявився не в змозі задовольнити вимоги кредитора в повному обсязі, то кредитор вправі звернутися з зазначеною вимогою в незадоволеному обсязі до будь-кого з учасників повного товариства чи до всіх спільно. Солідарність зобов'язання зберігається до повного задоволення вимог кредитора повного товариства.

В учасника, який вибув з повного товариства, зберігаються субсидіарні зобов'язання за борги товариства, що виникли до моменту вибуття цього учасника, всім своїм майном солідарно з іншими учасниками товариства протягом загального терміну позовної давності, встановленого в три роки, з моменту затвердження звіту про результати діяльності товариства за рік, в якому вибув зазначений учасник.

Якщо одним із учасників повного товариства солідарне зобов'язання виконане в повному

обсязі, то інші учасники звільняються від зобов'язань перед кредитором повного товариства, але в них з'являються зобов'язання перед учасником, що виконав вимоги кредитора. Учасник повного товариства, що виконав вимоги кредитора, сам потрапляє в роль кредитора за солідарним зобов'язанням стосовно до інших учасників повного товариства і наділяється правом пред'являти до них регресні вимоги, але тільки в розмірі, пропорційному їх часткам у складеному капіталі повного товариства. Таким чином, учасники повного товариства відповідають один перед іншим у солідарному зобов'язанні пропорційно своїм часткам у складовому капіталі товариства.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 125. Зміни у складі учасників повного товариства

1. Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у зв'язку з:

1) виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи;

2) виключенням із складу учасників;

3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від учасника.

2. Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття учасників зі складу повного товариства визначаються цим Кодексом, іншим законом та засновницьким договором.

Законодавець дає вичерпний перелік підстав, за якими може бути припинена участь особи в повному товаристві і при цьому надає учасникам право самостійно визначити процедуру припинення участі в повному товаристві. Ці підстави класифікуються у Цивільному кодексі за вольовою ознакою. Так, перша підстава — вихід учасника — здійснюється з ініціативи самого учасника. Виключення учасника здійснюється з ініціативи інших учасників, а вибуття — пов'язане з причинами, що не залежать від волі учасників.

Стаття 126. Вихід з повного товариства

1. Учасник повного товариства, яке було створене на невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.

Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин.

2. Відмова від права вийти з повного товариства є нікчемною.

Вихід з повного товариства є підставою для припинення участі в повному товаристві і здійснюється з ініціативи самого учасника з повідомленням про своє рішення інших учасників не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу з товариства. При цьому, достроковий вихід з товариства, заснованого на певний строк, допускається тільки за поважними причинами, а умови установчого договору про створення повного товариства, що регламентують відмовлення учасників від права вийти з повного товариства, є нікчемними, тобто тими, що не мають обов'язкової юридичної сили для учасників, які підписали цей договір.

При вибутті з учасників повного товариства, учаснику виплачується грошовий еквівалент вартості частки учасника в складовому капіталі товариства. Установчим договором може бути передбачена можливість виділення частки в натурі.

Стаття 127. Передання учасником частки (її частини) у складеному капіталі повного товариства

1. Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.

2. У разі передання частки (її частини) новому учасникові до нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину). Особа, якій передано частку (її частину), відповідає за зобов'язаннями товариства відповідно до частини другої статті 124 цього Кодексу.

3. У разі передання учасником товариства усієї частки іншій особі участь цього учасника в повному товаристві припиняється і для нього настають наслідки, передбачені частиною третьою статті 124 цього Кодексу.

Законодавець застосовує термін «передання частки», у той час як вона не виділена в натурі, а є власністю товариства. Отже, за аналогією з товариством з обмеженою відповідальністю, необхідно застосовувати терміни «поступка права вимоги», чи «поступка частки».

Учасник вправі поступитися своєю часткою у складеному капіталі товариства (чи її частину) або іншому учаснику, або третій особі. З цього положення законодавства випливає, що інші учасники не мають переважного права вимоги на поступку частки у складеному капіталі товариства. Поступка частки в складеному капіталі тягне і відповідний перехід усіх прав і обов'язків, пов'язаних із правом на цю частку.

Поступка всієї частки в складеному капіталі іншій особі рівнозначна виходу учасника з товариства.

Стаття 128. Виключення зі складу учасників повного товариства

1. Учасник повного товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обов'язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором.

2. Рішення про виключення зі складу учасників повного товариства може бути оскаржене до суду.

Виключення зі складу учасників товариства є підставою для припинення участі в товаристві і не залежить від волевиявлення учасника, що виключається.

Питання про виключення учасника ставиться іншими учасниками товариства в порядку, передбаченому установчим договором при невиконанні чи неналежному виконанні учасником своїх зобов'язань або перешкоджанні своїми діями (бездіяльністю) досягненню мети, для якої було створено товариство. Рішення про виключення учасника з повного товариства оформляється внесенням відповідних змін в установчий договір товариства і може бути оскаржено в судовому порядку.

При вибутті з учасників повного товариства, учаснику перераховується грошовий еквівалент вартості частки учасника в складеному капіталі товариства. Установчим договором може бути передбачена можливість виділення частки в натурі.

Стаття 129. Вибуття з повного товариства

1. Повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у разі:

1) смерті учасника або оголошення його померлим — за відсутності спадкоємців;

2) ліквідації юридичної особи — учасника товариства, в тому числі у зв'язку з визнанням її банкрутом;

3) визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;

4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юридичної особи — учасника товариства, зокрема у зв'язку з її неплатоспроможністю;

5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства.

2. Рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, може бути оскаржене заінтересованими особами до суду.

3. У разі вибуття учасника з повного товариства з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, товариство може продовжити свою діяльність, якщо інше не встановлено засновницьким договором товариства чи домовленістю між учасниками, що залишаються.

Вибуття є підставою для припинення участі в повному товаристві, що не залежить від волі

учасників товариства. Вибуття відбувається у випадку смерті фізичної особи — учасника товариства чи припинення юридичної особи — учасника товариства, а також при деяких видах примусової реорганізації юридичної особи, наприклад при виділенні.

Учасник також вибуває з товариства при звертанні його особистими кредиторами стягнення на його частку в складовому капіталі товариства. Таке стягнення допускається лише при недостатності іншого майна для покриття боргів.

Рішення про вибуття учасника може бути оскаржене зацікавленими особами в судовому порядку.

При вибутті учасника з товариства частки учасників, що залишилися, повинні бути відповідно збільшені з дотриманням вже наявних пропорцій, якщо установчим договором чи додатковою угодою учасників не встановлений інший порядок розподілу частки учасника, який вибув, наприклад, у рівних частках.

У випадку смерті фізичної особи — учасника товариства або примусової реорганізації юридичної особи, вступ у повне товариство їхніх спадкоємців чи правонаступників допускається тільки за згодою всіх інших учасників. Спадкоємці чи правонаступники, не прийняті в товариство, або які не вступили в нього, мають право на виділення частки в натурі при згоді учасників чи на грошовий еквівалент частки, але одночасно до них переходять усі ризики відповідальності перед кредиторами товариства, що лежали на вибулому учаснику в межах розміру частки.

При вибутті учасника товариство може продовжити свою діяльність, якщо учасники, що залишилися, не домовилися про інше чи якщо таке припинення товариства не передбачене в установчому договорі.

При вибутті з учасників у повному товаристві учаснику виплачується грошовий еквівалент вартості частки учасника в складеному капіталі товариства. Установчим договором може бути передбачена можливість виділення частки в натурі. Те ж правило поширюється і на спадкоємців, і на правонаступників, які не побажали вступити в товариство чи яким іншими учасниками було відмовлено у вступі.

Стаття 130. Розрахунки у разі виходу, виключення та вибуття з повного товариства

1. Учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув з повного товариства з підстав, встановлених у статтях 126, 128 і 129 цього Кодексу, виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором.

2. Якщо спадкоємець учасника повного товариства — фізичної особи або правонаступник юридичної особи не вступив у повне товариство, розрахунки з ним здійснюються відповідно до частини першої цієї статті.

3. Порядок визначення вартості частки учасника у майні повного товариства та строки її виплати встановлюються засновницьким договором і законом.

При припиненні участі в повному товаристві учаснику виплачується грошовий еквівалент вартості частки учасника в складеному капіталі товариства. Установчим договором може бути передбачена можливість виділення частки в натурі. Те ж правило поширюється і на спадкоємців, і на правонаступників, які не побажали вступити в товариство, або іншими учасниками, яким було відмовлено у вступі.

Порядок визначення вартості частки і терміни її сплати чи виділення в натурі встановлюються установчим договором або чинним законодавством. Так, учасники можуть домовитися про необхідність проведення експертної оцінки частки, наприклад, при виділенні майна в натурі. У такому випадку оцінка майна буде вироблятися незалежним експертом за справедливою (ринковою) вартістю відповідно до затверджених методик. Справедлива (ринкова) вартість — вірогідна ціна, за яку майно може бути продано на дату оцінки на відкритому конкурентному ринку за відсутності додаткових інвестиційних умов угоди між обізнаними, заінтересованими та незалежними сторонами.

Стаття 131. Звернення стягнення на частину майна повного товариства, пропорційну частці учасника товариства у складеному капіталі

1. Звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його власними зобов'язаннями допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника повного товариства для виконання його зобов'язань перед кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини майна повного товариства, пропорційної частці учасника-боржника у складеному капіталі товариства.

2. Частина майна повного товариства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства.

На відміну від положення, що засновник не відповідає за боргами товариства, а товариство не відповідає за боргами засновника, яке характерно для акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю, у повному товаристві діє інший принцип.

Як говорилося раніше, учасники повного товариства відповідають за борги товариства всім своїм майном. Однак може виникнути ситуація, коли борги виникли не у товариства, а у його засновника.

У цьому випадку на частку засновника у повному товаристві може бути покладено стягнення тільки у випадку, коли іншого майна засновника не достатньо для погашення його боргу та задоволення всіх вимог кредиторів.

Кредитори мають право вимагати від повного товариства виділення частки майна товариства, яка відповідає розміру частки боржника в складеному капіталі, з метою звернення стягнення на це майно.

Частина майна, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі.

Встановлення розміру або вартості частки провадиться у відповідності до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства.

При цьому слід зазначити, що боржник вибуває зі складу повного товариства, або таке товариство ліквідується в порядку, встановленому діючим законодавством.

Із викладеного можна зробити такі висновки:

— покладення стягнення на частку у повному товаристві здійснюється в останню чергу,

— безпосереднє звернення стягнення на частку в складеному капіталі повного товариства заборонене — стягнення може провадитися тільки після виведення цієї частки з товариства,

— кредитор не в змозі ні придбати права учасника повного товариства, ні звернути частку в продаж, але є можливою поступка частки за згодою боржника кредитора.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 132. Ліквідація повного товариства

1. Повне товариство ліквідовується на підставах, встановлених статтею 110 цього Кодексу, а також у разі, якщо в товаристві залишається один учасник. Цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. У разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з його учасників із товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи — учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у складеному капіталі, товариство може продовжити свою діяльність, якщо це передбачено засновницьким договором товариства чи домовленістю між учасниками, що залишаються.

На повне товариство розповсюджуються загальні правила ліквідації, встановлені для юридичних осіб ст. 110 ЦК.

Специфічною обставиною ліквідації повного товариства є випадок, коли у його складі залишається тільки один учасник. Однак цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому ЦК.

Це застереження зроблене для усунення можливих негативних наслідків щодо діяльності самого товариства.

Наприклад, було створене повне товариство з двома учасниками. Діяльність товариства є прибутковою, існує багато взаємовигідних відносин з іншими фірмами. Несподівано один із учасників повного товариства вмирає, що в свою чергу стає підставою для ліквідації повного товариства. Однак у учасника, який залишився, є можливість в шестимісячний термін перетворити існуюче повне товариство в інший вид господарського товариства. Таким чином, діяльність прибуткової організації не переривається і вона продовжує існувати.

Окрім того, цією статтею також передбачена інша ситуація, коли повне товариство у разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з його учасників із товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи — учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у складеному капіталі, може продовжити свою діяльність.

Це можливе тільки у тому випадку, коли виникнення однієї із зазначених подій, було попередньо оговорене у засновницькому договорі, або у випадку наявності попередньої згоди між учасниками, які залишилися у товаристві.

Правила ч. 2 цієї статті застосовуються тільки у випадку, коли до складу створеного повного товариства первісно входило не менше трьох осіб. У протилежному випадку застосовуються норми ч. 1 цієї статті.

3. Командитне товариство

Стаття 133. Основні положення про командитне товариство

1. Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зробленихними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

2. Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів «і компанія», а також слова «командитне товариство».

Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.

3. До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим законом.

Командитне товариство є одним з найстаріших видів господарських товариств. Особливістю цього виду господарського товариства є наявність у складі його засновників двох груп з різним правовим становищем. Першу групу складають засновники, які несуть необмежену відповідальність за зобов'язаннями товариства (повні учасники). Засновники цієї групи займаються керівництвом справами товариства (визначають загальні та пріоритетні напрямки діяльності, укладають договори та контракти з третіми особами, займаються розподілом прибутку та вирішують кадрові питання). До іншої групи належать вкладники (так звані «командитисти») — засновники, які практично не беруть участі у керівництві товариством та відповідають за його борги тільки у межах внесених ними вкладів.

Повні учасники несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями товариства у відповідності до положень ст. 619 ЦК.

Цей вид господарського товариства є достатньо перспективним у зв'язку з тим, що повні учасники без додаткового ризику набувають можливості збільшити свій початковий капітал за рахунок внесків вкладників товариства, виключаючи тим самим необхідність залучення цього капіталу зі сторони (шляхом укладення договорів займу, отримання кредиту та ін.). З іншого боку, у вкладників виникає можливість отримання прибутку від підприємницької діяльності товариства на досить вигідних умовах: без участі у керуванні його справами та ризиком тільки свого вкладу у це товариство.

Слід зазначити, що надане кодексом поняття командитного товариства дещо відрізняється від поняття, яке міститься у ст. 75 Закону України «Про господарські товариства». Тут з'явилося положення про те, що вкладники не беруть участі у діяльності товариства. Тобто була чіткіше визначена різниця між повними учасниками та вкладниками.

У найменуванні командитного товариства, у відповідності до вимог цієї статті, обов'язково повинні бути зазначені слова «командитне товариство», а також міститися імена (найменування) всіх повних учасників, тобто мати наприклад такий вигляд: «Командитне товариство «Шевчук і Павлов», або може бути зазначене ім'я одного повного учасника і додані слова «і компанія», наприклад: «Командитне товариство «Шевчук і компанія».

У найменуванні мають бути зазначені імена (найменування) тільки повних учасників товариства. У протилежному випадку, тобто коли у назві командитного товариства буде зазначене ім'я вкладника, цей засновник набуває правового статусу повного учасника товариства.

У зв'язку з тим, що за своєю правовою природою командитне товариство має багато спільних рис із повним товариством, законодавчо було встановлено, що до командитного товариства застосовуються норми ЦК, які регулюють правове становище повного товариства (ст. 119-132), якщо інше не встановлене ЦК або іншим законом.

Стаття 134. Засновницький договіркомандитного товариства

1. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

2. Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.

3. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства.

Особливістю установчих документів командитного товариства є те, що на відміну від акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю командитне товариство діє на підставі тільки засновницького договору. Це пов'язано насамперед з тим, що у статуті акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю закріплюються норми, пов'язані з діяльністю товариства, як особливого суб'єкта господарських правовідносин. Що стосується командитного товариства, то під діяльністю такого товариства розуміється діяльність його повних учасників. Тому закріплення якихось положень стосовно, наприклад, органів управління товариства, які за звичай містяться у статуті, у командитному товаристві не потрібне.

Засновницький договір командитного товариства підписується тільки повними учасниками, вкладники в засновницькому договорі участі не беруть. Ця обставина є істотною у зв'язку з тим, що зобов'язальні правовідносини вкладників виникають тільки з самим товариством, а не з його повними учасниками. Окрім того, вихід із товариства вкладника не вимагає внесення змін до засновницького договору, що, у свою чергу, не потребує додаткової державної реєстрації цих змін.

У засновницькому договорі командитного товариства, окрім визначення зобов'язань повних учасників створити товариство, порядку їх спільної діяльності щодо його створення та умов передання товариству майна учасників, обов'язково повинні бути зазначені відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.

Особливо слід наголосити на тій обставині (умові), що у цій статті не за зазначено, яким чином вкладники впливають на створення командитного товариства, а також, яким чином повинні бути закріплені в засновницькому договорі їх внески до створеного товариства. Це питання є дуже важливим (принциповим) у зв'язку з тим, що без існування закріпленої волі вкладників щодо створення командитного товариства, а також у разі відсутності їх вкладів саме товариство не може бути створене. Відсутність документів, що підтверджують цю обставину, призведе до неможливості державної реєстрації командитного товариства.

Окрім того, внаслідок укладення засновницького договору між повними учасниками виникають права (наприклад: на отримання частини прибутку) та обов'язки (наприклад: внесення своєї частини до фонду створеного командитного товариства) у вкладників. Таким чином, згода вкладників при створенні командитного товариства є дуже важливою.

Підтвердженням волевиявлення вкладників щодо вступу до командитного товариства може бути, наприклад, письмова заява, в якій повинно бути зазначено бажання щодо вступу в товариство та визначений вклад у засновницький фонд товариства.

Окрім того, у зв'язку з тим, що деякі положення засновницького договору стосуються змін прав та обов'язків вкладників, ці положення не можуть бути змінені шляхом простого внесення змін до засновницького договору без отримання згоди вкладників.

Ще однією особливістю правового становища командитного товариства у відповідності до цієї статті кодексу є закріплення положення, яке стосується випадків виходу з товариства повних учасників та залишення тільки одного повного учасника. Оскільки договір, є як мінімум, двосторонньою угодою, в цьому випадку засновницький договір втрачає свій зміст. Тому в цій статті було закріплене положення щодо можливості переоформлення засновницького договору в одноособову заяву (меморандум). Закріплення цього положення насамперед захищає права вкладників від одноособового волевиявлення когось із повних учасників.

Окрім того, в зазначеній статті також закріплюється право створення командитного товариства повним учасником одноособове. У цьому випадку одноособова заява набуває статусу установчого документу, тому повинна містити усі реквізити, встановлені цим кодексом до засновницького договору командитного товариства.

Стаття 135. Учасники командитного товариства

1. Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства встановлюються положеннями цього Кодексу про учасників повного товариства.

2. Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві.

Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства.

Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.

3. Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.

На момент державної реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.

Відповідно до загального правила, встановленого ст. 114 ЦК, засновниками командитного товариства можуть бути як фізичні так і юридичні особи.

Як і ст. 133, ст. 135 ЦК має відсильний характер щодо правового статусу (права, відповідальність та зобов'язання) повних учасників. Цей статус повністю відповідає статусу учасників повного товариства.

У статті містяться імперативні норми щодо прав повного учасника брати участь в іншому командитному або повному товаристві як повний учасник, а також виступати як вкладник у командитному товаристві, де він є повним учасником.

Ці заборони мають природний характер, виходячи з самого змісту командитного та повного товариства. У зв'язку з тим, що підприємницька діяльність повних учасників командитного або повного товариства є діяльністю самого товариства, введення цієї заборони допомагає усунути ситуацію подвійної оцінки діяльності повних учасників, а також запобігти виникненню додаткових ризиків.

Особливо слід зазначити той факт, що на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерного товариства розмір статутного фонду командитного товариства у кодексі не визначено. Таким чином, можна зробити висновок, що розмір внесків та їх характер визначається засновниками товариства.

Фактично зроблене одне обмеження щодо створення складеного капіталу товариства, а саме: розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.

Наприклад: в утворюваному командитному товаристві «А» є два повних учасника, кожний з яких вніс до складеного капіталу товариства по 100 000 гривень. У цьому випадку сумарні внески вкладників до складеного капіталу товариства не можуть перевищувати 200 000 гривень.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 136. Управління командитним товариством

1. Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому цим Кодексом для повного товариства.

2. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.

Як було вже зазначено, тільки повні учасники товариства здійснюють управління діяльністю командитного товариства.

Цією статтею також встановлено обмеження щодо участі вкладників в управлінні діяльністю товариства. Окрім того, вкладникам заборонено заперечувати дії повних учасників щодо управління діяльністю товариства.

Повні учасники командитного товариства діють від імені товариства, за винятком випадків, коли засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам. Під веденням справ у цьому випадку розуміється представництво товариства в цивільному обороті, тобто здійснення від його імені юридичне значущих дій.

У разі спільного ведення справ учасниками товариства для вчинення кожної дії в інтересах товариства є необхідною згода всіх учасників товариства.

Учасник командитного товариства, який діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.

У випадку, коли ведення справ доручається окремому учаснику товариства, йому видається належним чином оформлена довіреність. Ця довіреність повинна бути видана учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

Довіреність може бути видана не тільки повному учаснику, а й вкладнику. Однак це не означає, що вкладник набуває права справ товариства.

Фактично вкладник, не зважаючи на наявність у нього доручення, повинен діяти у відповідності до вказівок повних учасників, уповноважених вести справи товариства, не приймаючи ніяких самостійних рішень. У протилежному випадку він втрачає положення вкладника, оскільки не має права у відповідності до положень цього кодексу брати участь у підприємницькій діяльності товариства.

Положення про те, що вкладники не мають права оспорювати дії повних учасників командитного товариства за управління та ведення справ товариства, означає, що вкладники позбавлені права втручання в процес прийняття комерційних та організаційних рішень у відношеннях товариства з третьою особою. При цьому слід зазначити, що у випадку спричинення збитків товариству з вини повних учасників, вкладники набувають права вимагати від повних учасників спричинених безпосередньо ним збитків.

Як і повне товариство, у відносинах з третіми особами командитне товариство не може посилатися на положення засновницького договору, які обмежують повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли третій особі було відомо про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.

Стаття 137. Права та обов'язкивкладника командитного товариства

1. Вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві.

2. Вкладник командитного товариства має право:

1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

2) діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;

3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень статті 147 цього Кодексу.

Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;

4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;

5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;

6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.

3. Засновницьким договором (меморандумом) командитного товариства можуть бути передбачені також інші права вкладника.

Права та обов'язки вкладників командитного товариства мають чітко виражений майновий характер.

Цією статтею за вкладниками закріплюється тільки один обов'язок — внесення вкладу до засновницького капіталу товариства. Як уже було зазначено у цьому полягає сама сутність командитного товариства.

Що стосується прав вкладників, то порівняно зі ст. 79 Закону України «Про господарські товариства» обсяг цих прав зріс.

По-перше, чітко було зазначено право на отримання частини прибутку товариством. При цьому розмір частки залежить від розміру внесених до складеного капіталу коштів.

По-друге, було закріплене право вкладника на придбання частки, яка відчужується іншим вкладником. При цьому вкладники набувають права переважного придбання частки у відповідності до вимог ст. 147 ЦК. Тобто у випадку, коли вкладник має бажання вийти із товариства та реалізувати належну йому частку в складеному капіталі, він обов'язково повинен запропонувати іншим вкладникам придбати його частку, у протилежному випадку угода продажу зазначеної частки може бути визнана недійсною.

Слід також зазначити, що у відповідності до положень цієї статті вкладники мають рівні права щодо придбання частки вкладника, який вибуває з товариства. У такому випадку ця частка розподіляється між усіма бажаючими.

Зазначені норми кореспондуються з правом, визначеним у п. 7 ч. 2 цієї статті.

По-третє, за вкладником закріплюється право після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом). Фактично при реалізації вкладником цього права відбувається зменшення складеного капіталу товариства.

Окрім зазначених прав, ця стаття містить у собі право вкладника діяти від імені товариствау разі видачі йому довіреності та відповідно до неї (це право було прокоментовано в коментарі до попередньої статті); право вимагання першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства; ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства.

Право першочергового повернення вкладу у випадку ліквідації товариства виникає стосовно до повних учасників. Тобто у випадку ліквідації командитного товариства з наявного майна товариства в першу чергу задовольняються у повному обсязі вимоги вкладників, а залишки розподіляються між повними учасниками у відповідності до розміру вкладів.

Право на ознайомлення з річними звітами допомагає вкладникам контролювати діяльність товариства й у випадку спричинення їм збитків вимагати відшкодування в повних учасників.

Як зазначено у ч. З статті, в установчому договорі або меморандумі можуть бути передбачені інші права вкладників. Однак ці права повинні відповідати вимогам діючого (чинного) законодавства.

Стаття 138. Відповідальністьвкладника командитного товариства

1. Якщо вкладник командитного товариства вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, то в разі схвалення його дій командитним товариством він звільняється від відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин.

Якщо схвалення командитного товариства не буде отримано, вкладник відповідає перед третіми особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення.

2. Вкладник командитного товариства, який не вніс передбаченого засновницьким договором (меморандумом) вкладу, несе відповідальність перед товариством у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом).

Як зазначено вище, управління справами командитного товариства здійснюють виключно повні учасники. Вкладник має право діяти від імені командитного товариства тільки у випадку наявності в нього належним чином оформленого доручення.

Однак цією статтею врегульовано випадок, коли вкладник вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень. Як зазначено, в разі схвалення його дій командитним товариством він звільняється від відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин. Тобто можна дійти висновку, що повні учасники повинні зробити своє волевиявлення щодо дій вкладника, оскільки саме вони наділені правом управляти справами товариства.

Викладене у статті положення стосовно випадку, коли не буде отримано схвалення командитного товариства і при цьому вкладник відповідає перед третіми особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення, зроблене для захисту інтересів повних учасників і надання їм можливості самостійно вирішувати, яким чином управляти створеним ними командитним товариством.

Покладення на вкладника обов'язку за відшкодування завданої їм шкоди фактично надає йому статусу повного учасника, однак при цьому повні учасники і саме товариство звільняються від будь-якої відповідальності.

Положення ч. 2 цієї статті також захищають інтереси повних учасників товариства та надають можливість цим учасникам передбачити у засновницькому договорі заходи примусового характеру щодо вкладників, які своєчасно не внесли свою частку в складений капітал. Такими заходами, наприклад, можуть бути: виключення зі складу вкладників товариства, застосування штрафних санкцій тощо.

Стаття 139. Ліквідація командитного товариства

1. Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. Командитне товариство ліквідовується також на підставах, встановлених статтею 132 цього Кодексу.

Командитне товариство не зобов'язане ліквідовуватись, якщо в ньому залишаються хоча б один повний учасник і один вкладник.

2. У разі ліквідації командитного товариства, після розрахунків з кредиторами, вкладники мають переважне право перед повними учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах, встановлених цим Кодексом, іншим законом і засновницьким договором (меморандумом). За недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.

Командитне товариство, як і всі інші види господарських товариств, є юридичною особою. Загальні випадки ліквідації юридичних осіб визначені у ст. 110 ЦК.

Особливі випадки ліквідації командитного товариства випливають з сутності самого товариства.

Перший випадок — вибуття всіх вкладників. У цьому випадку втрачається весь необхідний суб'єктний склад командитного товариства, а саме товариство перестає відповідати своїй формі. Однак у такому разі передбачено право повних учасників перетворити командитне товариство в повне товариство. Таким чином,

фактично відбувається не ліквідація, а реорганізація товариства у зв'язку зі зміною його правової форми.

Другий випадок — вибуття всіх повних учасників. У такому разі товариство ліквідується у порядку, встановленому ст.ст.111-112 ЦК.

Як і раніше, зроблено посилання на застосування до командитного товариства норм ст. 132 ЦК, що регулюють порядок ліквідації повного товариства.

Слід зазначити, що зроблене застереження відносно того, що командитне товариство не зобов'язане ліквідовуватися, коли у ньому залишилися хоча б один повний учасник та один вкладник. Це положення повністю відповідає вимогам раніше викладених статей, оскільки у цьому випадку командитне товариство має всі необхідні ознаки щодо суб'єктивного складу та установчих документів.

У випадку ліквідації товариства вкладники набувають переваги перед повними учасниками на одержання вкладів. Ця норма носить як захисний, так і стимулюючий характер, який полягає в тому, що кожному вкладнику, який бажає вступити в командитне товариство, відомо про те, що у випадку ліквідації цього товариства він має більші шанси отримати свої кошти ніж повний учасник.

Коли ліквідаційних коштів достатньо, їх розподіл провадиться у наступному порядку: спочатку повертаються вклади усім вкладникам, а потім відбувається розподіл залишку коштів між вкладниками та повними учасникам відповідно до їх внесків до складеного капіталу.

При недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів (внесків) наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства. Слід зазначити, що в такому випадку кошти розподіляються тільки між вкладниками — повні учасники у розподілу коштів участі не беруть.

Особливо слід підкреслити ту обставину, що вкладники не зможуть отримати ніяких ліквідаційних виплат для задоволення вимог всіх кредиторів товариства.

4. Товариство з обмеженою відповідальністю

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 140. Поняття товариства з обмеженою відповідальністю

1. Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.

2. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.

Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

3. Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «товариство з обмеженою відповідальністю».

Товариство з обмеженою відповідальністю як організаційно-правова форма юридичною особи, дає змогу обмежити підприємницький ризик учасників товариства, вперше з'являється у Німеччині наприкінці 19 століття.

Пізніше подібні утворення дозволяють створювати і в Російській імперії, і навіть передбачили у Цивільному кодексі 1922 р.

Із посиленням ролі держави в регулюванні економічних відносин виключалася можливість існування незалежних господарських товариств. В Основах цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 р. і у Цивільному кодексі УРСР 1963 р. вже було взагалі відсутнє поняття господарського товариства.

В українському законодавстві товариства з обмеженою відповідальністю відродилися у зв'язку з прийняттям Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. Вказаним нормативним актом поки що регулюється діяльність господарських товариств в Україні.

Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.

Товариство з обмеженою відповідальністю як юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, його майнова відповідальність не пов'язана з майновою відповідальністю учасника товариства.

Учасники товариства з обмеженою відповідальністю несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів. Таким чином, закон розділяє зобов'язання товариства від зобов'язань його учасників.

Ті ж з учасників товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників за правилами ст.ст. 542-544 ЦК.

Відповідно до ст. 90 ЦК юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. В цьому випадку кодекс вказує на необхідність відображення в найменуванні цього виду товариства слів «товариство з обмеженою відповідальністю».

Стаття 141. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю

1. Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

2. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.

Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.

Учасниками товариства з обмеженою відповідальністю можуть бути фізичні та юридичні особи. Закон України «Про господарські товариства» не встановлює максимальну кількість учасників товариства. Кодекс передбачає, що правове положення товариства з обмеженою відповідальністю буде врегульоване окремим законом, який і встановить максимальну кількість учасників такого товариства. Як правило, в інших державах ця кількість коливається від ЗО до 50 членів.

При перевищенні максимально можливої кількості учасників товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року. Якщо протягом року товариство з обмеженою відповідальністю не буде перетворено на акціонерне, а кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі, то таке товариство підлягає ліквідації у судовому порядку.

Визнаючи можливість створення товариства однією особою, ЦК все ж таки формулює певні обмеження щодо цих суб'єктів, встановивши, що товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.

Окрім цього, особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.

Стаття 142. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю

1. Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови.

2. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.

Правила цієї статті допускають для учасників можливість при заснуванні товариства з обмеженою відповідальністю визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства шляхом укладання договору у письмовій формі. У цьому договорі сторони встановлюють порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови.

Якщо у товариства з обмеженою відповідальністю є лише один засновник, то норми частини першої цієї статті не застосовуються.

На відміну від положень, що встановлені в Законі України «Про господарські товариства», де установчий договір є установчим документом, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не відноситься до установчих документів. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.

Стаття 143. Статут товариства з обмеженою відповідальністю

1. Установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.

2. Статут товариства з обмеженою відповідальністю зі всіма наступними змінами зберігається в органі, що здійснив державну реєстрацію товариства, і є відкритим для ознайомлення.

Єдиним установчим документом для товариств з обмеженою відповідальністю є його статут. У цій статті встановлюються вимоги до змісту статуту товариства.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю є локальним нормативним актом, обов'язковим як для усіх учасників цього товариства, так і для самого товариства як юридичної особи. На підставі статуту товариство в особі відповідного органу управління виступає учасником цивільних правовідносин.

Окрім загальних вимог, що є однаковими до статуту будь-якого товариства (див. коментар до ст. 88 ЦК), статут товариства з обмеженою відповідальністю має містити додаткові відомості.

У статуті відображається розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.

Для державної реєстрації товариства відповідно до ст. 89 ЦК, учасники подають його статут. Екземпляр статуту зберігається в органі, що здійснив реєстрацію. У разі внесення змін та доповнень до статуту, то вони теж зберігаються в органі реєстрації. Статут товариства з усіма наступними змінами є відкритим для ознайомлення. Зараз ще не існує процедури відкритого ознайомлення зі статутом іншого товариства.

Стаття 144. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю

1. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників.

Відповідно до статутного капіталу визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом.

2. Не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.

3. До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства.

4. Якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

5. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.

6. Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.

Статутний капітал товариства формується з метою забезпечення підприємницької діяльності товариства. Учасники товариства вносять вклади, які і складають мінімальний розмір майна товариства. Сума вартості усіх заявлених вкладів учасників товариства складає статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю. Статутний капітал визначає мінімальний розмір майна товариства з обмеженою відповідальністю, що гарантує інтереси кредиторів.

Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом. Цивільний кодекс не визначає цей розмір. Відповідно до Закону України «Про господарські товариства» мінімальний розмір статутного капіталу товариства складає 100 мінімальних заробітних плат.

Захищаючи інтереси кредиторів забороняє будь-яке звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.

На відміну від положень чинного законодавства ЦК встановлює, що до моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію, якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів,

Для регулювання розміру статутного капіталу використовується термін чисті активи, під яким розуміються активи підприємства за вирахуванням зобов'язань. Встановлення співвідношення чистих активів товариства та його статутного капіталу спрямоване на забезпечення інтересів кредиторів. Вартість чистих активів завжди повинна бути вищою або, принаймі, рівною розміру статутного капіталу. Зменшення вартості чистих активів створює необхідність зменшення статутного капіталу (за винятком першого року роботи товариства). Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

Товариство має право, а у випадках, передбачених законодавством, зобов'язане зменшити статутний капітал. Рішення про зменшення статутного капіталу приймається загальними зборами товариства з обмеженою відповідальністю. Зменшення статутного капіталу пов'язане із внесенням змін та доповнень до статуту товариства.

Зменшення капіталу може бути здійснено шляхом зменшення номінальної вартості часток усіх учасників товариства або погашення частки, що належить товариству. Товариство не може зменшувати статутний капітал, якщо в результаті такого зменшення його розмір стане менше мінімального розміру статутного капіталу, що визначається у законі. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредиторам надано право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.

Обов'язковою умовою збільшення статутного капіталу товариства є повнота внесення усіма його учасниками своїх вкладів. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства. Збільшення статутного капіталу пов'язане із внесенням змін та доповнень до статуту товариства.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 145. Управління товариством з обмеженою відповідальністю

1. Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

2. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

3. Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються цим Кодексом, іншим законом і статутом товариства.

4. До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;

3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;

4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;

5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;

6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

7) виключення учасника із товариства;

8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.

Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.

Черговість та порядок скликання загальних зборів встановлюються статутом товариства і законом.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори. Компетенція загальних зборів визначаються в статуті та законах, які регулюють правове положення цього виду товариств.

Реалізуючи функцію вищого органу товариства з обмеженою відповідальністю, загальні збори своїм рішенням створюють виконавчий орган товариства, встановлюють його компетенцію і склад. При цьому слід враховувати, що компетенція виконавчого органу як органу управління товариства відповідно до ст. 88 ЦК має бути зазначена в установчих документах товариства.

Виконавчі органи товариства можуть складатися з однієї особи і мають назву «одноособовий орган» (наприклад, директор). Якщо до складу виконавчого органу товариства входить кілька осіб, то такий орган є колегіальним (наприклад, дирекція). Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства

Виконавчий орган здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Дії виконавчого органу товариства розглядаються як дії самого товариства. Вони здійснюються органами без особливої на те довіреності і створюють права та обов'язки безпосередньо для юридичної особи. Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються цим Кодексом, іншим законом і статутом товариства.

Колегіальний орган товариства з обмеженою відповідальністю приймає рішення простою більшістю від кількості присутніх членів, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (див. коментар до ст. 98 цього Кодексу).

Залежно від ступеня важливості прийняття рішення з того чи іншого питання, встановлюється певна кількість голосів, необхідних для прийняття такого рішення. Більшість рішень загальних зборів приймаються простою більшістю від кількості присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлене законом. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю голосує кількістю голосів, яка є пропорційною його частці у статутному капіталі товариства. Таким чином, чим більша частка у статутному капіталі, тим більша кількість голосів.

ЦК обмежує певні права учасників товариства. Вони не мають права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ними правочину та щодо спору між ними і товариством.

Реалізуючи свої повноваження, загальні збори можуть приймати рішення з великої кількості питань. Такі рішення можуть бути оскаржені учасниками товариства до суду.

До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;

3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;

4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;

5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;

6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

7) виключення учасника із товариства;

8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань. Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.

У статуті товариства визначається черговість та порядок скликання загальних зборів товариства з урахуванням положень, що містяться у законах. Як правило, збори скликаються за ініціативи виконавчого органу. Право вимагати скликання зборів можуть учасники, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів. Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.

Стаття 146. Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю

1. Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється у порядку, встановленому статутом та законом.

2. Загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу.

Порядок створення та повноваження контрольного органу встановлюються загальними зборами учасників товариства.

3. Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка.

4. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та звітності товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється статутом товариства і законом.

На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності товариства із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками.

Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка, якщо інше не встановлено статутом товариства.

5. Публічна звітність товариства з обмеженою відповідальністю про результати його діяльності не вимагається, крім випадків, встановлених законом.

У статуті товариства та у спеціальних законах встановлюється порядок та органи (суб'єкти), що здійснюють контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю.

Контроль за діяльністю товариства здійснюють його учасники, оскільки виконавчі органи звітують перед зборами про результати роботи за певний період. Функція контролю може здійснюватися постійним органом товариства.

У Законі України «Про господарські товариства» таку функцію покладено на ревізійну комісію. Метою діяльності ревізійної комісії є здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу товариства.

Кодекс не називає, який саме орган/повинен бути створений для здійснення функцій контролю, а надає можливість загальним зборам товариства формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу.

Порядок створення та повноваження контрольного органу встановлюються загальними зборами учасників товариства. Цей орган може бути постійно діючим або тимчасовим, одноособовим (наприклад, ревізор) чи колегіальним.

Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка.

Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та звітності товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється статутом товариства і законом.

Відповідно до Закону України «Про аудиторську діяльність» під аудитом розуміється перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності до чинного законодавства та встановленим нормативам.

На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності товариства із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками.

У Законі України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» під фінансовою звітністю розуміється бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб'єктами господарювання на його проведення.

Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка, якщо інше не встановлене статутом товариства. За результатами аудиторської перевірки складається аудиторський висновок. Аудиторський висновок — це офіційний документ, засвідчений підписом та печаткою аудитора (аудиторської фірми), який складається у встановленому порядку за наслідками проведення аудиту і містить в собі висновок стосовно достовірностізвітності, повноти І відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності.

Публічна звітність товариства з обмеженою відповідальністю про результати його діяльності не вимагається, крім випадків, встановлених законом.

Проведення аудиту є обов'язковим:

1) підтвердження достовірності та повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів, товариств та інших господарюючих суб'єктів незалежно від форми власності та виду діяльності, звітність яких офіційно оприлюднюється, за винятком установ та організацій, що повністю утримуються за рахунок державного бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю;

2) перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдінгових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників;

3) емітентів цінних паперів;

5) порушення питання про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Проведення аудиту є обов'язковим також в інших випадках, передбачених законами України.

Стаття 147. Перехід частки (її частини) учасника у статутному капіталі товариства з обмеженоювідповідальністю до іншої особи

1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.

2. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Купівля здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для продажу третім особам. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.

3. Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в якій її уже сплачено.

4. У разі придбання частки (її частини) учасника самим товариством з обмеженою відповідальністю воно зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам протягом строку та в порядку, встановлених статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до статті 144 цього Кодексу.

5. Частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи — учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.

Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень статті 148 цього Кодексу.

П. 1 статті, що коментується, надає право учаснику товариства з обмеженою відповідальністю продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Поняття відступлення частки (її частини) включає в себе такі дії, як міна, дарування і передбачає передачу частки (її частини) іншій особі. Не є відступленням передача частки за договором застави.

За загальним правилом учасник товариства може відчужити свою частку (її частину) і третій особі, яка не є учасником товариства. Але у статуті товариства можуть міститися норми, спрямовані на обмеження кількості учасників. Однією з таких норм може бути заборона на відчуження учасником своєї частки (її частини) третім особам.

Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток у статутному капіталі. У статуті товариства чи за домовленістю між учасниками може бути встановлений інший порядок здійснення цього права.

Про свій намір продати частку (її частину) учасник зобов'язаний повідомити усіх учасників товариства. У своєму повідомлені він має зазначити ціну та інші умови продажу (наприклад, терміни та форми розрахунків). Учасники мають право протягом місяця з дня повідомлення реалізувати своє переважне право, якщо інший строк не встановлено у статуті чи домовленістю між учасниками товариства. Якщо учасники не скористаються своїм переважним правом на купівлю частки (її частини), вона може бути відчужена третій особі. Необхідно звернути увагу на той факт, що право переважної купівлі розповсюджується тільки на купівлю частки. Учасники не можуть вимагати додержання правил про переважну купівлю, якщо частка передається іншим, ніж купівля, способом (наприклад, дарування).

Відчуження частки не звільняє учасника від виконання своїх обов'язків перед товариством щодо внесення вкладу до статутного капіталу товариства. Учасник може відчужувати частку лише у тій частині, в якій її уже сплачено.

Товариство може саме придбати у учасника його частку (її частину). У цьому разі воно зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам протягом строку та в порядку, встановлених статутом і законом. Окрім цього, товариство має право зменшити свій статутний капітал на вартість викупленої частки. Товариство не може зменшувати статутний капітал, якщо в результаті такого зменшення його розмір стане менше мінімального розміру статутного капіталу, що визначається у законі.

Як уже зазначалося, перехід часток від учасника до інших осіб відбувається на підставі договору, але можливий перехід частки в силу обставин, що не залежать від волі учасника. Мається на увазі смерть учасника — фізичної особи або ліквідація учасника — юридичної особи. Перехід частки до спадкоємців (правонаступників) можливий, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.

Якщо спадкоємці (правонаступники) учасника не вступили до товариства, до них застосовується процедура виходу з товариства, що передбачена положеннями ст. 148 ЦК.

Стаття 148. Вихід учасника ізтовариства з обмеженою відповідальністю

1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.

2. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства.

За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі.

Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди.

Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.

3. Спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати, вирішуються судом.

Безумовним правом учасника товариства з обмеженою відповідальністю є право вийти з товариства. Обмеження цього права є недійсними, оскільки це право випливає з закону і одним із прав учасника товариства (ст. 116 ЦК). Закон встановлює певні обмеження щодо часу виходу з товариства, зобов'язуючи учасника повідомити товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.

Реалізація учасником свого права на вихід із товариства може завдати серйозних втрат для товариства, оскільки учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства.

Умови виходу з товариства обговорюються між учасником та товариством. За їх домовленістю виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі.

Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди, але з урахуванням існуючих норм зносу матеріалів.

Кодекс не встановлює порядок, строки і спосіб визначення вартості частини майна, яка пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати. Ці питання повинні бути вирішеними статутом і спеціальним законом.

У зв'язку з тим, що судам підвідомчі усі правовідносини, то відповідно і спори, що можуть виникнути у зв'язку з виходом учасника із товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати, вирішуються судом.

Стаття 149. Звернення стягнення начастину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі

1. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред'явлення вимог кредиторами.

2. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві.

Кредитори учасника-боржника мають право у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення заявлених вимог звернути стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі. Таке стягнення допускається за особистими боргами учасника.

Майно, що було передано учасником товариства як вклад до статутного капіталу, переходить у власність товариства (якщо інше не було обговорене в установчому документі). Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення.

Товариство вирішує, яким чином погасити заборгованість — за рахунок майна чи коштів. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред'явлення вимог кредиторами.

Наявність внеску у статутному капіталі товариства підтверджує наявність у суб'єкта корпоративних прав. Можливості реалізації цих прав залежить від розміру частки учасника. У разі звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю він втрачає корпоративні права і припиняє свою участь у товаристві.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 150. Ліквідація товариства з обмеженою відповідальністю

1. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути ліквідоване за рішенням загальних зборів його учасників, у тому числі у зв'язку зі спливом строку, на який товариство було створене, а також за рішенням суду — у випадках, встановлених законом.

2. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив.

Товариство з обмеженою відповідальністю може бути ліквідоване на загальних підставах за правилами ст.ст. 110-112 ЦК (див. коментар до відповідних статей ЦК).

Рішення про ліквідацію юридичної особи на підставі аналізу економічних, організаційних та інших факторів приймають учасники товариства. Це можуть бути різні причини, наприклад, у зв'язку зі спливом строку, на який було створено товариство, досягненням мети, для якої його створено, а також в інших випадках, передбачених статутом.

Товариство з обмеженою відповідальністю може бути ліквідоване також за рішенням суду у випадках, встановлених законом. Наприклад, у разі визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути.

Якщо вартість майна товариства з обмеженою відповідальністю є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, товариство ліквідується в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Кодекс встановлює певні обмеження щодо зміни організаційно-правової форми товариств з обмеженою відповідальністю. Так, відповідно до норм цієї статті, товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив. Вказана норма, перш за все, захищає права учасників, які володіють невеликими частками у статутному капіталі товаристві, і, відповідно, не можуть впливати на результати голосування при прийнятті рішення про перетворення. У товариства з обмеженою відповідальністю, у виробничого кооперативу та в акціонерного товариства спільним є те, що учасники цих товариств несуть обмежену відповідальність за зобов'язаннями самого товариства. Тому, наприклад, перетворення товариства з обмеженою відповідальністю у повне товариство, створювало б додаткові обов'язки для учасників.

Стаття 151. Поняття товариства з додатковою відповідальністю

1. Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.

2. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарне несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

3. Найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменуваннятовариства, а також слова «товариство з додатковою відповідальністю».

4. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення цього Кодексу про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

Судячи з визначення товариства з додатковою відповідальністю, що зазначене в першій частині цієї статті, воно збігається з визначенням товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 140 ЦК). Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.

На відміну від товариства з обмеженою відповідальністю учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарне несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. Наприклад, при створені товариства учасники домовилися нести додаткову відповідальність у двократному розмірі від вартості вкладу кожного з них.

З метою захисту інтересів кредиторів кодекс встановлює, що у разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

Незважаючи на подібність визначення товариства з додатковою відповідальністю до товариства з обмеженою відповідальністю, відповідно до ст. 113 ЦК воно розглядається як окремий вид господарських товариств.

Згідно зі ст. 90 цього кодексу юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. В цьому випадку кодекс вказує на необхідність відображення в найменуванні цього виду товариства слів «товариство з додатковою відповідальністю».

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦК про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

5. Акціонерне товариство

Стаття 152. Поняття акціонерного товариства

1. Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості.

2. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.

Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Гарантії захисту майнових прав акціонерів встановлюються законом.

3. Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.

4. Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.

5. Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. На відміну від інших господарських товариств, статутний (складений) капітал яких розділений на частки, тільки в акціонерному товаристві ці частки виражені в акціях, тобто в цінних паперах.

Під цінними паперами розуміються грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсоток, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи).

Акція є різновидом цінних паперів. Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному капіталі акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

На відміну від Закону України «Про господарські товариства» та положень України, що передбачають створення акціонерних товариств двох видів — закриті та відкриті, у новому ЦК України не виділяють ці різновиди товариств.

Акціонерне товариство як юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, його майнова відповідальність не пов'язана з майновою відповідальністю учасника (акціонера) товариства.

Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.

Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Відповідно до ст. 90 ЦК юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. В цьому випадку ЦК вказує на необхідність відображення в найменуванні цього виду товариства слів «акціонерне товариство».

Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом. У літературі висловлювалася думка, що при створенні акціонерного товариства у процесі приватизації (корпоратизації), втрачається ідея акціонерного товариства, оскільки часто при такій ситуації виходить не об'єднання капіталу, а його роз'єднання. Кошти інвесторів спрямовуються не на саме підприємство, а до державного бюджету.

Законодавство України встановлює гарантії захисту майнових прав акціонерів. Направлений на захист прав акціонерів обов'язок акціонерного товариства, що проводить відкриту підписку на акції, щорічно публікувати у засобах масової інформації для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

Стаття 153. Створення акціонерного товариства

1. Акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами.

2. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства.

Цей договір не є установчим документом товариства.

Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.

3. Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства.

Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.

4. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома.

Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.

5. Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та їхня компетенція, встановлюються законом.

Засновниками акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні особи. Судячи зі змісту цієї статті, до складу засновників товариства можуть входити: 1) тільки громадяни (громадянин); 2) тільки юридичні особи (юридична особа); 3) громадяни (громадянин) та юридична особа (особи).

Враховуючи положення ст. 114 ЦК акціонерне товариство може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір про створення товариства.

На відміну від положень, що встановлені в Законі України «Про господарські товариства», де установчий договір є установчим документом, договір про створення акціонерного товариства не належить до установчих документів.

У договорі про створення акціонерного товариства визначається порядок здійснення учасниками спільної діяльності щодо створення товариства (організація та проведення установчих зборів, формування статутного капіталу, визначення адреси товариства тощо).

Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі. Якщо серед учасників товариства є фізичні особи, то такий договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Законодавство допускає можливість виникнення зобов'язань у акціонерного товариства до моменту державної реєстрації. Такі обов'язки створюють для товариства його учасники (засновники), наприклад, при укладанні договору оренди приміщення, в якому буде знаходитися орган управління. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за такими зобов'язаннями.

Відповідальність за зобов'язаннями учасників, що виникли до державної реєстрації товариства, може бути покладена на акціонерне товариство. Це можливо лише за наявності двох умов: 1) якщо зобов'язання учасників пов'язані з створенням товариства; 2) якщо дії учасників в подальшому були схвалені загальними зборами акціонерів.

Акціонерне товариство за новим кодексом визнається «компанією однієї особи» з можливістю використання прямого (при створеннітовариства однією особою) та побічного (у разі придбання одним акціонером товариства всіх акцій) способу створення (див. коментар до ст. 116 ЦК).

Відомості про створення «компанії однієї особи» підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома в засобах масової інформації.

Встановлюючи можливість створення товариства однією особою кодекс все ж таки формулює певні обмеження щодо цих суб'єктів, визнавши, що акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.

ЦК не регламентує порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та їхню компетенцію. Ці питання повинні бути вирішені у спеціальному законі.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 154. Статут акціонерного товариства

1. Установчим документом акціонерного товариства є його статут.

2. Статут акціонерного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів; склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень. У статуті акціонерного товариства мають також міститися інші відомості, передбачені законом.

Єдиним установчим документом для акціонерного товариства є його статут. У цій статті встановлюються вимоги до змісту статуту такого товариства.

Статут акціонерного товариства є локальним нормативним актом, обов'язковим як для всіх учасників цього товариства, так і для самого товариства як юридичної особи. На підставі статуту товариство в особі відповідного органу управління виступає учасником цивільних правовідносин.

Окрім загальних вимог, що є однаковими до статуту будь-якого товариства (див. коментар до ст. 88 цього кодексу), статут акціонерного товариства має містити додаткові відомості.

У статуті відображається розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів; склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень.

У статуті акціонерного товариства мають також міститися інші відомості, передбачені законом. Так, статут банку, створеного у формі

акціонерного товариства має містити положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Стаття 155. Статутний капіталакціонерного товариства

1. Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій.

Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим розміру, встановленого законом.

2. При заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерного товариства не провадиться до повної сплати статутного капіталу. Порядок проведення відкритої підписки встановлюється законом.

3. Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, товариство підлягає ліквідації.

Статутний капітал товариства формується з метою забезпечення підприємницької діяльності товариства. Учасники товариства вносять вклади, які і складають мінімальний розмір майна товариства. Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій. Статутний капітал визначає мінімальний розмір майна товариства з обмеженою відповідальністю, що гарантує інтереси кредиторів.

Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим від розміру, встановленого законом. Цивільний кодекс не визначає цей розмір. Відповідно до Закону України «Про господарські товариства» мінімальний розмір статутного фонду акціонерного товариства складає 1250 мінімальних заробітних плат.

При заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерного товариства не провадиться до повної сплати статутного капіталу. Під відкритою підпискою на акції розуміється розміщення акцій шляхом відкритого продажу. Порядок проведення відкритої підписки встановлюється на рівні закону.

Для регулювання розміру статутного капіталу використовується термін «чисті активи», під яким розуміється активи підприємства за вирахуванням зобов'язань. Встановлення співвідношення чистих активів товариства та його статутного капіталу спрямоване на забезпечення інтересів кредиторів. Вартість чистих активів завжди повинна бути вищою або, принаймі, рівною розміру статутного капіталу. 3меншення вартості чистих активів створює необхідність зменшення статутного капіталу (за винятком першого року роботи товариства). Якщо вартість чистих активів акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

Акціонерне товариство має право, а у випадках, передбачених законодавством, зобов'язано зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості. Рішення про зменшення статутного капіталу приймається загальними зборами акціонерів. Зменшення статутного капіталу пов'язане із внесенням змін та доповнень до статуту акціонерного товариства.

Стаття 156. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства

1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій.

2. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків не допускається.

3. У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством.

Під статутним капіталом акціонерного товариства розуміється сумарна номінальна вартість усіх акцій. Після повної сплати статутного капіталу акціонерне товариство має право прийняти рішення про його збільшення. Збільшення статутного капіталу здійснюється товариством з метою залучення додаткових коштів (інвестицій). Таке збільшення можна здійснити шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій. Враховуючи інтереси кредиторів та акціонерів, не допускається збільшення статутного капіталу для покриття збитків товариства.

Рішення про збільшення статутного капіталу приймається вищим органом товариства — загальними зборами. Це питання належить до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, і не може бути передане ними для вирішення іншим органам товариства.

Збільшення розміру статутного капіталу пов'язане із внесенням змін до статуту акціонерного товариства з подальшою державною реєстрацією цих змін.

Судова практика останніх років має багатий досвід розгляду спорів щодо реалізації акціонерами переважного права на придбання акцій. Кодекс передбачає можливість встановлення переважного права акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством, у випадках, встановлених статутом товариства і законом. У разі, якщо кілька акціонерів виявили бажання реалізувати своє переважне право на придбання акцій, то ці акції розподіляються між ними пропорційно до кількості належних їм акцій.

Стаття 157. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства

1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості.

Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобов'язань та відшкодування збитків.

2. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.

3. Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу нижче від встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію товариства.

Загальні збори акціонерного товариства мають право зменшити статутний капітал або шляхом зменшення номінальної вартості акцій, або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості. Купівля та погашення частини акцій допускається лише у тих випадках, якщо така можливість передбачена у статуті товариства. При цьому не повинні бути порушені інтереси власників акцій певних категорій.

Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства може вплинути на права та інтереси його кредиторів. Тому таке зменшення товариством допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення зобов'язання або виконання товариством відповідних зобов'язань та відшкодування збитків. У такому випадку припиненнязобов'язання відбуватиметься за правилами глави 50 цього кодексу.

Рішення про зменшення статутного капіталу приймається вищим органом товариства -загальними зборами. Це питання належить до виключної компетенції загальних/зборів акціонерів, і не може бути передане ними для вирішення іншим органам товариства. І

Зменшення розміру статутного капіталу пов'язане із внесенням змін до статуту акціонерного товариства з подальшою державною реєстрацією цих змін.

Якщо в результаті зменшення товариством статутного капіталу його розмір стає меншим від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

Усі рішення загальних зборів акціонерів, пов'язані зі зменшенням статутного капіталу, є рішеннями про зміну статуту товариства, що призведе до реєстрації вказаних змін в органах державної реєстрації.

Стаття 158. Обмеження щодо випуску цінних паперів та щодо виплати дивідендів

1. Частка привілейованих акцій у загальному обсязі статутного капіталу акціонерного товариства не може перевищувати двадцяти п'яти відсотків.

2. Акціонерне товариство має право випускати облігації на суму, яка не перевищує розміру статутного капіталу або розміру забезпечення, що надається товариству з цією метою третіми особами.

3. Акціонерне товариство не має права оголошувати та виплачувати дивіденди:

1) до повної сплати всього статутного капіталу;

2) при зменшенні вартості чистих активів акціонерного товариства до розміру, меншого, ніж розмір статутного капіталу і резервного фонду;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Ця стаття встановлює певні обмеження для акціонерного товариства щодо випуску цінних паперів та щодо виплати дивідендів. Акціонерне товариство має право випускати акції різних видів — іменні та на пред'явника, привілейовані та прості. Громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій.

Обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій. До неї має бути внесено відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів. За акціями на пред'явника у книзі реєструється їх загальна кількість.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участі в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом.

Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованим у відсотках до їх номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендам. Виплата дивідендів провадиться у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році. У тому разі коли прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів за привілейованими акціями провадиться за рахунок резервного фонду. Частка привілейованих акцій у загальному обсязі статутного капіталу акціонерного товариства не може перевищувати двадцяти п'яти відсотків.

Окрім акцій, акціонерне товариство має право випускати також облігації. Під облігацією розуміється цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються на добровільних засадах.

Акціонерне товариство має право випускати облігації на суму, яка не перевищує розміру статутного капіталу або розміру забезпечення, що надається товариству з цією метою третіми особами.

Під дивідендами розуміються платежі, які провадяться юридичною особою на користь власників (довірених осіб власника) корпоративних прав, у зв'язку з розподілом частини її прибутку. Акціонерне товариство не має права оголошувати та виплачувати дивіденди до повної сплати всього статутного капіталу; при зменшенні вартості чистих активів акціонерного товариства до розміру, меншого, ніж розмір статутного капіталу і резервного фонду; та в інших випадках, встановлених законом.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 159. Загальні збори акціонерів

1. Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.

Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.

2. До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить:

1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;

2) обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;

3) затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства;

4) рішення про ліквідацію товариства.

До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.

Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними Для вирішення іншим органам товариства. \

3. Порядок голосування на загальних зборах акціонерів встановлюється законом.

Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.

4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:

1) внесення змін до статуту товариства;

2) ліквідації товариства.

З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

5. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік.

Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.

Структура, склад та порядок формування органів управління товариства визначається статутом товариства з урахуванням положень цього кодексу та закону. Вищим органом управління акціонерного товариства є загальні збори акціонерів.

Відповідно до ст. 116 ЦК учасники товариства мають право на участь в управлінні товариством. Реалізувати це право шляхом прийняття участі у загальних зборах можуть усі акціонери незалежно від кількості акцій, що їм належать. Кожен акціонер має право вимагати додержання рівних умов під час скликання та проведення зборів, а також додержання процедури повідомлення про збори.

Законодавство допускає можливість випуску привілейованих акцій власники яких не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. По-перше, частка таких акцій в товаристві не може перевищувати 25 відсотків

(ст. 158 ЦК), а по-друге, володіння акціями такого виду не позбавляє його власника можливості брати участь у роботі зборів, навіть якщо у нього немає права голосу при прийняті рішення. Кожен власник привілейованих акцій має право вимагати додержання рівних умов під час скликання та проведення зборів, а також додержання процедури повідомлення про збори.

Перед початком зборів акціонери (їхні представники) реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах. Кількість голосів акціонерів залежить від кількості акцій, що належать акціонеру.

Компетенція загальних зборів акціонерів визначаються в статуті та законах, які регулюють правове положення цього виду товариств. Компетенція загальних зборів включає питання, які не може вирішувати будь-який інший орган товариства (виключна компетенція), та питання, які можуть бути предметом розгляду та вирішення не тільки загальних зборів, а й інших органів товариства. Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.

До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить питання про внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу, про обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства; рішення про ліквідацію товариства. До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.

Порядок голосування на загальних зборах акціонерів повинен бути встановлений законом. Право участі у роботі загальних зборів акціонер може реалізовувати особисто або через представника. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Повноваження представника підтверджуються довіреністю, в якій вказується термін її дії. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.

Залежно від ступеня важливості прийняття рішення з того чи іншого питання, встановлюється певна кількість голосів, необхідних для прийняття такого рішення. За загальним правилом рішення загальних зборів приймаються простою більшістю голосів, які беруть участь у зборах. Рішення про внесення змін до статуту товариства та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів (кваліфікована більшість), які беруть участь у зборах.

Чергові збори акціонерів скликаються відповідно до статуту товариства, але не рідше одного разу на рік. Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

У статуті товариства та у відповідному законі встановлюється порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів.

Стаття 160. Наглядова радаакціонерного товариства

1. В акціонерному товаристві може бути створена наглядова рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.

Випадки обов'язкового створення в акціонерному товаристві наглядової ради встановлюються законом.

2. Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства.

3. Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу.

4. Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу.

ЦК передбачає можливість створення в акціонерному товаристві наглядової ради акціонерного товариства. Цей орган виконує дві основні функції — контрольну (контроль за діяльністю виконавчого органу товариства) та захисну (захищає права акціонерів товариства).

Випадки обов'язкового створення в акціонерному товаристві наглядової ради встановлюються законом. Так, у Законі України «Про господарські товариства» передбачено, що створення наглядової (спостережної) ради є обов'язковим, якщо кількість акціонерів перевищує 50 осіб.

Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані (делеговані) нею для вирішення виконавчому органу товариства. Але з іншого боку цей орган може бути наділений додатковою компетенцією загальними зборами акціонерів.

ЦК не дозволяє формувати наглядову раду акціонерного товариства особами, що є членами його виконавчого органу. Ця норма встановлює

додаткові гарантії для захисту прав акціонерів та сприяє реалізації прав акціонерів на інформацію.

Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу. Це можуть бути всілякі звіти членів органів управління, обов'язок про надання фінансової звітності, показників бухгалтерського обліку тощо.

Стаття 161. Виконавчий органакціонерного товариства

1. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.

Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.

Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.

2. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).

Реалізуючи функцію вищого органу акціонерного товариства, загальні збори своїм рішенням створюють виконавчий орган товариства, встановлюють його компетенцію і склад. При цьому слід враховувати, що компетенція виконавчого органу як органу управління товариства відповідно до ст. 88 ЦК має бути зазначена в установчих документах товариства.

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління. Кодекс допускає можливість створення й іншого виконавчого органу. Це питання вирішується при розробці установчих документів товариства або може бути визначено у законі.

В установчих документах можуть бути визначені підстави для усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків. Якщо ж установчі документи не містять такі положення, то члена виконавчого органу можна у будь-який час усунути від виконання своїх обов'язків.

Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.

Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Дії виконавчого органу акціонерноготовариства розглядаються як дії самої товариства. Вони здійснюються органами без особливої на те довіреності і створюють права та обов'язки безпосередньо для юридичної особи. Компетенція виконавчого органу акціонерного товариства визначається згідно з законом і статутом товариства.

Виконавчі органи товариства можуть складатися з однієї особи і мають назву «одноособовий орган» (наприклад, директор). Якщо до складу виконавчого органу товариства входить кілька осіб, то такий орган є колегіальним (наприклад, дирекція). Як правило, кількість членів колегіального виконавчого органу товариства є непарною, що може полегшити процедуру прийняття рішення з деяких питань. Хоча, з іншого боку, ЦК не встановлює жодних умов щодо кількості членів цього органу.

Колегіальний орган акціонерного товариства приймає рішення простою більшістю від кількості присутніх членів, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (див. коментар до ст. 98 ЦК).

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 162. Аудиторська перевірка

1. Акціонерне товариство, яке зобов'язане відповідно до закону публікувати для загального відома документи, передбачені статтею 152 цього Кодексу, повинне для перевірки та підтвердження правильності річної фінансової звітності щорічно залучати аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками.

2. Аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства, у тому числі такого, що не зобов'язане публікувати для загального відома документи, має бути проведена у будь-який час на вимогу акціонерів, які разом володіють не менш як десятьма відсотками акцій.

Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності акціонерного товариства встановлюється статутом товариства і законом.

Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на осіб, на вимогу яких проводиться аудиторська перевірка, якщо загальними зборами акціонерів не буде ухвалене рішення про інше.

Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом. Ця інформація публікується у центральних засобах масової інформації. Для перевірки та підтвердження правильності річної фінансової звітності щорічно залучається аудитор, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками.

Під фінансовою звітністю згідно з Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» розуміється бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

Відповідно до Закону України «Про аудиторську діяльність» під аудитом розуміється перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.

Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб'єктами господарювання на його проведення.

Аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства, у тому числі такого, що не зобов'язане публікувати для загального відома документи, має бути проведена у будь-який час на вимогу акціонерів, які разом володіють не менш як десятьма відсотками акцій. За результатами аудиторської перевірки складається аудиторський висновок. Аудиторський висновок — це офіційний документ, засвідчений підписом та печаткою аудитора (аудиторської фірми), який складається у встановленому порядку за наслідками проведення аудиту і містить в собі висновок стосовно достовірності звітності, повноти і відповідності до чинного законодавства та встановленим нормативам бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності.

Витрати, пов'язані з проведенням такої аудиторської перевірки, покладаються на осіб, на вимогу яких проводиться аудиторська перевірка. Загальні збори акціонерів можуть ухвалити рішення про проведення аудиторської перевірки за рахунок товариства, або прийняти рішення про інше.

Параграф 2.

Виробничий кооператив

Стаття 163. Поняття виробничого кооперативу

1. Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб.

2. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом.

3. Найменування кооперативу має містити його назву, а також слова «виробничий кооператив».

4. Правовий статус виробничих кооперативів, права та обов'язки їх членів встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

5. Особливості створення і діяльності сільськогосподарських кооперативів можуть встановлюватися законом.

Виробничий кооператив — це один з видів підприємницького товариства (ст. 84 ЦК), тому метою його діяльності завжди є одержання прибутку з наступним його розподілом між учасниками.

Відповідно до пункту четвертого статті, що коментується, правовий статус виробничих кооперативів крім цього Кодексу встановлюється також на підставі інших законів, до яких, зокрема, належать:

Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26 травня 1988 р. Застосування цього нормативно-правового акта здійснюється в частині, що не врегульована ЦК та не протирічить йому та іншим законам України, на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР;

Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. в частині, що не протирічить положенням нового ЦК.

Окрім того, відповідно до ст. 9 ЦК діяльність виробничих кооперативів здійснюється на підставі Господарського кодексу України.

Виходячи із мети створення кооперативу, а відповідно — із нормативного акту, згідно з яким він був створений, можна виділити такі види виробничих кооперативів: -

виробничий кооператив (створюється відповідно до цього Кодексу та Закону СРСР «Про кооперацію в СРСР»);

сільськогосподарський виробничий кооператив (цей Кодекс та Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»);

споживчий виробничий кооператив (діє на підставі ЦК та Закону України «Про споживчу кооперацію»).

Незважаючи на те, відповідно до якого законодавчого акту був створений кооператив, його найменування повинно містити слова «виробничий кооператив ». Таке правило випливає також зі ст. 90 ЦК.

Виходячи із дефініції виробничого кооперативу, можна визначити його характерні ознаки:

по-перше, як уже вказувалося, його діяльність завжди має на меті отримання прибутку;

по-друге, засадами виробничого кооперативу є членство в ньому;

по-третє, він базується на особистій трудовій участі членів та об'єднанні ними майнових пайових внесків.

Слід зауважити, що діяльність, яку здійснює виробничий кооператив, не завжди носить

виробничий характер. Це може бути і будь-яка інша господарська діяльність, наприклад, торгівельна, заготівельна і т. д.

Різні акти цивільного законодавства по різному ставлять вимоги щодо особи, яка може бути членом виробничого кооперативу.

Так, Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» передбачає, що членами сільгоспкооперативу можуть бути фізичні особи з 16 років та юридичні особи у розумінні їх трудового колективу (так звані «колективні члени»). Закон України «Про споживчу кооперацію» також передбачає два види членства, індивідуальне (тобто фізичних осіб віком від 16 років, або від 14 років — в учнівських споживчих товариствах) та колективне (тобто юридичних осіб). Зауважмо, що і перший і другий нормативні акти кооперацію розуміють як добровільне об'єднання громадян.

Оскільки новим цивільним кодексом положення щодо членства виробничого кооперативу докорінно не врегульовані, а норми згаданих нормативно-правових актів не є протирічними новому цивільному законодавству, то раніше встановлені вимоги щодо членів кооперативу продовжують існувати. Таким чином, членами виробничого кооперативу можуть бути фізичні особи віком не молодше 16 (або 14) років (на відміну від інших підприємницьких господарств, де членство не обмежене віком), та юридичні особи як колективні члени.

Закони, що регулюють кооперацію, висувають необхідні обов'язкові ознаки засновників кооперативів. Згідно з Законом «Про кооперацію в СРСР» ними можуть бути громадяни, що досягли 16-річного віку; відповідно до Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» — громадяни України від 16 років та юридичні особи — резиденти. Уявляється, що вказані вимоги продовжують свою дію, оскільки не відбиті в новому Кодексі і не протирічать йому.

Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» передбачено виділення із членів кооперативу так званих «асоційованих членів», які не беруть участі в управлінні ним, але мають право на отримання доходу та першочергове право на отримання паю та частини доходу при ліквідації кооперативу. Особа стає асоційованим членом у разі сплати вступного внеску, паю та додаткового паю.

Оскільки ЦК передбачено, що майно виробничого кооперативу формується за рахунок паїв, і тільки паїв (ст. 163, 165), після вступу його в дію виникнення нових асоційованих членів виробничого сільгоспкооперативу стає не можливим.

Ст. 163 ЦК передбачає обов'язкову особисту трудову участь членів кооперативу в його діяльності. Таке положення є новим для цивільного законодавства тільки щодо споживчих виробничих кооперативів, адже і Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР», і Закон України «Просільськогосподарську кооперацію» передбачають вказаний обов'язок члену кооперативу.

Відповідно до вимог ст. 97 ЦК органами управління виробничого кооперативу можуть бути:

у виробничому кооперативі, створеному відповідно до цього Кодексу та Закону «Про кооперацію в СРСР»: а) вищий орган — загальні збори. Порядок прийняття ними рішень регламентований ст. 98 цього Кодексу. Кожний член кооперативу на загальних зборах має один голос, незалежно від розміру його внеску. Можуть також створюватися збори уповноважених; б) виконавчі органи — правління кооперативу, яке може створюватися тільки в крупних кооперативах, та голова кооперативу, який представляє кооператив у цивільно-правових відносинах, наприклад, укладає договори;

у споживчому виробничому кооперативі: а) вищий орган — загальні збори членів, на яких кожний член має один голос. Можуть створюватися збори уповноважених; б) виконавчі органи не встановлені. Вони повинні визначатися статутом кооперативу;

у сільськогосподарському виробничому кооперативі: а) вищий орган — загальні збори, які збираються не менше одного разу на рік, за принципом «один член — один голос, незалежно від розміру паю»; б) виконавчі органи — правління на чолі із головою правління. Кількість членів правління повинна бути не менше 10. Обираються вони загальними зборами таємним голосуванням. Окрім того, до виконавчих органів сільгоспкооперативу належать голова кооперативу, який обирається на посаду загальними зборами таємним голосуванням, та виконавчий директор, який приймається на роботу за рішенням правління. Коло повноважень виконавчих органів встановлюється статутом кооперативу.

Пункт другий статті, що коментується, вміщує в собі нетрадиційне для цивільного права України правило, згідно з яким члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу. Розмір та порядок такої відповідальності встановлюється Статутом кооперативу та законом.

Таке положення, з одного боку, є винятком із загального правила, встановленого ст. 96 ЦК, відповідно до якого учасник юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи. З іншого боку, це — новела цивільного законодавства, адже не була чітко закріплена в жодному законодавчому акті, регулюючому кооперативну діяльність. Схожим на це положення є правило ст. 43 Закону СРСР «Про кооперацію в СРСР», згідно з яким при нестачі майна кооперативу для розрахунків із бюджетом, робітниками та кредиторами при ліквідації член кооперативу відповідає за боргами кооперативу в межах річногодоходу, отриманого в кооперативі. Однак застосування цієї статті могло мати місце тільки при ліквідації юридичної особи, у той час як ст. 163 Кодексу передбачає загальну субсидіарну відповідальність, не залежну від часу пред'явлення вимог.

Порядок несення субсидіарної відповідальності закріплений у ст. 619 ЦК. Так до пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність, тобто до члену кооперативу. Незважаючи на пред'явлення вимоги у повному обсязі останній повинен задовольнити її тільки в межах, установлених Статутом кооперативу. Після задоволення вимог кредиторів член кооперативу має право регресу (зворотної вимоги) до кооперативу в межах задоволених ним вимог.

Стаття 164. Установчі документивиробничого кооперативу

1. Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, що затверджується загальними зборами його членів.

2. Статут виробничого кооперативу має містити крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, відомості про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.

3. Кількість членів кооперативу не може бути меншою, ніж встановлено законом.

1. Відповідно до ст. 87 ЦК для створення юридичної особи її засновники розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма засновниками. Згідно зі статтею, що коментується, виробничий кооператив є статутною юридичною особою, тому створюється він, а діяльність його регламентується тільки на підставі статуту.

2. Пункт другий ст. 164 ЦК встановлює спеціальні вимоги щодо змісту статуту кооперативу. Відсутність в статуті яких-небудь з відомостей, передбачених цією статтею, а також відомостей, передбачених ст. 88 ЦК, тягне за собою відмову у державній реєстрації з підстав невідповідності установчого документу кооперативу закону (у широкому його розумінні) (див. ст. 89 Кодексу та коментар до неї).

3. Пункт третій ст. 164 ЦК регулює питання щодо кількості членів виробничого кооперативу. Ця норма носить характер посилання, оскільки передбачає, що відповідні вимоги повинні встановлюватися законами.

Спеціальні акти цивільного законодавства у сфері кооперативної діяльності дійсно встановлюють вимоги щодо чисельності членів кооперативу. Так, Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР» Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» передбачають, що кількість членів повинна бути не меншою ніж 3 особи. Таке положення є винятком із загального правила ст. 83 ЦК, згідно з яким товариство (до якого належить і виробничий кооператив) може бути створеним однією особою, яка і виступатиме у подальшому його членом.

Разом із тим, членом споживчого виробничого кооперативу може бути одна особа, оскільки ніяких вимог щодо чисельності Закон України «Про споживчу кооперацію» не має.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 165. Майно виробничого кооперативу

1. Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.

2. Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу.

Порядок внесення пайових внесків членами виробничого кооперативу встановлюється статутом кооперативу і законом.

3. Виробничий кооператив не має права випускати акції.

4. Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

5. Майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Стаття, що коментується, передбачає, що майно кооперативу поділяється на паї його членів. Це положення є новим для цивільного законодавства України, адже воно скасовує положення спеціальних законів України у сфері

кооперації. Так, Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР» Закон України «Про споживчу кооперацію» передбачають формування членами майна кооперативу шляхом внесення вступних внесків та паїв, а Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» — ще й додаткових паїв.

Таким чином передбачалося, що у кооперативі формуються пайовий фонд, який складається з паїв, та неподільний фонд, який складається з вступних внесків (Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР»,) та або прибутку кооперативу (Закон України «Про споживчу кооперацію»), або додаткового паю (Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Виділення цих двох фондів мало значення, зокрема, при виході члена з кооперативу або ліквідації кооперативу, оскільки неподільний фонд не підлягав розподілу при виході з членів кооперативу, але ж поділявся при ліквідації кооперативу.

Запровадження в кооперативі тільки пайового фонду означає, по-перше, що член кооперативу при виході з нього має право на отримання будь-якого майна, що було ним внесено при формуванні майна цієї юридичної особи (див. ст. 166 та коментар до неї), а по-друге, робить неможливим виникнення в сільгоспкооперативі асоційованих членів, яки мали певні привілеї щодо майна кооперативу (див. коментар до ст. 163 ЦК).

Пункт другий статті, що коментується, містить новий для цивільного законодавства порядок формування майна виробничого кооперативу при його створенні. Цей порядок передбачає, що член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу. Раніше схожі вимоги існували щодо формування майна господарських товариств.

Пайовий внесок може бути як грошовим, так і майновим (у відповідності до статуту кооперативу).

Пункти четвертий та п'ятий цієї статті вміщують нове загальне правило щодо встановлення прав члена кооперативу на майно останнього. Передбачається, що при розподілі прибутку кооперативу та при його ліквідації член кооперативу отримує право на майно кооперативу відповідно до його трудової участі, а не до розміру паю, як це було традиційно. Оскільки залишається незрозумілим, за якими критеріями можна встановити трудову участь члена кооперативу у діяльності цієї юридичної особи (чи за посадою, яку обіймав такий член, чи за розміром заробітної платні, а чи за тривалістю його безперервного трудового стажу в цьому кооперативі), уявляється, що нові положення є необґрунтованими, незручними до застосування на практиці та потребують термінової зміни.

Ст. 165 ЦК цілком природно встановлює, що виробничий кооператив не має права випускати акції, адже це є прерогативою акціонерного товариства.

Стаття 166. Припинення членствау виробничому кооперативі і перехід паю

1. Член виробничого кооперативу має право на вихід із кооперативу. У цьому разі йому виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне розміру його паю, а також здійснюються виплати, встановлені статутом кооперативу.

Видача паю, виплата вартості паю та інші виплати членові кооперативу, що виходить з нього, здійснюються у порядку, Встановленому статутом кооперативу і законом.

2. Член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу і законом.

Член виробничого кооперативу, якого виключили із кооперативу, має право на одержання паю та інших виплат, встановлених статутом кооперативу, відповідно до частини першої цієї статті.

3. Член виробничого кооперативу має право передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу і законом.

Передання паю (його частини) особі, яка не є членом виробничого кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу. У цьому разі інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини). Порядок відчуження паю чи його частини іншому членові кооперативу або третій особі встановлюється статутом кооперативу і законом.

4. У разі смерті члена виробничого кооперативу його спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу. За відмови прийняти спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю померлого члена кооперативу.

5. Звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу за його власними зобов'язаннями допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна у порядку, встановленому статутом кооперативу і законом.

6. У разі звернення заставодержателем стягнення на пай члена виробничого кооперативу, що переданий у заставу, застосовуються положення частини третьої цієї статті.

Безумовним правом члена виробничого кооперативу є право на вихід із кооперативу. При здійсненні такого права кооператив стає боржником колишнього члена щодо виплати йому вартості паю або виділення майна, пропорційно розміру його паю, а також здійснення інших виплат, передбачених статутом кооперативу.

Ці положення нового цивільного кодексу привертають увагу, зокрема, тим, що члену кооперативу не повертається безпосередньо те майно, яке він передав до кооперативу як пайовий внесок. По-друге, розрахунки з колишнім членом кооперативу можуть здійснюватися як у грошовій формі (шляхом виплати вартості паю), так і в натуральній (шляхом виділення майна). Форма розрахунків обирається самим кооперативом відповідно до ст. 534 ЦК, оскільки в такому випадку має місце альтернативне зобов'язання, виконання якого здійснюється на розсуд боржника (докладніше див. коментар до вказаної статті).

Член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням його вищого органу (загальних зборів) у разі порушення ним своїх обов'язків, передбачених статутом кооперативу, а також в інших випадках, передбачених статутом. При цьому він не втрачає права на отримання належної йому частини майна кооперативу, яка встановлюється за правилами добровільного виходу із кооперативу.

Неабиякий практичний інтерес викликають норми пунктів третього та шостого ст. 166 ЦК, згідно, з якими член має право відчужувати належний йому пай та передавати його у заставу. Таке положення є винятком із загального правила, передбаченого ст. 100 ЦК, відповідно до якого право участі у товаристві (до яких належить і виробничий кооператив), що є складовою частиною паю, становить особисте немайнове право і не може бути окремо переданим іншій особі.

Разом із тим, передання паю без будь-яких обмежень можливо тільки між членами кооперативу. Відсудження паю третім особам допускається лише за згодою кооперативу, а інші члени кооперативу користуються правом переважної купівлі паю. До останнього за аналогією (ст. 8 ЦК) повинні застосовуватися правила ст. 147 ЦК щодо переважного права купівлі частки в товаристві з обмеженою відповідальністю. Переважне право купівлі паю інші члени кооперативу мають і при зверненні стягнення на нього заставодержателем у разі застави паю.

Якщо передання паю буде здійснюватися на підставі інших цивільно-правових договорів, ніж купівля-продаж, у тому числі безоплатно, ніяких переважних прав щодо набуття паю інші члени кооперативу не здобувають.

За загальним правилом у разі смерті члена виробничого кооперативу його спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу. Дляцього необхідна згода як спадкоємців померлого, так і самого кооперативу, адже це становить їх право. За відмови прийняти спадкоємців у члени кооперативу з ними проводяться розрахунки у грошовій формі шляхом виплати вартості паю померлого члена кооперативу. Розрахунки шляхом передання майна здійснюватися не можуть, навіть за згодою сторін.

Оскільки член кооперативу є власником паю, то на нього може бути звернене стягнення за власними зобов'язаннями такого члена. Разом із тим звернення стягнення може мати місце тільки при недостатності іншого майна члена кооперативу.

Підрозділ З

Участь держави,

Автономної РеспублікиКрим,

територіальних громад

у цивільних відносинах

Глава 9

ПРАВОВІ ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ,

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ,

ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ

Стаття 167. Правові форми участі держави у цивільних відносинах

1. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

2. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.

3. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

У цивільних правовідносинах, окрім фізичних та юридичних осіб можуть брати участь держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч. 2 ст. 2 ЦК).

Держава як суб'єкт цивільного права має правоздатність. Але на відміну від правоздатності юридичних осіб правоздатність має універсальний характер. Це не означає, що правосуб'єктність держави має безмежний характер. Держава може мати лише ті права та обов'язки, які дозволяє закон. Причому, встановлення останнього залежить безпосередньо від держави.

Правоздатність держави характеризується рядом особливостей, пов'язаних із тим, що вона також виступає основним суб'єктом публічного права, носієм влади. Вона сама регулює різні, у тому числі й майнові відносини, встановлюючи як загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів і порядок розгляду спорів за їх участю. При цьому сама визначає і власну цивільну правосуб'єктність, її зміст та межі. Разом із тим, беручи участь у майнових правовідносинах, держава повинна дотримуватися нею встановлених правил, вона не може використовувати свої власні владні повноваження для самовільної зміни цивільно-правових норм у власних інтересах або нав'язувати свою волю контрагентам в конкретних правовідносинах.

Специфіка прояву участі у цивільних правовідносинах держави полягає у тому, що, з одного боку, держава є владним суб'єктом публічних відносин. Вона самостійно встановлює правила поведінки учасників суспільних відносин, зокрема учасників цивільно-правових відносин. З іншого боку — держава відмовляється від встановлення власного імунітету щодо вступу у цивільні правовідносини.

Наявність суверенітету держави означає, що вона в межах своєї території здійснює найвищу владу в порівнянні з іншими владними суб'єктами (внутрішній суверенітет), а у зовнішніх відносинах є єдиним суб'єктом, діяльність якого незалежна від волі інших суб'єктів міжнародного права (інші держави, міжнародні організації), що проявляється у забороні останнім утручатися у внутрішні справи держави (зовнішній суверенітет).

Основні засади участі держави та Українського народу у правовідносинах визначені у Конституції України — Основному законі держави. У преамбулі Конституції України визначено, що її приймає Верховна Рада України від імені Українського народу.

Відповідно до ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже, Верховна Рада України, приймаючи цей нормативно-правовий акт, визначає вже існування ряду органів державної влади та органів місцевого самоврядування, вже наділяючи їх відповідною правосуб'єктністю, яка у цивільних правовідносинах визначається як правосуб'єктність юридичної особи публічного права.

Встановлення матеріальної основи Української держави передбачає необхідність визначити конкретний склад її майнових фондів, що не розподілені між державними юридичними особами. До них мають бути віднесені перш за все бюджетні кошти (державний бюджет), а такожінші матеріальні цінності. Бюджетом визнається план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади протягом бюджетного періоду (ст. 2 Бюджетного кодексу України).

Відокремлене майно — частина державного майна, яке не закріплене за окремими юридичними особами. Це майно скарбниці, яке складається із коштів відповідного державного бюджету, і є матеріальною основою для самостійної участі держави (та інших публічно-правових утворень) у цивільних правовідносинах.

Держава може брати участь у особистих немайнових правовідносинах, причому Україна може бути наділена лише тими особистими немайновими правами, які не суперечать їх правовій природі.

Держава є суб'єктом речових правовідносин. Держава може бути власником майна, яке знаходиться на праві державної власності. Так, створюючи юридичні особи публічного чи приватного права, держава залишається або власником, або корпоративним управлінцем, здійснюючи усі пов'язані із цим повноваження власника, засновника, учасника, тощо. Чинним законодавством можуть встановлюватися додаткові правила щодо власності Держави, однак у цьому випадку ці питання врегульовуються не цивільно-правовими нормами, а нормами адміністративного права, оскільки виникатимуть відносини підпорядкування.

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, (ст. 32 Закону України «Про власність»). Законом України «Про власність» та згодом Конституцією України (ст. 13) підтверджено наявність специфічного суб'єкта відносин власності — Українського народу, який має виключне право власності на окремі види майна, які стосуються забезпечення існування держави та народу як такого, забезпечення національної безпеки, територіальної недоторканності. Однак наявність такої норми має більше політичний, а ніж цивільно-правовий характер.

Держава наділена виключними повноваженнями щодо набуття у власність скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК), викупленої пам'ятки історії та культури (ч. 4 ст. 352 ЦК), реквізованого майна (ч. З ст. 353 ЦК), конфіскованого майна (ч. 1 ст. 354 ЦК). Держава також може бути суб'єктом спільної власності за участю інших учасників цивільних правовідносин.

Держави можуть брати участь також у зобов'язальних правовідносинах. Найбільш поширеними видами участі держави в зобов'язальних правовідносинах є договір поставки для державних потреб, договори купівлі-продажу державного майна шляхом приватизації.

Держава може бути емітентом та утримувачем цінних паперів, зокрема, облігацій державної позики, акцій, приватизаційних сертифікатів, житлових чеків тощо.

Особливе місце в зобов'язальних відносинах відводиться державі як суб'єкту цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність може настати як за невиконання цивільно-правових зобов'язань, так і за вчинення делікту, наприклад, шкода, завдана прийняттям закону про припинення права власності на певне майно (ст. 1170 ЦК), шкода, завдана державними органами (ст.ст. 1173-1175 ЦК), органами дізнання, попереднього (досудового слідства), прокуратури та суду (ст. 1176 ЦК). В окремих випадках на державу покладається обов'язок щодо відшкодування шкоди в окремих випадках, передбачених законом (наприклад, ст. 1207 ЦК).

Держава може набувати окремих прав інтелектуальної власності, бути спадкоємцем за заповітом. Так, наприклад відповідно до ст. 29 Закону України «Про авторське право і суміжні права» майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті немайнові права автора, причому спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора. Після закінчення строку дії авторського права твір стає суспільним надбанням, і останнє вказане право переходить до держави, що стає для останньої обов'язком.

Поряд із внутрішнім оборотом Україна як держава може брати участь і у зовнішньому обороті. Це можливо в тих випадках, коли зовнішньоторговельні відносини встановлюються через торгівельні представництва України за кордоном і через інші спеціально уповноважені органи. Права та обов'язки в цих випадках набуває безпосередньо держава, яка виступає як суб'єкт цивільного права (ст. 8 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). До таких форм цивільно-правової участі можуть належати: міжнародні концесійні договори, інвестиційну діяльність та інші форми сумісної діяльності, договори зовнішньої позики. Однак в тих випадках, коли правочини (договори) вчиняються державними юридичними особами від свого імені як суб'єктів правовідносин, які виникають з тих правочинів, виступають ці утворення.

Відповідно до ст. З Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» Україна в особі її органів, місцеві органи влади й управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи.

Така конструкція правової норми, до речі, пропонувалася у проектах Цивільного кодексу

України. Так, у багатьох зарубіжних країнах держава, однаково з територіальними громадами, визнається юридичною особою публічного права і належить до так званого особливого суб'єкта.

Займання господарською (підприємницькою) діяльністю безпосередньо державою, територіальною громадою має бути виключене. У випадках, вказаних у законі, така діяльність повинна здійснюватися державними та комунальними органами та особами, спеціально створеними для цієї мети з наданням їм статусу юридичної особи.

Держава (Україна) в особі своїх органів може створювати юридичні особи публічного права. Так, у відповідності до Конституції України створені такі органи, які призначені для виконання поставлених перед нею завдань та функції (Верховна Рада, Президент України, Кабінет міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, військові формування — Збройні Сили України, інші військові формування, які призначені для виконання завдань щодо гарантування національної безпеки та недоторканності державного кордону України, Конституційний Суд України). Правовий статус, порядок створення, діяльності та припинення визначається Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими актами. Так, статус державних місцевих адміністрацій визначений Конституцією України, Законом України «Про місцеві державні адміністрації» та іншими нормативно-правовими актами.

Держава, оскільки вона виступає нарівні з усіма учасниками цивільних правовідносин, може створювати і юридичні особи приватного права, виступаючи у такому випадку як засновник, учасник та виконуючи інші повноваження уповноваженої особи нарівні з іншими учасниками.

Законодавством можуть встановлюватися особливості створення юридичних осіб приватного права за участю держави. Так, держава не може створювати такі юридичні особи, які можуть засновуватися лише фізичними особами або недержавними юридичним особами (наприклад, громадські організації, політичні партії, кредитні спілки та ін.).

Створюючи ті чи інші юридичні особи, держава наділяє їх певним майном та здійснює відповідний контроль за їх діяльністю. Для юридичних осіб публічного права держава передає це майно в обмежене користування, залишаючись власником цього майна. Але у випадку створення юридичних осіб приватного права держава передає майно у власність створюваній юридичній особі, претендуючи виключно на корпоративне управління діяльністю певної юридичної особи.

Стаття 168. Правові форми участі Автономної Республіки Крим у цивільних відносинах

1. Автономна Республіка Крим діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

2. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи публічного права (навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.

3. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 134 Конституції України та ст. 1 Конституції Автономної Республіки Крим, затвердженої Законом України від 23 грудня 1998 р., Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, належні до її відання.

Правовий статус АРК визначений Конституцією України, Конституцією АРК та іншими нормативно-правовими актами.

До повноважень АРК належить нормативне регулювання з питань: 1) сільського господарства і лісів; 2) меліорації і кар'єрів; 3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; 4) містобудування і житлового господарства; 5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; 8) мисливства, рибальства; 9) санітарної і лікарняної служб (ст. 137 Конституції України).

Матеріальною основою участі АРК у цивільному обороті є майно, яке належить АРК і не закріплене за юридичними особами публічного та приватного права, створеними у встановленому порядку АРК. Такими коштами слід визнати бюджет та інші матеріальні кошти.

Відповідно до ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджетом АРК визнається план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами влади Автономної Республіки Крим протягом бюджетного періоду. І хоча ці питання визначаються не цивільним законодавством, а фінансовим, бюджетною процедурою, однак саме ці кошти і визначають самостійність виступу АРК та інших подібних суб'єктів у цивільних правовідносинах.

Автономна Республіка Крим, як і держава (Україна) може набувати всього об'єму прав та обов'язків учасника правовідносин. АРК набуває правового статусу (ознак правосуб'єктності) з моменту створення.

Специфіка участі АРК у цивільно-правових відносинах полягає у тому, що вона визнається особливим суб'єктом політико-правових відносин, що відповідно накладає відбиток на участь у цивільному обороті.

АРК у порядку, визначеному нормативне-правовими актами АРК, може створювати юридичні особи публічного права. Так, у відповідності до Конституції АРК створені такі органи, які призначені для виконання поставлених перед нею завдань та функцій (Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів АРК та інші органи). Правовий статус, порядок створення, діяльності та припинення визначається Конституцією України, Конституцією АРК, законами та іншими нормативно-правовими актами.

АРК, оскільки виступає нарівні з усіма учасниками цивільних правовідносин, може створювати і юридичні особи приватного права, виступаючи у цьому випадку як засновник, учасник та виконуючи інші повноваження уповноваженої особи нарівні з іншими учасниками.

Чинним законодавством можуть встановлюватися додаткові правила щодо власності АРК, однак у такому випадку ці питання врегульовуються не цивільно-правовими нормами, а нормами адміністративного права, оскільки виникатимуть відносини підпорядкування.

Законодавством можуть встановлюватися особливості створення юридичних осіб приватного права за участю АРК. Так, АРК не може створювати юридичні особи публічного чи приватного права, які не входять -у, компетенцію АРК або можуть створюватися виключно фізичними та недержавними юридичними особами (див. коментар до ст. 169 ЦК).

АРК може виступати суб'єктом речових правовідносин з приводу майна, яке перебуває у її власності. Може бути суб'єктом особистих немайнових прав, які не суперечать самій природі такого утворення. АРК може виступати суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності. Відмінність АРК від держави як учасника цивільно-правових відносин полягає у неможливості самостійного встановлення власної цивільної правосуб'єктності, оскільки, наприклад, Конституція АРК затверджується Законом України, який приймається Верховною Радою України. Не може АРК виступати набувачем конфіскованого, реквізованого майна, скарбу, у тих випадках, у яких набувачем виступає держава. Не може також АРК виступати набувачем тих видів майна, при яких власником стає територіальна громада (див. коментар до ст. 169 ЦК).

Відповідно до ст. 106, 137 Конституції України з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради АРК Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради АРК з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, скасовує акти Ради міністрів АРК. У цьому випадку встановлюється механізм впливу на діяльність АРК, у тому числі як суб'єкта цивільно-правових відносин.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 169. Правові форми участі територіальних громад у цивільних відносинах

1. Територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

2. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.

3. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Територіальною громадою визнаються жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Територіальна громада наділена певними ознаками цивільної правосуб'єктності. Моментом її виникнення слід вважати визнання у встановленому законом порядку адміністративно-територіальної одиниці. І вже внаслідок створення такої слід визнати можливість набування ознак цивільної правосуб'єктності територіальної громади, яка проживає на території тієї чи іншої адміністративної одиниці.

Однак, крім того, згідно із ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади можуть об'єднатися в одну шляхом проведення місцевого референдуму. У такому випадку цивільної правосуб'єктності нове утворення набуває з моменту вступу в законну силу рішення місцевого референдуму у порядку, встановленому Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

Територіальні громади сіл, селищ і міст також можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ,створювати для цього відповідні органи і служби (ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). У цьому випадку бюджетні кошти чи майно закріплюються за однією із територіальних громад, яка є відповідальною за здійснення цієї діяльності. Можуть ці кошти направлятися у бюджет районної чи обласної ради, а також створюватися юридична особа, створення якої спрямоване на досягнення спільної мети або для забезпечення спільних інтересів територіальних громад.

Набути ознак цивільної правосуб'єктності можуть і органи самоорганізації населення, які створюються за згодою відповідних органів місцевого самоврядування у порядку, передбаченому Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Законом України «Про органи самоорганізації населення».

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (ст. 142 Конституції України).

Під бюджетом місцевого самоврядування (місцевий бюджет) визнають план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування (ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), а саме бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань (ст. 2 Бюджетного кодексу України).

Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів (ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансове підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Територіальна громада може виступати суб'єктом речових правовідносин. Вона наділена правом комунальної власності (ст. 327 ЦК), яке від її імені реалізують відповідні органи місцевого самоврядування, набуває права власності на безхазяйну річ (ч. 2 ст. 335 ЦК), знахідку (ч. 2 ст. 338 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ч. 2 ст. 341 ЦК), набувати право власності на спадщину, яка визнана судом відумерлою (ч. З ст. 1277 ЦК) тощо.

Територіальна громада може набувати право власності на майно шляхом передачі його безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також набуття майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

При цьому слід звернути увагу на те, що суб'єктами права комунальної власності відповідно до ст. 32 Закону України «Про власність» визнаються не відповідні територіальні громади, а адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад.

Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку (ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

В окремих випадках територіальні громади мають певні пріоритети на вступ у цивільні правовідносини. Так, наприклад, відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об'єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад.

Аналогічно до правового статусу держави та АРК територіальна громада може мати майно у власності і поза межами адміністративно-територіальної одиниці.

Територіальна громада в особі своїх органів може виступати суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності (ст. З Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Територіальні громади можуть бути учасниками низки договорів та інших цивільних зобов'язань, здійснюючи емісію цінних паперів тощо. Так, рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб'єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до закону із зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету (ст. 70 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Аналогічно до держави та АРК територіальна громада може нести цивільно-правову відповідальність за своїми зобов'язаннями, а також зашкоду, заподіяну органами та посадовими службовими особами при виконанні покладених на них посадових (службових) обов'язків.

Що стосується опосередкованої форми участі територіальної громади у цивільно-правових відносинах, то вона забезпечується можливістю зазначених суб'єктів створювати юридичні особи. Муніципальне законодавство України визначає порядок взаємодії органів місцевого самоврядування з юридичними особами публічного та приватного права, як тих, які створені територіальною громадою чи створеними нею органами, так і тими, які мають інших, ніж територіальна громада, власників, засновників, учасників. Так, відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування, а відносини з іншими юридичними особами будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом (ст. 16, 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Глава 10

ОРГАНИ ТА ПРЕДСТАВНИКИ, ЧЕРЕЗ

ЯКИХ ДІЮТЬ ДЕРЖАВА, АВТОНОМНА

РЕСПУБЛІКА КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНІ

ГРОМАДИ У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ

Стаття 170. Органи, через які діє держава у цивільних відносинах

1. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Держава, будучи єдиним та неподільним суб'єктом не діє у цивільних правовідносинах безпосередньо, а лише опосередковано через відповідні державні органи чи інших уповноважених осіб, які діють від імені держави та своїми діями створюють для неї цивільні права та обов'язки.

Управління державним майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради України, а також уповноважені ними державні органи. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актівУкраїни (ст. 33 Закону України «Про власність»).

Держава реалізує правосуб'єктність через систему своїх органів, тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може. Від імені держави (України) у відносинах, що регулюються цивільним законодавством, беруть участь органи управління державним майном, фінансові та інші спеціально створені державні органи. Названі бюджетні установи, хоч і є юридичними особами, діють у майновому обігу у багатьох випадках від імені держави.

Держава також виступає суб'єктом цивільного права й у разі, коли її організації беруть участь у правовідносинах, але самі не є юридичними особами.

Бюджетними коштами розпоряджаються фінансові органи, тому саме вони найчастіше виступають як органи, уповноважені для участі в цивільних правовідносинах, зокрема, при випуску державних позик, наданні кредитів тощо.

Держава бере участь в цивільних правовідносинах не як єдине ціле, а як сукупність суб'єктів різних рівнів. Всі вони незалежні один від одного і виступають як самостійні учасники цивільно-правових відносин.

Так, Фонд державного майна України у відповідності до Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 21 травня 1997 р. е державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. Фонд наділений рядом повноважень щодо реалізації правосуб'єктності держави у цивільних правовідносинах. Так, Фонд змінює у процесі приватизації організаційно-правову форму підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності, шляхом перетворення їх у відкриті акціонерні товариства; здійснює повноваження власника щодо частки акцій акціонерних товариств, які не були реалізовані у процесі приватизації, зокрема, несе ризик (відповідальність) у межах зазначеної частки; продає майно, що перебуває у загальнодержавній власності у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об'єктів незавершеного будівництва; укладає угоди з посередниками щодо організації підготовки до приватизації та продажу об'єктів приватизації; виступає орендодавцем майна цілісних майнових комплексів підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, що є загальнодержавною власністю, дає дозвіл підприємствам, організаціям на передачу в оренду майнових комплексів їх структурних підрозділів; бере участь у створенні спільних підприємств, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю; представляє інтересиУкраїни за кордоном з питань, що стосуються захисту майнових прав держави.

Відповідно до Положення про Державне казначейство, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. Головне управління Державного казначейства організовує та здійснює виконання державного бюджету, виходячи з принципу єдиного казначейського рахунку; здійснює управління доходами і видатками державного бюджету, проводить операції з наявними бюджетними коштами, в тому числі в іноземній валюті, в межах розпису доходів і видатків державного бюджету; здійснює за дорученням Кабінету Міністрів України і Мінфіну операції з іншими коштами, що перебувають у розпорядженні уряду України; здійснює разом з Національним банком і Мінфіном управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом та проводить їх обслуговування відповідно до чинного законодавства.

Чинним законодавством визначено також форми та способи управління корпоративними права, які перебувають у власності держави (Указ Президента України від 21 лютого 2000 р. «Про Національне агентство України з управління корпоративними правами», постанова Кабінету Міністрів України від 15 травня 2000 р. «Про управління корпоративними правами»).

Стаття 171. Органи, через які діє Автономна Республіка Крим у цивільних відносинах

1. Автономна Республіка Крим набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи влади Автономної Республіки Крим у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Особливість правосуб'єктності Автономної Республіки Крим полягає у тому, що, як правило, цивільні права та обов'язки виникають, змінюються чи припиняються для неї через її органи. Ці органи повинні бути створені у відповідності до Конституції України, Конституції Автономної Республіки Крим і наділені відповідними повноваженнями щодо набуття та розпорядження правами від імені Автономної Республіки Крим.

Основним нормативно-правовим актом, який визначає загальну взагалі та цивільно-правову правосуб'єктність зокрема, звичайно, є Конституція Автономної Республіки Крим.

Так, відповідно до ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим належить: визначення порядку управління майном, яке належить Автономній Республіці Крим; визначення порядку управління майном, яке знаходиться на балансі Верховної Ради Автономної Республіки Крим; визначення переліку майна Автономної Республіки Крим, яке підлягає й яке не підлягає приватизації; за пропозицією Ради міністрів Автономної Республіки Крим прийняття рішень про випуск місцевих позик; заснування республіканських засобів масової інформації; визначення порядку укладення і затвердження договорів і угод від імені Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до відання Автономної Республіки Крим, затвердження договорів і угод.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим виконує також державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України. З метою забезпечення виконання делегованих державних виконавчих функцій і повноважень Автономній Республіці Крим передаються фінансові, матеріальні кошти і об'єкти державної власності, необхідні для виконання зазначених повноважень. Організація, порядок виконання зазначених функцій і повноважень республіканськими органами Автономної Республіки Крим визначаються нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 35 Конституції Автономної Республіки Крим).

Стаття 172. Органи, через які діють територіальні громади у цивільних відносинах

1. Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Створювані у передбаченому законом порядку органи місцевого самоврядування вважаються юридичними особами публічного права, набувають цього статусу з моменту створення і наділяються власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Так, наприклад, від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти. Сільська, селищна, міська, районна в місті (у разі її створення) рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріально-технічні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням (ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Органами, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст відповідної адміністративно-територіальної одиниці, є районні та обласні ради, які, наприклад, здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби цих територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, кори