Реферат: Звільнення від покарання

--PAGE_BREAK--Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.
Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX сторіччя з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об’єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших — мета попередження або виправлення.
Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.
Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового КК України вирішили це питання позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.
У чинному Законі питання про мету покарання вирішене в частині 2 статті 50 КК України, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Наведений текст свідчить про те, що Закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:
1) кару як відплату за вчинене;
2) виправлення засудженого;
3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);
4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).
Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.
Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети – обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.
Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального Закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до Закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.
Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення Закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання — стаття 67 ККУ; більш суворі правила і межі призначення покарання — стаття 71 ККУ). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем [6, 364] до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.
Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.
Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням Законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці Закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.
Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

РОЗДІЛ ІІ
Поняття і види звільненнявід покарання та його відбування
Як уже зазначалось автором курсової роботи, призначення судом у Вироку особі, винній у вчиненні злочину, певного покарання і його відбування засудженим, є основною формою реалізації кримінальної відповідальності, закономірним підсумком існування кримінально-правових відносин.
Одначе, принципи гуманізму, економії кримінально-правового впливу в ряді випадків, спеціально регламентованих Законом, дають підстави для повного або часткового звільнення особи від покарання, коли стає зрозумілим, що цілі покарання досягнуті на момент його призначення або в певний період, коли відбута лише його частина. В цих випадках засуджена особа після визнання її винною у обвинувальному Вироку взагалі звільняється від відбування покарання або від його подальшого відбування.
Звільнення від покарання і його відбування здійснюється судом, рішення про звільнення від покарання і його відбування за амністією приймає Верховна Рада України, в порядку помилування — Президент України.
Отже, звільнення від покарання та його відбування – це акт відповідних органів державної влади, згідно з яким до особи, яка визнана винною і засуджена, покарання не застосовується, або особа, відбувши частину покарання, звільняється від його подальшого відбування.
Певною мірою звільнення від покарання схоже на звільнення від кримінальної відповідальності. Але між ними існує й суттєва різниця.
Так, загальним для обох видів звільнення є те, що і в першому і в другому випадках особа вчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить всі ознаки складу злочину. Але при звільненні від кримінальної відповідальності йдеться, в основному, про злочини невеликої чи середньої тяжкості, а при звільненні від покарання — про злочини будь-якої тяжкості.
В обох видах звільнення рішення приймає суд (крім актів амністії та помилування). Але при звільненні від кримінальної відповідальності рішення суду приймається до винесення обвинувального Вироку, а при звільненні від покарання — суд виносить обвинувальний Вирок, не призначаючи покарання, або звільняє від його відбування засуджену особу чи особу, яка покарання вже відбуває.
Нарешті, звільнення від кримінальної відповідальності не тягне для особи стану судимості, тоді як звільнення від покарання здебільшого стану судимості не позбавляє.
Норми, які регулюють питання звільнення від покарання та його відбування, зосереджені в розділі XII Загальної частини КК України (статті 74-87 ККУ). Йдеться про такі види звільнення:
1. Звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпеки (частина 4 статті 74 ККУ);
2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-78 ККУ);
3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (стаття 79 ККУ);
4. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінчення строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ);
5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ);
6. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 ККУ);
7. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ);
8. Звільнення від покарання за хворобою (стаття 84 ККУ);
9. Звільнення від покарання на підставі Закону України «Про амністію» (статті 85 та 86 ККУ);
10. Звільнення від покарання на підставі акту про помилування (статті 85 та 87 ККУ).
Спеціальним видом звільнення від покарання є вказані у частинах 2 і 3 статті 74 КК України випадки, коли новим Законом караність діяння усувається взагалі або міра покарання у новому Законі визначається більш м’якою. Тоді Закон має зворотну силу [7, 58].
Звільнення від покарання є юридичним фактом, який тягне за собою припинення кримінально-правових відносин (або перехід їх у стан судимості особи) у зв’язку з реалізацією суб’єктами цих правовідносин своїх прав і обов’язків.
Звільнення від покарання може бути як умовним (тобто таким, що може бути відмінено при порушенні особою певних вимог, які вона зобов’язана виконувати протягом встановленого їй іспитового строку), так і безумовним (тобто таким, при якому ніякі обставини, що виникли після звільнення, не можуть потягти перегляд цього рішення по суті).
До умовних звільнень відносяться:
1) звільнення від відбування покарання з випробуванням (стаття 75 ККУ);
2) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (стаття 79 ККУ);
3) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ);
4) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ);
5) звільнення від покарання за хворобою (частини 1 і 2 статті 84 ККУ).
До безумовних звільнень відносяться:
1) звільнення від відбування покарання особи, яка втратила суспільну небезпеку (частина 4 статті 74 ККУ);
2) звільнення у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ);
3) звільнення від більш тяжкого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким (стаття 82 ККУ);
4) звільнення від покарання за хворобою військовослужбовців (частина 3 статті 84 ККУ);
5) звільнення від покарання Законом України «Про амністію» (стаття 86 ККУ) і актом про помилування (стаття 87 ККУ).
Імперативними (обов’язковими) для суду є:
1) звільнення особи, засудженої за діяння, караність якого Законом усунена (частина 2 статті 74 ККУ);
2) зниження засудженому до максимальної межі покарання за новим, більш м’яким Законом (частина 3 статті 74 ККУ);
3) звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (частина 1 статті 80 ККУ);
4) звільнення від покарання особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (частина 1 статті 84 ККУ);
5) звільнення від покарання за хворобою військовослужбовців (частина 3 статті 84 ККУ).
Інші види звільнень є дискретними (факультативними), рішення по яких приймається судом за своїм розсудом.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
РОЗДІЛ ІІІ
Звільнення від покарання за хворобою та його відбування
Після вчинення злочину до постановлення Вироку або після його постановлення особа може захворіти на психічну або іншу тяжку (непсихічну) хворобу.
Питання про звільнення від покарання особи, яка після вчинення злочину і до постановлення Вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вирішене в частині 3 статті 19 КК України.
Така особа не підлягає покаранню. Суд може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Інші ситуації, пов’язані із звільненням від покарання за хворобою вирішує стаття 84 КК України, незалежно від ступеню тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного за його вчинення покарання.
Першою такою ситуацією є наступна: особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
Очевидно, що такі особи мають всі ознаки, що відносяться до юридичного, психологічного і медичного критеріїв неосудності, хоча на момент вчинення злочину вони і були в стані осудності. Звичайно, відбувати будь-яке покарання такі особи не можуть. Згідно з частиною 1 статті 84 КК України таку особу суд має звільнити від відбування покарання, незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину, строків невідбутого покарання. Він може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України. Якщо ж судово-психіатрична експертиза дійде висновку, що психічна хвороба, на яку захворіла особа, не позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, суд не зобов’язаний звільняти її від покарання.
Другою ситуацією є така: особа після вчинення злочину або після постановлення Вироку захворіла на іншу тяжку (непсихічну) хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. Наявність такої хвороби до постановлення Вироку підстав для застосування статті 84 КК України не дає.
Перелік таких хвороб встановлений спільним Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань». Йдеться про найбільш тяжкі форми туберкульозу, інфекцію вірусу імунодефіциту людини, злоякісні новоутворення, тяжкі прояви хвороб ендокринної системи, органів кровообігу. Наявність саме такої хвороби і факт її перешкоджання відбуванню покарання має встановити спеціальна лікарська комісія, а при потребі — призначена судом судово-медична експертиза.
Незалежно від висновків лікарів, суд може прийняти рішення про звільнення особи від покарання, або не приймати такого рішення. Особа, яка захворіла іншою тяжкою хворобою, залишається в здоровому глузді і щодо неї, хоч і обмежено, можуть здійснюватися передбачені Законом заходи примусового і виховного характеру. Треба також мати на увазі, що в системі Державного департаменту України з питань виконання покарань існує мережа медичних стаціонарів для лікування хворих всіх профілів.
Нарешті, деякі засуджені до позбавлення волі, в першу чергу вбивці, сексуальні маніяки, як правило, не заслуговують та таку милість, та й можуть бути схильні до рецидиву [8, 410].
Отже, суд вирішує питання про звільнення такої категорії осіб від покарання або подальшого його відбування, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання особи засудженого та інші обставини справи. Суд також враховує поведінку засудженого під час відбуття покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, чи не ухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини.
І якщо суд дійде висновку про доцільність звільнення від покарання на підставі частини 2 статті 84 КК України, він приймає позитивне рішення.
Треба зауважити, що засуджені, щодо яких службовою перевіркою встановлено, що їх хвороба є результатом навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання, на звільнення від дальшого відбуття покарання через хворобу не представляються, за винятком випадків, коли під час заподіяння таких ушкоджень особа перебувала в стані гострого психічного розладу, що підтверджено лікарями-фахівцями [9, 21].
Нарешті, третьою ситуацією є така, коли військовослужбовці, засуджені до одного із трьох видів покарання: службового обмеження, арешту (який відбувається згідно з частини 2 статті 60 КК України військовослужбовцями на гауптвахті) або тримання в дисциплінарному батальйоні, визнаються в ході відбування покарання непридатними до військової служби за станом здоров’я. У таких випадках вони обов’язково і остаточно звільняються судом від покарання (частина 3 статті 84 ККУ).
Що ж до звільнення від покарання осіб, що захворіли на психічну або іншу тяжку хворобу, то у разі їх одужання, вони повинні бути направлені для відбування покарання.
При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру (тобто до хворих на психічну хворобу), зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині 5 статті 72 КК України, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру (частина 4 статті 84 ККУ). Отже, особам, які звільнені від покарання у зв’язку із захворюванням на іншу тяжку хворобу в разі їх вилікування строк лікування у строк відбутого покарання не зараховується.
Особи, звільнені від покарання у зв’язку з захворюванням на психічну або іншу тяжку хворобу, не можуть бути примушені для подальшого відбування покарання, якщо закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 та 80 ККУ, або у наявності є інші підстави для звільнення від покарання. Особи, звільнені від подальшого відбування покарання, мають вважатися такими, що мають судимість на загальних підставах [10, 89], крім осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру.

РОЗДІЛ ІV
Правове регулювання звільнення від покарання в зв’язку з хворобою в Російській Федерації
Проблема звільнення засуджених від покарання у зв’язку із хворобою з кожним роком стає в Російській Федерації все більш гострою.
Стан здоров’я багатьох осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, вкрай незадовільний. Згідно з даними на 1 січня 2005 року, у кримінально-виконавчій системі Російської Федерації знаходиться 92 тисячі ув’язнених, хворих туберкульозом у відкритій формі. Більше 17 тисяч хворих туберкульозом у відкритій формі знаходиться в ізольованих ділянках звичайних виправних колоній, а понад 3 тисячі перебували в загальній масі засуджених, збільшуючи тим самим ряди хворих.
На цей момент у кращу сторону ситуація, на жаль, не змінилася. Як відзначає А. Санніков, захворюваність туберкульозом в місцях позбавлення волі у всіх країнах світу звичайно «багаторазово перевищує аналогічні показники серед усього населення».
У кримінально-виконавчій системі країни функціонують 119 лікарень різного профілю й 64 лікувальні виправні установи. Для осіб, що страждають відкритою формою туберкульозу, не вистачає 10 тисяч ліжок у лікарнях місць позбавлення волі й 20 тисяч ліжок — у виправних колоніях [11, 356].
Додамо до армії хворих туберкульозом 2700 Віл-інфікованих засуджених і чимале число страждаючих іншими тяжкими хворобами.
При цьому в місцях позбавлення волі медичне встаткування, як правило, застаріло, воно часто виходить із ладу. Внаслідок цього виявлення нових хворих туберкульозом часто відбувається із запізненням. Не вистачає й медикаментів.
Тільки 10-12 % засобів, необхідних для фінансування медичної служби місць позбавлення волі, забезпечується державою. Начальник медичного управління Мін’юсту РФ А. Коновець відзначає, що «недостатнє забезпечення установ лікарськими засобами не дозволяє проводити комплексне лікування хворих туберкульозом і психічними розладами. В установах найчастіше відсутній мінімально необхідний набір лікарських препаратів». Згадаємо також про недостатнє харчування засуджених у місцях позбавлення волі. А. Коновець пише: «Різко знижує результативність лікувального процесу й зводить нанівець зусилля медичних працівників недостатнє харчування засуджених, котре по калорійності значно нижче встановлених мінімальних норм. Продукти харчування, які містять в собі білок, в добовому раціоні становлять менш 40 % від необхідної кількості, що забезпечує нормальну життєдіяльність організму. Хронічне недоїдання, заміна продуктів харчування на біологічно менш коштовні приводить до росту випадків дистрофії засуджених» [12, 10].
У кримінальному кодексі РФ 1996 року також є стаття «Звільнення від відбування покарання у зв’язку із хворобою» (стаття 81 КК РФ), однак зміст її ширше, ніж зазначений у заголовку. Вона передбачає не тільки звільнення від покарання через хворобу, але й звільнення від кримінальної відповідальності, а також заміну одного покарання іншим. І всі ці варіанти об’єднані однією підставою — захворюванням особи, що скоїла злочин. Таким чином, зміст статті 81 КК РФ не відповідає її назві.
У статті 81 КК РФ мова йде про звільнення особи, що скоїла злочин, «від покарання». Але це не означає, що мається на увазі звільнення від всіх кримінальних покарань. Виключення становлять наступні покарання, виконання яких не залежить від наявності захворювання в засудженого: позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення спеціального, військового або почесного звання, класного чина й державних нагород. Представляється, що в Законі повинно бути прямо сказано про це.
Необхідно відзначити, що стаття 81 КК РФ розрізняє два види захворювань: психічний розлад, що позбавляє особу можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними (частина 1 статті 81 КК РФ), і захворювання іншою важкою хворобою, що перешкоджає відбуванню покарання (частина 2 статті 81 КК РФ).
Найчастіше подібні захворювання є хронічними, але можуть бути й тимчасовими.
У кримінальному законодавстві деяких країн звільнення від покарання можливо тільки при наявності хронічного захворювання. Так, у пункті 6 статті 59 кримінального Закону Литовської республіки визначено, що звільнення від покарання можливо тільки при наявності невиліковного важкого захворювання засудженого.
Перелік захворювань, наявність яких є підставою для звільнення від покарання через хворобу, затверджений Наказом міністра внутрішніх справ СРСР від 30 жовтня 1987 року № 213 «Про порядок подання засуджених до звільнення від відбування покарання через хворобу» (зі змінами, внесеними Наказом МВС СРСР від 11 квітня 1991 року № 119). Цей Наказ був погоджений з Міністерством охорони здоров’я СРСР.
Як обґрунтовано відзначає А.С. Михлин, «регламентація цього питання у відомчому акті представляється правильною, тому що успіхи медицини постійно міняють погляди про вагу й виліковність захворювань, характер їхнього плину, що повинно приводити в міру необхідності до зміни Переліку» [13, 38].
Необхідно відзначити, що при розробці згаданого Переліку не були враховані особливості різних покарань, які відбувають засуджені. Хоча зовсім очевидно, що характер і вага захворювання, що є підставою звільнення від покарання через хворобу особи, позбавленої волі, повинні істотно відрізнятися від характеру й ваги захворювання, наявність якого дозволяє звільнити засудженого від покарання у вигляді виправних робіт. До речі, специфіка різних видів покарань, від відбування яких можливе звільнення через хворобу, недостатньо докладно відбита в статті 81 КК РФ. Тут спеціально виділені тільки покарання, що відбувають військовослужбовці, а в іншому тексті мова йде про безособове «покарання».
Відповідно до встановленого Порядку, висновок про наявність важкого захворювання дається лікарською комісією, думка якої оцінюється судом, що вирішує питання про звільнення захворілої особи від відбування покарання.
У частині 1 статті 81 КК РФ визначено, що особа, у якої після здійснення злочину наступив психічний розлад, що позбавляє її можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, звільняється від покарання. У наведеному приписанні допущені неточності.
Насамперед, особа в описаному стані не підлягає кримінальній відповідальності. Тому про звільнення від покарання не може бути й мови. А немає осуду — немає й покарання, від якого можна звільнити особу, що скоїла злочин.
Даний висновок підтверджується порівняльним аналізом частин 1 і 2 статті 81 КК РФ із частиною 4 тієї ж статті. В останній частині визначено, що «особи, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у випадку їхнього видужання можуть підлягати кримінальній відповідальності й покаранню». Зовсім очевидно, що кримінальну відповідальність можуть нести тільки ті особи, які не засуджувалися. До того ж у частині 4 статті 81 КК РФ встановлено, що особи, перераховані в частинах 1 і 2 цієї статті КК РФ, можуть підлягати кримінальній відповідальності й покаранню, якщо не минули строки давності, передбачені статтями 78 і 83 КК РФ. Нагадаємо, стаття 78 КК РФ регламентує звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з перебігом строків давності [14, 354].
У світлі наведених доводів представляється помилковою позиція Судової колегії Верховного Суду РФ, яка думає, що в подібних ситуаціях здійснюється звільнення від покарання. Верховний Суд Північної Осетії — Аланії, визнавши доведеним здійснення Джанхотовим суспільно небезпечних діянь, передбачених частиною 2 статті 209, частиною 3 статті 126, частиною 3 статті 102 і іншими статтями КК РФ, 30 квітня 1998 року звільнив його від кримінальної відповідальності на підставі статті 19, частин 1 і 4 статті 81, пункту «б» частини 1 статті 97, пункту «б» частини 1 статті 99 КК РФ і застосував до нього примусові заходи медичного характеру з лікуванням у психіатричному стаціонарі загального типу. Заступник Голови Верховного Суду РФ у своєму протесті порушив питання про скасування розглянутого рішення у зв’язку з неправильним застосуванням Закону. Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду РФ 26 січня 1999 року цей протест задовольнила, визначення Верховного Суду республіки Північна Осетія — Аланія скасувала й справу передала на новий судовий розгляд. Колегія вказала, що відповідно до частини 1 статті 81 КК РФ особа, у якої після здійснення злочину наступив психічний розлад, що позбавляє її можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, звільняється від покарання. Але в розглянутому випадку особа не засуджувалася й покарання їй тому не призначалося. Як можна звільнити від покарання, якого не було ?!
Особи, про які згадує частина 1 статті 81 КК РФ, ще не стали перед судом, тому що вони не можуть нести кримінальну відповідальність внаслідок свого психічного розладу. Вони були осудні на момент здійснення злочину, але потім втратили можливість оцінювати суть кримінальної відповідальності й виконувати або відбувати покарання, піддаватися мірам карально-виховного характеру. А.В. Наумов справедливо відзначає, що «фактично зазначені особи мають всі ознаки, що відносяться як до юридичного, так і до медичного критерію неосудності (стаття 21 КК РФ)», але потім він обмовляється: «однак вони не можуть бути визнані такими внаслідок того, що, як відомо, стан неосудності встановлюється на момент здійснення особою злочину, а зазначені особи занедужали психічним розладом вже після здійснення злочину». Чи не гра це в слова? Є фактичні підстави для визнання особи неосудною, але такою вона не є, тому що розглянуті ознаки неосудності виникли після здійснення злочину. Представляється обґрунтованим поширення поняття неосудності й на момент рішення питання про кримінальну відповідальність [15, 411].
Не можна ті самі обставини — медичний і юридичний критерії неосудності — брати в основу визначення різних правових категорій. Неосудність, обумовлена на момент здійснення злочину, безумовна; безумовна також неосудність, що виникає згодом, після здійснення особою діяння, у результаті виникнення хронічного, невиліковного психічного захворювання. Тимчасове захворювання психічною хворобою розглянутої категорії осіб тягне їхнє звільнення від кримінальної відповідальності до моменту видужання.
У тексті частини 1 статті 81 КК РФ допущена ще одна неточність. Тут мова йде про особу, що не усвідомлює «фактичний» характер своїх дій. Це вказівка помилкова. Особа іноді в стані усвідомлювати «фактичний» характер своїх дій. Людина, що страждає тяжкою душевною хворобою, може, наприклад, розуміти, що якщо палаючий сірник покласти на папір, то він займеться яскравим світлом, буде тепло й весело. Ще приємніше запалити стіг соломи. Однак суть в іншому: така особа не усвідомлює суспільної небезпеки своїх дій. Така ж неточність допущена й у частині 1 статті 21 КК РФ, що регламентує неосудність.
    продолжение
--PAGE_BREAK--