Реферат: Система права і законодавства

--PAGE_BREAK--1. Встановлення фактичних обставин справи.

            Застосування юридичних норм направлене на забезпечення їх реалiзацiї вiдносно до конкретного випадку, який складається з певних фактiв. Цi факти i утворюють фактичну основу застосування норм права. Саме тому особи, якi застосовують правовi норми, повиннi у першу чергу вiдiбрати та чiтко видiлити тi факти, якi необхiднi для вiрного вирiшення юридичної справи; потiм провести ретельний аналiз та оцiнку вказаних фактiв.

            Встановлення фактичних обставин справи повинно бути обгрунтованим та законним. Вiд цього залежить вiрнiсть застосування норм права. Обгрунтованiсть та повнота встановлення обставин справи досягається шляхом глибокого та всебiчного дослiдження фактiв, з’ясування їх iстинностi та об’єктивної вiрогiдностi. Щоб встановити об’єктивну iстину по справi факти аналiзуються у їх взаємозв’язку та причиннiй залежностi.

            Важливо також мати на увазi, що правозастосовчi органи дослiджують не абсолютно усi факти, характернi для певного випадку, а лише тi, якi  безпосередньо стосуються вирiшення юридичної справи. Фактичнi обставини встановлюються у вiдношеннi з тою нормою права, яка до них застосовується. Так, при з’ясуваннi обставин конкретної кримiнальної справи у першу чергу повиннi бути встановленi наступнi факти: хто вчинив злочин, коли i де вiн був вчинений, яким чином, якi мотиви вчинення злочину. Факти, що мають юридичне значення, встановлюються за допомогою показань свiдкiв, результатiв огляду мiсця пригоди, експертизи, дослiдження документiв, предметiв та iнших даних. Цi данi встановлюються у передбаченому законом порядку i називаються юридичними доказами.

2. Вибiр та аналiз норми права, що пiдлягає застосуванню до фактичних обставин, якi дослiджуються.


            Пiсля встановлення юридичного значення обставин справи починається друга стадiя застосування норм права. На цiй стадiї правозастосовчий орган перш за все вирiшує питання, на пiдставi якої норми повинна вирiшуватися справа, що розглядається. Обрати норму означає надати правову квалiфiкацiю (оцiнку) фактичним обставинам справи.

            Далi необхiдно встановити дiйснiсть (вiрогiднiсть) її тексту з точки зору законностi, перевiрити, чи не має у текстi помилок, чи не змiнена дана норма. При цьому слiд користуватися текстом опублiкованим у офiцiйному виданнi, останньою його редакцiєю з усiма змiнами та доповненнями на день застосування норми права. Також правозастосовчий орган повинен визначити, чи не протирiчить обрана норма закону i iншим нормативним актам. Норма права може бути застосована лише тодi, коли вона вiдповiдає приписам актiв вищих органiв.

            Аналiз обраної правової норми включає ретельну перевiрку її дiї у часi, просторi та по колу осiб. Це означає, що правозастосовчий орган повинен достеменно з’ясувати:

            — чи чинна норма  в той момент,  коли на її пiдставi потрiбно вирiшити конкретну справу;

            — чи чинна вона на тiй територiї, де ця справа повинна бути вирiшена;

            — чи поширюється чиннiсть цiєї норми на осiб, вiдносно яких вона повинна застосовуватись.

            Iнколи при виборi та аналiзi норми виявляється, що даний випадок регулюється кiлькома нормами, якi не узгоджуються або навiть суперечать одна однiй за своїм змiстом. У такому випадку має мiсце колiзiя правових норм. Щоб з’ясувати яким чином вирiшуються колiзiї мiж правовими нормами, яку саме норму компетентний орган повинен застосувати до обставин справи, iснують наступнi правила вирiшення колiзiй у правозастосовчiй дiяльностi:      

            1) якщо iснує колiзiя мiж нормами, виданими рiзними органами, застосовується норма вищогооргана;

            2) при протирiччi мiж нормами, прийнятими одним i тим органом, але в рiзний час, застосовується норма, яка прийнята пiзнiше;

            3) у випадку колiзiї мiж загальною та спецiальною нормою застосовується остання.

            Завданням компетентного органу на цiй стадiї є усвiдомлення (тлумачення) застосованої норми, а також усунення прогалин у правi шляхом застосування права по аналогiї.

3. Винесення рiшення компетентним органом та доведення цього рiшення до зацiкавлених осiб та органiзацiй
.

            Це завершальна та головна стадiя процесу застосування норми права. Встановлення фактичних обставин, а також вибiр та аналiз правової норми готують видання компетентним органом iндивiдуального правового акта (наприклад, вирок суду, наказ посадової особи). Перед винесенням конкретного рiшення необхiдно впевнитися, що обставини справи дослiдженi вiрно i достатньо повно, що застосована норма права вiдноситься саме до цього випадку. На пiдставi такого переконання компетентний орган виносить владне рiшення, пiсля чого оголошує його зацiкавленим особам та органiзацiям.

            Дiяльнiсть компетентних органiв закiнчується виданням акта застосування норми права. Вiн фiксує прийняте рiшення, надає йому офiцiйного значення та владний характер.
            Акт застосування норми права — це офiцiйний правовий документ, який мiстить iндивiдуальний державно-владний припис компетентного органу, що виноситься ним внаслiдок вирiшення конкретної юридичної справи.

            Головнi ознаки, що характеризують акти застосування норми права.

1) Акт застосування норми права має владний характер та охороняється примусовою силою держави. Конкретнi приписи, що мiстяться у ньому, мають обов’язкове значення для усiх, до кого вони вiдносяться, та у необхiдних випадках можуть бути реалiзованi примусовим шляхом.

2) Акт застосування — це iндивiдуальний правовий акт. Вiн має вiдношення до певно визначених осiб. Правозастосовчий акт має силу лише для певного випадку i на подiбнi випадки не розповсюджується. Цим вiн відрізняється вiд нормативно-правових актiв, якi мiстять правовi норми, що мають загальний характер. Норми права регулюють багато однотипових випадкiв та розповсюджуються на усiх осiб, якi знаходяться у сферi їх дiї (конкретно не визначених). Вони розрахованi на неодноразове застосування. Iндивiдуальнi правовi акти не мiстять правових норм. Вони лише конкретизують загальнi приписи стосовно  окремих осiб або органiзацiй та мають разове значення. Внаслiдок цього акти застосування норм права до джерел права не вiдносяться. У збiрники законодавства вони не включаються.

3) Правозастосовчi акти повиннi бути законними, повиннi виноситися у суворiй вiдповiдностi до закону, спиратися на певнi норми права.

4) Акти застосування норм права видаються у встановленiй законом формi i мають точне найменування. Закон передбачає суворо визначений порядок видання та оформлення iндивiдуальних правових актiв. Кожен правозастосовчий акт має суворо визначенi найменування: вирок, наказ, постанова, розпорядження.

            Класифiкацiя актiв застосування норм права відбувається за рiзними пiдставами. В залежностi вiд суб’єктiв, якi застосовують норми права, iндивiдуальнi правовi норми подiляються на наступнi види:

            — акти представницьких органiв державної влади;

            — акти виконавчих органiв державної влади;

            — акти правоохоронних державних органiв;

            — акти державного контролю;

В залежностi вiд змiсту суспiльних вiдносин та норм права, що застосовуються до них, правозастосовчi акти подiляються на:

            — регулятивнi, якi встановлюють конкретнi юридичнi права та обов’язки у зв’язку з правомiрною поведiнкою людей (наприклад, наказ ректора учбового закладу про зарахування у вуз);

            — охороннi, якi видаються у зв’язку з вчиненням окремими людьми правопорушень (вирок суду, постанова слiдчого про притягнення пiдозрюваного як обвинуваченого, протест прокурора).

            Таким чином, акти застосування норм права є найважливiшим засобом реалiзацiї припису правових норм.

            При виборi та юридичному аналiзi правової норми, яка повинна бути застосована до конкретного випадку, iнколи виявляється прогалина.

            Прогалина в правi — це вiдсутнiсть правової норми при вирiшеннi конкретних життєвих випадкiв, якi охоплюються правовим регулюванням та повиннi вирiшуватися на пiдставi права.

            Причинами виникнення прогалин в правi можуть бути вiдставання законодавства вiд розвитку життя, хиби при пiдготовцi нормативно-правових актiв та iнше. 

            Найбiльш ефективним засобом усуненняпрогалин у правi є видання компетентним органом недостатньої правової норми, необхiднiсть якої обумовлена життям. У тих випадках, коли правотворчий орган не змiг усунути прогалину, використовується правило застосування права за аналогiєю. Пiд аналогiєю розумiється певна схожiсть мiж рiзними явищами чи предметами. Застосування права за аналогiєю не означає довiльного вирiшення конкретних справ. Рiшення приймається у вiдповiдностi з принципами законностi та справедливостi. В юриспруденцiї розрiзняються два основних види аналогiї: аналогiя закону та аналогiя права.

            Аналогiя закону уявляє собою рiшення конкретної юридичної справи на пiдставi правової норми, розрахованої не на цей, а на подiбнi випадки. Якщо компетентний орган вирiшує справу у вiдповiдностi з приписами норми, що регулює найбiльш подiбнi (аналогiчнi) суспiльнi вiдносини, то у цьому випадку має мiсце аналогiя закону. При цьому норма права, яка застосовується цi вiдносини безпосередньо не регулює. Вона регулює iншi, але близькi, спорiдненi вiдносини.

            Аналогiя права — це прийняття рiшення по конкретнiй справi на пiдставi загальних принципiв та сутi права. Аналогiя права застосовується тодi, коли при наявностi прогалини неможливо добрати схожу, аналогiчну норму права.

            Застосування права по аналогiї у сучасних державах обмежене. Воно цiлком неможливе при вирiшеннi кримiнальних справ. Кримiнальне законодавство походить iз принципу, за яким, злочином не може вважатися дiяння, яке не передбачене кримiнальним законом. У зв’язку з постiйним удосконаленням та розвитком законодавства застосування права за аналогiєю стає рiдкiсним винятком навiть для тих галузей права, де воно припустиме.

            Однiєю iз стадiй застосування норм права є їх тлумачення.

            Тлумачення норм права— це дiяльнiсть компетентних органiв держави, громадських органiзацiй та окремих громадян по усвiдомленню та роз’ясненню ними дiйсного змiсту норм. В процесi тлумачення встановлюються умови дiї норми, юридичнi права та обов’язки учасникiв правовiдносин, а також заходи юридичної вiдповiдальностi за порушення приписiв норми права.

            Тлумачення покликане забезпечити повну та всебiчну реалiзацiю норм права у дiяльностi виконавчих органiв, органiв суду та прокуратури при здiйсненнi громадянами та органiзацiями своїх юридичних прав та обов’язкiв. Тим самим тлумачення вiдповiдає одноманiтному розумiнню та застосуванню правових норм на всiй територiї їх дiї, забезпечує законнiсть та сталий правопорядок в рiзних сферах суспiльного життя.

            Тлумачення норм права має два напрямки: усвiдомлення (“для себе”) та роз’яснення (“для iнших”).  Усвiдомлення змiсту норми права є необхiдною передумовою для вiрного розумiння та реалiзацiї її вимог. Роз’яснення правової норми здiйснюється тодi, коли у процесi усвiдомлення виявляються неясностi      у її змiстi. У такому випадку потрiбнi додатковi роз’яснення дiйсного змiсту правової норми. Усвiдомлюються усi норми права, а роз’яснюються лише тi, з приводу яких потрiбнi додатковi зауваження внаслiдок неточностi словесного виразу або невiрного застосування норм права практично. Таким чином, з усвiдомлення норми права не завжди випливає роз’яснення її змiсту.

            Тлумачення становить собою iнтелектуальну дiяльнiсть, в процесi якої з наукових позицiй пiзнаються глибиннi властивостi права, об’єктивно та вiрогiдно викладається суть приписiв, що мiстяться у правових нормах.

            Ефективнiсть тлумачення залежить вiд рiвня правосвiдомостi тлумача. Що вищий рiвень правосвiдомостi тих, хто усвiдомлює чи роз’яснює змiст правових норм, тим менше правопорушень, тим повнiше задовольняються права та свободи особи.

            Особлива роль при тлумаченнi належить спецiальнiй юридичнiй пiдготовцi, глибокому оволодiнню найновiшими досягненнями юридичної науки, високiй юридичнiй культурi. Вiд рiвня професiйної пiдготовки юристiв в багато чому залежить якiсть правороз’яснюючої роботи, розумiння населенням дiйсного змiсту правових норм, точне здiйснення їх приписiв.

            Головнi способи тлумачення-усвiдомлення змiсту правових норм.

1) Граматичне тлумачення виражається в усвiдомленнi змiсту правової норми шляхом граматичного аналiзу її тексту. При такому тлумаченнi необхiдно з’ясувати, в яких словах, реченнях сформульованi гiпотеза, диспозицiя та санкцiя правової норми. Для цього встановлюється значення окремих слiв, з’ясовується їх граматична форма (вiдмiнок, число, рiд, вид, особа), визначається зв’язок мiж ними. Потiм з’ясовується граматична та змiстова структура речень, якi мiстить норма. При граматичному тлумаченнi правової норми необхiдно спецiально зупинитися на з’ясуваннi значення окремих термiнiв. У законодавствi часто використовуються термiни, якi мають загальноприйняте значення. Однак деяким з них надається особливий змiст (наприклад, “посадова особа”, “вина”, “потерпiлий”, “докази” i т.i.). Роз’яснення таких термiнiв нерiдко дається в самих законах та iнших нормативно-правових актах. Застосовуючи норми права, якi мiстять термiни, що вживаються в рiзних значеннях, важливо встановити їх дiйсний змiст, безпосередньо закладений самим правотворчим органом. У противному разi це може привести до неправильного вирiшення юридичної справи.

            У нормативно-правових актах широко використовуються спецiальнi термiни iз рiзних галузей технiки, науки, мистецтва. Для правильного їх усвiдомлення необхiдно використовувати вiдповiднi довiдники, словники та допомогу спецiалiстiв.

2) Логiчне тлумачення — це усвiдомлення змiсту норми права шляхом безпосереднього використання законiв формальної логiки. При логiчному тлумаченнi дослiджуються не окремi слова, а внутрiшнi зв’язки мiж частинами нормативного акта, логiчна структура правових приписiв. Необхiднiсть логiчного тлумачення випливає, насамперед, з особливостей оформлення норм права. Так, граматична форма речення, у якому мiститься норма права, часом неточно виражає кiлькiсну сторону норми. У нормi звичайно говориться про одну особу: “пiдозрюваний має право”, “слiдчий зобов’язаний” тощо. Проте норма права стосується не одного якогось пiдозрюваного або слiдчого, а всiх, хто пiдпадає пiд вiдповiдне процесуальне положення. Тому для надання наведеним формулам їх дiйсного значення, логiчно умовно додавати слова “кожний”, “будь-який”, внаслiдок чого i буде виявлено дiйсну волю законодавця.

3) Систематичне  тлумачення полягає в усвiдомленнi змiсту норми права шляхом порiвняння її з iншими нормами i встановлення її зв’язку з ними. Будь-яка правова норма уявляє собою складову частину системи права та дiє у тiсному зв’язку з iншими нормами. Тому, щоб усвiдомити дiйсний змiст певної норми права, необхiдно визначити її логiчний зв’язок з iншими нормами. Перш за все  встановлюються зв’язки з нормами, подiбними за змiстом з нормою, яка тлумачиться, та якi її деталiзують. Приймається до уваги i те, у якому нормативно-правовому актi вона сформульована (законi, указi, постановi i т.i.), яке мiсце у цьому актi вона займає. Якщо ця норма знаходиться у пiдзаконному актi, необхiдно впевнитися, що вона вiдповiдає закону або iншим актам, що мають бiльшу юридичну силу. Можливе i порiвняння норм рiзних галузей права.

            Систематичне тлумачення має особливо важливе значення для органiв, якi застосовують норми права. Воно є необхiдною умовою правильної квалiфiкацiї юридичних справ. У цiлому систематичне тлумачення обумовлене взаємозв’язком та взаємозалежнiстю суспiльних вiдносин, якi регулюються нормами права.

3) Iсторично-полiтичне тлумачення норм права уявляє собою усвiдомлення їх мети та завдань на пiдставi аналiзу того iсторичного становища, у якому вони були прийнятi.    

            При iсторично-полiтичному усвiдомленнi потрiбно глибоко вивчити соцiальне значення та мету правової норми, а також конкретнi умови її прийняття. Такий пiдхiд дозволяє розкрити соцiально-полiтичний змiст норми, її суть та моральний змiст.

            Iсторично-полiтичне тлумачення сприяє точнiй та правильнiй реалiзацiї правових норм, попереджує порушення законностi при їх застосуваннi.

            При усвiдомленнi правових норм потрiбно використовувати усi вказанi засоби. Лише їх спiльне застосування сприяє точному i правильному розумiнню змiсту норми права, яка тлумачиться.

            Усвiдомлення повинно приводити до такого розумiння змiсту норм права, яке б забезпечувало їх повну та точну реалiзацiю. Наслiдком тлумачення повиннi бути повна яснiсть та визначенiсть сутi правової норми. Яснiсть сутi — це глибоке розумiння змiсту норми, вiдсутнiсть будь-яких сумнiвiв у точностi наведених внаслiдок тлумачення висновкiв. Визначенiсть сутi — це конкретнiсть змiсту правової норми, яка не припускає двох чи бiльше рiшень на пiдставi зроблених висновкiв.

            Наслiдки тлумачення подiляються на види в залежностi вiд вiдношення мiж текстуальним вiдображенням норми (“буквою закону”) та її дiйсним змiстом (“духом закону”). За цiєю ознакою тлумачення норм права може бути буквальним, обмежувальним та поширювальним.

            В переважнiй бiльшостi випадкiв дiйсний змiст правової норми усвiдомлюється буквально — у цiлковитiй вiдповiдностi до тексту норми. Таке тлумачення називається буквальним. При буквальному тлумаченнi змiст норми права цiлком вiдповiдає її текстуальному вiдображенню.

            Однак в окремих виняткових випадках можливе виникнення деякої невiдповiдностi мiж дiйсним змiстом норми та її текстуальним вiдображенням.

            Якщо внаслiдок усвiдомлення виявляється, що дiйсний змiст норми права вужчий за її текстуальне вiдображення — тлумачення буде обмежувальним. При обмежувальному тлумаченнi текст норми приводиться у повну вiдповiднiсть з її змiстом.

            Якщо внаслiдок усвiдомлення виявляється, що дiйсний змiст норми права ширший за її текстуальне вiдображення, то тлумачення будепоширювальним.

            Таким чином, обмежувальне та поширювальне тлумачення приводить у цiлковиту вiдповiднiсть дiйсний змiст правової норми та її не зовсiм точну форму викладення у текстi статтi нормативно-правового акта.

            Усвiдомлення норм права не завжди приводить до повної ясностi та визначеностi їх змiсту. У таких випадках виникає потреба спецiального роз’яснення їх змiсту. Тлумачення-роз’яснення забезпечує повну та точну реалiзацiю правових норм, запобiгає вiд помилок в практичному застосуваннi.


          Роз’яснення норм права — це вказiвки або рекомендацiї, направленi на розкриття дiйсного змiсту норм. В залежностi вiд суб’єктiв, якi роз’яснюють правовi норми, тлумачення-роз’яснення подiляється на офiцiйне та неофiцiйне.

            Офiцiйне тлумачення — це таке роз’яснення норм права, яке дається компетентними органами. Воно є обов’язковим для усiх, хто застосовує цю норму. Офiцiйне тлумачення знаходить вираження у спецiальних актах (документах), якi видає компетентний орган (постанови, iнструкцiї, накази, листи та iнше).

            Офiцiйне тлумачення за обсягом подiляється на нормативне та казуальне (iндивiдуальне).

            Нормативне тлумачення — це офiцiйне роз’яснення, що є обов’язковим для усiх осiб та органiв, якi застосовують певну норму чи норми права. Таке роз’яснення поширюється на усi випадки, передбаченi тлумаченою правовою нормою. Цим забезпечується одноманiтнiсть та правильне запровадження в життя її вимог. Офiцiйне тлумачення може давати i сам орган, що видав роз’яснювану норму права. Таке роз’яснення називається автентичним. Також офiцiйне нормативне тлумачення правових норм можуть давати i органи, що їх не видавали. У такому випадку вони надiляються спецiальними повноваженнями з офiцiйного роз’яснення вказаних норм.

            Казуальне тлумачення — це таке роз’яснення змiсту правової норми, яке дається у зв’язку з розглядом конкретної юридичної справи. Таке тлумачення називається казуальним тому, що воно чинне тiльки для певного випадку (казусу). Необхiднiсть у казуальному тлумаченнi виникає тодi, коли рiшення нижчих правозастосовчих органiв з конкретних юридичних справ є невiрними,  не вiдповiдають закону. Казуальнi роз’яснення є обов’язковими лише при розглядi конкретної справи. Зокрема, вони можуть бути зразком для iнших органiв, якi застосовують цi норми права.

            Нормативне та казуальне роз’яснення за своїм змiстом подiляються на судове та адмiнiстративне.

            Судове тлумачення — це роз’яснення змiсту норми права, яке здiйснюється судами. Воно забезпечує вiрне розумiння та одноманiтне застосування норм права у дiяльностi судiв. Керiвнi роз’яснення вищих судiв обов’язковi для всiх судiв, iнших органiв та посадових осiб, якi застосовують роз’яснюванi норми права.

            Адмiнiстративне тлумачення — це роз’яснення змiсту норм права, яке здiйснюється виконавчими органами держави. Таке тлумачення стосується питань управлiння, працi, соцiального забезпечення та подiбних.

            Тлумачення норм права у межах своєї компетенцiї можуть давати також мiсцевi органи самоврядування, роз’яснюючи змiст виданих ними правових норм, дiя яких, обмежена пiдвiдомчою територiєю.

            Офiцiйне тлумачення дається у формi актiв, якi видає вiдповiдний компетентний орган. Юридична сила актiв офiцiйного тлумачення залежить вiд повноважень органiв, якi їх видають. У цих актах поруч з роз’ясненнями можуть мiститися самостiйнi норми чи iндивiдуальнi велiння. Таким чином оперативно усуваються неточностi та неясностi у нормативно-правових актах, удосконалюється практичне застосування цих актiв.

            Акти офiцiйного тлумачення правових норм (iнтерпретацiйнi акти) уявляють собою, з одного боку, роз’яснення змiсту норм права, а з iншого боку, конкретизацiю та уточнення його приписiв. Особливість iнтерпретацiйних актiв полягає у тому, що вони дiють спiльно з тими нормативно-правовими актами, у яких мiстяться тлумаченi юридичнi норми.

            Iнтерпретацiйнi акти подiляються у залежностi вiд їх змiсту та сфери розповсюдження.

            Iнтерпретацiйнi акти правотворчостi, будучи офiцiйними роз’ясненнями дiйсного змiсту норм права, вони одночасно є джерелами права, оскiльки мiстять конкретизуючi норми.

            Iндивiдуальнi iнтерпретацiйнi акти — це такi акти, якi мiстять вказiвки з приводу застосування правової норми до конкретних життєвих обставин. На вiдмiну вiд iнтерпретацiйних актiв правотворчостi цей рiзновид актiв офiцiйного тлумачення не є наслiдком правотворчої дiяльностi компетентних органiв, а становить своєрiдну форму юридичної практики, форму узагальнення досвiду застосування юридичних норм. Саме такi акти у повному обсязi виконують функцiю офiцiйного роз’яснення норм права, оскiльки не пов’язанi з правотворчою дiяльнiстю компетентних органiв.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Неофiцiйне тлумачення
—  це роз’яснення змiсту правових норм, яке не є обов’язковим. Воно може даватися будь-яким громадянином або походити вiд громадської органiзацiї. Таке тлумачення необов’язкове для тих органiв чи посадових осiб, якi застосовують норми права. Однак неофiцiйне тлумачення надає їм значну допомогу у практичному застосуваннi правових норм. Особливе значення тля точної та вiрної реалiзацiї права мають висловлювання видатних державних та громадських дiячiв про суть та роль певного закону у суспiльному життi, про його практичний напрямок. Їх роз’яснення сприяють глибокому та всебiчному розумiнню змiсту закону, пiдвищують рiвень правосвiдомостi громадян, забезпечують правильну реалiзацiю вимог закону. Неофiцiйне тлумачення подiляється на доктринальне, компетентне i повсякденне.

            Важливим видом неофiцiйного роз’яснення правових норм є доктринальне (наукове) тлумачення. Воно дається науково-дослiдними установами, квалiфiкованими вченими-юристами, у коментарях до законодавства, у наукових працях, статях, лекцiях, виступах.

            Доктринальне роз’яснення правових норм та практики їх застосування базується на знаннi та глибокому розумiннi закономiрностей правового регулювання, ролi права в органiзацiї суспiльного життя, у вирiшеннi конкретних юридичних питань. Науковi рекомендацiї допомагають офiцiйним органам удосконалювати правотворчу та правозастосовчу дiяльнiсть, приводити її у вiдовiднiсть iз об’єктивними закономiрностями суспiльного розвитку.

            Компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здiйснюють особи, обiзнанi з правом. У бiльшостi випадкiв це досвідчені юристи-практики: посадовi особи державного апарату, адвокати тощо. Консультацiї у перiодичних виданнях з окремих питань права, вечори запитань та вiдповiдей на правовi теми — все це вiдноситься до неофіційного компетентного тлумачення.

            Повсякденне тлумачення — це тлумачення норм права всiма  суб’єктами права. Його значення для правозастосовчої дiяльностi пов’язано з виявленням правової свiдомостi широкого кола суб’єктiв правовiдносин.

            Таким чином, тлумачення забезпечує правильне та одноманiтне розумiння та застосування норм права. 


            Реальнi життєвi вiдносини мiж людьми та їх органiзацiями мають рiзнi сторони та форми зовнiшнього вираження. Вони можуть бути моральними, полiтичними, нацiональними, релiгiйними i правовими. Кожна суспiльна вiдносина становить собою складне та багатогранне явище, до якого можуть входити рiзнi елементи суспiльних iнтересiв та потреб. Однi з них охоплюються правовим регулюванням, а iншi — нi. З цього випливає, що не всi суспiльнi вiдносини i не в повному обсязi можуть набувати юридичну форму. Правовiдносини вiдображають той аспект конкретних життєвих стосункiв мiж людьми, який визначається нормами права. Бiльш того, не всi суспiльнi вiдносини об’єктивно можуть бути юридичними. Вiдносини здатнi набути правового характеру лише в тому випадку, якщо мова йде про акти поведiнки, що мають соцiальне значення. Коли ж справа стосується думок та почуттiв, що не вiдображають їх дiї, говорити про їх юридичну природу не можна.

            Правовiдносини — це лише один бiк суспiльного вiдношення, який визначається нормою права, специфiчна форма його вiдображення. Правовідносини є засобом переведення загальних установлень правових норм (об’єктивного права) у конкретнi (суб’єктивнi) права та обов’язки учасникiв суспiльних вiдносин. Право у об’єктивному станi уявляє собою сукупнiсть правових норм, якi визначають змiст прав та обов’язкiв персонально не визначеного кола суб’єктiв. У них мiстяться приписи, що стосуються до багатьох осiб, якi знаходяться у сферi дiї правової норми. Право у суб’єктивному станi є iндивiдуалiзоване право. У ньому загальнi юридичнi права та обов’язки стають належнiстю конкретних осiб i таким чином переводять його у стан правовiдносин.

            Правовiдносини — це такi суспiльнi вiдносини, у яких сторони пов’язанi мiж собою взаємними юридичними правами та обов’язками, що охороняються державою.

            Ознаки правовiдносин:

1)правовiдносини уявляють собою таку форму суспiльних вiдносин, яка створюється на пiдставi правових норм. У нормах права мiстяться загальнi (безособовi) юридичнi права та обов’язки людей — типовi зразки тих суспiльних вiдносин, яких люди можуть або повиннi дотримуватися вiдповiдно правовим приписам. Вони реалiзуються тодi, коли визначенi особи виконують вимоги правових норм, тобто вступають у правовiдносини. Сторони правовiдносин надiляються конкретними юридичними правами та обов’язками, у загальнiй формi закрiпленими у нормах права: їх поведiнка будується у вiдповiдностi з цими правами та обов’язками. Отже, за допомогою правовiдносин вимоги правових норм втiлюються у життя.

2)учасники правовiдносин надiляються взаємними юридичними правами та обов’язками, якщо один суб’єкт правовiдносин надiлений правом, та на iншого покладаються обов’язки.

3)правовiдносини мають свiдомо-вольовий характер. На вiдмiну вiд економiчних вiдносин, якi складаються об’єктивно, незалежно вiд волi окремого iндивiда, правовiдносини завжди мають iндивiдуально-вольовий характер. Свiдомо-вольовий змiст правовiдносин має два взаємопов’язаних аспекти. З одного боку, правовiдносини виникають на пiдставi правових норм, якi є продуктом свiдомо-вольової дiяльностi людей (правотворчих органiв). З iншого боку, учасники правовiдносин реалiзують передбаченi нормами права та обов’язки також через свої вольовi, свiдомi дiї.

4) правовiдносини гарантуються державою i охороняються у необхiдних випадках її примусовою силою. Держава створює необхiднi економiчнi, соцiальнi та iншi умови для повної реалiзацiї правових норм. Якщо ж порушується ступiнь свободи однiєї iз сторiн правовідносин, держава приймає примусовi засоби до забезпечення правовiдносин.

            Правовiдносини класифiкуються за рiзними пiдставами.  За галузями права вони подiляться на державно-правовi, адмiнiстративно-правовi, цивiльно-правовi, сiмейно-правовi, кримiнально-правовi та iншi галузевi правовiдносини. Залежно вiд кiлькостi суб’єктiв правових вiдносин вони подiляються на простi  та складнi. Простi, що вiдбуваються лише мiж двома суб’єктами; складнi — мiж трьома i бiльше суб’єктами. Залежно вiд того, якi обов’язки покладаються на учасникiв правовiдносин, їх можна подiлити на активнi тапасивнi. У активних правовiдносинах зобов’язана сторона має здiйснити певнi активнi дiї. У пасивних правовiдносинах зобов’язана сторона має утримуватися вiд вчинення певних дiй, тому що правом встановлюються заборони на такi її дiї за певних обставин. За характером впливу правовiдносини можна подiляти на регулятивнi таохоронi. Пiд регулятивними розумiються такi правовiдносини, якi грунтуються на регулятивних нормах i завдання яких полягає у розвитку та змiцненнi суспiльних вiдносин шляхом їх безпосереднього регулювання. Пiд охоронними розумiються такi правовiдносини, якi спричиненi правопорушенням та складаються на пiдставi правоохоронних норм. За рiвнем iндивiдуалiзацiї суб’єктiв правовiдносини подiляються на: вiдноснi - в яких точно визначенi права i обов’язки всiх учасникiв як уповноважених, так i зобов’язаних; абсолютнi — в яких визначена лише одна сторона — носiй суб’єктивного права, а всi iншi визнаються зобов’язаними не заважати здiйсненню ним своїх прав. За  волевиявленням сторiн правовiдносини подiляються на: договiрнi, для виникнення яких необхiдне виявлення (згода) як уповноваженої, так i зобов’язаної сторони; управлiнськi, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони.


            Структура правових вiдносин має чотири необхiдних елементи:

            — суб’єкти;

            — об’єкти;

            — права;

            — обов’язки.

    1. Суб’єкти правовiдносин— це окремi iндивiди,  органiзацiї, об’єднання та соцiальнi спiльностi, якi у вiдповiдностi з нормами права виступають носiями суб’єктивних юридичних прав та обов’язкiв. Це загальне положення. Але в реальному життi не усi iндивiди та органiзацiї можуть бути суб’єктами правовiдносин, що пояснюється рiзними об’єктивними чинниками: фiзiологiчними, психологiчними, економiчними. Малолiтнi дiти, душевнохворi, органiзацiї, якi припинили своє iснування, фактично не можуть приймати участь у правовiдносинах: адже якщо немає суб’єкта права, то немає суб’єкта обов’язку, немає i самого обов’язку — не можна бути зобов’язаним вiдносно нiкого.

            Ступiнь участi суб’єктiв у правових вiдносинах визначається їх правоздатнiстю та дiєздатнiстю.

            Правоздатнiсть — це закрiплена в законодавствi здатнiсть суб’єкта мати юридичнi права та нести юридичнi обов’язки. Вона починається з моменту народження iндивiда та припиняється разом iз смертю. Правоздатнiсть не є природною здатнiстю особи, а породжується об’єктивним правом. В нiй концентруються тi юридичнi права та обов’язки, які може мати суб’єкт, однак це ще не означає, що вiн дiйсно має їх. Щоб стати реальним учасником правовiдносин, правоздатний суб’єкт повинен бути дiєздатним.

            Дiєздатнiстю називається визнана нормами об’єктивного права здатнiсть суб’єкта самостiйно своїми усвiдомленими дiями здiйснювати юридичнi права та обов’язки.

            Дiєздатнiсть подiляється на загальну та спецiальну. Загальна, наприклад, має вiдношення до всiх без винятку юридичних угод, спецiальна ж розповсюджується лише на їх суворо визначений вид.

            Внаслiдок iстотних причин правоздатнiсть та дiєздатнiсть не завжди збiгаються. Усi люди правоздатнi, однак не усi вони одночасно дiєздатнi. I, навпаки, усi дiєздатнi люди є правоздатними. Отже, правоздатнiсть — поняття бiльш широке, оскiльки розповсюджується на велике коло осiб. Вiдмiнностi у дiєздатностi окремих осiб закладенi вже у самiй природi людей та умовах їх життя.

            Змiст та обсяг дiєздатностi залежить вiд наступних чинникiв:

1. Вiд вiку правоздатного суб’єкта. Законодавство усiх країн визначає вiк цивiльного повнолiття, по досягненню котрого особа стає дiєздатною, тобто може своїми дiями у повному обсязi набувати майнових прав та створювати для себе цивiльнi обов’язки (цивiльна дiєздатнiсть). Подiбним чином законодавчо визначається вiк полiтичного повнолiття, з досягненням якого громадянин набуває полiтичних прав та  вiдповiднi обов’язки ( наприклад, має право вибирати та бути обраним до органiв державної влади). Зрештою, в усiх країнах встановлюється вiк шлюбного повнолiття, коли людина може брати шлюб та в повному обсязi здiйснювати шлюбно-сiмейнi права та обов’язки.

            В залежностi вiд вiку суб’єкта його дiєздатнiсть є повною чиобмеженою. Так, неповнолiтнi вiд п’ятнадцяти до вiсiмнадцяти рокiв вправi укладати угоди тiльки за згодою батькiв, усиновителiв або пiклувальникiв.

2. На дiєздатнiсть суб’єктiв має вплив стан їх здоров’я. Якщо внаслiдок душевної хвороби або недоумства громадянин втрачає здатнiсть розумiти значення своїх дiй та керувати ними, вiн може бути визнаний судом недiєздатним. Цивiльнi права та обов’язки таких осiб здiйснюють їх опiкуни. Вiдповiдно до закону обмежується дiєздатнiсть осiб, якi зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами.

3. На дiєздатнiсть  також в певнiй мiрi впливає родинний стан суб’єктiв. Це стосується перш за все шлюбно-сiмейних вiдносин. У цивiлiзованих країнах закон забороняє укладення шлюбу мiж родичами по прямiй висхiднiй i низхiднiй лiнiї, мiж повнорiдними i неповнорiдними братами й сестрами, а також мiж усиновителями i усиновленими.  У рядi країн забороняється знаходження на державнiй службi у однiй i тiй же установi подружжя, якщо один iз подружжя по службi пiдпорядковується iншому.

4. Наступним чинником, що впливає на змiст дiєздатностi є законослухнянiсть суб’єктiв. Особа, яка вчинила злочин, при вiдбуттi кримiнального покарання  в мiсцях, що обмежують його волю, не здатна реалiзувати ряд цивiльних, полiтичних та iнших прав та обов’язкiв, складаючих його правоздатнiсть.

5. Змiст дiєздатностi залежить i вiд релiгiйних переконань суб’єктiв. У правовiй державi, де проголошується та гарантується свобода вiросповiдання, вiруючi можуть з причини своїх релiгiйних переконань вiдмовитися вiд здiйснення ряду прав та обов’язкiв, якими вони надiленi як громадяни держави. Наприклад, у разi якщо виконання вiйськового обов’язку суперечить релiгiйним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замiнене альтернативною (невiйськовою) службою.

            Iндивiдами як  суб’єктами правовiдносин виступають громадяни держави, iноземнi громадяни (iноземцi) та особи без громадянства, якi знаходяться на територiї держави. Iндивiдуальний суб’єкт правовiдносин не фiзичне, а суто юридичне поняття. Суб’єкт правовiдносин не одне й те саме, що людина, — це тiльки одна його властивiсть, створена об’єктивним правом.

            Сукупнiсть усiх належних громадянину прав, свобод та обов’язкiв називається правовим статусом. Термiн “правовий статус” вживається для характеристики правового становища особи в цiлому, а термiни “правоздатнiсть та “дiєздатнiсть” вживаються стосовно до участi тих чи iнших осiб у правовiдносинах.

            Громадяни правової держави реально користуються усiєю повнотою прав, свобод та обов’язкiв, встановлених правовими законами. Iноземцi та особи без громадянства, як учасники правовiдносин, на територiї iншої держави за своїм правовим станом прирiвнюються до його власних громадян. Вони є повноправними учасниками майнових, фiнансових та багатьох iнших вiдносин. Їм гарантуються передбаченi законами держави права i свободи, у тому числi право звернення до суду чи iнших державних органiв для захисту особистих, майнових, сiмейних та iнших прав, що належать їм. Обмеження правоздатностi iноземцiв та осiб без громадянства стосується лише деяких, найбiльш специфiчних сторiн державного життя (наприклад, вони не можуть проходити службу в армiї iноземної держави, вибирати чи бути обраними до його владних органiв, займати певнi державнi посади та iнше).

            До органiзацiй, об’єднань та соцiальних спiльностей — колективних суб’єктiв правовiдносин — вiдносяться державнi, громадськi, приватнi органiзацiї,   держава в цiлому, народ, нацiя, адмiнiстративно-територiальнi одиницi, виборчi округи, трудовi колективи. На вiдмiну вiд iндивiдуальних суб’єктiв правоздатнiсть та дiєздатнiсть органiзацiй обмежується тими метою та завданнями, заради яких вони створюються та функцiонують. Дiяльнiсть рiзних органiзацiй визначається законами та їх власними статутами (положеннями), визнаними державною владою та не суперечать її правовим установленням. Не дивлячись на рiзноманiтнiсть цiєї дiяльностi, в цiлому вона направлена на задоволення загальних або iндивiдуальних iнтересiв людей як суб’єктiв правовiдносин.

            Права та обов’язки органiзацiй суворо та точно визначенi їх компетенцiєю, в межах якої i здiйснюється правоздатнiсть та дiєздатнiсть цих органiзацiй. Дiєздатнiсть органiзацiй безпосередньо виражається у дiях певних посадових осiб, представникiв, якi виступають вiд iменi органiзацiй.

            Серед суб’єктiв правовiдносин особливе мiсце займають юридичнi особи. Юридичними особами визнаються органiзацiї, якi мають вiдокремлене майно, можуть вiд свого iменi набувати майнових i особистих немайнових прав i нести обов’язки, бути позивачами i вiдповiдачами в судi, арбiтражi або в третейському судi. Юридичнi особи виступають перш за все суб’єктами майнових, цивiльно-правових вiдносин.

            В умовах ринкової економiки переважна бiльшiсть суб’єктiв органiзацiй є юридичними особами. Їх дiяльнiсть здiйснюється за загальними правовими принципами, однак мiж ними iснують i певнi вiдмiнностi. Юридичнi особи розрiзняються залежно вiд того, якi функцiї вони виконують — публiчнi або приватнi.

            Державнi органiзацiї та установи ( органи законодавчої та виконавчої влади, суд, мiлiцiя, державнi пiдприємства, органи мiсцевої влади та iншi), як правило, дбають про загальнi, публiчнi iнтереси. Це зумовлює їх велику стабiльнiсть, а також велику незалежнiсть вiд тих iндивiдуальних осiб, якi входять до складу юридичної особи. Iснування юридичної особи, яка має публiчно-правовий характер, не залежить вiд волi її членiв. Уряд не може припинити своє iснування як орган виконавчої влади, навiть коли всi члени кабiнету мiнiстрiв пiдуть у  вiдставку; державнi учбовi заклади не зникають, якщо їх керiвник iде на пенсiю; суд лишається органом правосуддя навiть у тому випадку, коли всi його члени вiдмовляться вiд своєї посади. Замiсть кабiнету мiнiстрiв, який пiшов у вiдставку буде сформовано новий кабiнет; учбовий заклад очолить новий керiвник; суд поповниться новим складом суддiв — саме таким чином такi органiзацiї продовжують функцiонувати як юридичнi особи i суб’єкти правовiдносин взагалi.

            Якщо ж юридична особа будує свою дiяльнiсть на приватно-правових засадах (комерцiйний банк, приватна фiрма або пiдприємство, акцiонерне товариство) воно дбає про приватнi iнтереси своїх членiв: засновникiв, акцiонерiв, пайовикiв — i, вiдповiдно може припинити своє iснування по волi цих осiб. Члени таких приватно-правових юридичних осiб є повними їх представниками: їх воля є у повному обсязi волею юридичної особи.

            Специфiчним суб’єктом правових вiдносин виступає сама держава. Вона є найважливiшим учасником державно-правових та адмiнiстративно-правових вiдносин. Здійснюючи боротьбу iз злочиннiстю, держава виступає суб’єктом кримiнально-правових вiдносин; будучи офiцiйним представником країни на мiжнароднiй аренi, держава є головним суб’єктом мiжнародно-правових вiдносин.

2. Об’єкти правовiдносин-  це те, на що вони впливають. Для з’ясування, на що саме впливають правовiдносини, спочатку необхiдно визначити об’єкт норм права. Правовi норми регулюють суспiльнi вiдносини. Об’єктом їх впливу є вольова поведiнка людей. Правовiдносини ж конкретизують загальнi права та обов’язки, передбаченi нормою права, стосовно до iндивiдуальних суб’єктiв. Отже, об’єктом правовiдносин є фактична поведiнка їх учасників. Вiдповiдно до змiсту суб’єктивного права та юридичного обов’язку учасники правовiдносин будують свою поведiнку.

            Поведiнка учасникiв правовiдносин завжди має суспiльне значення. Вона здiйснюється з метою задоволення рiзноманiтних законних iнтересiв суспiльства, держави, особи. Вступаючи у правовiдносини, суб’єкти задовольняють певнi матерiальнi, духовнi та iншi потреби (наприклад, придбають речi, користуються авторськими правами, правами винахiдника).

            Об’єктом правовiдносин виступає поведiнка людей, яка може бути рiзною за складом. У майнових правовiдносинах об’єктом є така поведiнка людей, яка направлена на задоволення певних життєвих благ.

            Не усi правовi вiдносини є майновими: суб’єктивнi юридичнi права та обов’язки виникають не завжди з приводу речей. У немайнових правовiдносинах об’єктом є саме фактична поведiнка їх учасникiв. Здiйснюючи тi чи iншi дiї, передбаченi нормами права, учасники правовiдносин тим самим задовольняють свої потреби. Тобто, юридичнi права та обов’язки, впливаючи на поведiнку учасникiв немайнових правовiдносин, досягають мети правового регулювання.

            Питання про об’єкт правовiдносин юридичною наукою розглядається неоднозначно. Доволi широке розповсюдження мало та має трактування об’єкту як сукупностi рiзноманiтних матерiальних та нематерiальних благ, якi знаходяться у сферi iнтересiв учасникiв правовiдносин.

            За такого пiдходу об’єкт правовiдносин знаходиться за межами юридичного змiсту правовiдносин, тобто поза суб’єктивними правами та обов’язками. Це тi явища (предмети) оточуючого нас свiту, на якi направленi суб’єктивнi права та обов’язки.

            Уявляється, що матерiальнi та нематерiальнi блага є метою, заради якої особи вступають у правовiдносини.  Завдання юриспруденцiї полягає у вивченнi дiй учасникiв правових вiдносин, а не речей та iнших благ, заради яких вони вступають у правовiдносини. Важливо встановити характер цих дiй, їх вiдповiднiсть юридичним правам та обов’язкам суб’єктiв. Якщо така вiдповiднiсть iснує, то одночасно досягається мета, яку ставили перед собою учасники правовiдносин. Речi, предмети матерiального свiту вивчають фiлософiя, соцiологiя, економiчна наука, виробнича практика. Теорiя права виявляє лише юридичнi властивостi речей, що знаходяться у сферi iнтересiв суб’єктiв правовідносин.

          3. Суб’єктивнi права— це надана та охороняєма державою можливiсть (свобода) суб’єкта правовiдносин за своїм розсудом задовольняти тi iнтереси, якi передбаченi об’єктивним правом. Право, що належить суб’єкту, називається суб’єктивним правом тому, що тiльки вiд волi суб’єкта залежить, як ним розпорядитися. Це можливiсть не довiльна, а правова, яка встановлює мiру дозволеної поведiнки.

            Суб’єктивне право проявляється у трьох рiзновидах:

1) у можливостi позитивної поведiнки власника суб’єктивного права з метою задоволення своїх iнтересiв;

2) суб’єктивне право виражається у можливостi власника суб’єктивного права вимагати певної поведiнки вiд зобов’язаних осiб з метою задоволення своїх законних iнтересiв;

3) суб’єктивне право включає у себе можливiсть власника суб’єктивного права звернутися до компетентних державних органiв за захистом своїх порушених прав.

          4. Юридичнi обов’язки— це передбачена законодавством та охороняєма державою необхiднiсть належної поведiнки учасника правових вiдносин у iнтересах власника суб’єктивних прав (індивіда, органiзацiї, держави в цiлому).

            Якщо змiст суб’єктивних прав утворює мiра дозволеної поведiнки, то змiст обов’язкiв  — мiра належної, необхiдної поведiнки у правовiдносинах. Зобов’язанiй особi диктується мiра належної поведiнки з метою задоволення iнтересiв власника суб’єктивних прав.

            Змiст юридичних обов’язкiв виражається у двох рiзновидах:

1) у необхiдностi здiйснювати активнi позитивнi дiї на користь iнших учасникiв правовiдносин (власникiв суб’єктивних прав);

2) юридичнi обов’язки полягають у необхiдностi утримання вiд дiй, заборонених нормами права.

            Юридичнi права та обов’язки у правовiдносинах — це не сама поведiнка суб’єктiв, а надання можливостi чи необхiдностi певної поведiнки, передбаченого нормою права. Реалiзацiя суб’єктивних юридичних прав та обов’язкiв означає їх вплив на фактичну поведiнку учасникiв правовiдносин, втiлення закладеної у них мiри дозволеної та належної поведiнки у реальнi суспiльнi вiдносини.

            Правовiдносини виникають, змiнюються або припиняються внаслiдок настання певних життєвих обставин (фактiв).

                продолжение
--PAGE_BREAK--