Реферат: Поняття та підстави представництва у цивільному праві України

--PAGE_BREAK--Безпосередньо зі ст. 237 ЦК України випливає вимога наявності таких характерних ознак представництва:
1)представництво — це правові відносини;
2)учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник та особа, яку він представляє;
3)представник зобов'язаний або має право діяти від імені особи, яку він представляє;
4)діяльність представника провадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє;
5)діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні правочинів;
6)у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіх осіб [13.С.4].
Характеризуючи названі ознаки представництва, варто звернути увагу на те, що у визначенні поняття «представництво», яке міститься у ст. 237 ЦК України, акцент поставлено на тому, що представництво є правовідношенням, у межах якого представник вчиняє правочини від імені іншої сторони. Аналіз і тлумачення такого формулювання дає змогу зробити декілька принципово важливих висновків щодо розуміння сутності представництва. По-перше, таким чином на законодавчому рівні знято питання про те, який з дискусійних підходів до юридичної характеристики представництва — оцінки його як дії (діяльності) чи як правовідносин — с більш справедливим. Представництво визначається саме як правовідношення, а не як діяльність. Тому слід вважати, що у процесі його реалізації здійснюється певна діяльність представника, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представник представляє.
По-друге, як випливає з формулювання ч. 1 ст. 237 ЦК України, учасниками конкретних правовідносин представництва є дві точно визначені сторони: представник та особа, яку він представляє. Така позиція вітчизняних законодавців ставить під сумнів справедливість досить поширеної у вітчизняній юридичній літературі думки, згідно з якою представництво є не лише правовідносинами, а складною динамічною системою, що складається із внутрішніх та зовнішніх правовідносин (або ж охоплює три кола відносин). При цьому внутрішні відносини представництва трактуються як такі, що складаються між представником і особою, яку представляють, зумовлюючи виникнення в останньої прав і обов'язків внаслідок діяльності представника. Натомість зовнішні відносини представництва спрямовані на впорядкування правових зв’язків між особою, яку представляють, і третьою особою, але мають щодо цих зв'язків допоміжний характер [3.С.233].
Проте, як випливає із визначення представництва у ст. 237 ЦК України, представництво є одним єдиним правовідношенням між представником і особою, яку цей представник представляє. Тобто воно, очевидно, вичерпується так званими внутрішніми правовідносинами представництва і не стосується відносин між представником або особою, яку представляють, з третіми особами, з якими представник вчиняє правочини від імені особи, яку представляє.
Суб'єктами правовідносин представництва є представник та особа, яку він представляє. На нашу думку, не можна погодитися з поглядом, згідно з яким у відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа. Підстав для такої позиції передусім не дають положення ст. 237 ЦК України, у якій характеристиці правовідношення представництва згадуються лише дві сторони — представник і особа, яку представляють. Отже, маємо виходити з того, що відповідно до чинного цивільного законодавства учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник і особа, яку представляють.
Особою, яку представляють, за загальним правилом, може бути будь-яка правоздатна особа: людина — з народження, юридична особа — з моменту її утворення.
Представником може бути дієздатна особа, яка діє від імені та в інтересах іншої особи.
Вже йшлося про те, що представник зобов'язаний або має право діяти від імені особи, яку він представляє. Таке формулювання норми закону породжує питання: здійснення представницької діяльності є правом або обов'язком, чи така діяльність одночасно є і правом, і обов'язком представника?
З першого погляду, з буквального та смислового тлумачення тексту ч. 1 ст. 237 ЦК України випливає, що виконання обов'язку представника за певних умов може бути як правом, так і обов'язком особи. Проте, як випливає зі змісту тієї ж норми, вчинення правочинів від імені другої сторони відносин представництва не може бути одночасно і правом, і обов'язком представника. Натомість у ній йдеться про те, що це або право, або обов'язок представника.
Для того, щоб встановити про що ж саме йдеться у конкретному випадку: про наявність права чи про наявність обов'язку, варто передусім звернутися до такого критерію, як вид представництва та значення волі учасників певних правовідносин.
Якщо йдеться про діяльність представника, яка ґрунтується на взаємно погодженій волі сторін правовідносин представництва (добровільне представництво), то тут вчинення правочинів від імені другої сторони, очевидно, слід визнати в першу чергу правом представника. Такий висновок ґрунтується на тому припущенні, що особа, яку представляють за її згодою, надає представникові право діяти від її імені та в її інтересах. Звісно, представник зобов'язаний при цьому дотримуватися умов договору про представництво. Однак з іншого боку, він у будь-який момент має право відмовитися від обов'язків представника (вживши при цьому заходів для того, щоб не постраждали інтереси іншої сторони правовідносин).
Отже, при такому підході вчинення правочинів від імені особи, яку представляють, визнається головним цивільним правом представника, яке закріплене у наданому йому повноваженні діяти від імені іншої особи, вчиняючи правочини у відносинах з третіми особами. Проте це не означає, що представник, у свою чергу, не має обов'язків як учасник правових відносин представництва. Такі обов'язки у представника є, але вони стосуються не можливості вчинення ним правочинів, а сутності взаємин між представником і особою, яку він представляє. З цього погляду головним обов'язком представника є обов'язок діяти в інтересах особи, яку він представляє, захищаючи і представляючи її інтереси перед третіми особами.
Коли ж йдеться про представництво за законом, тобто обов'язкове представництво, то вчинення правочинів від імені особи, яку представник представляє на підставі приписів норми права, є обов'язком представника, від якого він не може звільнитися лише за своєю волею, аж поки не буде звільненим відповідним органом від виконання функцій представника взагалі.
Характерною ознакою представництва є також те, що в межах певних правовідносин діяльність представника провадиться обов'язково в інтересах та від імені особи, яку він представляє, і полягає у вчиненні правочинів від імені цієї особи.
Отже, ЦК України визначає представництво як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Також визначено, що учасниками представництва є дві точно визначені сторони. Діяльність представника провадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє. Залежно від виду представництва, воно є як правом, так і обов’язком.
1.4 Склад правовідносин представництва
До складу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів) правовідносин. У такому порядку і розглянемо далі складові правовідносин представництва.
При характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють три категорії суб'єктів: це — особа, яку представляють, представник і треті особи [6.С.105].
Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відповідати кожен із зазначених суб'єктів, слід звернути увагу на не дуже вдалу словесну конструкцію — «особа, яку представляють», існування якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз спеціальним терміном — «принципал», відомим ще римському праву. Водночас, поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази «особа, яку представляють» або «той, кого представляють».
З врахуванням цього застереження, перейдемо до характеристики учасників правовідносин представництва.
У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільною права, у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа, незалежно від наявності дієздатності. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, кого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленому порядку.
Але слід мати на увазі, що це положення стосується лише правовідносин обов'язкового представництва, які виникають незалежно від волі особи, яку представляють.
При добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності транс-дієздатності, тобто здатності набувати прав та обов'язків через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).
Пасивна трансдієздатність обмежена колом лише тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності. Принципал не може наділити представника більшим обсягом здатності набувати прав і обов'язків, ніж той, що існує у нього самого. Іншими словами здатність мати права і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності визнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють (принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають при добровільному представництві між принципалом (довірителем) і повіреним.
Оскільки закон не встановлює спеціальних правил стосовно дієздатності довірителя при укладенні договору доручення (який є однією з основних підстав добровільного представництва), здійснювати такі договори як довірителі (ті, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, і обмежено дієздатні громадяни.
Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена у дієздатності, повинні одержати згоду піклувальника на уповноваження, оскільки цей правочин виходить за межі тих, які він має право вчиняти самостійно (ст.ст. ЗЗ, 37 ЦК).
Таким чином, для того, щоб у принципала виникли ті чи інші юридичні наслідки, необхідним є насамперед волевиявлення представника, тому що саме він здійснює правочин. Водночас у волевиявленні представника при добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає. Саме цим і зумовлені зазначені вище вимоги до цивільної правосуб'єктності того, кого представляють.
Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник — особа, яка здійснює в силу наданих їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положенням ч.1 ст.238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, яку представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямованими юридичними діями представника, а тому представником можуть бути лише дієздатні суб'єкти. Отже, хоча особи віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст.32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати правочини як представники навіть при згоді на це зазначених вище осіб. Винятком є представницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст.35 ЦК надана повна цивільна дієздатність.
Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представником обмежена. Наприклад, не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі [18.ст. 116].
Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути представником також заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо.
Проте у цьому разі йдеться не про характеристику суб'єктного складу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов'язків, що мають їх учасники.
Представниками можуть бути і фізичні, і юридичні особи.
Оскільки ст.ст.91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, вона може мати такі самі права й обов'язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов'язані з природними властивостями людини.
Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами. Так, наприклад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купівлі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатися представницькою діяльністю у вказаній сфері. Здійснення фізичними та юридичними особами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають наявності відповідних ліцензій, можливе лише після одержання такої ліцензії. Наприклад, не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладення правочинів з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензій на здійснення такого виду діяльності [11].
Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини від імені та в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, які виникають внаслідок здійснення представником відповідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача правосуб’єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наявності у нього власного представника.
Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги), здійснювані представником.
Незважаючи на те, що в ст.ст.237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів, їх доставка за певною адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, які стали підставою виникнення зазначених внутрішніх правовідносин представництва.
Права і обов'язки учасників правовідносин представництва. Головним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала), є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, кого представляють, відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом.
Основним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.
Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.
Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні правовідносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їх суб'єктів.
В силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:
1) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок);
2) надати докази наявності й змісту повноваження.
Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другого — може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження [16.С.234-235].
    продолжение
--PAGE_BREAK--