Реферат: Угоди як підстава виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин

Міністерство освіти України

Дніпропетровський національний університет

Кафедра цивільного права і процесу Курсова На тему: «Угоди як підстави виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин»

Виконала:

студентка групи

ЮП – 99 – 5

Єнтіна Тетяна

Науковий керівник:

Рєзнікова В. І.

Дніпропетровськ

2001

Зміст Вступ.......................................................................................................3 Розділ I Розділ I Поняття і види угод…………………………………………5 Поняття і значення угод........................................................5

Види угод...............................................................................8

Розділ II Способи вираження волі в угодах і форма угод……………16 2.1 Способи вираження волі в угодах.............................................16 2.2 Форма угод.................................................................................17 Розділ ІІІ Недійсні угоди…………………………………………………………22 3.1 Умови дійсності угод………………………………………………………..22 3.2 Поняття і види недійсних угод....................................................24 3.3 Наслідки визнання угод недійсними...........................................29

Закінчення............................................................................................33

Перелік використаних джерел і літературі……………………………….37 Вступ

У зв'язку із сучасними вагомими політичними й економічними перетвореннями в Україні зріс інтерес до історико-правових наук. Вивчення такої базової науки як Цивільне право України є фундаментом для вивчення розвитку інститутів держави і права, а, отже, і фундаментом для побудови сучасної держави. Підготовка кваліфікованих фахівців була б неповною без вивчення такої базисної науки як Цивільне право України, без неї професійна діяльність була б надзвичайно важкою.

Одним з напрямків, які вивчаються цією наукою є угоди. Цьомуприсвячений розділ 3 діючого Цивільного Кодексу, який так і називається – угоди (ст. ст. 41 – 61 ЦК України). У даній роботі розглядаються угоди як підстави виникнення, зміни, припинення цивільних правовідносин – поняття, види, форма угод, дійсні і недійсні угоди. Цей правовий інститут надзвичайно важливий, оскільки з погляду цивільного законодавства підприємницька діяльність — незалежно від того, чи йде мова про виробництво, торгівлю, транспорт, банківських чи біржових операціях тощо, — може бути представлена як здійснення різного роду угод; діяльність держави теж неможливо уявити без угод.

Нажаль за 9 років своєї незалежності Україна не прийняла нового Цивільного Кодексу; зараз в Україні діє Кодекс Української РСР 1964 року і незважаючи на зміни і доповнення, яких вноситься дуже багато на протязі останніх десяти років, все ж діючий цивільний кодекс не зовсім відповідає тим цивільним відносинам, які склалися в суспільстві.

Метоюданої курсовоїї роботиє аналіз такого іінститутуцивільного права як угоди.

Для досягненнязазначеної мети булипоставлені наступні задачі:

Розглянути поняття і значення угод – визначення угод в діючому цивільному кодексі і в науці цивільного права, ознаки, які відрізняють угоди від інших юридичних фактів;

Проаналізувати види угод – односторонні, двосторонні, багатосторонні угоди, платні і безоплатні, консенсуальні і реальні, каузальні й абстрактні, термінові й умовні, розпорядницькі, зобов'язальні, фідуціарні, біржові угоди;

Дати характеристику способам виразу волі в угодах – конклюдентні дії, мовчання, словесний спосіб;

Визначити форми угод – усну, письмову (просту і нотаріальну);

Освітити умови дійсності угод;

Розібрати поняття і види недійсних угод — угоди, що були зроблені з метою, свідомо противною інтересам держави і суспільства, угоди, зроблені особами, що не володіють достатнім обсягом дієздатності, угоди з пороками волі, угоди, у яких відсутня єдність волі і волевиявлення учасників, угоди з пороками форми, нікчемні і заперечні угоди;

Дослідити наслідки визнання угод недійсними – двостороння реституція, одностороння реституція, стягнення в доход держави.

На мій погляд питання угод достатньо вивчен. Але через те, що деякі положення діючого цивільного кодексу застарілі, то визначення яке дає ст. 41 ЦК, а саме — угоди це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних чи прав обов'язків не є повним. На мою думку, більш точним є визначення угод, яке дають вчені, які визначають угоду як правомірне, тобто дозволене законом, а також хоча і не передбачене законом, але не суперечне йому дія громадян чи юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків. Також суперечним в науці цивільного права є питання щодо правомірності угод. Пануючою в літературі є думка, яка ототожнює її з законністю і вважають її необхідним елементом, без якого дія вже не вважається угодою. Але деякі вчені (Шахматов) не ототожнюють ці поняття, оскільки довелося б усі передбачені законом недійсні угоди вважати тільки правопорушеннями, хоча не викликає сумніву, що угоди, укладені, наприклад, під впливом сумлінної омани чи з порушенням запропонованої законом нотаріальної форми не є правопорушеннями. Для написання даної роботи був використаний широкий круг навчальної і наукової літератури. Нормативною базою були діючий Цивільний Кодекс, науково-практичний коментар до Цивільного Кодексу, проект Цивільного Кодексу, Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.1991, Закон України “Про нотаріат” від 02. 03. 1993, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28. 04. 1978 “Про судову практику по справах про визнання угод недійсними”; наукова праця Бородіна та Гнатенка “Цивільно-правові спори про угоди”. Для висвітлення теоретичного аспекту була використана учбова література таких авторів як В. Ф. Маслов, А. А. Пушкін, Красавчиков, В. А. Рясенцев, Ю. Х. Калмыков, В. А. Тархов, В. М. Самойленко, Боброва Д. В., Дзера О. В., Кузнєцова Н. С., Підопригора О. А., Заіка Ю. А., Бірюков І. А., Співак В. М. Виходячи з цілей и задач, курсова робота має наступну структуру: вступ; 3 розділи: 1 розділ поняття і види угод, який розділяється на підрозділи поняття и значення угод, види угод; 2 розділ засоби вираження волі в угодах і форма угод, який розділяється на підрозділи способи вираження волі в угодах і форма угод; 3 розділ недійсні угоди, який розділяється на підрозділи умови дійсності угод, поняття і види недійсних угод і наслідки визнання угод недійсними; закінчення і перелік використаних джерел і літератури. Розділ I Поняття і види угод 1.1 Поняття і значення угод

В області цивільного права, що регулює різноманітні і динамічні відносини економічного обороту, цивільні права й обов'язки найчастіше виникають у результаті цілеспрямованих і правомірних дій громадян і організацій. Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних чи прав обов'язків1. Нормативне визначення угод, яке дано у ст. 41 ЦК, має вагоме практичне значення: воно визначає предмет, регулювання якого здійснюються нормами розділу 3 Цивільного кодексу, а також іншими правовими нормами, діючими відносно угод2. Угоди є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних правовідносин, тому вони займають особливе місце в системі юридичних фактів цивільного права. У юридичній літературі угодам присвячена безліч статей і монографій.

--PAGE_BREAK--

З визначення поняття угоди насамперед виявляється, що наслідком здійснення угоди є встановлення, зміна або припинення цивільних правовідносин.

Всі угоди є юридичними фактами, але при цьому вони володіють цілим рядом ознак, що відрізняють їхній від інших юридичних фактів3.

По-перше,будучи діями фізичних і юридичних осіб, угоди виражають волю особи зовні. Воля – суб'єктивний елемент угоди, бажання її зробити. Вона формується під впливом різних обставин, найважливіші з який визначаються матеріальними і духовними потребами. Люди усвідомлюють виниклі в них потреби і прагнуть їх задовольнити, прибігаючи до засобів, у тому числі і до угод.

Однак для здійснення угоди тільки волі, одного бажання особи недостатньо. Необхідно, щоб його воля, його бажання здійснити угоду стала відомою іншим особам, тобто воля повинна знайти об'єктивний зовнішній вираз. Це досягається за допомогою волевиявлення — об'єктивного елемента угоди. Волевиявлення виступає як спосіб доведення волі однієї особи до відомості інших осіб. Наприклад, мало одного бажання, однієї волі особи продати будинок, що належить йому на праві особистої власності. Якщо особа про таке бажання нікому ніяким чином не повідомить, то до ніякої угоди не виникає.

Невиявлена воля, що не може бути сприйнята, не буде угодою. Вираз волі особи зовні, при якому вона стає доступною сприйняттю інших осіб і може породити юридичні наслідки, називається в цивільному праві волевиявленням, тобто об'єктивована зовні воля людей, їхні вольові акти. Цією своєю ознакою вони відрізняються від юридичних фактів — подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини. Волевиявлення — найважливіший елемент кожної угоди. Юридичні наслідки зв'язуються, як правило, з волевиявленням, завдяки чому досягається необхідна ясність і стійкість угод.

Коли волевиявлення сторін угоди не відповідають їх волі, така угода визнається такою, що не відбулася, і сторони, якщо бажають, можуть виразити свою волю заново. Якщо ж волевиявлення лише одного з учасників угоди не відповідає його справжній волі, то допускається заперечування угоди; волевиявлення тоді не приймається до уваги, а враховується справжня воля особи.

По-друге,угода — це не просто дія (волевиявлення), а дія, спрямована на досягнення визначеного результату — установлення, зміна або припинення цивільних правовідносин. Особа (як фізична, так і юридична), що здійснює угоду, своєю волею визначає настання цього правового результату. Цією своєю ознакою, угоди відрізняються від юридичних фактів — вчинків, що також спричиняють установлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, але цей правовий результат настає безпосередньо в силу закону. Між волею особи і формою вираження цієї волі не повинно бути протиріч тому якщо угода укладена під впливом обману чи омани, вона може бути визнана недійсною.

Для здійснення деяких угод недостатньо наявності волі і простого волевиявлення. Необхідна ще передача майна чи грошей речей. Тому вжитий у законі (ст. 41 ЦК) термін «дії» підлягає розширювальному тлумаченню стосовно тих угод, де б «дії» охоплювали і волевиявлення й іншу юридичну дію, наприклад передачу майна, без чого угода не може бути виконаною4. Одного волевиявлення недостатньо і для здійснення угод по збереженню майна (ч. 1ст. 422 ЦК) і займу (ч. 3 ст. 269 ЦК) необхідна ще передача майна чи грошей.

Важливо, як вірно вказується в літературі, не змішувати правовий результат, до якого прагнуть особи, що укладають угоду, і ціль угоди — намір осіб досягти цього результату. Саме намір досягти передбаченого угодою правового результату є ознакою й елементом угоди. Сам же правовий результат перебуває за межами угоди, не є її елементом і є лише наслідком, викликаним угодою5.

По-третє,угоди — це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Особи, які здійснюють угоду повинні володіти необхідною право- та дієздатністю. Так договір про здачу жилого приміщення у піднаймання, укладений неповнолітнім без згоди попечителя може бути визнаний у судовому порядку недійсним. Ще угоди необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини, але самі по собі представляють владні акти, видавані в межах компетенції цих органів — суб'єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же угод правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативі їхніх учасників.

По-четверте, угода — це завжди дія правомірна, вчинена для досягнення дозволених законом цілей (придбання майна шляхом купівлі-продажу, міни; здача житлового приміщення у піднаймання і т. і.). Це відрізняє угоду від таких юридичних фактів, як правопорушення — делікт. Так розпорядження спільною власністю можливо тільки зі згоди усіх її власників, тому дії одного з них про розпорядження спільною власністю без згоди інших власників порушує закон, і угода не викликає тих наслідків, заради яких вона укладена.

Правда, пануючою в літературі є думка, що ототожнює правомірність угоди з її законністю, тобто з відповідністю її вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту і т.д. Правомірність, що розуміється в цьому значенні, розглядається як необхідний елемент, істотна ознака угоди, без якої дія не може вважатися угодою. На думку Красавчикова, по зазначеній ознаці угода відмежовується від усіх тих юридичних дій, що не відповідають закону, порушують його, хоча, можливо, за своєю зовнішньою формою вони і виглядають як угоди6.

Представляється, що це не те поняття правомірності, яким повинна характеризуватися угода як дія, що займає в загальній системі юридичних фактів особливе місце. Відповідність чи невідповідність угоди закону — це питання про оцінку угоди, про її припустимість чи неприпустимість. Тому дане поняття правомірності не є ознакою (елементом) угоди. У противному випадку довелося б усі передбачені законом недійсні угоди вважати тільки правопорушеннями, хоча не викликає сумніву, що угоди, укладені, наприклад, під впливом сумлінної омани чи з порушенням запропонованої законом нотаріальної форми не є правопорушеннями7. Однак, як це буде показано далі, визнання деяких з угод недійсними не виключає іноді і кваліфікації їх як правопорушення.

Тут важливо підкреслити: правомірність угодияк її характерна ознака означає тільки те, що дії громадян і юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, є дозволеними, визнаються нормальним засобом проявуїхньої цивільної дієздатності.

Таким чином, з огляду на все сказане, можна дати наступне визначення угоди.Угодоюназивається правомірне, тобто дозволене законом, а також хоча і не передбачене законом, але не суперечне йому дія громадян чи юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків.

У проекті цивільного кодексу є нова стаття, якої немає в чинному кодексі. Це

Стаття 193.Поняття і види угод

1.Угодою визнається дія особи, що спрямована на придбання, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків.

2.Угоди можуть бути однобічними і дву- чи багатобічними (договори).

Однобічною угодою є дія однієї сторони. Однобічна угода може створювати обов'язки тільки для особи, що її здійснила.

3.До правовідносин, що виникли в результаті однобічних угод, застосовуються загальні правила про зобов'язання і договори, якщо це не суперечить законам і іншим правовим чи актам суті однобічної угоди8.

Угоди мають велике значення у народногосподарському житті країни.

Побудова ринкової економіки обумовлює посилення і розширення сфери застосування угод, в тому числі договорів. Товарно-грошовий характер відносин економічного обігу виявляється в тому, що реалізація товарів здійснюється тільки в результаті досягнутої угоди між товаровиробником і споживачем. Саме договір як різновид угоди є такою згодою. В межах цієї згоди інтерес однієї сторони задовольняється лише шляхом задоволення інтересу іншої сторони. Бажання однієї особи продати відповідний товар, а іншої — його купити породжує спільний інтерес сторін в укладенні договору і його належному виконанні.

Через договір здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням. За допомогою договору є можливість насичити ринок необхідними товарами. Шляхом укладання договору громадяни на свій розсуд витрачають грошові кошти для придбання товарів з метою задоволення своїх майнових і немайнових інтересів.

Значна роль угод у повсякденному житті громадян: користування комунальним транспортом, послугами аптек, приватних або акціонерних лікувальних закладів, одержання майна напрокат, відвідування видовищних установ (різних виставок, кіно, цирків тощо). В цих і подібних випадках укладаються відповідні угоди.

Щодо юридичних осіб (господарські товариства, виробничі кооперативи і т.п.), то їх діяльність неможлива без угод.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Законодавство, що регулює різні угоди, розглядається у відповідних розділах особливої частини цивільного права. Уданій темі висвітлюються лише загальні положення про угоди, зосереджені у ст.ст.41-61 ЦК України.

1.2 Види угод

Діюче цивільне законодавство і наука цивільного права проводять визначену класифікацію угод, підрозділяючи їх на окремі види, що має велике теоретичне і практичне значення. В основу класифікації покладені різні критерії, ознаки, що характеризують той чи інший вид угод. Такими критеріями є число сторін, що беруть участь в угоді, співвідношення прав і обов'язків сторін по угоді, момент висновку угоди, характер зв'язку угоди з актами планування, значення основ угоди для її дійсності і т.д.9

Так, у залежності від того, чи випливає дія, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від одного, двох чи більш осіб, угоди підрозділяються на однобічні, двосторонніі багатобічні (ст. 41 ч. 2).

Односторонньою є угода, для здійснення якої досить волі і дії тільки однієї сторони.

Однобічними угодами є заповіт, прийняття і відмовлення від спадщини, видача доручення, заява наймача про припинення договору житлового наймання, оголошення конкурсу і т.д. У всіх цих випадках дія виходить від однієї особи і спричиняє настання визначених юридичних наслідків Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є односторонньою угодою, бо для складання і оформлення її необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх угодналежать видача доручення ( ст. 64 ЦК), складання заповіту (ст. 534 ЦК), заява про залік взаємних вимог (ч. 2. ст. 217 ЦК), однобічна відмова від зобов'язання у випадках, передбачених законом (ст. 162 ЦК), відмова від договору (ст. 341, 347 ЦК), відмова від доручення (ст. 392, 410 ЦК), скасування доручення (ст. 393, 412 ЦК), відмова кредитора від прийняття виконання (ст. 213 ЦК).

Односторонні угоди в більшості випадків здійснюються однією особою (наприклад, заповіт). Однак деякі однобічні угоди вправі спільно робити дві чи більш осіб, наприклад, видача одного доручення декількома власниками, оголошення конкурсу двома чи більш юридичними особами і т.д. Але й у цих випадках зазначені особи виступають як одна особа, тому такі угоди також є однобічними.

У деяких випадках однобічна угода породжує права й обов'язки тільки при повідомленні адресата про зміст волевиявлення.Так, наприклад, якщо закон допускає однобічне припинення договору, те такий договір буде вважатися розірваним, якщо друга сторона буде знати про намір першої сторони його розірвати. У противному випадку такий однобічний прояв волі не буде мати юридичних наслідків.

Двосторонньою (взаємною)називається угода, що складається з погоджених між собою зустрічних волевиявлень (дій) двох сторін. Двостороння угода іменується договором. Він представляє собою домовленість сторін. Така угода ще називається взаємної.

Двосторонні угоди – найбільш розповсюджений вид угод; ними є договори купівлі-продажу, постачання, підряду, майнового наймання, страхування, авторські й ін. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу або договором купівлі-продажу.

Для цих угод характерне взаємоузгодження волі двох осіб. Так, правовідносини купівлі-продажу виникають між продавцем і покупцем лише тоді, коли кожний з них виразить свою волю на встановлення правовідносин і ця воля здобуває значення єдиного взаємопогоджуваного волевиявлення (договору). При цьому як на стороні продавця, так і стороні покупця може виступати кілька осіб (чоловіки продають спільне майно або спільно здобувають яку-небудь річ). Хоча в договорі купівлі-продажу воля сторін спрямована на досягнення протилежних цілей (продавець прагне припинити, а покупець установити право власності на річ), головним є взаємоузгодження їхньої волі: важливо щоб обидві сторони чітко представляли, на що спрямовано волю контрагента.

Багатосторонньою є угода, що складається з погоджених між собою волевиявлень (дій) трьох чи більше сторін. Причому права й обов'язки по угоді виникають у всіх її учасників одночасно. Отже, багатобічна угода — угода (договір), у якому бере участь більш двох сторін. Прикладом може служити договір між декількома підприємствами про спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку. У деяких багатобічних угодах волевиявлення збігаються по змісту (наприклад, всі учасники договору про спільну діяльність зобов'язуються внести однакову грошову суму й у рівному обсязі виконувати всі роботи), однак для багатобічної угоди ця ознака не є необхідним, тому що сторони її можуть передбачити і різні види участі. Багатобічну угоду, у якій повинно бути не менш трьох сторін, потрібно відрізняти від двосторонньої за участю декількох осіб з кожної сторони (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, у якому беруть участь два продавці, з одного боку, і три покупці — з іншої).

По співвідношенню виникаючих з угоди прав і обов'язків сторінвони підрозділяються на платні і безоплатні.

Платноюназивається угода, у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони.

Вирішальне значення за даними угодам має зустрічність, а не еквівалентність. Платні угоди породжують правовідносини, у силу яких кожна зі сторін вправі жадати від іншої сторони так чи інакше визначеного майнового надання, тобто кожна зі сторін зобов'язана зробити на користь іншої сторони визначені дії. Якщо одна сторона передає майно, то інша повинна передавати або інше майно, або гроші, або зробити які-небудь інші дії. Так, за договором купівлі-продажу покупець вправі жадати від продавця передачі йому придбаної речі, а продавець вправі вимагати плату у визначеній сумі за продану річ.Більшість цивільно-правових угод є платними.

Платними можуть бути тільки двосторонні угоди, оскільки однобічні угоди завжди безоплатні. Платність угоди може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом чи угодою сторін, випливати із суті угод. Так, угоди купівлі-продажу, постачання й ін. по своїй сутності завжди платні, а договір дарування, безплатного користування майном, навпроти — завжди безоплатний.

У безоплатнихугодах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких угодах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання. Це має місце за договором дарування, коли річ передається у власність іншій стороні, за договором про безоплатне користування майном, за договором збереження, за договором доручення, за договором позики і т.д.

Платність чи безплатність одних угод визначена законом чи може встановлюватися угодою сторін. Так, відповідно до закону договір позики між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської позички. У договорі чи доручення збереження сторони своєю угодою встановлюють його платність чи безоплатність.

У залежності від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, тобто в сторін виникають права й обов'язки, вони підрозділяються на консенсуальні і реальні10.

Консенсуальнаугода вважається укладеною з моменту досягнення сторонами угоди (ст. 153 ЦК України), тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини. У момент, коли угода досягнута, угода вважається укладеної, і в її сторін виникають відповідні права й обов'язки. Так, для укладання договору купівлі-продажу необхідно, щоб сторони домовилися між собою про предмет і ціну речі. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то угода вважається укладеної тільки при дотриманні такої форми.

Для реальної угоди однієї угоди сторін недостатньо. Реальнаугода вважається укладеної при досягненні сторонами угоди по всіх істотних умовах і передачі речі однією стороною іншій. До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування (ст.ст.243, 358, 374 ЦК України). Так, обов'язок повернути борг у позичальника виникає тільки після досягнення угоди з позикодавцем про суму, термін повернення і передачі цієї обговореної суми. Також прикладом реальної угоди є договір збереження, тому що права й обов'язки в хоронителя виникають з моменту передачі йому на збереження визначеної речі.

Слід зазначити, що передача речі (майна) по консенсуальній угоді свідчить, як правило, про її виконання, а по реальній — про її висновок.

За значенням підстави угоди для її дійсності всі угоди підрозділяються на каузальні й абстрактні11.

Підставою угодивизнається та правова мета, для досягнення якої угода здійснюється. Будь-яка угода має свою правову підставу — правову мету (causa), до досягнення якої прагнуть, сторони, що уклали угоду. Будь-яка угода має підґрунтя, не може бути угод без підґрунтя, тобто безцільних угод. Розподіл угод на каузальні й абстрактні не означає, що перші з них мають підставу, а другі його не мають. Сутність цього розподілу укладається в тім, що для одних угод підстава є істотним елементом і самою дійсністю угоди можна заперечувати в залежності від наявності підстави. Одна особа зобов'язалася сплатити іншому визначену суму грошей, а у відповідь на вимогу кредитора заявляє, що платити не за що. Каузальними називаються угоди, у яких правова підстава очевидна зі змісту угоди або підставу її можна зрозуміти по самому типу даної угоди. До них відноситься більша частина цивільно-правових угод (купівлі-продажу, майнового наймання, підряду, міни, комісії й ін.). Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету (саusа), тобто немає пояснення, чому Н. видав розписку М., то вона повинна бути визнана недійсною.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

По таких угодах може бути передбачена передача майна однією стороною іншій стороні. Однак у підставі угоди повинно бути зазначено, з якою метою передається майно. Майно може бути передано, наприклад, за договором купівлі-продажу з метою передачі його у власність іншої особи з умовою одержання зустрічного задоволення — сплати покупної ціни за передане майно. За договором побутового прокату майно передається в тимчасове користування на умові виплати найманої плати. За договором дарування майно передається безоплатно у власність що обдаровується і т.д. Підстава, таким чином, знаходить свій вираз у волевиявленні і служить складеним елементом угоди.

Переважна більшість угод є каузальною, оскільки угоди між організаціями завжди мають на меті досягнення певного правового результату. Громадяни за допомогою угод задовольняють свої потреби, і тому у таких угодах також визначається мета їх викладання.

Інші угоди, на відміну від каузальних угод, не мають яскраво вираженої підстави і її наявність для них несуттєва. Абстрактниминазиваються такі угоди, зі змісту яких не можна установити, заради якої мети вона укладена. Отже, угода абстрагована (відірвана, відвернена) від підстави.Абстрактною угодою є, наприклад, вексель, що породжує безумовний обов'язок платежу визначеної грошової суми. Це платіжне зобов'язання виражається в загальній формі і не обумовлено ніякою зустрічною дією, тобто в ньому не вказується правова причина, у силу якої вексель виданий. Можливість заперечування векселя через відсутність причини (підстави) до його видачіне допускається, що підвищує їхню оборотоздатність.

Абстрактна угода настільки слабко зв'язана зі своєю підставою, що відпадання її чи який-небудь недолік у неї, за загальним правилом, не торкається її дійсності.

Підставаугоди(кауза) – типова для даного виду угод правова мета, правовий результат, заради якого вона відбувається.

Наприклад, за договором позики позичальник тому зобов'язується передати визначену грошову суму, що він раніше одержав від позикодавця таку ж суму з умовою її повернення. Продавець жадає від покупця сплати вартості речі, оскільки він раніше передав майно у власність за плату. Підстава угоди повинна бути досяжним і законним. Так, якщо при складанні заповіту заповідач не знав, що залишає майно у власність особи, якої вже немає в живих, то така угода не має юридичної сили. Не породжує юридичних наслідків і угода, що має незаконну підставу (наприклад, угоди купівлі-продажу бойової техніки й ін.)

Оскільки підстава угоди — правова мета, тобто безпосередньо правовий результат, до якого сторони (сторона) прагнуть, здійснюючи угоду, то підстава угоди входить у її юридичний склад, виражаючись у волевиявленні. Але досягнутий правовий результат знаходиться вже за межами угоди: найчастіше він складається з виниклих прав і обов'язків сторін. За допомогою різних видів майнових угод досягаються різні, але строго визначені правові цілі.

За типом (видом) угоди можна судити про те, якого правового результату прагнула досягти сторона (сторони), надаючи майно, сплачуючи гроші, роблячи послугу. Підстава угоди, як правило, — не випадкова мета, поставлена перед собою сторонами, а правова мета — типова і постійна для даного виду угод (купівлі-продажу, наймання, підряду і т.д.), заради якої сторони укладають кожну подібну угоду12.

Підставу в угоді варто відрізняти від мотиву, по якій відбувається та чи інша угода. Мотив — це те, що спонукує людини до дії. Мотив не є елементом угоди13.Так, якщо продавець продає зимові речі через від'їзд у місцевість з теплим кліматом, та ця обставинаєбайдужоюдля покупця.

У цивільному праві є і деякі інші види угод: розпорядницькіугоди, що не породжують триваючих наслідків, як наприклад, безповоротна передача речі, платіж і т.д., зобов'язальні угоди, що тягнуть за собою такі наслідки, як тимчасова передача речі і т.д.; фідуціарніугоди (від слова fiducia—довіра). Ці угоди засновані на довірі. Так, наприклад, договір доручення зв'язаний з наявністю так званих особисто-довірчих відносин сторін. Особливість фідуціарних угод полягає в тому, що зміна характеру взаємовідносин сторін, утратаїхнього довірчого характеру можуть привести до припинення відносин в однобічному порядку.

Як правило, виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків, обумовлених угодою відбувається в момент її здійснення. Однак особи, що здійснюють угоди, можуть поставити виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків у залежності від терміну чи від настання або ненастання якої-небудь умови. За цією ознакою угоди поділяються на термінові й умовні.

Дуже часто в угоді вказується термін-це визначений момент чи період протягом часу, з яким закон зв'язує виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, прав і обов'язків. У цьому випадку її правові наслідки зв'язані з визначеним відрізком (моментом) часу. Термін в угоді має трояке значення: а) початковий термін визначає момент, з якого в сторін угоди виникають основні права й обов'язки (наприклад, договір наймання квартири укладений 10 січня 2000 р.); б) термін виконання визначає момент виконання угоди (наприклад, квартира передається через місяць після підписання угоди); в) кінцевий термін визначає момент припинення угоди (наприклад, отримана квартира повинна бути повернута через рік).

Нерідко в угодах використовуються терміни всіх трьох названих видів.

Термін в угоді може бути визначеним, якщо відомо, коли він наступить, і невизначеним, якщо невідомо, у який момент він повинний наступити. Але й у тім, і в іншому випадку угода є термінової.

Якщо термін точно не зазначений, угода вважається укладеною на невизначений термін. Тоді виконання по ній повинно піти в будь-який момент за вимогою управомоченої сторони — кредитора; однак боржнику закон може надати пільговий термін для виконання лежачої на ньому обов'язку (ст. 172 ЦК).

Таким чином терміновиминазиваються угоди, по яких виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання в майбутньому події, щодо якої точно відомо, що вона наступить. Термін визначається в угоді найчастіше тією чи іншою календарною датою або вказівкою на настання іншої обставини (відкриття навігації, установлення гарної погоди і т.д.).

У залежності від того, чи зв'язується з настанням терміну виконання по чи угоді припинення раніше виниклих прав і обов'язків, термінипідрозділяються на відкладеній скасувальні.Так, договір позики, у силу якого позичальник зобов'язаний повернути узяте в позики майно до 4 січня, є угодою з відкладеним терміном, а здача квартири в наймання до 2 вересня визначає собою угоду зі скасувальним терміном.

Умова -це така обставина, про яку в момент укладання угоди сторонам невідомо, наступить воно в майбутньому (після здійснення угоди) чи не наступить. На відміну від терміну, що завжди настає, щодо умови мається лише імовірність його здійснення. Однак загальним у них є те, що вони спричиняють правові наслідки.

Відповідно умовниминазиваються угоди, згідно з якими виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання чи ненастання в майбутньому події, щодо якої сторонам невідомо, наступить чи не наступить. Умовною угодою, наприклад, буде договір наймання, відповідно до якого власник здає житлове приміщення наймачу з умовою, що у випадку приїзду його дітей наймач повинний звільнити займане приміщення.

Умова в угоді може бути виражене в позитивній формі (наприклад, «якщо я виїду на курорт у літні місяці», і в негативної «якщо Сидорів не продасть мені свого будинку».

Умова повинна відповідати визначеним вимогам:

1) оскільки воно може наступити лише після здійснення угоди, воно відноситься до майбутнього.Якщо подія наступила до здійснення чи в момент здійснення угоди або взагалі може не наступити, умова не має сили й умовної угоди не буде (наприклад, до моменту здійснення угоди син уже чи приїхала відпустка надана па весняний місяць);

2) обставина не повинна бути неминучою, тому що в противному випадку угода з умовної перетвориться на термінову.Якщо після здійснення угоди умова стала нездійсненною (наприклад, приїзд сина неможливий, тому що він помер), угода втрачає умовний характер. Це значить, що на виникнення прав і обов'язків чи на їхнє припинення обставина, передбачена як умову, впливати вже не може;

    продолжение
--PAGE_BREAK--

3) умова не повинна бути неправомірною.Умова, що суперечить закону чи моралі (наприклад, якщо удасться ухилитися від сплати аліментів), не має сили.

За допомогою умови можна ввести мотив здійснення угоди в її зміст і тим самим додати мотиву юридичне значення. Так, якщо будинок продається тільки тому, що продавець переїжджає в інше місто, те цей мотив може бути у виді умови включений у договір: будинок надійде у власність покупця, якщо продавець переїде в інше місто. Якщо зазначена умова не здійсниться, угода не приведе до юридичних наслідків.

Умовив угодах також підрозділяються на відкладальній скасувальні (ст. 61 ЦК). Угода визнається укладеною за відкладальною умовою, якщо права й обов'язки, передбачені угодою, повинні виникнути з настанням умови, щодо якої невідомо наступить вона чи ні (ч. 1 ст. 61 ЦК). Наприклад, власник передасть у користування майно, якщо його син закінчить вуз. Угода визнається укладеною за скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від настання умови (ч. 2 ст. 61 ЦК). Так, наймач житлового приміщення зобов'язується негайно звільнити його у випадку приїзду родичів наймодавця.

При скасувальній умові угода відразу ж породжує правові наслідки. Але з настанням умови дія угоди припиняється, а права й обов'язки, що виникли раніше припиняються на майбутній час. Наслідки, породжені угодою до настання умови, зберігаються (наприклад, отримана до настання умови квартплата, винагорода за підрядну роботу не підлягають поверненню).

На сторони лягає обов'язок своїм поводженням не створювати такого положення, яке б погіршувало чи знищувало залежне від умови право.

Якщо настанню умови несумлінно перешкодила сторона, який настання умови невигідно, то вважається що умова наступила. Якщо настанню умови несумлінно сприяла сторона, який настання умови вигідно, умова вважається що не наступила14. Наприклад, договір наймання житлового приміщення був укладений за скасувальною умовою і підлягав припиненню у випадку приїзду до власника будинку кого-небудь з родичів на постійне проживання. Якщо батько зговориться з дочкою про її приїзд і тимчасове поселення, щоб створити видимість настання умови, і під цим приводом буде вимагати виселення наймача, умова буде вважатися що не наступили.

Біржові угоди. поняття біржової угоди (біржової операції) закріплено у ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», у відповідності з якимбіржовою операцією визнається угода, яка відповідає сукупності наступних умов:

а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, постачання чи обмін товарів, допущених до обороту на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в) якщо вона представлена на реєстрацію і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

У класичному варіанті об'єктами біржової торгівлі є взаємозамінні товари, обумовлені родовими ознаками і не потребуючі додаткового узгодженняїхніх якісних характеристик, наприклад, різного роду сільськогосподарська продукція. Такі обмеження обумовлені не специфікою біржової торгівлі, а саме тим, що при здійсненні біржових угод товар, як такий відсутній. Усі розрахунки по біржових операціях, а також передачу товару сторони здійснюють після здійснення угоди, за межами біржі. Оскільки сторони, як правило, позбавлені можливості зробити добір товару чи детально погодити його якісні характеристики, якість товару визначається у відповідності з загальними стандартами. У той же час чинне законодавство України не містить визначення біржового товару, унаслідок чого до обороту на біржахдопускається фактично будь-яке майно, у тому числі індивідуально-визначене, як, наприклад, квартири.

Членами товарної біржі є засновники, а так само прийняті в її склад відповідно до статуту вітчизняні й іноземні юридичні і фізичні особи. Порядок прийняття в члени біржі і вибуття зі складу її членів визначається статутом товарної біржі. Крім членів біржі, біржові угоди дозволено здійснювати також біржовим брокерам. Брокерами є фізичні особи, зареєстровані на біржі відповідно до її статуту, обов'язку яких становлять виконання доручень членів біржі, яких вони представляють, щодо здійснення біржових операцій шляхом підшукування контрактів і подачі здійснюваних ними операцій для реєстрації на біржі.

Біржова угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Порядок реєстрації регулюється правилами біржової торгівлі, затверджуваними біржею. Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають наступному нотаріальному посвідченню.

Біржові угоди поділяються на:

-угоди з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару. Різновидність такої угоди — бартерна угода;

-ф'ючерсні угоди— це угоди, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після укладання угоди за ціною, встановленою в угоді. Ф'ючерсні угоди, як правило, укладаються з метою страхування угод з реальним товаром;

-угоди з цінними паперами.

Спори, пов'язані з укладанням біржових угод, розглядаються в біржовому арбітражі, рішення якого може бути оскаржене в суді або арбітражі.

Угоди, які щоденно укладають юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством. Не існує якої-небудь єдиної класифікації, що охоплює всі можливі види угод, оскільки в основу розподілу угод покладені різні класифікаційні підстави. У зв'язку з цим при характеристиці угод звичайно указується видова приналежність тієї чи іншої угоди одночасно по декількох групах.

Розділ IIСпособи вираження волі в угодах і форма угод 2.1 Способи вираження волі в угодах

Від зародження бажання до волевиявлення проходить деякий час. В одних випадках цей проміжок часу короткий, в інших — довгий. Саме в цей період часу людина обмірковує шляхи, за допомогою яких вона може задовольнити бажання. Результатом цього і є певна дія. Але ще до настання завершальної дії воля може певним чином проявитися у поведінці особи. Людина може про свої наміри комусь розповісти, написати, дати оголошення в рекламну фірму. Зрозуміло, такий прояв це теж акція, хоча й не кінцева, але в деяких випадках має враховуватися правом. Наприклад, особа вирішила продати річ. Зробити це можна по-різному. Домовитися безпосередньо з покупцем, тут же передати йому річ і отримати гроші. Передача речі і буде юридичне значимою дією. Буває й по-іншому. Продавець і покупець укладають договір без передачі речі, домовляються про передачу речі в майбутньому. Укладання договору без передачі речі — це теж юридична дія, юридичний факт, з яким пов'язане виникнення прав і обов'язків.

Так, одним з таких способів вираження волі є звичайне за даних обставин поводження особи, з якого ясно випливає його намір (бажання) здійснити операцію на заздалегідь відомих умовах. Якщо громадянин опускає жетон у турнікет метрополітену, то з його поведінки можна зробити висновок, що він виражає свою волю на укладання договору пасажирського перевезення. У науці цей спосіб вираження волі прийнято називати укладанням угоди за допомогою конклюдентних дій15.

Угоди за допомогою конклюдентних дій можуть укладатися (укладатися) лише у випадках, якщо законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно до даних угод. Конклюдентними є дії громадян по придбанню речей за допомогою автомата, оплата проїзду в суспільному транспорті і т.п.

Мовчаннямвизнається вираження волі здійснити операцію у випадках, передбачених законодавством16. Мовчання можна вважати вираженням волі остільки, оскільки воно при даній ситуації піддається оцінці як прояв волі. Так, наприклад, п.2 ст. 17 Закону України «Про внесення змін і доповнень у Закон України „Про оренду майна державних підприємств і організацій“ установлює, що при відсутності заяви однієї зі сторін про припинення чи зміну договору оренди після закінчення його терміну він вважається продовженим на той же термін і на тих же умовах, що були передбачені договором17. Також ЦК України (ст. 260) виходить з того, що у разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк18. Тут юридичного значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку наймодавця.

Однак загальним, найліпшим способом вираження волі на укладання угоди визнається словесний спосіб (ст. 42 ч. 2 ЦК), коли судження про волю особи робиться не приблизно, а на основі прямо висловленого їм бажання. Цей спосіб краще забезпечує необхідну ясність в угодах, а отже і необхідну стійкість цивільних правовідносин. Наприклад укладання договору, повідомлення про згоду відшкодувати збиток, обмін листами и т. і.

2.2 Форма угод

У літературі прийнято вважати, що передбачені законом способи вираження волі при здійсненні угод одночасно є видами форм угод19. Узагалі ж це, звичайно, правильно. Будь-який вид волевиявлення являє собою форму вираження волі. Але разом з тим, коли мова йде про форму угоди в спеціальному значенні цього поняття, під формою угод необхідно розуміти форму, яка має форму волевиявлення, тобто вже об'єктивно виражена зовні воля на укладання угоди. Таку форму може приймати лише волевиявлення, виражене словами.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Воля учасників угоди, що відображає намір здійснити угоду, повинна одержати визначене вираження закріплення. Це необхідно для того, щоб зміст угоди став відомий її учасникам, умови угоди були чітко зафіксовані і можна було без ускладнень вирішувати суперечки сторін, якщо такі виникнуть надалі.

Форма угоди– спосіб, за допомогою якого виражається воля сторін при здійсненні угоди.

Угоди можуть укладатисяусно чи в письмовій формі(простій чи нотаріальній)20.

Можливість укладання угод в усній формі (ст. 43 ЦК)передбачена законом для тих них, що відбуваються на невелику суму чи з приводу яких рідко виникають суперечки. Це угоди громадян між собою на суму, яка не перевищує (як представляється, повинно бути в новому ЦК), триразовий розмір мінімальної заробітної плати, угоди з будь-яким суб'єктним складом і незалежно від суми, але виконуються при самім їхньому здійсненні, як, наприклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній чи юридичній особі, що оплатило товари чи послуги на підставі усної угоди з іншими юридичними чи фізичними особами, за його бажанням повинний бути виданий документ, що підтверджує підставу і суму отриманих грошей.

Угода вважається укладеною в писемній формі, якщо її зміст зафіксований в одному документі, листах, телеграмах чи за допомогою використання інших технічних способів зв'язку. Угода повинна бути власноручно підписана сторонами, що здійснюють угоду, чи належним чином уповноваженими ними особами. Угода, чинена юридичними особами, підписується уповноваженими на те особами і скріплюється печаткою.

Цивільний кодекс у ст. 44 передбачає випадки, коли угоди повинні укладатися в писемній формі:

1) угоди державних, кооперативних і інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, відзначених у статті 43 дійсного Кодексу, і окремих видів угод, для яких інше передбачене законодавством Союзу РСР і Української РСР;

2) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, відзначених у статті 43 дійсного Кодексу, і інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР21;

3) інші угоди громадян між собою, щодо яких закон вимагає дотримання письмової форми22. Наприклад, договір поручительства згідно із ст. 191 ЦК має бути укладена тільки в письмовій формі.

Якщо громадянин унаслідок фізичного недоліку, хвороби чи по яких-небудь інших причинах не може власноручно підписатися, то за його доручення угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинний бути засвідчений організацією, у якій працює чи вчиться громадянин, що укладає угоду, чи житлово-експлуатаційною організацією по місту його проживання, чи адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, у якому він знаходиться на лікуванні, чи органом чи службовою особою, що здійснюють нотаріальні дії.

Недотримання запропонованої законом простої письмової форми за загальним правилом не спричиняє визнання угоди недійсної, але позбавляє сторони у випадку суперечки посилатися на показання свідків у підтвердження факту укладання угоди і її виконання23. По спорах, що випливає з угод, укладених з порушенням установленої для них простої письмової форми, суд може взяти до уваги лише письмові докази (розписки, листи, інші документи). Виключення встановлене лише для випадків, якщо в діях осіб, що уклали угоду, вбачаються ознаки злочину (наприклад, при заперечуванні договору, позики).

У випадках, особливо обговорених у законі, настають і більш серйозні наслідки: угода визнається недійсною. Так, договори про неустойку, заставу і поручительство, укладені з порушенням запропонованої для них письмової форми, завжди визнаються недійсними. Так у ч. 3 ст. 191 “Поручительство” вказано: договір поручительства повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне за собою недійсність договору поручительства.

Введення обов'язкової письмової форми угод обумовлено рядом факторів:

1) вона краще, ніж усна, сприяє з'ясуванню справжнього змісту угоди (виконується не при самім її здійсненні);

2) привчає учасників цивільного обороту до точного вираження своєї волі й акуратному виконанню передбачених угодою умов;

3)полегшує суду чи арбітражу припинення несумлінного відношення однієї зі сторін до виконання обов'язків, що випливають з цієї угоди;

4)для організацій документування юридичних фактів — одне з найважливіших умов правильного ведення справ (зокрема, обліку), а також необхідно для контролю за їхньою діяльністю.

Для угод, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян, закон передбачає кваліфіковану письмову форму— форму письмового документа, нотаріально засвідченого. Саме така форма передбачена законом для угод, на основі яких відбувається передача права власності на житловий будинок, заповітів, деяких доручень, застави нерухомості, договору довічного змісту й інших угод, передбачених у законі. За бажанням сторін будь-яка угода може бути убрана в нотаріальну форму. На практиці сторони найбільш часто засвідчують у нотаріальному порядку такі договори як договір займу, договір найму житлового приміщення, договір зберігання і т. і.

Угода, для якої визначена форма строго обов'язкова, вважається укладеною лише з часу втілення її в цю форму. Але якщо сторони домовилися укласти договір у визначеній формі, то він також вважається укладеним лише з моменту надання йому домовленої форми, хоча б за законом вона і не була потрібна для даного роду договорів.

У випадку недотримання запропонованої законом нотаріальної форми однобічної угоди, така угода визнається недійсної, а особа, що одержала майно по такій угоді, зобов'язана його повернути. У виняткових випадках суд може визнати таку угоду дійсною, якщо буде встановлена її відповідність дійсній волі особи, що її укладала, а нотаріальному посвідченню такої угоди перешкоджала обставина, що не залежала від волі особи.

Недотримання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору обумовлює його недійсність і отримане на його підставі майно підлягає поверненню. Кожна з сторін у такому випадку зобов’язана у такому випадку повернути своєму контрагентові усе отримане за угодою, а якщо повернення неможливе – відшкодувати вартість у грошах. У той же час, якщо сторони домовилися про всі істотні умови договору і цілком чи частково виконали його, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому випадку його наступне нотаріальне посвідчення не потрібно. Як указав Верховний Суд України у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. із змінами, внесеними 25 грудня 1992 р. «Про судову практику по справах про визнання угод недійсними»24, суд може визнати такий договір за вимогою сторони, що його виконала, його правонаступників чи прокурора дійсним. Однак, це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Нотаріальна форма угоди припускає посвідчення угоди нотаріусом. Право нотаріального посвідчення угод без обмежень належить нотаріусам державних нотаріальних контор (ст. 34 Закону «Про нотаріат». Приватні нотаріуси вправі засвідчувати будь-які угоди, крім договорів довічного змісту і доручень для здійснення дій за кордоном (ст. 36 Закону «Про нотаріат»). Відповідно до формальних вимог вступив силу Указ Президента «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» яким зняті зазначені обмеження прав часток нотаріусів на посвідчення угод. Однак же в зв'язку з вступом названого Указу в силу зміни в ст. 36 Закону «Про нотаріат» не вносилися. При наявності протиріччя між згаданими Законом і Указом перевага при правозастосуванні повинне бути віддано Закону. Консульські установи України засвідчують усі види угод (у тому числі договори, заповіти, доручення), крім договорів про відчуження і заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будиночків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні (ст. 38 Закону «Про нотаріат»). Ст. 37 Закону «Про нотаріат» надає право здійснення нотаріальних дій у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадовим особам виконкомів сільських, селищних, міських рад. Такі посадові особи вправі засвідчувати не усі види угод, а тільки заповіту і доручення.

Згідно з чинним законодавством обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають:

Договір купівлі-продажу житлового будинку (ст. 227 ЦК), застосування до договору міни правил купівлі-продажу (ст. 242 ЦК), договір дарування (ст. 244 ЦК), недопоставка або невибранняпродукції (ст. 246 ЦК);

Придбання земельних ділянок у власність (ст. 18 Земельного кодексу України, ст… 4 Декрету Кабінету міністрів України від 26. 12. 92 “Про приватизацію земельних ділянок”);

Договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств, ст. 25 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (мала приватизація);

Доручення (ст. 65 ЦК);

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Передоручення (ст. 68 ЦК);

Заповіт (ст. 541 ЦК);

Інші угоди, для яких діючим законодавством передбачена обов’язкова нотаріальна форма (договір дарування вище певної суми та ін.)

Законодавець не лише встановлює форму угод, а й певними правовими засобами стимулює їх дотримання. До таких засобів належать наслідки недотримання форми угоди: недійсність угоди, обмеження у виборі доказів для підтвердження угоди. Недотримання форми угоди викликає її недійсність лише у випадку, коли такий наслідок прямо передбачений у законі (ст.45 ЦК України).

Отже, у кожному конкретному випадку недотримання форми угоди необхідно керуватися законом, який передбачає наслідки порушення форми даного виду угод. Так, згідно із ст.47 ЦК України нотаріальне посвідчення угод обов'язково лише у випадках, зазначених у законі. Статті 244, 227 ЦК України, наприклад, передбачають нотаріальну форму договорів дарування, купівлі-продажу жилого будинку. Наслідком недодержання у цих випадках передбаченої у законі нотаріальної форми є недійсність угоди.

Судова практика виходить також з того, що коли угода, яка потребує нотаріальної форми, посвідчена не тим органом або службовою особою, на яких покладено здійснення нотаріальних функцій, то вона не може бути визнана укладеною з дотриманням встановленої нотаріальної форми. Щодо зовнішньоторговельних угод, то недотримання форми і порядку підписання викликає їхню недійсність (ст.ст. 45, 568 ЦК України). Суд або арбітражний суд, встановивши недійсність угоди внаслідок порушення її форми, повертає сторони у попередній стан, тобто застосовує двосторонню реституцію (ст. 47 ЦК України).

Для її застосування досить об'єктивного факту порушення форми угоди, передбаченої відповідним законом. Посилання сторін на те, що вони не знали чи не мали можливості нотаріально засвідчити договір, судом або арбітражним судом не беруться до уваги.

Однак практиці відомі випадки, коли одна із сторін намагається нотаріально оформити угоду, а інша — перешкоджає, всіляко ухиляється від цього. За таких обставин, якщо добросовісна сторона повністю або частково виконала угоду, суд вправі на її вимогу визнати угоду дійсною. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення не вимагається (ч.2 ст.47 ЦК України). Отже, закон стає на захист порядного і добросовісного учасника угоди і сприяє здійсненню його майнових інтересів.

У ряді випадків недотримання простої письмової форми не позбавляє угоду юридичної сили: сторони, здійснюючи права, що виникли для них із цієї угоди, досягають результату, заради якого вони її уклали. Як бачимо, тут сам по собі факт недотримання форми угоди не викликає для сторін негативних наслідків. Але це зовсім не означає, що законодавець байдуже ставиться до деяких випадків порушення простої письмової форми. Адже особи, які уклали угоду, наприклад, в усній формі замість письмової, гостро відчувають наслідки недотримання форми, якщо між ними виник спір по цій угоді. У силу ст.46 ЦК України вони не можуть посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Тут допустимість одних засобів доказування, наприклад письмових доказів, і недопустимість інших (показань свідків) є наслідком недотримання простої письмової форми угоди (ст.29 ЦПК України). При відсутності письмового акту угоди сторони Позбавлені можливості повністю обґрунтувати свої вимоги і заперечення, а тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв'язку з їхньою недоведеністю в суді (ст. 30 ЦПК України). Таким чином на практиці за певних умов порушення простої письмової форми пов'язано з негативними наслідками для сторін угоди.

Законом встановлені випадки, за наявності яких недодержання простої форми тягне недійсність угоди. Цей припис має на увазі тільки ті угоди, стосовно яких в законі прямо зазначено про їх недійсність у зв’язку з недодержанням простої письмової форми.

Розділ ІІІ Недійсні угоди 3.1 Умови дійсності угод

Як уже відзначалося раніше, угода – правомірна дія громадян і організацій. Тому для того, щоб угода стала дійсної і породжувала дійсні наслідки, вона повинна відповідати тим вимогам (умовам), що закон установлює для угод.

Недійсними угодамиє дії організацій і юридичних осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, але не створюють цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності зроблених дій вимогам закону.

Але для того, щоб розглядати недійсні угоди, треба розглянути загальні умови, за якими чинне законодавство визнає угоди дійсними.

Такумови дійсності угод — передбачені законом вимоги, яким повинні відповідати чинені угоди.

Ці вимоги (умови) різноманітні і нерідко залежать від характеру тієї чи іншої угоди. Так, якщо для деяких угод законом встановлено особливий порядок укладання (наприклад, можливість продажу громадянам коштів самозахисту тільки через спеціалізовані магазини) чи передбачена реєстрація їх у відповідних державних органах (наприклад, автомобілів у ДАІ), то ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності угод.

Поряд із цим існує і ряд загальних вимог, яким повинна відповідати будь-яка угода. До них відносяться наступні вимоги.

По-перше, зміст угоди не може суперечити цивільному законодавству і моральним принципам суспільства. Громадяни і юридичні особи, здійснюючи угоди, повинні враховувати межі допустимості угод і призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимогам цивільного законодавства.

По-друге, необхідно, щоб особи, що здійснюють угоди, володіли достатнім для укладання цих угод обсягом цивільної дієздатності, тобто воля яких характеризується достатньо психічною зрілістю. Законодавство (наприклад, ст.ст.14,16 ЦК України) встановлює, що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені неповнолітніх до 15 років угоди укладають опікуни, батьки, усиновителі. Частково дієздатні особи за віком і обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть укладати угоди відповідно за згодою батьків, усиновителів, піклувальників (ст.ст.13,15 ЦК України). Укладанняугодособами, визнаними недієздатними, неповнолітніми до 15 років, частково і обмежено дієздатними без згоди зазначених вище осіб викликає недійсність угод (ст.ст.51-54 ЦК України).

При цьому угода, укладена особою, визнаною недієздатною, або неповнолітнім до 15 років, є недійсною з моменту її укладання незалежно від бажання учасників угоди і навіть проти їхнього бажання, а також незалежно від пред'явлення позову про недійсність угоди у суді. Вимоги про недійсність угоди у зазначених випадках можуть бути заявлені як батьками (усиновителями), опікунами, так і дієздатним учасником угоди. Недійсність такої угоди зв'язана з поновленням сторін у попередньому стані, а при неможливості такого поновлення кожна із сторін повинна відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах.

Крім того, законодавець з метою максимальної охорони майнових інтересів недієздатної особи покладає на дієздатного учасника угоди, який знав або повинен був знати про недієздатність свого контрагента, додатковий обов'язок. За цим обов'язком дієздатна особа повинна відшкодувати недієздатній понесені нею видатки, втрату або пошкодження майна (ст.51 ЦК України).

Як бачимо, встановлюючи додатковий обов'язок дієздатного контрагента, законодавець враховує і об'єктивний фактор укладання угоди з недієздатним і суб'єктивний фактор — вину дієздатної сторони у формі умислу або необережності; вона знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони.

Угоди, укладені частково і обмежено дієздатними особами, можуть бути визнані недійсними за позовом їх батьків, усиновителів, піклувальників. У випадку визнання угоди недійсною набувають такі самі правові наслідки, що і при недійсності угоди, у кладеної з неповнолітнім до 15 років (ст.ст.53, 54 ЦК України).

Правила ст.ст. 51, 53, 54 ЦК України про недійсність угод не поширюються на угоди, які укладаються неповнолітніми (до 15 і під 15 до 18 років) відповідно до норм ст.ст. 13, 14 ЦК України, і також на дрібні побутові угоди (купівля хліба та інших продуктів у магазині), що укладаються особами, визнаними обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями то наркотичними засобами.

Іноді бувають випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, враховуючи подібні життєві ситуації і охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким угода, укладена громадянином (хоч і дієздатним), який у момент її укладання перебував у такому стані, що не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Для визначення наявності такого стану на момент укладання vi оди суд повинен призначити судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання угоди недійсною розглядаються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Із змісту вказаної норми, яка спрямована на захист інтересів осіб, позбавлених можливості з тих чи інших причин розуміти значення своєї поведінки, випливає, що така угода має бути визнана недійсною і за позовом спадкоємців потерпілого.

У випадку визнання угоди недійсною застосовуються ті самі наслідки, що й при укладанні угод особами, визнаними недієздатними, неповнолітніми до 15 років, частково і обмежено дієздатними (ч.2, 3 ст.55 ЦК України).

По-третє, угода повинна укладатися за умов вільної і повної згоди її учасників. Це означає, що виражена в угоді воля повинна бути вільним волевиявленням. Тому у випадку, коли в угоді воля виражена не вільно (мало місце насильство, особа піддавалася погрозі, обману і т.д.), угода не може вважатися дійсної.

По-четверте, угода повинна бути реально спрямована на виникнення обумовлених нею правових наслідків, тобто повинна бути єдність волі й волевиявлення. Тому волевиявлення, зроблене лише для виду, тобто не утримуюче в собі дійсну волю на встановлення яких-небудь правовідносин або таке, що прикриває собою інше волевиявлення, не може мати значення дійсної угоди.

По-п'яте, при здійсненні угоди обов'язково дотримання передбаченої законом форми (простої чи нотаріальної), якщо порушення цієї форми спричиняє за законом визнання угоди недійсної.

    продолжение
--PAGE_BREAK--3.2 Поняття і види недійсних угод

Як вже було сказано раніше,недійсними угодамиє дії організацій і юридичних осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, але не створюють цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності зроблених дій вимогам закону.

Відступ від запропонованих законом умов, необхідних для дійсності угод, можуть виявлятися по-різному. Тому цивільному праву відомі різні види недійсності угод, і для них установлені різні правові наслідки.

Недійсною через невідповідність закону може бути визнана тільки угода що відбулася.У випадках, коли сторони ще домовляються і не уклали в писемній формі попереднього договору, а знаходяться в стадії переговорів, їхні дії не можна вважати угодами. Питання про юридичне значення цих дій зважується за правилами, що регламентують порядок висновку угод, а непо нормах, що визначаютьїхню дійсність.

Будь-яка угода, якщо вона не відповідає хоча б одному з вимог закону, визнається недійсною25. Термін «закон» у даному випадку варто тлумачити в широкому змісті, тобто як будь-яку норму права.

Недійсною може бути вся угода або її частина. При недійсності істотної частини угоди, тобто пунктів, що визначають її предмет, юридичну чи природу ціль і т.п., уся вона цілком не має сили. При недійсності несуттєвих частин угоди інші її частини, що не суперечать закону, дійсні. Недійсність частини угоди не спричиняє недійсності інших її частин, якщо можна припустити, що угода була б здійснена і без включення недійсної її частини26. Так, при продажу частки у спільній власності сторонній особі з порушенням прав привілейної купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав і обов'язків покупця (ч. З ст.114 ЦК України, п.16 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р.). У даному випадку співвласник вправі у межах встановленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця по укладеній угоді.

У цьому розумінні угода, укладена громадянином з приводу відчуження будинку, який є спільним подружнім майном, без згоди іншого з подружжя, тобто з порушенням вимог ст.23 КпШС України, є протизаконною. Відсутність згоди одного із подружжя на відчуження іншому спільного подружнього майна може бути підставою для визнання недійсною угоди, коли судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли недобросовісно27.

Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.

Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою.У даному випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб'єкта угоди, предмета або інших істотних умов угоди, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною (ст.56 ЦК України). Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення.Встановлювати істотність помилки має право суд.

Під помилкою, що має істотне значення, як зазначалося вище, слід розуміти помилку щодо істотних умов угоди28. Судова практика виходить з того, що помилка, яка стосується мотивів укладання угоди, не веде до визнання її не дійсною.

У залежності від того, яким з особливо зазначених у законі вимог угода не відповідає, недійсні угоди підрозділяються на певні види.

Перший вид, чи групу з числа таких недійсних угод складають угоди, що були укладені з метою, свідомо противною інтересам держави і суспільства (ст. 49 ЦК),чи, як було б вірнішеїхназвати — противні по своєму змісті цивільному законодавству і моральним принципам суспільства.

Безумовно, що всі недійсні угоди суперечать у якомусь ступені цивільному законодавству і моральним принципам суспільства. Інакше вони б не визнавалися такими. Але тут мається на увазі особлива категорія угод, а саме ті з них, що прямо порушують розпорядження закону, а також і інших актів, виданих органами державної влади й керування в обсязі наданої їм компетенції. До них відносяться угоди, що порушують установлений порядок укладання фізичними і юридичними особами, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при обмеженні угодою особистих чи майнових прав неповнолітніх дітей, а також у всіх інших випадках їхньої невідповідності вимогам діючого законодавства. У випадку визнання угод недійсними по цих підставах суд повинний у рішенні посилатися і на той нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає. До цієї групи недійсних угод примикають і угоди, укладені юридичними особами в протиріччя з установленими цілями їхньої діяльності (ст.50 ЦК). Якщо наприклад торгова організація укладе угоду, що передбачає виконання нею будівельних робіт, дана угода повинна бути визнана недійсною.

До них відносяться також і антисоціальні угоди, що містять склад злочину чи адміністративного вчинку, що підтверджено рішенням суду або постановою про накладення адміністративного стягнення. При визнанні даних угод недійсними необхідно враховувати, чи відбувалися такі угоди з наміром чи такий намір був відсутній. Тому вважається, що зазначений вид недійсних угод має як об'єктивні, так і суб'єктивні ознаки (критерії)29. Зокрема, на такій позиції стоїть і Верховний Суд України. Однак у літературі висловлена й інша думка, відповідно до якої облік суб'єктивного моменту необхідний лише при визначенні наслідків недійсності цих угод. Для визнання ж їх недійсними досить одного об'єктивного моменту30. І це в більшому ступені відповідає змісту закону. Не можна не враховувати, що введення суб'єктивного критерію як кваліфікуючу ознаку цих угод послабляє боротьбу з ними.

Другий вид недійсних угод складають угоди, укладені особами, що не володіють достатнім обсягом дієздатності(ст. 51 ЦК) для їхнього укладання. До цих недійсних угод відносяться угоди, укладені малолітніми особами, неповнолітніми, обмежено дієздатними, недієздатними, з виходом при їхньому висновку за границі (обсяг) дієздатності, установленої для перерахованих осіб законом. Такі недійсні угоди інакше ще називаються угодами з пороками суб'єктного складу (ст. ст. 51-54 ЦК).

Третій вид недійсних угод — це угоди з пороками волі, щоміститьсяв них.До їхнього числа відносяться угоди, укладені внаслідок омани, обману, насильства, зловмисної угоди представника однієї сторони з іншою стороною, при збігу важких обставин, а також укладені дієздатною фізичною особою (громадянином), у момент укладання нездатним розуміти значення своїх дій (ст.ст.55-57 ЦК). Усі ці угоди вважаються недійсними, тому що вони не відображають справжньої волі чи сторін однієї з них.

В угодах, чинених під впливом обману (ст. 57 ЦК),сторона, що піддається обману, навмисно вводиться в оману щодо предмета чи інших істотних обставин угоди і тільки в результаті цього укладає невигідну для себе угоду. Наприклад, сторона замовчує недоліки майна, яке відчужується. Обман може виражатися як у твердженні помилкових фактів (активна форма обману), так і в навмисному умовчанні про дійсні факти (пасивна форма обману).

При здійсненні недійсної угодивнаслідок омани(ст. 56 ЦК) воля особи також формується в результаті неправильних представлень про предмет, а також інших істотних умов угод, однак не в силу наміру іншої сторони. Те, що інша сторона діє ненавмисно, і відрізняє дані угоди від обманних угод. Оскільки й у цих випадках виражена в угоді воля однієї зі сторін не відповідає її справжньому змісту (наміру сторони), угода визнається недійсною. При цьому в увагу повинне прийматися не будь-яка омана, а лише таке, яке має істотне значення, тобто стосовно предмета, характеру, суб'єкту угоди й іншим її істотним моментам. Тому омана в мотивах укладання угоди, що як не є істотною, не робить угоду недійсної.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

В угодах, чинених під впливом насильства,сторона, що укладає невигідну для себе угоду, виражає волю в угоді під впливом заподіяних їй фізичних чи моральних страждань. Насильство – фізичний або психічний вплив на особистість учасника угоди або його близьких з метою спонукання до укладання угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну волю. Її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом виразу його волевиявлення. Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виразом її волі, хоча зовні виходить від неї.

Немає вільного вираження волі сторін і в угоді, укладеною під впливом погрози на відміну від випадків укладання угоди під впливом насильства тут потерпілий виражає свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Однак ця погроза (щоб угода могла вважатися недійсної), повинна бути тісно зв'язана з нею, повинна бути реальної, практично здійсненної, значної, тобто здатної у випадку її укладання заподіяти дійсно серйозна шкода. При цьому не має значення, чи виходить погроза від контрагента по угоді чи з його відома від третіх осіб, чи спрямована вона безпосередньо проти особи, спонукуваного до висновку угоди, чи проти близьких йому осіб.

Угода може бути укладена також унаслідок збігу тяжких обставин.Для характеристики таких угод важливі дві ознаки: 1) економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угода викладається не на еквівалентних підставах; 2) збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для її родичів та інших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).

До недійсних угод із пороками волі відносяться й угоди, укладені внаслідок зловмисної угоди представника однієї сторони з іншої. Тут воля, що представляє спотворюється його представником навмисне і по змові з контрагентом.

До цього виду відносяться й угоди, укладені дієздатною особою, якій у момент укладання було незручно віддавати звіт своїм діям і керувати ними внаслідок психічного тимчасового розладу нервового потрясіння і т.д.Для визначення наявності такого стану на момент висновку угоди суд повинен призначити судово-психіатричну експертизу.

Четвертий вид недійсних угод складають угоди, у яких відсутня єдність волі і волевиявлення учасниківцих угод на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, тобто коли сторони не бажають укладати угоду і не переслідують виникнення певних юридичних наслідків, хоча зовні виражають таку волю. До числа цих угод відносяться мнимі й удавані угоди.

Мнима угода— це угода, укладена лише для виду, без наміру створити юридичні наслідки31. У цій угоді є воля, але вона спрямована не на те, щоб створити між її учасниками який-небудь юридичний зв'язок, а на те, щоб створити лише видимість цього зв'язку (видимість розділу майна, видимість передачі будинку, дарування, яке має на меті уникнути конфіскації за вироком суду і т.д.).

Тому інакше ще дані угоди називаються фіктивними.Вони, як правило, здійснюються в протизаконних цілях, зокрема, щоб сховати майно від арешту (опису), незаконно одержати позичку від банку і т.д. бувають випадки, коли мнима угода укладається у зв'язку з обставинами, далекими від порушення законів. Наприклад, громадянин укладає мниму угоду продажу свого майна, щоб створити у своїх родичів враження про відсутність у нього майна. Але мнимі угоди є недійсними незалежно від мети їх викладання.

Удавана угода-це угода, що укладена з метою прикрити іншу угоду, яку сторони дійсно мали на увазі32. Наприклад, купівля-продаж частини дома прикривається договором дарування, щоб не надавати співвласникові права майнової покупки. Отже, тут завжди має місце дві угоди — угода, укладена з метою створити визначені юридичні наслідки, і угода, укладена з метою прикрити першу угоду, представити її в очах навколишніх не такою, яка вона є насправді. Угода, в якій сторони не мали на увазі, укладаючи її, і називається удаваної. У ній відсутня воля сторін, спрямована на встановлення яких-небудь правовідносин, і тому вона завжди недійсна.

Що ж стосується угоди, що сторони дійсно мали на увазі, то вона може бути дійсною чи недійсною. Так, якщо художник подарував другові картину, але оформив цю угоду як купівлю-продаж для того, щоб не скривдити близьких родичів, то ця угода буде вважатися дійсної. Однак найчастіше удавані угоди відбуваються з метою прикрити іншу, недійсну угоду. Проте, трапляються випадки, коли удавана угода прикриває правомірну угоду. Наприклад, громадянин бажає подарувати іншому майно, але з якихось міркувань не хоче, щоб про це було відомо близьким. Тому він укладає удавану угоду купівлі-продажу, хоча покупна ціна йому не сплачується. Майно переходить на користь іншого громадянина безоплатно, тобто виникають відносини із договору дарування, який є законним.

Таким чином, при здійсненні удаваної угоди остання в увагу не приймається і застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. У тому випадку, якщо така угода суперечить закону, суд виносить рішення про визнання недійсною укладену сторонами угоду з застосуванням наслідків, передбачених для недійсної угоди, яку вони мали на увазі.

П'ятий вид недійсних угод складають угоди з пороками форми.Маються на увазі угоди, що повинні в силу закону наділятися у визначену письмову форму (просту чи нотаріальну) і які через недотримання цієї форми у випадках, прямо зазначених у законі, вважаються недійсними.

Усі названі види недійсних угод у залежності від того, чи визнаються вони недійсними в силу самого факту невідповідності їхньому чи закону за заявою зацікавлених осіб, у свою чергу підрозділяються на дві великі групи — угоди нікчемні (абсолютно недійсні) і угоди заперечні (відносно недійсні). У той же час варто пам'ятати, що в цивільному законодавстві існує презумпція правомірності угод і вони вважаються правомірними, дійсними доти, поки їхня недійсність не буде встановлена судом, арбітражним судом.

Угоди нікчемні — це такі угоди, недійсність яких не залежить від розсуду і бажання сторін, що їх уклали ( ст. 46, 47, 49 – 50, 58 ЦК України). Вони вважаються недійсними по самому факті їхнього укладання. До таких угод відносяться угоди, противні по своєму змісту цивільному законодавству і моральним принципам суспільства; протистатутні угоди юридичних осіб; угоди, недійсні через недотримання запропонованої законом форми; укладені з особами у віці до 15 років; угоди з недієздатними; мнимі й удавані угоди. Для визнання всіх цих угод недійсними немає необхідності враховувати які-небудь інші обставини, крім невідповідності їх законодавству, тому судового рішення про признання угоди недійсною не потрібно.

Деякі угоди укладаються з дотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуванням угоди. Наприклад, громадянин А. Уклав угоду з громадянином С. про написання картини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнаний недієздатним.

Нікчемність угоди в цьому випадку повинна наступити не з моменту її виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Це має значення для проведення розрахунків, пов’язаних з цією угодою.

Угоди заперечні— це угоди, що вважаються недійсними тільки в тому випадку, коли вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом чи арбітражним судом. До заперечних відносяться угоди з неповнолітніми особами – у віці від 15 до 18 років без згоди батьків або попечителів (ст. 53 ЦК); обмеженими в дієздатності (ст. 54 ЦК); особами, що знаходилися в момент укладання угоди в стані тимчасового розладу психіки (ст. 55 ЦК); угоди, укладені внаслідок омани (ст. 56 ЦК), обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї з сторін з іншою стороною або збігу тяжких обставин (ст. 57 ЦК) і т.д.

Недійсними, усі ці угоди можуть вважатися лише за умови доведеності фактів (відсутності згоди попечителя на укладання угоди, наявність обману, насильства, погрози, омани і т.д.), що свідчать про порочність даних угод. Враховувати ці факти, природно, може тільки суд.

Однак і угоди нікчемні, і угоди заперечні вважаються недійсними з того самого моменту — з моменту їх укладання.

На практиці нікчемні і заперечні угоди розрізняють відповідно до тексту норм, що містяться у главі 3 “Угоди” ЦК України. Тут передбачено два формулювання: “недійсною є угода” (ст. ст. 50 – 52 ЦК України) та “угода… може бути визнана недійсною” (ст. ст. 53 – 57 ЦК України). З граматичного і логічного тлумачення першого формулювання можна дійти висновку, що у зазначених статтях кодексу йдеться про нікчемні угоди. Друге формулювання має на увазі заперечні угоди33.

3.3 Наслідки визнання угод недійсними

Наслідки визнання угод недійсними виражаються насамперед у тім, що укладені угоди вважаються позбавленими позитивного юридичного значення і не створюють для сторін тих прав і обов'язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальні наслідки, що настають по будь-якій недійсній угоді.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Право вимагати визнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учасники угоди. Наприклад, громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана художником В.М. Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені у цьому. Згодом встановлюється, що це копія. Тут допускають помилки обидві сторони і, отже, кожна з них вправі пред'явити позов про визнання угоди недійсною.

Законом установлені наступні найважливіші наслідки недійсності угод,виконаних ( цілком чи частково) сторонами:

Якщо недійсна угода сторонами виконана, то загальним наслідком визнання її недійсної буде також і повернення сторін у первісне положення — двостороння реституція,тобто настання обов'язку для сторін повернути один одному усе виконане по недійсній угоді. Повертається отримане по угоді в натурі, а при неможливості цього кожна сторона відшкодовує вартість отриманого.

Двостороння реституція настає по всіх угодах, визнаних недійсними через недотримання сторонами, що уклали угоду, установлених для неї вимог (ст. 48 ЦК), а також по значному числу спеціальних видів недійсних угод: по угодах, що є недійсними через недотримання запропонованої для них законом письмової ( простої чи нотаріальної) форми; угоди з пороками суб'єктного складу; по угодах, укладених дієздатними громадянами, у момент укладання, які не віддавали звіт своїм діям; угодам, укладеним під впливом омани. Двостороння реституція настає і по позастатутних угодах юридичних осіб, якщо сторони при цьому діяли не навмисне, тобто без наміру порушити встановлені законом заборони.

Оскільки поводження учасників недійсних угод іноді зв'язано з заподіянням майнової шкоди, те відповідні статті цивільного кодексу одночасно покладають на цих осіб обов'язок відшкодувати збиток, заподіяний з їхньої вини іншим особам, з якими вони не повинні були вступати в угоду. Зокрема, такі наслідки настають по недійсних угодах з пороками суб'єктного складу, якщо дієздатна сторона знала чи повинна була знати, що укладає угоду з особою, що володіє неналежним обсягом дієздатності (ст.51 ЦК ). Такі ж додаткові наслідки у виді цивільно-правової відповідальності несе винна сторона у зв'язку з висновком угод із громадянами, що знаходяться в момент укладання угоди в стані тимчасового розладу психіки.

Саме по собі омана як відзначалася, не є правопорушенням. Але у випадку визнання угоди недійсної по цій підставі сторона, яка була введена в оману, якщо буде доведене що омана викликана з вини іншої сторони, вправі жадати від неї відшкодування збитків. Навпроти, якщо це не буде доведено, обов'язок по відшкодуванню збитків покладається на сторону, що пред'явила позов про визнання угоди недійсної. У цьому випадку саме вона визнається винної у заподіянні шкоди.

Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винуватий у виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при розв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв'язку з укладанням угоди. Діюче законодавство (ч. З ст. 56 ЦК України) виходить з того, що сторона, за позовом якої угоду визнано недійсною, вправі вимагати від іншої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини іншої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угоду визнано недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винуватий у виникненні помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. Тоді він має відшкодувати своєму контрагенту понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна.

Слід звернути увагу на те, що ч. З ст. 56 ЦК України не дає відповіді на всі питання, які можуть виникнути на практиці з приводу відшкодування збитків у зв'язку з укладанням угоди внаслідок помилки. Зокрема, виникає питання: чи може мати місце відшкодування збитків і за чий рахунок, якщо помилка виникла внаслідок вини третіх осіб, що не брали участі в укладанні угоди. Відповідно до ч. З ст.56 ЦК України, у цьому випадку жодна із сторін не вправі претендувати на відшкодування збитків за рахунок іншої.

Протиправність поводження осіб, що схилили чи змусили укласти з ними угоди інших осіб внаслідок обману, насильства, погроз у зв'язку зі сформованим для цих останніх осіб важкими обставинами чи зловмисними діями їхніх представників, сумнівів не викликає. Тому, наслідки, що зв'язуються звичайно з визнанням угоди недійсної, тут виникають лише для сторони потерпілої. Їй повертається все те, що було нею передано по угоді. Вона відновлюється в первісному положенні — настає так звана одностороння реституція.

Що ж стосується винної сторони те закон наголошує на протиправності її поводження і тому, виконане по угоді цією стороною і навіть невиконане, а тільки належне бути переданим, стягується в доход держави. Це адміністративна по своїй природі санкція, що не властива нормам цивільного права, як права частки. Це повною мірою відноситься і до недопущення реституції, тобто стягнення всього отриманого в доход держави.Представляється, що майбутнє цивільне законодавство України повинне містити тільки один вид наслідків — двосторонню реституцію, а якщо дії сторін будуть містити ознаки чи злочину адміністративного правопорушення, то до них повинні застосовуватися відповідні санкції, але вже містяться в нормах публічного права. Крім того, оскільки цим протиправним поводженням винної сторони потерпілій стороні заподіюється і матеріальний збиток, то на винного одночасно і покладається обов'язок (цивільно-правова відповідальність) відшкодувати потерпілій стороні збитки — понесені нею витрати, чи втрату ушкодження її майна (ст.57 ЦК).

Поводження осіб, що уклали угоду, яка суперечить публічному порядку (ст. 49 ЦК), і діяльність юридичних осіб, що виразилася в здійсненні угод, свідомо противних їхнім статутам (ст. 50 ЦК), є також протиправними. Відповідно і закон, реагуючи на такого роду дії, вважає за можливе застосовувати до учасників цих угод тільки адміністративні санкції — стягнення отриманого і належного бути отриманим по угоді в доход держави.

І лише у випадках невинності в здійсненні цих угод однієї зі сторін, тобто при відсутності в неї наміру на порушення встановлених державою заборон, закон допускає однобічну реституцію — наслідок, обумовлений тільки фактом недійсності угоди. Зрозуміло, про яке-небудь відшкодування збитку один одному (незалежно від виду наслідків, що наступили,) не може бути і мови, тому що обидві сторони, що уклали угоду, діяли протиправно.

Крім названих основних наслідків недійсності угод, закон визначає й інші: припинення дії угоди на майбутній час, відшкодування винною стороною збитку потерпілій стороні (крім повернення їй майна).

Окрім основних наслідків, таких як двостороння або одностороння реституція, визнання угоду недійсною тягне у деяких випадках і інші наслідки, а саме обов’язок винної сторони відшкодувати іншій стороні понесені витрати, втрату або пошкодження її майна.

Як сказано в ст. 59 ЦК, «якщо зі змісту угоди випливає, що вона може бути лише припинена на майбутній час, дія угоди, визнаної недійсної, припиняється на майбутній час.34» Це значить, що отримане сторонами залишається в кожної з них, але вимагати подальшого виконання вони вже не вправі. Це правило поширюється на всі недійсні угоди, у тому числі й ті, визнання недійсності яких залежить від волі заінтересованих осіб: потерпілих, державних і громадських організацій.

Наприклад, угода купівлі-продажу, укладена під впливом погрози, набуває належної юридичної сили. Проте за позовом особи, що уклала її під впливом погрози, вона визнається недійсною не з моменту пред'явлення позову і не з моменту вступу судового рішення у законну силу, а з моменту її укладання.

Законодавець допускає виключення з цього правила, а саме: якщо із самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє (ч.2 ст.59 ЦК України). Виходячи з цього правила, угода визнається недійсною з моменту вступу судового рішення у законну силу. Вона може бути визнана недійсною повністю або недійсними визнаються її окремі частини. При цьому недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угоду було б укладено і без включення недійсної її частини (ст.60 ЦК України). Питання про визнання цих частин угоди недійсними вирішується за загальними правилами визнання угод недійсними.

Якщо у недійсній частині угоду було виконано якою-небудь із сторін, суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, за яких вона визнана недійсною. Недійсність угоди може бути підтверджена будь-яким із передбачених ст.27 ЦПК України засобів доказування, якщо інше не зазначено у законі. Ціна та інші істотні умови угоди, укладеної у простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановлені на підставі показань свідків, крім випадків кримінальне карних дій.

Угода може бути визнана недійсною і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги вправі заявити: друга сторона, спадкоємці померлого, інші заінтересовані особи, прокурор. Спадкоємці, якщо до них пред'явлено позови, відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна при умові додержання вимог про пред'явлення претензії (ст. ст. 556, 557 ЦК України).

Необхідно розрізняти поняття: «визнання угоди недійсною» і «розірвання угоди (договору)». Угода визнається недійсною з підстав, передбачених у ст.ст.48-58 ЦК України. Дійсна, законна угода може бути розірвана за вимогою потерпілої сторони при невиконанні другою стороною (сторонами) своїх обов'язків (наприклад, ст.ст.232, 234, 269, 270, 344, 347 ЦК України).

Закінчення

У даній роботі були розглянуті угоди як підстави виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин: поняття значення і види угод; засоби вираження волі в угодах та форма угод; умови дійсності угод, недійсні угоди – їх поняття, види та наслідки визнання угод недійсними

Аналіз джерел і літератури по проблемі, зроблений з урахуванням вітчизняної правової науки, дозволяє прийти до наступних висновків:

Ст. 41 діючого Цивільного Кодексу визначає угоди як дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних чи прав обов'язків. Однак таке визначення не є точним і тому наука цивільного права визначає угоду як правомірне, тобто дозволене законом, а також хоча і не передбачене законом, але не суперечне йому дія громадян чи юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків;

Угодам властивий ряд особливостей, які відрізняють їх від інших юридичних фактів. Це вираження волю особи зовні; дія, спрямована на досягнення визначеного результату — установлення, зміна або припинення цивільних правовідносин; це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права; це завжди правомірна дія, вчинена для досягнення дозволених законом цілей;

Діюче цивільне законодавство і наука цивільного права проводять визначену класифікацію угод, підрозділяючи їх на окремі види, що має велике теоретичне і практичне значення. В основу класифікації покладені різні критерії, ознаки, що характеризують той чи інший вид угод;

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Так, у залежності від того, чи випливає дія, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від одного, двох чи більш осіб, угоди підрозділяються на однобічні, двосторонніі багатобічні (ст. 41 ч. 2). Однобічною є угода, для здійснення якої досить волі і дії тільки однієї сторони. Двосторонньоюназивається угода, що складається з погоджених між собою зустрічних волевиявлень (дій) двох сторін. Багатобічною є угода, що складається з погоджених між собою волевиявлень (дій) трьох чи більше сторін;

По співвідношенню виникаючих з угоди прав і обов'язків сторін вони підрозділяються на платні і безоплатні.Платною називається угода, у якій майновому наданню однієї сторони відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони. У безоплатних угодах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання;

У залежності від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, вони підрозділяються на консенсуальні і реальні. Консенсуальна угода вважається укладеною з моменту досягнення сторонами угоди (ст. 153 ЦК України). Реальна угода вважається укладеної при досягненні сторонами угоди по всіх істотних умовах і передачі речі однією стороною іншій;

За значенням підстави угоди для її дійсності всі угоди підрозділяються на каузальні й абстрактні. Каузальниминазиваються угоди, у яких правова підстава очевидна зі змісту угоди або підставу її можна зрозуміти по самому типу даної угоди. Абстрактними називаються такі угоди, зі змісту яких не можна установити, заради якої мети вона зроблена;

Особи, що здійснюють угоди, можуть поставити виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків у залежності від терміну чи від настання або ненастання якої-небудь умови. За цією ознакою угоди поділяються на термінові й умовні.Терміновими називаються угоди, по яких виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання в майбутньому події, щодо якої точно відомо, що вона наступить. Терміни підрозділяються на відкладені й скасувальні.Умовними називаються угоди, згідно з якими виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання чи ненастання в майбутньому події, щодо якої сторонам невідомо, наступить чи не наступить. Умови в угодах також підрозділяються на відкладальні й скасувальній;

У цивільному праві є і деякі інші види угод: розпорядницькі угоди, що не породжують триваючих наслідків, зобов'язальні угоди, що тягнуть за собою такі наслідки, як тимчасова передача речі і т.д. фідуціарні угоди — угоди засновані на довірі; біржові угоди – угода, які відповідають сукупності наступних умов: якщо вона являє собою купівлю-продаж, постачання чи обмін товарів, допущених до обороту на товарній біржі; якщо її учасниками є члени біржі; якщо вона представлена на реєстрацію і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. Біржові угоди підрозділяються на угоди з реальним товаром, ф'ючерсні угоди, угоди з цінними паперами;

Форма угоди – спосіб, за допомогою якого виражається воля сторін при здійсненні угоди. Наука цивільного права знає декілька способів вираження волі зовні: конклюдентні дії — звичайне за даних обставин поводження особи, з якого ясно випливає його намір здійснити операцію на заздалегідь відомих умовах; мовчання – вираження волі здійснити операцію у випадках, передбачених законодавством (ст. 42 ч. 3 ЦК); словесний спосіб(ст. 42 ч. 2 ЦК) – коли судження про волю особи робиться не приблизно, а на основі прямо висловленого їм бажання;

Угоди можуть укладатися усно чи в письмовій формі(простій чи нотаріальній) (ст. 42 ЦК). Можливість укладання угод в усній формі(ст. 43 ЦК)передбачена законом для тих них, що відбуваються на невелику суму чи з приводу яких рідко виникають суперечки. Угода вважається укладеною в писемній формі, якщо її зміст зафіксований в одному документі, листах, телеграмах чи за допомогою використання інших технічних способів зв'язку. Для угод, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян, закон передбачає кваліфіковану письмову форму— форму письмового документа, нотаріально засвідченого;

Умови дійсності угод— передбачені законом вимоги, яким повинні відповідати чинені угоди;

Існує ряд загальних вимог, яким повинна відповідати будь-яка угода. Це: зміст угоди не може суперечити цивільному законодавству і моральним принципам суспільства; необхідно, щоб особи, що здійснюють угоди, володіли достатнім для укладання цих угод обсягом цивільної дієздатності, тобто воля яких характеризується достатньо психічною зрілістю; угода повинна укладатися за умов вільної і повної згоди її учасників; угода повинна бути реально спрямована на виникнення обумовлених нею правових наслідків, тобто повинна бути єдність волі й волевиявлення; при здійсненні угоди обов'язково дотримання передбаченої законом форми, якщо порушення цієї форми спричиняє за законом визнання угоди недійсної;

Недійсними угодами є дії організацій і юридичних осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, але не створюють цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності зроблених дій вимогам закону. Будь-яка угода, якщо вона не відповідає хоча б одному з вимог закону, визнається недійсною (ст. 48 ЦК);

У залежності від того, яким з особливо зазначених у законі вимог угода не відповідає, недійсні угоди підрозділяються на певні види. Перший вид, чи групу з числа таких недійсних угод складають угоди, що були зроблені з метою, свідомо противною інтересам держави і суспільства(ст. 49 ЦК). Тут мається на увазі особлива категорія угод, а саме ті з них, що прямо порушують розпорядження закону, а також і інших актів, виданих органами державної влади й керування в обсязі наданої їм компетенції.До цієї групи недійсних угод примикають і угоди, зроблені юридичними особами в протиріччя з установленими цілями їхньої діяльності (ст.50 ЦК);

Другий вид недійсних угод складають угоди, зроблені особами, що не володіють достатнім обсягом дієздатності (ст. 51 ЦК). До цих недійсних угод відносяться угоди, зроблені малолітніми особами, неповнолітніми, обмежено дієздатними, недієздатними, з виходом при їхньому висновку за границі (обсяг) дієздатності, установленої для перерахованих осіб законом. Такі недійсні угоди інакше ще називаються угодами з пороками суб'єктного складу (ст. ст. 51-54 ЦК);

Третій вид недійсних угод — це угоди з пороками волі,щоміститьсяв них.До їхнього числа відносяться угоди, зроблені внаслідок омани, обману, насильства, зловмисної угоди представника однієї сторони з іншою стороною, при збігу важких обставин, а також зроблені дієздатною фізичною особою (громадянином), у момент укладання нездатним розуміти значення своїх дій (ст.ст.55-57 ЦК);

Четвертий вид недійсних угод складають угоди, у яких відсутня єдність волі і волевиявлення учасників цих угод на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. До числа цих угод відносяться мнимі й удавані угоди. Мнима угода — це угода, зроблена лише для виду, без наміру створити юридичні наслідки (ст. 58 ч. 1 ЦК). Удавана угода— це угода, що зроблена з метою прикрити іншу угоду, яку сторони дійсно мали на увазі (ст. 58 ч. 2 ЦК);

П'ятий вид недійсних угод складають угоди з пороками форми – угоди, що повинні в силу закону наділятися у визначену письмову форму (просту чи нотаріальну) і які через недотримання цієї форми у випадках, прямо зазначених у законі, вважаються недійсними;

Усі названі види недійсних угод у залежності від того, чи визнаються вони недійсними в силу самого факту невідповідності їхньому чи закону за заявою зацікавлених осіб, у свою чергу підрозділяються на дві великі групи — угоди нікчемні (абсолютно недійсні) і угоди заперечні (відносно недійсні). Угоди нікчемні— це такі угоди, недійсність яких не залежить від розсуду і бажання сторін, що їх уклали ( ст. 46, 47, 49 – 50, 58 ЦК України). Угоди заперечні — це угоди, що вважаються недійсними тільки в тому випадку, коли вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом чи арбітражним судом (ст. 53 – 57 ЦК України);

Наслідки визнання угод недійсними виражаються насамперед у тім, що укладені угоди вважаються позбавленими позитивного юридичного значення і не створюють для сторін тих прав і обов'язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальні наслідки, що настають по будь-якій недійсній угоді;

Законом установлені наступні найважливіші наслідки недійсності угод,виконаних ( цілком чи частково) сторонами: якщо недійсна угода сторонами виконана, то загальним наслідком визнання її недійсної буде також і повернення сторін у первісне положення — двостороння реституція; наслідки, що зв'язуються звичайно з визнанням угоди недійсної, тут виникають лише для сторони потерпілої – одностороння реституція; Що ж стосується винної сторони те закон наголошує на протиправності її поводження і тому, виконане по угоді цією стороною і навіть невиконане, а тільки належне бути переданим, стягується в доход держави.

    продолжение
--PAGE_BREAK--