Реферат: Докази та доказування у цивільному процесі

--PAGE_BREAK--додаткові докази — безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і не має іншої можливості його встановити. [6.43]
Варто відзначити, що законодавець вирізняє 5 видів доказів, кожен з яких визначено у ЦПК (ч.2 ст.57 ЦПК). Незалежно від думок науковців лише така класифікація має безпосередньо практичне значення для цивільного процесу. А саме законодавець поділяє докази на:
Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників (ст.62 ЦПК).
Показання свідка (ст.63 ЦПК).
Письмові докази (ст.64 ЦПК).
Речові докази (ст.65 ЦПК).
Висновок експерта (ст.66 ЦПК).
Схоже, що законодавець брав за критерій джерело утворення доказів, але не мав на меті чітко розмежувати по категоріям докази. Зокрема статтями деталізуються та роз’яснюються поняття доказів, які законодавець відокремив.
3. Засоби доказування Поняття засоби доказування до цих пір залишається у теорії доказів нерозвиненим, не знайшов цей термін розкриття суті у новому ЦПК, хоча у деяких нормах, наприклад ст.59 нового ЦПК, замість терміна «допустимість засобів доказування» норму названо «допустимість доказів», а у ч.2 вживається термін «засіб доказування». Таким чином, у новому ЦПК мають місце два терміни «доказ» та «засіб доказування». X. Шак підходить до розкриття цього питання шляхом аналізу міжнародного цивільного процесуального права і визначає такі аспекти:
допустимі засоби доказування, які практично мали б відтворювати перелік допустимих засобів доказування (як це має місце в ч.2 ст.27 у старому ЦПК, оскільки в ч.2 ст.57 ЦПК термін «засіб» виключений), але вченим не надається їх переліку;
Обмеження засобів доказування, яке ним розглядається в двох аспектах:
допустимість засобів доказування по конкретній справі;
право або обов'язок відмови від дачі показань, що є характерним для певного статусу громадян або посадових осіб. [12]
Останній аспект цієї концепції не передбачений чинним ЦПК. Але необхідно сказати про те, що положення ст.63 Конституції України стосовно звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів не могло не вплинути на новий ЦПК. Так, нині у ст.51, 52 нового ЦПК встановлено перелік членів сім'ї чи близьких родичів, які мають право відмовитися від дачі показань (ст.52 нового ЦПК), а у ст.51 нового ЦПК, які не підлягають допиту як свідки. Така конкретизація конституційного положення є необхідною для реального запровадження її в цивільний процес. Визнаючи таємницю сповіді та враховуючи відокремлення церкви від держави, необхідно надати право відмовлятись від дачі показань також представникам церкви, якщо ними отримані відомості під час сповіді. Якщо проаналізувати новий ЦПК, то у п.3 ст.51 йдеться саме про священнослужителів, які не підлягають допиту як свідки про відомості, одержані ними на сповіді віруючих, до таких осіб також віднесені особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що бути довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем — про такі відомості (п.2); професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку (п.4); особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ч.2 ст.51 нового ЦПК).
В англійському та американському праві виділяють три види засобів доказування: письмові та речові докази, а також показання свідків, а останні, в свою чергу, поділяються на підвиди: власне показання свідків, пояснення сторін, висновки експертів. [13] Тобто для англійського цивільного процесу характерним є узагальнення всіх усних доказів в одному засобі доказування — показаннях свідків. З такою концепцією можна було б погодитись у разі відсутності різниці між показаннями свідків та поясненням сторін, але різниця в правовому статусі суб'єктів, що надають такі докази, в цивільному процесі України дуже значна і відповідне узагальнення буде некоректним.
Російські науковці визначають засоби доказування як визначену законом форму відомостей про обставини, що мають значення для вирішення спору. До них відносять: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази та висновки експертів. Тобто найближчою до правової системи України є російська.
Деякі докази не знайшли в теорії однозначної оцінки, нерегламентовані законодавством як засоби доказування і не мають широкого застосування на практиці таким є визнання обставини (факту) стороною (ч.1 ст.61 ЦПК).
Доцільність визнання обставини (факту) стороною може проявлятись у тому, що їй не потрібно буде витрачати час на участь у судовому розгляді, а також зменшаться витрати сторони, які спрямовані на оплату допомоги адвоката, відшкодування судових витрат тощо. Тобто, в разі програшної позиції в справі стороні доцільно визнати юридичну обставину (факт). Крім того, у ч.1 ст.61 ЦПК серед підстав звільнення від доказування закріплене положення про те, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Тому проаналізуємо позицію А.Ф. Клейнмана, який ще у 1964 р. як і вчені інших зарубіжних країн, пропонував як засіб доказування встановлювати визнання факту, що стверджується іншою стороною. Зокрема, ним передбачалося розглядати визнання за такими ознаками:
а) за місцем висловлювання:
судове, тобто зроблене в судовому засіданні, яке відрізняється безпосередністю отримання судом відповідної інформації і фіксацією в протоколі;
позасудове, зроблене в присутності свідків, на наш погляд, необхідно розглядати і досліджувати як юридичну обставину, що підлягає доведенню.
б) за характером:
просте (безумовне);
кваліфіковане. [6.48]
У ст.61 ЦПК зазначається, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Тобто, виходячи з аналізу цієї норми можна дійти висновку, що за відсутності будь-якого застереження, суд визнаний факт вважає встановленим. Але, якщо після попереднього судового засідання, на якому могло мати місце визнання обставини (факту), особа доведе, що таке визнання було здійснене внаслідок помилки, обману, насильства тощо, суд приймає таку відмову від визнання обставин (ст.178 нового ЦПК), тобто суддя повинен перевірити, а чи мали місце обставини, які змусили особу до такого визнання, при цьому особа повинна довести це на підставі доказів.
З одного боку, виходить, що в разі визнання стороною доведеності або існування в минулому юридичної обставини, подальше доказування є зайвим, оскільки в противному разі виникатиме суперечність подальшого процесу розгляду справи із загальними принципами сучасного цивільного процесу. З позиції принципу диспозитивності — ніхто не може зобов'язати робити особу те, чого вона не бажає і що відноситься до її прав — брати участь в цивільному процесі і «змусити» виграти справу. За принципом змагальності подальший розгляд і встановлення обставини просто неможливе, оскільки суд позбавлений ініціативи у збиранні доказів.
З іншого боку, визнання обставин може бути штучним, коли в разі програшу справи сторона не матиме збитків, оскільки вона зможе компенсувати збитки за рахунок третьої особи, що виступала на її боці. Наприклад, в разі завдання шкоди з вини працівника юридична особа зможе в подальшому звернутись з регресним позовом до нього і погасити виплати, що були нею зроблені. Звідси випливає дійсна і реальна необхідність з'ясовувати у суб'єктів, що беруть участь у справі, їх думку з приводу визнання обставини (факту) встановленою. Якщо ж третя особа буде заперечувати проти визнання обставини (факту) встановленою, то вона й буде доводити підстави власних заперечень проти позову.
Таким чином визнання може бути зроблене не тільки при впевненості сторін у існуванні обставини (факту), а й з метою суперечною інтересам інших осіб, а також під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини, що практично в суді встановити неможливо, але суддею має бути з'ясована ця обставина зі слів зацікавлених осіб.
Уявляється, що умови визнання обставини (факту) можуть бути висловлені не тільки усно, а й письмово поза залом судового засідання. Тому такий доказ перестане належати лише до пояснень сторін, а, одночасно, належатиме до письмових засобів доказування, з чого можна зробити висновок про його змішаний характер і певні особливості визнання обставини (факту).
Останній аспект, на який слід звернути увагу, це наведений в ст.57 ЦПК вичерпний перелік засобів доказування, хоча розвиток науки і техніки давно зумовив необхідність його розширення за рахунок новітніх засобів доказування.
В теорії цивільного процесу необхідно постійно здійснювати перегляд новітніх доказів, що застосовуватимуться в судовій практиці, на предмет їх віднесення до засобів доказування, а останніх — на допустимість у цивільному процесі.
До новітніх засобів доказування і доказів, які потрібні для встановлення певних обставин справи доцільно віднести такі досягнення науки і техніки, які виникли як давно, так й недавно, але до останнього часу не мали практичного застосування в цивільному процесі. Наприклад, Л.М. Звягінцева так визначає докази, що підтверджують походження дитини від конкретної особи: висновок судово-біологічної експертизи рідини крові матері, дитини і батька для встановлення їх групової приналежності; комісійної експертизи медичних документів для встановлення строку зачаття дитини; експертизи для перевірки доводів батька про неможливість його батьківства; молекулярно-генетична експертиза (генна, геномна, генетична, дактилоскопічна); судово-почеркознавча експертиза (при необхідності доказування батьківства на підставі письмових доказів, що підтверджують визнання відповідачем батьківства, в разі оспорювання вірогідності документа). Тобто в цьому переліку наведено багато доказів, які належать до такого засобу доказування, яким є висновок експерта. Так, можливість проведення молекулярно-генетичної експертизи (генної, геномної, генетичної, дактилоскопічної), які виникли <line id="_x0000_s1026" from=«360.95pt,125.5pt» to=«360.95pt,138pt» o:allowincell=«f» strokeweight=".25pt"><img width=«2» height=«19» src=«dopb318077.zip» v:shapes="_x0000_s1026">останнім часом і про них не знають не тільки більшість громадян, а й деякі судді та адвокати. Для встановлення цього положення достатньо заглянути до файлу Мін'юсту в мережі Інтернет, де надається інформація про можливі види експертиз, що проводяться Інститутами судової експертизи, а саме: почеркознавчі; авторознавчі; технічні експертизи документів; фототехнічні; технічні експертизи матеріалів і засобів відео-звукозапису; портретні; трасологічні; балістичні; вибухових пристроїв; вибухових речовин і продуктів вибуху (пострілу); матеріалів і речовин (волокон і волокнистих матеріалів; лакофарбових матеріалів; наркотичних засобів і сильнодіючих речовин; рідин, що містять спирт; металів і сплавів; полімерів, пластмаси та скла); біологічні; ґрунтознавчі; автотехнічні; транспортно-трасологічні; пожежно-технічні; комп'ютерної техніки та програмних продуктів; психологічні; будівельно-технічні; економічні; товарознавчі; автотоварознавчі. Для більш повного задоволення потреб слідчої та судової практики експертними установами із залученням відповідних науковців та фахівців державних органів та центральних органів виконавчої влади проводяться також види судових експертиз, що не зазначені у вищезгаданому переліку.
Як бачимо з цього переліку, судді неважко буде знайти ту установу та конкретний інститут, що здатен виконати визначену вище і запропоновану науковцями експертизу. З наведеного переліку вбачається також, що на практиці відсутнє чітке розмежування експертиз на види. Крім того, спроба знайти в Інтернеті перелік окремих установ, які спеціалізуються на проведенні певних видів експертиз не знайшла успіху. Це свідчить про загальну потребу в розвитку сучасних засобів передачі та розповсюдження інформації правоохоронними державними установами. При цьому, реальна потреба в розвитку таких засобів не викликає сумніву. Не важко уявити картину, коли суддя має винести ухвалу про призначення експертизи і йому необхідно зазначити ту установу, на яку покладається її виконання, а він не володіє зазначеною вище інформацією. Отже, поряд з розглядом потреб сучасного цивільного процесу в новітніх засобах доказування, необхідно розглядати й проблему забезпечення суддів та всіх зацікавлених осіб відповідною інформацією про них Загальними ж напрямами розвитку засобів доказування в цивільному процесі, вважаються такі:
вивчення і узагальнення судової практики на предмет дослідження тих обставин, які зумовлюють необхідність використання спеціальних засобів для їх підтвердження;
аналіз і втілення новітніх досягнень науки і техніки в юридичну практику з метою надання рішенням суду більшої юридичної достовірності та, як наслідок, збільшення джерел підвищеної небезпеки, якими стають наслідки генної інженерії, новітні ліки, добрива тощо;
вдосконалення існуючих засобів доказування і процедури їх дослідження з метою надання їм більшої юридичної вірогідності;
самостійний розвиток науки і техніки з метою подальшого втілення результатів в цивільне судочинство;
систематизація інформації про засоби доказування, яка має узагальнюватись як по окремих галузях права, так і шляхом порівняльного аналізу, та складати раціональну структуру відомостей про певні засоби доказування для окремої галузі права. Наприклад, такий засіб доказування, як висновок експерта, на наш погляд, має класифікуватись за галузями природничих, гуманітарних та інших наук. [6.60]
4. Стадії процесу доказування Стадії розгляду цивільної справи різними науковцями визначаються в основному по різному, але головним висновком з проведеного аналізу має стати той аспект, що процес доказування не збігається з процесом розгляду цивільної справи, а починається раніше. Тому діяльність суду в цивільному процесі зводиться до виконання передбачених ЦПК дій, в той час, як процес доказування має здійснюватись суб'єктами процесу доказування. Якщо при цьому прийняти до уваги запропонований авторами термін «доведення», то він в основному характеризує процесуальну діяльність суб'єктів доказування по створенню у суду певної позиції по справі та при вчиненні відповідних дій, що потрібно буде вчинити по справі та про які просить суб'єкт доказування.133 Тому спробуємо визначити основні стадії процесу доказування і лише потім будемо адаптувати загальні аспекти процедури доказування до процедури розгляду справи.
Деякі автори вважають, що стадійність в доказуванні має співпадати з теоретичною концепцією стадійності цивільного процесу і в основному не звертають увагу на особливості процесу доказування, що є властивим для американського та англійського процесу доказування, оскільки в їх системі більшість дій здійснюється під контролем та впливом суду134. В той же час для українського судочинства властивим є втручання суду в процес доказування лише у випадку, коли сторонам необхідно сприяти у витребуванні доказів (ч.4 ст.10 нового ЦПК) або для забезпечення доказів (ст.133 нового ЦПК). В інших випадках суд не може впливати на процес збирання доказів.
Класичним і найбільш поширеним є поділ процесу доказування на такі стадії:
визначення кола обставин, що підлягають доказуванню;
виявлення та збирання доказів по справі;
дослідження доказів;
оцінка доказів;
5. перевірка правильності судового доказування при перегляді судових актів.135 Але в цій класифікації робиться спроба розглядати процес доказування як абстрактну, а не конкретну діяльність певних суб'єктів. Виходить, що особа, яка здійснює доказування по конкретній справі не тільки збирає їх, а й перевіряє правильність судового доказування. Тобто можна констатувати, що на таку класифікацію значний вплив здійснила класифікація стадій цивільного процесу, але нею не враховуються відносини, які знаходяться на межі виникнення цивільних процесуальних правовідносин і полягають у тому, що суддя має визначати обґрунтованість вчинення провадження по справі. Отже, провадження в справі розпочнеться лише в тому випадку, коли позивач доведе наявність порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу та необхідність його захисту (ст. З нового ЦПК). Тим більше неможливо погодитись із запропонованою класифікацією, оскільки потребуватиметься тлумачення застосоване поняття «правильність судового доказування», а не процесуальних дій суду по розгляду справи.
    продолжение
--PAGE_BREAK--