Реферат: Самозахист у цивільному праві

--PAGE_BREAK--Згідно ЦК України (п.2 ст. 19) способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Таким чином, умовою самозахисту є факт порушення права. Немає порушення — неможливий і самозахист.
Введення до ЦК інституту самозахисту прав повністю відповідає положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Необхідна оборона і крайня необхідність — це два самостійні способи самозахисту, передбачені спеціальними нормами. Особливість їх в тому, що вони можуть бути застосовані ще до порушення. В усякому разі, ЦК пов'язує самозахист з вже порушеним правом, а не з правом, яке ще тільки може бути порушене в майбутньому. Про це ж свідчить і термінологія, що використовується законодавцем. В статтях ЦК мовиться саме про захист, а не про охорону. Отже, йдеться про самозахист, а не про самоохорону, коли можливо використовування певних прийомів і заходів, направлених на забезпечення яких-небудь прав в майбутньому.
Самозахист — це особливий (приватний) випадок захисту, специфіка якого виявляється в тому, що управнена особа безпосередньо своїми діями може захистити порушене право. Навіть якщо третя особа оборонятиме потерпілого від нападу, то про самозахист можна говорити відносно прав і інтересів обороняється. Що стосується потерпілого, то це не реалізація ним свого права на самозахист, а його захист. В цьому випадку здійснюється захист іншого суб'єкта. Тому представляється спірним твердження Г.А. Свердлыка і Е.Л. Страунінга, що діяльність у формі патронажу слід також відносити до самозахисту прав підопічного [ REF _Ref195599158 \r \h 32, с. 146].
Дійсно, згідно ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Діяльність помічника в даному випадку не можна відносити до самозахисту навіть в широкому значенні цього слова. Це не що інше, як захист інтересів підопічного. Тут не можна говорити про самозахист також і тому що громадянин звертається до компетентного органу — орган опіки і піклування.
Диференціація самозахисту на самозахист у вузькому і в широкому значенні лише утрудняє дослідження суті даного феномена. Виникло питання про кваліфікацію відносин, коли управнена особа закликає третіх осіб до надання їй допомоги при здійсненні самозахисту порушених прав. М. Селезньов в зв'язку з цим навів наступний приклад. Громадянин К. протягом двох років чекав від З. виконання що вступило в законну силу присудження, згідно якому останній був зобов'язаний пересунути огорожу і усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою. Не дочекавшись від З. реалізації присудження, К. звернувся до знайомих і з їх допомогою переніс огорожу [ REF _Ref195599319 \r \h 34, с. 40]. Аналізуючи дану справу, Г.А. Свердлик і Э.Л. Страунінг виказали думку, що у разі неможливості самостійного захисту своїх цивільних прав потерпілою стороною, вона може звернутися по допомогу в здійсненні права на самозахист до інших осіб (тобто вдатися до так званої товариської взаємодопомоги) [ REF _Ref195599341 \r \h 33, с. 21].
Проте тут виникає питання про можливість кваліфікації подібних дій як самозахист, передбаченої ст. 19 ЦК. Інакше кажучи, чи можна розглядати як самозахист виконання рішення суду потерпілим (кредитором) своїми силами і засобами? Ні, не можна.
Як одне з основних початків цивільного законодавства встановлено правило про неприпустимість довільного втручання кого-небудь в приватні справи. На наш погляд, довільне втручання є межею самозахисту. Для виконання рішення суду існують спеціальні органи. Порядок їх виконання жорстко регламентований законодавством. Виконання рішення суду кредитором всупереч встановленому порядку слідує кваліфікувати як довільне втручання в приватні справи.

1.3 Сфера реалізації та ознаки права на самозахист
В юридичній літературі висловлювалися різні думки про сферу реалізації права на самозахист. Так, В.П. Грібанов, В.А. Рясенцев затверджували, що самозахист допускається в позадоговірних відносинах [ REF _Ref195599412 \r \h 15, с. 168;  REF _Ref195599435 \r \h 30, с. 265-266]. М.І. Брагинській, Н.И. Клейн вважають, що вона можлива в позадоговірних відносинах і в деякому об'ємі — в договірних відносинах [ REF _Ref195599469 \r \h 10, с. 56;  REF _Ref195599481 \r \h 21, с. 35]. Позиция Г.Я. Стоякина така, що самозахист допустимий тільки в договірних відносинах [ REF _Ref195599510 \r \h 38, с. 82]. Нарешті, Ю.Г. Басин обгрунтував думку про можливість самозахисту як в позадоговірних, так і в договірних відносинах [ REF _Ref195598963 \r \h 8, с. 36-37].
Зміст ст. 19 ЦК не дає приводу для сумніву в можливості самозахисту як в позадоговірних, так і в договірних відносинах. Інша справа, що виникає питання про специфіку самозахисту в тих і інших відносинах. Очевидно, що в позадоговірних відносинах самозахист може здійснюватися переважно фактичними діями (наприклад, необхідна оборона). В договірних відносинах на перший план виступають юридичні дії управненої особи. Наприклад, відмова від виконання договору, відмова від товару. Проте в договірних відносинах не виключається самозахист і за допомогою фактичних дій управненої сторони. Наприклад, усунення недоліків товару, виконання капітального ремонту і ін.
Відмінність самозахисту в названих відносинах полягає також в тому, що в позадоговірних відносинах способи самозахисту і умови її реалізації визначаються законом, тоді як в договірних способи і умови реалізації можуть бути встановлені договором. Було б доцільним вказати в цій статті, що учасники цивільних правовідносин мають право самостійно в договірному порядку встановлювати способи самозахисту, окрім заборонених законом.
При цьому необхідно враховувати визначені законом вилучення з принципу свободи договору. Так, відповідно до ЦК угода про усунення або обмеження відповідальності (отже, і самозахисту) за умисне порушення зобов'язання нікчемно.
Відсутність в законі переліку способів самозахисту, а також вказівки на можливість встановлення їх в договорі слід визнати недоліком чинного законодавства. У зв'язку з цим було б доцільним доповнити ст. 19 ЦК правилом наступного змісту: «Самозахист, зокрема, може здійснюватися за допомогою відмови одній із сторін договору від його виконання; відмови від передачі або приймання товару; усунення недоліків товару управненої стороною або залученими особами за рахунок боржника; виконання ремонту і ін. Особи в договорі мають право встановити інші способи самозахисту, що не суперечать закону».
Таким чином, при подальшому розвитку дефініційного визначення права учасників цивільних правовідносин на самозахист, під ним доцільно розуміти можливість особи у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків.
Характерними ознаками права на самозахист є такі:
1) воно надає особі можливість самостійно здійснювати захист, не звертаючись до юрисдикційного органу (що не виключає можливість товариської допомоги та сприяння органів, що не вирішують справу по суті);
2) це право виникає у разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів;
3) це право може реалізуватися за допомогою заходів, які відповідають загальним або спеціальним критеріям правомірності, що відрізняє самозахист від самоуправства, дії під час якого вчиняються з порушенням встановленого порядку;
4) воно є цільовим правом і здійснюється з метою попередження, припинення порушення права або ліквідації наслідків порушення, що відрізняє самозахист від самосуду, спрямованого на покарання [ REF _Ref195599574 \r \h 6, с. 26].
На цій підставі проводиться відмежування самозахисту від дій, які не мають ознак самозахисту. Так, встановлення сигналізації, укладення договорів охорони, страхування, закріплення у договорах заходів щодо забезпечення зобов’язань, переведення несправної сторони на акредитивну форму розрахунків чи оплату продукції після її прийняття є заходами охорони, а не захисту. Пред’явлення вимог до несправної сторони не є самозахистом, адже не відновлює порушені права і не усуває перешкоди щодо реалізації прав чи інтересів. Деякі ж заходи залежно від умов їх застосування можуть бути як заходами самозахисту, так і діями у стані нормального цивільного обороту.
Слід зазначити, що об’єктом цивільно-правового самозахисту може бути й інтерес, а не лише право, як це зазначено у ч.1 ст.19 ЦК. Під інтересом як самостійним об’єктом цивільно-правового захисту пропонується розуміти неопосередковану «регулятивним» правом соціальну потребу особи у певних благах, взяту під правову охорону шляхом надання її носію права на захист.
Суб’єктами самозахисту можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Під час самозахисту можливе сприяння певних органів.
Право на захист і на самозахист виникає у разі не лише порушення прав чи інтересів, але й за його реальної загрози. За наявності рішення суду про відмову у захисті особа не має права вдаватися до самозахисту, а може оскаржити це рішення у визначеному порядку. Наявність рішення суду про задоволення вимоги особи щодо захисту не позбавляє її права на самозахист.

2. Здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист
2.1 Заходи самозахисту прав
Самозахист може здійснюватися діями як фактичного, так і юридичного характеру. Оскільки цивільно-правовий захист — це не діяльність, спрямована на відновлення або на усунення перешкод у здійсненні прав та інтересів, а результат застосування спрямованих на це цивільно-правових заходів, не є самозахистом звернення до компетентних органів з метою захисту, оскільки саме звернення не усуває порушень і перешкод у здійсненні прав [ REF _Ref195599657 \r \h 20, с. 8].
Із способів, передбачених для судового захисту, самозахист може відбуватися лише такими, як:
1) припинення дії, яка порушує право;
2) відновлення становища, яке існувало до порушення;
3) зміна правовідносин;
4) припинення правовідносин;
5) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Інші способи передбачають необхідність винесення рішення юрисдикційним органом.
Особливістю реалізації самозахисту є те, що останній визначається законом через припинення. Термін «припинення» тлумачиться як «зупиняти силою, різким втручанням», «відсікати», «знищувати». Способи самозахисту повинні бути діями, направленими на припинення порушення, а не на його запобігання, або відновлення права вже після його порушення. Це також підтверджує, що для застосування самозахисту порушення вже повинне мати місце, існування однієї його небезпеки недостатньо [ REF _Ref195599707 \r \h 19, с. 14-15].
Зупинити порушення можна, примусивши особу всупереч її волі припинити діяльність, що порушує право. Виконати таку функцію в силах фізичні дії, в яких управнений суб'єкт грає активно-наступальну роль. Самостійними діями, не пов'язаними з фізичною дією на порушника або його майно (наприклад, угодами) можна забезпечити себе від можливого порушення в майбутньому (наприклад, уклавши договір про один зі способів забезпечення виконання зобов'язань) або мінімізувати наслідки порушення (заявивши про односторонню зміну зобов'язання або відмовившися в односторонньому порядку від виконання порушеного договору). Проте подібні дії не можуть присікти, зупинити порушення.
Не є самозахистом заява до порушника вимог, адже їх виконання цілком залежить від порушника. До заходів самозахисту належать не всі оперативно-господарські санкції, тому що деякі з них (переведення на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату) виконують функцію охорони, а не захисту. На підставі аналізу норм Господарського кодексу можна зробити висновок про те, що заходи, які підпадають під ознаки оперативно-господарських санкцій, можуть застосовуватися й у випадках, коли це передбачено у законі, а не лише у договорі, як це зазначається у ч.2 ст.235 ГК [ REF _Ref195599789 \r \h 2, с. 102].
На відміну від самозахисту, самосуд має на меті не захист, а покарання порушника без суду чи органів виконання покарання; самоуправство, хоча і може бути спрямоване на захист, але відбувається з порушенням встановленого порядку; так зване «кулачне право» ґрунтується не на силі права, а на праві сили.
Заходом охорони є влаштування пристроїв автоматичного ураження порушника, оскільки під час їх встановлення існує лише потенційна загроза порушення. Спрацювання ж цих пристроїв є самозахистом, якщо при цьому не порушуються межі правомірності.
Не є заходами самозахисту забезпечення зобов’язань, адже задоволення вимоги щодо їх встановлення залежить від другої сторони, до порушення вони є лише заходами охорони, а у разі порушення не надають права на самозахист (за винятком притримання та застави, коли кредитор має право самостійно реалізувати певну річ). На тих же підставах не можна погодитись із віднесенням до самозахисту укладання договору страхування. Критикується віднесення до самозахисту примусу другої сторони до додержання передбаченої для правочину форми, оскільки виконання цієї вимоги залежить від другої сторони. Також не належить до заходів самозахисту відмова від виконання нікчемного правочину, тому що він не породжує прав та обов’язків [ REF _Ref195599840 \r \h 22, с. 182-183].
Деякі заходи можуть виконувати як функцію захисту, так і бути діями, що вчиняються в нормальних умовах цивільного обороту (відмова від договору, утримання від голосування на загальних зборах товариства, зміна керівництва товариства, вихід учасника з товариства).
Таким чином, визначимо загальні критерії правомірності самозахисту, якими є такі:
а) заходи самозахисту не повинні бути заборонені законом і суперечити моральним засадам суспільства;
б) заходи самозахисту мають відповідати змісту права (інтересу), яке порушено, чи відносно якого існує реальна загроза порушення; характеру дій, якими воно порушено чи якими створена загроза порушення (бути необхідними та достатніми); наслідкам порушення, які наступили або могли реально наступити.
Оскільки у законодавстві містяться заборони не щодо засобів захисту, а стосовно певних дій з ними, то саме діяльність, спрямована на самозахист, а не засоби, як це зазначається у ч.1 ст.19 ЦК, має бути така, що не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства. Тоді відповідати змісту права, яке порушено, характеру дій, якими воно порушено, та наслідкам порушення має не лише спосіб самозахисту, як це зазначається у ч.2 ст.19 ЦК, але й сама діяльність щодо самостійного захисту, адже особа може обрати спосіб захисту, який буде відповідати посяганню, але під час його реалізації вийти за межі правомірності. Заходи, спрямовані на самозахист, є неправомірними, якщо вони заборонені законом чи суперечать моральним засадам суспільства або не відповідають характеру порушення і призвели до заподіяння невідповідної шкоди.
Правомірним є самозахист від протиправних дій посадових чи службових осіб органів державної влади (у разі перевищення ними повноважень, зловживання владою і т.ін.), який може здійснюватися шляхом дій (необхідна оборона) або утриманням від них (невиконання злочинного розпорядження). Те, що вимушене заподіяння шкоди особою, яка виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій злочинній групі, визнається кримінально некараним (ст.43 КК), на думку автора, не позбавляє потерпілого права на самозахист, адже те, що дія є кримінально некараною, не означає її правомірності.
Оскільки право на самозахист може виникати й у разі реальної загрози порушення, доцільно зазначити у ч.2 ст.19 ЦК, що заходи самозахисту мають відповідати також наслідкам, щодо настання яких існує реальна загроза.
2.2 Необхідна оборона в цивільному праві
Одним із способів самозахисту цивільних прав є необхідна оборона. Не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були порушені її межі (ст. 1169 ЦК). Отже, необхідною обороною визнається такі заходи захисту прав, які заподіюють шкоду їх порушнику, але не ваблять обов'язку того, хто обороняється по його відшкодуванню, оскільки визнаються правомірними (допустимими).
Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом, регламентованим як цивільним, так і кримінальним правом. Вміст необхідної оборони в цивільному праві дещо ширше, ніж в кримінальному. Якщо в кримінальному праві під необхідною обороною розуміються дії, хоча і підпадаючі під ознаки складу злочину, але що не визнаються злочином, то в цивільному праві до необхідної оборони відносяться також дії, які підпадають під поняття цивільного правопорушення, але не спричиняють за собою застосування заходів юридичної відповідальності.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Умови, за яких дії того, хто обороняється можуть бути визнані вчиненими в стані необхідної оборони, однакові як для кримінального, так і для цивільного права. Вони відносяться до нападу і захисту. Для визнання дій того, хто обороняється вчиненими в стані необхідної оборони треба, щоб напад був дійсним (реальним), фактично існуючим і протиправним [ REF _Ref195599889 \r \h 28, с. 165].
Дійсність (реальність) нападу означає, що напад як такий взагалі має місце. Оборона тому і називається обороною, що протидіє нападу. Тому якщо немає посягання на чиї-небудь права або інтереси, то немає підстав говорити про оборону, а тим більше про необхідну оборону. Факт нападу означає, що напад вже почався або в наявності його безпосередньої загрози.
Дещо складніше питання про протиправність нападу. Адже протиправною вважається поведінка, що порушує норми права. Проте не всяка протиправна поведінка вимагає застосування такого роду оборонних заходів. В кримінальному праві необхідна оборона може мати місце тільки проти такого правопорушення, яке законом розглядається як злочинне посягання. Це ж правило діє і стосовно необхідної оборони за цивільним правом. Вона недопустима проти правопорушень, що не є діями кримінально караного характеру, хоча і підпадаючих під ознаки цивільного правопорушення [ REF _Ref195599920 \r \h 42, с. 69].
Необхідна оборона є перш за все одним із способів захисту прав і інтересів особи, що обороняється. Але оборона буде визнана необхідною, якщо подібного роду діями захищаються інтереси держави і суспільства, права і законні інтереси інших осіб. При цьому дії того, хто обороняється повинні бути направлені саме проти нападаючої особи, але не проти інших осіб, наприклад родичів або близьких нападаючого.
Основною умовою визнання дій необхідною обороною є неприпустимість перевищення її меж.
Судова практика визнає, що необхідна оборона має місце і в тих випадках, коли суспільно небезпечне посягання не є злочином, але по об'єктивних ознаках сприймається як злочинний напад. [ REF _Ref195599889 \r \h 28, с. 98].
Відповідно до п. 2 ст. 19 ЦК способи самозахисту повинні бути відповідні порушенню і не виходити за межі дій, необхідних для його припинення. Перевищення меж необхідної оборони можливо відносно вибору засобів захисту, інтенсивності оборони і її своєчасності. Перевищенням меж необхідної оборони може бути явна невідповідність засобів захисту характеру і небезпеці нападу. Проте цю невідповідність не слід розуміти механічно; потрібно враховувати ступінь і характер небезпеки, сили і можливості того, хто обороняється, а також хвилювання, яке виникає у останнього в такій складній обстановці.
Перевищенням меж оборони може бути перевищення інтенсивності захисту над інтенсивністю нападу. Наприклад, зайва поспішність або надмірна активність в застосуванні оборонних засобів, коли йдеться про загрозу нападу. Невчасність використування оборонних засобів може бути пов'язана не тільки з поспішністю, але і з їх застосуванням після того, як напад закінчився і нічим не загрожує тому, хто обороняється.
Діями, вчиненими у межах необхідної оборони, слід розглядати заподіяння (у разі необхідності) майнової шкоди (навіть у великих розмірах) і тілесних ушкоджень (у тому числі середньої тяжкості) з метою припинення зйомки подробиць особистого життя, а також знищення знятого матеріалу, оскільки зберігання відомостей, які становлять таємницю особистого життя, теж є кримінально караним. Особа, яка виявляє у себе в приміщенні засоби зняття інформації з телефонної чи комп’ютерної мережі, має право знищити ці пристрої незалежно від їх вартості на підставі права на необхідну оборону проти дій, визнаних злочинними за ст.163 КК [ REF _Ref195599982 \r \h 3, с. 87].
 Правовими наслідками дій в стані необхідної оборони з погляду цивільного права є те, що заподіяна нападаючому шкода не підлягає відшкодуванню. Інакше розв'язується це питання при перевищенні меж необхідної оборони, оскільки йдеться вже про неправомірні дії, що ваблять цивільно-правову відповідальність. Але і тут враховується посягання потерпілого на законні інтереси особи, що оборонялася, хоч би і що перевищила межі необхідної оборони.
В науковій літературі вказується на особливість правомірності необхідної оборони у випадку з деякими особами. Так, підтримуючи думку про доцільність спеціальної норми щодо оборони від дій малолітніх, осіб, які не можуть розуміти та керувати своїми діями, осіб, які діють необережно чи у стані уявного самозахисту [ REF _Ref195600068 \r \h 23, с. 133-134], слід пропонувати закріпити у Цивільному кодексі таку норму: «1. Особа, яка піддалася нападу з боку малолітніх осіб, осіб які не можуть усвідомлювати характер своїх дій та (або) керувати ними, осіб, які діють з необережності чи перебувають у стані уявного самозахисту, і знає про стан нападника чи необережність посягання, має право на необхідну оборону лише тоді, коли уникнути нападу іншим чином неможливо. 2. Особа, яка навмисно спровокувала напад осіб, зазначених у ч.1 цієї статті, зобов’язана відшкодувати завдану цим шкоду і не має права на відшкодування завданої їй шкоди».
2.3 Дії у стані крайньої необхідності в цивільному праві
Одним із способів самозахисту цивільних прав є дії управненої особи в умовах крайньої необхідності.
Під діями, вчиненими в стані крайньої необхідності, розуміються такі дії, які робляться особою для усунення небезпеки, що загрожує самому заподіювачу шкоди або іншим особам, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунена іншими засобами (ст. 1171 ЦК). Вказані дії допустимі, якщо заподіяна шкода менш значна, ніж шкода запобігла. Як і при необхідній обороні, дії в умовах крайньої необхідності можуть робитися не тільки як засіб самозахисту прав і інтересів управненої особи і інших осіб, але і для захисту інтересів держави і суспільства.
На відміну від необхідної оборони, при крайній необхідності небезпека для управненої особи (або держави, суспільства, третіх осіб) виникає не через дії тих осіб, яким заподіюється шкода, а унаслідок стихійних лих, несправності механізмів, особливого стану організму людини, наприклад унаслідок хвороби, тощо. Вона може виникнути і в результаті злочинної поведінки іншої особи, наприклад, при спричиненні шкоди майну громадян в ході переслідування злочинця.
Особливість дій в стані крайньої необхідності полягає в тому, що в таких умовах особа вимушена використовувати засоби, пов'язані із спричиненням шкоди. При цьому в одних випадках спричинення шкоди може бути необхідною мірою запобігання більшої небезпеки, тоді як в інших випадках шкода може бути лише супутнім явищем, яке може наступити або не наступити. Якщо при необхідній обороні шкода заподіюється безпосередньо нападаючому, то діями в умовах крайньої необхідності шкода заподіюється третій особі. Тому через ст. 1171 ЦК така шкода за загальним правилом підлягає відшкодуванню що заподіяла її особою. Але, оскільки дія в умовах крайньої необхідності розглядається законом як правомірна, хоча і шкідлива, враховуючи обставини, при яких була заподіяна така шкода, суд може покласти обов'язок його відшкодування на третю особу, на користь якої діяла особа, що заподіяла шкоди, або звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково як третю особа, так і заподіювача шкоди. Наприклад, рятуючи тонучого в річці громадянина, інший громадянин використовував човен, що стояв біля берега, з якого заздалегідь викинув у воду що знаходилося в ній чуже майно. Обов'язок по відшкодуванню заподіяної ним шкоди був покладений судом на врятованого, що необережно купався в небезпечному місці.
При застосуванні заходів самозахисту в умовах крайньої необхідності особа не повинна перевищувати межі крайньої необхідності. Перевищенням меж крайньої необхідності визнається спричинення шкоди, явно не відповідного характеру і ступеню загрожуючої небезпеки і обставинам, при яких небезпека усувалася, коли вказаним інтересам була заподіяна шкода рівна або більш значна, ніж запобігла. З погляду цивільного права це означає, що особа, що перевищила межі крайньої необхідності, повинна безумовно відшкодувати заподіяну шкоду.
Слід додати, що необхідна оборона та дії у стані крайньої необхідності як заходи самозахисту припустимі проти будь-яких порушень, а не лише кримінально чи адміністративно караних, як це стверджується деякими науковцями.
Право на свободу може бути захищене як за допомогою необхідної оборони (відбиття намагань викрасти людину, пошкодження майна злочинця з метою звільнення), так і діями у стані крайньої необхідності (проникнення на об’єкт володіння іншої особи з метою переховування від викрадачів).
Честь, гідність і ділова репутація можуть бути захищені за допомогою необхідної оборони, коли образу завдається діями або порушник намагається публічно виставити написані наклепницькі відомості. Якщо ж образа висловлюється усно, то вплив на порушника після таких висловлювань є самосудом. У останньому випадку особа може скористатися правом на відповідь (самостійне спростування неправдивої інформації) [ REF _Ref195600109 \r \h 37, с. 36-43].
 Речові права можуть бути захищені діями у стані необхідної оборони та крайньої необхідності. Правомірним під час цих дій є як пошкодження майна, так і заподіяння фізичної шкоди, але заподіяння смерті чи тяжких тілесних ушкоджень може бути визнане правомірним лише, якщо існувала загроза життю чи здоров’ю особи, відбувався напад групи осіб або насильницьке вторгнення у приміщення.
Захист від посягань на об’єкт речового права може здійснюватися за допомогою пристроїв, що діють на ураження порушника, під час влаштування яких слід враховувати, що завдання будь-якої шкоди допускається лише у разі протиправного вторгнення у приміщення, нападу озброєного порушника чи групи осіб, а в інших випадках розмір можливої шкоди визначається залежно від намірів порушника. Оскільки вхід на об’єкт володіння особи іноді може відбуватися на законних підставах, доцільно, на думку автора, покласти на особу, яка влаштовує такі засоби, обов’язок робити про це повідомлення (на вхідних дверях, воротах).

3. Особливості самозахисту у речових та зобов’язальних правовідносинах
3.1 Самозахист речових прав
Самозахист можливий у разі порушення речових прав. Їх порушення допускає фізичне припинення, оскільки може бути зупинено фізично. Крім того, порушення речових прав передбачає деяку тривалість його здійснення, створюючу можливість для його припинення до моменту остаточного порушення речового права.
Право на самозахист має власник речі та носій речового права на чуже майно. Законодавство України, на відміну від законодавства Німеччини, Франції, Японії, Швейцарії, Польщі, Естонії, Латвії, не надає права на захист будь-якому володільцю [ REF _Ref195600166 \r \h 39, с. 91-92]. Норма ч.3 ст.397 ЦК України містить лише презумпцію правомірності володіння, але не надає неправомірному володільцеві будь-яке право, зокрема на захист, і не забороняє титульному володільцю удаватися до самозахисту. Отже, незаконний володілець не має права на самозахист від дій законного володільця, що вчиняються у межах самозахисту, але він має право припиняти протиправні посягання на своє володіння, адже об’єктом самозахисту може бути й інтерес, зокрема суспільний інтерес щодо дотримання законності та правопорядку.
Речові права можуть бути захищені діями у стані необхідної оборони та крайньої необхідності, що розглянуто в попередньої главі.
 Засобом самозахисту є виконання зобов'язань. Утримання речі можливе до моменту виконання забов'язань боржником.
Бачиться доцільним закріплення загальної заборони порушення фактичного володіння та щодо надання права на захист володіння будь-якому фактичному володільцю, доки у судовому порядку не буде доведене право іншої особи на річ.
Особа, позбавлена володіння на підставі рішення уповноваженого органу, не має права самостійно відновлювати володіння до скасування цього рішення. Це стосується і випадку, коли особа вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові.
Слід підтримати думку О. Антонюк про те, що особа, щодо якої вчиняються дії з метою відновлення втраченого володіння, але з порушенням меж дозволеного самозахисту, має право протистояти таким діям, а не лише захищати свої права та інтереси [ REF _Ref195599574 \r \h 6, с. 3-9]. Але відновлювати вже втрачене володіння незаконний володілець не має права, адже можливість самозахисту надається для захисту права, яке у нього відсутнє. Особа, яка відновила втрачене володіння з порушенням меж дозволеного самозахисту, не може бути позбавлена на цій підставі речового права.
Особа не має права з метою відновлення речового права самовільно вторгатися як у приміщення, так і на інший об’єкт речового права, адже, окрім спеціальної заборони проникати у житло чи інше приміщення інакше як за мотивованим рішенням суду, передбачена і загальна заборона порушувати право власності, винятки з якої можуть бути визначені у законі (у разі крайньої необхідності, необхідної оборони).
За допомогою самозахисту можна також усувати перешкоди у користуванні об’єктом речового права, тобто вчиняти негаторні дії (переносити чужі речі, покладені перед гаражем особи, здавати на зберігання речі орендаря, які він залишив у приміщенні після припинення договору оренди, долати опір володільця ділянки, який має відповідно до сервітутного права надавати прохід через неї).
Тому слід вважати доцільним у ст.105 Земельного кодексу [ REF _Ref195600274 \r \h 3, с. 59] передбачити не лише право відрізати коріння, але й гілки дерев і кущів, які проникли з сусідньої ділянки, і це право повинно виникати також у випадку, коли корені та гілки не створюють перешкод у використанні ділянки, адже саме їх проникнення порушує право на неї.
Дії, що не є припиненням порушення, будь то відновлення права або дії, направлені на компенсацію втрат, заподіяних майновій сфері потерпілого, не можуть розглядатися як самозахист цивільних прав, оскільки направлені не на захист порушуваного права, а переслідують іншу мету.
3.2 Самозахист у зобов’язальних правовідносинах
Самостійно примусити несправного боржника виконати зобов'язання так, щоб це залишилося в дозволених рамках, не можна, оскільки такий захист передбачає або застосування насильства, або умовляння. Проте, якщо перше заборонене законом, то друге передбачає, що виконання відбулося по волі зобов'язаної особи, тобто мав місце не самозахист, а добровільне виконання.
На відміну від цього зобов'язальні права, реалізовані за допомогою стриманості боржника від яких-небудь дій або за допомогою здійснення боржником діяльності в строго встановленому порядку, можуть бути захищені шляхом самозахисту. Оскільки в цьому випадку є можливість зупинити порушення крім волі боржника – примусити його припинити діяльність, що суперечить умовам зобов'язання [ REF _Ref195600358 \r \h 29, с. 62].
Таким чином, заходи самозахисту прав та інтересів учасників договірних і недоговірних зобов’язальних відносин, а саме заходи самозахисту, пов’язані з: 1) забезпеченням зустрічного задоволення; 2) виконанням зобов’язання за рахунок боржника; 3) відмовою вчинити певні дії в інтересах контрагента.
До першої групи відноситься право кредитора продати речі боржника, що надається особі, яка скористалася правом на притримання, заставодержателю (якщо це передбачено у законі чи договорі) і сторонам у деяких договорах. Продаж речей боржника може мати на меті як звільнення кредитора від тягаря їх зберігання й утримання, так і задоволення вимоги до боржника за рахунок одержаних коштів.
Оскільки предметом притримання може бути лише річ, що перебуває у кредитора на законних підставах, то не допускається захоплення речей боржника для їх притримання. Згідно зі ст.340 ЦК особа має право затримати бездоглядну домашню тварину, яку вона зобов’язана негайно повернути власникові. Але вбачається, що у разі заподіяння твариною шкоди особа має право скористатися правом на притримання цієї тварини. Затримання ж боржника є неправомірним, оскільки за такі дії передбачена кримінальна відповідальність.
Притримання кредитором коштів, які йому належать за договором, з коштів, що підлягають передачі боржникові, в одних випадках може бути заходом захисту, пов’язаним з порушенням зобов’язань, а в інших – превентивним заходом.
У деяких випадках законодавство надає кредиторові право самостійно стягувати з боржника належні йому платежі, наприклад, під час договірного списання з рахунку боржника належних кредиторові сум.
До заходів самозахисту першої групи належить відмова від задоволення до отримання зустрічного задоволення, що дозволяє кредитору уникнути збитків, які можуть настати у разі виконання ним зобов’язання за таких умов. У законодавстві деяких держав передбачено, що коли одна сторона частково виконала зобов’язання, то у зустрічному задоволенні не може бути відмовлено, якщо відмова з огляду на обставини справ, зокрема незначність невиконаної частини, була б недобросовісною, або ж зазначається, що виконання зобов’язання може бути призупинено лише у частині, що відповідає невиконаній частині. Ці зауваження відповідають нормам статей 3 і 13 ЦК України та можуть бути використані у процесі удосконалення вітчизняного законодавства й правозастосовній практиці.
    продолжение
--PAGE_BREAK--