Реферат: Усиновлення

--PAGE_BREAK--Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення [5, 234].
Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає у сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.
в) особи, які можуть бути усиновлювачами;
Усиновлювачами можуть бути як одинокі особи, так і ті, хто перебуває у шлюбі (подружжя).
Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки. Віддаючи належне важливості цього положення, законодавець встановлює чіткі вимоги щодо осіб, які можуть бути усиновлювачами (ст. 211 СК України), оскільки вони повинні забезпечити дитині належне сімейне виховання і всебічний гармонійний розвиток.
Перш за все, такі вимоги стосуються повноліття і дієздатності осіб. Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа незалежно від статі. При цьому усиновлювач має бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.
Усиновлювачами може бути подружжя. Одну і ту ж дитину не можуть усиновити особи, які не перебувають у шлюбі між собою. Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі.
Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. У випадку, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Якщо ж такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.
Якщо дитина має лише батька або матір, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв’язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка [6, 101].
За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну й ту ж дитину, подружжя має переважне право на її усиновлення.
Відповідно до ст. 213 СК України таким правом наділений також громадянин України:
1) в сім’ї якого виховується дитина;
2) який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;
3) який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;
4) який є родичем дитини.
В окремих випадках усиновлення дітей — громадян України в нашій державі можуть здійснювати іноземці. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах (ст. 283 СК України).
Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває на обліку у Центрі з усиновлення дітей не менше як один рік. До спливу цього часу усиновлення може бути здійснене, якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України. На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода Центру з усиновлення дітей за умови забезпечення дитині прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено Законами України.
Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у Центрі з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім’ю.
Переважне право на усиновлення дитини — громадянина України мають іноземці, які є:
1) родичами дитини;
2) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.
За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років. Вона має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів [7, 312].
Згідно з чинним законодавством не всі особи мають право на усиновлення дітей. Відповідно до ст. 212 СК України не можуть бути усиновлювачами особи, які:
1) обмежені у дієздатності;
2) визнані недієздатними;
3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не можуть бути поновлені;
4) були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їхньої вини;
5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;
6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
8) страждають на хворобу, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров’я України.
Окрім зазначених, не можуть бути усиновлювачами інші особи, якщо буде встановлено, що їх інтереси суперечать інтересам дитини, яку вони усиновлюють [8, 210].

г) умови усиновлення та порядок його здійснення.
Усиновлення здійснюється за взаємною згодою осіб. Згода на усиновлення усиновлювача та дитини, про що згадувалося вище, є необхідною умовою усиновлення. Але окрім зазначених, Законом передбачено ще ряд важливих умов, дотримання яких є необхідним для здійснення усиновлення.
Як правило, усиновлюються діти, які не мають батьків. Факт відсутності батьків у дітей, які підлягають усиновленню, посвідчується Свідоцтвом про смерть обох батьків або рішенням суду про оголошення їх померлими. Але досить часто усиновлюється дитина, яка має одного або й обох батьків. За таких обставин усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною і може надаватися ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку.
Закон застерігає про недопустимість плати за згоду батьків на усиновлення їх дитини. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батьками, опікунами чи іншими особами, з якими вона проживає, є нікчемною (ст. 217 СК України). Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом.
Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків.
Мати чи батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Лише в окремих випадках Закон дозволяє проведення усиновлення без згоди батьків дитини (ст. 219 СК України) [9, 219]. Так, усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:
1) невідомі;
2) визнані безвісно відсутніми;
3) визнані недієздатними;
4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.
Без згоди повнолітніх батьків усиновлення дитини може бути проведено, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.
В силу ст. 220 СК України на усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Таким чином, згода на усиновлення дитини другого з подружжя є окремою умовою здійснення усиновлення. Усиновлення дитини може бути проведено без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Чоловік, дружина можуть також усиновити дитину без згоди другого з подружжя у разі встановлення режиму окремого проживання подружжя (ст. 120 СК України).
На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, як і на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків.
Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам, воно може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування.
Відповідно до ст. 222 СК України в разі усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров’я або у навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу. Без згоди закладу охорони здоров’я, навчального закладу усиновлення може бути проведене, якщо суд встановить, що воно відповідає інтересам дитини.
Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Форма такої заяви — письмова, а її зміст повинен відповідати вимогам ст. 252 ЦПК України [10, 252], а саме заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім’я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім’я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров’я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір’ю або батьком дитини. Подання заяви через представника не допускається.
До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бутидодані такі документи:
1) копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усиновленні дитини одним із подружжя;
2) медичний висновок про стан здоров’я заявника;
3) довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;
4) документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;
5) інші документи, визначені Законом.
До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями, крім документів, зазначених вище, додаються дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в’їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов’язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною [11, 102].
До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім документів, зазначених вище, додаються згода законного представника дитини та згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.
Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені українською мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально.
Заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити відомості, зазначені вище, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані копія свідоцтва про шлюб, письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усиновленні дитини одним із подружжя, а також згода особи на усиновлення.
Заявник (заявники) у разі зміни свого рішення може відкликати заяву про усиновлення. Така заява може бути відкликана особисто заявником (заявниками) до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.
Суддя під час підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, — уповноваженого органу виконавчої влади.
Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.
До висновку органу опіки та піклування мають бути додані:
1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;
2) свідоцтво про народження дитини;
3) медичний висновок про стан здоров’я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;
4) у випадках, встановлених Законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров’я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення [12, 290].
Суд у разі необхідності може вимагати подання інших документів.
Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов’язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров’я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.
Суд розглядає справу про усиновлення повнолітньої особи з обов’язковою участю заявника (заявників), усиновлюваної особи, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.
Для забезпечення таємниці усиновлення у випадках, встановлених Сімейним кодексом України, суд розглядає справу в закритому судовому засіданні.
Суд перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини, якщо така згода є необхідною, або наявність згоди усиновлюваної повнолітньої особи.
За результатами розгляду заяви про усиновлення суд постановляє рішення. Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:
а) стан здоров’я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;
б) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
в) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
г) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа вже опікується дитиною;
д) особу дитини та стан її здоров’я;
е) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.
При дотриманні всіх умов, встановлених СК України (бажання усиновлювача; згода дитини; згода іншого з подружжя; згода батьків дитини; згода опікуна, піклувальника; згода закладу охорони здоров’я або навчального закладу), здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови її життя суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини [13, 34].
Постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, суд враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров’я, а також інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину (ст. 224 СК України) [14, 230].
У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками).
За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками.
Судові витрати, пов’язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників).
Якщо після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили батьки дитини відкликали свою згоду на її усиновлення, суд скасовує своє рішення і поновлює розгляд справи.
У разі відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили, суд скасовує своє рішення і залишає заяву без розгляду.
Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Для внесення змін до акта про народження усиновленої дитини копія рішення суду надсилається до відділу реєстрації актів цивільного стану за місцем винесення рішення, а в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами — також до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.
За бажанням усиновлювача державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення.

2.Таємниця усиновлення.
Так зване «повне» усиновлення, на яке зорієнтоване чинне законодавство, передбачає створення для дитини іншого родинного середовища. Закономірним у більшості випадків є прагнення усиновлювачів до того, щоб ніхто, у тому числі й сам усиновлений, не знали, що усиновлювачі не є його рідними батьками. Тому Закон закріплює право на таємницю усиновлення і передбачає ряд заходів, які її забезпечують.
Ст. 226 СК України гарантує особі право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення.
Особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку; пошук ними дитини для усиновлення; подання заяви про усиновлення; розгляд справи про усиновлення; здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини), зобов’язані не розголошувати її, зокрема й тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Усиновлена дитина також має право на таємницю факту її усиновлення, в тому числі й від неї самої. Лише по досягненні чотирнадцяти років вона має право на одержання інформації щодо свого усиновлення.
Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, посадові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов’язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини (ст. 227 СК України).
Усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам. Крім цього, він має право вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття.
Отже, законодавство виділяє два види таємниці усиновлення: від дитини; від інших сторонніх осіб [15, 62].
Ряд важливих заходів, спрямованих на забезпечення таємниці усиновлення, передбачено також ст. 229-231 Сімейного кодексу України. Це — право усиновлювача бути записаним матір’ю (батьком) дитини; право на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини; право на зміну прізвища, імені та по батькові усиновленої особи.
Так, за бажанням особи, яка подає заяву про усиновлення, вона може бути записана у Книзі реєстрації народжень матір’ю, батьком дитини або повнолітньої особи на підставі рішення суду. Якщо усиновлюється дитина, яка досягла семи років, то для запису усиновлювача матір’ю, батьком потрібна згода дитини. Згода дитини на запис усиновлювача матір’ю, батьком дитини не вимагається, якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками. При вирішенні питання про запис у Книзі реєстрації народжень суд обов’язково враховує інтереси дитини і задовольняє заяву усиновлювача у рішенні про усиновлення, якщо такий запис відповідає інтересам дитини.
Якщо усиновлювач був записаний матір’ю, батьком усиновленої ним дитини, то за наявності підстав, передбачених Законом (ст. 164 СК України), він може бути позбавлений батьківських прав або поновлений у батьківських правах відповідно до положень ст. 169 СК України [16, 169].
У виняткових випадках, коли іншими гарантованими Законом заходами неможливо забезпечити таємницю усиновлення, особа, яка подала заяву про усиновлення, може звернутися з проханням змінити відомості про місце народження та дату народження дитини. У рішенні про усиновлення суд змінює такі відомості, якщо це відповідає інтересам дитини. При цьому дата народження дитини може бути змінена не більш як на шість місяців.
На підставі рішення суду про усиновлення до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження з урахуванням цих змін. Свідоцтво про народження, яке було видано раніше, анулюється.
З метою забезпечення таємниці усиновлення Закон допускає зміну прізвища, імені та по батькові особи, яка усиновлена. Про такі зміни суд зазначає у рішенні про усиновлення. Якщо усиновлюється повнолітня особа, її прізвище, ім’я та по батькові можуть бути змінені у зв’язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи.
Прізвище та по батькові дитини змінюються, якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини. Якщо усиновлювач записується батьком дитини, відповідно змінюється по батькові дитини.
За заявою усиновлювачів може бути змінено також ім’я дитини. Згода дитини для такої зміни є обов’язковою. Не вимагається згода дитини на зміну її імені у випадку, коли вона живе в сім’ї усиновлювачів і звикла до нового імені.
Законодавством більшості розвинених країн, зокрема європейських, таємниця усиновлення не охороняється Законом. З урахуванням цього ст. 285 СК України встановлює обмеження прав іноземця на таємницю усиновлення дитини, яка є громадянином України. Так, усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, не є таємним, якщо у державі, в якій усиновлювач постійно проживає і в яку має переїхати дитина, усиновлення не є таємним. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним.
Відомості про усиновлення видаються судом лише зі згоди усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду в зв’язку з цивільною чи кримінальною справою, яка знаходиться у їх провадженні.
Таємниця усиновлення охороняється Законом. Для охорони інтересів осіб, які усиновлені, та усиновлювачів Закон не лише передбачає заходи, які забезпечують збереження таємниці, але й встановлює відповідальність за її розголошення. Відповідно до ст. 168 КК України розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років [17, 168]. Те саме діяння, вчинене службовою особою або працівником медичного закладу, яким відомості про усиновлення стали відомі по службі чи роботі, або якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

3. Позбавлення усиновлювача батьківських прав, недійсність та скасування усиновлення:
а) позбавлення усиновлювача батьківських прав;
Якщо усиновлювач був записаний матір’ю, батьком усиновленої ним дитини, він може бути позбавлений батьківських прав за наявності підстав, зазначених у ст. 164 СК України. Таким чином, ст. 242 СК України передбачає можливість позбавлення усиновлювача батьківських прав, якими він був наділений у результаті здійснення усиновлення відповідно до Закону.
Застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав, допускається лише у судовому порядку. Крім того, виходячи зі змісту вищенаведеної норми, позбавлення усиновлювача батьківських прав передбачає необхідність попереднього запису його матір’ю, батьком усиновленої ним дитини та наявність хоча б однієї з передбачених Законом підстав позбавлення батьківських прав. Ст. 164 СК України суду надано право постановити рішення про позбавлення усиновлювача (усиновлювачів) батьківських прав, якщо він:
— не забрав дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявив щодо неї батьківського піклування;
— ухиляється від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;
— жорстоко поводиться з дитиною;
— є хронічним алкоголіком або наркоманом;
— вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування та бродяжництва;
— засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Право на звернення до суду з позовом про позбавлення усиновлювача батьківських прав мають батьки, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Такий висновок можна зробити, виходячи зі змісту ст. 165 СК України.
У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав настають наслідки, встановлені ст. 166 СК України. Особа, позбавлена батьківських прав:
а) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;
б) перестає бути законним представником дитини;
в) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми;
г) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
д) не може мати в майбутньому майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);
е) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
Законодавець встановлює важливе правило, відповідно до якого у разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитина одержує право на спадкування на загальних підставах (п. 2 ст. 242 СК України).
Усиновлювач (усиновлювачі), позбавлений батьківських прав, має право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, а також обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.
Батьківські права усиновлювача можуть бути поновлені відповідно до положень ст. 169 СК України. Закон не дозволяє поновлення батьківських прав, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним у судовому порядку, а також у випадку, коли на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.
Позбавлення усиновлювача батьківських прав здійснюється з метою захисту інтересів дитини. Покладаючи в основу саме інтереси дитини, можна відзначити кілька відмінних ознак між інститутами позбавлення усиновлювача батьківських прав та скасування усиновлення:
1) у разі позбавлення усиновлювача батьківських прав Законом допускається їх поновлення відповідно до вимог, передбачених ст. 169 СК України. При скасуванні усиновлення Закон не передбачає можливості його поновлення;
2) при позбавленні усиновлювача батьківських прав дитина залишається у його родинному середовищі, а тому має шанс на піклування з боку «законних» діда (баби) та на аліменти від них. Скасування усиновлення позбавляє дитину такої можливості;
3) позбавлення батьківських прав не припиняє правового зв’язку між усиновлювачем і дитиною, а скасування усиновлення передбачає припинення такого зв’язку;
4) позбавлення батьківських прав не виключає дитину з числа спадкоємців за Законом. Скасування усиновлення цього не передбачає;
5) у разі позбавлення батьківських прав дитина може бути залишена у квартирі усиновлювача, а він сам виселений з неї. При скасуванні усиновлення такий наслідок неможливий.
б) недійсність усиновлення;
Недійсним (незаконним) може бути визнане усиновлення, проведене з порушенням вимог, передбачених Законом. Лише суд може визнати усиновлення недійсним і лише за наявності підстав, передбачених ст. 236 СК України.
Право на звернення до суду з позовом про визнання усиновлення недійсним має усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років, повнолітня усиновлена особа. Окрім усиновленого, таким правом наділені батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор.
Важливо відзначити, що рішення суду про визнання усиновлення недійсним має зворотну силу, тобто усиновлення анулюється з моменту його здійснення. Права та обов’язки між усиновлювачем та усиновленим анулюються з моменту їх виникнення (з часу набрання судовим рішенням законної сили).
За загальним правилом, встановленим ст. 217-218 СК України, усиновлення здійснюється зі згоди батьків дитини та зі згоди самої дитини. Тому усиновлення визнається недійсним, якщо воно було проведено без згоди дитини та батьків, коли така згода була необхідною.
Недійсним визнається також усиновлення, за якого усиновлювач не бажав настання прав та обов’язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення). Фіктивне усиновлення формально хоча й відповідає вимогам Закону, але не ставить за мету встановлення передбачених Законом відносин по усиновленню і не призводить до передбачених законодавством позитивних змін у реальному житті дитини. Як правило, фіктивне усиновлення використовується як засіб для незаконного набуття усиновлювачем тих чи інших прав (наприклад, права на житлову площу, на допомогу по багатодітності). Для визнання усиновлення недійсним за цією підставою важливо, щоб фіктивність усиновлення була доведена при розгляді справи у суді.
Усиновлення може бути визнане недійсним, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. Такими можуть бути: акт обстеження сімейно-побутових умов, довідка про стан здоров’я усиновлювачів, письмова згода батьків на усиновлення дитини та інші документи, які були покладені в основу рішення суду про усиновлення. Підробка вказаних документів може полягати як у повному виготовленні фальшивого документа, так і у внесенні до нього завідомо неправдивих відомостей, завдяки яким було здійснено факт усиновлення.
Недійсним також може бути визнане усиновлення у випадку, коли одним із подружжя усиновлена дитина другого з подружжя, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.
Підставою для визнання усиновлення недійсним є відсутність згоди на усиновлення: другого з подружжя при усиновленні одним з подружжя (ст. 220 СК України); опікуна або піклувальника (органу опіки та піклування) при усиновленні дитини, над якою встановлена опіка або піклування (ст. 221 СК України); закладу охорони здоров’я або навчального закладу при усиновленні дитини, яка не має батьків і перебуває в цих закладах (ст. 222 СК України) [18, 222].
У разі визнання усиновлення недійсним права та обов’язки, які виникли раніше (в момент здійснення усиновлення) і встановлені Законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини (особисті немайнові та майнові), припиняються. Одночасно з визнанням усиновлення недійсним відновлюються права та обов’язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням.
Відповідно до п. 5 ст. 237 СК України у разі визнання усиновлення недійсним відновлюються прізвище, ім’я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право й надалі іменуватися прізвищем, ім’ям та по батькові, які вона одержала у зв’язку з усиновленням.
Закономірним і важливим є питання щодо вирішення подальшої долі дитини у разі визнання усиновлення недійсним. В силу Закону дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм, а якщо це неможливо — на опікування органові опіки та піклування.
Якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем. Строк сплати аліментів — не більш як два роки. Умовою такої сплати є можливість усиновлювача надавати матеріальну допомогу.
Визнання усиновлення недійсним передбачає необхідність поновлення актового запису народження особи, яка була усиновлена. Після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним суд у місячний строк зобов’язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.
Державний орган реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення суду про визнання усиновлення недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.
Отже, визнання усиновлення недійсним означає, що відносини по усиновленню взагалі не існували, тобто ніяких прав і обов’язків між усиновителем та його родичами, з одного боку, та дитиною, з іншого боку, не виникало.
в) скасування усиновлення.
Окрім визнання усиновлення недійсним законодавство передбачає можливість скасування усиновлення (ст. 238 СК України). Як і визнання усиновлення недійсним, скасування усиновлення може бути проведене лише за рішенням суду. Водночас передбачені Законом підстави скасування усиновлення є іншими порівняно з підставами визнання усиновлення недійсним.
Якщо визнання усиновлення недійсним в кожному окремому випадку слід розглядати як санкцію за допущене в ході здійснення усиновлення порушення законодавства (передбачених Законом умов усиновлення), то скасування усиновлення слід розцінювати як необхідний регулятивно-правовий захід, здійснений судом з метою забезпечення інтересів усиновленого, а також усиновлювача. Права та обов’язки, що виникли у зв’язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, у разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє, починаючи від дня набрання чинності рішенням суду. Певний проміжок часу, тобто з дня набрання чинності рішенням суду про усиновлення і до дня набрання чинності рішенням суду про його скасування, усиновлення вважається дійсним, але з тих чи інших причин мети забезпечення інтересів дитини, стабільних та гармонійних умов її життя не досягнуто.
Відповідно до ст. 240 СК України право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років [19, 252].
    продолжение
--PAGE_BREAK--Згідно з правилом ст. 238 СК України скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття. Після досягнення дитиною повноліття усиновлення може бути скасоване, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров’ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім’ї. Цей виняток із загального правила — єдиний у чинному законодавстві. Як відомо, законодавство допускає усиновлення повнолітніх осіб. Скасування усиновлення повнолітньої особи також допускається. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасоване судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.
Відповідно до ст. 238 СК України усиновлення скасовується, якщо:
1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейне виховання;
2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
3) між усиновлювачем і дитиною склалися незалежно від волі усиновлювача стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків.
Факт скасування усиновлення відновлює права та обов’язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. З дня набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо — на опікування органові опіки та піклування.
Особливими є правові наслідки скасування усиновлення у випадку, коли воно визнано таким, що суперечило інтересам дитини, не забезпечило їй сімейного виховання (п. 1 ч. 1 ст. 238 СК України). У разі скасування усиновлення з цієї підстави, якщо дитина не передається, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення. Крім цього, якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що остання може надавати матеріальну допомогу [20, 193].
У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв’язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім’я, по батькові, які вона мала до усиновлення (п. 5 ст. 239 СК України). Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов’язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. На підставі рішення суду про скасування усиновлення державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.

4. Вдосконалення системи усиновлення в Україні.
Міжнародне співтовариство в особі Організації Об’єднаних Націй, повноправним членом якої є Україна, працює над тим, щоб створити дітям усього світу якнайкращі умови життя і розвитку. Значним наслідком такої роботи у сфері охорони дитинства став ряд міжнародних документів, які стосуються прав дитини та забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей. Серед цих документів — документом надзвичайної ваги є Конвенція ООН про права дитини. Конвенція про права дитини була прийнята і відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року. Слід зазначити, що кожна країна доклала немало зусиль до розробки статей Конвенції і 44-а сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла цю Конвенцію на засадах консенсусу, за загальною згодою без голосування. Конвенція про права дитини — це найбільш повне усвідомлення прав дитини, прийняте міжнародним співтовариством, після чого права дітей отримали силу норм міжнародного права. Конвенція про права дитини ратифікована Верховною Радою України і набула чинності для України 27 вересня 1991 року. Міжнародними зобов’язаннями наша країна гарантує свободу і гідність своїх дітей, створює умови їх всебічного розвитку.
Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість (ратифікація) яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Та під час застосування міжнародних норм і правил конвенцій та договорів, ратифікованих Україною, щодо прав і становища дітей у сучасному суспільстві, виникають труднощі. Міжнародні норми, як правило, мають декларативний, концептуальний характер і потребують розробки й прийняття спеціальних нормативно-правових актів і, що дуже важливо, правових механізмів їх реалізації. Практика показує, що без прийняття відповідного внутрішнього законодавства міжнародні норми не сприймаються належним чином державними органами і особами, на яких вони поширюються.
Конституцією України, дітям гарантуються всі права, необхідні для їх розвитку і життя, доповнюють та деталізують ці права інші законодавчі акти. Але, незважаючи на досить чітко розроблену, на сьогодні, законодавчу базу щодо захисту прав дітей, в Україні дедалі збільшується кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, значна частина яких поповнює дитячі будинки та школи-інтернати. Спостерігається поширення такого явища, як соціальне сирітство, коли біологічні батьки ухиляються від виконання своїх обов’язків, фактично покидають дитину і не займаються її вихованням, що в свою чергу викликає багато перешкод для усиновлення цих дітей. Причини позбавлення дітей батьківського піклування різні, але наслідки їх однаково негативні, а саме порушується право дитини виховуватися у сімейному оточенні (Конвенція про права дитини, преамбула) в атмосфері родинного середовища. Опіку про дітей, які залишились без батьківського піклування, бере на себе держава (ст. 52 Конституції України), що відповідає вимогам Конвенції про права дитини (ст. 20 — захист дітей, позбавлених сімейного оточення). Відповідно до ст. 24 Закону України «Про охорону дитинства» діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, «повинні бути передані під опіку чи піклування, на усиновлення або влаштовані на виховання в сім’ї громадян (прийомні сім’ї), в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повне державне утримання». Діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, яких не було усиновлено та над якими не було встановлено опіки (піклування), не мають альтернативи і, як правило, потрапляють до державної системи опіки. Державна система опіки структурована таким чином, щоб утримувати таких дітей від народження до повноліття.
Українська держава довгий час надавала перевагу інтернатному (інституціональному) влаштуванню й вихованню дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Але, мережа установ, через яку проходять діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, сприймає їх як об’єкт, а не як суб’єкт виховання. Відірваність вихованців інтернатних закладів від реальних життєвих проблем, обмеженість простору спілкування, регламентація дій формують у них такі якості, що ускладнюють їхню адаптацію до дорослого життя в соціумі («розвинуте почуття утриманця – патерналізм», принцип життя – «нам повинні», «неготовність брати на себе відповідальність», «відсутність досвіду сімейного життя, розуміння сім’ї», «невпевненість в собі»). Діюча в Україні система інтернатних закладів потребує кардинальних змін у своїй діяльності, переорієнтації на індивідуальні потреби кожної дитини, позбавленої родинного середовища, створення оптимальних умов для її виховання, розвитку, формування особистості.
Сьогодні в нашій державі проголошується пріоритет сімейного виховання дитини і в останнє десятиріччя зроблені важливі кроки для розвитку сімейних форм влаштування дітей, які з різних причин втратили власну родину. Альтернативою інтернатному вихованню є форма виховання дітей в будинках сімейного типу та в прийомних сім’ях, яка ще знаходиться в стадії розвитку. Подальше створення і підтримка дитячих будинків сімейного типу забезпечить право дітей, які з тих чи інших причин втратили сім’ю, зростати в атмосфері родинного тепла, мати надійний захист і можливість для повноцінного розвитку, соціального становлення, підготовки до самостійного життя. Дитячі будинки сімейного типу, як форма сімейного влаштування, найбільш повно забезпечують право дітей, які втратили родину, зростати в сім’ї й мати необхідні умови для повноцінного розвитку особистості. Утримання дитини в інституціональній установі більш витратне ніж у дитячих будинках сімейного типу (відповідно $ 1,120.00 і $ 560,00 в рік).
Однією з основних та досить широко розповсюджених форм влаштування вихованців інтернатного закладу є усиновлення. Інститут усиновлення — один з найдавніших правових інститутів і існує в усіх сучасних правових системах. За своїм призначенням інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і виховання дітей, які втратили батьків або позбавлені батьківського піклування. Шляхом усиновлення дитина, що втратила батьків, влаштовується в іншу родину, одержує можливість сімейного життя і виховання в родинному середовищі, а в особі усиновителів — здобуває людей, що в усіх відносинах повинні замінити їй батьків. Характерною рисою українського інституту усиновлення є те, що він позбавлений майнових основ і цілком підлеглий задачам забезпечення інтересів неповнолітніх дітей. Основним принципом, на якому відбувається подальша розбудова і вдосконалення інституту усиновлення, є найкраще забезпечення захисту інтересів та прав дитини при усиновленні. Нажаль, під час усиновлення дітей спостерігаються порушення. Неврахування прав і інтересів дитини призводить, навіть, до морально-психічних травм. Наприклад, коли особа, яка хоче всиновити вихованця інтернату, «придивляється» до нього, відвідує, запрошує в гості, а потім відмовляється. Нажаль, права дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні реалізуються в умовах економічних та соціальних протиріч, нестабільності, що негативно впливають на розв’язання проблем захисту цієї категорії дітей.
Вдосконалення системи усиновлення одне з найважливіших завдань нашої держави і суспільства. Усі питання, які пов’язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування повинні терміново вирішуватись.
Об’єктом особливої уваги з боку держави, як наголошується в Конвенції про права дитини, мають бути діти, що живуть у важких соціальних умовах. До категорії таких дітей в Україні належить низка груп: діти-сироти; діти, позбавлені батьківського піклування; діти із соціальних сімей; діти, які порушили Закон; діти-інваліди; діти із сімей безробітних або ті, що змушені працювати; діти — жертви економічних катастроф; діти, що втекли з дому; діти-наркомани та ті, що зловживають спиртними напоями. Зростає кількість бездоглядних дітей. Щороку понад 12 тисяч дітей знаходять покинутими, загубленими, забутими і майже половина з них — це малята віком до семи років. Як результат — у будинках дитини, дитячих будинках і школах-інтернатах кількість дітей, позбавлених родинного середовища та опіки, зростає. Кожна з цих категорій дітей потребує особливої уваги і диференційованого підходу щодо форм захисту. Відповідно до ст. 20 Конвенції про права дитини діти, постійно чи тимчасово позбавлені сімейного оточення, мають право на особливий захист та допомогу з боку держави. Держава повинна забезпечувати соціальний захист дитини, позбавленої родинного середовища, та забезпечувати відповідну альтернативу сімейної турботи або, в таких випадках, розміщення в відповідні заклади по догляду за дітьми. Крім того, при забезпеченні цих прав повинна бути врахована культурна належність дитини.
Дійсно, держава надає притулок самотнім, нікому не потрібним дітям. Порядок і розміри відшкодування витрат на перебування дитини в будинку дитини, дитячому будинку, дитячому будинку-інтернаті, школі-інтернаті, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї, іншому закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлюється законодавством України. Але щоб дитина не відчувала себе обділеною, мало її утримувати, можливо, навіть у відносно нормальних умовах. Необхідно створити особливі умови, що визначатимуть її побут, її фізичне та психічне здоров’я, характер, а також спілкування з оточуючими людьми. На жаль, майже в усіх закладах, де виховуються діти-сироти і діти, позбавлені з різних причин сімейного оточення, панує специфічна сирітська атмосфера. Особлива проблема — відсутність у таких будинках вільного помешкання, де дитина могла б відпочити від інших дітей. Кожна людина з дитинства потребує спілкування з іншими, але водночас їй необхідне усамітнення. Кожна людина потребує того особливого стану самотності, відособлення, коли іде внутрішня робота, коли формується самосвідомість особистості.
Аналіз проблеми сирітства свідчить про те, що умови, в яких живуть такі діти, гальмують їхній розумовий розвиток, спотворюють розвиток особистості, затримують її соціально-психологічну адаптацію. У цих дітей важка доля. В своєму анамнезі вони, як правило, мають досить непрості показники. У них можуть бути відхилення у розумовому та фізичному розвитку. В результаті діти, які повинні навчитися говорити й ходити у рік чи два, починають говорити й ходити в три-чотири роки, внаслідок чого вони відстають у своєму розвитку і не можуть стати школярами звичайних шкіл, а поповнюють контингент допоміжних шкіл або дитячих будинків.
Для реального втілення положень, проголошених ст. 20 Конвенції про права дитини, необхідна гуманізація системи сирітських та спеціальних навчальних закладів, їх реформування, запровадження нових інформаційних технологій навчання, альтернативних форм опіки над дітьми. В ст. 24 Закону України «Про охорону дитинства» йдеться про реорганізацію та ліквідацію навчально-виховних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, передачі дітей на виховання та спільне проживання в прийомній сім’ї або дитячі будинки сімейного типу. Для реалізації цього права слід використовувати уже напрацьований певний досвід інших країн світу.
За таких умов необхідно широко і всебічно розгортати правове виховання підростаючого покоління. «… Дитина, яка починає вивчати права дитини, можливо, вперше відкриває для себе безліч проблем, що існують навколо ...» Вивчення роботи багатьох педагогічних колективів спеціальних шкіл-інтернатів України свідчить, що не вирішується ціла низка проблем, а саме: якщо здійснюється правове виховання, то воно має переважно кримінальну тематику, відсутня планова робота з питань правового виховання учнів, мало уваги звертається на моральну суть правових норм, на формування соціальної відповідальності учнів.
Республіканським навчально-науковим центром «ДІНІТ» (РННЦ «ДІНІТ») разом із Національним педагогічним університетом імені М.П. Драгоманова, Академією правових наук України, Новим парламентським інститутом під егідою представництва ЮНІСЕФ в Україні, в рамках Всеукраїнської програми «Інвайронментальна освіта та соціально-психологічна адаптація особистості в Україні» був здійснений проект «Соціально-правова адаптація дітей з особливими потребами». За проектом було підготовлено серію посібників-довідників нормативно-правових актів. Відкриває серію посібник-довідник «Права дітей та молоді». Продовжує серію посібник «Права дітей з особливими потребами» і завершує посібник «Конвенція про права дитини та законодавство України. (Роз’яснення, коментарі)». В рамках проекту і було розпочато роботу з інформування населення і суспільства в цілому з питань захисту прав і свобод дітей та молоді, насамперед, дітей з особливими потребами. Отримані результати подають надію і відкривають перспективи продовження розпочатої роботи.
На сьогоднішній день питанням пов’язаним з захистом прав і свобод дітей та молоді, насамперед, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування приділяється багато уваги як з боку держави, так і всього суспільства. В Україні відбувається активний процес формування національного законодавства та механізмів щодо реалізації державної політики у сфері дитинства. За часів незалежності прийнята низка нормативно-правових документів, щодо стану дитинства в Україні, які спрямовані на реальне поліпшення становища дітей, зокрема дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, захист їхніх прав, максимальну реалізацію положень Конвенції про права дитини. Так в Законі України «Про охорону дитинства», охорона дитинства визначається як загальнонаціональний пріоритет і встановлюються основні засади державної політики у сфері забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний та правовий захист.
    продолжение
--PAGE_BREAK--