Реферат: Захист прав дітей в міжнародних і національних правових актах

--PAGE_BREAK--Чимало існуючих нині омбудсманів у справах дітей значно відрізняються від традиційної моделі омбудсмана: діяльність їх засновується на законодавчій основі і розвивається до представлення та захисту інтересів і прав дітей як окремої соціальної групи. Тоді як традиційно діяльність цієї служби, в основному, зводилася до розгляду індивідуальних скарг на порушення прав дітей. Єдине, що у них спільне – це контроль за визнанням, захистом прав дітей та дотриманням їх державою.

Колишній комісар з прав людини Ради Європи Альваро Хіль – Роблес так характеризував омбудсмана:„… це інститут контролю, нагляду над владою, над органами влади. Він існує для того, щоб розкривати зловживання владою, це інститут який… намагається вирішувати не тільки одиничні особисті ситуації, але й здійснювати загальні зміни в країні”.

На початку 90-х років Дитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ) розробив концепцію запровадження омбудсмана у справах дітей в усіх країнах. В останніх публікаціях з цієї теми він запропонував термін „незалежні інституції з захисту прав дітей”, підкресливши цим розмаїття організацій, які можуть бути обрані для виконання такої ролі.

Комітет ООН з прав дитини, який є міжнародним органом по нагляду за дотриманням Конвенції ООН, опублікував у 2002 році загальний коментар „Роль незалежних національних правозахисних інституцій у справі захисту та заохочення прав дитини”. На його думку, захист прав дітей у країні найкращим чином може здійснювати незалежна установа, діяльність якої зосереджена на задоволенні потреб та інтересів дітей.

Комітет послідовно закликає всі держави, доповіді яких він вивчає, „створювати нові структури, механізми та види діяльності в інтересах дітей”: „ Кожній державі потрібна незалежна правозахисна установа, яка б відповідала за питання забезпечення та захисту прав дітей,… незалежно від її форми була б спроможна ефективно втілювати завдання по моніторингу, забезпеченню та захисту прав дітей”.

Зважаючина те, щокоженомбудсман (уповноважений) у справах дітейє унікальним, визначають, здебільшого, чотириосновні моделіїх утворення, розвитку, статусу та повноважень:

§                   самостійний орган, тісно пов’язаний з парламентом, так званий„парламентський” або „класичний” омбудсман ;

§                   омбудсман, запроваджений в межах існуючих виконавчих державних органів, т.з. „виконавчий” омбудсман;

§                   омбудсман,створений при конкретних міністерствах на основі законодавства про соціальний захист дітей;

§                   омбудсман,створений на базі неурядових організацій, т.з. „громадський” омбудсман.

Така класифікація умовна. До неї вдаються лише для того, щоб краще пояснити функції, права та повноваження різних типів омбудсманів, що існують нині.
4. Статус, права, функції та повноваження омбудсманів у справах дітей
Зміст роботи уповноважених у справах дітей, а звідси обсяг їх завдань, прав і повноважень, у різних країнах залежить від ряду обставин, зокрема, національних, економічних, політичних, соціальних умов, в яких перебувають діти. Тому, загалом, статус, права та повноваження, порядок утворення омбудсмана у справах дітей визначається актом ( законом, указом, постановою, рішенням) офіційного органу який його утворює (парламент, уряд, глава держави, міністерство, орган місцевої влади).

Наприклад, у Великобританії, Ісландії, Норвегії, Литві, Польщі, Швеції відомство омбудсмана створене на підставі закону вищого законодавчого органу і наділене широкими правами як самостійний орган. У Новій Зеландії, Онтаріо (Канада), Австрії, Іспанії, Ізраїлі омбудсмани створені в межах законодавства про охорону дитинства при конкретних міністерствах. У Фінляндії діють громадські омбудсмани, які створені неурядовими організаціями.

У 2006 році в Російській Федерації діяло 15 уповноважених у справах дітей на рівні суб’єктів Федерації і 52 — на муніципальному рівні. Більшість із них призначені головами адміністрацій або указами президентів республік, які входять до складу Федерації, і працюють в системі виконавчої влади.

Та незалежно від того, хто утворює цю інституцію, її права, функції та повноваження повинні визначатися на основі рекомендацій „Паризьких принципів”, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН з метою керівництва у сфері розвитку національних правозахисних установ, а також стандартів Європейської мережі омбудсманів у справах дітей (ENOC).

Особливезначеннямаютьрекомендаціїцихдокументівщодо визначення повноваженьі функційправозахиснихінституцій, як незалежнихустанов, створенихна підставізаконодавства.

Відповідно до рекомендацій установа, що займається захистом прав дітей (окрема організація чи департамент більшої національної інституції), при прийнятті рішення має діяти незалежно, тобто знаходитися поза суб’єктивним впливом державних органів чи посадових осіб. Вона має бути захищеною від посягань та блокування її роботи.

Дотримання цієї умови може гарантувати лише законодавство і лише тоді, коли омбудсман призначається вищим законодавчим органом влади або главою держави, гарантом конституційних прав громадян. Саме така законодавча база виступає запорукою того, що незалежні інституції з захисту прав дітей можуть знаходитися поза впливом різних політичних сил і вести постійну діяльність тільки на підставі закону.

Встановлення окремої інституції, департаменту чи посади омбудсмана у справах дітей відповідно до спеціального закону або указу глави держави означає:

по-перше, те, що омбудсману надано найвищий статус і визнання як органу, що може розглядати важливі питання та приймати відповідні рішення;

по-друге, йому законодавчо встановлюються і чітко визначаються завдання щодо захисту та розвитку прав дітей, надаються належні повноваження для їх виконання.

Відповідно до „Паризьких принципів” та стандартів ENOCнезалежні інституції захисту прав дітей мають здійснювати дві основні функції, діяти в двох напрямках:

спостерігати за впровадженням у країні Конвенції ООН про права дитини;

виступати в ролі захисників прав дітей, своєрідних контролерів за ходом створення умов для їх реалізації.

Виходячи з цього, визначається і зміст завдань, які покладаються на омбудсманів у справах дітей, їхні функції та повноваження. Зокрема, вони повинні:

•                    проводити незалежне спостереження за ходом виконання державою зобов’язань, взятих відповідно до Конвенції ООН про права дитини та інших заходів, спрямованих на забезпечення повномасштабного дотримання і поваги до прав дітей;

•                    здійснювати узгодження національного законодавства, правових норм і практики з положеннями Конвенції ООН про права дитини, факультативних протоколів до неї і інших міжнародних актів з прав дітей;

•                    надавати консультативну допомогу державним і приватним органам у трактуванні і застосуванні положень Конвенції ООН про права дитини;

•                    заохочувати ратифікацію будь-якого відповідного міжнародного акту з прав дітей чи приєднання до нього;

•                    сприяти тому, щоб інтереси дітей стали одним із основних пріоритетів державної політики, а центральні, регіональні органи влади та громадянське суспільство надавало їм більше уваги;

•                    здійснювати вплив на національне законодавство, політику і практику стосовно інтересів дітей, активно рекомендуючи, у разі потреби, зміни до них;

•                    сприяти належній координації дій органів держаної влади всіх рівнів в інтересах дітей, давати об’єктивну оцінку їхньої діяльності щодо змін до кращого становища дітей;

•   підвищувати рівень обізнаності як дорослих, так і самих дітей з їхніми правами, можливістю їх захисту;

•                    впливати на формування суспільної думки щодо поваги прав дітей;

•                    брати участь в соціальному діалозі з питань фактичної реалізації прав дітей;

•                    здійснюватизаходи по розв’язаннюта відновленнюправ дітей, уважнорозглядатискаргита заяви,поданнідітьмиабоїхнімипредставниками, і за необхідністювиступатипозивачему судах абопідтримуватисудовийпозоввідіменідітей.

Ключовим компонентом діяльності інституту омбудсмана, як захисника дітей, має бути з’ясування причин того, чому сучасна політика і практика держави неспроможні поважати їхні права та інтереси. Саме на підставі такого аналізу він має впливати на практику діяльності органів законодавчої і виконавчої влади з тим, щоб забезпечити якомога повнішу реалізацію прав дітей, задекларованих як національним, так і міжнародним законодавством.

Для успішного виконання своїх завдань омбудсман повинен мати певні права і повноваження. Зокрема, він повинен мати право:

•                    вільного доступу в усі державні органи і установи з метою вивчення і аналізу документів, які зачіпають інтереси групи дітей чи окремої дитини;

•                    безперешкодно ознайомлюватися із становищем дітей в проблемних сім’ях, у школах, інтернатних закладах, в спеціалізованих установах, де утримуються діти;

•                    ознайомлюватися з проектами державного та місцевих бюджетів в частині фінансування потреб та інтересів дітей, а також вносити до них свої пропозиції;

•                    одержувати об’єктивну інформацію від державних органів і установ щодо фактичного стану реалізації і захисту прав дітей;

•                    заслуховувати інформацію керівників державних органів та установ щодо стану реалізації та охорони прав дітей, одержувати від них документи, які необхідні для оцінки поточної ситуації;

•                    проводити конференції, „круглі столи”, ділові зустрічі та інші заходи, спрямовані на об’єднання зусиль і дій державних структур, наукових, громадських організацій по удосконаленню системи охорони прав дітей;

•                    вільно і самостійно інформувати суспільство та доповідати вищим державним органам про становище у сфері захисту прав дітей.

Діяльність омбудсмана не передбачає ізольованості. Навпаки він повинен перебувати у тісних контактах з усіма іншими організаціями, що займаються захистом прав дітей, а також урядом, громадянським суспільством, профспілками, профільними науковими, релігійними організаціями, засобами масової інформації.

Особливо важливо постійно підтримувати зв’язок з дітьми. Це необхідно і самому омбудсману для того, щоб отримувати інформацію безпосередньо від дітей про їх становище та обставини, що впливають на дотримання їхніх прав. Разом з тим, доступність та відкритість контактів з омбудсманом, можливість особисто поскаржитися йому на порушення своїх прав — необхідно і важливо для самих дітей. Тому омбудсман повинен мати засоби для інформування дітей про їхні права та про існування спеціальної інституції, яка їх захищає.

Згідно з положеннями Конвенції ООН про права дитини основну відповідальність за їх реалізацію несе уряд держави, який представляє країну – учасницю, що її ратифікувала. Водночас було визнано, що незалежні громадські організації, які займаються захистом прав дітей, є також відповідальними за стан захисту дитинства в країні і можуть відігравати важливу роль у створені омбудсмана у справах дітей шляхом подання відповідних пропозицій уряду та іншим постійним державним структурам, а також формування думки суспільства щодо потреб у створенні такої інституції. Доречно зауважити, що ідея введення інституту у справах дітей була запропонована вперше шведською неурядовою організацією„ Врятуйте дітей”.

Неурядові організації співпрацюють з омбудсманом у справах дітей, надають йому свою підтримку, здійснюють моніторинг його діяльності, стежать за тим, щоб він зберігав свою незалежність від державних органів і посадових осіб під час прийняття рішень.

Для повноцінного функціонування омбудсману потрібен штат кваліфікованих працівників і відповідні фінансові ресурси. Розмір фінансування повинен бути достатнім та надходити з постійних та надійних джерел.

Омбудсман зобов’язаний подавати щорічний звіт про свою діяльність парламенту чи іншому органу, який його утворив.
5. Функції та принципи міжнародного права захисту прав людини та основних свобод
Під функціями права, як відомо, розуміють певні напрямки правового впливу, який відповідає роль права в організації суспільних відносин. До юридичних функцій відносять регулятивні, превентивні, охоронні. Міжнародному праву захисту прав людини та основних свобод притаманні ці та деякі інші специфічні функції.

У міжнародному праві захисту прав людини та основних свобод переважають функції конструктивно – творчого характеру, в міжнародному праві – функції охоронно – забезпечувального характеру.

Соціальна функція – це функція зміцнення поваги всі суб'єктів міжнародного права до прав, свобод і гідності людини. Це головна функція міжнародного права захисту прав людини та основних свобод, яка реалізується тільки через норми права, завдяки забезпеченню певного порядку, через засоби масової інформації, рішення неурядових організацій, політичні декларації тощо.

Юридична функція – полягає в правовому забезпеченні прав і свобод людини на міжнародному і національному рівнях. Головна мета реалізація даної функції – не лише консервація статус – кво, але й досягнення прогресу в розвитку прав і свобод людини.

Функція контролю за дотриманням прав і свобод людини.Функція протидії новим явищем суспільного життя, якщо вони суперечать основним правам і свободам людини.

Ці функції сприяють зміцненню режиму визнаних прав і свобод людини. завдяки цим функціям на міжнародному і регіональному рівнях практично покінчено з такими ганебними явищами, як расизм, шовінізм, націоналізм, тощо. Хоча вони зберігаються на побутовому рівні, де міжнародне право не діє.

Функція інтернаціоналізації основних правових досягнень у галузі міжнародного захисту прав та основних свобод – здійснюється через укладання універсальних пактів з прав людини, розширення взаємодії суб'єктів міжнародних відносин з питань прав людини, зміцнення соціальної основи міжнародного і національного розвитку і свобод людини.Інформаційна – виховна функція – реалізується через підготовку й огляд повідомлень та доповідей з прав людини; розслідування грубих порушень прав людини; гласність і інформування, дослідження, консультативні послуги, публікації у спеціальних виданнях, святкування Дня Загальної декларації прав людини, Дня боротьби за ліквідацію расової дискримінації тощо.

У структурі міжнародного захисту прав людини та основних свобод виділяють такі принципи: загальні принципи права; принципи міжнародного права; норми міжнародного права звичаєвого характеру і міжнародного – правові стандарти.

Найважливішими загальновизнаними принципами у цій галузі є:·Принципи суверенної рівності держави; ·Не вторгнення у внутрішні справи держави; ·Принцип рівноправ'я та самовизначення народів; ·Принцип сів праці держав; ·Принцип добросовісного виконання державами своїх міжнародних зобов'язань.До спеціальних принципів відносять: ·Заборону усіх видів та форм дискримінації; ·Рівність перед законом; ·Захист державою своїх громадян незалежно від місця їх знаходження чи проживання;·Спеціальний захист прав жінок та дітей; · Відповідальність держави та її органі за порушення прав і свобод людини.

У галузі міжнародного захисту прав людини та основних свобод першорядну роль відіграють принципи сучасного міжнародного права, серед яких центральним галузевим є принцип поваги прав людини. він покладає на держави зобов'язання щодо дотримання і забезпечення широкого кола прав і свобод людини. На цьому принципі ґрунтується відповідальність за порушення цих прав. Принципи є головними імперативними нормами галузі.Міжнародні стандарти прав і свобод людини встановлюють мінімальні вимоги до їх дотримання, регламентують права і свободи людини у конкретній галузі життєдіяльності. Міжнародні стандарти визначають, у який спосіб загальновизнані норми міжнародного права можуть бути застосовані в цій галузі, які зобов'язання держави можуть чи мають брати на себе; якими міжнародними гарантіями підкріплені ці права і свободи, ступінь обов'язковості закріплення їх вимог у національних правах актах тощо.Міжнародні стандарти як мінімальні вимоги стосуються як матеріального так і процесуального права прав людини. З огляду на відсутність у їхніх приписах теоретичних імперативних вимог держави погоджується (дедалі частіше) визнати міжнародні стандарти прав і свобод людини. до найвідоміших документів, що формують міжнародні стандарти прав і свобод людини, слід віднести: Правила поводження з ув'язненими 195р.; Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримання правопорядку 1979р.; Заходи гарантії захисту прав засуджених до смертної кари; Міжнародні стандартні правила стосовно здійснення правосуддя щодо неповнолітніх 1985рю; Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих або заарештованих у будь – який спосіб 1988р.; Стандартні правила з рівняння можливостей 1993.; Принципи медичної етики 1982р. та ін.

Проте основний комплекс прав і свобод людини базується на загально прийнятих нормах міжнародного права імперативного чи диспозитивного характеру, для забезпечення яких функціонує звичайний механізм міжнародного співробітництва.
6. Права та обов'язки батьків і дітей
Взаємні права та обов'язки батьків і дітей грунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку (ст. 51 КпШС). Походження дитини від батьків, які перебувають

між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків; походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подачі спільної заяви батьком і матір'ю дитини в органи реєстрації актів громадянського стану. В разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, якщо немає спільної заяви батьків, батьківство може бути встановлено в судовому порядку за заявою одного з батьків. При цьому діти, походження яких встановлено за спільною заявою батьків чи за рішенням суду, мають ті ж самі права і обов'язки стосовно батьків і їх родичів, що і діти, народжені від батьків, які перебувають між собою в шлюбі.

До особистих прав та обов'язків батьків стосовно дітей лежать: право та обов'язок дати дитині прізвище, ім'я, по батькові; право та обов'язок виховувати, навчати, утримувати своїх дітей. По досягненні дітьми повноліття ці права та обов'язки припиняються. Законодавством передбачено також обов'язок батьків утримувати непрацездатних дітей, які потребують допомоги При ухиленні батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

За загальним правилом на утримання неповнолітніх дітей стягується певна частка заробітку (доходу) батьків залежно віх кількості дітей, а саме: на одну дитину — 1/4, на двох — 1/3, на трьох і більше — 1/2    продолжение
--PAGE_BREAK--