Реферат: Право власності юридичних осіб

Національний університет

“Києво-Могилянська академія”

Факультет правничих наукКурсова робота з цивільного права України“Право власності юридичнихосіб”

Виконала: студентка ІІІ курсу

Ворон Лариса Василівна

Науковий керівник: Бірченко
Юлія Іванівна

м. Київ

2001 рік

Тема: “Право власності юридичних осіб”

Вступ “Походження поняття “власність” в історіїправа”.

Розділ 1. Поняття власності на сучасному етапі.

1.1. Власність як економічна категорія.

1.2. Юридичне поняття власності.

1.2.1. Право власності в об’єктивномузначенні

1.2.2. Право власності у суб’єктивномурозумінні

1.3. Поняття власності за КонституцієюУкраїни, Цивільним кодексом України та Законом України “Про власність”.

Розділ 2. Право власності юридичних осіб

2.1. Форми власності. Загальні положення власностіюридичних осіб.

2.2. Право власності господарських товариств.

2.3. Право власності господарських об’єднань.

2.4. Власність кооперативів.

2.5. Власність громадських організацій.

2.6. Власність релігійних організацій.

2.7. Право інтелектуальної власності юридичнихосіб.

Висновки і пропозиції.

Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.

Поняття власностізавжди було центральним в історії права. Становлення сучасного права тіснопов’язане з іменем видатного англійського мислителя, теоретика права ДжонаЛокка, який велику увагу в своїх дослідженнях приділяв власності. В працях “Дватрактати про правління”, “Про власність”, “Досвід про людський розум” і іншихвін пише, що від народження людина має три природних права: право на життя;право на свободу; право на власність. Ці права невід’ємні від людини і законповинен обов’язково враховувати ці права. На думку Джона Локка власність людиниотримується шляхом вільно виявленої праці, власність – це той початковий вимірлюдської свободи, з якої повинна брати початок уся система природного права.Власність утверджується шляхом договору і угоди. Власність у Локка – це єприродний стан, який передує взаємодії людей. Люди, переходячи від природногодо громадянського стану, не повинні відмовлятися від своїх природнихневід’ємних прав і зафіксувати їх в законі.

В своїй праці“Філософія права” Гегель стверджує, що поняття власності – це перше поняття,яке виникає в історії права. Він пише: “Щоб не залишитися абстрактною, вільнаволя повинна насамперед дати собі наявне буття… Цей перший вид свободи єтой, який ми визнаємо як власність.”[1]

Створюючи своюфілософію власності, Гегель стверджує, що власність виникла першою по тійпростій причині, що вона пов’язана із зовнішніми предметами, із зовнішнімнеодухотвореним світом, що протистоїть волі (суб’єкту) і найближчим до нього. “Власність– це є втілення волі в річ”, і тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєїсвободи”. До такого “втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини,поза правом.

Далі Гегельрозмежовує володіння і власність. Володіння розглядається як зовнішній акт,необхідний для реалізації власності (втілення своєї волі в річ). Заволодінняпередбачає, що річ нікому не належала. “Користування річчю при безпосередньомуїї захопленні є для себе одиничним вступом у володіння”[2]. В користуваннівиявляються якості речі, в тому числі вартість (у Гегеля — цінність).

Гегель підкреслюєважливість договору у становленні права власності. Договір передбачає, що ті,хто вступає в нього, визнають один одного особами і власниками. В договорівласність виявляє себе як повна і безспірна, оскільки договір – це формавласності.

Гегель виділяєправо власності, як перше, першочергове, оскільки власність є найбільш повнимвтілення особистості в речі.

Нажаль, всі ціідеї були забуті в юридичній науці радянських часів, коли повністю перемоглимарксистські погляди на власність, в центрі яких було заперечення приватноївласності.

Ще не так давносама постановка питання про власність, її відносини, можливість її еволюційногорозвитку вважалася помилковою. В правовій та економічній літературі панівноюбула точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системисуспільства – відносинах власності – можливі лише на революційній основі,методом експропріації. Так було під час революції 1917 року в Росії, коливідносини власності було змінено силою, приватна власність була знищена. На їїоснові було утворено загальнодержавну власність.

Нині все більшочевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається завласними законами.

Сучасний етапрозвитку відносин власності пов’язаний з утвердженням думки, що власність, яксуспільне явище має еволюційний розвиток і вирішити всі проблеми, пов’язані знею можна лише з врахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу,який підпорядкований інтересам людини.

Все це свідчитьпро велику актуальність обраної мною теми, оскільки нова соціальна реальність вУкраїні вимагає досконалих законів і досконалішого регулювання відносинвласності.

1. Поняття власності на сучасному етапі.

Перш ніж розкривати поняття “право власності” потрібнозгадати, що існують дві категорії цього поняття: це економічна категоріявласності — як матеріальна основа будь-якого суспільства і юридична категоріявласності — правове врегулювання економічних відносин власності, яке і породжуєутворення самого поняття “права власності”.

1.1. Власність як економічна категорія.

Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства — економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності — взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формоюзакріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що такевласність в економічному значенні і які правові форми її реалізації.

Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, якдо тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як дочужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це відносини міжлюдьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності цих благодним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб.Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності,що складаються з їх приводу між людьми.

Привласнення — двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, щосуспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь.Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподілвідвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процесздійснюється одночасно.

Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носитьсуспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так як неможливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.

Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл добутихсуспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чивсім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і вформі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.

Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистогойого вжитку, а тому привласнення — це цілий процес, який включає виробництво,розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементівназваного процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупністьвідносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльностілюдей.

Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільнаформа привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.

Зміст економічних відносин власності як станупривласнення приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їхможливості використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно засвоїм бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб, чи допускаючи їх до власнихматеріальних благ знову-таки за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде провстановлення власником повного господарського відання над майном, яке йомуналежить.

Правові форми реалізації відносин власності. Правовеоформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм, які,по-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежностіматеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний)стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні(державно-правові) правила про форми власності, які визначаються і охороняютьсядержавою, а також адміністративно-правові і цивільно-правові норми про способинабуття і припинення прав на майно. По-друге, правила, які встановлюютьхарактер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їхповноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном.Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна.

І по-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ відпосягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного,адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).

Усі перераховані правила — різногалузеві, оскільки економічні відносинивласності регулюються нормами різних галузей права, хоча провідна роль належитьцивільно-правовим нормам.

1.2. Юридичне поняття власності.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворенняправа власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належнимйому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.

В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному ісуб’єктивному значеннях.

1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні — цесукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншійправовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння,користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищаютьправа власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливішихправових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять дойого складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, ай регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійсненняволодіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних праввласника.

Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд знормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і заобсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного,кримінального, адміністративного, фінансового тощо.

1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні — цезакріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника(індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йомумайном на свій розсуд у межах, передбачених законом.

Отже, правовласності у суб’єктивному розумінні — це суб’єктивне цивільне право абсолютногохарактеру, яке існує у межах конкретного правовідношення власності і моженалежати суб’єктам, окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян(юридичній особі) або державі в цілому.

Абсолютний характер права власності означає, щоправомочному суб’єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїтьнеобмежена кількість зобов’язальних суб’єктів, які не повинні своїми діямипорушувати це право. Суть суб’єктивного права власності полягає в тому, що вонозабезпечує власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самимнадає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всіінші особи — не власники — мають утримуватися від вчинення будь-яких дій, якіперешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїмрозсудом і в своїх інтересах.

Коло суб’єктів права власності практично необмежене. Власникамивідповідно до Закону України ”Про власність” станом на 19.09.2000р. можуть бутиокремі громадяни, колективні утворення: кооперативи, орендні і колективніутворення, орендні і колективні підприємства, господарські колективи, асоціаціїін. Також визнаються суб’єктами права власності різноманітні громадськіорганізації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні), щодомайна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньоїдіяльності та статутних завдань. (ст.28)

У цьому ж Законі визначено такий суб’єкт права власності, як релігійніорганізації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване,створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих,коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах,передбачених законом.

Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономніреспубліки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономніокруги), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міста).

Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визнаєнарод України, який здійснює належне йому право власності через Верховну РадуУкраїни, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.3,10).

У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України і юридичніособи. Право власності на території України можуть набувати також і спільніпідприємства, створенні за участю українських та іноземних юридичних осіб,іноземні громадяни і особи без громадянства (і не тільки для задоволенняособистих потреб, але і для здійснення господарської діяльності) у випадках і впорядку, встановленому законодавством. Це правило поширюється і на іноземніорганізації. Міжнародні організації, а також іноземні держави можуть володітина праві власності майном, необхідним для здійснення дипломатичних,консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнароднихдомовленостей.

Об’єктом права власності може бути майно, але тількиіндивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможеставитися до нього як до свого.

Відповідно до ст.1 Закону України “Про власність” власністю можуть бутиземля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатстваконтинентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно, в томучислі підприємства, інші майнові комплекси, які мають економічну або соціальнуцінність як цілісні системи.

Відповідно до ст.9 Закону України “Про власність” земля, її надра,повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфута виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власностінароду України[3].

Отже, суб’єктивне право власності — це елемент абсолютногоправовідношення, тобто власник як правомочний суб’єкт перебуває управовідношенні з усіма третіми особами, має суб’єктивне право за своїм розсудомволодіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєювладою управління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечатьзакону.

Щодо суб’єктивних обов’язків, то всі особи, які не є власникамиданого майна, а тому розглядаються як зобов’язані суб’єкти повиннізабезпечувати з свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власникуздійснювати його суб’єктивне право.

1.3.Поняття власності за Конституцією України, Цивільним кодексом України таЗаконом України “Про власність”.

Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти,користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєїінтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Конфіскаціямайна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі іпорядку встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам і свободам тагідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію іприродні якості землі.

У Цивільному кодексі України та Законі України “Про власність” сказано,що:

1. Право власності — це врегулюванні законом суспільні відносини, щодоволодіння, користування і розпорядження майном.

2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечуєстабільність правовідносин власності.

3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися ірозпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

4. Власність в Україні виступає у таких формах: приватна, колективна,державна. Всі форми власності є рівноправними.

2. Право власності юридичних осіб

2.1. Формивласності. Загальні положення власності юридичних осіб.

Перед тим, як перейти до розкриття власності юридичних осіб, слідзгадати, що у прийнятому Законі України “Про власність” зазначається, щовласність в Україні виступає у формі приватної власності громадян, колективноїі державної власності.

Власність громадян створюється і примножується за рахунокіхніх доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власногогосподарства і доходів від коштів, що вкладені в кредитні установи, акції таінші цінні папери, надбання майна при успадкуванні та на інших засадах,передбачених в законі. Ця власність заснована на свободі особи в розпорядженнісвоїми здібностями до виробничої і творчої праці, виборі її форм і засобівзвернення цих результатів на задоволення суспільних і особистих потреб.

Приватна власність виникає не тільки тоді, коли майноналежить одному громадянину, але й тоді, коли йдеться про власність трудовогоабо селянського господарства. Оскільки ні трудове, ні селянське господарство немає статусу юридичної особи, то в цьому випадку не виникає колективноївласності.

До колективної власності належить власність орендних підприємств,виробничих та інших кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств,господарських асоціацій та інших об’єднань, що мають статус юридичної особи.

Поряд з приватною і колективною власністю зберігається і державнавласність, яка класифікується на загальнодержавну власність, власністьавтономних утворень, комунальну (муніципальну) власність.

Взагалі, повертаючись і зупиняючись конкретніше на праві власностіюридичних осіб, слід зазначити, що поняття та основні ознаки юридичної особирозкриваються в статті 23 Цивільного кодексу України: юридичними особамивизнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого іменінабувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачамиі відповідачами в суді, арбітражному суді або третейському суді.

За визначенням Я.М.Шевченко юридична особа є “певним структурнимутворенням, спеціально розрахованим на те, щоб володіти, користуватися ірозпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати своєобличчя у цьому обороті”[4].

За чинним Цивільним кодексом України та Законом України “Про власність”суб’єктами відносин власності виступають недержавні юридичні особи(господарські товариства, кооперативи, громадські та релігійні організації,політичні партії, об’єднання). Дещо інші правомочності встановлені длядержавних юридичних осіб, за якими майно закріплюється на праві повногогосподарського відання (пункт 1 статті 37 Закону України “Про власність”) чи направі оперативного управління (пункт 1 статті 39 Закону України “Провласність”).

Всі види власності недержавних юридичних осіб віднесені згідно ізЗаконом України “Про власність” до колективної форми власності.

Перелік майнових об’єктів, джерела формування власності юридичних осібпередбачені в Законах України “Про власність”, “Про господарські товариства”,“Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію” “Прооб’єднання громадян” та інших.

2.2. Право власності господарськихтовариств.

Господарські товариства створюються і діють на підставі Закону України“Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року, який визначає поняття,види, порядок утворення і діяльності товариств, а також права і обов’язки їхзасновників та учасників.

До господарських товариств належать:

- акціонерні товариства;

- товариства з обмеженою відповідальністю;

- товариства з додатковою відповідальністю;

- повні товариства;

- командитні товариства.

Господарські товариства згідно зі статтею 1 Закону України “Прогосподарські товариства “ визнаються підприємства, установи, організації,створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їхмайна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Господарські товариства є юридичними особами і одноосібними власникамимайна, переданого їм учасниками, а також майна, отриманого в результаті господарськоїдіяльності і на інших законних підставах. Отже, суб’єктом права власностігосподарських товариств виступають господарські товариства як юридичні особи, ане їх засновники чи учасники. Учасники набувають лише зобов’язальне правовимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати начастку в майні, що залишається після ліквідації товариства ( ліквідаційну квоту).

Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від іншихсуб’єктів права власності є можливість добровільного об’єднання майна та зусильучасників для створення ними нового суб’єкта господарської діяльності.

Таким чином, для господарських товариств характерні деякі спільніознаки:

1) договір учасників як підстава виникнення;

2) наявність у товариства прав юридичної особи, тобто створення нової,

самостійної організації;

3) виникнення права власності товариства в цілому ( при збереженні правучасників зобов’язального характеру ) на майно, передане учасниками абоодержане в результаті власної господарської діяльності;

4) наявність комерційної мети діяльності ( отримання прибутків );

5) необхідність особистої участі члена товариства в діяльності даноїорганізації.

Об’єктом права власності господарського товариства відповідно до ст. 26Закону України “Про власність” і ст. 12 Закону України “Про господарськітовариства” є:

- грошові та майнові внески його членів, передані йому увласність;

- виготовлена продукція;

- доходи, одержані від господарської діяльності;

- майно, набуте на підставах не заборонених законом.

Вкладами учасників і засновників товариства можуть бути будинки,

споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, грошовікошти, в тому числі в іноземній валюті.

Закони України “Про власність” і “Про господарські товариства” надаютьправо учасникам цих товариств вносити в якості вкладу майнові права, а саме:право користування землею, водою, спорудами тощо. В цьому випадку правовласності на майно товариству не передається. У товариства виникає лише правокористування чужою річчю. Розмір вкладу учасника, який передав у вигляді вкладумайнове право (право користування), оцінюється учасниками товариства, виходячиіз загальноприйнятої плати за користування аналогічним майном.

Вкладом також можуть бути об’єкти інтелектуальної власності, які такожпідлягають оцінці учасниками товариства.

Акціонерне товариство

Акціонерне товариство має певні особливості, а тому законодавець окремоврегулював питання щодо об’єктів його права власності.

Відповідно до ст. 25 Закону України “Про власність” об’єктом прававласності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій,одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набутена підставах, незаборонених законом.

Акціонерне товариство згідно зі ст. 24 Закону України “Про господарськітовариства” є товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначенукількість акцій рівної номінальної вартості. Акції, які випускаютьсяакціонерними товариствами, розповсюджуються шляхом або відкритої підписки такупівлі-продажу на біржі (відкрите акціонерне товариство), або тільки міжзасновниками(закрите акціонерне товариство).

Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації,державні органи, працівники даного товариства, а також громадяни, якщо інше непередбачено законодавчими актами України або статутом товариства.

Акціонерне товариство визнається власником майна, яке засновники іучасники згідно з установчим договором передають йому у власність. Це майноназивається вкладом.

Крім вкладів, товариство виступає власником іншого майна. Це виготовленау процесі господарювання продукція, доходи від продажу облігацій, інших ціннихпаперів, це також кредити банків, надходження від продажу акцій, пожертвуваннятощо.

В акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з установчимдоговором, інші акціонери – на умовах договору купівлі-продажу акцій.

Але майно товариства виникає не тільки внаслідок об’єднання майназасновників і учасників, а ще й в результаті власної господарської діяльностіінших дій, не заборонених законом.

Товариство стає власником майна на підставі цивільно-правових договорів(купівлі-продажу, кредитних та інше).

Особливостіпорядку створення відкритих акціонерних товариств у процесі корпоратизації таприватизації, полягають у тому, що засновником таких товариств виступає лишеодна особа — орган, уповноважений управляти державним (комунальним) майном – закорпоратизації чи орган приватизації (орган місцевого самоврядування – щодовідчуження комунального майна) – за приватизації. Ініціатором створення такихтовариств є, як правило, держава чи територіальна громада в особі уповноваженихними органів.

Єдиним установчим документом такого товариства є статут.

Майно, що перебуває у власності господарського товариства, поділене нафонди. В обов’язковому порядку створюється статутний і резервний (страховий)фонди. Для акціонерного товариства, крім того, обов’язковим є фонд сплатидивідендів, який формується з чистого прибутку.

Інші фонди створюються, якщо це передбачено законодавством України абоустановчими документами товариства.

Статутний фонд являє собою виражену у грошах сукупність вкладівучасників у майно при створенні товариства для забезпечення його діяльності врозмірах, визначених установчими документами.

Для окремих видів господарських товариств законодавець встановиввизначені розміри і порядок створення статутного капіталу.

Так, мінімальний розмір статутного фонду для акціонерних товариствстановить суму еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, а для товариствз обмеженою відповідальністю — 100 мінімальним заробітним платам (ст.ст.24 і 52Закону України “Про господарські товариства).

Крім мінімального розміру статутного фонду, законодавством (частини 3 і4 ст.13 Закону України “Про господарські товариства”) встановлюються певніобмеження щодо коштів, за рахунок яких може формуватися статутний фонд(забороняється для цього використовувати бюджетні кошти, кошти одержані вкредит і під заставу), та гарантії щодо підтвердження платоспроможностіюридичних осіб – засновників відкритих акціонерних товариств (АТ) (їхфінансовий стан щодо спроможності здійснити відповідні внески до статутногофонду має бути перевірений аудитором (аудиторська фірма).

Розміррезервного фонду встановлюється установчими документами, але згідно зі ст.14Закону України “Про господарські товариства” він не може бути меншим 25%статутного фонду. Формується резервний фонд за рахунок щорічних відрахувань,але не менше 5% суми чистого прибутку і використовується для покриттянепередбачених витрат і збитків.

Статутнийфонд формується при створенні товариства, і його учасники зобов’язані внестивклади в порядку, розмірах, способами і в терміни, які передбачені статутнимидокументами.

Статутнийфонд поділяється на частки учасників і відповідно розподіляються прибутки ізбитки товариства.

Такічастки можуть у встановленому законом і статутом порядку передаватися іншимучасникам товариства, третім особам, а також самому товариству.

Привиході з товариства учаснику виплачується вартість частини майна товариства,пропорційна його частці у статутному фонді, а також належна йому часткаприбутку, одержаного товариством у даному році до моменту виходу.

Навимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернутий повністю абочастково в натуральній формі. Майно, передане учасником товариству тільки вкористування повертаються в натуральній формі без винагороди..[5].

Часткиучасників у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю переходятьдо спадкоємців (у зв’язку зі смертю) і до правонаступників юридичних осіб (уразі реорганізації). При відмові правонаступника (спадкоємця) вступити дотовариства або відмові товариства прийняти до нього правонаступника(спадкоємця), йому видаються у грошовій чи натуральній формі частка у майні,яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю),вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті)учасника. У цьому разі розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню.[6]

У період функціонування товариства залежновід результатів його діяльності можлива зміна (збільшення або зменшення) йогостатутного фонду.

Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише після внесенняповністю всіма членами своїх вкладів (оплати акцій). Акціонерне товариство маєправо збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністюоплачені за вартістю, не нижчою за номінальною. Збільшення статутного фондуздійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів тафондового ринку, шляхом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції або збільшенняномінальної вартості акцій.

Акціонерне товариство не має права випускати акції для покриття збитків,пов’язаних з його господарською діяльністю.

Зменшення статутного фонду здійснюється шляхом зменшення номінальноївартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом випуску частини акцій у їхвласників з метою анулювання цих акцій.

Рішенням акціонерного товариства про зменшення розміру статутного фондуакції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніше як через 6місяців після доведення до відома про це всіх акціонерів передбаченим статутомспособом.

Акціонерне товариство відшкодовує власникові акцій збитки, пов’язані іззмінами статутного фонду.

Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності здня внесення змін до державного реєстру.

Відповідно до ст.41 ЗУ “Про господарські товариства” нині вищим органомакціонерного товариства є загальні збори.

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництвойого поточною діяльністю є правління або інший орган, передбачений статутом.Правління підзвітне загальним зборам і спостережній раді та організовуєвиконання їх рішень.[7]

Контроль фінансово-господарської діяльності правління здійснює ревізійнакомісія. Відкритим акціонерним товариством може створюватись рада акціонерноготовариства (спостережна рада), що здійснює контрольні функції.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збориучасників. Також, створюються виконавчий орган – колегіальний (дирекція) абоодноособовий (директор).

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженоювідповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників зїх числа в кількості не менше 3 осіб.

Ведення справ повного товариства може здійснюватися або всімаучасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства.[8]

Управління справами командитного товариства здійснюється тількиучасниками з повною відповідальністю.

Якщо в товаристві є тільки один учасник, управління справами вінздійснює самостійно. Вкладники не мають права перешкоджати діям повнихтовариств з управління справами товариства.[9]

2.3. Право власності господарськихоб’єднань.

Закон України “Про підприємства в Україні” (ст.3) надає підприємствамправо об’єднувати на добровільних засадах виробничу, наукову, комерційну таінші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавствуУкраїни.

Підприємства можуть об’єднуватись в асоціації, корпорації, консорціуми,концерни та інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Об’єднання діють на підставі договору або статуту, що його затверджуютьїх засновники або власники. Членами об’єднання можуть бути лише підприємства,які при входженні до об’єднання зберігають права юридичної особи.

Об’єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси,розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїмнайменуванням.[10]

Отже, господарське об’єднання являє собою складну організацію, якастворена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасників, дієна підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

Будучи юридичною особою, господарське об’єднання є власником майна, якеюридично відокремлене від майна його членів. Власність господарських об’єднаньвиникає на основі власності їх членів. Об’єднання стає власником частини майнасвоїх членів, добровільно переданої у його власність.

Право власності господарського об’єднання закріплює належність майна,добровільно переданого юридичній особі його засновниками – іншими юридичнимиособами.

Отже, суб’єктами права власності виступають господарські об’єднання якновостворені юридичні особи.

Об’єктом права власності об’єднання є майно, добровільно передане йомупідприємствами і організаціями, а також набуте в результаті господарськоїдіяльності та на інших підприємствах, не заборонених законом.[11]Оскільки підприємства, які входять до складу об’єднань, зберігають праваюридичної особи, їх майно не входить до складу об’єктів права власностігосподарського об’єднання.

Щодо відповідальності, то об’єднання не відповідає за зобов’язаннямисвоїх членів, а члени не відповідають за зобов’язаннями об’єднання і одинодного.

Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені винятки з цьогоправила.

За рахунок майна засновників, отриманих доходів об’єднання може нетільки набувати майно, а й створювати нові організації з правами юридичноїособи. Ці підприємства можуть входити або не входити в об’єднання залежно відустановчих документів об’єднання і самого підприємства. Власником такихпідприємств (їх майна) є об’єднання.

Об’єднання здійснює право володіння, користування, розпорядження,закріпленим за ним майном, яке складається із основних фондів, оборотнихкоштів, інших матеріальних цінностей, відповідно до мети своєї діяльності іпризначення майна.

Після припинення діяльності об’єднання, майно, яке залишається,розподіляється між підприємствами та організаціями, що входили до нього.[12]

2.4. Власністькооперативів.

Кооперативом визнається заснована на членстві громадян організація дляспільного ведення господарської та іншої діяльності шляхом особистої трудовоїучасті та об’єднання майна його членів.

Кооператив, як первинне об’єднання громадян, виступає суб’єктомвиробничих відносин, які складаються між конкретним кооперативом і державнимиорганізаціями, а також між кооперативом і його членами з приводу виробництва,розподілу, обміну і споживання відповідних матеріальних благ і послуг.

Врегульовані нормами права ці відносини набувають форми правових.Кооператив виступає власником певних матеріально-фінансових ресурсів (засобіввиробництва, обміну або предметів споживання), які становлять економічну основуйого діяльності.

Майно, що оформлене, придбане за рахунок внесків громадян, тобто зарахунок приватної власності, належить на праві власності кооперативу якюридичній особі. Отже, власність кооперативу як юридичної особи — це власністьприватна.

Суб’єктом права власності в цьому разі виступає не громадянин, непайовик, за рахунок майна яких оформлена власність кооперативу, а кооператив,товариство в цілому, які в товарно-грошових відносинах чи інших цивільно-правовихвідносинах виступають від свого імені як від юридичної особи.

Як єдиний власник належного йому майна, кооператив самостійно відповідаєза зобов’язаннями всім належним йому майном. Він не несе відповідальності зазобов’язаннями своїх членів, а члени кооперативу не несуть відповідальності зайого боргами, якщо інше не передбачено законодавством або статутом кооперативу.

Отже, право власності кооперативів є одним із видів права приватноївласності і розглядається як право юридичних осіб (кооперативу, товариства таїх об’єднань, спілок та створених ними підприємств, організацій) володіти,користуватися, розпоряджатися належним їм майном. Суб’єктами права власності всистемі кооперації можуть бути кооперативи, об’єднання, кооперативів (спілки),а також створенні ними підприємства, організації, що є юридичними особами.

Відповідно до п.1 ст.9 Закону України “Про споживчу кооперацію” від10.04.1992р.[13] власність споживчої кооперації складаєтьсяз власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств іорганізацій та їх спільної власності. Взаємовідносини між споживчимитовариствами та їх спілками базуються на засадах членства і договорів.

Члени кооперативу, передаючи у його власність частку майна у виглядіпаю, стають суб’єктами майнових прав, зокрема суб’єктами права на майновий пай.Майнові відносини на засадах членства в кооперативі здійснюється за правиламизобов’язального права, яке означає що член кооперативу має право вимагатичастку (пай) у майні кооперативу в разі виходу з нього, а кооперативзобов’язаний компенсувати йому цю частку грішми або ж видати на розмір паючастину майна в натурі. Після того, як частку конкретного майна буде переданочленові кооперативу він стає її власником або власником конкретної суми грошей[14].Об’єктами права власності кооперативу відповідно до ст.24 Закону України “Провласність” є будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів,виготовлена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації та іншоїдіяльності, передбаченої статутом кооперативу та інше майно, придбане напідставах, не заборонених законом[15].

Згідно з п.2 ст.9 Закону України “Про споживчу кооперацію” власністюспоживчих товариств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, щоналежать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Споживчим товариствамта їх спілками можуть належати будинки, споруди, устаткування, транспортнізасоби, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей їх діяльності.У Законі України “Про сільськогосподарську кооперацію” (ст.20) перелічені тісамі об’єкти права власності кооперативу що і в Законі України “Про власність”.

Об’єднання сільськогосподарських кооперативів (п.6 ст.26 Закону України“Про сільськогосподарську кооперацію”) є власником майна, добровільнопереданого йому членами об’єднання, а також набутого внаслідок своєї діяльностіта на інших підставах, не заборонених законом. До складу об’єктів прававласності об’єднання не належить майно членів об’єднання. Власністю об’єднанняє також майно створених ним підприємств, які не мають права вийти зі складуоб’єднання без його згоди. Об’єкти права власності споживчої коопераціївідповідно до п.5 ст.9 Закону України “Про споживчу кооперацію” можутьперебувати у спільному володінні споживчих товариств та спілок. Їх частка увласності визначається взаємними угодами.

Основними джерелами утворення кооперативної власності єдоходи від виробничої діяльності. Кооператив — самоокупне підприємство. Він неможе існувати, якщо його робота буде збитковою або нерентабельною. Законвстановив для кооперативів досить сприятливі господарські умови: відсутністьжорсткого планування, застосування, як правило, договірних цін, відсутністьобмежень з оплати праці, право виходу на зовнішні економічні зв’язки та інше.Це дає можливість успішно реалізовувати завдання, поставлені перед кооперацієюв цілому.

Самостійним джерелом утворення власності кооперативу є грошові та іншімайнові внески кооперативних і державних підприємств та організацій, а такожгромадян, які не є членами кооперативу, але працюють у ньому за трудовимдоговором.

Майно кооперативу, до якого у вартісному вираженні входять основні іоборотні фонди в період його створення, становить статутний фонд кооперативу. Упроцесі кооперативної діяльності статутний фонд може збільшуватися абозменшуватися залежно від збільшення чи зменшення обсягів діяльності.Особливістю правового режиму майна кооперативів та їх об’єднань є те, що вньому визначається пайовий фонд, який формується за рахунок пайових внесківчленів кооперативу. Пайові внески — це грошові кошти та матеріальні ресурси увартісному вираженні, що їх вносять громадяни та юридичні особи для створення ідіяльності кооперативів та їх об’єднань, які створюються на засадах членства.

Обов’язкові розміри паю встановлюють загальні збори членів-засновників кооперативу.Розмір паю для вступників у кооператив у процесі його функціонуваннявизначається статутом кооперативу[16]. Член кооперативу має право на пай, тобтона частку в майні кооперативу у вартісному вираженні. Член кооперативу не єсуб’єктом права власності на конкретне майно кооперативу чи на його частку,оскільки власником виступає кооператив як юридична особа.

В разі виходу з кооперативу пайовик має право вимагати повернення йомупайового внеску і сплати всіх кооперативних виплат, нарахованих на розмір паю.У деяких випадках пай може повертатися не тільки грішми, цінними паперами, а йнатурою, майном на розмір паю. Термін та інші умови отримання паю встановлюєстатут кооперативу. Право власності членів кооперативу — фізичних осіб на пай — є спадковим (ст.25 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”).

Відповідно до п.2 і 3 ст.21 Закону України “Про сільськогосподарськукооперацію” майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди.

Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майнакооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.

Порядок формування та розміри неподільного фонду встановлюютьсястатутом. Особливістю неподільного фонду кооперативу є те, що в разі ліквідаціїкооперативу майно цього фонду за рішенням загальних зборів членів кооперативунаправляються на здійснення основних цілей кооперативної системи.

Резервні фонди створюються для забезпечення відновлення зношенихосновних фондів або для поповнення оборотних фондів і забезпечення коштів нарозвиток виробництва.

В кооперативах за рішенням уповноважених органів утворюються страхові таінші фонди. На рівні об’єднань кооперативів за рішенням повноважних органівуправління відповідно до їх статутів, утворюються централізовані фонди.

Джерелом формування централізованих фондів є внески споживчих товариств,внески фондів спілок нижчого до фондів вищого рівня, а також доходи від власноїдіяльності та від діяльності створених спілками підприємств.

Зміст права кооперативної власності, як і будь-якого іншогоправа власності, становить перед усім тріада правомочностей: володіння,користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом (ст.86Цивільного кодексу України). Право володіння передбачає закріплену в законіможливість фактичного утримання майна у сфері господарювання кооперативу. Правокористування означає закріплену у законі можливість добувати від майна йогокорисні споживчі якості. Право розпорядження — це заснована на законіможливість визначати фактично та юридично долю майна — продати, передати утимчасове користування іншим особам, переробити або просто знищити його.Розпорядження, як правило, здійснюється власником шляхом укладення угод:цивільно-правових договорів купівлі-продажу, підряду, поставки, майнового найму(оренди) тощо.

Оскільки суб’єктами права власності в кооперації є кооператив(товариство) чи об’єднання кооперативів (їх спілки), то кожний з цих суб’єктівяк юридична особа має право вчиняти щодо майна, яке йому належить на правівласності, будь-які дії, що не суперечать закону.

Згідно Закону України “Про споживчу кооперацію” споживчі товариства,спілки використовують належне їм майно на цілі, передбачені у ст.1, тобто дляведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного тасоціального стану.

Відповідно до ст.10 цього закону майно споживчих товариств та їх спілокможе бути продане, передане, здане в оренду, надане в позику і безплатнетимчасове користування членами споживчих товариств державним, кооперативним таіншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішеннямзагальних зборів, конференцій та з’їздів відповідних спілок або уповноваженихними органів.

2.5. Власністьгромадських організацій.

Загальні положення про власністьгромадських організацій містяться у ст.8 Закону України “Про власність”, ЗаконуУкраїни “Про об’єднання громадян” та спеціальних нормативних актах, щорегулюють окремі види діяльності громадських організацій.

Громадські організації (у тому числі благодійні й інші фонди) відповіднодо ст.21 Закону України “Про об’єднання громадян” можуть мати у власності коштита інше майно, передане їм засновниками, членами (учасниками) або державою,набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами,підприємствами, установами та організаціями, а також майно, придбане за рахуноквласних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Майно громадських організацій призначене для здійснення невиробничоїдіяльності, спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадськихорганізацій. Господарча діяльність громадських організацій допускається лишетоді, коли вона безпосередньо випливає із статутних завдань і маєпідпорядкований щодо цих завдань характер.

Основними джерелами утворення власності громадських організацій євступні й членські внески, добровільні внески державних, кооперативних та іншихгромадських організацій. Політичні партії мають право на майно, придбане відпродажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандиськихматеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят,виставок, лекцій, інших політичних заходів.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані врезультаті господарської та іншої комерційної діяльності створених нимигоспрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Суб’єктом права власності громадських організацій виступаєсама громадська організація. У науці цивільного права деякий час домінуваладумка про багатосуб’єктність права власності громадських організацій,відповідно до якої це право водночас належить кільком суб’єктам. Так,профспілки є багатоланковою системою, яка складається з багатьох організаційрізних рівнів, що мають право юридичної особи.

Якщо організація утворює багатоланкову систему, де первинні ланки(юридичні особи) об’єднуються з ланками (також юридичними особами) вищихрівнів, то суб’єктом права власності на майно таких організацій визнаєтьсягромадська організація як ціле (спілка композиторів, дитячий фонд), а не окреміїї ланки (первинні, обласні, республіканські), хоч вони й наділені правамиюридичної особи. Чи не має тут суперечності? Названі ланки громадськихорганізацій, визнані юридичними особами і суб’єктами цивільно-правовихвідносин, мають майно (відокремлене від майна інших організацій), яким вониможуть володіти, користуватись, розпоряджатись у межах, визначених статутом,але наявність вказаних правомочностей не означає, що їм належить правовласності на це майно. Власником цього майна у цілому є громадська організаціяяк система у складі своїх підрозділів, які мають лише право оперативногоуправління або право повного господарського віддання з приводу наданого їммайна.

Якщо громадська організація є одноланковою, тобто єдиною юридичноюособою, а не системою юридичних осіб, то саме вона й буде суб’єктом прававласності (наприклад коло взаємодопомоги).

Об’єктом права власності громадських організацій виступаємайно необхідне для здійснення статутних завдань організацій, споруди звідповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинкикультури, стадіони, піонерські табори, інше майно.

Відповідно до характеру діяльності громадських організацій об’єктами їївласності можуть бути підприємства.

Одним з різновидів об’єктів права власності громадських організаційвиступають майнові фонди цих організацій. У статутах або відповіднихположеннях, як правило, не здійснюється диференціація майна за фондами. Алеспецифіка правового режиму окремих видів майна громадських організацій даєзмогу провести узагальнену його класифікацію, поділивши його на грошові кошти імайно у натурально-речовому визначенні.

У юридичній літературі немає єдиного погляду щодо класифікації об’єктівправа власності громадських організацій. Є думка, що об’єкти права власностіподіляються на основні виробничі фонди, основні фонди невиробничого призначення,оборотні фонди. Критерій для такої класифікації — цільове призначення івикористання об’єктів.

На думку Ю.К. Толстого, який, зважаючи на те, що громадські організації,як правило, не займаються господарською діяльністю, визначив, що їх майно поділяєтьсяна основні засоби та інші матеріальні цінності.

До основних засобів належать споруди, устаткування, культурний,спортивний, господарський інвентар, книги у бібліотеках, майно та інвентарпіонерських таборів. До інших матеріальних цінностей — бланки членськихквитків, господарські, будівельні матеріали, паливо, малоцінний і швидкозношуваний інвентар, спецодяг, а також інші матеріали, які перебувають наскладах або у дорозі.

Щодо грошових коштів, то це окрема група об’єктів, ірозподіляються вони за цільовим призначенням (адміністративно-господарськівитрати, капітальний ремонт, матеріальна допомога членам організації).

Відповідно до ст.24 Закону України “Про об’єднання громадян” об’єднаннягромадян (громадські організації, політичні організації) з метою виконаннястатутних завдань і цілей можуть здійснювати необхідну господарську та іншукомерційну діяльність.

Джерелами формування об’єктів власності громадських об’єднань є вступніі членські внески, якщо їх сплата передбачена статутами, добровільні внески іпожертвування, надходження від проведення передбачених статутом лекцій,виставок, спортивних та інших заходів, лотерей, доходів від виробничої,господарської, видавничої діяльності, інші надходження, не заборонені законом.

Щодо політичних партій і масових громадських рухів, які мають політичніцілі, то вони не можуть одержувати фінансову підтримку або іншу матеріальнудопомогу від іноземних держав, організацій і громадян.

Зміст суб’єктивного права власності громадських організаційполягає у тому, що профспілкові та інші громадські організації володіють,користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності,відповідно до їх статутів (положень).

Право власності об’єднань громадян (громадських організацій, фондів,політичних партій) реалізують їх вищі статутні органи управління (загальнізбори, конференції, з’їзди тощо) у порядку, передбаченому законодавствомУкраїни та статутним документом.

Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування івикористання коштів профспілкового бюджету визначається статутами профспілок.

Фінансова діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їхстатутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.

Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам,розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні фінансовіоргани та податкові інспекції.

Кошти та інше майно об’єднань громадян, у тому числі тих, щоліквідуються, не можуть перерозподілятись між їх членами і використовуватисьдля виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а відповідно до ст.21Закону України “Про об’єднання громадян” за рішенням суду спрямовуватись вдохід держави.

2.6. Власність релігійних організацій.

Релігійні організації, як і інші юридичні особи також можуть мати увласності певне майно. Відповідно до ст.7 Закону України від 23.04.1991р. “Просвободу совісті та релігійні організації” релігійними організаціями в Україні єрелігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства,місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання,що складаються з вищезазначених релігійних організацій[17].

У власності організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єктивиробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та іншемайно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Власність релігійнихорганізацій формується внаслідок придбання або створення ними майна за рахуноквласних коштів, за рахунок майна, пожертвуваного громадянами, організаціями,переданого державою, а також придбаного за іншими підставами, передбаченимизаконом (ст.18). Релігійним організаціям заборонено проводити примусовеобкладання віруючих майновими зборами.

Релігійні організації у порядку встановленому чинним законодавствоммають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі,поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та іншіпідприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні), якимнадаються права юридичної особи (ст.19).

У разі припинення діяльності релігійної організації майновіпитання вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства, а майно,надане їм у користування державними, громадськими організаціями абогромадянами, повертаються його колишньому власнику. На майно культовогопризначення, що належить релігійним організаціям, не може бути зверненестягнення за претензіями кредиторів. При відсутності правонаступників майнорелігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власністьдержави (ст.20).

2.7. Право інтелектуальної власностіюридичних осіб.

За Законом України “Про власність” суб’єктами права інтелектуальноївласності визнаються громадяни, юридичні особи та держава.

Об’єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури тамистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки,раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результатинауково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

Відносини щодо створення і використання об’єктів права інтелектуальноївласності регулюються Цивільним кодексом України та спеціальними законодавчимиактами України:

1. Законом України “Про охорону прав на винаходи і кориснімоделі” (15.12.1993р.)

2. Законом України “Про охорону прав на промислові зразки”(15.12.1993р.)

3. Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів іпослуг” (15.12.1993р.)

4. Законом України “Про авторське право і суміжні права”(23.12.1993р.)

Висновки іпропозиції.

Як бачимо, вУкраїні існує широка законодавча база для регулювання відносин власності. Вонавраховує світовий досвід розвитку права.

В усьому світівласність є центральним поняттям в цивільному праві. Наприклад, ФранцузькийЦивільний кодекс так характеризує власність: власність – це право користуватисяі розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином з тим, щоб користування небуло таким, яке заборонене законами або регламентами[18].

Дуже частовласність характеризують, як абсолютне право на річ. Наприклад, в Японії правовласності це є повне панування над річчю (лат. plena in re potestas). Німецькіюристи підкреслюють, що виробка визначень – це небезпечна справа длязаконодавця. Англійські юристи вважають, що історія права – це не логіка, адосвід і радять уникати узагальнень.

Все це говоритьпро складність створення законів про власність не лише в Україні, а й в усьомусвіті.

Ознайомившись звеликою кількістю законів та літератури, яка коментує їх, я прийшла довисновку: вони мають окремі суттєві недоліки. Ця недосконалість вітчизняногозаконодавства негативно впливає на розвиток відносин власності, а особливонедержавних господарських структур. У цій ситуації увага юристів має бутизосереджена у вивченні прогалин у законодавстві, що регулюють відносинивласності та удосконалення чинних правових норм.

Світовий досвідпоказує, що становлення законодавчої бази відносин власності відбувалосьпоступово і протягом тривалого часу й завершилось наприкінці дев’ятнадцятогостоліття. Воно супроводжувалось прийняттям певних законів та постійнимивдосконаленнями старих. Подібний процес нині триває й в Україні. Вітчизнянезаконодавство перебуває на етапі становлення, який характеризується наявністюсуперечностей у різних нормативно-правових актах, частими змінами ідоповненнями до законів, нечітким викладом норм, значними прогалинами у праві,відсутністю досвіду, традицій врегулювання відносин власності.

Література.

Конституція України – К.:Преса України, 1997р.

Цивільний кодекс України К.:Юрінком Інтер, 1999р.

Закон України “Про власність”від 07.02.1991р. №697-XII

Закон України “Про підприємствав Україні” від 27.03.1991р. №887-XII

Закон України “Прогосподарські товариства” від 19.09.1991р. №1576-XII

Закон України “Про споживчукооперацію” від 10.04.1992р. №2265-XII

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992р. №2460-XII

Закон України “Про свободусовісті та релігійні організації” від 23.04.1991р. №987-XII

Локк Джон. «Два трактата о правлении» // Сочинения в трехтомах. Том – 3. М. 1988г.

Гегель Г.В.Ф. «Философия права». М. 1990г.

Дзера О.В. «Розвиток права власності громадян в Україні». К.: Вентурі. 1996р.