Реферат: Лінгвістична система Вільгельма фон Гумбольдта

--PAGE_BREAK--4. Антиномії мови


Суперечливі властивості мови Гумбольдт намагається сформулювати у вигляді антиномій, тобто суперечностей між двома положеннями, що взаємо виключають одне одного, кожне з яких визнається доказовим. До найважливіших антиномій мови В. фон Гумбольдта відносяться наступні.

Антиномія мови як діяльності і як продукту діяльності. По своєму єству мова є вираз діяльності духу, він не «продукт діяльності (ergon), а діяльність (energeia)». На думку Гумбольдта, мову не можна представляти раз і назавжди готовим матеріалом, який можна перечитати у всій його кількості і засвоїти мало-помалу: його слід представляти тим, що вічно відроджується за певними законами. Мова є щось постійне і в кожний даний момент скороминуще. З іншого боку, кожне покоління отримує від попереднього мову вже в готовому вигляді як результат, продукт діяльності народного духу. В цих готових формах міститься все для оновлення мови і вічного руху духу в результаті людської творчості.

Антиномія мови і мислення. Гумбольдт всіляко підкреслює нерозривну єдність мови і мислення: мова є орган, який створює думку; мова прагне перетворити звук на висловлювання думки; без мови неможливе утворення понять; слово є індивідуальна фізіономія поняття; слово є єдністю звуку і поняття і т. ін. Разом з тим дух людини, який втілився в поняття, постійно прагне звільнитися від уз мови, оскільки слова утрудняють внутрішню свободу духу, думки, ставлячи їх в певні рамки.

Антиномія об'єктивного і суб'єктивного в мові. По Гумбольдту, мова по відношенню до пізнаваного суб'єктивна, по відношенню до людини вона об'єктивна. Мова має самостійне буття, по суті вона не залежить від окремих осіб, хоча дійсне життя і отримує лише у вживанні її людьми. Мова належить мені, зазначає Гумбольдт, тому що я відтворюю її власною діяльністю.

Антиномія стійкості і руху в мові. Ця суперечність тісно пов'язана з розумінням мови як діяльності і як продукту діяльності. Мова постійно змінюється і водночас незвичайно стійка. Кожна людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому вигляді від попередніх поколінь. Елементи мови, які сприймаються, складають деяким чином мертву масу, але в той же час містять в собі живий зародок нескінченних змін, оскільки кожна особа порізно і притому безперервно діє на мову, змінюючи її в кожному поколінні.

Антиномія індивідуального і колективного в мові. Мова, вважає Гумбольдт, належить завжди цілому народу, але в той же час вона залишається творінням окремих осіб, тому що мова живе і відтворюється тільки у вустах окремих людей. Оскільки говорять тільки окремі особи, то мова — творення індивідів. І водночас мови як творіння народів передують творінням окремих осіб. Мова виражає світогляд окремої людини, але водночас людина завжди залежить від народу, до якого належить. Мова як діяльність завжди передбачає мовця і слухача, які уособлюють колектив.

Антиномія мови і мовлення. Мова це певна система, сукупність певних фактів, які реалізуються у вигляді окремих актів мовленнєвої діяльності. Мова — це внутрішньо взаємопов'язаний організм, кожний, з найдрібніших елементів якого тим або іншим і не завжди ясним чином визначається мовою. В мові немає нічого одиничного, кожний його елемент проявляє себе лише як частина цілого. Для мовлення мова встановлює лише регулюючі схеми, надаючи їх індивідуальне оформлення свавіллю мовця. Система мови завжди реалізується в мовленні у вигляді окремих актів мовної діяльності

Антиномія розуміння і нерозуміння. Мова і розуміння розглядаються Гумбольдтом як різні форми діяльності мови. Слова набувають своєї остаточної визначеності лише в мовленні індивіда. Проте в живому мовленні ніхто не розуміє слів абсолютно в одному і тому ж значенні: і мовець і слухач можуть сприймати один предмет по-різному і вкладати різний, індивідуальний зміст в одне і те ж слово. Тому взаємне розуміння між мовцями є в той самий час і розбіжністю.

Таким чином, лінгвістична концепція Гумбольдта знаменує собою якісно новий етап в розвитку мовознавства. Володіючи досконало, як, мабуть, ніхто інший до нього або після нього, всім відомим в його час емпіричним матеріалом, що відноситься до численних мов і культур, Гумбольдт вперше за історію розвитку знань про мову зміг побудувати досить струнку і цільну лінгвістичну систему, що відображає внутрішню будову мови, його зв'язки з духовним і розумовим життям народу, його культурою, вказати майбутнім поколінням учених основні шляхи проникнення в нескінченно складні механізми мовної, інтелектуально-духовної і культурно-історичної діяльності людини.
5. Гумбольдт про зв'язок мови з людиною і народом


Тогочасні філологи намагались осмислити поняття мова — особистість — нація — естетична система у взаємній обумовленості. Перша спроба такого осмислення належить Йогану Ґоттфріду Гердеру, який, вивчаючи Китай, Індію, країни Далекого Сходу, минуле багатьох народів, у своїй "Ідеї до філософії історії людства", окреслив своєрідність різних епох та націй, що постають у певному поєднанні природних умов і народних традицій, виявив зв'язок творчості з історичним розвитком кожного народу. Гердер переосмислив зв'язок між поняттями мова, культура, нація у своїх розвідках «Дослідження про походження мови», «Про вплив поетичного мистецтва на звичаї народів у старі та нові часи», де важливе місце належить розмежуванню природного та духовного начал людини та мови. Своїми філологічними розвідками Й. Ґ. Гердер заклав міцний фундамент для подальших досліджень у цій сфері. Його ідеї були підхоплені мислителями тієї епохи (особливо відчувається їхній вплив на вчення романтиків). Його концепція найбільше опрацьована у філологічній спадщині Вільгельма Гумбольдта, який проводив власні дослідження у руслі проблем мови та думки, мови та нації, мови та мистецтва. Зокрема, у працях «Про відмінність будови людських мов та її вплив на духовний розвиток людського роду», «Про вплив різного характеру мов на літературу та духовний розвиток» він зосереджує головну увагу на проблемах вираження, розуміння, мовотворення, формування думки.

У вченні В. Гумбольдта нація постає як творча індивідуальність з власним характером, духовним світом, самобутніми традиціями і уподобаннями; а мова — як вияв духу — безперервний творчий процес, «орган формування думки», духовне втілення індивідуального життя нації: «Мова є наче зовнішній прояв духу народів: мова народу є його дух, і дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне» [1: 68]. Мова виражає індивідуальне світочуття народу і цим самим визначає духовні взаємини людини зі світом: «Серед усіх проявів, через які пізнається дух і характер народу, тільки мова здатна виразити найсамобутніші й найтонші риси народного духу і характеру та проникнути в їхні сокровенні таємниці» [1: 69]. Ще одна проблема, якої торкнулись Гердер та Гумбольдт, — це проблема зв'язку мови та різних творчих поколінь: у кожній мові закладене самобутнє світобачення не лише окремої людини, нації, але й окремої епохи. Мова «насичена» думками і переживаннями попередніх поколінь, зберігає їх живе дихання, її звуки та слова пов'язують предків та нащадків. Мова сильніша, ніж її сучасники, адже одні покоління проходять, а мова залишається для поколінь наступних, які пізнають її глибину та через неї розуміють своїх попередників.

У своїх дослідженнях різних національних мов, їх законів В. Гумбольдт намагався вивести спільний закон творення та передачі думки, який повинен був ґрунтуватись на загальнолюдському в кожній нації: «В мові таким дивним чином поєднуються індивідуальне з загальним, однаково правильно сказати, що увесь людський рід розмовляє однією мовою, і що кожна людина володіє своєю власною мовою». Власне ця суперечність не дозволила німецькому мислителю вирішити проблему неперекладності, неможливості відтворити, повторити чийсь життєвий досвід. Як вважає дослідник, кожна мова описує навколо свого народу коло — «коло, з якого людині дано вийти лиш постільки, поскільки вона тут же вступає в коло іншої мови», тому «освоєння іноземної мови можна було би уподібнити завоюванню нової позиції в колишньому баченні світу».

Гумбольдт по праву вважається основоположником теоретичного і загального мовознавства як окремої дисципліни. Він заклав основи теорії мови як діяльності і витвору людського духу, що розвивається, тісно пов'язав філософію мови з порівняльно-історичним методом, багато лінгвістичних ідей В. фон Гумбольдта впливали і продовжують впливати на мовознавство XIX і XX ст. Положення Гумбольдта про мову як діяльність духу і мислення зробило величезний вплив на розвиток психологічного напрямку в мовознавстві, на погляди Р. Штейнталя, А.А. Потебні і інших представників психологічної школи, на формування теорії мовної діяльності, на становлення сучасної теорії мови. Основоположне для концепції Гумбольдта поняття народного духу, формою вираження якого є національна мова, отримало свій подальший розвиток в сучасній этно-лінгвістиці і інших різновидах неогумбольдтианства. Ідеї Гумбольдта про системність і знаковость мови зробили свій вплив на концепції А. Шлейхера, И.А. Бодуэна де Куртене, Ф. де Соссюра, залишаються також актуальними і в сучасному мовознавстві. Плідний вплив на погляди А.А. Потебні, До. Фосслера, Б. Кроче і інших представників естетичного напрямку в мовознавстві зробили думки Гумбольдта про мову як творчу діяльність індивіда. Положення Гумбольдта про те, що мова постає над індивідами, і водночас є масовим, колективним, народним творінням, вплинули на становлення соціологічного напрямку в мовознавстві. За справедливим твердженням Б.А. Ольховікова, В. фон Гумбольдта можна віднести до тих мислителів, наукові побудови яких в більшій мірі належать подальшим епохам розвитку науки, ніж сучасникам.

А в лінгвістиці він використав буквально все, що було зроблене до нього. На цій підставі він і створив свою лінгвістичну концепцію. Він уперше спробував підійти до виявлення єства мови, характеру її функціонування і розвитку з позиції діалектики. Для нього не було мови, як мертвого продукту. Він сприймав мову як щось, що розвивається і постійно функціонує. Гумбольдт завдав удару по спробах конструювання загальної граматики на підставі формальної логіки. Поняття духу пронизує всю концепцію Гумбольдта. Гумбольдт стверджував, що особливості духу і будови мови, у кожного народу на стільки тісно спаяні, що одне потрібне виводити з іншого.

Дух народу є його мова, а мова народу є його дух. Мова служить зовнішнім проявом духу. Виникнення різних мов — це результат безперервної діяльності духу. Саме цей дух і повинен служити основою відмінності мов.

Але мови, які виникли і склалися, роблять зворотний вплив на дух, на мислення, на загальний духовний розвиток людства. В цьому місці зазначається вплив Гегеля, вчення про його абсолютну, ідею, яка розвивається самостійно. Внутрішній механізм цього зв'язку не доступний нашому розумінню. Оскільки дух знаходитися в постійному русі, то і мова знаходитися у вічному русі. Мова є щось постійне і в кожну дану мить змінне. Вона не є закопченим продуктом, вона є діяльність. Мова не є — ergon, мова є energeia. Мова є діяльність духу, що вічно повторюється, направлена на те, щоб перетворити членороздільний звук на вираз думок.

На фоні своєї концепції зв'язку мови і духу Гумбольдт обґрунтував у загальному потоці мови 2 періоди:

1.                 I період розумівся як первинне утворення форм мови. Дух народу творить мову, коли він максимально діяльний і активний. Мова збагачується формами, формується. Матеріал накопичується. Період кристалізації мови.

2.                 II період характеризується наступним: накопичений язиковий матеріал робить зворотний гальмуючий вплив на дух. Творчий дух вичерпано. Мова вступає в другий період, коли дух дряхліє, його активність знижується, мова користується лише готовими формами. Творчий період в мові закінчується. Треба сказати, що коли Гумбольдт формував свої положення, тут відчувається вплив німецького романтизму, який тужить за минулою силою народу. У наш час ця точка зору Гумбольдта визнана ненауковою і не прийнята.

Гумбольдт вирішує це питання в плані 3-х категорій: індивід — народ — мова. Постановка цих проблем у такому вигляді характерна взагалі для загального мовознавства, але частіше за все має місце таке зіставлення: індивід або суспільство в цілому впливає на мову. Гумбольдт вважав, що постановка питання в такому плані не правомірна. І індивід і народ роблять вплив на мову. Індивіда треба розглядати в повній єдності з суспільством. Народу як колективу належить вирішальна роль у впливі на мову. Але Гумбольдт прагнув вивести звідси національну специфіку мови. Кожна мова має свою національну форму. Саме народ як нація і складає творчий початок мови по Гумбольдту. Але головна роль народу не виключає, а припускає безперервну творчу діяльність індивіда. Хоча мови є творінням народу, вони залишаються і самостійним творінням індивіда. Кожна людина, користуючись готовою мовою, робить зворотний вплив на мову. Кожне покоління вносить в мову щось нове. Тут можна угледіти одну з антиномій, суперечливих формулювань, які нібито виключають одна одну.

Ось цитата з роботи Гумбольдта, яку часто приводять «Мова походить з таких глибин людської природи, які не дозволяють розглядати її, як творіння народу. Це не справа народу, а дар, призначений йому долею». І таких перепадів у Гумбольдта не мало.
    продолжение
--PAGE_BREAK--6. Визначення сутності мови


Мова і мислення

До 19 століття пануючої в мовознавстві була позиція логіцизма, що упирається в формальну логіку. Мова має в розпорядженні слова — імена предметів, а мислення має в розпорядженні поняття. Кожне слово в мові виражає яке-небудь поняття. Зв'язок між мовою і мисленням прямий, механічний.

В мові крім номінативних одиниць — слів, існують комунікативні одиниці — речення. Кожне речення мови є висловлювання якої-небудь думки або висновку. Вважалося, що логіка для всіх одна, тому і граматика повинна бути універсальною (Пор-Рояль), Ця позиція існувала до Гумбольдта і в наші дні переживає новий підйом.

Вважається, що позиція Гумбольдта була першим серйозним ударом по логіцизму. Логічна школа перестала бути єдиною. Проблеми мови і мислення у Гумбольдта втілюються зовсім по-іншому. Мова і мислення нерозривно пов'язані одне з одним і утворюють тісну єдність. Цей зв'язок не простий, механічний, а дуже складний динамічний і суперечливий. Розшифрувати це складно: Дух (або душа) не повинен відчувати себе скуто і прагнути визволилися від уз мови. Слова починають обмежувати його, поміщаючи в якісь рамки. Хоча слово і утрудняє внутрішнє сприйняття, мислення не може відмовитися від слова і протікати без словесного оформлення. Ця боротьба веде до того, що мова все більше і більше одухотворяється і — це продовжується в ній вічно. Гумбольдт вважає, що якщо людину вилучити з суспільства, її мислення все одно б протікало за допомогою мови. Але насправді індивідуум нібито розчиняється в суспільстві. Він знаходиться в постійному зв'язку з собі подібними. В цьому динамічність зв'язку мови і мислення. Мова по-справжньому може існувати і розвиватися тільки в суспільстві. Але немає повного, чистого взаєморозуміння в колективі. Немає абсолютно точного взаєморозуміння. У кожного з певним поняттям пов'язано власне уявлення. Кожне розуміння за допомогою мови є водночас нерозуміння.
7. Підхід Гумбольдта до проблеми мова і суспільство


Вже в 20 столітті на цій основі складатиметься семантичний напрямок у філософії. Мова — джерело непорозумінь і конфліктів в суспільстві. Гумбольдт висуває і обґрунтовану гіпотезу проміжного світу мови. Він трактує мову як проміжний світ, що знаходиться між людиною і природою. Цей проміжний світ накладає свій відбиток на світогляд людини. Будь-яке слово не є відбитком предмету, як такого, а є відбитком образу предмету, породженого в душі людини. А у кожної людини на об'єктивне сприйняття нашаровується суб'єктивне сприйняття і виходить дуже індивідуальне поєднання цих двох моментів — об'єктивного і суб'єктивного. У кожного складається свій особливий світогляд.

А оскільки мова складається з багатьох мов кожної окремої людини, то в сукупності утворюється своєрідний загальний проміжний мовний світогляд. В кожній мові полягає свій погляд на світ. Сприйняття людиною навколишньої дійсності залежить від особливостей мови, якою він говорить. Кожна мова описує навколо народу, якому вона належить, круг, вийти з якого можна лише шляхом вступу до іншого круга, утвореного іншою мовою.
8. Перекладознавча концепція В. Гумбольдта


Перекладознавча концепція В. Гумбольдта формувалась під впливом багатьох факторів, спричинених особливостями його епохи. Період кінця XVIII — початку XIX століття був окреслений багатьма географічними відкриттями, історичними потрясіннями, активним розвитком наукової (зокрема філософської думки). Це стало підставою для зміщення акцентів у філологічній науці, стало поґрунтям для нових пошуків у сфері мистецтва слова. Почавшись з уваги до окремої епохи та країни як неповторної (у працях Дж. Віко, Й. Ґ. Гердера), інтерес мислителів того часу перемістився на народні джерела, фольклор, світогляд кожної нації; згодом цей процес був підсилений пошуками екзотичного, самобутнього, "іншого", яке прагнули знайти в чужих народах. Щоб осягнути окрему націю, треба осягнути її дух, а це можна зробити лише занурившись у її космос — мову, культуру, народну словесність. Посилений інтерес до проявів усього "іншого", підсилений новими географічними відкриттями та можливостями подорожування в екзотичні країни спричинили неабиякий інтерес до «чужого» слова. Це було найбільшим поштовхом до системного вивчення мов, культур, фольклору, мистецтва. Саме тут вперше гостро постала необхідність «нової» форми перекладу, яка була б не переспівом чужого, а могла відтворити найдрібніші нюанси, найменші деталі, дух нації.

В. Гумбольдт розумів, що відмінності між мовою окремих особистостей, статей, поколінь, націй, країн та епох занадто великі, щоби висловлювати оптимістичні прогнози щодо можливості порозуміння через переклад. Звичайно, мова в перекладі «перекидає містки» між людьми та культурами, стаючи посередником взаєморозуміння, але цим ще більше підсилює відмінності між ними, оскільки повністю залежить від позасвідомої енергії людської особистості. Тому перекладач повинен володіти вродженим даром проникнення у сферу слів та «носити в собі ключ» до розуміння усіх мов. Вважаючи, що мова є духом нації, своєрідним світобаченням, В. Гумбольдт увів поняття «мовна свідомість народу» (Nationeller Sprachsinn) і опрацьовував постулат про те, що розуміння мови пов'язане з розумінням духу народу, його світогляду. «Мова пов'язана з формуванням духовної сили нації. Але розуміння самобутнього життя народу і внутрішньої будови окремої мови. повністю залежить від уміння побачити своєрідність національного духу в його повноті. Мова є органом внутрішнього буття, навіть саме буття. Вона тому усіма найтоншими нитками свого коріння зрослась із силою національного духа, і чим сильніший вплив духа на мову, тим закономірніший і багатший розвиток останньої. У своїй стрункій побудові мова є лише продуктом свідомості нації, тому всі питання щодо внутрішнього життя мови неможливо розглядати поза межами духовної сили, національної ментальності та самобутності. Так само, як у кожній національній мові закладено унікальне світобачення, в індивідуальній мові закладена частина самості її носія, тому мислення не просто залежить від мови в цілому, — воно обумовлене кожною окремою мовою.

Такі думки були суголосні з ідеями Й.Г. Фіхте, який вважав, що „то не народ висловлює свою свідомість, а його власна свідомість говорить з нього“. Мова знаходиться на межі проникнення чуттєвого і духовного світів, тому неможливо сказати, до якого з них вона належить. Вона є виявом людської сутності, головною передумовою людського взаєморозуміння: „Власне не людина говорить, а у ній говорить її людська природа і знаходить спільну мову з іншими собі подібними“. Мова для людей виконує роль постійного посередника і перекладача, спільної природної сили, яка говорить з усіх них. Значна частина ідей Фіхте, пов'язаних із розумінням та взаєморозумінням, стосується дихотомії „закордон — Вітчизна“, відтак — проблеми міжнаціональної комунікації та перекладу з однієї національної мови на іншу. Щодо останнього, то, на думку німецького вченого, вся суть полягає у глибокому вивченні та опрацюванні іноземної мови. Дослідник висловлює досить оптимістичні погляди щодо можливостей художнього перекладу: німець — перекладач античних творів — »вивчаючи первісну римську мову заодно частково вивчає і похідні. одночасно він вчиться набагато ґрунтовніше розуміти і опрацьовує іноземну мову набагато краще, ніж самі іноземці, які нею розмовляють" [8: 127]. Тому перекладач може повністю розуміти автора, часом навіть краще, ніж той сам себе розумів, може повністю і точно перекласти його твір. Натомість, "іноземець без дуже важкого і старанного вивчення німецької мови ніколи не зможе зрозуміти справжнього німця і справжнє німецьке, без сумніву, залишить неперекладеним" [8: 127].

Попри абсолютну спорідненість ідей Й.Г. Фіхте та В. Гумбольдта, Гумбольдт абсолютно не поділяв Фіхтівського оптимізму щодо реальних можливостей перекладу, вбачаючи корінь проблеми значно глибше, ніж у досконалому опануванні іноземної мови. Для нього процес перекладу полягає не просто у передачі думок з однієї мови на іншу, а у відтворенні світу в іншій системі мислення, адже в мові здійснюється «перетворення світу в думку». Щоби усвідомити себе і світ речей, людина оточує себе світом звуків. Вона «виплітає» мову зсередини себе і вплітає себе у неї. Те ж саме відбувається із кожною національною мовою: вона витворюється із глибини народу, приймаючи цей народ у своє лоно. На думку В. Гумбольдта, мова є не лише продуктом творчості індивідуального чи народного духу, в якому криється та відкривається невідоме, — вона, водночас, є особливою безперервною творчою діяльністю. У процесі перекладу треба переносити на іншу мову своє власне або чуже світорозуміння, для чого необхідні надзвичайні зусилля. Шлях до пошуків більших можливостей у слові починається тоді, коли в душі пробуджується відчуття мови не просто як засобу спілкування та взаєморозуміння, але, як реального світу з власним духом та внутрішньою енергією, який протистоїть навколишній дійсності. Дійсності протистоїть також і сфера творчості, бо вона знаходиться в абсолютно іншому вимірі — у площині художньої уяви. Позаяк таємниця буття криється в індивідуальній неповторності окремої особистості чи народу, то ключ до розуміння слід шукати у проникненні в окрему душу людини чи нації. Оскільки найважливішим при перекладі виявляється відтворення усього, що не належить до дійсності, а знаходиться поза її межами, то, як вважав учений, досягнути успішних результатів у процесі перекладу майже неможливо. До того ж, як вважає дослідник, — сама множинність мов загрожує єдності розуміння.

Не зважаючи на те, що В. Гумбольдт сам довгий час працював над художніми перекладами (зокрема, результат багаторічної праці над «Агамемноном» Есхіла довів можливість подолання багатьох труднощів), і на те, що вважав переклад однією з найнеобхідніших справ у будь-якій літературі, як засіб передачі певних форм мистецтва, збагачення і розвитку нації, розширення виражальних властивостей кожної мови, — він увійшов в історію літературознавства як учений, що абсолютно відкидав ідею можливості адекватного відтворення іншою мовою будь-якого художнього твору. Широкого розголосу набула позиція В. Гумбольдта, окреслена з цього приводу у його листі до А. Шлеґеля, де він висловлює сумнів у самій можливості успішного перекладу, позаяк, в будь-якому разі, перекладач неминуче повинен розбитись до одного з двох підводних каменів: або точно притримуватись ориґіналу за рахунок смаку і мови власного народу, або ж вдаватись до тонких нюансів культурної традиції свого народу, жертвуючи при цьому точністю ориґіналу.

Ідеї Й.Г. Фіхте та В. Гумбольдта, посилені активним розвитком фольклористики та культурології, набули значного розголосу в Європі, стали міцним підґрунтям для подальших досліджень та поштовхом до переосмислення проблем розуміння і перекладу. Відлуння їхніх поглядів знаходимо у працях багатьох учених Європи XIX ст., особливо у вченні романтиків (такою, зокрема, є праця Ф. Шлеґеля «Філософія мови і слова»). На подібних позиціях знаходився послідовник В. Гумбольдта Г. Штейнталь, який, шукаючи можливості вирішення проблеми етнічної психології сприймання, заклав основи культурної антропології, розробив суб'єктивно-ідеалістичну концепцію мови. У центрі його зацікавлень теж були проблеми, пов'язані зі співвідношенням духу мови, народу, культури і традиції, можливості їх відтворення в іншомовному та іншокультурному просторі. Він, як і В. Гумбольдт, Ф. Шлеґель та П.Б. Шеллі, а згодом — Ф.Д. Шляйєрмахер, — підкреслюючи роль перекладів у розвитку літератури та культури народу, з одного боку, відстоював позиції щодо необхідності збереження в перекладі «чужості» мови і культури ориґіналу, а з іншого, — висловлював думку про непосильність завдання розуміння та відтворення чужих ідей, чужої душі.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
еще рефераты
Еще работы по иностранным языкам