Реферат: Юрій Яновський

«ІСВІТ РОЗЧИНЕНОЯК ДВЕРІ...»

Тоголіта серпеньаж пашів спекою.Від неї рятувалихіба що ночі.У Хості, в будинкувідпочинкуписьменників, коли на небірясно виступализорі, по садублукали біліпостаті -примари, закутані впростирадла.Вони зривалисолодкі сливкиі до ранку смакувалиними… А 27 серпнябув день народженняЮрія ІвановичаЯновського.З нерозлучноюпарою Яновськихсусідувалище актриситеатру «Бере­зіль»—до чого ж дотепнідівчата! Сперечалися, як привіта­тиулюбленогописьменника.Зрештою, сплеливінок із лавровихлистків і наниточках підвісилиу їдальні якразнад місцеміменинника.Коли він сів, вінок урочистоопустився наголову. Всімбуло весело...

Цейепізод згадавйого безпосереднійучасник письмен­никВ. Гжицький.Якось умілилюди тих непростихчасів дитиннорадіти життю, не боялисядарувати турадість одинодному, щировірили в красудовколишньогосвіту, вмілиїї бачити, сприймативідкритимсерцем. Не маємотого тепер.

Самаепоха, хоч ікроїлася залізниминожицями, щозалишали кривавийслід на нашійісторії, первіснебула задуманадля радостіта благополуччя.Тому й народжувалатаких романтиківі мрійників-фанатів, як Юрій Яновський, ОлександрДовженко, МиколаХвильовий. Диваоновлюва­ногосвіту вонизустрічалиіз світлимипориваннями, щирою віроюв непогрішністьпроголошуванихідеалів. Вонибули дітьмисвого часу—і ненайгіршими.З дитинноющирістю жилина своїй землі, яку з самозреченнямзбиралисьочистити йуквітчати.Парадокс —але вцьому була їхнятра­гедія.

ЗгадуєВ. Гжицький:«Йшов тридцятьтретій рік унашо­му домі(йдеться прописьменницькийбудинок «Слово»у Харкові). Щокількаднів, а то й щоднякогось недорахову­вались.Це вже післясамогубстваХвильового, що загостри­лостановище, після чогостало ще тривожніше.

Якосья наздогнавЮрія Івановичана Сумській.Він ішов. поволі, роздумуючипро щось своє.Я наздогнавйого тому, щобне почуватисятаким самотнім.Хотілося ближчедо людини, хотілосяговорити, щоброзв'язативласну тривогу, що не покидалані вдень, нівночі. Заговорилизразу ж про те, що нас усіхтривожило. Яспитав, що віндумає про арештиЯлового, Річицького.Це ж були комуністиз рево­люційнимминулим. Річицькийбув головнимредакторомУкраїнськоїрадянськоїенциклопедії.«Чи за діло їхузя­ли?» — спитавя.

Яновськийгірко посміхнувся:«Ми були б щасливі, коли б за ділобрали. Тоді мимогли б спатиспокійно...».

Cпокійно, мабуть, йомуспалося лишев дитинствіна хуторі удіда.

Народивсямайбутнійписьменник27 серпня 1902 р. вселі Майєровомуна Єлисаветградщині(тепер селоНечаївкаКомпаніївськогорайону Кіровоградськоїобласті) в замож­нійселянськійродині. Там доп'яти років живу діда Мико­лиЯновського, який мав 180 десятинземлі, великийбуди­нок, розкішнийвишневий сад.Там пізнававнехитру наукужити на ційземлі. Дід любивонука страшенно.А ще першимивчителями булисільськийковаль і тесля, який «розповідавчимало пригод—власнихі чужих», «знавбезліч казок», навчив «любитидерево і людськіруки біля нього»—якзапише Яновськийу своїх «Коментаряхдо книжок...»пізніше.

Колипідріс, віддалидо школи. Добруосвіту здобуву Єлисаветградськомуреальномуучилищі.На тойчас це був доситьсолідний середнійнавчальнийзаклад як наповітове місто.Його закінчилиЄ. Чикалєнко, П. Саксаганський, Г. Юра, Є. Маланюк...

Живу родичівВільчинських, ажпоки батькокупив у Єлисаветградібудиночок. Булито часи революційнихподійв Україні.Перед очимаЮрія пройшлочимало: мітингина майдані, тачанки батькаМахна, загониШкуро, Григор'єва, Марусі Никифорової, червоні прапори, свист куль, залита кров'юбруківка. Навітьдовелося юнаковібрати участьу санітарнійдружині, організованійу класі. Ці подіїнавіки вкарбувалисяв пам'ять, ожилив повісті «Байгород».

Здесяти роківпочав писативірші російськоюмовою. Зналацю Юркову «таємницю»мама, але наволочка, в якій булисховані першідитячі рукописи, не збереглася.

Післязакінченняз золотою медаллю«реалки» хлопецьслужив у різнихустановахЄлизаветграда: статистичномубюро, робітничо-селянськійінспекції, управліннінародної освіти.То було не дужецікаво. Але зцим містомпов'язана іприємна подія: перше кохання.

31922 р. Юрій Яновськийжив у Києві.Два роки провчивсяна електромеханічномуфакультетіполітехнічно­гоінституту —«Хотів бутиморським інженером.Будувати корабліі пароплави».«Прироблявсобі я тим, щоз Подолу доЄврейськогобазару возивна собі дрова.Санчата, двадцятьп'ять пудівсосновихпівторааршинок, нас двоє і веземоми, як коні. ЗГлибочиці доЛук'янівськогобазару булопід гору, ценайважча частинапуті, і я ніколине забу­ду тихпочуттів, котрібули в менітоді на Глибочицькомуспускові. Тіроки не булов мене білизниі простинь, укри­вавсяя драним кожухом, жодного разув кімнаті нетопив, а скількижило й народжувалосяв мені гордості.Я входив у життяв драних австрійськихчеревиках, укотрих взимкубувало повноснігу, міцнозатиснувшиолівець у руці, широ­ко розплющившиочі на всі чудасвіту, котрімалювала менімоя дурна уява»,— читаємо взаписниках.Інженером несудилося стати.Зате вже там, у політехнічному, почався йогошлях у великулітературу.

1травня 1922 р. вгазеті «Пролетарськаправда» надруко­ванопершого вірша«Море» (російськоюмовою, за підпи­сомГеоргій Ней).Радості не буломеж. МихайлоСеменко, відомийкиївський поет, лідер футуристів, завідувачлітчас­тинигазети «Більшовик», помітив новеім'я, захотівпозна­йомитись…Так і був ЮрійЯновськийзалучений долітера­тури.У 1924 р. «Більшовик»видрукувавйого українську

поезію «Дзвін», автор став позаштатним кореспондентомцієї газети.Там будутьвидрукуванінариси письменника.

Звичайнож, брав участьу футуристичномурусі, як член«Комункульту»і «Жовтня»відвідуваврізні зібранняй дискусії.Саме тоді вчивсявідходити відстереотипіві шаблонів, шукати власноїстежки, вноситив оповіданняі вірші свіжийдух, фантазувати, мріяти—вічнийнеспокій передавсяйому від патронаМихайля Семенка.В ті роки заприятелювавз Миколою Бажаном— разом працювалирепортерами.

НевдовзіМ. Семенко виїхавдо Харкова, очолив тамсценарнийвідділ ВУФКУ.Як і обіцяв,«пере­тягнув»туди М. Бажаната Ю. Яновського.Саме в Харкові, тодішній столиці, вирувалолітера­турно-мистецькежиття. Там булиВ. Еллан-Блакитний, Остап Вишня, П. Тичина, М. Куліш, там близькозійшовся з О.Довженком, відчув у ньомуспорідненудушу. В1925 р. з'являєтьсяперша книжкаопові­даньЮрія Яновського«Мамутовібивні». Вінстає редакторомВУФКУ. Мистецтвокіно, яке щойнозароджувалосяв Україні, вабитьбагатьохписьменників.Засценаріїзасідають іЯновський зБажаном. У 1926 р.навіть з'являєтьсяфільм «Гамбург»за сценаріємЮрія Івановича.Але життя кличевперед.

Тогож року він ужев Одесі, на посадіголовногоредак­торакінофабрики.Через йогоредакторськийпортфель пройшлифільми «ТарасШевченко» і«Тарас Трясило»П. Чардиніна,«Бориславсміється» Й.Рони, «Вася-реформа­тор»,«Сумка дипкур'єра»О. Довженка ібагато інших.Власне, Ю. Яновськийбув художнімкерівникомОдеського«Голлівуду».Він переймавсяпроблемаминового дляукраїнськоїкультури мистецтва— недарма йогоназвуть «добримгенієм українськогокіно». Такатворча яскраваособистість.як він, вирізняласяна тлі загальноїмаси. Це сталооднією з причинзвільненняйого з посадив серпні 1927 р.

ЮрійІванович їдедо Харкова.Журнал «Вапліте»видру­ковуєповість «Байгород»(1927 р.). У 1928 р. з'являєтьсякнижкапоезій «ПрекраснаУТ» (Українатрудова), роман«Майстер корабля», який наробивчимало галасусеред кри­тики, особливо офіційної, партійної. Цейтвір, а такожцикл нарисів«Голлівуд наберезі Чорногоморя» (1930) створенона основі досвідуроботи редакторомкінофабрики.

Тодіввійшла в йогожиття ТамараЖевченко, актрисатеатру «Березіль»Леся Курбаса.Через нелегківипробуван­нядолі пронесливони чистотуі ніжністьперших зустрічей, оберігаючиїх від сторонніхочей під зовнішньоюстриманіс­тюі трохи дивнимзвертаннямна «Ви». І хтознає, наскіль­кираніше зупинилосяб серце ЮріяЯновського, якби по­рядне було ТамариЮр'ївни...

У20-х рр. Ю. Яновськийналежав до тієїхарківськоїмолоді, щогрупуваласядовкола МиколиХвильового, підтримувалайого сміливізаклики орієнтуватисяна «психо­логічнуЄвропу», прокладатисамостійнийшлях новійпролетарськійлітературі, плекати в собітворців, надусе цінуватимистецькіякості. Вінстає членомВАПЛІТЕ, а післяїї ліквідації— Пролітфронту.Тим часом журналидрукують йогоновели—поступоводо нього «приклеюєть­ся»тавро «попутника»,«націоналіста»,«хвильовіста».До ВУСПП йогоне приймають, на перший з'їздвін потрапитьлише з гостьовимквитком.

Безперечно, все це болісносприймалосята було під­ґрунтямдля придушенняв собі власного«Я». Особливопригнічуваларізка, засудливакритика роману«Чотири шаблі»(1930). «Вчуся писати»під Кириленка", то наука дужетяжка. До нудоти.Спробуйтеписати примітивно, швидко, не турбуючисьглибиноюпсихологічнихі духовнихмотиваційвчинків героїв,і побачите, якто тяжко. Звичай­но, коли ви писаликолись інакше...»,—признаєтьсявін Г. Костюковіпро свій тодішнійдушевний стан.Ще говорив про«безстиллячасу», пануванняагітки, втратуістинних вартостей...

Ю.Яновськийпрацює надновим романом—майбутні­ми«Вершниками».А в Україні тимчасом лютуєголод. У червні—липні1933 р. подорожуєна навчальномувітриль­нику«Товарищ» поЧорному морю.Але невеселата подо­рож, його супроводжують«біль неминучостіі творча тоска», мучать спогадипро самогубствоМ. Хвильового— рана ще свіжа.

1935рік. Роман «Вершники»завершено, алейого ігно­руютьв Україні, бач, він же написаний«попутником»,«націоналістом», Яновським, дарма що вжебули спробисамореабілітації—до 15-річчяЖовтневоїреволюціївидано п'єсу«Завойовники».

«Вершники»друкуютьсяуривками вперекладі П.Зенке­вичаросійськоюмовою в Москві, а вже потім ів Україні. Устолиці СРСРвлаштовуєтьсяспеціальнийвечір дляобго­воренняроману. Письменникавизнають нарешті«своїм».

НевдовзіЮ. Яновськийстворює п'єсу«Дума про Бри­танку», теж приуроченудо «видатногоювілею»—20-річчяЖовтневоїреволюції. Вонанавіть із успіхоміде на сценахмосковських, ленінградських, харківськихта інших театрів.Він багатоподорожує поУкраїні — внаслідокспостереженьпередвоєнногосела, але в межахдозволеногоідеологічногоконтекстуз'являєтьсязбірка новел«Короткі історії»(1940).

У1939 р. Юрій Яновськийпереїздитьдо Києва, оселяєть­сяв письменницькомубудинку, одержуєорден ТрудовогоЧервоногоПрапора. Офіційновизнаномуписьменникудовіряютьпосаду головногоредакторажурналу «Українськалітература»(з 1946 р. «Вітчизна»), який під часвійни вида­вавсяв Уфі. Залучаєдо співпрацінайкращу творчуінтелі­генцію, друкує новітвори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, І.Кочерги і свої.В 1947 р. ЦК КП(б)Уухва­лює постанову«Про журнал«Вітчизна»».Яновськогоувіль­неноз посади за«націоналізм, міщансько-обивательськіпогляди, аполітичність, друк помилковихі порочнихтворів». Недогодив. Передцим, 1946 р. як кореспондент«Правди України»він брав участьу Нюрнберзькомусудовому процесі- тоді його щепідтримувала«добра рука»тодіш­нього«хазяїна» наУкраїні першогосекретаря М.Хрущова, алето було востаннє...

Відгримілибої. На спустошенуукраїнськуземлю прийшовдовгожданниймир. Простінаші люди тяжкоюпрацею відроджуютьжиття, на їхнюдолю випадаєаж надто багатотруднощів івипробувань, але надія накраще додава­лаїм сил. Такоюбула тема новогороману Ю. Яновського«Жива вода».В ньому світлавіра письменника-романтикав перемогужиття над смертюпронизалаправдиві реалістичнікартини складноїповоєнноїдійсності.Здавалось би, все складаєтьсяякнайкраще.У 1947 р. часопис«Дніпро» друкуєроман, повнийтекст передаєтьсяпо радіо. Аленевдовзі партійнірецензентизнаходять уньому чималохиб і вад. Збираєтьсяпленум Спілкиписьменників.У засіданнібереучастьперший секретарЦК Л. Каганович.На пле­нумі, як писав Яновськийу щоденнику,«поховали «Живуводу» метрівна де­сять підземлю» —твірза­судженояк «ідейнохиб­ний», націоналістичний, на­клепницький.

Зробив«за порадамитоваришів»до 200 виправ­лень— і від романунічого не залишилося.Тільки пі­слясмерті авторайого надрукованопід назвою«Мир». А покищо Янов­ськийзазнає моральногота матеріальноготиску (позбавленийусяких засо­бівдо існування, змуше­нийпродавати речі, книж­ки, щобне голодувати).

Післявсього цьогозна­ходитьу собі сили, пише цикл «Київськіоповідання», які знову, якколись «Вершни­ки», спочатку друкуютьсяв Москві. В нихоспівано героїзмрадянськихлюдей під часвійни, що йоговселяла в нихкомуністичнапартія на чоліз Й. Сталіним…За «Київськіоповідання»Яновському1948 р. дали Державнупремію СРСР.«Після преміїя повинен боротисяза право писати, я повинен виправдатидовір'я і премію»,—занотуєвін у щоденнику.Ці слова булищирими—художникдавно ставневільникомсистеми, правлячоїідеології, нимкерували запринципом«батога і пряника».Так безкінечнотривати немогло...

16 лютого1954 р. на сценіКиївськоїросійськоїдрами ім. ЛесіУкраїнки відбуваєтьсяпрем'єра (п'єсиЮ. Яновсько­го«Дочка прокурора».Нестандартнетрактуванняпроблеми виховання, морально-етичніколізії, майстерновиписані ха­рактери— це забезпечилоуспіх на сценахбагатьох театрів.

Скоропісля прем'єри, бенкетів тапоздоровленьішли вони вдвохіз ТамароюЮр'ївною нагостину доРоманова, головногорежисера театру.Дорогою йомузробилосяпога­но. Кількаднів лікаріборолися зайого життя.Помер Ю. Яновський25 лютого 1954 р.

Затипом світобаченнявін був романтиком.Світ бачивбезмежним, загадковимі манливим. «Добезуму люблюстеп,— зізнававсяв «Автобіографії»1925 р.— Кожен свійдень устаю збажанням їхатиза море і засині обрії.Лягаю теж ізцим. Люблю багатоходити. Всі моїбажання скерова­ніна: як би побачитипобільше світу! Мандри менетягнуть». А в«Міркуванняхпро себе» писав:«Мета цілогожиття—об'їхатиземлю по одномуз меридіаніві на еква­торіпогріти спину».

Здитинства Юрійбагато хворів, переніс шістьтяжких операцій—шістьразів був награні смерті.Звідси йогопалке життєлюбство, нестримнийпотяг до красидовко­лишньогосвіту, вмінняту красу віднайтиі передати —його романтикавітаїзму суголоснапоширеній у20-х рр. світо­гляднійпозиції.

Отже, ріс мрійливим, тендітним, ніжним, задумливим.Над усе хотівпобачити море.Вперше зустрівсяз ним, коли мамаповезла наоперацію доОдеси. Згодомвін в україн­ськійлітературі«відкриє ізавоює намморе, море взначен­ні негеографічномучи навітьгеополітичному, а в значенні, психологічному, як окремийдуховний комплекс, який був абоослабленийу нас, або й цілкомспаралізований».Все житгя йомубуде огидною«буденнапровінціальщина», яку він вважає«одвічнимпрокляттямукраїнськоїнації», напів­інтелігентщина(нехтуваннязнаннями ікультурою, бездум­не, споживацькеставлення дожиття). Він неміг уявити себеавтором «земної, повзучої прози».Він був поетом: мислив образно, світ бачивобразно. І віршіписав усе життя, хоча дедалірідше.

Нашироту йогосвітоглядувпливали книжки, прочитанівюності, текультурно-мистецькеоточення, в якепощасти­лопотрапитимолодим. «Любивя англійцівта американців,їхні твориправили меніза вікно довеликого світу.Тоді я захопивсяморем, не побачившище його»,—писаву відкритомулисті до М.Хвильового, надрукованому1929 р. в «Літературномуярмарку». Р.Кіплінг, Д. Лондон, О'Генрі, М. Твен, Теннісон, Д.Конрад—осьнеповний перелік«володарівромантичногослова», якізваблювалиюного мрійникав небезпечні, але такі загадковіпрерії, екзотичніземлі, незвіданіще моря. Імпонувалиі сильні, дужі, сміливі герої, які завждиперемагалиі досягалимети,—допитливийхлопчина і собімріяв статитаким, адже буввід природихоровитим, вразливим, тонкосльозим.

Амама вечорамичитала «ТарасаБульбу» М. Гоголя, дід Миколарозповідавбагато цікавого— перед очимапостава­ломинуле народу, його споконвічнаборотьба заволю. Там, у степупід Компаніївкою, де зійдутьсяв бою братиПолов­ці, йоговнутрішнійсвіт наповнювавсядухом ріднихпросто­рів.

Усежиття любивподорожувати.Був епіцентромписьменницькоїкоманди, якачасто мандрувалаУкраїною наавтомашині.Тільки дорогув нікуди несприймало йогосерце, а воназ плином роківнаближаласьі, нарешті, сталанеминучоюреальністю.О. Довженко, зяким доля тежжорстоко повелася, запише в щоденнику:«Нещасливиймій друг. Скілький пам'ятаю я, весь час вінмучився, страждаві фізично, ідушевно. Всежиття його булоскорботне.Навіть писатиперед смертюпочав по-руськи, очевидно, зогиди до обвинуваченьу націоналізмі, з огиди до дурнівбезперечних, злих гайдуківі кар'єристів.Чоловік таланови­тий, чесний, тонкий, ображений докраю життям...».

Ні, в нього не стрілялив підвалахНКВС, не відправлялиетапом на Колимучи Соловки.Може, то булоб і не найгір­ше? Його переслідуваливсе життя, послідовно, наполегливовитруювалиживий дух художника, поета. Духовнасмерть наставалазначно ранішефізичної. Смертіталанту, даногоБогом, зазналобагато українськихмитців. Йогозавзято критикувализа новаторськийроман «Майстеркорабля», злісноцькували за«Чотири шаблі».У 1929 р. слідом за

сфабрикованимпроцесом СВУпосунетьсялавина репресій.Його теж могли«забрати».«Ідеологічноправильні»«Верш­ники»на якийсь часзмінили йогостановище накраще. Ганебна, жорстока критика«Живої води»змусила писати«Київськіоповідання»з фальшивимпафосом і оптимізмом.

Ю.Яновськийзалишив намбагатожанровуспадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотириромани, сімп'єс (деякі успішноставилисятеатрами), а щекіносце­нарії, публіцистика.Не все, звісно, цікаве для нас, хоча далеконе все булохудожньо вартісним.Ранні новели, опо­відання,«Байгород»,«Майстер корабля»,«Чотири шаблі», кілька розділів«Вершників»—оце, власне,і все, що встигстворити вільноЮрій Яновський.Але й це засвідчуєвели­чезніпотужні можливостійого таланту.

Даліістинне обличчямитця, цьоготонкого лірика, проникливогомислителя, уродженогоінтелігента, витонче­ногоромантика, вихованогона кращих традиціяхсвітової класики, набрало виразуконвульсивноїгримаси. Перетво­ритивільного письменникана красивувоскову ляльку, вставити їйштучне серце, яке забилосяб відповіднодо партійнихвказівок,—чине в цьому полягало«культурнебудівництво»в пролетарськійдержаві? А починалосявсе так обнадійливо...

ЮріяЯновськогосправедливоназиваютьсміливим нова­торомв українськійлітературіXX ст.Він— один ізнайяс­кравішихпредставниківнеоромантичноїтечії в ній. Уцари­ні якзмісту, так іформи художніхтворів ніколине прагнувходити чужимистежками, відкидавусталені схеми, баналь­ності, трафарети.

Вжеперші збіркиновел Ю. Яновського«Мамутовібивні» (1925), «Кровземлі» (1927) разоміз творами М.Хвильового, Г. Косинки, В.Підмогильногота ін. потвер­дили відхіднової хвиліукраїнськоїлітературивід народ­ницько-просвітницькихтрадицій XIX, а почастиі початку XXст. Позасумнівом, наних позначивсявплив футуризмуй кіностилістикинової музи, щовабила до себеі Яновсько­го.Сюжетами новел«Мамутовібивні», «Історіяпопільни­ці»,«Роман Ма»,«Туз і перстень»,«Кров землі»керує сміливаавторськадумка, хоч уцілому вонидосить банальній поширені наті часи. Скажімо, героїка громадянськоївійни, любовбільшовикадо білогвардійськоїшпигунки і щоз того вийшло.Динамічна змінакартин, зміщеннярізних часовихплощин, несподіваніповороти, загадковіситуації, екзотичніімена (Рубан, Ма, Матте), раптовевтручанняголосуавтора в текст—усім цим письменникхоче здивува­тичитача, шокуватийого уяву.

Рівночаснопроблематикацих оповіданьпов'язана ізспробою молодогоще письменникаосмислити, зрозумітиспецифікугромадянськоївійни в Україні, звернути увагуна повстанськустихію, отаманство, партизанськувольницю. Йогогерой романтичний, він стоїтьперед'вибором, в якому перемагаєреволюційнийобов'язок.Він—сильна, вольова натура, яскрава особистість, ним насампередкерує револю­ційнаідея. Особистевідступає надругий план.Цей мотив бувпровідним утогочаснійпрозі. Але ЮрійЯновський вжетут сміливопорушує проблемучистоти червоногопрапора і робитьте ненав'язливо.

Згадаймоз цього приводуоповідання«Роман Ма».

КолиМатте вирішуєприв'язатишпигунку Ма(свою кохану)до крил вітряка, бійці, показуючина понівеченітіла червонихрозвідників, запитують його:«Хіба вони наце согласні?.. Сонце не хочебачити такихділ». Зовсімне випадковонаприкінцітвору з'являєтьсяі така картина: опо­відач сидитьна могилі страченоїМа, поряд «сонцесідало великоюраною» —та ранав душі автора, він підсвідомосумуєнад долею маленькоїлюдини, дитиницього світу, яка так трагічнонамагаєтьсявиборсатисяз життєвоговиру.

Усеце говоритьпро потужністьталанту митця.У світо­баченніЯновськоговід самогопочатку творчогошляху булазакладенависока духовність, пріоритетзагальнолюдського, християнського.

Середранніх творівЮ. Яновськоготреба звернутиувагу на новелу«Поворот»(1927), надрукованувперше тільки1967 р. Вона абсолютновипадає іззагальноїтональ­ностійого романтичноїпоетики, свідчитьпро постійнізмістово-стилістичніпошуки митця.Це сюрреалістичнановела, зітканаз марень, видив, снів простогосолдата, якийдуже стомивсяі змучився відвійни, мрієповернутисядодо­му, доплуга, до білобокоїхати в садку.Єдине, що йогоєднає з іншимигероями Ю.Яновського,—цебажання вивільнитисявід натискузовнішніхобставин івтілити своюзаповітну мріюв життя.

Уромантичномустилі написанаповість «Байгород», яка створювалася1927 р. в Одесі, «колиспогади юнацтваавто­ровогопідступиликлубком до йогогорлянки. Авторовінашому здавалосятоді, що моревитікає з берегіві широ­кою водоютече в степи, переламуючись, перегинаючись

черезобрій», — такпояснено задуму «Коментаряхдо книжок...».А спогади тібули про реальніподії—жорстокісутички вояківотаманші МарусіНикифоровоїз червоноар­мійськимзагоном Полупановав Єлизаветградіта перша юнацькалюбов майбутньогоавтора до ГаліМоскалець, щотак нещасливозакінчилася.

Надмістом гуркочутьснаряди, свистятькулі, небезпекачигає за кожнимрогом —на цьомутлі розцвітаєромантич­некохання Кіхани(знову незвичнеім'я) до Лізи.«Злива почуттів», емоцій, враженьпереважає втворі, загадковіситуації (особливодовкола Лізиногочоловіка) наповнюютьописи романтичноютаємничістю, нестримнийавторськийголос прориваєтьсячерез ліричнівідступи. Героїпоказані вхаосі почуттів, психологічнихроздумів просебе і довколиш­ніподії. Здається, сюжетні колізіїмало цікавлятьписьмен­ника.В центрі мистецькогозображенняромантичнийконфлікт міжжиттєвим началомі війною, смертю, актуаль­натогочаснаколізія міжлюбов'ю і революційнимобов'яз­ком.

Яновськийбув далекийвід вирішенняякихось ідеологіч­нихпроблем, навітьне прагнув щосьоспівати чикогось возвеличити, що хотіла бачитив «Байгороді»тогочаснакритика. Насампередупадає в оконаскрізна ідеявизволен­няіндивідуальності, особистості, людини, живої, чутливої, вразливоїта, можливо, неготової сприйматиналежним чиномвипробуваннядолі, звільнитисявід тягарів, накину­тихіззовні, чужихдля чистоїдуші. А саметакий Кіхана.В цьому образічимало відавтора, якийбув не лишейого прообразом, а й натхненникомвсеперемагаючоїідеї торжестважиття над смертю, любові надвійною та розру­хою.І хоч Кіханазагинув, любов, як найприроднішепочут­тя, перемогласмерть, вонапродовжує житив пам'яті. Колийого знайшли,«… сходило сонце.З міста ніссявеликоднійдзвін, тихийі нерівний».Автор над уселюбить життя, яке описує, ісвоїх героїв, як «дітей, щовчилися ходити».«Го­гой! Яквесело йтивперед» —такоптимістичнозакінчуєть­сяповість.

Роман«Майстер корабля»(1928) з'явився о тійпорі, коли багатоукраїнськихписьменників, слідом за М.Хви­льовим, який відвертопоставив питання«Камо грядеши?»,«Україна чиМалоросія?», шукали відповідіна них. Якимшляхом розвиватиметьсятепер українськанація і культуразокрема? Саметоді з'являютьсяромани В. Підмогильного«Місто», «Невеличкадрама», М. Івченка«Робітні сили»,Є.Плужника «Недуга», В. Винниченка«Сонячна машина», М. Хвильового«Санаторійназона», «Вальдшнепи», в яких провіднемісце відводитьсятворчій інтелігенції, власне, елітісуспільства.Це абсолютноне збігалосяіз нав'язуваноюбільшовицькоюідеологієюправлячою роллюробітничогокласу як гегемона.В цьому ж рядуі роман «Майстеркораб­ля» ЮріяЯновського.

Цебув абсолютноноваторський(за змістом іформою) твірв українськійлітературі.Вплив зарубіжноїромантичноїкласики відчуваєтьсятільки на рівнісвітоглядному, що лише розширилохудожні обріїроману.

Уйого основі— власний досвідперебуванняна Одесь­кійкінофабриців 1925—1927 рр. Можнатакож провестипаралель міжгероями і реальнимипрототипами: То-Ма-Кі (ТоваришМайстер Кіно)—самЮрій Яновський, Сев — режисерО. Довженко, Професор—художник, знавець старовинипрофесор В.Кричевський, Директор —Павло Нечеса(очолювавкінофабрику), Тайах—відомабалерина ІтаПензо, пізнішерепресована, подобаласяДовженковіта Яновському, Богдан—акторГригорій Гричер, Місто — портоваОдеса, тодішній«Голлівуд наберезі Чорногоморя».

Незвичний, новий для українськоїлітературисюжет.

РежисерСев знімаєфільмпро матросаБогдана. Длязйомок будуєтьсявітрильник.Але це не бутафорнаспору­да— наньому плаватимутьучні мореходноїшколи. Томумайстри дужестараються.

Композиціядосить вільна, роман нібирозбудовуєтьсяна очах. Незвичнаформа оповіді—монолог-сповідьсімдесяти­літньогоТо-Ма-Кі, якийзгадує своюдалеку молодість, пов'язану зкіномистецтвом.Читач мандруєразом із героя­миз майбутньогов минуле. Таємничі, часом небезпечніпригоди змінюютьодна одну. Діявідбуваєтьсято в Одесі, тов Італії, Румунії, навіть на островіЯва. Мариністичнийколорит Міста, що з'явився вукраїнськійлітературічи не впершев такому обсязі, змінюєтьсяекзотикою чужихкраїн. Екзотичнітакож іменагероїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майклі Генрі. Авторсміливо ставв опозицію долітературнихтрафаретів.Усе це не сподобалосятогочаснійкритиці.

Уромантичномутворі обов'язковомає бути любовнаколізія і ПрекраснаДама. Тут цезагадковатанцівницяТайах, в якузакохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан.Усі вони готовівпасти їй доніг. Це сильні, вольові натури, якими імаютьбути романтичнігерої. Любовнасюжетна лініяу творі є втіленняметичного кредомитця, якийсповідує культжіночності, вірної дружби, краси людськихвзає­мин.

«Майстеркорабля» написанийвідчайдушнимроманти­ком, залюблениму море, життя, людей, письменником, що вміє «горіти»над твором. Тутутверджується«романтикавітаїзму», непереможнежиттєлюбство, до якого закликаву статтях М.Хвильовий іяке наснажувалобагатьох митців20-х рр. Ю. Яновськийопоетизуваввільне творченачало в українськійлюдині, розбудженійдо нового життя.(Це символізуєбудівництвовітрильника.)

Майстерна носі корабля—дерев'янафігурка ізпрофі­лем жінки, яка веде йоговперед, оберігаєвід рифів. Щоповинна взятиз собою в подальшудорогу українськанація? Якийбагаж духовності, які морально-етичнівартос­ті? Щобуде оберігатиїї в майбутньому? Ці проблемиі порушуютьсяв романі.

Таксталося, щосаме цей твірзасвідчивапофеоздухов­ногозростанняромантика ЮріяЯновського.«Чотири шаблі»проклали містокдо духовногозгасання, самозречен­нязаради… фізичноговиживання.

Післяз'яви 1935 р. романув новелах «Вершники»письменникстав доситьвідомим. Цейтвір узагаліпротягом довгогочасу вважавсявершиннимздобуткоммитця. «В ційневеликійкнижці закладенотри роки роботи, три роки всілякихдумок і самовідчувань, усяких життєвихумов»,— читаємов записникахавтора. Що зацими словами?

Насамперед«Вершники»були своєріднимкомпромісоміз самим собою, способомреабілітуватисебе передофіцій­ноюкритикою, «виправити»помилки «Чотирьохшабель», що заних було розіп'ятописьменника.Роман цей з'явивсясвоєчасно. Вжебули арештованіМ. Куліш, В. Підмогиль­ний, Є.Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, розстрілянийГ. Косинка...

«Вершники»написані ідеологічноправильно, єв них і провіднароль більшовицькоїпартії, і перемогачервоногопрапора, іоспівування«непорушного»союзу робітниківі селян, героїзмкомуністів.Роман був даниноюсвоєму часо­ві, але, на відмінувід подібнихтворів, усетаки таланови­тою.Кажемо такзавдяки кращимновелам:«Дитинство»,«Подвійнеколо», «Шаландав морі», якінагадуютьобереж­нийрух корабляміж рифами. Цейкорабель пливе— вони спорідненіз народно-пісенноютрадицією, вних автор апе­люєдо загальнолюдськихцінностей. Вінпоказує трагедіюукраїнськогонароду—розпадроду, родинизаради якихосьнових цінностей.Всі три новелизв'язані міжсобою цієюболючою таактуальноюпроблемою.

Новела«Подвійне коло»(коло інтересівкласових іродинних) —класичнийзразок художньоговтілення болю­чихроздумів митцяпро непростийчас в історіїсвого наро­ду, коли брат убиваєбрата. Той «умовний»бій у степу підКомпаніївкоюсимволізуєсобою всю складнуситуацію вУкраїні підчас громадянськоївійни. І хочаврешті-рештперемагаєінтернаціональнийзагін ІванаПоловця, алеемо­ційнийакцент зовсімна іншому—авторне підтримуєцю кривавурізню, хочавона і задлянового життя.Звернімосядо тексту.

Махновськийзагін Панасаб'ється з петлюрівцями, яких очолюєбрат Оверко.Куля Панаса«вибила Оверковімозок на колесо, блискавкарозкололахмару, слідомударив грім»—символічнакартина. І осьпохорон. У йогоописі вирізняєтьсятака суітєвадеталь: «Пообличчю ПанасаПоловця біглидощові краплі, збоку здавалося, що він слізноплаче кологотової могили.У всього загонутекли дощовісльози, це буластрашна річ, щоб отак плакавгірко цілийвійськовийзагін, а дощ невгавав». І начене буде кінцяі краю дощу, бо«залізна жорстокість»панувала надлюдьми. Чи жвимиє дощ — услов'янськійміфологіїсимвол очи­щеннявід усякоїнечисті —цюгрішну землю? Автор не можевважати закономірним, нормальнимвирішенняконфліктів, наведення ладучерез братовбивство.Дощ на обличчіПанаса і всьогозагону—то йогонімий докір, бо вголос, відвертовін уже не мігвисловлюватисвоїх думокі виражати своїістинні почування.«...І думав я нетільки те, щонаписав у книжках»,— занотує Ю.Яновський ущоден­нику.Передусім ціслова стосуються«Вершників».

«ЧОТИРИШАБЛІ»

Щоце за твір удолі Яновськогоі в українськійлітерату­рі20—30-х рр.?

Завизначеннямавтора, найбільш«багатостраждальний»у його біографії.Він «дуже багатопоклав тудироботи»,«живоїкрові і нервів».Написаний у1926—1929 рр. Окремірозділи з'являлисяв періодиці, найчастіше«Рейд» (третяпісня), що виходиві окремим виданням.Уперше романнадруковано1930 р., тоді ж опублікованорозділ у росій­ській«Красной нови».Його прочитавМаксим Горькийі досить високооцінив: якщоце написанемолодим автором, то з нього «будеттолк».

Наоснові чоговиник задумроману?

Працюючиголовним редакторомОдеської кінофабрики, Ю. Яновськийпознайомивсяі потоваришувавіз легендар­нимвійськовимдіячем українськогопартизанськогоруху під часвизвольнихзмагань 1917—1920 рр.Юрієм Тютюн­ником.Саме він розповівписьменникучимало цікавогоз тих героїчнихчасів, із яскравимиподробицями, деталями. ЮрійТютюнник тежмав героїчнубіографію іміг стати прообразомкотроїсь іздійових осібмайбутньогороману. ЮрійЯновськийсерйозно вивчавтакож історичніфакти, фольклорніджерела.

Твірбув різко засудженийортодоксальноювульгарно-соціологічноюкритикою якнаціоналістичний, неправдивий, наклепницькийстосовно тріумфальнихдій ЧервоноїАрмії під проводомкомуністів.Авторові дорікализа оспівуванняанархії таотаманства.За ці серйозні«вади» «Чотиришаблі» надовгобули викресленіз українськоїлітератури, перші виданнязаховані доспецфондів.Митця змусиливиправдо­вуватисяза перекладироману чеськоюта німецькоюмова­ми, з'явуїх за кордоном, а невдовзі йприлюдно засудитироман як своюгірку помилку.

Певно, треба було матив серці багатомужності, щобвитримати всізвинуваченняза цей по-справжньомущирий, чеснийі правдивийтвір, щоб насильнозмінити своїідейно-художніорієнтири, власне, відректисявід свого «Я».«Чоти­ри шаблі»стали останнімтвором, у якомуЯновський бувще самим собою.

Змолодечоюпристрастюі сміливістютут показаномогутню стихіюнаціонально-визвольногоруху в Україніу революційнийчас та йоготрагічні наслідки.Така тема вукраїнськійлітературібула порушенаЮрієм Яновськимуперше.Маємо і їїоригінальневирішення, наякому позна­чилосяромантичнесвітовідчуваннямолодого Яновського.

Епіграф«Пустимострілку, якгрім по небу;

Пустимоськіньми, як дрібендощик;

Блиснем шаблями, як сонце в хмарі» (взятий із збірки«Народньїеюжнорусскиепесни» А. Метлинсько­го)—своєрідназаявка письменникана поетизаціюстихії народної боротьби і символ духовного піднесення цієї боротьби.

Твірскладаєтьсяз семи розділів(пісень). Окремиминовелами вонидрукувалисяв часописахі мали назви:«Козак Швачка»,«Успенівськаоперація»,«Рейд», «Загибельбригади», «МаршалОстюк», «Ми назолотому ручаї»,«Китайськашахта» (або ще«Шахай умер»).Таким чином, Ю. Яновський«Чотирма шаблями»започаткувавв україн­ськійлітературіновий різновидроману—роману новелах (пізнішето будуть «Вершники»,«Тронка» О.Гончара).

Коженрозділ маєобов'язковийпісенний зачин, який звучитьяк авторськетлумаченнядальшої оповіді, обіцянка певногонастрою. Ціпісні-зачинив композиціїроману, а щебільше в йогозагальномуідейно-художньомуспрямуванні, мають великезначення. Вонипідсилюютьвизвольнийпафос вікамипоневоленогоукраїнськогонароду, передаютьйого як частинусвідомостіцього народу, його заповітнихбажань і мрій, його невід'ємнийдуховний світ, приспанийдовгою неволею.Ось уривок дотретьої пісні(«Рейд»):

Приходьіздалеку, одчайтруби,

Великоївійськовоїтривоги!

Летіть, летіть весняноїдоби

Земляі кінь, списиі корогови!

Овітре мандрів, весну розвівай,

Підкиньдо неба пилполків кінноти!

Землялежить — щасливийтеплий край,

Іколиваютьсяїї висоти.

Народпробудився, його глибиннеєство, серцевинасвідомостівиходить наповерхню. Прикметне, що, роман починаєтьсявесіллям Шахая, ватажка партизанськихзаго­нів. Такийзачин символізуєпочаток новогошляху, новогожиття, початок, боротьби. «Грудиїм розпиралочекання» —красномовнаметафора. ОсьШахай іде поосінньомуярмар­ку. Описйого романтизований, деталі «оживлені»метафо­рикою.Разом із подібнимиописами письменниквносить у твірнаціонально-фольклорнийколорит, таксамо як і тими

піснями, що звучать навесіллі. Взагалівся поетикароману, а надтоперших чотирьохпісень, де показаностихію визвольноїборотьби, близькадо українськоїнароднопое­тичноїтрадиції. Експресіявираженнянастрою, почуттівдомінує надзображенням.Це відчутноі в розкішнихбаталь­нихсценах, подібнихяким не булов тогочаснійукраїнськійпрозі: «Кулеметникирозбіглисяз тачанкамина фланги, іГалат без шапкилаявся колопідводи з патронами, не смію­чипідвести голос.Тільки ворожігармати стукалидалеко. Всеробилося втакій страшнійі нервовійтиші, що всімздавалося—нічогона землі немає: ні міст, ні сіл, ні людськихзвичаїв, тількивони самі зійшлисятут на герць, самі на ввесьсвіт—вони таїхній ворог...».

Прагнучиувіковічнитив слові визвольнийрух рідногонароду, Ю. Яновськийвтілив йогонасампереду героях «Чотирьохшабель». «ПрисвячуюпартизанамУкраїни» — ціслова стоятьбіля автографатвору, однакне ввійшли вжодне йоговидання. Шахай, Остюк, Галат, Марченко—їхавтор називаєв пісенномузачині «чотирипаростки міцногодуба» (тобтосини великогонароду). Різнівони, але об'єд­наніспільною метою, певною міроюромантизовані, навіть ідеалізовані.Автор зумиснеставить їх утакі ситуації, в яких максимальновиразилисьби їхня глибиннасуть, відва­га, геройство, сила. Шахайвидаєтьсябригаді «надлюдськоюсилою». Тяжкопоранений Остюкпродовжуєгероїчно бити­сяі керуватикіннотниками.«Це сиділи наскелі орли»— уже на початкуроману говоритьпро них Яновський.Ми ще не бачимоїх у бою, алевже готові досприйманняїх як героїв, яким симпатизуємитець.

Стильперших чотирьохрозділівхарактеризуєтьсязахоп­леним, радісним сприйманнямжиття, боротьбинароду за визволення.Ця боротьбапоказана в дусікращої романтич­ноїтрадиції XIXст., яскраво виявленоїв «Чорній раді»П. Куліша, «Гайдамаках»Т. Шевченка.Цей романтичнийпафос письменникне міг витриматинезмінним востанніх розділах.Але це не свідчитьпро його професійнуневправ­ністьяк молодогоще автора.

Річу тім, що твірписався тоді, коли вже відгримілибої, а національно-визвольнізмагання зазналипоразки, багатоколишніх вояківАрмії УкраїнськоїНародної Республікиемігрувализа кордон. Аті, що лишилися, змушені булизмиритисязі своєю долеюiдолею своєїнації. Такоюбула об'єктивнареальність,і такою її зображуєЮ. Янов­ський.

Повернулисядо мирної працінаші легендарнігерої, але передцим вони вдостальнамандрувалисяпо світу. Остюкдипломатом(чи емігрантом)у Парижі, Марченкона півночізолотошукачем.Про це розповідьв останніхтрьох розділах.Відбуваєтьсяосмисленнясвоєї поразкиі власне трагедіїнароду. Душігероїв стомленій спустошені,їх навіть нецінують якколишніх бійців(так не шанувалидовгий час.немічні нащадкипатріотівУкраїни Мазепу, Бандеру), Проце мала бутивосьма пісня.І життя довколишнєне таке прекрасне, як колись мріялосяперед боями.Немає причиндля оптимізму.«Як покрученебурею дерево»стоїть Остюк, колишній стрункийі міцний кіннотник, перед друзями.З болем оглядаєтьсядовкола і бачить:«Голий безводнийстеп оточуєзаводи і шахти.Ні води, ні дерева.Хліборобівковтнула вигідніша, не хліборобськапраця… Де тарука, що насадитьтут зеленийі запашний сад? Багаті і врожайніполя?». Біль, розчаруваннявчуваютьсяі в зізнанняхГалата: «Я хочужити і відчувати, що я є господарусього в країні».На цьому тліфальшиво сприймаєтьсяпатетичнапромова Шахая.

Якбачимо, в «Чотирьохшаблях» молодийЮрій Янов­ськийпроявив добруобізнаністьіз реальнимстаном речей, він доситьпоміркованороздумує надтим, що ж одержавнарод післяпереможнихбоїв під червонимпрапором. Алехудожнє витлумаченняцих болючихпроблем залишаєна потім, прощо пише в післяслові.У самому ж творівін зосе­реджуєтьсяна іншому.

Ізмріями прокраще майбутнєпоринули внестримнустихію боротьбиза визволенняШахай, Остюк, Галат і Марченко, брати Виривайли.Не раз вонивідчайдушнекидалися в бійіз піснею «червоногопрапора красназоря обійдеіз нами далекіморя». Як згадуєГ. Костюк, Юрій Янсвськийу розмові з нимтак пояснювавідейну спрямова­ність«Чотирьохшабель»: «… япишу щось більше, ніж більшовицькапартизанщина.Я пишу про великийстихій­нийвибух вікамипоневоленогонароду. Більшовицькапартизанщиналише часткайого. А народу своїй цілостімає свою історію, свою культуру, свою поезію, звичаї. Не завждице покривалосябільшовицькоюпартизанщиною.Але й покривалося.Мій Галат, СанькаШворень і багато

інших— пролетарі, робітники. Алевони сини своговелико­гонароду».

Якбачимо, наприкінці20-х рр. Юрію Яновськомупота­ланилояскравимиромантичнимифарбами передатистихію, духвизвольноїборотьби українськогонароду, спробуватиправдиво відтворитиі пореволюційнудійсність.Придивімо­сяуважно до останніхсторінок роману.«Комуністи, напе­ред! —прошепотівОстюк. Зайшлидо кліті. Клітьрушила. Вониповисли в чорніймряці. Вітерсвистів внизу.На поя­сах уних блималилампи. Друзіпадали вглибину, наче виру­шалиіз своєї планетив путь поміжвічних зір»(курсив — Р. М.).Це символічнакартина. В нійпередбаченняЯнов­ськиммайбутньогоУкраїни, котре, як бачимо зараз, справдилося.

РомантикЮрій Яновський, як і Довженкочи Хвильо­вий, теж був фанатиком-мрійником, коли починавпізнава­тисвіт, але потім, як свідчитьроман «Чотиришаблі», прозріві глибокорозчарувався.Однак про цевін уже ніко­лине міг розказатинам.

1.ЯновськийЮ. Твори: У 5 т.—К., 1982—1983.

2. ЯновськийЮ. Чотири шаблі: Романи. Оповідання.—К.,1990.

3. Яновський Ю. Поворот //Оповідання. Романи. П'єси.—К., 1984.

4. ЛистЮ. Яновськогодо М. Хвильового// Новини кіноекра­ну.—1989.— № 6.

5. ЯновськийЮ. Тоді дмухавтрамонтан: (Ізподорожніхнотаток письменника)// Україна.— 1984.

6. «І якнам мало треба...»: Листування з дружиною //Єлиса-вет.—1993.— 14 жовтня.

7. Листу вічність: Спогади проЮрія Яновського.—К., 1980.

8. Жевченко-ЯновськаТ. Карби долі//Київ.—1985.— № 3.

9. Островський Г. Все, що залишилось…// Вітчизна.—1993.— № 3—4.

10. ПлачиндоС. Юрій Яновський: Біографічнийроман.— К., 1986.

11. БабишкінО. КіноспадщинаЮрія Яновського.—К., 1987.

12. КостюкГ. Лицар культуринації; МаланюкЄ… Юрій Яновсь­кий// Єлисавет.—1992.— 19 серпня.

13.Панченко В.«...І думав я нетільки те, щонаписав у книжках»:(Перечитуючимолодого ЮріяЯновського)// Магічний кристал.—Кіровоград,1995.