Реферат: Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу

--PAGE_BREAK--2.2 Родоплемінна організація і організація влади

З виникненням дуальної екзогамії первісне суспільство дістало міцну соціальну структуру. На зміну відносно аморфній праобщині прийшла виразно окреслена й стала родова община. Водночас первісне суспільство набуло й складнішої структури: два дуально-екзогамні роди утворили зародок нової соціальної спільності — племені.

Початкові племена не являли собою одного цілого, зв'язки між родовими общинами, що входили до них, обмежувалися взаємошлюбністю і, мабуть, деякими більш-менш епізодичними заходами — мисливськими облавами, обміном, шлюбними та іншими церемоніями. Та поступово зв'язки міцніли й ускладнювалися. Підтримуваний взаємними шлюбами контакт зумовлював дедалі регулярніше господарське співробітництво, обмін культурними цінностями, мовний взаємовплив. Цей процес простежується археологічне: на час мезоліту виникають локальні варіанти культури, що об'єднують групи стоянок і свідчать про поступову консолідацію родових общин у ширші колективи — племена. Проте, як показують етнографічні дані, племена поки що лишалися переважно етнічними спільностями й лише незначною мірою— спільностями потестарними. Інакше кажучи, племена мали своє ім'я, свою територію, свій діалект, свої культурно-побутові особливості, але в них здебільшого ще не було племінного самоврядування, ради, вождя та інших ознак розвинутого племінного ладу. Для раннього етапу родоплемінної організації характерна незначна, хоча й дедалі більша, роль племені та дуже велика, домінуюча роль роду.

Рід управлявся на основі принципів первіснообщинної демократії. Його найвищим органом були збори всіх дорослих однородців, які спільно вирішували основні питання господарського, громадського та ідеологічного життя. При цьому, природно, особливий авторитет мали зрілі, з багатим досвідом люди, з яких обирали ватажків — найвпливовіших жінок і чоловіків. Ватажки керували виробничою діяльністю однородців, виконували громадські церемонії, залагоджували суперечки, вели перед під час воєнних сутичок. Хоч їхня влада ґрунтувалася лише на особистому авторитеті, повазі однородців до їхніх непересічних рис, досвідченості, знань, вона була цілком реальною владою. Коли б хтось наважився вчинити щось всупереч популярному вождеві, писав про андаманців дослідник їх Редкліфф-Браун, йому довелося б мати справу з більшістю тубільців, у тому числі з багатьма своїми власними друзями. Це й зрозуміло: влада ватажка завжди служила інтересам усього роду і по суті була лише конкретним, повсякденним втіленням влади самого роду.

А ватажки були хранителями родових норм, тобто обов'язкових правил поведінки однородців. Ці норми — правила взаємодопомоги, Взаємозахисту, екзогамії тощо — відповідали життєво важливим інтересам колективу, і, як звичайно, їх неухильно дотримували. Крім того, застосовуючись з покоління в покоління, вони набували сили звички, а згодом ставали звичаями. Та все ж таки траплялося, що у відносинах між однородцями давалися взнаки залишки тваринного егоїзму й норми родового співжиття порушувалися. Це вимагало застосування заходів громадського впливу — не лише переконування, а й примусу. Серйозні провини викликали різні покарання: биття, калічення, а в особливо тяжких випадках навіть смерть або, що по суті було те саме, вигнання з роду. Так, в аборигенів Австралії, веда, сеноїв людина, що порушила правила екзогамії, повинна була покинути однородців або вмерти. Та хоча б які суворі були родові норми, хоч як безжально підпорядковували вони інтереси окремої особи інтересам колективу, вони ніколи не давали будь-яких переваг одним однородцям перед іншими.

До якої категорії норм соціальної регуляції належали первісні норми? Вони не були правовими нормами, бо там, де ще немає держави, не може бути й визначеної нею сукупності обов'язкових норм, що називається правом. Але вони не були й звичайними моральними нормами, бо суспільство примушувало додержувати їх не менш жорстоко, ніж пізніше держава — додержувати норм права. По суті це були ще не диференційовані обов'язкові правила поведінки, які через це запропоновано називати мононормами, мо-нонорматикою.

Організація влади у родовій общині в принципі відрізнялася од посталого пізніше апарату класового примусу — держави, а родові монокорми — від узаконеної волі панівного класу— права. «У первісному суспільстві, коли люди жили невеликими родами, ще перебуваючи на найнижчих ступенях розвитку, у стані, близькому до дикунства; в епоху, від якої сучасне цивілізоване людство відділяють кілька тисячоліть,— у той час не видно ще ознак існування держави. Ми бачимо панування звичаїв, авторитет, пошану, владу, яку мали старійшини роду, бачимо, що ця влада визнавалась іноді за жінками,— становище жінки тоді не було схоже на теперішнє безправне, пригноблене становище,— але ніде не бачимо особливого розряду людей, які виділяються, щоб управляти іншими і щоб в інтересах, в цілях управління систематично, постійно володіти певним апаратом примусу...»




3. Суспільні відносини у пізньородовій общині
Зростання продуктивних сил, що виявилося, зокрема, в переході від привласнюючого господарства до виробляючого, сприяло дальшому розвиткові суспільно-родового ладу. На зміну ранньородовій общині мисливців і рибалок прийшла пізньородова община землеробів-скотарів.

Економічну основу суспільства, як і раніше, становила родова власність на землю. Поля та городи, мисливські, рибальські й збиральницькі вгіддя в одних випадках безпосередньо належали родові, в інших — розглядалися як належні племені, але були закріплені за окремими родами, що входили до нього. Інші засоби виробництва були і в колективній, і в індивідуальній власності, причому значення індивідуальної власності поступово зростало з появою відносно регулярного надлишкового продукту, частина якого також ішла не на рівнозабезпечуючий, а на трудовий розподіл. Общинник, що зібрав добрий урожай або дістав приплід худоби, успішно полював або ловив рибу, мав змогу лишити собі частину продукту або ж поділитися ним тільки з тими, з ким хотів.

Розвиток індивідуальної власності, в свою чергу, покликав до життя новий вид економічних відносин, що його американська дослідниця К. Дю Буа назвала престижною економікою. Престижна економіка існувала лише в системі надлишкового продукту і виявлялася головним чином в обміні дарами. Цей звичай зародився ще наприкінці епохи ранньородової общини, але розвинувся лише в наступну епоху в зв'язку з появою надлишкового продукту й трудового розподілу. Обмін дарами відбувався переважно не всередині общини, де й далі переважав зрівняльний розподіл, а за її межами, зв'язуючи між собою багато сусідніх общин. Дарувальник здобував громадський престиж — тим більший, чим щедріший був його дар, і водночас нічого не втрачав, бо діяв принцип еквівалентності дачі і віддачі, так звана взаємність, або реципрокація '. Це стимулювало престижну економіку, що часто набувала, здавалося б, безглуздих форм. Б. Малиновський, який перший описав у меланезійців Тробріанських островів звичай «кули» — нескінченну циркуляцію двох видів високоцінованих черепашок, писав, що він являє собою перехід з рук до рук зовсім непотрібних речей, але на ділі дуже важливий для зміцнення уз споріднення, влади вождя, соціальної організації взагалі. Пізніше престижно-економічні відносини відіграли свою роль у поглибленні суспільної і майнової нерівності, і перші призвістки цих змін почали з'являтися вже за доби пізньородової общини.

Та поки ще престижна економіка не знищила переважання всередині родової общини колективної власності й зрівняльного розподілу. Навіть індивідуальна власність після смерті того, кому вона належала, мала лишатися в межах роду. Відносини власності й суспільні відносини, що ґрунтувалися на них, і далі в основному збігалися з родовими зв'язками, які цементували єдність виробничого колективу.

Внаслідок відносної забезпеченості засобами існування й зростання населення родові общини, збільшуючись часто поділялися на великі колективи найближчих родичів по материнській лінії — так звані материнські домові общини, або материнські сім'ї. В ірокезів ці домові общини — «овачири» налічували кілька десятків, а іноді й більш як сотню однородців, що жили в одному «довгому будинку». Члени овачири разом користувалися виділеною їм родовою землею й провадили спільне господарство. Спільним було й споживання: за словами Моргана, здобич полювання і продукти землеробства передавалися для загального користування і все продовольство складалося в спільний запас. Такі самі материнські домові общини відомі в багатьох племен Меланезії, північно-західних індіанців, алгонкінів Канади. Важливо відзначити, що виділення їх у складі роду не підривало родової єдності. Вони лишалися зв'язаними між собою не лише суспільними та ідеологічними, а й тісними господарськими узами. В разі потреби родова община виступала як єдиний виробничий колектив. Так, у деяких племен Меланезії та ірокезів вирубували й випалювали ліс звичайно спільними зусиллями однородців і лише наступні землеробські операції виконували окремі домові общини.

З розвитком родового ладу ще більше зросла господарська й громадська роль жінки. Встановлення сталої осілості, що вимагало заготівлі великої кількості харчових припасів, посуду для зберігання їх, палива тощо, істотно піднесло значення домашнього господарства, яке провадили жінки. Цьому сприяло й поширення мотичного землеробства, що становило також переважно жіночу галузь виробництва. «Без жінок,— говорили ірокези авторові однієї з місіонерських реляцій,— ми не жили б, а животіли, бо в нашій країні саме жінки сіють, садять, вирощують зерно та овочі й готують їжу для чоловіків і дітей». Збільшення господарської ролі жінки зумовило поширення матрилокального, або, точніше, уксорилокального ', шлюбного оселення, що, в свою чергу, стало важливим чинником посилення її впливу в родовій общині. Справді, при уксори-локальному оселенні саме жінки, брати й сини яких жили переважно в селищі своїх дружин, були реальними колективними власниками належних родові основних засобів виробництва, справжніми власниками родових земель, родових запасів, родових жител. За цих умов жінки почали займати вже не лише рівне з чоловіками, а й переважне становище.

В ірокезькій овачирі ця влада належала раді дорослих жінок-матерів, які обирали з-поміж себе досвідчених і поважаних правительок, що відали сільськогосподарськими й домашніми ро'ботами, зберіганням і розподілом припасів, влаштуванням свят тощо. Всім, що належало овачирі, розпоряджалися лише жінки, їхні однородцї-чоловіки були «відкраяною скибою», а мужі приходили з інших родів і не мали прав на власність овачири. Панування жінок, писав про ірокезів та їхніх сусідів гуронів Лафіто, грунтується на цілком реальній основі. В їхніх руках уся справжня влада: їм належать земля, поля і весь урожай. Чоловіки, навпаки, зовсім ізольовані й обмежені, їхні діти їм чужі, будинком володіє сама лише жінка. Описано залишки подібних порядків у деяких районах Меланезії, наприклад на о. Добу, де також в умовах матрилокального оселення жінки вважалися єдиними власниками й розпорядниками всієї родової землі.

Властиве розвинутій родовій общині певне переважання жінки часто називають матріархатом. Проте цей термін потребує застережень: у класичній первісності з її зрівняльними порядками ще не могло бути справжнього панування й всевладдя однієї частини суспільства над іншою. В сучасній радянській літературі термін «матріархат» або «пізній матріархат» звичайно застосовують до особливої, порівняно рідкісної форми розкладу первіснообщинного ладу, коли общинна нерівність розвивається із збереженням материнськородових інститутів і супроводиться більш-менш виявленим висуванням жінок на передній план. Мова про це буде далі.




4. Виникнення приватної власності, класів і держави

Хоч би які були форми розкладу родового суспільства, основним змістом епохи лишалося зародження приватної власності, класів і держави.

Раніше вже говорилося, що питання про походження приватної власності, класів і держави становить головне світоглядне питання первісної історії. В буржуазній науці ще є прихильники теорії «природного» походження цихінститутів класового суспільства, ніби властивих самій людській природі. Вони вбачають приватну власність в особистій власності членів родової общини на ручні знаряддя, одяг, прикраси, а державну владу — в органах родового самоврядування або ж, за патріархальною теорією, у владі глави родини. Таким чином, ця теорія суперечить марксистському положенню про те, що приватна власність, класи й держава зародилися лише в процесі розпаду первісного суспільства, а значить, мають історично зумовлений, обмежений у часі характер. Ще досить поширена й так звана «теорія насильства», творці й прихильники якої (австрійський історик права Гумплович, Каутський, Кунов, Р. Люксембург, а з сучасних зарубіжних дослідників Лінтон, Бернес та ін.) вважають, що класи й держава виникли із завоювання одного племені іншим, яке стало панівним класом і створило для закріплення свого панування органи державної влади. Ця теорія також хибна, бо в основі процесу становлення класів і держави лежали насамперед внутрішні соціально-економічні фактори, а такі зовнішні чинники, як завоювання, могли лише прискорити цей процес.

4.1 Виникнення приватної власності

Зростання продуктивності праці сприяло індивідуалізації виробництва й появі додаткового продукту. Водночас зросла продуктивність праці і її суспільний поділ сприяли виробництву продуктів спеціально для обміну, товарному виробництву, створювали основи для регулярного обміну й відчуження. Так почала зароджуватися вільно відчужувана приватна власність, яка відрізнялася від особистої власності доби класичного родового ладу передусім тим, що відкривала дорогу відносинам експлуатації. В основі її лежить спеціалізація, що вже зароджується, суспільної праці і відчуження продуктів на ринку. Поки, наприклад, усі члени первісної індіанської общини виробляли спільно всі потрібні їм продукти, приватна власність була неможлива. А коли в общину проник поділ праці і члени її почали кожний поодинці займатися виробництвом одного якого-небудь продукту і продавати його на ринку, тоді виразом цієї матеріальної відособленості товаровиробників став інститут приватної власності'.

Початок приватній власності було покладено нагромадженням окремими сім'ями лишків продукції у вигляді багатств. Ними ставали деякі харчові продукти й ремісничі вироби, метали, виробничий інвентар і зброя, а в народів, які знали скотарство, насамперед худоба. До найбільш ранніх видів приватної власності належали й раби, мова про яких буде далі. Природно, що ті, хто мав лишки, намагалися нагромаджувати їх не лише в натуральній формі, а й у перетвореній формі скарбів, загальновизнаних еквівалентів, предметних грошей.

Етнографічні дані свідчать, що багатства нагромаджувалися насамперед у сім'ях родових і племінних вождів. Це й зрозуміло: саме вожді були охоронцями й розпорядниками тих цінностей, які спочатку належали ще всій общині. Так, у північно-західних індіанців квакіутль родові скарби — мідні пластини — вважалися невідчужуваною власністю роду, але фактично були спадкоємною власністю вождя. У меланезійців півострова Газелі (о. Нова Британія) вождь був охоронцем усіх общинних скарбів — черепашок, які він повинен був використовувати для громадських потреб, але використовував і для своїх цілей, позичаючи їх малозаможним. Тому ще до того, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, порядкування ними було важливою додатковою підоймою, за допомогою якої вожді посилювали свій вплив і примножували свої багатства. Власні скарби одного з вождів тих самих квакіутль складалися з 4 великих човнів, 4 рабів, 40 шкур морської видри і 120 ликових накидок; іншого — з 4 — великих човнів, 6 рабів, 60 хутряних ковдр і 200 ликових накидок.

Про нагромадження приватних багатств і зародження приватної власності посередньо свідчать і дані археології. Так, речі, які збереглися в похованнях додинастичного Єгипту, вже помічені знаками власності, безперечно не родовими, а сімейними, бо в сусідніх похованнях вони різні. Такими знаками власності, очевидно, були й так звані ґудзикуваті печатки, відомі з енеолітичних культур Передньої Азії та Греції. До енеоліту, бронзового і раннього залізного віку Азії і Європи належать численні скарби металевих зливків, зброї, знарядь і прикрас, які відігравали роль цінностей і, напевно, грошей. Цікавий, зокрема, знайдений біля с. Бородина поблизу Білгород-Дністровського скарб багатої, мабуть церемоніальної, зброї вождя — срібний спис, срібний кинджал, позолочена срібна булава, нефритові сокири — все це, за певними аналогіями, не місцевого походження. Нарешті, до цієї самої археологічної епохи належать загальне зростання багатства в похованнях і, що дуже важливо, нерівномірний розподіл їх, зокрема поява, поряд із звичайними, складних своїм обладнанням і багатих інвентарем поховань родоплемінних вождів, наприклад, найдавніша пам'ятка цього типу на території СРСР — відомий Майкопський курган кінця 3 тисячоліття до н. е. В ньому на 11-метровій глибині, під балдахіном, підтримуваним шістьма метровими срібними трубками, був похований чоловік з великою кількістю прикрас із золота, лазуриту, бірюзи та сердоліка, карбованим золотим і срібним посудом, мідною зброєю та знаряддями. В двох менших і порівняно бідніших за супровідним інвентарем поховальних камерах кургану знайдено останки двох жінок — очевидно, вбитих рабинь. Схожі з Майкопським так звані «князівські» поховання бронзового й раннього залізного віку, які безперечно передували появі державних утворень; їх знайдено в багатьох місцях у нашій країні і в Західній Європі.

Становлення приватної власності йшло в гострій боротьбі з традиціями родового колективізму. Нагромадження окремими сім'ями лишків непотрібної їм продукції суперечило самому духові первіснообщинного ладу, й більш заможним доводилося ділитися з менш заможними. Людина, особливо вождь, розбагатівши, якщо вона не хотіла втратити свого авторитету, повинна була влаштовувати великі престижні учти, з тих самих престижних міркувань робити щедрі дарунки родичам, сусідам і гостям, допомагати нужденним тощо. В скупого багатія часто силоміць відбирали лишки майна: так, у деяких оленярських народів Сибіру в XVII—XVIIIст. окремі сім'ї не могли мати стада більшого за сто голів — решту оленів, якщо їх не роздавали добровільно, забирали родичі або сусіди. Бувало, що такого скнару вбивали: дослідник папуасів Л. Поспішіл розповідає про випадок, коли общинники змусили синів і братів багатія послати в нього першу стрілу зі словами: «Ти не повинен бути єдиною багатою людиною, ми всі маємо бути рівні, ти всього лишень рівний нам».

Запеклий опір давніх колективістичних традицій тенденціям нагромадження зумовив велике поширення в епоху розкладу первісного суспільства, своєрідних звичаїв масового роздавання і навіть знищення нагромадженого майна. В багатьох народів, ховаючи померлого, особливо вождя, його багатства знищували, ховали разом з ним, роздавали присутнім і лише частину їх передавали спадкоємцям. На деяких островах Меланезії заможні люди демонстративно знищували запаси мат, які вважалися одним з мірил багатства, а під час свят різали й роздавали своїх свиней. У північно-західних індіанців нагромаджені багатства спочатку знищували в день смерті їхнього власника, а пізніше почали роздавати на спеціальному святі «потлач». Потлач влаштовували з найрізноманітніших приводів: одержуючи нове ім'я, вступаючи в таємну спілку, справляючи весілля, під час похорону, поминок тощо. Людина, яка влаштовувала потлач, довгий час збирала багатства — хутра, човни, рабів, а потім виставляла їх для загального огляду і, пишаючись, роздавала гостям. Проте потлач, як і престижні учти та інші схожі на нього (так звані потлачоподібні) звичаї епохи, був не лише актом гордовитого саморозорення. Той, хто влаштовував потлач, своєю щедрістю усував суперників, забезпечував собі або своїм спадкоємцям високе суспільне становище, здобував авторитет і право займати громадські посади; крім цього, він ставав учасником потлачів, які влаштовувались на віддяку; на цих потлачах він діставав назад принаймні частину розданих багатств. Можливо, для потлача характерні були й деякі інші функції: радянський етнограф Ю.П. Аверкієва, виходячи з того, що на потлач запрошували членів не свого, а чужого роду або племені, вбачає в ньому своєрідний інститут розвитку обміну. Але так чи інакше очевидно, що діалектичне складні й суперечливі звичаї -епохи розкладу первісного суспільства, навіть і обмежуючи нагромадження приватної власності, кінець кінцем сприяли розвиткові приватновласницьких відносин.

Розвиток приватної власності гальмувався збереженням общинної власності на землю, яка була основною умовою й загальним засобом праці. Тоді як рухоме майно, в тому числі й знаряддя виробництва, вже стали приватною власністю окремих сімей, оброблювані землі, пасовища, сіножаті, мисливські та рибальські вгіддя лишалися колективною власністю родової общини, що розпадалася, або сусідської общини, яка саме формувалася. Ще більше, поки існувала колективна власність на землю, приватна власність мала другорядний, підпорядкований характер, не могла набути переважного значення тому, що «приватна власність, як протилежність суспільній, колективній власності, існує лише там, де… зовнішні умови праці належать приватним особам». Індивідуалізація праці й розвиток приватновласницьких начал неминуче повинні були привести до появи приватної власності на землю. Вона зароджувалася в ще запеклішій боротьбі, ніж приватна власність на рухоме майно, й спочатку набирала своєрідних непрямих форм (право першопоселення, займанщина тощо). Орні землі, а особливо сіножаті та промислові вгіддя, ще довго вважалися невідчужуваною власністю общини, але окремі сім'ї, які користувалися общинними наділами, всім намагалися перешкодити переділам поступово закріплювали за собою право спадкоємно володіти й монопольно розпоряджатися своєю ділянкою землі. Такий перехідний стан ми спостерігаємо, наприклад, у Меланезії: йа більшості островів сім'ї володіють общинною землею лише доти, доки вони її обробляють, але на о. Нова Каледонія наділ уже зберігається за сім'єю навіть у тому разі, якщо її далі не обробляють. Особливо довго зберігалася функція колективної.власності на землю у кочовиків-скотарів, проте і в них монопольне розпоряджання вождів пасовиськами та степовими водоймищами здебільшого зумовило фактично приватну власність на землю. Все ж таки в остаточному вигляді приватна власність на землю, як правило, виникає лише в класовому суспільстві.

Розвиток приватновласницьких відносин проник і у велику сім'ю, руйнуючи властиві їй колективістичні порядки, її глава прагнув стати одноособовим розпорядником сімейного господарства і власником сімейного майна, посилити свою владу, стати необмеженим володарем дому. Це викликало опір інших дорослих чоловіків, які прагнули відокремити своє майно й утворити зі своїми жінками та дітьми самостійні сім'ї. У зв'язку з цим частішими стали виділи й поділи — великі сім'ї ділилися на порівняно менші сім'ї. Але й вони були нетривкими: суперечності, що гостро виявлялися всередині них, зумовлювали нові й нові поділи. Великосімейна община неухильно поступалася місцем новій, або нуклеарній, сім'ї, яка складалася лише з родичів та їхніх дітей і втілювала приватновласницькі начала, що розвивалися.

Отже, якщо порівняти процес становлення приватної власності з розвитком сім'ї, то в ньому можна вирізнити три етапи:

перший — виділення в роді власності великих сімей, приватної щодо зовнішнього світу, але колективної щодо самої сімейної общини;

другий — виділення так званої окремої власності глав великих сімей, яка відособлювалася вже й щодо великосімейного колективу;

третій — виділення в роді власності малих сімей, які на довгий час стають основними носіями приватновласницьких відносин.

    продолжение
--PAGE_BREAK--