Реферат: Історія створення та діяльність Української повстанської армії

--PAGE_BREAK--

У грудні 1943 р. УНС прийняла назву “УПА-Зх.”, що означало завершення періоду становлення УПА і початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Перш за все, втілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 1943 – 44 рр. представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військами, а також з представниками союзників. Восени 1943 – 44 рр. командування УПА досягло домовленості про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 р. укладено угоду з польською Армією крайовою про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.

У 1943 р. радянські війська вступили на територію України, і УПА опинилась перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 р. почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з’єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведєва, А. Бегми та П. Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, “ворогів народу”. У свою чергу, і українській націоналізм був послідовно антирадянським. Окремої розповіді заслуговує боротьба УПА з радянськими партизанами. Головним тереном дій червоних партизанів були Полісся і Волинь. Найменш придатною для їх діяльності була Галичина. Однак командування Червоної Армії вважало за доцільне поширити свій вплив і сюди. З цих мотивів весною 1943 р. з Лівобережної України вирушає в рейд кількатисячний загін більшовицьких партизанів під командуванням С. Ковпака, який через Полісся, східним краєм Волині, через Житомирщину і Кам'янсць-Подільщину проходить на Тернопільщину і повз Бучач, Підгайці, Галич доходить пізнім літом до Карпат. Спочатку ковпаківцям вдалося досягти з командуванням УПА домовленості про нейтралітет. Однак пізніше, виконуючи пряму вказівку Сталіна, Ковпак завдав УПА удару в спину. Авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців. Вони були розбиті, врятуватись в Карпатах вдалося лише небагатьом. На Волині загонам УПА вдалось відкинути червоних партизанів на схід, за річку Случ і на північ за лінію Ковель—Сарни. Значні бої відбулися в околицях Сарн, і на Володимирівщині. Так, наприклад, 14 червня 1943 р. в запеклому бою відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизанів — парашутистів (це були агенти-професіонали з НКВС) між селами Карпилівка і Ленчин на Рівненщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено, повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції. Наприкінці вересня 1943 року на Волині з'явився радянсько—партизанський загін О. Федорова. УПА поблизу с. Плевно дала йому бій, який тривав цілий день. Полягло близько ста червоних партизанів.

У листопаді 1943 р. на Житомирщині відбувся конгрес Антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту усіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники інших національностей, робилися спроби створення національних формувань з числа узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь не українців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер. Перший національний курінь УПА створили у 1943 р. узбеки під командуванням командира “Ташкента” (справжнє прізвище невідоме). У березні 1944 р. він пораненим потрапив у радянський полон і був розстріляний. Одночасно на Рівненщині організовується курінь грузинів і сотня кубанців. У ВО “Турів” виникає курінь азербайджанців. Кількість інтернаціональних частин в УПА на 1944 р. досягла 15 куренів. Австрійці, бельгійці, французи, югослави своїх частин не створили, а входили поодинці до складу інших формувань (югослави) або працювали в адміністрації УПА (австрійці, бельгійці, французи). Невдало закінчилась спроба організації російських загонів. Сотня росіян була утворена в 1943 р. у ВО “Заграва”. Вона брала участь в боях з німцями і відзначалась великою хоробрістю. Однак постійні конфлікти з іншими частинами примусили керівництво УПА розпустити цю збройну одиницю. Головним творцем інтернаціональних відділів був виходець із Східної України, колишній офіцер Червоної Армії Дмитро Карпенко (псевдонім “Яструб”).

Велика увага приділялась агітаційно-пропагандистській діяльності УПА. 1943-1945 рр. віддруковано листівки-звернення “Червоноармійці!”, “Брати-поляки!”, “Білоруси!”, а також ряд листівок російською мовою.

Навесні 1944 р. відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. Наближення Червоної Армії поставило перед УПА важке завдання: перейти німецько-радянський фронт і опинитись у більшовицькому тилу. Відступаюча німецька армія не становила вже великої небезпеки для українських повстанців, тим паче, гітлерівці, розуміючи, що УПА буде боротись проти сталінізму, розпочинають звільняти із тюрем раніше заарештованих членів ОУН — С.Бандeру, Я.Стецька, Д.Гнатківську та інших. Коли на Україну дійшла вістка, що німці таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших націоналістів, то Р. Шухевич скликав в лютому 1945 р. конференцію ОУН. На цій конференції він запропонував, а конференція обрала головою ОУН Степана Бандеру, а заступником — Ярослава Стецька. Таким чином Степан Бандера став політичним вождем Української Повстанської Армії.

Словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад. Зате наступ радянських військ створював серйозну загрозу для УПА. Місцевий люд з жахом чекав повернення більшовицьких вандалів, пам'ятаючи репресії 1939—1941 рр.

Двомісячні великі бої УПА, в яких червоні війська наступали цілими дивізіями, застосовуючи важкі гармати, літаки і танки, спричинялися до значних людських втрат. Влітку 1944 р. всі загони УПА отримали наказ Головного командування розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні і перейти в Карпати або більші масиви лісів, а в менш лісистих районах розділитись на чоти або рої.

Ця зміна тактики дозволила групам “УПА—Захід” та “УПА—Північ” перейти фронт. У тилу повстанські сили зустрілись уже не з регулярними військовими частинами, а з відділами Міністерства внутрішніх справ (МВС) і Міністерства державної безпеки (МДБ).

У другій половині 1944 р. всі західноукраїнські землі захопила Червона Армія. Першим кроком “визволителів” став примусовий загальний набір до війська. Мобілізованих не навчали військовій справі, їм не давали армійського обмундирування (тому їх називали “чорножупанники”), а одразу посилали на фронт, до того ж так, що тільки перші лави наступаючих мали гвинтівки, друга і третя повинні були забирати зброю в тих, що загинули, і з нею наступати на німецькі позиції. Із 700 000 мобілізованих половина загинула у перших боях. Це без сумніву, було заплановане винищення українського народу. Наведена цифра могла б бути ще страшнішою якби не діяльність УПА, до лав якої, рятуючись від призову, вступали десятки тисяч людей. По завершенні мобілізації усі вони за бажанням були звільнені і повернулись до своїх домівок.

Після свого повернення більшовики одразу наклали на українські села контингенти м'яса і хліба і стягали їх жорстокою рішучістю. Протягом одного 1945 р. з двадцяти районів Львівської області було стягнено 83 655 цнт. зерна, 153 413 цнт. картоплі, 44 500 цнт. сіна, 18 496 цнт. м'яса.

Знову розпочинається колективізація. Однак поки що вона проводиться обережно. Замість колгоспів більшовики стали пропагувати на західноукраїнських землях так звані “громадські господарства”, які об'єднували кількох одноосібних господарів.

По всій Україні було введено справжню панщину. Кинувши заклик “Від зорі до зорі на колгоспнім лані”, більшовики змушували селян працювати по 17—18 годин на добу.

В лісистих околицях введено “лісові норми”. На cело накладається обов'язок нарубати, наприклад, впродовж одного місяця та вивезти 1000—1200 кубометрів деревини. До цієї примусової праці зганяли людей із сіл, віддалених від лісу навіть на 50—100 км. На власників індивідуальних господарств, окрім натурального контингенту, накладено ще грошові податки. Середній галицький селянин повинен був заплатити щороку 2000—3000 крб. податку. У квітні-травні 1945 р. була організована підписка на нову “Четверту Воєнну Позику”, перейменовану потім на “Позику Перемоги”. Кожен селянин повинен був “добровільно” підписати позику щонайменше на 100 крб. Тих, що відмовлялися, заарештовували і звільняли тільки після підписання позики.

Розпочався пресинг західноукраїнської інтелігенції. В січні 1945 р. у Львові було організовано учительський з'їзд. З головною доповіддю на ньому виступив один з керівників КП(б) України Д. З. Мануїльський, який піддав критиці український буржуазний націоналізм, за що доповідачеві присвоїли звання почесного доктора наук Львівського університету. Найавторитетніших представників галицької інтелігенції академіка М. Возняка, проф. Ф. Колессу, проф. І. Крип'якевича також примусили вести агітацію проти УПА, ОУН, УГВР.

Розпочалася відверта русифікація. Адміністративний апарат був майже повністю укомплектований росіянами або вихідцями із Східної України. Наприклад, у Радехівському районі Львівської області на 118 службовців в 1945р. було 79 росіян, 2 євреї, кілька поляків. У 1946 р. у всіх західних областях з посад, які становили номенклатуру, на місцеві кадри припадало тільки 14%. На жодні відповідальні посади місцеві українці не призначалися. Ця лінія, до речі, продовжувалась до кінця існування Радянського Союзу, поки Компартія на теренах Західної України не втратила реальної сили. Російську мову введено як мову навчання у вищій школі. У Львівський та Чернівецький університети спроваджено велику кількість російських студентів. Театр, кіно стали засобами пропаганди російського патріотизму, звеличування історичного минулого Росії. Обов'язковим репертуаром стали фільми “Петро Перший”, “Суворов”, “Цар Іван Грозний”, драма Корнійчука “Богдан Хмельницький”.

Нищівного удару було завдано українським церквам — православній автокефальній, що відродилася у воєнні роки, та греко-католицькій. Православну церкву підпорядкували московському патріарху, а непокірних священиків заарештовували нібито “за співпрацю з німцями”. Незабаром дійшла черга до Української греко—католицької церкви. 12 квітня 1945 р. МДБ заарештувало митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Микиту Будку та Степана Чернецького. Через деякий час у в'язниці МДБ опинились перемишльський єпископ Йосафат Коциловський, станіславський єпископ Григорій Хомишин та інші. Всі вони були засуджені на довгі роки тюремного ув'язнення. А в 1946р. у Львові за схемою, відпрацьованою на політичних процесах З0-х років, відбувся Собор греко—католицької церкви, який оголосив про її “самоліквідацію” та добровільне приєднання до Руської православної. Ні в кого не виникало сумніву, що Собор був інспірований чекістами, як стало відомо пізніше, підбором “делегатів” керував полковник держбезпеки Богданов. Усі священики, які залишились вірними батьківській вірі, були інтерновані.

Ліквідація греко-католицької церкви, яка була носієм національних традицій, глибоко образила почуття віруючих, спричинила до активізації повстанського руху.

Окрім усіх згаданих тут засобів винищування української культури і українського народу, МДБ—МВС продовжували використовувати свої старі випробувані методи терору: постійні обшуки, грабунки, вбивства. Наведемо деякі статистичні дані. У 12 районах Львівської області від 17 липня 1944 р. по 17 липня 1945 р. було заслано до Сибіру — 2123 особи, в тому числі 624 старих, 898 жінок, 601 дитину; вивезено на примусові роботи в Донбас — 649 осіб, вбито — 1817 осіб, в тому числі 120 старих, 90 жінок, 68 малих дітей, арештовано 3479 осіб, спалено 2706 господарств, пограбовано — 2650 господарств, знищено 40 церков.

В такій ситуації, безумовно, єдиним оборонцем місцевого населення стала УПА. В 1944—1945 рр. керівництво МВС і МДБ кинули на боротьбу проти повстанців великі сили, застосовуючи два види облав: великі і малі.

У великих брало участь по кілька тисяч солдатів МВС—МДБ. Тактика була такою: за кілька днів перед самою акцією з'являлись невеликі відділи МВС, силами однієї роти провокували сутичку з УПА, і визначивши місце розташування ворога, відступали. Після цього підтягувалась артилерія, танки, навіть літаки і з усіх боків починався “концентричний” наступ. Акція тривала доти, поки частини МВС “не прочісували” крок за кроком всього оточеного району. Після того, як навколишня місцевість була перевірена великою облавою, проводились малі, переважно силами однієї роти. Метою малих облав було переслідування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення.

В грудні 1944 р. 20 000 солдатів МВС прочесали Миколаївський, Бібрський, Ходорівський райони Львівщини. Вони перевіряли кожен сантиметр землі, розвалювали печі, зривали долівку, зі стодол викидали все збіжжя, розкидали стіжки сіна й соломи. Цивільне населення, а особливо дітей і дівчат, постійно допитували, щоб добути від них інформацію про повстанців.

В січні-лютому 1945 р. МВС—МДБ чисельністю 10 000 бійців провели велику облаву в районах Галич-Войнилів, Бурштин на Станіславщині, Підгайці на Тернопільщині та Мединичі на Дрогобиччині. Під час акції ці терени відвідав перший секретар ЦК КП(б) України М.С. Хрущов.

7 квітня 1945 р. розпочалася найбільша облава МВС, в якій взяло участь 40 000 “червонопогонників” під командою п'яти генералів. Акція проходила на території Підкарпаття і Карпат на відтинку від Стрия аж по річку Прут на Буковині. Облава тривала до кінця травня 1945 року. Чекісти застосовували в ній весь арсенал прийомів партизанської війни. До операції були залучені колишні ковпаківці, які добре знали цю місцевість. Подібні великі облави провело МВС і на території Волині: в липні 1944 р. на Остріжці, в січні 1945 р. на Крем'янеччині, в квітні 1945 р. в районі Коростеня.

З величезної кількості боїв УПА із спецвідділами МВС—МДБ в 1944—1945 рр. перелічимо найважливіші.

В листопаді 1944 р. відділи УПА визволили містечка Перегінськ і Рожнятів.

На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля с. Велика Гороженка чекісти оточили одну сотню куреня “Зубри”. Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з оточення. Чекісти втратили 304 бійці вбитими і 30 пораненими, 11 автомашин, танкетку і танк.

21 січня 1945 р. дві чоти УПА вчинили напад на райцентр Великий Глубочок біля Тернополя. Гранатами було знищено приміщення МДБ, військкомат, райвно, не вдалося здобути будинку МВС. В бою загинуло 10 працівників радянських каральних органів.

Наприкінці січня 1945р. в с. Корчаківка (район Журавно) відділи УПА вступили в бій з частиною МВС. На допомогу чекістам прийшло несподівано кілька танків і 5 літаків. Повстанці вимушені були відступити до лісу, втративши 36 бійців убитими.

В лютому 1945 р. спецвідділи МВС—МДБ чисельністю 30 000 бійців заблокували одночасно де-кілька сіл в околиці м. Броди, щоб змусити повстанців вийти за харчами з лісу і таким чином знищити їх. Стрільці УПА, розділившись на невеликі групи, вийшли з оточення.

22 березня 1945 р. в с. Голинь (Калущина) саперам повстанської сотні «Летуна» вдалось замінувати залізничну колію і підірвати великий ешелон із солдатами МВС.

На початку квітня 1945 р. чекісти атакували великими силами в лісі біля Богородчан чотири сотні УПА. В бою загинуло 50 повстанців, серед них курінний “Благий” та сотенний “Вершник”.

В ніч з 26 на 27 квітня 1945 р. три сотні УПА зненацька напали на містечко Радехів, де був організований збірний концтабір для політв'язнів. Повстанці, знищили гранатами будинок МВС—МДБ, захопили концтабір, звільнивши понад 200 ув'язнених. Після цього повстанські частини залишили місто і зайняли оборону на горі між селами Тишиця і Воля. По дорозі туди відділ УПА “Кочовики” наштовхнувся на групу радянських солдатів, в перестрілці загинуло 15 червоноармійців. 28 квітня більшовицькі війська отримали підмогу і великими силами пішли з усіх боків у наступ на позиції партизанів. Повстанці відбили всі атаки, а коли стемніло, прорвали вороже кільце і заховались у лісі.

29 квітня 1945 р. відбувся великий бій між одним із з'єднань УПА та спецвідділами військ МВС, які силою приблизно 20 000 бійців готувалися до облави на Крем'янеччині. В бою взяли участь танкові червоні частини. Чекісти втратили понад 200 чоловік убитими.

Бої УПА із загонами МВС—МДБ завдали тяжких ударів радянським військам, викривали міф сталінської пропаганди про неможливість збройної партизанської війни в тилу Червоної Армії. У цій боротьбі УПА зазнала значних втрат. Особливо болючими були втрати досвідчених повстанських командирів. 15 жовтня 1944 р. потрапили  у засідку у с. Яворина на Сколівщині і загинули у бою Поль-Польовий, начальник старшинської школи УПА та його ад'ютант Ткачук. 12 лютого 1945 р. в збройній сутичці на Оржівськім хуторі Кдеванського району Ровенської області було вбито Клима Савура — командира “УПА—Північ” та провідника ОУН на Північно-Західних українських землях. Восени 1945 р. начальник штабу УПА генерал Перебийніс отримує від УГВР завдання виконати важливу дипломатичну місію за кордоном. Разом з членом Крайового Проводу ОУН “Тарасом” (Д. Маєвським) натрапляють недалеко від чесько-німецького кордону на засідку чеської поліції. “Тарас” застрелився, а Перебийніс був заарештований. Підданий жахливим тортурам у тюрмі, що знаходилась на Вашингтонській вулиці в Празі, генерал Перебийніс закінчує життя самогубством, розбивши голову об стіну тюремної камери, і не зраджує жодної таємниці УПА.

Збройна боротьба УПА завдала великої шкоди політичному авторитету Радянського Союзу на міжнародній арені. Окупаційному режиму не вдалося ліквідувати національно-визвольний рух силою. Комуністи розпочинають підступну боротьбу та віроломну агітаційну кампанію, намагаючись таким чином позбавити УПА народної підтримки та розкласти її зсередини.

Так, наприклад, в інструкціях Волинського обкому КП(б) України від 3 жовтня 1944 р. сказано:

“Вважати за основний напрямок масово—політичної роботи на селі в найближчому часі — широке роз'яснювання того, що суверенність нашої держави завойована українським народом тільки під керівництвом більшовицької партії, тільки за активною допомогою великого братнього російського народу. Потрібно невпинно роз'яснювати, що дійсно вільна й незалежна Україна є тепер і може бути лише в братній сім'ї народів могутнього Радянського Союзу.

В масово-політичній роботі необхідно викривати провокаційність і брехливість гасла українсько-німецьких націоналістів “За вільну і незалежну Україну”. Необхідно роз'яснювати Конституцію Радянської України, що український народ під керівництвом більшовицької партії вже завоював свою волю і суверенні права, а українськo-німецькі націоналісти: бандери, мельники і оунівці ведуть боротьбу з українським народом не за “вільну і незалежну Україну”, а за Україну куркулів і капіталістів, за поневолення України німецькими фашистами, за перетворення українського народу в німецьких рабів.

14 Пленум обкому КП(б) України звертає увагу партійних організацій на те, що масово-політична робота серед населення повинна бути скерована на розклад націоналістичних банд, на виховання в населення ненависті до німецько-українських бандитів і на залучення всього населення до активної і рішучої боротьби з бандитами”.

Уряд УРСР вже у вересні 1944 р. видав офіційне звернення до бійців УПА з повною амністією для усіх, хто з'явиться з повинною і зголоситься служити в Червоній Армії. У випадку відмови всіх, хто бореться проти СРСР, чекає нещадна розправа. Така агітація дала певні результати.

В УПА визріла політична опозиція. Восени 1944 р. член УГВР, видатний діяч ОУН, надзвичайно авторитетний серед старшин і бійців УПА “Павленко” (Ростислав Волошин), керівники великих відділів УПА — “Босота” (Матвій Токар) та “Ломиніс” (Андрій Трачук) оголосили, що вони розпускають ОУН і створюють Народно-Визвольну Революційну Організацію (НВРО). НВРО заявила про свою готовність іти на компроміс з Радянською владою. Головна команда УПА повела з опозиціонерами рішучу боротьбу. “Босота”, “Козуб”, “Гамалія” та ряд інших вождів НВРО були у листопаді 1944 р. страчені за наказом командуючого “УПА—Північ” Клима Савура. Розгром опозиції дозволив сконсолідувати всі сили УПА.

У грудні 1944 р. видано нове звернення радянського уряду, яке повідомило ще один “останній” термін добровільного виходу з лісу. У травні 1945 р. з приводу закінчення другої світової війни видано третє звернення, а в липні 1945 р. — четверте. В третьому й четвертому, зокрема, йшлося про те, що у випадку, якщо УПА не капітулює, то проти неї уряд СРСР кине усю військову машину, яка розгромила гітлерівську Німеччину. П'яте звернення Нарком МВС УРСР видав в середині листопада 1945 р.

Названі документи розповсюджувалися масово, за допомогою преси, афіш, листівок, по радіо. Щоб довести свою “доброзичливість”, більшовицькі вожді звільнили із заслання і дали можливість повернутися додому певній частині українців, вивезених із західних областей України у 1939—1941 рр. Прагнучи надати успіху своїм операціям, чекісти використовували такий спосіб: обравши який-небудь район, війська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловіче населення і примушували підписувати відповідно укладену заяву про вихід з УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознімки таких заяв з підписами публікувались у пресі, як доказ того, скільки “бандерівців” склало зброю. Слід зауважити, що бійці УПА, переважно багатодітні селяни, справді покидали її лави. Кількість повстанців, які здалися МВС—МДБ у 1944—1945 рр. сягає 55 тисяч чоловік.

Однак переважна кількість бійців УПА продовжувала боротьбу. Ось кілька прикладів. 10 червня 1945 р. сотня “Чорноти” вночі увійшла до райцентру Галич. Обстріляно будинки МВС та МДБ, одного чекіста вбито, двох поранено. В червні 1945 р. на шляху Козятин-Бердичів повстанські відділи протягом одного тижня тричі затримували поїзд і визволяли людей, яких вивозили до Сибіру. 12 липня 1945 р. сотня “Вихора” атакувала районний центр Солотвино. Обстріляно будинки МВС і МДБ. 18 липня 1945 р. сотня ім. Богуна організувала засідку на радянських прикордонників на шляху Кривотули-Гостів, у яку потрапило 49 чекістів. Після короткого бою вони розбіглися, залишивши 18 убитих. 3 серпня 1945 р. загін УПА зробив засідку між селами Верхнім і Гуменовим на відділ МДБ, який приїхав до с. Верхні з метою виселення селян. Кулеметним вогнем вбито 10 чекістів, 9 взято у полон. 25 листопада 1945 р. курінь під командуванням “Чорного” здійснив напад на райцентр Стинію біля Станіслава. В запеклому бою було розбито і знищено будинок МВС, тюрму, з якої звільнено всіх в'язнів, військкомат, залізничну станцію та раймолочарню.

Другою формою відповіді на заклики до капітуляції були пропагандистські походи загонів Української Повстанської Армії. Збройні відділи повстанців заходили до сіл, скликаючи все населення на віче і пояснювали цілі і завдання українського національно-визвольного руху. Ця агітаційна кампанія УПА мала важливе значення з уваги на те, що 10 лютого 1946 р. повинні були відбутись вибори до Верховної Ради СРСР. У переддень виборів у кожному селі були розташовані спеціальні підрозділи внутрішніх військ, наприклад, у Жидачівському районі Дрогобицької області розквартирувались 600 чоловік, у Стрийському районі Дрогобицької області — 5 253, у Перемишлянському і Поморянському районах Львівської області — понад 3 200, які примушували йти на виборчі дільниці. Це було яскравою ілюстрацією сталінської “демократії” і підтверджувало аргументи пропаганди УПА. Фактично в цей день справді проголосувало добровільно не більше 3 % української людності, 30—40 % голосувало лише під жахом терору, решта взагалі не голосувала. За офіційними даними Радянської влади проголосувало 98,8 % зареєстрованих виборців.

Хитрощі з амністією та звернення до бійців УПА здебільшого закінчувалися невдачею. До того ж солдати регулярної армії, серед яких було багато українців, чинили “тихий” опір, коли їх скеровували в каральні експедиції. Вони часто займали бойові позиції з великим запізненням, вночі намагались “не бачити” повстанців і дозволяли їм без боїв переходити поміж свої ряди.

МДБ—МВС застосовує весь арсенал методів нищівного, безжального терору. Основними формами боротьби чекістів проти українських партизанів стали: створення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинна і майнова відповідальність, публічні катування, агентура, провокація.

Створення випадкових баз МВС розпочинається вже весною 1945 р. В різних місцевостях, в першу чергу біля лісових масивів, де могли перебувати відділи УПА, чекісти закладають гарнізони чисельністю 100—200 чоловік. Зброю та амуніцію туди доставляли вночі, мешканці випадкових точок ходили в цивільному одязі, вдаючи з себе спеціалістів, що ніби-то досліджують ліси для вирубування і вивозу деревини.

Завдання випадкових баз було: 1) вести безперервний нагляд за лісом і навколишніми селами; 2) контролювати шляхи з сіл до лісу і не допускати постачання харчів повстанським загонам; 3) тримати в постійній напрузі повстанців у лісі; 4) облавами і обшуками тероризувати населення.

У січні—лютому 1945р. було здійснено перепис населення. Це, правда, нормальний державний захід. Однак, сам спосіб проведення перепису свідчить про те, що чекісти використовували його як засіб полювання на членів українського підпілля, які у зв'язку із нелегальною діяльністю вимушені були перебувати час від часу не у своїй рідній місцевості. Після застосування цих двох форм боротьби взимку 1945—1946 рр. з'являється третій засіб: блокада повстанських територій. По всіх селах розташовуються постійні гарнізони військ МВС чисельністю 10—100 бійців на село і 2 000—5 000 на район. Наприклад, в Сокольському районі Дрогобицької області розмістились: у Сколе — 700 чоловік і танкова частина, Бубнище — 25, Воля Довголуцька — 20, Гірне — 15, Кам'янка — 25, Корчин — 30, Крушельниця — 43, Луковиця Горішня — 20, Луб'янці — 25, Монастирець — 20, Межиброди — 60, Підгородці — 90, Розгірче — 30, Стинява Нижня, Стинява Верхня — 20, Семигинів — 25, Сукул — 25, Синевідсько Верхнє — 220, Синевідсько Нижнє — 30, Сопіт — З0, Танява — 60, Труханів — 40, Улично — 125, Хромогорб — 70, Ямельниця — 10.

В такий спосіб було заблоковано Станіславщину, Дрогобицьку, Львівську, Волинську, Чернівецьку і частково Закарпатську і Кам'янець-Подільську області. Одночасно з приходом гарнізонів введено у кожній місцевості військовий стан. Всім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків. Кожен мешканець зобов'язаний був ночувати у своїй хаті чи квартирі, спеціальні відділи МВС перевіряли, чи це розпорядження виконується.

Ввечері і вночі вікон не можна було заслонювати, бо інакше чекісти кидали до хат ручні гранати. Кожна хата і кожне подвір'я піддавалися дуже детальним обшукам. Головна мета блокади — не допустити вивезення з сіл до лісу ніяких продуктів і примусити голодуючих повстанців вийти з лісу. На всю родину членів УПА МДБ накладало родинну і майнову відповідальність (її ЧК вперше застосувало на Тамбовщині під час придушення ще у 1921—1922 рр. повстання селян під проводом O. Антонова). Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували і вивозили до Сибіру, а її майно конфісковували. Всього ж із західних областей України до Сибіру і на Далекий Схід у 1944—1951 рр. було вивезено 65 906 родин або 203 661 особи. Сталін і Берія навіть розглядали питання про доцільність виселення всього українського населення західного регіону республіки.

З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: “Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса, а він гадюка, так і помер з криком “Слався Україно”. Скільки я їх перемордував”. Пригадує колишній учасник УПА В. Максимович: “Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада в ОУН.) жіночої сітки. Її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла”. Дівчатам-зв'язковим УПА чекісти часто влаштовували “червоні чобітки”: садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.

Садизм МДБ не знав меж. З 1945 р. відновлюється середньовічна практика (прилюдне катування). На площу зганяють місцевих жителів, приводять заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли.

З метою деморалізації всього населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж і підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів.

З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів та заляканих, морально зламаних людей МВС—МДБ організовує колабораційні “истребительные отряды”, або як їх називали в народі “стрибки”. Загони “стрибків” становили велику небезпеку для УПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 р. у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24  000 чол.

У 1946 р. навесні більшовики у боротьбі з УПА застосовували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців.

До такого засобу, незважаючи на те, що Україна — одна з найменш заліснених країн Європи, вони вдавалися вже попередніми роками, але тоді ці акції не були такими масштабними. Намагаючись позбавити партизанів лісового середовища, у якому ті почувалися господарями, більшовики дуже часто підпалювали окремі сектори лісу, розробляючи на сусідніх просіках і стежках застави, які мали винищувати вогнем повстанців, що рятуватимуться від пожежі.

Весною 1946 р. в цей спосіб спалено майже всі соснові ліси на Ковельщині. В північно-східній частині Львівщини (Сокальщина), ліси в околицях Станіславова (Чорний ліс) і багато інших лісових масивів.

Напасники не обмежувалися лише паленням лісів. У багатьох випадках разом з лісами вони спалювали і прилеглі села. В такий спосіб стерто з лиця землі, наприклад, села Велика Радванецька, Кути коло Трійці, Лісові коло Топорова, Добролівка біля Шурович (Львівська область). Запалювали ліси або самі енкаведисти чи сексоти, або ж ранньою весною авіація запалювальними бомбами.

Улюбленою формою роботи МВС—МДБ стають найрізноманітніші провокації. Це, наприклад, підробка заяв. Якщо до рук чекістів потрапляв видний командир УПА, вони таємно його знищували, а потім публікували нібито написану ним, а насправді сфабриковану, “покаяну” заяву. Так вчинили зокрема з поручником “Зміюкою”, сином героя ЗУНР полковника Дмитра Вітовського.

Чекісти не гребували жодними методами. На Західну Україну засилались вишколені банди головорізів, переодягнутих у форму УПА, які не лише знущалися над людьми, чинили розбій, а й вирізували цілі сім'ї і села.

В боях з відділами УПА, порушуючи будь-які міжнародні закони, чекісти вживали розривні набої.

Масове і цілеспрямоване застосування терору завдавало болючих ударів Українській Повстанській Армії. Її чисельність різко зменшується. Однак УПА не капітулює, а шукає і знаходить нові форми боротьби, її командування приймає рішення про розчленування загонів армії на оперативно самостійні одиниці кількістю 11—15 чоловік. Таким чином, УПА переходить від повстанських форм масової збройної боротьби в глибоке підпілля, головним завданням якого стає організаторська і широка політико-пропагандистська робота, невпинний опір агресорам.

В умовах появи 2-го фронту проведено реорганізацію командування УПА та змінено тактику дій у нових умовах. Насамперед вирішено об’єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27.01.1944 р. Р.-Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шухевичу (псевдонім “Тарас Чупринка”), а сам залишився командуючим УПА-Пн. (після загибелі Клячківського 12.02.1945 р. цей пост обійняв майор Іван Литвинчук, псевдонім “Дубовий”). Головний командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р. Шухевич) народився у 1907 р. в містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. Закінчив Українську Академічну гімназію у Львові, потім навчався у Львівському політехнічному інституті. В 1923 р. вступає в ряди Української Військової Організації — попередниці ОУН. Пізніше сам він рекомендує до вступу до лав УВО С.Бандеру. У 20—30 рр. Р. Шухевич був одним із найбільш активних борців проти польської окупації. Людина надзвичайно багатогранна і талановита, чудовий спортсмен. В 1923 р. на Запорізьких іграх здобуває два перших місця і встановлює українські спортивні рекорди в бігу з бар'єрами на 400 м і у плаванні на 100 м. Неодноразово заарештовується польською поліцією. Останнє покарання відбуває у страшному концентраційному таборі Березі Картузькій. 80% ув'язнених у Березі Картузькій становили українці — члени ОУН, КПЗУ, УСРП, УСДН і т. д. Після початку радянсько—німецької війни Р. Шухевич став одним із організаторів УПА. В 1943 р. заарештований гестапо і засуджений до розстрілу. Рятується втечею, за кілька годин до екзекуції. З 1944 р. посідає, крім звання головнокомандувача УПА, також пости Голови Генерального секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових справ УГВР, Голови Проводу ОУН на українських землях.

Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації. Представник УПА Іван Гриньох (псевдонім “Герасимовський”) зустрівся 05.03.1944 р. у Тернополі з представником командування охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28.03.1944 р. – з СС-оберштурмбанфюрером Вітиском. Під час розмов ішлось про можливість українсько-німецької співпраці у спільній боротьбі проти Радянської армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили у полон. Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції (шуцманншафт) і УПА, не дала реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці продовжували репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом 1-ї половини 1944 р. неодноразово вели бої з нацистами.

Влітку 1944 р. особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розбитої у бою під Бродами дивізії “Галичина”. Наприкінці 1944 р. Р. Шухевич, перегрупувавши війська, відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій. Зросла роль зв’язкових, які підтримували зв’язок між командуванням та тактичними одиницями, а також між окремими сотнями. УПА однозначно визнала себе не збройними формуваннями якоїсь однієї групи, а загальноукраїнською армією, яка з липня 1944 р. підпорядкувалась Українській Головній Визвольній Раді. Основною тактичною одиницею УПА став не курінь, а сотня, що давало можливість діяти більш мобільно і ефективно. Зросла роль надрайонних провідників. Служба безпеки УПА розпочала боротьбу з радянськими диверсіями, провокаціями, із зрадниками та агентами.

З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА-Зх., а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська Українська Самооборонна Армія. Не припинився повстанський рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА були спрямовані проти дій радянських адміністративно-каральних органів, зокрема, проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення. Командуванням УПА розроблялися плани зі створення загону особливого призначення УПА-Сх. Під командування Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.

На початку 1946 р. з метою ліквідувати УПА у західній області України перекинуто частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ, посилені загони МГБ з танками, артилерією і літаками (за деякими даними – 585 тисяч чоловік). Під час бойових дій, що тривали близько 6 місяців, відбулося понад 1,5 тисяч боїв і сутичок. Втрати були великими з обох сторін: УПА втратила 5 тисяч вояків, радянські війська – близько 15 тисяч (загальні втрати УПА за роки боротьби — 20 тисяч чоловік; військовослужбовців Червоної армії, органів держбезпеки і внутрішніх військ – 22 тисячі чоловік). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів примушував підрозділи УПА постійно міняти місця дислокації та щоразу вдаватися до іншої тактики ведення боїв. Внаслідок втрат під час кровопролитних боїв з противником, поранень і хвороб особовий склад армії 1946 р. скоротився на 40 %, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв’язок між командуванням та окремими частинами. До УПА потрапляли і випадкові люди, які підривали авторитет армії. Водночас для дискредитації УПА радянські каральні органи створювали спецчастини, які у формі вояків УПА захоплювали села і знищували мирне населення – активістів радянської влади, вчителів, лікарів тощо. Радянські каральні органи своїм завданням вважали не тільки ліквідацію УПА, а й залякування населення. Зокрема, проводились широкомасштабні акції депортації населення, масово фальсифікувалися карні справи, спалювалися та вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися вбиті повстанці тощо. Одночасно для дезорганізації руху Опору радянській уряд оголосив амністію повстанцям, які складуть зброю і припинять боротьбу. Урядові звернення до учасників повстанського руху, в яких їм обіцялося помилування, оголошувалися 7 разів (останній раз у грудні 1949 р.). але тільки амністія 1945 р. мала реальний вплив на УПА. У цей період з лісів вийшли, за деякими даними, близько 41 тисячі повстанців.

У цих умовах командування УПА прийняло рішення про часткове виведення своїх підрозділів з України до Німеччини та Австрії. Восени 1945 р. і на весні 1946 р. з цією метою було проведено два великі рейди територією Словаччини. 1947 р. окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧСР та Румунію. 1946 р. припинила діяльність УПА-Пн., а влітку 1947 р. – групи “Буг” і “Лисоня”. 1948-49 рр. активно діяла лише група “Говерла” (Дрогобиччина) та окремі сотні на Гуцульщині. Однак наприкінці 1949 р. і вони були змушені припинити опір. Зазнало значних втрат і командування УПА. 31.01.1949 р. у Львові загинув шеф головного військового штабу полковник О. Гасин (псевдонім “Лицар”), 14.04.1949 р. командир УПА-Сх… полковник В.Сидор. Після загибелі 05.03.1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила існування.

Проте обмежені бойові дії продовжували вести окремі підрозділи УПА. Через їх велику рухливість і блискавичність у проведенні операцій та зв’язки з місцевим підпіллям регулярні війська були малоефективними у боротьбі з цими підрозділами. Після смерті Р. Шухевича головнокомандувачем УПА став полковник Василь Кук (псевдонім “Юрій Леміш”). Окремі загони УПА припинили боротьбу тільки після захоплення в полон у травні 1955 р. В. Кука. За деякими даними, окремі боївки УПА продовжували зберігати боєздатність і були ліквідовані лише наприкінці 1950-х рр.

Протягом 1944 – 48 рр. частини УПА ефективно діяли на українських землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя), які внаслідок радянсько-польського договору 16.08.1945 р. залишилися у складі Польщі. У Закерзонні відділи УПА (зокрема, армійська група “Сян”; командир М. Онишкевич, псевдонім “Орест” і крайовий провідник ОУН Я. Старух) вели боротьбу проти комуністичного режиму, радянських і польських спецпідрозділів  та шовіністичних елементів, які тероризували українське населення і проводили акції масового насильного переселення українців.

Наприкінці Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою “Воля і незалежність” (“ВІН”) про встановлення демаркаційної лінії і взаємну співпрацю в боротьбі проти спільного ворога. У Польщі існують різноманітні точки зору на діяльність УПА, однак незаперечним є факт спільної боротьби УПА та “ВІН” проти комуністичного режиму. 27.05.1946 р. польські та українські повстанські підрозділи провели спільну операцію в м. Грубешів. Українським загоном командував хорунжий Євген Штендера (псевдонім “Прірва”). Навесні 1947 р. у бою з відділом УПА під командуванням Степана Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція “Вісла”). У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) насильно переселено близько 150 000 українців. Масові репресії польського комуністичного уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило на територію Закерзоння 20 000 армію під командуванням генерала С. Моссора. 20.09.1947 р. у бою з підрозділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на Закерзонні Я. Старух. Після тривалих кровопролитних боїв з переважаючими силами противника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень з території Закерзоння. 29.06.1947 р. три сотні (у-3, у-5, у-8) прорвалися на територію Дрогобицької області, сотня у-2 під командуванням Михайла Дуди (псевдонім “Громенко”) пробилася через територію Чехословаччини у Західну Німеччину. Решта відділів УПА були розбиті, і тактичний відтинок “Сян” припинив своє існування.
2. Структура УПА

На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія ділилася на чотири Генеральні воєнні округи: УПА-Пн. (Волинь і Полісся), УПА-Зх. (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Сх.(північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівщини), УПА-Пд. (Кам”янець-Подільська, Вінницька області та Крем”янеччина). Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь: 1 — оперативне, 2 — розвідувальне, 3 — постачання, 4 — персональне, 5 — вишкільне, 6 – політичного виховання, 7 – військових інспекторів. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО), а вони на тактичні відтинки (ТВ). На початку 1944 р. їх (ВО) було в УПА-Пн. – 3 (ВО “Турів” охоплював Луччину, Володимирщину, Ковельщину; ВО “Заграва” охоплював Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лупинець; ВО “Волинь-Південь” охоплював Рівне, Клевань, Тучин, Межиріччя, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Остріг, Млинів, Козин, Верба, Радзівілів, Кременець, Почаїв, Ланівці.), УПА-Зх. – 6 (ВО “Лисоня” охоплював територію Тернопільщини по Дністер; ВО “Говерла” охоплював Гуцульщину і Буковину; ВО “Чорний Ліс” охоплював Станіславщину; ВО “Маківка” охоплював Стрийщину, Дрогобиччина, Самбірщину, Турківщину; ВО “Буг” – Львівщину; ВО “Сян” – Закерзоння.), УПА-Сх. – 2. У серпні 1944 р. УПА-Пн. реформовано на 2 ВО, а УПА-Зх. – на 4. УПА-Сх. фактично припинила існування. Кожною ГВО і ВО керував командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Основною бойовою одиницею УПА була сотня (рота), яка об’єднувалася в курені (батальйони). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю – 12 до 36 сотень. Групи однієї ГВО творили тактичну одиницю, рівну армійському корпусові. Як правило, сотня ділилася на три чоти, кожна чота – на три рої, а кожен рій – на дві ланки. Однак у деякі періоди сотні могли мати по чотири чоти, а чота – по чотири рої. Почет командира складався з політвиховника, бунчужного, представника Служби безпеки, санітара, зв’язкових, іноді – з представників військово-польової жандармерії та розвідників. Командир першої чоти автоматично ставав заступником командира сотні.

Кожен курінь складався з 2 – 4 сотень. Командир куреня мав почет у складі шефа штабу (або ад’ютанта), політвиховника, бунчужного, капелана, лікаря та референта Служби безпеки. 1944 р. відбулася реорганізація УПА. Тактичними одиницями стали “бригади” (близько 400 чоловік). Бригада ділилась на загони, а ті – на відділи та підвідділи. Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА складали піхотні підрозділи, хоча кожен ВО мав по 1 – 2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії. Існують суперечливі дані про використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків.

Штаб української Повстанської Армії очолював генерал-хорунжий “Перебийніс”. Його справжнє прізвище Дмитро Грицай. Народився в 1907 р. у с. Дорожів Самбірського повіту. По закінченні у 1928 р. Дрогобицької гімназії вступає до Львівського університету. Служить в польській армії, з відзнакою закінчує польську офіцерську школу. З 1933 р. Д. Грицай — керівник Військової Референтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934—1936 рр. і 1939 р. — в'язень Берези Картузької. Після З0 червня 1941 р. — активний учасник партизанської оборони проти гітлерівців. Навесні 1943 р. арештований гестапо. Визволений з тюрми бойовиками ОУН. У серпні 1945 р. призначений на пост начальника штабу УПА.

Групою військ “УПА—Північ” командував полковник Роман Клячківський (псевдонім “Клим Савур”, “Охрім”, “Білаш”). Народився у Станіславі 04.11.1911 р. В ОУН вступив ще юнаком. У 1939—1941 рр. був одним із керівників підпільної мережі ОУН в Галичині. У 1941 р. заарештований чекістами у Львові й у відомому процесі п’ятдесяти дев'яти засуджений до розстрілу. Коли почалася німецько—радянська війна, втікає із Бердичівської в'язниці, де кати з НКВС мали над ним виконувати вирок. Узимку 1941—1942 рр. Зайняв пост Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях. Зіграв важливу роль у створенні УПА.

Командир “УПА—Захід” полковник Василь Сидор (псевдоніми “Шелест”, “Конрад”, “Кравс”, “Зов”, “Лісовик”, “Ростислав Вишитий”) народився 24.02.1910 р. на Сокальщині. Вчився у Львівському університеті, який не закінчив через переслідування польської поліції. Активний член ОУН ще з гімназійної лави. У 1938—1939 рр. перебував у польській в'язниці. З 1939 по 1941 р. — один із керівників ОУН Львівщини. В 1943 р. командир “УПА—Захід”. Одночасно Генеральний Суддя ОУН та крайовий Провідник ОУН на Карпатських Землях.

Командир “УПА—Південь” полковник Омелян Грабeць (псевдонім “Батько”) народився в 1908 р. в Чесанові на Галицько-Холмському прикордонні. Організатор і технічний керівник відомих антипольських демонстрацій у Львові в 1938—1939 рр. В 1939 р. заарештований польською поліцією. Після розвалу польської держави повертається на Холмщину. В 1941 р. провідник ОУН на Східноукраїнських землях. З 1943 р. командир “УПА—Південь”. Загинув у бою з регулярними частинами Червоної Армії 10 червня 1944 р. на Вінниччині.

Українська Повстанська Армія в основному озброювалась за рахунок трофеїв. Тому озброєння УПА було дуже різноманітне.

Найсутужніше доводилось у перші місяці існування армії, бо ж випало починати тоді майже з нічого. В пригоді тут стала насамперед зброя, здобута підпіллям ОУН під час німецько—польської війни при роззброєнні відступаючих частин польської армії. У 1941 р. при відступі Червоної Армії вдалося зібрати ще деяку кількість зброї, патронів, амуніції. Після проведення відповідних пропагандистських акцій купували за гроші та сало зброю в угорських, італійських, словацьких вояків. Всю цю зброю треба було, звичайно, переробляти, модернізувати, оснащувати новими деталями. Тому при кожній частині УПА організовується зброярська майстерня, під керівництвом досвідчених фахівців колишніх офіцерів Червоної Армії. Зі старих гвинтівкових дул вироблялися пістолети. До них підходять набої з німецьких автоматів. З артилерійських снарядів виготовляються міни і гранати. Маючи таке початкове озброєння, відділи УПА влаштовують засідки на німецький транспорт, що перевозить зброю, і таким чином здобувають її. Але й ця зброя, опинившись в руках УПА, перш за все йшла до зброярень, бо німці постачали замки до гвинтівок окремо. Бували випадки, коли командирам оголошували догану за те, що зав'язавши бій, і навіть перемігши, не зуміли захопити зброю.

Особливо багато німецької зброї перейшло в руки УПА у 1944 р. під час німецького відступу з України. УПА провела тоді широку акцію роззброювання розбитих німецьких частин. Коли поверталися частини Червоної Армії, до рук УПА потрапляла велика кількість радянської зброї та амуніції. Виявилось, що серед червоноармійців української національності є прихильники УПА.

В загальному сотня УПА своїм озброєнням дорівнювала або перевищувала сотню регулярної армії. Так, наприклад, в описі наступу УПА на селище Отинію 5 листопада 1945 р. знаходимо дані, що курінь мав 40 кулеметів, 100 автоматів, 110 гвинтівок. На озброєнні куреня “Орли” в липні 1944 р. було 48 кулеметів Дегтярьова, 16 кулеметів “Максим”, 12 легких і 4 важких гранатометів. Крім того, всі старшини і підстаршини мали автомати, решта — гвинтівки. Штатне озброєння сотні за свідченням колишнього воїна УПА С. Зоряного було таким: 24 кулемети, 40 автоматів, решта особового складу мали гвинтівки. До цього ще долучались протитанкова рушниця, інколи гранатомет.

Обмундирування УПА було різноманітним, оскільки його доводилось повстанцям забирати у ворогів. Деякі частини мали угорські, німецькі мундири, інші — словацькі, ще інші носили власноручно пошитий одяг або ходили у цивільному, одягаючи мазепинку. На заміну німецьким, словацьким уніформам приходить радянський та польський військовий одяг.

Бойовим постачанням загонів УПА займалось спеціальне інтендантське відомство — організаційно-мобілізаційний відділ. Йому підлягали всі магазини зброї та зброярні. Збройово-амуніційні пункти розміщувались на території таким чином, щоб після кожного бою було зручно до них добиратись. Якщо відділ УПА опинявся на території іншої ВО, його командування повинно було негайно сконтактуватися з організаційно-мобілізаційним відділом  даного регіону.

У лісових криївках УПА мала теж харчові пункти. Але користуватись ними можна було лише під час блокади або облави. За звичайних умов харчі для загону УПА заготовляли активісти ОУН в найближчих селах. Відділ або заходив до наперед визначеного села, або приготовані харчі селяни відносили воїнам до лісу.

При маршах кожен стрілець УПА одержував так звану “залізну порцію” при рейдах.

Велике значення надавалось організації медичної опіки та санітарної допомоги. Брак медичного персоналу та ліків дошкульно відчувався на кожному кроці: багато українських лікарів німці забрали до служби у своїх військових госпіталях, а на всі аптечні запаси ліків окупаційна адміністрація наклала свою руку. Тому командування УПА організовує низку медичних курсів для колишніх студентів медицини, санітарні курси медсестер, на які записуються українські дівчата. Під керівництвом хіміків та фармацевтів організовуються фабрики ліків. З почуттям вдячності слід згадати таких українських лікарів як Ю. Липа (загинув у квітні 1945 р.), Я. Оленецький (загинув у березні 1945 р.), Тарнавська (загинула восени 1945 р.), Кольман (загинув у лютому 1945 р.). Окрему сторінку УПА становить праця для українського народу єврейських лікарів. Більшість із них разом з родинами були викрадені з гетто. Особливою увагою користувались лікарі-євреї із Стрия Кляйн і Кум. До медичної мережі тісно примикала структура нелегального Українського Червоного Хреста (УЧХ), що мав три відділи: медичний, опіка над пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний (заготівля ліків та відділ суспільної опіки). Український Червоний Хрест очолювала відома діячка ОУН Катерина Зарицька, яка була нагороджена Срібним Хрестом Заслуги. Більшість працівників УЧХ — молодих дівчат загинуло геройською смертю зі зброєю в руках, захищаючи поранених бійців.

Найкращим типом зв'язку для УПА, безумовно, був би радіозв'язок. Однак, в армії не було ні апаратів, ні навченого персоналу. Лише в жовтні 1943 року при штабі “Клима Савура” з'явилась одна радіостанція. Проте радіус її дії був дуже обмежений — лише 100 км. Також нереально було думати про телефонне сполучення малих частин. Щоправда, у групі командира “Енея” три курені, що були розташовані один від одного на відстані 5 км, зв'язувалися телефоном, але тільки на час постою. Єдиним надійним засобом комунікації була передача інформації через зв'язкових. З цією метою була створена мережа комунікаційних ліній. Лінії поділялись на більш та менш важливі, військові та адміністративні. Спрямований на зв'язкову лінію відділ чи транспорт пересувався від пункту до пункту і супроводжувався тереновим зв'язком. Траплялось, що мобілізовувалися для перевезень підводи із сіл (200—300 возів). Цей апарат функціонував дуже злагоджено. За одну ніч можна було пройти 80 а то й більше кілометрів, бо підводи на певних етапах для зміни заздалегідь підготовлялися іншими зв'язковими. Це був основний і майже єдиний засіб транспорту. Автомашин була невелика кількість, бо існували великі труднощі з бензином, запаси якого знаходились у руках німців.

Головною тактикою Української Повстанської Армії була партизанська війна, що істотно відрізняється від бойової тактики регулярних армій. Вона включає такі форми боротьби:

1.     продолжение
--PAGE_BREAK--