Реферат: Соціально політичне становище в Західній Україні 1945 1950 роки

--PAGE_BREAK--Були конфісковані поміщицькі землі, безземельним і малоземельним селянам було передано безкоштовно <metricconverter productid=«59200 га» w:st=«on»>59200 га землі. Понад 1000 селянських господарств, що задихалися від безземелля в гірських округах, одержали достатні земельні наділи в родючих долинних округах.
 Націоналізовано велику промисловість, транспорт, засоби зв'язку, банково-кредитову систему, великі торговельні підприємства, учбові заклади, установи охорони здоров'я та культури[18].
Робітники, селяни та інтелігенція Закарпаття провадять значну роботу по ліквідації шкоди, заподіяної німецько — мадьярськими загарбниками.
Велику допомогу надає їм в цьому Радянська Україна, увесь Радянський Союз.
 Навесні 1945 р. було завезено в Закарпаття для продовольчих потреб населення 96 000 ц зерна, з яких 32 000 ц безкоштовно. Крім того, було виділено селянам безкоштовно 87 600 ц посівного матеріалу.
Також подано допомогу в 1946 р. насінним матеріалом бідняцько-середняцьким господарствам — понад 1000 ц. Велика матеріальна допомога надається промисловості завозом сировини, палива і допоміжних матеріалів.
 Внаслідок проведених організаційно-відбудовчих заходів відновило роботу 250 підприємств, в яких працює понад 20 тис. робітників.
Приступлено до утворення підприємств легкої промисловості, якої раніше було в Закарпатті, організовано артілі промислової кооперації.
В 1945 р. підприємства Закарпаття випустили майже ' на 20 млн. крб. продукції і лісоматеріалів, меблів, хімікатів, металовиробів, цигарок, спирту і т. ін[19].
 На 1946 р. програма виробництва значно збільшується величезна організаційна й матеріальна допомога, яка повсякденно надається Радянським урядом і більшовицькою партією господарському, і культурному будівництву Закарпатської області, знаходить живий відгук у трудящих Закарпаття. Робітники, селяни та інтелігенція Закарпаття активно включилися в будівництво радянських органів влади, беруть творчу участь у відбудові й розвитку господарства і культури області.
Своє схвалення політики Радянського уряду, який забезпечив реалізацію їх національних і соціальних сподівань, своє довір'я більшовицькій партії трудящі Закарпаття продемонстрували на виборах у Верховну Раду СРСР, що відбулися 19 лютого 1947 р[20].
 З метою забезпечення всебічного розвитку господарства Закарпатської області і зростання добробуту її населення Рада Міністрів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У постановляють:
В галузі промисловості
1. Рада Міністрів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У вважають основним завданням міністерств і центральних організацій «УРСР, Закарпатського обласного виконавчого комітету і обласного комітету КП(б)У в галузі промисловості — відновлення та забезпечення нормальної виробничої діяльності всіх націоналізованих підприємств і дальше розгортання промислового виробництва для задоволення місцевих потреб на основі якнайповнішого використання місцевої сировини та створення надійної власної паливно-енергетичної бази.
2. Затвердити на 1946 р. загальний обсяг промислового виробництва по республіканській та місцевій державній промисловості Закарпатської області в сумі 42,7 млн. крб. (в незмінних цінах 1926/27 р.) і по промисловій кооперації в 10,6 млн. крб. (в незмінних цінах 1932 р.), а також випуск основних виробів.
У Львівській і Волинській областях геологи відкрили невелике родовище вугілля — з промисловими запасами близько 1,5 млрд. т. У 1949 р. були закладені перші вугільні шахти Львівсько-Волинського басейну. Одночасно почалося спорудження найбільшої в західних областях Добротворської ДРЕС потужністю 700 тис. кВт. Розгорнулося будівництво потужної Тереблеріцької ГЕС в Закарпатській області.
У 1950 р. було відкрите найбільше в СРСР Роздольське родовище сірки. Побудований на його базі гірничохімічний комбінат поклав початок створенню у Прикарпатті великої хімічної промисловості. Соціалістичні перетворення усільському господарстві починалися з відбудови державних МТС.
Одразу після вигнання окупантів на ці цілі було виділено понад 100 млн. руб., в результаті чого навесні 1945 р. розгорнули свою діяльність 152 МТС[21].
 За постановою РНК УРСР від 4 березня 1945 р. були створені невластиві для цього регіону земельні товариства, а при них — супряги. Супряги надавали допомогу безкінним господарствам в обробітку землі. Земельні товариства створювали зерноочисні і злучні пункти, громадські кузні.
 У 1944 р. почали працювати ініціативні групи з селян для відновлення довоєнних і організації нових колективних господарств [22]. На початку 1945 р. в регіоні налічувалося 24 колгоспи, а ще через рік — 177. У 1946 р. виникли перші колгоспи в Закарпатті. В ці роки організація колгоспів здійснювалася на майже добровільних засадах. Селяни заохочувалися до вступу в колгоспи різноманітними пільгами. Широко практикувалися поїздки селянських делегацій у добре налагоджені господарства східних областей з метою пропаганди досягнень колгоспного ладу.
 У середині 1948 р. в Кремлі вирішили, що підготовчий період слід завершувати. Селянські господарства раптом відчули колосальний тиск держави, особливо по податковій лінії, який підштовхував їх до об'єднання в колгоспи. Через рік, на початок липня 1949 р. в колгоспи об'єдналося 60 відсотків господарств, ще через рік — 91 відсоток. На базі поміщицьких маєтків і монастирських господарств було створено до 30 радгоспів і дослідних станцій[23].
 Процес індустріалізації у «возз'єднаних» землях мав свої особливості.
По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).
По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробному або напівпереробному вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).
По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін[24].
По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава — Київ, а 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.
 Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.
 Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приділялася питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення.

 2 .Радянізація західних областей України.
2.1 Придушення національно – визвольного руху.
Нові радянські райони (Прибалтика, Західна Україна і Західна Білорусія, Північна Буковина і Бессарабія) після війни стали предметом особливої уваги всіх органів радянської влади — від каральних до пропагандистських. „Здобутки“ довоєнної радянізації випарувалися з приходом окупантів [25]. З приходом Червоної армії у 1944 р. почалася друга хвиля інтеграції західних областей в радянську політичну і соціально-економічну систему[26].
 Пам'ятаючи ленінську настанову (»соціалізм — це облік"), власті розпочали з постановки на облік всього наявного населення. З цією метою було здійснено перепис робітників та службовців[27]. У містах і районах створювалися облікові групи, очолювані відповідальними працівниками парткомів, НКВС і НКДБ. Під час постійних перевірок виявляли «дезертирів виробництва», «незаконно заброньованих», людей без паспортів і військових білетів, підозрюваних у зв'язках з окупантами або з національним підпіллям.
 Населення західних областей, як могло, бойкотувало вибори до
Верховної Ради СРСР, що відбувалися в лютому 1946 р [28]. Проте за межами цієї території бойкоту ніхто не помітив. Письменник А.Дімаров, який тоді працював у газеті «Радянська Волинь», розповідав, як проходили вибори: «Рано о восьмій у супроводі яструбків почали приходити люди. Лейтенант не дарма лазив на горище. Він просвердлив над обома кабінами по дірці, посадив над кожною по енкаведисту з добре потовченою крейдою в бляшанках. Зайде дядько до кабіни, стане щось писати в бюлетені, а із стелі йому на шапку чи голову вже сиплеться крейда. Вийде, проголосувавши на двір, а тут енкаведишники: — Ану, наклонись! Чиста шапка чи голова — чеши, чоловіче, додому, а якщо посипана крейдою — паняй до машини!» [29].
 Щоб ця картинка з натури стала до кінця зрозумілою, слід вказати, що у виборчому бюлетені друкувалося тільки одне прізвище — кандидата від «блоку комуністів та безпартійних». Щоб проголосувати за рекомендованого цим блоком, не треба було заходити в кабіну для таємного голосування: узяв бюлетень і тут же вкинув його до урни [30]. Та якщо виборець бажав закреслити прізвище кандидата в депутати і написати інше — вже за своїм вибором, він обов'язково мусив зайти в кабіну. З Партійні організації західних областей в перші післявоєнні роки поповнювалися тільки за рахунок вихідців зі східних областей УРСР та інших регіонів СРСР. У 1947 р. стало можливим приймати в партію місцеві кадри, у тому числі вихідців з КПЗУ Проте перевага завжди надавалася приїжджим. Зокрема, у 1948 р. в Тернопільській області було прийнято в КП(б)У 1008 осіб, з них місцевих —тільки 215 (21 відсоток).
 У партійних органах західних областей налічувалися буквально одиниці представників місцевого населення. Так, в 1949 р. в Чернівецькій області в апаратах міськкомів, окружкомів і райкомів КП(б)У працювало 4 комуністи місцевого походження, Дрогобицькій — 10, Тернопільській — 15, Станіславській — 9.
 З кінця 1944 р. мельниківціта бульбівці згорнули бойову діяльність. Після цього національно-визвольний рух у західних областях репрезентувала УПА, яка перебувала під цілковитим контролем ОУН(Б) [31].
У листопаді 1945 р. серед усіх повстанців була поширена інструкція ОУН «Надрайонним провідникам до виконання», яка свідчила про зміну тактики боротьби. Від провідників вимагалося посилити політичну роботу в масах. УПА розглядалася тепер не тільки як військовий інструмент, а як революційно-політична армія, покликана «на своїх прапорах і своїми політичними діями нести у народну масу слово нашої правди, демонструвати насамперед наше існування і закликати народ до боротьби[32].
 Відмова УПА від відкритих боїв і перехід до терористичної і диверсійної діяльності стурбували компартійно-радянське керівництво. У нього викликало занепокоєння й те, що націоналісти належним чином оцінили небезпеку діяльності агентури НКВС-НКДБ в своїх лавах і звернули особливу увагу на виявлення і знищення таких агентів.
 У західних областях була посилена практика постійної перевірки працюючих в державних установах, на промисловості і транспорті з метою виявлення людей, опозиційно настроєних до радянської влади[33].
 Найдійовішою формою ліквідації запілля ОУН і УПА була визнана депортація населення, яке прихильно ставилося до повстанців. Перша масштабна депортаційна акція була здійснена ще у квітні 1945 р., коли було вислано на схід понад 9 тис. сімей (23,6 тис. осіб) членів ОУН і бійців УПА Одночасно масова база повстансько-підпільної боротьби підривалася масштабними примусовими мобілізаціями населення, переважно молоді, на відбудову об'єктів вугільної і металургійної промисловості Донбасу та Придніпров'я.
 Активні дії військ НКВС і НКДБ проти повстанців почалися з кінця 1945 р., щоб, як казав М.Хрущов, „паралізувати дії бандитів і забезпечити нормальний хід виборчої кампанії“. За два з половиною місяці проти боївок націоналістів було проведено майже 16 тисяч операцій. У боях брала участь 52-а армія генерал-полковника К.Коротєєва і 13-а армія генерал-полковника М.Пухова. Армійським гарнізонам допомагали 3593 винищувальні батальйони (»яструбки") загальною чисельністю понад 63 тис. бійців[34].
 В українській зарубіжній історіографії зима 1945-1946 рр. розглядалася як найбільш тяжка. Сотник В.Чав'як («Чорнота») пізніше згадував: «Ця облавна зима була найстрашнішою. Нас як звіра шукали по слідах. Коли не падав сніг, ми не могли переходити навіть вночі. Голодували, мерзли. Майже не розкладали ватри, бо за нами пильнували літаки*30. Ми спали навіть у тріскучі морози під смереками, вкривалися смерековими гілками.
Керівництву КП(б)У вдалося домогтися згоди Кремля на продовження терміну використання регулярних військ проти УПА. У весняно-літній кампанії 1946 р. органами МВС-МДБ, внутрішніми та прикордонними військами було проведено понад 42 тис. операцій. Крім того, винищувальні батальйони здійснили у 1946 р. майже 17 тис. операцій. Безпосереднім наслідком масованого наступу на УПА стало припинення її бойової діяльності в усьому краї[35], за винятком Карпат і Полісся. У переважній більшості районів повстанці перейшли до підпільної боротьби.
 У лютому 1947 р. у зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад М.Хрущов знову домігся розквартирування військових гарнізонів у кожному населеному пункті, щоб прикрити всі виборчі дільниці. З метою паралізації повстансько-підпільного руху за січень-березень цього року сили МВС-МДБ провели понад 12 тис. операцій. На підставі агентурних розробок органи МВС здійснили спецоперації, спрямовані проти керівних центрів і кадрів ОУН. В цей час, за даними МДБ У РСР, у західних областях перебувало у підпіллі 113 керівних працівників проводів і налічувалося 219 підпільних осередків ОУН чисельністю 1558 осіб [36]. За оцінками чекістів, операції і спецоперації початку 1947 р. призвели до того, що в підпіллі ОУН запанувала повна розгубленість. Повідомлялося, що посилилася тенденція добровільної здачі повстанців і підпільників органам радянської влади або перехід їх на територію Польщі[37]. Під час ліквідації заступника референта СБ проводу ОУН Карпатського краю І.Синенка в районі села Нова Гута на Станіславщині було захоплене інформаційне повідомлення „Ромба“, датоване березнем 1947 р. „Ромб“ повідомляв, що населення дивиться на підпільників як на „засуджених до смерті“, співчуває їм, але пов'язувати свою долю з ними не бажає. „Більшість населення, — писав він, — особливо особи старшого віку, бажали б жити в таких умовах, як зараз, але тільки щоб їх ніхто не чіпав і не турбував[38].
 Населення бачило, що колосальна військова міць наддержави у кожну хвилину може бути обернута проти повстанців: радянська влада переконувала у цьому під час виборів, беручи у військові кліщі кожний населений пункт[39]. Одночасно воно на собі відчувало весь жах цього тиску. Користуючись відомим “хто не з нами, той проти нас», чекісти пропонували людям повідомляти про всіх підозрілих, а багатьох з них просто вербували у свою інформаторську мережу на правах «секретних сотрудников» (сексотів). Той, хто не погоджувався, одразу потрапляв до категорії «бандпособників» і депортувався разом з сім'єю в Комі АРСР, на Урал та в інші острівці ГУЛАГу.
 У повстанців західних областей України були сприятливі чинники для боротьби: підтримка місцевого населення, наявність організації, що існувала з 1929 р. і проявила себе в боях з різноманітними противниками, лісиста і гориста місцевість, в якій вони чудово орієнтувалися. Вони були загартованими в боях, національно свідомими патріотами, вихованими самою дійсністю, що їх оточувала, у відразі до комуністичної доктрини і практики. Тим не менш, сили були надто нерівні, а умови підпільно-партизанської боротьби постійно ускладнювалися. Розуміючи, що основна перевага визвольного руху — у зв'язках з оточуючим населенням, МВС-МДБ звернуло головну увагу на тих, хто змушений був залишатися в селах, на їх близьких та рідних. Чекісти взяли на озброєння гітлерівські методи боротьби з партизанським рухом, щоправда, у м'якшій формі: відповідальність за диверсії та інші операції підпільників покладалася на жителів найближчого села; їх не розстрілювали, як гітлерівці, а депортували[40].
    продолжение
--PAGE_BREAK--Ситуація, в якій діяли підпільники, добре показана в уже цитованому вище інформаційному повідомленні «Ромба»: Сітка сексотів діє акуратно. По території неможливо пройти, щоб після себе не залишити слідів. Про перебування в селі (квартирування) не може бути й мови. Сексоти видресирувані так, як церковні собаки. До кожного приїжджаючого підпільника вони діловито приглядаються з усіх боків. Бункери в селі можуть бути тільки у сексотів, про яких знають органи МДБ. Підпільники, котрі квартирували або квартирують по селах, є агенти більшовицької поліції… Не може знаходитися в селі місце заховування підпільника, про яке б не знали органи МДБ-МВС. Зв'язок між сіткою сексотів і працівниками МДБ-МВС організовано виключно добре.
У лютому 1947 р. було прийняте рішення про те, щоб покласти остаточне придушення підпільно-повстанського руху на органи МДБ УРСР. Загальне керівництво каральними діями в західних областях Сталін поклав на Л.Кагановича, направленого в Україну на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У березні 1947 року.
Чекісти зробили ставку на розширення і поглиблення агентурно-інформаційної роботи, проникнення в структури ОУН, знищення керівних центрів і кадрів, посилення каральних санкцій проти «банд-пособників». За цей рік було вивезено на схід 26332 сім'ї понад 77 тис. осіб, тобто утричі більше, ніж за 1944-1946 рр. Проте покінчити з підпільно-повстанським рухом не вдалося…
У 1948 р. МДБ УРСР, проводячи і військово-чекістські операції, почало активніше використовувати спецгрупи. Нова тактика пов'язувалася з іменем міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта М.Ковальчука, який в роки війни очолював одне з фронтових управлінь контррозвідки «Смерш» («Смерть шпионам») і мав великий досвід боротьби з німецькою агентурою в тилу радянських військ.
1948-й рік приніс із собою різку активізацію повстанського руху[41]. Раніше у ньому брали участь в основному професіонали — випробувані бійці, котрі боролися за ідею і не думали про те, що за всіх умов не зможуть стати переможцями. Тепер до них почали приєднуватися ті, хто бажав раніше, як вказувалося у повідомленні «Ромба», тільки одного: «щоб їх ніхто не чіпав і не турбував». Справа в тім, що влада різко активізувала процес колективізації сільського господарства у західних областях. Протестуючи проти силових заходів, селяни йшли в ліс. Національно-визвольна боротьба стала переплітатися з соціальною.
Упродовж 1948 р. повстанці й підпільники здійснили понад 1440 акцій (за даними самих повстанців). За радянськими даними, в січні-квітні 1948 р. було зафіксовано 505 проявів діяльності ОУН і УПА. Було встановлено пожвавлення антирадянської діяльності на території Київської області, де з'явилися рейдуючі бої УПА.
Між МВС і МДБ існувала конкуренція, яка часом доходила до протистояння на різних щаблях ієрархії обох каральних відомств. Мабуть, тільки цим можна пояснити виняткову відвертість документу, надісланого М.Хрущову 15 лютого 1949 р. із середовища МВС. Мова йде про доповідну записку військового прокурора військ МВС Українського округу Г.Кошарського «Про факти брутального порушення радянської законності в діяльності т.зв. спецгруп МДБ»[42]. Вказуючи на те, що МДБ УРСР та його управління в західних областях «з метою виявлення ворожого українсько-націоналістичного підпілля широко використовують так звані спецгрупи, що діють під виглядом бандитів УПА», Кошарський далі писав: «Як свідчать факти, грубо провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп і допущені їх учасниками свавілля й насильство над місцевим населенням не тільки не полегшують боротьбу з бандитизмом, а, навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й незаперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва у західних областях України»[43]. Кошарський робив висновок, що «дії т.зв. спецгруп МДБ мають яскраво уособлений бандитський, антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями [44].
 Незважаючи на те, що військовий прокурор наводив у своїй записці конкретні вражаючі факти „діяльності“ спецгруп серед місцевого населення, його записка не мала жодних наслідків. Обрана М.Ковальчуком тактика застосовувалася все ширше. Кількість чекістських спецгруп під виглядом боївок ОУН і УПА дедалі більше зростала, а здійснювані ними злочини акуратно фіксувалися як операції оунівського підпілля. У доповідній записці від 23 грудня 1949 р. на ім'я Л.Мельникова інспектор ЦК КП(б)У Бережний писав: „Побиття, грабунки і знущання над місцевим населенням з боку представників влади і органів МДБ в Тернопільській області носять масовий характер ».
 Як згадував генерал-лейтенант МДБ П.Судоплатов, Сталін у зв'язку з убивством Я.Галана у листопаді 1949 р. висловив невдоволення “роботою органів безпеки щодо боротьби з бандитизмом в Західній Україні» і наказав зосередити зусилля на розшуки та ліквідації ватажків бандерівського підпілля [45]. У зв'язку з цим чекісти активізували провокаційну діяльність своєї агентури в боївках ОУН і УПА. Були розроблені плани компрометації командарма Р.Шухевича перед зарубіжними центрами ОУН і УГВР, а його заступника В.Кука — перед Шухевичем.
 Одночасно з посиленням тиску на підпілля М.Ковальчук запропонував запровадити амністію для всіх, хто добровільно відмовиться від боротьби. Проект відповідного наказу (раніше амністія оголошувалася тільки законодавчим органом влади) міністр надіслав до політбюро ЦК КП(б)У. 28 грудня 1949 р. політбюро ЦК схвалило постанову «Про наказ міністра держбезпеки УРСР № 312 „Про непритягнення до карної відповідальності учасників залишків розгромлених українських націоналістичних банд у західних областях Української РСР, які добровільно зголосилися до органів радянської влади з повинною[46]. 30 грудня Ковальчук оголосив свій наказ. З повинною явилися сотні нелегалів.
 5 березня 1950 р. загинув головний командир У ПА, голова Генерального секретаріату УГВР і провідник ОУН в Україні Роман Шухевич. Чекістам вдалося встановити місце його перебування в селі Біло-горща на Львівщині. За словами П.Судоплатова, які відповідають дійсності, після смерті Р.Шухевича рух опору в Західній Україні одразу пішов на спад.
 Після загибелі Р.Шухевича пост голови Генерального секретаріату УГВР і головного командира УПА зайняв Василь Кук (“Леміш», «Юрко», «Коваль»). Він керував боротьбою боївок ОУН і УПА до травня 1954 р., аж поки не став жертвою чергової оперативно-розшукової операції чекістів.
 Загальні результати протистояння у західних областях України були оголошені на засіданні президії ЦК КПРС 26 травня 1953 р., де розглядалася записка Л.Берія. З 1944 по 1952 рр. радянські силові органи піддали репресіям у різних формах майже 500 тис. осіб. Зокрема, було заарештовано 134 тис, вбито 153 тис, вислано довічно за межі України 203 тис. о Зі свого боку, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в ході яких загинуло, за офіційними даними, не менше 30 тис. працівників компартійно-радянського апарату, військовослужбовців, представників цивільного населення (як місцевих, так і прийшлих)[47].
 Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть митрополита А. Шептицького (листопад 1944 р.), і повоєнне загострення відносин Заходу і Сходу, що поступово переросло в «холодну війну». Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття в західноукраїнському регіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р. до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради в справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР полковник державної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до бандерівців «вернутися з неправильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояльність до режиму, один з представників греко-католиків все ж зауважив, що в західному регіоні будь-які зміни необхідно «робити обережно». Не бажаючи вступати у конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь[48].
Ліквідація Української греко-католицької церкви була частиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватикану і зміцненню радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою через ослаблення в повоєнний період греко-католицької церкви; загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло в «холодну війну», смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.
Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичної перебудови «возз'єднаних» земель[49] Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.
 Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність[50].
Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.)[51].
 Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».
 Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.
 У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.
 Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років[52].
 Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають форми широкої повстанської боротьбі.
(контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплюють кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати У ПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців[53].
2.2 Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»
Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для «радянізації» краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до радянської системи господарювання; руйнація національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН—УПА; остаточне утвердження на місцях органів радянської влади[54].
Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнських землях, широко використовував вже апробований у попередні роки арсенал репресивних акцій[55]. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва — далеко не повний перелік форм і методів репресивного тиску на місцеве населення[56]. Своєрідним сигналом до початку репресій стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 р., у якому зазначалося: «… усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). З наближенням фронту до західноукраїнських земель репресивна діяльність радянського режиму посилюється[57]. Зокрема, у березні 1944 р. з'являється нове розпорядження НКВС СРСР, у якому вказувалося: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей. 15 травня 1945 р. М. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував застосовувати «нові методи роботи», суть яких полягала у створенні в західноукраїнському краї атмосфери «кругової поруки» та взаємної підозри[58]. У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусили повідомляти офіційну владу про наміри та дії повстанців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться на території сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежити за заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав організовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допомагає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.
Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і «бандпособників», куркулі з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовий характер репресій свідчить той факт, що лише протягом 1946—1948 рр. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців[59].
    продолжение
--PAGE_BREAK--