Реферат: УНР часів директорії

--PAGE_BREAK--При першому ж ознайомленні з цією декларацією впадає в око наївність і короткозорість українських політиків. Не досить, що їм бракувало досвіду — УНР під час свого становлення потрапила у вкрай складне зовнішньополітичне становище. З підписанням Брестської мирної угоди Україна пов'язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її ворожим сателітом, різновидом більшовизму. Вигравши війну, ці останні дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що без особливого ентузіазму сприймають Україну як самостійну державу. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Україну лише як на південну Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала із всебічною допомогою армії Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці листопада одеські газети від імені держав Антанти опублікували декларацію, де мовилося про якнайшвидший прихід в Україну збройних сил союзників у залежній від обставин кількості, щоб підтримувати тут порядок. 2 грудня в Одесі з'явився перший французький військовий корабель «Мірабо», а 15 числа розпочалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ. 18 грудня білогвардійські загони при підтримці французьких військ вступили у бій з одеською українською залогою і примусили її залишити місто.
13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д'Ансельмом. Він зажадав від українських військ залишити район навколо Одеси й відійти на лінію Тираспіль — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Одночасно вийшов його наказ, в якому зазначалося, що «Франція і союзники прийшли в Росію, аби дати змогу всім чинникам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краю». Про існування України навіть не згадувалося. В січні 1919 р. війська Антанти вступили до Миколаєва.
З інтервенцією військ Антанти на півдні України на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам, що повстали проти гетьмана, вони розгорнули наступ у двох напрямах: Ворожба — Суми — Харків і Гомель — Чернігів — Київ. Але й повалення влади гетьмана не зупинило подальшого просування більшовицьких військ. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв'язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу й припиняє діяльність усіх її представницьких установ на своїй території. Однак оголосити про відкритий наступ військ на Україну більшовики не наважувались.
Вони діяли через створений у Курську наприкінці листопада 1918 р. маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На ноту протесту уряду УНР урядові РСФРР стосовно вторгнення радянських військ на українську територію РНК цинічно заявила, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Це була явна й нахабна брехня. Українська Народна Республіка, ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогнями.
До зовнішньополітичних труднощів додалися і внутрішні. Селянство, що становило більшість населення республіки, не зробило належних висновків з подій 1917—1918 pp. у плані створення власної держави. В постановах різноманітних з'їздів воно начебто й підтримувало ідею української державності, коли ж виникала необхідність стати на її захист, виявило цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет українського селянина, доброго землероба й політичного неука, брав гору над загальнонаціональними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 — взимку 1919 р. Створивши на хвилі боротьби з режимом гетьмана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній агітації.
За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало. «Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх сил», — зазначав один із чільних діячів УНР — І. Мазепа. Парламентарна західна система з притаманними їй демократизмом, передовими досягненнями в організації суспільства насамперед імпонувала українській інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності, але вона погано узгоджувалася з політично нерозвиненою більшістю населення, котра, навпаки,, симпатизувала радянській формі влади. Однак ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що лежала в її основі, заплямувала себе кров'ю. Обстоюючи радянську владу, лише окремі ліві українські політики наважувалися увійти в межі більшовизму. По суті, всі вони опинилися у становищі буриданового осла, який, не спромігшись зробити вибору, побоюючись втратити більше, аніж знайти, так і помер. Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917 р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.
На початку січня 1919 р. в Києві зібрався IV з'їзд УСДРП. Оскільки два члени цієї партії (В. Винниченко й С. Петлюра) входили до складу Директорії, а соціал-демократ В. Чехівський очолював уряд УНР, то з'їзд мав відіграти непересічну роль у політичному житті України, до того ж він був скликаний за два тижні до відкриття Трудового конгресу.
Центральним моментом роботи з'їзду УСДРП стало обговорення доповіді А. Пісоцького про політичне становище в Україні. Доповідач наполягав на впровадженні влади рад і організації народного господарства на соціалістичних засадах. Одним з його аргументів було розгортання в Західній Європі світової революції. А. Пісоцького підтримували М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко. Антирадянську позицію займали катеринославці І. Мазепа, П. Феденко, Ї. Романченко, Т. Грабовий, Я. Капустян. Всі інші, за свідченням того ж таки І.Мазепи, «не мали ясного погляду на справу й хиталися між совітами і загальним виборчим правом». Так, голова уряду УНР В. Чехівський виступив за впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. В. Винниченко, який ще у Вінниці палко підтримував цю систему, на з'їзді УСДРП відкинув її. Голова уряду й голова Директорії по-різному бачили державотворчу перспективу, що було тривожним симптомом. Урешті-решт взяла гору ідея скликання парламенту й обрання органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального виборчого права. Після цього поборники радянської системи оголосили, що вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів.
З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства, тому напередодні відкриття Трудового конгресу Директорія вирішила провести у Києві чергову державну нараду. Вона відкрилася 16 січня. Представники січових стрільців О. Назарук та Ю. Чайкизський виступили за встановлення в Україні військової диктатури під проводом С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника, але більшість учасників відкинули цю пропозицію. Загальне резюме наради знаходимо в І. Мазепи: «З членів Директорії різко проти більшовиків висловився Петлюра. Швець говорив невиразно. Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу. Загалом серед промовців переважав протибільшовицький напрям, але всі знали, що маси «нейтральні» або йдуть за більшовиками. Коли після всіх цих промов представники січових стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все, як було». До наведеного вище слід додати, що позицію січових стрільців поділяла далеко не вся армія У HP. Дивізія отамана Зеленого стояла на радянських позиціях і в січні відмовилася виконувати накази вищого командування. За її прикладом пішли військові підрозділи отамана Григор'єва. Загалом сваволя отаманів стала чи не найприкметнішою рисою армії УНР, яка катастрофічно втрачала боєздатність.
Політику Директорії не підтримала Всеукраїнська рада селянських депутатів. 14—15 січня її виконавчий комітет провів у Києві нараду з представниками губернських рад, на якій зажадав від Директорії негайно передати владу виконкомам Всеукраїнських рад селянських і робітничих рад.
Відкриттю у Києві (23 січня) Трудового конгресу передувало проголошення злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. Ця помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних наслідків. Соборність лише продекларували. На думку одного з учасників злуки М. Шаповала, вона була «більше теоретично-юридичною, ніж фактичною». Хоч Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на Західноукраїнську область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись соборницькими інтересами перед власними.
Із 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на Трудовий конгрес прибуло понад 400, з них 36 репрезентували ЗУНР. Найбільшою фракцією була есерівська, селянська. Вона, як зазначав П. Христюк, «могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відіграти рішаючу роль в цім важнім моменті української революції», але «розбавлена елементами з селянської фракції, розбилась, покололася на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної платформи, і в результаті виступала й голосувала (відповідно до свого поділу) за різні резолюції».
Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Було ухвалено «з огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником від Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республіки, причім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового конгресу».
На рішення Трудового конгресу значною мірою вплинув наступ російських радянських військ на Київ, розгорнутий у січні 1919 р. Він зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня вона оголосила стан війни з радянською Росією. З іншого боку, відбувалася консолідація лівих, ворожих Директорії прорадянських сил. Одразу ж після завершення конгресу в Києві відбулася конференція УПСР (центр, теч.). На відміну від фракції есерів, які продемонстрували розбіжність у поглядах на конгресі, учасники партійної конференції у підсумковій резолюції одностайно висловилися за перехід влади «до рук класових органів, себто рад селянських і робітничих депутатів». В тій-таки резолюції конференція наголосила, що УПСР «як партія не може брати на себе відповідальності за урядову політику».
Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до Директорії позицію зайняли ліві українські есери й соціал-демократи-незалежники, які почали входити у контакти з більшовиками й готувати повстання проти Директорії.
Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди, поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною, правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під впливом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання і вкрай несприятливе зовнішньополітичне становище ставили під сумнів подальше існування УНР.
Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР.
В таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22-го січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР з ЗУНР. Представниками від ЗУНР були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Витвицький. Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо.
4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну Республіку. 22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини, Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західна Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.
Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав.
Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє оформлення і просив його захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину.
Польський Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією, вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та Австрії. Прем'єр Польщі, Падеревський інформував Мирову комісію про Галичину, плутаючи її навмисне з більшовиками і не відкидаточи інсинуацій щодо німецької участі.
Польська програма охоплювала не тільки Східну Галичину, по Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь — по річку Случ — і Проскурівський та Кам'янецький повіти.
Наприкінці лютого 1919 року Мирова Конференція вислала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції), члени: полковник де Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник Стабіле (Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини та Польщі. Комісія поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею: від Кам'янки Струмилової до лінії Дрогобича та Турки. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР до Мирової Конференції, вислано 4 квітня 1919 року другу комісію, під головуванням бурського генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж «лінія Бартельмі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект.
У квітні прибула до Польщі із Франції добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти більшовиків, але замість того польський уряд вислав її проти Галицької Армії. 15-го травня 1919 року почався наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд пояснив Найвищій Раді Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк — проти армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум про передачу їй південно-східної карпатської смуги землі; румунські війська насильно зайняли частину галицького Підкарпаття. Спроба Української Галицької Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею. Українські війська відступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця з Гусятина до Чорткова — Заліщики.
На початку червня 1919 року почали відчуватися в УГА втома й незадоволення проводом. Щоб запобігти занепадові дисципліни, переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу надано право диктатора, і він створив Раду Уповноважених — з С. Голубовича, С. Витвицького, В. Курмановича, І. Мирона. Диктатура, дійсно, сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. На начального вождя Української Галицької Армії призначено генерала О. Трекова.
    продолжение
--PAGE_BREAK--