Реферат: Зовнішня политика СРСР в післявоєнний період

--PAGE_BREAK--Відмова СРСР від участі в плані Маршалла стала ще одним великим кроком на шляху до розколу Європи й затяжної холодної війні, свідченням радянського прагнення перетворити країни Східної Європи у своїх сателітів.
Подібна політика Кремля була на руку американським правим, що заперечували проти надання кредитів і економічної допомоги Радянському Союзу. Як визнавали пізніше деякі вашингтонські політики, якби СРСР прийняв план Маршалла, США, можливо, змушені були б відмовитися від своїх пропозицій. Але рішення Сталіна дозволило представити ініціатором протистояння саме Радянський Союз.
У вересні 1947 р. на нараді представників ряду компартій секретар ЦК ВКП(б) Жданов заявив, що в підсумку другої світової війни виникло нове розміщення сил на міжнародній арені й зложилися два табори: імперіалістичний, антидемократичний на чолі зі США й антиімперіалістичний, демократичний на чолі зі СРСР.
Протистояння двох систем було закріплено офіційно.
У вересні 1946 р. посол СРСР у США М. Новиков на запит міністра закордонних справ СРСР В. Молотова підготовив аналітичний огляд «Зовнішня політика США в повоєнний період», яку можна назвати «довгою телеграмою» Новикова за аналогією з «довгою телеграмою» Кеннана (лютий 1946 р.). В огляді констатувалося, що повоєнна зовнішня політика США характеризується прагненням до світового панування, і робився висновок, що США готуються до війни з Радянським Союзом, який є в очах американських імперіалістів головною перешкодою на шляху США до світового панування. Аналітичний огляд Новикова відповідав віянням та настроям у кремлівських коридорах влади і сприяв виробленню курсу на конфронтацію із США. Впевненість сталінського керівництва в правильності обраного курсу підживлювалася оприлюдненими навесні 1947 р. «доктриною Трумена»та влітку того ж року «планом Маршалла», які було сприйнято й кваліфіковано в СРСР як ворожі інтересам країн Східної Європи, насамперед Радянського Союзу.
  1.3 Доктрина Жданова Посилення радянською правлячою верхівкою конфронтаційного навантаження політико-доктринальних настанов, які визначали конкретні цілі та дії радянської дипломатії, а також бачення сучасного світу, яскраво виявилися в «доктрині Жданова», що її було сформульовано в доповіді секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова на нараді дев'яти комуністичних і робочих партій у вересні 1947 р. в Польщі. «Доктрина Жданова» базувалася на концепції «двох таборів», які сформувалися у світі після другої світової війни. Згідно з доповіддю, «імперіалістичний та антидемократичний табір» на чолі зі США ставить перед собою мету зміцнення імперіалізму, боротьбу з соціалізмом та демократією, встановлення американського світового панування; «антиімперіалістичний та демократичний табір» на чолі з СРСР веде боротьбу проти загрози нових війн та імперіалістичної експансії, за зміцнення демократії та викоренення залишків фашизму. Поступки політиці США та імперіалізму прирівнювалися до «мюнхенської політики», яка призвела до заохочення гітлерівської агресії. За такої постановки питання місця для політики «мирного співіснування», яка, втім, традиційно згадувалася в доповіді, практично не залишалося.
Ключове положення знайшло відбиття в заключній декларації наради: «Сформувалися дві протилежні політичні лінії: на одному полюсі політика СРСР і демократичних країн, спрямована на підрив імперіалізму й зміцнення демократії, на іншому полюсі політика США й Англії, спрямована на посилення імперіалізму й удушення демократії… Таким чином, утворилися два табори — табір імперіалістичний і антидемократичний, що має своєю основною метою встановлення світового панування американського імперіалізму й розгром демократії, і табір антиімперіалістичний і демократичний, що має своєю основною метою підрив імперіалізму, зміцнення демократії й ліквідацію залишків фашизму». Тим самим проголошувався розкол миру на два конфронтуючих політичних табори, насаджувався дух холодної війни.
Всі компартії повинні були послідовно орієнтуватися на Радянський Союз і беззастережно підтримувати його зовнішню політику. Доповідь Жданова містила наступний не опублікований у той час пасаж: «Оскільки на чолі опору новим спробам імперіалістичної експансії стоїть Радянський Союз, братні компартії повинні виходити з того, що, зміцнюючи політичне положення у своїх країнах, вони одночасно зацікавлені в зміцненні міцності Радянського Союзу, як головної опори демократії й соціалізму. Цю політику підтримки Радянського Союзу, як провідної сили в боротьбі за міцний і тривалий мир, у боротьбі за демократію, компартіям варто проводити чесно й відкрито ».
На нараді були піддані різкій критиці італійські й французькі комуністи за їхні спроби дистанціюватися від Москви, від досвіду більшовицької партії і йти до корінних перетворень у своїх країнах особливим національним шляхом. Тим самим робилося попередження компартіям країн народної демократії проти будь-якого відходу від радянської моделі. Представники ВКП(б) домоглися ухвалення рішення про створення Інформаційного бюро комуністичних і робочих партій, представлених на нараді. Воно повинне було розміщатися в Белграді й видавати газету «За міцний мир, за народну демократію!».
На нараді Інформбюро компартій в Угорщині в другій половині листопада 1949 р. лінію на всебічне викриття американського імперіалізму було продовжено й розширено. Секретар ЦК ВКП(б) М. Суслов заявив, що правлячі кола США й Великобританії, які очолюють імперіалістичний табір, проводять політику агресії, політику підготовки та розв'язування нової війни, спрямовану на завоювання світового панування. Таким чином, створювалася вкрай спрощена картина світу: з одного боку — постійно «агресивний» та «кривавий» імперіалізм, який здійснює активну підготовку до війни з СРСР, з іншого — «прогресивний» Радянський Союз, який неухильно виступає за «мирне співіснування».
Й. Сталін, який правив Радянським Союзом до березня 1953 р., до кінця своїх днів дотримуючись чорно-білого бачення світу, незмінно підкреслював запеклість та абсолютну непримиренність суперечностей між капіталізмом і соціалізмом, принципову несумісність систем і фатальну неминучість нової війни, доки СРСР перебуває «у капіталістичному оточенні». Ці погляди дістали відображення в останній роботі Й. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952). Знову обґрунтовуючи тезу про історичну зумовленість та неминучість загальної кризи й розпаду світової капіталістичної системи, И. Сталін підкреслював, що доки зберігається імперіалізм, залишається в силі неминучість війни. Звідси висновок: «щоб усунути неминучість війни, треба знищити імперіалізм».
  1.4 Сталінізація країн центрально-східної Європи після другої світової війни та її наслідки. Сталінське керівництво прагнуло після війни створити радянську сферу впливу по всьому периметру границь СРСР, у першу чергу в Європі. Це завдання включало прихід до влади дружніх Радянському Союзу урядів, тобто забезпечення надійної безпеки для СРСР. Але не тільки. Кремль домагався також встановлення близьких йому за духом соціально-політичних режимів прокоммунистической орієнтації. Сталін ще під час війни звертав увагу югославського політичного діяча М. Джиласа на її особливий характер: «Хто займає територію, той і встановлює свій власний громадський порядок».
До кінця другої світової війни Червона Армія перебувала на території Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Східній Німеччині й Східній Австрії; вона взяла участь у звільненні Югославії й Албанії. Сталін прагнув так чи інакше включити ці країни (можливо, крім Австрії) у радянську сферу впливу, встановити в них «просовєтські» й прокомуністичні режими. Необхідно враховувати соціально-політичну кризу в країнах Східної Європи, тягу значної частини населення до глибоких перетворень. У більшості східноєвропейських держав до війни (тим більше під час війни) існували ті або інші різновиди авторитарних режимів, тому просте повернення до довоєнної демократії було неможлива. Звичайно, політична ситуація в країнах Східної й Південно-Східної Європи була різною: найбільшим впливом комуністи користувалися в Югославії, Албанії й Болгарії, найменшим — в Угорщині й Польщі, де існувало досить сильне антикомуністичне підпілля.
Відмова керівників США визнати радянську сферу впливу, і в першу чергу радянське домінування в Польщі, Румунії й Болгарії, викликала перші зіткнення між колишніми союзниками — провісники холодної війни. Спроби американського керівництва змінити політичну ситуацію в цих країнах у свою користь натрапили на тверду протидію Кремля.
Однією з основних причин прагнення керівництва США не допустити закріплення радянської сфери впливу були побоювання її подальшої консолідації й розширення. У цілому, з погляду американських фахівців з міжнародних справ, поділ Європи на сфери впливу був б програшним для США. Радянський режим по своїй суті був здатний створити у своїй сфері впливу монолітний блок, що не вдавалося західним демократіям. Вашингтон орієнтувався на більше виграшний для себе варіант системи післявоєнних міжнародних відносин, хоча реально й не міг запобігти наступному розколу Європи. Боротьба принципово різних концепцій післявоєнного пристрою стала однією з передумов холодної війни.
Сталін використовував для закріплення радянського панування в Східній Європі тверді недемократичні методи. Опорою цієї політики стали сили Червоної Армії й радянських органів Наркомату внутрішніх справ. Маючи на увазі присутність Червоної Армії на території Польщі, Сталін заявив керівникам польських комуністів наприкінці вересня 1944 р.: «На вашій стороні тепер така сила, що, якщо ви скажете, що 2х2=16, ваші супротивники підтвердять це. Але так буде не завжди… Якщо партія не використовує нинішній період, не візьме владу в руки, то партії не буде. Єдиний шлях – взяти відповідальність на себе. Не рахуючись ні із чим...» З липня по грудень 1944 р. органи Червоної Армії й представники НКВС репресували 30 тис. бійців підпільної Армії Крайовой (АК), що орієнтувалася на емігрантський лондонський уряд. Наприкінці березня 1945 р. радянські органи заарештували 16 видних військових і політичних керівників польського підпілля, що виступали й проти нацистів, і проти комуністів. В 1947 р. радянськими органами МВС були арештовані на території Польщі близько 2,5 тис. людей і інтерновані більше 2,7 тис. бійців АК «у порядку очищення тилу».
У всіх країнах Східної Європи становлення нових політичних режимів проходило по вказівках Кремля, а в державах, що були союзниками гітлерівської Німеччини, при повному контролі радянської військової адміністрації й численних радників з Москви. У витоків створення нової системи держбезпеки перебували видні представники НКВС, що реалізовували радянську модель «наведення порядку» твердими репресивними засобами.
На першому етапі Сталін домагався формування в країнах Східної Європи коаліційних урядів, у яких комуністи грали б важливу роль, зокрема контролювали б органи внутрішніх справ, службу безпеки й збройні сили. Потім представники некомуністичної опозиції витіснялися із урядів шляхом сфабрикованих судових процесів і фальсифікованих виборів. В 1947 р. були викриті в Угорщині, Румунії й Словаччині «антиреспубліканські й антидемократичні змови», які нібито мали місце. Впливових політиків, що протидіяли комуністам, забрали з політичного життя, а деяких стратили. Цей процес переходу влади в руки комуністів був завершений лютневими подіями 1948 р. у Чехословаччині, де також було покінчено з режимом парламентської демократії.
Звичайно, соціально-політичні перетворення в країнах Східної й Південно-Східної Європи здійснювалися з різною швидкістю й мали свою специфіку. Найбільше інтенсивно вони здійснювалися в Югославії й Албанії (сполучення внутрішніх і зовнішніх факторів), у Польщі, Румунії й Болгарії, яким посилено нав'язували перетворення по радянському зразку; найбільше уповільнено – в Угорщині й Чехословаччині. Не вдаючись у більше докладний аналіз, можна відзначити, що до весни 1948 р. у всіх розглянутих країнах були встановлені комуністичні прорадянські режими, які багато в чому копіювали тоталітарну модель сталінського СРСР.
Одночасно відбувалися важливі соціально-економічні перетворення по радянському зразку: націоналізація великої промисловості, введення планування, створення централізованої державної системи в економіці, аграрна реформа.
Радянське керівництво на чолі зі Сталіним завзято здійснювало свою концепцію встановлення й зміцнення режимів народної демократії і їхніх зімкнень у єдиний табір. Цьому сприяло й те, що Радянський Союз уклав з рядом цих держав обопільні умови про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво. Ще до завершення війни відповідні договори були укладені СРСР із Чехословаччиною (12 грудня 1943), Югославією (11 квітня 1945) і Польщею (21 квітня того ж року). Після ратифікації мирних договорів з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини в 1948 р. СРСР уклав договори про дружбу, співробітництво й взаємну допомогу з Румунією (4 лютого), Угорщиною (18 лютого) і Болгарією (18 березня).
Всі ці договори були однотипними. Вони відзначали прагнення обох сторін розвивати й зміцнювати дружні відносини, боротися за зміцнення загального миру й міжнародної безпеки. Сторони брали зобов'язання вдосконалювати взаємні економічні й культурні зв'язки в дусі дружби й співробітництва. Вони домовилися брати участь у всіх міжнародних діях, що мають метою забезпечення миру й безпеки народів, і спільно вживати всі залежні від них міри до усунення будь-якої погрози поновлення агресії з боку Німеччини або іншої держави, яка об'єдналася б з нею. У випадку залучення одного з договірних держав у воєнні дії з Німеччиною, що відновила б свою агресивну політику, інший учасник договору зобов'язувався негайно надати жертві агресії військову й іншу всю можливу допомогу. Досить важливим було зобов'язання сторін консультуватися між собою по всіх важливих міжнародних питаннях, які зачіпають їхні взаємні інтереси. На настійну вимогу Сталіна до договорів, що не містили подібного зобов'язання, у лютому 1948 р., були погоджені спеціальні додаткові протоколи.
Тим самим стала оформлятися система договірно-правових відносин між країнами, що утворили соціалістичний табір у Європі. Центром цієї системи стала Москва, на яку й орієнтувалися країни народної демократії в міжнародних відносинах. Таким чином, СРСР очолив групу країн, які згуртовано виступали в зовнішньополітичній сфері.

Розділ 2. Доктринні засади зовнішньої політики СРСР 1950-1960 роки Після смерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрішній та зовнішній політиці СРСР відбулися багатопланові зміни.
«Холодна війна» в 1947—1953 р. не раз приводила світ до порогу справжньої («гарячої») війни. Обидві сторони проявляли завзятість, відмовлялися від серйозних компромісів, розробляли військово-мобілізаційні плани на випадок глобального конфлікту, що включали можливість нанесення першими ядерного удару по супротивнику.
Відносини з капіталістичними країнами складалися суперечливо. З одного боку, вдалося трохи знизити рівень конфронтації. В 1955 р. був підписаний державний договір з Австрією, припинений стан війни з Німеччиною, в 1956 р. — з Японією. В 1959 р. відбувся перший візит радянського керівника в США. М. С. Хрущов був прийнятий президентом Д. Ейзенхауером.
2.1 «Хрущовський» погляд на зовнішньополітичні орієнтири Уособленням переходу Радянського Союзу від ролі великої держави, збройної звичайною зброєю, до ролі глобальної наддержави з'явився Микита Хрущов. Він спробував з малого розбігу взяти велику висоту, що означає перетворення у світову державу. Його ризикована спроба завдала шкоди нормальному підйому, однак намітила цілі, до яких його спадкоємці будуть наполегливо прагнути у своїх діях, опираючись на більш солідну базу й більшу послідовність. В роки правління М. Хрущова теоретико-політичні принципи й норми, що визначали зовнішню політику Радянського Союзу, зазнали істотного переосмислення й трансформації. Переломним у цьому сенсі став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), зовнішньополітичні положення якого було розвинуто на XXI з'їзді партії (січень—лютий 1959 р.) і закріплено в новій програмі КПРС, прийнятій XXII з'їздом партії в жовтні 1961 р.
По-перше, йшлося про ревізію сталінської теоретичної схеми, згідно з якою світова війна є неминучою, доки існує капіталізм. Стверджуючи, що єдиним джерелом воєнної небезпеки, як і раніше, залишається імперіалізм, М. Хрущов заявляв про виникнення реальної можливості запобігти світовій війні, виключивши її з життя суспільства на основі зростаючої переваги сил соціалізму над силами імперіалізму, сил миру над силами війни в сучасних умовах. Це означало остаточну відмову від тези про фатальну неминучість війни.
    продолжение
--PAGE_BREAK--По-друге, М. Хрущов рішуче відійшов від сталінського трактування мирного співіснування як збройного перемир'я, відсутності стану війни між двома непримиренно антагоністичними системами. Мова йшла не лише про їх співіснування, а й про необхідність поліпшення відносин, зміцнення взаємної довіри та співробітництва. Ленінський принцип мирного співіснування оголошувався генеральною лінією зовнішньої політики Радянського Союзу, завданням номер один у міжнародних справах. У новій програмі КПРС підкреслювалося, що «мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних держав є об'єктивною необхідністю розвитку людського суспільства. Війна не може й не повинна слугувати засобом вирішення міжнародних проблем. Мирне співіснування або катастрофічна війна — лише так поставлено питання історією». Разом з тим програма визначала мирне співіснування як «специфічну форму класової боротьби» між соціалізмом та капіталізмом у світовому масштабі. Ця теза стійко повторювалася в партійно-державних документах СРСР аж до XXVII з'їзду КПРС (лютий—березень 1986 р.). Таке трактування мирного співіснування означало, що радянське керівництво, як і раніше, покладало в основу зовнішньої політики класовий підхід та реалізацію «класових інтересів» міжнародного пролетаріату у всесвітньому масштабі. Ключовими моментами виступів радянських лідерів того часу залишалися ідеї про необхідність всебічного зміцнення «табору соціалізму», світової соціалістичної системи, а також усілякої підтримки національно-визвольного руху колоніальних і залежних народів як «інтернаціонального обов'язку» КПРС і СРСР.
По-третє, нове радянське керівництво почало відходити від сталіністського сприйняття США як «найнепримиреннішого та найлютішого ворога». У доповіді на XX з'їзді КПРС М. Хрущов закликав покласти в основу радянсько-американських відносин п'ять відомих принципів мирного співіснування, розвивати між СРСР і США дружні стосунки для зміцнення миру в усьому світі. М. Хрущов неодноразово підкреслював особливу спільну відповідальність двох великих держав — СРСР і США — за запобігання ядерній катастрофі та врегулювання конфліктів у різних «гарячих точках» Землі.
Хрущов був першим державним діячем Росії, що намагався робити світову політику. Він зазнав краху, тому що йому не вистачало засобів для проведення такої політики, і він при цьому, не маючи достатнього прикриття, піддав ризику Радянський Союз. Його динамічний наступ на Америку увінчався успіхом в Індії, на Близькому Сході й у Берліні, однак на Кубі призвів до сенсаційного оголення слабостей Радянського Союзу. Проба сил, свідком яких світ став восени 1962 р., звичайно розглядається як кінець холодної війни у власному розумінні слова, однак процес ядерного озброєння почався ще до цієї конфронтації.
Коли Хрущов в 1957-1958 р. захопив керівництво партією й урядом, уже стала вимальовуватися перспектива боротьби на два фронти — Китай на сході й Америка (включаючи частину, що перебуває під її впливом, Європи й Азії) на заході. Необхідна була кругова оборона, що вимагає таких озброєнь, які дозволяли б протистояти усьому іншому світу й тим самим були б досить переконливим засобом залякування. Хрущов спробував, опираючись на пророблену Сталіним підготовчу роботу, вирішити проблему безпеки за допомогою потужного потенціалу ядерної зброї міжконтинентальної дальності в сполученні з іншими засобами ядерного нападу, безпосередньо загрозливій Західній Європі і Японії. Ціль полягала в тому, щоб, проводячи під прикриттям залякування, створюваного ядерною зброєю, наступальну політику, ліквідувати кільце оточення, створене під керівництвом Америки. Спонукуваний цим устремлінням, він намагався натискати на Америку й Західну Європу всюди, де тільки в Радянського Союзу вистачало на це сил. Безсумнівно, він вважав подібну політику «оборонною», оскільки вона переслідувала стратегічну мету відбивання зовнішніх погроз. Однак засоби реалізації цієї політики припускали наступальні маневри й тим самим вели до створення прямої погрози безпеки іншої сторони. У випадку успіху збільшилася б сфера радянського впливу у світовому масштабі, а авторитарний соціалізм радянської моделі був би розповсюджений на інші країни. Хрущов був за збереження розмежування з Європою, однак вважав, що на зміну самоізоляції, на яку прирік Росію Сталін, повинна прийти нова, динамічна епоха «мирних завоювань», під час якої тривав би ріст «соціалістичного табору», поки він нарешті не поширився б на більшу частину світу й поки світова революція не була б реалізована без війни. Радянському ж Союзу приділялася роль утримання супротивників революції від ефективного опору, використовуючи погрозу війни й демонстрацію військової міцності.
У часи Хрущова технічна розробка ракет далекої дії, розпочата ще за Сталіна, просунулася настільки, що можна було сподіватися, що в найближчі роки за допомогою цієї зброї вдасться знайти здатність ефективного залякування у відношенні не тільки Європи, але й США. Однак утримання ракетних військ і необхідність подальшого вдосконалення керованих ракет вимагали дуже багато ресурсів. Хрущов прагнув розв'язати цю проблему за допомогою радикального скорочення суднобудівної програми військово-морського флоту, а також виробництва далеких бомбардувальників, вважаючи, що їхнє завдання візьмуть на себе ракети. Було зроблене переоснащення наявних кораблів, на яких встановлювалося ракетне озброєння для ведення морського бою на більших дистанціях; була збільшена чисельність підводного флоту, що також був оснащений ракетами для нанесення далеких ударів і придушення кораблів супротивника. Потім почалася реалізація програми будівництва сучасного надводного океанського флоту, озброєного керованими балістичними ракетами.
Зрештою Варшавський пакт, у якому домінували радянські збройні сили, досяг у Центральній Європі переваги над НАТО як по звичайних озброєннях, так і в області оснащених ядерними боєголовками ракет середньої дальності в Європі.
Перед Хрущовим в 1953-1958 р. відкрилася єдина у своєму роді за історію СРСР перспектива — можливість одним великим стрибком перебороти значне технічне відставання від американців в області озброєнь. У серпні 1953 р. з російського літака вперше була скинута воднева бомба, а 4 жовтня 1957 р. запуском першого штучного супутника Землі був покладений початок космічній ері. Ця подія мала неоціненний пропагандистський ефект для Радянського Союзу. У тому ж році росіянам вдалося успішно провести перше випробування міжконтинентальної ракети — балістичного снаряду, що мав дальність польоту понад <metricconverter productid=«6000 км» w:st=«on»>6000 км і міг використовуватися як засіб доставки ядерної зброї.
Незабаром СРСР обігнав США в цій сфері, тому що знайшли два вірних технічних рішення, що визначили розвиток ядерного арсеналу Росії до 90-х рр.: по-перше, радянське ракетобудування було орієнтовано на важкі ракети, здатні переносити великий ядерний заряд; по-друге, перевагу було віддано міжконтинентальним ракетам наземного базування. У результаті росіяни забезпечували собі перевагу у вигляді більш корисної ваги, яка закидалася, і могли запускати більше число високоточних боєголовок і доставляти до цілей могутніші ядерні заряди, ніж американці з їх порівняно легкими ракетами. У силу цих переваг радянської ракетної зброї для СРСР виявилися більше вигідними заключені зі США угоди про взаємне обмеження стратегічних озброєнь, оскільки досягнуті домовленості дозволили під дахом угод про ОСО (1972 і 1979 років) домогтися посилення російських ракет і, формально не порушуючи передбачених цими угодами обмежень, створити реальну погрозу американським міжконтинентальним ракетам у їхніх підземних шахтах.
Програма розгортання виробництва ракет, почата Радянським Союзом, давала СРСР як більш слабкій державі дві переваги: вона служила цілям політичної демонстрації й виконувала поставлену Хрущовим стратегічну мету забезпечення мінімального залякування у відношенні Америки, тому що давала засоби для створення достовірної погрози нищівного удару по великих містах і промислових центрах Сполучених Штатів. Незважаючи на ці переваги, радянські міжконтинентальні ракети були недостатньо точні й надійні й до того ж уразливі для ударів супротивника: перед запуском було потрібно кілька годин на підготовку, тому що їх необхідно було заправити рідким пальним. У цей період підготовки їх до запуску вони були прив'язані до одного місця й беззахисні: їх можна було знищити навіть звичайними бомбами. Для цього американські ВВС завжди тримали до однієї третини своїх міжконтинентальних бомбардувальників піднятими в повітря, вони могли завдати удару по СРСР і Китаєві з більше близької відстані, ніж радянські міжконтинентальні бомбардувальники й ракети по території США.
Ця взаємна уразливість на два десятиліття стала для обох сторін загальною основою їхньої відносної безпеки, що забезпечувалася застрашливою погрозою відплати за допомогою зброї, проти якої не було засобів захисту. Однак Радянський Союз у той час не обмежився своїми планами виробництва ракет далекого й середнього радіуса дії, за допомогою яких він міг загрожувати американцям і їхнім союзникам у Європі й підривати обороноздатність НАТО, а почав готовити переоснащення своїх військово-морських, сухопутних і військово-повітряних сил на ракетну зброю з ядерними боєголовками.
Лише із прийняттям цих програм озброєнь почалося сходження Радянського Союзу на позиції «наддержави» — такої великої держави, що має здатність використовувати свої збройні сили в усьому світі, причому більш ніж на одному театрі воєнних дій одночасно, з метою вирішити військовим шляхом результат конфлікту у свою користь. Правда, Радянська Росія вже навіть після 1943 р. розглядалася на Заході як світова держава: ще під час війни Черчілль визнав, що СРСР, як союзник займає 2-е місце після Америки. Однак ні в стратегічному, ні у військовому й технологічному відношенні Радянський Союз ще не був великою державою, здатною вести воєнні дії по усьому світі. Зміни почали відбуватися лише поступово із середини 50-х рр., і пройшло ще майже два десятиліття, перш ніж Радянський Союз дійсно перетворився у військову й військово-технологічну «наддержаву», що стоїть на одному щаблі зі Сполученими Штатами.
Хрущов в 1958-1962 р. намагався зробити на світ враження вибухами водневих бомб, щоб домогтися від західних держав політичних поступок у Європі, а в 1956 р. Булганин уже відкрито пригрозив Англії, Франції й Ізраїлю ядерною відплатою у випадку продовження ними суецької війни. Після берлінських криз 1958 і 1961 р. США зробили висновок про необхідність посилення американських військ у Німеччині й складування тактичної ядерної зброї в Європі в значних розмірах, щоб мати можливість більш ефективно захистити Європу від нападу зі Сходу, не прибігаючи при цьому до запуску американських ядерних ракет проти СРСР. Це було конкретне втілення розробленої вже в 1957 р. концепції оборонної стратегії «гнучкого реагування», тобто гнучкої реакції з обмеженим використанням ядерної зброї малої потужності проти військових цілей.
СРСР продовжував розвивати своє ядерне озброєння, однак наприкінці 1950-х рр. зштовхнувся з рядом труднощів, у той час як з 1960 р. технічно набагато більше сучасна американська програма виробництва ракет «Мінітмен» починає змінювати на користь США реальне співвідношення сил між ракетними військами стратегічного призначення обох держав. Варто сказати, що американці, прийнявши російський виклик у виробництві ядерних озброєнь, переоцінили розмах і темпи російського виробництва міжконтинентальних ракет. Американці на підставі ядерних випробувань, проведених у СРСР, зробили висновок про те, що Радянський Союз по виробництву озброєнь зі швидко зростаючим розривом обганяє Америку й незабаром досягне такої переваги, що виникне погроза російського обеззброючого удару по Америці. Однак після повторного огляду всіх даних про радянські озброєння стало ясно, що погрози російської переваги в області стратегічних озброєнь не існує й що тисячі міжконтинентальних ракет «Мінітмен» цілком достатньо, щоб зберегти потенціал залякування у відношенні Росії й Китаю на наступне десятиліття. Відповідно були скорочені у Вашингтоні й проекти в області озброєнь.
До осені 1962 р. обоє суперника в боротьбі за світове панування уникали прямої конфронтації. Однак у жовтні 1962 р. виникла погроза зіткнення між обома наддержавами на Кубі, після того як Хрущов пішов на ризик конфронтації в узбережжя Америки. Ніколи ані до, ані після цього небезпека третьої світової війни не була настільки загрозливо близькою, і лише в останній момент обидві держави відступили від краю прірви. Згодом пам'ять про кубинську кризу й у Вашингтоні, і в Москві робила страшний і стримуючий вплив щораз, коли виникала можлива погроза військової конфронтації. Для радянських керівників, які під впливом Хрущова рвалися до позицій світової держави, політичні уроки кубинської кризи були гірким протвереженням: Москва виявилася перед неприємним вибором між поразкою й відступом, побачивши межі своїх можливостей. почавши спробу розмістити на Кубі — в <metricconverter productid=«70 милях» w:st=«on»>70 милях від берегів Флориди — російські ракети середньої дальності й бойові літаки з ядерною зброєю, Хрущов ступив занадто далеко. Карибський басейн завжди був районом панування американців на морі й у повітрі. За тринадцять днів кризи американці сконцентрували на морі й на суші сили чисельністю близько 200 тис. чоловік, щоб якщо буде потреба захопити Кубу. США не тільки повністю панували на морі й у повітрі, але й мали гнітючу військову перевагу у звичайних збройних силах на місці конфлікту. Радянський Союз, розмістивши на Кубі системи середньої дальності, міг приблизно подвоїти число своїх ядерних ракет, здатних досягти американської території. Однак це нічого не міняло в американській перевазі в області стратегічних озброєнь, що по міжконтинентальних ракетах і ракетам морського базування досягало співвідношення 5:1, а по міжконтинентальних бомбардувальниках — 3:1. Кубинська ракетна криза завершилася повним успіхом Америки.
Відповідно до офіційної радянської версії, представленої Хрущовим у грудні <metricconverter productid=«1962 г» w:st=«on»>1962 г, причиною несподіваних дій радянського керівництва послужило звернення кубинського уряду із проханням про розміщення радянських ракет для захисту від загрожуючої американської агресії. Однак, як видно, ця інтерпретація не відбиває реального ходу подій. Реальною причиною кубинської кризи є кілька факторів. По-перше, політичний конфлікт із Китаєм, у результаті чого після 1961 р. Радянському Союзу доводилося брати до уваги на майбутнє можливість війни на два фронти. При такій перспективі довелося б по-новому перерозподіляти збройні сили між Європою й Азією. Виникала необхідність додаткових зусиль в області оборони: фактор Китаю почав міняти глобально-стратегічні задуми Радянського союзу. Те ж саме стосувалося й Японії, що була однією з опор американської світової держави. Крім того, після берлінської кризи були посилені американські війська в Європі. Внаслідок усього цього радянські керівники бачили Росію потрапившою у небезпечне положення, яке припускає війну на два фронти: на Заході — з Західною Європою, яка володіє ядерною зброєю, і до того ж прикривається американською ядерною парасолькою, і на Сході — з Китаєм, який почав процес ядерного озброєння. Таким чином, почате американцями нарощування озброєнь і сформована в 1962 р. міжнародна ситуація виглядали, з погляду Москви, загрозливо для СРСР. Дії Хрущова були наступальним ходом на периферії Північної Америки з метою створити ефективну відповідну погрозу або принаймні зробити враження на президента Кеннеді. Тому кубинська криза була не просто епізодом, а першим проявом швидко наростаючої конкуренції між двома світовими державами в області перегони стратегічних озброєнь.
Непросто розвивалися відносини й із країнами соціалістичного табору. В 1955 р. був створений військово-політичний союз країн — учасниць Варшавського Договору (СРСР, Польща, Угорщина, Румунія, ГДР, Чехословаччина, Болгарія, Албанія), що зобов'язалися координувати свою оборонну політику й виробляти єдину військову стратегію. На противагу нарешті з'явився НАТО. Урегулювавши свої протиріччя з Югославією, СРСР заявив про готовність зважати на національні особливості країн соціалізму. Але вже в 1956 р. радянське керівництво відступилося. Антикомуністичне повстання в Будапешті було подавлене за допомогою радянських збройних сил. Із цього часу СРСР повернувся до надзвичайно твердої політики стосовно соціалістичних країн, жадаючи від них твердої прихильності радянській моделі соціалізму. Тим часом критика культу особистості Сталіна не була підтримана керівництвом Китаю й Албанії. Китайська комуністична партія претендувала на лідерство у світовому комуністичному русі. Конфлікт зайшов так далеко, що Китай висунув до СРСР територіальні претензії, а в 1969 р. спровокував військові зіткнення в районі острова Даманський.
    продолжение
--PAGE_BREAK--2.2 Доктрина «Л. Брєжнєва» Прихід у жовтні 1964 р. до керівництва партією і державою Л. Брежнєвата його «команди» не вніс кардинальних змін в концептуальні основи зовнішньої політики СРСР. Як і раніше, її двома головними «китами» залишалися мирне співіснування і пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм. Водночас у теоретичній інтерпретації та практичному втіленні цих принципів виявилися певні новації.
По-перше, на відміну від М. Хрущова, який проголосив мирне співіснування генеральною лінією зовнішньої політики СРСР, Л. Брежнєв уже в доповіді 6 листопада 1964 р. продемонстрував інший підхід: на перше місце він поставив завдання згуртування соціалістичних країн, надання підтримки національно-визвольній боротьбі народів Азії, Африки, Латинської Америки, і лише потім йшлося про політику мирного співіснування. У такій самій послідовності перелічувалися зовнішньополітичні пріоритети Радянського Союзу у виступах Л. Брежнєва на партійних форумах до початку 80-х років.
По-друге, з ім'ям Л. Брежнєва пов'язана поява концепції, яку на Заході назвали «доктриноюобмеженого суверенітету». Цю доктрину, яка розвивала принципи «братерської взаємодопомоги» та «соціалістичного інтернаціоналізму», було сформульовано в період підготовки та здійснення в 1968 р. військового втручання СРСР та його союзників у події в Чехословаччині з метою обгрунтувати правомірність цієї акції. В ряді виступів влітку—восени 1968 р. Л. Брежнєв наполегливо «просував» тезу, згідно з якою ніхто не вправі втручатися ззовні в процеси побудови соціалізму в країнах «соціалістичної співдружності». В разі ж виникнення загрози соціалізмові в тій чи іншій країні відповідальність за долю соціалізму в ній лежить на всіх членах «співдружності», і передусім на Радянському Союзі. В узагальненому вигляді «доктрина обмеженого суверенітету» дістала відображення в тезі «Захист соціалізму — інтернаціональний обов'язок комуністів», яка заходила в суперечність із такими основоположними демократичними принципами спілкування між народами і державами, як право кожного народу на самостійний вибір шляху розвитку своєї держави та поважання її суверенітету.
По-третє, розвиваючи прагматичні тенденції політики М. Хрущова, радянське керівництво в період правління Л. Брежнєва взяло курс на подолання високого рівня міжнародної напруженості та конфронтації, характерного для часів «холодної війни», і політику розрядки міжнародної напруженості, яка справила благотворний вплив на міжнародні відносини в другій половині 60-х—70-ті роки. Радянська сторона визначала розрядку як стан міжнародних відносин, протилежний тому їх станові, який прийнято називати «холодною війною», як подолання «холодної війни», готовність розв'язати розбіжності та спори не силою, а мирними засобами, за столом переговорів, як певну довіру та вміння рахуватися із законними інтересами один одного. Разом з тим радянська концепція розрядки також мала класовий аспект. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнєв стверджував, що розрядка жодною мірою не скасовує і не може скасувати або змінити закони класової боротьби, що розрядка є шляхом створення більш сприятливих умов мирного соціалістичного й комуністичного будівництва.

Розділ 3. Нові засади зовнішньої політики СРСР — нове політичне мислення   3.1 Криза старої зовнішньої політики Суттєвий вплив на розвиток міжнародних відносин на зламі 70— 80-х років продовжував здійснювати Радянський Союз, у внутрішньому розвитку, зовнішній політиці та геополітичному становищі якого виразно назрівали серйозні зміни.
Глибинною основою цих змін була недосконалість економічної системи СРСР, що призводила до дедалі більшого економічного відставання цієї країни від розвинутих держав Заходу. Спроби політичної верхівки врятувати ситуацію шляхом косметичних господарських реформ у середині 60-х та кінці 70-х років не лише не дали очікуваних результатів, а й прискорили визрівання економічної кризи. Оскільки ж принципи соціально-економічної та політичної організації радянського суспільства були з самого початку нав'язані й іншим країнам «соціалістичного табору», що входили до складу Ради економічної взаємодопомоги та Варшавського Договору, то економічна криза тією чи іншою мірою охопила практично весь цей «табір», призводячи до наростання дезінтеграційних тенденцій і загального ослаблення ще донедавна доволі потужного блоку соціалістичних держав — альтернативи західному капіталістичному світові.
Внутрішня криза супроводжувалася деградацією зовнішньої політики СРСР. Замість тверезої оцінки нової ситуації та своїх реальних можливостей політичне керівництво Радянського Союзу всіляко намагалося продовжувати політику силового тиску на Захід. Всесоюзні з'їзди правлячої комуністичної партії (1976,1981,1987 рр.) незмінне констатували у своїх рішеннях «поглиблення кризи» капіталістичного світу і «зростання сили і могутності» СРСР і всього «соціалістичного табору». Як аргументи на користь цих висновків робилися посилання на успіхи дипломатії соціалістичних країн у Гельсінкі (1975 р.), на економічні труднощі західних держав, пов'язані з підвищенням світових цін на нафту, на падіння останніх фашистських і профашистських режимів у Європі (Португалія, Іспанія, Греція) тощо.
Однак західним державам незабаром удалося врегулювати негаразди в цінах на нафту, і наступне здешевіння цієї стратегічної сировини болісно вдарило вже по економіці Радянського Союзу як експортера нафти і нафтопродуктів. Успіх дипломатії Радянського Союзу і країн «соціалістичного табору» на Нараді в Гельсінкі також незабаром обернувся новими труднощами в їхньому внутрішньому розвитку і забезпеченні міжнародного престижу. Справа полягала в тому, що зафіксовані в Заключному акті Гельсінкської Наради основні права людини були для політичного керівництва СРСР та інших соціалістичних країн значною мірою ціною, сплаченою західним державам за їхні поступки в інших питаннях. Ця ціна з самого початку стала здаватися Москві надто високою, оскільки принципи Гельсінкі мало вписувалися у комуністичну ідеологічну схему. Уряди соціалістичних країн дедалі виразніше стали виявляти свою нездатність забезпечити дотримання прав людини, під чим підписалися у 1975 р. в Гельсінкі, і на цьому ґрунті стали незабаром зазнавати критики на міжнародних нарадах, покликаних стежити за виконанням Гельсінкських угод, — спочатку в Белграді, потім у Мадриді.
З іншого боку, недотримання в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» прав людини призвело до пожвавлення тут політичного дисидентства, що формувало спеціальні спостережні групи за дотриманням Гельсінкських угод. Висновки таких груп, що широко висвітлювалися на Заході і не могли не ставати відомими певній частині населення самих соціалістичних країн, підточували міжнародний авторитет соціалістичного світу і становили загрозу внутрішній міцності останнього.
Традиційною реакцією на такий поворот подій стали спроби Москви і урядів інших соціалістичних країн створити нові перепони «ідеологічному проникненню» Заходу, однак в умовах інформаційної революції кінця XX ст. вони були вже абсолютно утопійними і бажаного результату не давали, а лише додавали аргументів до критики СРСР та його партнерів.
Внутрішнє ослаблення СРСР і всього соціалістичного світу, чому великою мірою сприяли участь СРСР у гонці озброєнь і конвульсивні спроби всіляко підтримувати військово-політичний паритет зі Сполученими Штатами Америки, з одного боку, і намагання, як і раніше, проводити політику «залізної завіси» щодо західного світу, з іншого, підривали результати розрядки і призводили до нового загострення стосунків зі Сполученими Штатами Америки та іншими західними країнами.
Першим питанням, довкола якого посилилося тертя у стосунках радянського керівництва із західними партнерами, стало дотримання прав людини в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору». Політика «залізної завіси» щодо західного світу, постійні гуманітарні проблеми, пов'язані з намаганням Москви обмежити потік еміграції з СРСР, що дедалі посилювався, домінування в Радянському Союзі та його сателітах комуністичної ідеології, що виходила з доктрини «загнивання капіталізму» й «торжества соціалізму» у всесвітньому масштабі, переслідування на цьому ґрунті політичного дисидентства — все це призводило до охолодження стосунків між західним світом і СРСР не лише на рівні політичного керівництва, а й на рівні громадської думки.
Застій і деградація у внутрішній політиці такою ж мірою негативно відбивалися на радянській дипломатії. У другій половині 70-х років Радянський Союз не зміг скористатися сприятливими можливостями для налагодження стосунків з Китаєм, що виникли у зв'язку зі смертю Мао Цзедуна (1976 р.) і зміною політичного керівництва у цій стратегічно важливій для розвитку міжнародних відносин країні. Короткий період нерішучості радянського керівництва щодо подальшого розвитку стосунків з Китаєм змінився незабаром подальшим погіршанням останніх. Остаточний розрив відбувся у 1979 р., коли спалахнув гострий воєнний конфлікт між двома соціалістичними країнами — Китаєм і В'єтнамом — у прикордонній зоні між ними. Радянський Союз надав усебічну допомогу В'єтнаму, різко засудивши дії Китаю як агресію.
Такою ситуацією вміло скористалися Сполучені Штати, домігшись, на противагу СРСР, помітного поліпшення своїх стосунків з Китаєм. У результаті посилилася міжнародна ізоляція СРСР: усі головні центри міжнародної могутності — США, Японія, Китай і Західна Європа — опинилися у спільному таборі, що протистояв йому.
Становище СРСР погіршувалося й негативними процесами, що стали розвиватися в самому «соціалістичному таборі» на фоні поглиблення економічної й політичної кризи в радянському суспільстві. Дедалі більше відставання темпів економічного розвитку СРСР і його союзників по Варшавському Договору й Раді економічної взаємодопомоги від розвинутих західних держав, швидке збільшення розриву в рівнях життя населення країн двох систем викликали зростаюче невдоволення громадян соціалістичних держав політикою своїх урядів. У такій ситуації, бачачи нездатність консервативного керівництва СРСР адаптуватися до нових реалій світового розвитку, уряди окремих соціалістичних країн, зокрема Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, стали шукати шляхів упровадження ринкових відносин в економіку при збереженні соціалістичного суспільного ладу, беручи в цьому приклад з нового політичного керівництва Китаю. Тенденцію до зближення з Китаєм стали виявляти й соціалістичні Румунія та Албанія. Гостра реакція Москви на таку поведінку своїх партнерів, традиційна оцінка дій урядів цих країн як проявів «ревізіонізму» й «націонал-комунізму» лише посилювали політичну кризу в соціалістичній системі.
У 1980 р. загальне невдоволення промосковською політикою влади, що вбачалася однією з головних причин занепаду економіки і падіння рівня життя населення, вилилося в Польщі у гостру політичну кризу. Москва кваліфікувала це як результат «підбурливих дій імперіалізму» й усіляко допомогла новій польській владі «встановити порядок» у країні. Але ставало очевидним, що «соціалістичний блок» починав тріскатися по швах.
На тлі зростання розбіжностей у соціалістичній системі й тривожних симптомів щодо її майбутнього розвитку загострювалася криза й у міжнародному комуністичному русі в цілому. Всі спроби Москви скликати ще одну міжнародну нараду комуністичних і робітничих партій не дали результату. Ледве вдалося організувати в Берліні лише зустріч представників європейських компартій (1976 р.). Але заключна заява цього зібрання вже ледве маскувала серйозні розбіжності серед комуністів. На противагу компартіям соціалістичних країн Східної Європи, які, хоч і не без проблем, але продовжували рухатися у фарватері Москви, три найбільші комуністичні партії Західної Європи — італійська, французька та іспанська (їх Москва називала єврокомуністичними) — заявили про свою окрему позицію і спробували навіть організуватися між собою. Полеміка між партійними блоками зводила нанівець єдність комуністичного руху навіть у рамках Європейського континенту. Тепер, з утратою комуністичним рухом всесвітнього, універсального характеру, східноєвропейський союз дедалі більше зводився до простого блоку держав, у якому домінувала одна «наддержава».
Чималий вплив на розвиток дезінтегративних процесів у соціалістичному блоці здійснювало в умовах розрядки послаблення зовнішньої загрози, особливо з боку Західної Німеччини. У перші повоєнні десятиліття можливість воєнного реваншу Заходу була одним з найголовніших чинників, що згуртовував Варшавський політичний блок. Тепер же, коли саме соціалдемократична Федеративна Республіка Німеччина була однією з найголовніших дійових осіб у процесі розрядки міжнародної напруженості, на перший план у східноєвропейських соціалістичних державах стали виступати економічні, соціальні, гуманітарні питання, невдоволення дріб'язковою опікою Москви. І хоч Радянський Союз, попри власні економічні негаразди, продовжував надавати своїм східноєвропейським партнерам широкомасштабну економічну допомогу, насамперед енергоносіями, в очах дедалі ширших верств населення країн Східної Європи він усе більше виглядав як гнобитель, особливо після вторгнення в Чехословаччину.
Стала переживати кризу й політика СРСР щодо країн «третього світу». Добрі стосунки з радикальними режимами молодих держав Азії, Африки і Латинської Америки трималися переважно на багатомільярдній економічній підтримці, яку надавав Радянський Союз. Після поразки у стосунках з Китаєм така підтримка розглядалася Москвою як компенсація у виконанні СРСР ролі центра світового революційного і визвольного руху.
Однак Радянському Союзові, що сам переживав далеко не найкращі часи в економічному розвитку, ставало дедалі складніше відшукувати можливості для підтримки попередніх обсягів економічних ін'єкцій прорадянським режимам країн «третього світу». Цим скористалися Сполучені Штати та їхні західні партнери, які, перехопивши ініціативу, стали посилювати свій вплив у згаданих регіонах, завдаючи Москві поразки за поразкою. Та й сама політика Москви після серйозного провалу в Єгипті почала давати нові осічки, пов'язані зі складністю прогнозування розвитку національно-визвольного руху. Так трапилося, зокрема, з перебігом стосунків із Сомалі й Ефіопією: у 1976 р. на ХХУ з'їзді КПРС Москва урочисто вітала диктатора молодої сомалійської держави Сіада Барре як «товариша по боротьбі», а через п'ять років, на наступному партійному з'їзді, змушена була з такою ж урочистістю приймати його противника — ефіопського диктатора Менгісту Хайле Маріама (Сіад Барре в цей час вів війну проти Ефіопії).
Зайве казати, що підтримка Москвою радикальних режимів у різних кінцях світу не без підстав розцінювалася Заходом як реалізація цілеспрямованого плану світової експансії, а це призводило до ще більшого ускладнення стосунків СРСР зі США і підриву результатів розрядки. На цьому ґрунті в західних суспільствах зростала недовіра до Радянського Союзу і Варшавського блоку.
Серйозним прорахунком зовнішньої політики Радянського Союзу, що остаточно підірвав результати розрядки, стало введення військ у Афганістан.
Афганістан, розташований на південних середньо-азійських кордонах Радянського Союзу, здавна був об'єктом пильної уваги Москви. Ще на початку свого існування Радянська Росія підтримала Афганістан у його третій війні за державну незалежність і першою визнала суверенітет країни (1919 р.). У 1921 р. було укладено радянсько-афганський договір, що відкрив смугу тісних стосунків двох держав, у яких Афганістан продовжував відігравати започатковану ще в попередніх століттях роль своєрідного буфера між Російської та Британською імперіями в районі Середнього Сходу. У 50-х роках дружній Радянському Союзу Афганістан примкнув до Руху позаблокових країн, що користувався підтримкою Москви.
Радянський Союз постійно підгримував свій вплив у Афганістані, надаючи йому дипломатичну й економічну допомогу (будівництво промислових підприємств, прокладання шляхів, тунелів, спорудження аеропортів, стипендії для студентів, військові місії тощо). Останній король Афганістану Захір (1933—1973 рр.) дозволив навіть своєму міністрові Дауду повністю довірити СРСР озброєння й підготовку армії.
Однак у 1974 р. Дауд, спираючись на підтримку створеної у 1965 р. комуністичної партії, змусив короля Захіра зректися престолу і встановив у Афганістані свою диктатуру, що викликало значну підозру до Радянського Союзу з боку ряду держав, особливо Китаю, у причетності до перевороту в Кабулі. У 1978 р. в Афганістані стався новий державний переворот, організований на цей раз групою офіцерів, котрі закінчили військові академії в СРСР й називали себе марксистами. Один із них, Таракі, замінив поваленого Дауда на посту Президента республіки. Радянський Союз хоч і запевняв у своїй непричетності до цих подій, надав Таракі значну допомогу фінансами й радниками.
    продолжение
--PAGE_BREAK--