Реферат: Вхождение Северного Причерноморья Крыма и Правобережной Украины в состав России

М. О. У.

О. І. С. В.

Реферат

з історіїУкраїни

на тему: “ВходженняПівнічногоПричорномор’яКриму та ПравобережноїУкраїни доскладу Росії”

Автор:

к-нт 42 взв.

Салаш О.А.

Керівник:

кандидатісторичнихнаук

доцент, полковник

Усаток ІванФедорович

м. Одеса

2002 р.

Вступ 2

Між „чотирьох вогнів" 3

Економічне життя 4

Під іноземною владою 5

Козацький устрій та визвольні рухи 7

Захоплення Росією українських земель 9

Адміністраційний розподіл українських земель 10

Суспільний лад України за російської окупації 13

Висновок 19

Використованалітература 21

Вступ

Колидопалала Руїнаі розвіявсядим пожарищ, Гетьманщинана левом бережуДніпра перетвориласяв новий центрполітичного, культурногоі господарськогожиття України.Відтепер фокусвизначальнихподій в історіїцієї країниостаточноперемістивсяз її крайньогозаходу на крайнійсхід.

Гетьманщинабула автономним, але аж ніяк ненезалежнимполітичнимутворенням.Але у всякомуразі вона давалаукраїнцямбільше самостійності, чим вони маликоли-небудь, з часів Галицько-Волинськогокнязівства.

Як частинаРосійськоїімперії, Гетьманщинаіснувала вдосить новомудля більшостіукраїнцівполітичномуоточенні. Цене була та роздираємана частині, щорозвалюєтьсяімперія польськоїшляхти, що усеще носила гордеім'я Речі Посполитоїі з який українцімали справудо цієї пори.Відтепер (увсякому разіпісля того якдовелося поставитихрест на сподіванняхчастини козацькоїеліти на польськучи турецькуальтернативу)українцямстояло посперечатисяіз суворимиправителямиРосії, що набираєсилу.

Російськіцарі, повнірішучостізосередитиусю владу вімперії у своїхруках, по самійсвоїй суті немогли прийнятиідеї українського(чи якого-небудьіншого) самоврядування.І таке положенняречей цілкомвідповідалопринципам іпрактиці абсолютизму, що з початкуXVIII в. установлюєтьсяпо всій Європі.Недарма такіпереконаніпоборникиабсолютизму, як Петро I і КатеринаII — два найвидатнішіправителіРосії,— вважалисамодержавствоне тількинайдійовішимі доцільної, але і самимосвіченимспособом правління.Подібна позиціявступала вповне протиріччяз тими формамисамоврядування, заснованимина самобутніхустановах ітрадиціях, щоіснували вГетьманщині.Звідси головноюпроблемоюполітичногожиття УкраїниXVIII в. стає боротьбаімперськогоцентралізмуРосіїз прагненнямУкраїни доавтономії —боротьба довгаі драматична.

Між „чотирьохвогнів"

В останнючверть XVII — напочатку XVIII ст.відбувалисядосить великіперетворенняу співвідношеннісил між державамиСхідної таПівденно-СхідноїЄвропи, якізначно вплинулина політичнийстатус ПравобережноїУкраїни. Українськетериторіальнепитання набуломіжнародногозначен­ня, аджекожна з „високихсторін" (РічПосполита, Московськадержава, Османськаімперія тазалеж­не віднеї Кримськеханство), як іраніше, прагнулане допуститистворення нагеополітичнійєвропейськійкарті самостійноїі незалежноїкозацькоїУкраїни.

Зважаючина відноснурівністьекспансіоністськихможливостейурядів цихчотирьох країн, державне життяна правобережнихземлях, що булипід час Визвольноївійни 1648-1676 рр. ядромукраїнсько­гополітико-адміністративногоустрою, майжезанепадає.Внаслідокпольсько-турецькоївійни 1673-1676 рр.територіяПравобережноїУкраїни булазахоплена ірозподіленаміж королемі султаном.Кордони, яківідмежовуваливід КорониПольськоїПодільськевоєводство(турки, виходячиз умов Журавницькогомиру, ще малиправо володітипівденноюКиївщиною таБрацлавщиною), було встановлено1680р.

Війна 1676-1681 рр., у якій протиТуреччини іКримськогоханства виступалиоб'єднані військовіси­ли Московськоїдержави таЛівобережноїУкраїни (Гетьманщини), призвела доповного виснаженняекономічнихі людськихресурсів наПравобережжі.За компроміснимрішенням ворогуючихсторін, Бах­чисарайськиймир 1681 р. встановив, що на територіїСередньогоПодніпров'я, від Дніпра доБугу, ук­раїнцямне дозволялося„ніякого поселенняробити". Такимчином, міждержавніугоди узаконювализагарб­ницькідії урядівМоскви, Варшави, Константинополята Бахчисарающодо ПравобережноїУкраїни й тимсамим, за висловомісторика Д.Дорошенка,„санкціонувалипустелю в самімсерці багатогокраю". Єдиноюполітичноюсилою, яка малаправо на поверненняданої територіїпід свою владу, була Геть­манщина.„Нам, ВійськуЗапорозькому, та сторонаДніпра належить",— неодноразовозаявляли по­лякамлівобережнігетьмани, намагаючисьвиступати зсамостійнимизовнішньополітичниминамірами увирішенні долівтраченихземель. Однакєвропей­ськадипломатія, зважаючи назалежністьукраїнськихправителіввід московськихцарів, доситьвміло пере­гравалаїх у складнійдипломатичнійгрі. СпротивІ.Самойловичане завадивкоролю Яну IIIСобеськомута малолітнімцарям Петруй Івану укласти„Вічний мир"(1686), що на чвертьвіку залишавтериторіюправобережноїУкраїни у сферівпливу польськогомонарха, аподніпровськікозацькі землізнову оголо­шувавпусткою.

Звичайно, кожен з „претендентів"мав політич­нудоктрину, якаобґрунтовувалапрагненняоволодітисплюндрованимкраєм. Польщаі Московіявисува­ли тезупро „дідичні"польські чи„споконвічні"російськіземлі. Крімтого царськийуряд аргументу­вавсвої наміри, що „Хмельницькому…по Случ і Гориньна кілька десятківмиль від Києваземлі бу­ливіддані і післясмерті Хмельницькогоі до цього часу(1684) під королівськимволодіннямніколи ці містеч­кане були". Польськийкороль відповідав, що за попереднімитрактатамиПравобережнаУкраїна маєналежати козакам, які присягнулийому на вірність, а „при комукозаки, притому й залишаєтьсяУк­раїна".Туреччинаобґрунтовуваласвоє бажаннязаволодітиукраїнськимиземлями укладенняму по­передніроки договоруз гетьманомП.Дорошенком.Традиційнакримська політикащодо Правобережжяґрунтуваласяна суперечностяхміж московськимі варшавськимзовнішньополітичнимивідомствамиі не спираласьна „історичнеправо".

Представникибагатьох державз'їхались наКарловицькийконгрес (1698-1699), якиймирним шляхоммав вирішитипитання приналежностіспірних територій.За принципом«uti possidetis» („післяза­воювання")Польща відбиралау турків втраченіземлі ПравобережноїУкраїни. З оглядуна усунен­нятурецькоїзагрози варшавськийсейм 1699 р. постановивзнищити правобережнийкозацькийустрій, що незабаромвикликалоповстання середук­раїнськогонаселення.

Цей виступбув жорстокопридушенийспільни­мипольсько-російськимизусиллями, ічи не впершеу практиціміжнароднихвідносин одинз пунктів Нарвськогодоговору 1704 р.„присвячувався"одно­му з керівниківвизвольногоруху. Виходячиз домовленостейміж обома державами, полковникС.Палій „абодобрим, абозлим способоммав повер­нутифортеці і міста, які в нещодавнімукраїнськімзамішаннівзяв", до володіньПольськоїКорони. Однакдо 1708 р. Київщината окремі частиниВо­лині й Поділляперебувалипід правліннямлівобережногогетьмана І.Мазепи.

Системаміждержавнихдоговорів1711-1714 рр. остаточновизначилаправовий статусукраїнськогоПравобережжя.Петро І „віднімавцарську рукувід тогобічноїУкраїни". Натомістьсултан, якийзнову вирішиввтрутитисьв українськісправи, віддавїї під владугетьмана П.Орлика, що був наступникомМа­зепи. ЗгодомАхмед III відмовивсявід планівстворення„буферної"українськоїдержави і зауго­дою з російськимцарем дозволивпольськомукоронномувійську зайнятикозацькі землівід Случі доДніпра. Передтим на Лівобережжявиселили мешканцівусіх правобережнихполків. Півстолітнябо­ротьба РечіПосполитої, Московськоїдержави, Османськоїімперії, Кримськогоханства таГетьман­щиниза право володінняПравобережноюУкраїною завершиласьна користьпольськогокороля, хочавтручанняТуреччини іКриму в життяукраїнськихзе­мель Польщіпродовжувалосьпротягом усьогоXVIII ст. Особливодошкульнимиставали татарськінабіги.

Широкогоміжнародногозвучання набулавиз­вольнаборотьба українців, що розгорнуласяна Правобережжіу 20-80-х рр. Так, навітьпід час спробиу 1734 р. домогтисятіснішогополітичногозближення зПортою, польськідипломативимагали поверненняукраїнських„свавільників", які втекли натурецький бік.1753 р. кримськийхан дозволивнадвірнійміліції магнатаЛюбомирськогопересліду­ватиповстанськізагони на підвладніййому території.

Незабаромвже Росія і РічПосполита зновуде­монструютьзовнішньополітичнуєдність вукраїн­ськомупитанні. Заугодою міжурядами обохкраїн спільнимивійськовимидіями придушуєтьсянайбільшеселянськеповстання —Коліївщина(1768). Події Коліївщинистали однимз поштовхівдо початкуросійсько-турецькоївійни 1768-1774 рр. Крімтого в усі договори, які були укладенів XVIII ст. між Туреччиноюі Росією, обов'язкововключалисяв тій чи іншійформі пунктипро Україну,її населеннята кордони.

Міжнароднаситуація другоїполовини XVII-XVIIIст. не сприяластановленнюукраїнськоїдержавностіна правобережнихземлях. Країнисхідноєвропейськогорегіону робиливсе можливедля того, щобтериторіальнерозколотиУкраїну. Ли­шев результатіімперськоїполітики РосіїнаприкінціXVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділляоб'єдналисяз Лівобережжям.Саме такимшляхом змігз'єднатисябагатостраждальнийукраїнськийна­род, якийпонад століттяперебував поміж„чотирьохвогнів". Алевже в „єдинійі неподільній"імперії російськихсамодержців.

Економічнежиття

Сьогодніця країна(ПравобережнаУк­раїна) гетьзруйнована.Війна, немовгангрена, мало-помалуз'їдає все, щозустрічає насвоєму шляху, перетворюючинайкращий кутокЄвропи в пустинніполя", — саметак опису­вавекономічнестановищеправобережнихземель французькийдворянин деБожо, який перебувавтут у 70-х рр. XVII ст.За таких обставинголовне місцеу відновленнігосподарськогожиття в регіоніналежа­лонародній колонізації.Протягом кінцяXVII — першої половиниXVIII ст. на Центральномуі Східно­муПоділлі тапівденно-східнійКиївщині осілидесятки тисячпереселенцівз ЛівобережноїУкраїни, Мол­давськогокнязівства, білоруськихземель та власнепольськихвоєводств.Процес відбудовимісцевої економікирозтягся набагато десятиліть.Серйознийдестабілізуючийвплив на їїрозвиток справлялоне­певне політичнестановищеПравобережжя.

Основнийземельний фондПравобережноїУк­раїни належавпольськиммагнатам ішляхті, де переважаловелике поміщицькеземлеволодіння.На початкуXVIII ст. магнатиКиївщини володіли75% всіх дворіві відповідноюкількістюземельноїплощі, тоді якдрібна шляхта— лише 1%. Приблизнотак само розподіляласьвласність наземлю і в іншихпра­вобережнихрегіонах. Порядз магнатсько-шляхетськимиволодіннямиі королівщинамибули земліпонад Дніпром, від Києва доЧигирина, якіза умовами„Вічного миру"мали залишатисянезаселеноюнейтральноютериторією.Незважаючина заборону, тут засновувалиськозацькі хутори, розви­валосьселянськегосподарство.Частина земельногофонду ПравобережноїУкраїни сталатакож здобут­комукраїнськогоселянства такозацтва, якіосвоюваливідвойованіу шляхти райони.Джерела свідчать, що тут селянивільно продавалиі дарували свої„дідичні" поля, луки, ліси, сади, ставки та хуториіншим селя­намта міщанам.

Після довгихроків „козацькихвійн" польськашляхта поверталасядо своїх родовихмаєтків. Тутпоміщики булизмушені оголошуватитак звані сло­боди, за якими селяни, що оселялисяна панськійземлі, на певнийчас звільнялисявід усякихповинностей.В інструкціївійтам Канівськогостаростваза1766р. говорилося:„Від всілякихповинностей, як замкових, орендних, такі громадських, звільнити до6 років".

Запровадженняслобід сталооптимальнимрішен­ням увідродженніекономіки краю.

Розвитоксвітовогокапіталістичногоринку в до­бупізньогосередньовіччявтягував у своюсферу й господарствакраїн СхідноїЄвропи, зокремаземельні латифундіїПравобережноїУкраїни. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючипродуктифільварковоговиробництваче­рез портибалтійськогоузбережжя доЗахідної Європи, користувалисямонопольнимправом на про­дажвласних товарівдля підкореннявнутрішньогоринку. Крімтого, магнатимали правообмежувати, а в деяких випадкахі заборонятиселянськуторгівлю, щонегативновпливало нарозвитоктоварно-грошо­вихвідносин. Алене всі поміщицькігосподарстваоднаковою міроюбули втягненіу сферу цихвідносин, томущо на всій територіїПравобережноїУкраїни про­тягомXVIII ст. склалисяі співіснувалитри види помість: у першому переважалислободи, грошоварента (чинш) іпродуктовийподаток; у другому— поряд з ченцемзапроваджуваласявідробітковарен­та (панщина); у третьому —переважалапанщина.

В економічномужитті більшостіземель Право­бережжя, як і раніше, основну рольвідігравалоземле­робство, досить розвинутимбуло тваринництво.Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон таконоплю, розводиликорів, волів, свиней, овецьі коней. Заможніселяни ПравобережноїУк­раїни, незважаючина різні перешкоди, вивозили продуктивласного господарствана ринки Лівобереж­жя.Так, 1741 р. з 41 селаПодніпров'ячерез митнікордони в Київта інші містаГетьманщинибуло ви­везенотри тисячіпудів збіжжя.

На територіїПравобережжявелась такожтран­зитнаторгівля. Купціз Росії, Лівобережноїі СлобідськоїУкраїни відвідувалиринки країнЗахідної Європита Балкан. Важливезначення малиторго­вельнізв'язки правобережнихгосподарствз країнамиСходу. У другійполовині XVIII ст.з ряду еко­номічнихта політичнихпричин падаютьобсяги вивезенняхліба черезголовний балтійськийпорт — Гданськ.Пошуки новихшляхів вивезенняхліба, зок­ремачерез портиЧорного моря, тривалий часспричинялиекономічнунепевністькраю.

НаприкінціXVIII ст. виникаютьмануфактуриу Тульчині, Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Таращі, Корсуніта інших містахі містечках.На Немирівськійткацькій мануфактуріу 80-90-х рр. працювалоблизько 300 чоловік.1795 р. на Волиніналічувалося18 мануфактурпо виробництвупоташу, де булозайнято понад700 чоловік. Правобережжяславилосьвиробництвомсукна, зброї, скла, порцеля­новихта шкірянихвиробів тощо.Виникненняі кількіснезбільшеннямануфактурзумовило розкладтрадиційнихфеодальнихзасад поміщицькихгоспо­дарств.

Після вікопомнихподій Визвольноївійни протя­гомостанньоїчверті XVII — першоїполовини XVIII ст.на Правобережжіне могло утвердитиськріпо­сництво.Українськіселяни, яківідстоювалиособисту свободу, намагалисьзберегти економічнусамостійністьвласногогосподарства.

Підіноземноювладою

ПравобережнаУкраїна з 70-хрр. XVII ст. поступововтрачала свійдержавотворчийпотенціал.Іноземні держави, захоплюючиправобережніземлі, впроваджувалитут власнийадміністративно-територіальнийустрій. УрядиПольщі і Туреччиниза будь-якуціну намагалисьутримати їхпід своєю владою.

Ще 1672 р. Османськаімперія, відвоювавшиу поляків Поділля, включила йогодо свого складу.Кам'янецькийеялет, якийохоплювавтериторіюко­лишніхПодільського, Могилівськогоі, частково, Брацлавськогой Уманськогополків козацькоїУкраїни, проіснувавпід султанськимуправліннямдо 1699 р. Очолювавновостворенутурецьку провінціюбейлербей, щопризначавсясултаном і маввсю пов­нотувлади на підлеглійтериторії.Еялет поділявсяна чотириадміністративніодиниці — санджаки, яким підпорядковувалисяменші округи— нахії. Згідноз традиційноюосманськоюпроцедурою, сформова­ноюще у XVI ст., першиметапом організаціїзавойованоїтериторії бувперепис місцевогонасе­лення.На Поділлі вінпроводивсятурецькимичиновникамиодразу післязаключенняБучацькогодоговору.

Вирішенняекономічнихпитань булодругим ета­пом„подільської"політики турків.Українськіземлі розподілялисяміж султанськимиволодіннями, маєтностямисанджакбеїві представниківвійськово-службовоїеліти. Трохизгодом підраховувалисьочіку­ваніприбутки, якіразом з привілейованимилистами наземельні наділивносились доспеціальнихщоден­ників— дефтерів. Напочатку 80-х рр.процес утвердженнятурецькоїадміністраціїна Поділліскінчився. Алев наступні роки(1683-1699) влада бейлербеяголовним чиномобмежуваласяневеликимрайоном навколоКам'янця-Подільського, який об­лягалий блокувалиполяки та українськікозаки.

Війська РечіПосполитої, щоб викликатиголод се­редкам'янецькоїзалоги, почалисистематичніакції щодовиселенняподільськихселян до сусідніхвоєводств. Улистопаді 1684р. єпископС.Воєнськийповідомлявдо Варшави: „Миспустошилирешту країнинавколо Кам'янця…виселили в іншісторони мешканцівусіх ближніхсіл і містечок".НаприкінціXVII ст. Польщі всеж таки вдалося, не без підтрим­кикраїн „Священоїліги", повернутицю частинуПравобережноїУкраїни підсвою владу.

Відновленнята функціонуванняпольськогодер­жавно-політичногоустрою направобережнихземлях (останнячверть ХУІІ-ХУІІІст.) відзначалисязнач­нимискладнощами.Викликанівнутрішніминегараздамита причинамизовнішньополітичногоха­рактеру, вони не давализмоги урядуРечі Посполитоїповністю підкорити„свавільний"край. Поразкаук­раїнськогонароду у Визвольнійвійні призвеладо поступовоговідновленняна ПравобережнійУкраїнівоєводсько-повітовогоподілу у складіКиївського, Брацлавського, Волинськогота Подільськоговоєводств.

Найвищимиза рангом урядовцямитут були воєво­ди.Адміністративніобов'язки щодоуправліннякраєм покладалисьна сеймики, якіперіодичнозбирали маг­натий шляхта кожногоз воєводств.На них вирішувалисьусі важливіекономічні, військові, су­дові та іншіпитання. Київськашляхта збираласяу Житомирі, волинська —у Луцьку, подільська— у Кам'янім-Подільському(під час турецькогопануван­ня— у Львові), брацлавська— у Володимирі.Сеймики обиралипослів до головного(вального) сеймукраїни. Депутатиповинні булитам обстоюва­тивимоги місцевоїшляхти, щооформлялисяу спеціальнихписьмовихінструкціях.Поряд з обго­вореннямрегіональнихпроблем назасіданняхсей­миківрозглядалисяй питаннязагальнодержавногохарактеру.

Першочерговимзавданням уформуваннівласної політикищодо ПравобережноїУкраїни панівнікола Речі Посполитоїта Османськоїімперії вважаливирішеннякозацькогопитання. Територіянад­дніпрянськогоПравобережжя, південно-східначас­тина Київщинита Брацлавщинарозглядалисьтурецькимурядом як козацькіземлі, де підпротек­торатомсултана мавуправлятиукраїнськийгетьман.

Однак спротив, з одного боку, Московськоїдержа­ви ілівобережноїГетьманщини, а з другого —польськогокороля, перешкодивПорті здійснитиплани щодоутвердженнятут свого впливу.

Натомістьверхівка РечіПосполитоївважала те­риторіюПравобережжяісторичнимипольськимиземлями, яків результаті„козацькогосвавілля" ли­шена певний часвийшли з-підТі влади. Але, щоб колонізуватий захиститивідродженісхідні воєводствавід турецькоїзагрози, корольЯн III Собеськийзно­ву звертаєтьсяза допомогоюдо козацтва.Надаючи 1685 р.козакам „прадавніпривілеї йвольності", уряд Польщіцілком усвідомленонамагавсяповерну­тисядо тих правовихнорм у польсько-козацькихвідносинах, які існувалинапередодні1648 р. Боязнь поширеннявлади лівобережнихгетьманів наПраво­бережнуУкраїну змусилакороля дозволитикозакам заселятитериторіюколишньоїкозацькоїреспубліки, створюватиоргани власногосамоврядування.

Невдовзікозацтво, зточки зорупольськихуря­довців, виконало своюмісію. Протезнищення задомовленістюз російськимцарем правобережногокозацькогоустрою не далопанівним коламРечі Пос­политоїбажаних результатів.Слабка державно-адміністративнавлада не моглазабезпечитиефектив­ностіуправлінняПравобережноюУкраїною уXVIII ст. Кількістьвідділів коронноговійська, якебазува­лосьу Київському, Брацлавському, Волинськомута Подільськомувоєводствах, не перевищувала4-6 тис. чоловік.Водночас надвірнаміліція з місцевихмаг­натівскладаласяз 2-3 тис. осіб.Децентралізаторськітенденції всередині країнипризвели дотого, що са­мевелике магнатствостало визначатиполітику щодонаселенняПравобережжя, яка у багатьохвипадках несприяла нормалізаціїпольсько-українськихвзаємовідносин.Польська елітапротягом усьогостоліття такі не могла вирішити„українськогопитан­ня", щостало однієюз причин занепадуколись наймогутнішоїдержави СхідноїЄвропи.

Згідно здругим поділомРечі Посполитої(1793) землі Київщини, Брацлавщинита СхідноїВолині ввійшлидо складу Російськоїімперії. Правобереж­наУкраїна поділяласьна Ізяславськуі Брацлавськугубернії, щовходили доІзяславськогонамісництва(генерал-губернаторства).Через два рокивідбули­сянові зміни вадміністративно-територіальномуустрої — тутутворювалисяБрацлавська, Волинсь­кай Подільськагубернії, якінезабаромперетворилисьу намісництва.Здійснюванийросійськимурядом адміністративнийподіл Правобережжяне врахову­вавспецифічнихособливостейокремих йогорегіонів, атому 1797 р. за наказомцаря Павла Ібуло утворе­ноКиївську, Подільськуй Волинськугубернії. Російськавлада надПравобережноюУкраїною, таксамо як і польськачи турецька, була іноземноюдля корінногонаселення іне забезпечувалайого повно­кровногорозвитку.

Козацькийустрій та визвольнірухи

Хоча за міжнароднимидоговорамидругої по­ловиниXVII ст. ПравобережнаУкраїна й потрапилапід сферу впливупольськогоко­роля і турецькогосултана, владакожного з монархівбула спочаткусуто номінальною.Незважаючина те, що спробиукраїнців доутвердженнявласної дер­жавиотримали відноснупоразку натеренах Правобережжя, стереотипивизвольнихзмагань про­довжувалижити у свідомостіеліти. У 80-х рр.тут почаввідроджуватисяголовний чинникукраїнськоїдержавностінової добивсесвітньоїісторії —полково-сотеннийустрій. Такождістав новийпоштовх інститутгетьманства.

Підкоряючисьодному з монархів, українськігетьмани тимсамим намагалисянадати законностісвоїй владій легітимізуватиїї в очах всьогонаселен­няПравобережноїУкраїни. Крімтого, погоджуючисьна протекторат, гетьмани бажализберегти чивідно­витикозацькі полкияк основунаціональноїадміністрації.Однак проектстворенняУкраїнсько­гокнязівства(1677-1681) під зверхністюОсманськоїімперії не мавполітичноїперспективиз огляду наперманентнівійськові дії, що велися найого територіїта непродумануполітику „князяй вождя Русі-України"Ю.Хмельницького.Його наступнику, мол­давськомугосподарюГ.Дуці (рокиправління1681-1683) теж не вдалосяскористатисязначнимиадміністративнимиправами дляуправліннярегіоном. Тай взагалі, діяльністьтаких „турецьких"і „татарсь­ких"козацькихгетьманів, якТ.Сулимка,І.Самченко, С.Лозинський(Стецик), П.Іваненко(Петрик), І. Багатий, в останнійчверті XVII ст. невідзначала­сяконструктивнимидержавотворчимитенденціями.Лише 1711-1713 рр. гетьмануП. Орлику шляхомскладнихдипломатичнихкомбінаційудалося отрима­ти„з рук" султанаАхмеда III владунад козацькимПравобережжям, яка, проте, небула довготривалою.

Роки гетьманування„від імені йогокоролівськоїмилості" Є.Гоголя(1675-1679) та С.Куницького(1683-1684) відзначалисяпереважноучастю ко­зацькихвідділів увоєнних операціяхпроти арміїтурецькогосултана та йоговасалів. Це недавало можливостіхоча б якоюсьмірою стабілізуватиполітичнуситуацію наПравобережнійУкраїні. Незмогли застосуватипевні військово-адміністративніправа для створенняповноціннихдержавнихорганів інші„польські"гетьмани —А.Могила (1684-1689), Г.Гришко (1689-1692) таС.Самусь (1694-1699).

Однак булаособа, яка всеж таки добиласяцілком незалежногоуправліннянад територієювід Дніпра доСлучі. Цієюлюдиною бувполковникновоствореногоФастівського(Білоцерківського)полку С.Палій.Під його керівництвомзначна частинаПравобереж­ноїУкраїни в останньомудесятиліттіXVII — на початкуXVIII ст. фактичнозвільниласьз-під поль­ськоївлади, на нійвстановлюваласьполітична йекономічнавлада козацькоїстаршини. Дляутриман­нясвоєї адміністраціїукраїнськіполковникинакладалиповинностіна шляхетськімаєтки, збира­лиз населеннярізні податки:„борошно", комірне, медовуданину тощо.Селянствозвільнялосьвід еко­номічноговизиску польськихмагнатів.

Протягом90-х рр. XVII ст. неухильнопродов­жувавсяпроцес відродженнядержавноголаду на Правобережжі.Якщо спочаткутут існувалилише Фастівський(Білоцерківський), Брацлавський, Богуславськийі Корсунськийполки, то згодомдо них приєдналисявідродженіз попелу Чигиринський, Уманський таМогилівськийполки. В містечкахі се­лах створювалисяоргани козацькогосамоврядування, які на чолі зотаманамивирішуваливсі питанняпо­всякденногожиття сільськихгромад. На всійтериторії, підвладнійстаршині, діяликозацькі суди.Ф.Потоцькийне без підставпорівнювавС. Палія з бранденбурзькимкурфюрстомі зазначав, щотой мав „собів голові удільнудержаву". Безсумніву, рисиправобережноїукраїнськоїдержавностібули аналогічнимиустроєві ЛівобережноїУкраїни. Водно­часполкова адміністраціякозацькогоПравобережжяперебувалау складнихвоєнно-політичнихумовах і немогла претендуватина досконалістьсвоїх інсти­тутів.

С.Палій тайого однодумціА.Абазин, С.Воло­шин, 3. Іскра, С.Самусь, А.Ганськийупродовж тридцятироків вважалитериторіюКиївщини, Брацлавщини, ЦентральногоПоділля і СхідноїВолині частиноюгетьманськоїУкраїни, щопрактично буланепідвладнапольськимурядовцям.ПравобережнаГетьманщина, спираючисьна свій військовийпо­тенціал, підтримуваладипломатичнівідносини злитовськимикнязями, молдавськимицарямитакримськимиханами. Звичайно, особливі відносинибу­ли з лівобережнимигетьманами, які постійнодома­галисяреальної владинад Правобережжям.

Складністьвнутрішньополітичноїситуації поля­галав тому, що утвердженняукраїнцямивласної незалежностіна Правобережжівідбувалосяна фоні постійноїборотьби зпоневолювачами.Визвольнийрух останньоїчверті XVII — початкуXVIII ст., які раніше, спирався навійськовуорганізаціюі мав за метунаціональне, соціальне тарелігійнезвільненнявід польськогопанування, об'єднання зЛівобереж­ноюУкраїною. Саметому повстання1702-1704 рр. характеризувалосьсучасникамияк „нова Хмельнич­чина", адже воно повторювалогасла попередніхроків. За короткийпроміжок часумайже вся територіяКиївщини таБрацлавщинибула позбавленаприсут­ностікоронних військ, успішно діялиповстанськізагони на волинськихта подільськихземлях. Лишевтручанняросійськихвійськ допомоглоРечі Пос­политійлокалізуватипоширеннявизвольногоруху.

У наступніроки шляхтазнайшла собінового про­тивника— на Правобережжіпоширився рухгайда­маків.Політичнаанархія в РечіПосполитій, свавілля польськихпанів та євреїв-орендарів, зростаючаексплуатаціяселян, що поєднуваласяз релігійнимфанатизмомпольськоїшляхти, довгийчас живилигайдамацькийрух.

Спочаткугайдамацькізагони булиневеликимиі вели боротьбурозрізнено, грабуючи панськімаєтки і фізичнознищуючи своїхгнобителів.Виступи цібу­ли стихійнимиі не мали виваженихполітичнихцілей, що зумовлювалоформуванняу свідомостіпевних кілстереотипуукраїнця — „різуна".Але згодомвиступи гайдамаківпереросли умасовий визвольнийта антикріпосницькийрух українськогонароду.

Перший значнийпрояв народногогніву на Пра­вобережжіспалахнув 1734р. Повстаннядуже швидкоохопило територіюКиївщини, Брацлавщини, Во­лині, Поділля, окремих районівГаличини. Провідникиповстанськихзагонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор­ний, вмілокеруючи своїмипідрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навітьБроди, що знаходилисьу руськомувоєводстві.1750 р. гайда­мацькізагони вчинилинапади на БілуЦеркву та Мошни, оволоділиКорсунем, Уманню, Фастовом, Вінницеюта іншимиправобережнимимістами. Од­накце повстання, як і попереднє, буложорстокопридушенепольськимивійськами.

Великоюорганізацієювідзначалосьповстання 1768р., що увійшлов історичніаннали підназвою Коліївщини.Під керівництвомМ.Залізняката І.Ґон­ти вонопродовжилотрадиції попередніхвизвольнихзмагань. У звільненихмістах і селахПравобережноїУкраїни створювалисяоргани управління, які насліду­валириси полково-сотенноголаду. Один зватажків С.Неживийтак визначавзавдання „коліїв":

„Понєважне за майностараємось, тільки щоб вірахристиянська… більше неоскверняласьі щоб не бу­ловорогів надержаву".

За короткийпроміжок часу(травень-червень)підрозділи„коліїв", очолюваніА.Журбою, М.Швач­кою,І. Бондаренком, М. Москаленкомта іншими ватажками, оволоділи майжеусіма правобережнимиземлями. Захопившипісля кровопролитнихбоїв у червні1768 р. Умань, полковникМ.Залізнякрозси­лає своїуніверсалипо всій Україні.Проповідіігумена МотронинськогомонастиряМелхиседекаЗначко-Яворськогознаходятьвідгук середнаселення, пробуджуючирелігійну танаціональнусвідомістьправобережнихукраїнців. Ідеяоб'єднанняукраїнськихземель, розподіленихчужоземнимидержавами, де­далі оволодівалаповсталими.Брак політичноїкультури, вірав „доброгоцаря", складністьгеополітичноїситуації порядз іншими чинникамипризвели допоразки народнихпрагнень. КоліЇвщинабула розгромленаспільними діямипольських іросійськихвійськ, а їїватажки післянеймовірнихдопитів і тортурскарані.

Традиціїдержавотворенняти визвольноїбороть­би жилий серед наступнихпоколінь українців.Відгомономкозацько-селянськихвійн XVII ст. тагайдамацькихрухів XVIII ст. сталиподії 1855 р., колина Київщиніселяни зновунамагалисьорга­нізуватисьу козацькіполки.

ЗахопленняРосією українськихземель.

Кінець XVIII ст.характеризуєтьсяневпиннимзростом могутностіРосійськоїімперії, щозагарбалабільшу частинуукраїнськихземель під своювладу, втратоюУкраїною автономнихправ і перетвореннямїї на зви­чайнугубернію Російськоїімперії.

Величезнезначення маларосійсько-турецькавійна 1769-1774років, зв'язаназ іншими подіямизагальноєвропейськогозначення.

Польща перебувалатоді в станіанархії. З початкуXVIII ст. в її внутрішнісправи постійновтручалисясусіди, головнимчином Ро­сія.Особливо гарячаборотьба розгорнуласяв Польщі 1734 року, коли боролисятам два кандидатина престол: СтаніславЛещинськийта АвґустСаксонський, син померлогокороля АвгустаII. Росій­ськийуряд, ввівшина польськіземлі своївійська, вирішивпитання в користьАвґуста ПІСаксонського.Його правлінняфактично булоправлінняммагнатів, “королят”, які вели боротьбуміж собою. Засі­данняпарламентузривалися, бокожен із членівмав право своїмголо­сом накласти“вето” на такечи інше рішенняі вимагатипереглядусправи. Протягомкількох роківне можна булодосягти згоди, бо завж­ди хтосьнакладав “вето”.

Велика, багатаПольща не маламожливостіналагодитисвої фі­нанси.ввести новіподатки, створитиміцне військо.До того “Вічниймир” із Польщеюроку 1686 дававМоскві, а потімРосії правовтру­чатисяу її внутрішнісправи підпретекстомоборони православноїЦеркви протинадуживанькатолицькоїдержави. З XVII ст.час від часувиникали проектизнищення Польщіяк держави ірозподілу їїтериторії міжсусідами. Впершетакий проектз'явився ще заХмельницького.

Року 1763, післясмерті АвґустаIII, Катерина II, ввівши військадо Польщі, посадилана королівськийпрестол польськогомагната Станіслава-АвгустаПонятовського.З того часуфактичнимправи­телемПольщі ставрезидент Росіїпри польськомудворі. Такеста­новище, природно, викликалонезадоволенняпольськихпатріотів.Війна 1768 рокудала їм підстависподіватися, що Росія зверневсю увагу наТуреччину, атим часом Польщаскористаєтьсяз цього і звільнитьсявід російськихвпливів.

Росія домагалася, щоб Туреччиназреклася своєїзверхностінад Молдавієюта Кримом. Наце не погоджувалисяні Туреччина, ні Австрія, якахотіла оволодітиМолдавією. Утакий критичниймо­мент прусськийкороль Фрідріхзапропонувавперший розбірПоль­щі, за якимРосія мала бдістати білоруськіземлі, Прусія— Помо­р'я ічастину ВеликоїПольщі, Австрія— Галичину.Сойм і поль­ськийуряд погодилисяна цей розбір,і 1772 року, безсупротив, со­юзникиокупувалиПольщу. Року1774 Австрія захопилаБуковину:

Чернівці, Серет — переважноукраїнськіземлі, та Сучаву— пере­важнорумунськіземлі, що входилидо складу Молдавії.

Щасливе дляРосії закінченнявійни з Туреччиноюі Кучук-Кайнарджійськиймир відкрилидля Російськоїімперії широкіперспек­тиви.Вона дісталавихід до Чорногоморя; невеликісмуги берегаміж гирламиБога та Дніпра— на заході, між гирламиБерди т а Міюсай Дону та Еєї— на сході —давали можливістьзаснувати тутпортові містата розгорнутиторгівлю; крімтого Росіязнову дісталаправо мати наЧорному морівійськовуфлоту. Величезнезначення малопроголошенняТуреччиноюнезалежностіКримськогоханства, якебуло васалемТуреччини. Кримперестав бутипостійноюзагро­зою дляУкраїни.

Наслідкомнових умов, щосклалися напівденномуприкордонніРосійськоїімперії, Запоріжжявтратило своєзначення якзахист відтатар та турків,і 4 червня 1774 рокуросійськівійська, якіпо­верталисяз турецькогофронту, оточилиСіч і зайнялиголовні оселіЗапорізькихвільностей.ЗапорізькаСіч піддаласябез опору. ВеличезнатериторіяЗапорізькихвільностейбула включенав межі Російськоїімперії.

Залишеніна свої сили, кримські татаринеспроможнібули зор­ганізуватитверду владу.В Криму розгоріласьборотьба партій.Ро­сійськийуряд почаввтручатисяу внутрішнісправи Кримуй роз­палюватинезадоволенняйого людності.Під претекстомпересліду­ванняхристиян, 1778 рокугенерал О. Суворов, що командувавро­сійськимивійськами вКриму, діставнаказ вивестизвідтіль християн.Для греківзасновано містоМаріуполь вгирлі рікиКалміюса, а длявірменів —місто Нахічевану гирлі Дону.Вихід 32.000 християн, найбільш працездатноїчастини населення, переважнохлібо­робів, був тяжкимударом дляКримськогоханства, щопоставив Криму залежністьвід Росії векономічномувідношенні.

Року 1783 Кримськеханство булоприєднане доРосійськоїімперії, а вадміністраційномувідношенніоб'єднане зКатеринославськимнамісництвом, під управліннямкнязя Г. Потьомкіна-Таврійського.До ПівденноїУкраїни приєднановеличезнутериторію доріки Кубаніта Єгорлика—на сході і доДністра — назаході.

Після першогорозбору Польщів 1772 році, колизагарбанняРо­сійськоїімперії обмежилисябілоруськимиземлями, в Польщізнай­шлисялюди, які зрозуміли, що рятуватипольську державуможна тількишляхом ґрунтовнихреформ: обмеженняшляхетськихправ, поліпшенняжиття іншихстанів, заведенняв країні ладу.Проте, планиці викликалиопозицію збокумагнатів тавищої шляхти, які в реформахбачили замахна їхні правата привілеї.Вони рішучезаперечувалиправа православнихта дисидентів.Це викликаловтру­чанняпротестантськоїПрусії таправославноїРосії на захистїхніх одновірців.

Не зважаючина протести, прихильникиреформ проголосилиЗ травня 1791 рокунову конституцію: касувалосяправо “вето”; всі справи впарламентімали вирішуватисябільшістюголосів; королів­ськавлада мала бутиспадковою; збільшуваласяармія, упорядкову­валисяфінанси, освіта.Але партіямаґнатів тавеликих панівпро­голосилав Торговиціконфедераціюі звернуласьпо допомогудо Пе­тербургу.Прийшло російськевійсько, і слабіпольські військазали­шилиПравобережнуУкраїну. В 1793 роціРосія змусилакороля від­ступитиїй Київщину, Поділля тазначну частинуВолині й Білорусії.Прусія дісталабільшу частинуВеликої Польщіта Данціґ; Польщувідрізали відморя. Так переведенодругий розбірПольщі.6

Року 1794 вибухнулоповстанняпольськихпатріотів, начолі якого ставгенерал Костюшко.Він обіцявселянам волю, але вони в масіне підтрималийого; тількиневелика частиназ-під Краковаприєд­наласядо повстанців.Після впертоїборотьби російськіта пруськівійська розбиливійсько Костюшки, а його самоговзяли в полон.Ко­мандувачросійськихвійськ О. Суворовздобув Варшаву.Польська державав 1795 році капітулювала.Переведенотретій, остаточнийрозбір Польщі: Росія взяласобі рештуВолині та Литву, Прусія — ВеликуПольщу з Варшавою, а Австрія —Малу Польщуз Краковом таЛюбліном. Такимчином під владоюРосійськоїімперії опинилисявсі українськіземлі, за вийняткомГаличини таБуковини.

Адміністраційнийрозподіл українськихземель

Після скасуванняГетьманщиниукраїнськіземлі поділенона чотири ча­стини.Уся колишняГетьманщинаперебувалапід управліннямМало­російськоїКолегії та їїголови “в характерігенерал-губернатора”.Цією особоюбув генерал, незабаром графП. Румянцев-Задунайський.Друга частина— територіяслобідськихполків, післяліквіда­ціїполковогоустрою, перетворенабула на Слобідсько-Українськугубернію. Третючастину — територіюПівденноїУкраїни — поділе­нона дві окремічастини: Новоросійськугубернію — напівночі, таЗапорозькіВольності —на півдні. Року1775 Запоріжжябуло ска­сованеі вся територіяВольностейбула поділенаміж двомагубер­ніями: Новоросійською-—на правомуберезі Дніпра, та Озівською— на лівому. ДоНоворосійськоїгубернії приєднанотрикутник земліміж рікамиБогом та Дністром, який дісталаРосійськаімперія напідставіКучук-Кайнарджійськогомиру, а до Озівськоїгубернії при­єднанопридбані напідставі тогож миру земліміж рікамиДоном та Еєю.Обидві губерніїперебувалипід владою Г.Потьомкіна.Року 1781 переведенореформу — заснованонамісництва.Колишню Гетьман­щинуподілено натри намісництва: Київське, Чернігівськета Новгород-Сіверське.Намісникомбув спочаткуграф П. Румянцев-Задунайський, а з 1790 року — генералМ. Кречетніков(який у 1768 роціпридушив Коліївщину).

Слобідсько-Українськугуберніюперейменованона Харківськенамісництвоз осередкому Харкові.

Новоросійськута Озівськугубернії об'єднанов Катеринославськенамісництво; осередком йогобув спочаткуКременчук, аз 1784 року — Катеринослав.До Катеринославськогонамісництваприєднано земліПолтавськогота Миргородськогополків, з якихстворено по­віти— Полтавський, Кременчуцький, Олексопільський.Намісникомувесь час бувкнязь Г. Потьомкін-Таврійський.

Року 1795, післясмерті Потьомкіна, створено Вознесенськенамі­сництвоз трьох повітівКатеринославськогонамісництва:Єлисаветградського, Новомиргородськогота Херсонського, з осередкому місті Вознесенську.До намісництваприєднаноукраїнськіземлі, що їхРосія придбалана правомуберезі Дніпра, до лінії Черкасна півночі.Намісникомбув князь П.Зубов.

Року 1796 царПавло І зліквідувавнамісництва, замінивши їхгу­берніями.В Україні були: Малоросійськагубернія задміністраційнимосередком уЧернігові; наПравобережжітри губернії: Волинсь­ка, Подільськата Київська; Новоросійськагубернія зосередком уНоворосійську(так перейменованоКатеринослав); Харківськагу­бернія(Слобідська), до якої відійшлисхідні повітиколишньогоКа­теринославськогонамісництва(частини Олексопільського, Слов'ян­ського, Донецькогота Павлоградськогоповітів). Року1802 Новоро­сійськугубернію поділенона три: Миколаївську, Катеринославськута Таврійську; Чернігівськута Полтавськугубернії об'єднанов Малоросійськегенерал-губернаторствоз осередкому Полтаві; Київ­ську, Волинську таПолтавськугубернії об'єднанов Київськегене­рал-губернаторство; Слобідськугуберніюперейменованона Харків­ську.Після окупаціїБасарабії в1812 році виниклоНоворосійсько-Басарабськегенерал-губернаторствоз губерніями: Херсонською, Катеринославськоюі Таврійськоюта Басарабськоюобластю. Такийрозподіл зневеликимизмінами існувавдо 1917 року.

Наприкінці1780 року царськимнаказом запровадженона ЛівобережнійУкраїні, колишнійГетьманщині, загальноросійськийустрій. З 1781 рокуГетьманщинуподілено натри намісництва: Київ­ське, Чернігівськета Новгород-Сіверське.МалоросійськуКолегію таукраїнськіустанови: ГенеральнийСуд, ГенеральнуУправу та Пол­ковіУправи скасовано; а замість нихзаснованоустанови російськоготипу: на місцевійськовогосуду — палатикримінальніта “граждан-ські”; в кожнійгубернії —замість судівґродських таземських —повітові суди; на місце військовогоскарбу — казенніпалати; длясправ міських— магістратиі т. д. МалоросійськуКолегію тавійсько­вийсуд залишенотимчасово длязавершеннянезакінченихсправ. Полковіканцеляріїзалишено длявійськовихсправ полківдо війсь­ковоїреформи.7Павло І поновивдеякі старіпорядки: генеральнийта інші суди, ЛитовськийСтатут, як чиннеправо.

Внаслідокцих реформзанепало старемісто Глухів, як політично-адміністрацийнийта культурнийцентр ЛівобережноїУкраїни, а на­томістьпочав зростатиНовгород-Сіверський, маленьке сотеннемісто, яке надеякий часстало осередкомнамісництва.До цього намісництвавходили 11 повітів, розташованихна територіїтрьох північних, найбагатшихй найкультурнішихполків (Стародубського— цілком і ча­стинНіженськогота Чернігівського).8На територіїНовгород-Сіверськогонамісництваопинилися двігетьманськістолиці: Батурині Глухів з їхнімиісторичнимитрадиціямита впливовоюстаршиною.

Новгород-Сіверськийстав значнимкультурнимосередкомУкра­їни: адміністраційніустанови притягалибагато урядовців, які тво­рилисвої шляхетськіорганізації, засновано туткафедру новоїєпархії, головнународну школу, духовну семінарію; тут гуртувалисякультурні сили, видатні громадськідіячі, письменники, серед якихвиникає думкапро заснуванняуніверситету.Велике значеннямали інші осередкинамісництва: Київ з йогоАкадемією, Чернігів ізКолегіюмом.

1784 року російськийуряд скасувавкозацькийустрій України.Замість 10 козацькихполків зорганізовано10 карабінерних, по 6 ескадроніву кожному. Зних складавсяокремий корпус— “Малоро­сійськакіннота”. Алереформа ця небула доведенадо кінця, іка­рабінерніполки збереглирештки територіальноїорганізації, а голов­не —в них була українськастаршина. Уросійськійармії карабінерніполки являлисобою майжеавтономнуорганізацію.

Карабінерніполки в Українізберігалибагато рисстарої україн­ськоїкозацькоїорганізації.Рядовий складздебільшогостановиликозаки старогополку, команднийсклад — здебільшогоколишня пол­ковата сотеннастаршина.

У Стародубськомуполку першимкомандиромбув полковникІ. Максимович, унук мазепинця.Його зміниву 1789 році полковникМ. Миклашевський, правнук мазепинця."

Сама реформа— перетвореннякозацькихполків на регулярні— викликалавелике незадоволеннястаршинськоїмаси та рядовогоко­зацтва, особливо, колироку 1788 полкиподілено: Стародубський, Чернігівський, Ніженський, Київський таГлухівськийзалишено як“важкокінні”, а Переяславський, Лубенськийта інші стали“легко-кінними”.

Незадоволенняв Україні заміноюкарабінернимиполками ко­зацькихбуло так велике, що під час війниз Туреччиноюпостала думкапро поновленнякозацькихполків. Року1788 В. Капніст подавКатерині II проект, що мав назву;“Положение, на каком можетбыть набранои содержановойско охочихкозаков”. Цебуло б, на думкуВ. Капніста, окреме, фактичноне зв'язане зросійськоюармією козаць­кевійсько здобровольцівз командою, щоскладаласяб із старшин-українців, обраних козаками.

Проте, незважаючи натяжкі зовнішніумови — бо тількищо поча­ласязнову війназ Туреччиною— О. Безбородькопереконанийпро­тивникгетьманату, висловивсяз цього приводунегативно: окремішністьукраїнськоговійська тавиборністьуважав він заречі небез­печні.У той же час Г.Потьомкін, намісник ПівденноїУкраїни, вва­жавцей проект дужекорисним ірадив взятиза зразок Донськевій­сько. КатеринаII також прихильнопоставиласядо проекту, споді­ваючись, що до козацькоговійська можутьприєднатисявтікачі доПравобережноїУкраїни. Алереалізаціяплану булаперенесенана ПівденнуУкраїну, і всічні 1790 рокуПотьомкінапроголошено“Ве­ликимГетьманомкозацькихКатеринославськихта Чорноморськихвійськ”. Цебуло не те, чогохотіли Капністта його однодумці."

Ліквідаціяукраїнськихустанов таполків робилавеличезнийпереворот усоціальнихвідносинахУкраїни. Десяткиурядовців істаршин, щомали впливовіпосади, звільнено.Більша частиназ них дістализначні постив нових уже, російських, установах ізмінили українськіранги на російські, відповіднодо “Табелі орангах” ПетраІ. Полковникистали бригадирами.Дехто із старшинзробив прицьо­му великукар'єру вже вРосії або вросійськихустановахУкраїни. ПолковникКиївськийОлександерБезбородько, син видатногогене­ральногописаря, зробивнадзвичайнукар'єру: вінстав секретаремКа­терини II, аза Павла — найяснішимкнязем та канцлеромРосійськоїімперії. О.Безбородькахарактеризувавісторик права, Б. Нольде, такимисловами: “одназ найблискучішихпостатей, щоїх створилаімперськабюрократіявід часів ПетраІ до доби МиколиІІ включно”.Сучасник Безбородька,ІІ. Завадовський, що почав кар'єрусекрета­ремМалоросійськоїКолегії, закінчивїї з титуломграфа, як міністеросвіти. До високихпостів дійшлиінші сучасники: В. Кочубей, зтитулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський— міністромуділів та юстиціїі т. д.

Багато представниківукраїнськоїстаршини посіливидатні постив Україні — вросійськихустановах: І.Гудович з 1798 рокубув губер­наторомМалоросійськоїгубернії; А.Милорадовичз 1781 року — пра­вителемЧернігівськогонамісництва; ПІ. Коропчевськийроку 1797 дій­шовдо посадивіцегубернатораМалоросійськоїгубернії: М.Микла­шевськийз 1797 року бувцивільнимгубернаторомМалоросійськоїгубернії; зроку 1785 намісникомНовгородсіверськимбув колишнійгенеральнийсуддя І. Журнал; віцегубернатором— поручникомправителя ставВ. Туманський, колишній членМалоросійськоїКо­легії, а післянього, з 1785 року— останнійполковникСтародуб­ський, Я. Завадовський."

Губерніальнимимаршалами були: Катеринославським— М. Кап­ніст(1795); Київським— В. Капніст,(1785). Новгородсіверськиммар­шалом бувпоет О. Лобисевич, а Чернігівським— А. Полетика.Це було в 1785-1788 роках."

--PAGE_BREAK--

Суспільнийлад Україниза російськоїокупації

Шляхетство.Поруч з ліквідацієюавтономіїУкраїни йпере­творенняїї на звичайнуросійськуобласть, ішлоперетворенняукра­їнськоїстаршини назагальноросійськийстан — на “шляхетнеро­сійськедворянство”.У цьому дужесприяла самастаршина, якапро­тягомбагатьох роківвимагала наданняїй прав російськогодворян­ства.У попереднійчастині булавже мова проті категоріїстаршини, якіоформилисяу XVIII ст. Найвищіз цих категорійбез запереченьбули визнаніросійськимурядом за шляхетські.Року 1781 буловста­новлено, що значковітовариші належатьдо шляхетськогостану. Цимвстановлювалосямежу між “рядовим”козацтвом ійого верхів­кою, яка протягомпонад сто роківвикристалізовувалася, набувала різногороду привілеїта права. У наслідокцієї еволюції“Україна малазверхній стансуспільства”.

Року 1785 КатеринаII поширила наУкраїну праваросійськогодворянства.Це було логічнимнаслідкомпозбавленняУкраїни авто­номнихправ: оскількиЛівобережнаУкраїна ставалаорганічноючастиною Російськоїімперії — становийподіл населеннябув при­рівнянийдо становогоподілу населенняРосії, з додаткомкозацтва, якомуне відповідалистани Росії.

Претендентамна дворянствотреба булодовести своїправа. В кін­ціXVIII ст. і на початкуXIX ст. українськастаршина гарячковероз­шукує доказисвоїх дворянськихправ. Щоб одержатиці права, требабуло довестипретендентовісвоє походженняабо від справжніхдідичів, шляхтипольськихчасів, або —від вихідців-дворянз інших країн, або довести, що ще в Польщівизнавали заним шляхетськугідність," абовиставити 12свідків “благородногообразу жизни”.В останнійстадії питаннявирішувавдепартаментгерольдіїСенату.

У цьому питаннізнову поділилисястаршини південнихі північ­нихполків. У південнихполках справастояла зле: старшині тяжкобуло довестипоходженнявід “шляхетних”предків, отжезалиша­лосяабо доводитислужбу предківв рядах козацькоїстаршини, абовиставляти12 свідків. Наслідкибули сумні: дуже багатостаршин, особливозначковихтоваришів, недістали дворянства.Краще було впівнічнихполках: тамдоводили головнимчином переходипред­ків, білоруськихшляхтичів ізМогилівськогота Мозирськогоповітів доСтародубськогота Чернігівськогополків.

Тільки в 1835році справабула закінчена: дворянствобуло при­знанебунчуковимта військовимтоваришам, алезначкові товаришіцих прав нездобули. Правда, за довгий часклопотаньчимало знач­ковихтоваришівздобули праводворянстваперсональноюслужбою, всеж число,якимненадано дворянства, було велике.З цього колавийшли “різночинці”— службоваінтелігенція, духовенство, а дехто бувприписанийдо козацтва.

На ЛівобережнійУкраїні діялиособи, якіставили своїмзав­даннямдопомагатисучасникамдоводити своїправа на дворянство.Цю справу вважаливони за “подвиг”для слави України.Відомо ба­гатолюдей, які присвятилисебе цій справі: А. Чепа, В. Полетика, Р. Маркевич, В.Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинськийта ін. Чепа казав, що робить це“по усердиюи любови к нации”, Т. Калинський— “от безпристрастногок отечествупоревнования”.Здебільшогобули вони самібезперечнідворяни, значнідідичі, матеріяльноне за­інтересованінаслідкамипраці, а робилице тільки для“блага нации”.

Цей рух мавдуже великезначення: особи, що розшукувалидо­кази правна дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсалиі т. п. джерелаісторії України.Питання “нації”стало основним,і воно об'єднувалолюдей з різнихтаборів."

Інші умовибули на ПравобережнійУкраїні, дедідичі булимай­же виключнополяки. Російськийуряд не визнававнаціональногопитання; ввесьсуспільнийлад залишивсянедоторканим,і польськешляхетствозберегло всісвої права.

Селянство.Різко змінилосястановищеселян. Ужезверта­лосяувагу на те, щопротягом цілогоXVIII ст. воно погіршувалося.Зникали вільніпосполиті, якіабо ставалиекономічнозалежними відземлевласників, або тікали наЗапоріжжя, наПівденну Україну, на Дін. Року1735 вільних селянзалишалосятільки 35%. Року1763 російськийуряд, щоб покластикрай переходамселян, видавнаказ, якимзаборонялосьпереходи селянбез дозволупана. Проте, після тоговтеча селянще більшепідсилилась, бо вони побачилив тому на­казіпочаток закріпачення.

Року 1783, післязруйнуванняЗапорізькоїСічі, забороненоселя­нам переходитиз того місця, на якому засталаїх ревізія. Цимзакріпаченоселян і зрівняноїх із російськимиселянами. Алемета не буладосягнута: хочне було вжеЗапоріжжя, залишилисязапорізькісте­пи, що, післязруйнуванняСічі, перейшлипід управлінняКатерино­славськогонамісництва, правительякого, Потьомкін, вже в 1776 роцінаказав неповертативтікачів. Ідійсно, доКатеринославськогонамісництвастягалисявтікачі з усієїУкраїни.

Наказ 1783 рокупозбавив селянправа переходу.Це ще не булокріпацтво, панще не мав правна особу селянина, не міг продатийого без землі, перевести доіншого маєтку, але де фактоце було кріпацт­во, бо селянин бувпозбавленийможливостипокинути своюсадибу свогопана, а в умовахстанової державивсе управління, суд, перебу­валив руках шляхетства,і скарги доякої б то небуло інстанціїмог­ли тількипогіршитистановищеселянина. Залишалися, як було завждиперед тим, двашляхи: втечасвіт-заочі, наПівденну Україну, Дін, пізніше— на Кубань(ПравобережнаУкраїна пересталабути місцемдля втечі) або— повстання, число якихзбільшувалосяв кінці XVIII ст.

Року 1795 приєднанодо Росії ПравобережнуУкраїну. Надіїтам­тешніхселян, що єдиновірна, православнаРосія звільнитьїх з-підвлади польськихпанів, несправдилися.Навпаки, становищеселян сталоще гіршим. Російськийуряд підтвердивправа польськихпа­нів і навітьзбільшив їх.Ніколизапольськогопануванняне маливони такоївлади над селянами, яку дісталивід російськогоуряду.

До того жселяни позбавленібули теперможливостиробити повстан­ня, бо не було Запоріжжя.

Козацтво.Головна масакозацтва недістала дворянськихправ і створилаокремий стан, який зайнявмісце між дворянствомі селянством.Козаки в Чернігівськійта Полтавськійгуберніяхзали­шилисяяк вільна сільськалюдність. Козакимали свої окреміправа, які булизастереженізаконами Російськоїімперії і вмайбутньомуввійшли до“Своду законовРоссийскойІмперии”. Такіснували ко­закипротягом цілогоXIX ст. і тількиреволюція 1917року знищилакозаків як стані скасувалаїх права тапривілеї.Характеристичнепобутове явище: козаки здебільшогоне зливалисяз селянством, пи­шалися своїмкозацтвом ірідко малишлюбні зв'язкиз селянами."

Але не всікозаки збереглисвої права. Вжебула мова проте, як у серединіXVIII ст. багатокозаків “зубожило”.Тяжкі війни, а го­ловно —примусова працято на каналах, то на будуванніфортець, безправнестановищесупроти власноїсотенної старшини, зменшенняземельнихволодінь внаслідокподілу їх міжспадкоємцями, тощо, призводилидо того, що козакипереходилидо панів, яквільні поспо­литі, виконувалидля них різніповинності, відбувалипанщину, алепочували себевільними ймогли в перший-ліпшийчас покинутипана.

На цьомуґрунті йшлавперта боротьба, бо козаки невідмовляли­сявід своїх прав, а дідичі вважалиїх за своїхпосполитихнарівні з селянами.Справа ускладнюваласятим, що булисела, в якихко­зацькі таселянськідільниці абодвори селянта козаківстояли суміжно.Вже “Румянцевський”опис викликаввелику тривогусеред козацькоїмаси: вважалося, що записанийдо опису бувуже прикріп­ленийдо певногомісця. Але описне набув практичногозначення.

80-ті роки внеслибагато хвилювання: з одного бокукозацька стар­шинадіставала праваросійськогодворянства, а з другого —селян, а разоміз ними й козаків, що жили напоміщицькихземлях, позбав­леноправа переходу.Рядові козакизанепокоїлись,і посипалисьвід них скаргита домаганнядо “депутатськихкомісій” тадо Сенату пронадання дворянськихправ.

У той же часв Україні почалисяповстання,ініціаторамияких були закріпленіпанами козаки.Вище була мовапро повстанняв Кліщинцях1761-1770 рр. Але найбільшогозначення набулоповстан­няв с. Турбаях.Там закріпаченідідичами, братамиБазилевськими, козаки почалилегальне добиватисяправ, але, незнайшовшизахисту в суді, перейшли доактивної боротьби.Вони забилидідичів ізоргані­зувалисамоврядуванняна зразок козацького.Протягом 4-охроків військовасила не моглаподолати повстанців.Потьомкінзвернувся доКатерини II злистом, в якомуписав, що вважаєза шкідливевжи­вати військовусилу проти“своїх і внутріземлі”, бо, мовляв, вістки про цеможуть викликатиза кордономпогані чутки."Потьомкіндо­бився включеннядо Катеринославськогонамісництвасела Турбаї, разом з іншимиселами Градижськогоповіту. Вінзапропонуваввлас­никампродати маєтокі мав на метіпереселитикозаків напівдень — доОчаківськогостепу, але цейплан зреалізовановже після йогосмерті, а самепереселеннявідбулося післяжорстокогопокаранняватажків повстання.

ПівденнаУкраїна. ПівденнаУкраїна малавинятковостановище середінших частинУкраїни. ПісляліквідаціїЗапорізькоїСічі вся територіяВольностей, разом із Новоросійськоюгубернією, перейшла підвладу Г. Потьомкіна.Уся величезнатериторіяЗапо­різькихВольностей, яка охоплювалапонад 13 мільйонівдесятин землі— разом ізНоворосійськоюгубернією тановопридбанимза Кучук-Кайнарджійськиммировим договоромрайонами трикутникомміж Богом таДністром, трикутникомміж Ноном тарікою Еєю іЄгор-ликом булиподілені надві губернії: Новоросійську- на правомуберезі Дніпрата Озівську—на лівому. Року1782 вони об'єдналисяв намісництвоКатеринославське, під владоюнамісника тагенерал-губернатораПотьомкіна.Влада його щебільше зрослапісля приєд­наннядо Російськоїімперії Кримськогоханства: Крим, під назвоюТаврійськоїобласти, такожбув переданийпід владу Потьомкіна.

Особа Потьомкінадуже цікавай багато дечогопояснює в дальшійісторії ПівденноїУкраїни. Потьомкінмав великийвплив на Кате­ринуII, користавсяїї пошаною інеобмеженимдовір'ям в управлінніколосальноюкраїною — відБога до Кубані, від Полтавидо Криму вінзалишався весьчас необмеженимволодарем: урозпорядженняйого не втручалисяні цариця, ніСенат, і вінміг витрачатина Пів­деннуУкраїну величезнікошти.

Головноюметою правлінняПотьомкінабуло — якомогаскоріше заселитиЗапорізькіВольності, наяких за приблизнимобрахункомсучасниківбуло понад100.000 душ чоловічоїстаті. В одномуз перших наказівПотьомкіна, року 1776, сказано:“втікачів неповертати”,і цей наказзалишався всилі до йогосмерті в 1791 році.Наслідки цьо­гонаказу буливеличезні: доПівденноїУкраїни посунуливтікачі з всіхчастин України: посполитікріпаки, скарбовіселяни. На те, що з Катеринославськогонамісництване повертаютьутікачів скаржи­лисяпоміщики своїммаршалам, губернаторамКатеринославськогонамісництва, Сенатові, самомуПотьомкінові.Але його наказбув міцнішийза всі скарги,і втікачі залишалисяна місцях. Потьомкіну своїх листахдо КатериниII пояснював, що, якби почативидавати втікачів, то вони втікатимутьдо Польщі. Віншому випадкучерні­гівськимдідичам, якіподали колективнускаргу про те, що їм не повертаютьвтікачів, вінвідповів так:“Ці люди вХерсонськомуповіті сталикорисними длядержави селянами.Чому ж примушенібули вони тікатиз батьківщини? Очевидно, жорстокістьпанів при­мусилаїх покинутисвої села таземлі й тікати.

Колонізаціюза Потьомкінаможна поділитина три роди: помі­щицьку, селянську таміську.

Поміщикамроздавали земліза планом, якийбув укладенийдля Новоросійськоїгубернії в 1764році, але йоготрохи змінено.Усі землі буливідмежовані,і в кожномуповіті буладокладна мапаіз позна­ченнямкожної дільниці.Розмір дільницьзбільшено: наодин селянськийдвір давалипо 60 десятинземлі. Поміщикамдавали не меншеяк 1.500 десятин, на яких вінмусів оселити25 селянськихдворів, і небільше як 12.000десятин — на200 дворів. Полегшеной реченецьзаселення: половину належногочисла селянтреба булозаселити про­тягом5-ти років, а повнечисло —протягом10-ти.

З цих мап та“ордерів Потьомкіна”, наказів його, видно, що з усієїмаси поміщиків2.143 душ найбільшідільниці — по12.000 десятин —дістали тільки1,1%, а до 1.000 десятин— 57,70%. Щодо соціальногостановищапоміщиків, топредставниківаристократіїбуло серед нихтільки 28, себто1,3% Головна масапоміщиківскладаласяз російськихвійськовихстаршин тацивільнихурядовцівнижчих і середнімрангів — 68,2%; українськихстаршин таурядовців було10,5%.Та­кимчином, більшістьпоміщиківскладаласяз середніхкатегорійурядовців.Серед них булобагато запорізькихстаршин, якізалиши­лисяй дістали дільниціземлі. З-поміжпоміщиків булодуже мало чужинців: на все намісництво23 особи, себто1,0%. Таким чиномці цифри спростовуютьпоширену думкупро те, що ЗапорізькіВоль­ностіроздано аристократамта вельможам, а також чужинцям."

Дістати землюв ПівденнійУкраїні булолегко, але заселитиїї — дуже тяжко.Знайти 25 або йбільше селян, щоб закріпитиза собою наданіземлі, булосправою нелегкою. Поміщикиприймали втікачівбез будь-якогоконтролю, висилалидо Польщі агентів, які викликалиселян, заманювалиселян у сусідів, перехоплювалитих, хто їхавдо інших поміщиків,і, не зважаючина те, через10-15 років господарю­ваннячасто не булонавіть половининалежного числаселян.

Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генералаІжицького, на5.574 десятинахбуло 18 лише селян, замість 93; у селіАврамівці, секундмайораКоростовцева,— 39 селян замість53. На пана оброб­лялиселяни невеликіклаптики землі, наприклад, уселі Андріївці, прапорщикаБайдака, з 1.345десятин тількиЗО; у селахОлександрів­ніта Тритузномуна поміщика, сенатора І.Безбородька, оброблялитільки 1/11 частинутого, що оброблялисобі; в селіІванівці, колиш­ньогорадника Кудашева, на поміщикаобробляли 1/24частину. Ціприклади показують, як тяжко булогосподарюватипоміщикам іяк кало прибуткудавали їм землі.Отже, зрозуміло, як повинні булипоміщики цінитикожного селянина, який закріплявза ними правона володінняземлею, і якілегкі умовипраці повиннібули ставитивони селянам.

Бували випадки, що, не обмежуючисьвільними “підданими”, по­міщикипереводилина свої землікріпаків, купленихбез землі, “насвод”, переважноз російськихгуберній, алев цілому числокріпаків булоневелике: на150.068 “підданих”— вільних селянбуло тільки5.653 кріпаків.

Другим родомколонізації, була селянська.Значну частинускар­бовихсіл заселилискарбові селяни, серед яких булий запорожці.Вони одержувалипо 60 десятинна двір. Таксамо начальствоскарбо­вихсіл усіма засобаминамагалосяпритягти селян— і найбільшучастину їхдавали втікачі.

Населенняскарбових таприватних сілбуло українське.Незначну частинуйого становилиросіяни, середяких були старовіри,“однодвірці”, колишні солдати.У цілому селяну скарбовихоселях було200.323 душ чоловічоїстаті. Крімукраїнців таросіян булитакож грекита вірмени, виселені 1778 рокуз Криму, та німці, переважноменоніти(анабаптисти), але їх булонебагато — вонистановили лише2% загальноїкількостінаселенняКатеринославськогонамісництва.

Третім родомколонізаціїбула міська.У ЗапорізькихВольностяхмайже не буломіст, і томудовелося будуватиїх для всіхповітів. УКатеринославськомунамісництвібуло 15 міст. Деякіз цих повітовихміст не розвинулися,і населенняїх мало відрізнялосявід сільського.Але інші вжев перших рокахсвого існуванняпочали гратизначну рольв економічномужитті країни.По містах оселялисякупці ре­місники, засновувалисяцехи. Середміст виключноскоро залюдненібули Нахічеванта Маріюпіль, де замешкаливірмени тагреки з Кри­му.Почав розвиватисяКатеринослав, головне містонамісництва, в якому незабаромпостали рядикрамниць, адміністраційнібудинки, передбачализаснуватиуніверситетта музичнуакадемію. Великогозначення набувХерсон, дескупчувалисякупці з України, Росії, Польщі, Франції, Австрії.Херсон ставпізніше головнимторговель­нимпортом на Чорномуморі, з якоговивозили збіжжядо ЗахідньоїЕвропи.

Кількістьміської людностізростала. Наприкладу 1774 році куп­цівбуло 1.692, а у 1789 роцібуло їх уже2.236; число цеховихіз 1.054 душ у 1774 роцізросло до 16.149 в1789 році."

У містах булобільше чужинців.Крім Нахічеванута Маріюполя, в інших містахтеж було багаторосіян — купців, ремісників.Особ­ливокосмополітичнийхарактер мавХерсон, в якомубуло багатофранцузів, поляків, турків,італійців. Тутбули торговельніконтори французів-братівАнтуан, австрійськихкупців Біллесгофен, польсь­ка контораграфа ПротоПотоцького.

НаселенняКатеринославськогонамісництвапротягом 17 років(1775-1792), не зважаючина війну 1787-1791 рр., збільшилосяпри­близнов чотири рази: року 1774 було107.108 душ чоловічоїстаті, а в 1792 роцівже 419.849."

Окреме місцев історії заселенняПівденноїУкраїни кінцяXVIII століттяналежить козакам.

Після зруйнуванняСічі в 1775 роцізначна частина— переважнозапорожців-сіромах, себто тих, щоне мали жадноївласності, помандрувалина Тилигул. Відросійськогоначальствадіставали вони“бі­лети” нарибну ловлю, але додому неверталися.Турецька владаоселила їх заДунаєм. Такихутікачів рахуютьприблизно тисячна п'ять. Рештазапорожців, що жили в Січіта в паланках, у зимівникахта слободах, залишилися.Старшина зберегласвої зимівникий, за “планом”, дістала землідо норми—від1.500 до 12.000 десятинземлі. Дехтодістав навітьбільше, як наприклад, Пишмич — 12.400 десятин, полковникСтарець — 14.636, отаман Кірпак— 11.9.12. Багато-хтоз колишньоїзапорізькоїстаршини сталидідичами, одержалиросійськіранги, а дехто— посади в новомууправліннікраїни. Середстаршини булочимало статечнихгосподарів, які мали добрігосподарства, зай­малисяскотарством, рільництвом, розводиликоней, овець, мали значнісуми готівки.

Залишилосябагато рядовихкозаків, якихприписано доскарбо­вихселян. У 1776 роцізимівникизнесено і запорожцівпереселенодо великихслобід як військовихпоселян. Потьомкінзакликав козаківвступати допікінернихполків, алевони до тихполків ішлинеохоче.

Не кидаючидумки про поновленнякозацтва, Потьомкінвирішив використатидля цього запорожців.У 1783 році вінрозпочав перего­вориз колишньоюзапорізькоюстаршиною: Сидором Білим, Г. Легко-ступом, Чапігою простворенняпокірного собінового Запорізькоговійська. Такзародиласянова організація— “Військочорноморськихкозаків”. Усвоїх планахПотьомкін мав, з одного боку, створити на­дійнекозацьке військо, а з другого —притягти запорожців, що осе­лилисяза Дунаєм.

Року 1787 почаласяросійсько-турецькавійна і загострилосяпи­тання проможливістьнападів турківна ПівденнуУкраїну. Чорно­морськевійсько, якенабуло ще більшоїважливості, одержало назву“Військо вірнихчорноморськихкозаків”, ароку 1790 Потьомкінді­став титул“Великогогетьманачорноморськоговійська”. Такпроект В. Капністаз року 1788 провідновленнякозацькихполків, неапробованийКатериною IIдля ЛівобережноїУкраїни, використавПотьомкін дляУкраїни Південної.

Чорноморськевійсько булозорганізованена зразок старогоЗапо­різькоговійська. В Олешкахзасновано Кіш, де зібралося12.000 коза­ків підкомандою СидораБілого. Алестаршину необирали, а їїпри­значавсам Потьомкін.На ті часиорганізаціянавіть такоговійська приваблювалаколишніх запорожціві селян, якімасами втікализ України. Спробиприєднати дочорноморськихкозаків російськіза­логи старовірів, російськихміщан, не вдалися.Проте, Потьомкінуспішно побільшувавїх число, купуючиу поміщиківсела й повер­таючиїх населенняна військовихпоселян."

Року 1790 підЧорноморськевійсько приділеноміж Дністромі Богом землю, де засновано25 слобід і поселеноколо 9.000 душ обохстатей. Але1791 року Потьомкінпомер. Чорноморціввиселили наТамань, алезгодом їм вдалосядобитися дозволуперейти надріку Ку­баньі створити тамсвоє військо, яке пізнішедістало назву“Кубан­ськоговійська”, їмвидали навітьдеякі реліквіїЗапорізькоїСічі, ікони, грамоти. Тодібагато запорожцівтакож перейшлона Кубань, творячитам курені тапаланки. Вонизберегли запорізькіпісні, передкази, звичаїі аж до революції1917 року залишалисяостаннімиспадкоємцямистарого Запоріжжя, не зважаючина всі заходиросійськогоуряду зрусифікуватиїх.

НаступникПотьомкіна, князь П. Зубов, заснував 1795 рокунове намісництвоз адміністраційнимосередком уВознесенську.Проте, 6 листопада1796 року померлаКатерина II, а12 грудня новийцар Павло, бажаючизнищити всякізгадки проКатерину II, зліквідувавнамісництвай об'єднавКатеринославськета Вознесенськенаміс­ництваз Таврійськоюобластю у величезнуНоворосійськугубернію.Катеринославперейменованона Новоросійськ.

Так штучнаназва “Новоросія”пошириласяна всю ПівденнуУкраїну, і цюаберацію — нібикраїна “ЗапорізькихВольностей”е Росією, а неУкраїною —твердо засвоїлиі сучасники,і нащадки, іадміністрація,і історики —до серединиXX століття.

Після смертиПотьомкінапосипалисяскарги поміщиківна вте­чі селяндо ПівденноїУкраїни. Хочнаказ Потьомкіна“не повертативтікачів” небув офіційноскасований, на практицістановище селянзмінилося, ідекому з поміщиківзавертализбігців.

У відповідьна скарги поміщиківПавло поширивна ПівденнуУкраїну кріпацтво.Наказ 12 грудня1796 року заборонявселянам Катеринославськогоі Вознесенськогонамісництвта Таврійськоїобласті переходитиз місця на місце, а поміщикамдозволяв розшу­куватисвоїх утікачів,і поміщик, уякого знаходилизбіглих селян, мусів платитиза кожного 50карбованцівабо повертатитому, від коговони втекли.Цей наказ щене вводив кріпацтвав повному об­сягу, бо особа селянинане визнаваласявласністю пана, але за тодіш­ніхумов, колиадміністраціята суд булистанові, шляхетські, звичайно, селянинне міг доходитисвоїх прав.НаприкінціXVIII ст. в ПівденнійУкраїні деякіпоміщики жорстококарали і навітьтортурувалисвоїх селян.

Унаслідоквведення закону12 грудня 1796 рокуселяни почалитікати з ПівденноїУкраїни на Дін, на Кубань, наКавказ. Адміністра­ціябезуспішновживала різнихзаходів, щобприпинити цювтечу.

НаприкінціXVIII ст. центр увагинових адміністраторівПівден­ноїУкраїни переніссяна захід. Таму 1793 році білястаровинноїфор­теці Гаджібеязасновано містоОдесу, якомуприділено30.700 десятин землі.ЗаселяласяОдеса спочаткуслабо: 1793 рокув ній було лише8 чоловіків та10 жінок, а року1799 — вже 4.573 осібобох статей.Місцевістьнад берегомглибокогоБозького лиманусприяла тому, що Одеса швидкозростала і напочатку XIX ст.стала багатимкосмопо­літичниммістом, дезосередиласячорноморськаторгівля. Заперші 25 роківіснування Одесиоборот її торгівлізбільшивсяв 11,7 рази, тодіяк у цілій Російськійімперії — тількив 2,4 раза."

ЗаселенняПівденноїУкраїни, з їїзапорізькимистепами, тана­ближеннядо Чорного морямали величезнезначення дляУкраїни, незважаючи нате, що робилосявсе це “во славуРосії та їївеличі”. ПрагненняРосії заволодітиЧорноморськимузбережжямзбігалося зпрагненнямУкраїни, якаувесь час свогоісторичногоіснування, починаючи зпоходів Аскольдаі закінчуючипроектамиМазепи, до­магаласяпанування наЧорному морі.

ПрагненняРосії вилилосянаприкінціXVIII ст. в химерному“грецькомупроекті” —модернізованійтеорії III Риму.Цей III Рим —Москва-Петербург— за цим проектоммав заволодітиII Римом — Візантією.Успішне закінченнявійни з Туреччиноюв 1774 році, опа­нуванняКриму та всьогопівнічногоузбережжяЧорного морянібито робилиреальною мріюросійськихцарів. Під частріумфальноїподо­рожіКатерини II доКриму в Херсоністояла брамаз написом: “Шляхна Царгород”.У розмовах ізмонархамиЕвропи КатеринаII визна­чалаподіл впливів: Австрія маладістати 1-й Рим, а Росія — ІІ-й— Візантію. Дляреалізаціїцього планунавіть даноім'я унуковіКате­рини II —Константан: його призначалавона на поновленийпрестол імператораВізантії."

Але незалежновід цих планівРосії, Українадістала вихіддо Чорногоморя, і переднею відкривсяшлях до небувалогоекономіч­ногорозвитку. Поміщикипереходилидо інтенсивнихспособівгоспо­дарства, заводили многопільнусистему, тонкорунниховець-мерино­сівтощо. Українастала шпихліромдля цілої Европи.

Висновок

Разомз XVIII сторіччямзакінчуваласяі бурхлива, багатограннакультурнаепоха. У результатізавоювань ПетраI Росія одержаладоступ додовгоочікуваного“вікну в Європу”на Балтиці, ароль Українияк посередникажиттєдайнихкультурнихвпливів поступовоутрачала свійзміст. Затеімперськіграниці різкообрубали контактиУкраїни з Заходом.Відтепер Росія, максимальновикористовуючиі вихід у Європу,і “західницьку”орієнтаціюсвоїх монархів,і — не в останнючергу — “відпливумів” у центрімперії з України, обганяє останнюв культурнихвідносинах.Ізольована, схильна дотрадиціоналізму“Малороссія”усе більшенагадує провінцію.Після втратиполітичноїавтономії їйпочинає загрожуватиі втрата культурноїсамобутності.

Чи може бутищось жахливішедля подальшої еволюції народу, який до тогобув об'єднанийспільною історією, мовою, культуроюі територією, ніж поступовевідмиранняоднієї з йогочастин?! Розкраянийнавпіл, наПравобережжяй Лівобережжя, вільнолюбивийукраїнськийнарод був відкинутийна багато роківназад відцивілізаційногопоступу європейськихкраїн.

Ще 1671 р. одинз вітчизнянихцерковнихдіячів висловивтаку думку, що„коли б якусторону (Дніпра), уховай Боже, неприятелізламали, тодіб вже жодна ізсторін не витрималаі мусила б Україназгинути". Політичнаеліта козацькоїдержавинезмоглаоб'єднатисядля утвердженнявласних завою­ваньі вже буланеспроможноювтриматисьпід тискоміноземнихдержав. РозподілУкраїни міждвома мо­гутнімимонархіямиСхідної Європимав трагічнінаслідки, особливодля Правобережжя.Виникли ве­ликітруднощі нашляху політичноїконсолідаціїукраїнськихземель у Гетьманськійдержаві. Важко­гоудару булозавдано їхньомуекономічномурозвитку, розірванотрадиційніторговельнізв'язки, що роби­лонеможливимскладанняєдиного національногоринку у новудобу світовоїісторії. Гальмівноговпли­ву зазналитакож етносоціальніпроцеси.

Аналізуючипричини „вічноївідсталості"ук­раїнськоїнації, І.Франкозазначав, щодо негативнихекономічнихрезультатівбезперервнихвійн за Ук­раїнуХVІІ-ХVІІІ ст.потрібно додати„аналогічнідуховні і літературнінаслідки". Адже, за його слова­ми, величезнезменшеннянаселення направому березіДніпра, знищеннябагатьох сілі міст, спаленнядворів і храмівспричинялотакож знищеннятакої ж кількостіосередківкультури таосвіти. Разомз церквами, ха­тами і замкамигинули такожкниги, рукописи, документи іцілі архіви, розвіювалисяз попелом кар­тини,іншими словами, марнувавсявесь духовнийфонд, створенийбагатьма поколіннями.

Занепадаютьтакі центрикультурногожиття ПравобережноїУкраїни якЛуцьк, Острог, Могилів, Овруч, Бар. Водночаспостійний опірспробам де­націоналізаціїта покатоличенняукраїнськогонаселеннязумовив митцівзвернутисядо тих тра­диційдуховної іматеріальноїкультури, якіб утверджувалийого національнусамобутність.На землях України, розділенихіноземнимикордонами, з'являлисятвори, що ввібралив себе багатінародні уявленнята художнітрадиції.

Складністьполітичноїситуації впливалана ста­новищеосвіти і шкільництвана ПравобережнійУкраїні, якезазнавалопостійноготиску з бокуполь­ськоївлади. Православнішколи збереглисятільки у селах, у містах і містечкахпоширювалисянавчальніосередки ченцівордену святогоВасилія, якіне зав­ждивиступалипровідникамикультурногорозвитку „руського"народу. Водночасдуховній культуріук­раїнцівПравобережжябули притаманнівпливи ренесанснихі гуманістичнихідей, які, хочі запізно, алеприходили ізЗахідної таЦентральноїЄвропи. Неперериваючизв’язку здавньоруськимикультурно-філософськимитрадиціями, національнакультурастверджуваласьв умовах взаємногопроникненняз білоруською, литовською, польською, азгодом і російськоюдуховнимикультурами.

Об'єднавчимфактором дляукраїнців „обохсторін Дніпра"залишиласьтакож спільнарелігія, однакз кожним рокомцерковна атмосферана правобереж­нихземлях ставаланапруженішою.Поляки ненавиділи„схизматиків", які були вірнимиправо­слав'ю.Адже, за їхуявленням, вониспричиниливсі українські„ребелії", втрату РіччюПосполитоюне ли­ше ЛівобережноїУкраїни, а йзовнішньополітичноїпереваги усхідноєвропейськомурегіоні. Самерелігійнепитання впродовжвіків не моглопримири­тидва слов'янськихнароди. „Докиу вас унія будеі єзуїти, дотикозакові прикоролі польськомуне бу­ти", —заявляв волинськийшляхтич М.Чорно-луцькийполякам 1686 р.

Проблемазахисту православнихна Правобе­режжівесь час поставалаз ініціативиукраїнськоголівобережногогетьманатуна переговорахміж Моск­воюі Варшавою у70-80-хх рр. ХVІІ ст.Саме тому унаступномустолітті виникло„дисидентське"питан­ня, боза „Вічниммиром" усіправославніпарафії і монастирів Польщі малипідлягатимитрополитові, який, у своючергу, підпорядковувавсямосковсько­мупатріархові, а з 1720 р. — російськомусиноду.

Окрім того, православнацерква у ціроки пере­живалаперіод внутрішньоїкризи і не моглавитриматисуперництваз краще організованимгреко-католицьким(уніатським)духовенством.Майже всі великіцентри православ'яна Правобережжіпоступовопе­реходятьу лоно іншоїукраїнськоїцеркви. 1721 р. сталауніатськоюголовна святиняВолині — Почаївськиймонастир., 1728р.— Кременецький, ще в першедесятиліттяXVIII ст. після напруженоїборотьби здалосвої позиціїльвівськеСтавропігійськебратство, якемало великийкультурно-просвітнійвплив на правобережніземлі.

Процес переходуправославнихв „уніата"бувнеоднозначним.Такі відоміцерковні діячі, як И.Шумлянський, В.Шептицький, Д.Жабокритський, поступаючисьпопереднімобрядам, виправдовувалисвої дії намаганнямзберегти національніправа ук­раїнців.Але через шаленупротидію панівнихкіл Польщі нігреко-католицька, ні православнацеркви не моглидомогтисярівноправногостановища зримсь­ко-католицькоюконфесією.'1717 р. невідомийавтор запропонувавнавіть проектцілковитогознищення „руської"віри на Правобережжі, який виражавбажання більшоїчастини польськоїверхівки. Пара­лельнопоглиблюваласьполонізація— у XVIII ст. польськамова сталаурядовою наКиївщині йВолині.

Пануванняполяків-католиків, які на Правобе­режнійУкраїні представляли, головним чином, шляхетськийстан, надукраїнцями-православними, що штучно стали„селянською"нацією, викликалосеред останніхзначні соціально-релігійнірухи. Коліївщи­на, яка була найвищимпроявом цьогоневдоволенняу XVIII ст., сталаодним з найбільшиху Східній Європівиступомпригнобленогонароду за своївтра­чені права.Водночас руйнівніелементи, якіпритаманнібудь-якій боротьбі, не давали можли­востідля більш високоїсамоорганізаціїукраїнців, хочаїхні довголітнівизвольнізмагання лишепідтвер­джувалиприродну міцністьнародногохарактеру.

Друга половинаXVII ст. й майже всеXVIII ст. минули убезперервнійборотьбі народуПравобе­режноїУкраїни завозз'єднанняз Лівобережжям.Єдину „власнусвою і предківсвоїх вітчизнумилу Ук­раїну"закликаливідстоювати„правобережних"і „лівобережних"українців їхніватажки. Алере­альністьжиття булазовсім іншою.Розколотаяк з внутрішніх, так і зовнішніхпричин Українськадер­жава докінця XVIII ст. поступовоперетвориласяна провінційнічастини іншихкраїн. Однакпопри її руй­націюідея незалежноїУкраїни продовжувалажити середнаступнихпоколінь івідродиласьчерез багатороків уже зазовсім іншихісторичнихобставин.

Використованалітература

М. ГРУШЕВСЬКИЙ.Ілюстр. іст.України.

Д. ДОРОШЕНКО.Нарис..., т. II,. Вид.друге “ДніпроваХвиля”, Мюнхен,1968.

Ф. ЯСТРЕБОВ.Розклад і кризафеодально-кріпосницькоїСистеми. ІсторіяУкраїн. РСР, К., 1953.

О. ОГЛОБЛИН.Люди староїУкраїни.

Л. ОКІЇШІЕВИЧ.Значне військоветовариствов Україні-ГетьманщиніХVІІ-ХVШ ст. Мюнхен,1948.

В. ДЯДИЧЕНКО.Феодально-кріпосницьківідносини вдругій половиніXVIII ст… — ІсторіяУкраїн. РСР, І.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Українськекозацтво. “УкраїнськаДій­сність”, Берлін, 1944, ч. 34.

К. ГУСЛИСТИЙ.Турбаївськеповстання. К.,1947.

Е. ДРУ­ЖИНИНА.СеверноеПричерноморье.М., 1959.

В. ДУБРОВСЬКИЙ.Втікачі наПівденну УкраїнуXVIII ст. “Чернігівта ПівнічнеЛівобережжя”.К., 1926.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Втікачі наПівденнійУкраїні. “ПолудневаУкраїна”, заред. М. Грушевського.(Знище­но в1931-1933 роках. “УкраїнськіБібліологічніВісті”. УкраїнськаВільна АкадеміяНаук. Авгсбург, в. І, стор. 51-53).

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Південна Україна1787 року. “Зап Істор-Філ. Від. АН, ч.XXIV, К., 1930, стор. 335-337; Вид.II, “Запоріжжята його спад­щина”.Мюнхен, 1967, стор.134-137. — її ж: ПівденнаУкраїна післязруйну­ванняСічі. “Наук.Зап. УВУ”, Мюнхен,1963, ч. 7

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Південна Україна.“Записки Істор.-Філ.Від. УАН”, XXIV; ЗапоріжжяII, Мюнхен 1964 т II

Е.ДРУЖИНИ­НА.СеверноеПричерноморье,1775-1800. М., 1959

ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Майно запорізькоїстаршини якджерело длясоціяльно-еконо-мічноїісторії України.“Нариси зсоціяльно-економічноїІсторії України”, т. І, К., 1931. II видання: Запоріжжя тайого спадщина,“ДніпроваХвиля”, Мюн­хен,1967, т. II.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Південна Україна.“Записки УВУ”.

О. ОГЛОБЛИН.Люди староїУкраїни

А. СКАЛЬКОВСКИЙ.Хронологическоеобозрение. І,

Е. ЗАГОРОВСКИЙ.Воєнная колонизацияНовороссиипри Потемкине.Одеса, 1913.

И. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Українськекозацтво. “УкраїнськаДійсність”, Берлін, 1944, ч. 34.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Теорія III Римув Росії протягомXVIII та XIX ст. Мюнхен,1952.

М. ГРУШЕВСЬКИЙ.Ілюстрованаісторія України.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.ЗруйнуванняЗапорізькоїСічі. “ВісникООЧСУ”, 1955, ч. 6, 7-8.

Е. ДРУЖИНИНА.Кучук-Кайнарджінскиймир 1774 г. М., 1955.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.Південна Україна1787 р. “ЗапискиУкра­їнськоїАкадемії Наук”,1930, кн. XXIV; “ЗапоріжжяXVIII в. та йогоспад­щина”, Мюнхен, 1967, т. ІІ.