Реферат: Жовтень 1917 року в сучасній літературі

--PAGE_BREAK--Меншовики – друга за чисельністю і впливом партія – виступила за створення демократичної республіки, право націй на самовизначення, конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх в розпорядження органів місцевого самоврядування. У зовнішній політиці, вони як і есери, зайняли позицію «революційного оборонництва». [26; 49]
Отже, кадети і меншовики відкладали реалізацію своїх програмних положень до закінчення війни і скликання Установчих зборів. Есери і меншовики діяли в єдиному політичному блоці, користувалися великим авторитетом в Радах, профсоюзах, і інших суспільних організаціях, більшовики зайняли крайні ліві позиції. В березні керівництво партії було готове співпрацювати з іншими соціалістичними силами, надавати умовну підтримку Тимчасовому уряду. Вони сприйняли ідею «революційної оборони».
Однак, після повернення В.І. Леніна із еміграції була прийнята його програма («Квітневі тези»). Вони передбачали перехід від буржуазно-демократичної революції до соціалістичної. Політичним стержнем була ідея установлення республіки Рад робітників і найбідніших селян і в зв’язку з цим відмова від підтримки Тимчасового уряду. В економічній сфері помічалася конфіскація поміщицької і націоналізація всієї землі: перехід до контролю Рад за виробництвом і розпреділенням продуктів; націоналізація банківської системи. Більшовики виступали за негайний вихід Росії із імперіалістичної війни. Їх програма виключала співпрацю з «поміркованими» соціалістами і в принципі була націлена на захоплення політичної влади. [12; 333]
Отож, носіями двох основних тенденцій в розвитку революційного процесу виступав Тимчасовий уряд і Ради.
Узагальнюючи досвід і уроки перших двох російських революцій, В.І. Ленін відзначав, що в період найвищого підйому революції, народ застосовує особливі методи історичної творчості, які не є характерними для інших періодів життя суспільства. Одним із таких методів і форм боротьби, в яких особливо яскраво виявилася творча енергія мас, було створення і укріплення «вільних організацій». [36; 89]
Отже, скинувши в лютому 1917 року царизм, народ, зосередив свою енергію саме на створенні таких організацій. І на першому місці виявилися Ради – сама масова форма організації робітників, а в майбутньому, як здавалося, державна форма робітничої диктатури в Росії.
Ради виникали з яскраво вираженим соціальним забарвленням – як робітничі, селянські, солдатські, що докорінно відрізняло їх від вертикалі загальнодемократичних органів влади, що формувалися. Вони несли в собі ряд ознак: виступаючи як органи безпосередньо революційної дії, самостійно вмішувалися у всі сфери управління, з легкістю переступаючи через правові норми; як самодіяльні суспільні органи орієнтувалися головним чином, на специфічні національні, професійні, соціальні і інші інтереси; приймаючи на себе ряд повноважень по вирішенню найбільш гострих питань, підмінюючи державні органи, але не маючи підготовлених кадрів технічного апарату, виступали головним чином, як сила деструктивна. І ще дуже важливою рисою, є те, що утворившись без традиції, культури, практики, Ради змушено формувалися як біля партійні органи, які забирали у активно діючих партій їх кадри, організаційні навики, методи роботи в масах. [14; 159]
Повернувшись в Росію в квітні 1917 року, Ленін побачив в Радах їх можливий потенціал як інструментів боротьби за владу в ході поглиблення революції. В рамках цієї гіпотетичної моделі службову роль відіграв тезис про двовладдя, яке встановилося після Лютого. Положенням про двовладдя (хоча Ленін одночасно констатував, що Ради – ще «нерозвинуте», «слабке, зародкове» правління) штучно піднімалася значимість Рад, які фактично не являлися другою самостійною владою, а виконували хоча й важливу, але все-таки допоміжну роль в загальній системі демократичних органів влади. Згода, закріплена між Тимчасовим урядом і Петроградською радою 2 березня, допомогла кожній зі сторін закріпити своє місце в свідомості широких мас населення, як органів нової влади. [14; 160] Однак, це було не рівноправне партнерство і не фактичний розподіл влади. Сам Ленін констатував, що ця «зародкова влада» керувала есерами і меншовиками, «сама і прямою згодою з буржуазним Тимчасовим урядом і рядом фактичних уступків здала і здає позиції буржуазії». Для Леніна в Радах найважливішою була сторона, пов’язана з характером соціального представництва. Слідуючи за класовим принципом в трактуванні природи держави, Ленін принципово протиставив Тимчасовий уряд, як владу буржуазно-поміщицьку, Радам, як владі робітничо-селянській. Відповідно концепція двох диктатур вимальовувала сценарій не соціального партнерства, а непримиримої класової боротьби.
Положення про двовладдя Радам видавався своєрідний аванс: вони пропагувалися на боротьбу за перші ролі, одночасно перегрупувалися конфронтаційним духом (в боротьбі із Тимчасовим урядом, і в середині самих Рад між партіями за керівну роль). Активність Рад підігрівалася теоретично і історично не доказаною тезою про те, що радянські органи влади являють собою «вищий тип демократичної держави», утопічним положенням про наступне відмирання держави через ради як органи пролетарської диктатури. Тим самим заперечувався варіант можливого поступового втиснення» Рад в майбутню стабільну систему демократичних органів влади, самі Ради ставали полем гострої політичної боротьби в ущерб іншим напрямкам діяльності.
З лютого по липень Ради розвивалися дуже протирічно. З однієї сторони, вони укріплювалися, набиралися практики діяльності. З іншої сторони, посилення урядових структур відтісняло Ради на периферію керівного поля. Доля Рад, залежала від того, чи зможе Тимчасовий уряд вбити клин, відірвати від Рад зростаючий опозиційний рух чи дозволить їм виступити єдиним фронтом під лозунгами переростання в нову стадію (соціальну) і відповідної зміни характеру влади. (її радянізації). [14; 160-161]
Питанням про роль Рад робочих депутатів в період підготовки Жовтневої революції являлося предметом дослідження зарубіжних істориків. Д.Кенкер в своїй статті «Москва в 1917: взгляд снизу» відмічає, що робітники підтримували лозунг «Вся влада Радам!» з самої Лютневої революції. Правда, тоді вони складали меншість. Але в ході революції, зневірившись в можливостях Тимчасового уряду вирішити основні проблеми – закінчення війни, виробничу кризу, розвал в промисловості, земельне питання – більшість народу стали прихильниками переходу влади до Рад. До даного висновку автор приходить на основі вивчення «всіх резолюцій, прийнятих робітниками і надрукованих в Московській пресі в 1917 році». [28; 225]
Отож, Ради фактично перетворилися в паралельний орган влади в країні. Більш того, як зазначає Воронін А.В. «...їх сила була настільки велика, що вони могли взяти на себе керівництво країною, якщо б того забажали». Однак, до такої ідеї більшість представників Рад відносилися вкрай негативно. Виходячи із представлень про Лютневу революцію, як революцію буржуазну, яка дає владу буржуазії, вони не вважали можливим створення соціалістичної державності. До того ж за їх думкою Росія ще не була підготовлена до соціалізму, вона повинна була пройти до кінця шлях капіталістичний і тільки тоді прийти до соціалістичних форм організації виробництва і управління. Накінець відмова переходу влади до Рад пояснювалася і боязню вибуху громадянської війни в країні. Отже, саме ці установки лягли в основу відношення Рад до Тимчасового уряду, який з однієї сторони потрібно підтримувати, оскільки він демократичний, а з іншої контролювати, оскільки він буржуазний, в цілях задоволення інтересів робітничих мас. Таким чином, виникла ситуація, яка отримала назву двовладдя. [6]
 «У вищій мірі прекрасна своєрідність нашої революції заключається в тому, що вона створила двовладдя».
Якщо ж ближче розглядати роль Тимчасового уряду, то найкраще ця суть відображається в листі міністра Пучкова до генерала Алексєєва, — «… він не має будь-якої реальної влади, і його розпорядження виконуються лише в тих розмірах, які дозволяє Рада робочих і селянських депутатів, яка тримає найважливіші елементи влади, такі як війська, залізничні дороги, пошта і телеграф в своїх руках. [25; 66]
Отже, якщо говорити про двовладдя, то найкраще словами голови уряду Г.Є. Львова: «Тимчасовий уряд – це влада без сили, а Рада – це сила без влади». Радянська історіографія минулого пояснювала двовладдя в основному як паралельний розвиток процесів буржуазної і пролетарської революції. В рамках іншої понятійної системи займалася і західна історіографія. К.М. Первухіна відзначає, що постановка цієї проблеми була дуже вузькою. Річ іде не тільки про те, що в революції сформувалися два керівних центра. Більш важливим було те, що розрив між «верхами» і «низами» суспільства вилився в утворення двох паралельних суспільних структур, двох систем суспільства однією пов’язаною з офіційною владою після Лютневої революції, з Тимчасовим урядом і його органами, з органами міського і регіонального управління, з політичними і професійними організаціями освічених і владних класів; з іншої, виникший на базі Рад, їх загальнодержавних і регіональних об’єднань, і включаючих в себе всю суму між політичних партій і організацій, які були безпосередньо представлені в Радах або орієнтувалися на них як на основу нового суспільно-державного устрою. [28; 200]
Двовладдя, головним чином, приховувало в собі глибокі протиріччя, які повинні були привести до нових політичних криз, до нової боротьби за владу. [25; 67]
Отже, якщо звичайна буржуазно-правова система засновується на роздільності законодавчої, виконавчої і судової влади. Все це в умовах незалежності суспільної думки складає механізм соціальної саморегуляції. Але революції, які перемагають, незалежно від виголошених цілей, авторитарні, бо затверджуються через ланку «старого» і «захоплення» народом нових політичних свобод. Революційні маси чекають не «самих ідеальних» програм вироблених кабінетами вчених, а всього ж найбільш суспільних принципів, які б не заважали їм самим перебудовувати соціальне і економічне життя. Створена Лютневою революцією влада могла б стати і демократичною і ефективною, якби Тимчасовий уряд став простим виконувачем волі Рад. Але це б означало кінець буржуазного характеру влади. Тимчасовий уряд провів серію законодавчих актів покликаних обмежити дії суспільства на місцях. Він запропонував для Росії в якості зразка політичну систему Франції періоду ІІІ Республіки: сильна централізована влада і двопалатний парламент, відсутність місцевого самоуправління, при зовнішньому вираженні політичних свобод. [27; 33]
Проблему місцевого управління Тимчасовий уряд намагався вирішити шляхом переміщення влади із рук губернаторів в руки засідателів губернських земських управ, а потім губернських комісарів, назначених «з верху», але «по згоді» з органами самоуправління. На лице було підсилене протиріччя між бюрократичним апаратом центру і народною ініціативою на місцях.
Двовладдя було на ділі дедалі складнішою конфігурацією, чим прийнято рахувати. Звичайно, зрозуміло, що на місцях ситуація повторювала столичну. Радам протистояли «буржуазні» органи влади. Виконавчі комітети, які виникли в березні демократично вибрані пізніше органи самоуправління мали коаліційний характер, в них входили представники Рад. На місцях в силу фактичної розмитості функцій управління і самоуправління, положення представлення і «прямої демократії» існувало не двовладдя, а свого роду «двох центр’я». З розвитком революції влада якби переходила від місцевих дум і земств до Рад. Це проявило себе в феномені так званих республік (напр., Кронштадська), коли місцеві Ради перебирали повноту влади в результаті вимоги мас, виходили із підкори уряду. Таким положенням можна пояснити і той факт, що після перемоги Жовтня в Петрограді розпочався тріумфальний рух Радянської влади всією країною, а громадянська війна першопочатково набула «м’яких» форм». [27; 34]
Ради, що постали у багатьох містах контролювалися представниками двох партій – соціалістів-революціонерів (есерів) і соціал-демократів меншовицького спрямування. Лідери обох соціалістичних партій прагнули забезпечити наступність і легітимність влади. Тому вони підтримали Тимчасовий уряд, сформований в основному з їхніх політичних противників, які були представлені в Державній Думі – кадетів (конституційних демократів) та октябристів. Есери та меншовики не відмовлялися від боротьби за владу, але намагалися провадити її цивілізованими засобами, покладаючись на волевиявлення населення. [16; 85]
Саме в цей час більшовицька партія, яка вийшла з підпілля почала швидко зростати. Після повернення з еміграції В. Леніна соціал-демократи більшовицького спрямування зайняли іншу позицію. І вже вранці 4 квітня Ленін виступив з доповіддю в Таврійському палаці перед більшовиками. 7 квітня текст 10 тез доповіді під назвою «Про завдання пролетаріату в даній революції» був опублікований в газеті «Правда» 20 квітня. І доповіді і тези, відомі в історії як «Квітневі тези» викликали гарячі дискусії у партійному середовищі. [3; 36] В «Квітневих тезах» ставилося питання відмовитися від підтримки Тимчасового уряду і витіснити з рад есерів і меншовиків. Висувалося гасло «Вся влада – Радам!». Перетворення класових організацій на органи державної влади віщувало встановлення в країні диктаторського режиму. Більшовики вказували, що це буде диктатура пролетаріату. Проте, клас здійснювати диктатуру не може, для цього потрібна політична організація. Більшовики не крилися, що прагнуть здійснювати диктатуру через опановані ними ради як «авангард» робітничого класу. Якщо есери та меншовики вважали ради тимчасовими органами революційного контролю за владою, то більшовики розглядали їх як державні інститути. В. Ленін робив висновок, що політична ситуація після Лютневої революції характеризується так званим «двовладдям» — переплетенням буржуазної (Тимчасовий уряд) і пролетарської (ради) влад. [16; 86]
У «Квітневих тезах» В. Ленін стверджував, що потрібно переходити від першого буржуазного етапу революції, після якого влада перейшла до рук буржуазії, до другого, соціалістичного, який дасть владу пролетаріату. Отже, з ліквідацією самодержавства і підготовкою демократичних виборів в Установчі збори питання про владу не вважалося розв’язаним. Більшовики заперечували суверенність народу – верховного носія влади, яку він мав делегувати своїм обранцям у парламенті. Не парламентарна республіка, а республіка рад робітничих, солдатських і селянських депутатів по всій країні, знизу догори – так визначав Ленін головну мету своєї партії у революції. Влада мала зосередитися в руках пролетаріату, а точніше рад, і зовсім вже точно – тієї партії, яка вважала сама себе пролетарським авангардом. [16; 86]
Створена система не була надійною, через те, що її розвиток переривався постійними кризами. Перша така криза склалася в квітні 1917 року. Проблема війни стала в центр політичних дебатів. [25; 88]
Держави Антанти визнали Тимчасовий уряд майже негайно після його утворення. Проте союзники більше не розглядали Росію як рівноправного члена коаліції. Революційні події і особливо «Наказ №1» призвели до істотного послаблення боєздатності російської армії. Послабилася, як доповідали своїм урядам посли Антанти, ефективність управління. Нарешті Росія все більше потрапляла у фінансову залежність від союзників. [19; 47]
19 березня уряд Г.Львова у зверненні до населення сформулював зовнішньополітичну програму в таких виразах: «Уряд вірить, що дух високого патріотизму, який проявився в боротьбі народу зі старою владою, окрилив і наших солдат на полі бою. Уряд зі своєї сторони прикладе всі сили для забезпечення нашої армії всім необхідним для того, щоб довести війну до переможного кінця. Уряд буде свято оберігати зв’язуючі нас з іншими державами союзи і неухильно виконає союзниками заключені договори». [19; 47] На цю декларацію мало хто звернув увагу тільки тому, що головними подіями березня були докорінні зміни внутрішньополітичного становища, пов’язані з поваленням самодержавства. Однак пізніше виконком Петроради поставив перед урядом вимогу чітко заявити про те, що Росія прагне укласти мир без анексій і контрибуцій. Під його тиском уряд виступив з новою декларацією (9 квітня), в якій цю вимогу було враховано.
Другу урядову декларацію про зовнішньополітичну мету Росії помітили за кордоном і вона викликала незадоволення. Виконуючи прохання союзників представити офіційний текст декларацій від 9 квітня, міністр закордонних справ П.Мілюков надіслав їм супровідну ноту, в якій запевняв про «всенародне прагнення довести світову війну до вирішальної перемоги». [19; 47]
    продолжение
--PAGE_BREAK--Ноту Мілюкова було відправлено союзникам без узгодження з виконкомом Петроради. Виник конфлікт, який став відомий за межами Таврійського палацу. За спогадами одного з лідерів меншовиків І.Церетелі, які були опубліковані в 1963 р. керівники блоку боялися відставки уряду.
Ноту Мілюкова було опубліковано в Петроградських газетах 3 травня. Цього дня в центрі столиці відбулася стихійна демонстрація, яку під антивоєнними лозунгами організували робітники з околиць. Головнокомандувач Петроградського військового округу генерал Л.Корнілов наказав військовим частинам вийти на площу перед Зимовим палацом з артилерією. Щоб запобігти збройному конфлікту між військовими підрозділами, виконком змушений був узяти на себе урядові функції і наказав генералу відвести війська в казарми. Корнілов підкорився, але подав у відставку. [19; 48]
Увечері 4 травня Петрорада обговорила роз’яснення уряду і визнала конфлікт вичерпаним. П.Мілюков і воєнний міністр О.Гучков подали у відставку. Було утворено перший коаліційний уряд, в який ввійшло 6 міністрів-соціалістів. Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів. [3; 57]
Отже, своїм входженням в уряд партії революційної демократії взяли на себе важкі зобов’язання за стан справ у країні. Тепер вони не могли виступати перед масами в ролі критиків уряду. Таку роль залишили за собою тільки більшовики. Після квітня їх чисельність зросла вдвічі. [19; 48]
Отже, в уряд ввійшли 10 міністрів – представників буржуазії і 6 міністрів – «соціалістів», 2 – меншовика, 2 — есери, 2 – народні соціалісти.
Цей уряд зробив нову заяву про початок переговорів: про мир, про розробку аграрної реформи, контроль над державною реформою. В червні міністри соціалісти для того, щоб посилити свій вплив на уряд виступили з ініціативою про з’їзд Рад. [12; 338]         На з’їзд, який відкрився в Петрограді 3 червня приїхали посланці майже 400 рад і солдатських організацій. Їх делегати представляли всі політичні центри країни, всі армії фронту, всі прифронтові і тилові округи, всі флоти і флотилії. Основними питаннями з’їзду були два: ставлення до війни і Тимчасового уряду. [25; 84]
В ході з’їзду був створений Центральний Виконавчий комітет Рад із 256 членів і 64 кандидатів. Серед них від есерів – 101 член і 18 кандидатів, від більшовиків – 35 членів і 22 кандидати, від трудовиків і народних соціалістів – 4 члени і 2 кандидата, від європейської соціалістичної партії – 1 член.
З’їзд завершив створення єдиної системи Рад в рамках всієї країни. З його трибуни більшовики висловили свої погляди по основними питанням революції. Разом з тим з’їзд продемонстрував наступне поглиблення розходжень між політикою згідницьких партій і прагненнями мас робітників, які яскраво проявилися в ході червневої кризи. [26; 121-126]
Під час роботи Всеросійського з’їзду Рад у Петрограді почалися заворушення серед робітничого населення внаслідок голоду, дорожнечі, невдоволення політикою Тимчасового уряду. Намагаючись дати цьому рухові організованого характеру Центральний комітет більшовицької партії закликав робітників і солдатів Петрограду до мирної демонстрації 10 червня під лозунгом: «Вся влада Радам!». Меншовицько-есерівські лідери з метою зірвати цю демонстрацію провели 9 червня на з’їзді Рад резолюцію про заборону будь-яких демонстрацій протягом трьох днів. Свою демонстрацію вони призначили на 18 червня, оголосивши свободу лозунгів, розраховуючи, що демонстрація відбудеться під лозунгом довіри з’їздові і Тимчасовому урядові. Проте, вже 18 червня, 500 тис. робітників і солдатів Петрограду вийшли на вулиці з плакатами, на яких були накреслені лозунги більшовиків: «Вся влада Радам!», «Геть десять міністрів-капіталістів!», «Проти політики наступу!». Демонстрації відбулися у багатьох промислових містах країни. Вони показали величезне піднесення революційно настроєних мас і зростаюче згуртування їх навколо більшовицької партії. Назрівала нова криза Тимчасового уряду, яка не вибухнула через наступ на фронті. [3; 48-51]
У день демонстрації 18 червня, коли маси вимагали миру, російська армія перейшла в наступ на Південно-Західному фронті. Щодо позиції більшовиків, то вони роз’яснювали солдатам, що наступ затіяно на догоду імперіалістам Антанти, які хотіли ціною нових жертв з боку Росії полегшити собі перемогу над Німеччиною. А Тимчасовий уряд надівся, що успіх наступу зміцнить буржуазний режим і завдасть удару більшовизму. А у разі провалу наступу буржуазні лідери мали намір звалити вину на більшовиків, звинуватити їх у «розкладанні армії» й спрямувати на них репресії.
Сотні комісарів Тимчасового уряду й тисячі агітаторів – меншовиків і есерів переконували солдат, що наступ потрібен нібито «в ім’я миру». Були створені так звані «батальйони смерті», які мали показувати приклад і кулеметами гнати на смерть непокірних. Сам новий військовий міністр Керенський безперервно об’їжджав фронти.
Наступ у Галичині мав спочатку великі успіхи, але невдовзі перетворився в тяжку поразку через погану підготовку, відсутність снарядів і продовольства, небажання солдатів воювати. Російська армія, втративши понад 60 тис. солдатів убитими й пораненими, відступила з Галичини до російського державного кордону. [25; 89]
Після провалу червневого наступу на фронті Тимчасовий уряд перейшов у наступ, але вже проти революційних сил. Почалося розформування кількох полків за непокору. Військові придушили страйки робітників. В країні виникло не менше 20 військових і напіввійськових контрреволюційних організацій. А що ще було потрібно для нового вибуху обурених мас, які стихійно вилилися на вулицю. [12; 38] 2 липня стало відомо, що з складу Тимчасового уряду вийшли міністри-кадети Шаховський Д.І., Шінгарев А.І. і Мануйлов А.А. Здійснюючи цей крок, кадети розраховували вирішити дві проблеми одним махом. З однієї сторони, вони нібито знімали з себе відповідальність за провал на фронті і повністю перекладали її на есерів і меншовиків, які входили в склад коаліційного уряду. З другої ж сторони, і в цьому суть всього політичного замислу – створення урядової кризи, через яку вони розраховували підштовхнути лідерів згідницьких партій до нової згоди на широке застосування репресивних мір проти збуджених і схвильованих мас. [25; 131-134]
Інакше, однак розсудили революційні маси. Вони рахували, що раз кадети вийшли з уряду, то він знову показав свою безпорадність і через це влада повинна повністю перейти в руки Рад.
Отже, наростала третя політична криза Тимчасового уряду. 3 липня солдати 1-го кулеметного полку оголосили про свій виступ, до них приєдналися робітники заводів, солдати.
Центральний Комітет партії вважав виступ мас несвоєчасним і спробував йому запобігти. Військова організація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечити керівництво. Але спинити рух було вже неможливо. Тоді ЦК разом з Військовою організацією й Петроградським комітетом прийняли рішення очолити демонстрацію й провести її під лозунгом «Вся влада Радам!» [3; 49]
4 липня близько 12 години дня в столиці почалася грандіозна 500-тисячна мирна демонстрація. Колони демонстрантів рухалися вулицями міста до Таврійського палацу, де був ЦВК Рад. Вони вимагали від Рад узяти всю владу з рук контрреволюційного Тимчасового уряду, укласти демократичний мир, передати землю селянам.
Незабаром бійки і навіть стрілянина спалахнули між повсталими демонстрантами і полками, вірними ВЦВК, тими самими полками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому. (Павловський, Преображенський, Волинський).
Ці військові формування повірили інформації, поширюваній міністром юстиції Переверзєвим, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німеччини, але й скоординував повстання з контрнаступом Гінденбурга. Зинов’єв безрезультатно намагався переконати ВЦВК в тому, що більшовики не закликали демонстрантів до насильницьких дій і навіть в думках не допускали повалення режиму. Уряд, підтриманий ВЦВК висловився за найрішучіші дії. Генералу Половцеву було доручено керівництво репресивними заходами. Ленін сховався у Фінляндії, Троцький, Зинов’єв, Каменєв і інші керівники партії були арештовані. [20; 54-55]
Таким чином, Тимчасовий уряд повів наступ на демократичні права народу. На фронті було відновлено смертну кару. Почали діяти військово-польові суди. На селі лютували каральні загони. Можна сказати, що після липневих подій меншовики й есери, які домінували в ЦВК Рад робітничих і селянських депутатів, фактично передали владу буржуазії, яка на цей час організувалась і зміцніла. Ради стали безвладними. Двовладдя припинилося. Тимчасовий уряд одноосібно прийшов до влади. Ситуація загострилася літом. Мирна озброєнна демонстрація 3-4 липня в Петрограді організована більшовиками, яка привела до жертв, свідчила, що протистояння двох влад може закінчитися приходом до влади екстремістськи настроєних сил, які виступали під лозунгами, які мали підтримку. Розуміючи це прихильники західного вибору, перш за все кадети, прагнули, чого б це не коштувало закріпити керівні структури, які його представляли. Вони готові були піти на встановлення військової диктатури для стабілізації ситуації в країні. Ставка була зроблена на генерала Л.Г.Корнілова, який став Верховним головнокомандуючим в липні 1917 р.
На нього покладали надії всі антирадянські сили: прихильники встановлення самодержавства, прихильники конституційної монархії чи демократичної республіки з парламентом і президентом. [36; 362]
25 серпня Л.Г.Корнілов почав наступ на Петроград з ціллю встановлення військової диктатури. Ця загроза змусила А.Ф. Керенського звернутися за підтримкою до народу і навіть піти на співпрацю з більшовиками. Проти корніловщини виступили всі соціалістичні партії, Ради і підлеглі її частини Червоної гвардії. [12; 335]
Наступ корніловських військ на Петроград провалився, 1 вересня були заарештовані Л.Г.Корнілов і інші генерали ставки. [36; 363] У відповідь була зроблена спроба посилення вищої центральної влади для стабілізації ситуації. 30 серпня створено новий уряд – «Директорія» на чолі з А.Ф.Керенським. Не дочекавшись Установчих зборів, щоб заспокоїти суспільну думку, 1 вересня Росія була оголошена республікою. [12; 335]
Кадет Маклаков писав, що «вся корніловщина – це натуральний продукт правової і політичної анархії цього моменту і зображати її зараз у вигляді військової змови» проти установлюючого демократичного ладу не варто. Являється дискусійним і питання про характер цього виступу. Що це було – змова проти Тимчасового уряду, результат ряду «непорозумінь», чи порушення Керенським раніше досягнутих згод? Але сам факт виступу генерала Корнілова не викликає сумнівів, як і не викликає сумніву те, що воно було підготовлене конкретними політичними силами. [9; 159]
14 вересня в Петрограді були скликані Всеросійські демократичні збори. В них брали участь представники всіх політичних партій, земств і міських дум. Ціль зібрання – підірвання впливу більшовизованих Рад. На зборах була створена Демократична Рада Республіки (Передпарламент). Від його імені А.Ф. Керенський 25 вересня сформував 3-ій коаліційний уряд на основі компромісу «умірених соціалістів» з кадетами. Уряд поступово втратив підтримку правих, які звинувачували його в допомозі «революційній анархії, розвалі армії, безпорадності і політиканстві. Лідери Рад критикували А.Ф. Керенського за союз з кадетами. Все це означало, що революція вступила в нову фазу. Більшовики на чолі з Леніним почали підготовку до захоплення політичної влади… [12; 336]
1.2. Альтернативи розвитку Росії після Лютневої революції 1917 року.
В. Коваленко в своїй статі «Альтернативи в історичному розвитку» відмічав: «Трактування альтернатив як антитези дійсному породжує часом спроби представляти як альтернативний такий хід наступного розвитку, який має однозначно закономірний характер. [30; 188]
Альтернативи – це не тільки ті можливості, які відбулися, але й упущені. Якщо розглядаючи їх тоді закономірності революції виглядатимуть не як абстрактні, безлюдні схеми, а як проявляються в життя через боротьбу класів і партій за вибір і реалізацію відповідаючи їхнім інтересам можливостей. Альтернативи відображають конкретно історичну ситуацію з її неймовірною складністю, динамічністю і різкими поворотами, показують, що вона вміщала різні, часто змінні можливості розвитку. [34; 46]
П.В. Волобуєв в своїй статті «Обращаюсь к великому опыту», альтернативи після Лютого зводить до того, що – «Контрреволюційна буржуазія, яка дивилася не вперед, а назад, не маючи політичного досвіду не змогла направити розвиток Росії по буржуазно-демократичному шляху. Її інтересам відповідали встановлення військової генеральської диктатури і повернення до монархії.» [34; 46]
Дуже слабкі зусилля до того, щоб реформістським шляхом вийти з війни, розрухи і кризи, доклали партії малої буржуазії меншовики і есери. Вони вважали своїм ідеалом західноєвропейську модель капіталізму і буржуазної демократії. Але і вони обанкротилися, бо наштовхнулися на відмову буржуазії пожертвувати поміщицьким землеволодінням і частиною своїх привілегій. Отож, Волобуєв П.В. підводить до висновку, що восени 1917 року маси шляхом подій були підведені до альтернативного вибору: або диктатура пролетаріату, або диктатура контрреволюційної воєнщини. Загрозливо наростала і інша перспектива: російський анархічний бунт, «бессмысленный и беспощадный» (А.Пушкін), більшість народу, поставлена перед таким вибором, повністю усвідомлено зробила його на користь влади Рад, довіривши революційному пролетаріату і партії більшовиків керівництво країною. Так була вирішена історична альтернатива: соціалізм чи капіталізм. [34; 47]
Отож, альтернативи розвитку після Лютого можна звести до чотирьох найбільш поширених: перша з них, це буржуазно-демократичний розвиток країни; друга – військова диктатура генерала Корнілова; третя – створення демократично-соціального уряду до якого входили меншовики, есери. І нарешті четвертий, це ліберальний більшовицький шлях на чолі з партією ЛЛП, лідером якої був Ленін. В результаті, як відомо, перемогла ліва ліберальна партія, тобто був вибраний четвертий шлях розвитку країни. Ще недавно ставилося питання про передчасність революції в Росії в 1917 р., а на даний час виникає питання про те, що Жовтневу революцію можливо було б не робити. Але можна з впевненістю сказати, що не тільки радянські, але й зарубіжні історики, в тому числі не марксисти, прийшли до висновку, що корені Жовтневої революції – в історії дореволюційної Росії, в її протиріччях і конфліктах, в прірві між багатими і бідними, в неспроможності ліберально-буржуазних і не більшовицьких демократичних сил справитися після Лютневої революції з склавшимися завданнями того часу, знайти реформаторський вихід з кризи російського суспільства. До того ж, як відомо, що народи ніколи і нікого не питають, коли в них закінчується терпіння, робити їм революцію, чи ні, а якщо робити, то в якій формі (насильницькій, чи мирній). [27; 10]
Отож, якщо говорити про історичні передумови Жовтневої революції, то це поняття потрібно розділити на основні його складові: соціальні, політичні, матеріальні, культурні і т.д.
Відносно соціально-економічних передумов, варто сказати, що в радянській історіографії була наглядною тенденція до підтягування рівня і типу капіталістичного розвитку Росії до західноєвропейського зразка. Звичайно, що радянські історики перебільшували рівень розвитку аграрного капіталізму. При цьому ігнорувалося, що формування соціальних класів буржуазного суспільства тоді не завершилося, а тяжкість кріпосничих пережитків зросла. Якщо ж далі йти по дослідницькому шляху, то вийде, що Столипінська політика прискорення буржуазної еволюції російського села була близька до успіху. [34; 47]
Існує думка, що в передреволюційні роки, особливо передвоєнні, Росія знаходилася на підйомі. Французький економіст Едмон Террі ще в 1914 році запевняв, що якщо б в Росії справи йшли так само як між 1900 і 1912 роком, то до середини ХХ століття, вона стала б «домінувати в Європі, як в політичному, так і в економічному, фінансовому відношеннях.» До початку світової війни Росія посідала п’яте місце в світі по суспільному рівні виробництва промислової продукції. І все ж Російський капіталізм не зміг вирішити завдання індустріалізації країни, він лише заклав її основи. При цьому індустріальний процес був досягнутий ціною розорення села. Велика держава не мала великого машинного будівництва. З найбільш розвинених гілок була текстильна промисловість. А в 1911 році, стала очевидною неврожайність, почався голод. Звичайно, це ж не сталінські масштаби, але… Експорт зернових здійснювався за рахунок недовикористання – «Самі будемо голодні, але вивеземо» — такою була установка творців економічної політики того часу. Як бачимо, не має основ для ідеалізації дореволюційної Росії. [27; 66]
    продолжение
--PAGE_BREAK--Всі в той час надіялися на реформістські методи, хоча російська буржуазія боялася буржуазно-демократичної революції. Правда, були спроби дещо змінити: в останній час в науковій літературі з’явилася точка зору, згідно якої в країні існувала можливість для проведення «зеленої революції». Це мало на меті розвиток капіталістичного фермерства, і здійснення на цій основі інтенсифікації сільського господарства, що вивело б Росію на шлях розвитку. Однак, «Червона революція» більшовиків перервала цей процес. Під «зеленою революцією» розуміються аграрні реформи П.А.Столипіна. Прем’єр міністр Столипін, ідучи назустріч бажанням багатої частини селян стати власниками землі і розвивати капіталістичні відносини, направив свої аграрні реформи на повалення традиційної структури суспільства, на прискорення переходу землі в приватну власність і т.д. Радянські історики довго оцінювали ці реформи як «реакційні». Але, вцілому, столипінська реформа не закінчилася успіхом. Її ціль будувалася на захисті царизму, підготовці відданих царю фермерів, і через це вона не зачіпала основ самодержавства, інтересів поміщиків. Селяни – бідняки не змогли скористатися реформою і отримати землю. Вони знаходилися в край тяжкому становищі. Неухильно зростало число селянських виступів. Отже, теза про те, що якщо б не було «Червоної революції», то розвивалася б революція «зелена» не має під собою реальної основи. [38; 47-48]
І як треба було чекати, в роки Першої світової війни середньорозвинута система російського капіталізму не витримала військової напруги і вступила на шлях затяжної і гострої кризи. В 1917 році, почали розкладатися не тільки самі капіталістичні відносини виробничих сил і фінансів, а й функціонування всього народного господарства, як переконує Волобуєв: Росія йшла на зустріч національній катастрофі. [34; 47] А різниця між кризою і розпадом в тому, що кризу можна подолати, а розпад – це кінець. Розпад господарської системи показав, що російський капіталізм себе історично вичерпав, і як писав в 1884 році Г.В.Плеханов «відцвів, не встигши остаточно розквітнути». Тоді виникає питання, якщо Російський капіталізм був таким насправді, то праві ті, хто рахує, що Росія не була підготовленою до соціалізму і внутрішніх умов для його перемоги не було. На це питання можна дати відповідь з точки зору «класичного» марксизму. Дійсно, для здійснення соціалістичної революції і переходу до соціалізму необхідний високий рівень виробничих сил. Але в цьому розумінні Жовтнева революція відбулася не «по Марксу», а по «Леніну», який скорегував у цьому питанні марксизм. По суті, він відкинув постулат про пряму залежність між готовністю окремо взятої капіталістичної країни до соціалізму і високим рівнем розвитку виробничих сил. Не варто забувати, що В.І.Ленін, як і Маркс підходив до оцінки готовності країни до соціалізму у всесвітньо-історичному контексті. Соціалістична революція в Росії розглядалася як початок і складова частина світової революції, оскільки вся капіталістична система до початку ХХ століття була готова до переходу до соціалізму. [29; 68]
Отож, якщо розглядати долю соціалізму в Росії, то Перша Світова війна і відносна слабкість, відсталість країни забезпечили його революційний штурм. І так Росія першою здійснила соціалістичну революцію, але не завдяки висоті свого капіталістичного розвитку, а якраз навпаки «наша відсталість» — підкреслював Ленін – «підштовхнула нас вперед». [34; 48] Поляков В., підкреслюючи цей факт, говорить, що в країні за 12 років сталося три революції, хіба ж це може бути простим збігом обставин. Як запевняв Волобуєв П.В.: — «революція для нашої країни, не національна катастрофа, а спроба її попередження, спроба введення нової політичної основи для всестороннього розвитку країни. [29; 86]
Варто згадати і те, що після Лютневої революції історичні альтернативи були такі: соціалізм чи капіталізм. Річ могла йти лише про різні форми вирішення обох альтернатив: мирним, революційним шляхом до соціалізму. Лютнева революція скинула царизм, але не вирішила основних суспільно-демократичних і національних завдань, а конкретно: про мир, землю, робітниче і національне питання. Правда, зміст соціалістичного вибору маси усвідомили пізніше, а в Жовтні 1917 року, вони боролися за укріплення демократії, за утвердження народовладдя. [29; 87]
Переворот у Жовтні мав всі ознаки народної революції. Проте, він дав владу більшовикам, що обернулося в перспективі фактичним запереченням революційного процесу. [27; 7]

1.3. Причини захоплення влади більшовиками.
Жовтневі події 1917 року – напевно, одна із самих дискусійних тем у всій вітчизняній історіографії. Однак, на жаль, ці спори часто мають на меті не стільки вирішення істини, скільки доказ правильності чи неправильності вибраного в результаті Жовтня шляху. Перетворення теми в актуальне політичне питання; її використання в ідеологічному протистоянні сприяло міфологізації проблеми.
Розвиток революційного процесу в лютому-жовтні 1917 року з закономірністю підводив країну до вибору між анархічним саморозваленням суспільства і жорстокою диктатурою, незалежно від того, які саме лозунги будуть написані на її знаменах. Невдача створення правої диктатури Корніловим багато в чому попередила наступне намагання встановлення лівої диктатури розпочатої більшовиками. Розстановка соціальних і політичних сил восени 1917 року якраз сприяла радикальним тенденціям. Тимчасовий уряд і активно підтримуючі його партії соціалістів до цього часу повністю втратили колишню популярність в масах, які втратили всяке терпіння від довгого чекання обіцяного покращення життя. Не викликала їх діяльність ентузіазму і в правих колах, до того ж послаблених поразкою корніловського перевороту. Це, звичайно, не означало перехід більшості населення на сторону більшовиків, значна частина його, перш за все, селянство, залишалася зовсім індиферентна по відношенню практично до всіх політичних партій.
Однак, вже сама відсутність підтримки у противника, який ще й був роз’єднаний протиріччями і розколотий, робила шанси більшовиків на успіх порівняно високими.
Хоча, і серед більшовиків не було абсолютної згоди стосовно необхідності взяття влади самостійно. [6]
10 жовтня було прийнято резолюцію про збройне повстання. Проти нього виступила одна група на чолі з Кашеневим і Зінов’євим, вони спиралися на догми Маркса і Енгельса, і вважали, що Росія ще не визріла для соціалізму і повинна бути буржуазною республікою поки в ній не розвинеться промисловість і не з’явиться сильний пролетаріат. За думкою цієї групи, більшовики повинні були залишитися опозиційною партією. Передчасне захоплення влади, говорили вони, може скомпрометувати і знищити партію. [29] Головну мету партії вбачали в боротьбі за збільшення впливу більшовиків в майбутніх установчих зборах. [12; 336]
Іншої думки були Ленін, Троцький та інші. Вони вважали, що під впливом довгої війни, революційна ситуація в Росії і в усьому світі настільки сприятлива для крайніх соціалістичних партій, що потрібно ризикнути захопити владу. Авторитет і наполегливість Леніна взяли верх, і в середині жовтня було вирішено захопити владу. [35; 279]
12 жовтня при Петроградській Раді був сформований військово-революційний комітет (ВРК). Керуючим став лівий есер П.Е.Лазімір, а фактичним керівником – Л.Д.Троцький. ВРК створювалась для захисту Рад від військового путча і Петрограду і від можливого німецького нападу. На практиці ж він став центром підготовки повстання. 16 жовтня ЦК РСДРП (б) створив більшовицький військово-революційний центр (ВРЦ). Він влився в ВРК і став керувати його діяльністю.
Тимчасовий уряд намагався протидіяти більшовикам, але його авторитет настільки впав, що він не отримав ніякої підтримки. Петроградський гарнізон перейшов на сторону ВРК. 24 жовтня солдати і матроси, робітники – червоногвардійці почали займати ключові місця в місті (мости, вокзали, телеграф, і електростанцію). До вечора 24 жовтня уряд був блокований в Зимовому палаці. А.Ф.Керенський ще в день покинув Петроград і відправився за допомогою на Північний фронт. Вранці 25 жовтня був опублікований призив ВРК «До громадян Росії». В ньому оголошувалося про незложення Тимчасового уряду і переході влади до Петроградського ВРК. В ніч з 25 на 26 жовтня були заарештовані в Зимовому палаці, міністри Тимчасового уряду. [12; 336]
Тимчасовий уряд був настільки бездіяльним, що перехід влади до більшовиків на всій території Росії відбувся дуже спокійно і без перешкод. Тільки в Петрограді і в Москві було вчинено деяку протидію. В Москві військові училища і невелике число студентів зайняли Кремль, телеграф і намагалися протидіяти біля тижня там відбувалися вуличні бійки, перш ніж більшовики взяли верх. В Петрограді військові училища недовго обороняли Зимовий палац. Тимчасовий уряд проіснував менше восьми місяців. Ленін в результаті говорив, що тоді влада в Росії лежала на землі і більшовикам потрібно було тільки підняти її. [22]
ІІ з’їзд Рад. Ввечері 25 жовтня відкрився ІІ Всеросійський з’їзд Рад. Більше половини його депутатів складали більшовики, 100 мандатів було у лівих есерів. З’їзд прийняв з 25 на 26 жовтня заклик «Робітникам, солдатам, селянам!» і проголосив встановлення радянської влади. Меншовики і праві есери засудили дії більшовиків і в знак протесту покинули з’їзд. Через це всі декрети ІІ з’їзду були пронизані ідеями більшовиків і лівих есерів.
На з’їзді було створено однопартійний більшовицький уряд – Рад народних комісарів. В Раднарком ввійшли великі діячі більшовицької партії: А.І. Риков- нарком внутрішніх справ, А.В. Луначарський – нарком освіти, Л.Д. Троцький – нарком закордонних справ, І.В. Сталін – нарком по справах національностей, Л.Є. Дибенко, Н.В Криленко і В.А. Антонов-Овсієнко стали комісарами з військових і морських справ.
Очолив перший радянський уряд В.І. Ленін. Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримане іншими соціалістичними партіями і їх лідерами, західні держави не признали новий уряд в Росії. [12; 337]
Хоча для багатьох політиків того часу Жовтневий переворот здавався випадковим і малозначним епізодом: дуже слабкими здавалися сили більшовиків. Як раз укріпленню їх положення повинні були сприяти найважливіші рішення ІІ з’їзду – декрети про мир і землю. Декрет про мир, звичайно, не припиняв війни (навіть за більшовицькою концепцією, світова війна повинна була перерости в громадянську), а декрет про землю – не давав реальної землі. Однак, більшовикам важливо було довести свою спроможність швидко вирішувати проблеми, які стояли перед суспільством, і тим самим, завоювати на свою сторону підтримку мас, які могли забезпечити їм утримання влади. Їм не дуже важливо було, що кроки, які вони робили не дуже відповідали їх основним ідеям, що в тому ж декреті «Про землю» була використана програма есерівської партії – якщо вони співпадають з настроями мас, вони повинні бути прийняті. Через це, навіть, якщо виходити з ідей, якими керувалися більшовики, реальні початкові їх дії не дають основ для характеристики Жовтневих подій, як соціальної революції. З іншої сторони, при всьому політичному практицизмі більшовики дійсно вірили в свою спроможність змінити життя суспільства до кращого, за допомогою побудови соціалізму.
Успіх більшовиків в жовтні 1917 року не тільки завершив, але й навпаки, посилив боротьбу за владу в країні.
Отож, після всього вище сказаного варто розглянути питання причин приходу до влади більшовиків.
Відповідаючи на питання, чому більшовики в 1917 році, прийшли до влади, Р.Суні в статті «Революция <metricconverter productid=«1917 г» w:st=«on»>1917 г. в свете новых источников», запевняє, що більшовики прийшли до влади не тому, що вони були чудовими маніпуляторами, а тому, що їх політика, сформульована Леніним в квітні і вимальована подіями наступних місяців, «поставила їх на чолі народного руху». [28; 221]
Маси пішли за більшовиками тому, що їх політика представляла «єдину життєспроможну реальну альтернативу» заявляє Суні. Радикалізація народних мас в 1917 році, відмічає далі, «виникла з того, що надії на Тимчасовий уряд, як оплот інтересів простого народу не здійснилися. Влада проявила себе як захисник інтересів владних класів, системи експлуатації і мілітаризації». [28; 221]
Р. Суні і Рабінович приходять до висновку, що перемога більшовиків була закономірною, так як вони відображали настрої робітників, солдат і селян, тобто більшість народу. Більшовики з квітня 1917 року виступили за «уряд із нижчих класів, із провалом коаліції і її соціалістичних прихильників», «партія Леніна і Троцького взяла владу при малій противазі і мовчазній згоді більшості народу Петрограду». А.Рабінович переконує, що «політичний курс, визначений на Квітневій конференції, зробив більшовиків головними виразниками самих глибоких політичних прагнень мас, і частково, борцями за «народну владу», здійснювану вибраними народом багатопартійними Радами». [28; 222]
С.А.Сміт також рахує, що головну роль в перемозі більшовиків зіграли маси. Їх підтримка зростала не тільки як реакція на політичні події, але й в силу економічних причин.
Історики нового напряму прийшли до висновку, що ще однією причиною перемоги більшовиків можна виділити таку, як перевага партії більшовиків перед іншими соціалістичними партіями. Д Кенкер рахує, що більшовики прийшли до влади закономірно і законно, так як вони краще, ніж інші соціалістичні партії, розуміли «реалії соціальної революції 1917 року», «проповідували класову боротьбу і говорили робітникам, що вони можуть керувати самі, тоді як меншовики переконували робочих, що вони ще не знають, як управляти країною». Більшовики не підтримували Тимчасовий уряд, але приймали участь в низових організаціях таких як, продовольчі комітети, місцеві Ради, «можливо, таким чином, демонструючи свою пригідність до управління». Д. Кенкер переконує, що «гнучкість низових партійних активістів допомогла більшовикам краще, ніж іншим партіям, реагувати на місцеві особливості революції», вони звертали велику увагу на «організацію сил», і не чекали коли революція прийде до них. [28; 223]
В даному контексті не можливо не сказати про революційну програму більшовиків. І тоді, постає питання, чи відбивала ця програма інтереси народних мас? Зважуючи всі «за» і «проти» відповідь буде негативною. Готуючись до Жовтневої революції, більшовики відмовилися від власної програми і взяли на озброєння народні вимоги. Сталося це в серпні 1917 року. [17; 55]
Одним з головних гасел Лютневої революції було припинення трирічної війни з країнами німецького блоку. Однак, від початку воєнних дій більшовики вимагали перетворити війну імперіалістичну на громадянську. [16; 87] Вони розуміли, що завоювати владу можуть лише таким чином. Перспектива громадянської війни їх не лякала, хоча вони і передбачали її наслідки. «Всяка велика революція, а соціалістична особливо – писав В. Ленін, — навіть як би не було війни зовнішньої, не можлива без війни внутрішньої, тобто громадянської війни...» Але йти на завоювання влади з таким гаслом було неможливо. [17; 54] Ще у липні 1917 року В.Ленін прилюдно заявив, що відкидає сепаратний мир з Німеччиною. А через місяць його партія почала пропагувати курс на негайний вихід із війни шляхом переговорів з Німецьким блоком. Не менш популярним було гасло: «Землю – селянам!». Селяни вимагали зрівняльно поділити землю між тими, хто на ній працює. Більшовики, навпаки, вимагали створювати на селі велике виробництво у формі радянських господарств (радгоспів) на базі поміщицьких маєтків, а також колективних господарств (колгоспів) на базі селянських засобів виробництва. У червні 1917 року партія есерів включила зрівняльний поділ землі до своєї програми. А через два місяці більшовики привласнили есерівський лозунг. [17; 55]
Комуністична програма вимагала ліквідації всієї приватної власності – великої й дрібної. Однак, на першому етапі йшлося про ліквідацію тільки великих власників – поміщиків і капіталістів. Більшовики мали можливість спрямувати удар по великих власниках у союзі з робітниками і селянами. Селяни охоче прийняли більшовицьке гасло націоналізації землі. Їх хвилювала проблема землекористування, а не землеволодіння. Їм не безпідставно здавалося, що націоналізація стане найкоротшим шляхом до ліквідації поміщиків. Та вони не могли збагнути, що націоналізація фактично означала перехід основного в сільському господарстві засобу виробництва у власність держави. Держава, яка за їхньою допомогою покінчила з поміщицькими маєтками, могла так само ліквідувати й селянські господарства. Стихійний екстремізм селян на іншому історичному етапі обернувся проти них самих. Промислові робітники, які брали участь у революції під гаслом «Фабрики-робітникам!» теж бажали ліквідувати великих власників-капіталістів. Своє гасло вони розуміли як перехід фабрик у їхнє розпорядження. Партія більшовиків за допомогою народу зміцнилася при владі, але потім заявила, що фабрики повинні перейти в управління держави. Робітничі організації дістали на виробництві багато повноважень, але держава стала власником – монополістом і почала експлуатувати робітників інтенсивніше, ніж колишні капіталісти. [16; 87-88]
    продолжение
--PAGE_BREAK--В.Ленін пропагував пропагував переваги централізованої держави, «Ми, себто більшовики, — казав він, — не підтримуємо сепаратистських тенденцій, ми ведемо агітацію не за відділення, а тільки за право на відділення». Починаючи з серпня 1917 року, в його промовах залунало гасло федералізації Росії, перетворення її на союз вільних республік. [17; 55]
Звичайно, нічого поганого у зміні гасел нема. Майбутнє будь-якої політичної партії забезпечене, якщо її програма збігається з прагненнями народних мас. Однак, винищувальна громадянська війна – все-таки факт. Радгоспи та колгоспи теж були створені і т.д. Зміна гасел була не остаточною. В різний час, більшовики поверталися до продиктованих комуністичною доктриною цілей. Гасла Жовтневої революції були потрібні для взяття влади. Отже, основними причинами успіху більшовиків були: війна, яка загострила економічну, політичну кризу, викликала незадоволення мас; різке послаблення центральної влади внаслідок скинення самодержавства і виникнення двовладдя; слабкість і розрідненість демократичного табору; неспроможність російської буржуазії спрямувати Росію на буржуазно-демократичний шлях; невирішеність селянського питання, що сприяло розповсюдженню серед селян революційних ідей; і звичайно, вміння більшовиків висувати популістські гасла.
Розділ ІІ. Жовтень 1917 року: проблеми і оцінки.
                                               Мы к Октябрю сквозь время подошли,
                                               И ясно нам, его путем идущим,
                                               Что это философия Земли,
                                               Сегодня и тем более в грядущем.
                                                                                     К.Ваншенкин
2.1. Міжформаційна соціалістична революція.
Неможливо заперечити той факт, що для розуміння історії країни і світу за останні 100-150 років, ключовою подією являється – революція 1917 року в Росії. Але не дивлячись на те, що протягом багатьох років ця тема була пріоритетною для істориків, вони не взмозі були зрозуміло сформувати, що ж сталося тоді з Росією. Їхня увага перш за все була звернена на події, пов’язані з приходом до влади більшовиків, які охоплювалися одним визначенням – Жовтнева революція. Оцінок багато, вони, звичайно, є різними, і часто навіть протилежними одна одній. А отже, варто розглянути найбільш поширені з оцінок. Першою, варто розглянути ту точку зору, що проголошує, що в жовтні 1917 року відбулася міжформаційна соціалістична революція. Ще недавно ця оцінка революції мала державно затверджений характер, і, звичайно, не могла бути не тільки прокритикована, але навіть в будь-якій мірі піддана сумнівам. В даний час її монополія в значній мірі повалена, але вона залишається переважаючою, особливо в масовому усвідомленні середнього і старшого покоління. Це зрозуміло, адже вся система гуманітарної освіти – від дитячого садка до аспірантури – була побудована на такій оцінці революції як ключової для розуміння сучасного світу. Звичайно, перебудувати, це важко, а для частини суспільства – може бути і неможливо.
Цей підхід заснований на тому, що події 1917 року також як і попередні і наступні, розглядалися виключно через призму діяльності більшовиків, її лідерів, а перш за все В.І.Леніна, партійної доктрини, яка спиралася на ідеї марксистського робітничого соціалізму. [33; 343-344]
Отже, перш ніж розглядати питання про те, чи був Жовтень 1917 року міжформаційною соціалістичною революцією, потрібно визначити саме поняття революція. «Революція» (від лат. Revolutio – розгортання, переворот). 1. Докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового в розвитку явищ природи, суспільства чи пізнання. 2. Революція соціальна – докорінний переворот в соціально-економічному і політичному житті суспільства, спосіб переходу від одного якісного устрою суспільства до іншого, який забезпечує його поступальний розвиток, зміна віджилого суспільного ладу на новий прогресивний. Революція є наслідком поглиблення й загострення нерозв’язаних суперечностей між соціально-економічними і політичними потребами соціальних груп (окремих класів, соціальних прошарків) та віджилими формами їх задоволення державою. У вузькому розумінні головною умовою Революції є антагонізм між різко зростаючими продуктивними силами суспільства і застарілою формою виробничих сил, що стримують їхній розвиток. Рушійною силою Революції є класи та соціальні прошарки, які за своїм становищем у системі соціально-політичних відносин зацікавлені в поваленні існуючого суспільного ладу та зміні політичної влади. Революція як правило є насильницькою, вона пов’язана з примусом і збройною боротьбою, іноді відбувається у формі мирного процесу. Характер соціальних революцій, обсяг знань, розв’язуваних ними, їх рушійні сили, форми й методи боротьби, наслідки і значення досить різноманітні. Вони зумовлені як ступенем розвитку суспільства в якому відбувається революція, так і специфічним станом кожної країни. За соціальним змістом розрізняють буржуазну революцію; буржуазно-демократичну революцію, антиімперіалістичну революцію, соціалістичну революцію. [11; 322]
Соціалістична революція – за марксистською теорією найвищий тип соціальної революції, внаслідок якої здійснюється перехід від капіталізму до соціалізму і комунізму. Соціалістична революція передбачає завоювання влади робітничим класом (встановлення диктатури пролетаріату), злам старого державного апарату, скасування приватної власності та утвердження суспільної власності на засоби виробництва, створення системи свідомого управління економічними й соціальними процесами, ліквідацію визиску людини людиною, класових і національних суперечностей. Досягається насильницькою класовою боротьбою робітничого класу під керівництвом пролетарської партії або відносно мирним шляхом. [11; 332]
Якщо ж говорити про революційну перестройку, то потрібно враховувати відому близкість цих процесів. Оскільки вона заключається в тому, що якщо Жовтнева революція являла собою велику міжформаційну революцію, то перебудова, якщо народу це вдається здійснити повинна стати внутрішньоформаційною революцією, і тоді вона виведе країну на шлях обновленого соціалістичного розвитку [30; 12]
В традиційній радянській соціології характер революції визначався зазвичай її рушійними силами. Наприклад, в Лютневій і Жовтневій 1917 року – це були робітники і селяни. Однак, першу характеризують як буржуазно-демократичну, а останню як соціалістичну. Другою, зазвичай використовуваною категорією – є категорія – по об’єктивним завданням революції. Але як визначити останнє? Так, восени 1917 року П.Н.Мілюков рахував об’єктивним завданням революції встановлення конституційної монархії, А.Ф.Керенський – парламентської республіки, а В.І.Ленін – республіки Рад.
Латиноамериканцем К.Л.Майданіком було запропоновано взяти за критерій характеру революції тип кризи, породженням якої вона являлась.
Також критерієм визначення сутності революції може слугувати об’єктивний історичний результат революції: тип (соціальний, політичний, економічний лад) пост революційного суспільства, його вклад в національний і суспільний прогрес. (Але, як відомо, соціалістичні режими змогли утвердитися на довший термін лише в суспільствах зрілого капіталістичного розвитку). [33; 153]
Звичайно, є і конкретно історичні аргументи в підтвердження того, що це була міжформаційна соціалістична революція. В результаті збройного повстання в жовтні 1917 року до влади прийшла партія більшовиків, яка вірила в перемогу світової пролетарської революції, виробляла програми переходу до соціалізму, намагалася їх реалізувати, стимулювала революційні процеси у всьому світі всіма можливими засобами, включаючи військові. [33; 344]
Основним елементом аргументації радянської історіографії на користь соціалістичної тенденції революції 1917 року була та специфічна роль, яку в ній зіграли більшовики. Їх перемога в жовтні 1917 року і наступні радикальні переміни всього ладу соціально-економічних відносин здавалися достатнім підтвердженням таких подій. Навіть якщо говорити словами Леніна, то «Лютнева революція була буржуазною, завдяки якій до влади прийшов пролетаріат, а тільки пізніше, з літа 1917 року ця революція набула за його думкою, соціалістичного характеру». [29; 6]
Але, як відомо, більшовики в 1917 році не дуже прибігали до висунення вимог, які рахувалися за тодішніми мірками соціалістичними. Соціалістичний характер революції вони пов'язували, головним чином, з образом і фактом її завоювання «робітничим класом». Необхідно пам’ятати відомий вислів К.Маркса про те, що про революціонерів не можна судити по їх свідомості. Це в повній мірі відноситься до більшовиків. Дуже важливим при цьому залишається питання про соціальну сутність більшовизму. Це питання існує в двоякому вигляді: з однієї сторони, він постає як питання про те, наскільки можна виділяти робітників у всієї сукупності суспільних «низів» характеризувати їх як носіїв особливого ладу, котрий йде на зміну капіталізму, наскільки можливо також виділяти більшовиків від плебейського класу як цілого, а більшовицький варіант марксизму виділяти у всієї суми тодішніх плебейських ідеологій, підведених як ціле, сильному впливу соціалізму. [29; 6]
Але чи є підстави називати Російську революцію соціалістичною? Це, звичайно, залежить від того, як розуміти сам термін.
У 1917 році соціалізм був надзвичайно популярним терміном. Провідні революційні партії есерів та соціал-демократів (як меншовиків, так і більшовиків) називали себе соціалістичними. Але соціалізм більшовиків не мав абсолютно нічого спільного із соціалізмом їхніх політичних опонентів. Західноєвропейські соціал-демократи і російські есери та меншовики вважали приватну власність запорукою стабільного стану суспільства. Вони лише бажали, щоб держава, залишаючись осторонь від підприємництва, перерозподіляла частину одержуваного підприємцями прибутку на користь усього суспільства (соціум, звідси й термін – соціалізм).
Навпаки, більшовики бажали ліквідувати приватну власність і покласти всю підприємницьку діяльність на державу. Вони не визначали за підприємцями жодної творчої функції, вважаючи їх тільки експлуататорами. Термін «соціалізм» партія Леніна включила до свого пропагандистського арсеналу через його популярність. Щоб він «працював» на комуністичну доктрину, вона оголосила соціалізм першою фазою комунізму. [16; 88]
Під впливом проведених більшовиками соціально-економічних перетворень соціалізм став у буденній свідомості ототожнюватися з комунізмом. Отже, спрацювала нав’язана більшовиками підміна понять. Лише в державах з давніми традиціями соціалістичного руху (напр., в Іспанії чи у Франції) термін «соціалізм» зберіг первинний зміст. А інші країни з високорозвинутою ринковою економікою, де здійснюється глибокий перерозподіл національного доходу на користь слабозахищених членів суспільства (напр., ФРН або Канада), не називають себе соціалістичними. [16; 88]
Після жовтневого перевороту, тобто на завершальному етапі Російської революції відбулося поєднання стихійного екстремізму народних мас із доктринним екстремізмом більшовиків. Воно призвело до ліквідації класу великих власників. У Росії переміг соціалізм у більшовицькому розумінні слова. [16; 88]
Як відомо, сьогодні на сторінках научного друку і, особливо, в публіцистиці широко обговорюється питання про соціалістичний вибір. Між тим, складну проблему не можливо пояснювати спрощено, не поринувши в механізм цього вибору. Соціалістичний вибір був дійсно здійсненний більшістю робітників в жовтні 1917 року – лютому 1918 року, причому здійсненний ними усвідомлено і добровільно, після того, як робітники на власному досвіді переконалися, що тільки перехід влади до Рад, очолюваних більшовиками відповідає їхнім інтересам. Всенародне прийняття більшовицького лозунгу «Вся влада Радам!» в тих конкретно-історичних умовах і означав соціалістичний вибір. Варто згадати, що восени 1917 року, напередодні жовтня в країні, по суті, відбувся всеросійський референдум на користь влади Рад. Разом з тим, було б великим спрощенням думати. Що селяни, підтримували владу Рад, продумували про соціалізм як про свій ідеал. Вони і поняття не мали про нього, хоча розуміюча меншість: селяни-фронтовики намагалися зрозуміти соціалістичні ідеї. Через це для більшої маси робітників соціалістичний вибір першопочатково був вибором на користь народовладдя, соціальної справедливості, проти буржуазної контрреволюції. Таким був на ділі механізм соціалістичного вибору в ті далекі роки. [27; 10]
Отже, «Міжформаційна соціалістична революція». По логіці, цю оцінку потрібно розуміти так: 1) було багато жовтневих революцій, але не всі вони були соціалістичними; 2) було багато соціалістичних революцій, але не всі вони були жовтневими; 3) на перехресті двох понять виводиться третє, те, що тільки цю революцію можна назвати ще й міжформаційною.
Це був глибоко продуманий термін в тому розумінні, що по-перше, не вказувалася країна, де відбулася революція, через те, що її ареною задумувався весь світ, по-друге, очікувалося багато соціалістичних революцій, в тому числі і Жовтневих. Але творці цього терміну марно рахували історію своєю служницею, вона пішла «іншим шляхом» і з’явилася проблема назви події. [2]
Однак подібна оцінка революції неминуче піде в минуле, разом з епохою, яка її породила. Життя складне і багатогранне, і воно, звичайно, не зводиться до діяльності партії більшовиків. Ця партія, як і будь-яка інша, не володіла істиною в цій інстанції. Важливим є і наступне: неможливість змістити сімдесятирічний шлях нашої країни навіть з марксистським класовим, робітничим соціалізмом, не говорячи вже про соціалізм як гуманістичний ідеал. [33; 344]
Досвід Жовтневої революції 1917 року в Росії показав, що соціалістична революція була соціальною утопією. Замість втілення в життя проголошених гасел вона встановила диктатуру партії більшовиків, яка силою пов’язала радянську владу на території колишньої Російської імперії, розв’язала нечуваний геноцид проти власного народу. Тоталітарний режим у СРСР, створений внаслідок цього, не витримав випробування часом, і виявив свою неспроможність. [11; 332]
Соціалізм як реальне суспільство неможливий, як неможливий рай на землі. Соціалістична ідея – це суспільний ідеал, породжений конфліктами і протиріччями сильної і жорстокої реальності, яка відіграє важливу роль в соціалізації, гуманізації людського суспільства і розвивається разом з суспільством. [33; 344]
2.2. Робітничо-селянська демократична революція.
Існує і така точка зору, що в жовтні 1917 року відбулася робітничо-селянська, демократична революція. Таку оцінку пропонує та частина суспільствознавців, яких прийнято називати шістдесятниками, наприклад А.П.Бутенко, П.В.Волобуєв. Одухотворені ідеями ХХ з’їзду КПСС, в 60-ті, і навіть в 70-ті роки вони підривали ідеологічне благополуччя брєжнєвської епохи, розбиваючи партійні догми, які затверджувалися в науці. Ця діяльність для свого часу була повістині революційною. На даний час ця позиція виглядає уміреною, фактично вона близька до першої, відсікає лише самі очевидні протиріччя. Вони також розглядають революцію з категорії теорії формації і більшовицької доктрини. [33; 345]
Величезний прогрес демократії в Росії після Лютого був на лице, в країні не тільки склався механізм представницької демократії, він і окремі його елементи поступово поступалися місцем різним формам організацій – політичних, професійних, національних тощо. Але ж, термін демократія, означає народовладдя – і нічого більше. Ніяких конкретно-державно-правових форм, вона не передбачає, більш того по суті своїй протистоїть абсолютизації тих з них, які були відомі іншим народам. Чим більш масовим являється революційний рух, тим більш різні форми демократії вона спроможна виявити, тим більш складними будуть шляхи політичного самоутвердження народу. Але разом з тим, революція вибирає прямі форми демократії, в зв’язку з цим заслуговує уваги точка зору одного з радянських істориків. Демократія в Російській революції, пише Розенберг, далеко не зводилася до представницької політики і громадянських свобод, а означала безпосередню участь мас у вирішенні деяких питань. Але, як така демократія, чи точніше процес демократизації, передбачав контроль над усіма сторонами суспільного і громадянського управління з допомогою нових створених масами інститутів. [28; 227]
Прихильники цієї точки зору, відмовляючись характеризувати революцію як прямо соціалістичну, вони тим, не менш рахують, що вона відкрила шлях переходу в майбутньому до соціалізму в Росії. Завдання після революції заключалося в тому, щоб формувати передумови для цього переходу. Однак, більшовики, як твердиться, не зразу це зрозуміли, і стали форсувати перехід до соціалізму. Вони рахують, що зараз, можна виправити помилки більшовиків і перейти від казарменного соціалізму до справжнього. [33; 345]
    продолжение
--PAGE_BREAK--Як твердить Волобуєв: «Відсталість і слабкість капіталізму забезпечили його революційний штурм. Частково тим, що пролетарська революція проти буржуазії з’єдналася з селянською революцією проти поміщиків. [27; 70]
Умови в світі ускладнилися, а особливо це було виражено в передумовах Жовтня. Нових рис набрала політика, змінилося уявлення про суспільство і перспективи його розвитку. Все це поклало свій слід на характер суспільних «низів», на їх склад, їх соціальну характеристику, орієнтацію і на ідеологію, сприйняття ними соціальних і політичних інтересів. Крім того, нові економічні і політичні умови в світі, новий інструментарій державної влади, як і нові функції іделогії, створити для робітничих класів нові можливості організації в структурі державної влади. [29; 5]
Рабінович вказує на підтримку більшовиків зі сторони робітників і селян зразу після перемоги Жовтня. «Потік резолюцій присланих заводами, робітничими організаціями, частинами столичного гарнізону, говорив про те, що на хвилі цих перших перемог над контрреволюцією підтримка радянської влади серед робітників, солдат і матросів Петрограду посилилася як ніколи раніше і рівно як і ворожість до всього, що нагадувало співпрацю з буржуазією. В умовах коли праве крило і центр есерівської і меншовицької партії вже не були представлені в Радах (а есери очолювали збройне протидіяння Радянській владі), коли ліві есери тимчасово відмовилися ввійти в ленінський уряд, коли на кінець, більшовики здійснювали контроль над ЦЛК, виступили на захист Радянської влади, були в крайньому випадку на деякий час, рівнозначні підтримці більшовицького режиму. [28; 222-223]
Хоча робітники і не були перевіреною «соціальною опорою» більшовицької партії, вони відіграли роль її тимчасового, хоча і незамінного трампліна при захопленні влади. І ті ж робітники, не дивлячись на те, що у переважній своїй більшості вони вийшли із селян, не були простою субкатегорією селянства, чиє поводження в політиці можна прирівнювати до російського «бунту» чи анархічному сільському повстанню. Міський заводський досвід надав поведінці цих робітників справжню самобутність, наділивши їх підвищеною спроможністю до організації і відкривши для них ідеологію соціалізму, — вчення чуже селянству. Військові все-таки зіграли велику роль, оскільки вони не просто викликали селянський бунт, але обдумано підняли рух проти державної влади. Але і самі селяни не були тією статистичною масою, якою їх зображують, але суспільством в процесі еволюції, спроможним на розраховані дії, які використовував у власних інтересах. [23; 183]
Західні історики відмічали видатну роль партії більшовиків у перемозі Жовтневої революції, а також розглядали дії робітничих організацій, дії народу. У відповідь на традиційне переконання радянських істориків, в тому, що більшовики маніпулювали масами для захоплення влади, заперечуючи це Сміт доводить, «що не більшовики створили народне незадоволення і революційну свідомість. Вони зросли із власного досвіду мас в результаті економічних і соціальних здвигів, політичних подій». Сміт переконує, що сам робітничий клас явився могутнім фактором політичних подій 1917 року. Він надає велике значення організаціям, створеним самими робітниками, бачить в них «зародок нового соціального порядку, називає не тільки Ради «створені спочатку робітниками і солдатами, а пізніше селянами, і також фабричні комітети, профсоюзи, робітничу міліцію, Червону гвардію, кооперативи, культурні організації». Своїм тісним зв’язком з народом – більшовики прийшли до влади навіть раніше Тимчасового уряду. [28; 223-224] Дані пояснення є основоположними в розумінні визначення оцінки подій, як робітничо-селянської демократичної революції. Отже, на протязі багатьох років радянська історія переписувалася особливо на рівні метаісторичних «великих проблем». В результаті Жовтень зробився істинно пролетарською революцією викликаною в життя «поляризацією» класів робітників і капіталістів, цю тезу відстоювали Леопольд Хеймсон, Уільям Розенберг і багато інших дослідників. Партія, якою вона була в 1917 році уявлялася ними недисциплінованою, плюралістичною, а звідси демократичною, на чому особливо наголошували О.Рабінович і Рональд Суні. [23; 180]
Питання про демократизм в Жовтневій революції, як і вцілому до долі демократії в СССР, після неї, відноситься до числа самих гострих. Зарубіжні історики переконують, що наступ на демократію розпочався вже в перші дні після перемоги збройного повстання і почалося це з розвитку Установчих зборів. В якості аргументу наводиться лист Ради Люксембургу, в якому вона засуджує цей факт. Хоча з упевненістю можна сказати, про завищення демократизму Установчих зборів під знаком якого об’єдналися всі контрреволюційні сили. [30; 257]
Але постає звичне і логічне запитання, чи можна рахувати цю революцію демократичною, якщо вона не тільки не встановила демократії, але й заклала в Росії основи тоталітарного ладу. [29; 5]
Але поворот Леніна до терору і до повальної націоналізації в роки «військового комунізму (1918-1921рр.) трактувався як тимчасові затримки, викликані громадянською війною, істинним наслідком оголошувалася «змішана економіка» належна новій економічній політиці 20х рр. єдиним ж законодавчим наслідником Леніна оголошувався Микола Бухарін. Самими визначними прихильниками цих поглядів були М.Левін і Стівен Коен. Ленінізм не був тоталітарним, а Сталін не вписувався в колони історії більшовизму. [23; 180] Так, по крайній мірі, трактує це основна течія ревізіонізму, основним же його положенням можна рахувати повне відділення Леніна і Жовтня від Сталіна.
Таким чином, в ієрархії більшовицьких цінностей ранг революції настільки знижений, вона за даною оцінкою не соціалістична, а демократична. Рушійними силами рахується не тільки пролетаріат і найбідніше селянство, але й все селянство вцілому. Отже, не пролетарська, а народна. При цьому соціалізм признається кінцевою ціллю розвитку суспільства, хоча в історичній перспективі. І в результаті, фактично, одержується перша позиція, але злегка осучаснена з урахуванням реалій. Ця оцінка навряд чи надовго затримається в історичній науці. [33; 345]
2.3. Військовий переворот
Поширеною, особливо в публіцистиці являється характеристика революції як військового перевороту, здійсненого більшовиками з опорою на революційну частину армії і флоту. Така оцінка з’явилася давно. Вперше вона була проголошена зразу ж після повстання більшовиків, в тому числі марксистами. Відомий в минулому діяч більшовицької партії А.Богданов (Маліновський) назвав в листі до А.Луначарського збройне повстання «солдатським повстанням», «здачою соціалізму солдатчині». [33; 345]
Але щоб досліджувати дане питання потрібно перш за все визначити, що ж таке переворот, і які його риси. А отже, переворот – це спеціальна форма захоплення влади певним угрупуванням, що передбачає корінні зміни у персональному складі правлячої еліти. [11; 321]
Якщо ж конкретно розглядати поняття «військовий переворот», то можна зробити логічний висновок, що це організоване, сплановане, а не стихійне захоплення політичної влади невеликою групкою військових. Його наслідком є швидке захоплення центрів представницької влади (напр., міністерств), апарату подавлення і засобів зв’язку (комунікація і транспорт) [15; 51]
Дана позиція спирається на реальні факти: роль армії і флоту в момент взяття влади більшовиками була велика. [33; 345] Навіть, цю оцінку можна підтвердити словами Троцького, де він відкрито заявляв, що «на всіх зібраннях як робітничих так і солдатських, питання стояло однобічно. А конкретно, що 25 жовтня збереться ІІ Всеросійський з’їзд Рад; петроградський пролетаріат і гарнізон вимагатимуть від з’їзду, щоб він на перше питання поставив, питання про владу, і вирішив його з тієї точки зору, що з даного часу влада належатиме Всеросійському з’їздові, а у випадку, коли уряд Керенського намагатиметься розігнати з’їзд – так проголошували численні резолюції – петроградський гарнізон скаже своє останнє слово.
Отже, назначивши з’їзд на 25 жовтня і поставивши першим і майже єдиним «пунктом» порядку для здійснення (не обговорення, а здійснення) переходу влади до Рад, тобто призначивши державний переворот на 25 жовтня, більшовики відкрито, на очах суспільства і його влади готували військову силу для цього перевороту.
Якщо ж конкретно розглядати прихильників даної точки зору, то варто згадати Річарда Пайнса. Він говорить, що «Жовтень був не пролетарською чи будь-якою іншою революцією, а істинно державним переворотом. Але як наслідок, переворот не був логічним розвитком історичного процесу в Росії, як характеризували його марксисти, а насильницьким перетворенням багатообіцяючого руху цієї країни в сторону конституційної демократії. А диктатура партії Леніна з демократії. А диктатура партії Леніна з неминучістю вела до Сталінізму, з його насильницькою колективізацією, прискореною індустріалізацією, узаконеним терором. Система яка склалася в результаті цього всього була «тоталітарною» і з точки зору моралі ідентична нацизму і фашизму – такого погляду найбільш чітко дотримувалася Ханна Арендт. [23; 179]
І хоча Жовтень, був безумовно переворотом, такий переворот став можливим тільки в ситуації істинної суспільної революції, яку більшовики могли експлуатувати чи використовувати, але яку самі б не могли б розв’язати чи навіть з легкістю провести у потрібному їм напрямі. Хоча військові і робітники не були перевіреною «спеціальною опорою» більшовицької партії вони відіграли роль її тимчасового, хоча і незамінною трампліна при захопленні влади. [23; 183]
Безумовно, можна наводити ще безліч фактів, які будуть задовольняти дану точку зору, однак потрібно прислухатися до реалій сьогодення. Але факт залишається фактом, що протриматися в 170-міліонній, мозаїчній країні на штиках було неможливо. Більшовики ж протрималися майже 75 років. Значить були і інші факти, які обумовили хід подій, які ця точка зору не враховує. [33; 345]
2.4. Змова Жовтня.
Без розгляду неможливо замінити і тону позицію, що: Жовтнева революція – це змова, захоплення влади групою більшовицьких лідерів, які нав’язували країні трагічний шлях розвитку. Подібна точка зору широко розпросторована в публіцистиці, хоча вона з’явилася також зараз же після Жовтневих подій, була широко поширена в зарубіжній історіографічній літературі і саме звідти прийшла до нас в час перебудови.
Подібне твердження можна знайти в книзі відомого американського політолога З.Бжезинского. «Саме через відсталість Росії, ні суспільство вцілому, ні відносно мало чисельний клас промислових робітників не рахувалися підготовленими до соціалізму. Історію потрібно було підкріпити за допомогою воєнізованого «авангарду» відданих революціонерів, які точно знають в чому суть наказу історії і готові присвятити себе служінню історії. Розглядаючи цю позицію слід відмітити, що Росія дійсно не була підготовлена до соціалізму, як і будь-яка інша країна. Саме питання про передумови соціалізму не має значення. В.І.Ленін дійсно ретельно відбирав, готував, консолідував коло революціонерів професіоналів, які повинні були взяти владу. Дійсно в час збройного повстання елементи змови були на лице: розроблений план повстання, створені збройні сили із революційних солдат, матросів і частин робітничої Червоної гвардії, розподілені сили і т.д. Але елементи змови є в будь-якій революції в момент взяття влади. Влада ніколи не падає в руки випадково, її беруть: збройним чи мирним шляхом – це вже інше питання. [33; 346]
В дусі встановлених традицій зарубіжні історики одночасно переконували, як це відмічає відомий англійський історик Р.Сервіс, що «більшовицька партія маніпулювала неспокушеною суспільною думкою», що вона захопила державну владу засобом змови, що більшовики «були дисципліновані і централізовані і слугували своєму вождю Леніну з сліпою відданістю і, що російські маси були підведені до сприйняття Жовтня, як перевороту дуже маленькою і інтелектуальною елітою, яка страждала манією величі». [29]
Д.Кайзер в передмові до книги «Революція в Росії 1917 року», заявляє, що переважаюча точка зору, яка видвинута політиками і вченими містить цілком вдалі і точні переконання про маленьку групу активістів, яка «контрабандою» захопила владу в російській столиці «без згоди чи допомоги неусвідомлених мас». [29]    
Захоплення влади меншістю стало можливим тільки внаслідок серйозних поразок в І світовій війні, які підірвали і без того хиткий політичний і суспільний лад Росії. Ця змова була здійснена монолітною і дисциплінованою більшовицькою партією. [23; 179] В цій ситуації група ідеологів скористалася довірливістю лібералів і незрілістю мас для того, що захопити владу в жовтні 1917 року більшовиками, в першу чергу Леніним керувала безгранична жага влади і всепоглинаюча ненависть до всіх своїх противників із «буржуазного» лагеря. В громадянській війні, яка швидко розпочалася більшовики перейшли до «завоювання Росії» в процесі якого вони перейняли на озброєння терористичний варіант старого ладу, для того, щоб в наступному побудувати новий комуністичний лад. Вину за трагедію можна в рівній частині приписати державі, дикості мас і фанатизму інтелігенції. Вся ідея зводиться до того, щоб знайти винуватця, через те, що Російську революцію не здійснили ні сили природи, ні анонімні маси, а в повній мірі конкретні люди, які керувалися власними інтересами, а через це вони можуть і повинні піддаватися оцінці. [23; 182]
Отже, заколот, путч – це збройний авантюрний виступ групи змовників, які не мають опертя, підтримки в масах, з метою вчинення державного перевороту. [11; 321]
Однак, змова, захоплення влади вузьким колом осіб може бути успішною лише в умовах стабільності суспільної системи, чи при наявності широкої масової підтримки. [33; 346] Після самого перевороту багато говорили про захоплення влади групою змовників за спиною Рад і робітничого класу. Але, ж розглядаючи цей факт потрібно пам’ятати, що більшовики привселюдно оголошували про з’їзд Рад, і навіть називали точну дату і питання, які хотіли порушити. Незаперечним залишається і те, що, знаючи цю ситуацію всі говорили: «Що ось неозначено переворот», а коли Петроградська Рада відмовилася вивести свої полки – було сказано. «Це початок збройного повстання». А коли був створений військово-революційний комітет, всі констатували – це апарат збройного повстання». Коли ж повстання все-таки сталося, всі проголосили «Купка змовників здійснила переворот за спиною робітничого класу». Якщо ж всі події прослідкувалися наперед, то хіба можливо цю подію називати змовою?
Однак, змова, захоплення влади вузьким колом осіб може бути успішною лише в умовах стабільності суспільної системи, чи при наявності широкої масової підтримки.
Можна не сумніватися, що спроба змови незалежно від ІІ з’їзду Рад і Військово-Революційного комітету, могла б в той період тільки внести безлад в хід подій, навіть тимчасово зірвати переворот. Наприклад, гарнізон в складі якого були політична неоформлені полки, сприйняв би захоплення влади шляхом змови, як щось йому чуже, і вороже, в той час як відмова виступити з Петрограду і рішення взяти на себе захист з’їзду Рад, якому належить стати владою в країні, був для тих же самих полків ділом зрозумілим.
На користь цього свідчить історичний досвід. В умовах нестабільності змова приречена на поразку, так як змовники, не маючи міцної масової бази, не зможуть забезпечити перехід до стабільності. Варто звернутися до історичних прикладів. Змова з ціллю зміщення Хрущова Н.С. з посту першого секретаря ЦК КПСС, який давав безмежну владу в країні в 1964 році була успішною. Система влади була стабільна, перехід влади від однієї правлячої групи до іншої не викликав потрясіння, чи порушення рівноваги у суспільстві. Інакша ситуація була в серпні 1981 року ГКЧП. В умовах нестабільності і розпаду противаги не було застосовано. Можна сперечатися, що вони нехороші змовники, будь-яке діло провалять, можливо все було погано підготовлено. Але можна згадати й більш далекоглядних змовників, які потерпіли поразку, не зробивши жодного вистрілу: змова генерала Корнілова Л.Г. в серпні 1917 року. Система влади тоді також була нестабільною, знаходилася в стадії розпаду і змова, не маючи масової підтримки потерпіла поразки. Однак з більшовиками інакше – вони змогли стабілізувати ситуацію. Послідовно віддзеркалюючи певні реалії 1917 року, вцілому ця точка зору не пояснює крутого повороту в долі країни. [33; 347]
2.5. Анархічний бунт
Що ж до ще однієї точки зору, то її суть заключається в тому, що революція 1917 року, по своїй суті являла собою анархічний бунт, революцію люмпенів через яку вона носила руйнівний характер і відкинула країну далеко назад. Така оцінка зустрічається в радикальних західників. Дійсно, революція 1917 року багато зруйнувала і активну участь в ній приймали люмпенські елементи. Потрібно сказати, що в будь-якій країні в момент кризи революції люмпенізовані елементи відіграють активну роль, перш за все руйнуючу. Саме вони першими розпочинають погроми, експропріації і т.д. [33; 347]
    продолжение
--PAGE_BREAK--Що ж до прихильників цієї точки зору, то до них можна віднести Устрялова. Він приходить до висновку, що підтримка народними масами жовтневих подій і більшовиків була не випадковою. В більшовицькій революції проявляється та справжність і закономірність, яким може бути лише істинний і закономірний народний бунт. В статті «Русский бунт» він пише, що більшовики і їх діяння є не що інше, як відбиток народного духу, прояв народної стихії і анархії. Більшовицька стадія російської революції – істинно народна, стихійна. Душі більшовиків рідні «російській душі» в цьому заключається небезпечність і непередбачуваність російської революції. «Вождь пролетаріату Ленін «братається» з мужиком, їх поєднує страсть до розрухи». Більшовизм, — приходить до висновку Устрялов – породжений російською інтелігенцією і без усвідомлення підхоплений російським народом. [31; 155]
Отже, на більшовицькому етапі в революцію вливаються широкі маси, і вона проявляє свій справжній образ: народний, анархічний, бунтарський, розвалюючий.
Зрозуміло, що в час кризи люмпени намагаються знайти соціальний статус і благополуччя за рахунок суспільства, без праці. Все це, звичайно, так, але приписувати вирішальну роль люмпенам в долі 170-міліонної країни, яка являлася великою державою, немає ніяких підстав. Люмпени в змозі зруйнувати, але не в силах щось створити. Однак після 1917 року іде зміна, і було створено дуже міцне і стійке суспільство. Якщо ж стати на дану точку зору, то необхідно пояснити звідки в державі світового значення така кількість люмпенів, що вони не тільки змінили долю країни, але в значній мірі і світу? Ця позиція, — це той самий більшовизм, але навпаки, намагання в який раз змахнути прах з своїх ніг і знову почати з чистого аркуша. [33; 347]
Такі оцінки революції 1917 року найбільш часто зустрічаються. Якій з них віддати перевагу? Ні одна з них не викликає довіри. Але кожна людина для себе сама повинна визначити позицію, яка їй найбільш близька. Отже, існує декілька теоретичних версій однієї історичної події, і не може, звичайно, такого бути, щоб всі вони були однаково правильними, і звідси є грунт для дискусій. У всіх оцінках яскраво проводиться присутній нашому суспільству синдром громадянської війни. Людину ставлять перед необхідністю вибору між білими і червоними. Такий вибір пропонує нову боротьбу на знищення. Наше минуле необхідно сприймати в його важкій і трагічній цілісності. [33; 348]
Різні теоретичні версії суті і зміст Жовтневих подій 1917 року заснувалися, як правило, не на основі логічного руху однієї ідеї, тобто не по зростаючій, а шляхом виявлення і виправлення логічних помилок і протиріч попередньої версії – а шляхом зміни чи модифікації ідеологічних основ попередньої версії. В результаті різні теоретичні версії однієї історичної події розміщуються одна поруч з іншою, як товари в деякій ідеологічній лавці: кожна версія приспособлена під свого покупця, під його смаки і розміри інтелекту, і вона не прийнятна для інших. Однак, таке паралельне існування різних версій однієї історичної події можливе тільки при умові, що кожна з версій віддзеркалює якусь особливу грань, особливість, аспект єдиної реальності. [2]
Відповідно, всі версії оцінок російської революції необхідно роздивлятися як дещо ціле, як елемент однієї розсипаної мозаїки. Тоді з’являється можливість логічного руху по зростаючій: від критики однієї точки зору до іншої і т.д. Іншими словами, погляд на будь-який історичний феномен з середини епохи, якій він належить, завжди при необхідності виявляється мозаїчним, розщепленим на декілька версій. А погляд на цей же феномен із іншої епохи, — наприклад, із попередньої чи наступної, — може і повинен бути єдиним в своїй основі, хоча може відрізнятися в оціночних судженнях, які як відомо, недоведені. Звідси і проблема, яка заключається в тому, щоб підійти до єдиної для існуючої епохи точки зору на феномен Жовтневих подій 1917 року. [2]

Розділ ІІІ. Жовтень 1917 року і його історичне значення
                                               За годом-год, за вехой-веха,
                                               За полосою-полоса. Нелегок путь
                                               Но ветер века – он в наши дует паруса
                                               Вступает правды власть святая
                                               В свои могучие права,
                                               Живет на свете облетая
                                               Материки и острова…
                                                                           О. Твардовский
3.1. Альтернативи після Жовтня 1917 року.
Альтернативи і можливість їх вибору, як відомо, закладені в самій історичній реальності. При розгляді історичних подій, потрібно бачити весь спектр реальних можливостей, фіксувати увагу не тільки на здійснившихся, але і на втрачених можливостях, пояснюючи, в силу яких причин це відбулося. [34; 46]
Досліджуючи ситуацію, яка склалася в Росії, після Жовтневих подій 1917 року, Р.Суні, наприклад, рахує, що було «чотири можливих вирішення проблеми, хто буде правити Росією». Перше рішення захищали меншовики-оборонці, праві соціалісти-революціонери. Воно, за думкою автора, заключалося в наступному: «продовження коаліційного управління, політика соціального єднання і класової співпраці в цілях захисту Росії від зовнішніх ворогів і попередження громадянської війни. Але, далі Р. Суні, правильно зауважує, що подібне рішення було приречене на провал в силу глибокої соціальної кризи і політичної безпорадності авторів цього рішення коаліційний уряд в ситуації антагоністичної протилежності інтересів ворогуючих класів викликало незадоволення зі сторони і тих, і інших. Тимчасовий уряд не зміг задовільнити ні вимог селян про землю, ні захистити права поміщиків на збереження їх власності на землю. [28; 221]
Друге рішення повинно було поставити у влади уряд тільки керівних класів, що означало б «диктатуру центру (вищих) і правих. Лідер кадетів Мілюков бажав утворити саме такий уряд в результаті революції, але доведено, що воно не мало бази для підтримки в народі і остаточно потерпіло поразку. Дійсна влада була в руках Рад».
Ліберали і праві влітку 1917 року прийшли до висновку, що захопити владу керівні класи можуть тільки одним шляхом – встановленням військової диктатури. «Керенський і Корнілов зробили подібну спробу в серпні, але різнодумство по питаннях про кінцеву можливість розпоряджатися владою і спільні дії робітників, солдат і Рад завадили Корнілову.
З провалом військового перевороту залишалася можливість утворити уряд із однієї чи декількох радянських партій». Третє рішення питання про владу, як вважає Суні було найбільш бажане нижчими класами в міській Росії, представленими робітниками, солдатами і селянами. Розширений варіант цього рішення включав нерадянські «демократичні елементи, такі, як муніципальні і урядові робітники, кооператори, малі торговці».
Якщо далі слідкувати за думкою Суні, то він згодний з тим, що робітники і солдати, голосуючи за Радянську владу, висловилися за багатопартійний уряд з лівих партій. Однак, це положення не здійснилося, так як між більшовиками і поміркованими соціалістами були занадто серйозні протиріччя, що не дозволяло їм довго залишатися в загально соціальній коаліції. Суні переконує, що коли більшовики прийшли від імені Рад до влади в Жовтні 1917 року, російський народ «замість Радянської влади і соціальної демократії отримав диктатуру більшовицької партії». Це було четверте можливе рішення питання про владу, хоча менш демократичне, ніж третє рішення. [28; 221] Говорячи про альтернативи, не можливо не згадати, про такі варіанти розвитку для Росії, як західний і східний. Витоки цього вибору сягають ще до того часу, коли відбулося падіння самодержавства, яке викликало взліт соціальних надій у більшості – найбільш обділеної частини суспільства. Робітники, солдати, багатонаціональної країни чекали негайного задоволення своїх вимог. Ця трагічна невідповідність між очікування багатомільйонних мас і можливостями розореної війною країни, а головне слабкість і вагання влади навіть в тих питаннях, які можливо було вирішити правовим шляхом, породжували пряму революційну дію. [33; 352]
Не обмежена ніякими рамками політична воля сприяла бурному формуванню громадянського суспільства. Всі класи були охоплені самодіяльними організаціями: Ради робочих, солдатських і селянських депутатів, профсоюзи, солдатські комітети.
В той же час, до Жовтневих подій, органи влади діяли фактично по західному політичному типу – по типу парламентської республіки (Тимчасовий уряд виник під егідою Державної думи, яка символізувала парламентаризм), хоча офіційно Росія була проголошена республікою лише 1 вересня 1917 року. Місцеве самоуправління отримало широкі права і вибиралося на основі всезагального виборчого права. Був проголошений лозунг Установчих зборів, яким належало стати повноцінним парламентом. Тимчасовий уряд функціонував на багатопартійній основі. [32; 20]
Отже, західний шлях розвитку мав привести до парламентської республіки з розділенням влади, правової держави і громадянського суспільства, до ринку, який сприяв би функціонуванню економіки, а в результаті відбулася б соціально-класова диференціація і розвивалася б приватна власність. Це, звичайно, не могло не приваблювати, але в основному освічену частину суспільства. [33; 354]
Отож, кінцевий вибір шляху розвитку країни в умовах революції і відкритої політичної боротьби залежав від того, на чию сторону стане більшість народу. І тут впевнено можна сказати, що західний тип розвитку після Жовтневих подій не міг стати результатом вибору знизу: соціальна база для цього була дуже вузькою в великій і мозаїчній країні. Росія рушила з свого історичного місця, але в сторону традиційну для Сходу.
3.2. Доля демократії в Росії після Жовтневих подій.
Подібно до Американської революції 1776 року, і Великої Французької революції 1789 року, Російська Жовтнева революція 1917 року, має своє всесвітньо-історичне значення. Разом із тим вона якісно відрізняється від них своїми наслідками, цінностями, ідеалами. Вона велика, але не велична. Переважна частина громадян багатьох країн, які потрапили в її силове поле, мають підстави скаржитися на долю. У негативному ставленні до цінностей Російської революції з боку наступних поколінь важко сумніватися. Крім того, всі покоління американців і французів поважають цінності проголошені їхніми революціями. Не важко здогадатися, що цінності були інші.
Американська Декларація незалежності у липні 1776 року проголосила незнанні раніше твердження: «Люди народжуються рівними і від народження мають рівні права». Французька Декларація прав людини і громадянина у серпні 1789 року проголосила, що метою будь-якого політичного об’єднання має бути охорона невід’ємних прав людини – на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню.
Американська і Французька революції знаменували кінець суспільства, побудованого на ієрархії. Вони були націлені проти тиранії колоніального режиму або станового ладу. Утверджуючи політичну свободу, рівність людей від дня народження, право кожного на приватну власність, ці революції несли з собою філософію суспільного договору. Вищим проявом демократично організованого суспільства стала вважатися повага до закону – певного договору, яким мали керуватися всі. Ті, хто ставив себе над законом, опинявся поза законом. Повага до закону гарантувала особисту безпеку, попереджувала анархію натовпу і сваволю особи, забезпечувала контроль суспільства над державою. [16; 89]
Отже, виникає, цілком логічне запитання, якою була доля демократії після Жовтневої революції 1917 року в Росії?
Необхідно визнати і той факт, що збройне повстання під керівництвом більшовиків і проголошення Радянської влади були не вінцем революції, а лише одним з її етапів. Так, більшовикам жовтневі події принесли перемогу, вивели їх на світову політичну арену. Однак, ті ж самі жовтневі події поставили російське суспільство на небезпечну грань. Вибір шляхів розвитку, пошук громадянської згоди став майже неможливим, більшовики, здавалося забезпечили успіх демократичного вибору (нехай і в інтересах, як вони вважали, світової пролетарської революції), але на справді вони підштовхнули російську революцію до поразки. Норми суспільної демократії були природними і органічними для російського (слов’янського) населення. Неслов’янські народи, які входили в колишню імперію, були прихильні до інших ідеалів суспільного устрою. І як наслідок, — розпад країни (він фактично почався вже після лютневих подій, в результаті послаблення держави, але йшов тоді не так інтенсивно) і відхід районів, які не сприймали радянський вибір, був неминучим. Більш того, оскільки за час існування російської імперії в національних районах були створені русифіковані анклави, звичайно, відхід цих районів не міг відбутися без внутрішньої боротьби і багаточисленних бід для народу. [32; 27]
Історичний досвід дає нам лиш приклад традиційних суспільств Сходу: общини (різного роду: кланові, кастові, родові і інші) об’єдналися міцною деспотичною державою, яка контролювала всі сторони суспільного життя (політичну, економічну, культурну, духовну), являлися власником засобів виробництва і т.д. Росія поєднувала в своєму складі ті райони, які прагнули до чисто європейського шляху розвитку, і мавши змішаний євроазійський характер, і райони, які розвивалися в традиціях Сходу. Перевести такий складний конгломерат на східний тип розвитку було неможливо. Але використовуючи насилля, нав’язати такі форми суспільної організації, як показало майбутнє реально. [32; 27]
Отже, скоро після Жовтневої революції розпад країни став фактом. Заявили про свою незалежність і неприйняття радянського вибору Фінляндія, Польща, Литва, Латвія, Естонія. Бессарабія оголосила про свою незалежність, а в лютому 1918 року приєдналася до Румунії. Не прийняв і радянський вибір Кавказ. В Туркестані сильні мусульманські рухи, які віддзеркалювали інтереси корінного населення, виступили за розвиток краю в відповідності з традиціями ісламу і по законам шаріату.
Здавалося б, слов’янське населення Білорусі і України повинно було підтримати великоросів, оскільки так багато спільного в цих народів в культурі, в тому числі і в політичній. Дійсно, їх вибір був також радянським по суті, але в своїй національній формі Україна, наприклад, рішуче відмовилася визнати Раду Народних Комісарів і русифіковані Ради на місцях, де керували більшовики, але підтримала свої національні Ради, які очолювали українські соціал-демократи і есери. Була утворена Центральна Рада, яка носила назву: Всеукраїнська Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів. Не дивлячись на співпадіння демократичних ідеалів Україна і Білорусь прагнули уникнути сильного русифікаторського впливу, прагнули до незалежності. Розпад зачепив і власну територію Росії. Зруйнувалися звичні зв’язки, виник конгломерат самокеруючихся, а фактично «самостійних» територій: трудові комуни, федерації трудових комун, карликові республіки і т.д. [32; 28]
В ході цих умов, коли здавалося, не можливо вже нічого з’єднати почала оформлюватися система влади, яка докорінно відрізнялася від того ідеалу, який підтримало більшість народу в ході Жовтневої революції. Цю систему прийнято називати диктатурою пролетаріату. Оскільки, марксизм-ленінізм був єдиною теоретичною основою, в категоріях якої дозволялося відображати реальність, іншого визначення і не могло бути, бо вибір був невеликий: або диктатура буржуазії, або диктатура пролетаріату. Вихід за рамки цієї дилеми тягнув за собою тяжкі наслідки. На ділі ж це не була диктатура пролетаріату. На думку Сємєннікової Л.І. – це всього навсього теоретичний феномен, який існує в рамках кабінетної конструкції класиків марксизму, і який не має відношення до реальності. [32; 28] Жорстоко централізована антидемократична, з широким застосуванням диктаторських методів, вона носила яскраво виражений не західний, некапіталістичний характер. Навпаки, вона була направлена проти класів, приватної власності, ринку всіх форм демократії, включаючи радянську. [32; 28]
В.І.Ленін не визнавав того, що встановлена більшовиками диктатура є диктатурою більшовиків. Він завжди говорив про абстрактну диктатуру пролетаріату. Але природу самої диктатури безвідносно до її носія він визнавав відверто – як протиставлення закону: «Наукове поняття диктатури означає ніщо інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається». [16; 89]
Отже, однією із самих характерних рис суспільних відносин, які склалися в Росії в результаті Жовтневої революції явилася здатність визначеної групи суспільства, зайнятої в системі управління, реалізувати свої приватні прагнення, способом специфічної різновидності соціального егоїзму – тоталітарної диктатури. [10; 132]
    продолжение
--PAGE_BREAK--