Реферат: Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції

--PAGE_BREAK--Невизнання німецькою владою чинності Акта від 30 червня 1941р., рішення ставки фюрера від 16 липня 1941р. про розчленування України і включення частини її земель до польського генерал-губернаторства і королівства Румунії і, нарешті, створення на більшій частині української території рейхскомісаріату Україна перекреслили плани українських націоналістів щодо відновлення української державності. Німецько-українське співробітництво, яке було реальним фактом у перші роки Другої світової війни, зайшло в глухий кут.
Брутальне відношення Берліну до ідеї відновлення Української держави засуджувалося всіма українськими самостійницькими силами. Але рішучу позицію стосовно нацистської політики зайняла лише ОУН(Б). У документі “Організаційна справа й координація праці екзекутиви» від 31 липня 1941р., розрахованому лише на членів проводу ОУН на ЗУЗ, наголошувалося: Наше ставлення до актуальних німецьких потягань(відізвання Галичини, рейхскомісаріат) є наскрізь вороже”[11]
Разом з тим С. Бандера, Я. Стецько, інші керівні члени ОУН усвідомлювали, що кинути відвертий виклик нацистському режиму було б проявом авантюризму і могло підставити під звичайний удар націоналістичні сили. Реалістичніше було почекати, а по закінченню війни розпочати боротьбу з новим окупантом “в таких формах, які вважатимемо за доцільні і правильні”[12].Такої позиції дотримувалась ОУН на ЗУЗ. В цілому з нею солідаризувався й провід ОУН(Б).
Впродовж серпня 1941р. Я.Стецько, інші керівні члени ОУН за погодженням із С. Бендерою проводили переговори у столиці Третього рейху, аби остаточно з’ясувати позицію німецької сторони. Хоча керівники ОУН і вважали, що “рішуче не треба здавати позиції перед німцями”, проте московського з дипломатичних причин вони були змушені заявляти німецьким урядовцям, що ОУН “трактує Німеччину як союзну силу, що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до його розвалу”[13], натякаючи таким чином на можливість компромісу.
Зі свого боку, у Берліні, хоч і прийняли принципове рішення про недоцільність відновлення української державності, розглядаючи українські землі як “життєвий простір” для німецького народу, проте не бажали з погляду військової доцільності розпочинати боротьбу з українськими націоналістами, справедливо вважаючи їх безкомпромісними противниками комуністичного режиму. Поліція безпеки інформувала своє керівництво, що “бандерівці вагаються: підпільна дія чи співпраця”[14].
У меморандумі від 14 серпня 1941р., надісланому німецькій стороні, керівники ОУН(Б) розгорнули чітку аргументацію, підштовхуючи Берлін до усвідомлення неможливості такого акту як дезавузація “Українського державного правління”, наголошуючи, що це матиме фатальне значення для німецької політики в Україні і взагалі на Сході Європи. Керманичі українських націоналістів нагадували своїм опонентам:”УВО, а згодом ОУН під проводом полк. Коновальця від початку свого існування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє самостійній соборній Українській державі”. Вони також підкреслювали, що “свою зовнішньополітичну концепцію українські націоналісти будували на союзі України з Німеччиною”.
У меморандумі містилась також констатація того факту, що коли “за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталася мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики”, то ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Третім рейхом. І зараз “ОУН іде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні необхідності цієї співпраці для України”. Далі в цитованому документі йшлося про те, що “немає кращої запоруки і непохитності приязні’ як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. За таких умов “визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу – Українську армію, яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на всіх фронтах у сучасній Німеччина не переможе”[15].
Однак у Берліні зажадали від ОУН(Б) повного прийняття своїх вимог. При цьому німецька сторона знову і знову нагадувала представникам бандерівського проводу, що створене на підставі Акта від 30 червня 1941р. “Українське державне правління” є фактично самочинним органом, який не виявляє волі українського народу. Однак Я.Стецько спростовував такі заяви і 23 серпня 1941р. передав до відома нацистських урядовців документ у формі “Ствердження”, в якому доводив, що УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами громадянства на всіх українських теренах та в середовищі еміграції, а тому “має правову основу” висловлювати волю українського народу[16].
Ці та інші аргументи української сторони не справляли враження на німецьку владу. Її представники, а це були переважно чиновники другого плану, ігнорували всі подання ОУН(Б), а також інших українських політичних центрів. Тому можна припустити, що С.Бандера та його найближче оточення все виразніше відчували, що остаточний розрив із Німеччиною неминучий, бо з України надходили повідомлення про брутальну поведінку нацистської адміністрації на окупованих теренах.
Зокрема у листі без підпису до “Славка”, який, імовірно, був адресований Я.Стецьку, піддавалися критиці дії німецької окупаційної влади і наголошувалося: ”Пробуйте ще раз говорити з ними (тобто з німцями. — Авт.) поважніше, бо інакше прийдеться нам ту “співпрацю” таки залишити”.[17] Ця тема дуже гостро піднімалася і в листі до С.Бандери від 29 серпня 1941р. Його автор пише: “Детальніша наша співпраця з німцями досить небезпечна і сковзка. Не можемо практично вести двох політик: йти разом з німцями, а водночас (проводити) “нашу оонівську”.[18]
Рішучі заходи німецької влади до певної міри дезорієнтували й дезорганізували членство ОУН(Б) як у дистрикті “Галиччина”, так і в рейхскомісаріаті Україна. За словами відомого діяча ОУН Є.Стахіва, діями нацистів бандерівська ОУН “фактично була знищена”, а серед “неарештованих членів Організації була страшна депресія”[19].
Серед українських самостійницьких сил лише ОУН(Б) виявилася здатною переглянути свою позицію стосовно Німеччини. Незважаючи на понесені втрати, бандерівці наприкінці вересня – на початку жовтня 1941р. провели на околицях Львова 1 конференцію ОУН для обговорення ситуації, що склалася внаслідок репресивних дій німецької адміністрації. Виходячи з аналізу ситуації, конференція прийняла такі рішення: перевести основну частину кадрів ОУН(Б) на нелегальне становище і перейти до підпільної роботи; з німцями у конфлікт не вступати і не вести відвертої антинімецької пропаганди; всебічно використовувати можливості для легальної діяльності на окупованій території. Учасники конференції сходилися на тому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР і за цих умов ОУН має бути готовою до того, щоб вести політичну боротьбу з німцями за створення незалежної України [20].
У підготовчих заходах ОУН(Б) важливе значення надавалося підготовці кадрів не лише у власних структурах, але із використанням можливостей окупаційної влади. Проте німецька адміністрація швидко зреагувала на плани українських націоналістів щодо використання допоміжної поліції у власних інтересах і почала вживати заходів для припинення діяльності ОУН у цьому напрямку. Саме тому німці почали залучати в допоміжну поліцію росіян та представників інших національностей.
Незважаючи на втрати, яких оунівці зазнали від німецької поліції у вересні 1941р., бандерівські організації, перейшовши на нелегальні рейки роботи, продовжували активно діяти. Це не лишилося непоміченим для нацистських спецслужб. За таких обставин гітлерівці вирішили здійснити додаткові заходи проти ОУН(Б), а водночас ще раз нагадати про наслідки, які випливатимуть зі спроб чинити опір німецькій політиці в Україні. 25 листопада 1941р. органи поліції безпеки й СД, отримали наказ такого змісту: ”Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”(див. додаток 3).
У квітні 1942р. під Львовом відбулася 2 конференція ОУН(Б). На ній було засуджено колоніальну політику Німеччини, але визнано, що головним фронтом боротьби є боротьба з московським імперіалізмом[21]. У відповідності з постановами 2 конференції ОУН бандерівські осередки розпочали в умовах цілковитої таємності здійснювати підготовчі заходи щодо розгортання в майбутньому власних збройних сил. Велика увага у підготовчій роботі зверталася на збирання і магазинування зброї, набоїв та іншого спорядження. Велике значення надавалося проникненню членів ОУН(Б) до учбових команд української допоміжної міліції з тим, щоб пройти військовий вишкіл та отримати зброю та набої.
Коли ж ідеться про факти антинімецької діяльності бандерівців навесні та влітку 1942р., то вони хоч і набули поширення згідно з інформаційними повідомленнями поліції безпеки й СД Німеччини, але зводилися переважно до актів пасивного спротиву і саботажу заходам німецької сторони: проти здавання сільськогосподарської продукції, проти виїзду населення на роботи до рейху, проти участі в діяльності німецько-українських установ тощо. Хоч такі дії самі по собі й не становили серйозної загрози окупаційній владі, але в сукупності з діяльністю радянських партизанів і підпільників вони підривали встановлений порядок. Тому вже впродовж квітня-травня 1942р. німці завдавали низку ударів по підпільних структурах ОУН(Б) на Волині-Поліссі.
В інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД Німеччини від 22 травня 1942р. з окупованих східних областей відмічалася велика робота, проведена бандерівським проводом стосовно розбудови власної організаційної сітки в генеральному комісаріаті Волинь-Поділля. Однак при цьому підкреслювалося, що внаслідок здійснення широкомасштабних поліційних заходів дальший розвиток бандерівського руху у вказаному регіоні припинений. Разом із тим німці були змушені визнати, що пропагандистська діяльність націоналістів все-таки продовжується [22].
У Берліні, звичайно, розуміли, що Німеччина настільки визнається ворожою силою українському націоналістичному руху, наскільки вона перешкоджає державницьким устремлінням націоналістів. Зокрема, в інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД з окупованих східних областей за 10 липня 1942р. були ретельно проаналізовані перехоплені документи ОУН. На їх підставі характеризувалися найближчі наміри та плани бандерівської організації. В повідомленні зазначалося, що на думку націоналістів, “війна несе з собою ту вигоду, що Німеччина розіб’є старого ворога України – Москву. Проте, з іншого боку, невигода полягає в тому, що та ж Німеччина вороже ставиться до суверенної Української Держави». Експерти СД так викладали вказівки ОУН(Б) до суверенної Української Держави". Експерти СД так викладали вказівки ОУН(Б) своїм територіальним осередкам: «1. Щоб не розпилювати власні бойові сили, вести активну боротьбу проти однієї Москви. 2. Стосовно Німеччини дотримуватись такої тактики: проникати до органів влади, очікувати, заощаджувати сили, ніяких непотрібних, бездумних дій, але вести внутрішню й організаційну підготовку, ширити мережу ОУН, щоб кінець кінцем у визначений час можна було б сказати „останнє слово“. Водночас німці, порівнюючи мельниківців і бандерівців, відмічали, що останні від початку відкрито виступали проти Німеччини[23].
За німецькими оцінками, основні сили бандерівської ОУН у рейхс-комісаріаті Україна в цей період гуртувалися навколо двох основних центрів: один із них був у генеральному комісаріаті „Волинь—Поділля“ (це — Крайовий провід ОУН на ПЗУЗ на чолі з Д. Клячківським); другий — у східній Україні (це — Крайовий провід ОУН на Північно-Східних українських землях з центром у Києві, який після загибелі Д. Мирона очолював А. Сак). До цієї інформації слід додати, що активно виявляв себе і Крайовий провід ОУН наПівденно-Східних українських землях із центром у Дніпропетровську, яким після від'їзду в Галичину 3. Мат-ли керував В. Кук (Леміш).
Як свідчать документи, нацистські спецслужби в цілому були добре ознайомлені з основними положеннями програм, стратегією і тактикою всіх українських самостійницьких сил і мали у відповідний спосіб інформувати про це вище керівництво Третього рейху. Однак у Берліні не бажали зв'язувати себе з будь-якими політичними заявами стосовно майбутнього України до завершення війни, не кажучи про те, що реалізація зловісного плану „Ост“ взагалі не залишала українцям шансів на державне існування. З огляду на зазначене українські політичні центри, в тому числі й провід ОУН(Б), не отримавши твердих запевнень щодо реалізації їхніх державницьких устремлінь, відмовлялися від тісного і активного співробітництва з німецькою владою на фронті боротьби з СРСР.
Активна діяльність бандерівських організацій на Волині—Поліссі створювала сприятливий ґрунт для розгортання у цьому регіоні спротиву окупаційній політиці. Як писав П. Мірчук, „вже після одного року побуту німців в Україні політично-психологічна мобілізація українського загалу до активної протинімецької боротьби була завершена“[24].
У вересні 1942 р. на окупованій території України розповсюджувалося звернення „урядуючого“ провідника ОУН(Б) М. Лебедя „Друзі революціонери, члени Організації українських націоналістів“. У ньому в черговий раз критикувалась німецька політика в українському питанні. „Німеччина, — говорилося в цьому документі, — що вдавала союзника й “визволителя», не хоче бачити Україну самостійною і соборною, не хоче, щоб існувала Українська держава, хоче зробити Україну своєю колонією, а український народ панщизняним невільником".
У зверненні містилося застереження щодо Берліна і зазначалося, що німецький окупант «своєю безглуздою політикою поневолення, насильств і мордувань веде до своєї катастрофи». Хоч згаданий документ не закликав до збройного повстання проти гітлерівських загарбників, однак у ньому наголошувалося на необхідності вести боротьбу «спільними об'єднаними силами до розвалу імперіалізмів у союзі з іншими поневоленими народами»[25], здобувати Українську самостійну соборну державу. Німці розцінили це звернення як ще одне підтвердження антинімецької позиції ОУН(Б), радянська ж сторона вважала його пропагандистським трюком бандерівського проводу, одним із засобів завоювати прихильність українського населення.
Пильно відслідковуючи швидку еволюцію бандерівських організацій від політичних маніфестацій у бік активних дій під гаслом побудови незалежної України, нацисти намагалися зрозуміти, як далеко зайде цей процес, чи не зімкнеться він із діяльністю комуністичних партизанів і підпільників. Зазначені новації в тактиці ОУН(Б) гітлерівці пояснювали тією обставиною, що на початку літа 1942 р. відбулося підписання союзних договорів між Великою Британією, США і СРСР про спільну боротьбу з Німеччиною та її союзниками в Європі. З огляду на такий перебіг обставин, на думку німців, провід ОУН(Б) «намагається також наблизити націоналістичний український рух до більшовицького» і в зручний час збройно виступити проти окупантів.
В інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД Німеччини з окупованих східних областей від 23 жовтня 1942 р. констатувалося, що бандерівські організації «по відношенню до більшовицьких банд дотримуються доброзичливого нейтралітету» і що «бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, також шляхом збройної боротьби, домогтися незалежності України»[26].
17 жовтня 1942 р. німецька поліція здійснила операцію з арешту членів бандерівської організації в Харкові. В ході акції було заарештовано 11 членів ОУН(Б), виявлено підпільну типографію, конфісковано багато пропагандистських матеріалів, 14 скринь зі шрифтом. СД також відмічало, що бандерівці планували «проведення диверсійних і терористичних актів». Не позбавлений інтересу і той факт, що діяльність згаданої бандерівської організації німці пов'язували з розкритою ними «нелегальною комуністичною групою», котра робила спроби залучити «українських націоналістів для своєї мети».
Побоювання поліції безпеки й СД стосовно можливості спільних дій націоналістів і комуністів в рамках антифашистського руху опору поділяв і рейхскомісар Е. Кох. 17 листопада 1942 р. він надіслав до генерального комісаріату «Дніпропетровськ» директиву. В ній зазначалося, що внаслідок невдоволення націоналістичних кіл українства німецькою політикою існує тенденція до їх «зближення з бандами більшовицького походження», а такий процес «був би у вищій мірі небажаним». Намісник фюрера відкидав будь-які надії українських націоналістів на те, що «політика німецького керівництва» в Україні може змінитися, і закликав своїх підлеглих не допускати необдуманих дій проти українського населення, щоб у нього не з'явилося «відчуття несправедливого поводження з ним». Але це були порожні слова, бо Кох наголошував: «колективні заходи проти населених пунктів, де має місце опір німецьким розпорядженням, будуть необхідними й повинні в майбутньому здійснюватися з усією строгістю»[27].
    продолжение
--PAGE_BREAK--