Реферат: Постмодернізм та українська історична наука

Вступ…………………………………………………………………………….2

Початок і еволюція постмодернізму……………………………...…………...2

Визначення постмоденнізму та його поширення……………………………..4

Постмодерністська філософія історії………………………………...………..5

Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України……………………………………………………………………….….8

Внесок постмодернізму до методології української історичної науки….…10

Висновок…………………………………………………………………….....12

Торкнемосяхоча б поверховотаких пи­тань: початок таеволюціяпостмодернізму, визна­ченняпостмодернізмута його поширення, пост­модерністськафілософіяісторії, обставинироз­виткупостмодернізмуIIвсучасній історичнійна­уці України, внесок постмодернізмудо методологіїук­раїнськоїісторичноїнауки.

При цьомусвідомо обмежимодеколи дужеспецифічнутермінологіюта уникнемоцитуваннямпринаймнідвад­цяти-тридцятизахідних авторів, прихильниківі критиківпостмодернізму.Все ж таки, наведемодеякі прикладиз розумовоїлабораторіїдеяких постмодерністів, щоб показати, у який спосібвони намагаютьсязнецінити, аможе, й ліквідувати«традиційні»історичнідослідження.

Першірозмови відомогоукраїнськогодіяча ЯрославаДашкевича натему нової, якздавалося,інтелектуальноїтечії дату­ютьсядругою половиною80-х років підчас неодноразово­гоперебуванняв Москві. Тодійого співрозмовникамибули — нині покійнийпрофесор англійськихуніверситетівЕрнст Ґеллнер, автор дужекритичноготрактату«Postmo­dernism,Reason and Religion» [«Постмодернізм, розум і релігія»](1992), Ґеллнер, якоговже тоді почалипускати доСРСР, та дослідникросійськогопостмодернізму, літера­турознавецьі філософ МихайлоЕпштейн, авторзбірки статей«Afterthe Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture»[«Післямайбутнього: парадок­сипостмодернізмута сучасноїкультури»](1995), тоді ще personanon grata нелише череззвичний державнийанти­семітизм, але й черезблизькістьдо дисидентськогоруху.

Викладаю, в основному, міркуванняЯрослава Дашкевича, а також деякихінших українськихдіячів.

ПОЧАТОК ІЕВОЛЮЦІЯПОСТМОДЕРНІЗМУ

Самтермін виник1917 року (отже, щепід час Першоїсвітової війни, а не після Другоїсвітової, якпереважноуважають, визначаючиЖана-ФрансуаЛіотара творцемпоняття лише1979 року) і символізувавреакцію намо­дернізму мистецтві, літературі, науці (якщо підмодерніз­момрозуміти позитивізмта неопозитивізм).Такою найвиразнішоюі, зрештою, терористичноюреакцією намодер­нізмстав тоталітаризм(ленінізм-сталінізм, фашизм, наці­онал-соціалізм).Тому, між іншим, дуже дивнимвиглядає зарахуваннятоталітаризмудо модернізму, що дехто про­пагує.Період 30-х років- це час розквітуантимодернізмучи постмодернізмуІ (як я його назвав).Він кінчаєтьсяпо-різному: у40-х роках в Італіїта Німеччині, лине в 60-х в Росіїта ще пізніше- якщо взагалізакінчився- у Китаї, не кажучивже про Кореюй інші диктаторськірежими. В Україні, у якій модернізм(у широкомурозумінні цьоготерміна) не мавможливостейрозвинутисяй дійти допри­родногозавершення, постмодернізмтакож булонасадже­нонасильницькимспособом. Немаєжодних перешкод, щоб приєднатисядо думки МихайлаЕпштейна, якийда­тує виникненняпостмодернізмув Росії добоюсталінізму.Без такогопідходу феноменсучасногопостмодернізму, зо­крема, уЦентрально-СхіднійЄвропі буденезрозумілим.З досвіду мизнаємо добре, що науковадискусія зсучасни­мит. зв. лібераламиі т. зв. демократами, пропагандиста­миідей «громадянського»(це сфальшованийтермін — в оригіналі: міщанського)суспільствау нас в Україні, як­що взагаліможлива насцієнціарномурівні, то це неє вільна дискусія, оскільки неможливавільна дискусіяз фашистом, комуністом, релігійнимфанатиком, фемініст­кою.Це жива спадщинапостмодернізмуІ.

Західдобре розумівпостмодерністськийхарактер роз­виткукультури інауки притоталітарнихрежимах. Про­понуючисвою «начинку»для нової фазипостмодернізму, що виник ітермінологічнооформився вкінці 70-х років(називаю йогопостмодернізмII)ізамовчуючийого не­зручнегенетичнекоріння, давцій світоглядній«начин­ці»назву лібералізму, демократії.Оголошуючиводночас, щохто не є прихильникомтакого постмодернізму- від­сталий, чужий, навітьворожий. Відомоз минулого, що, у свою чергу, демократіядосить частоперетворюваласяна добрий ґрунтдля виникненнятоталітаризму.

ПоширенняпостмодернізмуIIпроходилоінтенсивнимиметодами: відмистецтва ілітературидо філософії, даілі до гуманітарнихнаук та врештідо політикий економіки(ме­та: глобалізаціяекономічнихі політичнихпроцесів, прияких «хто протипас» — того усунемо).Зразки — валютнедоміно, балканізаціяПівденно-СхідноїЄвропи, перетворенняІраку на ракетнийполігон. Такщо про свободувибору, якоютак хвалитьсяпостмодерністськеліберальнесуспільство, го­ворити важко.Таким є шляхеволюціїпостмодернізмуII.

І якщо теперпочинає наростатиантипостмодернізм, то він починаєтьсяне від політикий економіки(від т. зв. демократіїй т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літе­ратури, гуманітарнихнаук, тобтотаких ділянок, значен­ня якиху сучасному«постіндустріальному»суспільствінезначне.

Апитання, якещільно в'яжетьсяз еволюцієюпостмо­дернізмуIIнаЗаході та ситуацієюв аналогічній, але значноюмірою, вакуумнійсфері в Центрально-СхіднійЄвропі — тобтоз поєднаннямзахідногопостмодернізмуIIзісхідним посткомунізмом, як частковимспадкоємцемпервісногототалітарногоантимодернізму- постмодер­нізмуІ — дуже частопросто ігнорують.Неслушно, боце добре пояснюєситуацію намісцях.

Узагальнюючий уточнюючивище сказане, можна вважати, що вже на нашихочах постмодернізмIIпере­творюєтьсязнову (як свогочасу) постмодернізмІ з на­прямута тенденціїна ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимийза своєю сутністю.

Дляцього ще разтреба простежитиетапи розвиткуй інвазіїпостмодернізмуII, починаючивід 60-х років:

1) мистецтвоі літератураз поступовимохопленнямусіх їхніхвидів;

2) філософіяз виникненнямнової постмодерністської, спочатку доситьаморфної течії, з кристалізацієюпостмо­дерністськоїфілософіїісторії;

3)засоби масовоїінформаціїдля популяризаціїте­орії тапрактикипостмодернізмуII(наприклад, у музи­ці, театрі, кіно);

4) гуманітарнінауки, насампередлітературознавство,історіографія, етнологія;

5) політикай економіка: лібералізаціяекономіки якзасіб глобалізації, захопленнясвітових ринківта політи­ка, однак якразбез лібералізації, а з балканізацієюта че­ченізацією.

Якідеологія, постмодернізмIIзнову шукаєдля себе прихильниківі виконавців, що не дотримуютьсянеза­лежноїдумки (отже, насправді, заперечуютьлібераліза­ціюмислення). Соціальнийзамовник знаходитьдля себе послушнихвиконавців, в основному, платних, рідше-безплатнихентузіастів.

Такестановище наринку ідеологійу світовомумас­штабіспричинилоостаннімичасами виникненнятермі­нупостмодерністськоїшизофреніїчи параної.

Відвертокажучи, якогосьзагальноприйнятоговизна­ченнящо таке постмодернізмнемає і вононе передбача­ється.Бо навіть французькийфілософ Жан-ФрансуаЛіо­тар, щовважаєтьсяодним із засновниківпостмодернізмуі пропагандистомйого поширенняна філософіюта гумані­тарнінауки і якийнаписав збіркустатей підпретензійноюназвою «Lepostmoderne explique aux enfants» [«Постмо­дернізмпоясненийдітям»] (1986), у статті«Відповідьна запитання: що таке постмодернізм?»не дав позитивногопояснення щосаме є цимпостмодернізмом, обмежуючиськонстатацією, чим він не є.Мабуть найкращерозуміти підпостмодернізмомIIсукупністьпевних тенденцій, що про­явилися, починаючи від60-х років XXст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (вгуманітарнихнауках) самосвідомостірозвиненихкраїн Заходуі Сходу.

Уцьому поняттіпоєднуютьсясправді «пост», у ро­зумінні«після», та«модерн»,«модернізм», у розумінні«сучасність», однак без докладноговизначення, що вважа­тицією «сучасністю».«Сучасність», після якої єй проти якоїпротестуєпостмодернізм, локалізуютьу часі від сере­диниXVIIIдопочатку XXст.Це або Просвітительствоз вірою в наукуі прогрес, абораціоналізмновочасності, або літератураі мистецтводругої половиниXIXст.з їхніми експериментальнимишуканнями, абоавангард першихдесятиріч XXст.Постмодернізм- це запереченнявсіх цих явищ, отже поверненняназад з одночаснимпереко­нуванням, що це є кроквперед, до чогосьнового (хочаз відкиненнямідеї проґресу).

Що це саметак, легкопереконатисяна деяких явищахпостмодернізмуІ та П. В архітектурі- поверненнядо се­редньовічнихзамків зістрілчастимибаштами і дахамичи виникненняпомпезноїархітектуристалінськоїдоби; у літературі- до реалізму, навіть з додатками«соціалістич­ного»або «порнографічного»; в образотворчомумистецтві -догіперреалізму, у філософії- до марксизмучи ніцшеан­ства.Все це із запереченнямбудь-яких досягненьмодер­ноїлітературиі мистецтва, а також філософськоїдумки. Якщоможна погодитисяз тим, що в літературі, мистецтві тафілософії змінинапрямів танові пошукиприродні, толедве чи можнапозитивносприйнятивторгненняпостмо­дернізмудо науки, гуманітарноїта негуманітарної(прига­даюагресію сталінізмуз його історичнимматеріалізмомчи виступамипроти новітніхтечій у мовознавстві, біоло­гії, протикібернетикитощо). А такаінвазія відбуваєтьсязвеликою силоюі доводить додесцієнцизації, зокрема в ділянціісторії, начому я зупинюсядалі.

Можнапідкреслити, що сучаснпостмодерністиIIдуженерадо (якщоне вороже) сприймаютьвиведення своєїгенеалогіївід постмодернізмуІ.

ПостмодернізмIIдавсебе відчутив ЗахіднійЄвропі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у другій половині80-х поширивсяв Польщі, Румунії, Болґарії, щобу 90-х знайти своїхжерців і прихильниківв Україні. Нагадаюпро деякі українськівидання, щовідіграютьпевну роль упоширенніпостмодернізму, а також, об'єктивнокажучи, в активізаціїопору протинього. Маю наувазі збірники«Дух і літера»(Києво-МогилянськоїАкадемії), журнали«Критика», «Artline»); деякітексти постмодерністівувій­шли дохрестоматій(наприклад,«Сучасна зарубіжнафіло­софія»,1996). Поволі відомостіпро постмодернізмвходять докурсів історіїфілософії. Хочаце не так просто, бо май­же кожнийвидатнішийпредставникзахідногопостмодер­нізму(йдеться, насамперед, про університетськупрофесу­ру)вважає своїмвеликим особистимдосягненнямзапрова­дженнявласної філософськоїтермінологіїта відповіднихпонять, подаючиїх як щось суттєвонове і принципововід­мінне відлексики своїхколеґ. Відомо, що внаслідокїх за­провадженнядо американськихуніверситетіввибухали страйкистудентів, яківідмовлялисяслухати такілекції.

Здається, що саме черезскладну мовуі не менш складнийпонятійнийапарат, постмодернізмяк теорія чияк концепція(бо постмодерністиподеколи заперечують, що вони постмодерністи, або що творятьфілософськусистему) знаходитьв Україніприхильниківліпше середінтелектуальноїеліти, яканамагаєтьсяйого культивува­ти.Це не значить, однак, що вульґаризаторськіуявлен­ня пропостмодернізмне знайдутьпослідовниківабо ви­конавцівокремих постулатівпостмодерізмуна практиці.

Єглибокі підставивважати, щотакож в Україніжонглюваннятермінологією, запозиченноюз багатої західноїпостмодерністськоїфілософськоїта парафілософськоїліте­ратури, насправді неведе до збагаченнярепертуарумислен­ня тане відкриваєнових і невідомихгоризонтів.Тим паче, щовін не сприяє(як дехто вважає)деідеологізаціїмислен­ня, ау формі постмодернізмуIIлише підміняєодну ідео­логіюіншою. Не підлягаєсумніву, що зісвоєю схильністюдо релятивізмута конформізму, які відбиваютьстан умів загубленихі заляканих, постмодернізмIIнезабезпечуєідентифікаціюнаціональноїідентичності.ПостмодернізмIIвУкраїні, як ів інших регіонахсвіту, проявивсебе насам­передсвоєрідноюінтелектуальноюмодою, що сталанебез­печноюдля суспільстване лише національниміндефере­тизмом, але такожзастосуваннямпевного безвідповідаль­ногоспособу мисленняв політиці таекономіці. Іборотьба з нимпотрібна неяк боротьбапроти хвороби, а для профі­лактикивід новихінтелектуальнаманівців.

Філософіяне наука (хочадосить частокористуєтьсядосягненняминауки), а спосібконструюваннясвітогля­ду.Зміст філософіїпостмодернізмув соціальномуплані зрозумілий— демократія, лібералізм.Відбулосяперетво­рення: філософія — світогляд наідеологію знаступною їїчимраз більшоюполітизацією.Особливозаполітизова­ноюстала філософіяісторії, щоокремого поясненняне вимагає. Невимагає такожпояснення іте, що постмо­дерністичнафілософіяісторії — це ненаука, але вонана­магається, незважаючина те, що не можепретендуватина науковість, здійснюватитиск на методологіюта мето­дикуісторичноїнауки.

Не будемотут розгортатице положення, але далі, проаналізуємо(чи, докладні­ше, перелічимо)вузлові питанняпостмодерністськоїфіло­софіїісторії, якіне лише вплинули- чи намагалисявпли­нути наметодологію«традиційної»історичноїнауки, але йцілою низкоюположень оголосиличимось новим, найви­щимдосягненнямпостмодерністськоїісторичноїнауки.

Прицій нагоді слідвідзначити, що на саму методикуісторичнихдосліджень- серйозних«традиційних»науко­вихдосліджень- постмодерністськафілософіяісторії вплинутине могла, бо немала як. Це дивнийпарадокс, босаме в другійполовині XXст.надзвичайновдосконалю­ютьсяметоди дослідженняджерел — писемних, аудіовізу­альних, матеріальних- при цілковитійнепричетностідо цього вдосконаленняпостмодерністськоїфілософіїісторії, якавзагалі іґноруєосновні питаннябагатогранностімето­дикиісторичногодослідження, а також самеспіввідношен­няміж історичнимджерелом тапозаджерельнимзнанням.

На постмодерністськійфілософіїісторії відбивсяза­гальнийстан цьогонапряму, постмодерністськіфілософи історії(ті, які себетакими називають, або не називають)у цілому нетворять окремоїфілософськоїсистеми, азапов­нюютьпевний кошикнизкою світогляднихідей, частосу­перечливих.Зміст цьогокошика не піддаєтьсясистемати-

зації — трохичерез гіперпродукціюідей, які невстигаютькласифікувати, а більше — черезопір Самихпостмо­дерністів, що виступаютьпроти будь-якоїсистематизації.

Длятого, щоб зробититрохи рельєфнішимспосіб мис­ленняпостмодерністіву ділянці історичноїнауки, хочунавести деякіміркуваннятаких провіднихтворців пост­модерністськоїфілософіїісторії, якфранцуз МішельФу­ко, американецьГейден Вайтта голландецьФранклін Анкерсміт.Основні висновкиз їхніх працьтакі.

ЗаФуко: маю наувазі такі йоготвори, як «Lesmots et les choses» [«Словаі речі»], 1966, «L'arclieologiedusavoir» [«Археологіязнання»], 1969, дискурс(розповідь)історика неє відбиттямреального світув минулому, амова, якою вінпослуговується, не є нейтральнимпосередникомміж реальнимсвітом та особою, що його пізнає(це т. зв. непо­зитивістськатеорія історичноїнаррації). Автор- лише своєріднийманекен, черезякого говорятьдискурсніфор­мації, ане саме минуле.Фуко відкинувможливістьнапи­саннябезперервної, закінченоїісторичноїпраці, бо, згідноз цим, філософом, не існуютькритерії розвитку, еволюції, прогресу.Тому може існувати«альтернативна»історіо­графіяз різноманітнимиваріантамиінтерпретаціїподій.

Вайту низці праць, починаючи від«Metahistory.The historical imagination in XIX-th Century Europe»[«Me­таісторія.Історична уявав Європі XIXсторіччя»],1973, намагавсяобґрунтуватисвою теоріюметаісторії.За його поглядами, кожна історичнапраця — це структура, нар­ративннйдискурс, утворенийзі слів. Змістцього дискур­сууявний, надуманий, виімаґінованийта, одночасно,інспірований.При такомутрактуваннітвору історикаяк крайньорелятивного(відносного)та суб'єктивного, по­ступовозникає значенняісторичногоджерела.

Осьяк змальовуєВайтпроцес історичногопізнання тавідтворенняминулого. Спершуісторик займаєтьсяпри­мітивноюпрацею: підшукуєвідомості зджерел та, ана­лізуючиїх, творитьхроніку, напідставі якоївиготовляєсвою розповідь.Потім наступаєвища стадіяпраці істо­рика: реалізаціянарративногодискурсу, тобтотексту. Утвореннятексту здійснюєтьсяпри допомозіфабуляції(літературноговзаємопов'язання), аргументаціїта ідео­логізації.Вайтанемов переслідуєчисло чотири.Тому в ньогоє чотири способифабуляціїлітературноговзаємо­пов'язаннятексту. Істориктворить, уважаєфілософ, абороман, або комедію, або трагедіючи, врешті, сатиру.По­слуговуєтьсячотирма способамиаргументації- форміз-мом, органіцизмом, механіцизмомабо контекстуалізмом.Застосовуєчотири способиідеологізації- анархізм, кон­серватизм, радикалізм, лібералізм.Характерно, що Вайтне визнає такихідеологій, якнаціоналізм, комунізм, де­мократія, тоталітаризм.За Байтом, історикз переліче­нихна початкучотирьох ідеологійодну або схвалює, або вважає їїнаявною, але, у кожному випадку, вийти поза межіцих чотирьохідеологій неможе.

Даліє чотири трони(слова або вислови, вжиті в пере­носномузначенні), якізастосовуютьдля конфігураціїдискурсу (метафора, метонімія, синекдоха таіронія). Проінші тропи, наприклад, проалегорію, гіперболучи літо­ту Вайтне згадує. Зрозуміло, якщо виконативсі вказів­кицього постмодерністськогорецепту, то цевзагалі зни­щує(слід вважати, що це і є метаміркувань Вайтата де­яких іншихпостмодерністів)межу між історіографієюта літературою, а історичнийтвір перетворюєтьсяна зви­чайнуописову (дескриптивну)прозу.

Даліє ще чотирипарадигмиісторичноїінтерпретації.Дві з ділянкифактографічноїісторії (це ті, які рекомен­дуютьпостмодерністи: формістичнай контекстуальна)та дві з історіософськоїісторії (якіпостмодерністивідки­дають: органістнчнаі механістична).Вайтвідкидає отжеможливістьширшого історичногосинтезу тинугенераль­ноїісторії, макрокосмосу, за якими стоятьпевні ідеї, на­приклад, дух доби, та йвідкидає такожзакони історії, за­являючи, що немає явногопричинногозв'язку між т.зв. причинамиі наслідками, а тільки, знаючинаслідки, істо­рикипочинаютьпідшукуватидля них причини.

УАнкерсміта- з такими йогопрацями, як«TheReally Effect in the Writing of History. The dynamics orHistorio­graphical Typologie» [«Ефектсправжностів писанні істо­рії.Динамікаісторіографічноїтипології»],1989, «Histo­ry;and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історіята вчення протропи. Піднесенняй падіння метафори»],1994 — узагалі зникаєпоняття історичноїправди, бо самеісторик творитьминуле, щопроявляєтьсяу вигляді мета­фори.Історик з аморфнихпіщинок, надумку Анкерсмі­та, творить ті читі форми наррації.

Наслідкомтаких масивнихзапереченьдостовірностіісторичноїнауки стаєпідрив сцієнтизму.Історіографіюде­конструюють(не даючи прицьому альтернативноїтеорії), мовуоголошуютьнеадекватноюдійсності, лишеїї замінни­ком, псевдодійсністю.Якщо «традиційна»історіографіяпри допомозінаукових доказівдоводить, щощось трапи-

лося в минулому, то постмодерністськаісторіографіяведе лише відоднієї інтерпретаціїминулого доіншої, не визна­чаючидля таких дійжодних науковихкритеріїв.

Уданій статтіне вдаєтьсярозгорнутиповну критикукрайньо релятивістичнихі неґативістичннх(якщо не нігі­лістичних)поглядівпостмодерністськихфілософівісторії (якщоце справдіфілософіяісторії, ботаким чиномісторія якнаука зникає), але варто навестиіронічне зауваженняЕрнста Ґеллнера, що в книжці«Postmodernism,Reason and Religion», 1992, присвячуєпостмодерністамтаку характе­ристику:«Навіщо витрачатичас і мучитисявід фізичногодискомфортупри дослідженняхв терені? Віддаватисятерпінням, паралічевіпізнання тадуховномумонологовіможна такожу кав'ярняхстолиць». Уважаючипостмо­дернізмформою релятивізму,Ґеллнер продовжує:«Реля­тивізмнепотрібнийне тому, що ведедо моральногонігіліз­му(як це є насправді), бо моральногонігілізму важкоуникнути такожв інших випадках.Релятивізмнепотріб­ній, бо веде до розумовогонігілізму, якийє фальшивимпо­суті, а такожтому, що фальшивоподає спосіб, яким дохо­димодо розуміннясуспільстві культури».

ПостмодернізмIIв історичнійнауці можепротягом певногочасу намагатисязаслонитиреальність, але замі­нитиїї грою, деконструкцієюніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИРОЗВИТКУПОСТМОДЕРНІЗМУIIВСУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙНАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед,інтенсивніпошуки філософськоїтео­рії дляісторичноїнауки, згіднозі звичкою, щовсе му­ситьмати свою«філософію»: політика, держава, суспіль­ство, наука — отже, йісторія; нова«філософія»має замі­нитимарксизм, історичнийматеріалізм, при цьому зно­вуцілком забувають, що філософія- не наука, а спосібконструюваннясвітогляду,і що філософижодної відпо­відальності- ані передсуспільством, ані перед наукою-на себе не беруть.А з іншого боку, що керуватиполіти­кою, державою, бутичленом суспільства, плекати наукуможна без такоїприкладноїфілософії.

Далі, захопленнявсім тим, щойде із Заходу,і добрим (новіметоди історичнихдосліджень, але вони не єпост­модерністськими),і поганим, сприяєпоширеннюпостмо­дернізмуП.

Уважкі длясуспільства, нації та державичаси з'яв­ляєтьсяпотреба шуканнячогось містичного, утопійного, антифактичного- в теоретичнійплощині. Томуй сприй­маютьутопічні суспільнітеорії: громадянського(міщан­ського)суспільства, політичноїй економічноїглобалізаціїі т. ін. і, звісно, постмодернізм.Як відомо, сторіччямивідбуваласята відбуваєтьсядосі боротьбаміж наукою таненаукою чиантинаукою, не лише коливони, ці останні, прихованімістичноюлексикою, алей найвигадливішоюта найпустословнішою«філософською»термінологією.Замах на історичнунауку здійснюєтьсясаме тоді, колиїї здобуткив XXст.там, де вонабула вільноюі незареґла­ментованою, великі.

Постмодерністськафілософіяісторії якпрояв інтелек­туальноїнефаховості(бо жоден з філософівісторії цьогонапряму нестворив історичногодослідження, яке можна розглядатияк взірецьзастосуваннясвіжої методології)здобула прихильниківсеред такихсамих нефаховихі ди­летантськихісториків вУкраїні, ліквідуючинаукові стан­дартинаписанняпраць.

Томуй дуже привабливимивиявилисявиступи постмо­дерністівпроти «вибуху»наукової літератури.Багатствотекстів, що їх, згідно з вимогамипостмодернізму, треба б докладноаналізувати, кваліфікується«надміромінформа­ції», яку неможливоосмислити.Практичнопостмодернізмпочав конфліктуватиіз сучаснимінформаційнимсуспіль­ством, відмовляючисьвід використаннязначної частинипропонованоїінформаціїта відмовляючись, водночас, відрозбудови тапоширення базвідповіднихданих. Таке«на­уково»санкціонованеполегшення«наукової»праці булосприйнято зентузіазмомтими істориками, що обралиспе­ціальністьбез внутрішньогопокликанняі без дослідниць­коготаланту. В«дослідженнях»знову запанувалаперева­гапозаджерельнихзнань, відписанихі переписанихз по­передніхробіт, без перевіркивсіх цих відомостейна під­ставіавтентичнихджерел. Широкерічище фальсифікаціїісторії Українив добу постмодернізмуІ безболіснопоєдна­лосяз деструктивізмомпостмодернізмуII.Прицьому де­формаціїво ім'я попередньоїпанівної ідеологіїзалишили­сянадалі деформаціямитепер ужепідпорядкованимиін­шій обранійідеології. Звеликою полегшоюбуло сприйня­тиможливістьзайматисятеоретичноючи концептуаль­ноюісторією звихолощенимабо спрепарованимджерель­нимзмістом цілкомпопри те, що т.зв. теоретичначи кон­цептуальнаісторія, позбавленаавтентичногой об'єктив­ного(відповіднодо стану джерел)історичногозмісту, іс­торієюнеє і не може неюбути.

Антиісторичнітенденціїполегшуютьсятим, що ніхтоз постмодерністськихфілософів ненаписав принаймнімікроісторичногодослідження, яке могло бслужити ета­лоном, виконаним зановою методологією.Так що всі іс­торикипозбавленіможливостіорієнтуватисяна якийсь взірець, утворенийзгідно з пропонованоюпарадигмою.Відсутністьеталона звільняєостаточно відправил гри, чимі користуються.

Такимчином, прищепленав тоталітарномусуспільствіпротягом десятирічпануванняантимодернізмуметодоло­гіяфальсифікаціїминулого тасучасного вім'я вимог па­нівногопартократичногокласу, панівноїпартії, наліпноїнації, виявиласядуже кориснимпідґрунтямдля посткому­ністичногосуспільства, полегшуючиперехід відпостмо­дернізмуІ до постмодернізмуII.

Єєдиний позитив, який можназарахуватина користьпостмодернізмуII, алелише у вузькійділянці вивченняпсихологіїтворчостіісторика.ПостмодернізмIIзумівглиб­ше запопередніісторіософськітечії проаналізуватиспів­відношенняісторик — історичнеджерело — історичнийтвір. Однакпостмодернізмлише взяв довідома деформації, які можутьвиникати нацьому шляху, але не закликавдо від­киненняфальсифікаційі вдосконаленняметодів такрите­ріївісторичнихдосліджень.Ледве чи цяєдина позитивнагрань здатнареабілітуватитечію в цілому.

ВНЕСОКПОСТМОДЕРНІЗМУДО МЕТОДОЛОГІЇУКРАЇНСЬКОЇІСТОРИЧНОЇНАУКИ

Так чи так, виникає питання, чи може ще щосьінше, нове іконструктивне, принеслаПостмодерністськафіло­софіяісторії догуманітарнихнаук, зокрема, в Україні. Такими«новинками»можна вважати:

1)руйнуваннямежі між історичнимдослідженнямта белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауко­воюагіткою (якзатиранняграниць міжтвором мистецтвата кічем). Бо, мовляв, усітвори маютьрівні альтернативніправа, а довестиістину неможливо.Така толерантністьдо кічу є однозначноюз поблажливістюдо фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасноіснувати кількаісторичнихістин (можнапоруч будуватикілька гіпотезтам, де істо­ричніджерела не всилі висвітлитиподію в усійїї багато­плановості- але й в такихвипадках розрізняютьдосто­вірнішіта менш достовірнігіпотези). Томуз'явилися вісторії Україниарії, ет — рус- ки, країна Рошз Біблії, Be-лесовакнига, династіяКиевичів, триразовехрещення Русі, перетворенняЗапорозькоїСічі на державу, а далі й запереченняголодомору, етно- і лінгвоциду, що здійсню­вався, а подекуди щедосі реалізуєтьсяв Україні. Вели­кий, а по суті гумористичнийпарадокс полягаєв тім, що табелетристика, на яку перетворюютьісторичнунауку, цілкомсерйозно вимагає, щоб її вважалинаукою;

2) десцієнцизаціянауки, яка досягладуже високогорівня, дискретизаціїй деструкціїдослідницькогоремес­ла. Отже, без скрупульозногодослідженняджерел можнаобійтися, боісторіографічнатворчістьзводиться допорів­няннярізноманітнихінтерпретаційявищ і подій, а не для визначеннячи утвореннятієї інтерпретації, яка була бнайадекватнішоюджерелам. Автормає вишукатисобі те, щосуб'єктивнойому найбільшепідходить.Навіть якщопри цьому требазастосовуватирізні фальсифікаторськіприйоми: замовчування, перекручуваннявідомостейпро факти іпроцеси. Тимпаче, що сцієнтичністьнауки можназамінитизаідеологізованоюі заполітизованоюконцепту­альнотеоретичноюісторією, ґрунтуючисьпри цьому напостмодерністськійфілософіїісторії. В результатіздійсню­єтьсязвичайна белетризаціяісторії, виведенняїї зі складугуманітарнихнаук, зрівнянняїї з художньоюлітературоюдо цього йненайкращогорівня, що маєпропагуватиабо проілюструватиякусь згориприйняту тезучи ідею;

3)дискредитаціямакроісторіїна користьмікроісто­рії.Частина істориківта псевдоісториківсприйняла цез ентузіазмом, бо зайняттяоб'єктивною, широкоплановоюісторією, адекватноюджерелам, універсальною- у часі та просторі- макроісторієюстало не лишеважким, та­ким, що вимагаєбагато працій часу, але йчасто-густонебажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним,. особливо щодоновітньоїісторії. Відбулосяфіктивне по­ширеннямеж історіїза рахунокмікроісторії, яку дослід­жуватилегше і зручніше.Але, насправді, й раніше, довиникненняпостмодернізмуII, щепри «традиційній»іс­торіографії, будь-яких табуна тематикуне було. Історіюзапахів АленКорбен (Corbin,«Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social:18e-19e siecles» [«Сморіді жонкіль. Нюхі суспільніуявлення XVIII-XIXст.»],1982; жовта жонкіль- це квітка зродини нарцисів)міг написатитакож раніше.Зрозуміло, щосумування доку­пи навітьсотень мікроісторійне дасть у результатіхоча б однумакроісторію.Справа, однак, не в цьому, а втому, щоб підприводом захопленнямікроісторієювідійти від

макроісторичниханалітично-синтетичнихдосліджень;

4) наданняперевагифраґментарнимабо незаверше­нимпрацям, у якихвисвітленняявищ, подій, процесів продуманоне доводитьсядо завершення, сюжетна лініясвідомо обривається, бо, мовляв, поглядна цілість, нарозвиток відпочатку докінця не єобов'язковоювимо­гою дляісторика;

5) вишукуванняпозасоціальнихі позаполітичнихпричин дляпоясненнясоціальнихявищ (отруєннянасе­ленняЛСД — споришем- подається якосновна причинаФранцузькоїреволюції; українськіголодомори-наслідок стихійноголиха); запровадженняматематизаціїісторії (абсурднийобраз історіїлюдства, стисненийдо де­сятисторіч) у трактатахАнатолія Фоменказ Москви, експериментуванняз історією вроді гри «щоби було, як бибуло», не такяк насправдібуло, а цілкомінакше. У такийспосіб проявляєтьсянахил до безцільногоі без­плідногоконструюваннянеіснуючоїісторії, бажаннядо утворенняконтрфактичнихмоделей не увигляді дослід­ницькогометоду (наприклад, при історико-демографіч­нихдослідженняхдля визначеннядефіциту населеннявнаслідокепідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб'єктивнеманіпулюванняідеєю, що історіямогла розвиватисяінакше. Ну, аленасправдічомусь інакшене розвивалася.Зрозуміло, щотаке конструюваннянеісну­ючоїісторїї проводитьсяз точки зорусучасноїідео­логізаціїта політизації;

6)проголошеннякінця історіїта історіографії.Це як­раз цілкомнове явище, бобув Ґеорг-Фрідріг-ВільгельмГеґель зі своїм«історія нікогоне навчила», тому вонане­потрібна, були Карл Марксі Фрідріг Енґельсз неісторич­ниминаціями, націямибез історії, врешті є ФренсісФу­куяма, щооголосив кінецьісторії, бо єамериканськаде­мократія, далі якої людствувже нікуди іти(його «TheEnd of History and the Last Man» [«Кінецьісторії таос­тання людина»],1992). У даному випадкузамовник «кін­цяісторії» прозорий;

7)зведення історичноїметодики додослідженнятекс­ту з намаганнямвикриття його, нібито, завждиприхова­ногозмісту. Це безпопередньоїкритики тексту(бо, може, деякітексти досліджуватине варто абоне потрібно)і без згадкипро те, що багатошаровістьі багатоступеневістьтекстів відомідавно, а відродженев удосконаленомуви­гляді, наприклад, від часівструктуралізму.Та вивченнятексту перетворюєтьсяна самоцільз явнимиознакамилінґвістичногодетермінізму, тим паче, щотаке досліджен­нятексту ведетьсядуже часто звідривом відісторичногоконтексту. Впостмодерністському(з точки зорупостмо­дернізмуII)дослідженнітексту відбиласятакож спадщи­напостмодернізмуІ, коли виниклапрактика писатиезо­повою мовою;

8) запереченнядостовірностіісторичнихзнань з по­зиційкрайньогорелятивізмута з ігноруваннямтого, що такафілософськаі методологічнапроблема існуєта роз­глядаєтьсявід початківвиникненнятеорії пізнання, от­же, ще відантичних часів;

9)рішуче і безапеляційнеруйнуваннянаціональноїіс­торії, зокрема, тих націй, якіXIXст.визначилинеісторич­ними.Навіть у тихвипадках, колизапереченнянаціональ­ноїісторії абсолютносуперечитьпринциповімікроісторії(нещодавнострашні звинуваченнявикликаланаписана МігаелемКаснером «BaskischeGeschichle» [«Баскійськаіс­торія»], 1997, бо в ній, нібито, викладаєтьсяі вихваляєтьсяісторія тероризму, хоч це явищесправді відповідаєзмісто­ві історіїневеликогонароду в найновішихчасах);

10) проголошеннятемами табуісторіїнаціонально-визвольнихрухів, соціальнихреволюцій, заворушень, по­встань, бунтів. Почеркзамовниківтакож у цьомувипад­ку зрозумілий.

Проінші віддаленішінаслідки ірезультатиінвазії постмодернізмуII(доречі, не вважаюза хворобу наза­гал шизофренії, а добре продуманоюі послідовноінспіро­ваноюдією) на історичнунауку тут говоритине буду. Так які про те, когоконкретно вУкраїні требавважати послідовникомчи провісникомпостмодернізмуIIвісто­ріографії(представниківпостмодернізмуІ вистачає іво­ни продовжуютьсвою деконструкцію)незалежно відто­го, чи ціпослідовникивикористовуютьвивіску постмо­дернізму, чи від неївідмовляються.

ВУкраїні спостерігаємотакож такеявище, колипри­хильникипостмодернізмуII, усвідомлюючийого хиби таслабкі сторони, намагаютьсяв будь-якийспосіб облагоро­дититечію, приписуючиті здобутки, до яких постмодер­нізмII, немає жодноговідношення.Тому требавідкинути деякінаївні твердження, наприклад, щолише постмо­дернізмзвернув увагуна «нову»мікроісторичнутематику; щоінтердисциплінарнідослідження- не здобутокпостмо­дернізмуII; щодо його заслугналежить глибокийджере­лознавчийаналіз. ПостмодернізмовіIIдляпорятунку йо­горепутаціїдодають такіпозитивні риси, яких у ньогоніколине було. Компаративізм- це не винахідпостмодер­нізмуII, аетнологіїсередини XIXст.Синтезуванняісто­ричногопроцесу постмодернізмIIуникаєза будь-якуціну, постмодернізмIIнемав відношеннядо виникненняструк­туралізму.Він, постмодернізм, як вже підкреслювалосявище, не мав іне має жоднихзаслуг в ділянцівиникнен­нянових методівісторичнихдосліджень.Очевидно, требамати чіткеуявлення, щосправді дали, а чого не далиі да­ти не моглипостмодернізмІ та П.

Необхідноврешті відзначити, що постмодетністськіпозиції) руйнуютьчи намагаютьсязруйнувати- не лише історичнунауку. Постмодерністськийпідхід автоматичноставить підсумнів рядпрактичнихбуденних справтих, у яких єелементи історизму.

На закінченняможна сказати, що постмодерністськафілософіяісторії самане здатна зруйнувати«традицій­ну»історичну наукутакож черезнездатністьфілософівісторії написати«свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторіюяк зразок таеталон длявивчення інаслідування, але може великучастину зусильісториківзвести на манівці, так як це трапилосяпри постмодернізміІ. Та не требапоспішати ззагальнимиоп­тимістичнимивисновками.Постмодернізму заключнихланках свогорозвитку вполітиці йекономіці — ужедовів до глибокихдеструктивнихзмін, до відновленнятенден­ційутворення новихабо реставраціїстарих імперій, те­пер зновув глобальнихвимірах, дореальногоподілу на історичніта неісторичнінації, тобтотакі, що нездатніса­мостійновирішуватисвою долю таутворюватинезалеж­нідержави. Томуними требакерувати ізнову включатив імперськіструктури.

Де опинитьсяУкраїна? Запитанняпоки що безвідпо­віді.Але за відсутностіопору інтелектуальноїеліти відповідьможна передбачити.