Реферат: Участь вінничан в Русі Опору

--PAGE_BREAK--Поряд із Бабиним Яром знаходився Сирецький табір. Особливістю цього табору було й те, що очолював його садист штурмбанфюрер Радомські, який своєю звірячою жорстокістю вражав навіть своїх колег. Він розстрілював в’язнів за те, що вони на хвилинку зупинилися з важкими носилками, за те, що намагалися закурити або не так перед ним стояли і т. ін. Сюди привозили людей з різних областей України, для них Сирецький табір був своєрідним пересильним пунктом, тут вони перебували кілька днів, а потім їх знищували або в самому таборі, або в сусідньому Бабиному Яру.
Мало хто вцілів з числа військовополонених, які перебували у таборі на території Києво – Печерської лаври. Там ще влітку 1941 р. був створений госпіталь для військових. Евакуювати його не встигли.  Поранених німці об’єднали з полоненими і утворили там табір.
_____________________________________________________________________________________________
1Король В. Бабин Яр. Відоме і невідоме. Голос України. 1991, 14 серпня.
За приблизними підрахунками, бо точно це встановити, на жаль, неможливо, на Київщині мученицьку смерть прийняли близько 250 тис. військовополонених, переважно українців.
На території України було створено понад 180 таборів військовополонених. Серед них сумно – відомими своїми жорстокими умовами були, крім Дарницького і Сирецького (в Києві), Богунський (під Житомиром), „Цитадель”(у Львові), Володимир – Волинський(Волинська область), „Уманська яма” (Черкаська область), „Хорольська яма” (на Полтавщині), Рава – Руський (Львівська область), „Гросс – лазарет” у Славуті (Хмельницька область). Під стаціонарні табори використовувались перші – ліпші приміщення, навіть поле просто неба, обнесене кількома рядами колючого дроту, через який пропускався електричний струм високої напруги.
Влітку 1941р. у с. Богунія поблизу Житомира створено табір військовополонених, де зібрано до 100 тис. червоноармійців і командирів. Лише незначна частина з них розміщувалася у кам’яних будівлях, більшість поділила долю диких тварин. Через велику скупченість люди не в змозі були не тільки лежати, а й стояти. Сховатися від спеки, вітру, дощу, снігу ніде – так і вмирали, звалюючись один на одного.
Та остаточно добити невільників, які все ще чіплялися за життя, мав такий безвідмовний метод, взятий на озброєння фашистськими катами, як голодомор.
Коли до того чи іншого табору прибувала чергова партія бранців, їх не годували по кілька днів, іноді тиждень, аби знесилити фізично, зламати морально. Голод здатний був приборкати будь – який протест. В той же час харчування було єдиною надією в’язнів на виживання. Але що це було за „харчування”!
Табірна „хроніка” пригадує такі „вишукані” обідні меню. Після тривалого, до тижня, голодування людям видали качани капусти, буряк, кукурудзу і просо, все у сирому вигляді, за такою нормою: одна капустина — на 20 чоловік, один буряк і один качан кукурудзи – на 6 чоловік. а ще іноді видавали „хліб”, випечений спеціально для військовополонених, називався „руський”: 50% житніх висівок, 20% буряка,, 20% целюлози, 10% соломи. Після таких „обідів” у місцях розташування таборів, уздовж шляхів, де проходили колони полонених, не залишалося ні трави, ні листя на деревах. Все, як свідчать очевидці, поїдали жертви фашистського голодомору. На грунті голодувань люди божеволіли, вдавалися до трупоїдства, щуроїдства.
Катюги не залишали приреченим жодних шансів на виживання. Відбувались жахливі сцени німецьких звірств. У жовтні 1941 р. через Вінницю рухалася велика колона військовополонених. Населенню стало це відомо напередодні. І кожна сім’я вважала своїм обов’язком нагодувати бідолах. Уздовж Немирівського шосе стояли вози з провізією, хлібом, фруктами тощо, жінки з горщиками і каганцями готової їжі. Чекання було досить довгим, а день – спекотним. Та ось колона почала наближатися. Раптом конвой кинувся розганяти людей, розкидати їжу, топтати її ногами. Військовополонені, побачивши їжу, прорвали конвойне оточення і тут начальник конвою надав наказ стріляти.1 У наведеному випадку німецька охорона стріляла по полонених. Але часто фашисти нещадно карали населення за прояв людяності, та навіть смертельна небезпека не зупиняла патріотично настроєне населення. І якщо у страшні роки фашистського полону комусь із бранців щастило вижити, то цим вони могли завдячувати передусім українському населенню, особливо жінкам, які намагалися врятувати кожного. Нещасних атакували міріади паразитів – справжніх господарів убогих табірних приміщень. Воші, клопи, блохи добивали у прямому розумінні  цього слова, невільників. Як тільки сіріло, змучені за ніч люди бралися бити вошей, особистого ворога кожного. І навіть у вечірній час поблизу мізерного електричного ліхтарика юрмилися десятки людей, які займалися все тим же.Адже по три-чотири місяці не було змоги помитися, продензифікувати одяг. Отже, німецькими властями штучно створювалися умови для поширення смертоносних пошесних хвороб. Уже з вересня 1941 р. у таборах почалися масові шлункові захворювання, переважно дизентерія. А з жовтня набрала обертів епідемія висипного тифу. Люди вимирали цілими бараками. І не дивно: лікарі з військовополонених не мали ні медикаментів, ні  інструментів, а німецькі ескулапи, якщо й приходили, то тримаючи у руках довгу жердину, ближче котрої полонений, хто б він не був, не міг підходити. Німецькі власті навмисно викликали епідемічні захворювання, добиваючись їхнього поширення, бо хворі на пошесні хвороби перебували разом із здоровими. Через тісноту й скупченість це викликало масове зараження людей.
Зима 1941-1942 рр. стала апогеєм масового вимирання військовополонених. Союзником фашистських нелюдів став не тільки голод та хвороби, а й холоди, оскільки приміщення таборів не опалювалися.
_________________________________________________________________________________________
1ЦДАГО України, ф.166, оп. 3, спр.246, арк.30.
Протягом усієї війни відбувалося переміщення величезних мас військовополонених з оперативних районів в глибокий тил. Передача військовополонених здійснювалася у пересильних(етапних) таборах, так званих кулагах, звідки полонених направляли в постійно діючі табори для рядового й сержантського складу, так звані шталаги, і для офіцерів – офлаги.
Табірні умови, спрямовані лише на те, щоб вигубити якомога більше в’язнів, зламати морально тих, кому пощастить вижити, здавалося б, геть виключали будь-який опір мучителям.  Німецька табірна адміністрація попервах відкидала саму можливість організованої боротьби, окремі стихійні спалахи незадоволення негайно й жорстоко придушувалися силою зброї.  І все ж, незважаючи на неймовірно важкі умови й заходи адміністрації на роз’єднання бранців за національною, службовою та іншими ознаками, на планове перемішування і перетрушування контингенту, у таборах знаходилися сильні, мужні люди, котрі потай вивчали, добирали і гуртували не занепалих духом. Групи табірного опору проводили антифашистську „пропаганду пошепки”, аби піднести бойовий настрій в’язнів, вистежували й знищували зрадників, встановлювали зв’язки з місцевим підпіллям. Ставилися дві основні мети: по-перше, підтримати й допомогти вижити близьким за настроями і духом „ товаришам по нещастю” і, по-друге, готувати й здійснювати втечі полонених на волю, до партизанів.
Роботу патріотів ускладнював обмаль часу для вивчення людей. За найменшої підозри німці негайно змінювали весь склад табору, оновлювали охорону. В багатьох випадках службі вдавалося вкоренити у середовище полонених своїх агентів-провокаторів і здійснювати арешти.
Найбільше шансів на успіх давали втечі з „робочих команд”  поза таборами. Хоч „Пам’ятка для охорони робочих команд з російських військовополонених” вимагала за найменшої підозри стріляти „без попередження”, все ж люди йшли на смертельний ризик. Досить поширеними були втечі під час транспортування в поїздах. Сміливці, розібравши підлогу в теплушці, викидалися вночі на полотно залізниці між рейками.
Набагато складніше було організувати втечу безпосередньо із стаціонарного табору військовополонених. А проте підпілля, де воно було, розробляло плани втеч і навіть повстань. Часто такі  наміри були нереальними, іноді навіть фантастичними, але це підтримувало душевні сили в’язнів, надії на кращу долю.
Доля Блеснюка Олексія Михайловича, який народився в 1935 р. в м. Вінниці та бачив війну на власні очі у маленькому сердечку закарбувала  все, чим він поділився сьогодні із нами.
Батьку Олексія Михайловича, Михайлу Андрійовичу теж вдалося втекти із концентраційного табору, що знаходився на території України. До війни  він був шофером, це була дуже привілейована професія, адже в ті часи і машин було ще дуже мало, і керувати ними вміли лише одиниці. Мати, єврейка, не працювала, але це й не потрібно було, бо і на батькову зарплату жили дуже добре. Отож, із раннього дитинства у Олексія Михайловича залишилися лише найприємніші спогади: сімейні походи до кінотеатрів, ігри з друзями (де він, чомусь, завжди був найменшеньким). У ті часи Вінниця — рідне місто оповідача – скидалася швидше на маленьке село, сусіди на одній вулиці були взагалі як за родичів, жили там і євреї, і українці, і росіяни, і хто не є, але ніхто не зважав на національність. До війни люди і не знали, що це таке, і як так може бути.
У 1939 році розпочалася Фінська кампанія і батька як водія забрали на війну. Повернувся Михайло Андрійович цілим та неушкодженим.
Трохи пізніше розпочалася кампанія по радянізації західних областей України і батька знову забрали до армії. Цього разу він працював водієм на машині швидкої допомоги. Слава Богу і цього разу минулося – повернувся живим і неушкодженим, привіз багаті трофеї: фуражки, сувої тканин, та туфельки маленькому сину, які той не хотів знімати навіть на ніч! У сім’ї народився ще один син і, здавалося, нічого не передвіщало біду, але… Розпочався наступ гітлерівських військ і на Радянський Союз. Це був 1941 рік, батька забрали практично зразу, а сім’я опинилася в окупації. У місті розпочалося таке, що страшно навіть згадувати: бомбардування, розстріли. Люди намагалися покинути місто, врятуватися. Потяги, що йшли на схід брали часто приступами, застрибували, хапаючись за поручні, мов за останню надію, бо це дійсно було так… А одного разу німці, знаючи, що у вагонах люди, відкрили вогонь по потягу. Потяг повернувся назад до Вінницького вокзалу, а от люди звідти уже не вийшли: їх виносили мертвими.
У місті розташувалась і колоніальна адміністрація, і органи гестапо у приміщенні сьогоднішньої тюрми, прибули також і поліцаї, ті, хто пізніше втілить у життя усі найстрашніші вироки, своїми руками вчинить масові акції геноциду над ні в чому не повинним народом, конвойний полк зайняли мадяри.
А ситуація ставала все гіршою і гіршою, особливо із харчуванням. Якщо колись і перепадала яка бараболька, то її взагалі не чистили, боячись втратити хоч лусочку. Матері доводилось продавати усе, що батько привіз із Польщі, щоб прохарчуватись, а діти все одно бігали голодні. І от одного разу до конвойного полку привезли цілий фургон білого запашного хліба. Їм, голодним, здавалося тоді, що вони відчувають навіть його запах, сидячи недалечко у бур’янах. Тоді солдат, що розвантажував  фургон,  запримітив їх і їхні голодні очі і зажбурнув цілу буханку хліба аж ген у городи! Вони розірвали її порівну і їли так жадібно, наче нічого смачнішого не було у цілому світі. Правда і солдатові тоді перепало добряче за таку сваволю від начальства.
А між тим по місту ширились чутки, що євреїв вихоплюють із будинків, на вулицях, садять у машини і ті вже більше ніколи не повертаються. Говорили і про те, що скоро доберуться до кожного.
Одного разу, взимку, уже 1942 року,  почули стукіт у вікно. Злякались дуже сильно, бо п’яні солдати, які вдиралися до хат і робили усе, чого б їм тільки заманулося, стали на той час уже звичним явищем. Але то повернувся батько, замучений, зморений. Того вечора ми почули від нього таку історію: „Працюючи при штабі, доля закинула мене під Київ, де жорстокі бої велися у Голосіївських лісах. Наші війська уже не могли без їжі і мені наказали привезти хліб. Я їхав на своїй вантажівці, коли прямо переді мною вибухнув снаряд, напали озброєні німецькі вояки,… так я потрапив у полон. Разом із тисячами знедолених катувався у казармах. Так нас протримали тиждень у тісноті і духоті, перш ніж дали пару ковтків води. Ми стали відчувати, що сили нас покидають, а можливості вибратись не видавалось ніякої. І ось тоді стали приходити і забирати тих, хто вмів щось робити – столярів, теслярів та ін. Я відсиджувався, а потім раптом зрозумів, що потрібно негайно рятуватись, і будь-яким шляхом вийти. Тож одного разу я теж зробив крок вперед і мене вивели, дали роботу – мити машини (звісно, якби вони знали, що я вмію водити, то ніколи б такого не вчинили).Минув час, я сумлінно працював і скоро здружився із начальником того гаража, де я і жив і працював. І от одного разу я вмовив його допомогти мені із документами, без яких я б і на кілометр не втік. Той надрукував мені якусь розписку, і я пішов додому через міста і села пішки. Аж ось дістався!”
У Вінниці батько відразу влаштувався на роботу, стало трохи легше.
Аж ось влітку того ж року у місті з’явилась афіша про те, що усі євреї такого-то числа у такий то час мають зібратися на площі Дзержинського. Михайло Андрійович добре розумів, до чого все це, тому заборонив своїм родичам іти, а домовився із сусідом, віддавши йому все цінне, що ще було в домі, що той заховає їх у своєму підвалі. Бабуся, мати, маленький братик і семилітній Олексій  просиділи у своїй холодній вогкій схованці під всіляким мотлохом до самого вечора. Та нічого не сталося і всі, хто пішли на площу Дзержинського, залишилися живими і здоровими, лише печатку у паспорти отримали. Та це був стратегічний хід окупаційної влади, шкода, що мало хто це зрозумів. І коли подібна афіша з’явилася знову, пішли всі. Лише Олексій залишився якимось дивом, а яким?  Того він і сам уже не пам’ятає. Мати… Мати пішла і більше уже ніколи не повернулася. Усіх їх розстріляли за парком(тепер парк ім. М. Горького) поліцаї. Люди давали гроші, золото, все, що було, тільки б залишитись живому, а ті брали і вирок все ж приводили в дію. Ця чутка холодним вітром пронеслась над містом, сльозами вилилась у  серце, та й на всю нелегку долю оповідача. Опустилася темрява, іти було нікуди(навіть до хати уже не можна було повертатись), а він все стояв біля паркану і плакав, чекав, сам не знаючи чого. І тут з’явився батько! Як він дочекався його? Яка сила втримала його тут аж до самого пізнього вечора? Невідомо. Але низький уклін тій силі!
В цій роботі я вивчаю становище військовополонених, а питання голокосту є темою окремого історичного дослідження.
Із того моменту розпочнеться нелегка доля поневірянь по різним містам і селам батька і сина, їх сила була лише у тому, що вони були разом, трималися, боролися за життя до останнього, навіть коли здавалось, що сил боротись уже давно немає.
Батько влаштовувався на роботу де міг, переходили з  місця на місце дуже часто, а одного разу затримались надовго у селі Жорнищі Іллінецького району, де батько зустрів Варвару Вікторівну Вольську, майбутню мачуху Олексія Михайловича. Вона була людиною власною, суворою, тому материнської ласки Олексій Михайлович так і не знав у своєму житті. ”Жили ми дуже скрутно, голодно, усе, що було — з власного клаптика землі, тай того на один зуб вистачало” — згадує Олексій Михайлович. Це був 1943 рік.
А за ним прийде уже майже переможний 1944=й. Почалося звільнення Вінниччини, а Іллінець був могутнім партизанським центром, вони перебралися туди. Батько знову влаштувався шофером(до речі, ось так за кермом він і помре у 1967 році від астми, дасться взнаки звичайно, і підірване в роки війни здоров’я), а Олексій пішов до школи. Потроху життя нормалізується, та хіба можна буде назвати це життям?!
Усе їхнє дитинство, молодість і юність були понівечені, найкращий цвіт життя потоптаний. Вони не знали ласки своїх матерів, турботи батьків… Лише біль та печаль і лише одне запитання: „За що?”. Чим завинили ці люди? Тим, що народились певної національності? Чи тим, що мирно і спокійно працювали на своїй землі, чесно заробляючи на хліб? Хто дасть відповіді на ці запитання? Хто загоїть їх бездонні рани? Бо навіть час не в змозі цього зробити. Туга за матір’ю ще ні на хвилину за все життя не покидала героя нашої історії – Блеснюка Олексія Михайловича, та сходити на місце їх страти він досі не може, бо це як висипати солі на таку болючу рану.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Таким чином, шляхи на волю бранцям фашистських таборів смерті були рясно политі кров’ю і їхньою, і тих, хто ставав їм на допомогу.
Об’єктивно доля радянських військовополонених була наперед визначена ідеологічною доктриною війни, що в принципі виключала сприятливе ставлення до солдатів та офіцерів армій противника. Дії гітлерівського уряду були кричущим порушенням міжнародного права, положень загальновизнаних Гаазької та Женевської конвенцій, які вимагали поводитись з військовополоненими гуманно.
У цій вельми драматичній ситуації мав місце ще й фактор суб’єктивний, який украй ускладнював жахливе становище невільників фашизму і водночас давав можливість нацистським військовим злочинцям чіплятися за нього як за „алібі”. Справа в тому, що з самого початку війни з Німеччиною виявилося, що сотні тисяч, а незабаром і мільйони радянських військовополонених перебувають поза законом, причому як з німецького, так і з радянського боків.
Сталін, виходячи знов-таки з ідеологічних міркувань, відмовився від підписання міжнародних угод щодо прав військовополонених, вважаючи, що військовослужбовці Червоної армії не можуть здаватися на ласку переможця. В разі загрози полону вони повинні заподіяти собі смерть (принаймні ця вимога висувалася до командного складу). Навіть у військовій присязі в заключному абзаці наголошувалося: „Якщо ж через злонавмисний намір я порушу цю мою урочисту присягу, то нехай я зазнаю суворої кари, загальної ненависті й презирства трудящих (поняття „ злонавмисний намір” можна було тлумачити як завгодно ).
В обстановці поразок на фронті у 1941-1942 рр. і розвалу кадрової армії Сталін не знайшов нічого кращого, як оголосити всіх військовослужбовців Червоної армії, які потрапили в полон, зрадниками. У серпні 1941 р. було навіть видано безпрецедентно жорстокий наказ № 270, у якому трагедія Червоної армії пояснювалася боягузтвом та злонавмисним дезертирством комскладу, тобто наслідки видавалися за причини. Наказ, який залишався таємним аж до 1988 р., вимагав розстрілювати на місці винних командирів, репресовувати їхні сім’ї і т. ін. І хоча в повному обсязі, на щастя, він не виконувався, дух його витав постійно.
Саме з ініціативи Сталіна поняття „військовополонений” стало наче синонімом таких страшних ярликів, як „шпигун”, „зрадник”, „ворог народу”. І це при тому, що багато полонених мужньо й несхитно поводилися у полоні, а діставши свободу, влилися у лави  Збройних сил, брали активну участь у визволенні від фашистів країн Європи. До 1 квітня 1944 р. до Червоної армії на території України було призвано 142 тис. колишніх військовополонених і оточенців, яких під час окупації переховувало населення. 
Майже кожна родина нашого багатостраждального народу має історію, про яку воліла б не згадувати, та чи зможе? Чи зможемо всі ми забути той жах пережитих років війни, окупаційного режиму? Напевне, ні… Тож нехай у наших душах живе не лише горе, а й свята пам’ять про тих, хто більш за все на світі хотіли б бачити нас, живих, усміхненими.
Підсумовуючи ці трагічні сторінки нашої історії часів Великої Вітчизняної війни стосовно тих, про кого десятки років проводилася політика замовчування, слід зазначити, що і нині ми не можемо поставити крапку на цій жахливій статистиці. Багато документів втрачено. В цілому, в полон потрапило близько 6,2 млн. радянських військовополонених на всіх театрах воєнних дій на території СРСР. З них загинуло понад 4 млн., у тому числі на окупованих землях України близько 1,8 млн. чоловік.

Українці – у нацистських таборах смерті.
                                                               
                                                                Ми чоло доземно схилим
                                                                Перед рицарем — бійцем,
                                                                Над священними могилами
                                                                Клятву вірності складем.
                                                                          М. Рильський                                                                                                                                                У роки Другої світової війни Німеччина перетворилася на вогнище міжнародного розбою, жорстокого терору і работоргівлі. Найбільші жахи панували в місцях, обнесених колючим дротом. Там була безмежна влада гестапівців. У Німеччині діяло 14033 табори, 506 гетто, 2071 в’язниця.1 Картина табору – сторожові вишки, ворота із зловісним написом „Кожному – своє”, труба крематорію, що викидає чорні пасма диму, — невід’ємна частина німецького пейзажу часів другої світової війни.
Табори називалися по-різному: пересильні, трудові, для військовополонених, штрафні, концентраційні… Однак усі вони служили одній меті – винищенню народів Європи, перш за все слов’янських. Українців, росіян, білорусів гітлерівці вважали „унтерменшами”, представниками „нижчої раси”. З 18 млн. чоловік, вивезених до Німеччини з тридцяти країн Європи, 11 млн. загинули.2
Німеччина була величезною катівнею. Волання її жертв чув увесь світ, вони примушували здригатися всі цивілізовані держави. З особливою жорстокістю гітлерівці ставилися до радянських полонених, більшість яких потрапила до їх рук у перший рік війни, що так трагічно складалася для нашого народу. Через значні прорахунки Й. Сталіна та деяких воєначальників Червона армія зазнала величезних втрат. Цілі армії та фронти опинилися в оточенні. Радянські воїни билися до останнього, але ворог виявився сильнішим і хитрішим. Ось втрати на Україні лише полоненими в 1941-1942 рр.: під Уманню – 103 тис., Києвом — 665 тис., Мелітополем -100 тис., під Харковом – 240 тис. чоловік3.
_________________________________________________________-
1Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 2000, арк.348.
2Там само, арк.348.
3Там само, арк.348.
Захисників радянської землі, навіть полонених, гітлерівці нещадно знищували. На радянських військовополонених уперше випробували газ „Циклон – Б”. Кати спостерігали агонію вмираючих, вивчали, як краще застосовувати смертельний газ. Полонених гнали під дулами автоматів на мінні поля. Радянських полонених першими почали таврувати, ніби робочу худобу. Нелюди почали втілювати в життя ще одну людиноненависницьку ідею – проведення загальної стерилізації. Були випадки, коли німецькі солдати, наслідуючи „традиції” своїх войовничих предків, вбивали молодих червоноармійців, захоплених у полон, і пили їх кров, щоб бути, мовляв, ще сильнішими, непримиреннішими до своїх ворогів. У радянських полонених був лише один „привілей”: їх поза чергою відправляли до газових камер. Полонених використовували також як безплатну робочу силу. Їх змушували виконувати найтяжчі й найбрудніші роботи. В спеціальній „Пам’ятці”, розісланій по всіх воєнних округах, наголошувалося, що умови праці полонених з Радянського Союзу мають бути складнішими, а пайок меншим, ніж у полонених з інших держав, оскільки вони пройшли школу більшовизму, готові й у неволі продовжувати активну боротьбу, тому з ними „треба поводитися з нещадною суворістю”.1
Артьомкіна Тетяна Федорівна, жителька м. Вінниці, і досі свято береже усе, що почула в дитячі роки від батька – Боброва Федора Борисовича, якому судилося також пережити жахи концентраційних таборів вже в перші роки війни… А послухати було що: тяжка доля випала на долю її батька.
За роки Другої світової війни він був і учасником воєнних дій на Південно–Західному фронті з липня по вересень 1941 року, будучи командиром мінної батареї; на Волховському фронті — з листопада 1941 року по червень 1942-го командиром мінної дивізії, а потім, потрапивши в полон, ще й побував у чотирьох концентраційних таборах.
Найперше доля закинула Федора Борисовича до Аугивитцу-Біркенау, відомого як Асвенциум, а в’язні називали його просто – Аушвиц. Як пізніше напише сам Федор Борисович: „Цей табір відомий тим, що обладнаний був за останнім словом техніки. Там було кілька механізованих печей, де спалювали гефлінгів (в’язнів) та цугангів (тільки-но прибувших). Печі працювали цілодобово, із труб йшов жовтий дим і навкруги розлітався запах горілого м’яса та кісток”.
_______________________________________________________
1Там само, арк.348.
Порядок у таборі був настільки жорстким і суворим, що про це навіть важко згадувати, але то було звично для всіх таборів Німеччини. Направляли туди громадян, які підозрювались у ворожому ставленні до нацистського режиму, тих же, хто був викритий у цьому, так само як і євреїв відправляли в крематорії і знищували негайно.
Направлена до концтабору людина, незалежно від статі, відразу піддавалась обробці – на тілі виколювали арештантський номер, одягали в табірний полосатий спецодяг, проводили санітарну обробку, тобто мили та вистригали. Потім кожен з військовополонених  отримував своє місце для сну. В’язні 3-5 разів на день проходили навчання табірним законам, а саме – як поводити себе при зустрічі з табірним керівництвом. На таке навчання відводилось від 2 до 5 днів.
А розпорядок дня для всіх  був наступним:
·          Підйом о 6-й годині;
·          О 7-й виганяли на роботи, які тривали від 8-ї години ранку до 18-ї  вечора, із перервою на обід, де в’язні отримували „баланду” та хліб (1 буханку на добу на чотирьох чоловік). Після закінчення нас гнали до табору.
·          О 19-й годині отримували вечерю у вигляді 1 літра „баланди” і лягали спати. Бараки зачинялися ззовні на затвори, а вікна — спеціальними ставнями. Гефлінг повинен був роздягнутись повністю, а одежу скласти в стороні, так щоб вінкель (твій табірний номер) був на видному місці.”
Втекти з цього табору було просто нереально, й думати про таке було годі. Але нелюдськими зусиллями Федору Борисовичу таки вдалося це зробити, і з 25 серпня по 15 жовтня він тікав лісами і полями якнайдалі. Адже у німців було таке негласне правило, що кожного, хто встигав втекти далі, ніж на 50 км, вони вже не повертали. Боброву вдалося перемогти цей майже непосильний рубіж, але в середині жовтня 1944 року він знову потрапляє до концентраційного табору Гроз Розен, із якого втече 21 жовтня 1944 року. Наш герой потрапляє до партизанських загонів, що діяли у лісах.
Тоді у нацистських таборах діяла домовленість про те, що в’язнів можна викупати за гроші чи цінні речі. Тому, коли 11 лютого 1945 року Федір Борисович потрапить до третього концтабору Міттельбау, його викупить проста радянська жінка із лісових партизанських загонів Зоя Демидівна – його майбутня дружина.
Але поневіряння громадянина Боброва не закінчаться і на цьому. Його вінкель, вічне клеймо, стане причиною ув’язнення Федора Борисовича і вчетверте у концтаборі Міттельбау Командо-Ельріх. У ті роки наш герой уже відчував, що практично закінчувалися сили для боротьби (він важив всього 29 кг), надій вижити залишалось все менше і менше з кожним днем. Врятувала його і багатьох наших хлопців і чоловіків тоді така очікувана і священна – Перемога!
Окроплений кров’ю і сльозами, знайдемо щоденниковий запис Федора Борисовича: „Сьогодні день визволення фашистських концтаборів, де знемагали і помирали від несказанно важкого життя сотні тисяч в’язнів...”
А далі почнеться нове життя — дружина виходить свого майже смертельно закатованого у нелюдських умовах чоловіка, він одужає, знайде роботу, у них народиться донька. І ніби усе владнається, але нічого і ніколи не забудеться…
Після провалу „бліцкригу” війна для гітлерівської Німеччини набула затяжного характеру. Східний фронт безперервно вимагав поповнення живої сили. До вермахту призивалися все нові контингенти німців. Нестача робочих рук у країні відчувалася все гостріше. Верховоди третього рейху вирішили поповнити їх за рахунок іноземних робітників. З усіх кінців Європи до Німеччини потяглися ешелони з невільниками. Лише з України було вивезено 2 млн. 400 тис. чоловік, переважно молоді, — більше ніж з будь-якої іншої окупованої країни.1 Вони повинні були мати статус військовополонених і утримуватися під суворою охороною.
Вивезення українців на каторгу до Німеччини набуло масового характеру навесні 1942 року. Поліція та солдати вермахту повсюдно влаштовували облави, зганяли юнаків та дівчат на збірні пункти й у закритих вагонах везли на захід. У німецьких містах з’явилися невільницькі ринки, де будь-який ковбасник, чиновник чи бауер міг купити за кілька марок „товар” до вподоби.
Основна маса вивезених невільників потрапляла на заводи й шахти, поряд з якими з’являлися табори за колючим дротом. Щоранку на світанні бруківкою німецьких міст стукотіли дерев’яні колодки (замість взуття) табірних в’язнів. Похмурі, змарнілі обличчя, сумні очі, знеможена хода… Це брели під наглядом конвоїрів раби третього рейху. У них не було імен, лише номери, на грудях кожного _ розпізнавальний знак: бирка з жовтою окантовкою і словом „Ост”. Примушуючи „остарбайтерів” та полонених працювати до повного виснаження, німці вирішували двоєдине завдання: використовували їх в інтересах рейху і водночас убивали важкою працею. То був геноцид, винищення мільйонів безневинних людей.
________________________________________________________
1Смолій В. Історія України: нове бачення.-К.,1996.-арк.112.
Нацисти відводили велику роль концтаборам. Тут в’язні проходили всі кола дантового пекла. Перші подібні місця ув’язнення з’явилися в Німеччині після приходу Гітлера до влади. Їх розміщували на північних схилах гір, де дме холодний вітер, на болотах із задушливими випарами. Тільки в 1940-1942 рр. з’явилося 9 нових концтаборів.1 Яскравим втіленням людожерських планів фюрера й улюбленим дітищем Гіммлера був Освенцим, розташований у центрі Європи, неподалік від Кракова. Фабрика смерті вражала своїм розмахом: 9 газових камер, 50 печей. Їх пропускна здатність на добу — 10-12 тис. чоловік. Товсті стіни крематоріїв поглинали всіх, хто потрапляв у це пекло…
Неподалік працювали великі підприємства німецьких концернів, де від непосильної праці гинули сотні тисяч в’язнів. Освенцимський табір нацисти планували перетворити на велетенське місто рабів — Гіммлерштадт із населенням 3-4 млн. чоловік.2
Концтабори мали численні філії. Маутхаузен, приміром, був комбінатом по знищенню людей: він нараховував 46 допоміжних таборів. Подібними були також Дахау, Бухенвальд, Майданек. Усюди панувала груба, жорстока сила, палична дисципліна, життя в’язня могло обірватися щомиті. На калькуляторах смерті нацистські чиновники точно розраховували, який зиск можна мати від праці в’язня, скільки часу він протягне і як краще використати його останки. Денний заробіток в’язня на підприємстві становив – 6 марок, мінус 0,6 марки на його харчування 0,1 марки на амортизацію одягу. Чистий прибуток складав 5,3 марки. За дев’ять місяців (саме стільки щонайбільше в’язень був здатен працювати) -1431 марка. До того ж після смерті в’язня нічого не пропадало дарма – все йшло в діло. Одяг мертвих і сабо (дерев’яне взуття) переходили ще живим, подрібнені кістки й попіл ставали добривом, золоті коронки (дві тонни на рік) передавалися до рейхсбанку. А скільки баришів мали німецькі промисловці від жорстокої експлуатації в’язнів! Тільки праця радянських військовополонених дала скарбниці гітлерівської Німеччини більш ніж 500 млн. марок ( у цінах воєнного часу).3
____________________________________________________________________________________________
1История Второй мировой войны, 1939-1945.-М.,1973-1982., Т 8.-арк.69.
2Там само, арк. 72.
3Там само, арк… 73.
Однак ніякі підрахунки німецьких „майстрів смерті” щодо „раціонального використання” живих і мертвих невільників не могли вплинути на головне – жадобу життя, силу патріотизму й ненависті до ворога з боку в’язнів концтаборів. Ці риси підтримували приречених, зміцнювали їх дух, давали мужність і стійкість. Вони знаходили в собі сили для боротьби за себе, за своїх товаришів, прагнули й тут далеко від фронту, зашкодити ворогові. Спочатку це були виступи одинаків – людей самовідданих, іноді відчайдушних. Вони не могли терпіти знущань фашистів, діяли сміливо й відверто.
Одні йшли з голими руками на озброєного охоронника, другі – лікарі та санітари – ховали серед хворих тих, кому загрожувала смерть від рук катів, треті на клаптях паперу таємно малювали сцени табірних жахів, сподіваючись, що коли-небудь вони стануть обвинувальними актами проти гітлерівських садистів. Для потрібних вчинків потрібна була не лише особиста мужність, але й віра в неминучий кінець фашизму, в те, що твоя поведінка стане прикладом для інших, викличе прагнення продовжити опір. Так і було насправді. Широко практикувалось, наприклад, ухилення від примусової праці. Знемагаючи в неволі, в’язні заражали себе різними хворобами, особливо шкірними, калічили себе, аби не потрапити до робочих команд. За симуляцію й ухиляння від роботи було заарештовано більше 20400 „східних робітників”.1 За небажання працювати гітлерівці жорстоко карали тисячі радянських військовополонених.
    продолжение
--PAGE_BREAK--