Реферат: Повстання Семена Палія

Реферат на тему:

СЕМЕН ПАЛІЙ–

славетний козацький сотник

Ймовірно, що Семен Палій народився десь у 30-40-х роках XVII ст. в невеличкому містечку Борзни, що на Чернігівщині, у міщанській родині середнього статку. Під час визвольних змагань українського народу його батько Пилип записався козаком Ніжинського полку. Є відомості, що ще 1692 року у Борзні проживала старенька мати Палія, а також брат Федір. Його рідну сестру забрали у ясир і вже у татарському полоні вона змушена була вийти заміж за турецького мурзу. До цього часу залишається не виясненим питання про те, яким же було справжнє прізвище Семена Пилиповича, який отримав прізвисько «Палій» підчас перебування на Запорозькій Січі (куди він перебрався наприкінці 70-х років після смерті першої дружини). Історики дискутують чи справді він походив з української православної родини Гурків, яка також проживала у Борзні. Відкритим залишається питання і про те, чи навчався майбутній козацький полковник у Києво-Могилянській колеґії.

Як би там не було, але після відносно спокійного козакування на Чернігівщині (Семен, як і його батько, був внесений до реєстру Ніжинського полку) запорозька вольниця повністю захопила Палія. Тут завдяки своїй природній мудрості, розважливому характеру та військовим здібностям він висувається у перші ряди кошової старшини. Восени 1683 року С. Палій вже очолює один із загонів запорожців, що допомагав королю Яну III Собеському розгромити турецькі війська у післявіденському поході польської армії до Угорщини. Про значимість цієї допомоги говорив в одному з своїх листів Ян III, називаючи С. Палія «віденським богатирем».

Повертаючись з походу Палій разом з своїми козаками вирішив не йти до Січі, а залишитися на Правобережній Україні, яка після довголітніх війн перетворилася в зруйнований край. Влітку 1684 рокуС. Палій зупинився біля Немирова, що був резиденцією правобережного українського гетьмана Андрія Могили. Однак Палій не бажає виконувати накази Могили, більш того, він навіть намагається змістити його з посади. Це йому не вдається і він повертається на Запоріжжя. Але через деякий час, восени того ж року, вже з більшою кількістю козаків, Палій знову з'являється на Правобережжі. З цього часу починається активна діяльність полковника, яка мала не лише військовий, але й державотворчий та колонізаційний характер.

Заходи українського полковника, що мали на меті відродження зруйнованого краю і захист його від турецько-татарських нападів підтримувались королівським урядом, який видав С.Палію, а також полковникам Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину та Захарію Іскрі привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини. Стародавні «права та вольності»
 

Війська Запорозького підтверджувалися також постановою вального сейму від 16 лютого 1685 року. Вже 25 серпня того ж року С.Палій, перебуваючи у Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав всіх (і, особливо, купців), хто проїжджав територією Білоцерківського полку про введення ним мита на користь козацької адміністрації.

Невдовзі на Правобережжя потягнулися люди з Лівобережної України, молдавських та білоруських земель. Якщо у 1690 році у Фастові, який був обраний Палієм для своєї резиденції, було лише декілька сотень дворів, то через три роки їх нараховувалось вже близько 3-х тисяч. Протягом наступних років йшов поступовий процес відродження правобережних містечок і сіл, які швидко заселялися, зважаючи на захист правобережних козаків під керівництвом С.Палія. Місцева польська шляхта, яка також поверталася до «дідичних маєтків» скаржилася, починаючи з 1687 року на те, що козаки будують свою «удільну» державу і не зважають на польські закони.

Ще у 1688 році С. Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній гетьманській державі під зверхністю царя. Однак, зважаючи на укладений між Польщею і Москвою в 1686 році «вічний мир», його ініціатива не була підтримана. 21 квітня 1690 року С.Палій звернувся з листом до Івана Мазепи, де повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів.., аби прийнятий був». Отримавши відмову, з огляду на небажання царського Уряду порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III у своєму підданстві.

Завдяки таким заходам правобережного полковника, взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними. У червні 1692 року до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якому Палій також повідомив про свою прихильність до монарха Речі Посполитої. Саме тому, після 1692 року польські військові частини на Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони і витіснили палієвих козаків з Полісся, але планований наступ на Фастів не відбувся.

Після допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу ханського гетьмана Петра Іваненка (лютий 1693 року), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен, С.Палій намагався відновити втрачені позиції, які були спричинені захопленням відділами регіментаря Бальцера Вільги значної території фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна III Собеського від 16 травня С. Палій виправдовувався, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, арґументуючи це існуванням «спільної і нерозривної монаршоїліґи» проти турків. Він сповіщав про вдалі дії правобережних козаків, прохав прийняти свого сотника Павла з татарським «язиком» і обіцяв для підтвердження своєї вірності королеві знову вступити у боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. «… Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої з полком моїм найпокірніше прошу», -писав Палій наприкінці листа.

Треба відзначити, що протягом останніх десятиліть XVII ст. правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових походах, які проводила польська армія проти Османської імперії і залежних від неї країн. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької «Священної ліґи» (Річ Посполита, Австрія, Венеція, Ватикан і Московщина) передбачала самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом С. Палія близько десятка разів разом з лівобережними козаками здійснювали великі походи на турецькі володіння.

На початку 1694 р. поновлюється наступ польських військ на чолі з С.Яблоновським на Фастів. С. Палій вислав до короля своїх представників, прохаючи пояснення з якого приводу коронний гетьман здійснив на нього напад, адже він неодноразово складав присягу польському монарху. Можливо, що після цього звернення Ян III наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, бо відділи регіментаря Б.Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир'я з Вільгою і Яблоновським: «… Вимушений з ляхами з'їзджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали».

У результаті примирення, коронні війська звільнили більшу частину фастівського полку, де знову розмістилися сотні С.Палія. Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта «реляцію» з повідомленням про знищення семи татарських поселень. Крім того, він відправив до короля і коронного гетьмана декілька взятих у полон «язиків», яких супроводжували його козаки. Саме про них писав до короля, перебуваючи у Батурині польський посол К.Ісарович: «Пане милостивий, відаю, що у В. К. М. були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В. К. М. полював у полі і вони теж були в полі і кланялись В.К.М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія. А як тільки прийшли, то і тієїж години послав їх до Мазепи в Батурин, яким певно, гроші дано, щоб віддали Палію».

Середина 90-х років відзначалася певним затишшям козацько-шляхетського конфлікту на Пра
вобережній Україні. Відомо, що у 1694 -1695 роках полковник С. Палій дозволяв вносити певну частину своїх козаків до військових компутів, які складалися польськими урядовцями. Разом з коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воюють проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу. Палій за свідченням очевидців говорив, що «піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля — Т.Ч.) повернеться назад». Коли наприкінці 1695 року одного із сотників С. Палія польська шляхта намагалась витіснити з Полісся, полковник звернувся до польських урядовців — «… зараз все Полісся видано на військо козацьке». Саме у цей час, за словами історика Бориса Крупницького, полковник Палій перетворився у справжнього володаря великої частини Правобережної України.

Смерть Яна III Собеського і період безкоролів'я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, які підтримували різні кандидатури на майбутнє королівство. У цей час прихильники саксонського кюрфюрста Авґуста звинувачували Палія у тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польський трон. Однак після елекційних урочистостей Авґуста II, український полковник визнає його владу (спочатку його відносини з новим королем були напруженими).

У січні 1698 року польський монарх звертався до Палія: «… Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш… мусиш виконувати обов'язки і права публічні». Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року вислав до Варшави татарських полонених, а у листопаді «відібраний цікавий документ» про плани кримського хана. Саме тому Авґуст II невдовзі надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забуває правобережний полковник і про налагодження відносин з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 року активізував діяльність своїх військ на Київщині. У листі до С. Яблоновського від 23 листопада 1698 року С. Палій засвідчує, що готовий «велику чинити В.М. (коронному гетьману — Т.Ч.) прислугу». Тим самим він намагався нейтралізувати військові заходи польського урядовця.

21 травня 1698 року король Авґуст II особисто дякував полковнику С. Палію за військову службу і присланого «язика». У листі до Фастова польський монарх обіцяв, що «людей, прибувших з ним (полонених татарином — Т.Ч.), уконтенуємо, пошлемо і тобі уконденування, щоб вірно служили». З козаками, що привезли до Варшави полоненого, король відсилає на Правобережжя 4000 злотих і особистий дарунок для Палія. Така мізерна сума грошей не задовільнила потреби козацтва, зважаючи на те, що вони вже більше року не отримували належної плати. «І так рік ще винні зарплату і барви на Військо Козацьке, і зараз важко їх без зарплати випровадити на кампанію», — писав С.Яблоновський до короля. Зважаючи на вимоги козацького посольства, яке перебувало у Варшаві наприкінці літа 1698 р., Авґуст II повідомляв С. Палія: «… консистенція, що належить для твоїх молодців буде надана». Але вже у наступному році ситуація у польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 року приймає постанову про заборону утримання «козацької міліції» — саме так трактувалися українські козацькі полки польськими політиками. Хоча невеликі регіменти правобережних полків запрошувались для проведення окремих військових операцій польської армії і після сеймового рішення. Влітку 1700 року невеликий загін української кінноти брав участь в облозі коронними військами Риги. І знову, як в попередні роки, козаки скаржилися на те, що від Авґуста II «плати зовсім немає».

Звернення правобережної старшини до московського царя і гетьмана про політичну і військову допомогу не мали успіху. Тому восени 1700 року С.Палій домовляється з коронним гетьманом С.Яблоновським про припинення обопільних військових дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі перестають діяти. Настійливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до Лівобережної Гетьманщини, зважаючи на міжнародну ситуацію, закінчуються безрезультатно. У 1701 році польська коронна армія розпочала широкий наступ на козацьку державність Правобережної України, а С.Палій припиняє всілякі політичні відносини з королем та його підопічним, оголосивши свої володіння «вільною козацькою областю». На землях Київщини, східних частинах Поділля та Волині влітку 1702 року почалося всенародне повстання проти влади Речі Посполитої, яке сучасники порівнювали з революційними подіями середини XVII ст. С.Палій разом з іншими правобережними полковниками відмовився від протекції польського монарха і заявив про присягу «найпотужнішому Пану Царю Московському і Вельможному Й.М. Пану Гетьманові Мазепі»,

Повстання на Правобережній Україні, які сучасники порівнювали з «другою Хмельниччиною» швидко охопило не тільки Київщину та Брацлавщину, але й східні частини Поділля і Волині. З вересня 1702 року козаки під керівництвом С.Папія облягали головну польську фортецю Правобережжя Білу Церкву. Тільки 10 листопада вона була відбита у польської залоги, а полковник Палій переніс сюди свою резиденцію з Фастова. Інші козацькі полки під керівництвом Самуся та А. Абазина оволоділи Немировим, Бердичевим, Баром, Бушею, Рашковим, Староконстянтиновим та іншими містами. Весною 1704 року влада козацької старшини поширилась майже на все Правобережжя.

Однак цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору між Річчю Посполитою та Московщиною (19 серпня 1704 року) «присвячувався» одному з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленностей між обома державами, полковник С.Палій «або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв» до володінь Корони Польської.

В зв'язку з тим, що Палій не припиняв військових дій проти Польщі, його було заарештовано лівобережним гетьманом І.Мазепою, який мав виконувати угоду, прийняту російським царем. Цей вчинок гетьмана був продиктований також можливістю зайняття Правобережної України військом Лівобережної Гетьманщини. Таким чином Правобережжя і Лівобережжя опинялись під єдиним гетьманським управлінням.

Майже рік перебував славетний козацький полковник у батуринській в'язниці. У 1705 році за наказом Петра І його було відправлено на заслання до сибірського містечка Тобольськ. Але коли І.Мазепа у 1709 році виступив проти Москви, то Палія, знову ж таки за особистим наказом царя, повернули з далекого Сибіру. Він ще бере участь, на боці російських військ у сумнозвісній Полтавській битві 1709 року, однак підірване у засланні здоров'я дає про себе знати. Тим не менш, повернувшись до Фастова, де проживала його друга дружина Феодосія, він знову займає уряд полковника і продовжує боротьбу з польською шляхтою за право володіти Правобережною Україною. Лише смерть перервала багаторічне стремління Семена Палія звільнити правобережних українців від польської влади і об'єднати Україну — у січні 1710 року його з почестями поховали на території старовинного Межигірського монастиря.

Головною історичною заслугою Семена Палія є відродження в останніх десятиліттях XVII — на початку XVIII ст. Правобережної України, де козацька старшина під його вмілим керівництвом відновлювала і запроваджувала традиційні форми, місцевої української адміністрації періоду Визвольної війни. Отримавши у середині 80-х років королівські привілеї на освоєння спустошених земель, козацькі полковники у наступні роки почали легітимізувати ними свою владу над територіями, де розміщувались їхні полки. З часом, органи козацького самоврядування почали перетворюватися у державні інститути гетьманської України, які існували тут з 1648 по 1676 роки. Козацький військовий устрій поступово трансформувався у самостійну політичну структуру, відроджуючи Правобережну Гетьманщину, яка представляла інтереси українського народу на правобережних землях.