Реферат: Прийняття Конституції України 1996р.

Реферат на тему: Конституція — Основний Закон держави
ПЛАН
1. Поняття і основні властивості Конституції України

2. Конституціоналізм як загальна теорія Конституції

3. Основні етапи становлення Конституції України

4. Класифікація, форма і структура конституцій

5. Функції конституції

6. Реалізація конституції

7. Правова охорона Конституції України

8. Підготовка, прийняття та зміна конституції
1. Поняття і основні властивості Конституції України

Як я вже говорив, що, термін Конституція походить від лат.constitutio-устрій. Основний закон держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, основні права й обов’язки громадян, систему й принципи організації і діяльності державних органів, виборчу систему.

Конституція — категорія історична. Окремі її еле­менти були сформульовані в працях древньогрецьких філософів, зокрема Платона і Аристотеля, указах імпе­раторів Стародавнього Риму, які мали силу джерела пра­ва, в актах конституційного типу — хартіях (Магдебурзь­ке і Любекське право 13—18 ст.).

Ідея створення Конституції виникла в Англії. У 17 столітті там були прийняті такі важливі конституційні акти, як Хабеас Карпус акт (1679 р.) Біль про права (1688 р.), «Форма правління державою Англії, Шотлан­дії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління» (1653 р.).

Поява конституцій пов'язана з епохою буржуазних революцій.

Першими конституціями цього періоду вважаються конституції штатів Північної Америки: Декларація прав Віргінії (1776 р.), Біль про права Пенсільванії (1776 р.), Конституція Массачусета (1780 р.), Конституція Північної Кароліни (1776 р,), Біль про права Нью-Гемппшра (1776 р.), Конституція Меріленда (1776 р.), конституцій­ні акти, прийняті в платах Нью-Йорк, Південна Кароліна, Нью-Джерсі, Джорджія.

Конституція США 1787 р. була розроблена установ­чими зборами і згодом ратифікована конституційними конвентами штатів.

Крім Конституції США, першими конституціями вважаються конституції Пилипа Орлика 1710 р., Консти­туції Франції та Польщі 1791 р. Протягом першої поло­вини 19 ст. конституції були прийняті майже у всіх краї­нах Західної і Центральної Європи, а в другій половині цього сторіччя — в країнах Латинської Америки, Канаді та Новій Зеландії.

Конституція — це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, вста­новлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають ста­тус державної влади і місцевого самоврядування, меха­нізм їх здійснення, закріплюють права й свободи лю­дини і громадянина.

Конституція — особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по від­ношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а основ­ний закон країни: закон законів. Конституція оформляє національну систему права, об'єднує діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні.

Соціальне призначення та роль Конституції знахо­дять своє втілення в її функціях, основними з яких є установча, правотворча, регулятивна, охоронна, політична, економічна, культурна, Інформативна та Інші. Основними рисами конституції є:

1) основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, най­важливіші політико-правові, суспільні відносини, які ви­значають обличчя суспільства;

2) народний характер, який полягає в тому, що конституція виражає Інтереси народу та має служити йому;

3) реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним відносинам;

4) стабільність.

Юридичні властивості конституції такі:

1) конститу­ція — це, насамперед, закон, тобто акт виняткової ваги і значення;

2) конституції притаманне юридичне верхо­венство, найвища юридична сила у порівнянні з іншими правовими актами: ні один акт не може перевищувати конституцію,

3) конституція є основою правової системи країни, її законодавства, поточне законодавство розви­ває конституційні приписи, деталізує їх;

4) конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни;

5) іс­нує досип» складний механізм реалізації конституції, ос­кільки її дія відбувається на двох рівнях: на рівні реалі­зації конституції в цілому та на рівні реалізації конс­титуційних норм.
2. Конституціоналізм як загальна теорія Конституції

Конституціоналізм як наукову категорію можна тлумачити з двох позицій. У широкому плані він еволюціонізує, починаючи від міфологічних форм світорозуміння — параполітології IV—III тис. до н. е., коли найінтелектуальніші представники людства стали замислюватись над сутністю категорій добра і зла, правди і справедливості, рівності і нерівності, космосу і земних порядків, держави і суспільства, особливостями їх устрою, місцем і призначен­ням людини, методами і спробами завоювання і зміцнення влади, походженням і значенням права тощо, до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретичного знання, виникнення політико-правової науки.

Конституціоналізм — це теорія і практика конститу­ційного будівництва. Він становить собою особливу сис­тему конституційно-правових відносин, які опосередко­вують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет. Конституціоналізм поняття значно ширше, ніж сама конституція.

Важливою складовою конституціоналізму є теорія, доктрина, у відповідності з якою проводиться консти­туційне будівництво, формуються найважливіші суспіль­ні та державні інститути. Як специфічна форма відобра­ження об'єктивної реальності конституціоналізм справляє значний вплив на конституційну свідомість, а відтак є реальним засобом захисту і оновлення суспільних і, перш за все, конституційних відносин.

Конституціоналізм уособлює передові фінансові, по­літичні, економічні та інші ідеї, які виступають могутнім фактором суспільного прогресу.

Конституціоналізм є барометром прогресу і розвитку всього суспільства. Криза суспільства — це, перш за все, криза його конституціоналізму, головним виявом якої є істотні розходження між фактичною та юридичною конституцією, між конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною.

Еле­ментами конституціоналізму є:

фактична і юридична конституція,

конституційна теорія,

конституційні відно­сини,

конституційна правосвідомість,

конституційна законність і правопорядок.

Вихідним в теорії конституції є вчення про її сут­ність. Сутність конституції — це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і властивості, які ви­значають всі структурні та функціональні характерис­тики Основного Закону суспільства й держави.

Слід зауважити, що нова Конституція Украї­ни відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму.

Найважливішими з таких тенденцій є:

— цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрідержавних і міжнародних відносин;

— загальна демо­кратизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи, виборчого права;

— інституціоналізація ба­гатопартійності;

— закріплення основних характеристик (рис)правової держави, розподіл влад;

— впровадження ідей парламентаризму;

— запозичення досвіду конститу­ційного будівництва інших країн;

— орієнтація на людину і загальнолюдські цінності;

— правове зміцнення основ гро­мадського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мов­них і релігійних груп;

— зниження ідеологічної конфрон­тації й посилення виховної, морально-етнічної ролі конституції;

— розширення масштабів і сфер конститу­ційного регулювання тощо.

Конституція України, відповідаючи загальнолюдсь­ким конституційним стандартам, втілює в життя консти­туційні ідеали: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на корис­тування надбанням людства в сфері політики, еконо­міки, культури тощо.

В конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції.

Конституція фактична — це ре­ально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об'єктивні відносини, які ви­значають найбільш суттєві економічні, політичні, соці­альні та інші характеристики суспільства. Іншими слова­ми, фактичну конституцію складають економічна, полі­тична та соціальна основи суспільства, які органічно взаємозв'язані між собою.

Фактична конституція має місце в будь-якому, в тому числі безкласовому суспільстві.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, засобом правового впоряд­кування реальних суспільних відносин. Фактична конс­титуція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Фактична і юридична конституції — цілком самос­тійні явища і ототожнювати їх не можна. З іншого боку, юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції.

Напередодні прийняття нової Конституції України (в 1991—1996 рр.) фактична конституція значно виперед­жала юридичну конституцію, яка стала гальмом розвитку основоположних суспільних відносин.

Тому приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною було першочерговим завданням конституцій­ного будівництва.

Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною. Якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна сис­тема є фіктивною, нереальною. «За таких умов юридич­на конституція і реальний конституційний лад надмірно політизуються. Виникає атмосфера, в якій слова політи­ків разюче розходяться з практикою, а конституціона­лізм як наука приходить до занепаду» .

В юридичній науці розрізняють також формальну і матеріальну конституцій

Формальна конституція становить собою закон, або кілька законів (конституція Швеції складається з трьох конституційних актів, Конституція Фінляндії — з чоти­рьох органічних законів).

Матеріальна конституція складається з великої кіль­кості писаних нормативних актів та конституційних звичаїв (Конституція Великої Британії).
--PAGE_BREAK--3. Основні етапи становлення Конституції України
Будь-які конституції мають не створюватись, а виростати, тобто визрівати на поживному для них ґрунті національного менталітету, національних традиціях, історичному досвіді того чи іншого народу.

На думку окремих дослідників, невідомий нам «устав і закон» руський справді існував у писаному вигляді задовго до появи Руської Правди, тобто не лише у X, а й у ІХ, VIII і навіть у VII ст.

У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права.

Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали певні риси конституції. До них можна за­рахувати договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною і Московією.

Попередньо я вже наголошував, що 5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Консти­туція Пилипа Орлика» Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських нау­кових доктрин (природного права, поділу влади тощо). Він передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу поділу влад (законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «гене­ральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; виконавча — Гетьману, а судо­ва — Генеральному Суду).

Серед конституційно-правових актів чільне міс­це посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до наступного:

1. Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою.

2. Вся влада в УНР належить народові України.

3.За формою правління УНР є парламентарною рес­публікою, верховним органом влади якої є Всенародні Збори.

4. За формою державного устрою УНР — унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, терито­ріальна організація впади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.

5. Взаємовідносини людини з Українською держа­вою будуються відповідно до принципів ліберальної (єв­ропейської) концепції прав людини.

6. Організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:

— органом законодавчої влади проголошуються Всена­родні Збори, які формують інші гілки влади;

— вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

— вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНТ.

У зав'язку з державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закон «Про тимчасовий держав­ний устрій України» від 29 квітня 1918 р та Закон «Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяж­кої хвороби і перебування поза межами Держави ясно­вельможного пана Гетьмана всієї України» від 1 серпня 1918 р. Ці закони закріплювали: монархічну форму прав­ління в Україні при збереженні її унітарного державного устрою. Главою Української держави проголошувався Гетьман України, виключно якому належала «влада уп­равління». Гетьман України затверджував закони, при­значав голову уряду (Отамана Ради Міністрів) і за­тверджував його склад, призначав на посаду та звільняв членів уряду, був «Верховним воєводою Української Армії і Флоту тощо.

Незважаючи на те що „гетьманська конституція“ фактично закріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона містила і деякі демократичні положення, які наприклад, передбачали недоторканість особи, не­доторканість житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканість власності, певні політичні свободи.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народ­ного повстання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Вели­ке значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 груд­ня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та поста­нови гетьманського уряду, спрямовані „проти інтересів трудящих класів“, поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Уні­версалах.

Верховна влада в державі, згідно з Декларацією, ма­ла належати Директорії, її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний перед­парламент України), який прийняв 28 січня 19І9 р. Уні­версал (Резолюцію про владу), що відігравав роль „малої конституції“ соборної УНР.

За радянського періоду українські конституції можна вважати »квазіконституціями".

Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджува­лося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового ста­тусу людини і громадянина У цьому процесі можна виділити три основних етапи,

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовт­ня 1993 р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України Хроно­логічно вона здійснювалася наступним чином.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під голову­ванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л.Кравчука.

Комісія розробила Концепцію нової Конституції України де було сформульовано загальнометодологічні прин­ципи майбутньої Конституції України. Концепцію ухва­лила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991р.

На основі Концепції Комісія підготувала проект но­вої Конституції України, останній варіант якого датуєть­ся 26 жовтня 1993 р.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 р вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність до положень Декла­рації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

У зв'язку із загостренням політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично перервано.

Другий етап починається після завершення достро­кових парламентських і президентських виборів і охоп­лює період з 10 листопада 1994 р. по 8 червня 1995 р.

Цей етап характеризується відновленням конститу­ційного процесу. 10 листопада 1994 р. Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції Украї­ни на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зу­мовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. у різний час вносилося багато неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв'язку з цим виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України по різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську модель органі­зації влади, а ст. 93 — організацію влади на засадах принципу поділу влад).

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного про­цесу в Україні.

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прий­няття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою Ук­раїни).

Отже, епопею тернистого шляху проекту Конституційної комісії можно висловити словами Ж.Руссо, що “Тисячі шляхів ведуть до помилок, до істини ж — один”.

В юридичній літературі звертається увага на те, що на останньому етапі конституційний процес в Украї­ні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:

а) створення Робочої групи з підготовки проекту но­вої Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;

6) створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопра­цювання проекту, поданого першою робочою групою);

в) схвалення Конституційною комісією України про­екту Конституції, який представила ця Робоча група, і передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;

г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Конституції України;

д) колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

є) завершальне редагування тексту Конституції апа­ратом Верховної Ради України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.
4. Класифікація, форма і структура конституцій

Класифікація — це поділ тих чи інших явищ на види. Для наукової класифікації передусім необхідно встановити, яким вимогам повинен відповідати критерій поділу на види (такий поділ можливий з будь-яких під­став, в тому числі й неістотних).

У сучасній науці конституційного права виробилося декілька узагальнених підходів до класифікації конституцій. Класифікацію конституцій можна проводити за такими чинниками:

— за часом дії конституції бувають тимчасовими і по­стійними.

Постійна конституція – основний закон, який прийнято (затверджено, даровано) на невизначений строк. Конституції, що їх приймають на певний термін чи до настання певної події, називають тимчасовими.

— за формою виразу, конституції бувають писані, неписані і змішані

Писана конституція – це один або кілька документів (законів), які визначені власне як конституція держави. Неписана конституція – явище дуже рідкісне в сучасному світі. Під нею буквально розуміють групу політико-правових уявлень, концепцій, доктрин стосовно організації державного життя у суспільстві. Змішана конституція – Основний Закон держави, який органічно поєднує у собі як елементи писаної, так і не писаної конституції. Прикладом може служити те, що сьогодні прийнято називати Конституцією Великобританії. Це — класичний приклад конституції змішаного типу, яка інкорпорує також парламентські закони; судові рішення-прецеденти; доктринальні тлумачення; статути, конституційні угоди, які містять так звані конвенційні (ті, що переносяться) норми.

— за змістом і формами, зокрема в залежності від існуючого держав­ного режиму, або в залежності від форми правління чи територіального устрою.

— за державним режимом конституції бувають демо­кратичні і авторитарні, серед останніх розрізняють тота­літарні.

— за характеристикою форми державного устрою країни конституції поділяються на федеративні (федеральні), конституції суб’єктів федерації і конституції унітарних держав.

— за формою правління конституції бувають монар­хічні і республіканські,

— за формою територіального устрою — конституції бувають федеративних й унітарних держав.

— за порядком внесення змін і доповнень конституції бувають гнучкі, жорсткі та змішані

Гнучка конституція – це такий Основний Закон, зміни й доповнення до якого вносять за порядком, встановленим для будь-якого іншого закону. Внесення змін і доповнень до жорсткої конституції передбачає наявність особливої процедури.

— за порядком прийняття, конституції бувають даровані, народні та договірні.

Даровані конституції, як звичайно, підготовлені і введені в дію одноособовим актом монарха, диктатора, хунти.

Народні конституції – це ті, що прийняті загальновизначеними демократичними способами (тобто прийняті на підставі проведення референдуму), прийняті парламен­том, установчими зборами, місцевими представниць­кими органами.

Договірна конституція – Основний Закон, прийнятий через укладання відповідної угоди між різними суб’єктами конституційного процесу. (Приклад: договір про зміст Основного Закону федеративної держави укладений між субєктами федерації, Конституція СРСР 1924р.-Договір між РРСФР та УРСР, БРСР).

Форма конституції — це спосіб вираження і орга­нізації конституційних норм та інститутів. Істотне зна­чення тут має те, що конституція може функціонувати у вигляді як моноконституційного (моно від грец. — один, одне, єдине) акта, так і багатьох актів, що у сукупності складають конституцію.

У переважній більшості структура конституції має спілий вигляд, включає низку елементів: преамбулу, основну частину з заключні, перехідні та додаткові поло­ження.

Преамбула є носієм так званої дескриптивної (опи­сової) інформації, яка дає відповідь на такі питання, як цілі та завдання конституції,, історичні шляхи її станов­лення й розвитку, проголошення конституційних ідеалів тощо.

Основна частина Конституції включає інститути та норми, які «вичерпують» її зміст. Предметне уявлення про структуру конституції дає Конституція України від 28 червня 1996 р.

У вступній частині зазначається, що Український народ, виражаючи свою суверенну волю, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українсь­ким народом права на самовизначення,

дбаючи про за­безпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати і зміцнювати де­мократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попе­редніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,

ке­руючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенарод­ним голосуванням,

приймає цю Конституцію — Основ­ний Закон України.

Конституція складається з 15 розділів, які об'єдну­ють 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих поло­жень, та 14 пунктів Перехідних положень.

Розділ І «Загальні положення» включає 20 статей (ст.ст. 1—20).

Розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).

Розділ III «Вибори. Референдум» включає 6 статей (ст.ст. 69-74).

Розділ IV «Верховна Рада України» (ст.ст. 75-101),

Розділ V «Президент України» (ст.ст. 102-112).

Розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» (ст.ст. 113—120).

Розділ VII «Прокуратура» (ст.ст. 121-123).

Розділ VIII «Правосуддя» (ст.ст. 124-131).

Розділ IX «Територіальний устрій України» (ст.ст.132,133).

Розділ X «Автономна Республіка Крим» (ст. ст. 134— 139).

Розділ XI «Місцеве самоврядування» (ст. ст. 140-146).

Розділ ХП «Конституційний Суд України» (ст.ст. 147-153).

Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» (ст.ст. 154-159).

Розділ XIV «Прикінцеві положення» (ст.ст. 160, 161).

Розділ XV «Перехідні положення» (пп. 1- 14).

Таким чином, структура конституції — досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів.
    продолжение
--PAGE_BREAK--5. Функції конституції

Сутність конституції виявляється в її функціях, які зумовлені її змістом, роллю щодо регулювання суспіль­них відносин, задоволення соціальних потреб.

Функції конституції розкривають її сутність щодо тих завдань, які стоять перед суспільством на конкрет­ному етапі його розвитку, причому часом одне й те саме завдання вирішується за допомогою кількох функцій.

Функції конституції поширюються на всі сфери сус­пільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплю­ються дією конституції.

Функції конституції мають багато спільного з основ­ними функціями права; більше того, вони базуються на них. За сферами впливу конституції на суспільні відно­сини насамперед розрізняють такі її функції, як полі­тичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну.

При цьому функції конституції не вичерпуються регулюванням відносин у згаданих сферах.

Конституції при­таманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна, прогностична та інші функції.

Зміст і особливості політичної функції визначається тим, що конституція, її норми безпосередньо пов'язані з політикою, у зв'язку з чим в конституції закріплюються основні засади політики в різноманітних сферах суспіль­ства й держави. Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади в країні, внутрішню й зов­нішню політику, державний лад. Саме конституція за­кріплює інтереси і волю народу, його державний та на­ціональний суверенітет на найвищому законодавчому рівні.

Зміст економічної функції полягає в тому, що конс­титуція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають економічний лад (економічну систему) сус­пільства, базу, на якій функціонують усі інші інститути. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різ­номанітних форм власності створює необхідні умови для реалізації економічної політики країни, успішного функ­ціонування її господарського механізму.

Конституція справляє величезний вплив на волю й поведінку мас. Акумулюючи найбільш істотні моменти світогляду, в основі якого лежить ідея народного сувере­нітету, суверенітет демократичної, соціальної правової держави, конституція водночас формує певний тип сус­пільної свідомості, невід'ємною частиною якої є право­свідомість. Це сприяє формуванню позитивних устано­вок, подоланню деструктивних, антигромадських моти­вів. З цих позицій можна стверджувати про наявність у конституції ідеологічної (культурної) функції.

Установча функція спрямована на здійснення пер­винного юридичного оформлення найважливіших соціально-економічних і політичних інститутів суспільства. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються в життя передусім політичні та управлінські структури, різноманітні інститути де­мократії, закріплюється система державних органів, ви­значаються їх повноваження.

Правотворча функція конституції реалізує себе, зок­рема, за допомогою норм, які визначають основи пра­вового статусу суб'єктів конституційних відносин: гро­мадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції по­лягає у забезпеченні належної дії інститутів і норм Ос­новного Закону, що досягається за допомогою специ­фічного механізму відповідальності.

Сутність інтегративної функції в тому, що консти­туція відіграє роль своєрідного інструменту, який об'єд­нує всі ланки правової системи в одне ціле, причому таке об'єднання — не механічне, безсистемне, а ґрунтується на основі відповідних вимог і принципів.

Системотворча функція конституції зводиться не тільки до того, щоб забезпечити цілісність і збалан­сованість правової системи, її динамізм та стабільність. Вона визначає принципові вимоги щодо призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості і застосування права, законності право­порядку, слугує своєрідним нормативним орієнтиром

Таким чином, за місцем і роллю конституції в сус­пільному житті її основні функції поділяють на соціальні (об'єктні) і нормативно-правові (технологічні).

Соціаль­ними (об'єктними) функціями є: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна) та ін. Серед соціальних (об'єктних) функ­цій домінуюча, акумулююча роль належить політичній функції.

Правові (технологічні) функції: регулятивна, установча, правотворча, інтеграційна та ін. Серед нормативно-правових функ­цій домінуюча — установча, яка об'єднує усі правові функції.

Головне призначення конституції — закріплення й гарантування фундаментальних прав людини і грома­дянина, впорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке суспільство.
6. Реалізація конституції

Конституція поширює свій вплив на всі без винятку інституції суспільства й держави, причому всі державні та громадські органи, громадяни і будь-які особи, що перебувають на території країни, повинні поважати її, безперечно виконувати всі її приписи. В цьому полягає загальнообов'язковість конституцій, їх імперативно-владний характер.

Як Основний Закон суспільства й держави консти­туція регулює найбільш високий рівень поведінки — спосіб життєдіяльності суспільства. Такий загально-конституційний рівень зумовлює узгодженість основних інститутів конституції, їх збалансованість і взаємодію.

Таким чином, здійснення Конституції в цілому, її окремих норм — не що інше, як досягнення конституційних цілей та інтересів шляхом правомірної діяль­ності суб'єктів конституційного права.

Однак здійснення Конституції — надзвичайно склад­не і багатопланове явище, яке треба відмежовувати від таких понять, як «реалізація», «застосування», «вихо­вання», «дотримання».

Серед цих елементів визначальною є реалізація конституційних норм, яка відбувається у чотирьох фор­мах: застосування, дотримання, виконання і викорис­тання.

Реалізація — це перетворення, втілення конститу­ційних норм у фактичній діяльності організацій, органів влади, посадових осіб і громадян.

Застосування — один із видів реалізації конституцій­них норм, де є чітко визначений адресат: органи дер­жавної влади, посадові особи та ін. Це — своєрідна форма реалізації конституційних норм, що відрізняється від інших форм змістом, суб'єктами та актами, які вони приймають.

Застосування права — державно-владна діяльність по вирішенню конкретних юридичних справ уповнова­женими суб'єктами.
7. Правова охорона Конституції України

Правова охорона Конституції є неодмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєді­яльності нашої держави.

Належний рівень правової охорони Конституції — необхідний атрибут правової держави, яка є найважли­вішим чинником побудови громадянського суспільства.

Правова охорона, як свідчить світова практика, здійснюєтеся у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд.

Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовувати чи при­зупиняти незаконні акти.

Реальну політико-правову базу для впровадження конституційного нагляду в життя було започатковано Декларацією про державний суверенітет, де йшлося про поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. На основі цього положення Закон «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 24 жовтня 1990р. передбачив створення Конституцій­ного нагляду.

Сукупність органів, здатних виконувати функції охорони Основного Закону, складає систему конституційного контролю.

По-перше, конституційність того чи іншого закону або норматив­но-правового акта є виключно юридичною нормою, а тому під­лягає розглядові органом, який володіє для цього відпо­відною кваліфікацією;

по-друге, право суддів перевіряти конституційність законів і, таким чином, контролювати діяльність зако­нодавчої влади випливає з принципу поділу влад;

по-третє, незалежність і неупередженість притаманні представникам судової влади в силу їх специфіки, звільняють їх від впливу будь-яких політичних сип і служать гарантією того, що рішення по справі базу­ватимуться на дійсно правовій основі;

по-четверте, правила судочинства, що виходять з принципів змагальності і гласності процесу, передбача­ють винесення мотивованого рішення, забезпечать най­більш повний і всебічний розгляд справи про консти­туційність заперечуваного закону чи іншого норма­тивно-правового акта.

Конституційний суд оцінює правові акти тільки при поданнях або зверненнях до нього. Такий суд уповно­важений видавати юридично обов'язкові акти.

При створенні Конституційного Суду України дис­кутувалось питання: який варіант кращий — спеціаль­ний конституційний суд чи покладення функцій консти­туційного контролю на загальні суди?

Обрано першу модель, оскільки загальні суди традиційно пристосовані до вирішення цивільних та кримінальних справ на осно­ві норм цивільного й кримінального права. Але Конс­титуційний Суд України повинен вирішувати справи на основі норм конституційного права.

Розрізняють різні види й форми конституційного контролю. Насамперед — попередній, тобто коли нормативно-правовий акт ще розробляється й не вступив в законну силу, і наступний контроль, коли така перевірка здійснюється після прийняття акта.

За правовими наслідками контроль може бути як обов'язковим, так і факультативним.

За формою розрізняють абстрактний і конкретний конституційний контроль.

За абстрактним — питання про відповідність певного акта Конституції розгляда­ється поза конкретними обставинами його застосування. Орган конституційного контролю в такому разі під­тверджує конституційність даного акта або позбавляє його юридичної сили. Цей вид контролю може бути як попереднім, так і наступним.

Конкретний конституційний контроль, навпаки, мо­же бути лише наступним і пов'язаний з обставинами, що виникли в процесі застосування відповідного нормативно-правового акта. В такому випадку сторона, справа якої вирішена або вирішується на підставі відповідного нормативно-правового акта, оспорює таке рішення, обґрунтовуючи це тим, що акт, на основі якого вирішено справу, на її погляд, не відповідає Конс­титуції. Досить часто такий контроль здійснюється при розгляді конкретної справи в суді.

Нарешті, для Конституційного Суду процедура ді­яльності повинна бути специфічною.

Правовий статус, порядок формування, склад і повноваження Конституційного Суду України визначено у ст. 147—153 Розділу ХІІ Конституції України та в Законі України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.
8. Підготовка, прийняття та зміна конституції

З історії відомо, що проекти конституції можуть го­туватися: установчими зборами конституційних конвен­тів штатів (США), установчими зборами країни (Італія, Індія), конституційними коштами або комісіями (Фран­ція, колишній СРСР), парламентами (Греція, Іспанія).

Світова практика знає і ряд способів прийняття та зміни конституції. Одним із них є октройовання (від фран. Octroyer-дарувати, дарований), тобто дарування конституції одностороннім актом глави дер­жави (монархом), типовим прикладом якої була Хартія 1814 р., яку Людовик XVIII «подарував» французькому народу.

Інколи конституція виробляється установчими збо­рами (конституантою (від фран.- установчі збори), які спеціально обираються для створення конституції, після прийняття якої вони при­пиняють своє існування.

Роль таких установчих зборів неоднакова: в одних випадках вони приймають конституцію, в інших — лише розробляють її текст, який згодом затверджується шля­хом референдуму або іншим чином.

Практика світового конституціоналізму знає випад­ки, коли конституція розробляється урядом з наступною передачею парламенту чи на референдум.

В таких ви­падках конституційний референдум нерідко перетворю­ється у звичайний плебісцит (від лат. plebiscitum-рішення народу), де роль виборців зводить­ся, фактично, до схвалення урядового проекту. Так, до речі, були прийняті Конституція Чілі 1980 р. Консти­туція Куби 1976 р.

Загальновідомо, що конституція має поєднувати в собі дві, інколи протилежні, якості — стабільність та ди­намізм.

Стабільність надає конституції таких рис, як доброт­ність, надійність, сталість. З іншого боку, вона може не реагувати на зміни, що постійно відбуваються в суспіль­стві. Тому до будь-якої конституції рано чи пізно вно­сяться зміни, причому існують різні способи такого внесення. Зміни так званих гнучких способів здійсню­ються звичайним шляхом, тобто прийняттям звичайного закону. Прикладом можуть бути Конституції Великої Британії, Ізраїлю, Індії,

Щодо жорстких конституцій, то тут справа склад­ніша. В таких випадках, як правило, вимагається квалі­фікаційна більшість в представницьких органах; повтор­не голосування; затвердження поправок на референдумі тощо.

Відповідно до ст. ст. 154—159 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Прези­дентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII подається до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукраїнським рефе­рендумом, який призначається Президентом,

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради Украї­ни наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямо­вані на ліквідацію незалежності чи на порушення тери­торіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 154 Конституції України).

Законопроект про внесення змін до Конституції Ук­раїни, який розглядався Верховною Радою України і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх пов­новажень не може двічі змінювати одні й ті самі по­ложення Конституції України (ст. 158 Конституції Ук­раїни).

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за на­явності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам ст. ст. 157 і 158 Конституції.