Реферат: Історія села Зінькова

--PAGE_BREAK--Випалювали посуду печах, по 1000 горшків за раз. В негоду або коли печі були вологі, відходи становили третину. «Штука» сирих горшків на місці коштувала 1—1,5 рубля, випалених —    2—2,5, а при вивозі — А—5. Розвозили на продаж у великих возах, у яких поміщалось 600 горшків. Коштував такий віз 10— 20 руб., а за кордоном — 24 руб. В Бессарабії при обміні на зерно отримували 30 руб. Чистого доходу гончар мав 30—100 руб.
В 1913 році правління посудозберігаючого товариства влаштувало в Зінькові кустарну виставку, яка тривала три дні. Очолив виставку голова правління товариства С.П. Грижемало-Покрожевницький. А членами виставкому стали земський лікар Л.Т. Чайковський, власник пивзаводу Д.І. Дєвішек, волосний старшина Д.С. Яновицький і кустар-гончар села Адамівка. Я.І. Пирожок, Яків Бацуца з села Адамівка одержав велику бронзову медаль за художній розпис гончарних виробів, 28 гончарів отримали похвальні листи і грошові премії.
Потяг до ремесла був настільки великий, що селяни хоч і мали клаптик землі, але не обробляли його, а віддавали за «сніп» в оренду на 5—6 років, часто не знаючи, де знаходиться поле. «Дід і батько мої не бували і я не знаю, що з ним робити», — говорили селяни.
Витонченим смаком і своєрідністю відзначався й одяг зіньківців. Він був дуже мальовничим. Чоловіки носили іуньки з круглими комірцями, обшиті червоними в чотири ряди шнурами, обшлаги і рукави були оздоблені кумачем з чорними смугами, на голові — солом'яний широкополий капелюх, пов'язаний червоного стрічкою. У свята дівчата й молодиці взували жовті чобітки, одружені жінки одягали на голову пов'язку з великих квітчастих хусток. Однак далеко не всі мешканці Зінькова мали можливість справляти собі святкове вбрання. Біднота, кількість якої дедалі збільшувалася, одягалася в лахи.
З розвитком капіталізму йшов процес класового розшарування селян, обезземелення бідняцько-середняцьких господарств. На початку XX століття в Зінькові 52 двори зовсім не мали землі, 184 родини городників володіли тільки присадибними ділянками. З 600 господарств, на які припадало 1639 десятин орної землі, 164 двори мали по 1 десятині і менше, 241 — дві, 54- три і тільки 141 господарство володіло 4—5 десятинами кожне.
До революції в Зінькові діяли католицький костьол, чотири православних церкви та синагоги. У володінні чотирьох православних приходів знаходилось 157 десятин землі.
Містечкова біднота особливо страждала від хвороб, які здебільшого були наслідком поганого харчування. Кваліфікованої медичної допомоги вони не одержували. Зіньківську медичну дільницю, яка була відкрита у 1891 році (населення 33221 чол.), обслуговував лише один лікар, два фельдшери, одна акушерка. Віддаленість деяких населених пунктів до дільниці була 37 верст, не всі хворі могли бути обслужені. Лікарні в Зінькові не було, наймали селянську хату, де стояло всього 10 ліжок, в той час як хворих, що потребували стаціонарного лікування за 1911 рік було 283.
Хворі селяни звертались до знахарів і баб-шептух. Це призводило до великої смертності серед населення. В 1909 р. в Зінькові на різні захворювання страждало 233 чоловіка. Освіта населення була на низькому рівні. В селі діяли двокласне училище і церковнопарафіяльна школа, в якій навчалось дітей.
В Соколові працювала церковноприходська школа, де навчалось 12 хлопчиків та 4 дівчинки, в Калинівці — 12 хлопчиків та 7 дівчаток, на Габашівці — 11 учнів, на Кривулі — 5 хлопчиків і 4 дівчинки".
Селяни неохоче віддавали дітей до школи, тому що втрачали робочі руки. А в сім'ях ремісників, гончарів та інших діти були зайняті роботою цілий рік.
У 1873 році селяни — власники землі і міське населення, ремісники різних профілів Зінькова прийняли мирську ухвалу про відкриття міністерського однокласного училища (цей рік відзначають днем заснування школи). Жителі Зінькова брали на себе зобов'язання спорудити для училища будинок з квартирою для вчителя, придбати парти, дві класних дошки, стіл з трьома стільцями, шафи для книг, дзвінок і годинник. Училищу відводилася десятина землі під город та сад. В 1886 році у Зінькові відкрили двокласне (з п'ятирічним строком навчання) училище, де навчалось 46 хлопчиків, 3 дівчинки, а в 1900 році -95 учнів.
Крім того, діяло 7 єврейських шкіл (одна — на 40 будинків). Навчання здійснювали меламеди. Не було клубів, бібліотек, ніхто не читав газет.
Зіньків наприкінці 19 століття став торговельним центром. Тут відбувались великі базари, з'їжджались селяни, купці з багатьох сіл і повітів. Так, у 1878 році в містечку було 118 магазинів, а у 1891 році — вже 187. З них 6 —корчми та шинки, З — по продажу російського та бессарабського вина, 2 — риби, 5 — булок, 3 — дощок, 12 — борошна, 7 — взуття, 5 — мануфактури, 12 — з різними продуктами, ремеслом, продовольчими товарами.
В 1913 році Російська імперія відзначала 300-річчя дому Романових. На урочистості в Москву було запрошено і зіньківчан, були удостоєні цього представники єврейської громади, а також від місцевого товариства.
Під час першої імперіалістичної війни стогін і плач лунали по містечку, багато родин втратили годувальників.
Безправне становище змушувало селян виступати проти царського режиму. Звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію і повалення царського самодержавства знайшла широкий відгук серед селян Зінькова.
ЗІНЬКІВ У 1917—1940-Х РОКАХ
У квітні 1917 року подільський губернський комісар змушений був повідомити, що «в Зінькові багато солдатів ведуть агітацію і селяни вороже настроєні до волосних старшини і писаря і можуть перейти до дії».
В селі, як і по всьому Летичівському повіту, була розповсюджена і відіграла велику роль в революційному піднесенні селян газета «Известия Петроградского Совета рабочих и солдатских депутатові». Активним агітатором серед селян в 1917 році був солдат С.Д.Марчук, який повернувся з фронту. Він виступав перед великим натовпом людей, що зібрались на площі в центрі містечка. Марчук закликав виступити проти Тимчасового уряду, добиватися волі і розподілу землі.
В квітні 1917 року в Летичівський повіт була відправлена сотня козаків для придушення селянських виступів.
В липні того ж року губернський комісар одержав тривожні вісті про агітацію більшовиків, про те, що селяни, розпалювані пропагандою більшовиків, не допускають власників збирати хліб.
Коли перемогли ленінські більшовики, селяни Зінькова конфіскували 157 десятин землі, що належала церкві і костьолу її роздали селянській бідноті по 1,5—2 гектари.
В селі створили раду селянських депутатів, на чолі якої став Д.І.Брик. Членами ради були обрані Д.С. Столярчук, П. Юрчина, В. Гайбура, А. Кедись. Активісти села проводили в життя політику Радянського уряду. Наприкінці лютого 1918 року Зіньків окупували інтервенти. Члени ревкому на чолі з Бриком пішли в підпілля. Селяни перешкоджали загарбникам вивозити хліб, худобу в Німеччину, псували вози, ховали коней. Після вигнання німецьких загарбників селяни Зінькова не здавали зброї і продовжували боротьбу з Директорією.
13 лютого 1919 р. в «донесенні подільського губернського коменданта в штаб військ Директорії вказувалось:
«… В Летичівському повіті становище взагалі спокійне, крім Зіньківської волості, селяни котрої не здають зброї. Послано загін для обеззброєння. Настрій селян волості — більшовицький, агітація темних елементів поширюється, проти цього вживаються заходи».
Звільняти край від інтервентів допомагали Червоній Армії уповноважені волостей. Уповноваженим від Зінківської волості на селянському з'їзді в м. Деражні 25 липня 1920 року був обраний Столярчук Д.С., який виконував продовольчу розкладку на селі. Було створено 2 групи, в першій: Козак І.П., Столярчук П., Федорчук А., Гайбура В., а в другій — Юрчина П.,
Столярчук Д., Бараниця Н., Свинарчук 3., Глуховський С. На початку квітня 1919 р. червоноармійці розпочали визволення Летичівського повіту. Було звільнено і село Зіньків. 15 квітня 1919 року в селі організовується волосний ревком, перед яким стояло завдання відновити радянські порядки. На початку червня петлюрівці захопили Зіньків, проте в середині липня він знову був визволений підрозділами 1-го Богунського полку. Події змінювалися досить швидко. Вже наприкінці липня радянські війська залишили містечко в зв'язку з загальним відходом частин 44-ї стрілецької дивізії М.Щорса в район Коростеня (Житомир). В грудні 1919 р. Зіньків окупували білопольські інтервенти. Остаточно містечко визволено Червоною Армією 15 листопада 1920 р. В лютому 1921 року було вбито голову ревкому Д.І.Брика.
За переказами, в той час за ідею самостійної України виступала молодь. Патріотична група розпочала повстання. На жаль, у неї був лише один кулемет і несправна гармата. В повстанні активну участь взяли А. Максимчук, А. Костьолко, С. Матух. Виступ було швидко придушено. 21 березня 1922 року п'яний голова місцевого комітету незаможних селян Юхим Адамів власноручно розстріляв Костьолка і Максимчука, а Матуху вдалося втекти з-під варти.
У 1922 році в с. Зіньків організували комітет незаможних селян, головою якого був Іван Буньовський, а в 1924—1925 роках комітет очолював Йосип Марчук, а потім Іван Козак. Цей комітет допомагав у проведенні посівної кампанії, землевлаштування селянської бідноти, надавав допомогу голодуючим.
В цей час на селі були організовані хати-читальні на кожні сто хат, які стали центрами культурно-масової роботи серед населення. Однією з них завідувала секретар сільської ради і комсомольської організації Наталя Бараниця—Берензей. На першій сотні хатою-читальнею завідував Кушнірчук В.В., на 3-й — Бараниця М.В. Вони працювали на громадських засадах.
Після закінчення громадянської війни селяни Зінькова приступили до відбудови зруйнованого господарства. Велику роль в цій роботі відіграв волосний партосередок, який був створений 15 червня 1922 року. Партосередок очолив Коломієць О.М. До нього входили: Козак, Гнилиця, Барабохін, Карпов, Павлов, Ясінський. Кандидати: Борисов, Лапко, Романенко. Вони організували політичну, господарську, культурно-масову роботу серед населення.
Партосередок надавав допомогу комсомольській організації села, в якій нараховувалось 11 чоловік: Вараниця-Берензей Наталя, Бараниця Матвій, Балагур Яків, Квенцель С.Д., Сиротинський, Бездітний та ін.
Запровадження непу і заміна продрозкладки продподатком сприяли поступовому зміцненню селянських господарств. Нове піднесення переживали кустарні промисли та ремесла.
Певного розвитку набула освіта: на базі двокласного училища та 7 єврейських шкіл у 1923 році була відкрита семирічна трудова школа, де навчалося 206 учнів, а також єврейська п'ятирічна школа, в якій навчалось 165 учнів.
В березні 1923 року утворено Зіньківський район з центром Зіньків. До складу району увійшли території колишніх Михайлівської і Зіньківської волостей з площею 128 квадратних верст із населенням 31135 чол. До складу входило 43 населених пункти, 16 сільських рад: Адамівська, Баранівська, Бебехівська, Вербецька, Грим'яцька, Охрімовецька, Крутибородівська, Петрашівська, Пирогівська, Покутинецька, Слобідсько-Охримовецька, Станіславівська, Вашиївська; у Зінькові були 2 сільські ради: українська і єврейська.
Район нараховував 7931 господарство, головою райвиконкому був Каневський, бухгалтером — Лукасевич.
Через те, що 1923—1924 роки видалися неврожайними, населення займалось різними промислами, серед яких на першому місці були візництво і гончарство.
У 1925 році 496 господарств вели гончарний промисел, 22 господарства — кушнірський. Товари везли на продаж за 200— 300 верств від місця проживання.
Індивідуальним сільським господарством у Зінькові почала займатись значна кількість населення. У 1926 році в селі нараховувалось 755 дворів, їм належало 2182 десятини присадибної та польової землі, на одне господарство припадало 2,2 десятини. Для обробітку землі більшість селянських господарств вдавалась до супряг.
Поступово відбудовувались і зруйновані війною промислові підприємства. У 1924 році пивоварний завод, де працювало 40 робітників, за рік дав продукції 1000 відер.
В 1925 році в районі було 70 напівкустарних підприємств: 35 млинів, 1 шкіряний заводі скотобойня та ін.
Влада всебічно допомагала селянам, що входили в супряжні групи, забезпечувала їх сільськогосподарським інвентарем.
Кредитне товариство було створене в 1925—1926 роках. Воно давало в прокат сільгоспмашини для обробітку землі, кредити за низький процент. Товариство очолював комуніст Колондаян, а заступником був Подоля С.Ф.
Розпочалась боротьба з неписьменністю. В районі відкрили 9 лікнепів, 14 шкіл з безкоштовним навчанням. В містечку Зінькові працювала семирічна школа.
Селяни тягнулись до світла та знань. В 1924 році в містечку відкрили хату-читальню. В 1925 р. почав роботу райсільбуд з бібліотекою в 600 книг. Організовувались гуртки художньої самодіяльності, голосні читки книжок та їх обговорення, випуски стінгазет.
В 1926 році в Зінькові організовано ТСОЗ «Надія». Активістами в кооперуванні на селі були Козак І.П., Вараниця М.В., Кушнірук В.В., Подоля С.Ф. та інші.
Член райвиконкому Никифір Микитович Вараниця був делегатом 4(8) окружного з'їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів Кам'янеччини в березні 1927 року, а в квітні цього року — делегатом 4 з'їзду Рад СРСР.
У 1929 році, коли розгорнулась колективізація селянських господарств, сім бідняцьких родин об'єднались в колгосп «Прогрес». Першими колгоспниками стали Д.І. Юрчина, В.С. Бех, О.А. Максимчук, В.І. Юрчина, І.В. Рибак.
На початку 1930 року в колгосп уже вступило 28 селянських господарств. Головою був обраний Подоля С.Ф. Під тиском репресивних заходів під осінь у колгосп записалось майже 300 господарств, головою став двадцятип'ятитисячник, робітник з Дніпропетровська Дробот А.М.
Майже половина господарств у Зінькові не бажала вступати в колгосп. Головний тягар падав на одноосібників, яких оподатковували в кілька разів більше, ніж колгоспників. Примусова колективізація співпала з новою хвилею «розкуркулення». Виселяли за межі села, республіки, а то і в Сибір працьовитих, енергійних хліборобів.
Таке розкуркулення почалось восени 1930 року. Людей виганяли, забирали худобу, речі, будинки. В Зінькові була створена бригада по розкуркуленню. Головний удар падав і на тих, хто не бажав вступати до колгоспу. За даними розповіді С.Ф.Подолі, у селі розкуркулено 44 господарства і 120 людей.
В 1929—1930 роках в селі точилась гостра класова боротьба. Куркулі та за їх підбурюванням інші жителі всіма способами шкодили колгоспній справі: псували техніку, інвентар, насіння. Актив села і колгоспу вів боротьбу проти шкідницьких елементів, проводив чистку своїх рядів, роз'яснював селянам політичну і економічну необхідність колективізації як єдино правильного шляху по створенню високопродуктивного сільського господарства.
В 1930 р. в зв'язку з організацією Віньковецької (Людвиківської) МТС, яка надавала допомогу колгоспам сільськогосподарськими машинами, в Зіньківський колгосп «Прогрес» було послано 2 трактори «Інтернаціонал». Першими трактористами в селі стали Подоля Степан і Юрчина Василь.
До речі, Подоля С.Ф. у 1961 -63 роках працював у Зіньківській школі і багато розповідав про пережите в ті роки.
Колгосп «Прогрес» збирав по 8—10 центнерів зернових з гектара, ланкові Рибаківська О.Т. і Петльована Г.М. — по 18 центнерів, коріандру — 10 центнерів.
З 1931 року внесено зміни в адміністративному районуванні і в зв'язку з укрупненням Зіньківський район було приєднано до Затонського (Віньковецького) району, в складі якого він був до 1965 року.
За період колективізації у селі виникло 4 артілі: «Прогрес», імені «Куйбишева», «Соціалістична перемога», «Нове життя». Було усуспільнено 3368 га землі. В 1933 році «Прогрес» під головуванням Дробота і секретаря партосередку Мручка добре підготувався до весняної сівби, були утворені виробничі бригади. Єврейський колгосп «Нове життя» навесні 1933 року також добре підготувався. На площі села був відкритий мітинг, присвячений пробному виїзду в поле. Того ж дня відбувся злітроб-сількорів Зіньківського куща. Робсількори відігравали велику роль на селі. З року в рік зростала врожайність на колгоспник ланах.
З проведенням колективізації і викачки хліба на селі наступав голод. Колгоспи віддали хліба більше плану і весною 1932—33 рр «не було насіння для посівної кампанії. Опір хлібозаготівлям чинили окремі селяни.
Так, із складу Зіньківської сільської ради у 1933 році були виведені Свинарчук О., Грач Г., Ковальчук О., які відмовились брати участь у подвірних обшуках зерна. 14 травня І936рокув селі відкрили МТС, яка мала 14 тракторів. Першим директором став Т. Закордонець. Ця МТС на 1 січня 1941 року мала 48 тракторів, 14 комбайнів, які обслуговували місцеві і сусідні колгоспи.
    продолжение
--PAGE_BREAK--