Реферат: Культура України

Культура України

 

Важливим складникомнашого духовного життя став величезний потенціал української науки. Їїуспіхи і здобутки можуть бути предметом нашої національної гордості. А такі їїпостаті, як В. Глушков, М. Амосов, династія Патонів, раніше — О. Богомолець,ставши об'єктом художнього або нарисово-документального зображення вукраїнській літературі, зробилися і образами певного морально-естетичногозначення. Наука дає нам і митців, письменників — хоч, може, й не так багато, якросійська наука — російській літературі. Загалом високий рівень українськоїнауки впливає на інтелектуальний рівень суспільства, на понятійну сферу нашоїдуховності, почасти — і на розвиток української мови. Але, на жаль, цей впливобмежують деякі прикрі обставини, що особливо розвинулися в останні десятиліттяі відчутно звузили національно-культурний аспект української науки.(Застерігаюся: я не ігнорую інтернаціонального характеру змісту науки та їїметодології, я тільки говорю і про її дотичність до національної культури). Це,насамперед, переведення майже всіх наукових журналів з української мови виданняна російську. Не менш тривожною здається і така обставина. Ще не так давнонароджена на хвилі могутнього культурного піднесення народу Українська Академіянаук була мозковим центром, генеральним штабом української національноїкультури, а її керівники —від Вернадського до Богомольця — не тільки відчували свою особисту причетністьдо української культури, а й були генераторами ідей її розвитку, уособлювалинаціональну культурну самосвідомість. Нині цю належну їй роль Академія науквтратила і навіть не помітила цього. Сьогодні ми радіємо хоча б з того, щободай окремі вчені-негуманітарії, так би мовити, на власний страх і ризиквиявляють зацікавлення долею української національної культури та українськоїмови, як це зробив, наприклад, відомий учений-біохімік М. Ф. Гулий, взявшиучасть у дискусії про національне й інтернаціональне, яку проводить журнал«Прапор».

Є у нас мережагуманітарних науково-дослідних інститутів. Там з року в рік багато робиться якдля дослідження й почасти публікації культурної спадщини, так і для висвітленнясучасних процесів у культурі й мистецтві. Проте енергія ініціатив цихінституцій, мабуть, мала б бути більшою. Як і вихід на фундаментальні розробкив принципових питаннях стану, потреб і перспектив української національноїкультури. Та й звичайна людська, патріотична, громадянська відповідальність занеї мала б промовляти і рішучіше, і вагоміше. Хіба, скажімо, мовознавець абофілософ не такі ж люди, як письменники, і якою бронею вони захищені від тихтривог, що неминуче виникають при елементарному зіткненні з реальним життям?Тоді чому з»- не мовознавці, не Інститут мовознавства Академії наук УкраїнськоїРСР, а лиш письменники — щоправда, з великим запізненням — піднесли мовнепитання на державно-політичний рівень?

Чому не архітектори йісторики — за кількома персональними винятками — і не відповідні державнінауково-дослідні заклади становлять «ударну силу» тієї громадськості, якабореться за збереження історичних пам'яток, популяризує відповідні знання? Ічому філософія як репрезентант, узагальнювач і гарант духовного життясуспільства не дає концепції нашої культурної спадщини, не осмислюєузагальненого образу нашої культури, не розробляє проблематики українськоїнаціональної культури як цілісності? Може, в усьому цьому (і багато чомуподібному) теж виявляється розбалансованість нашої культури як системи?

В останні десятиліття«вертикальна» орієнтація економіки та надмірна централізація всіх сферсуспільного життя призвели і до відповідних викривлень соціокультурної сфери,до національно-культурних втрат, зумовлених деградацією «горизонтальних»структур, що виявилося багатоманітно — від загрозливого посилення культурногопровінціалізму (де колишня слава багатьох міст, від Полтави й Чернігова доДніпропетровська й Одеси, які ще в 20-ті роки були осередками українськогомистецького життя, давали йому імпульси й ініціативи, в яких успішнорозвивалися українське книгодрукування й періодика?!) до завмирання ібюрократизації культурної самодіяльності населення, вигасання народних ремеселтощо.

Взагалі кажучи, процесцентралізації культури відбувався в усьому світі, у нас він тільки набравспецифічних «адміністративних» форм. Але в усьому світі чиниться нині іпротилежний процес, який на Заході інколи називають муніципалізацією культури,інколи ж говорять про культурну роль общини. Відроджується місцева ініціатива,створюються місцеві музеї, видаються регіональні часописи. У нас такийвідновний процес може мати великі перспективи, оскільки збігається з головнимнапрямком соціально-культурної демократизації як складової частики духовноговідродження і суспільної перебудови. Важливим аспектом цього процесу може стати«регенерація» народної мистецької культури, для чого у нас є непоганіпередумови. Адже, попри всі втрати в недалекому минулому, українці все-такизалишаються одним із небагатьох народів Європи, у яких ще збереглася народнамистецька творчість — гончарство, вишивання, живопис, ткацтво тощо. Але ми малознаємо її, мало цінуємо і ще менше підтримуємо. Колись І. Драч написав чудовийвірш «Українські коні над Парижем» і принаймні ввів ім'я О. Залізняка в колозірок українського мистецтва. А хто, крім фахівців, знає О. Ганжу чи О.Селюченко, які з неменшим талантом виразили в кераміці душу народу, йогообразне мислення? Вони не стали фактолл нашої культурної свідомості. Та й читільки вони? А от Марію Приймаченко, здавалося б, усі знають. Проте альбом зрепродукціями її творів востаннє виходив чверть століття тому, а нові їїкартини вже упродовж багатьох років розхапують промітні ділки, і багато з тихкартин назавжди втрачено для України. А Катерина Білокур? От, здавалося б, комуми сповна віддаємо запізнілу шану. А воно теж не зовсім так. І альбоми їївиходять нечасто й не завжди гідної якості, і книжка її листів — унікальнізразки епістолярної прози — ніяк не вийде. І чи не час би подумати про музейКатерини Білокур? Невеличкий будиночок відповідної архітектури, там зібрано їїкартини, меморіальний матеріал, звучить стиха музика і вірші Шевченка, якимивона жила… Втім, мріяти можна про багато що. І все-таки сьогодні вже чимало,принаймні більше, ніж раніше, робиться і для збереження народного мистецтва, ідля розвитку ремесел, і для поцінування традиційної культури сільського побутуі моралі. І в числі ентузіастів цієї справи знаходимо літераторів, письменників— згадаймо хоча б уперту роботу С. Пушика, Василя Скуратівського, В. Пепи таінших.

Колись О. Довженкомріяв створити етнографічний фільм про Україну, щоб розкрити «красу рідноїземлі, яка годує нас не тільки хлібом, маслом, а й багатьма звичаями,уявленнями, піснями, думками, відчуттям вітчизни наших батьків, дідів, прадідіві наших нащадків». Мабуть, етнографізм у такому широкому й глибокому розумінні— як інтимний зв'язок з рідною землею — необхідна передумова життєвості,доцільності і краси всякої мистецької діяльності. А що виходить, коли алистєцтво сліпе і глухе до землі, наякій хоче себе утвердити, бачимо на прикладі сучасної архітектури. Власне,архітектура в нас наче якось і взагалі випала з поняття національногомистецтва. Фактично її просто ототожнили з поточним будівництвом. Важко йсказати, коли востаннє ставилося свідомо й послідовно завдання якось пов'язативирішення проблем містобудування із утвердженням національно-своєрідногоархітектурного стилю, створенням архітектурних мистецьких цінностей,співвіднесених з національною традицією. Може, ще наприкінці 20-х та на початку30-х років, коли остання хвиля українського необарокко зустрілася з першими іневдовзі погаслими хвилями конструктивізму. Навіть на прикладі забудови Києвами бачимо, як ігнорувалися національні традиції та прийоми, як заплющували очіна ландшафт та історичні пам'ятки, не кажучи про їх нищення. В останні рокиможна говорити про деякі зрушення на краще. Характерно і невипадково, що вонивиявляються там, де архітектура враховує ландшафт і поновлює спілку із своїмтрадиційним союзником — монументальним живописом, керамічним оздобленням тощо.

Ще в 50-ті роки О.Довженко з властивою йому прозірливістю ставив питання про будівництво на селі,з усією пристрастю картаючи архітекторів та будівельників, глухих до потреб,традицій і краси українського села. Тоді до його ідей не прислухалися. Сьогоднідещо змінилося. Але принципового розв'язання проблеми, принципового згармонізуванняжитлової забудови, природного, господарського і культурно-історичного ландшафтусільської глибинки немає. Може, й не буде, поки архітектура не поверне собістатут мистецтва, національного мистецтва, поки архітектори не будуть мислитикатегоріями національної культури,— бо історично саме в національній специфіціархітектури крилася таємниця поєднання пожиточності й краси, утилітарного йестетичного, універсального й місцевого.

Отже, й тут специфічніпитання однієї ланки культури змикаються з проблемою її цілісності.Взаємопов'язаність різних мистецтв особливо наочно виступає у їхніх стосунках злітературою. Саме література тримає найширший «фронт» взаємодії з іншимимистецтвами і, природно, саме до неї найбільше запитів та претензій від них.Тим більше, що сьогодні українська література недостатньо живить інші мистецтваідеями, мотивами, сюжетами, текстами. І представники цих мистецтв мають рацію усвоїх претензіях. Хоч вина тут обопільна. Адже якби з їхнього боку було більшезацікавленості й солідарного розуміння,— вони більше знайшли б для себе вукраїнській літературі.

/>Візьмімотеатр. Режисери нарікають на брак сучасних п'єс. Це так. Але ж і М. Куліша неставлять, і І. Кочергу, й М. Ірчана, й Мамонтова. У 60-ті роки кілька гострих,як на ті часи, п'єс написав О. Підсуха,— їх теж не ставили. Російські театризалюбки інсценізують твори класиків російської літератури; у нас же післяВасилькової постановки «Землі» у Чернівецькому театрі помітних зусиль такогохарактеру не спостерігалося аж до останнього часу, коли в Київському театріімені Франка поставлено спектакль за «Енеїдою» Котляревського. Мабуть, і зсучасної української літератури можна було б щось знайти. Адже йшла уЛьвівському самодіяльному театрі «МЕТА» «Маруся Чурай» за романом ЛіниКостенко, і з успіхом ішла, поки її не «зупинили». Нарешті, як тут не згадатипро те, що український театр досі ще не знайшов ключа до поетично-філософськоїдраматургії Лесі Українки, до її «малих драм». А загалом кажучи, у нас ще єукраїномовні театри, але немає національного театру в тому значенні, як йогорозуміли корифеї, Лесь Курбас,— і в якому ми знаємо сьогодні грузинський,естонський, литовський, якутський театр.

А кіно? Всі мипам'ятаємо блискучі успіхи, якими ознаменувалося звертання талановитихкіномитців до Коцюбинського і Стефаника. На жаль, піднесення українського кінобуло зупинене (хоч у звертанні його до літератури ще траплялися такі яскравіепізоди, як екранізація Землякової «Лебединої зграї» І. Миколайчука). Сьогоднізнову маємо обнадійливе, хоч і запізніле звертання до Григора Тютюнника, Є.Гуцала, Але ж є ще небезінтересні для кіно І. Чендей, А. Дімаров, Б. Хар-чук,Вал. Шевчук, В. Дрозд, В. Яворівський… Здається, що при зацікавленій увазі тавболіванні за українську національну культуру можна було б і в їхніх творах, іу творах інших українських авторів знайти і теми, і образи, і ідеї. Зрештою,багато що залежить від режисерської інтерпретації.

Не завжди є бажаннятворити українське мистецтво. Але й самого бажання мало, навіть за наявностіталанту. Треба ще знати народ і його культуру, любити їх, жити ними, відчувативідповідальність за них; треба мати в душі те почуття, що змушує думати проїхню добру славу та про те, як їй по можливості прислужитися або «бодай соромуне наробить...», як висловився колись один із класиків українськоїлітератури… Культура вахтовим методом не робиться.

Або таке. Наближаєтьсяювілей Т. Г. Шевченка. Жоден з українських кінорежисерів не готує художньогофільму, присвяченого Шевченкові. Жоден із театральних режисерів не готуєшевченківських вистав. Знов-таки: немає сценаріїв. Але ж є Шевченко. ЛесьКурбас не ждав сценаріїв та інсценівок, а поставив «Гайдамаків». І. Кавалерідзестворив «Коліївщину». С. Параджанов сам написав сценарій «Марії» і мріявпоставити фільм, знайшовши надзвичайно цікаве рішення: у формі українськоговертепу. Мені здається, справа тут — щодо Шевченка — не тільки в сценаріях.Справа і в тому, що бракує відчуття Шевченка та внутрішнього відгуку на нього,бракує бачення і розуміння його духовної насущності для нашої доби. Не живутьтим, чим жив Шевченко: історичною долею свого народу.

На цих проблемахнаголошується в прийнятій Постанові ЦК Компартії України «Про заходи щодореалізації в республіці настанов XXVIIз'їздупартії, січневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС у галузі національних відносин,посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення».

Сказаним я не хочувиправдовувати літературу і перекладати все на «суміжників». Ні, літературасьогодні таки не дає належного забезпечення і належної підтримки іншиммистецтвам. А деякі з них просто тримає на голодному пайку. Наприклад, якбизараз заходилися коло справжньої, а не фіктивної організації українськоїоперети або естрадного конферансу, зразу б відчули гострий дефіцитлітературного матеріалу. Але ж, з другого боку, і матеріалу цього не буде, покине буде попиту на нього, тобто, поки не існуватимуть відповідні мистецькі формий заклади. Це дві взаємозумовлювані сторони одного процесу.

Ще один прикладнедостатньої обґрунтованості нарікань на літературну незабезпеченість, а, посуті, на нібито неможливість повноцінного існування україномовної форми тогоабо іншого виду мистецтва — нарікання багатьох композиторів-піснярів, особливомолодих. Мовляв, немає українських текстів, які б відповідали світосприйманню йінтересам сучасної міської молоді, її життєвому досвіду та емоційному ладові, асмерічки, потічки й вербички, мовляв, уже всім набридли. Можна б посперечатисяіз цим (хтось із виконавців добре сказав: якщо італійці весь час співають проморе, то чому я не можу співати про гори — про Карпати), але на хвилькупогодьмося з цим. Тоді доведеться сказати інше: шановні композитори, ви поганознаєте українську поезію. Чому російські композитори пишуть, у тому числі йпісні, на слова і Маяков-ського, і Пастернака, і Вознесенського, і Ахмадуліної,і Євтушенка, а чому українських композиторів не приваблюють В. Свідзинський, Є.Плужник, Л. Первомайський, не дуже приваблюють Ліна Костенко,!.. Драч, М.Вінграновський, П. Мовчан, Ірина Жиленко, М. Воробйов з їхньою складноюмузикальністю? А хіба так уже багато використано в музиці текстів П. Тичини, М.Рильського, В. Сосюри, В. Мисика, В. Симоненка, Д. Павличка, Б. Олійника? Акого цікавить гротеск, епатаж — зверніться до М. Саченка або згадайте М.Семенка. На нові інтонації й вирішення могла б надихнути і поезія молодих — І.Римарука, В. Герасим'юка, Ю. Буряка, Наталки Білоцерківець, Юрія Андруховича,Олександра Ірванця, Віктора Неборака та інших. Часом за цією неувагою доукраїнської поезії стоїть її неприйняття як внутрішньо чужої або й економічноневигідної для виконання: не той успіх, не ті тиражі платівок тощо. Це останнє,звичайно, серйозна обставина, і все ж для митця, відданого культурі свогонароду, вона не буде вирішальною. До речі, про міру співробітництва: у вересні1987 року планувалося проведення зустрічі молодих поетів і композиторів. Тавона не відбулася, більше того: коли настав призначений день, ніхто про неї йсловом не згадав. Така була «підготовка» і така «взаємна» зацікавленість.

Повнота функціонуваннянаціональної культури потребує і розвитг ку масових та розважальнихжанрів і форм, таких, як різні види естради, цирк, видовища, розважальне кіно,авторська пісня тощо,— взагалі молодіжної субкультури, міської субкультури. Унас побутує погляд, що нічого цього і не треба, і добре, що його немає (вукраїнських формах), бо воно тільки засмічувало б національну культуру. Нам,мовляв, потрібні лише шедеври високого мистецтва. Але їх не буде і не може бутибез субстрату масової культури, без забезпеченості повнотою функціонування всіхрівнів і ланок, без взаємодії, протидії, протестного відштовхування, боротьбирізних потоків, тенденцій і навіть різних смакових рівнів, різних якостей. Бо всистемі культури діється складний кровообіг, бо й у мистецтві чинний закондіалектики: перехід кількості в якість, усупереч відомій снобістській думціпротилежного характеру. Згадаймо, що говорив Довженко з приводу сумнозвісноїпіслявоєнної постанови про зменшення випуску кінофільмів задля підвищенняякості. Посилаючись на математичну криву Гаусса, він казав, що й у мистецтвікількість талантів залежить від загальної кількості причетних до нього людей, акількість шедеврів — від загальної маси продукції. І коли кінематографіявиробляє, скажімо, щороку сто фільмів, то є шанс, що п'ять із них будеблискучими; та коли вона виробляє всього сім, то блискучого жодного не буде. (Ами дивуємося, що мало блискучих українських фільмів та телефільмів, коли їхвзагалі одиниці!) І Довженко робив висновок: «От як помщається за себенерозуміння того, що прекрасне пізнається в порівнянні і що якість виростає зкількості».

Особливо ми неуважні домолодіжної субкультури. Є якась фатальна закономірність у тому, що саме з колаукраїнських літераторів виходили такі собі Савонаролли — полум'яні борці спершупроти вузьких штанів, потім проти довгих чубів, потім проти хула-хупу йрок-н-ролу і т. д. (тоді як борців проти деяких інших явищ було набагатоменше). Пригадується, як у часи захоплення молоді народною (хоч і не нашою)піснею «Бе саме муччо» один український поет видрукував у «Перці» памфлет, щозакінчувався словами: «Ех, якби за те «Бе саме» та набить йому те саме». Оцяпозиція: «Набить йому те саме» — і досі залишається найпопулярнішою у нашомуставленні до молодіжної субкультури (та й у ідеологічних дискусіях взагалі).Через те ми програвали всі битви з молодіжною побутовою та культурною модою іпрограємо далі. Взяти той же рок. Чи не розумніше роблять у Прибалтиці, де йомунадають національного забарвлення? І в Білорусії є такі спроби. Читаю в журналі«Неман» (1987, № 7) статтю доцента Білоруської консерваторії Т. Щербо:«… Рок-музику, що буквально наринула на нашу країну, не можна розглядати якщось суто негативне… У нас, у Білорусії, були мінімальні спроби щось зробитив рок-музиці. На національному ґрунті. І це треба вітати, коли використовуютьсянаціональні сили, національні засоби». Зрештою, і в нас були такі спроби ще в60-ті роки, і зараз є, але не знайшли і не знаходять підтримки. Звичайно, всі бми хотіли, щоб частіше звучала народна пісня, ніж «рок». Але шляхом гологопротиставлення чи силового нав'язування тут нічого не досягти, тим більше шляхомзаборон і скасувань. Молодіжну субкультуру можна «завоювати» лише зсередини. І,звичайно, залишається надія, що допоможе тут посилена увага до естетичноговиховання дітей і молоді, на якій тепер мають начебто намір зосереджуватися ішкола, і мистецькі сили.

А для діячівукраїнської культури тут особливо багато проблем. Навіть у справі поповненнясамих мистецьких сил, не кажучи вже про масову аудиторію. Нещодавно відбувсяогляд-конкурс музикальної творчості юних композиторів — учнів музичних шкілКиєва та області. З десятків пісень, створених учнями на власні слова й словатоваришів (і на готові тексти) не було жодної — жодної! — української, і навітьпід бандуру співалися неукраїнські тексти. Не доводиться тут дорікати цимпідліткам. Але хтось же їх виховує, у певному дусі виховує, готує нам нашекультурне майбуття. Ще один приклад із сотень і тисяч мож/>ливих.Нещодавно українське телебачення влаштувало показ і обговорення кількох стрічокмолодих кінодокументалістів. Цікаві роботи, цікаве обговорення. Але чомусьподумалося, що у Леся Танюка і Станіслава Чернілевського, які виступали наобговоренні і хвалили ці роботи — справедливо хвалили,— мабуть, усе-таки тяжкобуло на душі. Бо ні фільми, ні те, що говорили автори про свої творчі принципий плани, не засвідчувало їхньої глибокої причетності до української культури,готовності творити українське національне кіно. Не дуже порадував і недавнійреспубліканський кінофестиваль «Молодість». Звичайно, побажаймо успіху молодимталантам. Але хто ж розроблятиме український матеріал? І коли вся мистецькамолодь ітиме така, то в недалекому майбутньому хіба доведеться чекати, щобукраїнську культуру нам завозили з Москви або Тбілісі.

Досі мова йшла проструктуру культури по «горизонталі» форм, видів мистецтва, сфер функціонування.Можна ще говорити і про географічну «горизонталь» — просторового поширення іфункціонування культури. Тут теж свої проблеми, одні з яких очевидні, другі —потребують вивчення. Не всі терени України рівнозначні за мірою «насиченості»національною культурою. Коли ж мати на увазі сучасну художню культуру, то досільської аудиторії вона не повністю доходить через недостатнюсоціально-культурну забезпеченість села, а до міської — через мовне«відчуження» значної частини городян. Далі. Ми мало знаємо і маловикористовуємо регіональні народні культури, творчі сили на місцях, периферійнімистецькі колективи тощо — все це недостатньо втягнене в ширший культурнийобіг, у загальнонаціональне культурне життя. Ми нічого не знаємо про існуваннячи неіснування якихось форм чи реліктів української культури в місцях масовогопоселення українців за межами республіки — на Кубані, в Казахстані, Сибіру. Тай у Москві, де живе понад мільйон українців. (У 20-ті роки, як відомо, вбагатьох із цих осередків існували українські культурні організації, видавалисягазети українською мовою, діяли театри тощо). І зовсім ігноруємо (не кажучи проякусь опіку з нашого боку, що мала б бути) українські культурні сили в сусідніхсоціалістичних країнах — Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії. Хоч би намзнати те, що вони роблять і без нашої, на жаль, допомоги! А роблять воничимало,— коли ж брати в розрахунку на душу населення, на українську душу, такби мовити,— то, мабуть, набагато більше, ніж ми. Ось тільки два факти.Свидницький музей народної культури у Чехословаччині регулярно видає грубезнітоми наукових праць таким самим тиражем (1000—1500 примірників), яким нашаАкадемія наук видає аналогічні (хоч і наполовину менші за обсягом) матеріалидля 40 мільйонів (а не 40 тисяч, як у Чехословаччині) українців. (Звичайно,загальна кількість видаваних праць у нас незрівнянно більша, але смішно було бще й про це говорити!) Другий факт: у Югославії українці-русини перевидалифотоспособом п'ять томів українознавчих праць В. Гнатюка,— тоді як ми про це щей не думаємо. Певно, не один із нас радо придбав би і ці, й інші видання нашихбратів у соціалістичних країнах, і книжки тамтешніх сучасних українськихписьменників, та й їхні газети, журнали,— але зробити це немає як. Я вже некажу про літературні й мистецькі видання та наукові праці українців з Заходу —не всі ж вони антирадянські, є, мабуть, і об'єктивні, цінні. Правда, товариство«Україна» дещо робить для ознайомлення нашої громадськості з культурним життямпрогресивних і «нейтральних» українців на Заході, та, на жаль, у келейнихмежах. І чи побачимо ми коли-небудь виставку творів О. Архипенка, чи Я.Гніздовського, чи М. Радиша, чи Никифора, чи когось із сучасних українськихмитців з Канади, Чехословаччини?

Мабуть, час початидбати про те, щоб надбанням українського радянського народу стало все, що врізних краях нашої країни та на різних континентах функціонує як прогресивна —в широкому значенні — українська культура і служить добру й красі.

Ще важливіше питання —про структуру нашої культури по історичній «вертикалі». Тут багатостраждальнаукраїнська культура особливо уразлива. Йдеться і про постійне уривання лінійрозвитку та традицій внаслідок сумних історичних обставин. 1 про нинішнюнедостатню обізнаність з культурною спадщиною, недоступність деяких їїсторінок. Список літературних творів та особливо наукових праць, які неперевидаються і, отже, недоступні людям, зайняв би надто багато місця. Авізьмімо музику. Добре, що відродився інтерес до старовинної музики, щоповернуто і трохи спопуляризовано багато творів доби барокко. А скільки щеневиконуваного, тобто фактично й відсутнього в культурному житті, в добіпізнішій! Коли знову почуємо Лисенка «Б'ють пороги», «Іван Гус», «ІванПідкова», «Гамалія»? Коли знову почуємо «Кавказ» Людкевича,— може, хоч наШевченкові дні? Та й «Заповіт» Людкевича нечасто звучить. І чи добре ми — маюна увазі не спеціаліста-дослідника, а ширше коло любителів музики, та, може, йпересічного музику,-— чи добре знаємо Кошиця, спадщину Вахнянина, Нижанківського,Калачевського, Сокальського, Верховинця, Богуславського, Вериківського, чичасто виконуються їхні твори? Правда, все це існує і може бути включене в активкультурного життя. Гірше з багатьма творами живопису та архітектури, якізагинули, деякі вже на наших очах, а деякі ще гинуть. Цього не повернеш. Багатовтраченого, багато такого, що ще можна врятувати, треба рятувати. І незнаногоабо не-спопуляризованого,— а отже, наче й не існуючого,— ще багато й багато. Які просто замовчуваного з незрозумілих причин — згадаймо хоча б про талановитогографіка й живописця Миколу Бутовича. Роботи, куди не глянь,— непочатий край,хоч скільки трудівників працювали і працюють у поті чола.

Для цієї роботи вкрайпотрібне об'єднання зусиль усіх мистецьких загонів, усіх ланок нашої культури,усіх її трудівників. Втім, не тільки для цієї роботи, а й для нормальногорозвитку кожної ділянки мистецтва й культури, для повноцінного функціонування культурияк цілості.

Я думаю, вже сьогодніможна б запропонувати і деякі конкретні заходи. Для початку, мабуть, варто бподумати про те, як установити і зробити постійними контакти між літераторами,мистецтвознавцями, музикознавцями (не виключаючи і самих митців, звісно), міжвідповідними творчими об'єднаннями і інституціями, друкованими органами.Проводити спільне обговорення проблем, що так чи інакше стосуються всієїнаціональної культури як цілісної системи. Наприклад, проблем збереження іосвоєння культурної спадщини у всій різноманітності й широчіні її обсягу тавзаємопов'язаності явищ; проблем естетичного виховання, зокрема в школі;проблем розширення аудиторії українського мистецтва і літератури. І сутотворчих проблем: як розуміти національну традицію, як розуміти новаторство йавангардизм, як боротися за якість культури, як оцінювати ті чи інші конкретнішукання. Корисним було б, на мій погляд, обговорення представниками різнихмистецтв якогось нового видатного явища певного виду мистецтва з погляду йогозагальноестетичного і загальнокультурного значення. Дуже добре було б з цимвиходити на телебачення. Нарешті, і сама проблема української національноїкультури як цілісності могла б стати, скажімо, темою республіканськоїнауково-мистецької конференції чи якогось форуму з участю майстрів мистецтв,естетиків, філософів, соціологів, культурологів, істориків, з наступнимвиданням її матеріалів у формі наукового збірника. Це стимулювало бкультурологічну думку, а почасти, може, й самий культурний процес.

Колись митціоб'єднувалися групами навколо певної творчої платформи, а не жанру. Згадаймо групуСтарицького — Лисенка, згадаймо численні творчі об'єднання 20-х років, згадайможурнали типу «Мистецтва», «Літературного ярмарку», «Універсального журналу».Сьогодні цього вже не відродити в таких формах. Але, може, варто подумати проте, щоб, крім професійних творчих спілок, могли існувати й якісь, скажімо,неформальні творчі об'єднання груп працівників різних мистецтв, що висуваютьякісь нові ідеї, або обстоюють якусь естетичну платформу, або виконують якусьспільну культурну працю, здійснюють якусь великомасштабну культурну акцію?Може, поряд із журналами, які видають творчі спілки, уявимо собі й орган, якийвидає група представників різних мистецтв, розвиваючи певну свою творчу лінію ізмагаючись з іншими? У всякому разі, потрібні якісь магнетичні поля, в якихскупчувалися б силові лінії різних мистецтв,— магнетичні поля на зразок тих,які створювали колись такі люди, як В. Еллан-Блакитний, Лесь Курбас, М. Бойчук,брати В. і Ф. Кричевські та інші — люди цілісного культурного світогляду, людивисокої культурної місії, творці нових національних стилів загальнокультурногомасштабу.

Нарешті, наші творчіспілки і мистецькі організації мали б діяти скоординовано, не обмежуючисьтільки спільними ювілейними заходами, а головне — разом з Міністерством культури,іншими державними органами та науковими закладами мали б розробити стратегіюрозвитку української національної культури на багато років.

І тут знову доводитьсяговорити про потребу філософської і соціологічної концепції українськоїнаціональної культури та її різнобічної естетичної конкретизації, а також пронеобхідність для кожного вчитися мислити категоріями не лише фаховими, а йкатегоріями української культури як цілісності, як системи. (Бо вся іганаціональна культура може існувати лише як система, лише в своїй цілісності, ідіалектика цієї цілісності полягає в тому, що хоча національна культураконкретно реалізується в розвитку окремих своїх галузей, окремих видів, жанрівмистецтва, однак тільки наявність і усвідомлення феномена національної культурияк цілого є головним генератором енергії і життя всіх окремих галузей, видів,жанрів. Є феномен національної культури та його усвідомлення — є і гарантіянезупинного розвитку всіх її аспектів. Нема його чи втрачається йогоусвідомлення — заглухнуть, занидіють і ті ділянки, які ще культивуються).Звідси і необхідність для творців культури, діячів мистецтв відповідногосамоусвідомлення та відповідного душевного стану, який можна було бохарактеризувати як відчуття місії, як осмислений і одухотворений патріотизм,поєднаний із загальнолюдською широтою погляду.

еще рефераты
Еще работы по культуре и искусству