Реферат: Античний театр як модель античного полісу

«Аттичнийтеатр як модельантичногополісу»

Дипломнаробота

Зміст

Вступ

Розділ1. Роль культуДіоніса в життіантичногополісу і становленніаттичної трагедії

1.1Походженняі діяння Діоніса

1.2 Формикульту Діонісав Греції

1.2.1 Сільськогосподарськісвята на честьДіоніса. Діонісії

1.2.2 Оргіастичнісвята Діонісав Греції

Розділ2. Аттичнатрагедія яксоціальнийрегулятор імеханізм

Висновки

Списоквикористаноїлітератури

вступ

Актуальністьтеми. На кожномуновому етапідержавницькоготворення, пошуківнаціональноїідеї, в кожнукультурнукризову епохуєвропейськакультура такчи інакше звертаєтьсядо античногонащаддя. Невиключенняі сучасна українськакультура добипостмодернізму.Невипадково, що численнінауково-практичніконференції, театральніпостановкитощо знаходятьвідповіді навиклики добив античнійкласиці, першза все в аттичнійтрагедії. Осьчому і нашаробота присвяченарозгляду проблемиаттичної трагедіїяк моделі полісу(в політичному, культурному, особистісному)планах. Тимбільш, що саметакий розворотпроблеми вимагаєособистихроздумів.

Мета роботи– розгляд аттичноїтрагедії якмоделі античногополісу в сенсіподібної ітотожної генези, функціонування, внутрішніхмеханізмів.

Для досягненняцієї мети, намнеобхідновирішити такідослідницькізадачі:

З’ясувати які культові практики раннєполісної Еллади призвели до появи полісемантичного та синтетичного феномену аттичної трагедії;

Проаналізувати буття полісу з позицій структур повсякденності: матеріальне, соціальне та емоціональне життя;

Визначити, які сторони суспільного життя не мали механізмів регуляції;

Дослідити, які полісні практики прийняв на себе аттичний театр в процесі свого становлення та функціонування.

Об’єктомдослідженняв дипломнійроботі сталосемантичнеполе, в якомурозвивалисяяк антинийполіс, так іаттична трганедія.

Предметомдослідженняв дипломнійроботі ставаналіз аттичноїтрагедії яксоціорегулюючогота інтегруючогомеханізмуантичногополісу, а значитьі античноїкультури; виявленнятих рис, якідозволяютьрозглядатитрагедію вширокому сенсіяк модель античногополісу.

Методи дослідження.Зважаючи напроблеми, щоїх ми розглядаємов нашій дипломнійроботі, придослідженніантичногополісу булизастосованітакі методи, як: аналітичний,історичний, системний, теоретичний, культурологічний.

Виходячиз вищесказаного, зазначимо, щоробота складаєтьсяз двох розділів.В Розділі 1. Ролькульту Діонісав житті античногополісу і становленніаттичної трагедії, ми розглядаємоспільне культурнета ментальнепоходженняяк поліса, такі аттичноїтрагедії, доводячиєдність походженняобох цих культурнихфеноменів.

В Розділі2. Аттична трагедіяяк соціальнийрегулятор імеханізм, мидоводимо«модельність»аттичної трагедіїдля античногополіса черезпринципи їїфункціонуванняв культурі.

РОЗДІЛ1. рольКУЛЬТуДІОНІСА вжитті античногополісу і становленніаттичної трагедії

Будь-якийхудожній твір, будь-який феноменкультури впевному ступеніє моделлю культурноїситуації, якайого породила.Це положеннядавно і міцнозатвердилосяв теорії культури.1Проте, роль імісце тих абоінших артефактівхудожньоїтворчості різнідля кожноїкультурноїепохи. ЯкщокультурнуситуаціюСередньовіччянайповнішевідображаєхрам і площа, а XX в. — кінематографі телебачення, то відносноантичностітаким специфічним«образом доби»довгий часвважаласякласична скульптура.Достатньотільки відзначити, що Гегель говоривпро «статуарність», як про загальнухарактеристикукласичноїкультури, іпросякненістьцією самоюстатуарністювсіх видівлюдської творчостіцієї доби.2Близький бувдо його поглядіві О.Ф. Лосев (вінговорив про«тілесність»античної культури, що у загальнихрисах найбільшвідбилася вмистецтвіскульптури)3.Не заперечуючивинятковузначущістьгрецької класичноїпластики яквершини художніхузагальненьантичності, ми все ж такиспробуємодовести, щосаме аттичнатрагедія, повністюсинхроннавсьому періодукласичноїгрецької культури,є універсальноюмоделлю античноїкультури загенезою, формою, адекватністючитання культурногознаку, в енергетично-ментальномусенсі, нарешті.Аттична трагедіявиникає, яквідомо з культовоїпрактики, більштого, з культовоїпрактикидіонісійства.Цей культ, якніякий інший, був зверненийдо індивідуальної«геройственності», тому й такийпопулярнийв Аттиці, і Афінах, зокрема. Полісаттичного типу, вершина античногокультурногоі політичногоустрою, багатов чому будуєтьсяна міфологемахдіонісійськоїпрактики. Розглянемоїх структуруі становлення.

1.1 Походженняі діяння Діоніса

Сын Зевса, Дионис, я — уфиванцев.

Здесь некогдаСемела, Кадмадочь,

Меня на светбезвременноявила,

ПораженаЗевесовымогнем.

Из бога ставпо виду человеком,

Я подхожук струям родимыхрек...

Еврипид.Вакханки. 1 —6

Походженнякульту Діоніса, як і містерійДеметри, втрачаєтьсяв доісторичномуминулому. Корінняйого, поза сумнівом, пов'язане зякнайдавнішимиобрядами родючості.Можливо, діонісизммав загальнівитоки з праарійскиморгіастичнимкультом хмільногозілля — Соми, або Хаоми. Уісторичнийчас ім'я Діонісапов'язувализ виноградарствомі виноробством.Він був оголошенийтакож покровителемдерев і стад.Але спочаткуДіоніс, найімовірніше, був не ким іншим, як старим крітськимбожествомвідтворюючоїта родючоїсили. Всі йогопізні атрибути: виноград, дерева, хліб — вторинні.Головним жесимволом йогобув бик. Вакханкиспівали:

О, гряди, Дионисблагой

В храм Элеи,

В храм святой,

О, гряди вкругу хариты,

Бешено ярый,

С бычьейногой,

Добрый бык,

Добрыйбык4

Якийсь часцентром шануванняДіоніса залишаласяФракія — країнана кордонітеперішніхГреції і Болгарії.Там відродивсяцей стародавнійкульт і біляVI сторіччя почаврозповсюджуватисяпо всій Елладі.

У одномуз фракийскихсіл, йдетьсяв народнійгрецькій оповіді, жив старийсмутний бездомнийкозел. Протевосени з нимвідбувалисядивовижнізміни: він починаввесело підстрибуватиі грайливочіплятися доперехожих. Утакому станікозел перебувавякийсь час, потім повертавсядо свого смутку.Селян зацікавилинесподіванізміни в настроїкозла, і вонипочали стежитиза ним. З'ясувалося, що настрійтварини змінювавсяна краще післятого, як вонапоходить повиноградникуі поїсть кетягів, що залишилисяпісля зборуурожаю. Як правило, на полях залишалисярозчавлені, брудні кетяги.Винограднийсік бродив іперетворювавсяна хмільневино. Від ньогой п'янів козел.Люди спробувалиці ласощі івперше відчулина собі діюалкоголю. Козелбув проголошенийвинахідникомвина і, такимчином, ставбогом. Двічіна рік — навесні, коли винограднілози розпускалибруньки і селянипочинали обрізаннявинограднихкущів, і восени, після приготуванняпершого виназ молодоговинограду, начесть Діонісавлаштовувалисямістерії. Найбільшурочистимиі веселими булиосінні святкування.Учасники містерійзбиралисявечорами напагорбах, розпалюваливогнища, пили«кров Діоніса», танцювали, співали, поїдалижертовнихтварин і такеінше.

З Фракіїкульт Діонісаі містерії, якійого супроводжували, розповсюдилисяпо всій Греції, а потім (з III ст.до н.е.) — по всійтериторіїімперії ОлександраМакедонського.Слід зазначити, що містеріїДіоніса формувалисяв основномуна околицяхСтародавньоїГреції — в Македоніїі підвладнійїй Фракії5.До відкриттяМікенськоїкультури вважали, що Діоніс цечужоземнийбог, якого чтиливарвари, і одногопрекрасногодня почав наступна цивілізовануЕлладу. Йогокульт, на думкудослідниківтого часу, бувфракійськогопоходження; там, у північнихсусідів Греції, що мали такбагато спільногоз малоазіатськимиплеменами, засловами одногоз найбільшихдослідниківдіонісизма, Е. Роді, «здійснювалосяна честь йогосвяткуванняна висотах гір, темною ніччю, при мерехтливомусвітлі факелів.Лунала галасливамузика: звукмідних гомінкихбубнів, глухийгрім, і середних звуки низькотонних флейт, що приводятьв безумство.Збуджений цієюмузикою натовптих, що святкують, танцює з галасливимтріумфуванням.Здебільшогоце жінки, якідоходять довиснаженняв цьому дикомутанці. Волоссядико розвівається, в руках вонитримають змій, присвяченихСабазію; вонирозмахуютьвакхічнимижезлами, в якихпід плющемприхованівістря копій.Так шаліютьвони до крайньогозбудження всіхвідчуттів, потім в священномуекстазі воникидаються натварин, вибранихдля принесенняв жертву, хапаютьі роздираютьназдогнануздобич, відриваютьзубами кривавем'ясо і пожираютьйого сирим»6.Проте тепервстановлено, що ця думкабула не цілкомточною. Ахейськіепіграфічніматеріалисвідчать, щогреки зналиДіоніса ще доТроянськоївійни7.

Протеце відкриття, проливаючидодатковесвітло на витокикульту Діоніса, не вирішуєостаточнопитання пройого походження.Наприклад, А.Ф. Лосев, чудовознайомий здосягненнямимікенології, однак вважає, що Діоніс —божество нееллінського, а східного(фракійськогота лідійсько-фригійського)походження, що прийшлочерез Фракію, розповсюдилосяв Греції порівнянопізно і насилуутвердилосьтам. Хоча ім'яДіоніса зустрічаєтьсяна табличкахкрітськоголінійногописьма «В» щев XIV в. до н.е., протерозповсюдженняі затвердженнякульту Діонісав Греції відноситьсядо VIII—VIIст. до н.е. і пов'язаноіз зростаннямміст-держав(полісів) і розвиткомполісної демократії.У цей періодкульт Діонісапочав витіснятикульти місцевихбогів і героїв.Діоніс як божествоземлеробськогокола, пов'язанеіз стихійнимисилами землі, постійнопротиставляєтьсяАполлону якбожеству, першза все, родовійаристократії.Народна основакульту Діонісавідбилася вміфах про незаконненародженнябога, його боротьбуза право увійтидо лав олімпійськихбогів і за повсюдневстановленнясвого культу8.

Так чиінакше, Діонісз'явився наОлімпі пізнішеза інших богів.Існують міфипро різні стародавнівтілення Діоніса, які мов би готувалийого прихід.Відомі архаїчнііпостасі Діоніса: Загрей, синЗевса Критськогоі Персефони,Іакх, пов'язанийз елевсинськимимістеріями9.

Коли говорятьпро матисина ЗевсаДіоніса, називаютьрізні імена.Одні вважають, що його матерюбула Деметраабо Іо10;інші називаютьДіону, Персефону, з якою Зевсзлігся у виглядізмія, і навітьЛето11.Плутарх, називаючиДіоніса «синомЛето» («забуття»), таким чиномвказує на йогопізнішу іпостась— бога виноградноїлози12.Проте більшістьантичних авторівсхиляютьсядо того, що Діоніс— син Зевса іСемели, дочкифіванськогоцаря Кадма.

Основнийміф про походженняДіоніса звучитьтаким чином.Зевс, прийнявшивигляд смертного, мав таємнийлюбовний зв'язокіз смертноюжінкою Семелою(«земля»). Охопленаревнощами Гера, перетворившисьна стареньку, порадила Семелі, яка була вжена шостомумісяці вагітності, поставитисвоєму таємничомукоханому умову: хай він з'явитьсяперед нею всвоєму справжньомувигляді, якимвін являвсясвататися доГери. Семелапослухаласяцієї поради.І Зевс, що присягнувсяводами Стікса, був вимушенийвиконати їїпрохання: вінз'явився їй вгуркоті громуі сяйві блискавок, чим і спопеливїї.

Грянули громыЗевса -

Муки родовприспели:

90 Не доносив, извергнула

Бромия матьиз чрева

И под удароммолний

Кончила жизньбезвременно...13

Проте,її шестимісячногонедоношеногосина Зевсовівдалося врятувати.Спочатку гнучкістебла зеленогоплюща вихопилидитину з полум’яй уповили йогопрохолодоюматері-землі.А потому Гермесзашив врятованудитину в стегноЗевса, який потрьох місяцяхдоношування, в сталий термінвивів його насвітло. От чомуДіоніса називають«двічі народжений»або «дитя подвійнихдверей»14.

Но извергнутогопринял

Зевс в своенемедля лоно,

И, тая от Герысына,

Он его в бедреискусно

Пряжкойзастегнулзлатою.

100 Когда жеприспел емусрок,

Рогоносногобога родил он,

Из змей венокему сделал,

И с той порыэтой дикойдобычей

Обвиваетменада чело15.

ПіслянародженняДіоніса Зевсчерез Гермесавіддав йогона вихованнянісейськимнімфам,16інша версія– сестрі СемелиІно, яка булазаміжня заАфамантом17.За те, що Афамантвиховував всвоєму будинкуДіоніса, ревниваГера наслалана нього безумство, в припадкуякого він убивсвого синаЛеарха, прийнявшийого за оленя18.

Пышноволосыенимфы вскормилимладенца, принявши

К груди своейот владыки-отца, и любовно вдолинах

Нимфы еговоспитали. Иволей родителя-Зевса

Рос он в душистойпещере, причисленнойк сонму бессмертных.

После тогокак возрос онбогинь попечениемвечных,

Вдаль устремилсяпо логам леснымДионис многопетый,

Хмелем илавром венчанный, вслед ему нимфыспешили,

Он же вел ихвперед. И гремелвесь лес необъятный19.

Усюди, де з'являвсямолодий бог, його супроводжуваливибухи ентузіазмуі оргії. Зросталайого свита.Говорили, щойого коханоюстала Аріадна— дочка крітськогоцаря Міноса, та сама, що допомоглаТезею убитиМінотавра.Мабуть, в цьому— вказівка накрітське коріннякульту Діоніса20.

Міфологічнийцикл Діонісавельми складнийхоч би тому, щоостанній виступаєв міфах підрізними іменами; точніше, античнарелігія визнаваладекілька іпостасейабо декількатеофаній, богоявлень, Діоніса. У деякихз них він виступаєяк істота виключнобожественна,іноді навітьіз зооморфнимирисами (бикоголовийДіоніс-Загрей, гепард, леопардчи ба барсДіоніс-Нісей), в інших — яклюдина або, точніше, боголюдина, що з'явиласяна землю завдякинародженнювід смертноїжінки Семели.З образомДіоніса-Загреяпов'язана ііпостасьДіоніса-Іакха, сина-чоловікаДеметри (інодіПерсефони), одного з провіднихперсонажівЕлевсинськихмістерій.

Діоніс-Загрей(Звіролов) народивсявід кровозмісногозв'язку Зевсазі своєю дочкоюПерсефоной, у свою чергународженоювід інцеста; у цьому варіантіміфу Зевсперетворивсяна крилатогозмія і таємновповз в печеру, де знаходиласяПересефона,і злігся з нею.В результатіу Кори (іншеім'я Персефони, що вказує наїї дівоцтво,«дівчина»)народилосярогате абобикоголоведитя, Діоніс-Загрей.Діоніс-Загрейособливо шанувавсяна Криті21.

Взагалі-то, для діонісійськогомістеріальногоциклуміфів
надзвичайно характерний інцестуальний мотив, названийД. С. Мережковським«сходамикровозмішень»: поєднання Зевсаз матерьюДеметрою, внаслідокчого народжуєтьсяКора-Пересефона, потім його ж— з дочкоюПерсефоною, плодом чогобув Іакх-Діонісі, нарешті, найбільштаємне — Іакхаз Корою, ім'яплоду якогоскладає містеріальнутаємницю. Мотивкровозмішенняяк поворотуназад процесународженнявиявляєтьсятісно пов'язанимз суттю Діонісовакульту як культуподоланнясмерті черезвоскресіннярозтерзаногобога22.

Зевс, побачивши сина, відразу ж надзвичайнополюбив його, дав йому своюзброю, своїатрибути громовержцяі посадив йогоправоруч відсебе на престолі:«Зевс пануєнад всіма, аВакх панує інад Зевсом», свідчить орфічнийвірш в передачінеоплатоникаПрокла, а знаменитийримський критикхристиянстваЦельс побачивв цьому рогатомудитяті ЗагреїапокаліптичногоАгнця, але перетвориввсе на жарт івисміюванняхристиян23.

Дружина Зевсаревнива Геразадумала погубитинемовля, і колиЗевс одногоразу відлучивсяз Олімпу, вонанамовила Титанівнапасти наЗагрея і розтерзатийого.

Титани, щоб не налякатибожественногонемовлятисвоїми чорнимихтоническимиобличчями, натирають їхкрейдою і лізутьна Олімп. Загрейграє різнимиіграшками, берев руки дзеркалоі дивиться внього. Зачарованийсвоїм віддзеркаленням, він втрачаєпильність, ітитани хапаютьйого. Загрейперетворюєтьсяна метелика, змію, птаха, коня, хвилю, лева, мошку, зірку, хмару, гору, билинкуі вислизає відТитанів, якібезуспішноловлять його.Але цикл перетвореньзакінчений,і Загрей зновустає рогатимнемовлям. Титанихапають бога, терзають, розрубуютьйого, п'ють йогокров (з пролитоїна землю кровізростає гранатоведерево), смажать, варять і пожираютьйого плоть, завинятком серця.Це серце, що щетріпоче, віднімаєу Титанів Афіна(інша версія- Аполлон) і віддаєйого Зевсові.Зевс спопеляєТитанів блискавкою,і з праху йогопостають люди, що поєднуютьв собі два начала,— благе діонісійське(оскільки Титани«причастилися»плоті бога) ізле — титанічне.Серце ж ЗагреяДеметра вдягнулановою плоттюВакха-людини.Бабця ДіонісаРея, розшукавшивнука, зновсклала з шматківйого тіло іповернула дожиття. Персефона, якій Зевс відтепердоручив наглядатиза дитиною, передала йогоцареві ОрхоменаАфаманту і йогодружині Іно, наставившиїї, що дитинуслід роститина жіночійполовині будинку, переодягненоюв дівчинку.Проте Геру невдалося обдурити,і вона покаралацю царськучету, наславшина них безумство.У припадкубезумстваАфамант убивсвого синаЛеарха, прийнявшийого за оленя24.

Тоді, напрохання Зевса, Гермес тимчасовоперетворивДіоніса накозеняту абобаранчика іпередав йогонімфам Макріді, Нісі, Ерато, Бромії і Ваксі, що вони мешкалина геліконськійгорі Ніса. Воний поселилиДіоніса в печері, пестили і леліялийого, годувалимедом. За цюслужбу Зевсзгодом помістивїх зображеннясеред зірокпід ім'ям Гіад(у семизіррісузір'я Тельця, за древніми, сузір’я Оріону– в сучаснійастрономії).Саме на горіНіса Діонісвинайшов вино, за що його восновному ізвеличили25.

За іншоюверсією міфу, самі Титанипередали розтерзанесерце ЗагреяАполлону длявоскресіння,і той до дняйого повстанняз мертвих поклавтіло Загреяв труні-ковчезібіля Дельфійськоготреножнику26.

За третьоюверсією, серцеЗагрея Зевспроковтнувабо ж стовкйого і, змішавшиз амброзією, напоїв цимнапоєм Семелу,«земну Деметру», від якої післяїї зляганняіз Зевсом інародиласяДіоніс-людина27.

Коли Діонісстав дорослим, Гера впізналав ньому синаЗевса, не дивлячисьна відбитокжіночності, який наклалона нього виховання,і вселила внього безумство.Від цього безумствавін був зціленийтільки у ФрігіїВеликою Матір’юКибелою-Реєю, яка і залучилайого до своїхоргіастичнихмістерій. Вінвідправивсямандруватипо всьому світу, оточений великоюгаласливоюсвитою. Ще дитиноюДіоніса водятьгустокосінімфи, йогогодувальниці; потім ця купкасупутницьзростає в блискучийтіас, тобтодружину: тамі білоногіменади з тирсами, бубоном, плющемабо зміями уволоссі, сатири— напівлюдиз козлячиминогами і хвостомі кінськимивухами, п'яниціі ласуни, пристраснімузиканти іневтомні танцюристи, Пан, який винайшовсопілку, фрігіийськийбог потоківСилен, там рум'янийхлопчик Ойнопіонналиває боговівина, а Ойнос, втілене вино, танцює із палаючимфакелом; тамціла низкакрасивих німф,і Лоза в квіту,і Запаморочення, там і три божественніподруги Діоніса: Сп'яніння, Чарівністьі Мир.

Спочаткувін подорожувавпо Єгипту іСирії, узявшиз собою винограднулозу, а на островіФарос йогогостинно прийнявцар Протей.Серед лівійців, що населялиДельту Нілунапроти островаФарос, булодекілька царицьамазонок, якихДіоніс запросиввиступити разомз ним протититанів і повернутицареві Аммонуцарство, з якоговін був вигнаний.ПодоланняДіонісом титаніві поверненнятрону володарюАммону — одназ перших йоговійськовихперемог28.Після цьогочерез Фрігіювін відправивсяна схід до Індії.ДосягнувшиЕвфрата, вінзустрів опірцаря містаДамаску і здерз нього живогошкіру. Потімз плюща і виноградноїлози він побудувавміст черезрічку. ЧерезТигр йому допомігперебратисятигр, посланиййого отцемЗевсом. На шляхудо Індії вінусюди зустрічавопір і підкоривцілу країну, навчивши їїнарод мистецтвувиноградарства, давши йомузакони і заснувавшивеликі міста29.На шляху з Індіївін зустрівопір з бокуамазонок, чиїорди він переслідуваваж до Ефеса. Небагатьом з нихвдалося сховатисяв храмі Артеміди, де, як вважалидревні, й досіживуть їх нащадки.Тих, що втеклина Самос, Діоніспочав переслідуватина човнах, і наполі битви їхвилягло такбагато, що полепочали називатиПангема («криваве»).Біля Флоя частинаслонів, якихвін привів зІндії, загинула, а кістки їхмали традиціюпоказуватище в класичнийта елліністичнийперіоди.

Потімчерез ФрігіюДіоніс повернувсядо Європи. УФрігії Рея, щодоводиласяйому бабцею, піддала йогоочищенню відвсіх вбивств, які він зробивв безумстві, а потім посвятилайого в своїмістерії. Післяцього Діоніснапав на Фракію, але не встиглийого люди висадитисяв гирлі річкиСтрімон, як царедонів Лікург, озброєнийпалицею, якоюперегонятьбиків, чинивїм такий рішучийопір, що незабаромвся армія, щовисадилася, опинилася вполоні, за виняткомсамого Діоніса, який кинувсяв морі і знайшовпорятунок вгроті Фетіди.Розчулена такоюневдачею Реядопомоглаполоненимбігти, а самогоЛікурга позбавиларозуму. У божевіллівін ударивсвого синаДріанта сокирою, упевнений, щорубає лозу, ісин помер. Щене оговтавшись, він відрізаву трупа ніс, вуха, пальціна руках і ногах,і вся фракійськаземля сталабезплідною, прийшовши вжах від такоголиходійства.Коли Діоніс, вийшовши зморя, оголосив, що земля небуде родити, поки Лікургане віддадутьна смерть, едонцівідвели царяна гору Пангей, де дикі конірозірвали йогона частини.

Більше Діонісуніхто не опиравсяу Фракії, і вінпродовжив шляхв свою улюбленуБеотію, де відвідавФіви, запросившивсіх жіноквзяти участьв бенкетах нагорі Киферон.Пенфей, царФів, не злюбиврозпусту Діоніса, захопив йогоразом зі всімаменадами, але, втративширозум, замістьтого, аби закуватиДіоніса, закувавбика. Менадамзнов вдалосябігти, і вонивідправилисямандруватипо горах, розриваючина шматки молодихоленів. Пенфейспробувавзупинити їх, але збудженівином і релігійнимекстазом вонирозірвали царяна частини, причому очолювалаїх його власнамати Агава, івона ж відірвалайому голову.

У Орхоменітри дочки Мінія, яких звалиАлкифоя, Левкиппаі Арістіппа, варіант – Арістіппаі Арсиноя, відмовилисябрати участьу вакхічнихходах, не дивлячисьна те, що Діоніссам запросивїх, з'явившисьв образі дівчини.Почувши відмову, він перетворивсяспочатку налева, потім набика і пантеруі позбавив їхрозуму. Левкиппапринесла вжертву власногосина Гіппаса, коли на ньоголіг жереб, ітри сестрирозірвали йогона шматки іпожерли, післячого почалинесамовитоноситися погорах, поки, нарешті, Гермесне перетворивїх на птахів, хоча деякістверджують, що Діоніс перетворивїх на кажанів.30На спокутусмерті Гіппасав Орхоменіщорічно святкувалисвято під назвоюАргіонія («спонукадо дикості»), на якому обраниціспочатку вдають, що розшукуютьДіоніса, а потім, зійшовшисьна тому, що вінперебуває десьв товариствімуз, сідаютьв коло і загадуютьодин одномузагадки до тихпір, доки з храмуДіоніса невибіжить жрецьз мечем і неуб'є ту з них, яку зловитьпершою.

Післятого, як всяБеотія визналабожественністьДіоніса, вінпочав навіщатиострови Егейськогоморя, несучискрізь веселістьі руйнування.Зі східнихземель (з Індіїабо з Лідії іФрігії) вінповертаєтьсядо Греції, доФів. Прийшовшив Ікарію, вінз’ясував, щойого корабельне годитьсядля подальшогоплавання, інайняв інший— з тиренськимиморяками, якізаявили, щопливуть наострів Наксос.Проте насправдіце були пірати, які, не підозрюючипро божественнуприроду Діоніса, відправилисядо Азії, щобпродати йогов рабство31.Вони закувалиДіоніса в ланцюги, проте оковисамі впали зйого рук; Діонісзробив так, щоз палуби сталарости виноградналоза, що незабаромобплутала всющоглу, а оснащеннястало все обплетенимплющем. Веслаперетворивна змій, самвін з'явивсяу вигляді ведмедицічи лева, а веськорабель бувпереповненийдикими звірами.До того ж шаленозвучали флейти.З перелякупірати пострибалиу воду і перетворилисяна дельфінів32.

У цьомуміфі відбилосяархаїчнерослинно-зооморфнепоходженняДіоніса. Рослиннеминуле цьогобога підтверджуєтьсяйого епітетами: Евій («плющ»,«плющевий»),«винограднийкетяг» і такдалі.33Зооморфнеминуле Діоніса, відображенев його здатностідо перевертанняу звірів і уявленняхпро Діоніса— бика34і Діоніса —козла. СимволомДіоніса як богародючих силземлі був фалос.

На островіНаксос Діонісзустрів своюкохану Аріадну, покинуту Тесеєм, викрав її і наострові Лемносодружився знею; від ньоговона народилаОйнопіона, Фоанта, Стафіла, Латроміду, Еванта і Тавропола.Пізніше вінпомістив їївесільний віноксеред зірок35.

З НаксосаДіоніс відправивсяв Аргос, де Персейспочатку чинивопір йому іубив безлічйого прихильників.За це Персейпоніс покарання: Діоніс наславна аргів’янокбезумство, іті почали пожиратисвоїх немовлятживцем. Персейпоспішив визнатисвою помилкуі вмилостивитиДіоніса, побудувавшихрам на йогочесть36.

Нарешті, встановившисвій культ увсьому світі, Діоніс підніссяна небеса, щобзайняти своємісце праворучвід Зевса якодин з дванадцятивеликих богів.Згідно з однієїз версій міфу, Гестія поступиласяйому своїммісцем за столомбогів, зрадівшиможливостіпокінчити зрозбратамив її сімействіі знаючи, щовона завждиможе розраховуватина гостинністьв будь-якомугрецькомумісті, яке тількиїй захочетьсявідвідати.37Після цьогочерез ЛернуДіоніс спустивсяв Тартар, депідкуповувавПерсефону, подарувавшиїй мирт за дозвілзабрати з собоюйого покійнуматір Семелу.Мати підняласяз ним в храмАртеміди вТрезені, але, щоб решта духівпомерлих непочала їй заздритиі не образилися, він змінив їїім'я і представивбогам-олімпійцямяк Тіону.38Зевс надав вїї розпорядженняжитло, на щонавіть Гера, приховавшизлість, змовчала.

Такимчином грецька, доволі гнучкав своєму розвиткуі рефлексивнаміфологічнатрадиція демонструєрозвиток, чипак, поверненнядо сонму могутніхОлімпійськихбогів колисьхтонічногоДіоніса, вмираючогота народжуючогосябога. Безперечнодемократичнебожество, сповнененеолітичногомістицизмузаймає особливемісце в культурнійпрактиці античнихАфін. Його культита пов’язаніз ними містерії, стають доволіпопулярнимив широких верствахафінськогонаселення. Томуз поглядукультурологанема предметудля спору впитанні проте, з якої традиціїнародиласятрагедія. Вона, дійсно, як писавФ. Ніцше, буланароджена здуху діонісійськоїідеології39, яка до VIIст… до н.е. буквальнозахоплює культовупрактику Еллади, як Діоніс уваріантах міфузахоплює їїтериторію.

--PAGE_BREAK--

1.2 Формикульту Діонісав Греції

1.2.1 Сільськогосподарськісвята на честьДіоніса. Діонісії

Быстрой стопоюприди, о владыка, к давильномучану Руководителембудь нашейработы ночной;

Выше коленподобравшиодежду и легкуюногу

Пеной смочив, оживи пляскурабочих своих.

И говорливуювлагу направивв сосуды пустые,

В жертвулепешки примивместе с лохматойлозой.

Квинт Меккий.Молитва виноделовВакху40.

Однієюз найважливішихсторін культув Греції булисвята. Вони небули однаковимиповсюдно вЕлладі. Позасумнівом, найбільшоюпопулярністюкористувалисяафінські свята: до великихПанафінеямі Діонісияму Афіни стікаласямаса іноземців,і тоді містодемонструвалоту пишність, витрати на якузасуджувалитакі люди, якСократ. У Спартісвят було значноменше і, в усякомуразі, не булотаких, які заблиском моглиб порівнятисяз афінськими.Але грецькісвята були дужерізноманітніне тільки черезмісцеві відмінності; вони сильновідрізнялисятакож враховуючихарактер богаі мету святкування.При цьому наперший планвиступаливласне культовідії: то великіжертвопринесенняі урочистіпроцесії, тоспокутні церемонії; на них відбувалисязмагання іігри; бувалимістичні посвятиі оргіастичніторжества.Свята частотакож мализначення дніввеселості іспокою, колиприпинялисявсі приватніі суспільнісправи, судовадіяльністьі політичнізбори41.Платон самев цьому вбачавмету свят: богидавали людямвідпочиноквід праці, щобвони веселилисяразом з музами, Аполлоном іДіонісом.

Діонісійськихсвяткуваньбуло багато,їх справлялив різні порироку: Малі, абосільські Діонісії— в грудні, Ленєї— в січні, Антестерії— в лютому, Великі, або міські, Діонісії — вберезні, Осхофорії— в жовтні. Кожнез цих свят булопов'язане зяким-небудьетапом річногоциклу виноградарстваабо виготовленнявина42.

Виноградналоза і плющхоча спочаткуі не зв'язувалисяз
Діонісом(який на початкубув богомпродуктивнихсил природи
взагалі), надалі міцноувійшли до йогоміфології. Проце
свідчитьбезліч епітетівДіоніса, пов'язанихабо з цією
рослиною, або з вином якпродуктомвиноградноїлози. «Виноградний»,
«прекрасновиноградний»,«виноградолюбивий»,«многогроний»,«гронеприкрашений»,«виноподатель»,«виноносець»,«винорозливатель»,«винородитель»,«винопивця».А назва одногоз діонісовихсвят «Ленєї»походить відслова, що маєзначення «давильня»,«точило», «чан».Плющ теж бувпов'язаний зкультом і міфомДіоніса43.Діоніс зображавсяабо цілком увигляді бика, або, принаймні, з бичачимирогами.

Перш завсе потрібноназвати Осхофорії.Їхсправляли, колиу все Аттицізакінчувавсязбір виноградунового врожаю.Богам приносилив жертву винограднікитиці, а афінськіефебизмагалися вбігу на довгідистанции—перші 10 переможцівотримувалинагороди.44Його назвапоходить відтого, що цьогодня двоє хлопцівповинні булипринести гілкивиноградноїлози із стиглимигроздямивід святилищаДіоніса дохраму Афіни.Потім влаштовувалисязмагання бігунів,і переможецьотримував внагороду напій, змішаний зп'яти компонентів.Змагання хлопцівв бігу, що малиназву «stafylodromoi»(бігуни з кетягами), проходили ів Спарті підчас великогосвята Карней, що святкувалисяна початкувересня. Назвазмагань указує, що цей звичайбув якимсьчином пов'язанийіз збором винограду.Один з хлопців, прикрасившиголову стрічками, біг попередуінших, проголошуючимісту благословення.Якщо інші наздоганялийого — це бувдобрий знак, а якщо ні — поганий.Ці змаганнянагадуютьзмагання зачасів Осхофорій.

Взимку, приблизно вгрудні, в сільськихмісцевостяхсвяткувалисяМалі, або СільськіДіонісії. У цідні за традицієюбуло прийнятовідкорковуватибочки з молодимвином. У програмусвята входилиурочисті процесіїз фалосом, приношенняв жертву козла, виступи акторів, різного родународні ігриі жарти. З серйознихі веселих хорівцього святарозвинулисятрагедія ікомедія.

Особливоюпопулярністюкористувалисяжартівливізмагання —«асколіасмос»: хто довше завсіх протримаєтьсяна одній нозіна тугому бурдюковіз вином45.«Асколіасмос»привертавхлопчиськ імолодих хлопців.А для дівчатокробили гойдалки— на згадку проЕрігону, дочкуІкарія, легендарногородоначальникавиноробства.Ікарій був, запереказами, першою людиноюв Аттиці, когобог Діоніснавчив розводитивинограднулозу і виготовлятивино. Ікарійпочав енергійнопоширюватинову плодовукультуру вкраїні, алеодного разудекілька пастухів, яких він пригостиввином, сп'янілиі, не знаючираніше подібноговідчуття, вирішили, що він отруївїх. Тоді вонив гніві убиливиноградаряі зарили йоготіло в горах.За допомогоюсвого собакиМайри нещаснаЕрігона відшукалатіло свого отцяі у відчаї повісиласяна дереві, підяким лежав йоготруп. Діонісузяв всіх трина небо, де Ікарій, Ерігона і Майрастали зірками.46З тих пір в Аттиціповелося влаштовуватив Малі Діонісії«свято гойдалок», підвішенихна дереві назгадку прозагиблу дочкуІкарія. Святосупроводжувалося, зрозуміло, очиснимижертвопринесеннямиДіонісу.

І.Ф. Анненськийпояснює сенсі побутовусторону цьогоботанічногоміфу такимчином. Убитийі закиданийкаменями Ікарій— це виноградпід пресом.Ерігона і епідеміясамогубств, викликана наземлі наслідуваннямїї смерті, — цеягоди новоговинограду, якимобчіпляласялоза, коли проявленийі вичавленийвиноград вжедав свій п'янкийсік, що перебродив.Пастухи випилиодне вино ітоді убилиІкарія, тобтопочали готуватиінше. ПерехідДіоніса доАттики з Фракіїзнаменуєтьсяновим йогорізновидом: з вакхічного, тобто такого, який, по виразуГеродота, примушуєбіснуватися, Діоніс стаєЛісієм, тобторозрішителемуз47.

Вивчаючикалендар зпочатку року, можна виявитисвято, яке справлялив Афінах напочатку січня.Воно мало назвуГалої—відслова «halos», що означає імісце абсолюту,і сад. Оскількиперше значенняслова наврядчи стосуєтьсясвята, що відзначаєтьсяв січні, то це, швидше за все, було святообробіткусадів. Вважається, що воно включаломістерії Деметри, Кори і Діонісаі що воно святкувалосяжінками і булоприуроченодо збору виноградуі куштуваннянового вина48.

У січніж справлялисяЛенєї— святкуваннявичавлюваннявинограду, щосупроводжувалосяурочистимипроцесіями.Після принесенняурочистих жертвв Ленеоні —храмі Діонісав Афінах — починалосясвято, під часякого пробувалисвіжий напійз нового урожаю, щось на кшталтфранцузькогобужоле. По вулицяхсіл і міст ходиливеселі натовпинароду, а в самихАфінах влаштовувалибагаті бенкетина державнийкошт. З серединиV в. до н.е. це святопочали відзначатипредставленнямякої-небудькомедії, а з240 або 241 рр. до н.е.в програмуторжеств включилиі трагедію.

Ще важливішібули Анфестерії(у лютому), в яких зливалисяодин з однимрізні переконанняі культи. Анфестеріїбули весняним«святом квітів»і одночасноднями споминупомерлих. Триваливони декількаднів.

М. Нільссон, якийбагато зробивв галузі вивченнягрецької релігії, зокрема — народнихкультів, описуєсвято Анфестерійтак.У самихАфінах головнимобрядом Анфестерійбуло благословенняі ритуальнепиття новоговина. Першийдень свята, Піфоїгія, отримавсвою назву відпроцесу відкорковуванняглеків з вином.Подібний обрядв той же самийчас здійснювавсяв Беотії, алетам він бувприсвяченийБлагому Даймону— богові, начесть якогоздійснювалисяузливання післякожної трапези.У Афінах жезмішане жрицеювино доставлялосяв святилищіДіоніса в Болотахі благословлялосяперед богом.Кожному учасниковівино наливалив особливийглек, і томуцей день назвали«Свято глеків»(Хоес). Свою порціювина отримувалинавіть маленькідіти, яким цьогодня було прийнятодарувати подарунки, особливо маленькірозкішні глеки.У школах в цейчас був вихіднийдень, і вчителіотримувалицього дня своюмізерну платнюза дурно. На цесвято пускалидітей з чотирьохроків на знактого, що вонивже не простонемовлята.Іншою важливоюцеремонієюАнфестерійбуло ритуальнеодруженняДіоніса з дружиноювищого жерцяАфін — архонта-царя.Це прикладшироко розповсюдженогообряду, призначеногодля забезпеченняродючості. Уфольклорі іншихкраїн можназустріти немалоподібних прикладів.У Греції вони, здебільшого, міфічні. В Афінахбуло прийнятовезти бога вмісто на кораблі, поставленомуна колеса –carus navalis.Адже він бувбогом весни, що приходитьз-за моря.

Третійдень, або, точніше— вечір напередоднітретього дня, був смутним.Це був в Афінахдень всіх покійних.Померлимздійснювалисяприношенняз овочів і узливаннявина. Примітнасхожість міжАнфестеріяміі народнимиріздвянимиобрядами віндоєвропейськихкультурах.Багато з цихобрядів, мабуть, мають відношеннядо родючості.У свято людип'ють і їдятьвід душі і віддуші веселяться.Але у святахє і похмурасторона—померлі відвідуютьсвої колишнібудинки, де дляних готуєтьсяпостіль і їжа.Звичайно, міжцим святом іАнфестеріямінемає ніякоговзаємозв'язку, а просто цікавасхожість, якаґрунтуєтьсяна відноснійспільностінародних звичаїввсіх країн іепох49.

Та все жнайкрупнішимі яскравішимсвяткуваннямбули ВеликіДіонісії, значенняяких ще більшезросло, колив середині VIв. до н.е. тиранПісистрат, щопідтримувавв своїй політицінародні культиі звичаї, зробивїх офіційнимвсенароднимсвятом у всійАттиці, другимпо важливостіпісля Панафінейськихторжеств. СпочаткуВеликі Діонісіїтривали п'ятьднів, а з 488 р. дон.е. — шість.

У першийдень Діонісуприносили вжертву козла; жертвопринесеннясупроводжувалосяхоровим співомгімнів на честьбога виноробства— дифірамбів.Потім з урочистоюпроцесієюафіняни переносилистатую богаз храму на схилахАкрополя в гай, присвяченийгероєві Академу, де знов віддавалипочесті Діонісухоровим співомі жертвопринесеннями.По заході сонцястатую неслиназад, в місто,і встановлювалина спеціальнопідготовленому, утрамбованомуабо посипаномупіском майданчикудля виступівхору співаківі танцюристів— орхестре.Наступногодня там змагалисяміж собою хоримолоді і дорослихчоловіків. Далінаступала чергатеатральнихуявлень: трагедії, сатирівськоїдрами, комедії.Спочатку гралитільки трагедіїпротягом трьохднів, але з 488 р.до н.е. в програмусвяткуванняввели і комедію, призначившидля неї третійдень ВеликихДіонісій. Уостанній деньпроголошувалирезультатизмагань і роздавалинагороди —спочатку однимлише поетам, авторам найбільшвдалих творів, але згодомпочали нагороджуватиі акторів —кращих виконавцівролей або навітьвсю трупу50.

Діонісіїпроходили вберезні. Їхсвяткувалина честь богавесни як визволителя.У період розквітуАфін ВеликіДіонісії булинайблискучішиммоментом цілогороку; в цей часмісто наповнювалосясоюзникамиі чужоземцями; бога прославлялидифірамбамиі новими театральнимип'єсами. Багатопрекраснихтворінь грецькоготеатру булоскладено дляцього свята51.

При розглядісільських святна честь Діонісазвертає на себеувагу те, що вних бог виявляєтьсяпов'язаним нетільки з виноградомі вином, але інабагато обширнішимколом явищ, пов'язаних зродючістю. ВжеГесіод і Гомервважали винодаром Діоніса.Але він був нетільки богомвина, але і богомрослинностіі родючостівзагалі, виключаючихіба що злаки.Даром Діонісавважаєтьсяі інжир. У обрядахсвят квітів, Анфестерій, він виступаєяк бог весни.От чому йогосимволом бувфалос. Фалосвикористовувавсяі в інших обрядахродючості, зокрема, в ритуалах, присвяченихДеметре, аленіде це не виявилосятак яскраво, як в культіДіоніса. Фалосфігурує у всіхдіонісійськихпроцесіях.Афінські колоніїзобов'язанібули посилатифалоси до ВеликихДіонісиям.«Якби нам довелосябути свідкамицієї святковоїпроцесії, з їїчисленниминепристойнимисимволами підчас свята, колийшли виставиза трагічнимиі комічнимитворами великихпоетів, то це, напевно, справилоб на нас гротесковевраження»52,— пише М. Нільссон.

Всі ці обрядиносять вельмиархаїчнийхарактер. Стародавнінароди ще неуміли розмежовуватиродючість людейі навколишньоїприроди, і черезце обряди насвятах, пов'язанихз родючістю, повсюдно відрізнялисякрайньоюнепристойністю.Це були дні, коли всі обмеження, що існуютьзазвичай, мовби рушилися.Діоніс прийшовдо Греції доситьпізно — незадовгодо початкуцивілізаційногоперіоду. Алезв'язок обрядуз ім'ям конкретногобожества небув непорушним.Боги зникли, а обряди найчастішезберігаються, частково абоповністю. Оскількивиноградарствов Греції набагатостарше Діоніса, то і описанівище сільськізвичаї є дужестародавніми.

1.2.2 Оргіастичнісвята Діонісав Греції

Значнізміни до традиційнихформ поклонінняДіонісу вноситьепоха архаїки.VI—VIIвв.до н.е. характеризуютьсярозповсюдженнямбуйних, екстатичнихкультів, центромяких стає Діоніс.

Особливостікультовоїсимволікидозволяютьрозрізнитидва типи Діонісовабогопочитания, які, беручи доуваги сфериїх первинногорозповсюдження, можна схематичнопозначити якматериковий/гірськийі острівний/морський.Взаємодія обохтипів, вже вранню епохуперехрещенихшляхом міграції, приводять їхдо злиття, якимі завершуєтьсяпроцес утворенняДіонісовоїрелігії. Відзначаючириси, найбільшхарактернідля кожногоі, якщо не виключнойому одномувластиві, то, в усякому разі, в його коліаутентичні, в іншому ж непервинні, Вяч.Іванов дає такезіставленнявідмітнихсимволів іобрядових формтого і іншоготипу:53

Материковийкульт Острівнийкульт

Бог-змійі немовля Бог-бик

Тирс ісвіточ. ПлющПодвійна сокира.Виноград

Молодий олень, козел, собака

Дельфін, лев, пантера, риба лисиця

Pannichides (цілонічнеДифірамбсвяткування),lampteria — святкуваннясвітильників.

Розтерзанняяк hierosgamos

Обезголовлюванняяк фалічний(священнийбрак) культ; культ голови

Змія, фалос,Liknon,cistaКовчег на водах: проросле mystiса(священна корзина, з нього древожиття чарівнаскринька)

Діоніс —гірський ловецький

Діонісморський, щоплаває абоходить по водах, рыбарь

Дикічагарники Древаплодовиті, раrаdeisos

Dionysu (садДіоніса)

Піфійство, Музи Харіти, Ори, німфи достатку

ФаллофоріївиноградарівДійства в личинах, переодяганнячоловіків вжіночий одяг

Те, що єміж обома типамизагального(як оргії і мандрименад, концепціяоргіастичноїжертви, роздвоєнняДіоніса, омофагіятощо), вказуєна єдиноприродністьпрадіонісійства, відмінностіж — на подвійнийвитік його зрелігій позаеллінських: прототип материковогокульту — оргізмфракійський, прототип острівного— оргізм критськийі малоазійський, при частковомувпливі Єгипту54.Чудовий повиразностіопис розповсюдженняв Греції діонісійськихоргій подаєО. В. Мень: «ЄвропейськаГреція ок. 650—550рр. — це епохадуховногобродіння іпояви началфілософськоїдумки у всьомусвіті. У греківцей періодознаменувавсятягою до містичнихкультів. Людина, що мандрувалатоді Елладою, не могла б непомітити, щовсюди відбуваєтьсящось дивне інезрозуміле.Гірські лісистали часамиоголошуватисяспівом і криками; то були натовпижінок, які носилисясеред деревз розібранимволоссям, одягненів звірині шкури, з вінками зплюща на головах; у руках у нихбули тирси —палиці, обвитіхмелем; вонивдавалися донесамовитихтанців підзвуки первісногооркестру: вищалифлейти, дзвенілилитаври, піднімавсядурманний димвід спалюванихконопель ісмоли. Вночісвітло мерехтливихсмолоскипівосвітлювалофантастичнікартини шабашу.Напівголідівчата іззаскленимпоглядом рвализубами м'ясотремтячихтварин. На цихдиких лісовихсвяткуванняхжінки, що дужедовго жилиузаперті поневоленімістом, бралиреванш: наскількисуворі булидо них суспільнізакони, настількивеликий бувентузіазм їхрозгнузданихрадіній. Ледвелунав призовнийклич, як вонипереставалибути матерями, дочками, дружинами; вони кидалисвої вогнищаі прядки і зцієї миті цілкомналежали божествупродуктивноїпотуги природи— Діонісу, абоВакхові»55.

Примітно, що жіночі оргіїна честь Діонісане зустрічалив народі засудження.Навпаки, людивірили, що танцівакханок принесутьродючість полямі виноградникам.В дні радінійслужниці могутньогобога користувалисязаступництвомі пошаною. Ніщоне могло зупинитихвилю діонісізму, що захлеснулаГрецію. У гірськійАркадії і поблизуторговогоКорінфу, в Аттиціі Спарті спалахувалинові вогнищацієї дивноїрелігії. Навітьза межі Елладипроник Діоніс.У Евріпіда вінз гордістюговорить просвої перемоги:

И вместе гректам с варваромживет.

Всех закружиля в пляскевдохновенной

И в таинстваих посвятилсвои,

Чтоб бытьмне явным божествомдля смертных.

СлужінняДіонісу, завизначеннямВяч. Іванова, було «переважнопсихологічнимстаном». У німгрек знаходивте, чого йомуне вистачалов містеріяхЕлевсина: вінбув не тількиглядачем, алеі сам зливавсяз потокомбожественногожиття, в буйномуекстазі включаючисьв стихійніритми всесвіту.Перед ним, здавалося, відкрилисябезодні, таємницюяких не в силахвиразити людськамова. Він струшувавз себе путаповсякденного, звільнявсявід суспільнихнорм і здоровогоглузду. Опікарозуму зникала, людина як биповерталасяв царствобезсловесних.Тому Діонісвважався божествомбезумства. Аджевін сам — уособленняірраціональноїстихії, «божевільнийВакх», як йогоназивав Гомер.

Діонісизмпроповідувавзлиття з природою, в якому людинацілком їй віддається.Коли танецьсеред лісіві долин підзвуки музикиприводив вакхантав стан несамовитості, він купавсяв хвилях космічногозахоплення, його серцебилося в ладіз цілим світом.Тоді дивовижнимздавався весьсвіт з йогодобром і злом, красою і потворністю.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Счастлив, если приобщенты

Оргий МатериКибелы;

Если, тирсомпотрясая,

Плюща зеленьюувенчан,

В мире служишьДионису56.

Все, що бачить, чує, відчуваєі нюхає людина,— прояви Діоніса.Він розлитийвсюди. Запахбійні і сонногоставка, крижанівітри і спеку, що знесилила, ніжні квітиі огидний паук— у всьому поміщенобожественне.Розум не можезмиритися зцим, він засуджуєі схвалює, сортуєі вибирає. Алечого коштуютьйого думки, коли «священнебезумствоВакха», викликанеп'янким танцемпід блакитнимнебом або вночіпри світлізірок і вогнів, примиряє зівсім! Зникаєвідмінністьміж життям ісмертю. Людинавже не відчуваєсебе відірваноювід Всесвіту, він ототожнюєтьсяз нею і, значить— з Діонісом.

Вакханкивидають пронизливікрики, оповістилигори божевільнимсміхом. Вонивтекли відзвичного життя, відкинулилюдську їжу, стали дикунками, тваринами. Всевабить їх — іобійми першогозустрічного,і дитинчатазвірів, якихвони годуютьсвоїм молоком.

«Оргіїрозтікалисякраїною з силоюсправжньоїпсихічноїепідемії. Алехоча в них дійснобуло немалохворобливого, в основі своїйце явище булокуди складнішеза простиймасовий психозабо еротичнупатологію.<...> Демонічнісили, що таятьсяв людині, легкооволодіваютьїм, коли вінкидається уводовертьекзальтації.Захват буттяму поклонниківДіоніса нерідковиливався взахват кров'юі руйнуванням.Бували випадки, коли жінкитягнули в ліснемовлят і там, носячись погорах, рвалиїх на шматкиабо кидали обкамені. У їхруках з'являласятоді надприроднасила»57.

Е. Роде влучнопорівнювавфракійскеслужіння Діонісуз епідемічноюпристрастюдо танцю, якийвід часу дочасу виявлявсяв Європі в середнівіки. Втім, метоюцього дикогопотягу булоне тільки плотськесп'яніння, алетакож екстаз, за допомогоюякого хотіли, подібно дотанцюючихчарівниківдикунів і факірів, увійти добезпосередньогодушевногоспілкуванняз божественнимисилами. Такимчином менадствостикаєтьсяз ворожіннямі пророцтвом.У Греції, детакі проявирелігійногофанатизмурозповсюджувалисяшвидко і безперешкодно, служіння Вакховів усякому разізаподіялострашне зло.Людські життямасами приносилисяв жертву цьомушаленству, іпритому найогиднішимчином: менадыроздирали начастини маленькихдітей і пожиралидимляче їхм'ясо; при відправленніфалічних культівбули такождостатньопроявів статевоїрозпусти.

Поступововакханаліїперетворювалисяна серйознусуспільнузагрозу. Легендапов'язує це зім'ям віщунаМелампа, мудрецяіз стародавньогоПілоса. Вінповів планомірнуборотьбу противакхічнихзвірств: зайого наказому загони сильниххлопців змішувалисяз натовпамижінок, що збісилися,і, танцюючиразом з ними, поступовозахоплювалиїх у віддаленімісця, де їхвитвережувалиі заспокоювализа допомогоювиготовленихМелампом зілій.

Меламп, якщо він історичнаособа, жив, ймовірно, ще до того, якдіонісизмполонив всюГрецію. Він незаперечувавсвященногохарактеруекстазу менад,і ті, хто потімнаслідувалийого приклад, лише намагалисяоздоровитикульт Діоніса, очистивши йоговід дикостіі збочень. Пословах Ф. Ф.Зелінського, реформа Мелампаполягала втому, що він«оргіастичнийкульт Діоніса, небезпечнийдля суспільноїморальності, обмежив рамкамичасу і місця: часом сталитак звані триетериды(триріччя, тобто, по-нашому, черезрік), місцем —нагірні лукиПарнасу; тудигрецькі державипосилали своїхпредставниц-вакханок, які і повиннібули вшановуватибога встановлениминічними хороводами»58.Може з такоїпересторогипоходить ітрадиційназаборона научасть жіноку театральнихвиставах. Гративсі, в тому числіі жіночі ролі, мали право лишечоловіки різноговіку. Так аполонійськийконтроль ввійшовв аттичну трагедію, а згодом і комедію.

Протедосвід діонісизмумав для Греціїне тільки негативнінаслідки. Вінясніше даввідчути людинійого подвійнуприроду. «Тільки-нозатухало полум'яекстазу, назміну захопленнямприходилонудотне відчуттяпохмілля, гіркасвідомістьсвого безсилля.Здавалося, нібито на людину, що в якусь митьвідчула радістьсвободи, надягалиланцюги; воназнов ставалав'язнем Долі, рабом Ананке— необхідності.Коли радіннязмінилисясвятами, цейконтраст зник.І саме досвідзлиття з Цілимі подальшогопадіння в пітьмубезсилля бувосмисленийв першому грецькомурелігійномуученні — орфізмі».59

Антична Греціяв процесііндивідуаціїзробила знанийкрок впередпорівняно ізсинхроннимиїй культурами, в тому числіз культурамиДавнього Сходу.Поза сумнівом, античнийіндивідуалізмносив непослідовнийхарактер, встановленнівільної індивідуальностівбачаютьсявідкати, не всіпрошарки навітьособисто вільногогромадянськогонаселення ів різних полісахбули однаковоемансиповані(маються наувазі не раби, а метки, жінки, неповнолітні, діти). Кожналюдина змушенабула співвідноситисвою свободу, своє «Я» з інтересамий нормами полісу.Приватна ініціатива, настільки міцноскута й обмеженав родовомустрої, велатепер до виникненнявже вільноговід общиннихпут індивіда, пробуджуваладо життя внутрішнєсамовідчуття, вимагала віднародженоїіндивідуальностібільш глибокорозуміти життяприроди ісуспільства, більш впевненорозпоряджатисяв об’єктивномусвіті. Але йнести вантажВідповідальностіза цю свободу, за вчинок, детермінованийне колективнимбезсвідомимархетипом, аіндивідуальнимсвідомим вибором.І саме цей актусвідомленнявибору стаєсмисловимцентром народжуваємоїтрагедії. Такимчином, в ментальномусенсі аттичнатрагедія і всядавньогрецькакласична культураідентичні. Ітак же як поліс– форма існуванняантичної культури– виростав зміфологічногокосмосу, такі трагедіябудуваласяз цеглин міфуна ґрунті новихкультурнихпроблем.

Якщо в міфологічнійкультурі ритуалслугував очищеннюміфу (про щойшлося вище), то в культурікласичногополісу функціїколективногоочищення громадянобщини поступовоприймає на себетрагедія. Самев цьому ключіслід, як видається, розумітиславнозвісний«катарсис»Аристотеля, які б ще тлумаченняне містив всобі цей по-античномуємкий термін.

Низка ритуалівміфологічноїархаїки, щовони слугувалиочищенню общини, лягла в основуформи майбутньоїтрагедії: відславетнихЕлевсінськихта Діонісійськихмістерій, Делосськогота Дельфійськогокультів Аполлона, численнихмалоазійськихмістерій донародних хороводнихтрадицій (начесть Де метрита Кори-Персефони, Аріадни таЛіна, Дамії таАвксесії, куретівта карі бантівна честь Реїі Кебети, нарешті, на честь Аполлоната Діоніса –особливо щорічнісвяткуванняФаргелій вАфінах та аналогічніобряди в Іонії– Мілет, Парос,— Массалії таінших місцяхГреції). Всівони носилидержавнийхарактер, багатов чому скутувалиособисту ініціативуі творчістьучасниківзаздалегідьпредписанимпорядком рецитаційі поведінки.Ось чому вільназв’язаністьз особистіснимдіянням, якапостає в діанісійстві, буквальнозахоплює Елладу.

Відкрита(екзотерична)частина дельфійськогокульту Аполлонав театризованихмістеріяхрепродукуєміфи, пов’язаніз Діонісом.Великі містеріїв Елевсинітепер представляютькосмічну трагедіючерез трагедіюДіоніса. Прицьому посталетут дійствопов’язує життяй подвиги героїв(Персей, Тантал, Кадм, Едип, Гераклі Тесей) з особистістюДіоніса, імперсоніфікуючиостанньогов них. Дитячіта юнацькітаїнства –система ініціацій, обов’язковихдля кожногогромадянинабудь-якогополісу, такожвідображуютьдіонісійськіміфологеми60.КультурнезначенняЕлевсінськоготаїнствапідтверджуєтьсятим фактом, щобажання йогоузурпувативикликає декількавійн, останняз яких – міжАфінами таМегерою – закінчиласяперемогою Афіну 596 р. до н.е. (запівстоліттядо виникненнятрагедії) іперебудовамикультовихспоруд та дорогина Елевсін приСолоні, Пісистратіі пізніше Периклі.Навіть підчасбитви при Саламіні відбулосямістеріальнийхід в Елевсін.Діонісизм, якніщо інше, відображавдіалектикуантичної культури, яка полягаєу біполярнійприроді людини: наявності вкожному індивідідвох до кінцянезлияних іпринциповонероздільнихсторін – сторони, орієнтованоїназовні, нажиття полісу, соціуму, роду,і сторони, спрямованоївглиб себе, нарозвиток духу.Всі діонісійськікульти носилипідкресленоприватний тавиключноіндивідуальнийхарактер. Алепри цьому, якми бачили вище, популярністьїх була масоваі повсюдна.

Ось чому длякультурологане випадковим, а глибоко символічнимє факт, що відпалівід полісутирани Пісистратидибули вбитігероїзованимиГармодієм таАристогитономсаме підчасЕлевсінськоїмістеріальноїходи, що можебути знакомторжестванародноїдемократичноїстихії надаристократичноюузурпацієюполісу. Не випадковонарод Афіндвічи замовлявстатуарну групутирановбивц– Атенору і, після крадіжкиКсероксомАтеноровоїстатуї, Критіюта Несіоту.Пліній називаєТирановбивцівпершим суспільнимполітичнимпам’ятником.Зазначимо, щополіс в своїйнесамовитійстихійній –діонісійській– ненавистідо родовоїзнаті забуваєпро скоєнебратами-героямисвятотатство.Але все це пролягалов руслі діонісійськогооргазму: вбиваючитиранів, громадянинуявляв собі, що він розтерзуєДіоніса, тобтосвого найвищогобога, що вінспоживає йоготіло й кров, ачерез це долучаєтьсядо всьогозагальнокосмічногоі загальнобожественногожиття.

Діонісійськийкульт, мабуть, наймолодшийз культів древності, раніше іншихпрактик починаєвипробовуватина собі результатисвоєї відкритості.Тут перш за всепроявляютьсяавторськірелігійнітексти: такзвані Гомерівськігімни та дифірамби.З’являєтьсяможливістьвільної імпровізаціїна теми діонісизмув будні ба навітьсвяткові дні.Саме такимиімпровізаціями, вільними віддиктату будь-якихкультових осіб(зазначимо, щодіонісійськийкульт, зокрема, як і взагалівся релігійнапрактика грецькоїантичності, не знає професійнихжрецьких каст, крім жрецівДельфійськогоАполлона), ібули виставиФеспіса, з якиху 534 р. до н.е. і посталааттична трагедія.Ґенеза трагедії, таким чином, постає відображенням, своєрідноюмоделлю становленнявсієї грецькоїкультури добикласики, щойшло шляхоміндивідуаціїміфологічноїсвідомості.Саме появанового поглядуна світ-міф, погляду, щотрадиційномає назвуантропоцентричним, а точніше кажучи,індивідуалістичного, виділеногоз загальноїмаси і винесеногона загальнийрозгляд, розсуд, співвіднесенняз іншими поглядами, на думку М. Бахтінаприводить допояви самеавторськогоі акторськоготеатру античноїГреції: «Страждання, що його предметнопереживаєвсередині самийстраждаючий, для нього самогоне трагічне; життя не можевиразити себеі сформуватизсередини яктрагедію. Зсерединипереживанняжиття не трагічне, не комічне, непрекрасне іне піднесенедля самоготого, хто йогопредметнопереживає, ідля того, хточисто йомуспівпереживає; лише оскількия виступлю замежі життядуші, займутверду позиціюпоза нею, активнообліку її узовнішнє значущуплоть, оточуїї предметноїспрямованостіцінностями…її життя загоритьсядля мене трагічнимсвітлом, приймекосмічне вираження, стане прекраснимі піднесеним»61.

Розділ 2. Аттичнатрагедія яксоціальнийрегулятор імеханізм

Культурагрецької класикиналежить, позасумнівом, дотипу перехіднихабо кризовихкультур. Типологічновона співвідноситьсяз європейськимикультурамиВідродження,XVII ст., культуроюрубежу XIX-XXст., сучасною культурноюситуацієюпостмодернізму.Необхідновідзначити, що у всі ці періодитеатр граєвиняткову роль, забарвлюючиігровим началом(або відображаючийого) всі видимистецтв інавіть повсякденногопобуту (гра яксенс і спосібіснування). Іу всі ці періодитак чи інакшевідроджувавсяінтерес доантичної трагедії(через алюзіїі ремінісценціїна античні темиабо через прямупостановкуантичних текстів).У всі ці культурніперіоди театр, народженийв епоху індивідуаціїєвропейськоготипу емансипованої, тяжіючої досвободи особи, виконувавважливу культурнуфункцію примиренняколективногоі приватного,індивідуальногопогляду насвіт, функціюформуваннянової культурноїмоделі, постаючи, таким чином, одночасно іяк формоутворювальниймеханізм культуриі як соціальнийрегулятор.

Розквіттрагічноїпоезії припадаєна недовгупору, але цяпора -«акме»класичноїантичності, та зрілість, за якою визначаєтьсясправжня природакультури і якоюслід вимірюватине тільки минуле, але і майбутнє.Свідомістю, художньо відкритоютрагічнимтеатром, грецькакультура включенав історичнусвідомість.Виразно розпізнаєтьсятрагічний подивв іронії Сократа, під поглядомякого все сущевиявлялосячреватим жартівливоюдумкою. Платонпочинав яктрагік і закінчивпобудовоюдержави як«істинноїтрагедії».Продуктивноюможе бути спробарозглядуАристотелевоїфілософії вконтексті його«Поетики» ібільш спеціально- вчення протрагедію. Якщовилучити світлотрагедії зантичної культури, вона розпадетьсяна мертві шари«ніцшеанської»архаїки і«вінкельманівської»класики. Чичують в нійп’янку пісню«про стародавнійхаос, про рідний», чи витягуютьз неї повчальнийурок відноснонадлюдськогорозумногопорядку речей,- обидва «образиантичності»по-різномувиражаютьзагальну тягусучасної людинивідхилитьсявід свідомості, відповідноїдо тої, що булавідкритастарогрецькоютрагедією.

Трагедія— не випадковакомбінаціявідкритихкультуроюантичностіелементів, якне може бутивипадковимжодний культурнийфеномен. І хочаАристотельв «Поетиці»стверджує, щовона народиласяз «імпровізаціїі забави»62, ми повиннібачити виразнурізницю в значенніцих слів в культурахантичностіі сучасній нам.«Забава», «дозвілля»(διαγωγή- буквально,«проведення»часу) в аристотелівськійконцепціїпротиставленняпраці і вільногочасу — найважливішийестетичнийі виховнийелемент. Аристотельв «Політиці»говорить проте, що дозвілляє початок всьогоі їм необхіднонавчитисякористуватися, як робили цепредки. Дозвілляпереважає працюі є метою останньої63, оскільки міститьв собі щастяі блаженство, що дарувалилюдям боги.Тому ясно, щодля уміннякористуватисядозвіллямпотрібно дев чому виховатися, дечому вчитися, а саме тим речам, яким вчатьсяне з необхідності, заради праці, але заради їхсамих. І томупредки, на думкуАристотеля, зараховувалимузикудо παιδεία- виховання, формування, освіти — як щось, в чому немаєні необхідності, ні користі, подібно дочитання і письма, але що служитьєдино використаннювільного часу64.При цьому требазауважити, щослово «музика»(μούσικα)означає в грецькіймові значнобільше, чим внаш, новітнійчас. Воно нетільки включаєразом із співомі інструментальнимсупроводомтакож і танець, але і охоплюєвзагалі всімистецтва ізнання, якіпідвладніАполлону імузам. Вониназиваютьсямусічними впротилежністьпластичнимі механічниммистецтвам, що знаходятьсяпоза володіннямимуз.

Все мусічненайтіснішимчином пов'язаноз культом, асаме зі святами, в яких і міститьсяйого власнафункція. Мабуть, ніде взаємозв'язоккульту, танцю, музики і грине описанийтак прозоро, як в платонівських«Законах».Боги, мовитьсятам, «із співчуттядо людськогороду, народженогодля трудів, встановили, як передих відцієї праці, божественнісвяткування, дарували Муз, Аполлона, їхпредводителя,і Діоніса якучасників цихсвяткувань, щоб можна буловиправитинедоліки вихованняна святкуванняхза допомогоюбогів, бо черезце божественнаспівучастьміж людьми зноввідновлюєпорядок речей»65.Ми бачимо вцьому уривкуз «Законів»всіх тих богів, яких вважаютьпокровителямитрагедії. Самеу контекстісакральноговідношеннядо всього мусічногослід розумітите несхвалення, яке новонародженатрагедія викликалау таких оборонцівкультовоїчистоти, якСолон. Легенда, передана Плутархом, повідомляє, що присутнійна представленніФеспіса Солонбув розгніванийдійством ізапитав у поета, як йому не соромнобрехати на очаху такої великоїкількостілюдей66.У відповідьна це Феспіссказав, що йоговиконання зпереодяганнямтощо слід сприйматине серйозно, а жартома. Зсилою ударившипалицею обземлю, законодавецьпередрік афінянамприйдешні бідиі зло від такогобезневинногоз вигляду почину.Мабуть, великийзаконодавецьпередбачав, що трагедіянезабаромперенесе загори на орхеструвсі злободенніпитання полісногожиття, дастьможливістьрозвитку ідей, виходячи зприватногодосвіду, пізнань, духовногорівня, хочаобов'язковов руслі міфологічноїтрадиції. І цез новою силоюруйнуватимекосмос Поліса.Прогноз Солонаперекликаєтьсяз нападкаминатрагедію ікомедію у Платона.

Сферавільного відроботи, фізичноїпраці, яка традиційнов античнійкультурі розуміласяяк покараннябогів, часубула в класичнуепоху надзвичайноширока. Не яктруд сприймаласявсяка інтелектуальнадіяльність- від управліннядержавою (щов жодному полісіне оплачувалосяі вважалосясправою честіі соціальноїгідності, позбавленняцього праварозцінювалосяяк громадськастрата) до занятьматематикоюі філософією.Відомі докорив адресу софістівв тому, що вониза свої урокиберуть гроші, таким чиномінтелектуальнізаняття перетворюючина поденнупрацю67.Як справа виховнаі естетичнозначуща розглядавсяі розвитоктіла, в сенсі, наближеномудо нашого розумінняфізкультуриі спорту. Сутьполягала втому, що, по-перше, тілесні вправитрактувалисяяк істотнийелемент, щозабезпечуєсилу і безпекусамого поліса, оскільки вінгарантувавфізичну підготовкучленів військовогоополчення.По-друге, вонизв'язувалисяз позбавленимпрямої утилітарностіуявленням проте, що досконалийгармонійнийрозвиток тілеснихі духовнихякостей є самоціллюабо однією зцілей колективувільнонароджених.Фізична красатісно зв'язуваласяз духовноюкрасою і доблестю, входивши в тепоняття калокагатії(чудово-доблесного), яке зародилосяще в архаїціяк аристократичнийідеал гармонії.Пізніше вперетвореномувигляді вінпродовжувавскладати однуз основ етико-естетичногоідеалу досконалоїлюдини-громадянинаепохи класики.Представляється, що Олімпійськіігри, які самевиникли в 773 р.до н.е. як загальноеллінські іза чотирирічнимипроміжкамиміж якими — Олімпіадам- велося еллінськеліточислення, в епоху пізньоїархаїки і ранньоїкласики виконувалифункцію об'єднаннярозрізненихполісів в єдинийкультурнийпростір — Елладу.

Слабкістьсоціальноїрегуляціїполіса, винесенняз сфери офіційногов сферу дозвіллязначної частинитворчої діяльності, високий рівеньпасіонарностінастійно вимагалимеханізмуконтролю суспільстванад поведінкоюіндивіда. Форми, які цей контрольприймає в конкретномусуспільстві, вельми різноманітні.Причому дужеважливо, чилежить центртяжіння наповсякденномуконтролі колективунад поведінкоюйого члена, коли вирішальнезначення маютьсхвалення абонесхваленнякожного конкретноговчинку, або воснову механізмурегулюванняповедінкикладетьсяупроваджуванав ході вихованнясистема інтеріорізованихнорм, наслідуванняяким мусить, в першу чергу, забезпечувативідповідністьповедінкилюдини певнимстандартам, що склалисяв громаді. Вангло-американськійлітературіперший видрегулюванняв спільнотіповедінкиіндивіда частоназиваютьshame-culture(порушник повиненвідчуватисором), а другий- guilt-culture(порушник повиненвідчувати своюпровину)68.При всій складностівиявлення укожному конкретномувипадку типусоціальноїрегуляції, джерела даютьдостатню кількістьматеріалу, щобстверджуватипануванняконтролю наоснові наслідуванняі зовнішніхсанкцій, тобтоshame-culture, в культуріранньогрецькогосуспільстваі, особливо, варистократичномусередовищі, для якогостворювалисягомерівськіпоеми.

Переважнаорієнтаціягрека на схваленняі осуд, а не навідповідністьі невідповідністьвчинку внутрішнійсистемі цінностейдавно відома.Оцінка колективу, до якого належалалюдина (і вужчого,і ширшого), вепоху архаїкиі ранньої класикибула найважливішимрегуляторомповедінкиіндивіда у всіхйого конкретнихпроявах, а зовсімне тільки вплані виробленняжиттєвих принципів.З іншого боку, давньогрецькесуспільствоналежало докатегоріїсуспільств, в яких важливезначення малаустановкаіндивіда нате, щоб перевершитиоточуючих вдосягненнісвоїх життєвихцілей, так званихкомпетитивнихсуспільств.Наслідуючигомерівськимгероям, аристократиархаїки і ранньоїкласики здобувалиособисту славу, прославлялисвій поліс (ітаким чиномйого встановленняв галузі культу, соціальноїпрактики –політії взагалі, системи виховання- тобто йогокультурнумодель) і затверджувалийого перевагу.У Олімпійськомузмаганні знімаласязначна частинаагресії, рівеньякої був доволівисокий в античнихполісах. Отчому Олімпійськіігри були таквисоко шанованіі навіть в періодвоєн (і греко-персидської, зокрема) незупинялися.Олімпіонікипочиталися, як обожествленігерої, і їм першиміз смертнихпочали ставитиіменні пам'ятникина священнихмісцях в рідномуполісі герояабо в загальногрецькихсвятинях. Відоміфакти навітьобожнюваннядеякими полісамибагатократнихпереможцівзагальногрецькихі місцевихагонів, як тоПанафінейських, Нікейськихабо Ахілловихдромів на Тандре.Змагання в силіі красі міжпредставникамифілсеред чоловіківпроходили вАфінах під часВеликих Панафінейі святкуваньна честь Тесея.69Подібні ж змаганняпроводилисяі в Еліде, і навітьсеред греків, що билися приПлатеях70.Влаштовувалисяу ряді випадківтакі змаганняі серед жінок, особливо відомийконкурс красина Лесбосі, щопроводивсяз якнайдавнішихчасів.

Взагалі,існувала масарізноманітнихзмагальнихтрадицій: відзмагання впитті вина підчас свята Хоєвв Афінах доагонів учнівшкіл. Грецькаагоністикабула породженнямстарогрецькоїаристократії, яка тяжіла дорізних формдемонстративногоспоживання,і склалася зачасів її неподільногопанування.Вихід на першемісце в життінових соціальнихпрошарків (зпоч. V ст. до н. е.)знайшов віддзеркаленняв двоякого родунападках навсю системуаристократичнихцінностей і, зокрема, наатлетику.

З одногобоку, виявляєтьсячисто негативневідношеннядо традиційноаристократичнихформ життя, що, в першу чергу, було притаманнедемосуАфін. Перемагаючагрецька демократіяздійснює реформи, направленіна об'єднанняцивільногоколективу іприпиненняпроявів індивідуалізму71.Крайні формиці зрушеннянабули в Спарті, з чим, очевидно, пов'язаносамоусуненняїї з числа полісів, що брали участьв «культурномуперевороті»V-IVст. В цілому, формуєтьсяважливий аспектполісного ладу, що полягає впідпорядкуваннігромадянинаінтересамполіса, що, всвою чергу, справило величезнийвплив на структурнеоформленнякультурногопереворотуі, ймовірно, тільки цейаспект і зробивйого взагаліможливим, запобігшисоціальнійдезинтеграціїгрецького світуі завоюваннюйого персами.

З іншогобоку, як і слідбуло очікувати, разом з повнимнеприйняттямабо прямоюборотьбою зформами життяі ідеології, що склалисяв епоху пануванняаристократії, ми знаходимоі прагненнянових суспільнихсил, що виходятьна історичнуарену, перейнятиці форми життяі ідеологічнуорієнтацію, зрозуміло, збільшим чименшим зсувомакцентів зашкалою цінностей.Примітна особливістькласичноїкультури іполіса полягаєтепер в тому, що цілком антична, діалектичнасуперечність- ідеал — життя, не знаходитьсобі вирішення.Переважнийдіонісизмдемосу сам всобі несе діалектикуі прагненнядоіндивідуації, з накладеннямна цей процесполісногорозуміннядемократіїяк самообмеження.Античний жеаполлонізм, як форма ідеологіїаристократії, у свою чергує діалектичнозрозумілуіндивідуаціючерез отриманнягранично гармонійної,інтелектуальноосягаємої іестетичнозначущої форми.Тут перед намине демократичний, а аристократичнийідеал, з властивимийому нашаруваннямипасіонарності, героїчності(деколи навітьамбітності)і родових норм, лещат традиціїі обов'язків, якими скутіаристократив полісі. Адже, не дивлячисьна боротьбупроти владиаристократичнихродів, поліснадемократіяпостійно удаваласядо «родовитих»в забезпеченнісвоєї життєдіяльності: ціла низкастатей витратв державіфінансувалисяз приватногомайна імущих- театральніпостановки, дипломатичнапрактика, виконаннямагістратур, суспільногобудівництваі культовоїпрактики, прийомукупців і послів, пожертвуваннянеімущим тощо.Але і ця діяльністьпостійно викликаєнарікання, звинуваченняв «покупціавторитету», прагненні дослави, спробивиділення згромади. У самомукульті Аполлона, такому популярномув аристократичномусередовищі, знаходитьвіддзеркаленнятрагічна діалектикалюдини в цьомустатуарно-досконаломусвіті: прагненнядо злиття зісвітом богів, з життям взагалі, через усезнання, вічне здоров'яі вічно-юнугармонійнукрасу — і неможливістьцього досягтичерез обмеженістьлюдськогорозуму і природи72.

Широкевикористаннярабської силипри виробництві«засобів існування», невідоме іншимсуспільствам, забезпечувалотепер дозвіллявсе більш значноїчастини цивільногоколективу іне наділенимгромадянськимиправами багатимвільним (як то, метекам — переселенцямз інших полісів)73.Аристократичнийідеал все більшдифузував встратах поліса.Поступово намісце системирегулюванняза принципомshame-cultureприходитьguilt-culture.Це у свою чергувимагає непростого заохоченняабо осуду соціумом, а самоусвідомленнявідповідностіякомусь ідеалу, розвитку ідемонстраціїякихось загальнихдля всіх соціальнозначущих стандартів.Єдиним розвиненимідеалом античностіна той час бувідеал аристократичний.Ці радикальнізміни не моглине позначитисяна грецькійагоністиціу всіх її проявах, оскільки, належачидо сфери дозвілля, а в широкомусенсі до сфериГри (у трактуванніостанньої Й.Хейзінгою)74, вона виконувалафункції соціальноїрегуляції іформоутвореннякультури вцілому, додаючиімпульс культурномупереворотув Греції. Самеу цій, надзвичайнооб'ємній сферівільного часуі розвиваєтьсявся класичнагрецька культура.

НапередодніV в. до н.е. грецькаспортивнаагоністикавтрачає функціїсоціальноїрегуляції.По-перше, падаєїї престижчерез те, щопредставникидемосу, включаючисьв місцеві змаганняіз значнимипризами, всечастіше стаютьатлетами-професіоналами.Це викликаєзначні наріканняі приводитьдо втрати інтересудо іподромів, що перетворюютьсяз благородногодозвілля намирзенну працю.Діоген Лаертськийприписує Солонузменшеннянагородиафінянам-переможцямна загальногрецькихіграх, з мотивуванням, що гроші потрібнідля вихованнядітей загиблихгромадян.75По-друге, центрагоністикивсе активнішепереміщаєтьсяв сферу духовного.Різкі випадипроти атлетівми зустрічаємоу Евріпіда, Арістофана(наприклад, в«Плутосе»), Платона, оратораЛікурга. Стриманевідношеннядо атлетикипомітно в розповідіпро те, що отецьЕвріпіда, отримавшипрогноз перемогсина в агонах, почав ретельнонавчати хлопчикагімнастиці, але божествомало на увазійого майбутніперемоги вагонахтрагічнихпоетів. Ісократвихваляє Афіниза те, що тамможна бачитине тільки атлетичніагони, але і змаганняв красномовствіі дотепностіі притому здорогими призами.Вельми показово, що з другоїполовини V в.до н.е., приблизноз 440р. до н.е., атлетичнісюжети починаютьграти меншуроль у вазовомуживописі76.Щодо Афін у насє і прямі свідоцтва.Арістофан в«Хмарах» скаржитьсяна те, що новіінтереси привелидо запустіннягімнасіїв (1052сл.), а в «Жабах»Есхил звинувачуєЕвріпіда втому, що черезнього спустілипалестри ініхто вже неможе належнимчином братиучасть в бігуз факелами(1069).

В зв'язкуз цим дуже цікаво, що В. Еренбергзнаходить вгрецьких містахМалої Азіїменше проявівагональноїустановки, ніжв континентальнійГреції вжепочинаючи зепохи архаїки77.Добре відомийфакт, що в VI ст.до н.е. малоазійськіколонії відігравалипровідну рольв культурномуперевороті,і, як видається, там мав місцене недостатнійрозвиток агональногодуху, а раннійперехід йогона сферу духовногоі культуривзагалі, дейого проявине так помітніз першого погляду.Навряд чи випадковоі те, що Афіни, перетворившисьна V ст. до н.е. нацентр духовногожиття Греції, не дали після460 р. протягомдовгого часужодного олімпійськогопереможця78.Ми вважаємотаке нехтуванняатлетичноюагоністикоюпродуктом двохкультурнихустановок: атлетика мовби порушилаправила Гри, ставши утилітарною,і тепер повиннабула покинутицентр «Ігровогополя»; атлетикане зовсім, а тоі зовсім вжене відповідалановонародженимполісним стандартам.Тепер полісубув потрібнийінший типгромадянина.От чому Платон, який надававважливе значеннягімнастиціі сам був переможцемчисленнихзагальногрецькихагонів з панкратію, все ж таки в«Законах»несхвальноговорить проатлетів і взагаліпро тих, хто нелюбить працюватиголовою (III, 404a;VII, 535 D).

Головноюпроблемоюгрецької класикистає пошукалгоритмуспівіснуваннясвіту (як Полісу, так і Космосу)і людини, здатноїцей світ підтримуватиі розвивати.Навколо цієїосі напругиі організовувавсякультурнийпростір СтародавньоїГреції. Ця проблемалежить в основіроздумів античнихфілософів,істориків; вонареалізуєтьсяв складнихколізіях активногополітичногожиття античногополіса; неюпросякнутікласичне образотворчемистецтво іархітектура, завжди відповідналюдині; спробаж її вирішенняпороджує театр.Мабуть, всякласична культурастворюєтьсяз елементівтілесно відчутногоКосмосу навколоцієї вузловоїпроблеми — проблемиОдиничногоі Множинного(що має своїякісні характеристики), Буття і окремоїлюдської Долі, Полісу і Індивідуальності.І справа тутне в тому, щоелліни не булизацікавленів утилітарнійвигоді своїхзусиль. Весьдосвід грецькоїцивілізаціїсвідчить пропротилежне.Все ж, як видається, сам настрійкласичноїкультури вимагавв першу чергурозвитку свідомостіяк підтвердженнясвоєї близькостідо божественнихвстановлень, як доказу віддаленнявід людськоїюдолі, зрозумілоїу дусі грецькогопесимізму(порівняйте, відповідіСилена, що длялюдини найкращепомерти, а щастя- не народитися79).Спроба створеннянової соціорегулюючоїсистеми призводитьдо осмисленнягармонії людинизі світом якосновної культурноїпроблеми. Щастя, можливістьйого взагалі, критерії йоговизначеннястають предметомдослідженнявсіх наук імистецтв (уантичномусенсі, зрозуміло).

Всім формамтворчості вцей періодвластиве надзвичайношвидке формоутворенняі досягненняв граничнокороткі термінивисокого рівнярозвитку. Нанаш погляд, причина цьогоеволюційногострибка полягаєв тому, що власноцей розвитокпроходив усфері гри звластивимиїй агоном, престижністюперемоги незалежновід цінностіпризу і утилітарностівідкриття(встановленнярекорду тощо), пришвидшеннямнавчання впроцесі гри, запозиченняму суперникавдаліших прийоміві тому подібним.

Всі видитворчості вкласичну епохувиявляютьзразки такогосуперництваі змагальності, деколи доволіревносного, як, наприклад, у філософії.Так або інакше, всі види творчоїдіяльностів класичнуепоху шукаютьвирішенняосновної проблемиі намагаютьсявиступити вролі соціальногорегулятора.Це особливовидно на прикладіфілософії, дев текстах багатьохавторів чутиголос захопленнямудрістю ізатвердженняїї винятковоїпершорядноїваги в життіокремих людейі поліса в цілому.Те ж саме можнасказати і пронауку, яказароджуєтьсяв античномусвіті. Але іта, і інша переводятьпроблему вінший категоріальнийряд, продовжуючипри цьому мислитив межах міфологічноїпарадигми. Аджекласична античнафілософія вцілому намагаєтьсяпояснити світопераційно, тобто виходячиз того, як теабо інше явищевиникло і якейого призначенняі функціонуванняв даний момент.Звідси і проблемипершопричиниі першоелементуу элліатів, дійсного, видимогоі такого, щоздається, удосократиківі ранньогоПлатона тощо.Зрозуміти, яктреба жити вцьому світі, яким потрібнобути для того, аби вважатисягармонійним(а кінець кінцем, щасливим), можнапри такомупідході, тількипояснивши«істину» картинуКосмосу і йогомікромодель, його віддзеркалення- Людину-мікрокосм.Доводячи категоріїдо граничноїабстракції, відкидаючималозначимез їх суб'єктивноїточки зору, філософи створюютьне лише специфічнийрозумовийапарат (що, позасумнівом, буловеличезнимзавоюваннямантичної культури), але і певнуумоглядну схемусвіту і людини, космічно далекувід реальності, майже механістичну,і вже точноматематичну.З неї походитьвся європейськанаукова традиціяз її штучномодельованимоб'єктом вивчення.І хоча в старогрецькійкультурі філософи, оточені незмінноюпошаною навітьу тиранів, нестояли зовсімвже над суспільствомі, безперечно, не поза останнім80, далеко не всімгромадянамбули зрозуміліїх теорії. Античнафілософія, щовиконувалатитанічнуроботу рефлексіїнад культуроюі теоретичногомоделюваннянової ситуації81, все ж таки нестала тим самимсоціальнимрегулятором, який винаходилакультура. Длякультурологаж вона не можеслужити достатнімматеріаломв побудовімодельної«картини світу»античностічерез погрішністьна суб'єктивізм.

Античнаж історія якнаука, на нашпогляд, взагалівирішує єдинепитання. З часівГеродота вонаявляє своєрідниймкаталог дользнаменитихі не дуже знаменитихлюдей, при цьому, на відміну відполісної ідеології, не вбачаючирізниці міжеллінами іварварами, реальними ілегендарнимиперсонажами.Такі долірозглядаютьсяяк прецеденти, як зразки, напідставі збіркияких можнаробити достовірнівиводи про те, як треба жити, а як ні, длядосягненнящастя, гармонії, миру.82Саме такийпідхід до історії(ще поки що абсолютноміфологічний)і дав привідАристотелюв «Поетиці»зауважити, що«поезія більшфілософськаі серйозна, ніжісторія: поезіяговорить прозагальне, історія- про одиничне».83Попутно зазначимо, що тут під поезієюАристотельрозуміє трагедію, яка, на йогодумку, по значеннюв житті суспільствастоїть на другомумісці (природно, після філософії), а по популярності- на першому.84

Трагедіявиникає в культурномупросторі гри, дозвілля, щобуло дарованебогами длязбереженняпорядку речей, коли в Афінахтриєдина хорея- музика, співі танець — з'єдналисяз епічною поезією.В Афінах виникненнятеатру йшлоприродним чином- з майже жартівливихзмагань, приуроченихдо діонісійськихсвят. Таких вАттиці, як мивже бачили впідрозділі1.2.2, було багато,і кожне з нихбуло пов'язанез якимось етапомрічного циклувиноградарстваабо виготовленнявина: Малі (абосільські) Діонісії- в грудні (судячиз усього самена них починавФеспіс як трагік), Ленеї — в січні, Анфестерії- в лютому, Великі(або міські)Діонісії — вберезні, Осхофорії- в жовтні. Упрограму кожногоз цих святкувань, що тривали подекілька днів, входили змаганняяк у фізичнійспритностіі витривалості, так і в дотепностіі красномовстві.

Найяскравішимі значнішимсвятом Афінбули ВеликіДіонісії, значенняяких особливозросло, колив середині VIв. до н.е. тиранПісистрат, щопідтримувавв своїй політицінародні культиі звичаї, зробивВеликі Діонісіїофіційнимвсенароднимсвятом у всійАттиці, другимпо важливостіпісля Панафінейськихторжеств. Діонісії, установленіПісистратом, носили політико-релігійнийхарактер, і втой же час самевони дали могутнійімпульс розвиткудраматичноїпоезії і театрув Греції. СпочаткуВеликі Діонісіїтривали п'ятьднів, а з 488 р. дон.е. — шість (цейдень був присвяченийафінянам, полеглимпри Марафоніі Платеях).

Традиційно, в другий деньцього святана спеціальноприготованому, утрамбованомуі посипаномупіском майданчику- орхестрі, недалеко відхраму Діоніса, змагалися міжсобою хоримолоді і дорослихчоловіків. З524 р. до н.е. (тобточерез десятьроків післяствореннятрагедії) услідза цим змаганнямвлаштовувалисятеатральніагони.Спочатку гралитільки трагедіїпротягом трьохднів, але з 488 р.до н.е. в програмусвяткуваньввели і комедію, призначившидля неї третійдень ВеликихДіонісій; потімтри дні поспіль- трагедії. Уостанній деньоголошувалирезультатизмагань і роздавалинагороди — спочаткутільки поетам, авторам найбільшвподобанихтворів, алезгодом почалинагороджуватиі хорегів — заможнихгромадян, якіна свої коштиорганізувалиі підготувалихор для трагедії; а з розвиткомсмаку публіки, становленнямтехніки акторськоїгри і розуміннякраси і важливостіостанньої длятрагедії — іакторам (наАфінськихДіонісіях — з446, на Ленеях — з420 і для комічнихакторів з 307-306 рр.до н.е.).

У атмосферізмагання, творчості, що за визначеннямне скута традицією, адже такої щенемає, трагедіяшвидко стаєулюбленішимвидовищемафінян. СловаАристотеляпро те, що трагедіястала серйозноюлише набагатопізніше післясвого виникнення, очевидно, відносятьсядо плеяди сучасниківі послідовниківФеспіса (Хойріл, Пратінас таінші, чиї іменадо нас не дійшли, але раз булизмагання, значить, були і драматурги), які в своїхтрагедіяхпродовжувалидраму сатирів, намічену Феспісом.Але вже Фрініх(511-479 рр. до н.е.) зробивперелом в цьомурозвитку: вінписав трагедіїна міфологічніта історичнісюжети, як «ПадінняМілета» і«Фіникіянки».

Спробаосмисленнясучасної історіїяк героїчногоепосу не булачимось незвичайногоу той час. НаслідуючиГомера, що прославивгероїв Іліона, Симонід Кеосськийв елегії увіковічувавгероїв Марафону, Саламіна іПлатей. Цікавете, що в драматичнійформі масовомуглядачеві булозапропонованоне розвагу, ароздум наддіями сучасників.І це, за словамиГеродота, справилона глядачіввеличезневраження: весьтеатронридав, і на авторабув накладенийштраф в тисячудрахм за порушеннясвятковогонастрою85.Але все такиФрініх буввизнаний переможцем.Народ готовийбув тепер нерозважатисяв театрі, авикористовуватидозвілля длятого, аби «дечомунаучатися».

Абсолютноодночасно іпоза відривомодин від одногойдуть два процеси: становленнятеатру як складногополісемантичногоі синтетичногомистецтва істановленнятеатру як сфери, в якій поліспереосмислювавсебе. Багатов чому це пов'язаноз тим, що змінивсяпростір, в якомуйшов розвитоктрагедії.

ВведенняЕсхілом другогоактора привелодо появи діалогу, а в результатідії, яку Аристотельвважав основоюв трагедії.Софокл введеннямтретього акторацю дія ускладнює, дінамізує: діалоги отримуютьрозвиток, драматичнадія пожвавилася.Складне життяелліна, що тяжієдо демонстративності, перейшло наорхестру. Людина, з її взаєминамиз богами і полісом(трагічнийхор), з'явиласяперед іншимполісом — глядачами.Народ з появоюдії, яка йоговтягує (хоч бидля того, щобсудити змагання), вимагає підвищенняглядацькихмісць для сидіння.Цей народ істає «театроном»(від τεαωμαι- дивлюся, роздивляюся), лише пізнішеця назва переходитьна весь комплексспоруд.

Відомо, що в 499 р. до н.е.відбувся нещаснийвипадок: тимчасовідерев'яні лавина агорі, де івлаштовувалисядо того часупостановки, підломилися, погребли підсобою численнихглядачів. Можнаприпустити, що саме ця катастрофазмусила перенестимайданчик длявидовищ допідніжжя південногосхилу Акрополя(між пагорбамиареопагу інародногозібрання) ізамінити тимчасовідерев'яні лавиамфітеатромсидінь, висіченихв камені. І. Ільін86указує на те, що таким чиномоб'єктом споглядання, розгляду стаєне тільки трагедія, але і народ самдля себе, щотеж стає складовоючастиною дії.

Демонстративнийі публічнийхарактер античноїгрецької культуридуже скороприводить дотого, що в театрівибудовуєтьсяпевна структурасамодемонстраціїі самоспогляданнянароду. У першомуряду Афінськоготеатру Діонісаналічувалося67 висічених вкамені стільців, серед якихвиділялосяпрекраснообробленекрісло дляжерця богаДіоніса: жрецьбув, природно, головною особоюна культовомусвяті ВеликихДіонісій. Іншімісця займалиті, хто мав правопроедрії, тобтоправо сидітина перших місцях.Мова йшла провищих посадовихосіб, жерців, представниківіноземнихдержав, суддівна всякого родузмаганнях і, нарешті, прозсиротілихдітей героїв, полеглих в бояхза вітчизну.Роль театруяк місця самодемонстраціїполіса знайшласвоє специфічневіддзеркаленняв тому, що всякогороду калікам, навіть якщокаліцтва булиотримані вбитвах за інтересиполіса, заборонялосябути присутнімив театрі підслушним приводам- охорона громадянвід неприємноговидовища людськоїпотворності.

Від трагедіїдо трагедіїудосконалюєтьсяїї форма і зміст,і міняєтьсяроль і положенняглядача. Вінвсе більшевтягуєтьсяв дійство. Трагедіявиробляє новийалгоритм колективноїспівтворчості.З одного бокуактивно виділяєтьсяособа автора.Трагедіографиз часів Есхілапишуть дляактора, а недля себе. Есхіл, який ще, мабуть, грав і сам, ввівшидругого актора, користувавсяпослугамивиконавців, що увійшли доісторії: Лікимія, Клеандра іМінникса (уродженецьХалкиди). Софокл, у якого бувслабкий голос, виступив лишев двох ролях: царівни Навсікаїі віщуна, щограє на лірі; як з протагоністамиж Софокл вважавза краще працюватиз Клейдемідомі Тлеполемом.Сам особистоне граючийЕвріпід, найчастішеписав дляКефісофонта.87У перші десятиліттяіснуваннятрагедії драматургиповинні булисамі готуватиакторів, навчаючиїх манері гриі трактуваннютвору. Так стародавняаристократичнатрадиція підготовкиатлетів знайшласвоє продовженняв культурнійсфері. Зростанняпрестижностітрагедії іакторів, що вній виступали(є автентичнісвідоцтва проте, що частопротагоністамибули відоміоратори, політичнідіячі, талановитімолоді драматурги-початківці)88, у тому числіі через встановленнянагороди вагоні, приводитьдо того, що доАфін всерединіV ст. до н.е. стікаютьсяталановитіактори зі всієїЕллади.

Тут полісстворює своєріднумодель ставленнядо вільногобезправногонаселення.Спробуємодовести цютезу. Метекиі чужоземціне володілив античномусвіті всієюповнотою прав.Навіть у разіпорушення їхмайнових прав, наруги над нимиі їх сім'єю, вонине могли звернутисядо суду абомагістратуризі скаргою.Старовиннааристократичнатрадиція дружби, побратимстваі взаємнихпослуг, трансформувавшисьв систему проксеній, була єдинимзахистом длянегромадянв чужому полісі: у такому разізахист відімені полісубрав на себе«побратим»-проксен.Єдиним виключенняміз загальнихполісних правилбули представникипрофесійногожречества (алеяк ми знаємо, таким булотільки Дельфійськеі колегія Мойр)і члени Олімпійськоїсуддівськоїколегії, яківважалисянедоторканнимив будь-якомуполісі. У Афінах, виходячи зтого, що театральніпостановкибули частиноюкультовоїпрограми, акторів, до якої б акторськоїартілі вонине належали, проголошують«художникамибога Діоніса»або «співтрапезникамиАполлона». Їмдаруютьсяпривілеї: звільненнявід грошовоїповинності, гарантія особистоїбезпеки, забезпеченняпродуктамихарчуванняв неврожайнийрік тощо. Алев той же час, як і на служителівкульту, на нихпокладалисятілесні покарання, від яких булизастрахованівсі громадяниполісу, у разіпомилки підчас вистави(якщо того зажадаєпубліка).89Вже з V ст. до н.е.театр починаєвиконуватиформоутворювальнуфункцію в культурі, стаючи, такимчином, механізмомкультури.

Найважливішуроль в раннійтрагедії відігрававхор. І якщо святковіхорові змаганняв стародавніхДіонісіях булинепрофесійнимиі багато в чомуімпровізаційними(на основіміфологічноготексту, звичайно), то авторськатрагедія, іззафіксованимтекстом, вимагаласерйозноїпідготовкихору, який уЕсхіла складавсяз 12, а у Софоклаі після з 15 виконавців.І тут полісвиробляє своєріднумодель колективноїтворчої роботи.У покладенийтермін поетпредставлявсвої твори (аце необхіднідля участі вагоні три трагедіїі одна сатирівськадрама — тетралогія), надаючи певнесвідоцтво, щостверджувалойого «добреім'я», моральністьі благонадійність(подібно дотого, як це булона атлетичнихагонах і Олімпійськихіграх). Архонт-епонімі спеціальнавиборна комісіязнайомилисяз поданимип'єсами і відбирализ числа їх авторівтрьох трагедіографів, яким «призначалихор», тобтодавали дозвілна постановкуїх творів втеатрі. Конкретноце означало, що власті пропонуваликожному кандидатовійого хорега- когось із заможнихгромадян, хтоза умови звільненнявід податковихзобов'язаньперед державоюздатний бувна власні коштиздійснититеатральнупостановку.Іноді хорегизголошувалисясамі поставититрагедію свогодруга або автора, якого вониповажали (наприклад, як це було увипадку з Перікломі Софоклом).Хорег брав насебе частинутурбот проспектакль: підбирав хор, наймав приміщеннядля репетиційі всіх приготувань, замовляв костюми, маски та іншийнеобхіднийреквізит. Уобов'язку хорегавходило такожзнайти постановника- дидаскала, викладача, щопрацював зхором, а такожмузикантів: флейтиста, щоакомпанувавхору, і кифареда, що супроводжувавсвоєю грою співсамих акторів.Всіх їх хорегповинен бувутримуватина свій коштпротягом всьогоперіоду підготовкипрограми. Цебуло однієюз форм «літургії», тобто однієюз форм державноїслужби спроможнихгромадян поліса, що брали насебе певнучастину обов'язківі витрат держави.

Зрозуміло, хорегіябула вельмиобтяжливоюу фінансовомувідношеннідля того, хтовиконував ціфункції. Крімрежисерів імузикантівчималих витратвимагало утриманняхору, а часом(як це було з«Благаючими»Есхіла) і численнихстатистів. Тавсе ж жоденгромадянингрецькогополіса не ухилявсявід цієї служби, вважаючи хорегіюза честь длясебе. Середмотивів такоговідношеннядо цієї літургіїне останню рольвідігравалаамбітність- надія перемогтив агоні.Для цього потрібнобуло підібратиякнайкращихспіваків, хородидаскала, музикантів, праця якихкоштуваланедешево. Такимчином, в трагедіївідпрацьовувалисянові стереотипивзаємин в колективнійтворчості зодного боку,і знімаласядосить гострав той періодсоціальнанапруга — з іншого.Досить частосвою участьв підготовцідо постановкиаристокративикористовувалив захиснихпромовах начисленнихпроцесах протинайбільш пасіонарнихпрошарківсуспільства90.

Змагальнийдух був перенесенийтрагедією затлетичноїобласті в областьактивногоконструктивногокультурноготворіння. Внутрішнійрозвиток трагедіївід Есхіла доЕврипіду стимулювавзагальнийінтерес додійства і, якнаслідок, розвитоктеатральноїархітектуриі архітектуриміста взагалі.Перед архітекторамипостало завданняствореннябудівлі, якавміщала б майже20 тисяч глядачів, з орхестрою, що над неюпідносятьсяпроскеніоні скене з трьомадверима, сенсі значення якихстають канонічними(центральніведуть в храмабо палац, абічні — в містоабо в гавань).Заперечуванав театрі класичноїпори єдністьпросторовоговирішеннятрагедії постійновстановлюєтьяв ході розвиткудії, оскількиактори і хорчасто з'являютьсяз палацу абойдуть в палац.Театр, в якомунад всією дієюна орхестрі- проскеніоніпідноситьсянарод в театрові, стає своєрідноюформою самоагітаціїнароду, що знаходитьсвоєрідневіддзеркаленняв дидаскаліиях(списки переможцівв драматичнихзмаганнях) тогочасу, де переможціперераховуютьсяв такій, суворорегламентованійпослідовності: філа, хорег, поет, актор.

Одною зоснов трагедіїАристотельвважав думку, трактуючиїї як «те, в чомуті, що говорять, доводять щосьабо простовисловлюютьсвою позицію»(Роєt., IV, 1450а).Нова модельповедінки, щовиробляєтьсятрагедією, — навик вислуховуватидо кінця, обговорювативсе почуте ітільки потімухвалюватирішення з приводупереможці абопрогравшого(як це було присуддівствів театральнихагонах), переноситьсяна політичнупрактику Афін, а звідси і повсій Елладі.Не випадково, вже в V ст. до н.е., як повідомляєФукидід в своїй«Історії»(VIII,93,1), народне зібранняспускаєтьсяз пагорба Пніксав театр Діоніса.Такий розвитокісторичноїреальності, у свою чергу, призводитьдо того, що місце, на якому виступавактор, якийвідокремивсявід хору, отримуєназву «логейон», тобто трибунадля оратора.Цікаво в цьомуконтекстіпрослідкуватирозвиток іхудожнє вдосконаленняпромов ораторів, на виступияких, як в театр, тепер починаєходити молодь.Андокид, наприклад, стверджував, що молоді люди, беручи прикладз Алкивіада, проводять часне в гімнасіях, а в судах, привернутітуди майстернимипромовами, якітам виголошуються.91Сам же Алкивіаднеодноразовоперемагав якхорегі був другомяк Софокла, такі Еврипіда.

Здається, що розміщеннянародногозібрання втеатрі Діоніса, театронякого був зверненийдо Акрополя, також неабиякоюмірою вплинулона розвитокцього архітектурногокомплексу. Якщопрослідкувати, як йшла перебудоваАкрополя, томи помітимо, що першими буливідбудованіПарфенон (447-437 рр.до н.е.) і Пропілеї(437-432), що добре видніз театру Діоніса, а потім, у мірувипадання зполя зору — Малийхрам Ніки (427-424) іЕрехтейон(421-405).

V ст. до н.е.трагедія стаєне суто аттичним, а загальногрецькимявищем, на зразокОлімпійськихігор. І факт їїзапозиченняу афінян говоритьпро те, що проблеми, які піднімалисяв трагедії, були не виключноаттичними, азагальногрецькими; мова міфу іархетипів, спосіб психологічноїреалізаціїгероїв трагедіїбули зрозумілимивсім еллінам, знаходилисяв загальномуміфосеміотичномупросторі. Мивже згадуваливище про те, щоактори походилиз найрізноманітнішихполісів Греції.Слід зазначити, що і трагедіографитеж не завждибули уродженцямиАфін. Середтих, чия творчістьне дійшла донас, ікарецьФеспіс, ГераклідПонтійський, виходець зФліунту Пратінас, мілетець Фрініх,Іон з о. Хіос, сіцілійськийтиран Діонісій, афінянин Агафонтощо. З великихтрагедіографівлише Еврипідбув афінянином: Есхіл походивз Елевсіна, аСофокл — з Колона(правда, обидвавони уродженціаттичних демів).

Загальнимдля Елладистала й побудовавеличезнихтеатрів, в якихтакож проходилоі народне зібрання.Театри будувалисяповсюдно, навітьна краю еллінськоїойкумени, якимбуло ПівнічнеПричорномор'я: у Ольвії, Нікєї, Тирі були своїтеатральнібудівлі, якіпостійноремонтувалисяі розширювалися, аж до I-IIст. н.е., про щосвідчить епіграфічнийматеріал цьогорегіону92.До найграндіознішихспоруд ВеликоїГреції належалитеатри Епідавру(40 тис. глядацькихмісць), Мегаполісу(44 тис.), Приєни, Еретрії, Оропи, Ефесу.

Оскількипостановкибули приуроченідо культовихсвят, коли вміста стікаласявелика кількістьпручан (як доАфін на Діонісії, а в Епідавр — на свята Асклепія), доводилосявводити вхідніквитки з метоюзабезпеченняправ громадянна присутністьв театрі. Длягромадян вхідбув безкоштовним, а гроші, отриманіз іноземнихглядачів, йшлив казну на утриманнятеатру. В АфінахПерікл, усвідомлюючиособливу важливістьтрагедії длявихованняполіса, ввівтеарикон — грошовукомпенсаціюгромадянаму розмірі 2 оболівв день за гіпотетичновтраченийзаробіток вдні ВеликихДіонісій іЛенеїв. В іншідні компенсаціяне видавалася.

Саме театрз V в. до н.е. починаєвиконуватифункції підтримкизагальногрецькогокультурногопростору, якудо цього здійснювалиіподроми. Загальнісмисли і знаки,інтеріоризованістереотипиповедінки, моделі здійсненняпрямої демократіїрозповсюджуютьсяза допомогоюаттичної трагедіївсією Греції.Часто акторивиконувалидипломатичніфункції, маючиправо безперешкодногопроходу потериторіяхвоюючих сторін, як це було підчас Пелопоннесськойвійни і пізніше, під час війниз Македонією(актори Нептолемі Арістодемвели переговорипро видачуафінськихполонених зФіліпом Македонським, Афінодор іФесал виконувалидорученняОлександраВеликого). Драматургикористувалисяне меншою пошаною, ніж філософи, при дворахтиранів і царіврізних держав.Так Есхіл двічі, в 471 і 458 рр. до н.е., на запрошенняГієрона I Сицилійськогоїздив до Сицилії, поставив тамудруге трагедію«Перси», можливо,«Прометеяприкутого»і спеціальнодля тирананаписану трагедію«Αίιναιαι»(«Благаючі»).Еврипід останніроки життяпровів в Македоніїу царя Архелая.Там були, очевидно, написані «Вакханки», ймовірно, щозалишиласянезавершеною«Іфігенія вАвліді» і призначенаспеціальнодля македонськогоцаря трагедія«Архелай».Думки про можливістьжити, де завгодно, висловлюютьіноді і персонажіЕврипіда. ТрагікАгофон тежвиїхав в кінціжиття до Македонії.93Софокл, якийдо кінця життязалишавсяафінянином, все ж таки частовиїжджав зміста в дипломатичнихдорученнях, був незмінношанованимгромадянами, за що був вибранийжерцем бога-лікаряАлкона і писавгімни Асклепію, обирався стратигомпід час Самосськоївійни (правда, не був вдалимполітичнимдіячем). Постраждавпісля поразки«Ради чотирьохсот», але не втративлюбові громадян, які схильнібули його вважатипершим поетом.

В ціломупоети — представникихорової лірикиі актори постаютьперед нами яквисоко престижнийпрошарок: їхпорівняновисоке суспільнестановище, обумовленезнаннями іособистимталантом, вумовах незалежностівід державиабо високопоставленогодруга і покровителяробить їх разомз софістамипопередникамиінтелігенціїнового часу94.

Такимчином, в Греціїв V ст. до н.е. склаласяобстановка, коли художнятворчість (таксамо як і філософська,і наукова) сталапрестижнимзаняттям імогла, в певнихумовах, статиджерелом длязасобів існування.Саме пошукицих умов абополітичнісуперечностіз властямиполіса змушувалитрагедіографівполишати Афіни.Але і в умовахнової батьківщинивони залишалисяне тількиповноправнимилюдьми, але ічасто підносилисядо обожнювання, як це було зЕсхілом. У Гелі, на Сицилії, намісці смертіЕсхіла йомуздійснювалисяжертвопринесенняяк героєві, апотім ставилисятрагедії. Рольв житті суспільстватаких яскравихіндивідуальностей, якими булитрагічні поети, вже молодшимисучасникамивисоко оцінювалася.Так Аристофанв «Жабах» зображаєтворчістьЕсхіла як життєвоважливу дляафінськоїдержави.

Для насв цьому контекстіцікавим можебути таке джерело.Це «5 листівЕврипіда», написаних учнемсофістичноїшколи як вправа, так звані етопеї(їх головнезавдання — словесновиразити характер, душевний складданої особив певній реальнійситуації)95.Несправжнілисти Еврипідаважливі длянас як справжнійфакт культурногожиття. Вониносять прихованоапологетичнийхарактер. Цеодин лист доКсефісофонту(писав музикудо трагедійЕврипіда, бувйого домочадцем), один — до Софоклуі три до царяАрхелая. У цихлистах переднами постаєлюдина байдужадо багатства, така, що хочаі походить збідної сім'ї, дбайлива, патріотичнаі великодушна.Між ним і Софоклом- відносинидовірчої дружбиі турботи (мабуть, юний софістбув упевнений, що головніпредставникивітчизняноготеатру повиннібути в якнайкращихстосунках одинз одним. Тимчасом в нарисахбіографівЕврипід бувлюдиною «похмурогоскладу» інетовариським.).Різниця міжбіографієюЕврипіда і«його» листамитака ж, як міжбульварноюлітературоюі шкільнимтвором. Це двівзаємовиключніверсії міфу, що складаєтьсяпро великогопоета.

Листи — це риторичнийтвір на тему«Що б міг сказатипоет у відповідьна чутки, щорозпускалисяпро нього?».Образ поета, якого «проходять»в школі, повиненбув служитиприкладом, азначить, складатисяз одних чеснот, ставати канонічним.Для культурологацікаво, якіриси, нібитовластиві поетові, слугувалифундаментомйого монументу: заслуженаприжиттєвашана, наданаАрхелаєм; створенняцарем гіднихумовдля творчостівеликого поета; поет — духовнийнаставник царя, він еллінізувавдвір Архелая, що розумієтьсяяк культуртрегерство; наставник впитаннях совістіі милосердя,ідеолог релігійно-етичнихоснов царськоївлади, але прицьому — патріотАфін, що виспівуєїм гордовитийпанегірик.Еврипід – «скептик»і «раціоналіст», колись разомз Сократом«руйнівниксуспільнихзасад» (порів., у Аристофана), а в македонськийперіод дослідникі темних сторінпсихіки — вводитьсяавтором цихлистів у впорядкованерусло державноїрелігії.

Для нас цеперше свідоцтвотих уявленьпро поета («вустамипоета глаголитьБог»), подальшийрозвиток якихпривів до того, що образ Еврипідастає іконоюв буквальномурозумінні словаі включаєтьсяв нижній рядіконостасувізантійських, а услід за тимі російськихцерков.

Трагічнийтеатр став, посуті, першимз тих механізмівкультури, якібули покликанізнімати соціальнунапругу, викликануголовною суперечністюантичної культури- суперечністюміж інтересамиполіса і приватнимиінтересамиіндивідуальностей, що складалиі розвивалийого. У своємуфункціонуванніна всіх рівняхтрагедія відображаєі демонструєцю суперечність: суперечність- агон (діалог)між першим ідругим акторамина проскеніоні, між проскеніономі орхестрою(актором і хором), між ігровимпростором ітеатроном(трагедіографомяк автором інародом яксуддями). Прицьому, хоча, якговорили стародавні:«Рішення (суддівство)лежить на колінахп'ятьох», — вирішував, хто перемігв змаганні, весь народ.Адже п'ятіркатих, що виносилирішення, діялавід імені вибранихпо жеребкуваннюдесяти представниківдесяти ж аттичнихфіл.Більш того, замежами будівлітеатру театрне закінчувався(ми бачили вище, що і починавсявін поза будівлею).Підготовкадо постановки, що триваламайже півроку, коли активнообговорювавсязміст трагедіїчисленнимиучасниками, закінчуваласябагатоденнимобговореннямпобаченогов театрі навечірніх симпосіях, в портикахагори, в софістичнихі риторськихшколах. Нарративна, усна, публічнакультура античностіспоживаладуховну їжу, приготованутрагедією, щоу свою чергурозвивало цюкультуру. Такимчином, трагічнаамеханія(бездіяльність)перед ухваленнямрішення, знайденаще Есхілом якхудожній прийомперетворюєтьсяпоступово наполітичнупрактику народногозібрання, привчаючиспочатку зупинитися, подумати і лишепотім ухвалюватирішення, діяти.Знімаючи високийрівень агресіїв суспільстві, трагедія привчаєсуспільстводо діалогу, обговорення, вислухування.

І ще одинважливийкультурно-моделюючийпроцес пов'язанийз трагедією.Вона розвиваламову, яку слухалиі якою говорилигреки. Аристофандорікає трагедіографам, перш за всеЕврипіду, щочерез них людиприохотилисядо витіюватогокрасномовства, чому сталаможливою влада, в ментальномусенсі, звичайно, софістів іриторів. Алесаме це вважаєперевагоюантичногосуспільстваІсократ: «Слововивільнилонас з оков тваринногожиття, завдякиньому ми побудувалиміста, встановилизакони, винайшлимистецтва. Йогопотужністьтака, що нічогоз розумногоне відбуваєтьсябез допомогислова. Словоє вождем всіхсправ і задумів»(Панегірик,114-115)96.В історії ж ітеорії культуридавно відзначената величезнакультуроутворюючароль, яку відіграєлігнвосеміотичнийчинник. Окрімвнутрішньопсихологічнихпроцесів, якістимулювавтакий розвитокмови, він сприяві розвиткуполітичноїпрактики вГреції. Промовириторів, ораторів, політичнихдіячів ще йдосі можначитати як літературнітвори. Важливовідзначити, що роль Еврипідав цьому процесіабсолютнонеоціненна: влучні афоризмиі фрази з йоготрагедій нетільки цитувалисяв повсякденномужитті громадянами, але вживалисяв промовахполітиків інавіть філософів(напр.: Аристотельчасто йогоцитує в «Політиці»,«Афінськійполітії», «Риториці»і ін.).

Разом зтрагічноюпровиною героївтрагедії вкультурі взагалізатверджуєтьсяуявлення проособистунебезгрішність, а тому невідворотнювідповідальністьгромадян першза все передбогами і власноюсовістю, а потім- перед співгромадянами.На зміну культурісорому приходитькультура провини, в якій Людинастає «міроювсіх речей, — існуючих, щовони існують, а неіснуючих, що вони не існують»97.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

ВИСНОВКИ

У дипломнійроботі здійсненаспроба показати, що складнийсинтетичнийполісемантичнийфеномен, якимє давньогрецькийтеатр і аттичнатрагедія, зокрема,є універсальноюмоделлю античноїкультури взагалі.Без урахуванняцього фактунеможливорозглядатияк еволюціюсамого цьоговиду людськоїтворчості, такі античногополісу. У становленніі еволюції цієїхудожньої формизнайшли віддзеркаленнявсе ті основніпроблеми, якіпривели догенези зрілоїкласичноїантичної культури.Виникненнятеатру, що прославивмистецтвоСтародавньоїГреції, булообумовленетими особливимироллю і місцем, яке в античнійкультурнійсистемі являлаособа громадянина.

У міфологічномуритуальномусуспільстві, яким, власне, була архаїчнаГреція, ступіньвключеннякожного, у томучислі і видатноїособистості(героя), в суспільство, соціальнукорпорацію(сім'ю, рід, общину, касту тощо)абсолютна, практичностовідсоткова.Але в культовійпрактиці діонісійствавже було закладенорух убік індивідуації.Виділення особиз колективуі формуванняна основі цьогопроцесу суспільстваяк групи індивідуалізованихосіб відбулосяв історії людстваяк принциповеявище лишеодного разуі в одному місці: в процесіспецифічногоетногенезуеллінів і становленняантичногополіса.

Саме античнийполіс як цивільнесуспільствоз характернимидля нього політичнимиформами (демократія, республіка), правовимиінститутамиі гарантіями(приватне право, недоторканністьі права громадянина, правовий захистприватноївласності іін.), особливостямисоціальногостатусу (вичлененняз групи і правовільної асоціації, включення вбудь-яку групу; культивуваннягідності вільногогромадянина; оспівуваннябунтівнихвідчуттівсильної особиаж до драматичнихколізій, довисокої трагедії)зробили можливимнебувалийкультурнийі художнійсплеск, що увійшовдо історії підназвою «Грецькогодива» або «осьовихстоліть». Але, у свою чергу, такий швидкий, в короткийперіод діставшийдосконалихформ політичнийі художнійрозвиток полісубув можливимтільки в результатінедостатності, можна навітьсказати примітивностірозвитку соціальноїструктуригрецькогосуспільстваперіоду дорійськогозавоюванняГреції. З іншогобоку, в античномуполісі, прислабкості іненадійностітрадиції івідсутностіжорстких соціальнихрегуляторів,індивід змушенийбув робитипостійні вибори, привчатьсядо аналізу ірозвиватирефлексію якспосіб освоєнняі пізнаннясвіту. Тим більше, що низка культовихпрактик, розглянутихнами в дипломнійроботі, вжевсередині себенесла значний, хоч і екстатичнийімпульс індивідуації.Рефлексія надсвітом-міфомруйнуваластійкі конструктираннєполісноїкультури. Зворотноюстороною значноїсвободи і природноюіндивідуаціїсуспільстваставала відсутністьдієвих соціорегулюючихі соціомоделюючихмеханізмівкультури. Якми показалив цьому дослідженні, саме античнийтеатр і аттичнатрагедія, зокрема, які були продуктомрозпаду міфологічноїсвідомості, приймають насебе функціїтакого механізму.

Античнатрагедія, генетичнопов'язана здіонісійськоюкультовоютрадицією івільною творчоюрефлексієюнад міфом (аполлонізмв давньогрецькійкультурі), можливоїчерез відсутністьрозвиненоїжрецької касти, змогла адекватновідобразитискладні колізіїу відносинахдвох головнихгероїв своєїкультури —поліса (як колективувільних громадян)і індивідуальності(людини, як міривсіх речей). Уаттичній трагедії, що активнорозвиваласяякісь сто — стоп'ятдесят років, знайшли віддзеркаленнявсі проблемидраматичногоіснуваннялюдини, якаодержує свободувибору і усвідомленогобуття та втрачає, в той же час, органічнийзв'язок з «хаосомрідним» алгоримізованого, багато в чомузручного світу-міфу.

Античнийтеатр, прийнявшина себе функціїмеханізмукультури, сприявзниженню властивогопасіонарномуеллінськомусуспільствувисокого рівняагресії і перенесеннюрозвиненоїзмагальностізі сфери фізичногов сферу інтелектуальноїі духовноїевристики. Самеаттична трагедія(на відміну відінших театральнихформ — комедіїі сатирівськоїдрами) приймаєна себе функціїмеханізму, щодозволив щонайменшена сторіччязберігатиєдність еллінства(у зв'язку з падіннямзначення атлетичноїагоністики, у тому числій Олімпійськихігор). Разом знароджуваниминаукою (першза все, математикою)і філософієюаттична трагедіясприяла затвердженнюнових культурнихпріоритетів, якими стали«теорія»(споглядальність)і евристика(схильністьдо накопиченняі поглибленнязнань, прагненнядо відкриттянових інтелігібельнихістин). Виконуючифункції моделюючогомеханізмукультури, античнийтеатр і аттичнатрагедія, зокрема, вплинули нетільки на складаннянових традиційантичногопарламентаризму(досить сказати, що перші ораторськітрибуни в Греціїз'явилися вбудівлі театруДіоніса в Афінах, на піднесеномумісці актора-протагоніста— логейоні, зтих пір такуназву носиломісце для виступуполітиків), практики вислухуванняаргументіввиступаючого, перш ніж винестиухвалу, і томуподібних політичнихновацій, алеі на інші формилюдської діяльності(мистецтва, приватне проведеннячасу, архітектурутощо).

Самоюформою свогоіснування вкультурі аттичнатрагедія сприялазгладжуваннюрізких суперечностейміж різнимистанами і прошаркамиантичногосуспільства: аристократидістали можливістьматеріальнимивкладеннямив театральнупостановкуі оплатою дійствавиконати громадськулітургію, анеімущі — правона високоінтелектуальне, розвиваюче, художнє проведеннячасу, якого уних не моглобути черезмізерністьособистихкоштів; громадянирізних державдістали можливістьінкорпораціїв чужих полісах.Навіть жінкив давньогрецькомутеатрі (зокрема, в Аттиці, де їхособливопригноблювали)дістали можливістьвільно висловлюватися(принаймні, впросторі театрону)на актуальніполітичні іонтологічнітеми. Театр вкласичнийперіод стаємісцем самодемонстраціїі само рефлексіїполісу. Яскравііндивідуальностісвого часудістали можливістьреалізуватисячерез співпрацюв театрі. Тутзароджувавсянезвичний длявисокоіндивідуалізованоїГреції досвідспільної творчоїпраці, тобтонова модельспівіснуванняі співтворчості.

Розвиваючисьу сфері дозвілля, у сфері Гри, щомала в античномусуспільствівиключне значення, трагедія засвоїм змістомстає інтригоюантичної культури, оскільки в нійзнаходятьадекватневіддзеркаленняскладні колізіїстановленняі функціонуванняв полісі індивідуальності.На матеріаліцього видулюдської творчостіми можемо відбудуватиментальнукартину миру, в якій протягомперіоду класикийдуть змінив напрямііндивідуалізаціївсіх основнихкатегорійкультури: просторуі часу, буття, героя культури, краси, доблесті, цінностей тощо.На місце архаїчноїгармонії всвітобаченніприйшов етичнийсвіт, в якомунайважливішуроль починаєграти окремийіндивід, Людина, як міра всіхречей.

Саме аттичнатрагедія першою«обживає» ідеюіндивідуальноголюдськогощастя, а потімі «прості»цінності приватногожиття. У творчостічудових індивідуальностейсвого часуЕсхіла, Софоклаі Еврипідаскладні філософськіідеї знаходятьзрозумілесучасникам«людське вимірювання», відбиваютьсячерез індивідуальнелюдське життя.

Новоєвропейськакультура, які новоєвропейськийтип індивідуальностібагато що успадкуваливід античності.— Це і тяжіннядо творчості, яка ще людьмикласичноїГреції сприймалосяяк прояв богорівноїлюдини, виліпленоїз попелу титаніві поглиненогоними Діоніса;і прагненнядо самореалізаціїі в той же чассоціальноїзначущостіі корисності; це і відкриттясвідомості, якою до світовоїісторії і культуриувійшла аттичнатрагедія —унікальнамодель своєїкультури. Але, з іншого боку, й хоч по-різномуявлену, алеєдину дляєвропейськоїкультури у всіїї епохи тягулюдини відхилитисявід свідомості, відповідноїтій, яку буловідкритодавньогрецькоютрагедією. Дужеважко переживаєіндивідуальністьце стояння навічному судіДолі і Совісті, дуже важкапроблема Вибору, за який прийдетьсянести індивідуальнувідповідальність, оскільки, якдовела аттичнатрагедія, божественнапедагогікавже завершенаі всі осудніперед лицемБуття. Трагічнопережите античністювідкриттяіндивідуальностіспонукає знові знов звертатисядо цієї епохиза пошукамирецептів виходуіз складнихлабіринтівсучасної культурноїситуаціїпостмодернізму, в семіотичномуполі якої значущуроль граютьантичні алюзіїі ремінісценції, а прямі постановкиантичних трагедійстають «хітами»театральногорепертуару.

СПИСОКВИКОРИСТОВУВАНОЇЛІТЕРАТУРИ

Аверинцев С.С. Плутарх и античная биография. — М.,1975.

Анненский И. Ф. Античная трагедия // Еврипид. Трагедии. — СПб., 1999. С. 215—252.

Анпеткова-Шарова Г. Г., Чекалова Е. И. Античная литература: Учеб. пособие. — Л., 1989. С. 117-119.

Античная литература. / Под ред. проф. А. А. Тахо-Годи. — М., 1986.

Аполлодор. Мифологическая библиотека. – М.: Наука, 1993.

Аполлоний Родосский. Аргонавтика / Пер. Г. Церетели // Александрийская поэзия. — М., 1972.

Аристотель. Афинская полития.// Аристотель. Политика. Афинская полития. М, 1997. — С. 251 – 343.

Аристотель. Никомахова этика. // Аристотель. Сочиненения в 4 тт. – Т.4. – М., 1984. – СС. 53-293;

Аристотель. Политика// Аристотель. Сочиненения в 4 тт. – Т.4. – М., 1983. СС. 3-52.

Аристотель. Поэтика.// Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. — Минск: Литература, 1998. — С. 1054-1112.

Бартонек А. Златообильные Микены. — М., 1992.

Бахтин М.М. Естетика словесного творчества. – М., 1979.

Варнеке Б.В. Актеры древней Греции.- Одесса,1919.

Вергилий. Буколики. Георгики. Энеида / Пер. С. Шервинского и С. Ошерова. — М., 1979.

Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. — М., 1988.

Гегель Г. В.Ф. Эстетика: В 4-х т. — М., 1969, Т.2.

Геродот. История. В 9-ти кн. / Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2001. – Кн.8. Клио.

Гесиод. Теогония / Пер. В. В. Вересаева // Эллинские поэты. — М., 1999.

Гигин. Астрономия / Пер. А. И. Рубана. — СПб., 1997.

Гигин. Мифы / Пер. Д. Торшилова. — СПб, 2000.

Гомер. Илиада / Пер. Н. И. Гнедича. — М., 1980.

Гомеровские гимны / Пер. В. В. Вересаева // Эллинские поэты. — М., 1999.

Грейвс Р. Мифы Древней Греции. — М., 1992.

Греческая эпиграмма. — М.: Художественная литература, 1960.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.

Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. Мифология. — М., 1999.

Доватур А.И. Рабство в Аттике в VI-V вв. до н.э.- Л., 1980.

Еврипид. Трагедии / Пер. И.Ф. Анненского и С.В. Шервинского. – СПб., 1999.

Еременко В. П. Мистика в православии. — К.: Наукова думка, 1986.

Замалева Т. М., Овчинникова Е. А. «От плода уст своих…»: свободомыслие и философия в Древнем мире. — СПб., 1995.

Зелинский Ф. Ф. Древнегреческая религия. — К., 1993.

Зелинский Ф. Ф. История античной культуры. — СПб., 1995.

Иванов Вяч.В. Дионис и прадионисийство // Эсхил. Трагедии. — М., 1989. С. 351—452.

Иванов Вяч.В. Эллинская религия страдающего бога // Эсхил. Трагедии. М., 1989. С. 307—350.

Иллюстрированная история религий. — М., 1993.

Ильин И.А. История искусства и эстетики: Избр. статьи. – М., 1983.

Каган М.С. Художественная критика и научное изучение искусства // Советское искусствознание, вып. 1, 1976. — СС. 318-344.

Колпинский Ю. Д. Великое наследие Античной Эллады. — М., 1988.

Лауэнштайн Д. Элевсинские мистерии. – М., 1996.

Лисий. Речи / Пер. СИ. Соболевского. — М.,1933

Лосев А. Ф. Дионис. // Мифы народов мира. Энциклопедия. — Т.1. — М.: Советская Энциклопедия, 1991. — С. 380–382.

Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М.: Мысль, 1993.

Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. – М., 1957.

Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. – М.: Гос. учебно-педагог. изд-во Мин. Просвещения РСФСР, 1957.

Мень А.В. История религии: в поисках Пути, Истины и Жизни. — М., 1992. — Т. 4. Дионис, Логос, Судьба.

Мережковский Д.С. Рождение богов. Тутанкамон на Крите. // Его же. Мессия. – М.: Изд-во Ивана Лимбаха, 2000.

Мисюн А.В. От мифа к трагедии (к проблеме развития рефлексии над мифом) // Сб. науч. трудов кафедры культурологии ОГПУ. — Вып. 4. — Одесса, 1999, С. 48-53.

Мисюн А.В. От Олимпии к театру: поиски новых социальных регуляторов классической эпохи. //Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип… 8. Грецька традиція в сучасній культурі. – Одеса: ОНУ ім. І.І. Мечникова, 2005. – С. 110–119.

Нильссон М. Греческая народная религия. — СПб., 1998.

Овидий. Метаморфозы / Пер. С. Шервинского. — М., 1979.

Овидий. Фасты / Пер. С. Шервинского // Овидий. Элегии и малые поэмы. М., 1973.

Ораторы Греции. — М., 1985

Павсаний. Описание Эллады / Пер. С. П. Кондратьева. М., 1994. Т. 1—2.

Платон. Законы. // Сочинения в 3 тт. – М.: Наука, 1968-1972. – Т. 3, ч.2.

Плутарх. Застольные беседы /Под ред. Я. М. Боровского, М. Л. Гаспарова. Л., 1990.

Плутарх. Сочинения. / Пер. С.С. Аверинцева, Э.Г. Юнца и др. – М.: Высшая школа, 1983.

Соколов Г. И. Олимпия. – М., 1980.

Торчинов Е. А. Религии мира: Опыт запредельного: Психотехника и трансперсональные состояния. — СПб., 1998.

Феокрит. Идиллии / Пер. М. Е. Грабарь-Пассек // Александрийская поэзия. М., 1972.

Филострат. Жизнь Аполлония Тианского / Пер. Е. Г. Рабиновича. — М., 1985.

Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. – М., 1992.

Элиан. Пестрые рассказы / Пер. С. В. Поляковой. — М., 1995.

Эренберг В. Восток и Запад. — М., 1996.

Эсхил. Эдонцы (фрагмент) / Пер. В. Ярхо // Эсхил. Трагедии. — М., 1993.