Реферат: Декоративно-прикладне мистецтво Галичини
Зміст
Вступ
1. Українськенародне декоративнемистецтво
1.1 Історіяукраїнськогодекоративногомистецтва
1.2 Осередкинародногомистецтва тамитці ХІХ–ХХ ст
2. Типологіята художніособливостімистецтваГаличини
2.1 Типита види народногодекоративногомистецтва
2.2 ДослідженняособливостейдекоративногомистецтваГаличини ХІХ-ХХ ст.
2.3 Дослідженнярозвитку сучасногонародногодекоративно-прикладногомистецтваГаличини
Висновки
Списоквикористаноїлітератури
Додатки
Вступ
Декоративнемистецтво єоднією з найдавнішихгалузей художньоїдіяльностілюдини, аджелюдство здавнаоточувало себевиробами зкераміки, дерева, різноманітноприкрашенимипобутовимиречами. Самеїх художнійрівень, образненачало зумовлювалирозвиток цивілізаціїі рівень культуритого чи іншогонароду, булитісно пов’язанізі звичаями, національнимита етнічнимиособливостями,їх естетичнацінність залежитьвід конструктивнихпластичнихі фізичнихможливостейматеріалу, різноманітностейта особливостейприйомів обробки, технологічнихсекретів.
Усвідомленнятого, що декоративнемистецтво єособливоюгалуззю художньоїдіяльності, яка функціонуєза своїми законамитворення, маєособливі засобихудожньо-образноївиразностіта емоційноговпливу, своїзакономірностірозвитку, певніважелі твореннянавколишньогосередовища, сформувалосяв естетичнійдумці лишенаприкінціXIX ст. В цей часвідбуваєтьсяперегляд стереотипумислення щодоспецифікидекоративногомистецтва, подоланнязастарілогоставлення донього як додругорядногостосовнообразотворчого –живопису, графіки, скульптури.Нагадаємо, щопринцип поділумистецтв на«головні» та«другорядні»види був офіційнозасудженийу Франції, дезнайшов своєвтілення принцип«єдності всіхмистецтв», якийстав основоположнимдля формуваннястилю «модерн».Починаючи з1891 р. твори декоративногомистецтва, навіть йогопромисловізразки, щорокубрали участьу всесвітньовідомому Салонінаціональноготовариствакрасних мистецтвнарівні зоригінальнимитворами живописута скульптури[32, 12].
Сьогодніж повсюдноз’являютьсяпрофесійніхудожники, чітко формуєтьсяестетичнадумка, критеріїоцінки, народжуютьсяідеї про рольі значення якнародного, такі професійногодекоративногомистецтва взагальномукультурномупоступі людства.
Саме вцей час відбуваютьсябурхливі дискусіїщодо ролі ізначення народногомистецтва, негативногоставлення дотехнічногопрогресу, щонівелює і поглинаєрукотворнівироби. В багатьохкраїнах Європи, зокрема в Україні, з’являютьсядіячі культури, які опікуютьсянароднимиремеслами, дбають про їхвідродженняі збереження, розробляютьзаходи щодоспівіснуванняз машиннимвиробництвом.Проходитькілька стадійосмисленнятогочасноїситуації –від негативногоставлення дотехнічногопрогресу, повногойого запереченнята абсолютизаціїрукотворностівиробів народногомистецтва доформуваннянового стилюна основі вивченнякращих традиційрукомесла.
В своїйроботі ми аналізуємодекоративнемистецтво ХІХ –ХХ століття, розглянутийого типологіюта художніособливостіна теренахГаличини. Цеі стане метоюнашого дослідження.
Для досягненнямети необхідновирішити наступнізавдання:
дослідити історію розвитку декоративного мистецтва від часу його виникнення до кінця ХХ століття;
усистематизувати напрямки та види декоративного мистецтва;
проаналізувати види народного декоративного мистецтва, що переважають на Галичині;
з’ясувати та узагальнити художні особливості декоративного мистецтва історико-етнографічних земель Опілля, Підгір’я, Бойківщини, Покуття та Гуцульщини;
зробити деякий порівняльний аналіз народного декоративного мистецтва Галичини в системі загальноукраїнського народного мистецтва (тобто, яке місце воно займає серед інших видів мистецтва, серед решти регіонів тощо).
Об’єктомдослідженняє особливостінародногодекоративногомистецтваГаличини.
Предметдослідження –узагальненнядосвіду роботинародних митцівдекоративногомистецтва.
Гіпотезоюдослідженняє положення, згідно з якимГалицьке декоративнемистецтво єсамобутнімпроявом народноїтворчості натеренах України.
У процесіроботи наддипломноюроботою намибули використанітакі методи: порівняльно-історичнийаналіз; вивченнята аналіз мистецькоїлітератури; контент-аналіз; спостереження; аналіз таузагальненнямистецькогодосвіду; методистатистики.
Українськедекоративнемистецтвозавжди відповідалосоціальнимвимогам часу, розвивалосявід матеріально-практичноїсфери додуховно-культурної, зберігаючипри цьому взаємодіюіз загальноюпроблематикоюта стилевимнапрямом усьогообразотворчогомистецтва. Вонотримало тіснийзв’язок з історичнимитрадиціями, з народниммистецтвом.Саме завдякицьому мистецтвозберегло своюдуховність, самобутність, яскраво вираженунаціональнусвоєрідність.
1. Українськенародне декоративнемистецтво
1.1 Історіяукраїнськогодекоративногомистецтва
1.1.1 Художнітканини, в’язанняі мереживо
Мистецтвоткацтва маєбагатовіковуісторію розвитку.Археологічніматеріалисвідчать проіснуванняткацькоговиробництвана східнослов’янськихземлях в періодранніх неолітичнихкультур. Йогорозвиток проходиву загальномурусі прогресуматеріальноїі духовноїкультури людства, соціально-економічноїеволюції людськогожиття.
Потребилюдини в тканинах, одязі, господарськанеобхідністьзумовлювалимасове поширенняткацтва. Вонобезпосередньопов’язане ізземлеробством, наявністю такоїсировини, якльон, коноплі,із скотарством, зокрема вівчарством.Україна багатана прядильнусировину. Можнаприпустити, що вовнянітканини передувалипояві ллянихі конопляних.Відомо, що льонна східнослов’янськихземлях почаливирощуватидещо пізнішеконоплі – у IIIтис. до н.е. Ткацькасправа набулаособливогопоширення вперіод Трипільськоїкультури. Зсередини III тис.до н.е. збереглисяпам’ятки ткацькоговиробництва: глиняні пряслиця, веретена тарізноманітніза розмірамий формою глиняніважки для ткацькихверстатів.Пряли з льону, вовни і конопельручним веретеном, на яке для посиленняобертаннянасаджувалиглиняні абокам’яні кружальця –пряслиця [1].
Археологічніматеріализасвідчують, що в періодТрипілля буливідомі такітекстильнітехніки:
в’язання;
плетіння;
ткання.
В’язанняй плетіннявикористовувалосьпри виготовленнісіток для рибальства, ятерів, верш, саків, неводівтощо. Відбиткитканин на денцяхкерамічнихпосудин (Вікнона Тернопільщиніта ін.) стверджують, що люди володілитакими техніками, як полотнянеі репсове ткання,їм відомі булинатуральнібарвники йфарби із каоліну, залізистоїохри тощо. Нажіночих статуеткахє зображенняокремих частинкольоровогоодягу [31].
З розвиткомвівчарствапоступовозбільшуваласякількість таполіпшуваласяякість тканинз вовни. Так, впохованняхкатакомбнихплемен знайденізалишки тканини, виготовленоїтехнікою полотняногопереплетенняв позміннісмуги: червоній чорні.
З VII–VI ст.до н.е. тканиниз льону, конопельі вовни виготовлялисяпростим полотняним, репсовим ісаржевимпереплетенням,їх фарбувалиу синій, червоний, жовтий, бузковийта інші кольори.Барвникивикористовувалисямісцеві, переважнорослинногопоходження[57].
В процесіісторичногорозвитку змінювалиськультури, відповідноудосконалювалисьткацькі знаряддя, технологіявиготовленнятканин. На всійтериторіїУкраїни археологамизнайдені цікавіречі ткацькоїсправи праслов’янськихплемен. Найпоширенішіз них – пряслиця, грузила, веретена.
Збереглосябагато археологічнихпам’ятокпрядильно-ткацькоговиробництвачасів КиївськоїРусі. Частозустрічаютьсяпряслиця знаписами жіночихімен, ініціалів, позначок увигляді кружечків, хрестиків, рисочок тощо.Прядіннямзаймалисьжінки. Це вважалосяпочесною справою.За родовоголаду для прядінняв поселеннівиділяласьспеціальнабудівля. Людипрацюваликолективно, дотримуючисьпевних світогляднихміркувань, відбиваючиу ткацькихвиробах своїуявлення прожиття, красу, вірування.
Потребав тканинахзадовольняласьне тільки місцевимвиробництвому містах і селахдревньої Русі.Феодальнаверхівкакористуваласяй привізнимитканинами, їхнізразки знайденіу розкопках.Зразки дорогоціннихпривізнихтканин цьогоперіоду збереглисяв Придніпровських, Галицько-Волинських, Володимиро-Суздальськихта Новгородськихземлях. Це переважнокольоровапарча, оксамити, тафта, камкаі т. ін.
З прийняттямхристиянствапоширилисявізантійськітканини – дляцеркви, одягудуховенства, ритуальнихцеремоній.Торгівля зкраїнами Півдня, Сходу і Заходубула постійнимджерелом придбаннядорогоціннихтканин з пишним, багатоколірниморнаментом, створенимрізними способами(розпис, вишивка, аплікація, мережка, плетіння).Помітні процесивзаємовпливіву загальнійкультурі ткацтва.В орнаментальніймові тканинмісцевоговиробництвапоряд з християнськимидовго залишалисьязичницькізображення.На загальноруськійоснові формуваласькультура текстильноговиробництва, локальні художніриси. Розвитокукраїнськогонародноготкацтва проходивна щільнійоснові мистецькоїкультури трьохсусідніх народів –російського, українськогота білоруського, а також в процесівзаємовпливівта взаємозв’язківз іншими сусідніминародами. Практичнанеобхідністьу тканинахзумовила масовевиготовленнярізновиднихтканин у домашніхумовах. На ґрунтідомашньоготкацтва розвинулисяокремі ремісники-спеціалісти: сукнарі, полотнярі, коцарі тощо.З піднесеннямпродуктивностіпраці, розвиткомвиробничихсил, із заміноюнатуральноїренти прядивом, нитками, тканинамина грошовузменшуваласьзалежністьткачів відфеодалів. Дедалівільнішимставало ткацькеміське ремесло, почали виділятисяокремі осередки[28].
Значнимиремісницькимиткацькимицентрами наУкраїні в XIII–XVIст. були Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам’янець-Подільський, Кременець, Холм, Ковельта ін. Вже у XIV ст.міські ткачінастількизміцніли економічно, досягли професійноїмайстерності, що стали об’єднуватисяв окремі організації –цехи. Найстарішийткацький цехзаснованийу Самборі (1376 р.).У XV ст. були ткацькіцехи у Львові, Комарно (XV ст.), а в першій третиніXVI ст. – у Городку, Києві, їхнядіяльністьрегламентуваласястатутами.Зокрема, статутльвівськихткачів бравсяза основу длястатутів цехівКам’янця-Подільського, Перемишля тощо[56].
Крімцехового, вукраїнськихмістах існувалопозацеховеткацьке ремесло.Значну частинуткачів-ремісниківне приймалидо цехів у зв’язкуіз браком коштівчи тому, що вонине були громадянамиданого міста, або ж черезнаціонально-релігійнудискримінацію.
Зпоглибленнямсуспільногоподілу праці, збільшеннямкількостіремісників-ткачівта їхніх професійзагострюютьсясоціальнісуперечностіміж купецько-лихварськоюверхівкою іцеховими майстрами, з одного боку, підмайстрами, учнями й іншоюбіднотою –з другого. Цеховіпротиріччя, замкненістьцехів гальмувалирозвиток виробництватканин, а попитна них зростав[63, 89].
Новіісторичні умовигосподарювання, пожвавленняторгівлі, поглибленнясуспільногоподілу працізумовили появуу XVII ст. таких формтекстильноговиробництва, як мануфактури.Вони виникалитам, де булиткачі, що добреопанувалитрадиційнінавички виготовленнятканин, а такожбули землі, багаті на ткацькусировину. Намануфактурахкожен робітниквиконував лишеодин процеспраці – ткання, зсукуванняниток, прядіння, фарбуванняпряжі тощо.Мануфактурневиробництво –це вищий організаційнийі якіснішийетап ткацькоїсправи.
Особливогорозквіту наУкраїні зазналиполотняні ісукняні мануфактурина Галичині.У XVII–XVIII ст. виробництвомзолотих і шовковихтканин славилисьміста Кам’янець-Подільський, Бучач тощо. Длязабезпеченнявиробництванеобхідноюсировиною булиплантаціїтутових дерев, а в окремихміських майстернях«тягнули»золоті і срібнінитки. З часомці підприємствазанепадали,їм на змінуприйшло механізованевиробництводешевих тканин.
Мануфактуристали перехідниметапом відцехів, дрібногоремісничоговиробництвадо машинноїкапіталістичноїпромисловості.Таким чином, впродовж віківпоруч з домашнімвиробництвомтканин йшовпослідовнийпроцес їхвиготовленняв цеховихорганізаціях(починаючи зXIV ст.), в мануфактурах(з XVII – до серединиXIX ст.) та фабричнихпідприємствах(XIX–XX ст.).
Процесактивногозбільшеннявипуску тканинфабричноговиготовленнявів до зниженняїх художньоїякості. На загальнійсправі організованогохарактерувиготовленнятканин відбивалисьвіяння перехіднихмод, смаки власниківі замовниківтощо.
Однакі в цих умовахпродовжувалорозвиватисьдомашнє ткацтво.Століттямивоно зберігалостійкі традиційніформи, народнумудрість, вмінняпростими засобамистворювативисокохудожнітвори. Час відкидавусе випадкове, непрактичне.Специфіка жручного тканнядала можливістьзберігати ірозвиватихудожні традиції, вироблені вокремих етнографічнихрайонах України.
Говорячипро художніякості тканин, слід наголоситина значенніматеріаліві особливостяхтехнік плетіння, ткання.
Художнєбагатство, різновидністьнародних тканинзумовленічисленнимифакторами: матеріалом, функціональнимпризначенням, технікамивиконання, системоюорнаментально-композиційноговирішення, колоритом тощо.За функціональнимпризначеннямтканини поділялисяна дві основнігрупи: одяговогота інтер’єрногопризначення.
Черезстоліття пронеслинародні майстрисекрети простихтехнік плетінняі ткання, яківічні в своїйнеповторності.Снувались, старанно готувалисьдві системиниток: на основуі на піткання,«поробок» [48,122].
Найпоширенішатехніка простогополотняногопереплетення.Відомо понад20 видів простихполотнянихтканин. Особливовиділяютьсятонкі різновитканіполіські лляні«серпанкові»полотна.
Від технікиткання значноюмірою залежитьхарактер орнаменту, композиціятканин, їхструктурно-пластичніакценти. Використовуючиодні й ті ж засоби, урізноманітнюючитрактуванняодних і тих жемотивів, в основномуромбів, розет, народні майстристворили безлічваріантів їххудожньоговирішення звідміннимирисами в кожномулокальномуосередку. Типовимдля всіх районівУкраїни є поєднанняв одному виробіручного переборучиноватоготкання.
Особливуувагу привертаютьваріантипоперечно-смугастихтканин, яківиготовлялисьв усіх районахУкраїни, Силаемоційно-художньогозвучання цихтканин залежитьвід знайденоїширини кольоровихсмуг, обрамленняординарнимиабо попарнимивузенькимистрічками, їхритміки, послідовної, почерговоїзміни.
Окремугрупу становлятьвідомі народні«картаті»тканини. Своєрідністьїх художньоговирішеннязалежить відширини кольоровихсмуг ниток, заснованихв основі, івідповідноїширини смуг, які протягалисьчовникомперпендикулярнооснові.
Дужечасто в картатихта поперечносмугастихтканинах ткачізасновуютьв основу прикраях попарніабо ж одинарніширші кольоровісмуги з метоюсвоєрідногоутворення«кайми». Такітканини називають«заснівчаті».Це переважноверети з Івано-Франківщини[48, 24].
Із усіхтехнік узорноготкання найбільшпоширеним булоперебірне ручнеткання. Широкіі вузькі орнаментальнісмуги в «ромби»,«розети», «павучки»,«драбинки»прикрашаютьрушники, скатертини, наволочки таінші вироби.Узор завждигармонійнопоєднуєтьсяз фоном тканини.Розробленачітка системарозміщенняорнаментальнихсмуг. Це вонироблять основніакценти на обохкраях скатертин, рушників, півок, то з одногокраю (наприклад, в короткихприкарпатськихрушниках, якізавішуютьсянад жердкоютак, щоб широкаорнаментальнасмуга виділяласьв інтер’єріхати), то в центрінаволочок –прошвах, торитмічно заповнюютьвсю площинутканин, чергуючисьз гладкотканимикольоровимисмугами [29].
Скількифантазії, своєрідноївинахідливостівтілено народнимимайстрами увиготовленняпоштучнихтканин длявиробів одяговогопризначення, головних уборів –стрічок, бавниць, наміток, хустин; поясного одягу –запасок, обгорток, фот, дерг, плахт, андараків, літників, поясів; верхньогоплечовогоодягу – сіряків, свит, сердаківтощо [55, 245].
Майстерністютонкого ткання, складноюорнаментальноюмовою виділяютьсянамітки Поділля, Волині, Буковини, Гуцульщинита інших районів.В тонких, частобамакових, муслінових, лляних наміткахГаличиниорнаментальнімотиви розміщеніна обох краяхі в налобнійчастині. В нихніжно виділяютьсявиткані білимибільш об’ємниминитками, ніжоснова, мотиви«дерева життя», геометризованігалузки та ін.[30; 31].
Сучаснехудожнє ткацтво –складне художнєявище. Вонорозвиваєтьсяв трьох основнихнапрямах: професійне, традиційнеі самодіяльне.Для кожногоз цих напрямівхарактернісвої специфічніметоди і відповіднімежі їх взаємодії.
Ниніноваторськітенденціїхарактернідля художньоготкацтва прославленихцентрів України.При чому, кожномуцентрові притаманнісвій характервиробів, асортимент, особливості, співвідношенняіндивідуальногой колективногоу творчомупроцесі, художніпринципи, графічно-живописнаманера зображенняпевних образів.У тісній творчійспівпраціхудожники івиконавцізберігаютьі розвиваютьвіками виробленевміння прикрашатижиття, розумітисправжню красуі гармонію.Вони образной переконливозасвідчуютьвисоку культуруручного ткацтвасвого осередку.
У 60 хроках вагомийвнесок у розвитокГалицькогоузорного ткацтвазробили Нечипоренко(плахтове ткання), Г. Леончук(узорне ткання), Г. Василащук, О. Горбова, Ю. Бович (перевірнеткання), К. Антоникта ін. [55].
Творчостісучасних майстрівпритаманнечуйне ставленнядо місцевихтрадицій, котрів наші дні набуваютьвсе більшогорозвитку. З’являютьсянові тканини, які поєднуютьдавні традиціїз сучасністю.
Народніхудожні тканини, що виготовлялисяі виготовляютьсяна Україні, орнаментованіне тільки впроцесі ткання, плетіння, а йтакими техніками, як вибійка, ручний розпис, мережання, вишивання, аплікація тощо.
За орнаментацієювибійки всіхрегіонів України, це прості, лаконічні, одноколірні, або доситьускладнені, збагаченідодатковимиелементамиз введеннямтрьох- і п’яти-колірноїгами. Вонивідзначаютьсядобрим узгодженняморнаментикиз тлом полотна[55].
В’язаннярукавиць, панчіх, шкарпетокпоширилосянаприкінціXIX – на початкуXX ст. Народнів’язальниціприділяливиняткову увагувиготовленнюхустин, шаликів, светрів тощо.Для навчаннямолоді в окремихмістах, наприкладу Львові у 20 хроках булистворенішколи-майстерні.Зокрема, виділяєтьсяактивна творчістьГрицай у Львові.Упродовж 30 хроків вонанавчала в’язаннюучнів у школахТернопільщини.У 1939 р. вийшлау світ її праця«Трикотажнийпідручник», а 1960 р. – підручник«В’язання».У них художницяподає технологіювиготовленняв’язаних виробів, пропонує термінологіютехнік в’язання.В’язані моделіодягу, поданіу підручниках –роботи творчі, цікаві за принципамиформотворенняй орнаментування.Вражає тонке, гармонійнезіставленнякольорів, відчуттяритму у побудовівізерунків[37].
Розписнітканини українськиххудожниківкористуютьсязаслуженоюпопулярністюі визнанням.Це той виддекоративно-прикладногомистецтва, вякому в повнусилу звучатьживописніпринципи декоруваннятканин різноманітногопризначення[28, 140].
Слідзвернути увагутакож на складний, поліфункціональнийвид ткацькогомистецтва –виготовленнягобеленів.Українськийгобелен розвивавсяна основінаціональниххудожніх традицій, у руслі загальноєвропейськихмистецькихтенденцій. Проце засвідчуютьзбереженіпам’ятки XVII–XVIIIст. У них знайшливідбиток художніриси традиційногонародногокилимарства: кольорова гама, квітково-рослиннімотиви, сюжетнатематика тощо.
Джерелавітчизняногогобеленовогомистецтвасягають 20 хроків і пов’язаніз іменем художникаКолоса. Цікавікомпозиціїготували такожхудожникиМ. Дерегус, В. Касіян, М. Бойчук, А. Петрицький,І. Падалка, Д. Шавикін, М. Рокицькийта ін. У 60 х рокахрадикальнозміниласяструктурна, пластично-образнамова цього видумистецтва.Поширилосьвиготовленнягобеленів, близьких донароднихорнаментальнихтканин, з дужецікавим кольоровимпластичнимвирішенням.Цьому сприялоурізноманітненнятехнік виконання: введення ажурногоплетіння, аплікації, вишивки, в’язанняшнурків тощо.Часто в одномувиробі використовувавсяі льон, і коноплі,і шкіра, і металевінитки, і синтетичніволокна. Поступовосклалися дваосновних видигобеленів: декоративнийі монументально-декоративний.У кожного з нихсвої параметри, специфікахудожньоївиразності.
У мистецтвімонументально-декоративногогобелена пліднопрацювали тапрацюють художникиКириченко, Н. Клейн, Л. Жоголь, Джус, З. Медвецька,Є. Фращенко, Й. Джуранюк, О. Крип’якевичта ін. [54].
Загалом, художній розпистканин Галичиниє своєріднимне лише як виддекоративноїобробки. Історіятканинногорозпису цьогорегіону є окрасоюзагальноїісторії мистецтва.Галицькі тканиниє оригінальнимиза своєю сутністю, відображенимв них колоритомта художнімзадумом.
--PAGE_BREAK--
1.1.2Гаптуванняі вишивка
Вишивка –один із давніх, найбільш масовихі розвиненихвидів народногодекоративногомистецтва.Проблемапоходження, еволюції вишивкина територіїсучасних українськихземель складнай багатогранна.Вишивальніматеріали нетривкі, не можутьзберігатисятривалий час.Невідомо, хтой коли бувпершовідкривачемхудожньоїтворчості здопомогою голкиі нитки.
Людинапалеолітувперше зрозуміламожливістьтворчостішляхом відтворенняхудожньоїкартини дійсності.Через льодовикиі тисячоліттядійшли до насшедеври епохипалеоліту, якідосі не втратилиестетичноїсили і художньоївиразності.З тих віддаленихчасів збереглисяпам’ятки, котрів певній історичнійпослідовностізасвідчуютьвисокий художнійрівень анімалістичнихтворів (об’ємних, барельєфних, графічних), антропоморфнихзображень, знаків, ідеограм, складних геометричнихкомпозицій.Круги, зубці, ромби, зигзаги, ялинки – елементимеандру, цістрогі мотиви, які ми сприймаємояк абстрактно-геометричні, декоративні, у свій час виступалисюжетнимизображеннямилюдей, землі, води, птахівтощо. Вони малисимволіко-магічнезначення, алесучасники нетільки виконувалиїх, а й розуміли, читали. Протягомтисячолітьвироблялисьелементарнінавички абстрагування, удосконалювалисьсюжетно-знаковікомпозиції[12].
У ранніхземлеробськихкультурахромбічнимвізерунком –символом родючостівкривали глиняніжіночі фігурибогинь, посудини-жертовники.Звичайний ромбіз крапкоюпосередині –ідеограмазасіяного поля; ромб з паросткамиабо завиткамина зовнішніхкутах – символродючості.Зокрема, трипільськіхудожники вмілопоєднувалиреальне іміфологічне.Зберігалисяархаїчні пласти, виникли нові, відбиваючісвітоглядніуявлення трипільцівпро життя наземлі, природу, Всесвіт [12].
Черезтисячоліттятягнутьсязв’язки орнаментальнихсхем, які постійновидозмінювались, збагачувались, залежно відконкретнихсоціально-історичнихумов. Дослідникинеодноразовопідкреслювали, що саме орнаментукраїнськоївишивки найповнішепроніс крізьвіки тотожністьз орнаментомпопередніхепох, передусімз античнимгеометричним.
У X–XIст. для оздобленнятканин одяговогота обрядово-інтер’єрногопризначенняшироко використовуваласьвишивка. З похованьцього періодувідомі фрагментишовкових тканинз вишивкоюзолотими нитками: чільця (налобніпов’язки), стрічки, комірці, нарукавники, паски, кайми, плащі [36, 56].
В епохуКиївської Русівишивка золотимиі срібниминитками зазналарозквіту іпошириласяв побуті феодальноїзнаті, її оцінювалияк надзвичайнукоштовність.Прикрашалине тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільнийодяг, тканинидля храмів.Збереглисяважливі історичнівідомості промісце виготовленнядавніх вишивок, людей, котрінею займалися.Так, в XI ст. сестраВолодимираМономаха ГаннаВсеволодівнаприйняла постригу київськомуАндріївськомумонастирі йорганізувалашколу, де молодідівчата вчилисявишивати золотомі сріблом.
Київ бувцентром вишивальногомистецтва. Тутіснували майстерніпри монастирськихшколах. ДружинаРюрика РостиславовичаГанна вишивалатканини длясебе, своєїродини, а такожВидубецькогомонастиря(1200 р.). Вишивкабула важливимзаняттям жінокі в родинахвеликих князів[30].
Гаптування –вишивка золотомі сріблом –потребуваланеабиякоїмайстерностітехнічноговиконанняскладнихкомпозиційнихзображень, позначенихдавнім поганськимзмістом (антропоморфнімотиви), містилаі новіші, зооморфні, геометричнімотиви. Вишивкипереважновиконувалисьна цупких шовковихтканинах технікою«в прокол» і«в прикріп».Досі відомаєдина пам’ятка, датована 900–1100рр., із Жишавана Тернопільщині.Технікою «вприкріп» виконанийскладний ромбовийрозвід, з розеткамина краях ромбіву круглихобрамуваннях[31].
Пам’яткивишивок X–XIII ст.засвідчуютьвисокий рівеньорнаментальнихкомпозиційвишивок зантропоморфними, зооморфнимиі рослиннимигеометризованимимотивами.
Уже в цейперіод дванапрями вишивання –орнаментальнийі сюжетний –перебувалив органічнійєдності, надаючитканинамсюжетно-художньоївиразності.
Розвитоксюжетноговишивальногомистецтвазасвідчуютьтвори XI–XVI ст.Серед них особливоцінні так званийзолочівськийфелон (XIII – початкуXIV ст.), плащаницяіз ЖиравкаЛьвівськоїобласті (XV ст.).У золочівськомуфелоні вишивкапередає нетільки багатствоорнаментальнихмотивів, а йіндивідуальністьобличчя. Об’ємно-рельєфнимиакцентами задопомогоюрізного напрямкустібків виділяютьсяромби з цяточками, зубці, хрести, прямі, ламані, зигзагоподібністрічки тощо.Кожна з одинадцятипостатей різнитьсяобличчям, орнаментомодягу, німбом.У творі віртуознопоєднані стібкишовковими іметалевиминитками, золотіі срібні кольоризіставленіз жовтавими, блакитними, смарагдово-зеленими, синьо-чорними.Техніка виконання:«в прикріп», ялиночка, настилта ін. Плащаницяіз Жиравкавишита крученимиі некрученимишовковиминитками і пряденимзолотом. Дрібнішовкові стібки, розміщеніщільно, образновиділяютьобличчя, деталіодягу. Німби, вишиті золотом, підсиленірельєфнимиакцентами насріблясто-вохристомутлі [31].
На домотканомуполотні вишитаплащаницяXVI ст., що зберігаєтьсяв Кам’янець-Подільськомуісторичномумузеї-заповіднику.Ця пам’ятказасвідчуєорнаментальнебагатствогеометризованихі геометризовано-рослиннихмотивів у сюжетнихвишивках.
ВишивкиXVII–XVIII ст. виконаніпереважно надомотканихполотнах: лляних, конопляних, вовняних, атакож тканинахвітчизняногота зарубіжногомануфактурноговиготовлення, шкірі місцевоївиправки, зяких шили різнікомпонентиодягу, виробиінтер’єрногопобутовогота обрядовогопризначення[41].
Ручнопряденілляні, конопляні, вовняні ниткиприродногокольору, відбіленіабо пофарбованіприроднимибарвниками,– основний, масово поширений, доступнийматеріал длявишивання. Вонизабезпечувалигармонійнеспіввідношенняфактури ручно-тканого, мануфактурноговиготовленняі фактури вишитихорнаментальнихвізерунків.
Суцільнегаптуваннязолотими, срібнимита мідниминитками булопопулярнимвидом народноїтворчості.Тривкістьметалевих нитокзабезпечувалазбереженнявиробів. Результатианалізу численнихпам’яток золотогота срібногогаптуваннясвідчать, щоїх виконавцізберегли принципинародної традиційноївишивки. Тонкийсмак, художнєбачення, досконалеволодінняскладнимитехнікамивизначилисамобутнійхарактер, високийрівень гаптувальногомистецтва. Усвоїх композиціяхвишивальницівміло застосовувалирізновидніелементигеометричного, рослинного, зооморфногоорнаменту, часто зберігаючиархаїчні форми: геральдичнізооморфнікомпозиції, антропоморфнізображення, розетки, деревожиття і под.Особливогорозвитку зазнавдуже стилізованийрослиннийорнамент, чільнемісце посідалаквіткова галузка[15].
Складніпроцеси переходувід геометризованихформ найрізноманітнішогосюжетногообразотворчогоорнаменту дорослинногопрослідковуютьсяу вишивкахпочатку XVIII ст.На зміну ламанимстрічкам приходятьхвилясті, увгинах якихрозміщуютьсячотирипелюстковіквіти, листочкитощо. Особливоцікаві смугиу вертикальномуплані, де позмінновишиті червонимиі синіми ниткамиодин над однимвазонні мотивиз квітами. Такийпринцип вертикальноїподачі вазоннихмотивів, антропоморфнихфігур, уподібненихдо дерев життя, зустрічаєтьсяв усіх районахУкраїни. Поширенітрирядовікомпозиціїз мотивамидерева життя, котрі нагадуютьлюдські постаті.
Пам’яткиXVI–XVIII ст. – творивисокого художньогорівня – засвідчилидальший етапрозвиткудавньоруськихтрадицій вишивальногомистецтва. Новіявища XIX ст. зазналибурхливогорозвитку. ЗагаломXIX ст. – важливийперіод в історіїукраїнськоїнародної вишивки.З цього часузбереглосябільше датованихпам’яток.
Результатианалізу вишивокодягового,інтер’єрного, обрядовогопризначеннясвідчать проте, що у XIX ст. виділилисяокремі центри, осередки вишивальногомистецтва звиразнимилокальними, одним з якихє Галицькийрегіон, що включаєкілька осередків.У кожному зних – власнітрадиції, своясистема і творчіметоди.
Упродовжвіків народнавишивка Галичинизазнавалавпливів мистецтвасусідніх іінших країн, зокрема ЗахідноїЄвропи. Але прицьому вонаніколи не втрачалаґрунту, традицій, що виводилисяз древньоруськоїкультури. Галицькавишивка XIX ст.характеризуєтьсявинятковоютонкістю, чистотоювиконаннярізних технікповерхневогошитва (так звана«поверхниця»).Виділяютьсявишивки білиминитками набілому тлі, чорна низинката вишивкачорними ниткамикилимовоготипу. При загальнихспільнихорнаментально-колористичнихознаках розрізняютьвишивки східних, центральнихі західнихрайонів Галичини[56].
Особливорозвинута булавишивка низзю, або низинкою, різновиднащодо принципівтехнічноговиконання таорнаментально-колористичноговирішення.Відомі її назви: кругла низь, дрібненька,«сліпа», «цвіткована», низь «з лицяшита», «лисанизь» тощо.
ХарактернаособливістьГалицькоївишивки низинкою –це техніка їївиконання (дужедрібненькимистібками іпереважночорними нитками).Якщо смугавізерункузроблена чорниминитками, а обвідзрідка окресленийчервоними, такунизинку називали«поквітчаною».У серединіXIX ст. була поширенакласична вишивканиззю – смугивисотою до5–6 см, де ритмічночергувалисяпрямокутніплощини, вишитічервоними ічорними нитками.В центрах тонкоокресленіскладні геометричніфігури: ромбиз виступами, гачками, меандровізавитки тощо.
Названіорнаментальнімотиви, принципиїх стрічковогоі шаховогорозміщенняу XIX ст. повторювалисьу XX ст. Вони поступововидозмінювалисьу бік укрупненняорнаментальнихформ, розцвіченнячорного кольорувишивок жовтими, червониминитками.
НовимнаприкінціXIX ст. було вишиваннягладдю широкихсмуг на поликахжіночих сорочок, чоловічихманішках іманжетах здомінуючимигеометризованимирослиннимимотивамип’ятипелюстковихквіток-розеток.
Монументальністюзвучання виділяєтьсявишивка ЗахідногоПоділля, з такимиосередками, як Борщів, Заліщики, Бучач (Тернопільськаобласть). Тутпоширене вишиваннягустих, тугихвізерунків(без пробілівтканини) різнимиповерхневимистібками. Таківишивки маютьвигляд тканинворсових абодрібного двобічноготкання [56].
Давнюзагальнослов’янськутрадицію маєвишивка одягуна Україні. Нанеї вплинулиі взаємозв’язкиз мистецтвомсусідніх народів.Давньоруськіпринципи вишиванняодягу збереглисяпередусім середукраїнськогонаселенняКарпат. Приспільних ознакахвиділяєтьсялокальнимирізновидамивишивка гуцулів, бойків, лемків.
Яскраваособливістьгуцульськоївишивки –геометричнийбагатоколірнийорнамент (простіелементи, мотиви, фігурні компоненти).В основі складнихгеометричнихфігур – ромб, півромб, по-різномупоєднаний угоризонтальномуабо вертикальномунапрямках.Багато різновидівокресленняконтурів ромбів.Основні з них: ромби з прямимивиступаючимибоками –«кнєгинькові», з виступаючимисторонаминазовні, загнутіпід прямимкутом – «труби»,«пекурівки», з рядами виступаючихзубчиків –«ріжки», перехреснимибоками, виступаючимисторонами всередину, доцентру. Поширеніромби з усіченимибоками. На початкуXX ст. тут зустрічалисявишивки з архаїчнимитипами орнаменту, антропо – тазооморфнимимотивами. Наприклад, на спинкахкептарів, у всюїхню висоту, вишивали однулюдську постать.Декілька аналогічнихмалих фігурокрозташованів ряд на спинціпри талії. Інколитакі мотивиє при боковихшвах сердаків, на рукавахкожухів. У районіРозтоки наспинках кептарів, рукавах кожухівпоширений мотивдерева життя.Виділяютьсядинамічністюзображеннябагатоногахптахів з піднесенимиі розпушенимикрилами, щорядами розмістилисяна всій площинірукавів кожухівнижче уставок(села Вербовець, Старий Косів).
Характернариса гуцульськоївишивки XIX ст.– поліхромність, соковита, багата, сповнена дивовижноїсили декоративногозвучання, віднасиченихтемних до інтенсивнихоранжево-золотистихвідтінків.Введені такожжовтий, синій, чорний кольори[35, 266].
Коженкольоровийстібок, елемент, мотив такпідпорядкованийзагальнійкомпозиціївишивки, щобне губився їїмалюнок і неприглушувавсяколористичнийакцент.
1.1.3 Народнийодяг
Народнийодяг – однаіз важливихгалузейматеріально-духовної, художньоїкультури народу.Він виник впроцесі трудовоїдіяльностілюдини і нерозривнопов’язанийз її життям іпобутом.
Історіянародного одягуприховує багатотаємниць. Незбереглосядавніх пам’ятокцього видумистецтва.Виготовленийлюдиною одягіз тканин, шкіритощо швидкозношувався.Про давній одягна територіїсучасної Україниможна судитина основі данихархеологіїта ранніхписемно-історичнихджерел.
Провіднагалузь пізньопалеолітичногоперіоду –мисливствона таких тварин, як мамонт, носоріг, лось, зубр, оленьі т. ін. У ті далекічаси незшитішкіри звірівзамінювалилюдині одяг.На територіїУкраїни знайденіархеологамискрібла, кістянішила і голки.Отже, поступовоколишні мешканціУкраїни вчилисяоброблятишкіри, зшиватиїх, надаючипевних форм, виготовлятиприкраси [41].
У другійполовині VI тис.до н. е. у життіпервісногонаселення натериторіїсучасної Українивідбулисявеликі зміни: поряд з рибальствомі збиральництвомстало появлятисяскотарство, землеробство.Історики називаютьцей перехід«неолітичноюреволюцією», вона тривалапротягом тисячоліть[41, 85].
На основіархеологічнихматеріалівможна говоритипро окремікомпонентиі цілі ансамблічоловічогоі жіночогобуденного ісвятковогоодягу. Чоловікиносили короткішкіряні каптани, хутром всередину, перетягнутів поясі. Штанибули двох типів: вузькі, шкіряні, щільно облягаючіпостать, і широкі, типу шароварів, з м’якої вовняноїтканини. Штанизаправлялиу шкіряні чоботи, перев’язаніремінцем білякісточки і підпідошвою. Головнийубір – гостроверхібашлики-клобукиз твердої повстіабо шкіри. Вонизакривали вухай потилицю. Ужінок булодовге вбрання, зібране пришиї, знизу рукавів, підперезанев талії. Поверхнього – вільнішаодежина, подібнадо халата здовгими рукавами.Головні убори –різновидніза формою шапки, накидки –полотнища, щозвисали наспину.
Вбранняяк сформованийвид мистецтварозвивалосяу загальномуруслі культуридавньоруськоїнародності.У скарбах іпохованняхзбереглисячисленні металевіприкраси длячоловічогоі жіночогоодягу: шийнігривни, сережки, підвіски донамиста, браслетиі т. ін. За формамита орнаментацією –це символічнізображенняохоронногохарактеру.
Давньоруськіселяни, ремісникивиготовляливбрання з конопляних, лляних, вовнянихтканин домашньоговиготовлення, шкіри. Одягбагатих князів, дворян, дружинниківшили з яскравихшовкових, золотихі срібних тканин, парчі, оксамиту, тафти, камки, привезенихз Візантії таКриму. Такідорогі тканининазивали поволоками.Одяг знаті бувбагатоколірним(переважаличервоний, синій, зелений, малиновийкольори), а одягтрудових людей –сірим, коричневим.Вбрання князів, бояр, дворянприкрашуваливишивкою, нашитимпозументом, облямовувалихутром соболя, куниці, бобра, видри, оздоблювалидорогоціннимиприкрасами.У селянськомуодязі використаніхутра зайця, лисиці, овечашкіра. Дужемало доповнюючихприкрас. Вінбув коротшим, зручнішим дляпраці. Довжинаодягу – однаіз соціальнихвідмінностей[42].
В періодфеодальноїроздробленостіXII–XIV ст. одяг восновномухарактеризувавсятими ж ознаками, притаманнимийому в попереднічаси: довгополий, прямолінійнийсилует тощо.Класова диференціаціявизначаласяякістю тканини, кількістюскладовихкомпонентів, цінністю оздоблення.Щодо принципівтворення, топраобразамивбрання булипрямокутноподібніі трапецієподібніформи (найбільшдавня із них –перша).
Цікавехудожнє явищев історіїукраїнськогонароду – одягзапорізькогокозацтва. Удругій половиніXVI ст. селяни іміська біднотатікали на Подніпров’яз Волині, Полісся, Галичини таінших місцевостей.Традиційніоснови народноговбрання різнихрайонів Українипозначилисяна художнійобразностіодягу козацтва.У ньому знайшлавідображенняі соціальнанерівність.
Буденнийодяг рядовихкозаків та йкозацькоїголоти (наймитів, бідняків) бувподібним дозвичайногоселянського.З доморобногополотна шилисорочки дляжінок і чоловіків[42].
Основнікомпонентиукраїнськогочоловічогоі жіночогоодягу у XIX–XX ст.: сорочки. У жінокпереважно зуставками, чоловіків –тунікоподібнаабо з плечовимивставками.Поясний одягжінок: запаски, обгортки, дерги, плахти, спідниці; чоловіків –штани. Зазнавмасового поширеннянагруднийкомпонентжіночого ічоловічогоодягу – безрукавка.
Основнийвид жіночогоі чоловічоговерхньогоодягу: свити, жупани, кунтуші, чемерки, сердаки, чуглі. Різновидністьверхнього типусвит – юпки, шушуни.
Поділля –це складнийв етнічномуплані і за історичнимрозвиткомрегіон. Крімукраїнців, тутздавна проживалиросіяни, поляки, греки, болгари, молдавани,євреї та ін.
Важливіісторичніподії, зокрема, боротьба протитурецьких, польсько-литовськихзагарбників, позначилисяна культуріподолян, в томучислі і на одязі.Його формуванняі розвитокпроходив наґрунті слов’янської, давньоруськоїкультури, увзаємозв’язкахз культуроюінших народів.Конкретніісторично-соціальні, природні, економічніфактори зумовилияк загальноспільніриси одягу, аналогічнііншим районамУкраїни, такі своєріднімісцеві особливості, передусім врайонах Західного, Східного Поділляі в Подністров’ї.Основні комплексижіночого одягу: сорочки, обгортки, запаски, спідниці, пояси, гуньки, свити, кожухи, намітки (у поляків –рантухи), хустини.Чоловіки носилисорочки, вузькіштани, свити(манти), кожухи, постоли (самоходи)і чоботи. Свитидля чоловіківі жінок шилиз чорного доморобногосукна, приталеніі розширенізнизу.
На Тернопільщиніпобутуваликороткі сорочки(до стану). У районахПодністров’я, особливоБорщівському, Заліщицькому, сформуваласьунікальнасистема декоруваннясорочок багатоколірноювишивкою килимовогохарактеру.Рельєфно виділяєтьсявишивка на двохабо трьох смугах, крім пазушних, що вертикальнорозміщені подовжині всієїпередньої ізадньої пілкисорочок і нарукавах (передпліччя, уставки), рукавіі обшивці. Кольори: чорний, червоний, жовтий, золотіі срібні нитки.Виділяютьсясорочки з перевагоюжовто-оранжевого, чорно-сріблястого, чорно-вишневогоі чорно-червоногокольору, такзвані чорнобриві.У чоловічихсорочках швипри рукавах, на плечах оздобленівишитими стрічками.
Характервишивки, їїрозташуванняна окремихчастинах одягусуттєво впливаютьна загальнийвигляд ціліснихкомплексів[36].
ОдягПоділля характеризується, по-перше, специфікоюдоморобнихматеріалів(сукна, полотна, візерунчастиходягових тканин)більш рельєфногокилимовогохарактеру, порівняно зіншими районамиУкраїни; по-друге, прямолінійністюкрою (за прямимилініями поєднаніміж собою нетільки частини, а й деталі окремихкомпонентів, цілі комплекси; масове поширеннянезшитогопоясного одягу); по-третє, перевагоючорного, коричневогокольорів воб’ємно-просторовійструктуріодягу. Перевагачорного кольору –важливий факторпосиленнясимволічногозвучання білих, червоних, золотистихакцентів водязі, співзвучнихз родючою землеюі барвистоюприродою Поділля.
Найвиразнішевиступаютьвідмінні рисив одязі такихетнічних групукраїнськогонароду, як гуцули, бойки, лемки[42, 44].
Жінки-гуцулкиносили додільніуставковісорочки, двізапаски, обгортки, пояси, намітки, хустини, кептарі, сердаки, постоли, в’язані шкарпетки-капчурі.Взимку одягалисердаки з чорногоабо коричневогодоморобногосукна з яскравою, кольоровоюабо чорноювишивкою, китицями, на свята – білісукняні свити-гуглі.Одяг чоловіків –короткі, доколін, тунікоподібнісорочки; широкіштани з грубогобілого полотна(поркениці), червоного сукна(крашениці), чорного абобілого сукна(гачі); прямоспиннийплечовий одяг –з рукавами(сердак) чибезрукавний(кептар). З головнихуборів найбільшпоширені чорніповстяні капелюхи –кресані, зимовішапки – клесані.
В ансамбляхгуцульськогоодягу важливічисленні доповнення: шкіряні сумки –ташки, тобілки, табівки; тканівовняні торбини –тайстри, дзьобенки; у чоловіків –різьблені зінтарсією,інкрустацієютопірці, келефи, порохівниці; у жінок – палиціз мосяжнимизавершеннямитощо [41].
Барвистакольоровасоковитість, архаїчністьформ, різноманітнавишивка, аплікація, плетіння, складністьприкрас і доповненьвиділяютьгуцульськийодяг середінших костюмнихкомплексівУкраїни.
Одяг –це результатяк практичної, так і духовноїдіяльностінароду. Вінохоплює сферузнань, художнісмаки, естетичніпогляди, обрядовіаспекти, етнічніособливості.Народний одягматеріальновиражений ізберігає інформаціюпро формотворення, орнамент, колорит, які є в пам’ятінароду. Багатіхудожні традиції –постійне джерелотворчих пошуківі відкриттівсучасних народнихмайстрів, художників-професіоналів, конструкторів.Вони по-різномупідходять добагатющихтрадицій українськогоодягу. Одніберуть за основукрій, другі –засоби декоративногооформлення, треті – колорит.Разом з тимважливу рольвідіграєіндивідуальнебачення художньогообразу народногоодягу [41, 284].
продолжение
--PAGE_BREAK--
1.1.4 Художнєдеревообробництвота плетінняз природнихматеріалів
Художнєдеревообробництво.Первісні виробиз дерева, мабуть, появилися вжев епоху мезолітувнаслідокзастосуваннякремінногодолота, теслай сокири. Знаряддяі посуд з дерева, яке значноподатливішеобробці, ніжкістка чи камінь, ще ширше розповсюдилисяу побуті неолітичнихплемен СхідноїЄвропи, оскількивдосконалювалисяінструменти.Однак для дослідниківзалишаєтьсянез’ясованимранній етапрозвиткудеревообробноговиробництвачерез малукількістьдерев’янихархеологічнихзнахідок. Слабкатривкістьдеревини іруйнівна силачасу спричинилидо цілковитоївтрати більшостідерев’янихвиробів найдавнішихепох [45].
Творипервісногомистецтва зМезинської, Кирилівськоїта інших стоянок, виготовленіз мамонтовихбивнів, декорованігравійованиморнаментом, дозволяютьприпуститизастосуванняу ті часи аналогічноїтехніки контурногорізьбленнядо виробів здерева.
Первіснеремесло і мистецтво, тісно переплітаючисьз міфологієюі релігією, утворювалипервіснийсинкретичнийкомплекс. Лишев класовомурабовласницькомусуспільствіремесла і художнятворчість сталисамостійнимивидами професійноїтрудової діяльності.У цей час зросталитехнічні можливостівиробництва, розвиваласяфункціональністьформи, збагачувавсядекор тощо[45].
Післяземлеробстваі скотарстваважливою галуззювиробничоїдіяльностістародавніхслов’ян у VI–IX ст.були ремесла, передусімобробка дерева, каменю і металу, гончарство, ткацтво. Широкийнабір теслярських, столярних ірізьбярськихінструментів(сокири, струги, тесла, пили, сверла, долота, різці тощо)свідчить продиференціаціювже на той часдеревообробногоремесла і появумайстрів-професіоналів.Вони виготовлялий оздоблювалиречі хатньоговжитку, знаряддяпраці, зброю, засоби пересуваннята сакральніпредмети, пов’язанііз поганськимкультом.
Зафункціонально-художнімвирішеннямусі виробиумовно можнаподілити натри групи. Допершої, найбільшої, належать ужитковіпредмети побутушироких маснароду з майжевідсутнімдекором, їхніхудожні перевагипрактичнозведені доутилітарновмотивованоїформи. Побутовівироби та обладунок, що належитьдо другої групи, мали вишукануформу, оздоблювалисярізьбленням, розписом таінкрустацією, засвідчуючицим панівнестановище їхвласників усуспільстві.Третя групавиробів – цестаранно виконаніі прикрашенікультові предмети, обереги, яківикористовувалисядля релігійнихритуалів. Такіфункціональнохудожні відмінивиробів виниклив часи формуваннякласовогоустрою і зберігалисяпротягом наступнихстоліть феодальноїі капіталістичноїформацій [19].
Широкаутилітарністьбільшостідерев’янихвиробів невиключала іхудожньоїдовершеностіформи, своєрідногодекору. Майстри-деревообробники, теслі, столяріводночас булиі досвідченимирізьбярами, конструкторами, опанувалиприйоми поліхромногорозпису тощо.
У XIV–XVI ст.деревообробництворозвивалосяна Україніповсюдно – ів містах, і вселах, покликанезабезпечитипростих людейі феодальнузнать необхіднимивиробами здерева. Длявласних потребселяни виготовлялидеякі предметихатнього обладнання, господарськогореманенту іпод. Складнішівироби абодеталі вонизамовляли умісцевих майстрівза відповіднуплату.
Сільськідеревообробніпромисли, які інші ремесла, все більше ібільше відокремлювалисявід рільництва, перетворюючисьу галузі господарства.Характерноюособливістюбула спеціалізаціяу виготовленнімісткого бондарногопосуду (тара), дрібного бондарногопосуду, столовогопосуду, ложоктощо (родини, а то й цілі села).Однак селянине поривализовсім ізземлеробством, для багатьохзаняття ремесломзалишалосядопоміжноюгалуззю восінньо-зимовийперіод [19].
Художнівироби з дереваздебільшогоадресувалисяневеликій групібагатих замовників –шляхтичам, міським патриціям, духовенствуі купцям. Функціональній художні особливостіцих виробівмусили відповідатиестетичнимвимогам пануючихкласів.
ПротягомXVIII – першої половиниXIX ст. на Українітривав процесрозкладуфеодально-кріпосницькоїсистеми, розвивалисякапіталістичнівідносини.Водночас зміцнюваласяструктураміських ремісничихкорпорацій, однак вже наприкінціXIX ст. цеховийустрій бувповністю скасований.Сільськедеревообробництвоперестало бутивиробництвомдля забезпеченняфеодальногогосподарстваі почало набуватиформ товарноговиробництва.Так, під впливомринку міськібондарі, столярі, різьбярі поступовооб’єднувалисяіз сільськимимайстрами, утворюючиосередки народниххудожніх промислів.Виникали школи, народжувалисянові напрямитворчості, формувалисяі зміцнювалисятрадиції [19].
Провіднимирегіонамихудожніхдеревообробнихпромислів уXIX ст. були Поділля, Карпати. У багатьохмісцевостяхоздоблювалипрофілюваннямта пласкимрізьбленнямдерев’янідеталі архітектури, виготовлялитранспортнізасоби та знаряддяпраці, прикрашенірізьбленням, випалюванням, рідше розписом, масово виготовлялина ярмаркипредмети хатньоговжитку, зокреманачиння.
Вишуканоюформою і багатимрізьбленнямвирізнялисясеред іншихсани, виготовленіу м. Літин таПоташня наПоділлі у другійполовині XIX ст.
Найбільшимцентром художньогодеревообробництвабув Кам’янець-Подільський.Тут працювалистолярний, різьбярський, токарний цехи.Виготовлялиіконостаси, культові тапобутові предмети: ложки, сільнички, товкачі, веретена, куделі, виточеніна токарномуверстаті здекоративнимипотовщеннямита випаленимисмужками.
У 1905 р.художникВ.К. Розвадовськийзаснував уКам’янці-Подільськомухудожньо-промисловушколу з інтернатомдля сільськихдітей. Незабаромбув відкритийокремий відділхудожньоїобробки дерева, орієнтованийна досвідприкарпатськихшкіл (Коломиї, Станіслава).В ньому навчалирізьбленнята інкрустації.
На західномуПоділлі працювавгеніальнийруський різьбяр(так високооцінила львівськагазета «Діло»1882 р. майстраручних хрестів, прізвище невідоме,із ЗолотийПотік). Йоготвори, майжеювелірноїтонкості різьблення, зберігаютьсяу музеях Львовата Івано-Франківська.
У Трибухівці(тепер ДружбаБучацькогорайону) наприкінціXIX – у першійтретині XX ст.різьбяр ТанасійПадлевськийвиготовлявіконостаси, а також письмовеприладдя, ножідля паперу таінші побутовіпредмети [56].
Відомиймайстер дерев’яноїскульптурималих форм імеморіальноїпластики зкаменю ВасильБідула (1868–1925) зЛапшин Бережанськогорайону досконаловолодів пласкимрізьбленням, про це свідчатьдекорованіцією технікоюскрині, рамкидля образівтощо [45].
Карпатиі Прикарпаття.У гірськіймісцевостіКарпат, вкритійлісами, будівліі меблі, посуді начиння, знаряддяпраці та іншіпредмети домашньоговжитку виготовлялиз дерева теслярською, столярною ібондарськоютехніками, оздоблюючипрофілюванням, різьбленнямабо випалюванням.
На початкуXIX ст. на Гуцульщиніажурним і круглимрізьбленнямдекорувалиіконостаси, свічники, жолобкуватимконтурним –ікони, скрині, сволоки, токарнийта бондарнийпосуд. У гуцульськихселах тодіпрацювалидесятки талановитихмайстрів художньоїобробки дерева.Однак лише удругій половиніXIX ст. з початкомтворчостідинастії Шкрібляків(Юрій, Василь, Микола і Федір –батько з синами), що проживалиу Яворів Косівськогорайону, у традиційномухудожньомудеревообробництвісталися важливізміни, їхнівироби вишуканихформ оздобленічітким декором, виконаним тонкой акуратнотехнікамирізьблення,інкрустаціїметалом аборогом, рідше –випалювання.
Ю.І. Шкрібляк(1822–1885) по правувважаєтьсязасновникомсучасної школигуцульськогохудожньогодеревообробництва.Початковінавики у виготовленнівиробів з деревавін ще юнакомнабув у батька-бондаря.Згодом самостійноопанував токарство, різьбленняі випалювання.Гладку поверхнюгеометричнихмотивів орнаментуна тарілках, баклагах, коробках, пляшках вінпоєднував з«ільчатимписьмом» (густамережа заглибленихштрихів), домагаючисьфактурногоконтрасту, ітим самим значнопосилювавдекоративнувиразність.Ю. Шкріблякчасто застосовувавкомпозиційніприйоми поділудекорованоїплощини наменші поля, дечітко розташуваворнаментальнімотиви. Йоготвори експонувалисяна господарсько-промисловихвиставках уВідні (1872 р.), Львові(1877 р.), Трієсті(1878 р.), Станіславі(1879 р.), Коломиї(1880 р.) і були відзначенігрошовимипреміями тамедалями.
На Бойківщиніу селах Сколівського, Турківського, Воловецькогоі Міжгірськогорайонів передфасадною стіноюхати прибудовувалипіддашок змасивнимиодвірками, якізвужували ізаокруглювалидогори таприкрашувалирізьбленняму виглядіорнаментальнихсмуг, розташованихпереважно унижній частині.Тут також профілювалистовпи, що надавалоспорудам чарівноїлегкості тапривабливості.
Меблі, посуд, начиннята дрібнігосподарськіречі бойківськімайстри оздоблювалигравійованимрізьбленням, ощадливо будуючичіткі та лаконічнігеометричніорнаменти зневеликоїкількостіелементів тамотивів (клинці,«кривулі», ромби, очка, розети тощо).
Львівщинамає давні традиціїхудожньоїобробки дерева, що розвиваласьу таких центрах: Кам’янка-Бузька, Львів, Самбір, Яворів та ін.1884 р. у Кам’янці-Бузькійбула відкритаколіснича ібондарськашкола, де навчаливиготовлятивози й візочки, фаетони, тарантасиі под.; бондарнізбанки, барилка, маснички, відра, скіпці та ін.
На початкуXX ст. і в наступнідесятиріччяхудожня обробкадерева на Українізалишаласяна високомурівні, передусіму регіонах, багатих на ліс, де збереглисядавні традиціїдеревообробнихремесел.
Художнєплетіння злози, рогозиі соломи. Плетінняз природнихматеріалів, як припускаютьчимало дослідників, належить допервіснихвиробництві, мабуть, випереджуєткацтво тавиготовленнякерамічногопосуду. Алеякщо археологіяпоки що не даєматеріалу, щобпідтвердитипершість плетіння, то етнографіядеяких народівАвстралії, Південно-СхідноїАзії, Африкий Америки засвідчуєнаявністьплетіння привідсутностіткацтва. Логічніміркуваннянад цією гіпотезоюприводять довисновку, щонавивання таплетіння простіші, бо не потребуютьпопередньоїобробки сировиний особливогоустаткування, а тому могливиникнутинайшвидше [17].
З XV–XVI ст.на Українівиплітали зсоломи ширококрисікапелюхи –брилі, типовийлітній головнийубір українськихселян.
Найдавнішіпам’ятки українськогоплетіння походятьз кінця XVIII–XIX ст.і зберігаютьсяу музеях Києва, Львова, Ромнівта ін. Ні формою, ні технікоюплетіння цівироби майжене вирізняютьсявід більш давніхпредметів.
Лозоплетінняі рогозоплетіннярозповсюдилосяголовним чиному місцевостях, прилеглих доозер і річок, а вироби з соломитрадиційнопобутувалиу районах вирощуванняжита й пшениці.
Розвиткупромислу плетінняз природнихматеріалівсприяли заснованіу 80 х роках XIX ст.школи і навчальнімайстерні. Одназ перших такихшкіл виниклау 1879 р. у Нижнів(тепер село вТлумацькомурайоні Івано-Франківськоїобласті).
Певнуроль у популяризаціїплетених виробіввідігравалигосподарсько-етнографічнівиставки уЛьвові (з 1877 р.), Коломиї (з 1880 р.), Тернополі (з1887 р.) тощо [28].
Такимчином, у художньомупромислі плетіннякінця XIX ст.спостерігаєтьсядві тенденції.Перша – виготовленнясільськимимайстрамитрадиційнихвиробів, переважнокошиків тарибальськогоспорядження, друга – виробництвоміськими майстернямимодних плетенихпредметів замісцевимизразками. Надекотрих позначивсявплив стилюмодерн. Дужерозширивсяасортиментплетених виробів: меблі, дорожніречі, кошики, знаряддя праці, дитячі іграшкитощо. Попривідчутну конкуренціюфабричноїпродукціїплетення виробівз природнихматеріалівне втратилосвого значенняні в побуті, ніу народнійхудожній культурі.
1.1.5 Художнякераміка і скло
Художнякераміка. Освоєннялюдиною глини –першого пластичногоі порівнянотвердого матеріалудля виготовленнямісткостей(посуду) тамагічно-ритуальнихфігурок –припадав наепоху палеоліту.Гончарне виробництвопервіснихкультур виходилопереважно зпрактичнихпотреб. І лишезгодом, внаслідокудосконаленнятехнології, черепок ставтоншим, урізноманітнюєтьсяформа, звертаєтьсяувага на зовнішнєоздоблення.
Вже вепоху неолітугончарні вироби, передусімритуальногопризначення, набуваютьхудожньоївиразності, а заняття гончарствомдедалі набираєтворчого характеру.
На територіїУкраїни найдавнішіархеологічніматеріали(епоха неоліту)засвідчуютьпоширеннявипаленогокерамічногопосуду двохстильовихвідмін. Першиймає простіодноманітніформи горщиківі мисок, розписанихпрямолінійно-геометричнимимотивами увиглядігоризонтально-лінійних, ялинково-діагональнихта інших мотивів, вкритих наколкамиабо відтискамигребінця. Другийвідзначаєтьсярізноманітністютипів і формпосуду, декорованоючервоною, білоюабо чорноюфарбами, переважноспіральнимиі меандровимимотивами [46].
Майстриранньослов’янськоїкераміки (серединаІ тис.) користувалисяручним гончарнимкругом, що давалоїм змогу виготовититонкостіннівироби урізноманітненихформ, ряснооздобленірельєфом іштампиковимивізерункамиу вигляді кружалець, ромбів, трикутників, дужок тощо.
Бурхливийрозвиток кружальноїкераміки уIII–VI ст. змінюєтьсяїї занепадому VII–IX ст. З незрозумілихпричин майстриперестаютькористуватисягончарнимкругом, задовільняючиськухонним посудом, виготовленимстрічково-ліпноютехнікою. Дехтозі вчених пов’язуєзанепад гончарстваз виникненнямдеревообробноготокарства івитісненнямгончарнихвиробів зручнимдерев’янимстоловим посудом[34].
З другоїполовини X ст.керамічнийпосуд і глиняніплитки покриваютькольоровоюпрозорою поливою.У наступнихстоліттяхвиробництвополиваноїкерамікизбільшується.Виникає поліхромнийрозпис глухимиполивами (емалями)мисок, чаш тощо.
У XV–XVI ст.із застосуваннямсвинцевоїполиви зеленогой жовтого кольорівусе частішез’являєтьсяпосуд з різноколірнимчерепком таполіхромнимрослиннимрозписом. Спочаткуполивою розписувалиі лише згодомнею поливаличастину абоповністю весьвиріб.
На Поділлігончарний посудвиробляли уБарі, Бубнівці, Гайсині, Кам’янці-Подільському, Летичеві, Смотричіта ін. Бубнівськакераміка, опріччітких рослиннихвізерунків, мала ліпленіфігурки тварині пташок напокришкахдзбанків, риноктощо [51].
Провіднимиосередкамигончарствана ЗахіднійУкраїні булиЛьвів, Потелич, Яворів, Коломия, Пістинь, Ужгород, Мукачево таін. У найменшомусеред них –Яворові –1765 р. 25 гончаріввиготовлялигосподарськийі святковийпосуд, оздобленийрозписом. УКоломиї гончарнийцех створений1661 р. Крім посудутут вироблялисвічники ікахлі, прикрашеніфляндрівкоюі ріжкуванням[29].
Середподільськихгончарів особливоїшани заслуговуютьАндрій Гончар(1828–1933) з Бубнівка, який першийзапровадиву своєму селівиробництвочервоногомальованогопосуду технікоюріжкування; Петро Лукашенкоі Павло Самоловичз Бару – заоздобленнямисок тематичнимифігурнимикомпозиціями; Петро Білоок, Микола Небеснийі Роман Червонякзі Смотрича –за оригінальнийрозпис на основіфляндрівки; Яків Бацуца(1854–1932) з Адамівка, який своїмнеполиванимпосудом кулястоподібнихформ, розписанимсилуетнимифігурками таін., прославивсяна всеросійськихі міжнароднихвиставках [36].
Крімпосуду в цейперіод на Українізначного поширеннянабуло кахлярство.З середини XIXст. кахлевіпечі все частішеможна зустрітиу хатах міщані селян середньогодостатку. Виробництвокахлів сталомасовим. Майжевсі знаменитігончарі XIX ст.були водночасі прекраснимикахлярами.
У XIX ст. кахлірозписувалиорнаментальними, переважнорослинно-квітковимита декоративними(зображенняптахів, тварин, людей, будівель, тощо) малюнками.
Такимчином, у другійполовині XIX ст., незважаючина зростаючуконкуренціюз боку промисловоговиробництвапосуду та іншихпредметів, гончарствона Українідосягло чи ненайбільшогорозповсюдження, технологічноїдосконалостій високогохудожньогорівня творів[14].
Художнєскло. Джерелавиникненнясклоробництвасягаютьчотирьохтисячолітньоїдавності. Первіснескло у гарячомустані й за допомогоюпростих інструментівпіддавалосяліпці, розкачуваннюна платівки, штампуваннюкам’янимиштампами тощо.Воно спочаткуне було прозорим.
Склоробництвона українськихземлях започаткованеу III–IV ст. і, мабуть, не без впливусхідних тазахідноєвропейськихтрадицій у ційгалузі.
Раннійперіод склярстваКиївської Русіприпадає наX ст. У цей часосновною продукцієюбули прикраси: браслети, намистота персні, їхвиготовлялизасобами ліплення, витягування, розкачуванняз пластичногосвинцево-силікатногоскла, яке поволітужавіло.Технологічнеопануванняматеріалу йшловід найпростішоїскляної пастидо провареногов горщикахнапівпрозорого, забарвленого, а згодом прозорогоскла.
Другийперіод склярства(XI–XII ст.) – цезапровадженнятехніки видуваннявиробів ізсвинцево-калійногоскла. Склоробнеремесло інтенсивнорозвивалосьу містах і містечках, спеціалізувалосяна виготовленнімозаїчноїсмальти, віконногоскла, посудута жіночихприкрас. Щоразбільшого значеннянабувала основнаестетичнаякість скла –чистота й прозорість.
Третійперіод (XIII ст.)відомий зародженняммануфактурноговиробництвапосуду ізбезсвинцевогоскла.
У XVI–XVII ст.виробництвоскла на Українівдосконалилося, зокрема, збільшиласямісткістьпосуду, тонкішимистали йогостінки, урізноманітнюєтьсяформа й оздоблення.Так, місткостідля рідин (пляшки, слоїки і т. ін.)походили відпервісно видутоїкулястої абоциліндричноїпорожнини збільш-меншвитягнутоюі доліпленоюу гарячомустані шийкою.Далі з кулястоїформи при сплющенніз двох боківдіставали щеодин тип посуду –плесканку.Циліндричнапляшка, внаслідоксплющення зчотирьох боків, перетвориласяу чотириграннуформу штофа– найпоширенішийтип скляногопосуду, зручнийдля транспортування.Мабуть, підвпливом барокоштоф набувускладненоївосьмигранноїформи.
Колористичнугаму українськогоскла створювалияк освітлені, так і відповіднозабарвленімаси, зокрема, так звані кольорибілої і зеленоїводи, золотисто-жовтийі жовто-зелений, різноманітніфіолетові йкоричневівідтінки аждо чорного.
На західноукраїнськихземлях задокументованадіяльністьгут (1550–1570 рр.) воколицях СтарогоГалича, Белзаі Потелича, ана поч. XVII ст. –у Підгірці наЛьвівщині.
Під впливомзнаменитогочеського кришталюу другій половиніXVIII ст. започаткуваливиробництвонапівкришталюі кришталю наУкраїні. Однактут воно незазнало нітехнологічноїдосконалості, ні широтиасортименту, ні обсягіввипуску продукції, властивихславетнимсклоробниммануфактурамЗахідної Європи.
Якщокришталь майжене приживсяна українськомуґрунті, то гутнескло у XVIII ст. сталосамобутнімнаціональнимявищем завдякизасвоєннюпевних локальнихтрадицій народногомистецтва.
Українськімайстри гутництвавнесли до світовоїспадщини художньоїкультури унікальнутипологічнугрупу склянихвиробів –фігурний посуддля зберіганнярідини (XVIII–XIX ст.).Скляні місткостізовнішнімиобрисами нагадуваливедмедів, баранів, коней, качоктощо. Пластичніобрази тваринмали узагальненийі гротескнийхарактер. Йогоджерела, мабуть, сягають ранньослов’янськихкультів тварині птахів, котрізабезпечувалилюдям добробут, захищали житловід нещастя.Найпоширенішимтипом фігурногопосуду булапляшка-ведмедиктрадиційноїформи: порожнистиймасивний тулуб, а двома лапамиохоплює голову.Це надає йогопостаті кумедноговигляду. Пляшка-ведмедикне тільки святковийпосуд, а й атрибутвесільногостолу, що пов’язувалосяз магічнимиповір’ямиприноситимолодим щастяі добробут.
Стародавнійукраїнський, фігурний посудне має аналогій.У венеціанськомуі німецькомусклі фігуркитварин створеніпереважно надекоративнихзасадах, щоіноді зводилоїх утилітарністьмайже нанівець.В українськихпляшках-фігуркахнасампередмає значенняужиткова роль[4].
У першійполовині XIX ст.склоробніхудожні промислина Україніпоступовозанепали. Припинилидіяльністьдрібні осередкисклярства. Вонине могли конкуруватиз напівмеханізованимипідприємствами.Великі гутизмушені переходитина виробництвопростого, одноманітногопосуду. Поліхромнірозписи замінюютьсямонохромними,їх виконувалив основномубілою фарбою.У другій половиністоліття склянапромисловістьостаточновитіснила ручнесклоробництво.
Відродженняхудожньогоскла, зокрема, національнихтрадицій гутництва, почалося лишев повоєннийперіод. Насклозаводахвідкривалисятворчі лабораторії, формувалисягрупи талановитихмайстрів іпрофесійниххудожників-склярів, які експериментуютьіз технологієюскла, відновлюютьзабуті прийоми, розробляютьнові зразкивиробів тощо[45, 89].
продолжение
--PAGE_BREAK--
1.1.6 Писанкарство.Витинанки таіграшки
Писанкарство.Чисте, гладкофарбованеабо оздобленевізерункамияйце набулосимволічногота релігійно-обрядовогозначення щезадовго дохристиянства.У багатьохстародавніхнародів збереглисяперекази, вяких яйце виступаєджерелом життя, світла і тепла, навіть зародкомусього Всесвіту[12].
Археологічніматеріализасвідчуютьпоширеннякерамічнихписанок в епохуКиївської Русі.Мабуть, вониправили засвоєріднуритуальну«модель» справжніхписанок.
Зважаючина слабу тривкістьшкаралупи яйця, середньовічніписанки донаших днів недійшли. Однакмасове розписуванняяєць існувалопротягом століть.У XIX ст. писанкарствоз різними технічнимиі регіональнимихудожнімивідмінамизустрічалосямайже по всійтериторіїУкраїни.
Найдавнішідатовані писанкиу колекціїмузею ЛьвівськоговідділенняІнститутумистецтвознавства, фольклору таетнографіїАН Українипоходять ізсіл Острів(1882 р., Львівщина), Слобідка (1891 р., Поділля) та ін.
Своєріднілокальні відміниписанок зберігаютьсяі на початкуXX ст. Розрізняютьписанки Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Покуття, Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщинитощо.
У 20–30 хроках XX ст. видатнимимайстрамиписанкарствабули на Львівщині –І. Білянська, А. Боровець, Н. Михайлівська, на Гуцульщині –В. Бойчук, О. Мегединюк, М. Дубчак, А. Шкрібляк, К. Никифорякта ін. [63].
Писанкина Українівідзначаютьсяполіфункціональністю: обрядова, ігрова, декоративнатощо. Обрядовафункція писанокпов’язана ізпершими днямиПасхи. Зі свяченихписанок починаливеликоднійобід, їх дарувалина знак поваги, любові, з побажаннямидобра. Писанкибули неначесвоєріднийоберіг у хаті, а тому їх намагалисязберегти донаступноївесни.
Сьогодніписанкарствозбереглосяі розвиваєтьсязавдяки майстрамстаршого поколінняу багатьохдавніх осередкахцього видумистецтваІвано-Франківськоїобласті –Космач, Брустурів, Річка, Рожнів, Нижній Березів, Снідавка, Яворів, Криворівня, Зама-горів, Голови, Видинів, Чорний Потік; Чернівецької –Вженка, Путала, Поркулина, Розтоки, Довгопілля; Львівської –Верхнячка, Підгородці, Славське, Сколе, Суходіл, Тернівка, Ценева; Тернопільськоїобласті – Бучач, Підзамочокта ін. У наш часписанки вільнопродаютьсяна ярмаркахі в художніхсалонах, задовільняючипопит місцевогонаселення ітуристів.Оригінальнийорнамент писанокне тільки чаруєнас красою, ай творчо переосмислюється, знаходитьзастосуванняу деяких видахсучасногоукраїнськогодекоративногомистецтва [16].
Витинанки.Ажурні візерункизі шкіри і тканинияк прикрасиодягу побутувалив минулому навсій територіїУкраїни. Вонинабули масовогопоширення угуцулів і лемків.На плечах іпередніх полахгуцульськихкожухів такептарів зсап’яновихвитинанокукладали візерункирізних форм.Лаконічновитятими аплікаціямиіз сап’яну ітканини прикрашалисвятковий одягу центральнихта східнихобластях України.
Порівняльнийаналіз шкірянихі паперовихвитинанок давзмогу виявитианалогії утехніці виконанняі в орнаментальномуладі традиційнихмотивів. Мабуть, шкіряні витинанкибули своєріднимипопередникамипаперовихажурних прикрасяк з технічногобоку, так і вхудожньо-образномуплані [56].
Ажурніпаперові прикрасислов’янськихнародів малидекоративнеспрямуванняі спиралисяна широкийдіапазон технічнихприйоміввиготовлення, різноманітнубудову та традиційнінародні мотивиорнаменту.
Мистецтвосилуету тількина перший поглядможе здатисяпримітивнимі одноманітним.Насправді воноприховує великіможливості.
Виникненняі розповсюдженнянародних витинанокпов’язаніпереважно зпоявою на селіпаперу та зпереходом відкурної хатидо «чистої».Внутрішнєприміщенняхат стало світлішимі чистішим, з’явиласясвітлиця. Зросталиестетичніпотреби, і хатипочали мазати, білити, а згодом –оздоблюватимальованимта паперовимдекором [57].
Найдавнішіукраїнськівитинанки, щодійшли до нашогочасу, походятьз Прикарпаттяі ЗахідногоПоділля. Важливуроль в їх збереженнівідігралигосподарсько-етнографічнівиставки, дужепопулярнінаприкінціXIX на початкуXX ст. На такихвиставкахекспонувалисярізноманітнітвори народнихмайстрів зрізьбарства, гончарства, ткацтва, вишиваннятощо. Зокрема, львівськагазета «Діло»писала проекспонативиставки вТернополі(1887 р.): «Цікавийі, наскількизнаємо, досініким не заміченийпричинок донародної орнаментикиподав СофронЛевицький, зібравши наодинадцятивеликих картонахоздоби, якіселяни Стриганецьі Довгого вповіті Товмачськомувирізають зрізнобарвногопаперу і наліплюютьна стінах».Левицькийнамагавсяупорядкуватисвою збірку.В кінці авторстатті відмітивбагатствомотивів «сеїнашої початковоїформи тапетів»і вказав нанеобхідністьзбирати йдосліджуватиїх [57].
У Львові1894 р. відбуласяКрайова виставка, де були представленінастінні прикрасиз кольоровогопаперу, наклеєніна листи картону.Колекція належалальвівськомувчителю й етнографуВ. Шухевичу.Після відкриттяу Львові 1905 р.Національногомузею збіркапередана у йоговласність, дезберігаєтьсяй донині.
Першапоява народнихвитинанок наетнографічнихвиставках уТернополі(1887 р.), Львові(1894 р.) викликалажвавий відгуку періодичнійпресі.
КінецьXIX початок XX ст.позначенівеликим піднесеннямпромислу українськихвитинанок.Важко булознайти сільськежитло Поділля, Подніпров’я, Слобожанщинибез настіннихрозписів абопаперовихприкрас [16].
Такимчином, оглядколекцій витинаноккінця XIX – початкуXX ст. свідчить, що хатні ажурніприкраси зпаперу охоплювализначну етнографічнутериторіюУкраїни. Найбільшоїпопулярностіу сільськомуінтер’єрівитинанкинабули на Поділлі(південна частинаХмельницькоїі Тернопільськоїобластей), Прикарпатті(Івано-Франківськаі південначастина Львівськоїобластей). Українськінародні витинанки –яскравий, своєріднийвид народноїдекоративноїтворчості, щомає глибокій багаті традиції,їм притаманнісилуетне узагальненезображення, чіткий візерунок, дзеркальнасиметрія, лаконізмформи, обмеженістьдеталей, спокійний, рухомий ритм, відсутністьнатуралізму, логічна відповідністьміж формою, матеріаломі технікоювиготовлення.
Іграшки.Художня самобутністьукраїнськоїнародної іграшкизакладена їїбагатовіковоюісторією, традиційністю, відчутнимвідгоміномязичницькоїдавнини.
Про іграшкистародавніхслов’ян важкощось стверджуватичерез відсутністьнеобхіднихвідомостей.Найдавнішідитячі іграшкиКиївськоїРусі – вирізаніз дерева коники, пташки (качечки), –виявлені прирозкопках уКиєві і датованіприблизно X початком XII ст.Крім зображальнихіграшок побутувалиі незображальні, так звані технічнііграшки – мечі, луки, кульки, дзиґи, тріскачкиі под.
Керамічнадрібна пластикапереважнозображаласвященнихтварин, птахів, фантастичнихістот, жіночіпостаті Матері-землі, вершників, півфігуркивоїнів тощо,їх віковічніформи, «концептуальнімотиви», мандрівнісюжети слов’янськогоі не слов’янськогопоходженнясвідчать прозв’язок з язичницькимкультом, народноюміфологією.Після прийняттяхристиянствав КиївськійРусі реакціяпроти поганствабула відчутною.Швидко розібралипоганськікапища, алеповільно «виживалися»поганськізвичаї із пам’ятінароду. Людище довго носилиприкраси-оберегиіз прадавнімисимволами, ав житлах приховувалисакральніфігурки, якимнадавали значенняоберегів. Очевидно,із плином часумагічна функціяіграшки послабилася, забулася ітрансформуваласяв ігрову тадекоративну.Одними іграшкамизабавлялисядіти, інші стоялина полиці абопідвішувалисядо сволока, якулюблена прикрасажитла.
Від українськихіграшок XIV–XVIII ст.майже нічогоне збереглося.До нас дійшлипереважнокерамічні ідерев’янізразки, датованіXIX ст. Найпоширенішістереотипи, виявлені вмузейних колекціях(лялька, кінь, вершник, птахі под.), даютьзмогу стверджуватистійкість ібезпосередністьтрадиції дрібноїпластики, починаючиз епохи КиївськоїРусі. На думкувчених, виготовленнязабавок неприпинялосяні в XIV, ні в XVI ст.Інша справа, що їх масовевиробництвона продаж, мабуть, розпочалосялише у другійполовині XVIII ст.внаслідокрозвитку наУкраїні ярмарковоїторгівлі.
На серединуXIX ст. припадавнайвищий розквіткустарногоіграшковогопромислу. Самев цей періодна Україніісторичносформувалисятри найбільшірегіони виготовленнязабавок: Подніпров’я, Поділля іПрикарпаття, а в їхніх межахвизначилисяпровідні осередки.Протягом тривалогочасу тут виробилисяі закріпилисялокальні стильовіособливості, характернілише для іграшоквідповідногоцентру.
НаприкінціXIX ст. кустарневиробництвоіграшок невитрималоконкуренціїіз фабричноюдешевою продукцієюі поступовозанепало. Зметою збереженнятрадиційногопромислу іграшокГалицькийкраєвий відділ1886 р. відкриву Яворові такзвану забавкарськушколу. ВчительПавло Придаткевичпрагнув якосьосучаснитидавні формиіграшок, навчитимайстрів досконалішоїтехнологічноїобробки деревини.Однак вони несприймалинововведенихзразків, стійкодотримуючисьтрадиційнихпласких формі конструкцій.З приводу цьогодиректор школиписав, що «домашніяворівськіпромисловцівиконують своїтвори з вправністюавтомата, навітьбез світла, завжди на однумоду, так як церобили їх батькиі діди» [50, 168]. Школапроіснувалатрохи більшедесяти років.Після її закриттяяворівськімайстри продовжуваливиготовлятизабавки, хочпопит на нихі далі скорочувався.
Доситьцікаві й рідкісніза фантазійністюобразу керамічнісвищики виготовлявЯків БацуцанаприкінціXIX – початку XX ст.(Адамівна, наГаличині). Воснові їх композиціїлюдська постать(можливо, жіноча)із пташкою підпахвою. Людинасидить верхина антропозооморфнійістоті – кентаврі.Таке фантастично-химернепоєднання немає прямиханалогій вукраїнськомународномумистецтві.
Багатийі самобутнійсвіт подільськихзабавок у виглядітварин і птахів.Передусім цесвищики. Гончарінайчастішеліпили їх кониками, баранцями, кізочками, півниками, курочками,індиками тощо[46].
Чудернацькісолом’яніляльки з ледьпомітною перев’яззюголови, таліїі довгими рукамина Україні, які в інших слов’янськихнародів, булидля дітей простоголюду найдоступнішоюіграшкою, адавніше, мабуть, використовувалисьу магічних, ритуальнихобрядах. З соломивиплітали такожтарахкальцяу вигляді порожнистоїподушечки, настромленоїна паличку.
Для виготовленнясаморобнихіграшок застосовувалисянаявні матеріали –тканина, кольоровийпапір, картон.З них робилиляльки, зокрема, паяци, витиналидля забависилуетні зображеннятварин, птахівтощо [55].
Кустарневиробництводерев’янихіграшок буломенш розвиненимпорівняно ізкерамічним, хоч і протривалоподекуди досередини XX ст.
Сьогоднімайже повністюзникла традиціявиготовленняплетених іграшокз лози, рогозиі соломи. Винятокстановлятьплетені дитячікошички окремихмайстрів, атакож оригінальнатворчістьІ. Ремінецького(Тернопіль).Працюючи надвідродженнямплетеної декоративноїпластики, вінстворив низкуфігуративнихтематичнихкомпозицій.
Протягомбагатьох столітьукраїнськанародна іграшказбагачуваладуховний світлюдини, вчиладітей розумітидобро і прекрасне, тому вічна їїцінність дляхудожньоїкультури.
Отже, коротко розглянувшиісторію українськогодекоративногомистецтва, зокрема Галицькогорегіону, можнасказати, щовоно розвивалосьіз досить ранніхчасів (палеоліту, неоліту) і продовжуєрозвиватисьнадалі. На шляхународногодекоративно-ужитковогомистецтва булобагато перепон.Їх можна поділитина загальнодержавні(монголо-татарськеіго, впливЗахідноєвропейськоїкультури тощо)та загальноісторичні(поширенняфабричноїпромисловості, здешевленняробочої силита ін.). Разомз цим українськедекоративнемистецтвоотримало ізберегло традиціїта забарвленість, лише йому властивіколорит та іншіхудожні особливості.
1.2 Осередкинародногомистецтва тамитці ХХ ст.
На початкуXX ст. в Українівідбуваютьсяпроцеси формуваннярізноманітниххудожніх напряміву мистецтві, активної співпраціпровідниххудожників-авангардистівз народнимимайстрами тазвернення їхдо символічноїмови народноїтворчості. Цівзаємовпливипривели доглибоких структурнихвидозмін, пов’язанихіз зародженнямнового напрямумистецтва –українськогомодерну, авангарду[18].
Митці, формуючи українськийваріант модерну, звертаютьсядо часів героїчноїепохи ГетьманщиниXVII–XVIII ст. – добирозквіту бароко.Саме цей яскравовираженийнаціональнийстиль стаєоб’єктом стилізаціїта естетичнихрефлексій.Водночас формуваннястилю з ретроспективноюорієнтацієюна героїчнеминуле не лишестворює змістовупаралель, а йпосилює ідеологічнуспрямованість, працює на формування«українськоїідеї», іде вунісон ізсоціально-політичнимий культурнимипроцесами завідродженнята становленнянаціональноїкультури.
В Українізусиллямитворчої інтелігенціїта меценатівстворюєтьсярозгалуженамережа майстерень, в яких генеруютьсяі реально втілюютьсяновітні ідеї.Співдружністьхудожників-авангардистіві народнихмитців вийшлана нові обріїі якісно новийрівень.
Відчуттямагістральнихстильовихнапрямів разомзі свідомимнамаганнямвписатися взагальноєвропейськийпроцес сприяловходженнюнародногомистецтва усвітовий контекст.Увага авангардистівдо народноїселянськоїтворчості булапрограмноюі сприяладемократичнійспрямованостіу формуванніспецифічноїмови супрематизму, його «лексики».Вона також малавплив на творчістьтаких видатнихнародних майстрів, як Ганна Собачко, Параска Власенко,Євмен Пшеченко, Василь Довгошия.
Найбільшсприйнятноюдо нових тенденційтогочасноїмоди була вишивка.Вона швидкореагувала напояву новихмалюнків, технікшитва. Рукотворністьвишивки, використанняїї в тогочасномукостюмі абоінтер’єрі сталискладовоютворення художніхвиробів у майстернів Скопцях. Орієнтаціяодягу на європейськумоду з оздобленнямдекоративноювишивкою –такий основнийпринцип міськогокостюма, що мавшироку популярністьна початкустоліття всередовищіінтелігенції, яка сповідувалаідеї національноговідродження.
Значнийвнесок у розвитокхудожньоївишивки зробилахудожницяВ. Болсунова.Вона досконаловиконувалавишивки кольоровимишовками, золотомі сріблом поатласу, в якихтворчо переосмислювалатрадиції українськогошитва XVIII ст. Зауспішне керівництвовишивальноюсправою буланагородженамалою срібноюмедаллю наВсеросійськійкустарнійвиставці вСанкт-Петербурзі(1913), мала відзнакий інших художніхвиставок [37].
Пошукив створенніодягу за народнимитрадиціямивідбувалисьодночасно якна Західній, так і на СхіднійУкраїні. Особливослід відзначитидіяльністьОлени та ОльгиКульчицькихіз Львова, якірозглядалинаціональнутечію тогочасноїмоди як пропагандуукраїнськогомистецтва. Вониретельно вивчалиособливостінародного крою, декоративногооформленняіз застосуваннямвишивки, орнаментів, вибійки, писанки.
Середтворчого доробкусестер Кульчицькихє проекти буденногоі святковоговбрання длядорослих ідітей, декоративніпояси, хустки, жіночі прикраси.Художниціорганічновтілювали встилістикумодерну переосмисленіорнаменти таелементи кроюнародноговбрання [48].
Одниміз перших митців, хто звернувсядо пропагандиорнаментівнародногомистецтва йвикористанняйого в сучасномуодязі, бувДембіцький.Уже 1901 р. вінпроектує зразкижіночого одягуз застосуваннямгуцульськоїорнаментики.Навколо гасла«Творімо українськемистецтво!»згуртувалисятакож М. Стефанович-Ольшанська, М. Охрімович, В. Вальцева.Над розробленнямнових формдекоративногомистецтвапрацював Д. Бутович[55, 248]. Важливу рольу розвиткуукраїнськоїмоди відігравМ. Ольшевський.Він доклавбагато зусильу галузі проектуванняодягу, розробкиорнаменту, заклав підвалинисучасногодизайну длямасовогоіндустріальноговиробництваодягу.
Середтворців львівськоїмоди початкуXX ст. переважалиархітектори, художникидекоративногомистецтва, поети, філософи, музиканти.Передусім слідназвати В. Садловського, В. Вітвицького, Дембіцького, К. Яновського, Ф. Вигжевальського, Ю. Волинськогота ін. [56].
Увагамитців, що формувалимоду сецесії, не обминулай аксесуариодягу – капелюшки, парасольки, жіночі сумочки, біжутерію.Пошуки в галузімоделюванняодягу відбувалисяв контекстізагальногорусла стилюмодерн і відбивалипровідні тенденціїмоди Відня, Парижа, Праги, де в цей часпрацюваливидатні дизайнери.
Зародженнята поширеннястилю модернвідбувалосяодночасно яку Західній, такі в СхіднійУкраїні. Одниміз основнихзасобів модернубув орнамент.Саме орнаментальненачало об’єднуваловсі види мистецтва, домінуючи вархітектурномудекорі будівель, в оформленніінтер’єрівта предметівпобуту [18].
Яскравоюпостаттю врозвитку цьогостилю є художницяЄ. Прибильська.Її доробок сліданалізуватина широкомутлі розвиткумистецтвапочатку XX ст.
СамаЄ. Прибильськазгадувала, щопротягом1908–1910 рр. вонапосилено вивчалаукраїнськемистецтво, робила замальовкиз тканин і вишивокXVIII ст., а такожвивчала сучаснірушники, писанки«дзвінкоговеселогозабарвлення».На запрошенняА. СемиградовоїЄ. Прибильськаочолила 1910 р.художнє керівництвонавчально-показовоюкилимарськоюмайстернеюі вишивальнимпунктом у Скопці, де вона працюваладо 1916 р.
Роботипершого періодухудожниціґрунтуютьсяна примітивнійкомпозиції, але вже виділяєтьсяпрагненнявідійти відпервісної формиорнаменту докольоровоїпобудови композиції, зберігаючи, однак, при цьомудеякі примітивніформи народноїтворчості.
Для роботив майстернібуло запрошенонародних майстриньГанну Собачкота Параску Власенко.У своїх виробахвони запозичиливід Є. Прибильськоїдекоративнізадуми, гостротуі вишуканістьмотивів, сміливістькольоровихсполучень, вяких вражають, поруч з наївнимивідгукамисільськогомалювання наскринях таписанках, якасьвинятковасмілива екзотичністьта буйність[37]. Майстринівиконувалималюнки, заякими виготовляликилими, вишитідекоративніпанно, подушки.
Оскількиорнамент модернустав самодостатнім, природним буловиникненнятаких видіввишивки, якдекоративнепанно, диванніподушки, в якихорнаментально-декоративненачало виступалона переднійплан. Так, композиційнепластичне паннобудується наасиметричномурозташуванніпримхливихгнучких лінійдивовижних, фантастичнихквітів і рослиндуже складноїконфігурації.Кожний із внутрішніхорнаментальнихмотивів будуєтьсяна поєднаннікольоровихплощин, тонконюансованоїмонохромії.Колірну гамуутворюютьконтрастніяскраві зелені, бузкові, фіолетові, сині та жовтікольори, щопідсилюютьсякольоровимтлом. Малюнокпанно проймаєнадзвичайнадинаміка руху.Химерно надломленілінії листя, гострі завершеннябутонів, експресивнагра кольору –все це свідчитьпро свіжийенергійнийпошук і небуденнийталант [48].
Цікаватакож подушка, вишита сестрамиА. і Є. Семиградовимиза ескізамиЄ. Прибильської.Основою художньогообразу є звивистагілка з фантастичнимиквітами. У колірнійгамі цієї роботивідчуваєтьсянеабиякийінтерес добагато аранжированоїшкали рожево-бузковихтонів. Уважневивчення шитваXVIII ст. дало можливістьхудожницізбагнути красувишивки «гладдю».З допомогоюцієї техніки, яку називають«живопис голкою», сповна проявляютьсядекоративніякості шовку.Його блиск, мінливістькольору залежновід напрямкупокладенихстібків створюютьнадзвичайноемоційну грукольору. Водночасхудожницяпідкреслюєрізну фактуруматеріалу: глибину й матовістьшовкового тла, блискучістьвишитих шовковиминитками суцільнихлокальних плямвідкритогокольору, покладених, як у живопису, широкими мазками.В цілому вишивказазнає впливуживопису, точніше –у них схожіформотворенняхудожньо-образноїструктури [55].
Однієюз особливостейхудожньогонапряму майстернібула «міфологізація», переосмисленнясюжетів, вторгненнясвіту фантазії, яка виходилаза межі буденності, що спостерігаєтьсяу вишитих роботахЄ. Прибильськоїі Ганни Собачко.Ганна Собачковиступає яксміливий новатор;її композиції«Тривога»(1916) «Червонийтравень» (1917)насичені стрімкоюритмікою, напруженістюкольору завдякиконтрастамсинього, брунатного, червоного.
Майстринямалює своїескізи темпераментно,«від руки».Вона мислитьнасампередкольором, йогосполученнями, в які вкладаєпевний емоційнийзміст. Декоративніпанно «Квітка-редька»(1912), «Коники»(1919), «Птиці-чарівниці»(1921) – це небаченіфантастичніквіти, композиціяяких будуєтьсяна своєріднійпластичнійрівновазіінтенсивнихкольоровихмас. Всі роботихудожницівиконані втехніці художньоїгладі [56].
Активнопрацював умайстерніН. ДавидовоїВасиль Довгошия.Збереглисяескізи йогодекоративнихпанно: «Заєць»,«Рожевий лебідь»,«Півень», «Казковийптах». Вонивиявляютьтонкого майстракольору, якийстворює своїумовні, узагальненіобрази з допомогоюяскравих кольоровихплям, а головне –віртуозноїлінії, що окреслюєі виявляє зображення.Народний майстерполюбляє екзотичнихптахів, якихнаділяє яскравимидуже умовними, але завждивишуканимипоєднаннямикольорів: «Папуга»,«Птах». У творчіймайстернівідбувавсяскладний процесвзаємозбагаченнянародного іпрофесіональногомистецтва [18].
В Москві6–9 грудня 1916 р.відбулася другавиставка сучасногодекоративногомистецтва, наякій експонувалосябільш як 400 зразківвишивок, виконанихмайстрами заескізами майжевсіх художників-супрематистів.У виставцівзяли участьЄ. Пшеченко,І. Пуні, Г. Якулов.Експонувалисьроботи вишивкибілим по біломуН. Давидовоїта О. Екстер.Три декоративнікомпозиціїта ескізи жіночоїсукні й сумочкипредставилиН. Удальцовай О. Розанов.Роботи свідчатьпро експериментальніпошуки у створеннікомпозицій, де предметнаформа конструюваласяз різноманітнихциліндричних, конусоподібнихоб’ємів, побудованихна поєднанніконтрастнихкольорів [37].
Створюючистихійні абораціональнозмодельованікомпозиції, художникивдавалися доексперименту.Вони втілювалисвої ескізиу вишивці, девзаємодіялифактура тканини, блиск шовковихниток, різнінапрями покладенихстібків гладі.З допомогоюшитва художникипредставлялив абстрактнихформах колір, об’єм, лінію.Роботи митців, що гуртувалисянавколо О. Екстер, свідчили пронародженнянового напрямуу мистецтві,і зокрема увишивці, напряму, який категоричнопоривав ізтрадиціямита усталенимипринципамицього видумистецтва.Митці формуваликомпозиціїз геометричнихфігур, побудованихна поєднанніконтрастнихкольорів. Фольклорнийархетип народногомислення вонипіднесли нарівень світовогозначення. Вконтексті цихтворчих пошуківслід розглядатий роботи О. Екстер«Кольоровіритми» 1916–1917 рр.Вони виконаніна папері олівцемта гуашшю. Можливоці ескізипризначалисядля подальшоговикористанняу вишивці, якимне судилосьздійснитись.1918 р. спільноз Є. Прибильськоювона організовуємайстернюживопису йдекоративногомистецтва [48].
У періодГромадянськоївійни та воєнноїінтервенціїхудожнім промисламУкраїни булозавдано значнихзбитків. Важливоюподією в культурномужитті сталаорганізаціявиставки 1919 р.Народне мистецтвобуло представленена ній сузір’ямяскравих народниххудожників, серед якихімена тих, хтозарекомендувавсебе ще в попереднічаси: Параска Власенко, Ганна Собачко,Євмен Пшеченкота ін. Відновленнякустарнихпромисліврозпочалосяв 1921–1922 рр. [55].
В 20 тіроки налагоджуютьактивну діяльністьнасампередті кустарніпромисли, якіне потребувализначних асигнуваньі задовольнялипотреби населенняв товарах широкоговжитку. До нихналежали вишивальнийі ткацькийпромисли. Вонибазувалисяцілковито наручній праці.Крім того, українськівишивки маливеличезнийпопит за кордономі посідалипочесне місцев експортікраїни.
Н. Давидоваспільно зК. Малевичемрозробляютьнові принципимоделюванняодягу, що булоневід’ємноючастиною завдань, які стоялиперед мистецтвомнової епохи.Основи творенняодягу булизакладеніхудожницямиН. Ламановою,Є. Прибильською, О. Екстер, В. Болсуновою, Г. Цибульовою, Г. Собачко. Вониспрямовуютьроботу в бікосучасненнявишивки, продовженняїї традицій[56].
У 20 х рокахна повну силурозквітаєтворчістьВасиля Довгошиїта Євмена Пшеченка.Останній єавтором ескізівдля рушників, панно, розписівпо дереву, ляльок.На виставціу Москві (1927) самейого роботита Г. Собачкобули відзначеніяк «вираженнясучасної селянськоїтворчості»[18, 220].
Починаючиз 20 х роківдіяльністьнародних промислівпоступововідновлюється,і їхні виробивже становлятьзначну питомувагу в експортіУкраїни. Першоюбула виставканародногомистецтва1922 р. в Берліні, яка мала величезнийуспіх і потімекспонуваласьу Празі, Гамбурзі, Лондоні. Навиставціекспонувалисявишивки, килими, кераміка, різьбленняпо дереву тощо.
Загаломможна виділитикілька осередківукраїнськогонародногодекоративногомистецтва, алевсі вони групувалисявідповіднодо роду занять.Можна сказати, що Галицькімистецькітрадиції тогочасу займаливагоме місцесеред іншихрегіонів. Разомз тим, саме народнемистецтвоГаличини сталона противагупрофесійномумистецтвуЛівобережноїта ПівденноїУкраїни. РоботиГалицькихнародних майстрівкористувалисьнеабиякимпопитом у країнахЄвропи.
продолжение
--PAGE_BREAK--
2. Типологіята художніособливостімистецтваГаличини
2.1 Типита види народногодекоративногомистецтва
Морфологіядекоративногомистецтва.
Як показуєдослідження, декоративнемистецтво(естетичнеосвоєння життєвогосередовища)складаєтьсяіз монументально-декоративного, театрально-декораційного, оформлювального, декоративно-прикладногота художньогоконструювання.Отже, сусідами, крім декоративнихвидів, є такожвиди архітектуриі види образотворчогомистецтва. Вонипевною міроювизначаютьмежі декоративно-прикладногомистецтва. Зодного боку, в його прикладнійгалузі виступаютьоб’ємно-площинніпринципи побудовиформи, аналогічнохудожньомуконструюваннюй архітектурі, а з другого –у декоративнійобласті маютьмісце зображальніпринципи. Утематичних, фігуративнихтворах вониблизькі дообразотворчихвидів. У зазначенихмежах можеміститисяширокий спектрпроміжних форм, що вказує нааналітичнийподіл: прикладні –декоративно-прикладні –декоративні.Цей поділ наочнопоказує міруутилітарнихта декоративно-виражальнихякостей у творімистецтва. Йогоможна виразитичисловимспіввідношенням: прикладні –3:1, декоративно-прикладні –2:2, декоративні –1:3. Перше число –умовний показникутилітарності, другий –декоративно-виражальнихякостей [27, 210].
До прикладноїгалузі декоративно-прикладногомистецтвавідносимоужиткові твориоб’ємно-просторовоїформи, виготовленіз переважнотвердих і тривкихматеріалів, в яких доцільністьі виразністьконструкціїпоєднані здекором: дерево, камінь, кісткаі ріг. Їх обробляютьтехнікою різьблення, точення та ін.
Кераміка, скло, металвідзначаютьсяміцністю, а навідміну відпопередніхматеріаліввони ще й тугоплавкі, пластичні.Художні виробиз них виготовляютьтехнікою лиття, формування, виточування.
Завершуєтьсяприкладнагалузь творамизі шкіри, лози, рогози, соломи, тканими і в’язанимиз волокнистихрослин (льон, коноплі) тавовни, модельованимипредметамизі шкіри і тканини.Наприкінціпершоряднезначення матеріалузамінюєтьсятехнікою виготовлення[33].
Декоративнагалузь декоративно-прикладногомистецтва маєзначну перевагухудожніх засадоздобленнянад утилітарнимиі складаєтьсяіз видів-технік.Для зручностіостанні групуємоза домінуючимивиражальнимиознаками:
– Поліхромнагрупа: ткацтво, килимарство, вишивка, батік, вибійка, бісер, писанкарство, емалі, розпис(дерево, кераміка, скло та ін.).
– Монохромнагрупа: інкрустація, випалювання, чернь, гравіювання.
– Пластичнагрупа: різьблення, тиснення, карбування, пластика малихформ.
– Ажурно-силуетнагрупа: куванняі слюсарство, просічнийметал, скань, мереживо, витинанки, ажурно-силуетнапластика.
Зауважимо, що між групаминемає чіткоїмежі. Томутвір-інкрустація, твір-вибійкаможуть матине лише монохромні, а й поліхромніособливості, твір-різьблення –монохромні, пластичні йажурні, вишивкатрапляєтьсямонохромна(біла по білому)й ажурна (мережка, вирізування, виколювання), а витинанки –барвисті інеажурні. Узагальній масітаких творівз відхиленнямне так багатоі вони не спростовуютьвище наведеногогрупуваннявидів [38].
Між прикладноюі декоративноюгалузями єпроміжна –декоративно-прикладна, що поєднує всобі ужитковіі функціональніякості об’ємно-просторовоїконструкціїта художнюекспресіювідповідногодекору. Вонапідпорядковуєтьсяаналогічнимморфологічнимконцепціям.
Видидекоративно-прикладногомистецтва –головна структурнаодиниця морфології.Це – художнєдеревообробництво, художня обробкакаменю, художняобробка кісткий рогу, художнякераміка, художнєскло, художнійметал, художняобробка шкіри, художнє плетіння, в’язання, художнєткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство, фотофільмодрук, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення, карбування, художнє ковальство, скань, просічнийметал, витинанки, мереживо, виготовленнявиробів з бісеру, емалі, а такожмеблів, посуду, хатніх прикрас,іграшок, одягу, ювелірнихвиробів тощо.Усі вони відносятьсядо декоративно-прикладногомистецтва, якчастина доцілого, маютьвідповідніспільні рисиі своєрідніознаки. Коженз видів унікальнийза специфікоюматеріаліві технологічнимпроцесом обробки, за художньо-композиційнимизакономірностямиструктуриобразів [48].
Рід –наступна сходинкакласифікації, торкаєтьсянайзагальнішихособливостейта ознак виробів,їхніх функціональнихвідмін. Рід –категорія, щовиникла улітературознавстві, але нині успішнозастосовуєтьсяі в інших видахмистецтва, набуваючизагально-естетичногозначення. Яксвідчить практика, один майстер, наприкладстоляр, не можез однаковимумінням виготовлятимеблі, транспортнізасоби, музичніінструменти,іграшки тощо.Тому відбуваєтьсявузька спеціалізаціяза родами художньоїтворчості.Отож, у декоративно-прикладномумистецтвіродові відмінинайкраще вираженіу видах-матеріалахз найбільшоюструктуроювиробів: деревообробництво, метал, кераміка, скло, обробкашкіри, плетіння.Родові формимають тутузагальненийфункціональнийхарактер виробів, наприклад, меблі, посуд, знаряддя праці, культові предмети,іграшки, прикрасита ін. (обробкадерева); посуд, начиння, зброя, культові предмети, прикраси тощо(метал); посуд,іграшки, прикрасиі под. (кераміка).Однакові родовіформи, що різнятьсяматеріалами,інколи об’єднуютьсядослідникамидля зручностіаналізу і викладутеми у новівиди декоративно-прикладногомистецтвафункціональногоспрямування –посуд, іграшки, прикраси, мебліі т. ін. [48].
Поняттяжанр склалосьу морфологіїбільшості видівмистецтва. Уморфологіїдекоративно-прикладногомистецтва такожє необхідністьвведення аналогічноїкатегорії длявизначенняменших внутрішніхструктурниходиниць функціональноїформи предметівта їхньогопризначення.Але вираз «жанрвази, дзбанка, миски чи горнятка»звучить якосьвигадливо інеприродно.Тому доцільноозначуватитвори відповідноюфункціональноютипологічноюгрупою, а в разінеобхідності –і підгрупою[48].
Типологічнагрупа – цепорівняно сталепоєднанняоднотипнихпредметів, детип виступаєяк абстрактнийузагальненийзразок предметів.Наповненнятипу локальнимита індивідуальнимиособливостямиперетворюєйого в конкретнийтвір. Деякітипологічнігрупи маютьспільні міжвидовіі міжпідвидовізасади внаслідокоднаковихфункціональнихособливостей.Типологічнагрупа – формаісторичномінлива, їїдинаміка залежитьвід соціальнихзмін [48].
Художнійтвір (виріб) –становитьостанню, четвертусходинкуморфологічноїструктуридекоративно-прикладногомистецтва. Цеособливийсоціально-культурнийпредмет, якийвідбиваєхудожньо-духовнуконцепцію тамає утилітарнуцінність [55].
Морфологіявидів мистецтваі типологіятворів – цесвоєрідніоснови розуміннядекоративно-прикладногомистецтва, ключдо сприйняттяйого засад таприроди.
Такимчином, декоративно-прикладнемистецтво зйого багатствомматеріалів, конструктивно-формотворчихі декоруючихтехнік, помноженихна функціональнітипи побутовихпредметів, утворює надзвичайнорозгалуженуморфологічнусистему, дляаналізу якоїнеобхіднонасампередскористатисянизкою розробленихестетичнихкатегорій: вид, рід, жанр, твір.
Художнєткацтво – церучне або машинневиготовленнятканин на ткацькомуверстаті. Ткацькевиробництвооб’єднує підготовкусировини, прядінняниток, виготовленняз них тканині заключнуобробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.
Сировинадля тканин: рослинна (льон, коноплі, бавовна), тваринна (вовна, кокони шовкопряда), хімічна (штучні, синтетичніволокна) таметалеві нитки –сухозліткатощо. Якістьсировини, прядінняниток (ручне, машинне; тонких, грубіших, рівних, меланжевоготипу, зсуканих, скручених)позначаєтьсяна структурітканин. Упродовжвіків нагромадженідосвід тонкогорозумінняматеріалу, знання всіхетапів обробкиволокон, ниток, вміння підготуватиі передбачитихудожні ефектимайбутньоїтканини. Важливуроль відіграєдобре володіннятехнологічнимипроцесами [55].
Ниткиготували наоснову і піткання.Нитки основишліфували, апіткання частозволожували, запарювалитощо. Наприклад, на Гуцульщинівовну двічінамочувалиу гарячій водіз лугом, щобвиткане з неїсукно під часваляння у ступахне збивалося.Часто на основувикористовувалигрубіші нитки, а на піткання –тонші, зсуканітощо.
Ниткиоснови намотувалина вал верстатів, а піткання –в клубки, шпулі, бобіни, пасма.Різним переплетеннямна ткацькихверстатах здвох системниток основий виготовлялитканини певноїщільності іширини (залежновід розмірівверстатів).Верстати дляручного ткацтвабувають двохтипів: з вертикальнимі горизонтальнимрозміщеннямоснови.
Вертикальнийткацький верстат(кросна) являєсобою прямокутнувертикальнураму. До її верхньоїжердки прикріплювалинитки основиі, щоб їх натягнути, внизу прив’язувалиглиняні абокам’яні грузила, пізніше засновувалинитки на нижнюраму – вал.
Горизонтальніверстати відоміз X–XIII ст. Найголовнішічастини: дванавої (на верхнійнамотуєтьсяоснова, а нанижній – готовітканини); підніжки, ремізки, човник, за допомогоюяких робитьсяпереплетенняниток основиі піткання; ляда з бердом, що регулюютьрівномірнерозміщенняниток основиі прибиваютьнитки піткання.Горизонтальніверстати маютьлокальні відмінищодо формидеталей, розміру, оформленнярізьбленнямтощо [55].
В Україніпоширені інескладніприлади, наяких виготовлялирізні малі зарозмірамивироби: ткацькідощечки, кросенцяі вилочки дляплетіння поясів, очіпок; верстатидля плетіннярукавиць тощо.
Тканиниподіляютьсяна лляні, конопляні, вовняні, шовкові, лавсанові таін.; мішані(льоноконопляні, з конопляноюабо лляноюосновою, з вовнянимпітканням, льонолавсанові)тощо.
Основнітехніки ручноготкання: простеполотняне, саржеве (чиновате), перевірне ізакладне [56].
Окремітканини виготовлялисьпоєднаннямтехнік простогополотняного, саржевого, закладногоплетіння ниток.Техніки ворсового, петельчатогоплетіння характернідля виготовленнякилимовихвиробів табойківськоговерхньогоплечовогоодягу – гунь.
Залежновід практичногозастосуваннятканини обираласяй техніка їївиготовлення.
Килимарство –виготовленнякилимів, а такожкилимовихвиробів (гобеленів, доріжок, килимовихпокриттів)ручним абомашинним способом.Важливе значеннямають добірякісної сировини(волокон), відповіднапідготовкапряжі, прядінняниток, їх фарбування, техніка ткання, принципиорнаментально-композиційногорозв’язанняі кінцева обробкавиробів: зарублення, в’язання тороків, вирівнювання, вичісування.
Основнасировина длякилимовихвиробів: вовна, льон, коноплі, бавовна; штучніволокна: лавсан, штапель, нейлон,їх виготовляютьна вертикальномуабо горизонтальномукилимарськихверстатах.
Є різнітехніки ручноготкання килимовихвиробів, щовпливає передусімна зовнішнійвигляд поверхні.Залежно відтехніки виконаннявиділяютьсякилимові виробиз гладкою поверхнеюі двобічниморнаментом, тобто безворсові, з рельєфновиступаючиминад основоюнитками –ворсові, комбінованіі гобеленні.
В Україніпопулярнікилимові вироби, виткані комбінованоютехнікою: полотнянимпереплетенням, закладнимворсовим тканням, кругляннямтощо. Технікивиконаннякилимовихвиробів –важливий критерійїхньої класифікації[7].
Окремугрупу утворюютьгобелени (килими) –картини (шпалери), що виготовляютьсятехнікою виборногоручного ткання, тобто тчутьсяокремими ділянками.На Українідавні гобеленимали назвидивани, опони, шпалери, коберці, перистромати, тапетії.
За характеромхудожньо-образногозмісту гобелени70–80 х років XX ст.можна поділитина монументально-декоративні, декоративні, гобелени малихформ і гобеленнумініатюру [27].
У різнихтехніках виконаннякилимовихвиробів народнімайстри досягливисокої майстерності, вміли передбачитихудожні ефективиробів.
За функціональнимпризначеннямвиділяютьсякилими: настінні, настільні, залавники, полавники, декоративнідоріжки, накидкина крісла тощо.Залежно відфункціональноїролі вирішуютьсяі їхній орнамент, композиція, колорит. Змісторнаментальнихмотивів, характерзображення –важлива основаподілу килимівза окремимигрупами: згеометричним, рослинним, геометризовано-рослинниморнаментом; сюжетно-тематичні.Домінуючімотиви орнаменту: ромби, розетки, квіти, квітковігалузки, вазонки, дерева, птахи, качечки, людськіпостаті та ін.Розробленачітка системаїхнього розташуванняна білому, чорному, коричневому, сірому тлі.Найпоширенішікомпозиції: поперечно-смугаста, концентрична, сітчаста івазонна. Важливуроль в орнаментально-композиційнійбудові килиміввідіграютькайма, обрамування, торочки тощо[33].
Поліфункціональністьукраїнськихнародних килимовихвиробів, ліжників, гобеленів, техніка їхньоговиготовлення, орнамент іколорит –взаємообґрунтовуючіфактори, якістворюютьфундаментунікальноговиду мистецтва, важливе художнєнадбання українськогонароду.
Вишивка –найпоширенішийвид народногодекоративно-прикладногомистецтва, орнаментальнеабо сюжетнезображенняна тканинах, шкірі, повсті, виконане різнимиручними абомашиннимишвами. Дивовижнебагатствохудожньо-емоційнихрішень українськоїнародної вишивкизумовленерізнотипністюматеріалів, технік виконанняорнаментів, композицій, колориту, якімають численнілокальні особливості.Художнє обдаруванняукраїнськогонароду, вершинийого мистецькогохисту в повнусилу виявленіу вишитих творах.Немає меж розмаїттюїхніх художньо-виражальнихзасобів [37].
У розробцікласифікації(ділення запевними спільнимиознаками) ітипології(ділення нагрупи, що відбиваютьсуттєві відмінності)вишивки дослідникийшли за виразнимиосновнимиознаками: матеріалі техніка, орнамент, композиція, колорит, функціонально-практичнепризначення.
Матеріализумовлюютьхудожній рівеньтвору. Згідноз призначеннямвишивальніматеріалиподіляютьсяна два типи[27, 162]:
1) основа, на якій вишивають –вовняні, лляні, полотняні, домашньоговиробництватканини, шкіра, сукно; пізніше –тканини фабричноговиготовлення: перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, шовк, шкірата ін.;
2) матеріал, котрим вишивають: нитки ручно-пряденілляні, конопляні, вовняні; ниткифабричноговиготовлення –запал, біль, кумач, волічка, гарус, зсуканівовняні нитки«коцик», шнури, шовк; металеві, золоті та срібнінитки, корали, перли, коштовнекаміння, бісер, металеві пластинки –лелітки, ґудзики, сап’яновістрічки тощо.
Природні, фізичні, структурно-еластичнівластивості, кольоровівідтінки, характервзаємодії цихдвох видівматеріаліввизначаютьхудожню якістьвишивки. Колективнамудрість народуполягає у мистецькомухисті згармонізуваннярізних видівматеріалів, найвиразнішоговиявленняїхньої красиу двомірнійплощині і продуманійпропорційностівишиванихвізерунківі пробілівтканини дляпідсиленняемоційнихакцентів орнаменту, колориту.
Частодля вишиванняодного візерункувикористовувалиі лляні вибіленінитки («білі»,«білка», «білизна»,«біла білка»тощо), і ниткиз сіравим, охристимвідтінком, ібавовняні нитки«памуть», «заполоч»,«запол», і вовнянінитки ручногопрядіння йфабричноговиготовлення –«волічку»,«лучок», гарус, металеві золотій срібні нитки, бісер тощо.Вишиваннярізними заякістю й структуроюшовковими, вовняними, металевиминитками посилювалорельєфністьвізерунків,їх об’ємно-просторовебачення.
За матеріаломвишивки поділяютьсяна основнітипи: лляна, вовною, шовком, золотом (сріблом).Загальнопоширенев усіх районахУкраїни поєднанняматеріалівлежить в основіподілу вишивокна окремі підтипи: золото-шовкова, вовняно-памутоватощо [55].
Українськанародна вишивкаславитьсябагатствомтехнічноговиконання.Безперечно, слово вишивкапоходить відслова шити. Надумку дослідників, давня назвавишивки –«шити», «шитво»,«шов». У народнійтермінологіївишивка ще йзараз називається«нашиттям»,«пошиттям»,«розшиттям»,«прошиттям»тощо.
Упродовжстоліть домінуючимиспособамивишивання булонанесеннявишивальноюниткою прямих, скісних, зустрічно-скіснихстібків. Ці триспособи накладаннярозвивалисяпо-різному внародній творчості.
Двосторонньона тканинунаносятьсястібки такимитехніками: перебір, штапівка,«позад голки», двостороннягладь, стебелевийшов, соснівка, штапівка, різнітехніки виколювання, вирізування, мереження, рубцювання, обметання тощо.Вони відомів усіх областяхУкраїни, алевирізуваннянабуло особливогопоширення наПолтавщині, а штапівка –на Вінничиніі т. ін.
Не меншрізноманітніна територіїУкраїни і технікиодносторонньоговишивання, тобто нанесеннявишивальнихстібків з виворотногоабо лицевогобоку тканини[56].
Названітехніки –найтиповішіу вишивальномумистецтвіукраїнськогонароду. Вонине вичерпуютьусього багатствавишивання, їхрізні типизбагачуютьлокальні підтипи, групи, відомів кожному районі, навіть в окремихселах. Крімцього, індивідуальнатворчістьвишивальниць,«легкість»рук впливаєна виконанняодних і тихсамих техніквишивання, якізмінювалисязалежно відпризначення, матеріалів, розмірів, форми, кольору виробів.
Українськійнародній вишивціпритаманнімініатюрність, чистота виконання, ювелірнийхарактер. Дужечасто вишивкивиглядаютьоднаково якз лицевої, такі з виворотноїсторони, відрізняючисьцікавими акцентамизеркальноїсиметрії. Дослідникистверджують, що за технікамивишивання наУкраїні розрізняютьсяблизько 100 типіввишивок.
В’язання –вид народногодекоративногомистецтва, виготовленняв’язаногополотна й окремихвиробів вигинаннямбезперервної, цілісної ниткиу петлях, щопо-різномупереплітаютьсяміж собою [56].
Матеріал: нитки ручнопряденілляні, конопляні, вовняні, фабричноговиготовлення(шовкові, бавовняні, вовняні, металеві, синтетичнітощо). В’язанняздійснюєтьсягачком (дерев’янимабо металевим)та спицями.
Народнімайстри розробиличисленні варіантитехнічноговиконанняплетених виробів.Ручне в’язаннягачком здійснюєтьсятакими найпоширенішимитехніками, якланцюжок, стовпчики, зубці. Ручнев’язання спицямихарактеризуєтьсярозмаїттямтехнічноговиконання.Виділяютьсятакі техніки, як панчішнев’язання, «вкіску», «в круги»,«резинка» іт. ін. [57].
За функціональноюроллю виділяютьсявироби одяговогота інтер’єрногопризначення.Перші переважновикористовуютьсядля виготовленняодягу. Це безрукавки, головні убори, панчохи, шкарпетки, рукавиці тощо.Трикотажнівироби: білизнянийта верхнійодяг, панчішно-шкарпетковіта рукавичнівироби, головніубори, купонидля суконь, блуз, курток[12].
Мереживо –один із популярнихвидів народногодекоративногомистецтва; ажурні, сітчасті, декоративнівироби з лляних, шовкових, бавовняних, металевих таінших ниток.Мереживовиготовляєтьсядля оздобленняодягу, прикрашеннятканин інтер’єрногопризначення.
Ручнемереживо виконуєтьсяза допомогоюголки і гачка.Плетіння мереживана коклюшкахна Українімайже не поширене(за виняткомЗакарпаття, та й то зрідка).Популярне наУкраїні мереженняза допомогоюголки виконуєтьсяна тканинахполотняногопереплетення.Для мережкинеобхідновитягти певнукількістьгоризонтальнихниток, а вертикальнізібрати голкоюв пучки і обметатинитками, окреслюючипевні орнаментальнімотиви: стовпчики, прутики, павучки, віконця тощо[16].
Залежновід технікимережки поділяютьсяна: одинарнийпрутик, подвійнийпрутик, схрещенийпрутик, черв’ячок, одинарнийстовпчик, подвійнийстовпчик, гречка, вівсяночка, лучка, одинарна, подвійна табагаторядковаляхівка з настилом, прутик з настилом, прутик черезчисницю, черезчисницю безпрутика, шабак, затяганка, безчисна квадратиковатощо [7].
За функціональнимпризначеннямрозрізняютьсуцільні мережанівироби (наприклад, стрічки, хустки, гардини) і мережаніприкраси одяговогота інтер’єрногопризначення.
Мережанісмуги – нарушниках –важливе художнєявище в українськомународномумистецтві –розміщенівузькими стрічкамиабо великимисмугами (висотавід 30 до 150 см).Настилом намережанихсмугах частовишиваютьорнаментальнімотиви: квіти, дерева життя.
Мереживона скатертяхроблять посередині вздовжшвів або з двохчи чотирьохбоків. Мотиви: ромби, квіти, зубці.
На сорочкахпереважаютьневеликіорнаментальнімережки пришвах на уставкахрукавів, а широкісмуги – наподолах, рідше –на пазусі [14].
Ажурніпокривалавиготовлялиіз заздалегідьвиплетенихквадратів аборельєфнихрозеток, якіпотім з’єднували.
Народнімайстри іхудожники-професіоналицікаво використовуютьдекоративніособливостімережива –ажурного, проглядово-ефектногов прикрашенніодягових таінтер’єрнихтканин.
Вибійка, розпис (вибиванка, набійка, друкованиця, мальованка, димка, синильниця) –це тканини звізерунками, нанесенимиза допомогоюрізьбленихдощок (форм, печаток, стемплів); декоруваннятканин, колиорнамент утворюєтьсяне в процесіткання, а наноситьсяна готову тканину, друкується.Дослідникивибійки частоназивають їїнародною графікою.Відмінністьназв обґрунтовуєтьсярізними технікамивибиванняузорів, періодамивиготовленнята побутуванняв окремих регіонахУкраїни.
Майстрів, які прикрашалитканини різнимивізерунками, відповідноїх фарбували, у XV ст. в центральнихобластях Україниназивали вибійниками, а в західних –друкарями(полотен), малярами, димкарями тощо.
Основніматеріали длявибійок –тканини (лляні, бавовняні, шовкові, вовняні), вибивні дошкий фарби.
Важливезначення маютьякість підготовленогополотна, орнаментвибивних дощок, колір барвників.Полотна длявибійок добиралигладенькоготкання, поливалиїх водою, рівнорозгладжували.Дуже тонкіполотна інколизмочувалирозведенимтвариннимклеєм.
Орнаментвибійок залежаввід двох типіврізьбленихдощок. Перший –з вибранимтлом, другий –з вибраниморнаментом.
Фарбидля вибійоквиготовлялипередусім зприроднихбарвників, наприклад, чорного кольору –із сажі хвойнихдерев, червоного –з комашок червцю; синього – ізсуміші індигоі свинцевогобілила, коричневого –із суміші охриі свинцю. Фарбирозтирали налляній олії, а потім варили.Відомі різнірецепти виготовленняфарб, їх варіння.Добре виваренафарба не залишалана полотніжирних плям, давала чистіорнаментальнівідбитки [7].
Основнідопоміжнізнаряддя дляверхньоговибивання: набір орнаментальнихдощок; шкіряніподушки, прибитіна дощечки здержаком, абоквачі, служилидля нанесенняфарби на дошку; дерев’янийвалок дляпритискуванняполотна додошки; каміньдля розтиранняфарби; горщиківдля варінняоліфи й фарбі т. ін. Від якостіпідготовленихматеріалів –тканин, вибивнихдощок, фарб, допоміжнихзнарядь –залежав художнійефект вибійок.
За технікамивиготовленнявиділяютьсявибійки верхньоговибивання; знадруками (яснафарба на темномутлі); кубового(резервного)вибивання.
Технікичасто комбінували, наприклад, резервне ізверхнє вибивання, що збагачувалоорнаментальній кольоровіякості тканин[7].
З усьогорозмаїттягеометричнихі геометризованихмотивів переважають«звізди», «сосонки»,«грибочки»,«дороги», а зрослинних –«галузки»,«ружі», «огірки»,«маки» тощо.Вироблені чіткісистеми розташуванняорнаментальнихмотивів у відповіднихкомпозиціях.
Стрічковікомпозиціїутворені передусіміз дрібнихорнаментальнихмотивів –«кружелець»,«сосонок», квадратиків, ромбів (паралельнівертикальніряди). Варіантністьтаких композиційзалежить відорнаментальнихмотивів таїхньої кількостів одному рапорті, а ритмічність –від ширинистрічки, розміріввикористанихмотивів, характеруїх трактування, введення додатковихелементів.Стрічковікомпозиціїзбагачуваливведеннямпрямих абохвилястих,інколи зубчастихліній паралельногоспрямування(між орнаментальнимирядами). У такихкомпозиціяхрозробленасистема симетричногорозташуванняпаралельнихсмуг вертикальногоспрямуваннядвох типів: окремих орнаментальнихмотивів і суцільнихпрямих абохвилястихліній.
Поширенівибійки ізсітчастимикомпозиціями, в яких орнаментальнімотиви вписувалисяв прямокутникабо діагональнусітку. Є різніваріанти нахилусіток і розміщеннямотивів – умежах кожноговіконця, місцяхперехрещенняліній тощо.
Концентричнікомпозиціївикористовувалисяпереважно увибійках хустин.
За кольоровимвирішеннямвибійки поділяютьсяна двоколірніта багатоколірні.
За функціональнимпризначеннямвиділяютьсявибійки одяговогота інтер’єрногопризначення.
Розпистканин – важливийвид вибійковогохудожньогооформлення.Різні способиручного розписутекстильнихвиробів поширилисяна територіїУкраїни напочатку XX ст.Мистецтворозпису тканинрозвиваєтьсяі в наші дні.
Технікиручного розпису: холодний батік, гарячий батік, вільний розписі фотофільмодрук.
Холоднийбатік – ручнийрозпис тканин.Наперед заготовляютьрезервуючусуміш (парафінз гумовим клеєм, каніфоль збензином тощо); шаблон – контурвізерунка; раму, на якунатягуєтьсятканина; склянітрубочки; пензлі; тампони длярозпису і под.Спочатку візерунокконтурно наноситьсяна кальку. Щобконтурні лініїбуло добревидно, їх обводятьтушшю. Калькапідкладаєтьсяпід тканину, але зворотноюстороною, щобне забруднитиїї. Тоді скляноютрубочкою абопензликом зкальки резервуючоюсумішшю наноситьсяконтур на тканину.Утворюютьсягеометричні, замкнуті формирослинногоорнаменту.Резервуючасуміш використовуєтьсяне тільки дляобмеженняфарби, котрарозтікаєтьсяпо тканині, алевона може матиі самостійнедекоративнезначення. Резервуючасуміш частопідфарбовуєтьсяу різні кольори, звідси графічніконтури натканині можутьбути різноколірними.Ці засоби розширюютьможливостіхолодногорозпису.
Післяперенесенняконтурів візерунказ кальки натканину резервуючоюсумішшю калькувідкладають, наведеномуконтурові даютьзмогу висохнутиі тоді починаютьпрацюватифарбами. Пензлямизамальовуютьпевні мотивиорнаменту, окремі частинирівномірнозаливаютьфарбою за допомогоютрубочки, ватноготампона [27].
Гарячийбатік – ручнийрозпис тканин.Калька підкладаєтьсяпід тканину, на неї на тканинуолівцем переводятьсяконтури візерунка.Потім калькавідкладаєтьсяі починаєтьсярозпис гарячоюрезервуючоюсумішшю (парафін, вазелін, віск).Після цьоготканину занурюютьу кольоровуфарбу або наводятьїї за допомогоюпензлів, лійок, різних пристроївтощо. Як тількикольоровафарба, нанесенана тканину, висихає, знімаютьрезервуючусуміш. Розробленічисленні варіантирозпису тканин, досягненнярізних декоративнихефектів [27].
Вільнийрозпис. Здійснюєтьсябез попередньогонанесення натканину резервуючоїсуміші. Спочаткухудожник готуєескіз, потімлегкими штрихамим’яким олівцемнаносить натканину основніконтури.
Фотофільмодрук –техніка орнаментуваннятканин. Малюнокна тканинунаноситьсяза допомогоюматриць –дерев’янихабо металевихрам із тугонатягнутимна них шовковимабо капроновимситом. На ситофотоспособомнанесениймалюнок. Місця, на яких зображениймалюнок, прозорі.Вільне полевкриваютьзахисним, водонепроникнимлаком. На тканину, розстеленуна столі, накладаютьматриці, в якізгідно із задумомзалита кольоровафарба [27].
Розписнітканини, різніза орнаментом, технікою виконання, кольоровимрішенням, поділяютьсяна типологічнігрупи за функціональнимпризначенням.В окрему групуоб’єднуютьрозписні тканиниінтер’єрногопризначення: декоративніпанно, портьєри, скатертини, рушники і под.Розписні тканиниодяговогопризначення(хустини, краватки, вироби з ручнимрозписом) –це високомистецькіхудожні твори.
Художняобробка шкіри –вид декоративно-прикладногомистецтва, щоспецифічнимиприйомамиформотворенняй оздобленняутворює чималоестетичнодосконалихпобутовихречей: місткостей, взуття, одягутощо.
Основнимматеріаломє натуральнашкіра, а з XX ст. –штучна. Десяткирізноманітнихґатунків шкіривирізняютьсяфізико-технологічнимий естетичнимиякостями.
Натуральнушкіру дістаютьшляхом механічноїй хімічноїобробки шкіртварин. Вонастійка й міцнащодо стискування, розтягування, стирання, гнучкай еластична, має добре вираженуфактуру, рівномірнофарбується, податлива дозшивання, вишивання, тиснення,інкрустації, аплікації, плетіння тощо.Натуральнушкіру класифікуютьза видами сировини, технологієюдублення йопорядження[33].
Штучнушкіру одержуютьпри хімічнійі механічнійпереробцінатуральноїабо синтетичноїсировини. Інколивона служитьзамінникомнатуральноїшкіри у деталяххудожніх виробів(каркаси, прокладки, вставки і т.ін.).
Формаі конструкціяхудожніх виробівзі шкіри залежитьвід прийомівкрою, шиття, склеюванийчастин тазаклепуванняметалевихдеталей. Сьогодніхудожникизастосовуютьпонад десятьдекоруючихтехнік, що даютьширокий діапазонзасобів (пластичних, ажурних, тональних, колористичнихтощо) [33].
Шиття –найважливішатехніка виготовленняхудожніх виробівзі шкіри. Швивиконуютьсякольоровимиабо однотоннимиз тлом нитками(накладні, «шитів рубець» іпод.) і вузькимистрічкамишкіри.
Аплікація –давня, традиційнатехніка прикрашуванняшкіряних виробів, полягає унакладуванніна поверхнюпредметіввирізанихклаптиків шкіри(сап’яну), сукна, металевихплатівок, барвистихвовняних шнурків, шкіряних ґудзиків, тороків, китиць.Особливоюоригінальністювізерунківвідзначаютьсягуцульськікептарі, оздобленішкірянимивитинанками[33].
Вишивання –найпоширенішатехніка оформленняшкіряних виробівкольоровимивовняними абошовковиминитками (стебнівка, гладь, хрестиктощо), відзначаєтьсямажорним колоритомрельєфно накладенихорнаментів.
Набиванняметалу – традиційнатехніка декоруванняі скріпленнядеталей шкірянихвиробів заклепками(капелями), маленькимиметалевимиґудзичками(бобриками), великими, пласкимиметалевимикружечками(бовтицями) іпод. Іноді зних формувалисвоєрідністрічкові, розетові абосітчасті композиції[33].
Тиснення –характернісучасні технікиприкрашуванняшкіряних виробів.Розрізняютьхолодне тисненняпрес-формою(кліше), контурне(від руки) тагаряче (розігрітоюметалевоюформою). Такимчином утворюютьсятоновані візерунки.
Ажурневирізування –техніка вибиванняпрорізнихгеометричнихелементіворнаментуметалевимипробійчикамиу вигляді кружечків, трикутників,«листочків»і под., з наступнимпідкладуваннямкольоровоїшкіри.
Плетіння –фактурно-декоративнеприкрашуванняшкіряних виробів.Виконуєтьсяз вузьких кольоровихпасочківскісно-хрестиковимспособом.
Різьблення –порівнянорідковживана, сучасна технікадекоруванняшкіряних виробів.Виконуєтьсяприйомамиконтурногогравіювання.
Випалювання –сучасна технікаоздобленнявиробів, виготовленихз грубої шкіриприродногозабарвлення.Аналогічнаконтурномувипалюваннюна дереві.
Інкрустація –декоруванняшкіряних виробіврізноколірноюшкірою, виконуєтьсяна зразок інкрустаціїна дереві.
Розпис –сучасна технікаоздобленняшкіряних речей, виконуєтьсявручну олійнимиабо нітроемальовимифарбами.
Типологіявиробів зішкіри ґрунтуєтьсяна основнихгалузях їхзастосування.
Художняобробка дерева –найдавнішийвид декоративно-прикладногомистецтва, виготовленняоригінальнихвиробів з дереварізноманітногофункціональногопризначення.За формотворчимитехнікамихудожнє деревообробництвоподіляєтьсяна відповіднігалузі: бондарство, деревообробнетокарство, столярствота декоративнерізьблення.
Деревиназ давніх часівбула улюбленимі цінним матеріалом.Вона міцна йпружна, маєневелику питомувагу. Барвники, оліфа й лакинадійно захищаютьдерев’янівироби від водиі водночаспосилюютьдекоративнезвучання текстури.Глибоке розумінняй знання властивостейдеревини таінших матеріалівв усі часи залишалисянезмінноюосновою народногомистецтва [38].
За твердістюпороди дереварізнять нам’які (липа, осика, вільха, тополя, сосна, ялина, шовковиця); середньоїтвердості(береза, верба, горіх, черешня)і тверді (клен, дуб, бук, в’яз, тис, акація, явір, груша, слива, яблунята ін.). Твердістьдеревини залежитьтакож від їївологості танапрямку зрізу: найбільшутвердість маєторцевий зріз, найменшу –радіальний.На декоративніякості деревинивпливаютьколір, фактураі текстура[38].
Колірдеревини вказуєна спектральнийсклад світловогопотоку, відбитогодеревиною. Вінзалежить відпороди, умовросту, вікудерева. Породипомірногоклімату Українимають переважнобліде пофарбування.Південні йтропічні породидеревини наділеніяскравим кольором –жовтим, червоним, вишневим, коричневимтощо. Інтенсивністьпофарбуваннязростає з вікомдерева.
Фактурадеревини –здатністьспрямовановідбиватисвітловийпотік, від чоговона буваєматовою абоблискучою.Найбільшийполиск даютьідеально гладкіповерхні, які, однак, важкодістати навітьпри стараннійобробці сировини.
Добираючидеревину дляхудожніх виробів, ремісники знайдавнішихчасів строговраховувалине тільки фізичні(твердість, розколюваність, гнучкість), декоративні(колір, текстура, фактура) якості, а й смаковівластивості(дух) деревини.Дух має кожнапорода. Ароматичнимиє переважноефірні масла, смоли і дубильніречовини –таніди. Особливосильно пахнесвіжо зрубанадеревина. Зчасом, при висиханніїї запах послаблюється, а при нагріваннізнову посилюється[55].
У художнійобробці дереваодні технічніприйоми і засобивиразностістворюютьцілісну функціональнуформу предметів,інші мають лишедекоративнеспрямуванняі завершуютьхудожнє оформленнявиробів. Доформотворчихтехнік належатьвирізування, видовбування, виточування, бондарні тастолярні прийоми[55].
Бондарство –окремий виддеревообробногопромислу ітехніка виготовленняз тесаних клепокі гнутих смерековихабо ліщиновихобручів великого, місткого посуду.Раніше бондарікористувалисяпростимиінструментами: сокирою, ручноюпилою, дворучнимножем (теслом), циркулем таін. Крім бочокі діжок, здавнавиготовлялибарила, цеберки, коновки, скіпці, маснички таін. Бондарствояк формотворчатехніка сьогодніуспішно використовуєтьсяпри створенніневеликогоужитковогоі декоративногопосуду.
Столярство –найпоширенішатехніка й галузьвиробництваз дерева будівельнихвиробів, меблів, музичних інструментівта художньоїсувенірноїпродукції.
Для столярнихробіт, так самояк і для вирізування, видовбуваннята ін., необхіднепристосуваннядля закріпленнязаготовкивиробу або йогочастини –верстат.
Різноманітністолярні прийомироботи частопоєднуютьсяз іншими формотворчимитехнікамихудожньоїобробки дерева.Художня виразністьі довершеністьтворів значноюмірою посилюютьсялогічнимзастосуваннямвідповідногооздоблення: профілювання, різьблення,інкрустації, мозаїки, випалювання, розпису тощо.
Профілювання –декоративнатехніка художньоїобробки дерева, відома з X–XI ст.Полягає у вирізуванніпилкою та долотамигеометричнихорнаментівпо краях дощок(прикраси будівліта оздобленнямеблів). Крімплоского профілюваннявідоме об’ємнепрофілюваннябалок, кронштейнів, стовпів, щомежувало зоб’ємним різьбленням.Профільованіоб’ємні елементимайстри виконувалипереважносокирами-тесаками.
До найдавнішихтехнік художньогодекоруваннявиробів іздерева належитьрізьблення.Воно поділяєтьсяна плоске, плоскорельєфне, контррельєфне, ажурне та об’ємне.Найпоширеніше –плоске різьблення –буває контурним, виїмчастим, трьохгранновиїмчастимта ін. Його роблятьодним ножемабо кількомарізцями (долотами).
Крімрізців використовуютьсядопоміжніінструменти: пилочки, свердла, молотки, кліщі, рашпіль, напилки, а також інструментидля розміткита контролю(лінійка, кутник, малка, рейсмус, циркуль, шилотощо) [56].
Морфологічнакласифікаціяхудожньогодеревообробництваґрунтуєтьсяна функціональнихпринципахдекоративно-прикладногомистецтва.Художня обробкадерева як найширшагалузь і виддекоративно-прикладногомистецтваподіляєтьсяна технічніпідвиди: різьблення, токарство, художнє столярство, бондарствоі теслярство.В основу класифікаціївиробів покладенийвідповіднийтип, типологічнагрупа і найзагальнішівідміни, вираженів родах: архітектурнеоздоблення; хатнє обладнанняй меблі; знаряддяпраці, предметигосподарськогопризначення; посуд, начиння; транспортнізасоби і предметиупряжі; культовій обрядовіпредмети; музичнінародні інструменти; прикраси таособисті речі; дитячі іграшкий «мороки»[56].
Архітектурнеоздоблення –рід художньогодеревообробництва, який входитьдо монументально-декоративногомистецтва, атому наводимолише поділ йоговиробів натипологічнігрупи: профільованістовпи та арки, різьбленіпрогони й сволоки, декоративнілишви вікон, вітрові дошкита ін.
Хатнєобладнанняй меблі. Обладнанняхати – це предмети, нерухомо з’єднаніз конструкцієюбудівлі, яківиконують певнужиттєву функцію: лава, піл (широкалава для спання), полиці, мисник, жердка. Меблі –рухомі предмети(ліжко, скриня, стіл, стільці, колиска таін.). Їх виготовляютьз різних поріддерева й прикрашуютьрізьбленням, профілюванням, випалюваннямта розписом.Кожний функціональнийпредмет-типмає стійкугрупову специфіку(через порівнянусталістьконструктивноїформи, що в межахлокальнихтрадицій набуваєвідповідниххудожньо-образнихвідмін).
Художнєплетіння –це вид декоративно-прикладногомистецтва, щоозначає процесвиготовленнятворів з природнихрослиннихматеріалів,інколи на ребристійоснові. Плетенівироби, відоміз епохи неоліту, відзначаютьсялегкістю ізручністю вкористуванні,їх пружна, наповненаформа, насиченасвоєрідноюфактуроюпереплетення, ритмікою ажурнихсмужок, даєнеповторнийхудожньо-образнийефект.
Для плетіннявикористовуютьгнучкі легкодоступніматеріали, якімають різноманітніхудожні татехнологічнівластивості.Лоза – основнийматеріал –тонкі гнучкіпрути довжиноюблизько 2 м.Доброякісналоза повиннабути без боковихпаростків, матиневелику серцевинуі легко розколюватисяна дві-чотирисмужки. Обкорованіпрути піддаютьсявибілюваннюта пофарбуваннюу різноманітнівідтінки. Лозуінколи можназамінити тонкимсосновим абоялиновим корінням, смужками з лубуабо лика.
У художньомуплетінні широкозастосовуютьтакож трав’янистірослини, якіростуть у воді, на берегахводойм і болотах(рогіз, ситник).Відомий широколистийі вузьколистийрогіз (шувар, боднар), ситник –з трубчастими, рідше лінійновидовженимилистками. Дляплетіння виробівіз рогози спочаткузаготовляютьстрічки, тодіяк ситник здебільшоговикористовуютьу вигляді цілихстебел. Звідсий фактура речей, плетених зрогози, інша, ніж у плетенихіз ситника.
Стебласоломи із жита, пшениці, рідшеячменю булине лише зручнимдля плетінняматеріалом, а й вигідновирізнялися, порівняно зрогозою, золотавимкольором іглянцевимполиском [7].
Художнявиразністьплетених виробівзначною міроюзалежить відтієї чи іншоїтехніки виконання.За зовнішнімвиглядом плетеноїплощини розрізняютьсуцільне, візерунчастей ажурне плетіння, а також зшивання.
Плетенівироби умовноутворюють шістьродів: меблі, декоративнапластика, побутовіпредмети, кошики»предмети одягута іграшки.
Художнякераміка –вироби, виготовленіз різних глинта інших неорганічнихскладників, які для міцностічерепка висушуютьі випалюютьпри високійтемпературі.
Протягомбільш як семитисячолітьсвого розвиткувдосконалюваласяхудожня кераміка.Первісні гончаріформуваливироби вручну, обліплюючикошичок, камінь, дерев’яну формускибками глиняноїмаси завтовшкиз палець абообкручуючиза спіраллюстрічку глини, поступовозліплюючи івивершуючиконусоподібнупосудину ізгострим дном(так звана стрічковатехніка). Посудвиходив товстостінний, з порушеннямокруглостіта силуетуформи. Однакця найпримітивнішаі найстародавнішатехніка витрималаконкуренціюгончарногокруга і буладобре відомараннім слов’янам.
Винахідгончарногокруга (IV тис.до н. е.), спочаткуручного й повільнообертового, а у середньовіччішвидкісного, з ножним приводом, став визначнимпереворотому розвиткугончарногоремесла. Технікаточення накрузі давалазмогу не лишезбільшитивипуск продукції, а й піднестиїї художнійрівень. Посуд, виготовленийна крузі, легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричнимиобрисами форми, чіткими орнаментальнимисмугами, лініямитощо [27].
Художнявиразністькерамічнихтворів багаточим залежитьвід методу ітехніки декорування.Можна виділититри види оздоблювальнихтехнік: декоративніпокриття розписі пластично-фактурнітехніки.
Отже, відомі такітехніки декорування[27]:
1) декоративніполиви (кристалічна, матова, кракле, люстри, відновні, текучі, самосвітні);
2) розписвід руки (пензлем, ріжкування, фляндрівка, ритування, сграфіто);
3) механічнеоздоблення(деколь, шовкографія, штамп, друк, фотокераміка, аерографія);
4) пластично-фактурнеоздоблення(лощення, фактура«ниток», контррельєфнийштамп, рельєфнеі кругле ліплення, ажур).
Залежновід глини таінших складниківмаси, температуривипалювання, властивостейчерепка, керамікаподіляєтьсяна технологічніпідвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам’яна маса(кам’янка) ішамот [27].
Керамічнівироби утворюютьсім родів: садово-парковаархітектурнакераміка, обладнанняжитла, посуд, культові таобрядові предмети,іграшки, прикраси.Кожна з них маєсвою специфікуі типологічнуструктуру.
Художнівироби зі склав нашому побутістали такимизвичними предметами, що їхні мистецькіякості ми переважноне помічаємо.Ефектна прозорістьі яскравийполиск даютьперевагу виробамзі скла надвиробами зінших матеріалів.
У гарячомустані склопластичне ілегко піддаєтьсявидуванню, пресуванню, ліпленню, витягуваннюта іншим способамформування.В процесі варіннявоно добресприймає різноманітнезабарвлення –від насиченихдо легких тонів.Під час виготовленнявиробів можнапоєднуватирізні кольорискла, досягаючицим несподіванихдекоративнихефектів.
Скло можназробити непрозорим –заглушити.Ступінь прозоростібуває різним.Ледь заглушенескло у доповненніз кольором даєнизку чарівнихопалових виробів.Вони такоїнезвичайноїкраси, що непотребуютьдодатковогооздоблення.Не менш дивовижнудекоративнувиразністьмає скло, забарвленесульфідом цинку[33].
У холодномустані склодобре піддаєтьсямеханічнійобробці: грануванню, гравіюванню, різьбленню, піскоструминномудекоруваннютощо.
За технологічнимиособливостямихудожнє склоподіляєтьсяна такі підвиди: гутне, накладне, візерункове, кришталь і склоз оптичнимиефектами.
Гутнимсклом називаютьвироби, виготовленізі скла безпосередньобіля скловарноїпечі майстром-склодувомвручну, в гарячомустані, шляхомвільного видуванняабо за допомогоюформ, а такожоздобленівідповідноютехнікою. Техніканакладування –найскладнішаз усіх робіт: поверхню скляноговиробу покриваютьодним або кількомашарами скларізних кольорів.Розрізняютьповне накладуванняі часткове.Таким чиномскляні виробиможна декоруватинитками, стрічками, кругами, зірками, крапками, чотирикутникамита ін. Кольоровіпоєднаннявізерунківбезмежні. Візерунковескло виготовляютьтрьох різновидів: мозаїчне, філіграннета міллефіорі(«тисяча квітів»), шляхом попередньогоскладання ізварюваннярізноманітнихзаготовок ізбезколірного, кольоровогота глушеногоскла. Скло зоптичнимиефектами дістаютьвнаслідокзастосуванняприйомів тихоговидування, вальцювання, при нанесеннікольоровихниток, крихіткина вальцьованівироби та ін.[33].
Декоративніпокриття –це розпис виробівзі скла силікатнимифарбами, оздобленняїх дорогоціннимиметалами, розчинамисолей і люстрами, технікою іризації, дифузнимибарвникамитощо. Однієюз найдавнішихтехнік є розпис.Силікатні фарбидля розписускла складаютьсяз флюсу і барвника.До найпростішихвидів розписуна склі відносятьрізні смужки(«обводки»), штрихуванняі нескладнігеометричніелементи, щосуцільно вкриваютьвеликі поверхні.
Кришталь –це поташне абосвинцеве скло.Вироби з ньогомають великупрозорістьі білизну. Інколидопустимийнезначнийблакитнуватийвідтінок. Дляоздобленнякришталю застосовуютьпереважнотехніки холодноїобробки: гранування, різьблення, гравіюваннятощо. Блискучішліфованіграні, різьбленівізерункипереломлюютьпромені світла, розкладаютьйого на всікольори веселки, надають кришталевимвиробам урочистості[38].
За функціональнимиособливостямихудожні творизі скла поділяютьсяна декоративно-архітектурнескло, світильники, посуд, декоративно-ужитковіпредмети, дрібнупластику, прикраси.
Художнімметалом називаютьдекоративно-прикладній монументально-декоративнітвори, виготовленівручну різноманітнимитехніками зчистих металівта їх сплавів.Більшістьметалів доволіміцні і принагріванніпластичні, добре піддаютьсямеханічнійобробці. Можнавідливатимасивну і легкуажурну форму.Із бляхи зручнокарбуватирельєфні зображення, дифувати посудта ін. З металуможна куватирізноманітніконструктивніречі або, витягуючитонкі нитки(дротики), створюватиошатні візерунки, що нічим непоступаютьсямереживам.Згадаймо щеяскравий полискполірованоїповерхні тарізнобарвністьметалів і сплавів.Усе це разомузяте дає металуяк матеріалузначні перевагиі забезпечуєстале застосуванняу світовійхудожній практиці[27].
Метали, з яких виготовляютьхудожні предмети, поділяютьсяна групи кольоровихі чорних. Кольоровіу свою чергускладаютьсяз благородних(золото, срібло, платина) інеблагородних: мідь, цинк, оловота ін. Кожен зметалів та їхнісплави маєсвоєріднітехнологічній декоративнівідмінності.
Оскількиу декоративно-прикладномумистецтвізастосовуєтьсявелика кількістьметалів, якімають багатітехнологічній декоративнівластивості,існують різноманітнітехніки й прийомиїх ручної художньоїобробки. Найбільшогопоширеннянабули лиття, кування, карбування, гравіювання, чернь, емалі, скань, зерньта ін.
Лиття –одна з найдавнішихтехнік металообробки, передбачаєзаповненнярозплавленимметалом відповіднопідготовленоївогнетривкоїформи (камінь, глина, пісоктощо). Значноскладніше литтяпустотілихпредметів, бопотребує особливої, багаточастинноїформи із вставнимстрижнем. Вокремих випадкахзастосовуютьспосіб «розхлюпування»металу по стінкахформи. Литтямає свої недоліки.Поверхню виливаноговиробу інколинеобхіднододатковооброблятивручну, що пов’язаноіз певнимимеханічнимитруднощами, крихкістюматеріалу іт. ін.
Кування –стародавнятехніка виготовленнявиробів з металу, зокрема художніх, шляхом нагріванняі розм’якшуваннязаготовки, атоді їй надаєтьсявідповіднаформа й фактура.Основні прийомикування відоміз давніх часіві дійшли майжебез змін донаших днів: осадка (укороченняі потовщенняметалевогобруска), витяжка, рубка, розрубування, пробиванняотворів, згинання, закручування, звивання, вигладжування, насіканнявізерунківта ін.
Карбування –нанесеннярельєфу налистову заготовкуметалу (мідь, латунь, м’якасталь, алюмінієвісплави, нікелевісплави та ін.).Ця технікашироко вживається –від ювелірнихмініатюр довеликих монументальнихтворів – длядекоруванняінтер’єрівта екстер’єрівгромадськихспоруд. Затехнологічнимиособливостямирозрізняютьвісім різновидівкарбування: контурне вгнуте; контурне опукле; контурне дляемалі; ажурне(прорізнийметал); рельєфне; декоративно-фактурне; кругле карбуванняпосуду (дифування)і карбуванявиливанихвиробів [27].
Гравіювання –нанесення наповерхню металуорнаментівабо фігурнихзображеньрізцями-штихелями.Розрізняютьпласке гравіюванняі рельєфне.Пласке певноюмірою нагадуєконтурне карбування.Гравійованітвори найкращесприймаютьсязблизька. Цютехніку переважнозастосовуютьв ювелірнійсправі дляоздобленняпосуду та деякихтипів прикрасіз золота йсрібла.
Чернь –ювелірна технікаоздобленнявиробів ізсрібла способомнанесення награвійовануповерхнюпорошкоподібногосплаву (сірнистісполуки срібла, міді, свинцютощо) з наступнимвипалюваннямпри малихтемпературах.
Такимчином, художняобробка металівяк вид декоративно-прикладногомистецтваподіляєтьсяна технологічніпідвиди. Зауважимо, що в науковихдослідженняхїх можуть називативидами, наприклад: художнє лиття, художнє ковальствоі слюсарство, карбування, гравіюванняі чернь, художніемалі, сканьі зернь тощо.
Усі виробихудожньогометалу складаютьвісім найбільшихродів: архітектурніелементи, обладнанняприміщення, знаряддя праці, зброя і військовеспорядження, посуд і начиння, культові таобрядові предмети, особисті речіі прикраси, дрібна пластика.Кожен рід поділяєтьсяна відповіднітипологічнігрупи, інодіпідгрупи ітипи.
Якщохудожні виробиз дерева, кераміки, а також тканів минулому булихарактерноюприналежністюпередусімсільського, традиційногонародногосередовища, то скляні йметалеві предмети, дорогі та здебільшогонедоступніселянам, репрезентувалиміський побуткупців, ремісників, дрібних і вищихчиновників, заможних верствсуспільства.
Художнівироби з каменю(збірна назвабільшостімінералів ігірських порід)тепер рідкозустрічаютьсяу побуті (якщоне рахуватиювелірні прикрасиз дорогоціннимі менш дорогоціннимкамінням). А щесто й більшероків тому ізм’яких і середньоїтвердості порідкаменю виготовлялирозкішні декоративнівази для оздобленняархітектурита десяткидрібних ужитковихпредметів –туалетні флакони, коробочки, чашечки і вазочки, табакерки йпопільнички, рамочки длямініатюр іфотографій, дрібна пластикатощо. Сьогодніїх майже повністювитіснилизручна художнякераміка, ефектнівироби із скла, стримані йкоректні предметиз металу.
З найдавнішихепох каміньбув легкодоступнимі улюбленимматеріалом.Він міцний, стійкий доприроднихфакторів, порівнянолегко піддаєтьсяобробці (сколюванню, обтесуванню, різанню, різьбленню, гравіюваннютощо). До художніхякостей каменювідносимоколір, текстуру, фактуру, полиск, прозорість.
Художняобробка каменюсвоїми технікамий прийомамивиготовленнявиробів багатов чому подібнадо художньогодеревообробництва.Спільними єтехніки видобування, відколювання(вирізування), різьблення, виточування, шліфуваннятощо.
Художнівироби з каменюутворюють шістьродів: архітектурнеоздоблення, садово-парковапластика, меморіальнапластика, обладнанняінтер’єру, дрібна пластиката ювелірніприкраси. Триперші належатьдо декоративно-монументальногомистецтва, наУкраїні набулизначного розвиткуу XVI–XIX ст. [27].
Витинанки –орнаментальній фігурні прикрасижитла, ажурновитяті ножицями, вирізані ножемз білого абокольоровогопаперу. Відназви технікивиготовлення(витинати) походитьі термін. Нескладнідля опануванняприйоми витинанняй недорогийматеріал даличудові зразкипрорізногопаперовогодекору, в якомувтілені вічнісимволи природи, колективнийдосвід пізнаннясвіту, багатствофантазії [27].
У художньомувитинаннівикористовуютьтакі інструменти: ножиці, ніж тарізноманітніштампики.
При виготовленнімайже всіхвидів паперовихприкрас чільнемісце належитьножицям. Технікавитинанняножицями давмайстрам широкийдіапазон виражальнихможливостей, при цьому досягаютьсяплавністьліній, виразністьсилуетів, великаажурність.Кінчикаминожиць витинаютьпо краях, а широкимрозворотомбоків роблятьвеликі надрізи, відповіднопровертаючиі прокручуючив руках складенийаркуш паперу.
Технікавирізуванняножем сягавдавніх часів, коли єдинимінструментомдля виготовленняшкірянихорнаментальнихоздоб був ніж.У цій царинівін сьогодніуспішно конкуруєз ножицями, якими витинаютьлише ажурнівізерунки зпаперу. Алезростаннярозмірів витинанок, збільшеннярапортнихповторів призводитьдо погіршенняїх якості, доускладненнятехніки витинанняножицями.
До названихтехнік сліддодати найпростішуі, мабуть, найдавнішу –відщипування.Вона не потребуєжодних пристосувань,інструментіві тому доступнавсім. Від аркушапаперу, складеноговдвічі, відривають, відщипуютьпальцями маленькішматочки паперу, формуючи втакий спосібпевне зображення.Папір використовуютьне міцний, атакий, що нагадуєпромокальний.
Такимчином, у художньомувитинаннірозрізняютьтакі технічніпідвиди: витинанки, виготовленіножицями, вирізаніножем, штемпелькові, відщипуваніта комбінованіз розписом, аплікацієютощо.
Писанкарство –розписуванняяєць – виддекоративно-прикладногомистецтва, поширений услов’ян таінших народів.
У писанкарствіорнаментуютьпереважнокурячі яйцяз білою шкаралупою, рідше – качачій гусячі.
Матеріали, необхідні длярозпису –бджолиний віск, ледь розрідженийпарафіном, різноманітнібарвники натуральногопоходженняі хімічні (анілінові)фарби. Природнібарвники добувалишляхом відварюванняі настоюваннякори й коріннядерев та кущів, цибулиння, висівок жита, стебел і цвітутрав, комахтощо [7].
Інструментидля нанесеннявоску і фарбинескладні. Цеписачки з цвяшкамиі шпильками, писачки зконусоподібнимитрубочками, шила для продряпування, пензлики тощо[7].
Технікиписанкарствазагалом подібнідо технік розписупредметів іншихвидів мистецтва(батіку, кераміки, дерева та ін.).Вони буваютьзвичайнимиі восковими(резервними).
Найпростішийприйом декорування –фарбуванняяйця в одинколір (червоний, коричневий, синій і под.).Декоративнавиразністькрашанок ігалунок завдячуєдосконалійприродній форміяйця, яка доповнюєтьсяй активізуєтьсякольором. Такікрашанки набуваютьпосиленоїдекоративноївиразностіпри поєднанніїх групами(три, п’ять ібільше).
Технікадряпання полягаєу нанесеннівитонченоговізерункугостроконечнимписаком наповерхню яйця, пофарбованув один колір.Дряпанки, скрябанки, різьбянки –називають яйця, прикрашенітаким чиномна Лемківщиніі Бойківщині.Їх декор вирізняєтьсятонким мереживомвізерунків, неначе ювелірноїскані [27].
Мальовкивиконуютьтехнікою малюванняпензликомолійними фарбамина світломутлі шкаралупи.
Писанкиможна класифікуватиза технікамирозпису: крашанки, дряпанки, шпильчастіта ін. Їх можнарозрізнятиза типамикомпозиційногоподілу сферичноїформи яйця навідповідні«меридіани»і «паралелі».Однак виділитиписанки зафункціональнимивідмінами немаєзмоги, бо функціональнихрізновидівпросто не існує.Писанки – цемагічний, символічнийпредмет – знаквесни і пробудженняжиття з усімайого циклічнимиатрибутами: народження, зростання, цвітіння, плодоношенняі відмирання[55].
Відсутністьтипологічногорозгалуженняпризводитьдо того, щописанкарствоінколи розглядаютьне як окремийвид мистецтва, а в контекстіз іншими розписами: на тканині, дереві, папері, склі тощо.
Як бачимо, типологіядекоративногомистецтвадосить багатогранна.Її можна ґрунтуватина різних принципах: за матеріалом –камінь, дерево, метал, скло таін.; за технологічнимиособливостями –ткацтво, вишивка, плетіння, в’язання, розпис тощо; за функціональнимиознаками –меблі, посуд, прикраси, одяг,іграшки.
Загалом, у декоративно-прикладномумистецтвізастосовуєтьсяблизько 20 матеріалівта ще більшерізновидів.Крім цього,існує понад100 головних технікі технологійхудожньоїобробки. Усеце дає вагоміпідставистверджувати, що художніремесла і промислиє найбільшоюі найбагатшоюгалуззю художньоїтворчості.
Саме тому, у великій мірі, не можливоназивати художнєдекоративнемистецтвопридатковимжанром чи видом.Декоративнемистецтвоукраїнськогонароду існуєяк окремий вид, має свої художнізакономірності, колорит тазабарвлення, техніки виконаннятощо.
продолжение
--PAGE_BREAK--
2.2ДослідженняособливостейдекоративногомистецтваГаличини ХІХ-ХХ ст.
Післязавершенняроботи надтеоретичнимирозділами, мивирішилизапропонуватинаше дослідженняпевних закономірностей(особливостей)саме Галицькогодекоративногомистецтва. Даліохарактеризуємопевні законипобудови Галицькогонародногодекоративно-ужитковогомистецтва.
Композиціятворів мистецтва, зокремадекоративно-прикладного, тісно пов’язанаіз художньоюспадщиною, генетичнимкодом художньоїтрадиції. Характерцього зв’язкуісторичновизначивсяу різновидахструктурихудожньоїсистеми: канонічної, традиційноїта новаторської.Художня традиціярегулює складнийпроцес відбору, освоєння, трансляціїі розвитку(повторення)історичногосоціокультурногодосвіду. Первіснемистецтво, декоративнемистецтвостародавньогосвіту, середньовіччяза своїм характеромканонічні, обмежені нормою.В умовах виживання, коли загрозахудожнім структурамстала цілкомреальною, –традицію підсилюваві підтримувавканон. Звідсивипливає чіткафункціональназалежність:«традиціязберігає івідновлюєсоціокультурніструктури, канон зберігаєі відтворюєтрадицію» [55].Однак канон –це широке коло, комплекссвітоглядно-естетичнихі художніхконцепцій, щопоєднують усобі [56]:
а) світоглядно-естетичнінорми;
б) набірусталенихоб’ємно-просторовихформ;
в) іконографіюобразів іорнаментальнихмотивів;
г) композиційністереотипиі структури;
д) художньо-технологічнірецепти і прийомивиконання.
Канонічнакультура проіснувалачотири-п’ятьтисячоліть –від заснуваннясхідних рабовласницькихдержав досередньовічноїЄвропи. На територіїУкраїни найвідомішіканонічнікультури: трипільська, скіфська, антична, ранньослов’янська, древньоруськата ін. На Галичині, як, напевно, нажодній іншійтериторії, відчутні вплививсіх цих культур.
Різноманітніпрояви цілісностізустрічаютьсяв природі, суспільстві, мистецтві.М. Некрасовастверджує, що«цілісність –не тільки творчість, а й людина, середовище, що її оточує».Матеріалістичнадіалектикарозглядаєцілісністьяк «певнузавершеність, внутрішнюєдність об’єкта», а також йогоякісну своєрідність, зумовлену«специфічнимизакономірностямифункціонуваннята розвитку»[56]. Загалом цілісністьрозкриваєтьсяу діалектичнійєдності частині цілого. Однакцілісністьдерева, живогоорганізму, навіть природивиступає віншій смисловійплощині, ніж«духовно-предметна»цілісністьтворів мистецтва.
Отже, основні рисицілісностів Галицькомународномудекоративномумистецтві –неподільність, підлеглістьі групуванняелементів, частин композиційноїструктуритвору. Вонивиявляють своївластивостіна різних рівнях.
Цілісністьнадструктур:
а) середовище, житло, інтер’єр;
б) побутовийпосуд, начиння;
в) костюмта ін.
Цілісністьструктур:
а) єдністьутилітарногоі декоративного;
б) формиі декору.
Цілісністьпідструктур:
а) елементиі частини форми;
б) елементиі мотиви орнаменту;
в) колорит, тональністьтощо [55].
Народвіддавна виявивбагато смаку, вміння і винахідливостіу створенніцілісної художньоїсистеми інтер’єружитла, костюма.Так, традиційнийінтер’єр Галицькоїхати відзначаєтьсялогічнимвзаєморозташуванняммеблів і хатньогоначиння, килимів, верет, вишитихрушників. Пічі побіленістіни оздоблювалимальованимі паперовимдекором. Лишеу гуцульськійхаті дерев’яністіни «миті», не білені, меблі, посуд та іншіпредмети прикрашенірізьбленнямі випалюванням, піч з коминомвиблискуєкахлями, ліжковкрите веретоюабо ліжником, на стіні – іконина склі, поручпідвішенікачани кукурудзи, засушене зілля, писанки тощо.У всьому ансамблівідчуваєтьсягармонійназлагодженість.
Якщоцілісностікомпозиціїтвору професійнийхудожник досягавзавдяки стрижневійконструктивнійідеї, то у творахнародногомистецтванеподільністьзакладена устійкій першоосновінародногомистецтва –традиції [37].
Середтворів декоративно-прикладногомистецтваГаличини можнавиділити триосновні об’ємно-просторовітектонічніструктури: монолітну, каркасну, оболонкову.Перша утворенапереважно зодного матеріалу, наприклад, дерев’янийпосуд (видовбуваний, вирізуваний), кераміка, каміньі т. ін. Каркаснаструктура буваєсуцільної іскладеноїконструкції(з різноманітнихматеріалів), наприклад, меблі, бондарні, а також плетенівироби з лозитощо. В оболонковійструктурівикористовуютьсятонкі еластичніі цупкі матеріали, тканини, шкіра, котрі у відповіднійформі нагадуютьоболонку, наприклад, одяг, взуття, плетені ужитковівироби з рогозиі соломи та ін.
У композиціїтворів декоративно-прикладногомистецтваГаличини крімголовних законівдіють законимасштабу, пропорційностіта контрасту.Порівняно ізголовними вонимають вужчезастосуванняу системі мистецтв, однак у декоративно-прикладнійкомпозиціїбез них не обійтися.
Середтворів декоративно-прикладногомистецтватрапляютьсятакі, що маютьоднакову форму, але різну величину(внаслідокпевних функціональнихвимог), наприклад, набір фарфоровихчайників, тарілок, майоліковихзбанків, мисок, дерев’янихложок тощо.Зрозуміло, величина цихпредметівмусить матиякісь розумнімежі – від дужемініатюрних, через оптимальнідо великихрозмірів. Людинінайзручнішів користуванніпредмети, оптимальноївеличини (звичайногомасштабу). Звідси, людина в композиціїтворів декоративно-прикладногомистецтва єсвоєрідниммасштабниметалоном, міроювсіх речей.Закон масштабурозкривавлогічно і художньомотивованіметричніспіввідношенняміж людиноюі твором, міжоточуючимсередовищемі твором, міжйого елементамита загальнимигабаритамиформи.
РізноманітневикористаннямасштабівГалицькогомистецтвапереважнозводиться дотрьох основнихвипадків. Перший –застосуваннязвичайногоантропометричногомасштабу, враховуючитакож те, хтотим предметоммає користуватися –чоловік чижінка. Інколимасштаб набуваєчітких «особистісних»ознак (наприклад, речі одяговогопризначення, ювелірні прикраситощо). Другийвипадок передбачаввтілення укомпозиціїзменшеногомасштабу (предметидля дітей, дитячііграшки, сувенірнівироби і т. ін.).Третій випадокзводиться досвідомогозбільшеннямасштабу –гіперболізації, що сприяє виявувідчуттівурочистості, піднесеності, декоративності.У цьому масштабівиготовлялипереважнотвори, пов’язанііз оформленнямінтер’єру, ритуальні йкультові предмети(наприклад, давні кам’янівази і сучасніз шамоту, металевапластикаосвітлювальнихприладів іштахет, ритуальнічаші з дорогоцінногометалу ХV–XVI ст., церковні йрізьбленідерев’янісвічники напідлогу і под.)[55].
Відповідногомасштабногоефекту Галицькімайстри досягалине лише змінюючивеличину форми, а й пластичнимий графічнимизасобами декору.Вирішальнуроль при цьомувідіграє ступіньрозчленованостіоб’ємно-просторовоїформи пластичнимидеталями абоорнаментом.Таке розчленуванняформи дає відповіднийоптичний ефект, що впливає насприйняттятвору в більшійабо меншіймасштабності.
УмистецтвіГаличини художникивільні у виборітотожностей, нюансу чи контрасту.
Орнаментальнакомпозиціямає свій спектрконтрастів[55]:
а) контрастконструктивноїідеї (домінанти)мотиву, рапорту;
б) метричнийконтраст мотиву, рапорту: відкритий –закритий, трьохкомпонентний;
в) пластичнийконтраст мотиву, рапорту: динаміка –статика, ритміка –аритмічність, центр – ацентричність, симетрія –асиметрія;
г) контрастматеріалу(фактура, тон, колір): гладка –шорстка, світла –темна, монохромна –поліхромна;
д) контрастзасобів виразності: лінія – пляма, площинність –рельєфність, силует – ажурність.
Контрасту композиціїПоділля мавшироке, універсальнезначення. Вінохоплює всіпари контрастів –композиційнихприйомів ізасобів виразності,інколи торкаєтьсяй конструктивноїідеї твору.
Народнімайстри тапрофесійніхудожникивибірковозастосовуютьу своїх творахрізноманітнізасоби емоційно-художньоївиразності, а саме: фактуру, текстуру, колір, графічність, пластичністьй ажурність.Три першихцілком залежатьвід природнихвластивостейматеріалу тайого технологічноїобробки. Так, фактура, текстураі колір дерева, з якого зробленийпредмет, можутьвикликатинеоднаковічуттєві емоціїпри користуванніцим предметом.Це будуть відчуттялегкості абовагомості, досконалоївишуканості, довершеностіабо лаконічноїпростоти, звичноїбуденностітощо.
Утворах декоративно-прикладногомистецтва(зважаючи наїхні широкіфункціональніможливості –прикладні –декоративно-прикладні –декоративні)має неоднаковуміру застосування.Якщо в прикладнихтворах йогороль другорядна, зводитьсяпереважно довідповідногозабарвленняматеріалу(природнийколір дерева, каменю, металуі т. ін.), то вдекоративнихтворах, передусімв орнаментальнихтканинах, килимах, вишивках, різноманітніколірні поєднаннявідіграютьважливу рольу композиції.Знання об’єктивнихзакономірностейколірної гармонії, традицій символікита суб’єктивнихособливостейсприйняттядопоможе оптимальнорозв’язуватикомпозиційнізавдання.
У таблицінаведена системакольоровоїсимволікиГалицькогодекоративногомистецтва(див. табл. 2.1.)
Таблиця 2.1
Кольори
Система символіки кольорів
Білий, жовтий, оранжевий
Чистота, невинність
Червоний пурпурний
Радість, ревнощі, заздрість
Фіолетовий, синій
Спека, енергія, радість, теплота
Блакитний, смарагдовий, зелений
Любов, пристрасть, боротьба, динамізм, гнів
Чорний, сірий
Затемнення, старість, віра, совість, смиренність
Поєднанняконтрастнихкольорів вГалицькомумистецтвівідзначаєтьсянайбільшоюнапруженістю, активністюі динамізмом.Шукати ці кольоровісполученняневажко. Відповіднодо заданогокольору визначаютьпо кольоровомукрузі діаметральнопротилежниййому колір. Вінбуде доповнюючийі водночасконтрастнийдо попереднього.
Незважаючина широкопредставленув літературінормативністькольоровихпоєднань, практичноне існує іншоїможливостіестетично іхудожньо оцінитиїхні перевагивізуально удекоративномумистецтвіПоділля таГуцульщини.
Такимчином, коліру композиціяхГалицькихмайстрівдекоративно-прикладногомистецтва можевиконуватикомунікаційну(поділ, акцентування, об’єднаннята інша організаціявізуальноїінформації), пізнавальну(кольоровісимволи і знаки, кодування) інайважливішу, виражальнуфункції. Останняактивно впливаєна художнюобразністьтворів, викликаючивідповідніемоції та естетичніпочуття.
Символу виглядінамальованогоелемента, знакаабо предметаоб’ємно-просторовоїформи, виступаєзамість певнихконкретнихчи абстрактнихпонять, використовуєтьсядля збереженнята передачіінформації, естетичнихцінностей. Вінне відбиваєдійсних явищ, предметів, апозначає їхумовно безжодного натякуна достовірністьчи подібністьдо дійсного.«Символ можемістити у собіу згорнутомувигляді багатоманітністьцінніснихзначень, інформаційнихта експресивнихсмислів, яків процесі сприйняттясимволу людиноюрозгортаютьсяв її свідомостів естетичніуявлення інасолоди» [55].
У різніепохи символизмінювали своєзначення. Наприклад, вуж у стародавнічаси мав охороннезначення, а вхристиянськійміфології тамистецтві ставсимволом гріха, зла і обману.
Найважливішіметафори ісимволи у Галицькомудекоративно-прикладномумистецтвідив. табл. 2.2.
Таблиця 2.2
Метафори і символи
Народнопоетичне осмислення
Церковне тлумачення
Джерело, криниця
Вгамування духовної спраги.
Вчення Христа
Річка.
Доля, смерть.
Райський сад.
Рослини, зокрема квіти.
Вічне цвітіння, невмируща краса.
Чистота, невинність.
Голуб, горлиця.
Любов, сум, смуток.
Політ пророчої думки.
Сокіл, яструб орел.
Сонце, небо. Владна сила
Торжество світла над темрявою.
Лев леопард, вовк змія, вуж.
Цар звірів, сила безстрашність, геройство оберег
Злість, заздрість, ворожість, жорстокість зло, лукавство, підступність, обман, темні сили.
Такимчином, групасемантичнихзасобів композиціїтворів декоративно-прикладногомистецтваГаличини приховуєу собі всі етапиісторичногорозвитку: ізнаки первіснихкультур, ісередньовічнісимволирелігійно-канонічноготлумачення,і метафоринароднопоетичногоосмислення,і сучасні символи, алегорії таемблеми декоративногоспрямуваннятощо. Візуальноюосновою всіхсемантичнихзасобів булай залишаєтьсяінакомовністьі загадковість, грайливістьі химерність, уподібненняй алегорія, сплетені вєдину художнюі стильовуструктуру.Протягом кількохтисячолітьхудожня практикау галузідекоративно-прикладногомистецтваГалицькихмайстрів виробиланизку принципівкомпозиції, дотриманняяких допоможедосягти певноїестетичноївпорядкованості.Ці принципиґрунтуютьсяна практичномудосвіді таімперичнихспостереженнях.
2.3 Дослідженнярозвитку сучасногонародногодекоративногоприкладногомистецтваГаличини
Проведенедослідженнявиявило найбільшхарактернітенденціїрозвитку традиційногонародно-декоративногота аматорськогодекоративно-ужитковогомистецтваГаличини.
Сучаснемистецтвознавстворозглядаєнародне декоративнемистецтвоГаличини якодин із етапіврозвитку українськогомистецтва.Принципи, засобийого творення, функціонуваннядають можливістьумовно поділитина три типи:
мистецтво, створене в межах організаційно-виробничих систем (промисли, артілі, кооперативи, заводи);
мистецтво, створюване поза межами будь-яких організаційно-виробничих систем, творці якого перебувають поза сферою будь яких організацій і установ культури, творчих спілок;
мистецтво, творці якого об’єднані навколо певних організацій і установ культури (студії, гуртки, будинки народної творчості).
Представимоцей поділ надіаграмі(див. діагр. 2.1).
/>
Діаграма 2.1
Проаналізувавшироботи істориківта мистецтвознавців[41], [44], [49], можна наочнозобразитичастину Галицькогонародногодекоративногомистецтва взагальномуісторико-етнографічномуаспекті України(див. діагр. 2.2.).
/>
Діаграма 2.2
Разомз цим, аналізуючипраці дослідниківісторії Галицькогомистецтва [55],[56], можна узагальнитита показатикількісно-якіснийвплив декоративногомистецтваГаличини з-поміжінших видівмистецтва(див. діагр. 2.3.)
/>
Діаграма 2.3
Отже, зупевненістюможна сказати, що декоративно-прикладнемистецтвоГаличини –різноманітне, багатогранней водночасскладне художнєявище. Однозначноможна стверджувати, що в даній площинімитці є оригінальними.Важливо наголоситина тому, що кожнийз художниківволодіє своєюнеповторноюманерою ііндивідуальністю, які все ж такив сукупностітворять єдинийі впізнаванийдух гармоніїзагальногожанру.
Взагалі, говорячи промистецько-художницьківартості творів, виконанихГалицькимимайстрами, необхідновиходити зтого, що вониє досить самобутнімита професійними.
Висновки
Сучаснийстан нашогосуспільствахарактеризуєтьсязростанняметнічної свідомостінароду, посиленнямйого інтересудо вітчизняноїісторії такультури, доусвідомленнянеобхідностізбереженнятрадиційногонародногомистецтва якгенофонду йогодуховності, втрата якогозагрожує існуваннюсамого народу.
Зверненнядо життєдайнихджерел народногомистецтва, дозбереженнята оновленнявсіх його видів– це усвідомленнясвого родоводу, духовних традицій, відродженнякультури українськогонароду.
Витокинародногомистецтвасягають сивоїдавнини. Зберігаючитісний зв’язокз традиціяминародної творчостіминулого, народнемистецтвонабуває новогозмісту, новихякостей і риссьогодення.Вічнозеленедерево народноїтворчостізбагачуєтьсяновими паросткамив наш час.
У розмаїттіукраїнськогомистецтвахудожнє декоративнепосідає однез провіднихмісць. Це улюбленийі здавна поширенийрізновид народноїтворчості.
Декоративнемистецтво вУкраїні – світкраси й фантазії, поетичногоосмисленнянавколишньоїприроди, схвильованарозповідь продумки й почуттялюдини, світнатхненнихобразів, щосягають давньоїміфології, звичаїв і уявленьнаших предків.
У декоративномумистецтвіяскраво й повнорозкриласядуша народу, споконвічнепрагнення допрекрасного, високорозвиненепочуття ритму, композиційноїміри в побудовіорнаменту, гармонії кольоровихпоєднань.
В роботінад дослідженням«Народне декоративнемистецтвоГаличини ХІХ-ХХст.: історія, типологія, художні особливості»ми виконалинаступні завдання:
розглянути в історичному аспекті розвиток декоративного мистецтва від часу його виникнення до кінця ХХ століття;
усистематизували напрямки та види декоративного мистецтва;
проаналізували види народного декоративного мистецтва, що переважають на Галичині;
з’ясували та узагальнити художні особливості декоративного мистецтва історико-етнографічних земель Опілля, Підгір’я, Бойківщини, Покуття та Гуцульщини;
зробили деякий порівняльний аналіз народного декоративного мистецтва Галичини в системі загальноукраїнського народного мистецтва (тобто, яке місце воно займає серед інших видів мистецтва, серед решти регіонів тощо).
Внаслідоквище проведеноїроботи можнасформуватипевні висновки, які ми пропонуємоу формі тез.
Галицькедекоративнемистецтворозвивалосьіз досить ранніхчасів (палеоліту, неоліту) і продовжуєрозвиватисьнадалі. На шляхународногодекоративно-ужитковогомистецтва булобагато перепон.Їх можна поділитина загальнодержавніта загальноісторичні.Разом з цимукраїнськедекоративнемистецтвоотримало ізберегло традиціїта забарвленість, лише йому властивіколорит та іншіхудожні особливості.
Загаломможна виділитикілька осередківукраїнськогонародногодекоративногомистецтва, алевсі вони групувалисявідповіднодо роду занять.Можна сказати, що Галицькімистецькітрадиції тогочасу займаливагоме місцесеред іншихрегіонів засвоєю масштабністюта своєрідністю.
Художніремесла і промислиГаличини булиі є чи не найбільшоюі найбагатшоюгалуззю художньоїтворчості.
Групасемантичнихзасобів композиціїтворів декоративно-прикладногомистецтваГаличини приховуєу собі всі етапиісторичногорозвитку: ізнаки первіснихкультур, ісередньовічнісимволирелігійно-канонічноготлумачення,і метафоринароднопоетичногоосмислення,і сучасні символи, алегорії таемблеми декоративногоспрямуваннятощо.
Взагаліговорячи промистецько-художницьківартості творів, виконанихГалицькимимайстраминеобхідновиходити зтого, що вониє досить самобутнімита професійними.
Отже, внаслідокпроведеногодослідженнями побачилите, що наша гіпотеза, згідно з якоюГалицьке декоративнемистецтво єсамобутнімпроявом народноїтворчості натеренах України, набула ознакдоказаної тезита справдилась.
Списоквикористаноїлітератури
Акунова Л.Ф., Крапивин В.А. Технология производства и декорирование художественных керамических изделий. – М., 1984.
Александрович В. Найдавніший львівський портрет з авторською датою // Євшан-зілля: Вісник культури. – Львів, 1993. – Ч. 7. – С. 45–46.
Александрович В.С. Симон Богушович. Історія і легенда в біографії львівського вірменського маляра // Вісн. Львів. ун-ту. – Львів, 1997. – Серія історична. – Вип. 32. – С. 68–70.
Археология Украинской ССР: В 3 т. – Т. 1. – К., 1986.
Беренштейн Б.М. Традиция и канон: два парадокса. Критерии и суждения в искусствознании. – М., 1986.
Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація: Матеріали до етнології й антропології. – Львів, 1997. – Т. 21–22. – С. 43–105.
Богатырёв П.Г. Вопросы теории народного искусства. – Т. 1. – М., 1971.
Богатырёв П.Г. Вопросы теории народного искусства. – Т. 2. – М., 1971.
Боровский Я.Е. Мифологический мир древних киевлян. – К., 1982.
Василенко В.М. Русская народная резьба и роспись по дереву XVIII–XX вв. – М., 1960.
Визир В.А., Мартынов М.А. Керамические краски. – Т. 1. – К., 1964.
Визир В.А., Мартынов М.А. Керамические краски. – Т. 2. – К., 1964.
Гагенмейсгер В.М. Настінні паперові прикраси Кам’янеччини. – Кам’янець-Подільський, 1990.
Гарасимчук Т. Сучасний розпис храму Пресвятої Трійці // В зб.: Сакральне мистецтво Бойківщини. – Шості наукові Драганівські читання. Збірник статей. – Дрогобич, 2003. – С. 290.
Гаргула І.В. Народні тканини: Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. – Львів, 1969.
Герман М.М., Скатерщинов В.К. Основные принципы классификации видов искусств. – М., 1982.
Гирич Т.Ю. Податкові реєстри сплати королівщини з міст Острога (1576) і Дубна (1586) // Матеріали до історії Острозької Академії. Бібліографічний довідник. – К., 1990. – С. 148.
Гургула І.В. Народне мистецтво західних областей України. – К., 1966.
Драган М. Українська декоративна різьба XVII–XVIII ст. – К., 1970. – С. 34.
Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. – К., 1989. – Т. 1. – С. 113.
Жук А.К. Український радянський килим. – К, 1973.
Запаско Я. Українське народне килимарство. – К., 1973.
Запаско Я.П. Килимарство: Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. – Львів, 1969.
Земпер Г. Практическая эстетика. – Т. 1. – М., 1970.
Земпер Г. Практическая эстетика. – Т. 2. – М., 1970.
Исаевич Я. Преемники первопечатника. – М, 1981. – С. 35.
Каган М. Морфология искусства. – Л., 1972.
Каган М.С. О прикладном искусстве. – Т. 1. – М., 1961.
Каган М.С. О прикладном искусстве. – Т. 2. – М., 1961.
Кара-Васильєва Т.В. Полтавська народна вишивка. – К., 1983.
Кара-Васильєва Т.В. Спільність орнаменту української і російської вишивки // Українське мистецтво у міжнародних зв’язках. – К., 1983.
Ковальский Н.П. Источники по социально-экономической истории Украины (XVI – первая пол. XVII века). – Днепропетровск, 1982. – С. 78.
Козлов В.Н. Основы художественного оформления текстильных изделий. – М., 1981.
Колос С. Українська тканина // Червоний шлях (Харків). – 1978. – №5–6. – С. 223–240.
Косачева О.П. Український народний орнамент. – К., 1876.
Кравчук Л.Т. Вишивка: Нариси з історії декоративно-прикладного мистецтва. – Львів, 1969.
Кулик О. Українське народне художнє вишивання. – К., 1968.
Кусько Г.Д. Становление и развитие украинского советского гобелена. – М., 1987.
Маймин Е.А. Виды искусства. Эстетика – наука о прекрасном. – М., 1981.
Марченко Г. Мистецька цінність «кам’яних баб» // Народна творчість та етнографія. – 1969. – №4. – С. 25–32.
Матейко К.І. Український народний одяг. – Т. 1. – К., 1977.
Матейко К.І. Український народний одяг. – Т. 2. – К., 1977.
Москалець К. Вечірній мед // Сучасність – 2003. – №4. – С. 15.
Некрасов А.Й. Русское народное искусство. – М., 1984.
Некрасова М.А. Народное искусство как часть культуры. – Т. 1. – М., 1983.